Психолінгвістика для авторів та редакторів: як текст видає наші приховані емоції
Якщо ви любите коми або трикрапки більше за інші пунктуаційні знаки, осипаєте своїх читачів прислівниками чи віддієслівними іменниками на шкоду іншим частинам мови, ставте горнятко з чаєм, — я вам трохи психолінгвістики принесла.
Жив собі наприкінці 1990-х психолог Джеймс Пеннебейкер. Від своїх колег він відрізнявся тим, що не намагався «колупати маму й тата» в пацієнтів. Натомість він проаналізував сотні тисяч текстів різного рівня інтимності: від щоденників і передсмертних записок до студентських есе та промов політиків.
Пеннебейкер довів: частота вживання певних частин мови може видати таємниці, геть страшніші за дитячі травми. Тому що яскраві іменники та дієслова ми добираємо свідомо, а всі інші частини мови — ніби машинально й відповідно до психоемоційного стану.
За теорією Пеннебейкера, ми особливо часто «я-каємо», коли сильно зосереджені на власному стресі чи переживаннях. А «ми-каємо», коли підсвідомо хочемо відокремитися від того, у чому переконуємо читача.
Якщо говоримо складними синтаксичними конструкціями, то намагаємося втримати в голові одразу кілька концепцій. Якщо особливо любимо трикрапки — прагнемо «злити» відповідальність за сказане: мовляв, самі вирішуйте, що я хотіла сказати. А висока концентрація віддієслівних іменників (обіцянка, усвідомлення, натхнення, торкання, обтяженість тощо) свідчить про те, що ми намагаємося виставити заслон між собою та занадто болісними емоціями чи станами, які проживаємо. Чи зможете ви, володіючи цими знаннями, сильніше приховувати внутрішні скелети у шафі від свого читача? Навряд чи. Чи буде тепер для вас легше розуміти, яка особистість стоїть за будь-яким написаним або виголошеним текстом? Впевнена, що так. Тому успіхів!