Рецензія на роман
Авантюра залізних стін
Рецензент: Юліан Лісовський
Нуарний детектив, який на початку сформував у мене певне бачення: герої сколотять команду за принципом карткової гри та (за тими ж правилами гри) почнуть діяти, викорінюючи мафію, та врешті розправляться і з самим її ватажком. Та цього на жаль не сталося. Ідея з картковою грою та ролями — потенційно цікава, але виявилася змазаною, не отримала розвитку. Головна проблема тексту — глобальна відсутність емоцій персонажів і пояснень їхніх дій, постійні тайни від читача, наче він може комусь (антагоністу) розпатякати почуте і тим самим порушить плани героїв. Під час читання у мене постійно виникали питання: Для чого? Чому? З якою метою? Щоб що? Це не локальне нерозуміння ситуації тут і зараз, а глобальна проблема тексту. Читачу нічого не пояснюється. Геть нічого. Це доповнюється майже повною відсутністю думок персонажів. Через це не виникає ні розуміння історії та планів цих «робінгудів», ні співпереживання. До середини 11 розділу я взагалі не розумів цілей створення команди. Як жарт десь на полях файлу я прокоментував відсутність пояснень, навівши аналогію з етапами емоцій. Це дійсно дуже добре підходить під загальне враження: Заперечення — Гнів — Торг — Депресія — Прийняття. І на превеликий жаль я пройшов їх усі. Лише з тою різницею, що в психології етап Прийняття йде зі знаком плюс. У якийсь момент я зрозумів, що історія не чіпляє. Що ще варто допрацювати: 1. Карткова гра Правила карткової гри не описані, через що увесь цей потенційно цікавий антураж загинув, так і не з’явившись. Не знаючи правил гри, я не зміг краще зануритися в контекст і не прийняв його. Було не так цікаво читати про знайомства з виконавцями. Просто був поданий факт — їм потрібен механік. Прийшов механік, взяли в команду. Потрібен стрілець. Буде вам стрілець. 2. Мета створення команди Мета цих підпільників (і саме їх варто називати підпільниками, а аж ніяк не мафію!) жодного разу не була пояснена. Навіть на середині книги я нічого не розумів. Збирають команду, а для чого — жодного пояснення. Обирають по спеціалізації — хімік, інженер, хакер, скаут, стрілець… Але для чого всі ці ролі? Це не інтрига, це повне приховування інформації від читача, якому автор чомусь не довіряє. Мені це дуже не сподобалося. 3. Твіст з Ванессою Різка зміна імені та поведінки Ванесси була не оправданою і не поясненою. Наче автор вирішив: треба, щоб вона стала стрільцем. Все, з наступного розділу тепер вона стрілець! І звати її тепер Хільда. А потім вона знову Ванесса, наче й не було ніякої Хільди. Варто було б зробити підводку в декілька розділів: про причини зміни імені, про початок її тренувань, про її думки, про зміну емоційного фону, про внутрішній розвиток. Про причини та ціль, через яку вона вимушена ховатися (хоча вона не ховається і живе в тому ж будинку, а мафія навіть не додумалася її там пошукати). Бо тендітна модель з дому мод не може за один невеличкий розділ перетворитися на беземоційного найманого вбивцю, на стрільця, що без промаху влучає з великої відстані. 5. Опис світу і лор Нема й відчуття життя міста. Не з’явилося розуміння епохи чи якогось історичного контексту, економічного стану міста, немає опису соціального та політичного ладу. Вакуум. Навколишній світ та мізансцени описані дуже поверхово, а інколи взагалі не описані. NPC, з якими взаємодіють головні персонажі, у тексті майже немає. В кінці описується якась секретна рада з нумерованими місцями за столом-годинником. Ідея потенційно цікава і могла б описати устрій мафіозних щаблів, але цього не відбувається. 6. Абстрактна мафія Боротьба з абстрактним злом (замість конкретної історії з конкретними подіями та антагоністами) не дозволила мені долучитися емоційно. Це скоріше якийсь політичний маніфест, а не жива історія. Універсальне зло розмите, не конкретне, не несе загрози ні місту, ні героям. Щоб історія захоплювала, глобальний конфлікт варто спустити на рівень людського виміру і деталей. Наприклад, Дункан завітав до шинку і став свідком, як у його власника якийсь мафіозі (а вірніше конкретний посіпака Джон Таковський, який тримає у страху весь квартал) вимагає гроші за «кришу», а у разі відмови погрожує вибити зуби, згвалтувати дружину, спалити заклад. От цьому б я вже співпереживав і вболівав за повстанців. А просто якась абстрактна мафія, яка тримає місто в кулаці (лозунг), мене нічим не чіпляє. Тут багато варіантів можна було б додати: бандити обікрали якусь лавку. Поліцейський Роберт Робертович (і логічно саме його зробити стрільцем, а не модель) змушений звільнитися, бо його розслідування прикрили і пригрозили смертю. Інженер Боб Бобович збанкрутував, бо його лавка механічних виробів «заважала» конкуренту, і той найняв мафію. Поліцейський Роберт якраз і розслідував це пограбування… Ось таких мікро-історій та підводок дуже й дуже не вистачає. Натомість — абстрактна боротьба з мафією (лозунг), яка зараз абсолютно нічим не загрожує жодному з персонажів книги. І тому я й не бачу сенсу в їхніх діях. 7. Персонажі Ванесса Емоційно ніяка. Після вбивства людей навіть мінімально не переживає. Її внутрішні зміни подаються як факт: все, вона тепер стрілець «без страху і докору». Натомість довго й нудно рефлексує (але беземоційно) про «зраду» Дункана, що він покинув її у небезпеці, хоча читач ще з першого розділу знає, що це не так. Вона емоційно рівна. Отець Вільямс Архетип священника і мудрого наставника знаходиться в прямому конфлікті з замовником вбивства. Але жодних переживань та думок з цього приводу у нього також не виникає. Образ нелогічний, а філософська підводка для виправдання вбивства дуже слабка. Даріус фон Дрейк Образ страшного і кровожерливого ватажка мафії як уособлення світового зла гіперболізований, а тому більше комічний і неправдивий. У кінці замість роздратування, злості та бажання розправитися з ворогами він… чомусь тікає. Пісня смерті Незрозумілий персонаж-спостерігач, присутність якого в цій історії під великим питанням. Не має сенсу, якщо точніше. Бармен Фред Перетягує на себе забагато уваги, чим псує розділення історії від Дункана і Ванесси. Він не має власної історії та цілей, в які можна повірити. Незрозуміло, хто він — чи власник бару, чи найманий бармен. Інші члени команді Оскар, Лінкольн, Емет, Циріл — виглядають однаковими і в словах, і в невербаліці. Це абсолютно схожі, неунікальні персонажі, навіть зважаючи на те, що мають якусь там спеціалізацію. Усі вони здалися мені ідентичними й нічим не запам’яталися. Їхні репліки зазвичай зводяться до механічної ротації — «спитав», «сказав», «поцікавився», «додав», «уточнив». І все це без жодної невербальної гри (жести, погляд, морщинки, мугикання, фиркання, цокання, рухи руками, пританцьовування, важка хода чи тендітні рухи, наче подих вітру….). Усе це могло б розбавити діалоги і додати персонажам унікальності. Арка Седрік-Лінкольн та частково Айві-Деніел — не розкрита.
