Досвід читання

Рецензії

Публічні рецензії, створені під час співпраці авторів і рідерів.

Рецензія на роман

Темні сусіди

Рецензент: Орест

Спочатку очікуєш літРПГ, і тому думаєш, що ті пояснення рангів мають якесь значення. Потім починається екшн, і всі ті ранги стають неактуальними. Навіть уже в пізніх главах, коли вони починають відігравати якусь невелику роль, то це неважливо. Ну, я ж не знаю, що можна купити за 900 златників, наприклад. Я не знаю, наскільки це важливо для героя. Коли описується бідність чи жадібність героя, то гроші стають важливими. Отже, для героя важливий кар'єрний ріст. І він тут мерісьюшить по повній. Цікавий момент, де описують «зомбі». Я б із нього почав. Він емоційний, зводить ворогів до рангу НПС. Це гарний прийом: ти героя відразу сприймаєш як позитивного. Бо є ще інший прийом, коли герой вважає себе добром, а потім виявляється, що ні. Тобто на початку є два прийоми. Зважаючи, що це ескейпізм для підлітків, то, на мою думку, було б краще почати із «зомбі», щоб ми не вагалися в тому, чи герой добрий, чи він просто думає, що добрий. Читається легко, сприймається після прочитання. Тобто приходиться переставляти порядок прочитаного, аби картина була зрозуміліша. Але там не критично.

Рецензія на роман

Світотроща

Рецензент: Орест

Першу главу варто переробити, або додати ілюстрації. Книга розрахована на підлітків, що люблять пригоди, а також молодь.

Рецензія на роман

Світотроща

Рецензент: Дана

Я ще з минулого вашого твору була в захваті від вашого стилю мовлення! Та в цьому творі відчуття наче є незначне спрощенняя на описах експозиції, голосі автора. Але це не мінус загалі.Сюжет та життя головного героя доволі прості для швидкого сприйняття та занурення в історію. Спочатку було упередження щодо професії протагоніста, адже треба постаратися, щоб подати сюжет, в якому герой цікаво буде ходити від точки А до точки Б . Але вам вдалося цікаво подати роботу героя і події які відбуватися з ним та навколо нього. Головний герой емоційно почав чіпляти мене вже з другого розділу, а от події, які з ним відбулися - з початку!Динаміка шикарна. Мені не було нудно читати про героя, який ходить туди-сюди з дорученими листами. А здавалося б...:) Діалоги влучні, де треба гострі, природні та навіть подекуди кумедні.

Рецензія на роман

Авантюра залізних стін

Рецензент: Юліан Лісовський

Нуарний детектив, який на початку сформував у мене певне бачення: герої сколотять команду за принципом карткової гри та (за тими ж правилами гри) почнуть діяти, викорінюючи мафію, та врешті розправляться і з самим її ватажком. Та цього на жаль не сталося. Ідея з картковою грою та ролями — потенційно цікава, але виявилася змазаною, не отримала розвитку. Головна проблема тексту — глобальна відсутність емоцій персонажів і пояснень їхніх дій, постійні тайни від читача, наче він може комусь (антагоністу) розпатякати почуте і тим самим порушить плани героїв. Під час читання у мене постійно виникали питання: Для чого? Чому? З якою метою? Щоб що? Це не локальне нерозуміння ситуації тут і зараз, а глобальна проблема тексту. Читачу нічого не пояснюється. Геть нічого. Це доповнюється майже повною відсутністю думок персонажів. Через це не виникає ні розуміння історії та планів цих «робінгудів», ні співпереживання. До середини 11 розділу я взагалі не розумів цілей створення команди. Як жарт десь на полях файлу я прокоментував відсутність пояснень, навівши аналогію з етапами емоцій. Це дійсно дуже добре підходить під загальне враження: Заперечення — Гнів — Торг — Депресія — Прийняття. І на превеликий жаль я пройшов їх усі. Лише з тою різницею, що в психології етап Прийняття йде зі знаком плюс. У якийсь момент я зрозумів, що історія не чіпляє. Що ще варто допрацювати: 1. Карткова гра Правила карткової гри не описані, через що увесь цей потенційно цікавий антураж загинув, так і не з’явившись. Не знаючи правил гри, я не зміг краще зануритися в контекст і не прийняв його. Було не так цікаво читати про знайомства з виконавцями. Просто був поданий факт — їм потрібен механік. Прийшов механік, взяли в команду. Потрібен стрілець. Буде вам стрілець. 2. Мета створення команди Мета цих підпільників (і саме їх варто називати підпільниками, а аж ніяк не мафію!) жодного разу не була пояснена. Навіть на середині книги я нічого не розумів. Збирають команду, а для чого — жодного пояснення. Обирають по спеціалізації — хімік, інженер, хакер, скаут, стрілець… Але для чого всі ці ролі? Це не інтрига, це повне приховування інформації від читача, якому автор чомусь не довіряє. Мені це дуже не сподобалося. 3. Твіст з Ванессою Різка зміна імені та поведінки Ванесси була не оправданою і не поясненою. Наче автор вирішив: треба, щоб вона стала стрільцем. Все, з наступного розділу тепер вона стрілець! І звати її тепер Хільда. А потім вона знову Ванесса, наче й не було ніякої Хільди. Варто було б зробити підводку в декілька розділів: про причини зміни імені, про початок її тренувань, про її думки, про зміну емоційного фону, про внутрішній розвиток. Про причини та ціль, через яку вона вимушена ховатися (хоча вона не ховається і живе в тому ж будинку, а мафія навіть не додумалася її там пошукати). Бо тендітна модель з дому мод не може за один невеличкий розділ перетворитися на беземоційного найманого вбивцю, на стрільця, що без промаху влучає з великої відстані. 5. Опис світу і лор Нема й відчуття життя міста. Не з’явилося розуміння епохи чи якогось історичного контексту, економічного стану міста, немає опису соціального та політичного ладу. Вакуум. Навколишній світ та мізансцени описані дуже поверхово, а інколи взагалі не описані. NPC, з якими взаємодіють головні персонажі, у тексті майже немає. В кінці описується якась секретна рада з нумерованими місцями за столом-годинником. Ідея потенційно цікава і могла б описати устрій мафіозних щаблів, але цього не відбувається. 6. Абстрактна мафія Боротьба з абстрактним злом (замість конкретної історії з конкретними подіями та антагоністами) не дозволила мені долучитися емоційно. Це скоріше якийсь політичний маніфест, а не жива історія. Універсальне зло розмите, не конкретне, не несе загрози ні місту, ні героям. Щоб історія захоплювала, глобальний конфлікт варто спустити на рівень людського виміру і деталей. Наприклад, Дункан завітав до шинку і став свідком, як у його власника якийсь мафіозі (а вірніше конкретний посіпака Джон Таковський, який тримає у страху весь квартал) вимагає гроші за «кришу», а у разі відмови погрожує вибити зуби, згвалтувати дружину, спалити заклад. От цьому б я вже співпереживав і вболівав за повстанців. А просто якась абстрактна мафія, яка тримає місто в кулаці (лозунг), мене нічим не чіпляє. Тут багато варіантів можна було б додати: бандити обікрали якусь лавку. Поліцейський Роберт Робертович (і логічно саме його зробити стрільцем, а не модель) змушений звільнитися, бо його розслідування прикрили і пригрозили смертю. Інженер Боб Бобович збанкрутував, бо його лавка механічних виробів «заважала» конкуренту, і той найняв мафію. Поліцейський Роберт якраз і розслідував це пограбування… Ось таких мікро-історій та підводок дуже й дуже не вистачає. Натомість — абстрактна боротьба з мафією (лозунг), яка зараз абсолютно нічим не загрожує жодному з персонажів книги. І тому я й не бачу сенсу в їхніх діях. 7. Персонажі Ванесса Емоційно ніяка. Після вбивства людей навіть мінімально не переживає. Її внутрішні зміни подаються як факт: все, вона тепер стрілець «без страху і докору». Натомість довго й нудно рефлексує (але беземоційно) про «зраду» Дункана, що він покинув її у небезпеці, хоча читач ще з першого розділу знає, що це не так. Вона емоційно рівна. Отець Вільямс Архетип священника і мудрого наставника знаходиться в прямому конфлікті з замовником вбивства. Але жодних переживань та думок з цього приводу у нього також не виникає. Образ нелогічний, а філософська підводка для виправдання вбивства дуже слабка. Даріус фон Дрейк Образ страшного і кровожерливого ватажка мафії як уособлення світового зла гіперболізований, а тому більше комічний і неправдивий. У кінці замість роздратування, злості та бажання розправитися з ворогами він… чомусь тікає. Пісня смерті Незрозумілий персонаж-спостерігач, присутність якого в цій історії під великим питанням. Не має сенсу, якщо точніше. Бармен Фред Перетягує на себе забагато уваги, чим псує розділення історії від Дункана і Ванесси. Він не має власної історії та цілей, в які можна повірити. Незрозуміло, хто він — чи власник бару, чи найманий бармен. Інші члени команді Оскар, Лінкольн, Емет, Циріл — виглядають однаковими і в словах, і в невербаліці. Це абсолютно схожі, неунікальні персонажі, навіть зважаючи на те, що мають якусь там спеціалізацію. Усі вони здалися мені ідентичними й нічим не запам’яталися. Їхні репліки зазвичай зводяться до механічної ротації — «спитав», «сказав», «поцікавився», «додав», «уточнив». І все це без жодної невербальної гри (жести, погляд, морщинки, мугикання, фиркання, цокання, рухи руками, пританцьовування, важка хода чи тендітні рухи, наче подих вітру….). Усе це могло б розбавити діалоги і додати персонажам унікальності. Арка Седрік-Лінкольн та частково Айві-Деніел — не розкрита.

Рецензія на оповідання

Хочете, покажу фокус?

Рецензент: Юліан Лісовський

Оповідання з глибоким соціально-філософським підтекстом, що піднімає тему людства, людяності, війни і навіть того, що означає бути людиною. На початку це виглядає як звичайна виробнича сценка: четверо хлопців сидять у холодній теплушці й убивають час балачками. Поступово з’являються дрібні дивності. Під кінець все перевертається з ніг на голову. Оповідання чимось нагадує твори Станіслава Лема, де фантастичні елементи існують не заради ефектних технологій, а для постановки філософського питання. І воно доволі цікаве та актуальне. Ром-Ромич зі своїми «Ще не час?» гарно допомагає в побудові ритму подій. На початку це трохи смішно, потім атмосферно, а під кінець — майже тривожно. Немає зайвих метафор, пустих діалогів, фінал гострий і філософський, спонукає до роздумів. Світобудова не пояснюється — все подається через побут, але це доволі органічно. Це набагато цікавіше, ніж сторінка пояснень, як і що сталося. Вдалося створити атмосферу стомленого пост-апокаліпсису, де герої — зношені біомеханічні одиниці чи автоматони — виконують застарілі бойові накази. Метафора «війни, що триває в автономному режимі». Що варто допрацювати: 1. Жебрак Він цікавий, але прописаний дуже скупо, між тим потенційно може стати найцікавішим героєм твору. Бо він єдина людина. Чи не людина. Нерозуміння цього — дуже цікаве. Його фраза «Таким мене створив Господь» перевертає все оповідання з ніг на голову й запускає вкрай важливу для роздумів тему. Дуже хотілося б почитати їхню розмову, а не слухати переказ. І саме ця розмова могла б стати серцем твору. Найгірший момент — «Врешті я його знищив», який практично не викликає емоцій, бо читач ще не встиг полюбити цього героя. Чи хоча б просто зрозуміти. По суті, його смерть стається ще до того, як він став персонажем. Це однозначно треба допрацювати. 2. Обіцянка з фокусом Не менш важлива за значенням проблема тексту — незакрита обіцянка з назви. І назва, і перша репліка «Хочете, покажу вам фокус?» натякають, що щось таки буде показано. Натомість Олесь просто розповідає історію про те, як він колись дізнався про фокус, але сам він ніколи не демонструється. Засмутило. Тобто треба або показати його насправді, або змінити назву. Бо те, що вони обмазалися багнюкою і через це система не пропустила їх — не сприймається як фокус. 3. Персонажі Повністю відсутні описи зовнішності, через що характери чотирьох персонажів виглядають однаково. Хіба що окрім Ромича, який постійно спав, і це була його фішка. Усі інші — Ігор і Федько — це здебільшого персонажі-функції. Олесь (як головний герой) розкривається лише наприкінці: розповідає історії, щоб молодші його цінували хоча б за це. Відчувається, що він соромиться через свій вік. Втім цих його думок та відчуттів дуже мало по тексту. Резюмуючи: 1. Значно розширити сцену зустрічі з жебраком (розмови про бога), зробити її центральною, а не переказувати. 2. Додати більше індивідуальності Федькові та Ігорю. 3. Прибрати «фокус» із назви або дійсно показати його. Моя особиста оцінка: 8,5/10. Оповідання можна легко доопрацювати. Воно потребує не переписування з нуля, а саме шліфування та доповнення, щоб сильні ідеї отримали настільки ж сильне художнє втілення.

Рецензія на роман

Подорож до Сонця

Рецензент: Роман Брюховецький

Масштабна пригода з переконливим світом. Раджу трохи скоротити середину, але фінал уже працює дуже сильно.

Рецензія на повість

Незабутній вояж Івана

Рецензент: Лариса Піддубна

Атмосферний і теплий текст. Містичні елементи з’являються вчасно й не руйнують відчуття реального українського простору.