Розділ 1 із 1

Основний текст

                        Дім, який він не любив.

Стихія розходилася не на жарт. Дощ лив як із відра. Краплі били по лобовому склу з такою силою, наче хотіли покарати його за щось. «Двірники» металися з боку в бік, не в змозі впоратися зі своєю роботою, і в безпорадній люті залишали на склі мутні плями. Дорога блищала. Фари зустрічних машин розпливались у довгі переривчасті лінії.                                                                      

  Він ненавидів дощ. Він ненавидів дощ завжди, скільки себе пам'ятав. Разом з ним завжди приходило почуття провини та  розгубленості, неначе злива постійно намагалась повернути його туди, куди він зовсім не хотів повертатись. З колонок голосно звучало Highway to Hell! Краща пісня улюбленого гурту, «я - дорогою в пекло», - підспівував він, маючи високий рівень англійської. На вигляд йому було трохи за сорок. Прямий грецький ніс і чітко окреслені вилиці видавали в ньому людину вимогливу та жорстоку, а сивина, що вже доволі сильно вкрила його голову, говорила про ті життєві труднощі, які йому довелось перенести. Чудове володіння іноземною мовою вказувало на пристойне виховання, а потертий, але фірмовий одяг та недороге авто - на те, що він був звичайним менеджером середньої ланки.            Раптово здох телефон. Музика припинилась.                                                             -  Я ж тебе заряджав перед виїздом, погань! - беззлобно вилаявся на неживий апарат чоловік, - вирішив мене кинути на самоті?                                                                      

І раптом згадав, що в Домі на тумбочці в коридорі, колись дуже давно, стояв старий червоно-чорний , доісторичний телефон Рижського заводу, дзвінок якого страшенно його дратував, зрештою, як і все інше в цьому проклятому місці.                                                                                                         Не минуло й хвилини, як вирубився навігатор. Голос ледь хрюкнув щось, а екран просто згас.                                                                     

  -  Прекрасно вийшло, - пробурмотів він, - відчуваю я, ця гроза доведе.                                                                          Звичка розмовляти сам із собою виробилась у нього, коли пішли всі. Вона захищала  його від самотності і вона ж все більше до неї привчала.

     Чоловік зупинив машину. В салоні запанувала тиша. Тільки великі краплі дощу старанно продовжували стукати по металу. Він дістав з бардачка карту доріг України, розклав її на колінах.                                                       

 - Десь тут має бути поворот на путівець, - пробурмотів він, схилившись над путівником, - не вистачає мені лише заблукати в рідних, так би мовити, місцях.                            

В цей момент  у чорному, вкритому хмарами небі, яскравим спалахом майнула блискавка. На мить все навкруги стало білим, и тут-таки знову потемніло. Але він встиг помітити найголовніше - машина стояла, як раз в метрах десяти, від такого необхідного йому повороту. Звичного дорожнього знаку на стовпі, правда, не було.

В мутній калюжі, при виїзді з траси на путівець, валявся синій понівечений трикутний шматок заліза. Який розгойдувало вітром і водою так, наче щойно його було збито сильним поривом вітру і кинуто сюди.   

 Голосною артилерійською канонадою вдарив грім, світло зникло. Він здригнувся й мимоволі втягнув голову в плечі. Серце неприємно смикнулось. Йому навіть здалось, що воно на секунду зупинилось, але потім, раптом, вдарило. Виразно запахло озоном.                                                                                               -  Треба вийти з машини та оглянути калюжу, не вистачало мені тільки завʼязнути на цьому повороті. Вночі навряд чи хтось зупиниться тобі допомогти, -  человік просто змушував себе вийти з теплого салону під мерзенний дощ, у буревій, що збивав з ніг.

Двері насилу піддалися, вітер вчепився в них насмерть, холодна вода миттєво пролізла за комір його новенької шкіряної куртки, придбаної днями на ринку. Асфальт був слизьким, і навіть трохи вʼязким від розмʼяклого дорожнього бруду. Чоловік підійшов до калюжі, придивився.                                                    

-  Дарма виходив, - подумав він, - мілка, ям немає, не глибока, звичайна, брудна, все як завжди. Путівець такий самий - вузький, розмитий, уходить у нічну темряву, наче чужа памʼять.                                                                                               

Сполоснувши свої зношені, проте улюблені фірмові чоботи в маленькій калюжці  на асфальті, він всівся в зручне сухе сидіння теплого салону автомобіля  й пробуркотів,                                                                                           -  Нічого не змінилось. Чи це я не змінююсь?                                   

Руки лежали на кермі, але не стискали його. Якийсь час, увімкнувши двигун, чоловік просто дивився вперед, слухаючи звичне бурчання двигуна, і здавалось, разом з авто приймав важливе для себе рішення.                                                                      

Дім. Він завжди хотів продати його. Хотів його позбутися, як видаляють з памʼяті колишніх друзів, які, як виявилось, і не друзі зовсім, від речей, які нагадують про те, що не хотілось би памʼятати, від дірявих вовняних шкарпеток, які іже давно нікого не зігрівають. Цей Дім стояв порожнім вже багато років, але кожен раз, коли він намагався перегорнути та закрити назавжди цю страшну сторінку його життя, щось, можливо сьогоднішній дощ, повертало його назад. В його, майже забуте, сумне минуле.                                                                 -  Востаннє, тепер точно… Ніколи більше…, - руки самі вдарили по керму, «Форд» закашлявся й рушив на путівець. Дорога відразу зіпсувалась. Розмʼякший під дощем бруд зовсім не покращував якість, й без того, роками розбитої «траси». Але водій не стежив за тим, куди і як рухається, він точно знав, кінцева зупинка - Дім. Далі проїзду немає. Просто закінчується дорога. Через дві години безперервної тряски, горбів та вибоїн, лайки та радісних криків, машину раптом повело вправо, мотор пчхнув та раптово заглох. Фари згасли, запанувала тиша, навіть дощ, здавалось, на мить стих.                                                                                                               -  Приїхали, - видихнув чоловік, тільки не зараз, тепер я застряну до ранку. От чому тут завжди щось стається.                                

Він опустив голову на кермо і тут, крізь потоки води на лобовому склі, роздивився знайомий силует. Дім. Сруб стояв трохи осторонь від дороги, масивний, темний, неначе виростав із землі.                                                                                     

 -  Слава Богу, нарешті…, -  і в цю мить в одному з вікон щось промайнуло, - Світло? Звідки, Дім відключено від електрики пʼять років тому, - подумав він, - чи це просто відблиск блискавиці?

Знову зигзаг блискавки розрізав небо навпіл. Дім освітився повністю, і раптом чоловік аж зойкнув від несподіванки - в одному з вікон явно ворухнулась фіранка. Не від вітру, той дмухав йому в спину, а наче її хтось поправив. Він кліпнув очима, темрява знову накрила все. Дощ очевидно затухав.                                   

-  Здалось, - губи самі вимовили цю заспокійливу фразу. Раптом в його кармані завібрував телефон, мертвий ще хвилину тому. Але на екрані так нічого й не зʼявилось, ні мережів, ні відсотків заряду. Складалось враження, що хтось намагається додзвонитись зсередини трубки. По спині пробіг морозець. Він подивився на Дім. Зумер замовк. Чоловік видихнув з полегшенням, збираючись відчинити дверцята машини, як раптом почув дуже знайомий звук. Різкий, металевий, ненависний йому дзвінок старого, домашнього телефону, того самого Рижського заводу.

Один сигнал, другий, він повернувся, подивився на пасажирське сидіння, де лежав його апарат, і зрозумів, що звук йде не з середини, він йде ззовні. Це дзвонив сам Дім.  Дзвінок продовжував звучати крізь ніч, буревій і грім. І він знав, хто це дзвонить, чому, і що він знову не візьме слухавку.                                                                                                     

-  Ні, - його шепіт тонув у телефонному дзвінку, - не треба … я знаю, я памʼятаю, прошу тебе, не треба!                                                       

Дзвінок обірвався так само раптово, як почався. Не стих, не розчинився в дощі, просто зник, в ту мить, коли він у відчаї смикнув дверцята машини і вийшов на свіже повітря. На цей раз вітер не вдарив в обличчя, повітря здавалось щільним і нерухомим, не дивлячись на залишаючи за собою тонкий слід. Він зробив крок. Гравій не хрустнув. В його памʼяті чітко відбилось, як вони з Тією, що любила Дім, самі посипали доріжку до дому гравієм. І він мав хрустіти! Серце калатало у скронях, - гравія не було!                                                                                                      -  Не може бути… , так бути не може, - губи відмовлялись слухатися.                                                                                            Аж тут звук повернувся.Але до звуку дощу впліталось ще щось чуже. Не вітер, не гілки  - кроки. Десь всередині дому хтось ходив. Ось заскрипіла одна мостина, потім друга.                                                  .- Дім же порожній! - майнуло в його голові, - я особисто його зачиняв, забивав дошками, все відключав, коли їхав востаннє. Дременув назавжди, не озираючись. Він підійшов до дверей, вони були прикриті, але він памʼятав, яак сам забивав в дошки нещодавно куплені двухсотки. Памʼятав кожен цвях, кожен удар молотком, як в приступі люті хотів запечатати це місце назавжди… Ні цвяхів, ні дощок, ні слідів від них.                                                                                 Повільно з мерзенним скрипом двері ворухнулись.                                                                                              -  А може все ж таки вітер, -подумав чоловік, і з тихим жахом, що наповнював його душу, зрозумів -  погода тут ні до чого, вони відкрились САМІ. Дім наче запрошував його зайти, немов заманював його в середину. Зробивши ще кро вперед, він побачив, навіть, скоріше, не побачив, а згадав, темний довгий коридор, і в глибині на тумбочці - телефон. То самий. Черний. З важкою незручною червоною трубкою та скрипучим  диском. Апарат знову задзвонив. В цей раз не дзвінок налякав його. Нестерпний нелюдський страх в його душу вселив сам Дім. Разом з цим звуком, неначе ожила й почала дихати сама будівля. Стеля спочатку стала вищою, потім опустилася нижче, наче він зробив вдих. Стіни затремтіли так, наче Дім почав сміятися з нього. Чоловік стояв на порозі, руки тремтіли, дихання збилося, він раптом зрозумів, що дзвінок йде не зсередини приміщення, - телефон стояв на тумбочці тихий і нерухомий, як памʼятник. Мертвий, як і завжди. И він НЕ дзвонив.  Звук йшов, нізвідки - просто народжувався у чоловіка в голові. Гострий, пронизуючий, нестерпний. Ще трохи й череп розлетиться на шматки.                                                                                                       -  Припинииии!!! - крик розірвав тяжке, вʼязке повітря темного коридору. Ноги самі понесли його назад, на вулицю, в дощ, в машину. Але, в цю мить, з глухим, злим стуком захлопнулись вхідні двері. «Хлоп!» Під ноги йому посипались іржаві цвяхи, якими він колись її забивав. Машинально він порахував їх 

- Пʼять!                        

Дім мстився. Жорстоко, нещадко, розважливо.                                                    

 -  Випусти мене! Я не хочу! Пробач мене, будь ласка!  Я не хотів! Мені страшно!

І раптом все стихло. Телефон замовк, стало виразно чутно шум дощу за вікном і звук працюючого двигуна.

-  Дивно, двигун же заглохнув,- промайнуло в голові.              

Чоловік повільно опустився стіною на підлогу. Серце заспокоїлось, холодний піт градом котився обличчям, дихання вирівнялось, думки збирались докупи, як уламки розбитого скла.                                                                                             

-  Що це було? - промайнуло в голові, - кепські справи, але щоб це не було, Дім потрібно терміново продавати.                                                  

Він повільно піднявся, спираючись на стіну, й обережно, побоюючись нової пастки, пішов коридором до великої вітальні. Двері скрипнули, він машинально потягнувся до вимикача. Клацання. Лампочка кілька разів мигнула і спалахнула яскравим світлом. Чоловік здригнувся і замружився чи то від яскравого світла, чи то від несподіванки.                                                                                          -  Зрозумів, просто хтось забрався до будинку, поки мене не було, зламав двері і підключив електрику, - наспіх пояснив ві собі, - не може ж світло горіти без струму.                     Але пояснення прозвучало занадто квапливо і підкреслено впевнено. І тому не дуже правдиво.                                        

Тут все було як в день його останнього відʼїзду.Тільки великий старий дубовий обідній стіл покрився щільним шаром п'ятирічного пилу і тепер здавався більш масивним і старим. Він провів пальцем по поверхні - вийшла літера «О». Їх сімейна літера. Орест, Оля, Оленка… і ще …. Чоловік струснув головою, наче струшуючи з себе липке павутиння спогадів. І раптом побачив, як навколо літери з'явилися маленькі крапки. Наче хтось невидимий спробував прибити її цвяхами до столу.                                                                                     -  Навіщо?… я все забув… пройшло, кінець кінцем, пʼять довгих, дідько, років, - подумав він, - з тих пір, як Дім забрав їх у мене.                                                                                    -  Цікава думка,- сказав він вголос, - все моє життя вкладається чітко в цифру пʼять, - пʼять років - безтурботне дитинство, пʼять років прекрасного легкого, счастливого кохання, пʼять років було Оленці… Тоді…, і стільки ж пройшло з тих пір.

Чоловік машинально ще раз поклав руку на стіл. Вони часто всі разом збирались за ним. Обідали, грали в ігри, сміялись. Оленка дуркувала, вони пили вино і дивились телевізор.

-  Досить!  - перерва він сам свої спогади, - з цим пора закінчувати. Назавжди. Піднімусь-ка я на гору, там все ж таки дитяча, спальня, ванна і лічильники. Перед продажем треба все перевірити, плюс, точно, треба щось вирішити зі світлом. Чого це воно саме по собі горить.                                                                

Сходи, вперше за багато років, відчули на собі вагу дорослого чоловіка, жалібно скрипнули, наче застогнали. Поруччя, пересохле від часу, хиталось навіть від незначного дотику рук, розсипаючи донизу сірий деревний пил. Чоловік піднімався повільно, наче щось невидиме тягнуло його назад чи висіло у нього на плечах. Дитяча кімната. Він на мить закрив очі.                                                                        

-  Тато, а куди ховаються зірки вдень?                                                   

 -  А ти сама, як думаєш?                                                                      

-  Ааа не знаєш, не знаєш, незнайко, тато!  А чому у кішки хвіст? - вона сміється, сидячи у нього на колінах, кривляється, веселиться. На них з дверей дивиться Та, яка любила Дім, красиво посміхається, так, як вміла лише вона. Всі разом, поруч, щасливі, у них все життя попереду.                                                                                                       Шурхіт зі спальні змусив чоловіка здригнутися і відкрити очі. Перша думка, - там хтось є, мені ж не могло здатися.                                                                                                 

-  Агов,  хто там, виходь, - голос здригнувся, майже зірвався.

Два почуття зіштовхнулись у нього всередині  - звичайний людський страх перед невідомим і безглузда, неможлива надія, що зараз все проясниться. Двері повільно зі скрипом привідкрились, і з їх спальні повільно, поважно, по-господарські вийшла … кішка. Безпородна, пухнаста, з рудими плямами на боках і на лапах.                                                                                                         Вони з донькою завжди хотіли завести саме таку. Але Та, яка любила Дім, не дозволила. Вона вважала, що у дівчинки алергія на шерсть всіх тварин у світі. А ще на їх тілі багато різних жахливих мікробів. Колись вона боялась мікробів. Кіт у них в Домі так і не з'явився. А тепер він є. А їх для нього немає. Тварина ліниво подивилась на чоловіка, але раптом вигнула спину, зашипіла, шерсть на ній стала дибки, здається навіть заіскрилась електричними розрядами, і рвонула повз нього в дитячу.                                                                                                  -  Кис, кис, кис, - покликав він тварину, заходячи слідом за нею. В кімнаті було абсолютно порожньо. Все, що могло нагадати йому минуле, він в останній приїзд вивіз на звалище й підпалив.

А потім пʼяный до нестями танцював довкола багаття дикі танці, волав жахливі пісні, а під кінець впав обличчям в бруд і щасливо заснув міцним сном. Чого не робив вже багато років.                                                                                                      

-  До речі, а чому я тоді не спалив цей бісів телефон? - раптом подумав він, - чи все ж таки спалив? Тоді чому він в домі і дзвонить?                                                                                                        Дитяча була освітлена тим самим неяскравим металевим світлом, що й весь дім. Втім, в цій кімнаті від початку ніколи не було люстри. Тільки нічник і ялинкова гірлянда по стінам під стелею.Щось хруснуло під ногою. Чоловік подивився донизу, на підлозі лежали… цвяхи. Іржаві. Зігнуті двухсотки. Саме такими він забив наглухо цей моторошний Дім. І дитячу кімнату теж. Він добре це пам'ятав. Кожен удар, кожен помах молотка.                                                                        

-  Чому ж тоді всі двері відчинені? - подумав він, - і де дошки?                                                                                                           В цей момент в його голові виразно прозвучало питання: - А навіщо забив?                                                                                                 -  Хто це? - губи самі промовили цю фразу.                                             

Тиша. Він нахилився, підняв з підлоги один з цвяхів і міцно стиснув його в кулаці. У мозку промайнула важка думка: - напевно саме так люди починають божеволіти.                      Проти його волі повернулись спогади.                                                             

 -   Ти, душе моя ( так його називала Та, що любила Дім), став рідше бувати в нашому гніздечку. Ти не розлюбив нас, часом?                  

- Мила, подумай сама, після роботи дві години спочатку по заторам, потім по вибоїнам, задоволення сумнівне. 

  Я вже тоді вигадував дурні відмовки замість того, щоб поговорити відверто.                                                                            -  Ми сумуємо. Я вже розмовляла з ним на цю тему, він погоджується зі мною. Тебе до нас зовсім не тягне. Я часто плачу від самотності. Дім - теж.                                                                          Перші сльози побігли по щокам.  Обличчя її раптом почало змінюватись, посмішка витягнулась, губи затремтіли, очі стали злі, зіниці розширились, перетворюючи її подобу в страшну, чужу гримасу. Моторошний крик розірвав повітря…                                                                       Іржавий цвях боляче впився у долоню, повертаючи його в сьогодення..

У дитячій тихо, тільки гроза глухо бурчить за вікном.

-  Куди ж поділася кішка? Може проскочила повз мене назад у спальню? - чоловік повернувся до дверей і в цю мить в кутку кімнати щось побачив. Він придивився - це був дитячий черевичок. Потертий з потемнівшим від часу носком. На липучці ще трималась тьмяна зірочка. Він повільно підійшов ближче. Серце заклекотіло в шаленому ритмі. Він впізнав цей чобіток ,- вони купували цю пару в районному універмазі наприкінці літа. Донька тоді ще довго обирала між рожевими та синіми.                              - Сині, тату, вони, як вечірнє небо.                                                       

Чоловік нахилився і доторкнувся до чобітка. Йому на секунду здалось, що взуття тепле, нещодавно зняте з дитячої ніжки. Він різко відсмикнув руку, неначе обпікся, і знову подивився на підлогу… Поруч, шаром пилу тягнувся маленький слід, майже такий самий, як лишив би цей чобіток. Чоловік повільно випростався, сліди вели до стіни. Він зробив крок, ще один. Сліди уривались зразу біля обоїв, старих вицвілих з тьмяними мишками. Він мимоволі простягнув руку в торкнувся стіни. Холодна, чужа, зла. І раптом, під долонею відчув якийсь рух. Неначе там хтось обережно переступив. Чоловік завмер. В домі було тихо. Він акуратно відвів руку і опустив очі - на підлозі поруч з його взуттям з'явився другий маленький слід.  Наче хтось щойно постояв поруч із ним. Чоловік різко повернувся. Нічого. В кімнаті було абсолютно порожньо. Чобіток зник, кішки теж ніде не було видно. Тільки гірлянда під стелею раптом ледь похитнулась, і одна лампочка яскраво спалахнула холодним, сухим світлом. Спалах, і в її короткому відображення на стіні явно проступила літера «О». Раптом стало темно, і десь зовсім поруч пролунав тихий шорох, неначе маленька долоня обережно провела по стіні.                                  

-  Не хочу! Не треба! Не чіпай мене! - чоловік кинувся до виходу з дитячої, відчинив навстіж двері, зробив крок вперед…І раптом зрозумів, що знаходиться не на майданчику між кімнатами - він стояв у спальні. Вона була освітлена, від яскравого світла чоловік замружився, а коли відкрив очі, від жаху позадкував і вперся спиною у закриті двері. В кімнаті не було вікна! Запилена підлога, голі стіни, все, як і мало бути, але замість великого, з виходом у сад, панорамного вікна - глуха цегляна стіна. Чоловік  хотів провести рукою по обличчю, намагаючись розвіяти марево, але лишень натрапив на цвях, що тримав у долоні. З ненавистю подивився на понівечену залізяку, на коричневий, забруднений іржею кулак, з силою відкинув його в бік, і тільки в цей момент помітив, що перед ним, на підлозі лежить дзеркало. Величезне, старе, ледь потемнівше від часу. У них такого не було. А найголовніше, в ньому відображалась не стеля, і не його обличчя, а спальня. Не ця - та. З широким ліжком, з червоного дерева. ЇЇ подарував їм на п'яту річницю старий друг ( у них тоді ще були друзі). Приятель сам її змайстрував. З красивою великою шафою, «під старовину», що залишилась в домі ще від його батьків, з вікном, за яким гойдались гілки весняного саду, навіть фіранки були ті  ж самі, легкі з блакитними квітами. Кімната виглядала так, наче в ній щойно жили. Він підняв очі - перед ним була порожня запилена, покинута кімната. Подивився донизу - спальня, шафа, ліжко, вікно, фіранки… І тут він раптом, швидше відчув, ніж побачив, страшну річ. На ліжку хтось сидів. Обличчя не було видно, але він зразу впізнав, хто це: ситцева сукня з короткими рукавами, тонкі руки, зібране в пучок волосся, і зігнута спина… Такою він запам'ятав її.                                                                                                         -  Мама!? - беззвучно заворушились його губи. Він зробив крок, мостина рипнула, жінка повільно повернула голову, обличчя він не побачив. Розмита пляма, тільки блідий профіль і тінь від волосся.                                                                                           

Він знову згадував. Так само вона сиділа на іншому ліжку багато років тому, коли він востаннє бачив її живою.

-  Полюби його, він не винен. Цей Дім. Просто не любить, коли люди його залишають самого.                                                                   

Вона була першою коханою людиною, яку Дім забрав у нього.                                                       Блискавка знову вдарила десь неподалік. Чоловік  кліпнув очима, відвів погляд у і

бік.…  все те ж саме  - запилені стіни, підлога…  скрізь розкидані зігнуті іржаві цвяхи, сред них лежить дитячий чобіток. Він знову подивився в дзеркало.                 

 На ліжку сидить вже зовсім інша жінка.                                        

-  Ти казав, що хочеш позбутись Дому… Так ось, душе моя, ми з Оленкою давно вже частина цього місця. Починай з нас!  Вперед, дій…

 Він добре памʼятав цю їх останню розмову. Тоді так само, як і сьогодні, йшов дощ.  Потужний  удар грому, вже ТАМ. Дзеркало затрусилось, зображення спотворилось, знову страшна гримаса. Чи це його сльози застилають очі? Він змахнув сльозу.  Знову подивився у дзеркало.                                                                                              

В ньому НІЧОГО не відображалось, тільки глибока моторошна темрява. Чоловік втомлено опустився на підлогу, обхопив зігнуті ноги руками, і повільно заплющив очі. Він наче хотів показати  Дому, - Я не піду звідси просто так. Я хочу їх побачити. Хоча б ще раз.                                                                                                               

Знову спалах. Спотворені, немов у кімнаті сміху, обличчя, як у калейдоскопі, закружляли перед ним. Голоса перекрикували один одного, накладались один на одного:                                                                                                            

-  Тато! Чому кішки не носять чобітки… А чому мама більше не посміхається… Мені так без тебе погано, тато!  - дитячий                                                                                                  -  Синку, Дім не любить, коли його кидають… коли залишають його самого…  - тихий і глибокий, сумний, -  Мама.                                        

И майже пошепки:                                                                                            

-  Я плачу разом з Домом…  ти зовсім мене більше не любиш… Я так втомилась… - Та, що любила Дім.

Чоловік відкрив очі. Він стояв на майданчику другого поверху, між спальнею та дитячою. Дім знову був тихим, занурював у злагоду та спокій. Тільки дощ дрібними кульками калатав по даху. Чоловік глибоко зітхнув.                                                      

-  Здалось,- хрипло сказав він сам до себе, - привидиться ж …                                                                                                                І в цю мить відчув, що в кулаці у нього затиснуто щось холодне. Він повільно розтиснув пальці. На долоні лежав іржавий, зігнутий цвях. Той самий. З дитячої. Чоловік довго дивився на нього, не розуміючи, на долонь і раптом зрозумів, що іржа почала якось дивно змінюватись: потемніла, стала більш густою, вʼязкою, червоною…                   

за необережності порізав себе, і більше двох годин сидів у ванні, змиваючи і відтираючи її з рук. Зараз вид крові не стривожив його зовсім. Він якось діловито витер її об сорочку і подивився вперед.

  Двері в дитячу були забиті наглухо. Так само, як він залишив їх пʼять років тому. Він повільно позадкував.                                               

-  Ніт! - крок, ще крок, - це неможливо…Я був там…                       

На одній з дощок виразно проявилась видряпана дитячою рукою літера «О». І в цю мить  Дім знову ожив!  Почав дихати, стіни знову заворушились, стали насуватись, навалюючись на чоловіка. Він кинувся на перший поверх, перечепився через дошку з цвяхами, впав на карачки. І в цю мить просто над його головою голосно і неочікувано задзвонив телефон. Чоловік вже не сумніваючись, підповз до тумбочки, схопив трубку і у відчаї закричав:

-  Так!!! Донечка, кажи! Тато тут, я поруч…!                                                 

І зі старої, червоної, незручної трубки, крізь тріск і шум пролунав далекий, любий дитячий голос:                                                                                                      

  -  Нам зовсім погано без тебе, тато. Приходь, будь ласка, скоріше, ми на тебе чекаємо.                                                                                

Спалах.

В мутній калюжі, при виїзді з траси на путівець, валявся синій понівечений трикутний шматок заліза. Який розгойдувало вітром і водою так, наче щойно його було збито сильним поривом вітру і кинуто сюди.                      

 Предмет привернув увагу одного з рятувальників. Він підійшов й підчепив його палкою.                                                                                                     -  Диви, Вітьок! - крикнув він напарнику, - куди закинуло дороговказ, метра на два від стовпа. 

Вітьок примружився.                                                        

Він був старше та досвідченіше напарника.                                                 

-  Нормально шарахнуло. Бачили вибухи й крутіші,- спокійно відповів він, не відриваючись від огляду місця аварії.                                  

 Чорний старенький «Форд» з'їхав  у кювет і стояв по-сирітські, перекошений й обвуглений. Дах пробитий, метал втиснутий в середину. Скло розсипалось мілкими блискучими крихтами по узбіччю й асфальту. Від кузова все ще тягнуло горілим.                                         

 -  Гроза вночі була люта, - перший рятувальник підтягнувся до машини, коло якої працювали його колега і судовий медик.                                                                                                      -  Ага, просто в дах, напевно, вона, блискавка, й вдарила, - зробив висновок Вітьок і зазирнув у салон через задню дверку. Все вигоріло. Панель розплавилась, кермо тріснуло. На пасажирському сидінні лежав телефон, почорнівший, з розбитим екраном.                                                                                        -  А чоловік-то ще зовсім не старий, наче, куртка на ньому модна була - тихо відмітив медик.                                                            

-  Доля, - погодився рятувальним.                                                                

- От ти ж! - вигукнув лікар і хитромудро вилаявся, - а це тут звідки? - з обгорівшої долоні трупа на землю випав зігнутий, великий, іржавий цвях, - я думаю, саме він притягнув електричний розряд до конкретно цього потерпілого, і, судячи з усього, хлопець - то після удару блискавки ще трохи пожив. Хвилину- півтори.                                                                               Вони відійшли до службового авто. Ранок повільно вступав у свої права. Траса жила своїм життям, так, наче нічого не сталось.                                                                                                У медика раптом різко задзвонив телефон. Він взяв трубку.                                                                                                          -  Так! Слухаю. Зрозумів. Ясно. Приймаю. Не може бути! Просто фантастика. Їдемо, - він дав відбій, - не повірите, хлопці! Наш клієнт Купченко Орест Іванович, вдівец, дітей і рідні немає, так що повідомляти нікому не доведеться. Але найсмішніше - наступний наш виклик - заміський будинок в селі, тут недалеко. Удар блискавки. Згарище. ЙОГО ДІМ.                                                                                                     

Вітер ковзнув по облущеному кузову. І раптом, в середині салону, щось ледь чутно зашурхотіло, чи то пластик, що потроху вистигав, чи то крапля води, що впала з даху на гаряче, ще до кінця не охолонувше, залізо. І раптом -спалах. Короткий, різкий. Зсередини. Екран телефону на мить спалахнув білим світлом. По розбитому склу,  сред павутиння розломів, проступала темна лінія, обвуглена тріщина склалась в знайому форму - літера «О».

Спільнота Чорнетки

Спілкування. Питання. Пропозиції

Доєднуйся до телеграм-спільноти Чорнетки, обговорюй ідеї, шукай бета-рідерів, ділись досвідом і ставай частиною авторського ком’юніті.

Доєднатися