Розділ 1

Павутина блищить на сонці крапельками діамантів. Якщо доторкнутися, вона здаватиметься зовсім твердою. І не липкою, як це буває вдень.

Він подивився на павука, що сховався в коконі під листям, простягнув руку й торкнувся пальцями повітряного візерунка. Дотик скинув униз кілька крапель, й здалося, що їхнє падіння супроводжувалося легким передзенькітом дзвіночків.

— Дзінь!

Після обіду він вирішив принести сюди кілька мух у сірниковій коробці, щоб подивитися, як павук обплете їх, згорне в безформні грудочки й стане чекати. Він і сам буде чекати, спостерігаючи усі ці чудернацькі події.

Він продовжив продиратися далі: крізь чагарники дикої малини, якісь рудуваті колючі колоски, минув розрослий до розміру дерев чортополох — товстий та міцний, який було не здолати навіть найгострішим дерев'яним мечем — він пробував... Визирнув з-за порослого мохом старого клена і побачив — її.

У ранкових сутінках Діра у землі ввижалася витвором злого чарівника. Чорна та бездонна, куди не можна було ступати.

Вранці він бував тут лише кілька разів, і саме в цей час десь там, унизу — на тому боці — чулися якісь звуки. Або навіть голоси. Але, як він не намагався, розібрати нічого не зміг.

Виявив він її зовсім випадково — коли шукав своє цуценя. Свистів і кликав на ім’я, але замість Жука побачив це. У дірі було темно, від чого він не зразу зважився підійти. А коли неквапливо, озираючись наче індіанець, підкрався, здалося, що це звичайнісіньке провалля, діра, а ніяка не магічна печера.

Він крикнув туди, але ніхто не відповів.

Але куди вона веде?  —  подумав він.  — Може, й не веде, а сталася від розлому земної кори — так учили в школі, але він сумнівався, що таке можливо. Чи, наприклад, це міг бути чийсь підземний хід, який обвалився ще сто років тому. Але діра була вертикальною, тож якщо сюди колись і спускалися, то за допомогою мотузки чи драбини.

Йому теж закортіло спуститися й вийти десь біля річки або в саду старого діда Свирида — там якраз достигли яблука. Можна було б нарвати повні кишені й утекти назад, ніхто б не зрозумів, а він би потім ділився з хлопцями.

У дірі клубочилася темрява, й він побоявся стрибати. Кидав камінці, але не чув звуку падіння.

Вона може вести на той бік Землі, — вирішив раптом він. І якщо це так, то можна падати цілих два дні. Але на стільки його, звичайно ж, не відпустять...

Добре було б подорослішати, щоб не питати дозволу, та вирушити у подорож. Мама зібрала б торбинку, а батько порадив би, як розмовляти з перехожими — вони ж там обов’язково зустрінуться...

А якщо там хтось є?

Учора він кинув у діру записку і тепер біг сюди відразу по сніданку: раптом там її хтось прочитав і написав відповідь... Це міг би бути якийсь хлопчик або дівчинка з довгим світлим волоссям. Він би розповів їм про Жука і про те, що нещодавно знайшов справжнісінький скарб із монеток.

Запах свіжої трави нагадував аромат чаклунського настою, випивши який, можна літати — хіба не так само, як відьми на мітлі — й торкатися верхівок дерев. Або опуститися де-небудь на хмарі й дивитися униз. Він нарешті виліз з кущів, підповз на животі до урвища й заглянув за край.

Нічого. Він майже засмутився, та раптом десь там, у глибині, щось-таки привернуло увагу — якась білява пляма. Вона зміщувалася то праворуч, то ліворуч, іноді й зовсім зникала, наближалася й знову ховалася.

Він примружився й розрізнив паперовий кораблик. Він плив повітрям, ніби по хвилях, усе ближче й ближче...

Дочекавшись, він протягнув руку й витяг його наверх.

Це дійсно був паперовий кораблик, зроблений, мабуть, із зошита в клітинку. Синім фломастером уздовж борту йшла червона смуга, а з однієї сторони виднівся маленький якірець.

Він розгорнув його і засміявся. Це дійсно була відповідь!

— Вітаю! Мене звати Олеся. Я отримала твого листа і дуже зраділа. Хочеш, я розповім тобі...

Він притиснув послання до грудей, а потім знову продовжив читати. Букви були зовсім незрозумілі, напевно з іншої мови, адже той, хто живе на іншому боці, називає все інакше. Так учили в школі, і так, напевно, й було насправді. Але він усе розумів. Може, тому, що букви були схожі на його власний шифр, який він вигадав ще минулим літом.

Батько одного разу привіз із Парижа газету —  от там дійсно все було незрозумілим. Та це було не важливо. Він читав речення за реченням, і йому уявлялося ціле життя. Усе було надзвичайно цікаво, й він не відклав листа, поки не прочитав до кінця.

Фантастика! Він знайшов друга на тому боці Землі...

Він приходив до діри щодня, відсилав або отримував листи, ділився новинами і радів, коли Олеся розповідала щось, чого він не знав. Одного дня він навіть вирішив збудувати неподалік курінь: спорудив із довгих гілок каркас, зв’язав його мотузкою, а зверху уклав трав’яні снопи. Боявся він лише одного: що коли настане зима, діру може знайти хтось іще — достатньо лише буде пройтися по його слідах. Але допомогла стара викинута мітла. Він постійно брав її з собою і мів після кожного кроку, щоб не було видно жодного відбитка.

Він писав, як закінчив чверть, перейшов до старшої школи, вступив до інституту, захистився, як зустрів Зоряну і як шукав обручки, як вибирав ім’я для сина… Про те, як швидко летить час, і що запрошує в гості, що двері завжди відчинені, і серце ніколи не забуде...

Але одного разу відповідь не прийшла. Її не було ні наступного дня, ні в день після нього. Не було через місяць і через пів року. Відповіді більше не приходило.

Він приходив до діри і кликав у темряву, мовчав, вслухався, кидав камінці й виловлював повернуті листи. Спостерігав, як блищить на сонці павутина, згадував Жука, і як одного разу цуценя трохи не впало сюди...

Він почекав ще, а потім наважився.

Головне — вірити. У те, що коли ти відвертаєшся, диван за твоєю спиною перетворюється на рожевого кенгуру, що метелики сплять на місяці, і що за піччю живе домовик, або що униз можна падати цілих два дні...

Він засипав діру землею і накидав зверху гілок.