Жінка у фартусі

Перша історія

Колись я вже працювала в таксі.

Недовго — приблизно місяць. І, мабуть, слово «працювала» не зовсім точно передає те, чим для мене був той час.

Я відпочивала.

У мене була освіта, професія, зовсім інша кваліфікація і робота, до якої я звикла. А таксі давало мені зовсім інше відчуття. Сама вирішувала, коли виїхати, яке замовлення взяти і коли повернутися додому.

Тоді я поїздила лише близько місяця. Потім мене запросили на іншу роботу, і таксі залишилося в минулому.

До сьогодні.

Сьогодні закінчився ще один етап моєї професійної роботи. А після третьої години дня я знову відкрила програму таксі.

Я дивилася на замовлення і довго вибирала перше.

Нарешті побачила потрібний напрямок — Куренівка.

— О, це беру.

Тоді я ще не знала, що це перше замовлення змусить мене чекати. Довго чекати. Трохи злитися, раз по раз переставляти машину, кілька разів телефонувати й уже починати сумніватися, чи дочекаюся я взагалі свого першого пасажира.

Я ще не знала, що за ці довгі хвилини встигну познайомитися з трьома веселими охоронцями, роздивитися студентів навпроти й перетворити вузеньку вулицю на майданчик для нескінченних маневрів.

І тим більше не знала, що людина, заради якої я стільки чекатиму, стане першою історією цього дня.

Перше замовлення привело мене до офісного центру.

Точка подачі показувала саме сюди, а пасажирки не було.

Я трохи почекала й набрала номер, вказаний у замовленні.

— Добрий день, це таксі. Я вже на місці, чекаю.

— А її що, там немає?

— Ні, немає.

— Ну, зараз вона вам зателефонує. Зараз я до неї наберу, і вона вам зателефонує.

— Добре, чекаю.

Поклала телефон.

Чекаю.

Чомусь я вирішила, що таксі ця дівчина замовила для своєї подруги. Тому сиділа й чекала, коли мені нарешті зателефонує інша дівчина.

Навпроти був університет культури і мистецтв, і, поки я чекала, перед очима проходив цілий маленький світ.

Студентів неможливо було не помітити. Хтось кудись поспішав із різнокольоровим волоссям. Хтось був одягнений так цікаво, що погляд мимоволі затримувався ще на кілька секунд. Один зникав за дверима університету, на його місці майже одразу з’являвся інший — зовсім не схожий на попереднього.

Я дивилася на них із машини й усміхалася.

От де справжній колорит.

Шкода тільки, що тоді я ще не знала, що колись захочу все це описати. Треба було запам’ятовувати.

Минуло ще хвилин п’ять-десять.

Телефон мовчав.

Я знову набрала той самий номер.

— Добрий день, це знову таксі. Я чекаю. Мені й далі чекати чи як?

— А що, вона вам не зателефонувала?

— Ні, не зателефонувала. Ви ж розумієте, я тут у трохи незручному становищі. Вулиця дуже вузенька, мені навіть припаркуватися нормально ніде.

— Так, я розумію. Зараз я її наберу, вона вам зателефонує.

— Добре.

Знову поклала телефон.

І знову чекаю.

Вулиця біля офісного центру була настільки вузькою, що просто стати й чекати там було майже неможливо.

Під’їжджала машина — я здавала назад, притискалася, пропускала. Тільки поверталася на місце — з іншого боку з’являлася наступна.

Знову заводжу машину. Трохи вперед. Тепер назад. Пропустила.

Заглушила.

Не встигла толком влаштуватися — знову хтось їде.

І знову: вперед, назад, убік.

За весь цей час я, мабуть, разів десять переставляла машину. То від’їжджала на інший бік, щоб когось пропустити, то подавалася вперед, то знову поверталася назад.

Чекати на пасажира — це одне. А чекати, безперервно маневруючи на вузенькій вулиці, — вже зовсім інша розвага.

Саме тоді до машини підійшов один із охоронців — молодий темноволосий хлопець. Я опустила скло.

— Добрий день. Ви тут когось чекаєте?

— Та викликали таксі. Чекаю. Точку поставили саме тут.

— Добре.

Він відійшов.

Минув ще якийсь час.

Ні пасажирки, ні дзвінка.

Я втретє набрала номер.

І тут дівчина на тому кінці сказала:

— Та вона якась тупа, раз вона вас знайти не може.

Я навіть на секунду замовкла.

«Нічого собі, — подумала я. — Так про свою подругу…»

Але сперечатися не стала. Поклала телефон і продовжила чекати.

А мій автомобільний балет тим часом продовжувався: вперед, назад, пропустити одну машину, від’їхати заради іншої.

Схоже, охоронці весь цей час прекрасно за мною спостерігали.

Через деякий час до машини підійшов другий темноволосий хлопець.

— Ви ще досі чекаєте?

— Ага, — усміхнулася я. — Все ще чекаю.

Він глянув на вузьку вулицю, потім на мене.

— Давайте я вам опущу стовпчик. Заїдете сюди й почекаєте нормально. Тут нікому заважати не будете.

Я, здається, зраділа цій пропозиції більше, ніж мала б.

— Ой, дуже вам дякую.

Він опустив стовпчик.

Я нарешті заїхала на стоянку, поставила машину й заглушила двигун.

Все.

Нікому не треба поступатися дорогою. Нікуди не треба здавати. Можна просто сидіти й чекати.

Хоча тоді я ще не знала, що найцікавіша частина цього очікування тільки починається.

Тепер я вже могла нормально роздивитися хлопців з охорони.

Їх було троє — молоді, років від двадцяти одного до двадцяти шести. Двоє темноволосих і один світленький, із дуже приємною відкритою посмішкою. Здавалося б, нічого особливого — звичайні молоді хлопці на роботі. Але було в них щось таке, що одразу привертало увагу.

Живі, веселі, по-своєму харизматичні.

Я залишила вікно відкритим, і якось непомітно ми розговорилися вже вчотирьох.

Вони кидали жарти мені, я — їм у відповідь. Слово за слово, жарт за жартом — і ми вже сміялися так, ніби були давно знайомі.

Нічого особливого ми не обговорювали. Якісь випадкові фрази, підколи, жарти. Але саме з таких дрібниць іноді й складається настрій цілого дня.

Очікування, яке вже мало б добряче мене дратувати, раптом стало веселим.

Так ми й розважали одне одного, поки я чекала свою пасажирку.

А чекати довелося довго.

І от нарешті з офісного центру з’явилася вона.

Жінка у фартусі.

На вигляд їй було близько сімдесяти. Коротко підстрижене, трохи кучеряве каштанове волосся, в якому ледь проступала сивина. Але найбільше мені запам’яталося її обличчя.

Зеленуваті, ніжні очі й дуже приємна посмішка. Коли вона посміхалася, біля очей збиралися виразні «гусячі лапки». Не ті зморшки, які просто говорять про вік. Здавалося, вони розповідали про те, що ці очі багато разів посміхалися.

Є люди, на яких дивишся всього кілька секунд — і від них чомусь стає тепліше.

Ти ще нічого про них не знаєш. Не знаєш, як вони живуть, що пережили, якими бувають удома.

Але відчуваєш це майже одразу.

Тепла людина.

Саме такою вона мені здалася.

Вона підійшла до машини з боку заднього сидіння. Вікна в мене були відкриті, і жінка трохи нахилилася до вікна.

— Доброго дня. Це ж ви таксі? Ви мене чекаєте?

— Доброго дня. Так, вас. Сідайте, будь ласка. На Куренівку ж їдемо?

— Так, так. Ой, вибачте, будь ласка. Вибачте, мені викликали… Я навіть нічого не встигла.

Вона виглядала трохи ошелешеною. Ніби ще хвилину тому займалася зовсім іншими справами, а потім їй раптом сказали: все, треба їхати.

Вона сіла на заднє сидіння, я рушила.

— Вам зручно? Не жарко? Може, кондиціонер увімкнути?

— Ні-ні, все добре. У мене все добре.

Ми проїхали зовсім трохи, коли вона раптом ніби згадала про себе.

— Ой, хоч фартух зніму…

Вона почала поспіхом його розв’язувати.

Я бачила, що жінка й без того трохи розгублена, тож захотілося якось її розрадити.

— Ой, а я думала, у вас стиль такий.

Вона подивилася на мене — і засміялася.

— Та ні…

— Ну а що? — засміялася я разом із нею. — Зараз різне можна побачити.

Вона усміхнулася, продовжуючи знімати фартух.

— А якщо не секрет, ким ви працюєте? — запитала я.

— Прибиральницею.

— Боже, яка ж у вас важка робота.

Вона відповіла дуже просто:

— Кожна робота тяжка.

Не знаю чому, але ця відповідь мені запам’яталася.

Без скарг. Без бажання викликати співчуття. Просто — кожна робота тяжка.

— А ви зараз додому їдете? — запитала я.

— Та яке додому. Мене звідси висмикнули. Я ще тут не закінчила прибирати. Але на інший об’єкт треба їхати, а перепустка туди тільки в мене.

І тільки тепер я почала розуміти, чому вона так розгублено підійшла до моєї машини.

Чому в її очах було це майже дитяче:

— Вибачте… Ви мене чекаєте?

Чому вона одразу почала виправдовуватися, хоча, як виявилося, виправдовуватися їй узагалі не було за що.

Таксі замовляла не вона. Точку на карті ставила не вона. Її просто раптом висмикнули з роботи й сказали їхати на інший об’єкт.

А вона навіть тут ще не закінчила.

Судячи з усього, це була дуже акуратна жінка. На прибирання вона приходила зі своїми речами, переодягалася в робочий одяг, а після роботи мала б привести себе до ладу, скласти все в сумку й тільки тоді йти.

А цього разу їй не дали навіть цього.

Вона похапцем зібрала речі в сумку й побігла шукати чуже таксі в чужій точці на карті — просто у своєму робочому фартусі.

І раптом я згадала голос у телефоні:

«Та вона якась тупа, раз вона вас знайти не може».

Тепер ця фраза зачепила мене вже зовсім по-іншому.

Ні.

Вона не була «тупа».

Вона була людиною, яку посеред незакінченої роботи просто взяли й перекинули на інший об’єкт. А вона ще й почувалася винною переді мною за те, що я її чекала.

Мабуть, саме тоді вона сподобалася мені ще більше.

У ній було щось дуже тепле й чуйне.

І ті зеленуваті очі, які я помітила ще тоді, коли вона тільки нахилилася до відкритого вікна машини, тепер запам’яталися мені зовсім інакше.

— А живете ви де? — запитала я.

— У Бучі.

— О, то хоч звідти вам уже ближче буде додому.

— Та ближче. Тільки хто його знає, скільки я там ще прибиратиму і коли закінчу.

Ми розговорилися.

Коли вона сказала, що живе в Бучі, я не могла не запитати:

— А ви під час окупації там були чи виїжджали?

— Виїхала. До мами у Львів. Мама в мене у Львові живе.

І від самого слова «Львів» мені чомусь стало ще тепліше.

Західна Україна для мене завжди мала якесь особливе відчуття. Львів, Івано-Франківськ, Коломия — навіть самі ці назви викликають у мене щось дуже рідне.

Моя бабуся і багато моїх родичів — з Івано-Франківщини, з Коломиї.

Мабуть, тому я одразу звернула увагу й на її українську — у ній залишався той ледь помітний західний відтінок, який мені завжди подобався.

— А ви давно тут живете?

— Та ще молодою зі Львова поїхала. Все життя вже тут. Працювала тут. Тепер у Бучі живу.

Розмова якось сама перейшла на мову.

І тут у мене була своя, трохи дивна історія.

Я виросла в україномовній родині. Мама говорила українською, тато — теж. Українська для мене ніколи не була чужою.

А потім я пішла вчитися.

Після дев’ятого класу я вступила до медичного училища. Три роки вчилася на медсестру.

Навколо дедалі більше звучала російська. Нею говорили люди, нею були написані книжки, за якими ми навчалися.

Після училища я два роки працювала в операційній ургентної хірургії.

Потім усе-таки вирішила вступати до медичного інституту.

Вступила.

Приблизно пів року не працювала, а потім знову повернулася в операційну — вже в пологовому будинку. Працювала по суботах, паралельно з навчанням.

Російська весь цей час залишалася звичною мовою — у навчанні, на роботі, у спілкуванні.

Потім я зустріла чоловіка. Він був російськомовним, і між собою ми теж говорили російською.

Так вона непомітно й стала моєю звичною мовою.

І якщо я намагалася перейти на українську, мені часто було незручно. Російською словниковий запас був уже більшим, слова знаходилися швидше. А українською я могла зупинятися, шукати потрібне слово — і мені здавалося, що я звучатиму дурнішою, ніж є насправді.

Тому довгий час я навіть не намагалася щось змінювати.

Ну яка різниця, якою мовою говорити?

А потім прийшла окупація.

І раптом стало абсолютно байдуже, як я звучатиму.

Нехай десь не знайду слова. Нехай скажу неправильно. Нехай комусь навіть здаватиметься, що я говорю гірше.

Мені вже було все одно.

Я просто більше не хотіла говорити російською.

Я залишалася в Димері й щодня їздила до лікарні.

За фахом я лікар — акушер-гінеколог, хоча на той момент за спеціальністю не працювала. Але операційну я знала добре.

А в окупованому Димері вибирати особливо не було з кого.

З лікарів, які мали досвід операційної роботи, залишилися фактично ми удвох: травматолог, який постійно працював в «Охматдиті», і я.

Тому працювали разом.

До нас привозили поранених цивільних.

Але був один випадок, після якого моє колишнє «яка різниця?» остаточно перестало для мене існувати.

До лікарні привезли чотирнадцятирічну дівчинку.

Її привіз священник. Якимось чином йому вдалося домовитися з окупантами й довезти дитину до нас, у Димер.

У неї було кульове поранення в ділянці ліктя — кулю ми витягнули. Ще одна пройшла по м’яких тканинах біля таза.

Але найбільшим жахом були навіть не її поранення.

У машині, в якій їхала ця дитина, розстріляли її батька, з яким вона жила, мачуху і дідуся, який намагався її врятувати.

А вона вижила.

Поранена, змогла добігти до іншої вулиці й заховатися за великою машиною.

Її шукали.

Не для того, щоб допомогти.

Хотіли знайти й добити.

На щастя, дівчинку помітили місцеві люди. Побачили її зі своїх дворів, забрали й заховали.

А потім вона опинилася в нас.

Гола. Боса. Поранена.

Чотирнадцять років.

І навіть у свої чотирнадцять вона виглядала зовсім дитиною — маленькою, ще не сформованою дівчинкою.

Я багато чого бачила в медицині. Розуміла, що таке поранення, кров, операційна. Під час окупації до нас потрапляли різні цивільні. Були й ті, кого окупанти підозрювали в тому, що вони за ними стежать або можуть становити якусь загрозу.

Я не виправдовувала цього. Але хоча б могла зрозуміти логіку, якою вони самі це собі пояснювали.

А тут пояснення не було.

Переді мною була дитина.

Вона нічого їм не зробила. Не могла становити для них жодної загрози.

Вони вже вбили її родину.

І їм було мало.

Вони шукали поранену чотирнадцятирічну дівчинку, щоб убити і її.

Оце я не могла вкласти в голові.

Напевно, й досі не можу.

Після окупації ми з чоловіком повністю перейшли на українську.

І тепер, коли я чую російську, мене це чіпляє. Особливо зараз, коли минуло вже стільки часу від початку повномасштабної війни. Спочатку мені здавалося, що навіть ті, хто продовжував говорити російською, робили це якось тихіше. А тепер її знову часто чути голосно й упевнено.

— От тепер я розумію, яка різниця, — сказала я.

Жінка слухала мене, а потім відповіла:

— Ви знаєте, мене все життя, скільки я тут живу, взагалі в Києві, мене все життя це чіпляє. І тоді мене чіпляло, коли я приїхала, і зараз мене чіпляє. Я не переходила ніколи на російську мову. І мене завжди це чіпляло. І до сих пір мене це чіпляє.

Я подивилася на неї в дзеркало.

Напевно, саме в той момент я зрозуміла, чому ця жінка стала мені такою близькою за якусь одну коротку поїздку.

Ми були зовсім незнайомі.

Вона просто сіла до мене в машину у фартусі, трохи розгублена, поспішаючи з одного прибирання на інше.

А через кілька кілометрів ми вже говорили про речі, про які не з кожною знайомою людиною заговориш.

І виявилося, що іноді для цього достатньо просто їхати в одному напрямку.

За розмовою ми майже не помітили, як доїхали.

Навігатор привів мене до точки, вказаної в замовленні.

Ще трохи раніше я помітила в’їзд на якусь територію — шлагбаум, охорона. Але проїхала повз. Точка стояла далі, тож я, як нормальна людина, довірилася навігатору.

Дарма.

Зупинилася там, де закінчувався маршрут, подивилася навколо й зрозуміла: щось не те.

Будівля начебто та сама. Але заїжджати до неї, схоже, треба було саме там, де я щойно бачила охорону.

— Почекайте, — сказала я. — Давайте, напевно, все-таки туди під’їдемо. Там, де охорона. Зараз розвернемося.

Розвернулася, повернулася до шлагбаума.

Охоронця вже не було.

Я заїхала на територію.

Тепер уже стало зрозуміло, що об’єкт не зовсім звичайний. На в’їзді — охорона, на території щось схоже на металошукач або пункт контролю. Щоправда, біля нього теж нікого.

Під’їхала до будівлі й зупинилася.

— Вам сюди?

Жінка подивилася навколо.

— Я не знаю. Я тут перший раз.

Ну чудово.

На початку поїздки я не могла знайти її.

Тепер ми вдвох не могли знайти місце, куди її відправили.

Я ще раз подивилася на адресу.

Неподалік стояли двоє чоловіків і курили.

— Зараз, — сказала я. — Я запитаю.

Вийшла з машини й підійшла до них.

— Вибачте, це така-то вулиця? Ця адреса?

— Так.

— А ви прибиральницю не чекаєте?

Чоловіки переглянулися.

— Та ні… Не знаємо.

Я відійшла.

Зробила кілька кроків — і згадала.

Перепустка.

Жінка ж дорогою розповідала, що її саме тому й висмикнули з попереднього об’єкта: тільки в неї була перепустка сюди.

Я розвернулася й знову пішла до чоловіків.

— Почекайте. А у вас сюди вхід по перепустках?

— Так.

— Тоді, мабуть, усе-таки до вас. Я привезла прибиральницю. Вона каже, що тільки в неї є перепустка, тому її сюди й відправили.

Вони знову переглянулися.

— Добре. Зараз запитаємо.

І пішли всередину.

Я повернулася до машини.

Жінка сиділа на задньому сидінні з телефоном у руках — знову така сама розгублена, якою підійшла до мене на початку поїздки.

— Я вже і одній дзвонила, і другій, — сказала вона. — Мене з одного телефону на інший пересилають. А тепер узагалі ніхто не відповідає.

І от тут я зрозуміла, що просто висадити її й поїхати не можу.

Формально моя робота була виконана.

Я привезла пасажирку туди, куди мені поставили точку.

Тільки от точка знову виявилася не там.

І що далі?

Залишити літню жінку саму на незнайомій території з сумкою речей і фартухом, який вона щойно зняла в моїй машині? Нехай сама шукає, куди її відправили?

Ні.

Ми почекаємо.

Через деякий час із будівлі вийшов один із тих чоловіків.

— Так, усе правильно. Це сюди. Тут чекають прибиральницю.

Я обернулася до неї.

І вперше за весь цей час на її обличчі з’явилося справжнє полегшення.

Знайшли.

Вона нарешті могла виходити.

А в мене після цієї поїздки залишилося дивне відчуття.

Її зірвали з незакінченої роботи. Не дали навіть нормально переодягнутися. Посадили в таксі, яке замовляла не вона. Поставили неправильну точку подачі. Потім так само неточно вказали, куди її везти.

А коли вона намагалася додзвонитися й зрозуміти, куди їй іти, — їй просто перестали відповідати.

І я знову згадала ту фразу:

«Та вона якась тупа, раз вона вас знайти не може».

Ні.

Не вона.

І якби на моєму місці був інший водій, який просто висадив би пасажирку там, де закінчився маршрут у програмі, я навіть не знаю, скільки б ця жінка ще ходила з сумкою по незнайомій території й шукала місце, куди її так терміново відправили.

Мені це не подобалося.

Не тому, що я довго чекала.

І навіть не тому, що двічі довелося шукати правильну точку.

Просто так із людьми не можна.

Особливо з такими.

Теплими.

Я дивилася, як жінка йде до будівлі, і думала про те, що ще кілька годин тому навіть не збиралася нічого писати.

Я просто знову вийшла працювати в таксі.

А тепер у мене вже була перша історія.

Жінка у фартусі.