Дель - Тауер - Могильник - Сип - Розмова з мертвим - Ніч у часовні - Диліжанс - Пусто -
Пісо - Наліт індіанців - Джошуа “Білл” Джеймс
- Пастор Ніл - Смерть у тиші - Гермес.
1
Біля старої часової вежі розкинулася самотня тінь, яку відкидало світіння далекого космічного шару. Вона кидала п’ята то вправо, то вліво, вловлюючи кожен кришталь руху того, хто її віддавав прекрасній ночі. Навколо - гола пустка розкиданих диких агав, що готувалися віддати себе в обійми вічності: вранці зацвісти. Тихий свист розкидав ноти старого інструменту, то переходив у пісню, то бриньчав сумну поеми, доки за горизонтами лунала перестрілка. — У цей час у розбитому возі, в обіймах із молодим хлопчиною, який ще не навчився ще тримати руку спокійно на кобурі, лежав виродок, який востаннє голився, як тільки убив свого вітчима тією ж бритвою. Його сморід пронизував стіни каплиці та посідав місце давно забутих гостей, які обходили це кляте місце стороною. Він милувався зовсім пустими зіницями убитого, доторкався до його щічок, заламував зсохлі пальці, засовував руку у кишені, ніби щось шукаючи. Його вуста, як висохлі ріки, прикладалися до лоба
***
мертвого молодика.
Колись у мене була матір, свята жінка, яка порола мене за те, що я зарано зривав квасолю. А мене так вабив зелений колір, він мені
завжди здавався смачним, проте плювався потім так, що кишки було видно у горлянці.
“Виродок” повернув пусті очі до своїх, аби бачити, чи бодай щось залишилося всередині трупа.
Мене Дреком кличуть. Принаймні кликали колись. Раніше у мене було інше ім’я, але я не пам’ятаю. Один добродій, кинувши мене пикою в багно викрикнув, що я Дрек і тицьнув на гору сміття.
Відтоді це ім’я переслідує мене, як і діти смерті.
Довга рука Дрека потягнулася до вибитої щелепи мертвого.
А що це у нас? Не вистачає дванадцяти зубів. Не пощастило тобі, мабуть, приклали тобі добре руків’ям. Хоча ні, це більше схоже на карабін... Хоч чорта зви, але біль від зміни цих двох не міняється.
Мабуть, бандита убили бандити, чомусь це мало бути смішно, але не з тобою... Ти щось проковтнув?
Рука могильника потягнулася крізь ті дірки, крізь які пробивалося місячне сяйво. Дрек копирсався у його роті, заходячи пальцями у горлянку, та, діставшись стравоходу, висмикнув зовсім невеличкий клаптик паперу із написом: “Дель-Тауер”. На шматку карти було зображене стесане каміння, поряд із яким лежав череп бика, а
неподалік виднівся напис “Зброярня”.
Вітчим завжди прагнув пригод, золота, тих курв, після яких випадали по дорозі носи. Він водив мене на свої діла, учив стріляти, читати карти, розгадувати загадки місцевості. Ба більше, навіть
розповів, що природа здатна змінювати нашу свідомість, уявляєш? Ось тут ми ніби чітко бачимо стесаний камінь, а варто прийти, як помітиш монету, яка злегка відблискує на тому пекельному сонці. Ось цього мене навчив вітчим, його звали Педді - скорочено від
Педдінгтон. А ще він вперше показав мені трупа, уявляєш? Дрек зробив здивування на лиці мертвого.
Розповів, що навіть у найсвітліші ночі мертвий може заговорити, проте я так і не навчився з ними розмовляти. Педді грабував і робив це дуже часто. Я не пам’ятаю, скільки разів він прав свою
засмердяну сорочку, бив матір чи проставляв все у блекджек, проте я точно пам’ятаю за свої десятки тисяч днів, вітчим виходив увечері із сигарою в роті та вінчестером “Бізоном” на спині, сідав на чорну Лейлу - нашого дикого коня і мчав, вловлюючи на собі кожну хвилю волі. Потім приходив весь у крові, із шкірою на поясі та
подарунками для мами й мене, лягав і тихо дрімав.
Могильник повернув обличчя мертвого до місяця. Звуки пострілів лунали всюди, і Дрек насолоджувався ними, бо це був чи не єдиний шанс заробити собі на життя.
Бачиш ту кулю, що світить нам у найкращий час? Одного разу Педді повів мене на грабування шукачів скарбів. Ми підійшли до їхніх хибар(1), де вони тихо спали. Якийсь приблуда ходив територією, але вітчим його швидко убив своїм ножем. Досі
пам’ятаю, як чоловік крутився, вертівся, бив його по руці, але спустив дух, хоча я чітко бачив, що його очі ще ворухалися, але неважливо.
1 - Хибара - старий будинок, те саме, що й хижа.
Так ось, Педді почув собаку, який лежав прямо на порозі дому та почав гавкати своїм жахливим голосом. Ненавиджу собак. Тут із вікон почали стріляти у вітчима. Він взяв мене під руки, і ми побігли у сарай. Педдінгтону тоді прострелили литку, і він не мав змоги швидко втікти. Знаєш, що він мені тоді сказав?
Дрек опустив і підняв щелепу мерця, ніби той питає: “Що?”
Мертвих грабувати легше. Вони тебе не чіпають, і ті речі їм більше не потрібні. І знаєш що, хлопче? Після того я вперше пішов на цвинтар неподалік Діксенту і відкопав свого першого дохляка. З його кишені вийняв аж цілих п’ятнадцять баксів, я міг револьвер за ці кошти купити і патронів на повний барабан. Тоді я зрозумів, що кращого заняття і бути не може.
Дрек на обличчі трупа склав губи в усмішку.
І чому ти не говориш? Знаєш, Педді був не таким уже й
засранцем. Він збожеволів, називав мене виблядком, поросячим проносом і “виродком”. Коли я почув це слово, я дістав бритву та
перерізав йому горло. Знаєш, чому? Він убив матір рік тому, а після того знущався зі своїми дружками з мене роки зо три, а то й більше. І коли я перерізав йому гострим лезом горлянку, мені було вже більше п’ятнадцяти, ну не менше, бо член вже вмів тверднути і вже обріс кущами. Тоді я вперше поголився. Вперше і востаннє. Ходімо, друже, час засинати, гниючи.
Могильник взяв на плечі бідолаху та поніс його до викопаної ями, поверх якої стирчала палиця із капелюхом на верхів’ї. Поруч бродив навколо могили сип(1) та не відводив безжального погляду від парочки навпроти. Він повільно наближався до Дрека та його
мертвого приятеля, але ближче не підходив. Виродок помітив його, сплівся поглядами із тим, хто вбирає у себе всю історію того, кого пожирає. Могильник майже все життя пахнув мертвими аж
настільки, що подеколи мертвоїди не оминали його, а нападали, роздираючи гострим дзьобом шкіру. Дрек убивав їх, ламаючи їм шиї або всаджуючи в них гостре вістря ножа.
1 - Сип - птах родини яструбових, українська назва птаха - гриф.
Він не звинувачував їх у нападі, лише болісно приймав те, ким йому довелось прожити більшу частину свого життя.
Сип відлетів від них, коли остання викинута груда землі закрила той безіменний труп, котрий приплив сюди розбагатіти, а можливо, ріс у тендітних обіймах матері, простої християнки, яка гнала худобу. А може, він усе життя був бандитом, з дитинства
заробляючи собі на хліб малими крадіжками, а як нога вже не вміщалася у ті дитячі чоботи, убивав заради наживи — і ось так
отримав той шматок карти, який стирчав із кишені гробокопача. Поряд із його трупом у тій ямі Дрек помітив щось блискувате,
жовте, схоже на прямокутник неправильної форми. Він дістав його, викинувши кістку, яка лежала поверх нього та прочитав позаду: “Жага, що озолочує камінь”. Його очі наповнились таким блиском, якого не пам’ятав ще з дитинства.
Ось воно, ось мої гроші, та спокій, та причина, через яку я перестану тхнути трупами. Що на карті написано? Дель - Тауер, це сорок три милі по західному меридіану, який кривавить власними вечорами. Мій мертв’ячку, дякую за цю чудову знахідку, не знаю, хто тебе вбив, але це, мабуть, причина твоєї смерті. — Дрек підняв прямокутник до місяця. — Клянусь тим, що забирає душі, най твій убивця подохне на тих безкраїх дорогах і потрапить у лапи грифа. Я знайду усі шматки карти і стану настільки багатим, що про трупів зможу забути, доки сам не помру.
Дрек пішов під звуки тиші у капличку спочивати до ранку.
Стрілянина в далині згасла, і до нього доходив лише сморід пороху, один із небагатьох запахів, які він здатен відчути сповна. А ще запах дурману, свіжознятого скальпу, який бив у ніс, коли той проходив повз табори індіанців, та рідний запах матері.
Двері каплички скрипіли так, ніби готові були пилкою спиляти вушні струни. Вітер із сухих рівнин просочувався крізь щілини й торкався шкіри, хвилюючи серце Дрека, яке чорніло з кожним днем. Над входом непрошених гостей зустрічав перевернутий хрест, тонкий, мов кістка, що стирчала із землі. Усередині панувала тиша: важка, болісна та водночас приємна. Лави стояли криво, деякі
розкидані та перевернуті, просочували вітер, крізь свої щілини. Покриті сірим снігом, вони зберігали дух тих, хто колись тут молився за свої життя та амбіції їхніх дітей, котрі загинули у Громадянській війні, або спилися десь у калюжі навпроти
розкішного борделю.
Місячне світло пробивалося смугами через вузькі вікна,
наповнюючи середину приміщення гострими мало освітленими кутами, на яких проступали тіні тріснутих черепів. І ніхто не знає, окрім Дрека, чиї вони. Он дещо овальні, маленькі, із вм’ятиною зверху: то дитячі. А в іншому кутку — продовгуваті, масивні із
великими очними ямами: то тваринні. І було таких черепів більше десятка. Світило падало на вівтар, що здебільшого скидався на
місце для жертвопринесення тими темними людьми, що нападають на вільних людей, котрі заснували цю країну. Вимазаний кров’ю,
котра запеклася у плині часу, подертий та бридкий, зустрічав погляд “виродка”, який бажав лише заснути. Позаду вівтаря — два вузьких ходи, на які не падало світло. Усередині них проповідник беріг Біблію чи власноруч написану брехню, цигарку та пару монет, якими потім мав заплатити за прекрасну ніч.
Дрек присів на лаву, відкинув голову назад та помітив угорі напис: “Вночі тут навіть мертві розмовляють” — і заснув. Прокинувся він десь о 3 ночі, коли десь неподалік всередині бродила нечисть.
Могильник відчував на собі страхітливий погляд невідомого гостя і довго не наважувався розплющити очі. Проте холодний піт, неначе водоспад, який вилився на поселення, змусив його глянути
навпроти. З кута позаду вівтаря, дивилися на нього жовті очі, зіниці яких були звужені настільки, що здавалося, їх і не було. Вперше у житті Дрек боявся чогось потойбічного, такого, що ніби прийшло мститися йому за щось.
Агов, ти там! Чому вирішив витягти мене зі сну?
Ті очі не відводили погляду від могильника, якого кинуло у піт.
Серце болісно стискалося, а очні яблука наливалися кров’ю. Було у тій істоті щось таке, що змушувало пізнати той нелюдський жах. А навколо нього лише тиша, спущений курок револьверу та й
повільний танець пилу. Дрек сидів у такій позі, ніби кричав: “Пограбуйте мене першого”. Він чув тільки удари власного
кров’яного мішка, який на секунди застигнув. Очі стали на кілька кроків ближчими й завмерли позаду вівтаря, і заговорив череп
мертвого гігантського створіння, завдовжки 10 фут, заговорив. Роги стирчали з масивної голови, що колись належала оленю. Кігтисті руки тримали Святе Письмо. Чудовисько анітрохи не боялося святої сили і все так само не відводило очей від могильника.
Що ти в біса таке?! — викрикнув Дрек. — Ти не звичайний труп. Ти взагалі не труп. Ти чудовисько, породжене пітьмою.
Монстр розгорнув сторінки Біблії і мертвою мовою промовив слова.
Бо корінь усього лихого — то любов до грошей, віддавшись якій, деякі самі себе пройняли численними стражданнями.
Дрек розумів кожне слово, яке чудовисько промовляло низьким басом, не зупиняючись. Воно не мало ні рота, ні язика — нічого, але промовляло, наче живе.
Про що ти говориш?
Невідоме створіння перегорнуло сторінку Біблії
Хто нишпорить у кишенях мертвого, той готує власні кишені для чужих рук. Хто знімає перстень із кістки, з того знімуть шкіру. Бо земля пам’ятає кроки грабіжника, і вітер шепоче його ім’я тим, хто прийде після. І як він роздягнув бездиханного — так роздягнуть і його, і не залишать навіть хреста, лише палицю зі старим
капелюхом, що хилитиметься над розритою ямою.
Будівлю каплички сколихнув сильний землетрус, її хитало з боку в бік. Вітер дедалі дужче бився крізь щілини, доки не вибив двері.
Чудовисько показало кістяним пальцем у бік дверей, куди Дрек одразу повернув голову — там нікого не було. Могильник знову
кинув погляд на вівтар — створіння зникло, а разом із ним замовк буревій. Обдирач трупів заспокоївся і важко видихнув, аж раптом почув шепіт біля вуха. Позаду нього стояв мертвий, якого він обікрав.
2
Неподалік старі колеса “Золотого диліжансу” пливли дорогою, яка проходила крізь занедбане поселення Анілло-Оро. Усередині
ридвану(1) сиділа сім’я, на лавах, зроблених із масивного чорного дуба, який всмоктував у себе ті трупні отрути, просякнуті жилами чуми, котра оточила їх домівку. Серед гаміру пустки та скреготу коліс, сім’я прямувала із Гортауну, одного із міст, що постраждало від хвороби, до Дель - Тауера. Донька дивилася на власного батька і згадувала, яким він був молодим та привабливим у своїй юності.
Мати не відводила очей від кремезного охоронця, що тримав у руках важільний карабін із коштовним оздобленням на руків’ї, та прикладом обшитий зміїною шкірою.
Мері, не можна задумуватися у дорозі, тим паче, коли смерть крокує за нами по п’ятах, — зауважив батько.Життя таке швидкоплинне, тату, що я ліпше вмру від кулі, аніж від старості.
-Воно прекрасне у своїх роках. В одні навчаєшся, в інші кохаєш, а в треті...
А в третіх мудрішаєш, - перебила донька і додала: — Знаю, але від цього мені не легше думати, що я можу втратити молодість швидше, ніж хотіла б.Подивись на матір: робота в садибі не зістарила її. Ви обоє прекрасні.Батьку, навіщо ти? Вона ж геть не слухає тебе.Твоя правда...Про що ви теревенили? — відірвалась від своїх думок мати.Не зважай, нічого важливого. Нам до Дель-Тауера ще добу. Можливо, скажу кучеру та й перекусимо? — спитав батько.І знову їстимемо індичку? — запитала МеріУ нас немає нічого іншого. Чума застала нас зненацька. — додала мати.Але нехай, іншим пощастило менше.
Усередині нависла тиша. Батько повернув голову до дороги, що переходила від підгірків до полів й назад.
Маккалістере! Кучере, зупиняй коней, зробимо невеличку перерву, — викрикнула матір.Місіс Салі, це дуже ризиковано. Я не можу цього зробити, коли ми неподалік від Пусто-Пісо. Місцеві індіанці нещодавно
влаштували набіг на поселення та, за чутками, не залишили нікого живого. — вигукнув кучер.
Ренді, тягни нас у те селище, ті смугляві двічі в одне поселення не повертаються. — озвався батько.Я не можу цього зробити, містере Білл. Заради вашої безпеки...Е, ні! Чорта з два, кучере! Я заплатив тобі скажені гроші, аби ти віз нас і не ставив зайвих питань. У Пусто-Пісо зупиняй коней,
переночуємо там.
Гаразд, містере Білл... — сумно промовив Ренді.
Поблизу дороги пробігали койоти із здобиччю в пасті. Старий звір зі шрамом на морді кинув погляд на диліжанс, який залишав після себе куряву. Він поніс їжу своїм дитинчатам, яких намагався
врятувати від голоду, що ширився цим краєм. Неподалік
розкидалися самотні хатинки, які віддавали життям. Стадо корів ревіло у невеликій загоні, просячи врятувати їх від пекельного сонця. Старі селяни, обпалені до чорноти, тихо доливали їм води,
якої самим бракувало для пиття. Вони носили у невеличкій кишені ніж, аби прирізати худобу, яка доживала свої останні години. Кучер махнув рукою одному із них, але той замість відповіді скочив у хату та вибіг із рушницею назустріч, не погрожуючи йому, а
попереджаючи. Ренді підстьобнув коней, щоб ті рушили швидше й старий не завдав клопоту сімейству Бронн. За кілька верств хати знову змінилися посушливими дорогами “La cascada”(1), мертвоїди точили диліжанс своїми гострими поглядами, і вочевидь
зрозумівши, що здобичі тут не буде, летіли геть з дороги.
1 - Водоспад.
Салі так і продовжувала розмовляти з охоронцем Далтоном, не кинувши ні слівця власному чоловікові Біллу. Охоронець час від
часу потирав чоло, то від жари, то від надокучливої жінки, яку він мав захищати. Часом йому випадала тиша, коли Ренді зупинявся поряд із поселеннями, аби набрати води, та ховався у тіні
найближчого дерева. “Я мушу відлучитися, місіс Салі, аби не
втратити себе на сонці”. Жінка тихо зітхала та відпускала дужого охоронця.
Диліжанс проїжджав повз землі, які горіли від крові корінних жителів. Їхні шкіри поглиналися землею та перетворювалися на пісок, який розносився вітром у небо. Обабіч дороги лежали різні черепи, скелети та навіть свіжі трупи. Порубані на шмаття тіла, вирвані з очниць очі, видерті зуби та покалічені кістки - видовище
не з приємних, саме тому містер Білл обмотав доньці оченята, аби та у свої шістнадцять не бачила таких жахіть. Кров запеклася,
утворюючи червоно-чорні згустки на тілі, яких з часом все більшало. Поруч лежали мертві солдати, що перед смертю
відстрілювалися від індіанців - усі без скальпу. На руці кожного бракувало пальця, а вбитих тут було більше десятка. Один лежав
повністю оголений. На його череві виднілися порізи у формі цифри дев’ять. На правому плечі нашитий шеврон: “Ш.І. Теренн” -
командувач військ, що наступали на захід. Понівечене тіло валялося без вказівного пальця, носа та скальпу. Обдерта мавпа, чиї очі вже
ніколи не побачать сонця, чиє світло жевріло прямо на його обличчі. Мабуть, так думав Білл.
Ренді, до бісової матері, вивези нас швидше звідси! Мої нутрощі зараз вилізуть назовні! — закричала місіс Салі.Місіс Салі, я не можу гнати коней у цій місцевості — тут
заборонено гнати коней. Індіанці можуть почути нас, і будь-який переполох означатиме, що нас дуже швидко порубають на шмаття.
Кляті виродки!Замовкни, Салі! — викрикнув Білл. — Ти сама, в біса, знаєш, що це ми прийшли на їхні землі, тому прикуси язика, якщо хочеш жити і не погубити усіх нас!
Мати стихла та відвернулася до стіни, приховуючи образу на чоловіка.
Знаєте, містере Білл! Ці землі прокляті війнами, і якщо нас не пошматують чи якийсь інший п’яний дурень, то точно уб’є місцева нечисть.
-Ренді, ти, мабуть, вважаєш мене цілковитим тупоголовим нечупарою, якщо гадаєш, що я повірю в існування потойбічного. Подивись навколо. Ти щось бачиш? І я ні. Немає більшого ворога людини, ніж вона сама.
-А як же хвороба?
-Типун тобі на язика. Хвороба з’являється лише там, де люди, а
найчастіше там — де мертві люди. Ми ніби носимо в роду смерть, зариту ще у наших пращурах.
Але, містере Білле! Містер Шульц — тутешній німець, мав на меті розповісти мені одну історію, як його ледь не вбило якесь створіння, схоже на здичавілу пуму, але з людськими руками та обличчям, уявляєте?
-Аж ніяк, Ренді.
Батьку, годі вже цих страшенних балачок. Хоч я і не бачу зараз, але вмію добре візуалізувати.
—”Візуалізувати”... Оце так слово. Це ти у книжках вичитала, розумничка? — усміхнувся Білл.
І в газетах теж.І що там пишуть?Мисливці за головами отримують законні повноваження та можуть співпрацювати із шерифами міст та поселень. — переказала донькаДивна новина. Ти уяви цю маячню, коли колишні бандити
відстрілюють нинішніх бандитів, виконуючи роботу шерифа та його свори.
Але за гарні гроші. Пастор Ніл за вбивство Брона “Лицезубого” Лірі отримав аж вісімдесят доларів.
—”Лицезубий” Лірі — це ватажок бандитів, які грабували поселення, інсценуючи все так, ніби це зробили індіанці. Вони фарбували пики, кричали як дикуни та пускали стріли - усе як під час набігу.
Місцевий закон йшов слідами індіанців, і в результаті втратив тридцять людей та не забрав життя жодного із банди. А хто той Пастор Ніл? — запитав батько.
Ніхто не знає, звідки він взявся, і як так майстерно виконав
роботу. До цього його теж ніхто не зустрічав, але всі помічають, що у нього дуже знайоме обличчя, проте такого люди і в житті не бачили.
Дивно це все, дуже дивно. Гаразд, час знімати з тебе пов’язку. — Білл потягнув руку до обличчя доньки. — Ти неймовірно вродлива, уся в матір!
Донька усміхнулася та перевела погляд у вікно, де за дорогами вже сідало сонце. Пустеля фарбувалася в яскраво - червоні кольори, а жовтий шар здебільшого походив на оранжевий. Температура
потроху спадала, але повітря не припиняло бути гарячим на вулиці. Диліжанс наближався до Пусто-Пісо, чиї білі будівлі відблискували в останньому світлі.
Будинки зустрічали перших гостей після великої різанини своїми химерними усмішками. Їхні вікна обмащені червоними, подеколи - чорними фарбами, запеченими від спеки, ловили на собі
різноманітні погляди із диліжансу. Світло вогнів вже давно не
відбивалися об голови тутешніх, а все більше перетворювалися на суцільну темряву, просякнуту жорстокістю та сечею тварин. Із таверни доносились крики минулого, що сповнювалися радощами, зойками проституток та дзеленчанням монет. Деревина там скрипіла, чи то від вітру, чи від духів, що продовжували танцювати й після смерті, навіть у потойбіччі. Подеколи звідти долинали постріли та клацання барабанів. На вулицях досі можна було
розгледіти шмати шкіри, розкидані нігті, зняті скальпи. Сморід у повітрі дедалі посилювався, із кожним вдихом сімейства. На даху магазину, поруч із цирульнею, був вбитий кіл, на який була
насаджена голова чи то дурної мавпи, чи людини, яка була страшніше за смерть. Довге волосся розвивалося на вітрі,
відкриваючи жахливі ікла кучеру, що, схиливши голову, зупинився поряд із будинком шерифа.
Ми на місці, містере Білле! Занесіть речі до шерифівського
“маєтку”. Ми з Далтоном пройдемося околицею, розвідаємо, що і як, доки ви готуєтеся до ночівлі. Хтось же має вас оберігати, еге ж?
Батько кивнув кучеру, що діставав зі скрині свій побитий життям вінчестер.
Містере Далтон, бережіть себе! — викрикнула Саллі
Охоронець навіть не повернувся у її бік. Жінка зашарілася та повернулася до чоловіка та доньки.
Доню, візьми, будь ласка, сумку з їжею. Перекусимо перед сном,озвався Білл.А що там?Сушені шматки яловичини та курятини, мати поклала ще тортильї, тому з голоду не пропадемо. Ще є боби.Я ж не люблю їх.Але час змушує полюбити навіть тих, кого всім серцем
ненавидиш без жодної на те причини. — Білл повернув голову до Саллі.
Мері все розуміла, спостерігаючи за відчаєм, який, мов вогонь, розгортався у серці батька. Колись мати його любила, але й колись негри ходили на волі. Це було так давно, що вона вже не пам’ятала. Проте в її думках завжди жила згадка про той день, як мати вперше холодно обізвала батька, не відчуваючи до нього нічого. Сім’я зникла задовго до чуми у Гортауну, але повністю розчинилася тут, у диліжансі. Мати сиділа у прохолодному кутку на підлозі, поряд із кліткою, де валявся череп бандита. Накинула на себе покривало та намагалася заснути, аби цей день нарешті закінчився. Вона не говорила з ними, і вважала свою сім’ю чужою.
Білл усміхався Мері, не стримуючи сліз. Його зморшкувате обличчя виказувало всю ту втому, що накопичилася за той час, відколи жив на цих землях. Голові сім’ї всього-на-всього тридцять вісім років, а виглядав, неначе безумець, який щодня катував себе у холодному
підвалі. Донька обійняла Білла зі словами: “Я люблю тебе, батьку, чорт забирай, люблю”, — та сіла на лаву в одній із кліток. Чоловік вийшов на свіже повітря та подивився на місяць.
Немає життя, білозорий, тому, хто все життя убивав заради хліба.Білл дістав самокрутку. - Немає і тому, хто ніколи не знав Бога, та тому, кого ніхто не простив. Мабуть, тому я пізнав справжньої сім’ї, бо покохав вуличну жінку, яка завагітніла від мене п’яного. У той
вечір я забрав життя трьох, і звали мене не Білл, а Джошуа Джеймс. Я був одним із найкращих мисливців за скарбами, чудовий стрілець та товариський хлопець. Я справді був таким, місяце, доки не
покохав. Я зрікся імені та колишнього життя, але у минулого,
знаєш, немає імені... Воно йде за мною крок у крок, у кожне місце, куди б я не подався.
Білл закурив самокрутку, потер очі та присів на сходи, важко дихаючи собі під ніс.
Найбільший гріх — забрати життя іншого так? Але ж яке
покарання для того, хто не знає каяття? Я впевнений, неземна куле, що таїть у собі думи мертвих: скоро ти забереш мене до себе.
Білл досмалив цигарку, кинув її на землю та зайшов у будиночок, де сім’я вже міцно спала. Він присів за стіл шерифа, який був обдертий від численних ударів головами об нього, поклав голову на бюро та заснув із думками про смерть.
У цей час Маккалістер та Далтон Клін заходили в різноманітні будинки, обшукуючи їх у пошуках добра. Цим двом волоцюгам та бандитам було абсолютно байдуже до тієї родини. Їхня справа полягала не лише в тому, щою доправити родину до місця
призначення. Вони робили все, аби їхні наймачі у жодному разі не дісталися до кінця. Грубі руки чоловіків розкидали рештки мертвих у будинку, жбурляли дитячі голови, ніби каміння та насміхалися з цього. Бандити нишпорили у шафах домів, столах, димоходах та у
кожній шпарині, аби знайти бодай щось. Вони ніколи не обдирали мертвих, адже дуже вірили у те, що духи мстиві і уб’ють їх
зненацька, коли ті сцятимуть або питимуть десь у барі.
Шукай, Далтоне! Нам конче треба гроші. Скоро регіональний шериф натравить на нас своїх псів, а нам треба забиратися з округу негайно.Нас не пропустять через міст, що веде до Сан-Альбіно.Дурню! Для цього нам і потрібні гроші, хіба ти не знаєш, як гроші затьмарюють очі військовим чи іншим людям при владі?Та знаю я, але це дуже ризиковано, — відповів, копирсаючись у коморі, Клін.Іншого шляху у нас немає. Зажди, я бачу щось.
Ренді кинув погляд на камінь, що був неправильної форми. Шматок відвалився від нього, і звідти виднілося щось схоже на скриньку.
Допоможи мені! Вдар прикладом туди.Ти знахабнів? Я тільки-но обшив зброю зміїною шкірою. - заперечив ДалтонКліне, якщо там гроші, то ми будемо вільні і нас ніхто не спіймає. Ми зможемо награбувати ще тисячу грошиків, і ти обшиєш свою зброю хоч шкірою бізона. Дай сюди зброю. — Ренді вихопив рушницюЧорт забирай! — Далтон кинувся на МаккалістераЕ, ні. — Ренді навів зброю на Кліна. — Так справа не піде. Відійди, якщо хочеш залишитися з головою на плечах. Вдихни, видихни, заспокойся та обміркуй ситуацію, а я зроблю вигляд, що цього і не було.
Далтон відійшов від Маккалістера та став у кутку. Ренді замахнувся та гепнув зброєю по стіні - камінь випав з діри. Маккалістер витяг скриню, відкрив та дістав звідти сто доларів.
Не густо, Далтоне, але краще, ніж нічого. Ще пару по сто і можемо виїжджати.Угу, — пробурмотів Клін.І не варто ображатися. Ходімо на вулицю, мерцями важко дихати.
На вулиці лунало тріскотіння дерев. Ренді сів навпроти Далтона та точив ніж об кремній. Вони не кинули одне одному жодного слова.
Клін затаїв образу на Ренді, та дуже хотів йому помститися. Він
очікував моменту, аби той відвернувся від нього, тоді Далтон побив бт його та помочився на нього, за те, що той так обійшовся із його зброєю, проте Маккалістер знав одне неписане правило цих пустель, ніколи і ні до кого не ставати спиною, тому план Кліна
тріщав по швах ще до того, як він його придумав.
Вони вже сплять, Кліне. Треба йти до них негайно, обідрати їхні кишені та повеселитися з їхньою донькою — подвійне золото.Угу, — пробурмотів Далтон.Іди до біса, тупий шмат лайна. Якщо через секунду не встанеш, я піду сам, і всі гроші будуть мої.
Неподалік відлунював гул чобіт із шпорами. Ренді взяв у руки
вінчестер, став поряд із Далтоном та оглянув місцевість. Звуки то віддалялися, то наближалися, а в цей час із таверни долинув тупіт танцю. Звуки безумства лунали скрізь, а голоси розтікалися
домівками. Маккалістер кинув погляд на вікно будівлі, де на нього із кривавими, пустими очима дивилася маленька дівчинка. Він не встиг закричати, як у голову йому влитів томагавк, але не схожий на індіанський. Ренді упав замертво, а Далтон вистрілив у темряву, яку ледь освітлював місяць. Звук пісень ставав усе голоснішим і
вгризався Клінові у голову, він відволікся на те вікно, але було запізно. Кулі просікли йому череп та серце так раптово, що ніхто б вчасно не зреагував. Увесь час навколо панувала тиша, яка зникала лише у голові Далтона. Звуки пострілів розбудили Білла, який приклеївся до столу власною слиною. Він підійшов до вікна та виглянув на вулицю — тихий пустир, за дверима ні душі.
Це не індіанці, — сказав Білл.
Краса тиші полягає у тому, що ти достеменно не знаєш, що за нею ховається: хижий птах, який чатує на тебе з твого народження; білохвостий олень, який таїть у своєму серці надію, що мисливець не поверне голови назад. Тиша зливається з простором, змушуючи наше серце битися частіше, немовби вперше тікаєш від агресивного собаки. Вона пробирає до кісток, змушуючи їх замерзати.
Безгоміння створює крик усередині, такий гучний у собі, але нечутний більше нікому. Краса тиші у тому, що кожний у ній — живий, бо смерть супроводжується звуком, а потім лиш замовкає.
Джошуа “Білл” Джеймс умів розрізняти кроки у безкрайній пустці та німоті. Він прислухався до тремтіння піску, до мовчазного вітру, який штурхає ремінь того, хто наближається. Джеймс чув його,
знав, що той, чиї чоботи відбивали звук так тихо, не тремтить та не наділений страхом. “Білл” повільно відходив від вікна, коли підлога рипіла від його кроків. Він намагався йти так, аби не розбудити
сім’ю, яка навіть не здогадувалася, що зараз за дверима на них чатує небезпека. Схиливши голову, щоб не потрапити під “шалену” кулю, Джошуа завмер біля проходу. За секунду кривавий томагавк влетів у двері, на лезі якого був викарбуваний малюнок ледь помітної тіні, що тримає смерть за плече. Джеймс дістав револьвер, звів курок та був готовий вистрілити вже, щойно почує сильніше коливання піску. Відтоді, як незнайомець наблизився до пустиря, ритм кроків від чобіт не змінився. Те зло стояло так вдалині, не зробивши ані кроку.
“Білл” кинув погляд на сплячу доню, яку міг більше ніколи не побачити, ледь посміхнувся та подумав: “Знаючи, що я можу зараз тебе втратити, я б ніколи з твоєю матір’ю не зустрівся”. Він знову визирнув у вікно - постать непорушно стояла та чекала, коли Джошуа вийде. Світло місяця падало на обличчя незнайомця так, що за тим химерним капелюхом, що він носив, не було видно ані крихти обличчя. Джеймс підійшов до дверей та відчинив їх,
повільно спускаючись по сходах. Невідомий тишею запросив його на дуель.
Я точно знаю, що сьогодні один із нас помре! — викрикнув “Білл”.І, чорт забирай, я не збираюся віддавати своє життя на потіху тобі, сраний убивце. — Він усміхався.
Навпроти стрільця — незнайома постать. Його чорне вбрання вбирало у себе білі ноти місячного світіння, а довгий плащ ніби вбирав у себе історію земель, котрими він блукав. На штанях той мав дві кобури, над яким тягнувся патронташ, які тримали у собі два блискучі знаряддя смерті. Капелюх незнайомця мав на собі
перевернутий хрест, що ногами йшов до неба. Сам був кремезним,
десь із шість з половиною футів заввишки. Його великі вуста
ховалися за густою бородою, яка тримала десь у своїх глибинах кров убитих, що потрапляли на волосся. Місяць переплив кордони неба та кидав світло на його обличчя. Сіроокий, із тонкими скулами та низьким лобом. На ньому не було жодної зморшки, а праву щоку
перетинали два шрами, що йшли хрест-навхрест.
Про тебе на цих землях ходять легенди. Кажуть, що ти геть і не людина, бо не старієш. Ходять чутки, ніби коли був породжений цей пісок, то твоя нога перша пройшлася по ньому. Пасторе Ніл,
легендарний мисливцю за головами — прийшов по мою нетлінну душу. Невже ти... — пролунав постріл.
Пастор вистрілив у голову Джошуа Джеймса, адже цих гучних промов від інших він не терпів. Заховавши пістолет у кобуру, він наблизився до дверей та зазирнув усередину. На нього із жахом у очах дивилася Мері, вона вся тремтіла та не промовила ні слова.
Мати хрестилася та молилася собі під ніс. Усі вони прокинулися тоді, коли пролунав постріл. Ніл мовчки дістав томагавк з дверей та відійшов від них. Майже нечутно зарипіли двері — за мить
пролунало два гучних постріли.
Мисливець за головами наблизився до убитого, під яким розлилася червона річка, та відтяв одним ударом йому голову. Пастор гучно свиснув у далечінь. Неймовірно швидко до нього примчав кінь Гермес - плямистий мустанг із довгою гривою. Кінь ніколи не іржав та був тихим, неначе ось-ось мав розпочатись дощ. Ніл прив’язав голову Джошуа до сідла та попрямував у Дель-Тауера за
винагородою, залишаючи після себе тишу.
II
Погоня - “Стара” - Плач біля вогнища - Волоцюга - Салун - Пожирач місяця - “Золото трупів не ржавіє” - Перша зустріч з Пастором - Побиття Дрека
1
Перші промені сонця вдарили крізь шпарини старої годинникової вежі. Дрек розплющив очі, вимазавши пику у власній слині. Він
спробував піднятися, але тіло дико боліло, і було відчуття, ніби його шрамували усю ніч. Могильник сплюнув, постукав чоботами об підлогу та вдихнув, наче заново народився. Дрек кинув око на
вівтар, де стояло те мерзенне чудовисько, на вівтарі досі лежала біблія, і лежало поруч безліч черепів. Поряд із книгою лежало два золотих камінчики. Розкрадач зробив крок, але зачепився за кістку щелепи, у якій бракувало зубів. Його знудило, та ноги підкосилися, і він упав навколішки. Дрек намагався повірити у те, що було вночі — це марення і насправді того монстра не було. Зібравшись із силами, чолов’яга піднявся, надягнув свій капелюх та забрав каміння із
вівтаря, й покинув будівлю, йдучи назустріч до Дель - Тауера.
Дрек попрямував жаркими пустелями округу Блек-Крік, що
знаходився на кордоні Техасу. До міста було півтори доби пішої дороги. Знать минала цей регіон та намагалася не сунутися у місця, просочені гниллю та кров’ю. Блек-Крік мав близько десяти міст та багато осель на узбіччях, які знаходилися далеко від доріг, а особливо від залізниць. Деякі із них просякнуті чумою, інші
нагадували Содом та Гоморра. Деякі потерпали від нескінчених
набігів індіанців, з якими боролися мисливці на індіанців разом із місцевою армією, як-от Пусто - Пісо, але єдиним містечком, що
подавало бодай якісь ознаки прогресу, називалося Дель-Тауер. Війна із індіанцями оминула це місце, і у ньому було стільки головорізів, що смугляві б ніколи не наважувалися зайти туди.
Поряд із ним прокладали перші колії для цивілізації, якими згодом мали піти гігантські парові монстри. На весь Блек-Крік Дель -Тауер мав двох лікарів, до яких хворих везли на своїх возах із покинутих поселень, а дехто так і помирав від холери, туберкульозу чи
гангрени на своїй гнилій підлозі. Неподалік лікарні, який мав зовсім малу будівлю операційної, висіла вивіска “Набої Джексона”, а під нею: “Уб’є бізона — уб’є і людину”, де кожного бандита,
поважну людину, волоцюгу зустрічав із граційними вусами та великим круглим животом Марті Джексон. Сам він був євреєм та мав закручене волосся і гострий ніс, що завжди сунувся до кишені подорожніх. Продавець зброї мав приглушений голос, хоча коли п’яниці своїми брудними руками торкалися вітрин із антикварною
зброєю, то він різко грубів і пальці вже стискали курок власного “Волканіка”. Не так далеко, десь за сто кроків, розташовувався
“маєток” шерифа, котрий увечері навіть не виходив надвір. Боягузливий, але завжди справедливий шмат лайна, він знаходив тисячу і одну причину, аби згноїти німця, проте йде на
співпрацював із мерзенними мисливцями. І серед усього цього дійства — салун, але Дрек тільки прямував до міста, тому усі
сердешні переживання сакрального місця, йому ще доведеться дізнатися.
Вперше за дві години жаркої дороги, коли на язику закипала вода, прохолодний вітер обвіяв його та остудив увесь піт, що був на брудному обличчі Дрека. Його шлунок бурмотів іспанські
прокльони на адресу могильника, та жадав поїсти. Чоловік стиснув живіт та сперся на найближчий камінь. Поряд шипіла змія, захищаючи свою кладку, але не нападала. Дрек дивився на неї
безумними очима, проте не наважився напасти. Різнобарвна, її забарвлення складалося в мозаїку, зігнулася та обгорнула свої яйця. Їй не було причин нападати, так як чоловік не нападав на неї теж.
Дрек підняв каміння із піску, коли повз пробігала лисиця. Вона не помічала його, коли могильник вже збирався жбурнути у неї камінь, аби перебити їй хребет. Вона голосно скреготіла та задихалася, їй потрібно було випити води. Дрек позвав її до себе - руда з недовірою підбігла.
-Ти не скажена, по очах бачу. - сказав Дрек та протягнув до неї руку. Він викинув каміння із руки та погладив руду.
-Я хоч і виглядаю як монстр та пахну мерцями, але я ніколи тим чудовиськом і не був.
Дрек вийняв флягу, відкрутив та полив на лисицю. Вона з радістю та диким бажанням попила, засміялася, лягла поруч із могильником.
-О, то тебе не лякають живі, що пахнуть мертвими. Так, ти у нас сука. - Могильник пестив по животі лисицю.
Тварина присіла поряд із ним та дивилася у далечінь, крізь розріджене повітря, яке розмивалося невидимими хвилями,
проглядалося два маленьких рудих тільця. Вони не рухалися,
лежали на боці, а їх мати так просила поглядом допомогти їм. Дрек встав, підійшов туди, де зверху вже літали грифи, та присів.
-Тому ти мене розумієш... Вони мертві, руда, і вони твої. - лисиця лягла поряд із дітьми та шипіла. Вона не давала Дреку їх торкатися, але було видно, як вона плаче. - Пробач, що раніше не прийшов.
Дрек розвернувся та пішов далі, коли за спиною досі скрекотіла лисиця.
Той вічний шар, який існував ще задовго до зародження Землі, сяяв все світліше. Спека наростала, немов би індіанці, які бігли на
поселення білих, щоб показати усю свою лють. Дрек випивав останні краплини води і надіявся, що зараз біля дороги або на ній з’явиться людина, аби він міг дібратися якнайшвидше до міста.
Чоловік марив пустельними “оазисами”, які нависали на його
важких повіках, змушуючи очі закриватися. Він став безсилий після важкої ночі, а ще й дві доби не ївши. Неподалік виднілася
занедбана хатина, яку страшенні стихії із піску знищили, залишивши каркас, частину даху та пару балок від нього. Дрек поглянув туди і побачив колодязь із відром, що висіло на перевіс. Живий “труп” побіг туди шкандибаючи, часто падаючи та щоразу підіймаючись. Він знову глянув на сонце, закинув відро у колодязь і почув удар цеберка об воду. Його вуста усміхалися та промовили під себе: “Сонце, я знову тебе переміг”. Могильник зняв із себе одяг, попив води, набрав повну флягу та вилив відро на себе. З нього йшла жахлива пара. Шкіра лущилася та відпадала, а нарости, гулі та вавки - рожевіли та дуже боляче пекли.
Одягнувшись, розкрадач попрямував у будинок у пошуках їжі. За столом сидів скелет жінки, який тримав у руках сукню. Вона дивилася на стіну, де на тоненьких ниточках висіли різнокольорові серапе, усі обпилені та більше нагадують смуток того життя, що
жевріло у цьому будинку. На поличках лежали висохлі тортильї та боби із кукурудзою. Дрек накинувся на них і поряд побачив в’ялені шматки яловичини. Він поїв та закинув собі у кишеню декілька, і присів навпроти скелету.
-Мабуть, гарне у тебе було життя, жінко. Стільки фарб тут існувало, їжі повна хатина.
Дрек переклав кістки рук на стіл і поставив скелет так, ніби він його слухає.
-Тут занадто смердить чоловіками, аж досі. Цьому місцю вже, мабуть, років 15. Я не єдиний хто сюди прийшов, чи не так?
Могильник похитав черепом вверх та вниз.
-З твоєї сукні щось виглядає. Дай я подивлюся.
Дрек дістав звідти письмо, яке було написано іспанською: Te prometo que pronto volveré, mi amor. No pueden simplemente matar a la gente así.”(1)
-Він не загинув як герой. Вони нічого не добилися, індіанців все так же убивають і з ними йде війна.
Могильник почув як зупинився віз. Звідти вийшли люди, по кроках
- двоє.
-Виходьте засранці! Скільки вас там би не було, ніхто не має права грабувати це місце. У вас є хвилина, щоб показати свою пику, а ні, то Ортон почне стріляти і повірите чи ні, але цей шмат лайна не промахнеться аж ніяк. - Грубуватий голос стих.
Дрека кинуло у піт та страх, часу було обмаль, аби вирішити щось негайно. Вихід та вхід у хатину був тільки один, тікати нікуди. Він чув як натягували курок та перезаряджали рушницю. Могильник підняв руки та вийшов із будівлі.
-Мати твою за ногу, ти хто такий? - озвався чоловік із світлими вусами.
1 - “-Я обіцяю, що скоро повернусь моя любов. Вони не мають просто так убивати людей.”
-Дрек! Я Дрек - це моє ім’я. Не убивайте мене. Я прямую у Дель-Тауер. Мій живіт зсохнув, аби я не зайшов сюди.
-Що ти звідти взяв? - викрикнув коротконогий.
-Нічого, чесно, лише їжу, аби вижити. - голос могильника дрижав.
-Ортоне, оглянь його.
Коротконогий підійшов до Дрека та вивертав його кишені,
кинувши, що від нього воняє смертю, хоч останній нещодавно помився.
-Чисто, Семе, він не бреше та ще й зброя його не спроможна навіть вистрілити.
Сем прибрав зброю, те ж саме зробив і Ортон
-Ти звідки? - викрикнув світловусий.
-Не знаю, містере, точніше не пам’ятаю, я мандрівник, ходжу всіма долинами і ріками.
-Чому прямуєш у Дель - Тауер? - запитав коротконогий.
-Хочу осісти вже, зайнятися ремеслом, піти на роботу до власника салуну і заробляти грошей - нормального життя.
-Чому від тебе тхне мерцями? - додав Ортон.
-Я могильником працював, це нормально для такої професії. Двоє оцінювали його, доки Дрек пікся на сонці.
-Ходімо, підкинемо тебе до міста. Вичистиш нам чоботи замість грошей, бо бачу що у тебе їх ніколи і не було. - сказав Сем.
Коні ступали по камінчиках, які впивалися їм у підкови. Побиті
металеві приладдя, які вже впивалися у шкіру та так, що тваринам було боляче ходити. Сем і Ортон планували провести повну чистку коней, як тільки доберуться у Дель - Тауер. Час - від - часу вони перекидалися поглядами один з одним та розмовляли подеколи іспанською. Дрек навчився цій мові ще давно, у дитинстві, коли
вітчим приводив у дім своїх приятелів, тому моментами розумів про що ті двоє балакають: нечисть, жінки та дитинство. Таблички поряд із дорогами змінювалися то із “Rusty Spur”, то із “Pueblo Seco”(1), де
їх зустрічали похмурими поглядами жінки, які чорніли від тутешнього сонця.
1 - “Іржава шпора”, “Сухе поселення”
На їхніх поясах демонстративно висіли від однієї до декількох голів маленьких людей із волоссям, повністю засушених. Сем запитував іспанською для чого вони це роблять, але ті, на диво, просто
плювали йому на чоботи. Світловусий лаявся та витягував пістолет, але не стріляв, як тільки бачив, як та навіжена втікала, коли він голосно сміявся їй услід.
Ортон та Сем не говорили з Дреком весь час, відколи той сів до них у воза. Коротконогий Ортон мав огидні вуса під ніздрями, короткі, ніби їх ріст закінчився ще у дитинстві, щільні очі, якими дивився підозрюючи у чомусь та ще й був беззубий із залисинами на голові. Хоч могильник і сам був далеко не привабливою істотою, але Ортон здавався йому найбридкішим гімнюком на цих землях.
-Знаєш чому не можна грабувати той покинутий будинок? - вперше за довгий час озвався Сем.
-І чому ж, скажіть! - підсунувся до них ближче Дрек
-Хлопче, та жінка мучениця, а до того ж жінка мого брата - Семуеля Картера, можливо чув за такого?
-Ні аж ніяк, я не вмію читати та по більшій частині відлюдник, тому мене мало цікавлять розмови.
-Хлопче, мій брат підняв повстання проти армії Філіппа Шерідана, об’єднавши навколо себе однодумців та людей “Червоної Хмари”.
Це була м’ясорубка, у якій армія вийшла переможцем, при цьому
втративши близько 10 тисяч солдат. Мій брат вижив тоді, потрапив у полон у форт Ларамі, коли ж вождя убили. Тисячі убитих тварин, спалені землі, а все заради чого? Американці як убивали індіанців, так і продовжують.
-Де зараз твій брат? - запитав Ортон, слухаючи це вперше.
-Похоронений у безіменній могилі, навіть без таблички, ось така доля голосу правди. Його вбили, коли плем’я вождя “Дикого коня”,
яке об’єдналося із вождем “ Плямистого Хвоста”, почули за подвиги “Червоної хмари” і вирішили допомогти Семуелю утекти. Уявляєш?
-Навіть догадки не мав, що таке можливо. - сплюнув Ортон
- Бісові індіанці об’єдналися племенами, аби визволити одного... Він схопив тоді пулю від Сержанта Гала та упав замертво перед
обличчям “Дикого Коня”. Його закопали солдати, бо індіанці тікали, та ніхто не був готовий ризикнути забрати мертве тіло із
граду пуль. - Сем видихнув та важко подивився на небо. - Можливо, там спочиває мій брат.
-Усі ми там побуваємо, але війна це катастрофа, Семе.
-Вона вічна, Ортоне, побачиш, що через цю кров, що пролилася, ходитимуть нові люди із новим світом.
-Ти правий, друже, ти правий...
Між ними стала довга мовчанка. Сем дістав самокрутку, скурив її, сплюнув на дорогу та закашлявся.
- Ось така історія, а та його дружина весь час його чекала, доки у хатину не зайшли солдати, не зґвалтували її та не убили. Вона завжди просила Семуеля, якщо помре раніше, то не хоронити її в
землю, а залишити як усе є. Він попросив про це мене, коли йшов, з надією, що не повернеться.
-Жахлива історія, Семе. - додав Ортон. - Але твій брат знав на що йшов.
-Стули пельку, дурню! Про мертвих або добре, або нічого, зарубай це собі на язиці.
Дрек увесь час мовчав. Йому було байдуже на цих людей, а тим паче на ті пусті для нього історії. Мертвий є мертвий, він отримав користь з них та відпустив. Це його робота, його рутина, його життя.
-А ти сам як, Семе, до чорнопоких діла маєш?
-Ні до армії, ні до індіанців я справи не маю, і ніколи не мав.
Різниця між ними, що ті убивають за нову землю, а ті за те, щоб ту землю вберегти, а самі вони ще гірше нас усіх, що солдати, що
смугляві. Ти ж чув, що індіанці із невідомого племені залишають на деревах обдерту шкіру своїх жертв? - поглянув вдалечінь Сем
-Звісно чув, але не бачив.
-І не раджу... Видовище мерзенне, до того ж вони безумні,
нападають коли їм захочеться, непередбачувані та не залишають після себе хоча б якогось індіанського сліду. Подейкують, що вони канібали, і хіба це краще за армію, яка гвалтує жінок та чоловіків днями й ночами та убиває дітей?
-Аж ніяк! - додав із сумом Ортон.
Подалі виднілися ліси, які розкидали свої грубі гілля із листками, закриваючи тварин від пекельної спеки. Важкі жовті кольори
змішувалися із дещо темними, зеленкуватими, створюючи пейзаж на фоні важкої атмосфери, що панувала після розмови. Дрек
розмірковував про слова Сема, а особливо про індіанців. Найбільше зараз він не хотів померти, доки знайшов ціль, яка перебила його теперішню: вижити. Зараз могильник міг знайти те, що переверне його життя з ніг до верху. Він ліг у возі, важко спершись на спинку. Його шия загрубла від різних твердих поверхонь, на яких чоловік спав, як то каміння, підлога, різні лави. Голова просила подушки, сіна або бодай чогось м’якого, що він відчував у дитинстві. Сем та Ортон далі балакали між собою, а Дрек хотів відпочити від тих
розмов. Йому важко, важко бути соціалізованим із бандитами, нелюдями та іншими людьми, які оточували його. Могильника розуміли тільки мертві і від цієї думки йому ставало потворно краще.
-Семе, ти це чуєш? - повернув голову Ортон. - Вони наближаються! Сем кинув голову убік. Його очі налились кров’ю.
-Чорт забирай, суко, бісові Апачі!
Як тільки Дрек почув слово “Апачі”, він застовбенів та ліг так, аби його голова не спроможна була отримати стрілу. Він слухав лаяння чоловіків, страхітливі крики індіанців та постріли із пістолетів, після яких тіла падали на дорогу, а коні розбігалися.
-Ортоне, візьми рушницю, тим обрізком багатьох не вб’єш. Давайте, мої вірні коні, трішки піднатисність. Знаю, що болить, але зараз
треба!
Коротконогий взяв рушницю “Спенсер”, котра мала дальність, як у снайперської гвинтівки та вистрілював у індіанців. Поряд із
головами Ортона та Сема пролітало безліч стріл.
-Нам кінець, Семе, їх ціла чорна хмара. Я убиваю одного, на заміну прибігає двоє. Їхні очі налиті кров’ю і вони аж ніяк не мають страху. Прискорюй коней, а не то, наші голови нанизять на їхні кілки, і ті чорнопикі будуть танцювати навколо нас свої обрядові танці. -
Ортон влучив ще у двох.
-Я намагаюся, клятий бісів... Ай, чорт забирай. - одна зі стріл влучила у плече світловусого. - Агов, як тебе там? Дрек! Негайно візьми цей револьвер, якщо бажаєш жити, ти уб’єш когось із них.
Дрек тихо скиглив, його руки тряслися гірше, ніж колеси возу.
-Ні, Семе, ти подивись на нього, він безнадійний.
-Взяли на свою голову блаженного. - вилаявся Сем, доки стріли
продовжили пролітати над головами, а крик індіанців ставав дедалі ближче.
Ортон підняв голову трішки вище, чим слід, аби влучити у їх
ватажка, який вів тих вперед, але швидко отримав стрілу в око та мертвим сперся на Сема, який відволікшись, не побачив спереду яму. Напоровшись на неї, колесо воза відлетіло, а коні попадали. Дрек злегка піднявся та обмазався кров’ю Ортона, доки поряд із ним лежала вже пробита стрілою голова Сема. Індіанці
наближалися все ближче, вони обнюховували, аби знайти живого. Дрек не дихав, доки біля нього блукали Апачі. Далі він тільки чув удари сокир по тілу, вони когось шматували, не залишаючи живого місця, а через момент - усе замовкло. Юрба індіанців, поклала
мертвих побратимів на коней та попрямувала далі, бубонячи якісь слова собі під носи. Як тільки стихло, Дрек піднявся та оглянувся
навколо. Коней не було, їх забрали із собою. Поряд із возом лежало пошматоване тіло Ортона, а поруч скинуте армійське посвідчення та звання, яке він отримав ще у молодості, а Сем лежав не
торкнутий із діркою в голові. Дрек забрав пістолет коротконогого та гроші у Картера та попрямував далі. Йому було байдуже на них, і дякував лише тому, що вижив.
2
У важких, пильних дорогах Дикого Заходу завжди прекрасне те, що вечір починається однаково оранжевими фарбами. Сонце сідає за горизонт, вливаючи у себе фарби червоного, пощербленого та
важкого. Жінки зачиняються у хатинах, дітей прибирають з вулиць, лише зрідка можна зустріти волоцюгу, коли той вечірній меридіан уже зветься “кривавим”. У тому що настає вечір та як скоро він
закінчиться, сповіщали койоти своїм виттям. Вони давали знак своїм жертвам, що час ховатися у нори, землю, кущі, адже за на небі ті оранжево яскраві фарби почали змінюватися на чорні. Разом із природніми створіннями, ті які ведуть боротьбу за власне життя,
відколи були народженні, прокидалися і потойбічні. Чоловіки
вбивали срібні підкови на стайні, у той час як жінки посипали сіллю поріг. Ті, хто вірили в Бога, ставили на підвіконня ще й ікони. Люди засипали з надією, що нечисть їх не потурбує, але серце боліло, коли за вікном вітер дув сильніше, чим зазвичай.
Дрек оббивав п’яти, струшуючи їх від піску та камінчиків, що глибок врізалися у шкіру. Дорога залишалася ще малою, проте він планував потрапити у Дель-Тауер наступного дня ввечері. Він
знайшов покинутий табір мандрівників, де посередині купи сміття злегка йшов дим. У середині багаття ще тліло накидане листя, хмиз та гілочки. Мандрівники покинули це місце зовсім нещодавно, залишивши поряд із вогнищем старий ірландський віскі, якому було 150 років - антикварна річ на перший погляд, доки могильник не скуштував, виплюнувши слину вперемішку із сечею. Він вилаявся, прокляв тих людей та грів руки біля легкого жару. Ночі у Блек-Крік прохолодні, коли дні нестерпно жаркі.
Дрек дістав із кишені в’ялене м’ясо та з’їв його, коли шлунок важко бурчав.
-Хто я і ким би був, якби не Педдінгтон? Я не пам’таю власного
імені, живу тим, яким назвали, грабую мертвих, живу з мертвими,
живу мертвим. - вогняний сум стискав серце розкрадача, він підпер коліна під себе та спер голову на них. - Якби не вітчим, я бачив би інше життя. Він знав, що я розкрадаю мертвих, і не зупинив мене, та й матері не сказав. Можливо, тоді вона випорила б мене настільки сильно, що я забув би про цю ідею, але ні, він все знав, все знав... - Дрек заплакав. - Я лиш бачу живого у мерці, а мертвого в живому, хіба цього колись хотів? - Він дістав золоте каміння із кишені та
карту. - Ось моє рішення, я буду настільки багатим, що забуду про мертвих, як і про живих. Тільки я собі потрібен, і більше ніхто!
Раптом поряд пролунали звуки кроків, той хто ними йшов повністю не ступав на одну ногу, погойдуючись при ходьбі.
-Я чую тебе! Зупинися, бо буду стріляти.
-Нічого ти не будеш. - викашляла стара.
Вона не мала одного ока, а всередині дірки був діамант. Цицьки звисали, шкіра облазила, а сама не могла ступити на праву ногу. Руки були кремезні, проте стара низького зросту.
-Ти хто в біса така? - обізвався Дрек
-Заспокійся, я прямую своєю дорогою, доки ти йдеш своєю. - відповіла йому стара.
-І яка ж у тебе дорога?
-Та, якої не існує, Дреку.
-Що за нахрін, звідки ти знаєш моє ім’я?
-Ім’я твоє несправжнє, його знають усі мертві, як і справжнє. - стара усміхнулася. - справжнє невідоме живому, чи не так?
-Назви мене, якщо ти знаєш його! - викрикнув Дрек
-У тебе своя дорога, і нашими словесними стежинами, вона не має переплітатися. Ти дізнаєшся усе сам, а зараз ходи до мене.
Стара запрошувала Дрека обійняти її, коли той, немов у трансі - усьому підкорявся. Його руки потягнулися за її шию, крепко зжимаючи її. Стара закинула ногу на бік, тою, якою не могла на повну наступити. Її кидало у тремтіння, доки Дрек вдихав повітря біля неї. За мить могильник душив стару, вона задихалися та била
його по руках. Вогнище здійнялося вогнем, піднявши силует невідомого червоного обличчя в небо. А позаду, біля багаття
плакала мала дитина, яка спостерігала за цим. Її волосся торкалося вогню, зникаючи під його дією.
-Не убивай її! Не смій. - кричало дитинча.
Дрек повернув голову туди, де лунав дитячий ангельський голос.
Там стояв малюк із зашитим ротом, що бив себе у груди. Дрек впізнав у ньому себе та відпустив руки із шиї старої. Вона
прокашлялася кров’ю та сплюнула на пісок.
-Наші дороги йдуть поряд, але не перетнуться. У нас одна доля, могильнику, але кінець різний.
За мить замість старої жінки, лежали кістки, які належали чи то їй, чи то чоловіку. Скелет знаходився тут досить давно, як і з десяток інших поряд. Світ розкрився Дреку по - справжньому, він бачив його не через туман, саме у цей момент. Покинутий мандрівний табір нікуди не їхав, вони були весь час поруч, лише в іншій оболонці. Дрек дістав сигару із кишені мертвого та закурив. Він
знав, що нечисть переслідує, але другий випадок неймовірно дивував його. Поряд із скелетом старої могильник забрав ще один золотий камінчик, що випав із очниці. Його волосся поглинало у себе попільні фарби - і частина кінчиків почала сивіти.
Дрек підійшов до багаття, кинув очі на сумну картину поруч, і заснув; думками із болем. Він думав про індіанців, думав про людей, згадував Педдінгтона, матір, усе навколо - але минуле не має сенсу, якщо ти в ньому сенсу не бачиш.
Ранки розпочинаються із першим горланням півнів, що чекають, коли проб’ється перший промінь, крізь щілини курника. Його голос ніби проганяє усе те зло, яке набундючилось бурулями у темних гілках ночі. Дрек прокинувся від того, що його обличчя облизував койот, який потрошки його кусав. Він копнув тварину у живіт та
прогнав її від себе, а та лише жалісно завила та кинулась на
найближчу кістку. Могильник доїв те, що залишилося у кишені та випив трішки води. Ноги самі несли тіло у Дель-Тауер і до вечора, минаючи усі тропи, що вели крізь ліс, де могли сидіти індіанці, Дрек дійшов до міста, усміхаючись гнилими зубами.
Різноманітні дерев’яні будівлі змінювали сприйняття Дрека по світ. Він тихо плювався і казав, що цивілізація знищить його, спостерігаючи за куртизанками, п’яницями та мисливцями за
головами. Доки могильник тихо блукав темними вулицями міста, за ним прибився незрозумілий волоцюга. Його синці освітлювали вулицю Дреку, а особливо - біля ока. Худорлявий із ранами приблуда не відставав ані на крок від чоловіка. Кістки виверталися назовні, створюючи химерну уяву руху. Вони зрослись неправильно після численних переломів. Тхнуло від нього сечею та дешевим спиртом, що вливали прямо у горлянки бідняків чи простих
хлопців. Дрек не звертав на нього уваги, зараз йому найменше хотілося - говорити. Той халамидник лише тихо хрипів,
намагаючись щось сказати. Подеколи тикав пальцем на місяць, трусячи одяг могильника, але той від нього відшарахувався, через що волоцюга зашарівся, замовк, проте продовжував йти за Дреком вулицями.
Розкрадач могил пройшов крізь місцеву лікарню, де лікар проводив демонстрацію розтину учням, які хотіли пізнати “medicina”. Дрек заглянув у вікно, доки безхатько сперся на дерев’яні перила поруч зі сходами.
-Подивіться уважно! Дереку, ти мене слухаєш? - вдарив указкою по столі.
-Так, містере Томі! - зніяковів учень.
-Що ж тоді скажи, Вільям Гарвей ідіот?
Учні загомоніли та стали сперечатися, доки лікар потішався поруч із трупом жінки, яка стала дещо сірою та блідою за декілька днів у невеличкій “в’язниці”
-Ні, аж ніяк! Його вчення про кров - це геніально. Кожна судина - канал, а серце - насос.
-Що як я вам скажу, що серце здатне перекачувати самостійно кров без дії мозку?
-Несамовита дурість, лікарю! Ніщо не може існувати одне без одного. Ще скажіть, ніби Адам та Єва справді існували. - сміялися студенти.
-Серце здатне ще битися до хвилини, коли мозок фактично неспроможний провести імпульс, а далі гине не отримуючи кисень, бо людина вже не дихає. Легені не можуть самостійно проіснувати без мозку, тоді як серце - це феномен.
-Як ви про це дізналися? - загомоніли студенти.
-Подивіться уважно, на тілі вже є шрам від розтину. Жінку вбили, частина крові стекла, частина залишилася. Як тільки я вдарив струмом у серце, кров перетікла у інше місце та навіть витікала із
рани. Тобто, якщо умовно ми уявимо картину, що чоловіку, примату чи собаці вистрілити у голову, то серце ще качатиме кров під дією власних електричних струмів, які створюються всередині, застигаючи у іншому місці, аніж була.
Дрек слухав уважно лікаря. Вуха сповнювалися цікавістю та посмішка майоріла на обличчі, коли учні влаштували гармидер. Вони кричали, що той божевільний та відлупцювали його. Як тільки Дрек помітив, що ті мають йти, він швидко втік, а за ним побіг волоцюга.
Могильник зупинився в одному із провулків. Він кинув погляд на салун, що сяяв яскравіше північної зірки, освітлюючи вулиці живими вогнями. На вухо все так же скреготів пройдисвіт.
-Якого ти в біса хочеш, клятий виродку? - викрикнув Дрек Той важко хрипів, намагаючись вичавити слова.
-Слухай, я все розумію, але я, чорт забирай, бідняк від слова зовсім. Припини за мною ходити я нічого не маю, а якби мав, то тобі ані крихти не дав.
-Він... - волоцюга хрипів, - прийде за тобою.
-Хто він? Що ти верзеш тою горлянкою? - продовжував Дрек
-І місяць він пожре, як і душу твою нетлінну... - хрип не припинявся.
- Ти розпочав це. - зайда тяжко дихав та ворушив руками, спираючи їх то на стіни, то тягнучись до могильника. - На тобі і закінчиться.
-Ай, срана матір. - Дрек копнув волоцюгу у живіт. - Ще раз твоя ступня піде за моєю, клянуся усім тутешнім: я її зламаю.
Волоцюга закричав від болю, прокашлявшись кров’ю, він продовжив.
-Пожирач місяця йде за тим, хто йде наперекір долі: чи то хтива дівка, що захотіла сім’ї, чи то могильник, що захотів багатства. -
знедолений розкашлявся. - Він прийде за тобою, доки ти не бачиш його, пожре місяць, аби затьмарити тобі очі, а потім ти перестанеш існувати. - блудяга виблював кров’ю. - Я вже це бачив... Коли він убиває...
Дрек уже не чув маячню, що лунала з тої рихлої горлянки. Він прямував до салуну, який вабив привабливою вивіскою із
багряними кольорами, дверима, через які щойно викинули п’яного Джеремаю прямо у багно. Там гунділо життя, вирувала музика із старого фортепіано, крики вдоволених жінок та жахливий сміх
виродків. Дрек хотів розважитися вперше за десятки років, а потім йти за міткою на карті, яка вказувала на цвинтар, що знаходився
неподалік. Якби карта була повною вже - він би і ніколи не став копати знову. На півдорозі його зупинив чоловік у циліндрі та заговорив до нього, курячи паралельно дорогу сигару.
-Чи має розвага сенс, якщо у ній не бачиш реальній світ, чоловіче?
-Напевно ні, але це змушує забутися, поринути у обійми втіхи, а не розпачі. - відповів Дрек.
-Він не бере камені. Особливо: золото трупів, що не ржавіє.
-Хто?
-Бармен. Йому твої цяцьки не потрібні, тільки долари. Каміння це добре, але папір зараз керує всім. - незнайомець дістав доларову банкноту та витер перед лицем Дрека нею свої чоботи. - Чи має цей долар зараз цінність? Подумай та не поспішай з відповіддю. - чоловік у циліндрі стиснув руку Дрека та залишив у ній гроші.
За мить він швидко зник у темряві, а могильник роздивлявся купюру, після чого заховав її у кишеню навіть не запам’ятавши, що сказав той чоловік. Світло відбивалося лише від салуну, коли решта будівель занурились у пітьму. Воно гріло душу Дрека, вабило до
себе, та двері час від часу розкривалися запрошуючи його туди. Крок за кроком, сходинка за сходинкою, він підіймався у
величезний салун, що таїв у собі всі пристрасті життя, сповнював насолодою та давав надію жити. Могильник відштовхнув двері, побачив несамовитий танець, що був спереду нього. Чоловіки захлиналися у співах, жінки тягнули свої губи до штанів бандитів, хлопів та мисливців. Вони облизувалися, закидали ноги на бедра п’яних та вели їх у напрямку кімнат, де голосно потім кричали.
Дехто з них міг не вийти живим після сьогоднішньої ночі, інші - теж. Це був запалений динаміт у центрі якого, кремезною спиною до Дрека, сидів Пастор Ніл.
3
-Барі, бісів виродку, негайно поставив мені цей клятий стакан
бридкої випивки! Мої хлопці геть стомилися з дороги, щоб стирчати у цьому місці без оковитої ще бодай хвилину. - викрикнув чолов’яга
-А ти спочатку заплати, а потім скуштуєш пійло, а то знаєш, приходять тут усякі. - відповів бармен.
-Ти на що натякаєш? - розлютився косоокий.
-У моєму місці все чесно: платиш - маєш товар, не платиш - маєш кулю або вшиваєшся звідси. Тому закрий патякало і віддавай гроші або будеш тікати звідси під приводом куль. - усміхнувся вусатий бармен.
-Ай, забирай свої папірці, зайва перестрілка мені не потрібна. Хлопці, швидко взялися за випивку, доки я всім вам сраки не натер.
- розсміявся косоокий.
У вирві маленького Содому Дрек поглинав у себе всі ті крики, сміх, гучну музику, яка скрипотіла разом із підлогою, доки усі
танцювали. У дальньому куті він примітив американця, який грав у філе п’яти пальців. Рухи ножа набирали таку швидкість, якій позаздрили б більшість тих, хто тут сидів. Звуки лунали швидкими “тук-тук-тук” по шрамованому столу. Той чолов’яга жодного разу не влучив собі у палець, хоч і пошматованим з першого погляду був
мізинець. Навпроти нього сидів його суперник, мексиканець, судячи з манерної постави, вусів та плювання об підлогу. Він поставив 5 доларів на виграш проти самовпевненого американця.
Як тільки той вдарив по столі, мексиканець взяв до рук ножа та почав довбати стіл, аж доки голосно не зойкнув та не забрав руку. Над ним голосно сміявся американець, коли мексиканець волав: “"Te voy a matar, gringo, ya verás… te voy a matar, maldito verga."( 1)
Мексиканець вийшов з-за столу та накрив пальця брудною тканиною.
Позаду столу, за яким сидів американець, знаходився невеличкий прохід у цирульню, де прямо посеред гаміру стригли людей. Дикі, неотесані мавпи за декілька доларів перетворювалися на хлопів, які щипали куртизанок за червоні панчохи. І найсмішніша картина,
через яку рвали горлянки люди: коли першим виходив поголений хлопець із гарною шевелюрою, а після нього чоловік без вуха у крові. Дехто жартував, що цирульник і в ліжку такий, 50%, що вистрілить, а 50%, що ні. Роберт Клеменс - це місцева Дель-
Таурівська лотерея, яка не приносила нічого, окрім крові або ще однієї ночі для якогось джентльмена.
-Агов, йолопе, чого став, ходи пригощу! - викрикнув чоловік до Дрека та позвав його рукою.
Могильник не підходив та вдав, що не чує його.
-Ти глухуюватий? Кажу, йди сюди, налляємо тобі пійла. - продовжував чоловік.
Дрек помітив, що той пузань у вишуканому костюмі, який був
продірявлений на спині, має до нього якесь діло, проте сидів він сам поряд із дуже кремезним чоловіком у чорній шляпі. Могильник боявся того, страшно боявся, аж перехоплювало дух. Він злився із
натовпом та попрямував подалі від очей того мужчини.
-Дивний якийсь, приблуда чи що. Агов, чолов’яго, ти не знаєш його? - пузань звернувся до Пастора.
Той лише важко вдихнув та сказав:
-Усі ми тут пересічні гості, чи не так?
-Еге ж бо, але ні з ким навіть ляси поточити. - видихнув чоловік.
-Ви що всі якісь блаженні тут, чи що? Один тікає від мене, інший мені писка затикає. Сучі сини, в сраку вас! - чолов’яга швирнув склянку на підлогу.
-Марко, ще один стакан спуститься з твоїх рук, то я шматки скла запхаю у твою горлянку. - викрикнув Барі бармен.
-Вибачай, Барі, але задрали, я вперше виконав контракт, а немає навіть з ким це розділити. І цей ще пахне то квітками, то смолою.
Пастор Ніл лише криво посміхнувся, коли почув це.
-Я намагаюся насолодитися моментом, а що тобі приносить задоволення, бурмило? - Марко знову задів Пастора
-Шум, гамір, розкрадачі, діти, церковники... Це ти хотів від мене почути? - сказав Пастор
-Бодай щось, аби твій язик видавав мову, ти якийсь геть ніякий. - вилаявся Марко.
-Насправді гамір - насолода, коли залишаєш після себе безгоміння. От як ти вважаєш, Марко, так? Чи існує щось після тиші?
-Біс його знає, я що філософ? - розсміявся пузань
-Після тиші існує пітьма, після пітьми великий вибух, який спричиняє шум. Людина народжується з криком, а помирає не сказавши ні слова, а потім перероджується знову з голосним виттям. - закінчив Пастор.
Марко замовк, йому стало зле після слів Ніла, а особливо після його страшної посмішки, коли той почав говорити за дітей. Йому подобалася граційність, замкненість Ніла, але боявся його до сиріт.
У цей час Дрек присів неподалік куртизанки, очні фарби якої були змазані слізьми. Вона курила, випускала отруйний дим довкола.
Приваблива жінка, років 35 із багряним волоссям, масивними
бедрами та прекрасною усмішкою. Так бачив її могильник, о ні, він аж ніяк не закохався, йому не притаманно кохати. Очі спостерігали
лише жадану річ, якою його руки бажали скористатися. Язик
знаходився десь у сраці, а долоні пітніли сильніше, ніж при спеці.
-Чого ти витріщаєшся на мене? Ти не схожий на того, хто зможе оплатити ніч. - заговорила жінка.
Дрек лише єхидно усміхнувся та не сказав ні слова. Він продовжував дивитися на неї, а її це лише відштовхувало.
-Слухай, якщо не прибереш свій хтивий погляд від мене, я вирву ті баняки і запхну тобі у горлянку, все зрозуміло? Або плати, або вшивайся. - вилаялася жінка.
Дрек простягнув золотий камінь їй і запитав:
-Як тебе звуть?
Жінка кинула погляд на чисте золото неправильної форми, що ближчало у тих жовтувато-зелених відтінках стін. У зіницях була видна багаття, яке потрібно було розпалити.
-Розмарі мене звуть. Знаєш, я ж можу передумати щодо тебе. Одне золоте твоє каміння мені, і ніч зі мною твоя.
Дрек все так же єхидно усміхався та спостерігав за жінкою.
-Я б хотіла сказати, що ти мене лякаєш, але мене перетрахали стільки виродків, що ти не уявляєш. Тому припиняй так дивно себе поводити, давай каміння і пішли у кімнату.
Дрек змінився у лиці, очі налилися кров’ю. Сп’яніння від жаги
пізнати задоволення розвіялося, і він знову повернувся у реальність, де страшно ненавидить людей, а особливо зайвий раз їх бачити.
Могильнику зараз навіть важко було подумати про те, що він може віддати золоте каміння, яке потім зробить його багатим якісь
шльондрі. Дрек розумів, що ті куски карти і це каміння
взаємопов’язані, так як до того рокового трупа, йому такі дива не зустрічалася.
-Пішла ти, мерзенна істота. - Дрек плюнув їй в обличчя,
розвернувся та пішов від неї якнайдалі, коли Розмарі проклинала його у слід.
За цим спостерігав п’янчуга, якому до глибини серця не було плювати на багряноволосу жінку, і він пішов важкою ходою в слід за Дреком, який прямував з салуну, під крики, гамір та музику.
Навколо Пастора Ніла зібралася ватага місцевих бандитів, які голосно поряд сміялися та обговорювали свої походеньки. Ніл лише вичікував моменту для чогось серйозного.
-Ось я ненавиджу банкірів. Усі такі дотошні, прям фе. Будують із себе знаних фіф, але на ділі нічого не варті, окрім як стояти за решіткою та забирати золото, і давати в замін бумажки. - вилаявся косопикий.
-Та що там ті банкіри, пусте місце, ти на них пушку наведи, то відразу штани мочать від страху. - засміявся бурмило. - Я
ненавиджу солдатів, бо ті зовсім не бачать берегів у тому кого їм стріляти, як стріляти і коли стріляти. Для чого вони воюють у цій країні? Для цивілізації? Нісенітниця світового рівня.
-А що ти не ненавидиш, га проповіднику? - косопикий звернувся до Пастора.
-Священників.
Усі зареготали задихаючись від сміху.
-Ти що псих? Хіба сам не священник? - заговорив бурмило.
Пастор повернувся до нього обличчям, де на шляпі був перевернутий хрест.
-Ніколи ним і не був. - додав Ніл
Бурмило зомлів, дивлячись в очі Пастора, коли той став на барну стійку і заговорив.
-Шановні джентльмени, хвилинку вашої уваги!
У салуні вмить припинила грати музика, всі стихли та підійшли ближче до Ніла.
-Як ви знаєте, Дель - Тауер, місце, де збирається “еліта” Блек - Крік. Знані чоловіки, відомі стрілки та найкращі мисливці за головами.
Що як я вам скажу, що серед усіх вас знайдеться один пан в жупані, який докладе про вас Пінкертонам. Вас уб’ють потім по дорозі, а ви про це навіть не дізнаєтеся, зляжете у багні і згниєте там.
У залі різко почався гамір, який не стихав, доки Пастор не дістав пістолети. Серед натовпу заговорив Сал.
-З чого ти це взяв виродку? І хто ти вбіса такий, що заявляєшся сюди і патякаєш все, що тобі спаде на думку?
-Я бачив його, як він йшов до людини у кумедному капелюсі і в чудовому костюмі. А знаєте, хто такі насправді носить? - запитав Пастор
-Пінкертони. - викрикнули із натовпу.
Сал лише розсміявся та заперечував слова Ніла.
-Чому ж ти думаєш, що тобі взяли ось так на слово і повірили, дай нам хоча б один реальний доказ. - мовив Сал.
-Це не важливо, славні чоловіки міста Дель-Тауер. Я хочу, щоб ви зрозуміли те, що не підвладні змінам, і серед вас завжди знайдеться той, який у цих змінах принесе гамір, а потім замовкне раз і
назавжди. - Пастор вистрілив у Бармена, куля пройшла крізь горлянку.
Тіло Барі впало на підлогу, він задихався кров’ю та дивився на
кремезного Пастора, який ховав револьвери у кобуру. Ніл відійшов від стійки, коли у салуні почався переполох. Дехто був згодний із Пастором, інші навідріз відмовлялися сприймати його слова, треті хотіли помститися за Барі. І у такому хаосі почалася дика
перестрілка. Середній час життя у салуні від моменту перестрілки становив 10 секунд. Найщасливіші були ті, хто жили хвилину.
Криваве решето утворювалося на стінах, столах та підлозі. У цей час Пастор присів поряд із Барі, доки поруч із ним влітали на стійку тіла, відрубав своїм томагавком йому голову та через вікно, яке було поруч, вистрибнув із салуну.
Хто ж серед усіх тих бовдурів міг знати, що Барі не був ніяким стукачем, агентом Пінкертонів, а канібалом округу Гайменс, що сусіднє із Блек-Крік. За його голову федерали назначили близько
1000 доларів, якщо хтось бодай зможе його знайти, так як той завжди змінював собі обличчя настільки, щоб ніхто його не зміг
впізнати. Пастор знав усіх, знав все та здавалося, що міг вичислити будь-якого вовка серед натовпу овечок. Він володів мертвими
мовами та мовами інших народів Земної кулі. Одного разу Ніл почув про Барі від психопата, що кричав на пустельних околицях Томбстоуну, незрозумілою ніким мовою, дещо схожою на
португальську. Пастор заговорив з ним і відчайдуха сказав, що той чоловік знаходиться поряд із місцинами, якими ти проходитимеш, і звуть його тепер не Клінт, а Барі. Ніл сказав, що вірить йому, адже у найважчий час людина здатна розкаятися та говорити правду. Він потиснув йому руку, дав трішки води та хліба, і поки знедолений був засліплений добротою, Пастор убив його прямим ударом
томагавка у макітру.
Він ніколи не залишає свідків
Коли останній зойк та звук пострілу пролунав у місцині позаду, Пастор знав, що діло зроблене. Він пішов у суцільній темряві, під звуки тихого вітру, залишивши після себе десятки трупів, якщо й не сотні, зробивши тільки один постріл. Тиша супроводжувала його, доки ноги несли до Гермеса, що вірно чекав його неподалік салуну.
За десять хвилин до перестрілки, Дрек вилетів із салуну і готовий був бігти до кладовища неподалік, доки його не спинив п’яний голос позаду.
-Ану стій, виродку! Ти що герой га, чи може Корнелій Вандербільт, який може себе так з жінками поводити? - чоловік сплюнув на землю. - Повір на слово, якщо б навіть Корнелій таке зробив, я убив би його на місці.
-Чому тоді мене у живих досі лишаєш? - сказав Дрек
-Ах ти наволоч, лайно собаче! - чоловік дістав ножа. - Я уб’ю тебе і скину на їжу свиням.
Чоловіка в брудній сорочці та чорних штанях звали Леві Амос. Він не мав трьох пальців, двох на лівій та одного на правій. Ніж у його руках створював жалюгідне видовище, яке могло розсмішити будь-кого, але не Дрека. Чорне, довге та кучеряве волосся, неохайно
зібране та сальне, злегка обвивалося навколо обличчя.
Пошрамоване обличчя Леві в перемішку із безумним поглядом лякало Дрека, який досі не зрушив з місця.
-Ніхто не хоче у цю ніч помирати. - промямлив Дрек. - Тому давай я краще піду.
-Нікуди ти не підеш, сволото. Я змушу тебе пошкодувати за твої нечемні дії щодо пані.
-Якої пані? Вона шлюха, яка віддає своє тіло на покір грошам, заспокійся, придурку. - не витримав Дрек.
За мить Амос накинувся на могильника та наблизив ніж до його обличчя. Дрек схопив його за руку та намагався відвести гостре лезо від обличчя, проте сил не вистачало. Він копнув Леві в живіт та
відкинув його у багно. Ніж з рук п’яного Амоса вилетів, а той вже швидко почав тверезнути. Дрек схопив зброю та підбіг до Амоса, аби всадити лезо глибоко у бік, проте Леві ударив його ногою по коліну, через що той схилився. Амос ударив його по обличчю.
Вирвав ножа із рук та сказав.
-На сьогодні ти виборов життя, з чим я тебе і вітаю. - заховав ніж Леві.
-І кому ж мені завдячувати, Богу? - сказав могильник
- Не існує на цих землях Бога, Дреку, а якби й був, то хіба що одягнутий у чорне. - промовив Амос
-Тоді б ми потоваришували з ним. - мовив Дрек
Леві усміхнувся та відійшов убік, присів на пеньок та закурив сигару, у той час, як Дрек піднявся, струсив багно з волосся та попрямував далі. Амос побачив на тому місці, де лежав могильник,
золоте каміння, підібрав його, задумався про щось та пішов вслід за Дреком, але так, аби той його не бачив. Він чув перестрілку у салуні, з якого йому поталанило вийти, а за мить побачив чорну постать, яка вистрибнула з вікна та прямувала подалі до коня. Як тільки стихли кулі, Леві зайшов за речами у салун, у якому зняв кімнату.
Він із жалем подивився на ту кількість трупів, на цирульника Клеменса, який валявся безвухий у калюжі крові, на прекрасну
жінку, колір волосся якої зливався із фарбами навколо, взяв свої
речі у кімнаті, переодягнувся та попрямував вслід за могильником.
Продавець диковинок - «Oro, oro y otra vez oro» (1) - Табір
бродячого цирку- Амос приєднується до Дрека - Друга зустріч із Пастором
1 - Золото, золото і ще раз золото.
1
Ночі на цвинтарі Дель-Тауру завжди тихі та спокійні. Тут
переливається шепіт мерців, що поховані тут ще до громадянської війни, разом із “співами” стерв’ятників, які пролітають над
надгробками. Неподалік знаходиться зовсім невеличка капличка поза межами цвинтарю. Такі місця, як вона, не стоять біля міст, поселень та інших місцин, де присутні живі. Капличку будував
невідомий, ліпивши її із глини, дерева та чужих гріхів. В середині стояла сама Santa Muerte, яка була стражем цього загадкового
місця. Вона берегла душі навколо себе, ніби та дбайлива жінка, що взяла у свої обійми сиріт. Оточена ляльками, черепами,
недопаленими сигарами та іржавими кулями. Над її чорною хустиною звисав мох, що стікав із стін, ніби зеленкуватий слиз. Таке місце не приваблювало тутешніх і залишилося ще з тих часів, коли мексиканці хоронили тут своїх, доки американці не вигнали їх з
цього місця, вибивши усі надгробки, які містили імена Пуебло, Пачос і інших. Зараз вона частково занедбана, час від часу сюди приходить сивуватий дідок і доглядає за розкішними могилами, за які йому платять, а на решту навіть око не зирне. У цій капличці він тихо п’є оковиту, спирається рукою на бороду і тихо засипає біля Santa Muerte, надіючись, що скоро вона забере його у свої обійми.
Дрек відчував щось рідне, коли його загрубілі п’яти поступово наближалися до кладовища. Його огортало тепло, радість та незрозуміле відчуття спокою, якого йому бракувало, коли він
обдирав того, хто подарував клаптик карти. Могильник підійшов до воріт, запитав у невидимої сили, чи можна йому увійти та почувши шелест вітру біля вуха, впевнено пройшов у воріття цвинтарю.
Його погляд кидався на могилки, недоторканні та непощерблені. Очі засяяли зірками, що відбивалися у тому небесному рандеву. Це ніби золота жила, але кинувши погляд на капличку, він побачив, як статуя смерті тихо споглядала на нього крізь вікно. Santa Muerte
розташовувалася у капличці так, що як би ти не стояв до неї, вона не спускала з тебе очей. Її коса ніби через сто років не втратила свою
гостроту та пружність, тому Дрек не наважувався нічого зараз робити, особливо, доки сама смерть не зводить з нього очей.
Він зробив декілька кроків та присів на засипку могили і вчитувався у табличку, яка була написана американською: “Патрік де Сальва, . - 1861 рік”. Помер нещодавно, могила досі не просякнута сирістю та холодом, що так віє від сусідніх. Дрек закурив недопалок, дивлячись на молодий місяць, який щоразу товстішав, а потім блював в одній із ночей злом, після чого знову ставав худим.
-Ніч буде тиха та спокійна, місяць беззахисний більше, аніж труп під моєю дупою. - заговорив Дрек.
Він розмірковував над тим, що було у салуні, про ту жінку та невідомого кремезного чоловіка в чорному.
-Хіть затьмарює очі, ти ніби сліпець, який оточений радістю, яка тебе обдирає. - видихнув димом Дрек. - Я був настільки близький аби віддати каміння тій дівці за те, аби зняла свої панчохи переді мною. Яка ж дурість, мої каміння... - Могильник засунув руки у кишені.
Його шкіра покрилася сиротами, коли одного каміння він не
дорахувався. Він звинувачував ту шльондру, яка затьмарювала йому розум, звинувачував те місце розпусти і того чоловіка, що на нього накинувся. Чоловіка, що на нього накинувся...
-Чорт забирай, я декілька разів падав, невже каміння просто випало? - говорив із собою Дрек. - А ти що скажеш, га Патріку?
Могильний вітер розділяв того хто говорить, і того, хто ніколи вже не промовить. Дрек посидів та помислив над ситуацією. За два дні він пережив більше, аніж майже за останній рік. Він не хотів
повертатися за камінням, адже зможе знайти місце, де цих
жовтуватих кругляків безліч. Його хвилювала безпека, адже той навіжений міг бути досі там, і людина у чорному теж. Дрек
витріщився на Santa Muerte і сказав:
-Він не бачив мене, але я чітко знав, що його чуття казало йому про кожного, хто був у салуні. Кров закипала у судинах, коли серце билося у сотні разів швидше. Хто він такий? - Дрек закурив.
Поряд із могилою ханжі ріс чортополох, який доторкався своїми “лезами” до штанів могильника. Той відштовхував його та струшував на нього попіл, він знав, що то бур’ян, який зсушує землю, не даючи їй нормально жити. Розкрадач прислухався до
голосних звуків завивання койотів, які вийшли на нічне полювання. Вони обнюховували, рискали та шукали змій, які давно заховалися у нори, гріючи відкладені яйця. У цьому різноманітті живого, що оточувало Дрека вночі, його не покидали думки: “А що якби...”. Він бачив себе танцюючим у театрі або тим, хто продає зброю, ремонтує та начищає. Він лагідно всміхався своєю кривою посмішкою до молодого місяця та розмірковував, як незграбно танцювало б його тіло. Дрек піднявся взяв у руки уявну скрипку та зробив рух у ліво.
- En la noche de leve tristeza miraré a los ojos de niño, labios puros guardan nobleza,
labios secos sienten el daño(1). - наспівував Дрек рухаючись то вперед, то назад, перекидаючи незграбно ступні.
Він розсміявся, копнув могилу того скнари, що була поруч із ханжею та попрямував шукати місце, яке вело його у капличку.
Неподалік від цвинтару на пеньок присів Леві Амос, який кидав погляд на Дрека, що палив та потирав свої очі від втоми. Чоловік поклав свою сумку на землю, закинув ногу одна на одну, дістав золотий камінець та навів його на місяць.
-Що ж ти від мене приховуєш, га чоловіче? - Амос крутив камінь. - Це чисте золото, за яке можна придбати увесь Техас.
Леві кинув погляд на Дрека, який у цей час танцював, він тихо
розсміявся з рухів тієї потвори, яка намагалася повторити граційну естетику театру. Амоса дивувало те, що він так легковажно танцює
на цвинтарі та ще й у ніч, коли нечисть могла давати про себе знати. Чоловік голосно засміявся, коли Дрек копнув могилу, а потім зойкнув від болю на все кладовище.
1 - І у ночі легкого суму
Я подивлюсь у дитячі очі. Блажені вуста приймуть смуту,
Сухі вуста приймуть укуси вовчі.
-Чистий дурень, якому десь поталанило отримати це каміння. - додав Амос.
Очі подалися вслід могильнику, який йдучи дістав шматок карти, який миттєво зацікавив Леві. Дрек відкрив двері каплички і хвилин зо 15 не виходив з неї.
Капличка зустріла могильника холодним вітром та статуєю Santa Muerte, яка вже не відбивалася світлом місяця. Силует черепа лише злегка проглядався серед усієї тієї темноти, яка поглинала у себе
роздуми Дрека та всю його гнітючість. Розкрадач напружився, від чого його зіниці розширилися та стали краще сприймати темне світло. На нього поглядали смішні ляльки, які були вишиті
самостійно кимось, невеличкий вівтар, довгий стіл та різноманітні свічки різних кольорів, які щоразу хтось запалював. Жовтий круг над черепом лише злегка пробивався крізь темний простір, який продовжував поглинати усе довкола. Дрек запалив сірник та поступово підходив до статуї Santa Muerte. Під його ногами щось хрускотіло, здебільшого схоже на тріскотіння кісток. Він боявся поглянути униз, бо те що з ним відбулося раніше, здебільшого схоже на правду.
Дрек підніс сірника до свічки, запалив її та бачив трішки більше,
ніж до цього. Santa Muerte тримала обидві руки підняті до плечей, в той час, як сама дивилася на двері. На стіні Дрек примітив іспанською запис, який свідчив, що руки статуї, то важіль, але якщо неправильно піднімеш чи опустиш, то Santa Muerte забере тебе у
свій світ. Могильник згадував, як у дитинстві Педдінгтон сказав йому:
-Люди, що охоплені горем, завжди стають на коліна перед смертю. Для тих кому немає сенсу більше жити, смерть опускала свої руки, запрошуючи до себе раз і назавжди. Для кого ще не час - долоні
направлялись на зірку, що світила вдень.
Він замислився, подивився на місяць і опустив важчезні руки Santa Muerte до низу, доки не почув клацання позаду статуї, обличчя якої враз змінилося на людське. Дрек відштовхнувся від статуї, яка корчила гримаси болю. Місяць закривав її обличчя, а коли
відкривав, то замість нього був череп. Могильник не спускав з неї очей, доки її руки самостійно рухалися і повільно наближалися до нього. Він повз до дверей, кричав та лаявся на усіх божеств, які
намагаються забрати його до себе, доки на обличчі статуї знову не опинився череп. Після чого Дрек встав, струсив із голови декілька сивих волосин та підійшов ближче до постаті та не зазирнув їй за спину. Містика переслідувала його і цей раз не став винятком.
-Таємна діра у стіні, хтось навмисне зробив це, бо знав, що його золото шукатимуть. - промовив могильник.
Він засунув туди руку, подряпав пальця об гострий камінець та дістав звідти золоте каміння разом із наступною частиною карти, яка вела дорогою крізь Блейзфол у напрямку водоспаду. Помічені дерева, невеличкий острівець, який розташовувався спереду
каскаду і на який падав червоний хрест.
-Цей водоспад місцева легенда, у нього не потрапити... - зомлів Дрек. - Стільки сил та часу, заради чого?
З його очей потекла сльоза, адже цю місцину не бачив ніхто з
теперішніх. Водоспад зник, а на його місці виникла нова земля. Він перевернув кусок карти, де було написано: “Не шукай його в
реальності, адже вона - бар’єр, і доки ти віритимеш у його
неіснування до того часу ти залишишся ні з чим. Прямуй до Блейзфолу, який є рішенням усього.”
Дрек горів усередині, йому було несамовито боляче від згадки того, що може так легко втратити набуте. Могильнику хотілося змін,
прагнути до вдач, до нового життя, яке могло дати тільки золото. Він забрав каміння, кусок карти та попрямував з каплички.
Дрек вийшов із цвинтаря, вклонившись наостанок Santa Muerte, яка не спускала з нього пустих очей та попрямував трішки далі кладовища до місця, де можна було заночувати. У далечіні
виднілися вогні хатин, яких йому треба оминати. Через дві години ходьби, яка обвивалася криками бандитів, стукотом підков та
виттям койотів, Дрек осів у невеличком лісному перевалі, де
перевірив, чи усі камені на місці, загорнувся у своє пальто та заснув, видаючи ані звуку про своє існування.
У цей час Амос не відставав від нього від цвинтарю весь час йдучи за могильником. Він важко стомився та й похмілля добивало без того нелегкий стан, тому чоловік міг упасти безсилим будь-якої миті. Час від часу Дрек кидав очі за спину, спостерігаючи, чи ніхто за ним не прямує, бо у тиші добре чутні кроки тих, хто наближався, але
вкотрий раз він залишався лише сам на сам із своїми думками, доки Амос тихо ховався за камінням, важко дихаючи та не видаючи ані звуку. Леві спостерігав, як той клятий Дрек заходив у ліс та
попрямував за ним, де намагався не втратити його силует у гущі мескітових дерев та тамарисків. Вітер навіював страхітливе
шурхотіння та й тріскання мертвих стовбурів тільки підливало страху у розхитані нерви Амоса. Він до безумства боявся нечисть, більше аніж індіанців. Найстрашніше для нього - це опинитися
вночі в одному з таких лісів чи в занедбаних домівлях, що для Дрека було абсолютно нормальним. Побиті вуста Леві приймали у себе доторки духів, які невидимими хвилями пролітали повз або поряд.
Його тіло мурашило від тих гримас, які корчили криві дерева. Цей невеличкий ліс був більше схожим на те, що тут робили
жертвоприношення або ж убивали негрів, що втікали із плантацій. Подеколи на корі можна було побачити шматки засохлої шкіри.
Амос гадав, чи то людська, чи змія “помолодшала” знову, але від першої думки йому робилося не по собі.
Стакан оковитої робив Леві безстрашним. Лише 50 грам текіли або іншого гидкого пійла змушували його підіймати руки на самого Диявола. Чоловік пив рідко, лише при потребі чи коли його душевний стан змушував наводити дуло пістолета до власних скронь. Амос дуже цінував життя, хотів прожити його в достатку, а коли згадував, що знаходиться по коліна в багні і продовжує туди
падати, то всередині згорала вщент жага жити, тоді й знову оковита
- безстрашність - бійка. Щоразу виходив переможцем, лише раз програвши біглому рабу у полях. Той залишив його в живих, адже за ним гналися власники із собаками, що здатні вщент розірвати “темного”.
Він кляв могильника за те, що той привів його сюди, але іншого вибору не було. Леві поглинула жага знайти більше каменів, і він відчував, що Дрек приведе його до золотої жили. Амос спостерігав за ним, доки той не заснув, після чого ліг на галявину, сперши голову на чумадан та й сам закрив повіки.
2
Пастор Ніл спокійно прямував на Гермесі до людини, яку згадують лише востаннє раз у хатинах. На вулицях давно не лунали голоси, перестрілка стала останньою нотою в музичному супроводі Пастора. Він їхав верхи на коні, розмірковуючи про буденне, малюючи у свій журнал молодий місяць, який поглинав у себе наслідки дій
мисливця за головами. Ніл вірив у те, що вчиняє правильно, адже бачивши світ з іншої сторони, його дійство ніколи не зміниться. “Зло існує завжди, воно передається через пуповину матері, закладається ще там усередині. Воно формує тебе, твою мову, статус, волю до життя, і тільки тобі вирішувати, чи діяти проти
нього, чи поглинутись у його коріння” - розповідав Ніл. Пастор здатен вижити у таких ситуаціях, де здавалося жоден простий селянин давно був би убитий.
Індіанці катували його у таборі Остон, за сотні миль від Блек-Кріку, шрамували обличчя, вирізали шматки шкіри та згодовували на
очах Ніла їх свиням. Пастор не боявся смуглявих, страх відсутній у нього з народження - якщо це створіння колись було народженим. Він розмовляв діалектом племені команчі, через що заговорив одного індіанця, аби той його випустив, а Ніл розповість, де вони зможуть дістати кулемет гатлінга із повним боєзапасом. Той
розрізав мотузку, після чого був убитий відразу. Пастор звернув йому шию, забрав свої речі, а вранці у таборі не зосталося жодного живого створіння.
Пастор не слідував законам, він знав їх, застосовував у ситуаціях, коли потрібно було заговорити “мізки” людям, не шукав багатств, щоденної насолоди. Нілу в милості ці дари не потрібні. Він вважав, що найкращий дар, який можна отримати - це вміння говорити, і
якщо той, хто навпроти тебе не вміє це якісно робити, то він діставав пістолет, який був “чорним” від куль.
До праці мисливцем за головами, Пастора ніхто не знав в окрузі Блек-Крік та й в Америці тим паче. Місцеві говорили, що знаходили трупи старих, молодих, жінок, дітей, тварин у покинутих будинках, але хто їх убив - відповіді дати не могли. У домівках завжди залишався запах пороху, квіток, які йшли в перемішку із запахом смоли. Ходили легенди про чоловіка, який подорожує землями на коні, спопеляє у тиші та зникає так, щоб його ніхто не бачив.
Достеменно ніхто не знав про цю місцеву легенду, але чутки ходили аж до закинутих поселень, де проживало максимум людей 10. Він завжди носив шляпу та чорний костюм, і коли той приходив у
місцини, то завжди доводилося зникнути щонайменше одній людині.
Ніл ніколи не пестив Гермеса та й знайшов його покинутим матір’ю у пустирі. Знедолене лоша просило їжі у прийдешнього до нього Пастора, проте той лише дивився тварині в очі та присів навпроти неї, діставши револьвера та направивши в бік Гермеса. Ніл сказав йому, що якщо хочеш жити, то маєш підійматися навіть у ті
моменти, коли смерть зв’язала тобі ноги та руки. Він звів курок, коли лоша тягнуло голову до мисливця, після чого не встало
тремтячи. Ніл дав їй їжі та напоїв, купив рідкісне сідло, самостійно поставив підкови та прямував з ним усю дорогу. Він бачив у Гермесі жагу до життя, і найбільше мав повагу до тих, хто плює в обличчя леді у чорному плащі.
Вогні не горіли вулицями Дель-Тауру та жінки переставали зойкати у хатинах. Продавець зброї не вичищав вже її, а тихо дрімав у ліжку. У цій тиші Ніл знайшов себе, у ній працював, у ній прямував. Він пройшов дорогу роздумів, яка привела його до міського шерифа - Маршала Курта Бронзера. ТОй сидів у власній конторі та перебирав зображення виродків, які містили на собі гігантський червоний хрест - усі мертві. Позаду малюнків він підписував ініціали тих, хто убивав різних виродків: Н.Г. Греймсон, Д.С. Дурс, П.Н. Глімсті,
Маршал обожнював розмовляти із собою, згадувати історії з головами та тілами тих бандитів, яких йому приносили. “Ось це
стрілець Двонсон, дезертир армії, влучний та справний член банди
“Лоунсон”, що грабували на болотах, а це Ортіс де Сентуа...”, і
завжди сміявся, доки не червонів та не відкашлював. Він часто пив яблучний бренді, після якого скривлював пику та проклинав матір того, хто це придумав. Після чергових згадувань історій, Бронзер
відчув у повітрі запах смоли, коли двері ще не відчинились. У
повітрі постав, як стражник біля вікон, відчай. Наближалося щось, що дуже не хотів бачити Курт, молячи аби це був не той, про кого подумав. Він задув дорогу сигару, зморщився, взявся за голову та сказав собі розчаровано під ніс.
-Пастор Ніл...
Важкі чорні чоботи прогинали гнилі дошки офісу маршала, які тримали у собі рипіння взуття багатьох поганих людей округу Блек-Крік. Ніл подивився з - під капелюха на розгубленого Бронзера,
злегка усміхнувся та присів за найближчий стілець. Він досі тримав голову Барі у руках, з неї час від часу текла червона рідина. Шериф смикнувся, відвернувся спиною від пихатої та водночас простої фізіономії Ніла. Бронзер закурив Кубинську сигару, яку йому вручив місцевий збирач антикваріату, що подорожує, то на північ, то на південь. Йому не цікаві країни, що на сході, а найбільше
блював він від Індії.
-Не минуло й тижня з минулої голови, як ти приносиш нову. - втягнув у себе дим шериф.
Пастор лише спокійно сидів, оцінюючи своїм диким поглядом навколишнє.
-Хіба ти думаєш, що ти такий крутий мисливець за головами, можеш прийти у бісів, мать його, Дель-Тауер, і залишити по собі з 50 трупів? Як ти поясниш мені це, і як мені розповісти про це меру, який зараз у від’їзді?
-Я впевнений, що твій пихатий язик здатен залагодити цю ситуацію.
- поглянув Ніл у бік стіни, де були його жертви, помічені червоним.
-Те що ти залишаєш після себе тягне на шибеницю у дуже швидкому часі. - потер руки об обличчя Курт. - Але в одному ти правий, роботу виконуєш бездоганно, не залишаючи після себе нікого у живих.
Між ними нагуло мовчання. Один втупив погляд у стелю, інший - у підлогу, і так і сиділи б вони, якби рука Курта не потягнулася до шухляди.
-Ось твоя зароблена тисяча та пропозиція наступної роботи.
-Ти ж знаєш, мене гроші не цікавлять. - додав Пастор.
-І за що я тільки зв’язався з тобою... Ти, мабуть, найгірший і не маєш у серці жодної засади(1), але гроші не пахнуть, правда ж, Ніле? - мовив Бронзер.
Пастор взяв до руки плаката, на якому був зображений мексиканець років сорока. Шрамоване обличчя дивилося на ту сторону, де сидів Ніл. Заяча губа лише криво всміхалася на малюнку, а сам він мав косоокість. Мисливець зауважив, що маршал ще не посилав його убивати скалічених, на що той лише голосно розсміявся і сказав:
-Не недооціюнюй його, Ніле, під тієї губою найгостріші зуби, які колись бачив Блек-Крік. Ті ікла гостріші, ніж у ягуара, він спершу стріляє, а далі перегризає горлянку. Щось типу місцевого
носферату.
-І як звуть його? - суворо запитав Пастор.
-Рамон Кальдера, син американської куртизанки і мексиканського повстанця. Так про нього кажуть. Він убиває тільки уночі, діє сам, ховається у печерах поруч із Блейзфолом. Дехто каже, що він
продавець усілякого непотребу. Але зарубай на носі, Ніл! Ще одного “салуну” я тобі не прощу.
-Чому ж саме він? - не розумів Ніл.
-Пасторе, я розумію за чим ти полюєш, і у його печерах ти знайдеш те зло...
Ніл вперше усміхнувся, взяв плакат та пішов. У слід Курт кинув декілька слів про печери Блек-Крік, а потім сказав.
-Ти знаєш, що ти убив не всіх у салуні?
1 - Те й саме, що й принцип
На що Ніл повернув до нього свої безумні очі, оголив зуби та зняв капелюха, під якими було вкрито шрамами.
-Знаю, ще не настав їх час, ти лише терпляче чекай.
3
Очі Дрека розплющилися із першим промінням сонця. Його загрубіла шия затекла та нестерпно боліла. Він присів, сперся на колоду та допив залишки води, що зостались у його флязі.
Могильник довго приходив до тями, часто розтягував ноги,
вовтузив стопи по землі, аби відчути їх на повну. Дрек взявся за голову, почесав її, сплюнув собі на руку та провів по волоссю. Він усміхнувся на всі зуби та дістав залишки в’яленої їжі, що застрягала на яснах. Дрек піднявся та струсив із себе пилюку, що прилипала до нього, доки він спав. У животі страшенно бурчало, як і щоразу, коли він йшов кудись далеко. Його очі дивилися на чисте синє небо, яке не приховувалось хмаринками, у такі моменти - сонце найгарячіше, і потрібно було йти лісами чи через водойми, яких не було навіть видно на горизонті. Змучено зробивши перший крок, Дрек пішов у сторону Блейзфолу, ховаючи свою голову під деревами.
У цей час Леві прокинувся від шурхоту, що доносився навколо, а коли повністю розплющив очі, то Дрека вже не було. Він швидко піднявся та оцінив місцевість, побачивши сліди черевиків, яким ще немає години, попрямував у їхній бік, паралельно стираючи слину з губ. Голова розколювалася після вчорашньої випивки, але
свідомість щоразу поверталася до нього, коли він розумів за ким йде.
Через пів години дороги він побачив Дрека, що набирав воду із колодязя занедбаного будинку. Той оголився, помився та випив її, після чого знову одягнувся та зайшов у будинок. Леві присів позаду кущів та лише чекав доки той звідти вийде.
У будинку могильник не знайшов нічого цінного: одну банку бобів в томатах, тортильї ще досить свіжі та помідори, які були розкидані по підлозі. Він насолодився однією з них, з’їв частину бобів та приліг на постелене ліжко, вперше за довгий час відчувши комфорт у тілі. Він почув як на східній стороні будинку якісь люди щось перевозили, йдучи із величезними волами. Дрек виглянув у вікно та побачив чорних, які йшли пасти тварин. Неподалік від них було невеличке озерце чи річка, могильник не мав змоги розгледіти. А поряд із неграми йшли поводирі у білих, як сніг, костюмах, з
гвинтівками та на конях зверху. Вони були, на диво, спокійні, не підганяли чорнопиких та не лупили їх батогом по спині. Тварини поводилися покірно та умиротворено йшли до водойми. Негри про щось сперечались між собою, коли старший серед чорних їх
заспокоював. Йшли вони не прив’язані, без кандалів чи ременів,
ніби наполовину вільні створіння. Вони отаборилися, сіли навколо дерев, прибили кілки до землі, аби тварини нікуди не розбіглися та сіли спочивати. Один з поводирів відійшов відлити, а негри навіть не накинулися на нього, хоча тих поводирів було всього двоє. Дрека зацікавило це, проте наближатися він не планував. Швидко вийшов з хатини та продовжив шлях до Блейзфолу.
Леві Амос лише божевільно спостерігав за тією катавасією у таборі, де вільно розгулюють негри, навіть не у кайданах. Амос плювався собі під ноги, кляв сраних демократів та усіх тих, хто готовий був дати волю цим примітивним приматам, які здатні лише смалити опіум та грабувати. На місці тих вершників, він би давно
відгамселив одного, а на іншого ще й помочився, але світ стає
дедалі толерантнішим до істот нижчого класу, з чим Леві аж ніяк не хотів миритися. Він закурив сигару, швидко скурив та помчав за Дреком, який ніби біг, але насправді дуже швидко йшов.
Фантомні болі виникали на місці втрачених пальців Амоса. На лівій руці йому відрубали їх селяни, за те що той намагався поцупити у них вина та одяг, аби потім продати навколо вказівних стовпів. Леві обіцяв, що помститься тим людям, але доля така річ, що у другий
раз вони відстрелили йому пальця на лівий, коли Амос прийшов із ватагою наймитів, аби відстрелити голову Діксону. Засранець Діксон їх ватажок, який почав стріляти першим, не очікуючи слів Леві, аж до того моменту, поки не впав замертво на очах жінки, яка
вистрілила у пальця Леві. Ось так він залишився без деяких частин тіла, за якими лише з сумом згадує, коли біль щоразу накриває його душу та тіло.
Він йшов за Дреком світлими ранками та ласкавими вечорами. Дощовитими днями та посушливими полуденками слід у слід за могильником. Дрек подеколи робив перевали, на яких перепочивав та думав про себе, навіть не здогадуючись що неподалік з нього очей не спускав Леві. На одному з таких перевалів, він скинув чоботи, трішки дав пальцям відчути пісок, розім’яв їх та покрутив ними. Могильник дивився на небо, яке нашаровувалося одне на одного сірими пластами, створюючи картину чогось космічного, що бажає прорватися у їхній світ. Пройдисвіт не вірив у життя поза
небом, він у цілому не вірив у Бога та інших створінь, що
знаходилися на летючих хвилях. Його віра полягала у тому, що він може побачити та відчути, а подеколи Дрек навіть вірив у те, як доля швидко вміє повертатися на 180 градусів.
На горизонті вже вечоріло і крізь оранжеве небо пробивалися перші темно-сині світила, які наповнювалися зірками. Місяць потроху
набирав вагу, а зорі, то яскраво світили, то пожиралися тьмою, яка нависала у небі. Дрек спостерігав разом із Леві, що лежав зовсім
неподалік за небом, як світила то з’являлись, то зникали, доки повністю не щезли. На них зовсім трішки опустилося темне полотно, яке ховало у собі душі померлих, що спостерігали за
родичами. Навколо лише тихо шаруділа зеленкувата листва, коли вдалечині був чутний голос металевого гіганта, що пересувався на своїх колісних парах, залишаючи за собою стовп смогу. Здичавілі прокидалися від звуку цивілізації та тікали від неї подалі, у той час як Дрек та Леві не могли повірити у те, що епоха, у якій вони зростали наближається до закінчення. Обидвоє хотіли зайти у новий світ з білою сторінкою у книзі та з повними кишенями грошей, аби не відмовляти собі у насолоді того прекрасного, що тільки мало народитися.
У гаморі думок, що крутилися у голів’ях чоловіків вкрай не
вмістилася одна думка про те, що кожен із них висів на мушці пістолету чи револьверу, або ж гвинтівки, або обрізу невідомих людей у військовій формі. Леві дали копняка в обличчя відразу,
після чого той побачив зірки у небі, а Дреку лише ляснули так, аби той не засинав. До обличчя могильника нахилився чоловік із сухими вилицями, продертою губою та різними на колір очима. Він натягнув на обличчя пов’язку, яка мала у собі ще символіку
конфедератів. Солдат заговорив до своїх хлопців ламаною англійською, проте із могильником говорив чистою.
-Скільки грошей маєш, чоловіче?
-Ані цента. - сказав Дрек.
Джек Флетчер - сержант невеличкої групи рядових дезертирів лише розсміявся срібними зубами на слова Дрека. Він поправив
капелюха, сплюнув та ще раз запитав у нього.
-Скільки ти грошей маєш, га?
-Жодної копійки. - промовив Дрек.
Флетчер наказав рядовому Стросу копнути прикладом могильника, на що той швидко виконав наказ, а з носа Дрека пішла кров.
-Ти мене за ідіота маєш? У кожного американця на цій землі є бісова монета, бо тільки американець знає ціну грошам, рабам і жінкам.
Дрек сплюнув слину з кров’ю та, важко дихаючи, сказав.
-Нічого у мене немає, я навіть не знаю, чи американець насправді.
Джек зареготав на весь округ, дістав голову медведя, яка висіла позаду нього на спині, опустив своє повністю бліде обличчя до Дрека та сказав.
-Бачиш цю голову? Рідкісна потвора, убила 20 моїх бійців,
розумієш, 20... Це невеличка армія, яка могла приносити кошти, а впала від рук бурого медведя, так ще й суки.
Флетчер кинув погляд на небо, де жестом подав знак поваги мертвим солдатам.
-Вона полювала за нами, ненавиділа, а я лише позбавив нас загрози, одним влучним пострілом, щоб тварина не мучилися.
Він опустив голову, а потім різко наблизив обличчя до Дрека.
-Скажи мені, чоловіче, в чому різниця між людиною і твариною? Дрек мовчав, боячись говорити.
-Так і знав, що духу не хватить відповісти. Тільки люди здатні
убивати заради розваги, коли тварина робить це за потребою, але ця медведиця зовсім інша... Вона ніби повторяла людську подобу, тому й її голова тепер, як трофей. - засміявся Джек
Флетчер дав вказівку обшукати Дрека та кинув погляд до своїх хлопців, що були за каменем. Він пішов до них та побачив
непритомного Амоса.
-Він пустий, сер, лише декілька непотрібних речей і все. У кейсі ані цента. - заговорив рядовий Галахан.
-Дарма тільки час згаяли, хлопці. Потрібно йти.
-А з цими двома що робити?
-Сплячу красуню залишити, а до того у мене є ще декілька запитань. Він нам не договорює. - відповів Джек. - Несіть у табір!
Дрека зв’язали та кинули на коня, затуливши йому рота, аби той не кричав. Невеличка колонія дизертирів налічувала зараз близько 10 людей, які йшли настільки тихо, що навіть місцева птиця їх не
помічала. Могильник відчував холод від Джека Флетчера, ніби то була зовсім не людина, а труп, що воскрес із мертвих. Час від час сержант кидав свій погляд на поневоленого та лише мерзенно усміхався. Місяць супроводжував загін, освітлюючи кожний дюйм
шляху, а їхня форма лише показувала занепад армії конгломератів. На комірах носили різноманітні кольори, як то синій, жовтий чи червоний, кожен із яких визначав місце солдата у війні. Жовтий -
кавалерія, синій - піхота, у той час як червоний - артилерія. І серед усіх дизертирів просвічувалися вигорілі кольори війни, яка несла за собою тільки смерть і нічого більше. Серед усіх них виділявся лише сержант Джек, який мав на собі колір кожного солдата тієї війни.
Синій жакет, червоні штані та жовтий кашкет, на якому
відбивалися зірки. У цій фантасмагорії кольорів лише пощерблена голова ведмедиці була здебільшого схожою на правду.
Їх лиця освітлювали яскраві вогні, що надходили із табору
неподалік. Зверху на гілках міцних дерев сиділи патрульні, які першими зустрічали незнайомців, після чого швидко доносили
сержанту Джеку. Як останнього не було, то за старшого залишався старий Чарльз Клейтон - найдосвідченіший військовий серед усіх. Він не вмів говорити, видавав звуки дещо схожі на кричання оленя, а коли вживав оковиту, то з того язика могло вилетіти й пару слів.
Солдати називали це чудом і самі подавалися пити, вважаючи що горілка, джин чи текіла додадуть їм магічні сили або зцілять.
Стариган не знімав з обличчя маски, завжди ходив закинувши руки за спину та трішки згорблено. Молоді бійці намагалися його не слухати, але він швидко знаходив підхід та одним ударом вибивав зуба їм в разі непослуху.
-Чарльзе, у нас що банкет? - Джек наближався до середини табору.
-Мгмхх, тьфу. - сплюнув Клейтон.
Посеред табору рядовий Гошміт крутив на вертелі кабана за
вказівкою старигана. Флетчер голосно розсміявся, як вкотре почув звучання з рота Чарльза та зібрав навколо себе усіх.
-Мерзенні виродки, радий чути ваші вдихи! Як ви знаєте, секрет виживання цілого нашого табору - це завзятий характер особисто вас: бійців.
Натовп голосно вигукнув: “Ура”
- Завтра декілька невеличких загонів на чолі із Чарльзом Клейтоном, Смітом Кесіді та Джошуа Монро відправляться до
станції, що тримає у собі кілька сотень тон “чистої” нафти - “Rudabo & Clint Oil Co”. Ми отримаємо її, продамо скнарі Тонні та отримаємо цілий статок для закупівлі того майна, яке нам потрібне. - Солдати голосно прогриміли, заметушились у танцях із куль і зупинились, слухаючи Джека далі.
-Після цього ми йдемо на наше останнє пограбування: потяг
національного банку штату Техас буде проїжджати повз округ Блек-Крік. Там стільки золота, що вистачить купити увесь штат або повернути могутність армії конфедератів. Якщо ті срані демократи
вважають, що війна закінчена, то ми мусимо їх розчарувати, чи не так, хлопці! - викрикнув Флетчер.
Усі на весь голос викрикнули: “Так”, Чарльз прохрипів, задихаючись слиною, але танцював, ніби вперше став на ноги.
-На сьогодні бійці, вільно! До кабана кожен із особистого сховку може взяти по пляшці пива. Відпочивайте, а завтра ввечері
розпочинаємо наш наступ. - закінчив Джек.
-Сер, що робимо із “гостем”? - заговорив Галахан.
-Киньте його в казарму до негрів та біглих рабів, я знайду сьогодні для нього час.
Важчезні дерев’яні двері з гуркотом відчинилися і Дрека кинули у темноту. Злегка пробивався у це місце місяць і дуже сильно
смерділо сечею та гноєм. Тяжкий запах вдарявся у ніздрі, що змушувало тіло сильно нудити. Могильник припідняв пику із багна, підтягнув до себе коліна та сперся на них, тремтячи. Він чув навколо себе важке дихання чогось живого. Очі повернулись то ліворуч, то праворуч, а в темноті він нікого розгледіти не міг.
-В’язень Джека... - розкинувся голос навкруги. - Ми гадали, що ми останні в цьому місці, а він підкинув нам ще одного мерця.
-Хто ви такі? - запитав Дрек.
-Раби. - єхидно засміявся голос.
-Але я не раб. - відповів могильник.
-Усі хто потрапляє сюди, навіки залишаються рабами сержанта Джека.
За секунду перед Дреком з’явилося обличчя, на якому повністю застиг смуток. Праве око помутніло, а частини щоки не було.
Волосся на голові висохло та час від часу випадало, або було
частково спалене. Він всміхався гнилими зубами на всі вісімнадцять і кашляв кров’ю, бо мав туберкульоз.
Я Доменік, виходець з Африки. Праворуч від тебе — Альфредо, а там далі, у багні, здихає Борті. Ми втікали від рабовласника Джені, сучого сина цих земель, а натрапили на ще більшу паскуду Джека.
Дрек сидів та не відводив погляду від того ока, що ще бачило. Він не говорив з ними, а Доменік базікав без упину.
Не дивись на мене так, чоловіче. Ви гадаєте, що всіх вас це оминебілих, темних, жовтих, нічого подібного. У темноті чулося сухе скрипіння.Спочатку тебе закидають сюди, б’ють, потім дають їжі та води з боліт, а потім приходить Чарльз. Увесь свій гнів він скидає на нас
через те, що не говорить. Оцей слід на щоці — це його рук справа, а око...
Дрек перевів погляд у кінець стайні. Там ворушилася тінь чогось живого, але настільки виснаженого, що було схоже на мішок із
кістками.
А що він робить? — нарешті заговорив Дрек.Помирає від болю, — мовив Доменік.
Борті корчився в судомах, він страшно кричав та гомонів, бив кулаками об підлогу та стіни та благав зупинити біль. За хвилину у стайню ввірвався Чарльз. Усі замовкли, лише мученик голосно кричав.
Мгмх, тьфу. — загарчав Клейтон.
Він імітував судоми Борті, корчив гримаси блаженного та через той скрегіт наказував йому замовкнути, а то він зробить це за нього.
Боляче! Я більше не можу терпіти! — кричав Борті.Мгмх, МГМХ?! — лаявся Чарльз.
Клейтон дістав ножа та наблизився до раба. Він підняв його за волосся й задер голову, потягнув за носа та дістав язика. Одним швидким рухом він відрізав його, після чого завдав безліч ударів у спину. Чарльз стояв по коліна у крові із ножем, що закисав від неї. Він наблизився та замахнувся на Доменіка, коли той лише скиглив та тремтів, але Клейтона озвав Джек. Дрек відвернувся від жаху та спустив щелепу, прикривши її рукою.
Мгмх, мгмх, — мовив стариган.
У стайні прилипала на стінах льодяна тиша. Вона пробиралась крізь щілини й під шкіру та обіймала усіх живих у стайні. Доменік інколи схлипував від жаху, який пережив. Чолов’яга страшенно боявся
Чарльза та усього, що він вчиняв з в’язнями. Він ловив їх, здирав шкіру та безчинствував над їх тілами, підвішуючи на гаки навколо табору або розкидаючи по лісу. Джек лише всміхався, коли спостерігав “мистецтво” Клейтона, на що той радісно скрекотів.
Альфредо безумець, який страждав на шизофренію. Він розмовляв різноманітними голосами, а потім замовкав. Нещасний промовляв слова, розділяючи їх, через що надзвичайно бісив усіх, а найбільше
- Флетчера, який мав волю самостійно знущатися над ним.
-Замовкни, паскудо, замовкни! - закричав Доменік. - Чи ти хочеш, щоб сюди прийшов Джек?
Очі Альфредо наповнились кров’ю та тіло почало тремтіти.
-Я йо-го вб’ю. - ковтав слину той. - Я чес-но йо-го вб’ю. Голос Альфредо змінився на дитячий.
-Я ба-чив тва-рин. - голос змінився на згрубілий та черствий. - За-мовк-ни гім-нюк!
Доменік накинувся на Альфредо та почав його гамселити кулаками, аби той не сказав більше ні слова. Раб перші хвилини кричав, після чого замовк та сховався глибше до темного кутка.
-А ти що хотів? - звернувся Доменік до Дрека. - Хочеш вижити - застосуй будь-який спосіб. Через нього ми були б трупами, а це звичайний метод змусити його замовкнути.
-І часто ти так з ним? - запитав могильник
-Звичайна процедура щодня... Буває і раз, буває тричі, головне
розраховувати силу, аби той не відкинув копита. - відповів Доменік.
-Він ніколи не буде таким, як колись, навіщо змушувати його далі жити та страждати? - замислився Дрек.
-Десь серед усіх тих голосів сидить веселун Альфредо, який і витягнув, що мене, що покійного Борті із лап работоргівця Джені. У нього й до цього були нездорові замашки, але як тільки ми втекли, то він геть збожеволів, чорт йому забирай. - вилаявся Доменік
У стайню зайшов чоловік, який тримав гвинтівку під прицілом.
-Агов ти, новоспечений, тебе хоче бачити сержант!
Дрек піднявся, струсив із себе багно та підійшов ближче до солдата, який обшукав його від волосся до чобіт.
Він вів його під прицілом крізь весь табір. Сьогодні у солдат невеличке святкування, вони пили найдорожче пійло, грали у
блекджек, танцювали вірджинський ріл та голосно сміялися. В очах Дрека це здебільшого була картина бруду. Бійці п’янствували,
плювалися, обговорювали жінок, яких зможуть захопити у полон та робити з ними страшні речі. Цим п’янчугам було байдуже на простих людей, а особливо на тих, з ким Дрек сидів у стайні. Одні блювали десь біля свинарку, інші стріляли у пляшки, деякі спали біля стаєнь, де крізь щілини на них дивився Доменік.
Солдат штовхав його у спину, коли в могильника від безсилля підкошувалися ноги, погрожував йому вистрілити у спину, якщо той ще раз впаде.
-Мені простіше буде нести твій труп, ніж чекати, доки ти сам до сержанта приповзеш. - єхидно сказав солдат.
Дрек увесь час не спускав очей з неба, яке наповнювалось зірками. У тих місячних світилах викарбовувалися скарби, а уява малювала гігантський водоспад, який не мав кінця. Він мріяв, доки на нього лаявся солдат. Крізь роздуми він помічав незрозумілі силуети
навколо дерев, які то з’являлись, то зникали під місячним світлом. Щоразу його вуха пробирав незрозумілий свист, що лунав біля гілок дерев. Могильник не надав цьому значної уваги, як і більшість п’яниць у таборі.
-Ми прийшли, виродку. - солдат штовхнув у двері Дрека.
За величезним столом, на якому вже стояла голова ведмедиці сидів та щось писав у листах Джек. Його попільне обличчя передавало холоднокровність, а зелене око вже вирішило долю Дрека.
-Залиш нас, Томасе. - сказав Джек.
-Слухаюсь, сер! - сказав солдат і пошепки додав Дреку. - Ця розмова для тебе вирішальна і краще тобі не брехати.
Джек піднявся та відвернувся спиною до вікна, де на вулиці гунділи його солдати.
-Ти знаєш, що з часів коли існує війна є один неписаний закон:
ніколи не повертайся спиною до ворога чи друга, адже ти ніколи не знатимеш від кого швидше отримаєш ножа.
Дрек не розумів слова сержанта, який вже стояв до нього спиною.
-Немає причин тебе боятися, чоловіче. Ти слабкий, кволий, беззбройний та ще й тхнеш мерцями. - засміявся Джек.
-Для чого я тобі? - не витримав Дрек.
Обличчя Флетчера повернулося до могильника.
-Коли ти казав мені, що нічого не маєш, я тобі не повірив. І знаєш що, мої здогадки були праві. - Джек дістав золоте каміння зі столу.
Могильник не вірив своїм очам, він кинув руки у кишені плаща, штанів, але нічого не знайшов. Він усвідомив, що втратив ще одне каміння.
-Звідки воно в тебе?! - викрикнув Дрек.
-Як люб’язно з боку Томаса, який тебе сюди привів, було принести цей камінь з того місця, де ти лежав.
Могильник впав у безумство та накинувся на сержанта, який після копнув його у живіт, коли Дрек голосно закричав від болю.
-Ти розповісиш мені усе. - сказав Флетчер
-Ні! Це моє золото, я його знайду, ти зрозумів? - лаявся Дрек.
У цей час в таборі розкинувся вибух та було чутно крики солдатів. Джек вдарив ногою по обличчю могильника та підійшов до вікна.
Він спостерігав у лісах тіні, що швидко рухалися по гілках. Джек вилаявся, одягнув на спину голову медведиці, дістав свою двуствольну зброю та побіг до дверей, у той час, як Могильник прикидався безпритомним. Флетчер підійшов до тіла Дрека,
нахилив вухо до його серця та почув, що той ще дихає, але не подає ніяких ознак. Він обнюхав його на вміст пороху в одязі, подивився на обличчя, яке не подавало ознак свідомості та сказав.
-Я повернуся за тобою, ти мені ще нічого не сказав. - мовив сержант.
Як тільки двері зачинилися, Дрек прислухався, як кроки швидко спускалися зі сходів. Він замислився, як швидко його життя могло обірватися, пообіцяв бути собі обережнішим, піднявся та забрав
каміння, яке Флетчер залишив на столі, дістав військового ножа із шухляди і заховав його у кишеню. Він спостерігав, як у таборі вибухав динаміт, як стріли пронизувалися крізь шию та інші
частини тіла, чув страхітливий крик індіанців, що вривався до нього через вікна та двері. Поряд із плечем могильника прилетіла стріла, яка злегка подряпала йому шкіру. На ній звисала листівка, яка
написана була сержанту Джеку Флетчеру.
“Джек Флетчер
З тобою розмовляє Велика Нога Ворона вождь племені Блекфут!
Землі мого народу втомилися поглинати кров моїх синів та
дочок, яких убивав ти разом зі своїми головорізами. Корені дерев наповнилися злобою та ненавистю до твоїх солдат, небо плаче кривавими сльозами, щоразу як твоє обличчя відбивається на ньому. Сьогодні у тебе останній день твого життя, ми заберемо його, як ти забрав його у Великої Ведмедиці. “
Дрек вийшов через двері та швидко побіг сходами. Він бачив, як
індіанець відрубував голову стариганю Чарльзу. Той лише миготів, але коли нападник підняв увись томагавка, голосно закричав, що не хоче помирати. Могильник заховався за далекими ящиками та прислухався до мови індіанців, яка була схожою на звуки. Вони чудово імітували сов, пум та інших тварин, які наповнювали Блек-
Крік. Подеколи вони переходили на людську мову, проте застосовували її нечасто.
Могильник тихо пересувався навкарачки, наближаючись до стайнь.
Індіанець вибив двері та вивів на двір Доменіка, а крізь місячну
темноту було видно, як обличчя Альфредо було проткнуте стрілою.
-Чому ви мене убиваєте?! Допоможіть, прошу! - кричав Доменік.
Серце Дрека вперше вдарило на людський крик. Він замислився, що раніше такого не було. Очі налились слізьми, стало неприємно боляче у грудях. Могильник дістав ножа, доки індіанець бив головою об багно раба. Він оглянувся по сторонах, де спиною до
нього стояли нападники та підібрався ближче до того, хто бив Доменіка. Той відволікся на вибух, який стався в зброярні армії, а Дрек на секунду завагався, хотів відбігти, але руки самі потягли ножа до серця індіанця. Він убив його та відтягнув до стайні, де лежав мертвий Альфредо. З темноти він показав, щоб Доменік мовчав і не видавав ані грама звука. Дрек підійшов ближче до бідолашного, кинув руку на плече та сказав: “Тікай”. Після чого обидва побігли в різні сторони. Індіанці знайшли мертвого
побратима і табір замовк, ніби його ніколи і не існувало.
4
Амос розплющив очі, коли його клювала птиця, яку він ще не встиг розгледіти. Голова створювала вибухи динаміту усередині, через що неймовірно боліла, та так, що подеколи Леві кричав. Він згадував вчорашній вечір, а далі - як обірване речення. Блукач кинув погляд навкруги - пустка. Дрека ніде не було, на його місці безліч
натоптаних слідів, як тваринних, так і людських. Вдалині виднілися печери, які розглядав Леві, вони відблискували дечим сріблястим та розкидали кольори навкруги. Поряд із ними були побудовані споруди, які здалеку схожі на занедбані. Будинок шахтарів стояв без даху та у далеку дистанцію були видні діри від куль.
Амос похитався, розігнув спину, аж так, що та захрускотіла на весь округ. Він сплюнув слину із перемішками крові та гною, після чого його знудило туди ж. Голова все дужче боліла, а спека тільки підливала масла у вогонь. Чоловік впав та трусив всім тілом: конвульсії наздогнали його досить швидко. Леві кричав від болів, аж так, що здавалося зірвав голос, а як усе стихло, він так же
продовжував лежати на піску. Його зіниці налилися кров’ю, а в роті був присмак заліза. Він не знав, що з ним відбувається, через що злився ще більше, аніж втратив із поля зору Дрека.
-Чи пощастить мені сьогодні? - запитав сам у себе Леві.
Він дістав срібну монету цінністю в одне песо, підкинув її та зловив надпис: “Libertad”(1). Із сумом він опустив очі на землю, поглянув ще раз на сліди, що вели до лісу, заховав монету у кишеню та
сказав:
-Надіюсь, що сьогодні я не помру.
Він йшов у напрямку сонця, через що його тіло щоразу кидало у піт. Леві, дивлячись на безхмарне небо, хотів так злягти у море, як дивиться зараз на ті сині хвилі, що височіли над ним. Поруч би гарну жінку, сто “зелених” доларів та стакан найбридкішої текіли, і життя відчувалося б найпрекраснішим. Амос спостерігав за світом з того часу, як залишився сам на сам проти нього - абсолютним
сиротою. Він останній із роду Амосів, так як у його матері не було нікого, та й померла вона досить рано, а в батька був дід, який на сьогодні спочиває на своєму городі. Той світ, що наближався, був для нього чужим, неприйнятним волею людською та дивний для свідомості. Закон править усім, а над людиною тепер чинствує
машина. Ті механічні потвори лякали його найбільше, і зі страхом він так само дивився на нову зброю, яка розроблялася швидше,
аніж молотили кукурудзу. Але найбільше Леві боявся піти у новий світ “ніким”, бідним простолюдином, який сконає у барі десь у
найбільш цивілізованому місті цього Заходу, що загниває.
Він йшов рівнинами та річками, схилами та підгірками, спостерігаючи за дичиною. Ведмежата із цікавістю підходили до нього, у той час як Амос втікав від них. Він знав, що в тій тіні, яка
надходила із кущів поблизу ріки, сидить їх матір, яка дуже швидко проміняє ловлю риб на одного здорового чоловіка. Неподалік біля гір бігали стада бізонів, на чолі із старим ватажком, із дещо
попільною гривою та шрамами на обличчі. У нього був надламаний ріг, а інший навпаки велетенський. Тварини втікали подалі на схід, а їх супроводжували декілька птахів “тиранів”, що інколи сідали на гриву бізонів та клювали їх, ніби захищали територію, де
гніздилися. Леві бачив у цьому пейзажі, що створювала природа, прекрасне, і серце стискалося від того, що механічний світ може це все зруйнувати.
Потроху він наближався до лісу, де його зустрічали черепи на гілках або голови свіжих мерців, які померли цієї ночі. Із центру лісу досі йшов дим, ніби щось продовжувало горіти. Запах мерців пробирав тіло Амоса, що його кидало у тремтіння. Він боявся мертвих та стати таким же. Леві присів у колінах та йшов так, що навіть пума не почує його кроків. Він зойкнув, коли наступив на кладку зміїних яєць та швидкими кроками втік з того місця. Пробиваючись через листву, чоловік натрапив на відрубану руку, яка прибита до дерева стрілою та тримала у собі письмо:
“Цього місця більше не існує, покиньте ці землі, якщо бажаєте жити”
Букви написані із запеченою крові за допомогою пера.
Перед очима Амоса розкинувся табір, що догорає. Мерці були попелясто - чорні та тліли, подеколи відстрілюючи кістками. Леві кинуло у тремтіння, судини на лобі повилазили, мов дощові
черв’яки, а зуби цокотали сильніше, аніж звук колес на коліях. У кущах щось час від часу гомоніло, на що чоловік щоразу
відволікався, доки не впевнювався, що там нікого немає. Він підійшов до стаєнь, єдиного місця, яке не охопило вогнем, та побачив вбитого раба, а поряд із ним ще калюжу крові, на якій
нікого не було. Він подивився праворуч та ліворуч, кожна дорога
мала свої сліди, одні ноги здорованя, проте шкандибаючого на одну ногу, а іншу - меншу, проте прямоходячу. Прикинувши, що весь час за спостереженням Дрека, той шкутильгав лише раз, він відразу
відкинув варіант велетенської ноги могильника, і пішов праворуч, і як він розумів - на північ, прямо до Блейзфолу.
По дорозі, поряд із якою розкидався сіруватий пустир, на каміні Амос побачив сидячого чоловіка, який задихався від спраги. Вітер лише зрідка обіймав його та давав йому насолодитися моментами холоду. Із рота витікала густа зелена слина, а сам той кашляв, як скажена собака. Він хапався руками за ближні рослини, а подеколи ловив щось у повітрі.
-Агов, чоловіче! З тобою все в порядку? - звернувся Леві.
Безнадійний покрутив головою декілька разів, доки не зустрів у зіницях Амоса. Він покрутився, піднявся та впав на коліна, повзучи карачки до мексиканця та не зрозуміло щось кричав. Від нього тхнуло за версту сечею, а сам мав неправильно загоєні кістки.
Приблуда важко хрипів, коли говорив.
-У ту ніч вам повезло. - незнайомець важко кашляв. - Пожирач місяця не добрався до вас, а лише оминув.
-Про що ти говориш? - Запитав Амос
-Він - безмежний цикл смерті... - Зайда сильно хрипів. - І лише огортає своїм тілом місяць.
Чоловік виблював кров’ю, а над його головою вже збиралася хмарина трупоїдів.
-Одної ночі, Пожирач проковтне той білий шар, поглинувши усю злобу темряви, а виблює лише молоде світило, і цикл повториться заново. - хрипів бідолага.
Леві з подивом подивився на ходячого “мерця”, який піднявся у повний зріст, вилив трішки води тому в руки та пішов. Бродяга подякував йому та окликнув за спину.
-Якщо ти не зійдеш зі свого шляху, ти лише приєднаєшся до циклу.
Амос не почув, що говорив йому зайда та пішов далі вздовж залізної дороги, яка проходила крізь Блейзфол. Між дерев’яними рейками
розкидалися листки амброзії. Важкий, злегка помітний туман осідав навколо рослини, змушуючи перехожих плакати. Її пилок здатен вбити мишу, а Леві лише чхає, потрапляючи у її невидимі тенета. Вона поглинала навколо себе буйволову траву, не залишаючи місця останній, аби розкинути коріння. Ледь помітний червоний колір на стеблах зсихав на сонці, ніби ржавіє метал. Амос важко кашляв поряд із амброзією та задихався. Він гадав, що рослина поглинає дим та пару, або інші викиди від потягів, через що кляв прогрес, який убивав навіть природу.
Леві згадував, доки йшов поряд із коліями, про невеличкий садок, який йому довелося обікрасти в дитинстві заради пари яблук.
Замотавши собі під облізлу майку, він швидко втікав від шаленого дядька, котрий дістав свої заряджені револьвери та мчався прямо за малим Амосом. Мексиканець важко посміявся та огорнувся вогнем печалі, яка нагадувала те тепло, яке колись він мав у дитинстві.
Більшу частину свого життя Леві ріс в оточенні грабіжників,
шулерів та куртизанок. Його романтичний характер та гострий язик дозволяли обкрадати багачок, чиї чоловіки не здатні тримати навіть ножа у кулаці. Амос зваблював, як і світських дам, так і простих
дівчат, але ніколи нікого по - справжньому не кохав. По п’яній міг заступитися за жінку в салуні, на вулиці чи якомусь іншому місці, але це завжди було не щиро та аби підкреслити самолюбство мексиканця. Леві із сумом згадував, як і друзів не мав, лише тих, хто вчив його красти, жартувати, тріпати язиком. Про нього на сьогодні ніхто не згадує в Анкрузі, там де він виріс, а тим паче не згадає у тих місцях, де він вів свої безславні справи. Мексиканець часто
влаштовував бійки, а особливо із колишніми рабами, які мали змогу вийти на волю. Він зневажав їх, їхні діяння та їхню сутність. Одного разу якийсь Гошбо, виходець з Нігерії, побив Амоса так, що той забув, як рідного батька звати. Він помстився йому, вбивши тихо в провулку, підкресливши так свою зверхність над неграми.
Із думок Амоса вибив проїжджаючий поряд локомотив, що голосно волав навкруги. Його чорні обриси нависали густою тінню, над головою Леві, а чорний дим пробирав кожну ланку легень. Він
важко розкашлявся, замотав обличчя ганчіркою та дивився вслід механічному велетню, котрий мчав прямо у Дель-Тауер. Машиніст виглянув на дорогу та помахав вслід Амосу. Крізь чорне від вугілля обличчя, пробивалося два невеличких ґудзики, які дивилися на пустотну красу округу Блек-Крік.
-Бісова цивілізація навіть з простолюдина - машиніста може перетворити у чорнопикого. - Засміявся Амос.
На горизонті виднілося гостре, як лезо, верхів’я церкви, що осідало у центрі самого міста. Залишалося всього декілька миль, через що Леві важко усміхнувся та присів на колію, трішки перепочити. Він випив води, дістав із сумки кулона та заглянув у нього. Його очі
трішки помокріли, а сам він злегка тремтів. По дорозі виднілася
постать на коні, яка прямувала до нього. Це був чоловік із дивними вусами, моноклем та із чорним циліндром на голові.
-А, переслідувач! Ну що ж, сідай підкину, нам світить сьогодні одна дорога.
-Як ви мене назвали? - здивувався Амос.
-Це не важливо, мексиканцю. - Незнайомець закурив дорогу сигару.- Сідай, тут ще недовго залишилось.
Леві із недовірою, але все ж сів на коня таємничого незнайомця. До міста залишалося не так багато часу, а на коні можна було дістатися зовсім швидко, проте дорога із цим чоловіком тривала вічність.
-Бог наділив людську подобу жорстокістю, а їх сутність нагородив каяттям. - заговорив чоловік.
-Про що ви? - запитав Амос.
-Ти йдеш зовсім не тією дорогою, Леві, і це дуже засмучує мене.
-Звідки вам відомо моє ім’я? - здивувався мексиканець.
-Ім’я - це лише марка, якась непотрібна видумка, аби відрізняти людей. - мовив незнайомець.
-А як же вас звуть?
-У мене немає імені, Амосе... - із спокоєм сказав чоловік.
Леві боявся його, адже не знав, що очікувати від цієї людини.
-Я не вірю вашим судженням, містере. Ми з вами обличчям навіть не схожі, а ви кажете, що існує розподіл людей тільки за іменами і цим вони відрізняються. Чим же я тоді схожий з Лінкольном?
-Ви обидва вбивці розділені іменами, безкарні та не каянні. Ось ваша подоба божа: убити, замазати свої невдачі найстрашнішою дією, а потім напитися десь у салуні, чи у Білому домі, немає
різниці. Вас розділяє тільки ім’я, а всередині ви однакові вашими намірами.
-Але я нікого не убивав. - заперечив Леві.
-У чистилищі ти розкаєшся, Амосе, бо найбільше я не терплю брехні.
Незнайомець скинув Леві з речами на дорозі. Той боляче вдарився плечем об каміння та закричав на всю вулицю. Йому здавалося, що лезо камінця пробило плече наскрізь, тому він бачив, як шматки
м’яса виднілися із нього, доки не оглянувся навкруги. На вулиці за цим цирком спостерігало багато людей, як навіжений кричить та крутиться по землі, як здичавілий. Дехто лаяв його, інші сміялися, але серед того натовпу, він побачив досить знайоме обличчя, яке поспіхом кудись бігло. Без сумніву, то був Дрек, і Леві пішов за ним, спостерігаючи навкруги за яскравими вулицями Блейзфолу.
Ворони важко кричали на гострих верхів’ях будівель, а місцевий продавець газет у цей час намагався їх перекричати. Він горланив, що Лонсі де Гальтауер, банковий магнат, викупив частину паперових акцій компанії “Blackstone & Union Railroad”(1). Його язик мовив, що магнат Лонсі тепер найбагатша людина вільної Америки, проте він забув про Ешворда. Продавець заохочував
різноманітними гаслами: “Людина без язика може говорити...; Чудо лікар врятував сіамського близнюка від брата, що помирав; У Джо
Копстера поповнення асортименту зброї...”, аби мати змогу заробити бодай якусь копійчину.
У цей момент Дрек спостерігав за небом, зробивши невелику зупинку біля парку. Неподалік звучав брязкіт рейок і скреготіння коліс потягів, що перемішувались із лайками ковбоїв, що
сперечаються поряд із салуном. Гучний сміх жінок та радісний гул від дітей змушував вуха могильника в’янути, а подеколи й
“зсихати”. Він вловлював звуки сухого вітру між хрестами, що лунав неподалік на цвинтарі та приглушені голоси, які лунали ніби з-під землі. Губи присмокталися до сигари, а важкий видих грів
усередині серце, доки раптом його з перепочинку не відірвав голосний крик продавця газет.
-Люди! Людоньки! Психопат вже дібрався до наших вулиць. Ходіть подивіться!
Навколо продавця почав збиратися натовп, який голосно сміявся, коли підходив.
-Навіжені втікають від здичавілих селищ і не витримують сяйва нашого міста. - ворлав продавець.
Дрек підійшов глянути на видовище, доки не розгледів у тому чоловіку дуже знайоме обличчя. Той ворлав, аби чоловік у циліндрі не забирав його у “Чистилище”, аби життя продовжувалось вічно і він здатен купити його за срібну мексиканську монету.
1 - Блекстоун і Союз.
Слина лилася з рота, а натовп почав кидати у нього каміння, доки той не піднявся. Могильник побачивши те, що він оглядається по сторонах швидко пішов.
Амос у цей час струсив пил зі штанів та голосно крикнув:
-Чого розкричалися, блазні пустороті?! Ніколи не бачили чоловіка у припадку?!
Натовп замовк, але серед них були ті що сміялися, тоді Амос кидав їм в обличчя каміння.
-Ти думаєш, що тобі ось так дозволено жартувати над такою ситуацією? - викрикнув Амос до продавця газет
-Ні, містере, аж ніяк, але приваблювати публіку, то моя копійка.
-А якби твоя мати так упала, а я підійшов розсміявся, як чортів псих, та помочився на ню, що б ти зробив? - запитав Леві.
-Я вас убив би... - відповів продавець газет.
-Тоді назви мені хоча б одну причину тебе не убивати. - діставав ножа мексиканець.
Продавець газет затремтів та підняв руки вгору, доки за цим спостерігав натовп.
-Містере, пробачте, я не хотів вас ніяк образити. - промовив чоловік.
-Слухайте ви всі сюди! Ваша душа після смерті дізнається про місце, яке здатне оцінити кожен ваш вчинок, чи то добрий, чи то, чорт забирай, ні! Як тільки ваша душа очиститься від гріхів, то вона переродиться, і чим більше їх у вас, тим вище шанс, що ви
перетворитися на свиню, яку потім заріжуть. Тому намотайте собі
на вуса, що якщо ви опинитесь разом зі мною там. - Леві показав на землю. - Я знайду і, нахрін, уб’ю вас ще раз.
Натовп розбігся хто куди, матері закривали дітям вуха, а Амос лише єхидно посміхався. Йому сподобалося мати частину влади над тими приматами, що хвилини тому сміялися з нього, а зараз їхній страх не виходив з очей. Продавець газет втік з місця, аж так, що його потім ніхто не бачив, а Леві пішов услід за Дреком.
У цей час Дрек втікав від очей Амоса швидко до місцевого ринку, де присів поряд із шатром мексиканця, що продавав усілякі демонічні речі. Зверху прибитий цвяхом висів ловець снів, павутиння якого значно почорніло. Зовсім неподалік, поряд із незрозумілим багровим килимом, розташовувалися засушені голови диких псів, дещо погорілі та зморщені, аж так, що крізь частинки шкіри
пробивались черепи. На невеличких полицях стояли моторошні ляльки, які були пробиті кілками чи іншими гострими речами.
Посеред шатра стояв довговолосий, темноокий чоловік, який мав заячу губу, і коли ледь-ледь всміхався, то було злегка видно заточені зуби. Для деяких випадів він ходив у масці, аби не лякати покупців. Сам не міг говорити і усі свої ціни писав на аркуші або на дощечках. Дрек прикрив обличчя, виставив ноги уперед та розклав руки. Він гикав так, що було схоже, ніби він добряче напився, але саме так до нього б точно ніхто не підходив. Могильник слухав, як люди підходили до того продавця та щось запитували, доки одна тінь не закрила небо Дреку.
-Що ти тут продаєш? - сказав незнайомець.
Важкий запах смоли вдарив у ніздрі могильнику та так, що той бухикав на цілий ринок.
Продавець лише тикав пальцями та щось мичав під ніс. Показував покупцю свій товар, ховаючи обличчя під маскою.
-А та макітра індонезійської жінки? - покупець ткнув у кут.
Продавець раптом ожив: заплигав, затикав пальцями в дощечку з ціною. Там, криво виведеними літерами, було написано: “Оберігає рід від прокляття.”
-Я візьму її. - незнайомець кинув кошти продавцю.
Той радісно закричав та вручив у мішку голову. Покупець зупинився на декілька секунд навпроти Дрека, важко дихав та не спускав з нього очей, після чого пішов та начепив чахлу голову на свого коня.
Могильник закашлявся навпроти ноги чоловіка, який став
навпроти нього. Дрек закривав обличчя брудною тканиною. Він підняв очі та подивився на обличчя Леві, яке когось шукало.
Мексиканець не бачив під ногами Дрека, який ховав свій погляд від нього. Амос копнув його та сказав, аби той не займав його своїм кашлем та пішов далі, лаявши того продавця, який не міг ані слова сказати. Той лише кинув розлючений погляд у спину Леві та пішов копирсатися у своєму шатрі.
Дрек піднявся із землі, весь обтрусився, чихнув декілька разів та заховав ту тканину у кишеню. Він споглядав на будинки нової форми із цеглини, яка почала розростатися, мов бур’ян. Люди
завжди кудись спішили, а коні мчали, неначе здичавілі. І були такі малі, що око боліло дивитися на них. У центрі міста проїжджав по коліях велетенський, але в той час короткий трамвай, водій якого лише злегка усміхався дітворі, що спостерігала, як той мчить.
Неподалік розкидалися елітні стайні для коней, де їх чистили, замінювали підкови та можна було придбати найкращу коняку. А
там, за горизонтом, розкидалася чорна хмара кудись вище, прямо у небо. Дим від неї поглинався водоймами та деревами навкруги.
Листки подеколи падали від чорного смогу, вмираючи. А там до церкви ходили бідняки та люди схожі на пеонажів. Вони вимолювали гріхи свої та просили прощення прямо у дверей
церковні, доки їх обіймали “сестри”. Могильник спостерігав за
контрастом світу, як він з малого брудного Дель-Тауру, який колись був взірцем для всього Блек-Кріку, стало схожим на дурне видовище, коли Блейзфол - місто, яке було невеличким
поселенням, стало мануфактурним гігантом.
Не так і здалечку досі гинули люди від бідноти та спеки, а тут жінки ходили у пишному одязі, статні люди курили дорогі сигари та
розкидали копійки бідолашним. Діти гралися навіть не здогадуючись про те, що за десятки миль існують місця, які ще не пізнали у собі фабрик, заводів та гігантських залізничних машин. Їх
захищали поліцейські у чорному одязі, що патрулювали вулиці, спершись на масивні колони театрів, станції трамваїв або ж ходили навколо залізничних станцій. Дрек сперся до стіни, доки фарби
неба подеколи змінювалися на золоті, та замислився про те, як його колишній Захід, став перетворюватися на лайно. Він намагався змиритися з думкою, що потрібно жити далі у течії змін, але щоб ця ріка не поглинула тебе повністю в обійми, слід вступити у це русло зовсім іншою людиною.
-Це місто пахне гімном, а цивілізація спричинить гибель людства. - говорив Дрек. - Як я можу стати свинопасом, якщо все життя був свинею?!
Він зморено сів на тротуар та запалив сигару, не спускаючи очей з неба.
-Ось ця сутність сраного могильника переслідуватиме мене все подальше життя. - опустив очі до колін. - Незграбний розкрадач могил повірив у себе та гадає, що зможе жити у цьому “новому”
світі. - він засміявся. - Яка ж дурня! - та вдарив кулаком об землю. - Хоча б що я не зробив, знайду той скарб розбагатію, але я навіки залишусь могильником, Дреком та сутність мерця ходитиме за мною по п’ятах, але я мушу спробувати, а як ні, то забуду це, як
страшний сон. - вдихнув дим від сигари. - Головне, не створити у світі таких, як я, адже у кожному житі має бути сенс, а у своєму я не бачу.
Скупа сльоза потекла по щоці Дрека. Він ще довго говорив сам із собою, кляв, що забув власне ім’я і живе під чужим, кляв ту долю, яку йому приніс Педдінгтон та кляв себе за те, що вчасно її не
змінив. Могильник думав, що можливо, та доля і змусила його жити аж до сьогодні, засміявшись аж так, що люди кричали про ще одного психа на вулицях. Дрек кричав їм у слід про те, як
цивілізація приведе психів до їхніх домівок, тому нехай поки насолоджуються життям. Його знудило прямо на чоботи,
соціалізація пробирала його груди і стискала так, що він задихався у блювоті, проте швидко зібрався із силами, піднявся та тікав із міста. Він кричав на тих залізних монстрів, на людей та на будинки, які поросли цеглинами. Він ненавидів “новий” світ, але змінити його не міг.
Удалині, за церквою, виднівся цвинтар. Ноги самі пішли, хоч і думками він намагався чинити опір. Кам’яні стіни здавалися ще холоднішими за ніч, що почала спускати свою ковдру на місто. Вітер повільно проходився між хрестами, а слідом йому ходив могильник, торкаючись руками колон. Він повільно переводив погляд на масивні склепи багатих родів, які межували із простими містянськими. Могили стояли гордо, наче й після смерті власники не хотіли спускатися до землі.
-Ось куди усі багачі тікають... І навіть золото не може їх врятувати. - прошепотів Дрек. - Але я впевнений що усі ви, - покрутив пальцем навкруги. - Прожили гідне життя, і що ж заважає тоді мені. - замислився він.
Ніч закрили темні тенета неба, а з нього лише пробивався місяць, який злегка освітлював цвинтар. У ніс Дрека раптом ударив важкий запах смоли, який ховався між склепами неподалік. Він відчував зло, що надходило зі стін церкви. Тіло могильника завмерло, а за вухами йшли незнайомі йому голоси. Дрек повернув голову та
нікого не побачив, лише вулицю, яка накрилась пітьмою, немов би покривалом, і далекі голоси міста, котрі долинали, ніби з-під землі. Зненацька цвинтар замовк і голоси вже не горланили, а навколо той тягучий запах розвіявся. Могильник побачив привідчинені двері склепу, з якого відблискувало щось золоте. Руки самі тягнулися туди, а очі з’їдали коштовне, що могло бути всередині. На табличці написано: “Edward Cole”, а поруч “Belle Cole”, посередині золотої дощечки написані слова дітей, які казали, що життя батьків
вартувало кожного каміння, яке вони похоронили з ними.
Дрек відкрив могилу Едварда та копирсався у його кістках, звідти він дістав рубін, а поряд лежав чорний опал. Він розкидав рештки по сторонах, доки під черепом не побачив діамант. Очі засяяли блиском коштовного каміння, а сам він розчинився у посмішці.
Розкрадач закрив могилу Едварда, і відкрив його дружини Бель - пустка. Ні скелету, ні каменів. Несподівано очі Дрека помутнілися і навколо він спостерігав пустку занедбаного склепу, якого вже ніхто не доглядав, а знизу під ним лежала листівка, яка була написана мексиканською: ““Oro… oro… y más oro, pa’ payasos, pendejos y
locos.”(1) Дрек вивернув кишені та порозкидав по кладовищу обвуглене каміння, і зі сльозами почав стукати по труні
-Наївний скажений собацюра! - кричав Дрек. - Чому ж я не можу просто взяти і розбагатіти!
1 - Золото, золото і ще раз золото, для блазнів, дурнів та психопатів
Він довго гамселив по труні, доки не втратив свідомість від безсилля та не впав поряд із нею.
Амос довго блукав Блейзфолом, запитуючи перехожих, чи не помічали вони відлюдковатого чоловіка з неприємною
зовнішністю, на що ті сміялися та казали, аби Леві подивився у дзеркало, перш ніж питати. У мексиканця закіпала голова від
жартівників та й язик ставав дедалі жорсткішим, тому він вже на тверезу голову посилав людей куди подалі, якщо ті гостро йому
відповідали. Неподалік він побачив ринок, на який швидко побіг.
Амос обійшов усі намети, доки не зупинився навпроти продавця
незрозумілих йому речей. Він запитав, чи не бачив того чоловіка, на що торговець розводив руками і показував йому ляльок. У далині погляд Леві впав на вершника, який не зводив з нього очей, а поряд ще хтось так противно кашляв.
-Заткни мордяку свою! - Леві ударив волоцюгу у живіт, на що той зойкнув. - А твоя лавка нехай швидше згорить, сучий ти син! - викрикнув той до крамара.
У Блейзфолі швидко вечоріло і Амос мусив десь залишитися, перепочити та поїсти. Його очі роззиралися навколо у пошуках
гарного місця, проте скрізь були борделі та нецікаві йому театри. Він запримітив за кладовищем салун зі смішною назвою: “Живіше всіх живих”. Амос розсміявся із каламбуру власника цього місця та пішов вздовж цвинтара. Він розмірковував про можливі варіанти, якщо Дрек його нікуди не приведе, то переріже йому горлянку і піде пиячити у найближче місто у пошуках пригод, як то зваблювати дам або товкти пики у боях. Аж доки на цвинтарі не пролунав крик знайомого йому голосу. Він зайшов усередину кладовища, де хтось дуже сильно стукав по труні. Йдучи ближче до звуків, Амос
примітив, що тут навіть вітер не шелестить, а навкруги навіть місто
завмерло. Шкіра вмить покрилася невеличкими наростами, а голова почала пробиратися болем.
-Ні, ні! Тільки не зараз, ти чуєш мене, голово! - шепотів Леві. Він побачив, як спершись на труну, спав Дрек.
-Не найкращі місця ти завжди обираєш, паскуднику, але що ж
робити, як воно все треба. - закурив сигару Амос та сперся об хреста.
5
Дрек прокинувся у незнайомому місці, де голосно співали пташки. Дерева були незрозумілої йому форми, а навкруги бурно лилася вода. Усе затьмарювали ліани, які звисали прямо перед його
обличчям, а по землі шурхали змії. Могильник оминав їх стороною, наступаючи пальцями ніг об землю. Плечі напиралися на
дивовижні фіолетово-жовті квітки, з пелюсток яких текла зелена
рідина. Вона пробирала ніздрі Дрека, аж так, що в того забурчало в животі. Навколо квітки зліталися зовсім малі пташки, таких чоловік ще в житті не бачив. Його очі милувалися красою довкола, і це
місце зовсім не схоже йому на ,звиклий до болі, Блек-Крік. Теплий вітерець лоскотав загрубіле обличчя, а навколо він відчував спокій, але не такий холодний та могильний, який Дрек зжився сприймати.
Крізь масивні дерева проглядалися великі гостряки гір, а ехо, яке лунало від незнаного йому створіння, лунало аж до водойми, яка бурхотіла неподалік. Дрек вийняв ножа із кишені та почав різати рослини, аби мати змогу піти далі. На своєму шляху він зустрічав різноманітних комах, тварин, які лазили по ліанах, але вперше у своєму житті перед ним показався папуга, ще й такий блакитний із домішками чорного. Птах пролетів прямо перед обличчям могильника, зачарувавши його своєю вродою.
Дрек довго йшов тим чудовим лісом, подеколи їв ягоди, що звисали із кущів. Час від часу робив зупинки коло пустих галявин та
насолоджувався, вперше, життям. Ніяких дурних людей, шуму потягів чи убивств. Саме тут могильник відчував рай, який йому хотілося осягнути. Він не бачив тут присутності людей, навіть запаху їх не відчував, але добре нюхом вловлював щось гнійно-смердюче.
Інколи цей аромат був настільки знайомим, що Дрек блював від нього, адже цього найменше він хотів.
Навколо швидко звечоріло, і небо одягло чорну сукню. Могильник подивився на небо. Воно не мало зірок, не мало місяця, але там
вдалині проглядало обличчя чогось моторошно знайомого. Те
створіння пливло по небесній чорній річці, доки не виригнуло білий шар, після чого попливло далі. Дрек не вірив у те, що побачив, і списав то все на видіння, які його переслідують.
Через частину дороги він побачив водоспад, а навколо себе - океан.
Дрек стояв на острові, розміром, як цілий округ Блек-Крік. Він не відводив погляду від прекрасного спаду, який зовсім тихо видавав звуки шелесту води. Складалося враження, що водоспад не має початку, адже створювалася ілюзія, ніби вода тече прямо із неба. Проте здалеку, на ньому, добре був видний червоний хрест. У такому місці ти достеменно не знаєш, скільки тут пройшло часу, та
чи є час тут взагалі. Дрек не вірив у реальність цього місця, адже все виглядало неймовірно прекрасним, таким, що ніколи б не існувало в реальності. Ніч швидко змінилися ранком, і вже замість місяця на хрест падали промені сонця. Дрек стояв навпроти жовтої зірки, і бачив невидимий міст, який вів прямо на верхівку водоспаду.
Могильник заперечував знову існування цього місця, лаявся собі під ніс, але все ж наважився зробити перший крок - нога зависла у повітрі. Далі йшов другий крок, і ось Дрек стояв вже на метр вище
від землі. Він пішов небесними сходами, і вийшов прямо на верхів’я водоспаду, яке нагадувало спалений острів.
Усередині попельного видовища, крізь обуглені дерева та сірі листки, що тліли на згарищі стояло гігантське шатро, поряд з яким були клітки покриті іржею. Могильник повільно оглянувся
навкруги, де окрім спалених дерев нічого не було, та підійшов ближче. Довкола були розкидані черепи тварин, а з самих кліток доносився сморід гірше, ніж у сільських туалетах. Металеві балки були змазані кров’ю та гноєм, а навколо розкидане сіно, поряд із ланцюгами та кайданами. Із середини шатра доносився гучний голос, який запрошував одного гостя увійти всередину. Дрек заглянув крізь шторину та побачив коротконогого, товстопузого ведучого, який стояв верхи на спині велетня, що мав трикутний
череп, та клепав його батогом. Яскраві фарби, велика кількість місць, трампліни та коло по центру, Дрек швидко осягнув, що це цирк.
-А любий гостю! - викрикнув ведучий. - Сідай та відчувай магію, яка доноситься навколо.
Дрек не зводив очей з неприємного чоловіка, який виступав на сцені. Його піт рікою стікав на землю, а він все так само дубасив тупоголового велетня, який злегка схлипував.
-Чи бачив ти колись істот, що не схожі ані на жодну живу тварину на планеті? - запитав конферансьє.
Дрек лише стрімко похитав головою по сторонах.
-Що ж тоді зустрічай прекрасну Робін.
Із темного коридору показалася голова із двома обличчями, які
сварилися одне з одним. Ведучий голосно сміявся та говорив, що у неї було непросте минуле, а батько злигався з сестрою, і на світ
народилася ось така Робін.
-Її хотіли скормити свиням, але я викупив її за золоту монету. - розсміявся конферансьє. - Герой нашого часу.
Дрек розвернувся обік, аби не споглядати сумні очі потвори, яка дивилася на нього. Йому було сумно від цього.
-Наступний наш учасник - це неймовірний Солл.
За Робін вийшов згорблений дід, який мав не рота, а щось більше схоже на діру. Зі спини виглядував здоровезний шрам, що гноївся.
-Йому всього-на-всього 14, а на вигляд всі 80. Рот у нього не виріс, а губи подавно ні. У нього немає розуму, немає думки, тупа оболонка, що бродила світом, доки я його не забрав до себе.
-Звідки у нього цей шрам? - запитав Дрек.
-Тебе це не стосується, містере! - засміявся ведучий.
Дрека гнівало це видовище, а найбільше - конферансьє. Він почав мішкати руками у кишенях, доки не застиг на місці. Представник цього безумства продовжував випускати виродків, а Дрек від цього
майже не плакав. Йому стало шкода цих людей, а особливо те, що їх ніхто не може захистити. І ті сліди крові, думав він, належали цим бідолашним.
-І наш останній номер. Наша Герда!
На сцену вийшло щось незрозуміле, тіло тигра, лапи пантери, а обличчя людське та спотворене ранами від ножа. Воно сумно ревіло на всю сцену та кричало так, аж кров стигла у жилах. Дрек не
стерпів, дістав ножа та накинувся на коротконого конферансьє. Він вдаряв його, а той не навіть не зойкнув, не кричав, а лише щиро всіхмався. За числену кількість ударів обличчя ведучого змінилося на обличчя Педдінгтона. Могильник закричав та викинув ножа, обтер руки від крові об штани і дивився навколо. Він важко дихав, а очі передавали безумство. Виродки відходили від нього, але
заспокоївшись чоловік лагідно дивився їм услід.
-Ви вільні, втікайте! - крикнув могильник.
Тупоголовий велетень промукав слова, що вони не знають, що їм
робити без мастера Дорса, але дякують йому за те, що той їх більше ніколи не скривдить. Робін підійшла до Дрека, а той відсахнувся від неї. Вона показувала пальцями, що не може говорити, але вручила йому кусок зім’ятого паперу. Лист продовжував горіти, проте не згорав. Взявши його в руку, Дрек помітив, що полум’я на папері зникло. Могильник розкрив його та побачив наступне місце, яке
мало привести його до багатсва.
-Вальє-де-Оро. Долина золота... - задумався Дрек. - Славетне мексиканське місто. Червоний хрест падає на гору “Дюранго”, і знову надпис: “Те, що не зможеш побачити наяву, шукай всередині, і завжди пам’ятай, що там може бути страшніше, чим ззовні”.
Земля під могильником почала провалюватися, а все навколо стало гомоніти та кричати. Шматки брил падали униз водоспаду. Дрек споглянув за межі цирку та не бачив там кінця. Земля під Дреком провалилася, а його тіло полетіло вниз. На небі він спостерігав
змію, яка обгорталася навколо сонця. Він прокинувся повністю оголеним та поруч із незрозумілим йому склепом. Довго лаявся та кричав довкола. Тіло тремтіло, а сам він бормотав щось незрозуміле собі під ніс. Кричав, що мав їх врятувати, що жертва ведучого не
була простою, аж доки не прийшов до тями та не заспокоївся. Він відчував апатію та розбиту душу всередині після нічого кошмару.
Дрек озирнувся довкола та побачив поряд з одягом урну, в якій були залишки мертвого після кремації.
-Ну й чортівня, на що люди тільки не підуть, аби навіть мертвого дістати. - Лаявся, одягавшись Дрек.
Він вперше переодягнувся за стільки років грабування могил. У
темно-жовту, злегка брудну сорочку, короткий, білий плащ та нові шкіряні чоботи із шпорами. Тепер він був схожий не на брудного психопата, а на простого ковбоя, що його дуже сильно бісило.
Амос прокинувся від лайки, що лунала навколо, він побачив Дрека, та не відразу його упізнав у новому вбранні. Зморщене та криве обличчя відразу видало того нещасного, якого він бив біля салуну.
У кишені Дрека опинилось те письмо, яке вказувало дорогу прямо Вальє-де-Оро. Він оглянувся по боках та розкрив аркуш паперу.
-Дорога може зайняти місяць, адже це місто знаходиться на кордоні іншої країни. - він почухав бороду. Без їжі протягну максимум два тижні, тому потрібно запастися нею, але де ж її взяти. - гучно говорив Дрек.
-У мене і їжа є, і гроші. - показався йому Амос.
-Я ж тебе знаю! - оглянув кишені Дрек. - А де мій ніж?! Ти викрав, сучий сину?
-Заспокійся, Дреку, заспокійся! - Леві підняв руки догори.
-Ось так і тримай. - Могильник наблизився до мексиканця.
-А ось це вже зайве. - Обурився Амос. - Немає в мене твого ножа! - Відштовхнув він Дрека.
-Тоді чому я в іншому вбранні, га? Де мій одяг? - лаявся могильник.
-Біс його знає, я спав за тим хрестом! - крикнув та показав Амос.
-А чорт забирай, чому ти там спав? Ти переслідуєш мене?
-Звідки воно в тебе, сучий сину? Звідки?! - волав могильник.
-Випало з твоєї кишені, коли я лупцював тебе у Дель-Тауері.
-Лайно коров’яче, і це ти звідти йдеш за мною? - запитав Дрек. Леві змовчав та присів на гроба, дістав сигару та закурив.
-Будеш? - спитав Амос
-Не курю з чужих рук. - відповів Дрек.
-Слухай, я бачив через що ти йшов, спостерігав і як, і що ти їв. Ти не дійдеш туди, якщо це так продовжиться. Тебе або з’їдять
стерв’ятники або пришиють якісь бандити.
-І що ти пропонуєш? Взяти під руку мучачоса, який мене лупцював і надіятися, що він мене не приріже десь біля гір?
-Значить ти йдеш у гори... - сказав Амос.
-А ти ні! - перебив Дрек.
-Тобі потрібна їжа, і гроші, щоб ту їжу купити, і тим паче вже зброя, бо свою ти втратив.
Дрек задумався та перестав кипіти. Він присів навпроти Амоса.
-Тоді слухай сюди: до мене не наближатися, а як тільки я почую уночі твої кроки до місця, де спатиму, я зверну тобі шию. Ти
зрозумів?
-Ага. - сказав Амос.
-Друге, йдемо ми у Вальє-де-Оро...
-Чорт забирай, це 160 миль звідси! - перебив Леві. - Ти дійсно гадаєш, що те місце куди ти йдеш може принести тобі багатства?
-Так. - промовив сухо Дрек. - Показуй гроші, скільки їх у тебе, аби я міг бачити, чи твої блажені вуста не брешуть мені.
Амос показав 50 доларів та заховав їх у сумку.
-Добре. - сказав могильник. - Дуже добре. Піднімай сідниці та ходімо, дорога довга, а я не поспішаю. - звернувся до Амоса Дрек.
Обидва піднялися та вийшли з кладовища. Дрек лаяв Леві, аби той не наближався ще ближче до нього, чим на 5 кроків. Могильник не спускав з нього очей впродовж усієї дороги по місту. Амос намагався з ним говорити, але той фиркав та зводив діалог на нівець.
Мексиканець казав, що той грубий і по його поведінці ніколи не куштував жінки, на що Дрек лаявся та казав йому замовкнути. Вони вийшли обидвоє до залізної дороги та йшли вздовж неї споглядаючи на печери, які нещодавно бачили здалека. Неподалік від них йшов вершник, на коні якого відбивалася відрубана голова.
Вони придивилися вперед та побачили обличчя того дивного
продавця містичних речей. Амос та Дрек сховалися за велетенським камінням, яке було близько від них та слухали важке топотіння
копит.
-Ваш час ще не настав, хлоп’ята! Йдіть своєю дорогою, але пам’ятайте: вам не сховатися від мене! - кричав незнайомець.
Їх серця важко вдарялися об груди, а піт виступав на лобі. Вони показали одне одному пальцями, аби мовчали і не репалися, доки
не стих стукіт копит. Безславні виродки перекинулися поглядами та пішли подалі до сонця, яке зустрічало їх своїми палкими обіймами.
6
Продавець містичного закривав своє шатро та йшов темними вулицями Блейзфолу, яке ніхто не оберігав. Він важко ступав на ліву ногу та щоразу тер слину, яка витікала із губи. Його руки пестили темне, довге та сухе волосся, а сам важко хрипів. Рамон дивився навкруги, доки його не окликнув голос жінки.
-Агов, містере! Ви не знаєте дорогу до місцевого готелю? Кальдера лише промигикав та запросив даму ближче до себе.
-Вечори Блейзфолу дуже холодні. - зауважила жінка. - У нас у Промдені такі вітри не дують.
Рамон лише уважно слухав, інколи повертаючи голову до дами. Вона помітила маску на обличчі, проте не розпитувала в чоловіка про неї.
-У Блейзфолі гарно. Приємно світять ліхтарі, а сам він не переповнений шумом, як у нас. - сказала вона.
Кальдера похитав головою та показав пальцем у вуличку, крізь яку слід пройти.
-Я завдячую вам, що вирішили допомогти, у вас ж є свої справи, чи не так?
Мексиканець похитав головою навкруги та похамав руками, ніби кажучи, що то все неважливо. Він підвів її до провулку та сам
раптово зупинився.
-Щось сталося? - занервувала жінка.
Кальдера не ворухнувся та завмер у прямій позі.
-Агов, ви мене чуєте, містере?! - запитала вона.
Рука Рамона потягнулася до маски та зняла її. Навколо панувала тиша, аж вітер перестав гомоніти. Він повернув голову до неї.
-Ви мене страшенно налякали, у цьому немає нічого дивного! Люди з такими хворобами живуть спокійне життя. - промовила жінка. - Ходімо далі.
Рамон накинувся на неї, перерізав горло дуже швидко, аж так, що та не встигла закричати, та кусав своїми гострими зубами обличчя.
Обдирав шкіру та виривав зуби. За мить він піднявся з того понівечного трупа та погладив живота, ніби кажучи, що наївся. Дорога до печер не була довгою, з пів години ходьби. Кальдера заходив у чорну діру, що зустрічала його зовні та запалював
смолоскипа, аби дійти крізь лабіринти до свого місця. Темними коридорами падали каплі на камінь, що створювало важке
відлуння, але раптом, що було дивно для Рамона, щось у темноті шурхотіло. Він не звернув на це сильно уваги та попрямував далі.
Прямо перед ним були запалені вогні, Кальдера наближався до власного осередку, спереду якого розташовувалася підвішена на крюки шкіра, вже зсохша. Перед ним була камінна зала, де виступали трофейні голови його найкращих жертв. Усі він беріг, бальзамував лише рідкісною хімією, яку отримував з Єгипту, від продавця на ринку. Кальдера прикрашав трофеї різноманітними коштовними каміннями, подеколи наносив зверху чорні пір’я трупоїдів. Неподалік стояли засушені тіла, розкидані та перебиті частини тіла. Холодна вологість розвіювала запах у печерах, і складалося відчуття, що серед усього того смертельного дійства, у носа вдаряв аромат вишні та екзотичних квіт. Його ліжко було устелене великим ведмежим хутром, а навпроти висів ловець снів. Рамон оздоблював ліжко кістками індіанців, а стіл чи стільці - американців. На дерев’яному столі виступали обгризені фаланги пальців, а там у куті він побачив очі, які на нього дивилися. Рамон
піднявся з ліжка та взявся за ножа. У печері погасли усі його вогні, які він запалював навкруги. Він чув, як хтось бігає по колу, залишаючи за собою смоляний запах.
-Визнаю, ти мене вразив. - голос з тіні все наближався.
Кальдера зробив удар праворуч та залишив за собою лише дим.
-Людська жорстокість не має меж, так вона створює пейзажі.
Рамон зробив наступний крок ліворуч і теж промахнувся, а той незнайомець все наближався.
-Серед усіх вас, є те що ви ніколи не здатні осягнути. Мексиканець вдаряв ножами, доки звуки не затихли.
-Що є зло, яке ви не здатні перевершити.
Кремезне оголене тіло стояло позаду Рамона. Він взяв долонею його голову, а іншою зламав йому руку. Його вуста широко всміхалися, а гостре обличчя передавало відчуття жаху. Кальдера зловив очима те створіння і хотів закричати, але відчув, як пальці впиваються у
череп. Через певний час мисливець за головами вийшов повністю одягнений та із головою Рамона на плечі. Він попрямував до коня, а позаду нього, десь у далені неба, місяць на мить ніби хтось відкусив, і повітря навколо стало глухим, мов світ затамував подих.
IV
Розповідь Курта про Пастора - Золотошукачі - Занедбана станція - Історії біля вогнища - Мисливці за шкірами - Церква при болоті - Очі “старого”.
1
У понівеченому настрої, серед багатьох пляшок яблучного бренді Курт безпомічними очима дивився на стелю. Тисячі убитих, сотні понівечених трупів чоловік чи жінок, байдуже - важкохворі чи ні, слабоумні на всі свої звини і борозни, чи розумні, як грець. Після кожного листа, що зривав Пастор, маршал пив, як то мав вмерти сам цього вечора. Подеколи сміявся з історій, коли звістки приносили помічники, але завжди жахався роботи Ніла. У сейфі,
неподалік, лежали сотні доларів, можливо, навіть тисячі. Федерали платили статки за убитих чортів, аби висвітлити себе в обличчях людей, як янголів, а Ніл робив це найкраще за всіх. Через важкі
дерев’яні двері, зверху яких висів череп буйвола, увірвався помічних Дженкінс. Він подивився на скалічені очі свого “боса”, взяв стілець та присів навпроти нього.
-Майже не щотижня я бачу вас таким... Так тривати не може, сер!
Розповідайте, що сталося, і чорт забирай, давайте вирішувати проблему разом. - заговорив помічник.
Бронзер не звів жодною бровою, тяжко кивнув та спер бороду на груди. Френк Дженкінс опустив свою голову до колін, вичищаючи чоботи очима. Навколо них стала мертва тиша, яку розвіяти міг тільки Курт. За вікном вечоріло, люди подекуди зникали з вулиць, а з вікон було видно ліхтарі, які ледь-ледь освітлювали будинки.
Звідти то лунав гучний сміх, то лайка жінки, то гавкіт собак. І всі ці звуки перемішувалися із тисячею думок старого шерифа, який подеколи гикав від теплоти, що ще досі закипала від оковитої.
-Ми так і будемо сидіти склавши руки? - перервав тишу Френк.
Курт подивився у вікно, ніби надіявся, що у тих вечірніх сутінках більше ніхто не наблизиться до будинку, і знову не почує той бридкий запах смоли, що нагадував трупний. Він протягнув шухляду та дістав звідти ще один яблучний бренді і стакан, який був з надписом: C.J.Bronzer. Одним рухом він викинув кришку з-під
алкоголю та налив Дженкінсу повний стакан, як і собі.
-Я в своєму житті, малюче, побачив все: і куртизанок без ніг, і дітей, в чиє обличчя вистрілив обріз, покидьків, вбивць, мародерів і
відступників, але я ніколи не бачив таких як він... - зробив ковток Курт.
Він кинув важкий погляд на стіну, де висіли вивіски про покидьків округу Блек-Крік - усі з червоними хрестами. Складалося враження, що їх там було більше сотні, але маршал зауважив, що це найкращі, і що таких плакатів тисячі, а може й десятки тисяч, точно він не
пам’ятає.
-Ви самі їх убили? - здивувався Френк.
-Дженкінсе, я старий, як божий світ. Звісно ні. - заперечив шериф.
-Тоді хто це зробив?
Бронзер подивився на нього та змінився в обличчі.
-Знаєш, Френкі, якби не цей бридкий бренді, ти б ніколи цього не дізнався. - гикнув маршал. - Але я настільки п’яний, що не боюся залишитися мертвим після цього.
Помічник не зрозумів слова свого начальника, а лише нещиро усміхнувся.
-Немає чому тут усміхатися, малюче. Я так стомився жити у тіні страху, невідомих незлічених днів... - дістав сигару Курт і
продовжив. - Ти колись прокидався із думкою, що твоє діло забрало стільки життів, що пекло, мабуть, вже переповнене?
-Ні, сер, навіть важко уявити. - відповів Френк.
-Тому ні ти, ніхто інший з Дель-Тауера мене не зрозуміє.
Маршал налив новий стакан, а помічник навіть не торкнувся
старого. Між ними знову нависла тиша, як густий туман. У Бронзера боліло серце, і на лиці це помітно, коли тряслася просто щока, а губа німіла.
-Маршале, про кого ви говорите? Що то за сила відьомська, що так вчиняє з вами?
Курт голосно засміявся аж репали штані.
-Відьомська сила, малюче, ти мене розсмішив. Ніяка то не сила, це бісів монстр. - погрубішав швидко шериф.
Френк помінявся в обличчі та передавав усю суворість розмови, його руки потяглися до склянки, ніби Бронзер мовив губами заклинання.
-Безстрашний Курт боїться до чортиків, я вас зовсім не впізнаю, шерифе. - сказав Дженкінс.
-Я сидів ось так тоді, як сижу перед тобою. Мої губи
відсторонювались від алкоголю, а сам мав прекрасне життя
амбітного юнака, який готувався стати шерифом. - випив Бронзер. -
У той вечір взявся незрозумілий мені запах чогось дивного, а далі через двері увійшов він: чорна шляпа із перевернутим хрестом, сам здоровий, як дуб, а гостре обличчя прорізало душу.
-Це Пастор Ніл?
-Саме так, малюче, саме, чорт забирай, так! - піднявся Курт. - Він ретельно оглянув все по сторонах, аби впенитись, що тут нікого немає та заговорив до мене:
-Я знаю, що ти можеш дати мені те, чого я так сильно прагну. - сказав Ніл.
-Хто ти, мати твою, такий? - вилаявся тоді я.
-Зви мене Нілом, для всіх і тебе - Пастор Ніл.
Курт випив черговий стакан та закурив кубинську сигару.
-Тоді він ще не був відомим, його навіть коти не знали, але всі
розбігалися від нього у найбільш далекі кутки світу. - сказав Курт. - Ми стояли і довго базікали, насправді говорив тільки я, а Ніл кидав
лише декілька тонких фраз. Він не любить розмовляти, але дуже полюбляє слухати.
-Ваш антипод. - зауважив Френк.
-Йому не існує антиподів, навіть папа римський не буде настільки святим, як той Ніл - грішним. - гикнув Курт. - Він запропонував
мені співпрацю: я йому найогидніших та найжорстокіших виродків округу, а він мені славу, гроші, успіх.
-Скільки ви вже працюєте разом?
-Тебе ще на світі не було, коли ми познайомилися, а тобі, мабуть, вже за 30.
- 33, якщо бути точнішим. - сказав Дженкінс.
-Біда була не в тім, щоб з ним працювати, а бачити наслідки його роботи. Перших 3 принесених голови я закидав просто на візок та доставляв до тодішнього маршала, аби отримати виплату, але в
наступний раз, я відправив такого ж молодого чоловіка, як ти, подивитися за його роботою... - Випилась чергова склянка бренді.
Помічник уважно слухав та приблизився до шерифа.
-Він не повернувся, Френкі, не повернувся... - заплакав Курт. - Я досі пам’ятаю його труп без очей біля того виродка, а ще убитих дітей,
тварин і жінку.
-Це жахливо... - обійняв за плече Курта Дженкінс.
-Найстрашніше було те, що як тільки я пішов за О’Браяном, до мене підійшов Ніл. Він весь час сидів поруч із дітьми та чекав на мою душу, як тоді пам’ятаю:
-Це має залишитися між нами. - сказав Ніл. - Я ніколи не залишаю свідків своєї роботи і ти затям собі в голову це. Ти живий, бо ми партнери, в інакшому - твоя голова була б поряд із тим твоїм
помічником. Розповісиш комусь - я відріжу тобі язика, а потім довго тебе мучатиму.
-Тоді у мене підкосилися ноги, я взявся за свою тупу макітру і присів біля О’Браяна, гладивши його голову. Ніл встав і пішов, сівши верхи на коня.
-Чому нам його не вбити, шерифе! Він ж абсолютне зло. - сказав Дженкінс. - Давайте візьмемо людей і влаштуємо йому засідку. Він ж проста людина, тільки без моралі та з ножем у серці.
-Людина, яка за 40 років не постаріла ні на одну зморшку... -
зажахався Курт. - З’являється нова жертва, він убиває, далі йде за
наступною. Ніл завжди знайде наступника, навіть тоді, коли у цьому місці не залишиться зла, адже він впевнений, що існує зло більше, аніж він сам, і обов’язково його знайде. Не вб’єш ти його, малюче, бо Пастор дізнається про кожен твій крок, ще задовго, як ти
розповісиш про це.
-Що ж нам тоді робити...? - випив склянку Дженкінс
-Від сьогодні тебе звільнено. - випив Курт. - Збирай свої речі, і тікай на інший континент, бо тут скрізь він тебе знайде.
Ці слова шокували Френкі, він встав, викинув стілець об стіну і крикнув:
-Це ви прирекли мене на смерть! Ви! І хочете ви того чи ні, але я зостанусь і спробую його вбити.
Помічник бахнув дверима та залишив старого маршала на одинці з думками. Той лише тяжко пив, інколи плачучи. Час його смерті по-трохи пішов, адже десь там, йдучи з Блейзфолу із головою Рамона Кальдери, Пастор Ніл заряджав свої револьвери.
2
На вулиці обличчя людей вже зустрічав світанок, який доторкався своїми холодними “пальцями” до обличчя двох відсутпників. Один важко і гучно сопів, говорячи уві сні, інший - тихо спав та притиснувся ближче до каміння. Вони знаходилися через мостову
відстань одне від одного. Дрек не підпускав Леві до себе ані на крок, але й не давав йому відійти дальше. Їх тіні відблискували десь поряд із шахтами, де важко трудилися золотошукачі. Амос прокинувся від ударів кайлом по камінню, яке лунало зсередини чорної діри. Його погляд пав на чоловіків прикутих кайданами, які стирали руки до крові, миючи золоті камінчики.
-Агов, Дреку! - гукнув Амос. - Підійди ближче.
Могильник не реагував, а продовжував важче сопіти.
-Дреку! Дреку!! - кричав Леві. - Ай, чорт з тобою.
Мексиканець наблизився до могильника та зарядив з усієї сили ступні по сідницям. Дрек закричав і швидко піднявся на ноги, його очі передавали страх та викинутий в тіло адреналін.
-Козел обісраний! Ти що собі дозволяєш? - обурився могильник.
-Залишиш свої компліменти на потім. Подивись туди! - Амос
показав пальцем в бік золотошукачів. - Навіщо нам мрія ,яка може не збутися, якщо перед нами шайка рабів під прицілами двох
охоронців?
-Я не уб’ю, людину, мексиканцю! - Дрек згадував того індіанця, через що його почало нудити.
-Та годі тобі. Якщо перед тобою стоїть твоє щасливе майбутнє, але заради нього треба вбити, ти б цього не зробив? - запитав Леві
-Ні... Мабуть, ні.
-Ти засумнівався. - усміхнувся мексиканець.
-Я краще вкотре обдеру мертвого, чим зроблю із живого труп. - опустив очі могильник.
-Що значить “вкотре”? - здивувався Амос.
-Тебе це не стосується. - перебив Дрек.
-Хто я такий аби діставати твої скелети з шафи. - розміявся мексиканець.
Тиша стала між двома мисливцями за скарбами, Дрек зашарівся та розвернувся спиною від Амоса. Той спостерігав за кожною його дією, але дуже швидко заговорив.
-А я б убив.
Могильник мовчав.
-Життя когось не вартує твоїх амбіцій та кращого життя.
-А що ж тоді вартує? - запитав Дрек.
-Якщо це стосується самого себе, то нічого. Я б пішов на все, аби в
раз стати заможним і ні в чому не потребувати. Я ріс все життя чорт зрозумій з ким і лише плювався, коли бачив тих містерів в моноклях і чорних костюмах.
-А я поруч із цвинтаром...
-Що? - не почув Амос
-Не зважай. Ходімо нам час рухатися.
-Завжди, сідай поїмо. - дістав із сумки сушену яловичину Леві.
-Не варто бути зі мною таким добрим, ти ж використовуєш мене. - Їв боби та яловичину Дрек.
-Як і ти зараз мене. - відповів Амос. - Це називається партнерство. - він голосно зареготав.
Дрек лише єхидно усміхнувся, запихаючи у себе їжу.
-Дорога ще довга, зробимо перерву в найближчому поселені, треба взяти ліків та їжі. - сказав мексиканець.
За мить Леві викинув боби та впав на коліна. Він дуже голосно закричав та почав бити себе по голові, рвучи волосся. Дрек запанікував та кинувся від Амоса подалі, допоки не зрозумів, що
тому дуже боляче і він не вдає. Могильник підійшов до Амоса та дав тому води, але мексиканець лише викинув її.
-Не можу більше терпіти... Візьми ножа і убий мене, Дреку, я не можу! - кричав Леві.
-Скажи як тобі допомогти?
-Ти що не чув, ідіоте?
-Сам себе уб’єш, а зараз кажи, що робити.
-Нічого. Дивись, щоб я не вирубився. Якщо впаду — пігулку в горло. В кейсі.
Дрек сів навпроти Леві та не зводив з нього очей. Обличчя
помарніло від смутку, а серце вдарялося частіше через хвилювання. За декілька хвилин Амос заспокоївся, а Дрек знову протягнув йому води. Той випив і жадав ще.
-Що це нахрін було?
-Я не знаю, але лікар казав, що у мене підозра на рак, адже харкаю кров’ю, як навіжений.
- Але тим дохторам віриш? Вони й руки не завжди миють. - зауважив Дрек.
-Звісно ж ні. - посміхнувся Амос. - Ходімо.
Раби обкидали своїми жалісливим поглядами двох мандрівників, котрі мали більше, аніж золото, що так плідно вони миють.
Надзирачі проходили вздовж і пхали їх ногами, якщо процес хоча б на хвилину затримувався. Дрек кинув на тих рабів погляд. У грудях стискало, а самому стало шкода тих людей, хоча вигляду він не подавав. Пагорбові печери змінювалися лісами, а важкий західний “бриз” переходив у лісисті запахи сходу. Амос дивувався пейзажним витворам округу Блек-Крік, адже його кордони різноманітні. Як то посушлива пустеля, яка тягнулася від Пусто-Пісо, до вологих лісів і боліт на сході, як то Грейвоутер. Краса тягнулася тисячами миль
вздовж і переходила до інших штатів, або навіть країн, як Мексика. На своїй дорозі, мандрівники зустрічали мисливців на коней, які у великих пустелях гналися та виловлювали ласом диких мустангів або ж квотерхорсів. Дрек розсміявся в голос, коли побачив, як
темний мустанг зупинився, дочекався, доки мисливець підійде до нього, та копнув того в голову, а сам утік. Могильник любив
спостерігати за конями, але верхи ніколи їздити не вмів. Табунники продавали тварин за гарні гроші, і чим молодша була коняка, тим дорожче платили. За лихі часи, ці люди збиралися у банди, і викрадали коней заможних, і тоді могли перепродати коня, як то
Морган, за 500 доларів за одного. Проте часи змінюються, і коней стали розводити, і платити гроші за їх відлов. Пропонували гроші багатим, аби схрестити їх славетного жеребця із кобилою
розплідника.
А там, за 150 кроків виднілася станція, яка зустрічала гостей своїм розбитим дахом. Дикі бур’яни вже обростали стіни, а вздовж них літали дикі комахи, що повзали по черепах мерців. Вздовж станціх розкидалися трупи волів, корів, коней та собак, які гнили або ж згнили повністю.
-Тут була бійня. - зауважив Амос.
Дрек лише кинув очі по сторонах, з надією, аби їх не чатувала
небезпека. Навкруги розкидалися оранжеві фарби, а здалеку почав по - трохи виднітися місяць. Чоловіки підходили вже до трагічної станції, і могильник запропонував зробити перепочинок, на що Леві відразу ж погодився. При вході ступні Амоса відчувала тріскотіння під ногами. Безліч усілякого ржавого металу було розкидано
вздовж, як то гільзи чи ржаві ножі. Вдалині на рейках можна побачити стару гвинтівку, яка повністю зносилась, і походила більше на якийсь інструмент для забою. Дерева на лежнях
тріскотіли, перекошені та деякі обвалені. Дорога вздовж станції була повністю закинутою. Тут не їздили потяги, і зрідка можна було побачити людей. Вітер без перепон линув навколо будинку,
створюючи мелодію свисту. На будівлях застигли плями крові. Їх змивало дощем, проте відтінок так і застиг у часі. Станція
розташовувалася прямо по центру, між східною частиною та західною, тому її стіни частково вбирали у себе одночасно і пил, і вологість. Амос помічав у піску сліди і гадав, що тут хтось є, але Дрек подивившись, заперечив та сказав:
-Вони настільки старі, мексиканцю, що, мабуть, були тут, доки я ще не народився.
Вони підійшли до входу, де висіла табличка із частково стертою назваою : “Red Mesa De…”. Поряд із дверима лежав старий
ковбойський капелюх із декількома дірками. Він повністю приріс до землі, через дощі, які затоплювали цю дорогу. Крізь ті діри
пробивалися листки, на яких дзижчала муха. Амос увійшов у середину, у той час як Дрек залишився оглядати будівлю.
Мексиканця зустрів старий годинник, час якого навічно зупинився у цьому глухому та тихому місці. Вітер проносився через скрипучі дошки, додаючи страху у серці Амоса. Він споглядав на прострелені стільці та лави, а вікно, де стояв станційний касир, було заплямлено та частково розбите. Скрізь були розкидані багажі, одяг, записники і решта інших речей, якими користувались загиблі. Там, у кутку, виглядала жовтенька лялька, яка загубила своє око в моменті перестрілки, а поряд лежав дитячий скелет. Навпроти Дрек
споглядав та на Амоса, очі якого набрякали від сліз, а сам могильник чув ящірок, що пробиралися крізь діри у середину.
-Ця будівля ще втримає ніч. - вигукнув Дрек.
-Мг. - буркнув Амос.
Вони присіли у середині будівлі та розпалили невеличкий вогонь. Долоні самі тягнулися до тепла, а губи торкалися води. Що Дрек, що Амос не говорили весь вечір. Могильник спостерігав, як засумував Леві і тремтів. У свою ж сторону, Амос бачив абсолютно спокійного могильника, який майже не куняв.
-Я ще тебе таким не бачив. - заговорив Дрек.
-Яким? - фиркнув Амос
-Не знаю, мабуть, пощербленим.
Амос дістав дорогу сигару та гільйотину, які спільно лежали в одному коробі. Він відрізав їй кінця та підпалив, затягуючи у свої легені гарячий дим. Лице зморщилося настільки, що мексиканець нагадував старого діда, доки не видихнув і не вбрав у себе чисте повітря.
-Ненавиджу, коли убивають дітей. - Леві кинув погляд на скелет. - Безневинні створіння, які не пізнали солоду життя.
-Багато бачив їх смертей? - запитав Дрек.
-Достатньо. - обірвав Амос вдихаючи дим. - Але чітко пам’ятаю, як куля чітко пройшла через скроню малечі. Її погляд був чистий та кришталевий, такий, який за милі вабить і мусить усміхатися.
Між мандрівниками стала тиша. Дрек попросив сигару, на що Леві не відмовив, але вручив не таку, як у себе.
-Це до дідька жахливо. - відповів могильник. - Як це сталося?
-Як би боляче не було мені про це говорити, але її застрелив негр...
Бісів сукин неандерталець вистрілив у ту дівчинку зі словами
матері, що борг пробачений. - важко ковтнув слину мексиканець. Вона навіть не зрозуміла, що сталося. - пальці стискалися так, що побіліли. - Просто впала, як іграшка, як лялька... - Він ковтнув
повітря, яке, здавалося, різало горло. - Я тоді нічого не зробив. - між ними вкотре стала тиша. - Відтоді, я їх і не терплю
Дрек важко сперся на коліна, прогинаючи груди та опустивши очі.
-Прости, що запитав.
-Та не зважай... - вдихнув дим Амос.
Могильник погойдувався зі сторони в сторону, інколи прикладаючи руки до багаття. Леві протягував йому шматки яловичини чи
курятини, а той лише дякував і важко жував. Чоловіки сиділи в суцільній тиші, слухаючи тріскотіння дерев та подавлене
шурхотіння від змій. Гудіння час від часу наростало, а зовсім близько наростав ледь помітний свист. Леві достав ножа та всадив його у голову тієї падлюки, яка так тихо наближалася до нього. Дрек відсахнувся від різких дій мексиканця, але швидко прийшов до себе, коли Амос розказував, як потрібно свіжувати змію.
-Звідки такі навички? - розсміявся Дрек.
-Коли закортить їсти, а в кишені, окрім ножа, ні чорта немає, то з’їсиш навіть слимака. - кинув Амос.
-Розумію тебе. - Дрек подивився на стелю, яка провисала.
-Про що ти?
-Ти хочеш спочатку чи вже піся? - усміхнувся могильник.
-Ближче до суті. - відповів Амос.
-Я розкрадач могил, грабую трупів, харчуюся тим, що попаде під руку. - скреготів пальцями об дощечки могильник. - Ситість лише в минулому, там де я був ще дитиною. Сьогодні про таке я мрію. Для мене нормально ходити тижнями голодним і просити крихти хліба.
- істерично засміявся могильник.
-І давно ти так живеш? - запитав Леві.
-З дитинства, коли вітчим розказав мені про те, що трупи ніколи тебе не уб’ють. Найсмішніше те, що й ім’я моє - несправжнє.
-Що ти верзеш?
-Це мене так кличуть. Я не пам’ятаю його, ні прізвища, ні ім’я... - засумував могильник. - Дрек або могильник: все. Інших назв, імен, зви це як забажаєш, я не маю.
-Дичина та й годі! Звідки ви усі такі народжуєтеся?
-З під ніг жінки, як і всі нормальні люди.
-Це точно. - засміявся Леві. - У мене тут дещо є. - мексиканець дістав з кейсу дві склянки та якийсь незрозумілий напій. - То що, за
жінок?
-Ні, чи ти гадаєш, що якщо я взяв у тебе сигарету, то я тобі довіряю аж до мізинця ніг?
-Я тоді сам вип’ю, якщо ти не хочеш.
-На щастя й забавки. - відповів Амос.
Через декілька склянок мексиканець смурнів у лиці і лише тихо заговорив до Дрека, ніби пошепки.
-Він приходив до тебе?
-Хто?
-Чоловік у чорному...
-Я його лише раз зустрічав.
Леві перехилив черговий стакан.
-Ти думав, що він якийсь нелюдський?
-Ні, я мало про кого думаю. - відповів могильник. - Лише один раз про якогось пройдисвіта, який йшов за мною по п’ятах.
-Зачекай. - здивувався Амос, аж щоки горіли від оковитої. - Як він виглядав?
-Так ніби кістки прорізали шкіру і сам хрипів, як чорт.
Чоловіки затихли, а разом з ними все навколо. Амос не спускав очей з могильника, а той безперестанку дивився на двері, ніби щось
насувалося. Леві хильнув знову, а по відчуттях той напій був
градусів з 40, через що його почало вивертати та клонити на сон.
Повіки поступово закривалися, а він бачив тінь, яка стояла позаду Дрека, і в повітрі проскакував такий знайомий запах смоли.
(Сон Леві)
Пізній вечір розгортався навколо невеличкої станції, тої самої, де колись ходили потяги. Продавець квитків сидів за вікном,
перебираючи монети важко ними стукаючи. Від місця вже від’їхав останній металевий гігант і місце наповнювалося романтичною тишею, де здалеку могло лунати виття вовків. Неприємний жовтий ліхтар ледь освітлював приміщення, дошки та сидіння, на яких спали люди, чекаючи нічного потяга. Важкі дерев’яні двері
відчинилися без скрипу. Продавець навіть не кинув очей, адже на сьогодні усі квитки розпродано.
-Квиток? Вибачай, приятелю, не сьогодні.
Навколо стояла тиша, лише чутно було сопіння людей навколо.
Чолов’яга підняв голову та поправив окуляри. Навпроти стояв
кремезний велетень у чорному капелюсі із перевернутим хрестом, а обличчя - як вирізане ножем по каменню. Очі спокійні, але дивляться ніби не нього, а скрізь.
-Квитки лише на завтра! Куди вам.
-Нікуди. - грубим голосом відповів незнайомець.
-Тоді чого хочеш?! - чоловік трохи нахилив голову прислухаючись до того, чого тут не було.
-Ти сьогодні рано закрив касу.
-Моє діло. Захочу відкрию знову та усе перерахую. - скривився продавець.
-Не зовсім твоє.
Продавець відклав монети в сторону.
-Слухай, чого ти хочеш? Не береш квиток, тоді йти собі, у мене ще багато роботи.
Навпроти той велетень навіть не поворухнувся.
-Ти не любиш, коли темніє. - сказав він.
Пальці продавця завмерли на столі, а губи тривожно тремтіли.
-Я знаю тут усіх! Хто ти вбіса такий? Забирайся звідси.
-Ти не запалюєш ліхтаря у задній кімнаті, чи не так? Тиша стала ще густішою і дедалі моторошною.
-І що? Економлю світло, тобі що до того? - нервував продавець.
-Бо вона спостерігає за тобою.
Продавець болісно ковтнув слину.
-Так, мене це дістало, забирайся!
-Вона стояла там. - відповів незнайомець.
-Хто вона, ти мариш?
-Ти її не впустив.
Ліхтар за вікном важко миготів, а люди все так же тихо дрімали.
-Закрий рота! - крикнув продавець.
-Довго не впускав.
-Замовкни!
-А ти сидів тут, все те саме: рахував монети.
-Я сказав - замовкни! - Продавець дістав пістолета та направив його на незнайомця. Навпроти незнайомець навіть не підвищив голосу.
-Вона перестала стукати не відразу.
-Ти не знаєш, про що ти говориш!
-Ти їй не відкрив.
-Я... Не міг. - прошепотів продавець.
-Але ти вирішив.
Хропіння переривало тишу, але швидко припинялося, коли обидва розмовляли.
-Там були люди... Я не знав, хто вона.
-Ти все знав.
Очі продавця наповнились слізьми.
-Вона б все одно померла...
-Але не сама.
Продавець захлинався слізьми, а незнайомець дивився на нього спокійно: без злості та жалю.
-Чого ти хочеш?
-Нічого.
-Тоді чому ти тут?
Незнайомець зробив крок назад. Він розвернувся та пішов до дверей, підлогою, що так неприємно скрипіла.
-Стій! - викрикнув продавець. - Я можу це виправити?
Двері відчинились, а у приміщення зайшло вже нічне повітря. Незнайомець навіть не розвернувся, а тихо відповів:
-Ти вже зроби усе сам.
Двері зачинилися, а люд навколо так і спав. За вікном було чути іржання коней та волів, які вільно блукали місциною.
-Я знаю, що ти зараз дивишся позаду на мене... Прости, Розі, але я не міг. - плакав продавець.
Вдалені чутно було незліченний стукіт копит, які наближалися до станції. Люди попрокидалися та похваталися за сумки, а чоловіки подіставали пістолети та рушниці. Маленька дівчинка тихо огорнулася за матір, яка споглядала на той чорний табун, що
наближався. Один з чоловіків викрикнув: “Індіанці”, а через декілька секунд на станції почалася перестрілка. Перша стріла
влучила у ляльку малечі, а друга залишила за собою лише червоний згусток на стіні.
Леві прокинувся в ночі та сильно закричав, піднявши Дрека.
-Що нахрін сталося?! Ти оскаженів? Амос взявся за голову та вдаряв по ній.
-Знову сильно болить! Не можу. Я, суко, не можу. Негайно дай пігулки!
Могильник відкрив бездонний кейс та дістав незрозумілі пігулки написані німецькою мовою. Він запхнув їх Амосу в горлянку та дав запити водою. Через декілька хвилин Леві прийшов до тями та швидко ліг назад спати, аби забути цей біль та шоковане обличчя Дрека, яке стояло навпроти його знедолених повік.
3
Секунди змінювалися хвилинами, хвилини - годинами, а години тягнулися настільки довго, що двоє подорожніх потерпали від того, яка довга своїми горизонтами і вертикалями дорога. Вони ходили різноманітними поселеннями, робили перевали біля річок,
купалися та споглядали на відлюдника, який побудував дім поряд із водою. Чоловіки вранці споглядали на голого чоловіка, який купався у холодній воді, чесав бороду, а потім одягався та ловив рибу. Здалеку виднілися гострі краї гір, які наростали, немов гриби, то зменшуючись, то навпаки збільшуючись. І куди не заглянь, то виднілися фарби зеленкувато - сірого чи оранжевого, подеколи із звисаючим з гір білим кольором. Подорожні зустрічали випадкових вершників і пастухів, які гналися за скотом. Важкі та працьовиті руки закидали ласо на неслухняних тварин, що брикалися своїми великими тілами. Зовсім поряд біля галявини, де проходили Дрек з Амосом, проїхав “дорогий” диліжанс, захищений до зубів та оздоблений коштовним деревом і неймовірної вроди сукном.
Спекотні дні змінювалися на більш прохолодні, а теплі ночі - на крижані. Обом було холодно в сорочках чи жилетах, тому Амос діставав з чемодану вовняне пальто, але не ділився із Дреком, так як сам не терпів страшенного холоду. Серед колишніх пустельних
обріїв тепер частіше дощило, а неподалік виднілися болота
наповнені зміями чи крокодилами. Поселення стояли на дерев’яних
підпорах біля водойм або прямо на них - усі оточені мостами. Під дерев’яними опорами, що вели дорогою прямо до містечка, спали безхатченки, а були й такі, які слугували місцем для грабування. Ці дороги старалися оминати, і такі містини жили на межі виживання, адже кожен міг і не доїхати з великого міста із провізією. Потяги ходили зовсім по іншій стороні, де була рівна дорога або мала невеличкі горбики, крізь які прокладали лежні та рейки. Блукачі
заночували у хатині старої жінки, яка повідала їм, що в окрузі часто зникають люди, а вглиб боліт взагалі не радила ходити, так як дуже часто звідти просто ніхто не повертався. Амос жахався почутого від бабці, а Дрек лише уважно слухав.
-Ви їжте-їжте... Тут рідко, хто буває з чужинців. - сказала стара.
Її кімната була більше схожа на середину склепу. Посеред кімнати стояв стара шафа, ніби домовина, приховуючи скелети. На столі
кинуті шпиці та нитки, а у кутку стояла миска із кашею, а поряд інша з водою. У хатині тхнуло сирістю та важкістю, але чоловіки намагалися не думати про це. Сиве волосся старої злегка
колихалося вітром, а з рота текла жовтувата слина. За вікном було чутно важкі кроки, а поряд, на воді, хтось пропливав в сторону болота із тьмяним ліхтарем. Вона не спускала очей з місяця та
страшно всміхалися, коли дивилася в очі Леві. Мексиканець боявся її, а Дреку запах у кімнаті здавався знайомим, ніби змішали мед із гниллю.
-Я вийду покурю. - сказав Амос.
-Чому? Посидь ще трішки, давно у мене гостей не було.
-Але я все ж піду. - з подивом подивився Леві. Жінка лише жахливо всміхалася.
-Якщо ти вийдеш - тебе уб’ють. - засміялася вона.
Очі Леві налилися кров’ю, а Дрек повернув голову в її бік. За вікном стояло кремезне створіння, обличчя якого було прикрите клаптиком тканини. Воно не говорило, але тримало в руці здоровенний тесак.
-Посидь ще трішки, я так ціную гостей, що до мене заходять. - погойдувалася стара.
Леві сів та замовк. Його тіло тремтіло, як у цуценяти, а очі більше
ніколи не підіймалися в бік вікна. Дрек дивився в той бік, але нічого не помічав.
-Нам треба забиратися звідси. - пошепки сказав Амос. - Вона навіжена.
-Чому? - спитав Дрек.
-Ти не бачив те створіння у вікні?
-Про що ти? Ні.
-Він стояв там із кремезним тесаком. - спалахнув Амос. - Ти знущаєшся?!
-Хлоп’ята, все добре? Ви посидіть ще трішки. - піднялася стара та підійшла до полички з банками. - У мене є для вас дещо.
-Не намагайся нічого брати з її рук, Дреку, це погано закінчиться.
Леві став спиною до старої та щось говорив могильнику. Той не спускав очей з вікна.
-Я теж його бачу. - сказав із тремтінням він.
На шиї звисали згустки крові, а той клаптик перетворився на шолом. На поясі мав “маски” зі шкіри, а живіт був потрепаний ножом. Руки зшиті, а з тої металевої оболонки долинали звуки гудіння і хрипіння. Він благав його убити, але все так же біг убивати сам.
Стара розвернулася, а в банці плавали очі та язик. Очі висвітлилися і були схожі на трупні.
-Хлоп’ята, будете? Я сьогодні пригощаю. Давно не було у мене гостей. - вона показала пальцем ліжко.
Увесь цей час, що Дрек, що Амос не помічали, що покривало було зроблене із людської шкіри, а навкруги висіли “маски” із неї. Леві швидко схопився за ножа та наніс удар старій прямо у серце.
Постать у вікні зникла і почала вибивати двері. Стара впала та
зойкнула, а калюжа крові почала витікати у щілину під дверима. Дрек схопив кейса та кричав, що потрібно тікати. Він вибив вікно та пригнув крізь нього, після чого це й зробив Амос. Їх очі передавали споконвічний страх, який вони ніколи не знали. Вони не озиралися, але чули, як за ними біжить, щось дуже і дуже кремезне, а у вікнах запалювалися ліхтарі та чутно було важке скрекотіння. За мить перша куля влучила у землю біля ніг мексиканця. Той підстрибнув, але не збавляв темпу. Вони чули дикі крики, як їх порубають та
зроблять із них килима або прикрасять, як картину на стіну. Серед них жахливо вурчав, по - дитячому, велетень, який грохотів землею.
Постріли куль не припинялися, і одна пройшла крізь поверхню шкіри Дрека та злегка зачепила плече. Той зойкнув, але не
зупинявся. Куля пройшла вище і залишила подряпину.
-Не спиняйся, дурню! Швидко праворуч і стрибай у воду. - викрикнув Амос.
-Ти збожеволів, сучий сину? - лаявся Дрек
-Це наш єдиний вихід. Течія врятує нас, негайно!
Амос стрибнув у воду, а за ним пригнув Дрек. Їм у слід пригнуло декілька мисливців за шкірами і волали прокльони у їх сторону. Чоловіків кидало зі сторони в сторону, але щастило не потрапляти на високі каміння, що стояли посеред річки. Вони намагалися схопитися за гілки, які нахилилися прямо до води. Один з
мисливців розбився об каміння, розтрощивши ребра та череп, а ще декілька забрала течія, коли Амос і Дрек вже висіли на одній із
нахилених гілок.
-Яка ж срань... - кашляв мексиканець. - І чому я натрапляю з тобою в одні халепи?
-Знаєш, засранцю, коли ти за мною не пішов по п’ятах, я бід не знав.
- сказав Дрек.
-Тобто у всьому винен я? - розлютився Леві.
-Мати твоя, бо вродила такого виродка. - лаявся могильник.
Амос накинувся на Дрека та почав бити його в обличчя. Очі
наповнились гнівом, а навкруги почав йти дощ. Він уявляв як б’є
того біглого раба, як картинка швидко змінювалася, то з Дрека, то на нього, але швидко зупинився і побачив кулаки у крові.
Могильник лежав без свідомості із кривавим обличчям.
Мексиканець приклав вухо до серця та чув, як те ще б’ється, а поруч легені ще дихають. Він поклав сухе тіло собі на плечі та поніс у
напрямку старої, занедбаної церкви, яка стояла при болоті.
Навпроти старих, занедбаних дощечок, із зелених водянистих фарб квакали техаські ропухи, а навколо швидко пролітали срібнокрилі бабки. З під води виглядали червоні очі алігаторів, які полювали за здобиччю у ночі. Вони прислухалися до тіла, яке тягли неподалік по стежині та спокійно відпливали у той бік. У кущах рискала своїми
кігтями насторожена пума, яка за мить накинеться на змію, яка проповзала поруч. Її ікла тріскали під кістками здобичі, а зіниці
розширювалися від смаку, що заповнював усю морду. На горизонті розхитувалися таблички, котрі вели подорожніх на різні дороги.
Частина назв давно стерлася, а інша загублена десь у болотах.
Поверх їх стирчали кістки або листва, що попадала у згубні зелені та тягучі “піски”. Повітря тхнуло гниллю, мокрим деревом і чимось старим, забути, ще до того, як сюди прийшли люди. Серед цієї
трясовини стояла богом забута церква. Вона ніби не приймала молитов, не тягла у себе віру, а лише щодня поглиналася вирвою.
Дерев’яні стіни почорніли від вологи, а деякі дошки розбухли та
розійшлися, залишаючи після себе щілини, що притягували морок. Дах провалився з одного боку, і божі “сльози” лилися всередину,
наче це місце давно перестало бути святим. Хрест на верхівці перекосився, звисав, мов зламаний хребет того безхатька, що колись просив тут милостиню та притулку. Крізь шпарини проходив вітер, а навколо було чути крик, який лунав з хреста. Він стогнав так
протяжно, ніби пам’ятав усі молитви та церковні пісні, які колись тут співалися. Двері стояли злегка привідчинені, запрошуючи усіх байдужих до себе всередину. За ними не було світла, лиш густа та темна пітьма, що поглинала у собі погляди тих, хто стояв навпроти.
Іноді блискавка рвала небо, і тоді можна було побачити перевернуті ікони, розкидані лави та столи. Десь поруч хлюпало, і це не вітер, та не дощ. Щось рухалося у воді, і кожен раз, коли вдаряв грім, а потім супроводжувався світлим батогом, церква здригалася, немов жива, ніби досі когось чекає. А може - вже й ні.
Крізь дверну шпарину Амос заволік безсвідоме тіло Дрека та поклав навпроти потемнілої ікони. Він запалив свічку та присів навпроти могильника, важко вдихаючи. Блискавка час від часу освітлювала середину, і Леві розглядав обличчя свого “приятеля”, яке було
змордоване його кулаками: розбита губа, вибитий зуб та надірваний шмат щоки. Амос викинув сірника та взявся за голову, картаючи
себе за це. Небесне світло пробивало тінь, яка проходила через
масивні темні коридори, поступово наближаючись до мандрівників. Мексиканець дістав сигару та підійшов ближче до могильника.
-Що ж я накоїв... - він підняв повіку Дрека. Очі ворухалися.
Поступово церкву почала заповнювати вода, а дощечка під ногами провалюватися. У стіни з надвору хтось почав важко стукати, а
всередині, далі у глиб, чулися тяжкі кроки. Амос потягнувся у карман Дрека та вийняв шмат карти із вказівкою на місце.
-Це, мабуть, або остання, або передостання частина.
Дрек закашлявся та з рота полилася піна. Леві швидко зреагував та підпер йому голову, аби той не задихнувся у власній слині. Амос став та спостерігав за могильником.
-Що ж, або ти виживаєш, або на цьому наші шляхи розходяться. - затушив сигару Амос. - І чому такому виродку, як ти, поталанило знайти це. - Леві оглядав карту та шмат золотого каміння. - Довго я це не втерплю.
Дрек важко вдихнув повітря та безсило кашляв на підлозі. Він оглянувся по сторонах та побачив в глухому куті худорлявого старого, який був схожим на безхатченка, що переслідував його. Тіло важко хиталося з сторони в сторону від повітря, а блискавка освітлювала його червоні очі, що натомилися від сліз. Вони
передавали втому та горе того чоловіка, який не зводив з Дрека погляду. Зіниці набрякли, а тонкі руки опустилися до колін. Через декілька секунд, старигань стояв на них і прикрив обличчя
долонями, а потім дуже голосно плакав. Амос не помічав поряд
Дрека, який прийшов до тями, а лише споглядав у діри, де крізь них у кущах щось рухалося важке. Старигань підняв вказівного пальця та показав на мексиканця, що стояв поряд із могильником, і важко плакав.
-Я не зміг перервати цикл.
Дощ за вікном розвіявся, а чорні хмари зникли ніби їх і не було. Навколо безкрайніх кордонів неба пробивалися маленькі світила поряд із молодим та гострим місяцем, що своїм народженням започаткував смерть.
Леві поглянув на Дрека, а той витріщився на нього безумними очима. Могильник швидко встав на ноги та сказав Амосу.
-Не смій до мене наближатися. Я тебе вб’ю.
-Заспокійся, Дреку, я не думав, що роблю.
-Далі кожен сам по собі.
-Доля все одно зведе нас в Вальє-де-оро, хочеш ти цього, чи ні.
-Я надіюся: ти здохнеш від рук бандитів чи укусів тварин.
-Дреку, я все одно буду поряд і знайду тебе у тих місцях, про які ти не здогадуєшся. Ти приведеш мене до золота, а як ні, то твоє життя обірветься тут.
-Які гарантії, що ти не уб’єш мене після того, як я тебе туди приведу?
-Я викину перед тобою усю зброю і заберу те, на що насправді заслуговую.
-Ти і заслуговуєш? Забереш пару центів і роби, що тобі заманеться.
-Аж ніяк, могильнику, або ми тримаємося разом, або один із нас не доживе до завтра.
Дрек швидко зловив думку, що він уб’є Амоса у печері, аби ніхто не здогадався, куди він подівся. Зник та й все, але для початку треба була зброя, бо він не вірив у жодні гарантії від того, хто стояв
навпроти нього: і у його історії в пріоритеті було залишитись живим.
-По руках, але руки не стискаю. А тепер віддай шмат карти.
-Про що ти?
-Віддай, а то я справді тебе уб’ю.
Амос протягнув шмат карти Дреку, а той замотав її у тканину та сховав в кишеню.
-А тепер повторюю знову, як та навіжена сучка, ти не наближаєшся до мене ні на крок. Зрозумів?
-Цілком.
-Наступний твій крок до мене рівносильний смерті.
-Гаразд. - спокійно сказав Амос.
Вони розійшлися по далеких кутках, і засипали лише тоді, коли
впевнювалися у тому, що кожен з них закриває очі. Навколо гуділи кущі та перестали квакати жаби. Алігатори поховали свої очі, а пума утекла кудись далеко. Навколо лісу нависла постать чогось моторошного, гігантського, що пливло у небі, аби повернутися знову.
V
Полювання на алігаторів - Продавець зброї - No vale la pena seguir con vida(1) - Роздуми Амоса - Пастор убиває Курта - Зустріч Пастора і Чоловіка в чорному - Про чистилище та цикл.
1 - Жити далі не має сенсу
1
Прохолодні тенета вологості вдаряли в обличчя Дрека, а перші промені розкривали тому сплячі очі. Навколо голосно співали пташки, а біля болота важко чвакали алігатори. Навпроти вже сидів Амос, який нарізав тоненькими шматами м’ясо, клав на тортилью та запивав чимось схожим на бурбон. У шлунку могильника, як у пустій труні, вічна пустка, яка пожирала зсередини. Вени виступали на голові від злості, адже вчора він ще мав змогу поїсти, а зараз
жадно давиться слиною, споглядаючи за Леві.
-Не дивись на мене так, Дреку. - жував шмат за шматом мексиканець. - Пропалиш мені одяг.
Дрек важко ковтнув слину та піднявся на ноги. Руки махали по сторонах, проганяючи надокучливих комах, що насідали на обличчя, адже так той могильник смердів.
-Пішов до біса. - сказав Дрек.
-І тобі “доброго” ранку. - відповів Амос.
Гнилі дощечка важко похитувалися від вітру та починали розходитися. Будівля щосекунди могла завалитися.
-То що ми будемо йти чи вмремо під цими дошками? - запитав мексиканець.
-Мг. - буркнув Дрек.
-Ти, мабуть, злишся на мене, що не можеш поїсти. - прицмакував
м’ясом Амос. - Не хвилюйся, не здохнеш. Трішки тебе помучаю, аби було тобі уроком, а далі буде видно. Ти ж не підпускаєш мене до
себе.
Дрек закипав від злості, тіло стискало, а в грудях накопичувався
сніжний шар розміром з будинок. Він споглядав на ніж мексиканця, а у голові лунала думка: “Зараз або ніколи”, але ноги навіть не рушили.
-Ходімо звідси. - сказав Дрек.
Амос викинув недоїдки на вологу підлогу, а решту поклав у кейс. Він стряхнув із себе крихти та пішов у бік входу, єхидно усміхаючись собі під ніс. За хвилину, як Дрек, помітив, що Леві немає навкруги, він накинувся на ту брудну їжу і одним комом закинув собі у рота.
-Я чую, як ти жуєш засранцю. - гукнув Амос.
-Тобі то що, ти її викинув. - буркнув Дрек.
-А, можливо, якби ти запитав дозволу, то я б з тобою поділився, а так харчуйся брудом, грязна свиното.
Дрек лаявся і у своїй голові, зіниці наповнилися кров’ю, а погляд передавав лють та агресію. Він думав, що уб’є його, коли той засне, але відразу відкинув цей варіант, адже Амос спить з відкритими очами і відразу ж прокинеться, як почує, що до нього хтось
наближається, тому треба було міркувати серйозніше.
Мандрівники покинули церкву та попрямували обережно крізь болото, аби не провокувати алігаторів. Дрека за обличчя кусали різноманітні комахи, через що там з’являлися ледь помітні рани.
Амос же в свою чергу убивав змій, які проповзали поряд. Він
зневажав їх, мав дитячу огиду, тому навіть не кидав поглядом, коли вбивав гострий ніж їм у голову. Леві свіжував їх на ходу та закидав шкіру у сумку, аби потім продати. Через півгодини вони вийшли на
чисту стежку, яка вела у Сент-Кроу, котрий знаходився за 5 миль звідси.
-Там зупинимось. - вигукнув Амос.
-Тебе забув запитати, де ми зупинимось. - сказав Дрек.
-Твоє діло, але якщо закортить згнити після стількох укусів то йдемо далі, а як ні, то зробимо перепочинок і ти сходиш до лікаря.
-Невже й туди ти за мною підеш? - запитав могильник.
-А як же, чи ти хочеш, щоб я за тобою по всіх цих джунглях ганявся? Немає мені що робити. - відповів Амос.
-Надіюся, що ти здохнеш швидше.
-Амінь.
Посеред дороги стояло величезне каміння, на якому виднілися плями крові. Поряд із ним була перекинутий візок, а поруч убита коняка. З візка дістали усе, а позаду каменю хтось важко дихав.
Амос наблизився першим, а потім вже на відстані підійшов Дрек. Там валявся чоловік, якому здерли шкіру на обличчі, але він ще дихав, а з кожним видихом кричав від болі. Його зуби не рухалися, а очі застигли від жаху, що він пережив.
-Мати рідна, хто це з тобою зробив? Невже вони... - запитав Амос.
Той важко подивився на мексиканця та споглядав у бік дерев та темної пустки, що була серед них. Він вдаряв по землі рукою, а з очей текли сльози.
-Та дай йому води, йолопе! - крикнув Дрек.
-Якої води, дурню, він мертвіше усіх мертвих через деякий час буде. Йому ніщо не допоможе.
Той чоловік сперся на візок та заговорив до Амоса.
-Тікайте... - хрипів він. - Вони ще неподалік.
Його тіло впало бездиханним, а жах наповнював очі Леві. Він повернувся до Дрека і тремтячим голосом сказав.
-Хочеш ти цього чи ні, але ми мусимо бігти у Сент-Кроу.
-Ти знущаєшся? - викрикнув Дрек. Амос помітив тінь, що падала з кущів.
-Зараз! НЕГАЙНО!
Дрек кинувся вслід за Амосом, а неподалік вийшли ті психи, що
гналися за ними минулої ночі. Вони сховалися за ще одне гігантське каміння неподалік та слухали, як ті топали до трупа. Їх ватажок неприємно сміявся, а серед них був той здоровань. Він закинув на плечі труп чоловіка та пішов, озираючись навколо. Серед них один вилупок зупинився та став рознюхувати околиці. Він вчуяв когось та почав наближатися ближче до каміння, де сиділи ті двоє. Дрек
помітив його першим, і сказав про це мексиканцю. Кроки ставали дедалі ближчими, а Леві вже хапався за ножа.
-Скажи мені, чи його дружки далеко. - пошепки сказав Амос. Дрек обережно виглянув із каміння, а навкруги нікого не було.
-Там нікого немає. - прошепотів могильник.
-Добре.
Кроки майже доходили до каміння. Мексиканець присів та почав прислухатися до стукоту чобіт. Як тільки вони зупинилися, то Леві зрозумів, що той виродок поряд. Він вибіг та всадив йому ножа у
череп, через що той звалився мертвим з ніг. Дрек сховав обличчя, переживаючи шок, але часу на це зовсім не було. Амос вирвав з
черепа ножа і сказав, що потрібно швидко бігти. Могильник
підірвався вслід за мексиканцем і через кілька захеканих зупинок вони дійшли до поселення.
Сент-Кроу зустрічає мовчки: дерев’яна арка стояла перекошена, ніби її намагалися зірвати, але так і залишили гнити. На ній ледь
читабельний напис “Saint Crow”, а під ним прибитий, та почорнілий від часу, цвяхами ворон. Дрек зупинився на мить та розглядав поселення.
-Тобі не здається, що тут занадто тихо? - сказав він.
Амос не відповів, лише провів очима по дахах. Вікна більшості будинків були забиті дощечками або накриті брудними ганчірками. Деякі двері висіли навскіс, а інші - навпаки, ніби їх підперли чимось
важким. На вулиці майже нікого не було. Поряд із вивіскою “Салун Старого Рейта” сидів дідок, який перебирав горох. Його руки
тремтіли, а очі дивилися кудись у порожнечу. Коли Дрек зробив перший крок - дошки під ногами глухо скрипнули. А разом із ними зачинилися перші двері ставні. Потім і ще одні. І ще. Наче саме поселення казало: “Вам тут не місце”.
-Люблю такі місця, тут або швидко заробляють, або швидко помирають. - розсміявся Амос.
-Ти завжди такий бадьорий перед небезпекою? - запитав Дрек.
Амос нічого не відповів - вони рушили далі. Запах у місті стояв дивний - не гниль та не болото. Щось липке та солодкувате, ніби полежавше м’ясо декілька днів. Біля сходів будинку лежала
тканина, яка щось накривала. Леві припідняв її та побачив голову алігатора, а через вікно сидів досить дивакуватий чоловік, що чистив свою рушницю. Раптом позаду почувся скрип - обоє різко обернулися. На другому поверсі будинку стояла жінка, повністю бліда, а очі - запалі. Вона дивилася на них не кліпаючи, а потім просто зникла у темряві. Мексиканця обійняли дві руки за плечі. Леві відсахнувся і не на жарт перелякався, а Дрек дивився з жахом на чоловіка, що дивився на них з нерозумінням.
-Ви хто будете, чорт забирай. - сплюнув чоловік. - Тут ніхто не ходить, як з’явилися ті шкуролови.
-Ти якого хріна так підбираєшся?! І хто ти в біса такий?! - кричав Амос.
-Та заспокійся ти. Отісом мене звуть, місцевий ловець алігаторів. Бажаєте підзаробити? - запитав він.
Дрек з недовірою дивився на реднека перед ним.
-Що то за жінка була у вікні? - запитав могильник.
-А! Навіжена Марла. Не чіпайте її, вона не троне вас. - прубормотів він.
-Скільки платиш і що за робота? - запитав Амос.
-Убити декількох алігаторів, плачу 15 доларів за тіло. Не багато, але кожен заробляє, як може.
-Чому тут все таке убите? - поцікавився Дрек.
-А ти подивись довкола. Хіба тут гарні дороги, якими можна доїхати? Відколи з’явилися ті шкуродери, так взагалі сюди ніхто не їздить. Чули за них?
-І навіть зустрілися. - буркнув мексиканець.
-Не пощастило хлопці... У нас тільки зброярня гарно працює, бо треба відстрелювати тих тварин, і інших, тому за набої гарно платять. Тут люди щодня грають у лотерею, чи повернуться вони з Богсайду, тутешнього міста - гіганта, чи ні.
-Скільки звідси до Богсайду і в яку це сторону? - запитав Дрек.
-15 миль звідси на захід, але потрібно берегти сраку. - закурив Отіс. - Шкуролови майже не суваються туди, бо там солдати і шериф. Їх швидко відстрілюють, але коли наглості вистачає, то залазять аж у місто. Тому були випадки, коли на дорогах убивали людей від Богсайду і прямо до Сент-Кроу. - сказав він.
-Бачили ми такого бідолаху. - сказав Леві. - Те ще видовище.
-Земля йому болотом. - подивився на небо Отіс. - То що, грошенята заробляємо? Ви будете не одні. Я та один мій знайомий Рой. Разом попливемо, я покажу як і що.
Дрек перекинувся поглядом із Амосом.
-А лікар у вас тут є? - запитав могильник.
-Звісно хлопче, і вилікує він тебе. Ти що рік не мився чи що?
Зазвичай тутешні гнуси не налітають так сильно, але вигляд в тебе, як то срака мамонта. Ну ходімо до мене, розкажу, що і як.
Вони “впали” у невеличкій будівлі, де на стіні зустрічала тутешніх гордість Отіса або ж білосніжна шкіра найбільшого алігатора
альбіноса, якого він убив. Очі сяяли, а старі рани щоразу боліли від погляду на неї. Він кинув револьвера на стіл, важко сів на стілець та промив давнє, болюче місце водою.
-Фантомні болі, хлопці. - сказав той. - Лише так послаблює біль.
Рана давно загоєна, але ось тут. - він показав на голову. - сидять усі спогади.
Ті двоє навіть не смикнулися, аби щось сказати. Дрек стояв в правому кутку, а Леві - у протилежному. У будівлі завжди стояв
запашний аромат крокодилячого м’яса, який пронизував ніздрі, що мексиканця, що американця. У Дрека сильно болів живіт, що той хапався за нього, а Амос лише посміхався.
-Чого ти смієшся? - запитав Отіс. - Йому боляче з голоду, з такого не жартують, а допомагають.
-Він заслуговує. - сказав Амос.
-У наші часи змін, де так неподалік зростає механізований гігант, варто триматися разом...
-Так - так, дуже цікаво звісно. - перебив Леві.
-А, важкий на язик. Ну нічого, ще декілька таких слів і я його тобі відріжу, і скину його на потіху тваринам, які тут плавають.
-Впевнений? - Леві дістав ножа.
-Ще б пак. - Отіс навів револьвера на нього.
Він вистрілив і куля пройшла біля голови Амоса, той присів і піт заступив на обличчі.
-Послухай сюди, ви прийшли сюди підзаробити грошенят, а не диктувати мені свої умови та тим паче хамити. Бери приклад зі свого товариша. - він указав на Дрека. - Досі нічого не сказав.
-Замовкніть обидва! Що я пропоную: сьогодні ввечері випливаємо, перед заходом сонця вже маємо бути на болотах. Їх противні очі дивляться прямо, як поступово починає темнішати. - Отіс закурив сигару. - Нам потрібно знайти середнього до 300 кг, самця. Шкіра з нього найкраща, а особливо запам’ятайте: самку ні в якому разі не чіпати.
-Чому? - запитав Дрек.
-Це наша золота жила. Відкладе яєць, а потім вилупяться з 10 алігаторів, які потім підуть на шкіру. Відлічити їх не складно,
самець здоровий, як бик, самка менша, але потрібно бути
обережним. - Отіс показав на стіну. У цих болотах завелось щось подібне, як позаду мене. Біле та чорт забирай страшне.
-Якщо вбиваємо білого - платиш сотню. - сказав Амос.
-Заплачу більше, якщо це дійсно станеться.
-По руках. - сказав Леві.
-Ввечері зустрічаємося біля човнів, вони позаду будівлі. - викинув сигару Отіс. - Не промахнетеся.
До вечора двоє подорожніх сиділи навпроти салуну на відстані аби бачити одне одного. Вони не промовили ні слова, а вуста посохли, ніби кукурудза на полях. Дрек прислухався до тихого життя під землею. Чітко чув, як землериї проходять крізь скелети, або як нещодавний труп досі гниє, булькочи під землею. У свій час Амос споглядав за небом, як за безкрайнім природнім створінням, яке полонило власною волею і жагою пізнати його. Там пролітали
різноманітні птахи, які несли на своїх крилах важкість неба та
знання про його течію. Той дідок, що теребив горох, кудись подівся і біля салуну нікого не залишилося. Хтось позаду них прибивав дощечками двері, а вдалені було видно, як вийшла дитина чиє волосся пролягало від кінчиків пальця до очей. На її тілі не було жодного оголеного від волосся тіла, і нагадувала вона якусь
прямоходячу мавпу, яка голосно сміялася. Мати вибігла на вулицю та випорола її за те, що та без дозволу покинула будівлю. Це місце ще більше було схожим на божевільню, аніж коли сюди ввійшли Дрек та Амос. Поступово на горизонті вечоріло, тому першими кроками до Отіса пішов Дрек, а в слід за ним Амос. Поруч із
човнами стояло двоє чоловіків, які щось бурхливо обговорювали та закидали у човни мотузки, гарпуни та набої.
-А ось і вони! - вигукнув Отіс. - Рою, це ті двоє, що я тобі розповідав.
-То геть якісь дурні. - сказав він.
-Що ти сказав?! - вигукнув Леві.
-Не смій, Рою. Він скажений якийсь. - буркнув Отіс.
-Нічого, містере! Вам, мабуть, здалося.
Усі залізли на два човни, в одному був Рой та Дрек, а в іншому Отіс і Амос. Човен важко відходив від берега, розрізаючи густу, темну воду, що більше нагадувало рідку землю, ніж річку. Весла входили у неї без звуку - лише важке, липке чвакання, ніби сама земля не хотіла їх відпускати, хто наважувався пливти глибоко у ліси. Над водою висів туман розірваний на клапті між чорними стовбурами дерев, що росли просто із болота. Їх коріння, викручене та оголене, стирчало назовні, немов кістки, які хтось не став закопувати.
Гілля звисали низько, торкаючись то шиї, то плеча, залишаючи мокрі і холодні сліди. Іноді з них повільно падала вода, не краплями, густими ковтками, що пробивали поверхню з глухим плескотом. Десь у темряві щось почало плескатися, і вода
відповідала легким коливанням, яке доходило до човна із
запізненням, ніби сама трясовина вирішувала, чи показувати, те що там ховається, чи ні. Очі почали з’являтися поступово: спочатку
одна пара, далеко, майже нерухома. Потім ще одна, ближче до води. Вони не світилися яскраво, як вогні, а лише тьмяно відбивали залишки світла, що пробивалось крізь густе гілля. Вони лежали на поверхні, не рухаючись, лише із цікавістю споглядали за човном, який повільно розривав гущу боліт. Човен ковзав далі, і разом з ним повільно рухався світ, залишаючи за собою дерева, кущі та гниль.
Усе текло, перекручувалось, ламалося на хвилях, які ж самі
народжувалося від руху. Іноді з глибин підіймалися бульбашки, великі та повільні, лопаючись із тим видихом, ніби під водою, щось важко дихало.
Запах стояв важкий настільки, що осідав у легенях та заважав дихати. Гниль, мокра кора, стара кров - усе це перемішувалося у
ніби солодкий, трупний аромат, від якого хотілося відвернутися та більше ніколи не вдихати. Він чиплявся до горла та осідав, і не виходив, навіть коли видих ставав глибшим. Десь праворуч вода
різко розійшлася не шумно, навпаки, занадто тихо, як для чогось великого. Велика хвиля докотилася до човнів, важко похитнувши їх, а там далеко, великий білий хвіст ховався у глибинах лісу. Уся
команда затамувала подих, а під ними пливли тіла алігаторів, які не звертали на них увагу, а просто прямували туди вдалечінь. Вони з’являлися та зникали, пропливаючи і поряд, і під човнами, і зникали настільки раптово, ніби дихали разом із болотом. Раптом
неподалік одна з поверхонь позаду човнів розламалася не хвилею - формою. Щось велике та біле піднялося на мить, оголивши старі шрами та показавши червоні очі, і знову пішло під низ, пливучи подалі від човнів. Отіс запанікував, а відголоски минулого вдарили у вуха. Він швидко присів та схопився за голову, бурмочи собі щось під ніс.
Тиша навколо них ставала глибшою, навіть рухи мисливців
здавалися неприродніми. Трясовина поглинала їх повільно у себе, а човен більше не плив, його ніби тягнуло щось всередину, у цю
темну, живу масу, яка обережно, але вперто, приймала все, що до неї підпливало.
За мить Рой дістав гарпуна та пошепки сказав хлопцям:
-Як тільки я ударяю, ви кидаєте на нього мотузки, і слухайте сюди: тримаєте міцно, як свої яйця. Зрозуміло?
Дрек та Амос кивнули головою.
-Отісе, ти знаєш що робити.
Рой кинув гарпун у воду - і вода почала розбиватися зі сторони в сторону. Великий зелений хвіст розбивав її поверхню та швидко
кидався до човна. Дрек кинув мотузку на алігатора та важко тримав, то саме зробив і Амос. Отіс дістав револьвера та націлився на голову самця, який розлючено плив до них. Він поцілив прямо між очима, залишивши мертву тушу на поверхні. Усі замовкли, а навкруги алігатори розбіглися після пострілу.
-Хапайте на човен та вшиваємося. - сказав Отіс.
Зовсім здалеку виникла постать білого крокодила, який прямував вслід за човнами, розриваючи хвилі своїм масивним хвостом.
Усі гребли так, ніби не готові ще віддати свої життя на потіху альбіносу. Хвилі колихали човни ще сильніше, а масивне тіло
розламувало пеньки. Гучний рев проходив крізь щілини дерев та долинали скрізь в цьому темному окрузі повному пасток. Дрек
взявся за вуха та сховався, йому жахливо боліло в голові після
крику. Зі своєї сторони Отіс дістав пістолета та направляв в сторону голови створіння. Один постріл і він влучив йому в тіло. Воно сильно закричало, але ще більше розлютилося та швидше
попрямувало до човнів.
-Цей виродок, мабуть, потомок мого Рудді, якого я убив та повісив, як трофей.
-Це неможливо, альбіноси не здатні розмножуватися. - заперечив Рой.
-Усе можливо, синку!
-Що будемо робити? - запитав Амос.
-Я не знаю. - похмуро відповів Отіс.
Дрек підняв голову та оглянувся по сторонах, болото закінчувалося річкою, котра розділялися на два боки, на одному з яких важко хиталося надірване дерево. Вітер підсилювався, а це був їх шанс
врятуватися, якщо вони встигнуть, і якщо повалиться дерево.
-Гляньте! Ріка розбивається на два шляхи...
-І чим це нам допоможе?! - викрикнув Амос.
-А ти подивись на те дерево. Воно повалиться в будь-яку секунду. - сказав Дрек.
-Слушне рішення. Пливіть швидше та розвертайте човни ліворуч і нехай допоможе нам Бог. - промовив Отіс.
За мить човни повернули ліворуч, а за ними безперестанку слідував крокодил. Небо важко “бурчало”, гриміло та розривалося, ніби якась істота має звідти показатися, а потім вдарила блискавкою
неподалік. Вітер здійснявся ще дужче.
-Тримайтеся, джентельмени! Вітер може перекинути човни! - кричав Рой.
Дерево розхитувалося та гнулося ще сильніше. Усі почули тріскотіння.
-Давайте, ще швидше! - кричав Леві. - Курва, воно наздоганяє!
Очі істоти вже майже наближалися до човнів, Отіс без перестанку стріляв у нього, паралельно тримаючись за човен, аби не впасти. Болото кровило, а на поверхні заступали червоні згустки. Тварина кричала від болі, і від того ставала ще більш роздратованою. Її пащека, розміром з маленьку крамничку, накинулася на човен, де сидів Отіс, він кинув гарпуна їй в горлянку, від чого та відсахнулася та впала у воду. Вітер зламав дерево, і воно впало на голову
крокодилу, повністю його знерухомівши. Трясовина гуділа, а Рой зауважив:
-Воно не мертве, чуєте сопіння? - вітер вщух, а навколо і з ним ліс.
-Забираймося звідси, доки є шанс. - сказав Леві.
Темну глибини лісу почали відступати разом із чорним туманом, а навкруги почало пробиватися світло, міст та дорога, крізь яку
проїжджали вершники.
-Чорт забирай, і де ми? - запитав мексиканець.
-Не хвилюйся, неподалік. - сказав Отіс. - Я ці землі, як кожний свій зуб, знаю.
-Назад пливти немає сенсу, рухаємося уперед до Дедвіллоу, там займемося нашою тушкою. - сказав Рой.
-Далеко це звідси, і що це за містечко? - запитав Дрек.
-Досить цивілізоване, хоча зрідка можна там зустрінути розумну людину. - сказав Отіс.
-Чув я про те місце. - Вставив свого носа Амос. - Згниє швидше, аніж заново відродиться. Воно настільки маленьке, що закрадається
думка, ніби поселення складається тільки з родичів. - Він розсміявся.
-Подеколи правда, а подеколи - ні. Але краще стули пельку, коли ми туди приїдемо. Ті мешканці не досить відомі спокоєм і розумінням.
- сказав Рой.
За якийсь пройдений час, човни вже врізалися повільно у
твердіший берег, де болотяна вода вже втрачала свою густоту і
переходила у мутну річкову течію. Пісок під ногами був мокрий, але не чвакав - після трясовини це здавалося майже полегшенням.
Рой першим вистрибнув на сушу, важко вдихнув повітря та глянув навкруги.
-Витягуйте її, швидко!
Усі мовчки взялися за тушу алігатора. Мокра шкіра ковзала в руках, тягнула до низу, ніби навіть після смерті не хотіла покидати воду.
Отіс працював віддано, короткими рухами. Амос час від часу
пирхав, але був покірний та не жартував, а Дрек кидав погляд назад, ніби перевіряючи чи не дивиться щось на них. Коли вони витягнули здобич на берег, Рой кивнув у відповідь.
-Дедвіллоу за пагорбом.
Вони тягнули крокодила закрученими стежинами та проходили повз скрючені дерева та облізші кущі, що царапали шкіру їм. Чим далі вони йшли, тим більше дорога втрачала вологу, ставала сухою та потрісканою. А із нею змінювалося повітря: із важкого болотяного, до свіжого та чистого. Усі вдихнули на повні груди і усміхнулися, але разом із болотом запах гнилі нікуди не втік, ніби вріс прямо їм у шкіру. Першим знаком міста став звук. Молоти
вдаряли об металеві поверхні, поряд щось голосно скрипіло. Вони піднялися на пагорб і перед ними відкрився той самий маленький Дедвіллоу, який лежав в улоговині, наче його спеціально втопили нижче рівня землі.
-Очманіти.. Один, два, три. Та там хатин не більше з 10. - сказав Дрек.
-Про це містечко знають лише ті, хто живе навколо Сент-Кроу. - зауважив Отіс.
-Верхівка Богсайду чхала на цих людей з цього пагорба, де ми стоїмо. - лаявся Рой.
-Таке собі видовище, ще гіршого за життя не зустрічав. - додав Амос.
По дорозі їх зустріла вивіска “Deadwillow”, яка ледь трималася на одному цвяху, а буква “W” була перекошена, і здавалося, що надпис читається, як “Dead will owe”(1). Мисливці зайшли у поселення з великою тушою крокодила. Місцеві відразу кинули на них свої
дивакуваті погляди. Серед усього цього безладу у куті знаходився магазин зброї.
-На чорта їм зброя? - запитав мексиканець.
-А ти думаєш, що навіть тут не хочеться убити? Ці полукровки чи діти інцесту вб’ють рідного брата, якщо той скаже щось не те. - сказав Отіс.
-Таке маленьке містечко, а все одно бажає знищитись. - зауважив Дрек.
-У невеличкому сімействі гризуни здатні убити свого, аби вижити, а тут убивають заради потіхи. - мовив Рой. - Тому держіть свої гемби під замком і не патякайте лишній раз. - Він кинув погляд на Амоса.
Той лише сплюнув та відвернув обличчя від мисливця, який пропалював його поглядом.
Мешканці мало чим відрізнялися обличчями одне з одним. Подеколи старі або люди старші могли мати справжні та неоднакові риси.
1 - “Мрець залишиться в боргу”
Дрек зауважив, що більша частина людей з якимись неприродніми дефектами, на що Отіс відповів: “Їх прагнення засунути свою
“зброю” у власну ж сестру чи доньку карає природа”. Навпроти скошеної хатини, яка розхитувалася від вітру стояло двоє чоловіків абсолютно не схожі одне на одного. На них вирячився Амос.
-Чого ти вилупився? - сказав один із них.
-Не беріть у голову. - мовив мексиканець.
-Кажи.
-У цьому місці копій, ви як оригінал. - усміхнувся він.
-Шо? Ми близнюки. - сказав той.
-Ага. - сказав інший близнюк.
Леві голосно розсміявся, на що отримав обурені погляди та розлючений голос.
-Слухай, якшо ти думаєш, що ми тупі, то це неправда. По крайній мірі зі мною. - сказав близнюк.
-І зі мною теж. Стривай... - інший розвернувся до брата. - Ти хочеш сказати, шо я тупий?
-А шо я чи шо. - мовив той.
-Ти дурна, як той сказав, “копія” і не більше. - мовив близнюк.
Інший зарядив револьвера та направив його на брата. Амос не міг припинити сміятися.
-Забери свої слова назад.
-А не заберу.
-У тебе є останній шанс.
-Мені похріну.
Сміх Леві перервав постріл. Голова другого смикнулася і він впав, як мішок з мокрим піском. Близнюк заховав револьвера і подивився вниз. Довго дивився навіть не кліпавши, а потім перевів свій погляд на мексиканця.
-То чого ти вирячився на мене? Так буває, він потім прокинеться і ми знову говоритимемо. Дай йому лише час.
Амос подивився з жахом на сумну картину, яка стала перед ним. Посмішка повернулася, але тепер була зовсім іншою, натягнутою - як тонка нитка. На вулицю повиходили люди, а мексиканець вже забрався звідти. Вони кричали на близнюка, що той його убив, а той заперечував, що це неможливо, адже людина помирає тільки своєю смертю або від хвороб, і його брат прокинеться. Проте ніхто не спішив ховати. Ніхто не спішив допомагати, пил повільно вбирав кров, а містечко жило собі далі, ніби нічого не сталося.
-Я ж тобі казав: не займай їх. - лаявся Отіс. - Не смій більше ні до кого підходити, неначе я тебе пристрелю.
-Я ж і гадки не мав, що тут настільки бовдури ходять.
-А ти думав, що чиста кров розуму додає, чи що? - не стримував свій гнів Отіс. - Слухай сюди, ти на території, де цих придурків більше чим нас. Вони хоть і не обдаровані розумом, але кулею точно не промахнуться, затямив?
-Так. - сказав Амос.
-Ось і чудово. Всі решта ходімо до тої хатини, там освіжуємо нашу здобич та й відразу продамо.
Навпроти домівки сидів дідок, який точив два гострих клинка.
Поряд із ним висіла туша бика, а там у відрі стирчав хвіст
крокодила. Із губ в нього витікала слина та виглядали гниловаті зуби. Одне око помутніло, а інше дивилося вправу сторону. Біля нього крутилися мухи, а сам він кашляв, як хворий на проказу.
-Як ти, Луїсе? - викрикнув Рой.
Той лише плюнув та вбив лезо у пеньок.
-Паршиво. Ніби коза, що має ось - ось здохнути. Щось принесли?
Вони притягнули до стариганя крокодиляче тіло. Той обходив його зі сторони в сторону, нюхав, прикладав руку та заглядав у пащеку.
-200 кілограм, молодий ще, як непропалене сіно. - сказав Луїс.
-Так, шкіра ще не поросла шрамами. - відповів Отіс.
-Що ж, за цілого заплачу 50. Шкіра гарна та чиста, а м’ясо ще буде тверде. - сказав дід. - 60, якщо самі його випотрошите.
-Е ні, без мене, повернеш мою частку, Отісе. Нетерплю я це, піду покурю. - сказав Рой.
Вони кинули важке тіло на суху землю, де ще трималося тепло дня. Пісок під нею швидко потемнів, вбираючи вологу, що сочилася з-під луски. Отіс не поспішав. Він обійшов тушу навколо, ніби
перевіряючи, чи вона ще дихає, замотав мотузкою морду та дістав ножа короткого, затертого до блиску.
-Дивіться, і не лізьте під руки. - сказав він.
Мисливець сперся чоботом об бік тварини та зробив перший надріз уздовж спини. Лезо не зайшло відразу - шкіра була товста та туга,
ніби стара гума. Він натиснув сильніше, і ніж повільно поповз уперед. Звук стояв глухий та липкий. Шкіра почала відходити неохоче. Отіс підрізав її короткими рухами, а Леві тягнув угору, напружуючи плечі. Вона відставала клаптями, важка та слизька,
тягнула руки вниз. Амос, тягнучи шкіру, противно усміхався Дреку, але очі були уважні та холодні.
-Ну що, могильнику, це тобі не трупи грабувати. - сказав він.
Дрек нічого не відповів. Він спостерігав, як шкіра відходить від тіла, як під нею відкривається світліше, м’яке м’ясо. Його шлунок стискався, але не від огиди, а голоду.
Амос смикнув сильніше, і шмат шкіри різко відійшов із тріском. Отіс вилаявся крізь зуби.
-Спокійніше, йолопе! Порвеш - дешевше візьмуть.
-Більше 15 не дасиш все одно. - буркнув той.
-Продовжиш так же, отримаєш не більше 5. - сказав Отіс. Дрек не витримав, підійшов ближче.
-Дай ножа. - сказав той.
-А ти вмієш? - запитав Отіс.
-Навчуся. - відповів могильник.
Кілька секунд Отіс мовчав, а потім вручив Дреку ножа.
-Ріж уздовж, не поспішай, не рви і не тупи лезо.
Дрек став навпроти туші, руки трохи тремтіли, але він приховав це спершись коліном у бік тварини. Лезо торкнулося м’яса - цього разу воно пішло легше. Він різав повільно, зосереджено, ніби розкривав щось більше, аніж просто тушу.
-Ти диви! - викрикнув Амос. - Швидко вчиться, може й з мене, поки спатиму, щось зріже. - засміявся він.
-Ти головне, міцно спи, то прокинешся без язика. - сказав Дрек.
-Якщо хочете різати одне одного, то після роботи, і не моїми ножами. - хмикнув Отіс.
Шкіра вже майже вся лежала осторонь, згорнута, як мокрий плащ. Отіс відтягнув хвоста і почав відділяти великі куски м’яса.
-Це на продаж Луїсу разом зі шкірою. - він вказав на ті великі куски.
- Решта по одному куску ваша.
Амос не чекав дозволу, відрізав більший шмат та підкинув його у руці.
-Оце вже розмова, але ми чекаємо грошей.
Дрек дивився на м’ясо, а потім взяв свій шматок: менший та жорсткіший. Він гриз його важко, а решта дивилася на нього, як на безумця, що вперше скуштував м’ясо.
Луїс погойдуючись зайшов, а за ним - Рой. Вони оглянули навкруги.
-Чудова робота, Отісе, ніби майстер на всі руки. Плачу 70: шкіра бездогана.
-Ось це я розумію. - він потиснув руку Луїсу. - Агов хлопці. Вам по 15, як домовлялися.
-А Дреку за що? - запитав Амос. - Ходяча скалка в дупі.
-Усі зробили свою роботу гарно. Потрібно повертатися у Сент-Кроу, але завтра, бо вечоріє. Ніхто з нас не хоче стати жертвою
шкуроловів, правда?
Вони лише важко кивнули
-Агов, Луїсе, де можна впасти на ночівлю?
-Сходіть до Салл, сусідній будинок - 5 баксів за усіх. Випивка у неї теж є.
-Що ж тоді святкуємо чудову роботу. - зауважив Рой.
-Твоя правда. - сказав Отіс. - Хлопці, ми прогощаємо.
Дрек лише важко покрутив головою, сказав, що не питиме, на що Амос відповів, що той зануда. Могильник інколи розвертався у
напрямку магазину зі зброєю і вже обдумував, як швидко уникнути компанії мексиканця та придбати собі нарешті пістолет чи ніж.
-Рою, можна тебе на хвилинку. - прошепотів Дрек, доки Амос не дивився на нього.
-Що таке?!
-Не кричи. У яку ціну зараз пістолет і набої до нього?
-20 доларів буде. - відповів мисливець.
-А щось подешевше?
-Ножі чи томагавк, але зауваж, що сокира дорожче.
Дрек лише сухо подякував та попрямував до усіх. За вікном вже вечоріло, а люди ховалися у домівках. Навпроти сиділа Марта, з якою розмовляв Отіс.
-Ніч наша, а разом з нею і ціла діжка міцного пива. Тому ходімо швидше, доки не попадали з ніг.
2
У старій хибарі, де вітрини заповнювались попелом, а пересічний мандрівник заходив востаннє, коли метеорит падав на землю, чистив старого Ремінгтона дивакуватий чоловік, який мав вуса тільки на праву сторону. Він скрутно дихав та кидав погляди на таргана, що повзав поверх каси, а потім біг вздовж картини амурського тигра, який оберігав дитинча. Під його сухими ногами, буденно скрипотіла підлога. Ходив криво, трудно ступаючи на
праву стопу, яка єдина була взута. Він усміхався тільки правою стороною і тримав зброю теж тільки праворуч. Після кожного видиху рука потирала серце, а ліве око набрякало слізьми.
Продавець пережив інсульт від якого вже не зміг повністю зцілитись. Довго помирав під лавкою Луїса, доки той не почув стогони, але вийшов тільки тоді, коли вони припинилися. На його чахлих стегнах виглядала кобура, з якої стирчав старий Кольт Миротворець. На вітринах милувався найдорожчий револьвер
ЛеМат, який стріляв розривними кулями, а поряд лежало надбання усього Техасу - Вінчестер Делюкс. Повністю покритий золотом із
гравіюванням слона. Стояв закритий подалі від усіх і під постійним наглядом продавця. Він оцінював його у 200 тисяч доларів і не помилявся у такій катастрофічній для всіх ціні. Там поряд із
гвинтівкою стояв на трофейній дошці висів лук, що нагадував повне відображення трясовини. По всій поверхні тріщини, сам із темного дерева, ніби обгорілий. Його створив безіменний мисливець, який передав цю зброю продавцю, якого звуть Галістер. Він втратив усе та попросив духів біля вівтарю з черепа дати сили тому, кому
вперше ця зброя дістанеться після нього.
У його хатині тьмяно проглядались вогнища, поступово відбиваючи світло на зброю. За вікном була приблизно 10 година, а усі мужі вже тихо спали біля жинок або п’янствували неподалік, проте кожен із них знав: не можна виходити за містечко. Серед усього цього пустиря до продавця в крамницю постукали тричі. Галістерове
серце билося частіше, адже у такий час ніхто до нього не приходив. Ще й вікна скрипіли так, ніби хтось за ними був готовий роздерти його.
-Прошу! Заходьте! - сказав невпевнено він, тримаючи револьвер у долоні.
Двері відчинилися, а за ними показався худорлявий та бородатий чоловік у капелюсі та сильно зморщений.
-Тоді осьо. - Він виклав ножі. - Для шкури, торгівлі, ясницький, тоі який?
Покупець подивився на всі та сказав.
-Щоб був не помітний навіть у кармані.
-У ене для те - е є дешо інше. - Галістер дістав крихітного пістолета, який влазив у комір. - 14, 50.
-Решти не треба. - той кинув гроші, забрав і втік.
-Чо - у вони усі такі оягузи?
За півгодини до продажу
У темній кімнаті, позаду якої горіла лише одна свічка, четверо чоловіків пили, не просихаючи. Отіс не закусював, Рой плювався, Амос голосно сміявся з Роя, а Дрек вдавав ніби п’є, виливаючи те все у рослину поруч.
-Чудовий вечір, чи не так? - запитав Амос.
-Один з найкращих, тільки б музики. - сказав Рой.
-Твоя музика - це не виблювати після чергового кухлю. - розсміявся мексиканець.
-Та годі вже тобі, ви гарно попрацювали. - зауважив Отіс, кинувши погляд тільки на Дрека.
-Ти якийсь тверезий. - сказав Отіс. - Ти ще ні чорта не випив?! - розлютився він.
-Та ви що, я п’яніший за усіх п’яних серед вас. - гикнув могильник. Отіс занюхав кислого огірка.
-Ти дивися мені, засранцю, після Отіса ніхто звідси тверезим не вийде. - Він підлив усім по спиртному. - Ну що, Леві, вип’єш залпом за долар?
-Не з тим закладаєшся. - сказав він. - Я ж не бридкий нюня Дрек.
Могильник вскипів, але змовчав, він очікував, доки Леві нап’ється до безпам’ятсва.
-І чому ви двоє подорожуєте? Ви ж повбивати одне одного готові-сказав Рой.
-Дрек мені завинив, тому й розплочується за це.
-Це я тобі завинив?! Та ти гірше кінського хвоста.
-Ти слідкуй за язиком, бо скоро ми покинемо цих поважних
джентельменів і залишемося одні. Ти ж не хочеш отримати кулю у пазуху?
-Не забувай, я тобі потрібен, щоб дістатися туди.
-Куди? - запитав Отіс.
-А не зважай словам цього марнослова. Хіба ти віритимеш трупокраду? - сказав мексиканець
-Та хоч конокраду, він проявив себе, тому заслуговує повагу і слухати я буду його. - відповів Отіс.
-Тоді вип’ємо за повагу. - вступився Рой.
-Чудовий тост. - усі перевернули по келиху, а Дрек вчергове вилив.
-Якийсь геть слабкий. - сказав Отіс.
-Авжеж, а по-ньому так і не скажеш. - відповів Рой.
Дрек різко підірвався, вдаючи ніби побіг блювати. Амос голосно хропів і не чув, як могильник відійшов від нього.
У кімнаті стало тихіше, ніж було секунду тому. Тишу перебивав скрип стільця, що лунав поряд із Амосом.
-Зачекай... - прошепотів Рой.
Отіс не відповів одразу, його погляд повільно сповз на Амоса. Той сидів відкинувшись: голова набік, рот відкритий, а дихання важке та нерівне.
-Подивись у кишеню. - тихо додав Рой.
Отіс не поспішав. Він підвівся так повільно, ніби боявся, що підлога під ним трісне. Стілець Леві ледь скрипнув, коли той похитнувся.
Рука Отіса зависла над його грудьми. Пальці торкнулися тканини, зім’яли, просунулися глибше - і витягли щось важке. Світло свічки різко вдарило в очі. Це золото. Чистий камінь, тяжкий та непристойний у цій дірі. Рой тихо свиснув, а Отіс лише дивився, повільно закипаючи. Його щелепа стіснулась, а ніздрі набухли.
-Це що за хрінь? - сказав він.
-Це бляха чистіше золото, яке я колись зустрічав. - відповів Рой.
Отіс стиснув золото у руці, і так же різко його опустив. Метал глухо впав на стіл, а наступної миті в руці стискався пістолет. Не піднятий відразу, спершу - в руці, потім - повільно вгору, а на кінці дуло вже торкалося скроні мексиканця.
-Вставай. - сказав Отіс.
Леві не ворухнувся.
-Я сказав вставай. - Отіс ударив його по обличчю.
І лише тоді його очі привідкрились. Він відразу побачив дуло та навпроти золотий камінь. Амос хворо усміхнувся.
-От чорт, я знав, що ти полізеш у кишеню.
-Чиє це? - запитав Рой.
-Моє.
-Звідки?
-З дупи твоєї матері. - засміявся Амос.
Отіс вдарив прикладом по носу мексиканця. Із ніздрів побігла кров, а він різко смикнувся і всміхнувся ширше.
-Запитай у того бісового могильника. - сказав він.
За мить двері хатини відкрилися і Дрек побачив очі, наповнені злобою, та дуло пістолета, яке було направлене на Амоса.
Між ними стала довга мовчанка, а п’яні зіниці Отіса все більше розширювалися. Рой насторожено споглядав на безумні очі могильника, коли мексиканець посміхався кривавими зубами. У домівці чутно лише шурхотіння миш на даху. Рой тримав руки
Амоса, а Отіс перевів пістолета на Дрека, що підняв руки угору. Весь час вони мовчали, навіть не кашляли, навіть не дихали.
Смерть породжує життя, а життя - вічну боротьбу за смерть. Дуло пістолета змінюється кров’ю, тіло падає, а очі вперше бачать вічну темноту. Дитина бачить смерть діда чи баби, далі грубіє, стає черствою, дорослішає та убиває сама. Дотик смерті стає дивним,
жахаючим та приємним, а найбільше поглинає розуміння, що вона здатна відібрати життя. Далі направляє пістолета, револьвера чи гвинтівку на дурня, що підіймає руки навпроти, думаючи, що має перевагу, доки не лунає перший постріл, а потім другий, і так, доки не замовкне назавжди. Пусті вуха чують слова тривоги, доки лунає третій постріл, і останній - четвертий. Зі скроні витікає червона
ріка, а погляд востаннє перед собою бачить чоботи, які дрижать під тиском того, хто тільки що був у ролі жертви. Смерть завжди
перемагає життя, а життя породжує вічний цикл, що закінчується смертю.
Стіни стояли розмальовані червоними фарбами, до яких злегка дотикалось світло. Шарудіння поступово зникало, і звук перебивало глухе падіння. Амос дивився із жахом на Дрека, який перезаряджав зовсім маленького револьвера. Його тіло трусило, а самого
підкидало в жар. Він не піднімав голову, а під кутом дивився на безумного могильника, який вперше вистрілив пістолетом.
Найбільший дисонанс світу: тебе рятує той, над ким ти знущався досхочу. Могильник підійшов до тремтячого мексиканця, наставив йому дуло в макітру і сплюнув на підлогу, де валялися два трупи.
-Слухай сюди: я даю тобі останній шанс припинити йти за мною. Як ні, цей прекрасний пістолет зробить в твоїй голові гігантську діру.
Ти мене зрозумів?
-Зрозумів. - крізь зуби сказав Амос.
-А щоб до тебе прийшло осяяня в твою тупу макітру. - Дрек направив пістолет на ногу Леві. - Я залишу про себе згадку. - Постріл.
Леві голосно закричав, а Дрек вибіг посеред ночі на темну вулицю, яка освітлювалося місячним світилом. На крик вибігли люди, яким не байдуже, хоча під час пострілів вони навіть не виглянули у вікно. Крик - це доказ того, що не зважаючи на обставини, людина залишилася жива.
3
Утруднене дихання супроводжувалося бігом, який спричиняв задуху. Піт виступав на лобі, опускаючись швидкими краплями в очі, у який важко світив місяць. Гострі листки кущів, лози дерев, боляче вдаряли обличчя, залишаючи невеличкі рани, які більше пекли. Вуха прислухалися до навколишніх нічних тварин, котрі розбігалися від спричиненого шуму. Змії страхітливо шипіли, а кажани розліталися. Стривожені сови крутили головою по
сторонах, а в цей час Дрек біг та не міг зупинитися. Він повторював собі: “Біжи, сучий виродку, доки не впадеш”. Позаду від нього
наростали кроки, котрі гнітюче залазили у мозок. Могильник боявся подивитися назад, тому біг, доки не побачив вогні, які освітлювали величезні цегляні будинки. На одному із них висіла вивіска: “T.A. Goldrush Prospecting Co”.
Дрек чув про Теодора Ешворда, який володів шахтами, котрі
добували золото. Він згадав тих золотошукачів, які у кайданах мили дорогоцінне каміння, і склав картину до купи. Позаду лунали
навіжені крики, а в дерева летіли сокири. Мисливці за шкірами бігли за ним, а Дрек безбожно втікав. Його руки та голова самостійно розвернулися. Пальці звели курок, а далі полунав постріл. Могильник влучив у виродка, адже той закричав на весь ліс, проте на його розчарування - не убив, бо поранений довго волав. Будинки ставали дедалі ближче, а поряд з’являлися коні, на
яких сиділи місцеві вартові із гвинтівками. Вони відстрілювали тих, хто наближався та пропустили Дрека, бо той здався їм звичайною людиною. У кущах тіла попадали, а виродки розвернулися назад.
Могильник забіг у місто і чув, як коні почали відходити назад, адже деякі все ж не зупинилися. Їх було десятки, якщо й не сотня.
Сержант на коні загорланив у свисток. За мить, досить швидко, на конях притягли кулемет гатлінга, котрий розвернули прямо біля воріт. Чоловік почав стріляти у кущі, які різко окрашувались червоним, а з кущів вибігли люди, які нагадували монстрів. Вони накинулись на рейнджерів та роздирали їм шкіру, швидко
убиваючи, доки навкруги лунав хаос із куль.
Дрек забіг усередину пустого міста, яке ховалось від постійних
набігів мисливців за шкірами. Він чув постріли, доки місто повністю не затихло і на вулицю вийшли перші люди, подивитися на те, що сталося за воротами. Теодор Ешворд разом із мером Блейзфолу -
Самуелем Грейнджером готували військо із дорученням президента на повне знищення “шкуроловів”, аби покінчити із цим раз і
назавжди. За ворітьми - черовний туман, крізь яких не виднілися живі. Хтось курив прямо поруч із тілом друга, інший ридав спершись на стіну, і серед усього цього жаху холоднокровним залишався лише капітан Корнелій Левіт. Він оцінював втрати своїх солдат та тих бісових виродків, а потім із високого піднятою головою сказав те, що на 1 їх бійця 6 убитих виродків. Корнелій
нарахував 15 мертвих своїх.
Могильник забіг у темну вуличку, через яку доносився сморід молодого міста. Скрізь розкидані рештки сміття в перемішку із кінським навозом. Дрек присів, спершись мокрою спиною об
цегляну стіну, на якій виднілись тріщини. Він тер очі тремтячими руками та не міг сказати ні слова. Поруч хтось важко сопів, поклавши голову на розкидані картонні коробки. Крізь те сопіння до болі у венах голови чутний знайомий хрип. У голові промайнула думка, аби тільки не те “створіння”, що йшло за ним по Дель-Тауру, але на щастя, там лежав сивий та бородатий чоловік, який обмочився собі у штани. Старий розплющив каламутні очі та тяжко кашлянув. Його борода злипалася від блювоти, а пальці судомно стискали порожню пляшку з-під дешевого бренді.
-Ти не місцевий. - прохрипів він.
Дрек лише протяжно дихав, не надаючи словам волоцюги сенсу.
-По тобі видно: місцеві так не дихають. Їх легені чорніють щодня від диму, і вони кашляють. А у тебе - чисте, з лісу вибіг, так?
Могильник витер піт зі щоки та підняв голову.
-Де я? У Блейзфолі?
-Саме так, серденько. Остання яма перед пеклом. Тут або багатієш, або тебе зжирає болото, іншого не дано.
Позаду, за вузькою вулицею, пролунав гудок пароплава, низький та протяжний, ніби крик кита, що потребує допомоги. Дрек визирнув із провулку. Унизу, за рядами складів та кранів розкидався порт.
Чорна вода блищала під місяцем, а коло дерев'яних причалів стояли пароплави, які випускали густий дим. Робітники тягали ящики, а рейнджери перевіряли товар біля митниці. Над усім цим висіла велетенська металева конструкція - недобудована залізна дорога, що мала з’єднувати Блейзфол із південними землями.
-Сюди тепер з’їжджаються усі шакали країни. - продовжив старий. -
Золото, фабрики, рейки, річка... Президент хоче зробити з цього місця новий центр заходу. - Він сплюнув кров собі під ноги.
-Але земля тут гнила. - сказав Дрек.
Дрек хотів уже піднятися, як рука старого швидко схопила його за рукав.
-Ти сказав мені щось? Чому хапаєш? - запитав могильник.
-Ні, але ти щось шукаєш. У тебе божевільні очі, які прагнуть щось. Дрек мовчав, доки старий діставав маленьку жерстяну флягу.
Відкрутив кришку, зробив ковток та простягнув могильнику.
-Чув колись про червоний хрест та карту, що може зробити тебе найбагатшим?
-Ні. - Могильник різко перевів очі.
-Ти жахливо брешеш. - Старий криво усміхнувся. - Кілька тижнів назад сюди приїхав один мексиканець, багатий, пихатий та нервовий.
-Щось шукав?
-Саме так, серденько.
-Досить називати мене серденько. - обурився Дрек.
-Добре, байстрюче, продовжимо. - розсміявся старигань. - З ним були багаті люди та солдати. Вони шукали когось, хто знає дорогу у Вальє-де-Оро, але не у саме місто, а те що під ним.
-У сенсі під ним?
Дідуган роззирнувся навкруги, ніби боявся самих стін.
-Катакомби старих іспанців, які ведуть у справжнє захоронене місто Вальє-де-Оро. Каужть, що до американців тут були шахти, не золоті, а значно старіші. Подейкують, що там знаходиться золото, за яке можна придбати увесь світ, але то лише чутки так? - мигкнув він. - Хоча ти знаєш, карта до нього порвата та розкидана на шмаття по усій Америці.
-І де той мексиканець зараз?
Старий замовк, а десь неподалік почулося важке гуркотіння. Воно ставало дедалі ближче, а броньований потяг зупиняв свої колеса.
Чорний, немов сама темрява, із надписом “T.A. Goldrush Prospecting Co”. На ньому сиділи озброєні люди із гвинтівками.
-Або мертвий... або копає вже разом із рештою. - прошепотів старий. - Тут люди зникають швидко, особливо ті, хто шукають щось легендарне.
Дрек замислився, а руки стиснули аркуш паперу у кишені. Раптом над містом, уночі, заволав гул сирени. Усі робітники біля порту заметушилися, а рейнджери почали кричати команди.
-Що сталося? - запитав Дрек.
-Потяг зупинився. - сказав старий.
-І що з того?
-Із Вальє-де-Оро, Ешворда. - старий ковтнув слину.
Напала тиша, яка дерла горло, аби ніхто нічого не міг сказати. Аж раптом старигань заговорив.
-А звідти востаннє прибувають тільки трупи.
Сирена продовжувала вити над портом, немов поранена тварина. Робітники кидали ящики у багно та з поспіхом втікали, у той час як рейнджери перезаряджали гвинтівки. За мить у повітрі пролунало два гучних постріли. Вони кричали одне на одного, але швидко замовкли, спостерігаючи за тим чорним димом, що виходив із чорного бронепотягу. Дрек визирнув із провулку та помітив дещо дивне: звідти ніхто не виходив - ні машиніст, ні охорона, навіть
наймити не наближалися. Потяг стояв посеред рейок, ніби мертвий, ніби приїхав із самого пекла.
-Чому вони не підходять ближче? - запитав могильник.
-Бояться. Половина митниці вмерла, після того як приїхав цей потяг.
-Що?!
-Вони щось бачили у вагонах, настільки загадкове, що марили цим.
Гуркіт металу перебив його слова. Одні з вагонів повільно
відчинився. Скрип металу був настільки протяжним та противним, ніби хтось розривав дерево голими руками. Весь порт затих, навіть хвилі перестали битися у балки. З темряви вагону звисали ноги.
Тіло повільно хиталося на гаку, а місяць продовжував освітлювати
середину. Далі два, потім три, і так далі. Дехто без облич, інші з розпоротими животами. Солдати блювали від видовища, яке
нависло над ними. Старий лише прошепотів:
-Бачиш: Вальє-де-Оро, нікого не відпускає.
Та Дрек дивився не на трупи. Усередині між мертвими трусилась від жаху жива людина. Худа, з порваними та кривавими рукавами. Він дивився прямо уперед, не кліпаючи, а на грудях висів червоний від крові хрест. Раптом він підняв голову, розирнувся навкруги та почав кричати:
-Ні за що не їдьте туди! - його голос зірвався у кашель. Кров бризнула у стіну вагона. - Воно зводить вас з розуму. З кожним ударом кайла, золото зве вас до себе. Воно говорить, кличе і не
відпускає. Матінко, пробач, пробач мені... Я убив та похоронив тебе там, але я справді не знаю, чи це правда.
Солдати забігли у вагон та декілька разів вдарили бідолашного. Дрек почув хрускіт, а потім жалісливий крик.
-Вони убивають всіх! Всіх уб’ють! Ешворд сучий виродок. - кричав він. - Оті люди - це його рук справа. Він умивається кров’ю за золото, яке ніколи не знайде.
Дрек не відводив очей, доки солдат не дістав ножа та жорстоко не убив чоловіка. Він сховався за стіни провулку, серце важко билося, а поруч старий усміхався з нього.
-Якщо ти ще не зрозумів: жорстокість має сенс, адже породжує волю до життя. - старий важко кашлянув. - Людина знайде причину, щоб скривдити, а потім шукає пробачення у собі,
розмірковуючи, як знайти ту причину буття, коли жити вже немає сенсу.
Старий дістав револьвера та прокрутив барабан.
-Тут усього одна куля, хлопче. Запам’ятай у своїй голові, що смерть - це діло самотнє.
Пролунав постріл - і тіло старого звалилося на землю. Дрек застигнув від жаху, але швидко почав втікати, доки сюди не прийшли солдати чи рейнджери.
-Розділяємось! Той хто стріляв, десь поруч.
Дрек переліз металевий паркан та опинився на задвірку поруч із
м’ясною лавкою. Сморід стояв такий, що починало нудити. Він вже мав йти, як почув голоси. Двоє чоловіків говорили за прочиненими дверима складу:
-Той мексиканець, з вагону, остаточно здурів.
-А ти б не здурів? Їх тижнями не відпускають на світло та не дають випити води.
-Ешворду начхати. Він на все готовий, аби найти те кляте золото. Божевільний дурень, за три місяці жодного камінчика і стільки мертвих людей.
-Він збирає їх з усіх округів Техасу. Звісно, що робити цю рабську справу буде кому.
Дрек завмер біля стіни.
-Чув, що сталося внизу у шахтах?
-Ти про що?
-Безумці поїдали тіла, адже їх ніхто не кормив. Там була бійня.
-Так ось, хто у тому поїзді... Пролунав нервовий сміх.
-Кажуть, що там вже ніхто не розуміє, чому копають. Просто бояться вийти на світло ні з чим.
-Еге ж, що так помруть, що так. Різниця лише, чи швидко від кулі, чи через тиждень від гангрени або зневоднення.
-Повернутися? Це пекло закінчиться тільки тоді, коли останній золотий камінчик приїде у статкування Ешворда.
-Ти ж знаєш, що він хоче захопити владу у Техасі? Тримати штат тільки у своїх руках.
-Мер справжній дурень, що слухає його.
-Еге ж, але він обіцяє людям статок і їм, і сім’ям, тому ті йдуть до нього.
Дрек стиснув щелепу, розуміючи, що чутки були правдиві. Не чудовиська, не прокляття - люди. Їх убивали люди, жадібні, голодні та жорстокі, яких клята примха отримати золото перетворювала на тварин. І тепер він зрозумів одну просту річ: найстрашніше у Вальє-де-Оро не золото, а те ким люди готові стати заради нього.
-Оглянути усі вулиці! Знайти того, хто стріляв, він не міг далеко втікти. - лунали крики.
Дрек різко відступив у тінь. Двері складу відчинилися, і на вулицю вийшов чоловік озброєний рушницею. Він ледве не помітив могильника, тінь якого відбивалася від ліхтаря, але за мить пролунав доволі знайомий гуркіт. Зупинився ще один потяг. Дрек залишився сам. Він дістав шматки карти та зібрав їх у єдиний
малюнок. На ній відображалася гора, яка ділилася трьома червоними мітками, кожен із яких щось і означав. Зараз Дрек розумів, що йому треба у Вальє-де-Оро, і якщо все те що
відбувається - це за правду, то золото справжнє.
До славетного міста залишалося ще 5 днів. Дрек розумів, що іншого шляху, як уникати поселень по дорозі немає. Спершу йому потрібно втікти з бісового Блейзфолу, а далі думати, як вижити цих 5 днів.
Крізь темряву, у яку не діставало світло місяця та ліхтарів, могильник бродив вулицям у пошуках виходу з міста. Він покинув порт, а через деякий час, солдати та рейнджери припинили пошук, хоча були пильними та насторожі, здійснюючи обходи. Попереду, поміж, будинками з’явився старий міст через канал. Вулиця
освітлювалася погано, а солдат майже не було. Під ним чорніла каламутна вода, а поруч стояв чоловік, який повільно курив сигару.
-Втікаєш, так? - запитав він.
-Ти хто такий?
-Сайлас, клич мене так. Старий нарешті пустив собі кулю?
-Звідки ти про це знаєш?
-Я маю вуха, хлопче, всі кому не лінь про це говорять. Чи може ти його убив?
Дрек болісно ковтнув слину.
-Лише бачив, як той себе убив.
-І не зупинив? Це ж рівноцінно вбивству. - викинув сигарку Сайлас.
-Я не встиг... Все сталося досить швидко.
-Ну й чорт з ним, насправді. Він лише загублений гвинт, кому до таких є діло? - чоловік єхидно усміхнувся.
-Що за цим каналом?
-Вихід прямо за стіни міста, але чому я маю тебе пропускати? Дрек замовк, він і не знав, що сказати.
-Розслабся, йди собі із Богом, і не повертайся сюди ніколи. Місто поглине тебе.
Сайлас відступив у бік та відкрив металеву решітку у канал. Дрек швидко пробіг, залишаючи за собою лише сморід. У темному каналі могильник чув лише свої думки, які наростали, як груда каміння.
Вони душили його, змушували зупинятися, а навкруги лунало хлюпотіння, ніби хтось біг по воді. Серца Дрека билося сильніше, і він прислухався довкола. На вулицях солдати перекривали виходи,
закривали станцію та охороняли порт. З міста прямим шляхом було не втекти, але у в кінці тунелю почалося пробиватися місячне
світло. Дрек біг сповнений повними грудьми повітря, ніби
звільнився від давніх кайданів. Із кожним вдихом місто залишалося позаду, у диму, вогнях та сиренах. Могильник кинув поглядом
місце, у яке більше повертатися не хотів. Він важко видихнув, розуміючи, що попереду лежала тільки темрява.
4
Амос кричав, як навіжений. Його очі передавали біль та втрату, а із ноги витікала кров. Він дивився навкруги, переводячи очі на двох мертвих мисливців за алігаторами. Нелюдський голос лунав на все містечко, доки швидко у двері не вірвалася Марта, яка спала
неподалік, у сусідній хатині. Вона швидко бурмотіла щось іспанською, тримаючись за голову та щоки. Амос не міг припинити вищати, від чого у жінки закипало серце. Марта підійшла до мексиканця та забрала руку з його коліна.
-Куля пройшла неглибоко, ходити будеш.
Марта мовчки перев’язала рану та піднялася на ноги. Її втомлені очі ще декілька секунд дивилися на пораненого Леві та двох мертвих, що лежали поруч. Губи рухалися, ніби вечірні хвилі, аби щось
сказати, але вона так і не наважилася. Жінка лише спокійно видихнула, взяла миску із кривавою водою та пішла до дверей.
-До ранку не рухайся. - мовила вона. - Якщо буде гарячка - буди мене. Їх я вранці приберу, зараз не час. - Показала вона на мисливців. - Таке трапляється, нічого не зробиш, і винуватців я точно не шукатиму.
Двері рипнули та зачинилися. Хатина занурилася у тишу. Лише лампа злегка потріскувала біля стіни, а за вікном шуміло болото. Десь у темряві квакали жаби та зрідка плюхалася вода, ніби щось велике пливло між очеретами. Амос залишився сам. Його голова повільно опустилися. Перед очима лежали мертві мисливці. Їх перекошені обличчя, калюжі крові та скляний погляд. Ще вчора разом полювали на алігатора, рятували свої задниці від білого чудовиська та знімали вперше, для нього, шкуру, а сьогодні вони лежать мертві, частково і від його рук.
І найгірше: світ не змінився. Болото все так само шуміло, вітер так само хитав дерева. Змінювався лише місяць, який подеколи зникав, а потім відроджувався таким худорлявим. Леві гірко посміхнувся.
-Люди вигадали собі занадто багато брехні: долю, честь та відвагу. Божий задум, що керує їхніми головами, ніби це могло врятувати їх від брехні чи кулі в серці. Насправді, кожен боїться визнати, що життя нічого не варте. Існує лише первинне, справжня природа зла, що слідує із волею природи, як єдине ціле, адже, якщо існує життя, то мусить бути і той, хто його відбирає.
Мексиканець пригадав свого батька. Вбитого дурнями шаленими кулями у провулку, ввечері. 15 куль, розстріляний, як бродячий пес. Життя дало їм право віднімати його у когось, і тоді Леві зрозумів, що світ не винагороджує хороших. Світ взагалі нікого не
винагороджує. Тут виживають або жорстокі, які пізнали істинну справжнього зла, або щасливчики, котрі не знають, чи прокинуться завтра.
-Лише тварини убивають, бо бажають жити. Людина, мабуть, похибка природи, бо убиває, адже так їй вздумається. Лише вона здатна різати за каміння, папірці чи фальшиві прапори, називаючи себе цивілізованою.
Леві повільно перетягнув погляд до лампи, де полум’я поступово зникало. Амос аж раптом подумав, що найбільше прокляття людини - це не смерть, а здатність усвідомлювати. Його серце
розуміло, що усе циклічне, і усьому тому, що згасає, буде новий початок. Вічне зло відродиться, як і вічне життя.
5
У Дель-Тауері по - справжньому тихо, а на чорному полотні
відбивався худорлявий та гострий місяць. Собаки тихо скавінчали собі під носа, а з вікон ледь-ледь проглядалися жовті вогні фонарів. Салун стояв оточеним та закритим для перегляду. Усіх убитих немов би змило великою течією, і після жахливої різанини там залишилися лише перекинуті меблі. Вранці люди ще виходили жити: торгували, прибирали, носили воду та мішки із зернами, але робили це обережніше, чим зазвичай. Кожен погляд затримувався на обличчі іншого, а руки мимовільно тягнулися до кобури. Діти сміялися рідше, а повії все менше пропонували себе за хорошу платню. Люди подейкували між собою, що після того галасливого вечора, у місті залишилося відчуття повної тривоги. Ніби між шпаринами будинків, темними та прохолодними вуличками,
відбивалася велика тінь моторошного минулого, яке огорнуло їхнє містечко. Старигані важко курили трубки та намагалися не говорити про те що сталося, але коли відводили очі до відділку шерифа, то бачили Курта, який сидів поряд із вікном, тримаючись за голову. Він чув у своїй голові нестерпні кроки, які поступово
наближалися до міста. Серца билося сильніше, а загартовані руки трусилися частіше. Бронзер споглядав на стіну, де висіли “його” жертви, а потім переводив голову на небеса.
-Кожний з вас востаннє бачив місяць таким. - тихо прошепотів він.
Шериф боявся по-справжньому голосно заговорити. Він відчував присутність Ніла поряд із собою, через що йому робилося зле. Вітер подеколи бив своїми невидимими пальцями об скло, нагнітаючи і без того розхитаний стан Курта. Кімната ледь помітно
освітлювалася, відкидаючи темні тіні по кутках. Шериф не дивився туди, бо гадав, що побачить там силует Пастора. Він замовк на хвилину, взяв за голову та за бутилку, що лежала поруч, і швирнув її у стіну. Стіни наповнились істеричним криком, а кулаки гепали по столу. Курт розкидав усі бумаги, які лежали на столі по підлозі. Він третю ніч не міг спати, чуючи його голос, який шкрябав йому мізки із середини.
-Ти боїшся його, я знаю. - лунало відлуння по кутках стін.
-Хто це вбіса говорить?
-Місяць... Лише він здатний створити початок власним
закінченням. Та людина - тілесна, жива, але створена, ніби носить у собі древнє.
-Про що ти говориш? Хто ти?
Курт не бачив нікого, тіні світла злегка розмивалися у його очах.
-Те що породжується - помирає, те що помирає - породжується. Як сонце, як місяць, і між ними існує щось, чого ти не здатен осягнути, як осягнув він.
-Пастор...
-Ні, аж ніяк. - У темноті показався високий циліндр. - Він лише оболонка вічної душі, що прямує з однією метою. І доки існує місяць, доти існує і вона.
Світло лампи стало мерехтіти частіше, а на вулиці чулося важке іржання коней, що були закриті у стайні.
-Людина завжди створює причину його пошуків. І шукатиме він постійно, як робив це до сьогодні, як робитиме після. Скільки достеменно було змінено облич, тіл чи голосів?
Курт сперся об шафу та задушливо дихав. Його очі сльозилися, а циліндр навпроти, то з’являвся то зникав, як і голос, що він чув, то спереду, то навкруги.
-Безліч...
-І те, що на стіні, це лише кривава капля в океані, шерифе, пам’ятай це.
Тінь розчинилася ніби її ніколи не існувало. Годинник повільно клацав, а потім рівно о півночі вдаряв своїми гучними ударами. За вікном був чутний крик людей, які затягували шторини та ховалися під ліжками. Курт руками, що невпинно тряслись, потягнувся до
вікна та закрив його фіранками. Він прислухався до кроків, що
лунали по вулиці, поступово наближаючись до його ділянки. Пухкі, старі руки потяглися на зустріч револьверу, та заряджання барабану лунало ехом по кімнаті.. З кожною закладеною кулею у голові виростали згадки, як тиснулася рука Пастора після кожної голови.
Його душа не могла прийняти та простити чоловіка, який пішов на справу із злом, яке немає компаньйонів.
Двері знизу заскрипіли, наче хтось їх привідкрив. Глухі кроки
відбивалися об дерев’яні дошки. Курт прислухався, як той “гість” торкався речей та обходив кімнату вздовж. Він націлив револьвера на двері і смиренно чекав. Шериф добре знав їх, та хто за тими кроками стоїть. Чиє кремезне тіло готове прийняти кулю, чиї руки готові були натиснути на курок у відповідь. Гнітючі звуки від чобіт лунали вже на сходинках. Крок за кроком, крок за кроком, доки не стихли. Курт замислився, відчув важке дихання та декілька разів вистрілив у двері. Двері відчинилися, а за ними впало тіло
помічника Дженкінса. Бронзер закричав, а руки затряслися. Він так був зосереджений на двох кроках, що не почув, як їх насправді було
4. За темним світлом вирізнялися тонкі щоки та гострий лоб, а перевернутий хрест був видний навіть у темноті.
-Це ти йому про мене розповів, так?
Курт плакав, як щеня, перед силою, яка затьмарювала розум. Руки тремтіли, але револьвер був досі у них. Він підняв руку та із криком вистрілив, влучивши у плече Ніла. Той лише відсахнувся, після чого кинув сокиру прямо у макітру Бронзера. Череп розколовся на двоє, а Пастор взявся за поранене плече. Він давно не відчував кров на пальцях своєї руки. Поступово тепло покидало його тіло через діру, залишену Куртом, а рука поступово тремтіла. У такі моменти
Пастор завжди згадував, що він лише жалюгідна оболонка, яка скована м’ясною в’язницею, котру міг покинути лише вмерши.
Ніл стояв посеред порожньої вулиці, тримаючись за плече. Кров повільно стікала та капала на пил, що розносився вітром Дель-
Тауера. . На вулиці було так тихо, що із відділку стало чутно тріскотіння лампи.
-Ще одна душа у чистилищі, і знову у такий повний місяць. Вони ж помирають там, Ніле, коли ти їх убиваєш у кінець циклу.
Пастор повільно витер кров з долоні.
-Вони самі туди входять, я лише зачиняю за ними двері.
-І все ж ти приходиш саме тоді, коли місяць повний. Чому? Ніл підняв очі до неба.
-Тому що у ночі світ стає ближчим до смерті. Молодий місяць
народжується. Повний - дивиться зверху. А худий... Худий помирає.
- він протяжно видихнув. - Усе слабне перед новим колом.
-І ти віриш, що його не можна розірвати?
Пастор тихо засміявся, ніби повітря дихало замість нього.
-Людина не здатна розірвати власну натуру, як вона розірве вічність?
Чоловік в циліндрі зробив крок уперед.
-А якщо знайдеться той, хто відмовиться грати свою роль?
-Не знайдеться. - відповів Ніл.
-Чому ти так впевнений?
-Бо я шукав. - тиша стала важчою.
Десь далеко у стайні заіржав кінь. Пастор сперся на здорове плече та не опускав руку з пораненого. Його ніздрі болісно дихали.
-Покоління не змінюються. - сказав він. - Обличчя міняються, імена гниють, країни занепадають, але коли приходить час - усе
повторюється. Один біжить від себе, інший женеться за ним, а між ними завжди стоїть смерть.
-І ти вважаєш себе смертю? - запитав чоловік.
-Ні. - Ніл похитав головою. - Смерть чесна, на відміну від мене. Вона приходить до всіх однаково, а я лише нагадую людям про їх
справжню сутність.
-Тоді що таке чистилище?
Ніл не відповів відразу. Він спостерігав за калюжею крові, що витікала з під дверей дільниці.
-Чистилище це не місце... Це момент між тим, ким людина була, і тим, ким вона стане після болю.
-І після смерті?
-І після смерті також.
Пастор усміхнувся своїми грубими вустами.
-Ти надто любиш вигадані назви. Люди завжди дають імена тим речам, які бояться.
Вітер пронісся вулицею та хитнув плащ Пастора.
-Тоді скажи мені напряму, Ніле, вони повертаються?
-Ти ж знаєш відповідь... А хіба ж хоч одна душа здатна покинути власне зло? Вона помирає та породжується із ним.
-Отже, скажи, Пасторе, Чистилище - це...
-Дорога назад, звідки все почалось. - він подивився на місяць. - довга дорога, крізь нове життя.
Очі чоловіка загорілися червоним. Він застиг і єхидно посміхався словам Ніла.
-А якщо колись цикл завершиться?
Вперше за всю розмову Пастор виглядав втомленим. Кров сочилася із рани, а в голові страшенно боліло.
-Коли змія доїсть місяць повністю - світ або очиститься, або
народиться ще гіршим. Але люди не дочекаються цього: занадто слабкі, аби бачити кінець власного кола.
-Правда ж у тому, Ніле... - голос чоловіка став тихішим. - Що ти боїшся не кінця циклу.
Пастор перевів на нього погляд.
-Ти боїшся, що одного дня ти не знайдеш більше зло, чим ти сам і ніколи не зможеш перервати цикл.
-Твоя правда, я її ще не знайшов...
Вітер хитнув стару вивіску салуну, а десь далеко загавкав пес, доки не заговорив чоловік у чорному.
-Ти шукаєш “людину”, Ніле?
-Ні. Люди надто дрібні. Їх зло занадто коротке. Сьогодні вони
ріжуть одне одного за золото, а далі гниють у ямах без згадки про них.
-То що може бути страшнішим за тебе?
-Ідея.
Чоловік в чорному криво всміхнувся.
-Та, що не помирає разом із тілом.
Між ними нависла тиша, яку обірвав Ніл.
-Я вбивав сотні виродків, але кожного разу світ народжував нових. Іноді гірших, ніби хтось намагається перевершити власний корінь зла.
-І ти хочеш знайти межу?
-Лише побачити дно колодця.
-А якщо його немає. - всміхнувся чоловік в чорному.
-Тоді цикл справді вічний. - сказав Пастор.
-І чистилище?
-Так, ця пекельна дорога між колами. - мовчанка стала ще важчою.
- Деякі люди носять у собі давній біль, інші - жорстокість. Вони не знають, чому їх тягне до проституток, золота чи вбивств. Але душа пам’ятає, завжди пам’ятає.
-А ти, що пам’ятаєш ти?
Пастор дивився на місяць так, ніби бачив щось страшніше за ним.
-Те, що цикл не закінчується. І що десь породжується зло, яке я ще не зустрічав.
Пастор підійшов до Гермеса. Кінь злегка фиркнув та вдарив
копитом по землі, відчуваючи запах поту та крові. Ніл схопився за сідло здоровою рукою та повільно сів верхи. Дель - Тауер залишився позаду тихим, та немов вимерлим. У вікнах ще жевріли вогні, але
місто вже нагадувало могилу, яка чекала свого світанку.
-Цикл ніколи не закінчується... - чоловік в чорному дивився в слід Нілу. - Дивна річ, чи не так? Він шукає джерело темряви, ніби воно ще має народитись.
Пастор натягнув поводи, але не озирнувся.
-А воно, можливо, вже давно ходить серед людей. Змінює голоси, обличчя, імена, та вперто вдає, ніби бере участь у пошуку.
Гермес нервово фиркнув, скачучи далеко за місто.
-А найстрашніше не те, що зло живе вічно. - продовжив чоловік в чорному. - А те, що з часом воно починає забувати, де народилось.
Худий місяць освітлив перевернутий хрест на шляпі.
-Але місяць пам’ятає усе.
Пастор мовчки вдарив коня по боках. Гермес ще дужче рушив
уперед, розчиняючись у темних вуличках Дель-Тауеру, а чоловік в чорному циліндрі ще довго стояв біля дороги, дивлячись у ніч.
Над містом повис повний місяць, який очікував народження нового дня.
VI
Дитина - Монастир у скелях - Дзони над урвищем - Люди, що перестали молитися - Сповідь Естебана - Чорний вершник
1
Блейзфол залишився далеко позаду, але Дрек відчував, що місто ще досить довго не покидало його. Навіть тут, серед непролазних боліт, у тиші ночі, він подеколи чув гучні гудки бронепотягів та протяжні сирени порту. Вони долинали уривками, гублячись у тумані та вітру, ніби саме місто задихалося позаду. Могильник йшов уже декілька днів без нормального сну. Піт заливав очі, а сорочка настільки просмерділася кров’ю, димом та болотом, що Дрек перестав
відчувати той запах. Болота здавалися нескінченними. Чорні кипариси підіймались з води, ніби стовпи мертвого храму. Їх
Між гілками висіли старі пасма сірого моху, які хиталися від вітру та подеколи торкалися стомлене обличчя Дрека. Вода під ногами постійно чвакала, а багнюка затягувала чоботи майже не по коліна.
Він йшов весь час обережно, стараючись не шуміти, постійно перебираючи револьвер у кишені.
Уночі болота жили власним життя: десь квакали ропухи, у темряві плюхалося щось важке, а з верхівок дерев лунав крик птаха, що
нагадував людський крик. Подеколи між деревами світилися червоні очі алігаторів. Вони нерухомо дивилися на Дрека, а потім зникали під товщею води. Одного разу від гучного хрипіння
неподалік. Різко вихопив револьвер, але побачив лише чорного коня, який застряг у багнюці по саму шию. Тварина фиркала,
намагаючись вирватись, але кожен рух затягував її все дедалі і дедалі глибше. Очі коня дивилися на нього - налякано та
безпомічно. Дрек стояв мовчки, дивлячись, як болото пожирає
тварину. Він зроби декілька швидких кроків, аби допомогти їй, але з боліт стирчала тільки морда. Могильник розвернувся та пішов далі, потираючи вуста, доки позаду ще довго чулося задушливе іржання.
Він не розпалював вогонь: боявся. Після Блейзфолу йому ще всюди ввижалися люди Ешворда, шкуролови та чужі кроки. Декілька раз він прокидався, чуючи навколо себе дивні звуки, ніби хтось стоїть зовсім поруч і дихає йому в потилицю. Але навкруги була лише тиша, дерева та туман.
На другий день він натрапив на старий човен, напівзатоплений та прибитий до коріння кипараса. У середині лежав скелет чоловіка у довгому та широкому капелюсі. Між ребер стирчав іржавий ніж.
Біля кісток валялася пуста фляга та мішечок із перетертим золотом.
Дрек довго дивився на те золото, руки тяглися до мішечка, а в думках знову насідала думка обдерти мертвого. Але він мовчки переступив через човен та пішов далі. Час у болотах втрачав сенс.
Сонце майже не пробивалося крізь туман та дерева. Здавалося, ніби світ застряг тут назавжди, але на третій день щось змінилося. Води ставало дедалі менше, а обличчя доторкалися гостріші промені
сонця. Очерети рідшали, земля більше не провалювалася під ногами, а тверділа та вкривалася сухими тріщинами. Повітря вже не душило вологою, а ставало сухим та дратівливим.
Дрек підняв голову та помітив, що дерева зникають. Болото вмирало за його спиною. Зелений колір покидав світ,
перетворюючись на жовті фарби навкруги, утворюючи зсохлі чагарники та мішкувату землю. Комарів ставало менше, але їх
замінив гарячий вітер, який гнав пісок та землю прямо в обличчя.
А ще через день болота назавжди залишилися позаду. Попереду лежала інша земля - мертва.
Величезні рівнини тягнулися до самого горизонту. Подеколи стояли самотні дерева - чорні та перекошені водночас. Ніби колись їх палила блискавка, але вони так і не впали. Їх гілля були сухими та довгими, ніби кістки потопельників, які стирчали з землі та тягнулися до неба. Сонце висіло над пусткою стомленим,
розпеченем оком, випалюючи усе живе. Уздовж дороги
колодязі та кістки худоби, вибілені сонцем настільки, що майже
світилися серед бурої землі. Подеколи на стовпах ще висіли шматки тканини або мотузки, які скрипіли від вітру. Деякі будинки стояли із вибитими вікнами, а інші майже повністю провалилися під власною вагою. Здавалося, що люди тікали звідси поспіхом, залишаючи усе позаду.
На одній із ферм двері будинку повільно билися об стіни вітру. Глухий вітер розлітався пусткою, мов удари труни. Дрек зайшов усередину, вдихаючи задушливе та сухе повітря дому. На столі досі лежали обережно складені тарілки, покриті великим шаром пилу.
Біля печі валялася покинута дитяча іграшка - маленький коник без однієї ноги. На підлозі хрустів пісок, який вітер роками розносив крізь щілини. У далекій кімнаті могильник знайшов два скелети: чоловічий та жіночий, які міцно трималися за руки. Біля стіни стояв порожній глечик із водою, з якого подеколи здіймався пил.
Поряд із ліжком лежав пересушений квітковий вінок. Дрек дивився на них. Колись він би переступив кістки та пішов, але зараз щось усередині неприємно стиснулися, і він не розумів чому. Надвечір кольори неба почали змінюватися. Сонце опускалося нижче,
розливаючи землі густі червоні кольори. Тіні від пагорбів ставали довшими та нагадували чорні ріки, які текли крізь пустелю. Десь зверху закривали своїми крилами обличчя Дрека грифи. Їх темні
силуети повільно різали небо, а інколи вони опускалися так низько, що дивилися прямо могильнику в очі. Саме тоді, коли сонце почало тонути у червоному мареві горизонту, він побачив перед собою дивний силует. Старий чоловік помалу тягнув дерев’яний візок крізь пилюку. Його ноги ледве пересувалися, а спина була зігнута
настільки, ніби хребет ось-ось переломиться. Колеса візка скрипіли при кожному русі, залишаючи за собою довгі борозни на землі.
Дрек спершу хотів обійти його стороною, йому не потрібні чужі проблеми, після того, що він пережив. Але коли проходив повз, то помітив, що у візку лежить загорнуте у тканину тіло. Старий
помітив його, важко кашлянув та зупинився. Піт лився з нього водоспадом, а шкіра зів’яла настільки, що нагадувала пустельний бур’ян.
-Вода є? - запитав він у Дрека.
Дрек мовчки простягнув флягу. Старий зробив маленький ковток та поверну її назад.
-Дякую. - тихо сказав він.
Могильник вже хотів піти, як старигань зупинив його питанням:
-Не допоможеш мені дотягнути її до каміння. Дрек перевів погляд на візок.
-Хто це?
Старий мовчав декілька секунд, потім цмакав декілька разів, доки протяжно не видихнув та не сказав:
-Моя дружина.
Вітер ганяв пил між ними. Дрек дивився на тіло, загорнуте у стару ковдру, над якою вже літали різноманітні комахи.
-Чого сам не поховаєш?
-Земля тут тверда. Не хоче, аби до неї дісталися койоти.
Дрек мовчав, а дідусь не просив вдруге. Стомлено взявся за візка та потягнув його вперед. Могильник дивився йому услід, а потім важко видихнув та підійшов допомогти. Разом вони тягнули візок до
кам’янних горбів неподалік. Сонце майже сіло, а земля по-трохи холола від денної спеки. Вітер свистів між камінням, здіймаючи тонкі хвилі, через що тих двоє час-від-часу кашляли. Вони не спілкувалися всю дорогу, лише хрипіли та витирали піт із чола. Коли вони дійшли до каміння, чоловік сів поряд із тілом дружини та довго дивився на захід сонця. Небо повільно темнішало, а червоні кольори ставали густими, мов кров.
-Дякую тобі. - тихо мовив старигань.
Дрек нічого не відповів, лише стояв мовчки та дивився, як старий гладить крізь тканину голову жінки. Він по-справжньому відчув у душі втому. Важку людську втому, яка зжирала всередині більше і страшніше, чим кулі. Дрек скрутно видихнув, поплескав старого за плече, та попросив, аби той беріг себе і пішов, доки не заснув біля високого каміння.
Наступного ранку могильник рушив далі, і саме тоді на горизонті з’явилися перші скелі. Спочатку - тонкі сірії лінії через гаряче
марево, які через години ставали все більшими. Величезні кам’яні стіни здіймалися із землі, немов розрубали землю своїми гострими краями - каньйони. Рівнини поступово переходили у кам’янисті схили, а під ногами більше не було піску, лише тверде каміння та сухі тріщини. Рослин ставало менше, а сухі кактуси і колючі кущі єдині, хто виживав серед пустелі. Сонце тут палило ще жорсткіше, а повітря трусилося, ніби сама земля плавилася. Іноді Дрек чув дивні звуки, які розліталися поміж скель. То були не голоси дітей чи
тварин - лише вітер. Але у вузьких проходах каньйону він звучав так, ніби сама земля тихо стогнала від старості. Одного вечора могильник піднявся на пагорб і завмер. Перед ним розкинувся гігантський лабіринт із каменю. Урвища йшли на багато миль
вперед, перетинаючись вузькими проходами та темними ущелинами. Глибоко внизу розкидалася звивиста стара дорога, витесана просто у скелях. Біля неї стояли руїни кам’яної місії із дзвіницею, яка ще не впала. Її темний силует відділявся на фоні червоного неба, мов старий надгробок серед пустки.
Дрек довго дивився на монастир. Єдина дорога, яка вела далі крізь
каньйони, проходила просто повз нього. Могильник примружив очі.
Колись такі місця будували не просто так, особливо тут, серед
каміння і пустки, де людина могла померти швидше від спеки, ніж від кулі. А значить, або монахи рятували тих, хто йшов цією
дорогою, або ця дорога вела до чогось настільки важливого, що навіть серед мертвих скель люди звели дім для Бога. Дрек ще раз
подивився на темний силует місії, а потім рушив униз, до однієї із доріг, які вели у Вальє-де-Оро.
2
Спуск у каньйони виявився значно гірше, ніж Дрек уявляв згори. Дорога, витесана прямо у скелях, давно почала вмирати. Каміння обсипалося під ногами, старі дерев’яні балки тріщали час-від-часу від вітру, а вузькі проходи ставали настільки тісними, що подеколи буквально потрібно було тулитися спиною до холодного каменю, аби не зірватися униз. Могильник обережно переступив через
чергову тріщину, але камінь під чоботом раптово хряснув. Нога
різко поїхала вниз, а тіло потягнулося вслід. Він встиг викинути руку та вчепитися пальцями за виступ скелі. Дрібний щебінь градом посипався у вирву. Каміння довго летіло униз, доки не почувся глухий удар. Пальці ковзали по пилу, а під ногами розчинялася
чорна порожнеча. Вітер ударив у спину сильніше, ніби сама ущелина хотіла забрати його з дороги до себе, у темні та смертельні обійми. Могильник стиснув зуби, зібрав усі сили та різко підтягнув себе на стежку. Декілька секунд він лежав на пилу та щебеню,
вбираючи бруд жахливим волоссям, яке давно вже загрубіло. Серце билося так сильно, що аж боліло у грудях.
-Гарне місце, аби здохнути. - насміхався Дрек.
Його голос відразу загубився поміж скель. Він піднявся, озирнувся навкруги та рушив далі. Що нижче він спускався, то тихішим ставав світ. Не було ні птахів, ні комах, ні інших звуків життя, які він чув до цього. Лише сухе завивання поміж бездушних кам’яних стін та хрускіт дресви. Подеколи на скелях виднілися старі іспанські символи: хрести, вицвілі стрілки та слова, які стер майже час.
Уздовж дороги валялися перекинуті вози та мертві, напіврозкладені тіла коней. Одні вже давно перетворилися в труху, інші виглядали так, ніби вбиті нещодавно. Каньйон поступово стискався навколо Дрека, вбиваючи своїми “кілками” запах безвиході. Скелі
здіймалися настільки високо, що небо зверху перетворилося на гігантську чорну смуту. Від каменю несло сухістю та могильним присмаком, доволі знайомим Дреку. Саме тоді він почув скрип, коли ноти аромату вдаряли все дужче і дужче. Могильник відразу приклав руку ближче до револьвера, аби відчувати його курок, та обережно виглянув за виступ скелі. Він помітив перекинутого воза, скрипіння якого і вдаряло по вухах Дреку. Одне колесо ще крутилися, дерево розтрощена, а усі мішки порізані та напівпусті.
Навколо лежали кулі, розбиті пляшки та шматки тканини, на які
відкритими, пустими зіницями споглядав кінь. Його роздуте черево вже почало гнити, доки над ним у потоках тихого вітру кружляли мухи у танці мухи. На каменях майоріли відтінки червоного,
багряно - червоного.
Дрек мовчки спустився нижче. Чоботи хруснули по склу розбитого ліхтаря. Він оглянув ногу, гадаючи, що пробив її уламком, але
побачив очі чоловіка, що лежав поряд із простреленою грудною кліткою. Мертвий не відводив очей від могильника, який із жалем дивився на нього. А неподалік викинуло жінку, яка лежала під
каміння. Її руки застигли у позі, ніби вона перед смертю
прикривалися ними від ударів. Дрек оглянув це місце: ні золота, ні прикрас, ні їжі - звичайне пограбування. Таке саме, як і сотні інших, яких він бачив за життя. Могильник вже збирався йти, як почув
ледь помітний звук, який лунав неподалік. Він різко вихопив револьвера та підійшов ближче. Відлуння нагадувало тріскотіння металу, яке перемішувалося із частим свистінням вітру. Дрек
перевів погляд в ущелину та придивився: між двома валунами виглядали нажахані очі. Там сиділа дитина - хлопчик.
Худий, брудний та вимазаний кров’ю. Під очима миготів синець, а губи зсохли від постійної спеки. У руках він тримав маленький кухонний ніж, від чого пальці посиніли та нагадували більше ласти “утопця”. Очима він передавав лють, по - справжньому, по -
звірячому. Так дивився той, хто загнаний у смертельну пастку, але готовий був битися до кінця. На вигляд йому було лише 9. Хлопчик не відводив очей від дула револьверу Дрека, тримаючи у руках ніж, що безбожно тремтів.
-А ну підійди. - хрипло прошепів він. - Давай.
Голос ламався від страху та виснаження, але ніж він не опускав.
-Ну чого став?! Хочеш забрати решту, так нічого не залишилося, тільки я!
Він різко махнув ножем та скривився від болю. Тільки тоді Дрек помітив рану на нозі. Нижче коліна стирчав уламок дерева, мабуть, від розбитого воза. Штанина сильно просочилася кров’ю та пилом. Могильник опустив револьвера та знедолено подивився на малого.
-Хто це зробив? - запитав він.
-А яка різниця? Ви всі однакові. - очі хлопчика бігали то на Дрека, то на воза.
Дрек протяжно видихнув та перевів погляд на жінку та чоловіка.
-Не чіпай їх! - викрикнула дитина.
-І не збирався.
-Брешеш! - хлопчик задкував ще далі в ущелину. - Він теж спочатку говорив, як ти - спокійно.
-Хто він? - запитав Дрек.
-Той чоловік. - очі налилися сльозами.
-Який?
-Худорлявий та високий. Ми не знали його. - Дрек мовчки глянув на нього. - Він забрав гроші та воду, а потім прострелив батькові груди. - Хлопчик дихав усе важче, його руки тряслися тепер не тільки від страху.
-Ногу покажи. - сказав могильник.
-Нізащо.
-Покажи!
-Відчепись.
Дитина різко смикнулася назад та скривилася від болю. Кров
темною плямою розтікалася по каменю. Дрек мовчки дістав флягу.
-Отруєна?
-Ні.
-Ви всі брешете.
Могильник декілька секунд дивився на нього, а потім випив з фляга та поставив перед ним. Хлопчик не рухався, доки вітер розносив запах крові навкруги. Дрек вже хотів йти, йому не потрібні чужі
проблеми, але він дуже переживав за дитину, хоч і обличчям це не показував. Він злився на себе, чому саме зараз його думка обирає “людину”. Саме на шляху до Вальє-де-Оро, де вся людяність зникає, а йому приходить шанс, учіння, спроба прийняти її, як щось прекрасне та допомогти. І чим довше він вагався, тим більше були шанси, що його тіло залишиться гнити тут, разом із тими двома
вбитими. Але хлопчик раптом заговорив.
-Я не хочу помирати. - хлопчик опустив ножа. - Вночі тут койоти, я чув їх, вони вже близько.
Дрек гірко усміхнувся, почухав щоку та підсунув ближче до хлопчиська флягу. Малий ще декілька хвилин дивився, то на воду, то на могильника, вагаючись, ніби навпроти той чоловік дістане револьвера і швидко вб’є його, доки той питиме. Але спрага перевершувала страх, руки потяглися до фляги, а губи жадібно
вбирали у себе воду. Пальці у нього тремтіли так сильно, що вода переливалися крізь вуста на тіло та шию.
Над каньйоном остаточно впала ніч. Визирнув місяць, худий та гострий. Його світло ледь діставало у вирву, де знаходилися Дрек і дитина, розмазуючись по каменю білими плямами. Темрява була тут не чорною, дещо синьоватою, вбирала у себе холодний колір, ніби самі скелі затягували у своїм обійми ніч. Вітер гуляв між урвищами та злегка приносив скиглене виття тварин, які бродили
нічними стежинами. Вони були дійсно близько. Дрек споглядав білу смужку неба на синьому фоні, а потім з тяжкими очима та сухими вустами сказав:
-Тебе як звати?
-Рубен. - відставив він флягу.
-Років скільки?
Малий стиснув плечима та почухав голову, з якої посипався пил.
-Не знаю. Дев’ять, мабуть.
-Куди ви йшли?
-Не знаю я, у пошуках кращого життя. Тато втікав від цих земель, адже тут було занадто сухо і всі рослини згорали та помирали.
Дрек криво всміхнувся та і з жалем подивився на малого.
-А ти чому тут? Куди прямував?
-Далеко, у Мексику.
-Чому?
Могильник нічого не відповів. Присів ближче біля його ноги та
уважно оглянув рану. Уламок дерева зайшов глибше, ніж здавалося раніше. Навколо вже почала чорніти кров, і пробивався
зеленкуватий колір.
-Гниль йде.
-Не чіпай. - сказав хлопчик.
-Без ноги залишишся.
-І шо? Невже це пережити важче, чим смерть моїх батьків?
-Ти завжди такий дурний? - Дрек підняв очі на малого.
Рубен мовчав, лише стиснув в руці ножа. Койоти завили знову, але тепер ще ближче. Могильник схопив за руку малого та вирвав ножа.
-Дай сюди. - місячне світло ковзнуло по лезу. Хлопчик відразу сіпнувся назад.
-Ти казав, що не уб’єш мене.
-Та замовкни вже. - Дрек кинув йому шмат тканини. - Закуси.
Рубен зо страхом споглядав за спокійним могильником, який витирав ножа чистою тканиною. Він взяв тканину у рота, а Очі у нього налилися кров’ю, ще до того, як Дрек торкався рану.
Могильник різко схопив уламок та висмикнув його із ноги. Глухий крик хлопчика розлетівся поміж скель та безслідно зник. Рубен
мало не вдарив Дрека у груди, але той вибив його руку під час удару.
-Ось чому я забрав його у тебе. - Дрек показував на ножа. Малий задихався від болю та сліз.
-Тихо. Все буде в порядку. Ходитимеш!
Дрек мовчки вилив алкоголю, який взяв із воза, на тканину та почав перев’язувати рану. Дитина тремтіла усім тілом, його малі
пальці вчепилися у куртку могильника так сильно, ніби він висів на обрії.
-Та не скигли ти.
-Сам би спробував...
-Мене колись кінь тягав по камінню.
-І шо? - Рубен вдихнув повітря та шморгнув носом.
-Живий, як бачиш, дві кістки тоді зламав.
Хлопчик вперше глянув на нього без тієї дикої ненависті в очах. Вітер гуляв довкола, розхитуючи колесо воза, яке противно скрипіло, наче старий цвинтарний дзвін. Дрек піднявся на ноги та подивився вгору. Неподалік виднівся монастир, а в середині нього ближчали ледь помітні вогні. У місячному світлі дзвіниця
нагадувала хрест, прибитий до урвища.
-Там люди є. - зауважив Дрек.
-Я не піду. Люди гірше за койотів.
-Тоді помреш тут. - Могильник кинув погляд на батьків Рубена.
Рубен мовчав, споглядаючи, як колихалося волосся мати на легкому повітрі.
-Вони всі поганці. - сказав він та опустив очі. - Ти теж поганий?
-Так. - холодно відповів Дрек.
-Тоді чому ти врятував мене?
-Я й сам не знаю. - він важко видихнув.
Дрек підійшов ближче та простягнув малому руку. Рубен дивився на шрами, загрубілі пальці та засохлу кров під нігтями, а потім - на револьвер. І лише після цього обережно простягнув на зустріч свою руку. Могильник допоміг йому підвестися, але дитина смикалася від болю та мало не впала.
-Тримайся міцніше.
-Я сам можу йти. - заперечив Рубен.
-Я бачу.
Дорога крізь каньйон ставала дедалі вужчою. Скелі навколо щільно стискали простір, що інколи здавалося Дреку - ще трохи, і стіни зійдуться над головою, поховавши їх обох під тисячами тон холодного каменю. Ніч остаточно опустилися на ущелену. Місяць завис високо над урвищем та кидав біле світло на дорогу. Рубен гірко шкутильгав поруч, час від часу стискаючи зуби від болю. Його рука міцно трималися за куртку Дрека, хоч хлопчик вперто робив вигляд, ніби це лише через втому. Подекуди дорога проходила так близько до краю, що вниз краще було не дивитися. Прірва під
ногами зникала у суцільній темряві. Лише інколи місячне світило вихоплювало гострі кам’яні зуби десь там, унизу. Старі балки вбиті у скелю століттями тому тріщали від кожного подиху вітру. На деяких ще висіли шматки мотузки та прибиті іржаві гаки, ніби колись тут підіймали вантажі.
В одному місці Дрек різко зупинився. Рубен ледь не врізався йому у спину.
-Шо там?
Дрек не відповів. Праворуч від дороги, просто у скелі, були вбиті старі дерев’яні хрести - одиниці, десятки, сотні. Одні падали вниз, інші давно згнили та перекосилися. На деяких ще висіли імена,
написані вицвілою фарбою. Між хрестами біліли кістки. Черепа дивилися на тих, хто проходив вздовж, а вітер ганяв між ребрами пил та дрібне каміння.
-Хто це? - Рубен зблід.
-Дурні.
-Їх убили?
Дрек не відповів нічого, лише кивнув головою.
-За що?
-А яка різниця? - буркнув Дрек.
Один із хрестів не витримав та полетів у вирву. Рубен відвернув погляд - і вони рушили далі. Ноги несли їх все глибше у каньйон. Скелі тут були темніші. Місцями вони ближчали у місячному світлі, ніби хтось вкрив їх тонким шаром олії. Вузькі проходили
нагадували нутрощі мертвої тварини. Повітря стало сухим та
морозним, перемішувалося із різноманітними запахами навкруги та приносило аромат ладану. І саме тоді вони почули дзвін - глухий та важкий, наче хтось повільно бив металом по самій ночі. Рубен здригнувся та подивився увесь, за ним глянув і Дрек. Відлуння
довго перекочувалося між скель, ніби самий каньйон відповідав металевому звуку. За черговим поворотом дорога раптом
розширилася, і вони побачили його - монастир.
Він висів над ущелиною, немов вирізаний із самої скелі.
Гігантський, темний та мовчазний. Кам’яні стіни здіймалися на декілька поверхів угору, а вузькі вікна нагадували чорні порожні
очниці. Здавалося, що будували його не люди, ніби завжди тут стояв між урвищами ще задовго до боліт, золота та самих міст. Старий велетень, який пережив занадто багато століть. Його верхівки губилися у темряві скель. Старі башти поросли тріщинами та чорним мохом, а деякі частини стіни вже давно розсипалися у вирву. Проте навіть при такому стані, монастир виглядав занадто величним, по - справжньому королівським. Королів, які
поглиналися цими землями. А навпроти нього, по обидва боки стояли масивні дзвони. Підвішені просто між скелями. Їх підтримували старі дерев’яні конструкції, вбиті у камінь
величезними залізними штирями. Мотузки давно почорніли від старості, а метал вкрився зеленими плямами часу. Вони висіли один навпроти одного над самою прірвою, ніби дивилися кожному у
мертві очі. Вітер розгойдував їх повільно та важко. Кожен рух народжував глухий звук, який розносився долиною. Він не був
прощенним чи церковним, не кликав до молитви. Його відлуння оплакувало мертвих, що берегли ці землі. Рубен заховався за спиною Дрека.
-Чого вони дзвонять?
-Щоб люди не забували де вони. - Могильник довго вдивлявся у монастир.
Дорога до монастиря проходила вузьким кам’яним мостом, перекинутим через урвище. Частина плит давно тріснула, а деякі взагалі провалилися під низ. Під мостом темніла глибока прірва, що навіть місячне світило не могло дістати дна. І хто зна з цих чоловіків, що ховається за пітьмою, крізь яку можна розгледіти себе. Рубен боязко глянув униз.
-Ми точно туди підемо?
-А куди ще? - відповів Дрек.
Вони повільно рушили мостом. Вітер хитав мотузки дзвонів прямо над головою, через що метал інколи стогнав у темряві. Чим ближче вони підходили до монастиря, тим частіше Дрек помічав сліди часу.
На стінах виднілися тріщини, а деякі кам’яні статуї ангелів давно втратили обличчя. У однієї не було голови, інша стояла без рук,
жалісливо споглядаючи на тутешніх. Здоровенні двері монастирю були прочинені. Зсередини ледь пробивалося жовте світло. І водночас ні звуку, ні молитви, ні голосів, ні кроків. Обличчя Дрека та Рубена вдарило приємне тепло, яке оточувало голі стіни
монастирю. У ніздрі вдарив аромат свічок, пилу та чогось гіркого, схожого на сушені трави. Дрек обережно ступив вперед, тримаючи руку на револьвері, та сховавши малого за спиною. Монастир виявився значно більшим, ніж здавався назовні. Високі стелі губилися десь у темряві, а кам’яні колони здіймалися до гори, мов стовбури мертвого лісу. Уздовж стіни стояли ряди подертих лавок, частина яких давно струхлявліла. Свічки ледь освітлювали
приміщення, через що тіні по кутках здавалися живими. На стінах висіли ікони, вкриті тріщинами та пилом. Деякі обличчя святих були подряпані або навмисне вкриті сажею. Але найбільше Дрека вразила, непритаманна йому, тиша - не церковна, не спокійна, а
втомлена. Наче це місце давно перестало чекати Бога.
3
У дальному куті монастиря сиділи люди. Декілька чоловіків, жінок та старих. Хтось перев’язував руку, інші дивилися у підлогу. Одна пані тримала на колінах дитину, що кашляла кров’ю у тканину. Біля стіни лежав старий без ноги, а поряд стояли милиці збиті із сирого дерева. Ніхто з них не молився, не стояв біля вівтаря. Люди сиділи тут не через віру: їм більше нікуди йти.
Рубен сильніше притиснувся до Дрека, коли повз пройшов чернець із мискою гарячої води. На його руках виднілися старі шрами, а одна половина обличчя була обпечена настільки, що губа
закривалася не повністю. Могильник повільно оглянув залу. Усе тут виглядало не як монастир, а як притулок для людей, яких світ пережував та виплював назад. Подекуди на кам’яних плитах ще виднілися старі плями крові. Біля колон лежали завернуті у
тканину тіла - їх не ховали відразу, земля між скель була занадто твердою. Дрек звик бачити смерть, звик до страху та жорстокості, але тут все виглядало інакше. Тут люди не боролися за золото, не стріляли одне одному в спини. Їх основне бажання - дожити до
ранку. Побачити ще один світанок та ніколи не зустріти власний захід.
Рубен смикнув Дрека за рукав.
-Ти підеш?
-Не знаю. - із втомою сказав могильник.
У цей момент десь угорі знову вдарив дзвін. Глухий звук пролунав у кужне вухо в монастирі, але люд не придав цьому значення. Одна бабця перехристилася, не підіймаючи голови, бурмотіла собі під ніс. Дрек зрозумів чому: колись цей звук, мабуть, кликав людей до молитви, а тепер нагадував їм про те, що вони досі живі. Важкі кроки пролунали позаду. Рубен обернувся та шарпанув Дрека за
куртку.
-Поглянь.
До них наближався високий чоловік у темному монашому одязі. Йому було далеко за 50. Сиве волосся коротко зрізане, а ліва щока перетята довгим шрамом, який тягнувся до початку шиї. Ходив він важко, трохи припадаючи на одну ногу, але найбільше Дрек дивився на руки. Усі в порізах, перебиті, грубі - не священника, а старого солдата. Чоловік подивився на Рубена, потім уважно - на
кров на рукаві Дрека.
-Хлопець поранений. - голос у нього був низьким та спокійним.
-Дерев’яний уламок я витягнув. Кров почала гноїтися. - сказав Дрек
-Добру справу зробив. Естебан. - промовив чоловік.
-Дрек. - чоловік кивнув.
-Нога болітиме сильніше. - він подивився на дитину.
-Наче до цього не боліла. - відповів Рубен.
-Чудово, ти говориш. - сказав Естебан.
Він присів навпроти Рубена та уважно оглянув пов’язку, а потім перевів очі на Дрека.
-Ти не батько йому, чи не так?
-Ні. - сухо відповів могильник.
-Але привів його сюди. Чому?
-Я йду у Вальє-де-Оро. Далеко звідси?
-Достатньо далеко, аби пошкодувати, що туди йдеш. - гірко всміхнувся Естебан.
Він рушив повз лавки, які стояли у монастирі, до вівтарю, показавши пальцем йти за ним. Дрек пішов вслід, а Рубен
шкандибав збоку. Вони проходили крізь людей, які давно перестали бути схожими на себе: втомлені обличчя, голодні очі, кашель,
шрами, бинти - тут не було надії. Але чомусь ці люди допомагали кожному, ділилися водою, підтримували одне одного та сприяли підняттю тому, хто вже не міг. І саме це здивувало та водночас злякало Дрека, бо він все менше розумів, чому люди здатні на
жахливу жорстокість, водночас й здатні на співчуття.
Естебан провів їх через довгі кам’яні коридори монастирю. Уздовж стін горіли старі лампи, полум’я яких тремтіло від протягів. Світло було тьмяним та жовтим, через що проглядалися ще більш стомлені обличчя людей. Рубен ледве переставляв ноги, притискаючись ближче плечем до Дрека. Він жахливо соромився цього та
відгаркувався, коли могильник мовчки притримував його рукою. Монах привів їх до великої зали, де колись годували святих. Тепер тут лежали знедолені люди. На підлозі, на старих матрацах, просто біля стін, притискаючись одне до одного ближче. Хтось спав, хтось дивився на вогні, інші не відводили очей від стелі, але один старий
марив від гарячки. Молодий хлопець зволожував йому губи мокрою ганчіркою. Естебан поставив на стіл лампу та сів навпроти Дрека, запрошуючи його присісти у відповідь. Рубен вмостився ближче до стіни, стискаючи у руках ножа, але повіки самовільно опускалися все більше й більше від виснаження.
-Ці знедоленні, ці люди... - заговорив Естебан. - Я колись теж думав, що вони - хвороба. - він дивився убік, на темні арки монастиря. - На війні швидко починаєш так думати. Особливо, коли бачиш, як вони знищують усе на своєму шляху за прапори, які потім гниють у болоті.
Дрек уважно слухав Естебана, не говоривши.
-Я служив 20 років. - продовжив монах. - Бачив міста, де діти їли щурів. Бачив, як матері душили власних немовлят, бо не мали чим їх годувати. Бачив і солдатів, які відрубували кінцівки іншим, а потім шалено сміялися. І знаєш, що найгірше?
-Що?
-Те, що більшість з них не були чудовиськами.
У залі неголосно задзвеніли ложки. Хтось розливав юшку по мисках. Естебан глянув на людей навколо та продовжив.
-Людина дуже рідко народжується злою. Успадковує злість від батьків - ні. Її ламає життя. - стукав пальцями по столу монах. - Повільно, рік за роком - голодом, страхом, самотністю, втратою. Ти засинаєш минулою людино, а прокидаєшся і більше не впізнаєш себе. - Він кивнув на чоловіка біля стіни.
Дрек шморгнув носом та сперся на руки, не зводячи очей з Естебана.
-Його звали Томас. Колись мав ферму, дружину та трьох дочок. Працював важко, нікого не чипав, любив свою стежину. Потім прийшла посуха, через деякий час - бандити, добила війна. Тепер він сидить тут, щоночі боячись заснути, аби більше не бачити, як горить його дім.
Естебан перевів погляд на жінку із дитиною.
-А вона втратила двох синів по дорозі у Вальє-де-Оро. Їх забрали шахтарі за борги чоловіка. Вона досі не знає, чи її діти живі - бідолашна.
Рубен спокійно сопів біля стіни, не опускаючи ножа. Естебан помітив погляд Дрека на ньому.
-Він теж зміниться, якщо вижив. - мовив монах.
-Всі змінюються. - насупився Дрек.
-Так. - кивнув Естебан. - Питання лиш у тому, ким вони стають після змін.
Вітер за вікном глухо бив у дзвони над урвищем. Їхній звук пробивався крізь кам’яні стіни, нагадуючи далеке похоронне відлуння. Естебан опустив очі на свої руки.
-Я прийшов сюди після війни, бо більше не міг дивитися людям у вічі. Мені здавалося, що весь світ згнив, усі заслуговують кулю або
яму. - Він тихо всміхнувся. - А потім сюди почали приходити такі, як вони. - Естебан показав довкола. - Зламані, брудні та голодні, і
знаєш, що я зрозумів? Дрек мовчав.
-Навіть найжалюгідніша людина все одно намагається жити. Навіть після всього... Після втрати, болю, війни. Людина все одно шукає причину прокинутися наступного ранку.
У кутку зали маленька дівчинка вкривала змореного дідуся. Естебан дивився на це, а в душі кипів приємний вогонь.
-Ось чому я більше не ненавиджу їх. - він показав пальцем на дівчинку. - Не тому, що вони хороші. Люди здатні на жахливі речі, ти це знаєш не гірше за мене. - Монах нахилився ближче. - Але людина - це не тільки її зло.
Дрек нічого не відповів. Він спостерігав на понівечених та змучених людей навколо себе. На Рубена, який тихо спав біля стіни, на
старого без ноги, на жінку що співала тихо хворій дитині. І вперше за довгий час у нього не було відрази, лише важка, тиха жалість.
Могильник повільно сперся на кам’яну колону. Десь угорі знову
вдарили дзвони, але на цей раз їх звук не здавався таким мертвим.
Дрек сидів мовчки, спершись до тремтіння на холодну колону.
Світло ламп дрижало на стінах монастиря, вбираючи у себе довгі тіні людей, які давно вже втратили сили навіть на розмови. Десь у куті кашляла жінка, поряд старий гучно стогнав уві сні, а маленька дівчинка поправляла інколи на ньому ковдру, боячись розбудити. Рубен вже бачив з десяток снів. Подеколи він здригався, ніби тіло ще переживало той нещодавний жах. Дрек довго дивився за ним. За маленькою рукою, яка до кінця тримала ножа, за закритими
повіками, крізь які текли сльози та за вустами, які всміхалися,
вбираючи у себе солоно-гірку воду. Потім погляд впав на свої руки - грубі, сухі та побиті, вкриті шрамами.
-Скільки людей вони закопали? Скільки мертвих обібрали? Скільки могли б врятувати? - думав Дрек.
Могильник вже давно зрозумів, що не пам’ятає облич минулого. Тільки глухий дзвін лопати, що вдарявся об землю. Брязкіт брошок, застібок та шелестіння долару. У ніс відразу вдарявся запах гнилизни, крові та піску, який перемішувався із всім цим. Колись йому здавалося, що людина - це брудна тварина, яка рано чи пізно встромить собі ножа у спину. Дрек бачив надто багато, аби вірити у щось інше. Бачив батьків, які віддавали своїх дітей за пляшку оковитої. Бачив і жінок, які затягували чоловіків у свої хатини, обіцяючи приємний присмак ночі, а вранці покидали будинок, залишаючи за собою лише відчутні ноти смерті. І все ж... Він
повільно глянув на залу монастиря. На людей, які нічого не мали, на старого без ноги, якому терпляче молодий хлопець міняв бинти.
На жінку, що віддавала свою миску супу дитині. Та на Рубена, який до останнього не опускав ножа, бо бажав тільки одного - жити. Дрек тяжко провів долонею по обличчю.
-Чому ви всі намагаєтеся жити, хапаєтеся за цю єдину нитку? - пробубнів він.
Світ поїдав цих людей повільно та безжально. Забирав дітей, ламав кістки, імена. Змушував ставати чудовиськами, аби просто пережити ще бодай день. А вони все одно тягнулися одне до одного, все одно допомагали, все одно ділилися. Могильник заплющив очі, йому раптом стало важко дихати. Не від страху та злості, це було щось інше, настільки забуте, що стискало груди. Дрек згадав старого у пустці, що тягнув тіло дружини через каміння. Згадав, як той гладив її наостанок волосся перед її останнім заходом сонця. Згадав Рубена, який хапався за життя, як дикий, з перебитим крилом птах.
Згадав і тих, кого все життя оббирав - і раптом усі перестали здаватися йому слабкими. Вони були просто людьми - живими,
недосконалими та наляканими. Та все одно впертими настільки, що із гробом на спині, тягнули для себе на плечах цілий світ. Дрек
повільно відкрив очі та знову глянув на Рубена, на дитину, яку він
врятував. Могильник усміхнувся йому, а потім стягнув із себе куртку
та повільно накрив хлопчика. Рубен навіть не ворухнувся, і саме тоді, коли Дрек обережно гладив його по голові він зрозумів: якщо людина здатна нести у собі вогонь після всього - значить вона ще не стала остаточним чудовиськом.
4
Ніч у монастирі минула тихо. Навіть дзвони над урвищем ближче до світанку замовкли, ніби сам вітер втомився їх хитати біля скель.
Лише холод пробирався крізь кам’яні стіни, повільно
розповзаючись по підлозі та ковдрах людей, які спали вповал у великій залі. Рубен прокинувся різко, ніби падав уві сні. Він відразу схопився за ножа, важко дихаючи та озираючись навколо. Лампи вже майже догоріли, а крізь вікна пробивався сірий та неприємний ранок. Хтось кашляв, інші розмовляли, деякі носили воду одне одному. Рубен сидів, кидаючи очима навкруги, доки не зрозумів, що накритий чужою курткою, великою та потертою, вкритою великим шаром пилу, із запахом поту та крові. Дрека поруч не було.
Хлопчик швидко підвівся, скривившись від болю у нозі, та почав оглядати залу. Біля колон сиділи люди. Вони всміхалися новому дню, дякували що вижили та їли, спілкуючись між собою. Дрека між ними не було. Рубен швидко рушив до дверей, шкутильгаючи ногою.
-Його вже немає. - Пролунав голос позаду.
Хлопчик обернувся, біля столу стояв Естебан із мискою гарячої води у руках. Чернець посунув лавку та неспішно сів.
-Пішов ще до світанку. - сказав він. У Рубена набрякли очі.
-І навіть не попрощався.
-Такі люди рідко прощаються. - Естебан ледь помітно всміхнувся.
-Він міг мене обікрасти або кинути там біля воза. - насупився Рубен.
-Але не зробив цього.
Хлопчик мовчав, крізь сльози в очах була видна вдячність.
-Ти знаєш кого найважче рятувати? - Естебан звів погляд на куртку.
-Не знаю. - знизив плечима Рубен.
-Того, хто вже звик бути сам.
У залі монастиря стояв ранковий холод. За вікнами, між скелями, повільно повз туман, а далеко над урвищем знову хитнулися звони. Естебан потер долонями шрам на шиї.
-Є люди, які настільки довго живуть біля смерті та бруду, що починають вірити, ніби є частиною цього. Вони переконують себе, що їм байдуже на все, що світ гнилий, а люди заслуговують тільки кулі або могили. - Монах глянув на двері монастиря. - А потім
одного дня він хапає янгола за руку, тягне через понівечені дороги, і приводить сюди, замість того, щоб піти далі.
-Він дивний. - Рубен опустив очі.
-Але знаєш, що насправді дивно. Те що він повертався за тобою.
-Не повертався, я знаю.
-Повертався. - спокійно сказав Естебан. - Такі люди зазвичай проходять повз, але він підійшов до воза. Він почув тебе, щоб
повернутись. А потім привів сюди, щоб повернутись та подивитися на тебе ще раз.
-Чому він тоді допоміг?
-Бо навіть найбільш зламана людина втомлюється бути монстром.
Хлопчик довго мовчав. Він зрозумів, чому той чоловік не залишив його. Батько колись казав: “Найгірше на цих землях, сину, не спека та не голод... Найгірше - коли людина перестає бачити в інших людину”. Рубен не тямив цих слів, бо був зовсім маленький, тепер - починав. Естебан спостерігав за ним, попиваючи чай на лавці.
Монах більше не говорив до нього, адже деякі речі ставали важчі за слова. За вікнами повільно народжувався світанок. Світло торкалося колон, втомлених лиць людей та старих, подертих ікон.
Життя тривало. Навіть тут. Рубен сів на лавку біля холодної стіни та сильніше загорнувся у куртку Дрека. Вона все ще зберігала тепло.
5
Сонце палило Блек-Крік так, ніби намагалося випалити із землі саму пам’ять про людей. Повітря тремтіло над рівнинами, а сухий гарячий вітер ніс пил, аромат старого поту, гнилої деревини та
мертвичини, яка давно стала частиною цих земель. Гермес повільно ступав дорогою, здіймаючи копитами суху землю. Його плямиста шкура блищала від спеки, а довга грива важко колихалася під
вітром. Пастор сидів мовчки, трохи згорбившись через поранене плече. Темний плащ звисав із масивних плечей, місцями прилипшими до засохлої крові. Капелюх із перевернутим хрестом закривав очі тінню, під якою виднілися тонкі щоки, гострий лоб та два шрами. Рана після Курта боліла при кожному русі, але Пастор не звертав на неї уваги, адже біль був чесний, на відміну від людей.
Попереду серед рівнини майоріли чорні залишки старої ферми. Обгорілий каркас будинку стирчав із землі, немов кістка із худорлявої тварини. Вітер хитав почорніли балки, які скрипіли із кожним його поштовхом. Біля колодязя лежали кістки собаки, які здалеку нагадували біле каміння, що вицвітало під сонцем. Поряд мотузка грубо врізалася у шию власнику тварини, через що голова дивилася неприродньо набік. Птахи давно вже виклювали очі, а чоботи зняли ще до мотузки. Гермес навіть не сповільнився, а Пастор і погляду не кинув. Звичай день. Звичайний Блек-Крік.
Колись люди вірили, що зло приходить із темряви, із пекла, із чудовиськ, що ховаються у лісах чи водах. Ніл знав, що це думки людей, які звикли лякати своїх дітей. Зло породжується всередині малечі, через батька, який потім продає її через голод. У шерифові, який бере гроші за приховування вбивства куртизанки. У сусіда, що вішає ближнього за мішок зерна, а потім стає на коліна і просить прощення перед Богом. Люди давно чекають приходу диявола, не розуміючи, що вже спілкуються з ним через свої вчинки. На від
міну від тварин людина завжди шукала красиву назву насильства: “Порядок”, “Сім’я”, “Мир”, назви змінюються, а суть - ні.
Попереду, близько до ночі, почало з’являтися селище. Маленьке, сухе та майже вимерле. Воно лежало серед рівнин, немов стара рана цих земель. Декілька перекошених хатин тягнулися одна до одної під розсохлими дахами. Салун стояв по центру так, ніби ось-ось і
мав завалитися від своєї старості. Біля кузні валялися старі підкови
та поламані колеса возів. Іржавий колодязь посеред вулиці тихо скрипів від вітру. Лише пил та тиша. Лише тиша та пил.
Гермес повільно ступив у селище. Копита глухо били по сухій землі. Люди відразу почали зникати з дороги. Штори хиталися у вікнах.
Жінка швидко схопила хлопчика та сховало позаду себе. Ніл дивився навколо - селище смерділо великим страхом.
-Агов, тобі тут не раді!
Ніл повернув голову. У небі майорів повний, неначе товстун, місяць. На ґанку сиділо троє чоловіків: брудні, неголені та озброєні. Один тримав рушницю, інший нервово жував тютюн та спльовував
відразу на землю. Люди завжди однакові: спершу вони створюють насильство, а потім бояться, коли воно приходить за ними назад. Але не сьогодні, не під темрявою та не при світлі. Він сів за Гермеса, кинувши маленький чобіток під ноги жінці, яка тримала за собою
сина та дрижала так, ніби готова була прощатися із життям. Чорний вершник залишив за собою лише ноти незрозумілих дій та речей, та пішов вдалечінь, зникаючи під маревом місяця.
Він ніколи не залишає свідків
VII
Бізоняча рівнина - Вогонь на місці племен - Порожні колиски - Люди після перемоги - Тиша мертвих коней - Чоловік, який благословляє кулі - Сміх біля шибенеці - “Бог давно покинув ці землі” - Амос іде у Вальє-де-Оро - Очі Леві - Корінь темряви.
1
Ніч на болотах усміхалася тим, хто ніколи й не мав сенсу бути поруч із ними. Насправді темрява ніколи не мовчить... Вона дихала,
завивала різноманітними звуками, які тамували подих. У густих очеретах безперестанку квакали жаби, десь зовсім далеко били хвостами по воді алігатори, а масивні корені кипарису вбирали у себе старість та згадку цих водойм. Повітря було густим від вологи та запаху мулу. Воно липло до шкіри, просочувало одяг та та
проникало у легені важче, ніж тютюновий дім. Леві не спав. Він сидів біля вікна, не відводячи очей від темряви, та тримав
перев’язану ногу рукою. Рана пульсувала тупим болем, адже куля пройшла навиліт, не зачепивши кістку. Дрек залишив по собі не просто біль - згадку. Кожен рух Амоса нагадував йому про постріл, і найгірше було жити після того, як “овечка” пошкодувала “вовка”.
За вікном миготіло жовте світло ліхтаря, яке відбивало ледь помітну тінь на вулиці. Марта працювала сама. Лопата повільно входила у землю, а потім викидала вологий чорний грунт у бік. Біля неї
лежали два тіла, загорнутих у довгі старі ковдри. Ті самі мисливці, які ще деякий час назад ловили разом алігаторів. Жінка не плакала та не молилася. Вона просто виконувала свою роботу. Так роблять люди, які досить довгий час живуть зі смертю. Вони не приймають її за трагедію, а за щось - звичне, так само як лагодити дах, рубати
дрова чи наглядати за худобою. Марта закінчила лише під ранок. Вона поставила над могилами два грубі та тріснуті дерев’яні хрести,
сперлася на лопату, та якийсь час дивилися на свіжий насип. Після чого розвернулася та пішла, важко похитуючись зі сторони в
сторону.
Більше Амос її не бачив.
Він дочекався, поки у вікні згасне світло, перевірив револьвер, взяв у руки сумку та вийшов надвір. Нічне повітря відразу вдарило гнилизною та сирістю тутешніх будинків. Позаду залишалися лише хатинки, вузькі дерев’яні містки та темні болота, які роками ковтали людей не гірше за будь-яку війну. Леві зупинився біля хрестів. Він дивився на насипану землю, на яку ще не падала жодна сльоза, без суму, жалю та злості. Смерть втратила у його розумінні -
особливість. Вона здавалася настільки вічною, що була чеснішою за життя.
Потім він рушив далі.
Стара дорога тягнулася вздовж боліт, оминаючи найбільш
небезпечні трясовини та зарості очерету. Спочатку краєвид майже не змінювався. Чорні кипариси все ще стирчали з води викривленими стовбурами, нагадуючи своїми коріннями пальці потопельників. Проте з кожною милю болото почало відступати.
Вода ставала мілкішою, а очерети нижчими. Все рідше траплялися калюжі та все частіше - сухі ділянки землі. Повітря втрачало свою вологу важкість. Воно ставало гарячішим, сухішим та жорсткішим.
На сході почало світлішати небо. Перші промені сонця виринали з-за горизонту, забарвлюючи землю у червоні та золоті кольори.
Болота залишилися позаду, попереду - зовсім інший Блек-Крік. Не той що ховав загибель під водою чи болотами, а той, який виставляв її просто неба, ніби мистецьку виставку - на поталу вітру, вогню та падальникам. Амос піднявся на невеликий пагорб та озирнувся востаннє за тим темним місцем, яке берегло у собі стільки душ. Десь далеко губилися очерети, а крізь них виднілася хатина Марти та дві свіжі могили.
Незабаром їх проковтне відстань.
Ближче до полудня дорога вивела його біля старого мосту, що тягнувся поруч із вузькою річкою. Вода тут уже не була болотяною,
вона текла повільно, прозоро, перекочуючи між каменнями та
коріньми дерев, а на її поверхні подеколи відблискувало сонячне проміння. Береги заросли високою травою, яка шелестіла під
вітром. Неподалік стояла стара ферма. Від неї залишився лише напівзруйнований будиночок, який знаходився у центрі “танцю” вітру з пилом, та сарай із проваленим дахом. Місце виглядало
настільки покинутим, що складалося враження, ніби природа почала поглинати його назад.
Такі місця рідко приносили щось, окрім неприємностей.
Спершу Леві хотів пройти повз, але помітив біля мосту старого чоловіка, що курив люльку та споглядав на те, як хмари пливуть у височині. Поряд лежала незаряджена рушниця та напів випитий
віскі. Сиве волосся спадало йому на плечі, а капелюх лежав поруч на траві. Амос майже минув його, доки той не озвався.
-Не підкажеш, яка година?
-Десь між життям і смертю. - зупинився мексиканець.
-Гарна відповідь. - старий тихо розсміявся.
На цьому розмова могла б і закінчитися. Старий не відводив свого погляду від неба, подеколи примружуючи очі. Він дивився туди так уважно, ніби серед хмар мало ось-ось з’явитися щось важливе. У
небесах парив яструб, який ніби граційно плив у тих синіх кольорах високого моря. Чоловік зробив ковток, аж потім знову заговорив до Амоса, який вже збирався йти.
-Мій син мав повернутися три роки тому.
-І досі чекаєш? - запитав Амос.
-Щодня, відколи пішов.
-Для чого?
-Якщо перестану чекати, значить визнаю - мій син мертвий. - старий знизив плечима та перевів погляд на воду.
Леві перевів погляд на занедбаний будинок, вікна якого берегли спогади того маленького хлопчика, який так радісно сміявся тату та мамі. Його маленькі ступні захопливо бігали по дворику, який вже
давно стояв покритий бур’янами. Тут уже ніхто не жив, ніхто, окрім надії, яка жила у серці старого чоловіка. Найдивнішої людської хвороби, яку щоразу зустрічав Амос.
-Помер. - сухо сказав мексиканець.
Старий не образився на його слова. Навіть не повернув голови, ніби чув так вже тисячу разів раніше.
Амос рушив далі дорогою. Пройшовши кілька десятків кроків, він розирнувся та поглянув на старого. Чоловік так же сидів на тому самому місці нерухому, самотньо. Наче став частиною берега, каменю та течії, яка засіла у його зіницях. З його очей жалісливо втікали сльози, а сам він потирав жорстку бороду та запивав горе
алкоголем. Леві спіймав себе на думці, що люди здатні брехати собі довше, ніж будь-кому іншому. Саме тому вони рідко бачать
справжній світ, який оточує їх, а може, саме тому й знаходять в собі сили жити далі.
Дорога у Мексику ставала все ширшою. Рівнини тягнулися до горизонту не ховаючи нічого за собою. У ясну погоду Амосу
здавалося, ніби він бачить край світу. Сонце сходило над травами, золотило пагорби та річки, а ввечері повільно тонуло за обрієм, залишаючи після себе небо кольором розпеченого заліза. Інколи вітер гуляв прерією так сильно, що висока трава нагадувала хвилі безкрайнього моря. Вона перекочувала від пагорба до пагорба живими “золотими” валами, а земля під ногами дихала разом із
небом. Подеколи над рівнинами здіймалися самотні дуби,
покручені бурями та блискавками. Вони стояли серед безмежного простору, що здавалися старшими за будь-яке місто, яке могла побудувати людина.
Одного ранку Амос піднявся на кряж і завмер.
Перед ним відкрився краєвид, який більше нагадував сон, ніж реальність: уся долина внизу рухалася. Спершу він подумав, що
вітер гуляє високою травою, але швидко зрозумів, що земля була живою. Бізони - десятки, сотні, майже тисячі. Темні спини перекочувалися поміж золотих хвиль прерій, наче саме серце землі билося під її шкірою. Старі самці йшли попереду, молоді трималися ближче до середини стада. Дитинчата снували поміж великими
тваринами, час від часу підстрибуючи у траві. Десь далеко прокотився глухий гуркіт копит. Він був настільки глибоким, що
відчувався не тільки вухами, а й грудьми. Леві довго стояв мовчки, навіть звідси відчуваючи їх силу. Ту, яка існувала за довго до людей. Він бачив великі міста, пароплави, залізниці, форти, але нічого не справляло на нього такого враження, як це море живих істот, що з поспіхом рухалися, несучи на горбах плечах історію цих земель. Без кордонів. Без прапорів. Без людських законів.
Наступні дні він все частіше зустрічав стада.
Інколи вони розтягувалися на милі вперед, інколи перетинали річки або здіймали над рівниною величезну хмару пилу. Земля навколо виглядала по-справжньому багатою та зрідка такою живою. Олені стрімко пробігали між пагорбами. Орли ширяли
настільки високо, що нагадували чорні цяточки у блакитному небі. Увечері над травами лунали голоси невідомих птахів, а на світанку роса ближчала так яскраво, ніби вся прерія була всипана сріблом. І що довше бачив цей світ Амос, то частіше ловив себе на одній думці: усе навколо без людини існувало краще. Річкам не треба закони, аби текти. Тваринам церкви, аби жити. Орли не знали кордонів, але летіли так, ніби знали увесь світ. Саме тому мексиканець не відразу помітив, як щось змінилось.
Спершу зникли стада.
Одно ранку Амос усвідомив, що не побачив жодного бізона. Потім почалися з’являтися сліди возів, багато, занадто багато. Колеса глибоко врізалися у землю, утворюючи десятки паралельних
борозен, які тягнулися далеко на захід. Деякі були свіжими, інших - окропило пилом. Ще через декілька миль Амос натрапив на невеличкі горбки гільз, що валялися вздовж дороги. Через деякий час, вперше в око кинулася бізоняча шкура. Вона лежала просто
неба, висохла та потріскана від сонця. Поряд валялися обгризені кістки. Він лише ковзнув поглядом по них та пішов далі, де
натрапив на другу шкуру, а потім на третю, п’яту... Згодом вони почали траплятися настільки часто, що вже неможливо було їх не помічати.
Вітер почав приносити запахи, які змушували Амоса закривати ніс. Вони днями вбиралися у землю і тепер виходили довкола разом із гарячим повітрям. Над рівнинами почали кружляти канюки.
Спочатку їх було трохи, невзначай літати довкола. Потім більше десятка, голосно хрипівши в небесах. Врешті-решт сотня птахів, що закривали небо, своїми чорними крилами. Вони рухалися одним й тим самим напрямком. Птахи здіймалися у небо, потім опускалися нижче, повертаючись до землі. Долина попереду була настільки великою, що її краї губилися у мареві спеки. І вся вона була вкрита плямами, яких і не зрахувати. Спочатку мексиканець не зрозумів на що дивиться, а потім сонце торкнулося тіл та кісток. Уся долина була вкрита тілами бізонів до самого горизонту. Наче хтось узяв один із найпрекрасніших куточків цього світу і вирішив показати,
на що здатна людина, коли її ніщо не стримує.
І тоді Амос зрозумів, що стада, які він бачив - втікали.
Сморід почав душити ще задовго, як мексиканець спустився у долину. Гаряче повітря стояло над землею важкою ковдрою, а тисячі мух кружляли над тілами так густо, що нагадували чорний дим. Сонце безжально випалювало рівнину, виствілюючи гори
кісток та шкур, які тягнулися до самого горизонту. Колись тут рухалося життя, тепер лиш чоботи Леві хрустіли по високих ребрах та черепах. Подекуди між залишками лежали порожні пляшки, залишки багать та ящики від набоїв. Ті, хто їх убив, прийшли сюди не через їжу, не через мету виживання - через шкури, і залишили після себе цілу долину смерті. Ближче до центру рівнини він почув сміх: п’яний, голосний та безтурботний. За невеликим пагорбом стояли вози, до кінця набиті свіжими шкурами. Біля вогнища сиділо четверо мисливців. Один ножем відокремлював роги, інший натягував капелюх на роздуте тіло та реготав так, ніби перед ним був найкращий жарт у житті. Третій копняками підбивав до
верхівки череп, а четвертий пив віскі та споглядав назад на те, що вони накоїли. Помітивши Амоса, рудий чоловік покликав його до багаття. Він запропонував випити, але погляд мексиканця не міг покинути покинути долину.
-Скільки їх тут? - запитав Леві.
-Та хто ж їх рахував. - всміхнувся один із мисливців. - Більше сотні точно. Може більше.
-Для чого?! - дістав револьвер Амос.
-Ти зброю то забери. - націлився із гвинтівки той, хто
відокремлював поруч роги. - Для чого що? - запитав він.
-Ти дивний чоловік. - відповів безвухий, хто натягував капелюх. - Бо можемо.
-Це дурна відповідь. Не варта навіть вас. - Амос не відводив револьвера.
-А яка тобі потрібна? - запитав бурмило зі шрамом.
-Я гадав, що причина голод. Необхідність вижити такій шайці як ви...
-Нахрін голод. - розсміявся безокий, хто підкидав череп. - За їх шкури ми отримаємо стільки, що до віку не голодатимемо.
-І ти вважаєш це нормальним?
-Звісно, завжди є нормальним те, що приносить гроші. - сказав безокий.
-А якщо завтра за твою шкіру назначать винагороду? Вона теж вартує грошей, чи не так? - Леві перевів револьвера. - А чому ти мовчиш, рудий?
-Нехай спробують. - розсміявся безвухий.
-Знаєш, що справді смішно? Тварина здатна убивати, коли є потреба. Вона не ганяється за здобиччю так, ніби грається з ним, мучить, а потім холоднокровно з’їдає. - прохаркав Амос. - На
відміну від вас навіть ведмідь не візьме більше, чим йому потрібно. Людина вигадала спосіб пишатися тим, що не приносить нічого хорошого. - Амос заховав револьвер. - І якщо ви вважаєте, що на вас не знайдеться таке ж саме створіння, але з замашками “на людину”, ви дуже сильно помиляєтеся.
Ніхто не відповів, навіть сміх безвухого стих. Рудий скрутно опустив голову від усвідомлення того, що вони наробили. Решта сіла поруч з ним та випили по стакану віскі. Через сотні метрів, Леві озирнувся
назад: позаду залишилося дотлівати багаття, люди, які вважали себе переможцями.
Та покинуті десятки та сотні шкур, які вибілювались біля воза.
Позаду ще деякий час пригнічено “дихала” у спину долина смерті. Падальники ще довго кружляли над нею, а важкий запах гнилі тягнувся ще милі потому. Сонце повільно котилося по заходу,
фарбуючи рівнини у червоні кольори. Леві йшов мовчки, час від
часу торкаючись револьверу. Він не знав, який шлях саме веде його у Вальє-де-Оро, але був точно впевнений, що знає, як дістатися Мексики. Усі дороги рано чи пізно впиралися у золото. Через нього будували міста, через нього різали горлянки, через нього продавали душі, друзів та віру. Амос не був кращим за них. Якби не багатства Вальє-де-Оро, він, можливо, давно б завернув в інший бік або загубився через тисячі інакших доріг Заходу. Але думка про
заховані багатства вперто тягнула його вперед. Саме через них він терпів спеку, голод та нескінчені милі під його ногами. Саме через них він і покинув колишній шлях, зайшовши на повністю нову дорогу. Іронія лише у тому, як думав він, що чим далі йшов, тим
менше думав про саме золото. Скарб залишався метою, але шлях завжди підсовував йому щось інше: старого, який чекав мертвого сина, болота, крізь які майже не попрощався із життям, Марту та найголовніше - Дрека, якого він досі не міг зрозуміти. Тепер ця долина бізонів... Світ ніби намагався показати щось йому, наче
кожна зустріч ставала йому уламком розбитої картини, яку мексиканець так намагався скласти до купи.
Попереду Вальє-де-Оро - реальне місто, реальні шахти, реальне золото, заради якого сотні людей їхали потягами, добиралися возами, до поки там не облаштувався Ешворд, тягнулися
караванами та ризикували власним життям. І Амос йшов туди із тієї ж самої причини, але десь глибоко всередині вироста підозра, що
знайде він там більше, ніж просто скарб. Він не знав кого зустріне у тому загадковому місті. Не знав того, що солдати Ешворда катують там людей, намагаючись знайти золото. Для нього це залишалася лише звичайна гонитва за багаством, одна із багатьох, що
породжувались на цих землях щодня. І все ж, коли вечірнє сонце почало ховатися за обрієм, а довгі тіні розкинулися по рівнинах,
Леві раптом здалося, що золото на нього чекає не наприкінці дороги. І він точно не здогадувався, що десь далеко попереду,
іншим шляхом вже йде людина, яку доля вперто не дозволяє йому залишити позаду.
2
Мексиканець продовжував йти на Захід вже багато днів. Подекуди земля ставала кам’янистою, а висока трава поступалася місцем сухим чагарникам та колючкам. Сонце висіло над головою важким розпеченем диском, випалюючи все живе. Повітря тремтіло над землею, наче сама прерія горіла невидимим полем. Останнім часом думки Леві все частіше поверталися до Дрека: не через дружбу, не через зневагу, швидше - незавершеність. Попиваючи теплу воду з фляги, він не знав, чи той виродок ще живий. Не знав, чи вперто пішов у Вальє-де-Оро, чи вже лежить у канаві із кулею в грудях. На цих землях люди зникали щодня. Вранці вони могли ще голосно сміятися з тобою, або над, а ввечері від них не залишалося і сліду.
Хіба розкидалися криваві відтінки на каміннях. “Чорт забирай, Дрек упертий, до біса впертий” - сказав собі під носа Амос. Такі люди зазвичай живуть трішки довше за інших, але, мабуть,
вмиралий найдурніше. Леві зловив себе на тому, що вже декілька хвилин думає про могильника, і це його роздратувало настільки, що він пнув поряд лежачий камінчик так далеко і високо, що той зник у кольорах неба.
Ближче до вечора йому трапилася стара криниця. Біля неї стояв перекинутий візок та поряд обгорали кістки коня. Колеса
наполовину занесло під землю. На внутрішній стороні борту хтось колись вирізав ножем два імені - чоловіче та жіноче. Час частково вже стер літери. Мексиканець не знав цих людей, ким вони були і куди прямували. Він розмірковував над тим, що вони планували, жили надіями та власним сенсом життя. Тепер від них залишився візок посеред рівнини та кістяк коня, який давно перестав бути чиєюсь втратою.
Через два дні він побачив дим. Спочатку тоненькі чорні смуги на горизонті. Потім густі стовпи, які здіймалися над небом та
розмазувалися по ньому чорними хмарами. Перед ним з’явився запах гару, потім крові. Він піднявся на високий пагорб і завмер:
перед ним лежало поле бою. Земля була роздерта колесами гармат, копитами та людськими ногами. Але справжні масштаби
відкрилися тоді, коли мексиканець почав спускатися з пагорба. Подекуди виднілися розкидані гвинтівки, які валялися побиті від копит коней. Між гарматами лежали списи, погнуті підкови та шматки шкіряного спорядження. Тут і там валялися залишені патронташі. Порожні гільзи ближчали посеред пилу, а вітер перекочував клапті обгорілої тканини, які колись були чиїмось одягом.
Амос розернувся навкруги та думки почали падати у прірву. Сотні коней, які лежали роздерті від куль чи сокир. За декілька ярдів
лежали побиті вози. Колеса згоріли майже повністю, а металеві обручі лежали поряд у траві, схожі на покинуті кайдани. Біля нього валявся прапор, колись яскравий, зараз обгоріли та заплутаний
серед сухих бур’янів. Леві не міг розгледіти кому він належав та це вже не мало значення. Той, хто ніс прапор, лежав у землі,
поглинаючись хробаками. Бійня пройшла нещодавно.
Повітря було важким, адже дим усе ще підіймався над окремими ділянками поселення. Час від часу вітер роздмухував приховані жарини, і тоді серед попелу спалахувало червоне світло, немов земля горіла з середини. Чорні кістяки бунгал стирчали у небо,
нагадуючи висохлі дерева після блискавки. Деякі впали набік, інші дивом трималися на кількох обгорілих жардинах.
Навколо панувала дивна тиша.
Не та, яка породжується у пустелі або приходить із першими барвами ночі. Це була тиша, де крики вже закінчилися. Ноги мексиканця припали до колиски, зовсім невеликої, сплетеної з
гнучких гілок та обтягнута шкірою. Один бік обгорілий вщент, але інший залишався цілим. На ньому можна було розгледіти старий орнамент. Чиясь рука витрачала години, аби прикрасити її простими візерунками. Амос зупинився біля неї, сам не розуміючи чому. Він бачив тисячі смертей, людей, яких розривали кулі. Бачив потопельників та тих, кого розірвали дикі тварини. Але ця порожня колиска торкала його душу сильніше, ніж будь що інше. Вона
розмовляла не про смерть, а про життя, яке мало тут бути. Про дитину, яку заколисували під нічним небом. Про матір, яка співала
їй пісні. Про батька, який повертався до бунгала після полювання. Вітер легенько хитнув її, вона скрипнула ледь тихо, наче ще чекала когось. Леві натрапив на ще одну, потім третю, четверту... Деякі були розчавлені кінськими копитами, інші лежали посеред попелу. Ще одна висіла посеред на напівобгорілому стовпі, зачепившись за нього ременем. Вітер погойдував її з боку в бік, а колиска скрипіла повільно та рівномірно. Мексиканець завмер, його кидало у холод та жар. Він тремтів, жахливо ненавидів цей жахливий пейзаж, який намалювала людина.
Навколо не було жодної живої душі, лише цей попіл літав довкола, лише цей дим намагався доторкнутися неба, лише цей скрип, який підступно не замовкав. Для чого це зробили? Навіщо накоїли?
Тепер уже ніхто не відповість. Частина вигоріла повністю, від інших залишилися лише чорні каркаси. Вони нагадували маленькі човни, які хвиля винесла на берег після шторму. Леві дивився на них, та не зміг пригадати жодне поле бою, де бачив стільки колисок. Кулі
завжди летять у дорослих, шаблі рубають солдатів, армії воюють між собою, але після кожної бійні чомусь залишаються вони - порожні дитячі колиски. Саме вони найбільше платять ту високу ціну перемоги, яку ніколи й не просили.
Навколо не було жодного голосу, жодного сміху, жодного плачу. Лише обгорілі колиски розкидані полем бою, мов надгробки над життям, яке ще не встигли розпочатись.
Десь за поселенням долинув недоречний та гучний сміх солдатів. Леві повільно перевів погляд у той бік та пішов крізь згарище. Між обгорілими бунгалами вела широка витоптана стежка. Нею нещодавно проходило сотні людей. Чим ближче мексиканець
наближався до табору, тим більше бачив слідів “перемоги”. Біля одного з возів лежали рушниці та списи, на іншому - тюки з
провізією, яку солдати забрали з поселення. Подекуди сушилися закривавлені бинти. Біля великого дерева стояв прив’язаний кінь із перев’язаною шиєю. Він ліниво жував траву, ніби навколо не сталося нічого особливого. Табір жив власним життям. Одні
чоловіки вечеряли біля вогню, інші лагодили спорядження. Хтось натирав зброю олією, хтось зашивав обірваний рукав мундира.
Молодий хлопчина, років двадцяти, сидів на ящику та писав листа
до дому. Він час від часу замислювався, дивився на захід сонця і продовжував виводити рядки. Неподалік грали у карти чоловіки,
сперечаючись за декілька центів. Інші голосно реготали над жартом побратима. Усе виглядало настільки звично, що якби Леві не бачив те жахіття позаду, то подумав, що це звичайний пересувний
військовий табір.
Мексиканець ще деякий час стояв на місці. Вітер приносив запах згарища та їжі солдат із табору. Два різні світи існували на відстані кількох сотень кроків один від одного. Позаду лише порожні колиски та безліч спалених тіл. Попереду - сміх, карти та вечеря.
Найдивніше те, що обидва світи створили одні й ті ж люди. Леві довго дивився на солдатів, шукаючи у них щось особливе.
Жорстокість, безумство, ненависть, хоч якийсь знак, що може їх
відокремити від інших, але нічого не знаходив. Молодий солдат, що убивав, усміхався власним думкам, які потім переносив у лист.
Старий розтирав коліно, інший плювався біля казану. Вони були звичайними... Саме це й не давало спокою Леві. Він вірив у те, що зло має вигляд. Що воно ховається у виродках, бандитах чи інших безумців. Потім убили його батька. Пізніше мексиканець побачив десятки місць, де поважні громадяни ходили вдень до церкви, а
ввечері могли повісити людину лише через чутки.
Тепер він стояв серед згарища та знову бачив те саме: не чудовиськ, не демонів - простих людей. Від цього ставало значно гірше. Амос згадав долину бізонів. Там люди залишили після себе сотні мертвих тварин, а тут таких же людей як і вони. Сотні чужих спогадів
перетворених на попіл. Старий чекав біля річки сина. Марта закопувала тіла. Солдати писали листи. Всі вони жили в одному
світі, усі вважали себе правими, і кожен з них мав власну історію, яка й пояснювала їх вчинки. Амос почав гадати, що в цьому й
криється проблема. Людина надто добре вміє пояснювати саму себе, завжди знайде причину, чому ця смерть була необхідною. Він
перевів погляд на колиски...
Леві відчув втому. Не ту, що приходить після тяжкої праці, а значно старшу. Ніби він проживає чуже життя, яке дає йому відголоски минулого: “Ти втомився від людей”. Від їхньої здатності руйнувати все, до чого доторкаються. Від здатності швидко забувати чужу
кров. Від того, як швидко навчаються жити разом із власними злочинами. Амос дивився на солдатів. Вони до кінця життя
згадуватимуть цю битву, як “перемогу”. Розповідатимуть історії, які ж самі вигадають, дітям. Питимуть за неї та битимуться у салунах.
Але навряд чи хтось серед них згадає ті згарища, або те як вітер розносив попіл над поселенням. Людина завжди пам’ятає те, що змушує її далі жити, решту залишає в землі.
Уперше за довгий час він не думав за золото, чи таємниче
Мексиканське місто. Він лише дивився на попіл під ногами й ловив себе на думці, що, можливо, найстрашніше у людини - не жорстокість, а те, як швидко вона може до неї звикати.
3
Старі люди на Заході розповідали історію про дорогу мертвих коней. Амос почув її багато років тому від напівсліпого візника у прикордонному салуні. Той був вже настільки старим, що не пам’ятав власного ім’я та віку, але добре згадував цю історію до останнього слова. Колись давно, ще до того, як залізниця почала розрізати рівнини своїми коліями, через північ землі рушила
експедиція. Там були солдати, картографи, чиновники та торговці, майже сотня людей і майже більша сотня коней. Вони шукали короткий шлях через прерії та каньйони, щоб з’єднати нові
поселеннями із західними містами. На картах усе було просто: річки були позначені, перевали існували. Дорога мала зайняти декілька тижнів, але карти малювали люди, які ніколи не бачили цих земель
- і вже через десять днів експедиція збилася зі шляху. Вода почала закінчуватися, а спека ставала дедалі нестерпнішою. Спочатку помирали слабші коні, падаючи просто серед дороги. Люди тягнули їх за вуздечки, били батогами, кричали та благали піднятися, але виснажене тіло відмовлялося служити. Коні лягали у пил і більше не ворушилися. Тоді караван полишив їх та рухався далі.
Наступного дня помирали нові... Потім ще. Згодом у людей почала закінчуватися їжа. Вони різали мертвих коней посеред дороги та їли їх під пекельними променями зірки. Від спеки м’ясо псувалося
швидше, тому більшість тіла залишалася гнити під сонцем. Через декілька тижнів шлях каравану можна було впізнати здалеку. Не за колесами возів чи слідами копит. На очі припадала лінія мертвих коней, яка тягнулася крізь рівнини на десятки миль. Кажуть, що останні дійшли до річки напівживими. Частина збожеволіла від спраги, інша - загинула дорогою. Але історія не про них. Про людей завжди залишаються звіти, записи, щоденники, імена. Навіть якщо ті вмирають, їх згадують ще довго.
Історія про коней. Минуло багато років, вітер змінив дороги. Поселення виростали та занепадали, а старі маршрути забувалися.
Але одного разу мисливець на антилоп натрапив на ті землі. Він
розповідав, що ніколи не бачив нічого дивнішого: людських решток майже не залишилося... Час забрав їх кістки, дощі змили сліди, але коні лежали там досі. Десятки скелетів розкиданих по всій рівнині.
Деякі так і залишилися запряжені у зотлілі рештки возів. Наче
смерть їх застала серед руху. Мисливець казав, що найбільше його вразила тиша. Він цілий день йшов навколо цих кісток, і не чув
нічого, окрім свистіння вітру. Не було трагедії, не було горя - лише безмежна тишина. Тоді мисливець подумав про людей, які
помирали поруч з цими тваринами. Минуло багато років, а вони все ще “кричали” - через старі звіти, через історію, через нащадків.
Через спогади тих, хто вижив. Людина навіть після смерті
продовжує говорити, вперто відмовляється зникати. Її голос лунає ще довго після того, як згниє тіло.
Коні інші. Вони тягнуть на своїх горбах символи війни, несуть криваве золото, везуть людські надії та помилки, а потім падають серед дороги - і замовкають назавжди. Ніхто не записує їх імен, не ставить пам’ятники чи не згадує, скільки миль вони пройшли або скільки життів урятували. Мисливець казав, що сидів того вечора серед кістяків і дивився, як сонце ховається за обрієм. Розповідав, що не міг покинути те місце, того ж дня. Сонце вже схилялося до горизонту, а найближче поселення знаходилося за багато миль
звідти. Він розпалив невелике багаття серед рівнини. Навколо
лежали кістки коней. Одні дивилися порожніми очницями в небо, інші ніби застигли у спробі піднятися заново. Вогонь потріскував, а вітер гуляв поміж ребер, злегка посвистуючи. Тоді мисливець почув кроки. Він одразу схопив рушницю та піднявся на ноги. З темряви
до багаття повільно йшов старий індіанець. Його волосся давно посивіло, а обличчя нагадувало висохлу шкіру старого дерева. Він нічого не мав, лише палицю та невеликий мішок за плечима.
Старий мовчки підійшов до вогню та сів навпроти.
-Гарне місце для ночівлі обрав. - сказав він.
-Не схоже на гарне. - відповів мисливець
-Саме тому воно гарне.
Мисливець мовчав, а індіанець підкинув у вогонь сухе гілля.
-Більшість людей бояться цієї дороги. - сказав старий.
-Через кістки?
-Ні, через тишу.
Декілька хвилин вони дивилися на вогонь. Ніч повільно огортала рівнину, десь далеко завив койот.
-Ти знаєш цю історію? - запитав мисливець.
-Знаю.
-Тоді скажи мені дещо: чому люди пам’ять усіх учасників цієї експедиції, але не пам’ятають коней?
-Бо людина любить слухати себе. - старий довго дивився на багаття.
-А коні?
-Коням нічого розповідати.
-Це несправедливо. - обурився мисливець.
-Несправедливо? - поглянув жалісно індіанець.
-Вони не винні у тому, що сталося.
-Люди теж не винні у більшості своїх бід, але вони все одно несуть їх з собою.
-Не розумію... - мисливець нахмурився.
-Подивися на місяць. - старий підняв голову на небо. - Що ти бачиш?
-Місяць.
-А я бачу те саме, що й бачив мій дід. І його батько до нього. А ще люди, які ходили цими землями багато років тому. Вони дивилися на цей місяць та думали про свою спадковість. Людина завжди залишає частину себе світу, навіть коли помирає. - розповів
індіанець.
-А коні?
-Коні просто живуть. - знову настала тиша, старий повільно провів долонею по землі. - Коли кінь помирає, він стає землею. Коли людина помирає, вона стає історією.
-Навіть після смерті?
-Особливо після смерті.
Мисливець довго думав над його словами, підкидаючи гілля у багаття. Потім запитав:
-Ти віриш у духів?
-Я вірю у пам’ять. - старий усміхнувся.
-Це не одне й те саме.
-Іноді різниця дуже мала.
Вони довго сиділи біля вогню. Навколо лежали десятки коней, які давно перестали бути кіньми. Вони стали частиною природи, якою вони самі є. І тоді мисливець поставив останнє питання.
-Як думаєш, хто був правий у тій експедиції?
-Правий? - старий подивився на нього, ніби почув щось дивне.
-Так.
-Навіщо бути правим?
-Бо хтось же має бути винним.
-Ось тому люди ніколи не знаходять спокою. - індіанець подивився на кістяки довкола.
-Чому?
-Бо навіть серед мертвих вони шукають винних. - старий підвівся та взяв свою палицю. - А коні нікого не шукають.
-І тому мовчать? - запитав у слід індіанцю мисливець.
-І тому мовчать.
Мисливець так і не заснув тієї ночі. Старий індіанець давно зник серед темряви, ніби його і ніколи не існувало, а багаття повільно
догорало серед дороги мертвих коней. Вітер гуляв рівниною, інколи зачіпав черепи, інколи проходив крізь ребра, але по собі не залишав навіть свисту. Мисливець сидів мовчки та дивився на безкраї ряди скелетів. Вони лежали тут десятки років. Сонце випалило їх до білого кольору. Час забрав усе, що колись робило їх живими. І все ж вони залишалися тут серед рівнини, не як пам’ятник, не як
нагадування. Просто, як частина рівнини, частина того світу, який давно перестав пам’ятати про їхню смерть.
Сонце вже почало підійматися над горизонтом. Світло повільно заливало хвилями рівнину. У якийсь момент він зловив себе на думці, що коні нічого не програли. Вони не залишили після себе імен, не залишили історій, не залишали війн чи нових причин для смертей. Людина ж ніколи не залишає цей світ сама, залишаючи образи, які житимуть довше за неї. Вона вмирає, але її крик
продовжує лунати у дітях, внуках та правнуках.
Тоді мисливець піднявся на ноги та востаннє глянув на дорогу
мертвих коней. І раптом зрозумів, чому індіанець постійно називав це місце тихим. Не тому, що тут не було людей, не тому, що не було голосів. А тому, що тут не залишилося жодного бажання бути почутим. Кожна людська могила на цих землях, ніби волає до світу: “Згадай мене, почуй мене”. Коли мисливець залишав рівнину, він озирнувся в крайній раз. Сонце повністю піднялося горизонтом, а
вітер все так же гуляв між кістками. Його очі із жалістю подивилися на вічну історію, а сам він пішов, тримаючи у голові легенду “Про долину мертвих коней”.
Саме тому сказав старий напівсліпий мисливець на антилоп, який давно вже не тримав рушниці у руках, закінчуючи історію: на Заході немає місця тихішого за дорогу мертвих коней. І немає нічого голоснішого у світі за людську могилу.
4
Амос залишив згарище далеко позаду. З кожною милею запах попелу ставав слабшим, але спогади вперто трималися за
свідомість. Він ішов вже багато днів без жодного поселення на шляху. Земля навколо змінювалася. Висока трава поступово зникала, поступаючись кам’янистим рівнинам та сухим пагорбам.
вітрами настільки, ніби сам світ намагався їх зламати. Навіть птахів траплялося дедалі менше. Дорога знову залишила його наодинці з собою. Інколи він згадував Дрека. Просто могильник уперто не зникав з пам’яті. Леві ловив себе на думці, що якби зараз побачив того виродка, то навіть не здивувався. Вони обидва були схожі на людей, яких світ виштовхує вперед, не дозволяючи зупинитись, ні повернутись назад.
Надвечір одного дня мексиканець помітив дим. Тонкий, майже не помітний та не схожий на пожежу - хтось підтримував багаття. Амос звернув зі стежки та попрямував між скелями. За декілька хвилин
він побачив невелику землянку, втиснуту між кам’яних брил. Поряд стояв старий віслюк, який ледве тримався на ногах. Біля входу
валялися лопати, кірки, дерев’яні відра та купа перекопаної землі. Посеред усього працював чоловік. Настільки старий, що нагадував зсохлий стручок квасолі, який ще колихався вітром. Він навіть не підняв голови, коли Леві наблизився. Лише харкнув та сплюнув тому під ноги, важко відкашлюючись. Далі продовжував довбати. Удар, і ще удар, і ще... Наче нічого його більше не хвилювало.
Навколо нього лежало десятки свіжих ям. Мексиканець пройшовся повз них, і раптом зрозумів, по просілій землі, що ця людина тут
копає роками. Земля навколо лише нагадувала перебите від снарядів поле, ніж золоту жилу.
Амос залишився на ніч. Старий не проганяв його, але й не
запрошував ближче. Просто кинув шмат сухого м’яса біля багаття та продовжив працювати навіть тоді, коли сонце давно вже зникло за скелями. Наступного ранку - удар, удар, і ще удар. Леві різко встав, оглянувся навколо, а поряд старий вже стояв у ямі. Кирка глибоко
врізалася у землю. Другого дня все повторилося. На третій теж. І
вже надалі мексиканець почав помічати дрібниці. Щоранку старий годував віслюка першого, а потім вже їв сам. Біля землянки стояла невелика дерев’яна миска, в яку він наливав воду для пустельних птахів. Під навісом висіли шматки тканини, якими він затіняв молоді паростки невеликого дерева. Воно стояло майже мертвим, наврядчи зможе пережити ще одну посуху, але старий щовечора
поливав його, потім усміхався. Щовечора. Без винятків. Одного разу Леві побачив, як старий допомагає вибратися із пастки койоту.
Тварина ледь не відкусила йому руку, але той її відпустив, подивився на небо та пішов далі копати, ніби нічого не сталося.
На четвертий день він помітив біля ліжка старого невеликий полотняний мішечок. Випадково зачепившись за нього ногою, він почув дуже знайомий звук металу. Леві розкрив його - і в середині побачив золотий пісок, достатньо багато. Вистачить, аби безбідно прожити усе життя. Увечері Амос все ж запитав:
-Якщо ж ти вже маєш стільки золота, навіщо продовжуєш копати?
-А ти навіщо йдеш на Захід? - довго мовчав старий.
-За золотом.
-Брешеш. - старий усміхнувся.
-Звідки знаєш? - насупився Леві.
-Бо людина, яка йде за золотом, говорить про нього щодня. - закашлявся старий. - Від тебе усі дні та ночі, поки спиш, чую про людей. - мексиканець нічого не відповів. - Колись я теж шукав
золото.
-І знайшов же?
-Як бачиш.
-Тоді чому залишився тут.
-Бо одно дня зрозумів, що шукаю не його.
-Тоді що?
-Місце, де перестану шукати. - старий звів очі на небо.
-Це не відповідь. - розлютився Амос.
-Іншої немає. - опустив голову золотошукач.
Тієї ночі Леві довго не зміг заснути, доки старий бачив вже десятий сон, голосно хропівши. Він не відводив очей від золотошукача, не
міг зрозуміти, що в ньому не так. Золото є, самотність теж, і свобода існує. Він міг давно поїхати до будь-якого міста, купити ранчо, худобу і доживати віку в комфорті, але замість цього щоранку прокидався та ліз у яму. Амос знав фанатиків, скнар, божевільних, але цей старий не був схожим ні на одного з них. Вперше за довгий час він зустрів людину, яку не зміг пояснити. І саме це залишало по собі неприємний осад, такий, який і залишав Дрек. У голові Леві почала закладатися невелика думка, яку він розвіє досить швидко: “А що якщо люди не всі однакові”. Наступного ранку він рушив далі. Старигань навіть не попрощався, лише залишав за собою звуки ударів. Цей звук ще довго переслідував мексиканця, аж поки надвечір на горизонті не з’явилися перші намети нового табору.
Саме там, стоявши неподалік, він вперше почув чоловіка, який благословляє кулі.
Спочатку Амос вирішив, що це чергова стоянка мисливців або торговців, але чим ближче підходив, тим більше дивувався: тут
панує життя. Між возами бігали діти, здіймаючи “хмаринки” пилу після себе. Двоє трішки старших хлопців ганяли старе колесо від воза, регочучи так голосно, що сміх лунав на весь табір. Біля багаття декілька жінок готували вечерю, шепочи про своїх чоловіків. У
повітрі змішувався запах кави, м’яса та свіжоспеченого хліба. Чоловіки сиділи на перевернутих ящиках та грали у карти,
сперечаюсь через дрібні ставки. Хтось бренькав на гитарі, де збоку підспівували фальшиво, що навіть коні нервово фиркали біля стайні. Один кремезний бородань саме закінчував історію про те, як втік від ведмедя, видершись на дерево.
-А тоді той клятий ведмідь сів під деревом і заснув!
-Брешеш! - сказали навпроти
-Клянуся Господом.
-Господь би теж не повірив!
Табір вибухнув сміхом. Амос теж злегка усміхнувся вперше за довгий час. Біля старого воза чоловік навчав хлопця лагодити
колесо. Трохи далі жінка перев’язувала мисливцю руку. Неподалік, біля прив’язі кілька дітей намагалися нагодувати старого мула яблуком, а той вперто відвертав від них голову, чим викликав у них ще більше захоплення. Біля наметів двоє чоловіків намагалися підковати коня, який усіма силами доводив, що має іншу думку щодо цієї роботи. Кожен його удар копитом супроводжувався
лайкою та великою порцією сміху.
Амоса дивувала радість та щастя у такому жорстокому світі. Ці люди виглядали спокійними, а під очима не було жодних втомлених зморшок. Вони не були багатими, безтурботними - щасливими.
Наче вони навчилися виривати ті шматки щастя із цього важкого світу та берегти їх. Один чоловік підкинув доньку високо над головою і та заливалася радісними зойками так, ніби довкола
ніколи не було смертей, пострілів і війн. Біля іншого вогнища стара жінка розповідала дітлахам, які сіли довкола неї, про гігантського сома, який міг проковтнути цілий човен. Малеча слухала її з такими очима, ніби то була чистісінька правда. У Леві жахливо розболілася голова, він впав на підлогу та почав вдаряти себе по ній. У думках убиті люди, спалені колиски, Дрек, Пастор - усе. Біль був, неначе голкою пробивали череп, а потім зішкрябували мозок нею з голови. Мексиканець не кричав, аби нікого не налякати. Через декілька хвилин болі скінчились. Леві піднявся на ноги, струсив пил та підійшов до дзеркала. Навпроти стояв відтінок людини, яка колись насолоджувалася подорожами життя. Сухі щоки звисали, а під очима виднілися темні плями ночі. Він сплюнув кров’ю та присів поряд. Із голови досі не вилазили ті думки, особливо - поле бою.
Сонце вже майже сховалося за пагорбом, коли мексиканець почув голос. Спокійний та глибокий, ніби ховав за собою мудрість тисячі віків. Він не був гучним, але чомусь саме його було чутно найкраще. Біля найбільшого багаття сидів літній чоловік. Йому було далеко за
60. Сиве волосся спадало до плечей. Стара темна сорочка була
акуратно заштопана в десятках місць. Обличчя вкривали зморшки, а в очах зберігалася ясність. Навколо нього сиділо з десяток людей, хтось говорив, інші запитували, деякі мовчали.
-Це батько Джонас. - сказав чоловік поруч.
-Священник? - запитав Леві.
-Колись був.
-А зараз?
-А зараз просто Джонас. - усміхнувся чоловік.
Амос ще деякий час спостерігав за ним. Старий не виглядав особливим, не носив дорогого одягу. Не мав при собі зброї, не поводився як проповідник, але люди тягнулися до нього самі. Діти сідали поруч, чоловіки радилися з ним. Навіть ті, хто сперечався або лаявся між собою, ставали трохи тихіші поруч із ним. Пізніше Амос почув його історію від різних людей, і кожен розповідав її по-своєму. Одні говорили, що Джонас служив капеланом федеральної кавалерії майже двадцять років. Інші казали, що мав свою церкву десь далеко на сході. Хтось стверджував, що він пережив три війни. Хтось - що чотири. Один старий мисливець присягався, що бачив його, коли ще був зовсім малим, і що відтоді той майже не змінився.
Але всі сходилися в одному: Джонас з’являвся завжди там, де його найбільше потребували люди. Він допомагав переселенцям
переходити річки. Ховав померлих від холери. Збирав сиріт після нападу бандитів та вчив їх читати. Перев’язував поранених. І за все ніколи не просив грошей.
Вже коли сонце поглинулося пітьмою, а на зміну йому прийшов старий приятель, до табору прибіг кінь. Втомлений настільки, що ледь не впав серед дороги. На ньому сидів хлопець років
шістнадцяти. Він ледве тримався у сідлі. Обличчя було білим, як полотно. Права рука затискала бік, крізь пальці текла кров. Кінь зупинився біля возів, а сам вершник просто звалився у пилюку. Табір одразу заворушився, хтось побіг по воду, інші по бинти. Жінки забирали дітей подалі. Амос підвівся зі свого місця та підійшов поближче.
-Бандити... - важко прохрипів хлопець. - На північній дорозі.
-Це син Гарві. - сказав хтось поруч.
-Того самого?
-Єдиного.
За декілька хвилин увесь табір знав, що сталося. Невеличке ранчо відомого лікаря було знищене вщент. Дим із вогню було видно далеко звідси. Батька вбили і матір теж. Сам хлопець утік через пагорби, загнавши коня майже до смерті. Новина пролетіла табором швидше за вітер. Чоловіки ставали похмурішими, усмішки з облич зникали, а в таборі вперше пролунала морозна тиша.
Декілька рук вже потягнулися до рушниць, а молодий мисливець викрикнув:
-Треба вирушати зараз.
-Зараз вже темно. - відповів хтось із натовпу.
-То й що? Вони далеко не втекли.
Ще декілька голосів підтримали його. Біля возів почали збиратися чоловіки. Дехто вже перевіряв барабани револьверів, інші
затягували сідла. Леві дивився на це і впізнав знайому картину. Все було як зазвичай: погана звістка - помста - могили.
Тоді він повернув голову до Джонаса. Старий сидів навпочіпки поруч із хлопцем. Не говорив з ним про помсту, не читав молитви. Просто слухав його, дуже довго слухав, настільки, що Леві почав дратуватись. Усі навколо вже знали достатньо, принаймні так
здавалося.
-Батьку, треба щось робити. - не витримав один з чоловіків.
-Треба. - спокійно відповів Джонас.
-То чого ми чекаємо?
-Бо зараз говорить остання людина, яка бачила те все на власні очі.
- старий підняв голову.
-Але ми втрачаємо час. - перебив тишу чоловік.
-А якщо через поспіх втратимо більше?
Чоловік замовк, а Джонас знову перевів погляд на хлопця, який тяжко кашляв.
-Скільки їх було?
-Шестеро... Може, семеро.
-На конях?
-Так.
-Вони забрали худобу?
-Не пам’ятаю... Частину.
-Поранені були?
Хлопець кивнув та востаннє видихнув. Лише тепер старий піднявся повільно на ноги.
-Тепер можете збиратися. - сказав він.
І дивна річ - ніхто більше не сперечався та не лаявся. Ніхто не кричав, вимагаючи негайної помсти. Люди почали робити свою справу, так ніби кожен раптом згадав, для чого йому зброя. Амос лише спостерігав за цим. Усім майже достатньо однієї смерті, аби
люди втратили голову. А тут одна смерть змусила заспокоїтися всіх. І в центрі цієї тиші стояв Джонас.
Пізніше, коли зірок на небі стало більше, чоловіки почали
повертатися до найбільшого багаття. Слід за слідом вони приносили коробки патронів, на яких сиділи, граючи в карти. Незабаром біля
ніг старого лежали набої різних калібрів. У серці Леві знову йокнуло і в голові виникло те саме непорозуміння. Ніби біля нього стояла людина, яку він не міг пояснити. Джонас простягнув руку, взяв перший патрон та обережно провів по латунній гільзі великим
пальцем. Навколо панувала така тиша, що було чутно потріскування дерев у вогні. Старий заплющив очі.
-Господи, направ цю кулю туди, куди вона повинна потрапити. Він поклав патрон убік та взяв наступний.
-Нехай вона не схибить через страх людини, яка її випустить. Ще один патрон.
-Та нехай закінчить те, що мусить закінчити.
Джонас продовжував так хвилин з 10, повторюючи те ж
благословення або кажучи нове. Леві не сподобалося побачене. Він
чекав молитви за людей, за померлого та його батьків. Але Джонас ніколи після зречення капеланства не благословляв людину. Лише кулі, одна за одною, наче це була звичайна частина життя. Чоловіки навколо чекали, доки старий закінчить, аби зарядити пістолети, гвинтівки та дробовики. Дехто схилив голову, інші дивилися у вогонь, але ніхто й слова не кинув, доки Джонас не закінчив. Для них це не виглядало дивним, ніби все життя зростали біля такого ритуалу. Коли останні патрон повернувся до коробки, старий
підвівся на ноги.
-Бог, не обирає кому жити, а кому помирати. Люди роблять це самі. Я лише прошу, щоб вони не промахнулися повз власне рішення. - Старий обвів поглядом багаття. - І пам’ятайте: найстрашніше я бачив не на війні.
-А де ж тоді, батьку? - Хтось підняв голову з натовпу.
-Біля шибениці. Там завжди сміються голосніше, аніж у салунах.
Тоді старий замовк та сів назад. Решта юрби взяли зброю, запрягли коней та попрямували на північ, до вогню, що передував
небезпекою.
Наступного ранку Амос покинув табір ще до світанку. Небо почало сіріти над пагорбами, а між наметами ще горіли поодинокі багаття. Декілька жінок вже поралися біля коней, доки решта спала.
Попереду знову лежав Захід - каміння, пил та вітер. Одноманітний світ, який ніколи не обіцяв нічого доброго. Сонце піднімалося
повільно. Його проміння ковзало по сухій траві, по скелях та по сухих кістках тварин, які траплялися обабіч дороги. Амос йшов, гадаючи про золото, про те скільки людей вже шукають те загадкове місто, і те скільки ніколи не знайдуть. Дорога тягнулася вперед
нескінченою змією, яка залишала за собою спогади про “людину”. Іноді її перетинало поле бою, іноді старі вози, подекуди закинуті стоянки - де завжди пусто, але скрізь “людина”. Захід завжди
ковтав дорогу однаково, доки вона - весь світ.
Ближче до полудня він натрапив на покинутий диліжанс. Старий, перекошений та засипаний пилом. Одне колесо відвалилося, а деревина зчахла від сонця. Біля нього лежав мертвий кінь, судячи з усього вже не перший тиждень. Від тварини залишилися лише
кістки. Леві навіть не сповільнився, адже такі речі тут, на Заході, буденна справа. Але за декілька ярдів він помітив невелику купу
каміння, де поряд лежало ще декілька. Хтось акуратно склав їх біля дороги без хреста, без таблички, без імені. Амос ковзнув по них поглядом та пішов далі. Через декілька хвилин думки промайнули про зовсім інше: про воду та спеку, про золото. Вітер дув у спину, підганяючи вперед. Десь далеко кружляли птахи, а довкола чутно крики пуми. Світ залишався таким самим, як і вчора.
Мексиканець чомусь озирнувся назад. Купа каміння ледве проглядалася, крізь спеку та марево. Леві насупився, адже це безглузддя: мертвому байдуже. Він сплюнув та пішов далі.
5
Наступні дні пройшли в дорозі. Земля почала змінюватися, ніби до цього сам Захід не зрозумів, чим хоче бути. Часом дорога губилася серед рівнин, і тоді доводилося орієнтуватися по сонцю, скелях та старих слідів повозок. Одного дня та земля була сухою та
потрісканою, наче старий череп. Наступного - вкривалася високою травою, яка хвилями перекочувалася під вітром до самого
горизонту. Подекуди між пагорбами траплялися невеликі струмки. Вода в них була настільки чистою, що на дні можна було розгледіти кожний камінець. Амос іноді зупинявся біля таких місць, аби
перепочити, і мовчки спостерігав за течією.
На світанках Захід був особливо красивим. Небо спалахувало десятками кольорів. Холодній сині поступово змішувався із золотим, потім із помаранчевим, а далі усе це заливало землю
м’яким світлом. У такі моменти навіть каміння виглядало живим. Далекі скелі нагадували стародавні фортеці. Орли ширяли високо над каньйонами. Інколи мексиканець бачив великі і такі рідкісні стада вилорогів. Вони рухалися травою так легко, ніби сам вітер ніс на своїх плечах. Світ довкола був величезним. Настільки, що
людина тут здавалася помилкою, і саме це дивувало Леві найбільше.
Чим далі він заходив, тим частіше думав про одну річ: якщо Бог справді створив цей світ, то навіщо в ньому люди? Одного вечора мексиканець сидів на виступі та дивився вниз. Перед ним простягалася чиста долина, яку вечірнє сонце обливало морем золота. Трава світилася так яскраво, що здавалося, ніби сама земля
випромінює світло. Десь внизу невелике стадо рухалося до водопою. На мить Леві пригадав іншу долину, яка залишила вирізаний шрам у серці, і сміхи людей, що лунали в голові, які жартували над цим всім. Наступні дні він все частіше помічав сліди інших людей.
Спочатку це були старі стоянки, потім свіжі багаття, потім нові сліди копит. Далі дороги почали перетинатися між собою, наче десятки невидимих потоків. Вальє-де-Оро залишався ще попереду, але присутність вже огортала довколишнє Амоса.
Якось під вечір він натрапив на стару дорогу, колись вона широкою та добре втоптаною, а тепер її вже поглинула трава. Обабіч валялися іржаві обручі коліс, зламані скрині, декілька кістяків коней. Усе це
нагадувало русло висохлої річки, тільки замість води тут текли люди. Вони йшли в одному напрямку - на Захід, у Вальє-де-Оро.
Леві дивився на цю землю і розумів, що вона нічим не відрізняється від будь-якої іншої. Змінювалися лише назви. Спочатку люди йшли за землею, потім за сріблом, а потім за золотом, а завтра знайдуть нову причину. Дорога завжди залишається тією ж самою.
Уночі Захід ставав ще красивішим. Небо вкривалося такою
кількістю зірок, що між ними майже не залишалося темряви.
Чумацький Шлях розгортався з одного краю світу до іншого. Інколи Амос лежав біля згаслого багаття і дивився вгору. У такі моменти усе людське здавалося дрібним. Зірки все ж продовжували світити
над убивцями та над дітьми однаково. Над шибеницями та церквами теж... І чим довше він на них дивився, тим сильніше йому здавалося, що якщо Бог колись дивився на ці землі, то давно вже
відвернувся. А може, й ніколи не дивився взагалі.
Серед золотошукачів ходила байка, про чоловіка, який замість золота знайшов “правду”. Кажуть, що він повернувся з пустелі, без одягу, без коня та тіні за собою. Із собою він ніс “очі”, що більше
ніколи не дивилися на людину, так як раніше. Леві проходив крізь ранчо, де батько на ганку теребив квасолю. Мати прала неподалік речі, а двоє дітей сварилися через дерев’яного коника. Над будинком здіймався дим, а біля загорожі паслися кілька корів.
Картина передавала відчуття спокою, але не для мексиканця. У його погляді пробивалося, як ті діти потім сваряться за землю покійного батька. Бачив старшого сина, який битиме молодшого із доказами, що працював найбільше у сім’ї. Бачив і молодшого, що схопиться за рушницю, не витерпівши образу. Бачив і матір, яка проклинатиме обох над могилами, а потім ховатиме їх сорочки у скриню,
намагаючись повернути час назад.
Нічого ще не сталося. Можливо, і не станеться.
Далі він бачив маленьку придорожну крамничку. Перед нею стояли троє чоловіків та їли яблука. Усередині лавки господар сперечався з якоюсь старою за ціну на сіль. Вітер хитав вивіску, а мухи кружляли над бочкою з яблуками. Усе знову виглядало звичайно та спокійно. Амос зупинився лише на мить, купив води та сушеного м’яса і пішов далі. Але поки господар підраховував решту, Леві помітив, як той
ковзнув пальцем по монеті, приховуючи одну під долонею. Раніше він, можливо, просто вдарив би його та забрав своє назад. Але не зараз.
Нічого ще не сталося. Можливо, і не станеться.
Очі Леві більше не шукали, знаючи причину. Він розумів, що усе довкола - причина, а людина - дія, але без дії не буде причини, чи не так? Тільки не у Дреку. Мексиканець не розумів його, не знав, та бажав забути. Тільки його, більше нікого. Той могильник не
вписувався у жодне його світобачення. Холоднокровний трупокрад, але допомагав - зовсім ганебно для цього світу. Ненависть закипала у судинах, а Амос проклинав того, що зустрів його у салуні, що пішов за ним, і не убив, коли була можливість. Адже як миша, може погрожувати леву? Як худорлявий та божевільний могильник може погрожувати авантюристу Леві? Ніяк. Він йшов тепер у Вальє-де-Оро не за золотом, а за чимось іншим. Тим, що стискало його груди, і не давало нормально дихати. Тим, за що він відчує відплату за весь той бридкий людський світ. Залишалося недовго. Те загадкове місто
золота було попереду, і вже за горизонтами виднівся його рідній за національністю світ.
Але навіть тут, на кінцівках американських доріг, Амос зупинився біля колодязя в зовсім невеликому селищі, де було з хатин 5. Люди ховалися в тіні навісів, перечікуючи спеку. Поруч із дорогою
гралося двоє дітлахів. Вони будували місто із камінців, паличок та шматків висохлої глини. Леві спочатку не звертав на них уваги, він пив воду, дивився на коней та слухав вітер, але потім пролунав крик. Один із тих діток знайшов монету, стару та блискучу. Інші діти, які були біля батьків, підійшли до нього та очоли з боків.
Спочатку всі хотіли подивитися, потім по черзі потримати, потім інший заявив, що побачив її першим. Через хвилину почалася
сварка. Ще через хвилину один із хлопців вихопив монету та побіг, інший, той хто знайшов, наздогнав його та штовхнув у пил. Той упав, взяв камінь і закричав. Удар був швидким. Навіть занадто швидким для дитячої образи. Другий хлопчик упав у пил, монета викотилася з його руки. Навколо запала тиша, а діти дивилися на кров так само перелякано, як солдати на перший постріл. За мить прибігли дорослі. Хтось закричав, інші забрали дітей, дехто, може матір, взяв непритомного на руки. Мексиканець лише спостерігав.
Він повільно натягнув капелюха, знайденого у пустці, та рушив далі.
Сонце огортало кров жовтими фарбами, а десь у височині неба лежав початок того кореня, який йшов течією із життям.
Нічого ще не сталося. Можливо, і не станеться.
VIII
Кривава дорога Пастора - Втікачі - Ешворд - Червоний хрест - Вхід у Вальє-де-Оро - Загублені душі - Місце бажань - “Нічого ще не
сталося, можливо, і не станеться” - Там, де згасає Місяць - “Не у цьому житті...”
1
Пастор не дивився на дорогу, лише думав про ню. Він не знав
місцевість, крізь яку проїжджав. На старих картах вона позначалася лише білою плямою. Колись тут хотіли заснувати поселення. Про це нагадували залишки кам’яних фундаментів, які час майже повністю втопив у землі. Гермес проходив їх, минаючи та намагаючись не вступити у ями. Вітер носив перекотиполе дорогами, які назавжди перестали існувати. Ніл бачив сотні таких місць. Люди щоразу приходили, а потім залишали, і так заново, щоразу. На вечір він
натрапив на велику водонапірну башту. На її верхівці сиділо
декілька грифів. Вони не злетіли навіть тоді, коли Гермес був зовсім поруч. Лише дивилися вниз своїми темними очима. Пастор кинув їм погляд у слід. Там лежав юнак. Досить довгий час лежав. Ніхто його не хоронив і не забрав у сідло, щоб поховати потім. Неподалік
від нього лежало тіло чоловіка. Пастор підійшов до нього та
перевернув - хробаки доїдали обличчя. Він глянув на труп так, ніби то був його знайомий, потім розвернувся та пішов.
Наступні два дні минули без людей. Захід ставав дедалі тихішим.
Дерева зникли та й трава траплялася рідко. Земля вкрилася
кам’яними хвилями, які вдень нагадували застигле море, а уночі перетворювалися на зуби гігантської тварюки, що вмерла на цих землях. Одного ранку вони натрапили на каньйон, який Ніл ще не зустрічав: кам’яні скелі нагадували обличчя людей, вирізи рук та пащеки звірів. Пастор довго дивився на них, запам’ятовуючи нову красу, яку ще не бачив. Він любив так, навіть, коли убивав.
На четвертий день він дістався до місця, яке звалося “Shattered Steps”. Тут серед пустки стояли десятки кам’яних плит, поставлених одна на одну природою так химерно, що вони дійсно нагадували сходинки до неба. Колись через них проходила стара поштова
дорога, тепер залишилися лише залишки колісних колій та засипані піском кілки. Пастор побачив біля дороги старого мексиканця. Той сидів на складеному мішку та продавав воду. Поряд стояли дві бочки та табличка, написана вугіллям.
¿Vas a comprar?No.Qué lástima.Tal vez.Todos tienen prisa por llegar a algún lado.¿Y tú?Yo ya llegué.No. Aún no has llegado. (1)
Старий замовк та розвернув голову від Ніла. Той відійшов на деяку відстань та поглянув на небо. “Я за тобою повернусь”, - сказав Ніл.
На шосту ніч почалася буря. Вітер підняв пісок високо настільки, що небо зникло в очах Пастора. Світ перетворився на жовту стіну, яка ревіла з усіх боків. Ніл обмотав обличчя тканиною Буря тривала
кілька годин. Коли вона стихла - все змінилось. Він не бачив привичних кам’яних обрисів. Дорога щезла, а скелі зникли під піском. Потім на сьомий день він побачив світло. Десь неподалік горіло багаття. Гермес почав нервувати задовго, як вони підійшли, важко фиркаючи під ніс. Навколо нікого не було. Лише старий
казанок, розкладене покривало та рушниця. Не було жодних слідів. Буря поглинула людину, наче та піддалася течії. Ніл присів біля вогню, підкинув гілля та почав дивитися на місяць. Він був певен, те, що огортає його тіло, це не страх, не тривога, а щось інше. Щось величне, те, чого Пастор давно не відчував.
1 -
Купиш?Ні.Даремно.Можливо.Усі кудись поспішають.А ти?Я вже прийшов.Ні. Не прийшов.
Наче сотні інших доріг зустрічають в одній точці. Наче коло
починає тріскати. І саме ця загадковість дратувала його найбільше. Бо наближалося те, чого він ще ніколи не знав.
Через сотні миль від Пастора Дрек залишив монастир далеко позаду. Кам’яні стіни давно залишились серед скель, а дзвони, які
він чув востаннє перед відходом, тепер жили лише у пам’яті. Дорога звужувалася сильніше. Каньйон ніби не хотів відпускати тих, хто одного разу потрапив до його нутра. Високі стіни здіймалися на десятки ярдів, відрізаючи більшу частину неба. Сонце проникало сюди уривками, а подекуди скелі нависали над проходом, що серед білого дня панував напівморок. Вітер розносив людські звуки: дитячий шепіт, голосний крик, іноді плач. Люди могли б вигадати сотні легенд про це місце, але Дрек навчився давно не слухати голоси каміння.
День у день Ніл прямував дорогами, які належали округу Блек-Крік. Його тінь височіла над кордонами неба, яке огорталося сонцем.
Велика постать відбивалася на землі малим тілом, яке прямувало різними поселеннями та містами. Пастор заходив у будівлі до тих,
кого вважав за потрібне. Він довго розмовляв з тим, що залишалося у середині, а далі йшов, потираючи спітніле чоло від крові. Рана швидко загоїлася, і біль більше не турбував його. Інколи вони з Гермесом зупинялися просто посеред дороги. Ніл годував коня та дивився у далечінь, де за ним їхали люди. Зіниці змінювалися на ті, коли тигр готується напасти, або змія готується захищати. Пастор
відвів коня подалі, а сам засів за найближчий валун, прислухаючись до звуків топоту, які швидко наближалися сюди. Постріл за
пострілом, і фарби піску вмить приймали у себе новий колір. Ніл спокійно сховав пістолети та сів на Гермеса йдучи далі. Десятки тіл лежали біля своїх мертвих тварин, доки вже далеко Пастор витирав рану на щоці, яку отримав від кулі, що пролетіла поруч.
Пустелі змінювалися болотами, болота - горами, і так щоразу. Земля відчувала наслідки життя Ніла, заливаючись червоними ріками. У містах після нього залишалися відчинені двері,
перевернуті столи, зламані віконниці та тиша, якої не могло бути там, де ще годину тому сміялися, торгували, грали в карти та
сперечалися за дешевий віскі. У Санта - Гріді він зайшов до будинку мирового судді, де на стінах висіли портрети мертвих губернаторів, а під столом лежав хлопчина із вирізаним тавром на плечі, якого тримали там замість собаки. Суддя спершу намагався говорити про закон, потім про гроші, далі про Господа, але врешт Ніл слухав його однаково рівно, стоячи серед кімнати у чорному плащі з білими револьверами по боках та томагавком за поясом. А коли слова
закінчилися, місто почуло лише глухий удар і тріск дерева, бо тіло судді пробило собою двері та впало просто на ганок, де ще вранці приймало скарги від фермерів. У Боске Пастор знайшов трьох
братів Реєсів, які продавали людей у копальні, ховаючи їх під
брезентом разом із мішками бобів. І Ніл міг застати їх ще удень, але не зачепив жодного, проїхав повз, ніби не помітив. У ночі, коли
брати торгувалися з перекупником, кожен постріл розкривав порожнечу пітьми. Останній з Реєсів упав обличчям прямо у накриті тканиною апельсини. Їх помаранчевий сік змішався з
кров’ю та потік між камінням маленькими солодкими струмками. Вранці жінки, які відтирали кров з дороги перешіптувалися не про братів, не про постріли, а про місяць, який цієї ночі був таким самим, як і тоді перед смертю аптекара у Сан-Леоні. Таким самим, як і тоді, коли Пастор з’явився на дорозі після салунної різанини.
Далі були поселення без назв, станції без розкладів та каплички без священників. Пастор став страшною Легендою, якою лякали дітлахів, та й дорослі боялися його не до жартів. У Блек-Кріку його впізнавали швидше, ніж прибувала пошта, і часом було достатньо побачити чорний капелюх із перевернутим хрестом, як вікна у
домах вже зачинялися, а дітей прибирали з вулиці ще до заходу сонця. Та не всі ховалися. Дехто вірив, що зможе убити Ніла, забрати його ім’я та славу, його зброю, його легенду. Такі люди виходили проти нього з дахів, із дзвіниць та темних вікон. Вони хотіли полудня, коли видно і ракушку в піску, проте Ніл не з’являвся людям до ночі, коли входив у поселення. На північ від
Мерсінала п’ятеро колишніх солдатів натягнули між скелями дріт, аби звалити Гермеса, та кінь спинився ще до того, як побачив метал у присмерку. Пастор не став стріляти відразу, а дочекався, доки над ущелиною випливе виснажений уламок місяця. Тоді Ніл зіскочив
на землю, провів пальцями по дроту, і пішов угору так спокійно, що перший солдат вистрілив занадто рано, другий - занадто пізно,
третій не встиг дістати пістолет. А коли вночі знову все замовкло,
дріт так і залишився висіти між скелями, обмазаний темною кров’ю.
Кожна дорога намагалася залишити у собі Ніла бодай шрамом, але шрами на Пасторі жили коротко. Розсічена щока затягувалася швидко, старі рани більше не нагадували про себе, і ось він знову мав надію, що ця жалюгідна людська оболонка зникне з нього. Він ішов далі, а на півдні пил залишався червоним та лип до чобіт. На заході ставав білим, солоним та сліпучим, і на ньому тіні здавалися глибшими за самі тіла. У болотах вода вбирала відображення його
капелюха і розривала його колами, коли під поверхнею пропливали великі темні створіння. У горах вітер ніс запах сосни, мокрого
каміння та старих поховань. Але всюди після нього з’являвся один і той самий слід: дітей забирали з вулиць, люди почали говорити тихіше, а жінки, які до того рахували дні, тепер рахували ночі.
Пастор шукав ознаки, дивлячись на обличчя мертвих довше, аніж - живих. Вслухався у передсмертні слова, які б більшість вважали
маячнею. І що далі він просувався землями округу Блек-Крік, то частіше вечорами місяць здавався йому не круглим тілом, що
підкоряється циклу, а старим оком, яке закривається поступово, аби відкритися знову молодим. Пастор Ніл не молився та не шукав прощення. Він чистив зброю та годував Гермеса, стирав кров з долонь та слухав ніч. І кожна з них ставали дедалі коротшими, тихішими, важчими, які готували йому одну велику відповідь, достатньо темну, аби Ніл захотів її побачити на власні очі.
Він давно зрозумів, що люди помиляються, коли думають про зло як про щось окреме, що приходить до них ззовні, стукає у двері та просить дозволу ввійти. Але воно не приходить - воно прокидається: у тих всіх людях, яких убивав Ніл, але все ж шукав він не їх. Він шукав те зло, перед яким його жорстокість, могла б здатися лише ремеслом, ножем у руці того, хто ріже заражене м’ясо, аби воно не
розповзлося далі. Кожен із форм місяця обіцяла йому це: старе
світило худнуло, стиралося, зникало, а потім поверталося молодим і приносило назад усе те саме - кров, жадобу, крики. Ніл їхав крізь ці кола, як крізь двері, що відкривалися у ту саму кімнату. І щоразу думав, що за наступним містом, за наступною ніччю він нарешті побачить те, що стоїть вище за людину, глибше за гріх та страшніше за нього самого. Пастор шукав чудовисько, здатне виправдати його існування. Шукав безодню, перед якою міг би стати людиною
меншого гріха, але щодалі їхав, то щільніше ніч збирала навколо нього мовчазне коло, і в тому колі не було ні диявола, ні Бога, ні чужого обличчя. Був лише вершник у чорному, старий місяць над головою і земля, яка приймає кров так спокійно, ніби давно знала, що найбільше зло завжди їде у серці того, хто його шукає.
2
Коли гори нарешті залишилися позаду, Дрек ще довго не міг звикнути до простору. Після каньйонів, де кожен крок відлунював від каменю, а небо висіло над головою вузькою синьою раною, мексиканські краї розкидалися перед ним повільної, широко й
майже байдужо. Земля тут не була, як у Блек-Кріку: вона не просто
лежала під ногами, а дихала спекою, соком агав і гірким запахом висушеної кукурудзи. Уздовж дороги росли нопалі, криві мескітові дерева та високі агави, чиї гострі листки стирчали із землі, мов застиглі зелені ножі. Подекуди зустрічалися кам’яні стіни, складені ще тими руками, які давно розсипалися в кістки, а біля пересохлих арок лежали уламки старих іспанських плит із вибитими хрестами.
Тут кожна річ мала попереднього господаря: дорога колись належала короні, ще республіці, потім солдатам, далі
контрабандистам, а зараз тим, хто мав достатньо набоїв, аби проголосити її своєю. Дрек йшов тихо, згорбившись під своїм
капелюхом, і бачив як історія цих земель не стояла у книжках, а
валялася просто обабіч шляху: у тріснутих дзвонах покинутих місій чи у розбитих статуях святих без пальців.
Перше селище з’явилося ближче до вечора. Воно стояло низько, притиснуте до пагорба, ніби боялося вітру. Білі будинки з вапна та глини низько похилилися своїми пласкими дахами, на яких сушилися червоні перці та дитячий одяг. Вікна закривали дерев’яні віконниці, двері стояли темними та важкими, а навколо маленької площі стояли лавки, кузня, крамниця з бляшаними кухлями на мотузці та стара будівля муніціпалітету. У центрі площі жінки
продавали тортильї, боби, сир, мило з козячого жиру та маленькі образи святих, перед якими люди хрестилися швидше через звичку, ніж віру. Старі чоловіки сиділи в тіні аркад, курили, плювали собі під ногу й говорили про худобу, ціни на маїс, нові податки, чужих вершників та колишні війни. Дрек пройшов повз них - і розмови стихли не відразу, а хвилею, як замовкає курник, коли над ним пролітаж яструб. На ньому було занадто багато “бруду” з півночі, занадто багато запаху мертвої землі, занадто мало людського
обличчя, яка прийшла купити хліба і піти далі. Діти перестали ганяти козеня між колонами й дивилися на нього відкрито, жінки
відводили погляд швидше, чоловіки не відводили зовсім, шукаючи руками на столах чи кобурі ножа, коли незнайомець раптом не стане не незнайомцем.
Дрек не шукав сварки. Він купив, за знайдені по дорозі монети, шмат сухого хліба, трохи в’яленого м’яса. На стіні крамнички
виднілася фреска: святий з піднятими очима стояв над шахтарями, що спускалися під землю з лампами, а за їхніми спинами виднівся
зовсім не помітний людському оку червоний хрест. Могильник вдав вигляд, ніби то був шмат старої фарби, але у думках точно майоріли спогади про червоний хрест на водоспаді, який він бачив уві сні.
Тоді за стінами будівлі Дрек дістав ті шматки та склав їх у єдину
карту - і знову бачив червоний хрест, який височів десь у небі, над шахтами, де гинули люди.
Він вже хотів йти, але побачив, на диво, незвичних людей.
Незнайомці стояли на іншому боці площі біля старого водяного жолоба: троє чоловіків, жінка і хлопець років шістнадцяти. Худі настільки, що їхній одяг висів на них, наче на дерев’яних хрестах. Вони не були місцевими - це Дрек бачив відразу. Місцеві ходили нешвидко, але міцно, знаючи кожну яму на їх вулицях. Ці ж
рухалися так, ніби могли кожної миті провалитися під землю. Один із них мав перев’язану голову, інший ховав руку під плащем, у
жінки під нігтями блищав дивний жовтий пил, який вона марно намагалася стерти об спідницю. Хлопець тримав на грудях
маленький мішечок і щоразу здригався, коли чув дзвін у церкві. Невідомі лише спостерігали за тим північним виходом із селища,
яким прийшов Дрек, чекаючи не того, хто прийде, а хто наздожене.
Увечері селище ожило інакше: з димарів пішов синій дим, з дворів потягнуло запахом смаженого перцю, часником, кукурудзяним тістом. У вікнах запалили лампи, а за стінами говорили родини, а на площі біля мескітового дерева двоє музик почали грати повільну пісню. Дрек залишався у тіні, спостерігаючи за тією шайкою людей. Вони відійшли від площі до руїн старої месії за каплицею, де колись іспанці хрестили індіанських дітей, а потім тримали їх батьків на землі, яка ніколи вже не належатиме їм. Могильник поступово
прокрадався до них, очікуючи, коли ті розвернуться у
протилежному напрямку, і його тінь заховається з іншого боку
каплиці. Ті люди говорили майже пошепки, аби їх ніхто не почув. Навколо від них лунали різні мови, але як поєднання англійської та іспанської. Дрек слухав лише уривки слів: “підйомник, Ешворд, не можна повертатися, їх очі дивляться знизу”. І ще одне слово, яке звучало, як жах у перемішку із втомою з голоса жінки: “Вальє...”.
Після цього вона різко обернулася, ніби відчула незнайомий запах довкола. Дрек відразу ж показався їм. Чоловік із перев’язаною
головою вихопив ножа, але рука тремтіла, наче осінній листок на
вітрі. Другий затулив собою хлопця. Жінка стояла рівно, хоч ноги її ледь тримали. Могильник побачив на її шиї темний слід від мотузки або нашийника, а під ключицею - випалений знак, який таврують тварин.
-Ти з ними? - запитала жінка.
-Я навіть не знаю, хто такі “вони”. - гірко усміхнувся Дрек.
-Тоді йди звідси швидше, поки не дізнався. - окликнув чоловік з перев’язаним обличчям.
-Ви з Вальє-де-Оро. - сказав могильник.
-Немає такого місця. - сухо сплюнув чоловік, що оберігав хлопчину.
-Є, просто не всі, я так розумію, виходять звідти.
За руїнами місії згасало сонце, і червоне світло лягало на її обличчя так, ніби хтось її вже почав ховати живцем. Молодість зовсім не помітно проглядалося на її обличчі, але очі викривали те, що їй довелося прожити у справжньому кошмарі під землею, мабуть,
кілька життів.
-Ти шукаєш золото? - спитала жінка.
-Звідки мені знати, мабуть, так. А ти втекла від нього?
-Від золота не втікають. - вона гірко із болем всміхнулася. - Через нього відгризають із себе шматки та моляться, аби залишилося бодай щось, аби можна було повзти.
У руїнах запахло вологою землею, старим каменем і потом людей. Жінка витягнула з-за пазухи маленьку дерев’яну пластинку, загорнуту в тканину. На ній було вирізано кілька ліній, не схожих на карту різних доріг, а більше - на схему нутрощів. Коридор, коло, чорний отвір, який був шляхом до серця міста. Вона не віддала йому пластинку, а лише показала на мить.
-Ніхто не знає, де вхід у це старе іспанське місто. - сказала вона. - Він щоразу змінюється. Там є двері, старіші за всі церкви у цьому краї. Ешворд думав, що купив місто, бо мав папери, солдатів і людей з батогами. Але Вальє-де-Оро не продається нікому. Воно поглинає
власника так само, як власник жебрака. Спершу дає йому бажання, потім робить це бажання єдиним у голові, потім лишає від людини лише пусту оболонку його свідомості. - відкашлялася вона. - Але
ніхто, навіть всебагатий Теодор бісів Ешворд не знає де вхід, і ніколи не знайде його.
У думках промайнув червоний хрест, який, на думку Дрека, і був ключем до міста.
-Що в нього? - озирнувся він до хлопця.
-Не твоє так точно. - сказала жінка.
Чоловік із ножем ступився вперед, але жінка простягнула руку та зупинила його.
-Там не золото... - сказав чоловік.
-А імена тих, хто залишився ще всередині. - додала жінка. - Якщо ми дійдемо до Санта - Луїсії, нам дадуть коней, і може священника, який не боїться читати над те, що читають над мертвими.
-А якщо не дійдете? - поцікавився Дрек.
-Тоді нас знайдуть раніше.
-Хто?
-Ті, хто вже назавжди забув себе.
У цей момент на площі вдарив дзвін глухо та невчасно. Усі п’ятеро здригнулися так, ніби звук пройшов крізь їхні ребра. Дзвін ударив вдруге, хоча ніхто не мав тягнути мотузку. На площі музика
урвалася різко, а за вікнами вже ніхто не говорив. Навіть кози біля загорожі перестали мекати. У дверях згасали лампи, зачинялися дуже швидко віконниці. На протилежному боці старий крамар повільно зняв із гака гасову лампу й заніс її всередину, навіть не озирнувшись на покупця, який стояв із жменькою бобів в руках.
Втікачі відчули морозний холод по тілу, а дух охоплював неописаний ніким страх. Дрек дивився крізь арку місії туди, де вузька вулиця виходила на площу. Звідти йшли троє людей. Вони були одягнуті не як солдати і не як бандити: темні куртки, широкі капелюхи, короткі карабіни на ременях, високі чоботи, на халявах яких жовтів той самий пил, що ближчав під нігтями жінки.
Один ніс ліхтар, але тримав його низько, освітлюючи не обличчя, а землю перед собою. Другий мав на шиї шкіряний нашийник із
металевою пластинкою. Третій ішов трохи позаду, і голова його нахилена трішки вбік, ніби слухав те, що відбувається під землею або на ній. Вони не розмовляли з місцевими. Ті повтікали у свої домівки і боялися зайвий раз виглянути і вікно. Жінка схопила
хлопця за плече та потягнула назад у темний прохід між обваленою стіною й старим вівтарем, але Дрек виставив руку й зупинив її, не торкаючись. Він нахилив голову, вдихнув повітря та відчув запах, який давно знав краще за людські молитви: мокра шкіра ременів, гіркий піт тих, хто довго не спить, і ще щось - слабкий металевий присмак породи, що в’їдається в тіло так глибоко, ніби людина вже не носить його на собі, а росте з нього. Могильник витяг револьвера та тримав вздовж ноги, не відсвічуючи ним.
-Є інший вихід? - прошепотів він?
-Під криптою, але він завалений. - з подивом подивилася на нього жінка.
-Наскільки завалений?
-Настільки, що живі туди не лізуть.
-То нам пощастило. - криво усміхнувся Дрек.
Жінка хотіла щось відповісти, але перший з трьох вже ступив на поріг зруйнованої месії. Ліхтар кинув жовте світло на старі фрески, на зотлілі лави, на безголову статую святого біля стіни. Світло пройшло по обличчях утікачів і затрималося на Дреку. Чоловік із ліхтарем підняв очі. У зіницях залишалася людина, але настільки втомлена, що не мала сили керувати власним тілом.
-Ти бачив п’ятьох? - запитав він іспанською.
Дрек відповів тією ж мовою погано та важко, із чужим акцентом, але достатньо зрозуміло.
-Жінка, два чоловіки, хлопець та старий. - сказав той.
-Старих тут більше, ніж гріхів у священника. - відповів Дрек.
На руці другого чоловіка, який підійшов ближче, виднівся такий самий випалений знак, як у жінки. Очі не зводив від темряви, яка
ховалася за спиною Дрека. Третій раптом нахилився та провів пальцями по підлозі. Могильник відразу помітив сліди поруч. Тіло потягнуло убік, аби закрити своїм чоботом один із відтінків.
-Відійди. - сказав чоловік із ліхтарем.
-Не люблю, коли мені кажуть, де стояти.
-Вони належать Ешворду.
-Багато хто кому належить, але то було давно.
-Ти не знаєш, у що лізеш.
-Можливо, але я заліз вже у саму дупу з лайном.
Постріл не був першим звуком. Спершу рука другого чоловіка
ковзнула до карабіна занадто швидко, як для виснаженої людини. Дрек вистрілив знизу, не підіймаючи револьвер вище до грудей, і куля ввійшла тому у ребро. Третій кинувся вбік, але послизнувся на уламках старої черепиці, і поки його плече шукало рівновагу, Дрек ударив його по скроні руків’ям револьверу. Чоловік із ліхтарем
відступив до вівтаря, встиг підняти карабін, і куля розбила камінь біля голови могильника, обсипавши його щоку вапном. Утікач із ножем вискочив із темряви першим, дурно та відчайдушно, але саме це врятувало Дреку секунду. Карабін повернувся до втікача, і в ту мить хлопець із мішечком жбурнув у ліхтар із каменем. Скло
тріснулося та темрява стала на мить густішою. Коли світло знову зібралося до купи, чоловік із ліхтарем уже лежав під вівтарем, дивлячись на стелю, на якій хтось намалював рай, що облупився від вологи та диму. Дрек стояв над ним і важко дихав. Жінка вийшла із-за стіни та не відводила погляду від мертвих. Вона не жаліла їх,
проте просила пробачити тих, хто за власне життя був готовий забрати інше.
-Скільки їх? - запитав могильник.
-Досить, аби ми не дожили до ранку. - відповіла жінка.
-Ти казала, що під криптою є вихід.
-Але він завалений.
-Камінь не стріляє.
Чоловік із перев’язаною головою, досі тримаючи ніж, дивився на Дрека із ненавистю, яка готова була взірватися, як динаміт у шахтах.
-Чому ти це зробив? - запитав він.
-Він розбив ліхтар. - Дрек показав на хлопчиська.
-І що?
-Не люблю бути в боржниках у дітей.
Жінка швидко підійшла до вівтара, стала на коліна та почала
відкидати уламки плит, під якими й справді чорнів вузький провал. Дрек спостерігав за вулицею, яка почала відкривати свою “браму”, аби дізнатися, чи все скінчено. Жалісно загавкали собаки, люди по-трохи відчиняли свої дверцята та заглядали втомленими очима у
вікна. А жінка все працювала, здираючи нігті об камінь. Ніхто їй з
втікачів не допомагав, та й вона не просила. Дрек мовчки став поруч і натиснув так, що старий шов у кладці тріснув. Під плитою
відкрилася вузька шахта - водяна, стара, ще часів місій, викладена каменем, яким іспанці колись вели до селища воду з підземного джерела. Знизу потягнуло холодом, цвіллю та мишачим послідом.
-Першим хай іде з ножем, потім малий. - заговорив Дрек.
-Хлопця Нандо звати. - відповіла жінка.
-Мені однаково.
Але коли хлопець почав спускатися, могильник сам тримав йому плиту, аби та не зірвалася та не розчавила малому пальці. Нандо помітив це, коли спустився, але змовчав. За ним поліз старий, який так і не сказав ні слова, потім усі інші. Нагорі залишилася лише
жінка. Вона забрала мішечок із іменами та подивилася на Дрека так, ніби очікувала, коли той назве ціну.
-Ти підеш з нами? - запитала вона.
-У мене своя дорога.
-Усі так вважають, доки дорога не стає більшою за тебе.
-Гарні слова для жінки, яка лізе в дірку під церквою.
-Гарні слова - це все, що лишається тим, у кого забрали землю, їжу та сон. - жінка вронила мішечок.
Дрек поглянув та підняв його. Нічого не заважало взяти і подивитися, чи справді там імена, чи, можливо, золото, але він взяв та кинув його у пітьму в дірі, де той мішечок спіймав хлопчисько.
Коли голова жінки зникла під каменем, із площі долетів новий звук
- не дзвін чи гавкіт, а рипіння колес. Більше одного воза
наближалося до поселення. Дрек швидко повернув плиту на місце, засипав шви пилом, провів по-ньому підошвою та кинув на край уламок старої дошки. Підземний хід забрав їхні кроки, і руїни місії знову наповнилися тишею. У ній залишилися чужі подихи, страх, чужі імена дивна вага в руці Дрека. Він стояв серед тих каменів, де різні господарі цих земель по черзі молилися та ховали порох. Але
раптом у думках з’явилося: “А що якби?”. Що якби хлопець не кинув те каміння? Що якби він не зустрів цих людей? Що якби він знову не убив?
Він вийшов із місії через бічний пролом саме тоді, коли на площу в’їхали три вози із озброєними людьми. Ніхто не побачив, як
Могильник зник у вузькому проході між каплицею та старим муром. Ніхто не побачив, як той зупинився біля водяного жолоба, набрав у флягу води, зробив один ковток, а решту вилив на землю, де ще залишався слід жовтого пилу. Дрек пішов темною вулицею геть від площі, не озираючись. Хоча десь під землею кілька людей саме повзли старим водяним ходом до ранку, який ще не знав, чи дозволить їм дожити до себе.
3
Після тієї ночі Дрек вийшов із селища ще до світанку, коли над дахами висів блідий попіл ранку, а півні гарлили так, що задихалися від власного крику. Дорога вела на південь і трохи на схід, між агавами, сухими пасовищами, низькими пагорбами та старими кам’яними межами. Мексиканські поселення траплялися одне за одним, і кожне мало своє обличчя, але однакову втому в очах. В одному із тих селищ жінки прали білизну в каламутному
каналі, б’ючи її об каміння. В іншому чоловіки лагодили дах
каплиці, а під риштуванням лежав зав’язаний крадій із розбитим ротом. До вечора мав прибути алькальд, який і мав вирішити долю розбійника. Біля старої асьєнди Дрек бачив, як двоє вершників погнали хлопчика через пилюку за те, що той украв недозрілу
диню, і сміялися, поки дитина падала, підводилися і знову бігла, притискаючи власне ребро, яке, мабуть, тріснуло після першого удару батогом. Могильник не спинявся, але через декілька миль, коли вершники давно зникли, наблизився до хлопця, який
беззвучно ковтав повітря. Дрек кинув йому шмат сухого хліба та пішов подалі. Ще довго за спиною чув, як дитячі пальці намагалися дістати те, що він кинув.
У тих краях життя трималося на звичках, які були старшими за уряди: ранком мололи маїс, удень латали стіни, вечором палили сухий хмиз, ночами слухали собак. А в неділю люди вдягали чисті
сорочки та йшли до церков, де святі мали такі втомлені обличчя, як і ті, хто стояв навколішки навпроти. Старі розповідали про іспанців, ніби ті пішли вчора: про срібні копальні, про місії, де дітей вчили молитися чужими мовами, про солдатів та революції. Дрек слухав, як мертва земля видавала себе через живі роти, і якщо людина
довго говорить про минуле, рано чи пізно з її слів випадало щось потрібне. На третій вечір Могильник зупинився в поселені, яке називалося Пуерто-Секо. Воно стояло біля пересохлого озера, у
чиєму білому ложі вітром каталися кістки худоби, старі капелюхи та уламки возів. На площі висіли троє чоловіків, майже на рівні людських очей. Під ногами одного стояла табличка: “Втікачі”. Біля криниці дві жінки набирали воду, споглядаючи на тіла.
Нічого ще не сталося. Можливо, і не станеться.
У крамниці Дрек купив тютюн, голку з ниткою та нову флягу, бо стара тріснула об каміння. Старий крамар із пальцями пожовклими від сигар довго дивився на нього, доки не виклав товар на прилавок
-Ти йдеш туди так? - запитав старий.
-А ти продаєш товари чи питання?
-Я продаю обидва, коли бачу чоловіка, від якого смердить дорогою.
-Тоді продай мовчання.
Старий хмикнув, повільно загорнув тютюн папір у нахилився трохи ближче.
-До Вальє-де-Оро йдуть не просто так. Там земля не віддає золото. Там людину змінюють, що її вже не впізнають.
-Кожна земля бодай щось да забирає. - заперечив Дрек.
-Ні. Інші забирають кров, піт, роки. Та бере - бажання. А без нього чоловік ще ходить, їсть, але не розуміє, чому ще не в землі.
Дрек забрав згорток, кинув монету на прилавок і вийшов. Біля дверей сиділа стара, доволі зі знайомим обличчям. Вона продавала чорні свічки, простягнувши одну Могильнику.
-Для тих, хто забув своє ім’я.
-Про що ви?
-Забув? - розсміялася вона. - Лише мені твоє ім’я відоме.
Дрек придивився і згадав ту жахливу жінку. Вона голосно сміялася.
-Ти йдеш під землю, чи не так?
-Я ще не йду туди.
-Всі так кажуть, чоловіче, доки не почують, як вона кличе по імені.
Могильник не взяв свічку. Стара не забирала руки. Декілька секунд вони дивилися одне на одного, доки вітер не роздмухав туман в
очах, і більше тої старої він не бачив. Лише одна чорна свічка валялися біля сходинок.
За містечком дорога вже не належала селищам. Вона плавно
перетікала у копальні. Повітря ставало густішим від сажу, пил мав жовтуватий відтінок і сідав на язик металевою гіркотою. Серед пишних лісів, які колись облаштовували діди, не зосталося майже жодного дерева. Струмки перетворювалися на каламутні болотяні кучі, з райдужними плямами на поверхні. Люди все частіше йшли групами із зав’язаними ганчірками на обличчях, лампами, кирками та мішками руди за плечима. Одні спускалися до таборів, інші
поверталися з них та виглядали так, ніби залишили під землею
себе. На одному повороті Дрек побачив жінку, яка сиділа біля дороги та годувала немовля, а поруч лежав здоровенний колун,
більший за її руку. На іншому - чоловіка без ступні, який продавав шматки каменю з блискучими прожилками та клявся, що кожен із них піднятий із самої серцевини долини.
Далі з’явилися перші бараки - довгі, чорні та низькі, збиті поспіхом із глини, дерева й жерсті. Між ними проходили вузькі вулички, де стояла вода, змішана з кінським гноєм та кров’ю забитих мулів. Над таборами висіли дзвони, що ділили день на зміни, ніч на зміни,
смерть на заміну. Коли удар пробивав долину, люди йшли до провалів у скелях, кидаючи око назад, ніби знали, що не
повернуться більше. Коли другий - поверталися ті, хто міг прибути, а на третій - виносили тих, кому вже не треба було відраховувати їжу. Дрек йшов між бараками, і на нього майже не дивилися. Тут чужинець нікого не дивував. Тут кожен був чужим, навіть той, хто спав поряд в одному шатрі. Перед одним із навісів двоє чоловіків били третього по черзі за крадіжку. Поруч із ними хлопчик мив у бляшаному кориті сорочки, на яких чорні плями не відпиралися. На стіні їдальні висів список імен закреслених вугіллям. Біля списку стояв писар, навіть не запам’ятовуючи прізвище правильно. Писар дописав останню літеру й видихнув так важко, що протяжний звук легень почули всі, хто був поряд.
Нічого ще не сталося. Можливо, і не станеться.
Над усім цим далеко попереду, за хребтом жовтих пагорбів,
піднімалося щось настільки велике, що спершу Дрек сприйняв його за частину гори. Воно проступало крізь дим і пил поступово: темна дуга, кам’яна спина, уламки колон або ребер, що виходили із землі, неначе скелет велетня. Чим ближче Могильник підходив, тим
ясніше виднілося, що то не гора, а релікт. Гігантський,
напівзасипаний та старіший за самі шахти, за місто та усі церкви, які були в окрузі. З землі стирчали кам’яні “ребра”, вкриті дивними знаками. Між ними висіли дерев’яні підйомники, канати, ланцюги та помости. Сотні людей копало просто під ним. Вони спускалися в отвори біля основи релікту. Над ним стояли чорні хмари сажі, а під ним горіли печі. У їхньому світлі камінь здавався живим, ніби
велетенська мертва істота лежала на боці, а люди проривали ходи у
її тіло, шукаючи золото в кістках. Дрек стояв на краю табору, дивлячись на це місце. Над одним із помостів висів знак написаний англійською та іспанською: “Власність компанії Ешворда. Вхід без дозволу карається”. Нижче хтось подряпав ножем: “Дозвіл живі
ніколи не питають”. А ще нижче, майже біля самої землі, дитячою рукою було виведено кілька слів. Дрек провів поглядом по напису, а тоді рушив далі, не заходячи всередину, бо шлях до загадкового
міста ввів вище, а не через темні отвори під кам’яними ребрами.
Нічого ще не сталося. Можливо, і не станеться.
4
У той самий час, далеко від дороги, в кімнаті із високими вікнами, чоловік на ім’я Теодор стояв перед столом, заставленими картами та різними зразками порід. За його спиною висіла карта долини,
намальована так, ніби Вальє-де-Оро було не містом чи хрестом по центру, а короною, покладеною на землю. Він не говорив до людей, що були в кімнаті, рясно спілкуючись сам із собою.
-Людина приходить сюди із голими долонями, з дітьми та
довбаними боргами, молитвами соромом і думає, що спокутує тут гріхи. Ні. Вона шукає виправдання своєму бажанню. Я не створив Вальє-де-Оро, не розносив про нього чутки, я дав роботу. Дав їм крихітний шанс спіткати те все і закрити борги, але чим далі в тунелі, тим більше вони бажають. - пролунав сильний кашель. - Ці люди називають мене жорстоким, бо я купую їхню працю дешевше, ніж вони оцінюють своє життя. Але хіба я привів їх сюди? Хіба я поклав у їх сни золотий блиск? Ні! Я лише відкрив їм ворота там, де вони постійно стояли навколішках. Я дав їм усе - ліхтарі, знаряддя праці, пайку, гроші та борг, та задав напрямок. Усі цивілізації починалися з того самого. Хтось бачив прірву та будував через неї міст. Хтось бачив голод і будував ринок. - випив своє віскі Ешворд. - Я побачив бажання і побудував місто, але щоб побудувати імперію мені потрібне те, що у тих шахтах.
Теодор замовк і повільно провів пальцем по краю карти.
-І саме тому вони йдуть далі. - продовжив він. - Людина витримує не тому, що хоробра, а тому, що завжди залишає собі маленьку шпарину для заперечення. Можливо, не зі мною. Можливо, і не з
вами. - показав пальцем на людей. - На цих шахтах стоїть наше місто, а надалі й могутність. На цьому стоїть увесь світ.
Один із чоловіків біля дверей опустив очі. Ешворд нарешті взяв зі столу маленький шматок породи, у якому тонка нотка золота
проходила крізь чорний камінь, мов блискавка крізь ніч, і стиснув його в долоні.
-Старі народи ховали свої страхи глибше за скарби. Страх - поганий господар. Бажання куди слухняніше. Воно само йде за тобою, якщо йому пообіцяти ім’я.
Довкола все стихло. Саме це найбільше не терпів Теодор. Тиша робить людей помітними, а їх він терпів, коли вони рухалися,
писали, копали, підписували і помирали. У його конторі, що стояла вище за бараками й нижче за дім управителя, завжди щось скрипіло: каблуки по дерев’яній підлозі, перо об папір, ланцюг годинника в його жилетній кишені. На стіні висіла велика карта Вальє-де-Оро, не така, які були інші. Квартали були позначені цифрами, копальні - літерами, бараки - прямокутниками, а під реліктом червоним чорнилом було обведено не знайдене ще місце, де земля поводилася не так, як зазвичай. Там сходилися завали,
провали, холодні кишені повітря. Ешворд стояв перед цією картою в сорочці без піджака із закоченими рукавами. Він тримав у руці срібний ніж для паперу й постукував ним по столу. Перед ним стояло троє: інженер Калдер, високий, сухий із чорними від
мексиканець із розбитою бровою, який відповіда за людей у нижніх ходах; і містер Фінч, рахівник.
-Скільки? - нарешті озвався до них Ешворд.
-Якщо ви питаєте за руду... - Фінч поправив окуляри, - то за останню зміну вийшло сімдесят дві вагонетки. Якщо про чистий вихід після промивки, то нижче очікуваного. Якщо про людей...
-Я питаю не про те, що вам зручніше назвати першим. Скільки?
-Дев’ятнадцять не повернулися з четвертого схилу. - Фінч
проковтнув слину та витер піт з лоба. - Семеро мертві підтверджено. П’ятеро під завалом. Решта або нижче, або пішли не тим ходом.
-Люди “не йдуть не тим ходом”, містере Фінч. Людей або ведуть, або вони втікають. Що з цього ви записували?
-Я ще нічого не вписував, сер.
-От і добре. Мертві дешевше після підтвердження. До того вони залишаються працівниками, які запізнюються.
-Сер, четвертий схил не можна відкривати. - Калдера підняв очі від креслення. - Без укріплення - це місце могила. Балки повело, а
камінь там не тримається. Якщо продовжити до ранку, то ми втратимо не 19, а 50.
Ешворд повернув до нього голову різко, не промовивши ані слова. Він ніколи не кричав, через що змушував усіх нервувати більше.
-Камінь не тримається, бо ви ставите балки так, ніби будуєте стайню. - сказав Теодор.
-Ми ставили їх за вашим наказом швидше, ніж дозволяє порода. - заперечив Калдера.
-Порода нічого не дозволяє, містер Калдера. Вона чинить опір, а дозволяю Я.
-Дозвіл не зупинить обвал. - обурився інженер.
-Ні. Але страх переді мною зупинить тих, хто не бажає йти далі.
Ібарра мовчав, саме це змусило Теодора перевести на нього погляд.
-Ви не маєте думки? - запитав Ешворд.
-Я маю людей. - відповів капатас.
-Люди - це не думка, а витрата, містере.
-Витрата не спускається під землю, коли чує, як камінь говорить.
-Камінь не говорить. - розсердився Теодор.
Через ноту мовчання, Ібарра важко видихнув та вперше підняв голову. Його сірі очі поглинули увесь бруд, який він застав у шахтах.
-Там говорить щось інше. - сказав капатас.
Усі перевели погляд на нього. Фінч перестав писати, Калдер
наблизився до Ібарри ближче, а Ешворд припинив стукати по столу.
-Що саме? - запитав рахівник.
-Люди кажуть, що чують з нижніх рівнів голоси. Вони викрикують імена шахтарів.
-Що тільки не зроблять, аби ввести вас в оману, Ібарра. - засміявся Теодор.
-Вони не хочуть спускатися. - витирав лоб від поту старший бригадир.
-Дайте їм причину. - став спиною до трійці Ешворд.
-Я давав. - зніяковів Ібарра.
-Дайте сильнішу! Кожному! Ми близько до цілі, джентльмене, і ніщо нас не зупинить.
-Батіг чи борг? - прошепотів капатас.
-Нам не потрібні каліки. Спершу борг.
-Ви не розумієте, Теодоре. - Калдер різко згорнув креслення. - Під реліктом порода не така, як у решті хребта: там пустоти. - важко видихнув інженер. - Симетричні та не природні. Коли ми пробили південний карман, повітря вийшло звідти холодне та сухе, ніби простір був закритий не роками, а століттями, а може й тисячу
років. Там може бути споруда.
-Я знаю, що там може бути “щось”. Я переконаний, я відчуваю. - Поглянув на шахти крізь вікно Ешворд.
-”Може” - це не план. - обурився Калдер.
-Ні, містере Калдер. - Теодор різко повернувся до нього. - “Може” - це єдине слово, через яке люди взагалі спробують бодай щось побудувати, перетинати пустелі й переживати власних дітей. Точне значення потрібне тим, хто приходить після.
-Ви ведете людей у темряву через припущення? - здивувався інженер.
-Я веду їх у темряву, бо світло досі нічого не дало.
Інженер замовк, але не відступив. Ешворд підійшов до столу,
відкрив нижню шухляду й витяг старий шкіряний тубус. Коли він розгорнув папір, усі побачили креслення зроблене не рукою
сучасного інженера. Лінії були грубі, чорнило вицвіле, а написи
частково стерті. А схема здебільшого нагадувала не карту, а спробу згадати щось в гарячці: релікт, кілька пагорбів, підземні порожнини, обірвані ходи, й кілька іспанських слів, перекреслених разів з 10.
-Ось усе, що я маю. - сказав Ешворд. - Тут немає дверей, немає точної глибини та дороги, але чітко видно, що бодай щось там є.
-У документах цього не було. - сказав Фінч.
-У документах не завжди є головне, тому ви рахівник, а я головний.
-Звідки це? - Калдера дивився на це так, ніби над цим листом здійснили наругу.
-Від монаха, який помер в Новому Орлеані з язиком чорним від
гарячки, і кишенями набитими чужими листами. Перед смертю він сказав, що під долиною лежить золото багатолітньої давнини. - видихнув Теодор. - Я довго не вірив, вважав це несинітницею, як
свідома людина, доки не відкрив мапи завоювання конкістадорів.
Під цими землями вони поховали свій скарб, але який саме я не
знаю. Той навіжений був правий, але це все, що у мене залишилося. Про цю місцину жодної згадки.
-То той релікт... Це часів ацтеків? - запитав Фінч.
-Саме так, містере Фінч, саме так. - поглянув у стіну Теодор.
Ніхто й далі не заговорив. За вікнами внизу били дзвони для нічної зміни. У далекій темряві під реліктом рухалися дрібні ліхтарі, як хворі зорі. Ешворд не відводив свого звірячого погляду від них.
-Завтра на світанку. - сказав він. - Ви відкриєте четвертий схил.
-Ні! - викрикнув Калдер.
Фінч завмер над папером, доки Ібарра переводив погляд на інженера. Ешворд поклав ніж для паперу на стіл, потім взяв келих з водою, зробив ковток та поставив назад.
-Повторіть. - спокійно сказав Теодор.
- Я сказав ні. Я інженер, а не м’ясник. Там треба три дні на укріплення, і це мінімум, інакше ви поховаєте під реліктом половину табору.
-Ви перебільшуєте. - усміхнувся Ешворд.
-Ви не знаєте куди веде цей схил!
-Саме тому він має бути відкритий. - Теодор зробив крок вперед.
-Це безумство...
-Безумство - це витратити роки, гроші, сон, ім’я та родину і не дійти до місця лише тому, що останній камінь виявився гучнішим за вашу мужність.
-Ви говорите так, ніби вже бачите це місто, яке розкопається на крові.
-Я нічого не бачу, Калдере! - раптом зірвався Ешворд, і цей крик ударив по кімнаті сильніше, ніж постріл. - У цьому й справа! Я не бачу, не бачу, не бачу! Я маю обрізки карт, старі, нікому не потрібні молитви, провали, яких не має бути, але вони є. Я не знаю, де воно, чи це місто тих ацтеків, чи гігантський храм, чи просто велика порожнеча, яку дурні обплели легендами. Але я знаю, що ця земля бреше лише тоді, коли щось ховає.
Усі довкола тремтіли від страху, лише інженер насупив брови та слухав так, ніби був готовий вихватити ножа для паперу і убити Ешворда на місці.
-Ви думаєте це справа золота? - продовжив Теодор. Думаєте я стою тут, бо мені не тисне срібло в штанях? Бо я хочу більший будинок, кращий портрет? Ні! Багаті люди прагнуть купити тишу. Я купив шум, пил, крики, повстання, людей, які брешуть мені в обличчя.
Багаті люди тримаються подалі від таких місць - я тримаюся зубами. Бо якщо відпущу, усе моє життя стане випадковістю. Усе,
що я втрачу, стане дурістю. Усе, що зробив, стане злочином без мети. А злочин без мети - бруд. Я не бруд, містере Калдер.
- А якщо під реліктом нічого немає?
Ешворд різким рухом кулака ударив інженера. Звук був глухий, але відчутний кожному в кімнаті. На губі відразу виступила кров, а сам Калдера впав, ударившись головою об стіл. Що Фінч, що Ібарра
продовжували тремтіти, як малі цуцики перед Теодором. Ешворд
нахилився до інженера та заговорив тихо до нього, взявшись рукою міцно за шию.
-Тоді я знайду порожнечу й змушу її пояснити, чому вона
коштувала мені стільки. Але я не зупинюся перед нею тільки тому, що ви боїтеся назвати страх роботою. - стискав шию все сильніше Теодор.
-Це вже не інженерія! - вибив руки Калдера.
-Усе велике починається звідти, де ремесло перестає мати достатньо слів.
Двері відчинилися без стуку. Увійшов молодий наглядач із мокрим від поту волоссям. На його рукаві була кров, не його власна, або не вся його. Він зупинився на порозі, побачив обличчя Калдери, побачив Ешворда, й відразу пошкодував, що не постукав.
-Сер...
-Якщо ви зайшли, то говоріть.
-На західному помості знову відмовилися спускатися. Кажуть, що після третього дзвону унизу хтось відповів. Двоє втекли. Одного зловили біля складу, інший пішов у місто.
-Хто пустив його в місто?
-Ніхто. Він переліз стіну біля старої печі.
-Ібарра. - Ешворд повільно заплющив очі.
-Так. - тремтячим тоном сказав капатас.
-Підійміть людей із другого барака - свіжих. Закрийте західний поміст. Усіх, хто відмовився, поставити біля входу шахти до ранку. Без води.
-Вони можуть збунтуватися.
-Нехай.
-Нехай?
-Бунт - це форма обліку. Після нього завжди зрозуміло, на кого підуть харчі, на кого - ні.
-А втікач? - запитав наглядач.
-Знайти.
-Живим? - перепитав Ібарра.
Ешворд глянув у вікно. Далеко внизу рухалися вогні. Він побачив не людей, а лінії, які на карті ніяк не хотіли залишатися прямими.
-Якщо говорив з кимось - ні. Мовчав - теж ні. Але спершу дізнайтеся, чи він щось бачив.
Наглядач кивнув і зник. У кімнаті залишилися люди, яким він платив, щоб ті не називали його божевільним.
-Ви боїтеся. - сказав Калдер, витираючи кров з губи.
-Я боюся щодня. - відповів Ешворд. - Боюся, що хід завалиться ще до того, як ми зрозуміємо, куди він веде. Боюся, що люди спалять бараки. Боюся, що уряд пришле комісію, а воювати проти нього в мене не вистачить грошей. Боюся, що під реліктом може й справді нічого не бути. Але страх - не причина зупинятися. Страх - це доказ того, що ті двері близько, навіть, якщо ми ще не бачимо стін.
-Які двері, сер? - обережно запитав Фінч.
-Ті після яких моє місто здасться лише мізером. - усміхнувся Теодор.
Він підійшов до вікна і різко відчинив його. У кімнату влетів холодний пил, запах вугілля та вапна, і нічної землі. Унизу гуло
протяжним звуком. Ешворд вдихнув повітря так глибоко, ніби то не отрута, а ліки.
-Послухайте. - ніхто не хотів слухати, але всі слухали. - Все - це серце - погане, чорне та хворе. І поки воно б’ється, я ніколи не програю.
-Кому? - запитав Ібарра.
Пальці Ешворда стиснули підвіконня. На мить у думках розсіялось багатство та влада, а замість них знову стояв він: нікчемний Теодор
- людина, яка так довго йшла до власної величі, що вже не могла оправдуватися знову, навіть якщо за цим стояла прірва.
-Усім тим, хто чекав, що я здохну, як собака. - сказав він. - Батькові, банкірам, мертвим та собі.
-Що записати в наказі на ранок? - Фінч ледь чутно закрив чорнильницю.
-Запишіть: роботи не зупиняти. Четвертий схил відкрити. Західний поміст укріпити після проходу першої групи. Пайку збільшити тим, хто спускається нижче червоної мітки. Сім’ям загиблих видати половину належного, решту списати за борг на інструменти.
-Сер, це викличе...
-Записуйте. - Фінч записав. - І ще. - додав Теодор. - Заборонити людям говорити про голоси.
-Як заборонити людині говорити про те, чого вона боїться? - засміявся Ібарра.
-Дайте їй те, чого вона боятиметься найбільше.
-Ви зробите із них тварин. - Буркнув Калдера.
-Ні. Я лише заберу в них прикраси їх життя. - спокійно відповів Теодор.
-Совість теж прикраса?
-Для бідних - звісно! Вони носять її, бо більше нічого не мають. - розвернувся Ешворд. - І ще, містере Калдер, якщо ви так мені перечите, то чому досі тут? Гроші не пахнуть, так? Ті сотні, тисячі доларів затьмарюють вам очі, хоч ваша совість противиться до останнього. Будьте ласкаві, або тримайте язик за зубами, або
покиньте шахти. - усміхнувся Теодор. - Обіцяю: без наслідків для вас та родини.
Інженер замовк, опустивши очі. Після розмови Ешворд взяв піджак зі спинки стільця, але не вдягнув, та рушив до дверей.
-Куди ви? - запитав Фінч.
-Вниз, до людей.
-Зараз? Після обвалу? - запитав Ібарра. - Це небезпечно.
-Ви досі думаєте, що я шукаю безпечну дорогу? - подивився із подивом на них Теодор.
Він вийшов у коридор, і всі троє мусили піти за ним, бо в цьому містечку навіть незгода рухалася слідом за його кроками. Сходи вниз були вузькі, дерев’яні та слизькі від пилу. На кожному
майданчику стояли лампи, і світло від них тремтіло на стінах. У дворі контори чекали двоє охоронців із карабінами. Поглянувши, що Ешворд йде в напрямку бараків, вони рушили за ним. На вулиці ніч була густою, жовто-чорною, повною гарячого диму й холодного місячного світла. У вікнах бараків горіли лампи, на помостах рухалися “раби”, біля складу хтось лаявся, а над усім цим висів релікт - чорний, величезний, з ребрами, що виходили із землі.
Охоронець намагався тримати над Ешвордом ліхтар, але той відмахнувся.
-Не світіть мені в обличчя. Світло потрібне там, де працюють, а не говорять.
Біля першого барака люди замовкали щойно бачили його.
Мовчання вимагає лише страху. Ешворд пройшов повз тіло мула, яке ще не встигли відтягнути від колії. Кров тварини змішувалися із золотим пилом і ставала на землі темною, майже зеленою. Він переступив через тіло навіть не сповільнившись.
На західному помості зібралися чоловіки. Брудні та виснажені стояли перед входом у шахту, але не спускалися. Позаду них чорнів отвір, із якого тягнуло холодом. Над отвором висіла червона
позначка - межа нижніх робіт. Коли Ешворд підійшов, натовп його навіть не помітив, розступившись не одразу. Це була помилка, яку
Ібарра помітив першим. Гвинтівка зависочіла над головою якогось чоловіка, а наступним вже послідував удар у плече. Капатас не убиває своїх людей, лише наказує. Той упав на коліно, закричавши. Це почула решта і відступила. Ешворд заговорив відразу.
-Хто тут говорить за всіх? - Мовчання. - Чудово, значить ніхто не має права відмовлятися.
З натовпу вийшов худий шахтар із сивою щетиною та порізаними вздовж руками.
-Я говорю. - сказав він.
-Ім’я?
-Ріос. - сплюнув він.
-Борг за житло, інструмент, дві пайки наперед, лікування дружини.
- засичав Фінч.
-Говоріть, Ріосе. - Ешворд кивнув до Фінча.
-Ми не підемо нижче. Після обвалу відкрилося незрозуміле місце. Лампи гаснуть, коли підходиш ближче. Один чоловік почув голос своєї матері, а вона померла 20 років тому. Другий побачив воду, де сухий камінь, а третій повернувся без язика.
-Живим?
-Так.
-Тоді це вже більше, ніж я очікував від третього рівня.
У натовпі хтось вилаявся та кричав на Ешворда. Охоронці підняли карабіни, готуючись до найгіршого, але Теодор не дав їм стріляти. Він підійшов ближче до Ріоса.
-Ви думаєте, я не знаю, що там страшно?
-Я думаю, що вам все одно. - відповів шахтар.
-Ні, мені не однаково. Якби насправді так і було, я б залишив вас помирати у своїх селах, на чужих полях, у церквах, де вам обіцяють небо, кидаючи недоїдки на землю. Я дав вам роботу.
-Ви дали нам яму.
-Я дав вам і напрямок.
-До могили. - сплюнув Ріос.
-Усі дороги ведуть туди. Моя принаймні платить.
-Не все купується, містере Ешворд.
Теодор раптом смикнувся. Ці слова звучали для нього болючіше за образи. Він схопив Ріоса за куртку та підтягнув до себе так близько, що шахтар відчув запах його подиху: кави, дорогого тютюну та
безсоння. Шахтарі обступили їх, готуючись захищати Ріоса, солдати направляли карабіни на їх голови.
-Не стріляти. - відпустив Ешворд шахтаря. - Ось у цьому ваша
найбільша брехня: усе купується. Просто не всі знають ціну до того, як погодяться. Ви продали мені свої руки, бо вам треба було
лікувати жінку. Я дав вам ресурс. Але що ви залишете їй, окрім
боргу? Ваші діти, якщо вони є, продадуть вашу пам’ять чи згадку за місце ближче до печі. І колись хтось із вашої крові стоятиме там, де зараз стою я, і скаже що він заслужив право наказувати. Я не вигадав світ, я лише перестав удавати, що він милосердний.
-Тоді спускайтеся першим. - не витерпів Ріос.
Натовп завмер. Ібарра повернув карабін до голови шахтаря, а Фінч задихався від його наглості. Ешворд відійшов від шахтаря та зняв жилет, потім годинник із ланцюжком та віддав усе Фінчу.
-Лампу - сказав він.
-Це нерозумно. - озвався Калдер.
-Зате переконливо.
Ібарра подав йому шахтарську лампу. Ешворд узяв її, перевірив полум’я та подивився на Ріоса.
-Сер. - прошепотів Фінч. - Вам не треба це робити.
-Мені треба більше, ніж будь-кому з них.
Ешворд рушив до чорного отвору. Він відчув на спині погляди, які спалювали його, хоронили та бажали вічних тортур. Холод із шахти торкнувся його обличчя. Десь унизу глухо впав камінь і котився,
доки не торкнувся дна. Після цього Теодор увійшов під землю. За ним, по одному йшли ті, хто ще хвилину назад клявся, що не
зробить жодного кроку. Ібарра йшов за спиною Ешворда, Калдера взяв лампу та рушив слідом. Лише Фінч залишився біля входу з
речами Теодора. Над помостом знову загриміли ланцюги. Десь ударив дзвін. Вальє-де-Оро ковтнуло чергову групу людей,
вдоволено прислухаючись, як вони спускаються до місця, про яке ще навіть не знали.
5
Дрек піднявся угору тоді, коли повний місяць висів над долиною низько. Задушливе повітря лежало попереду. Навколо горіли печі, скрипіли підйомники, і кожен наступний звук здавався частиною великого хворого серця, яке не вміло зупинятися. Дрек не йшов головною дорогою, яка вела прямо до загибелі - справжні входи не стоять перед очима. Карта лежала у нього під плащем, але вперше за весь час він не торкнувся її. Могильник йшов між кам’яними виступами, де суха трава чіплялася за чоботи, а жовтий пил лягав на плаща рівно. Кілька разів унизу він бачив людей: тіні з лампами,
наглядачів біля помосту та виснажених шахтарів. Ніхто не дивився в його бік, не озирався на сморід. Містечко смерділо так, ніби давно померло, але щоранку змушувало себе воскресати. Біля старої водяної канави Дрек натрапив на дівчинку. Вона сиділа під низьким виступом скелі, притиснувши до грудей маленьку дерев’яну ляльку без обличчя. Поруч лежала молода жінка, виснажена настільки, що вік вийшов з нею разом із кров’ю. Могильник поглянув на дівчинку, а та навіть не закричала, тільки підняла очі, на яких вже не було
страху.
-Вона спить? - запитала мала.
Дрек подивився на жінку. Шия була повернута неприродно, губи відкриті, а одна рука лежала так, ніби ще тягнулися до дитини.
Могильник міг сказати правду, забрати той мідний хрестик, який висів на скрюченій шиї, бо старі звички не вмирають відразу. Його
пальці мимоволі сіпнулися до ланцюжка, але він зупинив руку біля власного ременя.
-Так. - відповів він. - Але прокидатися їй вже не треба.
-Мені сказали йти за вогнями. - моргнула дівчинка.
-Хто тобі сказав?
-Мама.
-Вогні ведуть униз.
-Там люди.
-Там не всі люди.
-А ти хто? - дівчинка притиснула ляльку сильніше до грудей.
Дрек змовчав, зняв із плеча стару торбу та дістав звідти шмат м’яса, хліб, майже чорний від пилу, та флягу із водою. Він поклав все на
камінь перед нею та відступив на крок. Мимоволі перевів погляд на жінку. Йому раптом здалося, що мертва не зводить з нього очей.
Дрек вилаявся собі під ніс, підійшов, підняв тіло й відтягнув його під скелю, подалі від відкритого місця. Земля тут була кам’яна та непоступлива. Могильник склав навколо жінки кілька плит і
накрив обличчя шматком власної хустки.
-Не дивись. - сказав він дівчинці.
-Чому?
-Бо мертві не люблять, коли запам’ятовують їх обличчя.
-Ти знаєш мертвих?
-Більше, аніж живих. - мовив Дрек.
Дівчинка взяла хліб. Їла дрібними кусками, не відводячи від нього погляду. Дрек дістав одну із дрібних монет і поклав поруч із їжею.
-Бачиш отой темний рів? - він показав униз на старе русло, яке обходило копальні збоку. - Підеш ним на світанку. Там буде сухий міст, за ним дорога на поселення. Якщо побачиш церкву без двона - ховайся до ранку.
-А ти?
-А я вже занадто довго йшов не туди, аби вертатися.
Дівчинка кивнула, ніби все зрозуміла, та віддала свою ляльку Дреку.
-Візьми. - сказала вона.
-На біса вона мені?
-Щоб не боявся.
Могильник глянув на дерев’яну річ у її руці. Лялька була груба та вирізана ножем, з маленьким хрестиком на грудях. Він узяв її двома пальцями, ніби це розпечена куля, і сховав її за пазуху.
-Іди. - сказав він. - І не озирайся! Хто озирається, той дає дорозі право наздогнати.
Дівчинка підхопила флягу та їжу, і побігла вниз старим руслом. Дрек стояв і слухав її кроки, доки вони не зникли. Потім повернувся до мертвої жінки і поправив на її обличчя хустку, і раптом завмер на місці, з жахом зрозумівши, що нічого з неї не взяв.
-Чортова дитина. - пробурмотів він. - Зіпсувала мені вечір.
Але коли рушив далі, його рука кілька разів торкнулися тієї ляльки за пазухою, перевіряючи, чи вона є.
6
За багато миль від Мексики Пастор Ніл зупинив Гермеса посеред соляної рівнини. Повний місяць стояв над ним великий та холодний, завершений. Такий, яким він буває перед тим, як світ знову починає відлік до зникнення. Гермес фиркнув, опустив голову і вдарив копитом по солі. Пастор поклав долоню на шию коня.
-Ти теж це відчуваєш?
Ніл дивився на місяць, і вперше за довгий час йому здалося, що ніч не просто звисає над землею, а збирається в одному місці, стискається, як кулак перед ударом. Він не знав, де це місце, не знав дороги, але відчував, що десь під тим світилом людина доходить до межі, перед якою всі слова про гріх, кару та золото стають дрібними.
-У кожного кола є тріщина. - сказав Пастор. - Інакше Бог не залишив би місяць таким круглим. Він би зробив його каменем, повісив та забув.
Пастор дістав один білий револьвер, відкрив барабан і повільно повернув його великим пальцем. Набої блиснули під місячним світлом. Гермес повернув голову на південь, Ніл теж подивився
туди. Там не було нічого, крім темної лінії горизонту, але в грудях у нього щось важко зрушилося. Ніби десь далеко невидимі двері
наблизилися до руки, яка шукала їх усе життя.
7
Дрек тим часом підіймався все вище. Там, де мали бути скелі - порожнеча. Не провал, не печера, не вхід. Просто темна ділянка між двома кам’яними гребенями, на яку місячне світло падало неправильно. Дрек витяг карту. Лінії на ній, подряпані чужими руками, складалися в те, що він вже бачив у снах. Він перевернув
карту, приклав до світла, потім до грудей, ніби міг почути через неї чужий пульс. Могильник підняв очі. Місяць був повним та ясним, але перед темною ділянкою між скелями, його світло наче втрачало силу, ставало густішим та червоним. Крок за кроком Дрек йшов на зустріч кольору, а під ногами звичайне каміння змінювалося на гладку плиту. Ноги самі зупинили тіло Могильника, а очі застигли у далені. Перед ним у місячному світилі почав проступати хрест.
Спершу з’явилася червона вертикальна тінь, схожа на рану в
повітрі. Потім грубе дерево, мокре на вигляд, хоча посуха тут йшла вже тижнями. Хрест повільно виріс із нічого над самим входом, і повний місяць стояв за ним, роблячи червоний колір темнішим,
майже чорним. Дрек озирнувся униз. Ніхто не бачив того, що бачить він. Могильник витягнув із пазухи ляльку. Довго дивився на її безлике обличчя, потім дістав золоті камені. Вони лежали на долоні важко, маючи у собі шлях, що подолав Дрек. Він підійшов до входу й поклав все на плиту, заховавши в карман тільки карту, аби ніхто це місце більше не знайшов. Ляльку він забрав назад, сам не
розуміючи чому.
-Ні. - сказав він тихо. - Це не ваше.
Темний вхід, зовсім крихітний, майорів перед очима тієї людини, що, здається, втратила себе. Там не було золота, можливо, було глибше. Там не було голосів, але в голові гуділи мерці та ті кого Дрек врятував. Він міг увійти прямо зараз, забрати усе те заради чого гнив, терпів та виживав. Заради чого змінювався. Міг нарешті стати багатим, аби більше ніколи не тхнути трупами, але буркнув, що гроші не відмивають запах. Могильник відступив на крок. Витер своє обличчя чистою ганчіркою, що чомусь лежала поряд. А разом із ним стер своє минуле. Вперше груди дихали на повну, вперше він не бажав бути відстороненим.
Дрек засміявся хрипло без радості, але й без божевілля. З кожним звуком сміху він відпускав минуле, радів, як колись, як до того, коли Педдінгтон познайомив його із трупами, через які зненавидів людей. Повний місяць стояв над хрестом.
-От же падло... - прошепотів він. - Я ніколи не знав свого життя.
Дрек взяв у руки золоте каміння, яке він знайшов по довгій дорозі сюди та викинув його у щілину. Інший штовхнув прямо до шахтарських копалин. Камінь зник уночі без звуку.
8
Ніл різко підняв голову, зупинивши Гермеса. Над соляною
рівниною не було вітру, але плащ Пастора сіпнувся, ніби хтось невидимий пройшов крізь нього. Ніл повільно зліз із сідла й став обома ногами на білу землю. Щось у ночі, паралельною лінією
навколо місяця, тріснуло. Він не розумів, що саме сталося, але чітко відчував наближення. Ніл заплющив очі. У темряві за повіками
відчуття ставали кращими: людина, яка вперше не взяла з мертвого нічого, рука, яка відпускає золото, та коло, яке почало втрачати свою правильну форму.
-Ти майже дійшов. - сказав Ніл, не знаючи до кого.
Може він говорив до ночі, можливо, до Бога. Можливо, до самого зла, яке шукав по всіх дорогах.
-Майже... - Пастор вдихнув на повні груди. - Ось яке найгірше слово.
9
Біля входу під червоним хрестом Дрек стояв нерухомо. Йому на мить здалося, що темрява всередині чекає його рішення. Він підняв ляльку ближче до обличчя й подивився на вирізаний хрестик на її грудях.
-Живи, малеча. - сказав він. - Хоч ти, чорт забирай.
Навколо змовкли усі звуки, які він чув раніше. У голові розсіялися думки, а знизу люди на мить перестали копати. Дзвони навколо шахти більше не вдаряли, а темрява всередині замовкла раз і
назавжди. Темні згустки застигли на небі, а червоний хрест почав миготіти.
-Можливо, я людина. - обірвав тишу Дрек.
Саме в цей момент пролунав постріл. Не гучний та не героїчний, про який не напишуть пісні в салунах. Дрек сіпнувся вперед. На мить тіло ще стояло, не прийнявши неминуче. Коліна підломилися, і він упав на плиту перед хрестом, що височів далі, долонею
накривши дерев’яну ляльку. Спершу був холод, потім смак пилу, далі дивне полегшення, ніби важкий мішок, який він носив усе життя зняли з його плечей. Дрек спробував перевернутися, але тіло не слухалося. Перед очима лежав камінь червоний від крові, і
маленька дерев’яна лялька, яку він стиснув так міцно, що побіліли пальці. Він хотів вилаятися, хотів засміятися, хотів розказати цікаву історію з дитинства, але мертвих довкола не було, а живих тим паче. Дрек говорив сам із собою. Ніколи не простить у собі життя могильника, але перед смертю відпускає те минуле. Лялька впала з його руки. Небесний шар освітлював обличчя Дрека, наповнюючись кров’ю. Чоловік важко видихнув, споглядаючи небесну красу, та те, як поступово в його очах згасав Місяць.
10
На соляній рівнині Пастор стояв нерухомо. Йому не треба було чути постріл, щоб зрозуміти. Тріщина затягнулася, а коло знову
замкнулося. Гермес опустив голову, а з його очей пішла сльоза. Повний місяць висів над землею, яскраво білий, байдужий та цілий. Ніл сховав револьвери та із втомленим голосом сказав:
-Не у цьому житті.
Написаний вирок тяжів у оболонці небесного шару, навколо якого у велике коло скрутився змій. Завтра він буде молодим, Завтра не
зміниться, Завтра лиш настане. За Нілом залишалися лише сліди солі на зустріч. Вітер прийшов пізніше, засипаючи їх одним за одним. Світ не терпів змін, а особливо тих, хто зрозумів його
справжню форму.
IX
Кінець століття - Дель-Тауер - Фінч - Старий із кейсом - Салун - Перестрілка - Дорога далі
1
Ближче до кінця століття Блек-Крік вже не виглядав тим самим округом, у якому колись люди вмирали частіше, ніж встигали допивати віскі. Принаймні так писали газети. Колії прорізали землю там, де раніше стояла пилюка, кінські кістки та заіржавілі кілки старих меж. Уздовж дороги з’явилися телеграфічні стовпи, рівні й худі, мов шибенеці для птахів. Деякі поселення отримали нові назви, бо старі надто сильно смерділи різаниною. На місці покинутих хатин тепер стояли склади, контори, дешеві готелі і
крамниці, де окрім набоїв продавали й годинники, ліки та листівки із зображенням паровозів. Люди говорили між собою, що
цивілізація нарешті дійшла до Дель-Тауеру. Але старі говорили їм, що цивілізація не прибирає кров з землі.
Того ранку до міста прибув потяг із трьома вагонами, одним поштовим відділенням і кількома пасажирами. Серед них був старий чоловік у сірому пальті, надто чистому для цієї станції й надто старому для моди, що вже давно вимерла в містах на сході.
Він зійшов повільно, спершись на тростину з темного дерева. В іншій руці тримав шкіряний кейс, потертий на кутах, але міцний,
ніби його носили через дощі, піски та кордони. Чоловік зупинився на платформі і довго дивився на місто, так як дивлять на старого ворога, котрий наче постарів, але все ще стоїть на ногах.
На головній вулиці скрипіли вози з борошном, залізом і тюками, котрі розвозили по конюшнях. Біля крамниці двоє хлопчаків
ганяли дерев’яне колесо, де поряд на коліях проїжджав трамвай. У вікні цирульні сидів чоловік із намиленим обличчям, а бритва в руці майстра блищала. Біля телеграфної контори юрмилися
чоловіки в чистих жилетах. Вони читали оголошення про землю, ціни на худобу, розклад пошти й чергові обіцянки компанії зробити округ безпечним для родини. Один із них сміявся над старими історіями про різанини, бо не вірив у них так само, як молоді не
вірять у чуму. Поруч із конторою стояв продавець газет, який голосно кричав про шахти у Вальє-де-Оро. Старий чоловік підійшов та купив газету за четвертак. На першій сторінці великими літерами написано: “ВАЛЬЄ-ДЕ-ОРО: ЗАВАЛ НИЖНІХ РІВНІВ. ТІЛО ТЕОДОРА ЕШВОРДА НЕ ЗНАЙДЕНО. РЕШТКИ КОМПАНІЇ ПЕРЕХОДЯТЬ ПІД УПРАВЛІННЯ МІСТЕРА ФІНЧА”.
Старий намагався не пропустити жодного слова. Газета писала про раптове руйнування схилів, про сотню загиблих робітників, про
непередбачувані геологічні обставини. Про те, що містер Гарольд Фінч, колишній фінансовий розпорядник та писар Ешвордових
копалень узяв на себе “тимчасове адміністративне відновлення виробництва та соціального порядку”. Далі йшло кілька рядів про
те, що невдоволення та паніку серед робітників вдалося стримати, а нова структура компанії отримає іншу назву. Газета датована 1862 роком, коли за вікном був 1898.
-Хлопче, що це ти мені продаєш газети такої давнини? - розлютився старий.
-Я лише продаю, містере, ніякого відношення до того, що саме друкують не маю.
На іншому боці вулиці мексиканські робітники вантажили мішки з кукурудзою, не підіймаючи очей на білих клерків, що проходили повз. Біля банку молодий помічник шерифа поправляв ремінь і удавав, ніби його зірка важить більше за закон. Дві жінки в темних
сукнях виходили з церкви, тримаючи молитовники під пахвою. Вони говорили про нову школу, про дитину аптекаря, про те, що у місті знову багато чужинців, але коли повз них приїхав кінний віз із накритим тілом, обидві замовкли і перехрестилися поспіхом.
Старий пішов до кав’ярні навпроти станції. Усередині пахло
маквою, мокрим деревом, цукром та тютюном. За столиками сиділи торговці, залізничники, двоє молодих клерків та жінка, що читала листа й не рухалася, ніби боялася, що вона помре, якщо дочитає останнє речення. Старий сів біля вікна, поставив кейс на коліна й замовив чорну каву.
-Цукор? - спитала офіціантка.
-Ні.
-Молоко?
-Ні.
-Щось до кави?
-Нічого не потрібно. - нахмурився він.
Жінка всміхнулася з ввічливості та відійшла. Коли принесла каву, старий знову читав ту газету, але цього разу маленьку замітку внизу. Там згадували старі випадки в окрузі: закриття кількох справ,
смерть колишнього маршала, продаж цвинтарної землі, відкриття нового салуну на місці старого, зруйнованого пожежею та масовою перестрілкою. У статті писали, новий заклад матиме назву:
“Останній місяць”, бо власник вважав це поетичним.
Старий гірко всміхнувся, допив гірку каву без смаку. Пересмажена, майже палена, саме така кава мала бути у Дель-Тауері. Потім
акуратно склав газету, залишивши монету біля чашки, підняв кейс і вийшов на двір. Він йшов крізь місто, спостерігаючи, як цивілізація вростає в стару землю новими цвяхами. Старий чоловік чув сміх дітей, сварку родини, дзвін молотка в кузні - і все це не
заспокоювало його. Біля крамниці: “Набої Джексона і сина” двоє хлопців сперечалися, хто швидше дістане револьвер, хоча обидва тримали в руках дерев’яні іграшки. Їхній батько засміявся і наказав
не цілитися в людей. Старий зупинився на мить, подивився на них, а потім перевів погляд на салун: “Останній місяць”.
Ця будівля стояла на місці, де колись дерев’яні дошки прийняли у себе настільки багато крові, що, казали старі, не висихали три дні.
Новий власник вочевидь не любив старих історій: фасад пофарбували червоною фарбою, вікна поставили широкі, над
дверима прибили оленячі роги, а всередині виднілися нові столи, піаніно й велике дзеркало за пляшками. Старий зайшов усередину.
Розмови не стихли одразу, нове покоління не знало, коли варто мовчати. За столом біля вікна четверо грали в покер. Біля піаніно сміялася жінка з яскравим пір’ям у волоссі. Молодий чоловік
намагався пояснити комусь, що округ Блек-Крік стане новим
“центром торгівлі на південному заході”, і ніхто його не бив тільки тому, що всі були тверезі. Старий підійшов до барної стійки і поставив кейс біля ніг.
За стійкою стояв чоловік у чорному. Простий бармен у чорній сорочці, чорному жилеті й чорним рушником, перекинутим через плече. Обличчя вузьке, чисто виголене із трохи втомленими очима. Та все ж в ньому було щось неправильне. Надто - спокійне.
-Що налити? - запитав бармен.
-Я не п’ю. - відповів старий.
-У салуні рідко нічого не замовляють.
-Я випив кави нещодавно.
-Тоді ви прийшли не пити. - усміхнувся бармен.
-Можливо.
-Тут усі приходять пити, або згадувати. Друге зазвичай дорожче. - Бармен поставив склянку й взяв іншу.
-Ми знайомі? - старий уважніше подивився на нього. Обличчя бармена не викликало спогаду. І все ж пальці старого на тростині напружилися.
-Усі знайомі зі мною. - Бармен повільно усміхнувся. - Просто не впізнають одразу.
Старий не відповів, натомість відсунувся від стійки й сів за крайній стіл біля стіни, звідки було видно сходи на 2 поверх та дзеркало за баром. Кейс поставив так, щоб рука могла торкнутися ручки за одну мить. Старі чоловіки з кейсами не здавалися небезпечними, тому на нього ніхто не реагував. Двері салуну відчинилися без скрипу, і тоді розмови стихли. На вулиці, крізь довгі думки старого, вже стемніло. Щось увійшло в салун разом із нічним повітрям і забрало бажання в людей говорити. Високий, широкоплечий чоловік у чорному плащі стояв на порозі та не відводив очей від бармена. За його спиною висів повний місяць і світло лягало на плащ так, ніби тканина була не чорною, а вирізаною з самої ночі. Старий підняв погляд на того чоловіка, який за стільки років майже не постарів, принаймні жодної зморшки на обличчі не було, лише численні рани.
Чоловік у чорному плащі зайшов усередину, не знімаючи капелюха, вже пробитого від кулі. Частина перевернутого хреста була
відстрелена. Ніхто йому не сказав, що нечемно не знімати головного убору в приміщені. Він пройшов крізь столи, повз покеристів та жінку біля піаніно, і зупинився біля старого.
-Ти постарів. - сказав він.
-Більшість так робить, якщо їм щастить. Ти дивлюсь теж. - старий повільно поклав руки на стіл.
-Тобі пощастило двічі. - присів навпроти чоловік.
-Не пригадую, щоб просив удачі.
-Я теж не пригадую, щоб давав її з доброти. - чоловік нахилив до нього ближче голову.
За барною стійкою чоловік у жилеті протер чергову склянку. На мить старий побачив його відображення в дзеркалі, але воно запізнилося. Рука бармена рухалася, а у дзеркалі - ні.
-Ім’я. - сказав старий. - Назви своє ім’я, якщо прийшов з минулого.
Чоловік у чорному плащу злегка підняв підборіддя. Місячне світло торкнулося його обличчя, а жовтувате - салуна лише підкреслювало відстуність старості. Він був таким самим і не таким же водночас.
Люди бачили перед собою чоловіка, а старий дорогу, що закінчилася.
-Ніл. - Ім’я пройшло салуном, як кошмар закрадається у сни.
-Ніл. - повторив старий. - Я думав що легенди вмирають, якщо їх не годувати.
-Я ніколи не був легендою.
-Тоді що ти?
Пастор не відповів, лише перевів погляд на кейс біля старого.
-Ти носиш його досі? - запитав він.
-Кожен носить щось з минулого.
-Не кожен носить смерть так охайно.
Старий повільно провів великим пальцем по краю стола. Дерево було нове, але під лаком виднілися темні прожилки, схожі на кров.
-Ти прийшов по мене? - запитав він.
-Я прийшов впевнитися, чи здатні ті у хто колі змінюватися.
-І що побачив?
-Те саме, тільки із сивим волоссям.
-Ти говориш, як проповідник. - злегка усміхнувся старий.
-Колись мене так і називали.
Кожна людина відчувала, що стала свідком розмови, у якій не повинна була бути присутньою, але ніхто не виходив. Люди люблять дивитися на бурю, доки не зрозуміють, що дах уже зірвано.
-Скільки минуло? - запитав Пастор.
-Від чого?
-Від тієї ночі.
-Достатньо, щоб люди почали брехати про неї краще.
-Я тоді залишив двох. Старий не відповів.
-Один мав запах землі. - продовжив Ніл. - Інший мав очі людини, яка вже тоді знала: життя можна покласти на приціл і зробити
легшем.
-Ти багато знаєш. - старий подивився на нього.
-Я знаю усе про ці землі, і пам’ятаю тих, хто живе і кого не вбив.
За баром чоловік налив у склянку віскі, хоча ніхто не замовляв. Поставив перед собою та не пив. Просто спостерігав, як світло проходить крізь бурштинову рідину.
-Один із тих двох вже не ходить. - сказав Пастор.
Старий опустив очі на власні руки. Він бачив кров на землях, що він залишив по собі. Старі шрами побіліли, деякі стали невидимі.
-Усі колись перестають ходити. - мовив він.
-Не всі падають біля дверей, до яких йшли все життя.
-Ти не знаєш, що там було. - у старого здригнулися щока ледь помітно, але цього досить, аби це побачив Ніл та бармен.
-Можливо.
-Тоді не говори так, ніби бачив.
-Я не бачив, я відчув.
-Звісно. - засміявся тихо старий. - Ти завжди був із тих, хто називає власний сморід пророцтвом.
Його ім’я мало вагу старого пострілу, який долітав до серця швидше, ніж людина встигала заговорити. Мексиканець опустив руку до кейса.
-Не варто. - сказав Ніл.
-Ти ж прийшов не говорити.
-Впевнитися.
-У чому?
-Чи одна людина може зупинити зміни, якщо вбиває того, хто є джерелом.
-Він ним не був. - Амос стиснув губи.
У салуні хтось не витримав. Молодий чоловік із міським костюмом підвівся з-за столу.
-Панове, я не знаю, що між вами, але якщо ви збираєтеся...
Постріл обірвав слова. Ніхто не зрозумів, хто вистрілив першим. Можливо, чоловік біля покерного столу, може залізничник біля вікна. У Блек-Крік перший постріл завжди був загадкою. Салун вибухнув. Стіл перекинувся, карти злетіли в повітря. Жінка біля піаніно впала першою, навіть не крикнувши. Дзеркало за баром тріснуло від кулі й розсипалося срібними шматками, у кожному з яких на мить відбивався чоловік у чорному жилеті - в одному він був молодим, в іншому старий, в останньому не мав обличчя.
Амос перекинув стіл та відкрив кейс. Усередині лежала зброя загорнута в темну тканину. Він вихопив її та вистрілив двічі. Один чоловік упав біля сходів, інший відлетів до стіни, залишивши на новій фарбі темну пляму. Білі револьвери вже ближчали у руках Пастора. Кожен наступний постріл мав своє місце. Кожна куля
знаходила людину так точно, ніби була підписана її ім’я ще до народження.
Бармен не ховався. Він стояв за стійкою, поклавши обидві руки на дерево і дивився. Кулі проходили крізь нього, розбивали пляшки, полиці, але жодна навіть не думала потрапити у нього. Віскі текло по стійці, капало на підлогу, змішувалося з кров’ю. Амос побачив його між пострілами. На одну мить йому здалося, що він вже бачив цю постать, саму його присутність. На болотах, біля трупів, на коні... Бармен подивився на нього й ледь помітно всміхнувся.
-Ти... - прошепотів Амос.
Куля розбила пляшку над головою мексиканця. Він пригнувся, відповів пострілом у чоловіка, що цілився йому у спину. Пастор
йшов салуном, ніби дорогою, яку він проходив вже тисячу разів. Ніл вистрілив у залізничника, який втікав до дверей. Інший сховався за піаніно та молився покійній матері про порятунок. Куля пройшла крізь дерево й забрала молитву разом із ним.
Амос і Пастор залишилися навпроти одне одного у центрі диму, уламків скла, крові й перевернутих столів. Повний місяць світив крізь розбиті вікна, і його світло лягало на підлогу
прямокутниками, схожими на відкриті могили.
-Ти міг не приходити. - сказав Пастор
-Ти думаєш, що це щось завершує?
-Ні.
-Тоді навіщо?
-Щоб упевнитися, що зло не потребує молодого тіла. - Пастор підняв револьвери.
Амос теж підняв зброю. Бармен перестав усміхатися та нахилився трохи вперед, і на мить здалося, що салун перехилився разом із ним. Дим завмер, доки стогін урвався. Десь на дворі розлючено
копитом ударив кінь. І під час Місяця сповненого байдужості, два постріли злилися в один. Леві похитнувся, його револьвер випав з руки й ударився об підлогу. На грудях розповзалася темна пляма.
-Він майже увійшов. - сказав Амос. Пастор нічого не відповів.
-Ти це знав. - продовжив, задихаючись, Леві. - Тому й прийшов.
-Так.
-А я думав, що це я його зупинив. - криво всміхнувся мексиканець.
Амос, можливо, хотів ще щось сказати, але повітря вийшло разом із кров’ю. Обличчя його повернулося до барної стійки. Бармен дивився на нього так спокійно і в останню мить Амос впізнав його. Але смерть, як і все велике, приходила в іншому обличчі. Леві Амос помер із відкритими очима.
-За рахунок закладу. - Бармен простягнув стакан віскі.
-Я тебе знаю. Тоді біля шерифа.
-Усі так кажуть, коли бачать мене вдруге. - Бармен витирав стакан від крові.
-У тебе було інше обличчя.
-Як і буде наступне. - Бармен перевів погляд на мертвого Амоса. - Я нікого не чекаю, усі приходять самі.
-А мене?
-Ти ще не знайшов відповідь.
Пастор кивнув у йому, ніби почув відповідь, яку давно знав. Він узяв капелюха з краю столу, струсив із нього скло, надів і попрямував до дверей. Ніл вийшов на двір, але Дель-Тауер дихав тим самим минулим повітрям. Нові будинки, нові вивіски, нові люди - усе стояло під тим самим місяцем, під яким колись вмирали старі. Біля конов’язі чекав Гермес. Кінь не іржав, не тупцяв, не питав, чому господар знову повернувся сам. Ніл сів у сідло, поправив плащ і рушив головною вулицею до темної дороги за містом.
Пастор виїхав із Дель-Тауера без погоні у слід. Ніхто його не зупинив. Дорога прийняла його мовчки, як приймає всіх, хто
належить місту. Попереду лежав Блек-Крік старий і новий водночас із жінками та дітьми, які знову колись почують легенду про
чоловіка в чорному плащі. І коли Гермес ступив за останню межу міського світла, місяць залишився повним, а тінь вершника
витягнулася по землі так довго, ніби сама ніч вирішила піти за ним.
ЕПІЛОГ
Біля старого окружного цвинтаря розкинулася самотня тінь, що
відбивалася від світіння далекого космічного шару. Вона тягнулася поміж похиленими хрестами, ламалася на кам’яних плитах і падала на землю так, ніби сама ніч вирішила допомогти копати. За
пагорбом глухо гуркотів мотор вантажівки, уздовж дороги стояли телефоні стовпи, а вдалині блимали електричні лампи нового
містечка, яке стояло на колишній пустці. Могильник переносив старі безіменні поховання подалі від дороги, яку округ вирішив провести через край цвинтаря. “Живі знову поспішали, а мертві мусили посунутися”, - думав чоловік. У третій могилі лопата
вдарила у щось тверде. Спершу здалося, що то камінь, але під шаром жовтої землі показалися ребра.
Скелет лежав криво. Одна рука була притиснута до грудей. У спині між ребрами застрягла заіржавіла куля. Біля кісток лежала
маленька дерев’яна лялька, почорнівша від часу, з грубо вирізаним хрестиком на грудях. У Могильника стиснулося в серці. Він кинув очі на трупоїдів, що пролітали поряд. Під ребрами він побачив щось незрозуміле та потягнув дістати. Там лежав маленький та
закручений клаптик паперу. Той пожовк, але напис ще можна було розібрати: стесане каміння, череп бика, урвана дорога, і назва, яку більше ніхто в цих місцинах не згадував - Дель-Тауер, теперішній Госборн. Нижче дрібними літерами була виведена зброярня. Лінія дороги обривалася на краю, ніби решта чекала десь в іншому місці.
Над цвинтаром стояв повний місяць. Могильник склав рештки до спільної ями за каплицею, як наказав округ. Безіменні мали залишатися безіменними. Він прибив старий дерев’яний хрест,
поцепив зверху капелюха, що також дістав із ями, і присів навпроти, відчуваючи незрозумілий біль всередині. Карту він залишив собі, на останок плюнувши на могилу. Могильник стояв із лопатою на
плечі, тримаючи в руках той шматок карти, який може дати йому шанс на нове життя, адже ледь помітно у тих кістках він помітив щось блискучо золоте. Він дивився туди, де мала починатися дорога на Госборн, але до ранку мав повертатися до дому. Проте не повернувся, бо справжній дім у нього був розкиданий по різних кутках міст, де мертві відчувають більше, аніж живі.
Ледь помітне світло йшло за ним над землею, старе та бліде. Попереду лежала дорога, яку могильник не знав, але так бажав дізнатися. Лише у кишені тихо грівся клаптик карти, а позаду, за могилою, тихо згасав місяць.
Костик Святослав
━━━ ❦ ━━━
“Там, де згасає Місяць”
☾
Київ - 2026
I
Дель - Тауер - Могильник - Сип - Розмова з мертвим - Ніч у часовні - Диліжанс - Пусто -
Пісо - Наліт індіанців - Джошуа “Білл” Джеймс
- Пастор Ніл - Смерть у тиші - Гермес.
1
Біля старої часової вежі розкинулася самотня тінь, яку відкидало світіння далекого космічного шару. Вона кидала п’ята то вправо, то вліво, вловлюючи кожен кришталь руху того, хто її віддавав прекрасній ночі. Навколо - гола пустка розкиданих диких агав, що готувалися віддати себе в обійми вічності: вранці зацвісти. Тихий свист розкидав ноти старого інструменту, то переходив у пісню, то бриньчав сумну поеми, доки за горизонтами лунала перестрілка. — У цей час у розбитому возі, в обіймах із молодим хлопчиною, який ще не навчився ще тримати руку спокійно на кобурі, лежав виродок, який востаннє голився, як тільки убив свого вітчима тією ж бритвою. Його сморід пронизував стіни каплиці та посідав місце давно забутих гостей, які обходили це кляте місце стороною. Він милувався зовсім пустими зіницями убитого, доторкався до його щічок, заламував зсохлі пальці, засовував руку у кишені, ніби щось шукаючи. Його вуста, як висохлі ріки, прикладалися до лоба
мертвого молодика.
Колись у мене була матір, свята жінка, яка порола мене за те, що я зарано зривав квасолю. А мене так вабив зелений колір, він мені
завжди здавався смачним, проте плювався потім так, що кишки було видно у горлянці.
“Виродок” повернув пусті очі до своїх, аби бачити, чи бодай щось залишилося всередині трупа.
Мене Дреком кличуть. Принаймні кликали колись. Раніше у мене було інше ім’я, але я не пам’ятаю. Один добродій, кинувши мене пикою в багно викрикнув, що я Дрек і тицьнув на гору сміття.
Відтоді це ім’я переслідує мене, як і діти смерті.
Довга рука Дрека потягнулася до вибитої щелепи мертвого.
А що це у нас? Не вистачає дванадцяти зубів. Не пощастило тобі, мабуть, приклали тобі добре руків’ям. Хоча ні, це більше схоже на карабін... Хоч чорта зви, але біль від зміни цих двох не міняється.
Мабуть, бандита убили бандити, чомусь це мало бути смішно, але не з тобою... Ти щось проковтнув?
Рука могильника потягнулася крізь ті дірки, крізь які пробивалося місячне сяйво. Дрек копирсався у його роті, заходячи пальцями у горлянку, та, діставшись стравоходу, висмикнув зовсім невеличкий клаптик паперу із написом: “Дель-Тауер”. На шматку карти було зображене стесане каміння, поряд із яким лежав череп бика, а
неподалік виднівся напис “Зброярня”.
Вітчим завжди прагнув пригод, золота, тих курв, після яких випадали по дорозі носи. Він водив мене на свої діла, учив стріляти, читати карти, розгадувати загадки місцевості. Ба більше, навіть
розповів, що природа здатна змінювати нашу свідомість, уявляєш? Ось тут ми ніби чітко бачимо стесаний камінь, а варто прийти, як помітиш монету, яка злегка відблискує на тому пекельному сонці. Ось цього мене навчив вітчим, його звали Педді - скорочено від
Педдінгтон. А ще він вперше показав мені трупа, уявляєш? Дрек зробив здивування на лиці мертвого.
Розповів, що навіть у найсвітліші ночі мертвий може заговорити, проте я так і не навчився з ними розмовляти. Педді грабував і робив це дуже часто. Я не пам’ятаю, скільки разів він прав свою
засмердяну сорочку, бив матір чи проставляв все у блекджек, проте я точно пам’ятаю за свої десятки тисяч днів, вітчим виходив увечері із сигарою в роті та вінчестером “Бізоном” на спині, сідав на чорну Лейлу - нашого дикого коня і мчав, вловлюючи на собі кожну хвилю волі. Потім приходив весь у крові, із шкірою на поясі та
подарунками для мами й мене, лягав і тихо дрімав.
Могильник повернув обличчя мертвого до місяця. Звуки пострілів лунали всюди, і Дрек насолоджувався ними, бо це був чи не єдиний шанс заробити собі на життя.
Бачиш ту кулю, що світить нам у найкращий час? Одного разу Педді повів мене на грабування шукачів скарбів. Ми підійшли до їхніх хибар(1), де вони тихо спали. Якийсь приблуда ходив територією, але вітчим його швидко убив своїм ножем. Досі
пам’ятаю, як чоловік крутився, вертівся, бив його по руці, але спустив дух, хоча я чітко бачив, що його очі ще ворухалися, але неважливо.
1 - Хибара - старий будинок, те саме, що й хижа.
Так ось, Педді почув собаку, який лежав прямо на порозі дому та почав гавкати своїм жахливим голосом. Ненавиджу собак. Тут із вікон почали стріляти у вітчима. Він взяв мене під руки, і ми побігли у сарай. Педдінгтону тоді прострелили литку, і він не мав змоги швидко втікти. Знаєш, що він мені тоді сказав?
Дрек опустив і підняв щелепу мерця, ніби той питає: “Що?”
Мертвих грабувати легше. Вони тебе не чіпають, і ті речі їм більше не потрібні. І знаєш що, хлопче? Після того я вперше пішов на цвинтар неподалік Діксенту і відкопав свого першого дохляка. З його кишені вийняв аж цілих п’ятнадцять баксів, я міг револьвер за ці кошти купити і патронів на повний барабан. Тоді я зрозумів, що кращого заняття і бути не може.
Дрек на обличчі трупа склав губи в усмішку.
І чому ти не говориш? Знаєш, Педді був не таким уже й
засранцем. Він збожеволів, називав мене виблядком, поросячим проносом і “виродком”. Коли я почув це слово, я дістав бритву та
перерізав йому горло. Знаєш, чому? Він убив матір рік тому, а після того знущався зі своїми дружками з мене роки зо три, а то й більше. І коли я перерізав йому гострим лезом горлянку, мені було вже більше п’ятнадцяти, ну не менше, бо член вже вмів тверднути і вже обріс кущами. Тоді я вперше поголився. Вперше і востаннє. Ходімо, друже, час засинати, гниючи.
Могильник взяв на плечі бідолаху та поніс його до викопаної ями, поверх якої стирчала палиця із капелюхом на верхів’ї. Поруч бродив навколо могили сип(1) та не відводив безжального погляду від парочки навпроти. Він повільно наближався до Дрека та його
мертвого приятеля, але ближче не підходив. Виродок помітив його, сплівся поглядами із тим, хто вбирає у себе всю історію того, кого пожирає. Могильник майже все життя пахнув мертвими аж
настільки, що подеколи мертвоїди не оминали його, а нападали, роздираючи гострим дзьобом шкіру. Дрек убивав їх, ламаючи їм шиї або всаджуючи в них гостре вістря ножа.
1 - Сип - птах родини яструбових, українська назва птаха - гриф.
Він не звинувачував їх у нападі, лише болісно приймав те, ким йому довелось прожити більшу частину свого життя.
Сип відлетів від них, коли остання викинута груда землі закрила той безіменний труп, котрий приплив сюди розбагатіти, а можливо, ріс у тендітних обіймах матері, простої християнки, яка гнала худобу. А може, він усе життя був бандитом, з дитинства
заробляючи собі на хліб малими крадіжками, а як нога вже не вміщалася у ті дитячі чоботи, убивав заради наживи — і ось так
отримав той шматок карти, який стирчав із кишені гробокопача. Поряд із його трупом у тій ямі Дрек помітив щось блискувате,
жовте, схоже на прямокутник неправильної форми. Він дістав його, викинувши кістку, яка лежала поверх нього та прочитав позаду: “Жага, що озолочує камінь”. Його очі наповнились таким блиском, якого не пам’ятав ще з дитинства.
Ось воно, ось мої гроші, та спокій, та причина, через яку я перестану тхнути трупами. Що на карті написано? Дель - Тауер, це сорок три милі по західному меридіану, який кривавить власними вечорами. Мій мертв’ячку, дякую за цю чудову знахідку, не знаю, хто тебе вбив, але це, мабуть, причина твоєї смерті. — Дрек підняв прямокутник до місяця. — Клянусь тим, що забирає душі, най твій убивця подохне на тих безкраїх дорогах і потрапить у лапи грифа. Я знайду усі шматки карти і стану настільки багатим, що про трупів зможу забути, доки сам не помру.
Дрек пішов під звуки тиші у капличку спочивати до ранку.
Стрілянина в далині згасла, і до нього доходив лише сморід пороху, один із небагатьох запахів, які він здатен відчути сповна. А ще запах дурману, свіжознятого скальпу, який бив у ніс, коли той проходив повз табори індіанців, та рідний запах матері.
Двері каплички скрипіли так, ніби готові були пилкою спиляти вушні струни. Вітер із сухих рівнин просочувався крізь щілини й торкався шкіри, хвилюючи серце Дрека, яке чорніло з кожним днем. Над входом непрошених гостей зустрічав перевернутий хрест, тонкий, мов кістка, що стирчала із землі. Усередині панувала тиша: важка, болісна та водночас приємна. Лави стояли криво, деякі
розкидані та перевернуті, просочували вітер, крізь свої щілини. Покриті сірим снігом, вони зберігали дух тих, хто колись тут молився за свої життя та амбіції їхніх дітей, котрі загинули у Громадянській війні, або спилися десь у калюжі навпроти
розкішного борделю.
Місячне світло пробивалося смугами через вузькі вікна,
наповнюючи середину приміщення гострими мало освітленими кутами, на яких проступали тіні тріснутих черепів. І ніхто не знає, окрім Дрека, чиї вони. Он дещо овальні, маленькі, із вм’ятиною зверху: то дитячі. А в іншому кутку — продовгуваті, масивні із
великими очними ямами: то тваринні. І було таких черепів більше десятка. Світило падало на вівтар, що здебільшого скидався на
місце для жертвопринесення тими темними людьми, що нападають на вільних людей, котрі заснували цю країну. Вимазаний кров’ю,
котра запеклася у плині часу, подертий та бридкий, зустрічав погляд “виродка”, який бажав лише заснути. Позаду вівтаря — два вузьких ходи, на які не падало світло. Усередині них проповідник беріг Біблію чи власноруч написану брехню, цигарку та пару монет, якими потім мав заплатити за прекрасну ніч.
Дрек присів на лаву, відкинув голову назад та помітив угорі напис: “Вночі тут навіть мертві розмовляють” — і заснув. Прокинувся він десь о 3 ночі, коли десь неподалік всередині бродила нечисть.
Могильник відчував на собі страхітливий погляд невідомого гостя і довго не наважувався розплющити очі. Проте холодний піт, неначе водоспад, який вилився на поселення, змусив його глянути
навпроти. З кута позаду вівтаря, дивилися на нього жовті очі, зіниці яких були звужені настільки, що здавалося, їх і не було. Вперше у житті Дрек боявся чогось потойбічного, такого, що ніби прийшло мститися йому за щось.
Агов, ти там! Чому вирішив витягти мене зі сну?
Ті очі не відводили погляду від могильника, якого кинуло у піт.
Серце болісно стискалося, а очні яблука наливалися кров’ю. Було у тій істоті щось таке, що змушувало пізнати той нелюдський жах. А навколо нього лише тиша, спущений курок револьверу та й
повільний танець пилу. Дрек сидів у такій позі, ніби кричав: “Пограбуйте мене першого”. Він чув тільки удари власного
кров’яного мішка, який на секунди застигнув. Очі стали на кілька кроків ближчими й завмерли позаду вівтаря, і заговорив череп
мертвого гігантського створіння, завдовжки 10 фут, заговорив. Роги стирчали з масивної голови, що колись належала оленю. Кігтисті руки тримали Святе Письмо. Чудовисько анітрохи не боялося святої сили і все так само не відводило очей від могильника.
Що ти в біса таке?! — викрикнув Дрек. — Ти не звичайний труп. Ти взагалі не труп. Ти чудовисько, породжене пітьмою.
Монстр розгорнув сторінки Біблії і мертвою мовою промовив слова.
Бо корінь усього лихого — то любов до грошей, віддавшись якій, деякі самі себе пройняли численними стражданнями.
Дрек розумів кожне слово, яке чудовисько промовляло низьким басом, не зупиняючись. Воно не мало ні рота, ні язика — нічого, але промовляло, наче живе.
Про що ти говориш?
Невідоме створіння перегорнуло сторінку Біблії
Хто нишпорить у кишенях мертвого, той готує власні кишені для чужих рук. Хто знімає перстень із кістки, з того знімуть шкіру. Бо земля пам’ятає кроки грабіжника, і вітер шепоче його ім’я тим, хто прийде після. І як він роздягнув бездиханного — так роздягнуть і його, і не залишать навіть хреста, лише палицю зі старим
капелюхом, що хилитиметься над розритою ямою.
Будівлю каплички сколихнув сильний землетрус, її хитало з боку в бік. Вітер дедалі дужче бився крізь щілини, доки не вибив двері.
Чудовисько показало кістяним пальцем у бік дверей, куди Дрек одразу повернув голову — там нікого не було. Могильник знову
кинув погляд на вівтар — створіння зникло, а разом із ним замовк буревій. Обдирач трупів заспокоївся і важко видихнув, аж раптом почув шепіт біля вуха. Позаду нього стояв мертвий, якого він обікрав.
2
Неподалік старі колеса “Золотого диліжансу” пливли дорогою, яка проходила крізь занедбане поселення Анілло-Оро. Усередині
ридвану(1) сиділа сім’я, на лавах, зроблених із масивного чорного дуба, який всмоктував у себе ті трупні отрути, просякнуті жилами чуми, котра оточила їх домівку. Серед гаміру пустки та скреготу коліс, сім’я прямувала із Гортауну, одного із міст, що постраждало від хвороби, до Дель - Тауера. Донька дивилася на власного батька і згадувала, яким він був молодим та привабливим у своїй юності.
Мати не відводила очей від кремезного охоронця, що тримав у руках важільний карабін із коштовним оздобленням на руків’ї, та прикладом обшитий зміїною шкірою.
Мері, не можна задумуватися у дорозі, тим паче, коли смерть крокує за нами по п’ятах, — зауважив батько.Життя таке швидкоплинне, тату, що я ліпше вмру від кулі, аніж від старості.
-Воно прекрасне у своїх роках. В одні навчаєшся, в інші кохаєш, а в треті...
А в третіх мудрішаєш, - перебила донька і додала: — Знаю, але від цього мені не легше думати, що я можу втратити молодість швидше, ніж хотіла б.Подивись на матір: робота в садибі не зістарила її. Ви обоє прекрасні.Батьку, навіщо ти? Вона ж геть не слухає тебе.Твоя правда...Про що ви теревенили? — відірвалась від своїх думок мати.Не зважай, нічого важливого. Нам до Дель-Тауера ще добу. Можливо, скажу кучеру та й перекусимо? — спитав батько.І знову їстимемо індичку? — запитала МеріУ нас немає нічого іншого. Чума застала нас зненацька. — додала мати.Але нехай, іншим пощастило менше.
Усередині нависла тиша. Батько повернув голову до дороги, що переходила від підгірків до полів й назад.
Маккалістере! Кучере, зупиняй коней, зробимо невеличку перерву, — викрикнула матір.Місіс Салі, це дуже ризиковано. Я не можу цього зробити, коли ми неподалік від Пусто-Пісо. Місцеві індіанці нещодавно
влаштували набіг на поселення та, за чутками, не залишили нікого живого. — вигукнув кучер.
Ренді, тягни нас у те селище, ті смугляві двічі в одне поселення не повертаються. — озвався батько.Я не можу цього зробити, містере Білл. Заради вашої безпеки...Е, ні! Чорта з два, кучере! Я заплатив тобі скажені гроші, аби ти віз нас і не ставив зайвих питань. У Пусто-Пісо зупиняй коней,
переночуємо там.
Гаразд, містере Білл... — сумно промовив Ренді.
Поблизу дороги пробігали койоти із здобиччю в пасті. Старий звір зі шрамом на морді кинув погляд на диліжанс, який залишав після себе куряву. Він поніс їжу своїм дитинчатам, яких намагався
врятувати від голоду, що ширився цим краєм. Неподалік
розкидалися самотні хатинки, які віддавали життям. Стадо корів ревіло у невеликій загоні, просячи врятувати їх від пекельного сонця. Старі селяни, обпалені до чорноти, тихо доливали їм води,
якої самим бракувало для пиття. Вони носили у невеличкій кишені ніж, аби прирізати худобу, яка доживала свої останні години. Кучер махнув рукою одному із них, але той замість відповіді скочив у хату та вибіг із рушницею назустріч, не погрожуючи йому, а
попереджаючи. Ренді підстьобнув коней, щоб ті рушили швидше й старий не завдав клопоту сімейству Бронн. За кілька верств хати знову змінилися посушливими дорогами “La cascada”(1), мертвоїди точили диліжанс своїми гострими поглядами, і вочевидь
зрозумівши, що здобичі тут не буде, летіли геть з дороги.
1 - Водоспад.
Салі так і продовжувала розмовляти з охоронцем Далтоном, не кинувши ні слівця власному чоловікові Біллу. Охоронець час від
часу потирав чоло, то від жари, то від надокучливої жінки, яку він мав захищати. Часом йому випадала тиша, коли Ренді зупинявся поряд із поселеннями, аби набрати води, та ховався у тіні
найближчого дерева. “Я мушу відлучитися, місіс Салі, аби не
втратити себе на сонці”. Жінка тихо зітхала та відпускала дужого охоронця.
Диліжанс проїжджав повз землі, які горіли від крові корінних жителів. Їхні шкіри поглиналися землею та перетворювалися на пісок, який розносився вітром у небо. Обабіч дороги лежали різні черепи, скелети та навіть свіжі трупи. Порубані на шмаття тіла, вирвані з очниць очі, видерті зуби та покалічені кістки - видовище
не з приємних, саме тому містер Білл обмотав доньці оченята, аби та у свої шістнадцять не бачила таких жахіть. Кров запеклася,
утворюючи червоно-чорні згустки на тілі, яких з часом все більшало. Поруч лежали мертві солдати, що перед смертю
відстрілювалися від індіанців - усі без скальпу. На руці кожного бракувало пальця, а вбитих тут було більше десятка. Один лежав
повністю оголений. На його череві виднілися порізи у формі цифри дев’ять. На правому плечі нашитий шеврон: “Ш.І. Теренн” -
командувач військ, що наступали на захід. Понівечене тіло валялося без вказівного пальця, носа та скальпу. Обдерта мавпа, чиї очі вже
ніколи не побачать сонця, чиє світло жевріло прямо на його обличчі. Мабуть, так думав Білл.
Ренді, до бісової матері, вивези нас швидше звідси! Мої нутрощі зараз вилізуть назовні! — закричала місіс Салі.Місіс Салі, я не можу гнати коней у цій місцевості — тут
заборонено гнати коней. Індіанці можуть почути нас, і будь-який переполох означатиме, що нас дуже швидко порубають на шмаття.
Кляті виродки!Замовкни, Салі! — викрикнув Білл. — Ти сама, в біса, знаєш, що це ми прийшли на їхні землі, тому прикуси язика, якщо хочеш жити і не погубити усіх нас!
Мати стихла та відвернулася до стіни, приховуючи образу на чоловіка.
Знаєте, містере Білл! Ці землі прокляті війнами, і якщо нас не пошматують чи якийсь інший п’яний дурень, то точно уб’є місцева нечисть.
-Ренді, ти, мабуть, вважаєш мене цілковитим тупоголовим нечупарою, якщо гадаєш, що я повірю в існування потойбічного. Подивись навколо. Ти щось бачиш? І я ні. Немає більшого ворога людини, ніж вона сама.
-А як же хвороба?
-Типун тобі на язика. Хвороба з’являється лише там, де люди, а
найчастіше там — де мертві люди. Ми ніби носимо в роду смерть, зариту ще у наших пращурах.
Але, містере Білле! Містер Шульц — тутешній німець, мав на меті розповісти мені одну історію, як його ледь не вбило якесь створіння, схоже на здичавілу пуму, але з людськими руками та обличчям, уявляєте?
-Аж ніяк, Ренді.
Батьку, годі вже цих страшенних балачок. Хоч я і не бачу зараз, але вмію добре візуалізувати.
—”Візуалізувати”... Оце так слово. Це ти у книжках вичитала, розумничка? — усміхнувся Білл.
І в газетах теж.І що там пишуть?Мисливці за головами отримують законні повноваження та можуть співпрацювати із шерифами міст та поселень. — переказала донькаДивна новина. Ти уяви цю маячню, коли колишні бандити
відстрілюють нинішніх бандитів, виконуючи роботу шерифа та його свори.
Але за гарні гроші. Пастор Ніл за вбивство Брона “Лицезубого” Лірі отримав аж вісімдесят доларів.
—”Лицезубий” Лірі — це ватажок бандитів, які грабували поселення, інсценуючи все так, ніби це зробили індіанці. Вони фарбували пики, кричали як дикуни та пускали стріли - усе як під час набігу.
Місцевий закон йшов слідами індіанців, і в результаті втратив тридцять людей та не забрав життя жодного із банди. А хто той Пастор Ніл? — запитав батько.
Ніхто не знає, звідки він взявся, і як так майстерно виконав
роботу. До цього його теж ніхто не зустрічав, але всі помічають, що у нього дуже знайоме обличчя, проте такого люди і в житті не бачили.
Дивно це все, дуже дивно. Гаразд, час знімати з тебе пов’язку. — Білл потягнув руку до обличчя доньки. — Ти неймовірно вродлива, уся в матір!
Донька усміхнулася та перевела погляд у вікно, де за дорогами вже сідало сонце. Пустеля фарбувалася в яскраво - червоні кольори, а жовтий шар здебільшого походив на оранжевий. Температура
потроху спадала, але повітря не припиняло бути гарячим на вулиці. Диліжанс наближався до Пусто-Пісо, чиї білі будівлі відблискували в останньому світлі.
Будинки зустрічали перших гостей після великої різанини своїми химерними усмішками. Їхні вікна обмащені червоними, подеколи - чорними фарбами, запеченими від спеки, ловили на собі
різноманітні погляди із диліжансу. Світло вогнів вже давно не
відбивалися об голови тутешніх, а все більше перетворювалися на суцільну темряву, просякнуту жорстокістю та сечею тварин. Із таверни доносились крики минулого, що сповнювалися радощами, зойками проституток та дзеленчанням монет. Деревина там скрипіла, чи то від вітру, чи від духів, що продовжували танцювати й після смерті, навіть у потойбіччі. Подеколи звідти долинали постріли та клацання барабанів. На вулицях досі можна було
розгледіти шмати шкіри, розкидані нігті, зняті скальпи. Сморід у повітрі дедалі посилювався, із кожним вдихом сімейства. На даху магазину, поруч із цирульнею, був вбитий кіл, на який була
насаджена голова чи то дурної мавпи, чи людини, яка була страшніше за смерть. Довге волосся розвивалося на вітрі,
відкриваючи жахливі ікла кучеру, що, схиливши голову, зупинився поряд із будинком шерифа.
Ми на місці, містере Білле! Занесіть речі до шерифівського
“маєтку”. Ми з Далтоном пройдемося околицею, розвідаємо, що і як, доки ви готуєтеся до ночівлі. Хтось же має вас оберігати, еге ж?
Батько кивнув кучеру, що діставав зі скрині свій побитий життям вінчестер.
Містере Далтон, бережіть себе! — викрикнула Саллі
Охоронець навіть не повернувся у її бік. Жінка зашарілася та повернулася до чоловіка та доньки.
Доню, візьми, будь ласка, сумку з їжею. Перекусимо перед сном,озвався Білл.А що там?Сушені шматки яловичини та курятини, мати поклала ще тортильї, тому з голоду не пропадемо. Ще є боби.Я ж не люблю їх.Але час змушує полюбити навіть тих, кого всім серцем
ненавидиш без жодної на те причини. — Білл повернув голову до Саллі.
Мері все розуміла, спостерігаючи за відчаєм, який, мов вогонь, розгортався у серці батька. Колись мати його любила, але й колись негри ходили на волі. Це було так давно, що вона вже не пам’ятала. Проте в її думках завжди жила згадка про той день, як мати вперше холодно обізвала батька, не відчуваючи до нього нічого. Сім’я зникла задовго до чуми у Гортауну, але повністю розчинилася тут, у диліжансі. Мати сиділа у прохолодному кутку на підлозі, поряд із кліткою, де валявся череп бандита. Накинула на себе покривало та намагалася заснути, аби цей день нарешті закінчився. Вона не говорила з ними, і вважала свою сім’ю чужою.
Білл усміхався Мері, не стримуючи сліз. Його зморшкувате обличчя виказувало всю ту втому, що накопичилася за той час, відколи жив на цих землях. Голові сім’ї всього-на-всього тридцять вісім років, а виглядав, неначе безумець, який щодня катував себе у холодному
підвалі. Донька обійняла Білла зі словами: “Я люблю тебе, батьку, чорт забирай, люблю”, — та сіла на лаву в одній із кліток. Чоловік вийшов на свіже повітря та подивився на місяць.
Немає життя, білозорий, тому, хто все життя убивав заради хліба.Білл дістав самокрутку. - Немає і тому, хто ніколи не знав Бога, та тому, кого ніхто не простив. Мабуть, тому я пізнав справжньої сім’ї, бо покохав вуличну жінку, яка завагітніла від мене п’яного. У той
вечір я забрав життя трьох, і звали мене не Білл, а Джошуа Джеймс. Я був одним із найкращих мисливців за скарбами, чудовий стрілець та товариський хлопець. Я справді був таким, місяце, доки не
покохав. Я зрікся імені та колишнього життя, але у минулого,
знаєш, немає імені... Воно йде за мною крок у крок, у кожне місце, куди б я не подався.
Білл закурив самокрутку, потер очі та присів на сходи, важко дихаючи собі під ніс.
Найбільший гріх — забрати життя іншого так? Але ж яке
покарання для того, хто не знає каяття? Я впевнений, неземна куле, що таїть у собі думи мертвих: скоро ти забереш мене до себе.
Білл досмалив цигарку, кинув її на землю та зайшов у будиночок, де сім’я вже міцно спала. Він присів за стіл шерифа, який був обдертий від численних ударів головами об нього, поклав голову на бюро та заснув із думками про смерть.
У цей час Маккалістер та Далтон Клін заходили в різноманітні будинки, обшукуючи їх у пошуках добра. Цим двом волоцюгам та бандитам було абсолютно байдуже до тієї родини. Їхня справа полягала не лише в тому, щою доправити родину до місця
призначення. Вони робили все, аби їхні наймачі у жодному разі не дісталися до кінця. Грубі руки чоловіків розкидали рештки мертвих у будинку, жбурляли дитячі голови, ніби каміння та насміхалися з цього. Бандити нишпорили у шафах домів, столах, димоходах та у
кожній шпарині, аби знайти бодай щось. Вони ніколи не обдирали мертвих, адже дуже вірили у те, що духи мстиві і уб’ють їх
зненацька, коли ті сцятимуть або питимуть десь у барі.
Шукай, Далтоне! Нам конче треба гроші. Скоро регіональний шериф натравить на нас своїх псів, а нам треба забиратися з округу негайно.Нас не пропустять через міст, що веде до Сан-Альбіно.Дурню! Для цього нам і потрібні гроші, хіба ти не знаєш, як гроші затьмарюють очі військовим чи іншим людям при владі?Та знаю я, але це дуже ризиковано, — відповів, копирсаючись у коморі, Клін.Іншого шляху у нас немає. Зажди, я бачу щось.
Ренді кинув погляд на камінь, що був неправильної форми. Шматок відвалився від нього, і звідти виднілося щось схоже на скриньку.
Допоможи мені! Вдар прикладом туди.Ти знахабнів? Я тільки-но обшив зброю зміїною шкірою. - заперечив ДалтонКліне, якщо там гроші, то ми будемо вільні і нас ніхто не спіймає. Ми зможемо награбувати ще тисячу грошиків, і ти обшиєш свою зброю хоч шкірою бізона. Дай сюди зброю. — Ренді вихопив рушницюЧорт забирай! — Далтон кинувся на МаккалістераЕ, ні. — Ренді навів зброю на Кліна. — Так справа не піде. Відійди, якщо хочеш залишитися з головою на плечах. Вдихни, видихни, заспокойся та обміркуй ситуацію, а я зроблю вигляд, що цього і не було.
Далтон відійшов від Маккалістера та став у кутку. Ренді замахнувся та гепнув зброєю по стіні - камінь випав з діри. Маккалістер витяг скриню, відкрив та дістав звідти сто доларів.
Не густо, Далтоне, але краще, ніж нічого. Ще пару по сто і можемо виїжджати.Угу, — пробурмотів Клін.І не варто ображатися. Ходімо на вулицю, мерцями важко дихати.
На вулиці лунало тріскотіння дерев. Ренді сів навпроти Далтона та точив ніж об кремній. Вони не кинули одне одному жодного слова.
Клін затаїв образу на Ренді, та дуже хотів йому помститися. Він
очікував моменту, аби той відвернувся від нього, тоді Далтон побив бт його та помочився на нього, за те, що той так обійшовся із його зброєю, проте Маккалістер знав одне неписане правило цих пустель, ніколи і ні до кого не ставати спиною, тому план Кліна
тріщав по швах ще до того, як він його придумав.
Вони вже сплять, Кліне. Треба йти до них негайно, обідрати їхні кишені та повеселитися з їхньою донькою — подвійне золото.Угу, — пробурмотів Далтон.Іди до біса, тупий шмат лайна. Якщо через секунду не встанеш, я піду сам, і всі гроші будуть мої.
Неподалік відлунював гул чобіт із шпорами. Ренді взяв у руки
вінчестер, став поряд із Далтоном та оглянув місцевість. Звуки то віддалялися, то наближалися, а в цей час із таверни долинув тупіт танцю. Звуки безумства лунали скрізь, а голоси розтікалися
домівками. Маккалістер кинув погляд на вікно будівлі, де на нього із кривавими, пустими очима дивилася маленька дівчинка. Він не встиг закричати, як у голову йому влитів томагавк, але не схожий на індіанський. Ренді упав замертво, а Далтон вистрілив у темряву, яку ледь освітлював місяць. Звук пісень ставав усе голоснішим і
вгризався Клінові у голову, він відволікся на те вікно, але було запізно. Кулі просікли йому череп та серце так раптово, що ніхто б вчасно не зреагував. Увесь час навколо панувала тиша, яка зникала лише у голові Далтона. Звуки пострілів розбудили Білла, який приклеївся до столу власною слиною. Він підійшов до вікна та виглянув на вулицю — тихий пустир, за дверима ні душі.
Це не індіанці, — сказав Білл.
Краса тиші полягає у тому, що ти достеменно не знаєш, що за нею ховається: хижий птах, який чатує на тебе з твого народження; білохвостий олень, який таїть у своєму серці надію, що мисливець не поверне голови назад. Тиша зливається з простором, змушуючи наше серце битися частіше, немовби вперше тікаєш від агресивного собаки. Вона пробирає до кісток, змушуючи їх замерзати.
Безгоміння створює крик усередині, такий гучний у собі, але нечутний більше нікому. Краса тиші у тому, що кожний у ній — живий, бо смерть супроводжується звуком, а потім лиш замовкає.
Джошуа “Білл” Джеймс умів розрізняти кроки у безкрайній пустці та німоті. Він прислухався до тремтіння піску, до мовчазного вітру, який штурхає ремінь того, хто наближається. Джеймс чув його,
знав, що той, чиї чоботи відбивали звук так тихо, не тремтить та не наділений страхом. “Білл” повільно відходив від вікна, коли підлога рипіла від його кроків. Він намагався йти так, аби не розбудити
сім’ю, яка навіть не здогадувалася, що зараз за дверима на них чатує небезпека. Схиливши голову, щоб не потрапити під “шалену” кулю, Джошуа завмер біля проходу. За секунду кривавий томагавк влетів у двері, на лезі якого був викарбуваний малюнок ледь помітної тіні, що тримає смерть за плече. Джеймс дістав револьвер, звів курок та був готовий вистрілити вже, щойно почує сильніше коливання піску. Відтоді, як незнайомець наблизився до пустиря, ритм кроків від чобіт не змінився. Те зло стояло так вдалині, не зробивши ані кроку.
“Білл” кинув погляд на сплячу доню, яку міг більше ніколи не побачити, ледь посміхнувся та подумав: “Знаючи, що я можу зараз тебе втратити, я б ніколи з твоєю матір’ю не зустрівся”. Він знову визирнув у вікно - постать непорушно стояла та чекала, коли Джошуа вийде. Світло місяця падало на обличчя незнайомця так, що за тим химерним капелюхом, що він носив, не було видно ані крихти обличчя. Джеймс підійшов до дверей та відчинив їх,
повільно спускаючись по сходах. Невідомий тишею запросив його на дуель.
Я точно знаю, що сьогодні один із нас помре! — викрикнув “Білл”.І, чорт забирай, я не збираюся віддавати своє життя на потіху тобі, сраний убивце. — Він усміхався.
Навпроти стрільця — незнайома постать. Його чорне вбрання вбирало у себе білі ноти місячного світіння, а довгий плащ ніби вбирав у себе історію земель, котрими він блукав. На штанях той мав дві кобури, над яким тягнувся патронташ, які тримали у собі два блискучі знаряддя смерті. Капелюх незнайомця мав на собі
перевернутий хрест, що ногами йшов до неба. Сам був кремезним,
десь із шість з половиною футів заввишки. Його великі вуста
ховалися за густою бородою, яка тримала десь у своїх глибинах кров убитих, що потрапляли на волосся. Місяць переплив кордони неба та кидав світло на його обличчя. Сіроокий, із тонкими скулами та низьким лобом. На ньому не було жодної зморшки, а праву щоку
перетинали два шрами, що йшли хрест-навхрест.
Про тебе на цих землях ходять легенди. Кажуть, що ти геть і не людина, бо не старієш. Ходять чутки, ніби коли був породжений цей пісок, то твоя нога перша пройшлася по ньому. Пасторе Ніл,
легендарний мисливцю за головами — прийшов по мою нетлінну душу. Невже ти... — пролунав постріл.
Пастор вистрілив у голову Джошуа Джеймса, адже цих гучних промов від інших він не терпів. Заховавши пістолет у кобуру, він наблизився до дверей та зазирнув усередину. На нього із жахом у очах дивилася Мері, вона вся тремтіла та не промовила ні слова.
Мати хрестилася та молилася собі під ніс. Усі вони прокинулися тоді, коли пролунав постріл. Ніл мовчки дістав томагавк з дверей та відійшов від них. Майже нечутно зарипіли двері — за мить
пролунало два гучних постріли.
Мисливець за головами наблизився до убитого, під яким розлилася червона річка, та відтяв одним ударом йому голову. Пастор гучно свиснув у далечінь. Неймовірно швидко до нього примчав кінь Гермес - плямистий мустанг із довгою гривою. Кінь ніколи не іржав та був тихим, неначе ось-ось мав розпочатись дощ. Ніл прив’язав голову Джошуа до сідла та попрямував у Дель-Тауера за
винагородою, залишаючи після себе тишу.
II
Погоня - “Стара” - Плач біля вогнища - Волоцюга - Салун - Пожирач місяця - “Золото трупів не ржавіє” - Перша зустріч з Пастором - Побиття Дрека
1
Перші промені сонця вдарили крізь шпарини старої годинникової вежі. Дрек розплющив очі, вимазавши пику у власній слині. Він
спробував піднятися, але тіло дико боліло, і було відчуття, ніби його шрамували усю ніч. Могильник сплюнув, постукав чоботами об підлогу та вдихнув, наче заново народився. Дрек кинув око на
вівтар, де стояло те мерзенне чудовисько, на вівтарі досі лежала біблія, і лежало поруч безліч черепів. Поряд із книгою лежало два золотих камінчики. Розкрадач зробив крок, але зачепився за кістку щелепи, у якій бракувало зубів. Його знудило, та ноги підкосилися, і він упав навколішки. Дрек намагався повірити у те, що було вночі — це марення і насправді того монстра не було. Зібравшись із силами, чолов’яга піднявся, надягнув свій капелюх та забрав каміння із
вівтаря, й покинув будівлю, йдучи назустріч до Дель - Тауера.
Дрек попрямував жаркими пустелями округу Блек-Крік, що
знаходився на кордоні Техасу. До міста було півтори доби пішої дороги. Знать минала цей регіон та намагалася не сунутися у місця, просочені гниллю та кров’ю. Блек-Крік мав близько десяти міст та багато осель на узбіччях, які знаходилися далеко від доріг, а особливо від залізниць. Деякі із них просякнуті чумою, інші
нагадували Содом та Гоморра. Деякі потерпали від нескінчених
набігів індіанців, з якими боролися мисливці на індіанців разом із місцевою армією, як-от Пусто - Пісо, але єдиним містечком, що
подавало бодай якісь ознаки прогресу, називалося Дель-Тауер. Війна із індіанцями оминула це місце, і у ньому було стільки головорізів, що смугляві б ніколи не наважувалися зайти туди.
Поряд із ним прокладали перші колії для цивілізації, якими згодом мали піти гігантські парові монстри. На весь Блек-Крік Дель -Тауер мав двох лікарів, до яких хворих везли на своїх возах із покинутих поселень, а дехто так і помирав від холери, туберкульозу чи
гангрени на своїй гнилій підлозі. Неподалік лікарні, який мав зовсім малу будівлю операційної, висіла вивіска “Набої Джексона”, а під нею: “Уб’є бізона — уб’є і людину”, де кожного бандита,
поважну людину, волоцюгу зустрічав із граційними вусами та великим круглим животом Марті Джексон. Сам він був євреєм та мав закручене волосся і гострий ніс, що завжди сунувся до кишені подорожніх. Продавець зброї мав приглушений голос, хоча коли п’яниці своїми брудними руками торкалися вітрин із антикварною
зброєю, то він різко грубів і пальці вже стискали курок власного “Волканіка”. Не так далеко, десь за сто кроків, розташовувався
“маєток” шерифа, котрий увечері навіть не виходив надвір. Боягузливий, але завжди справедливий шмат лайна, він знаходив тисячу і одну причину, аби згноїти німця, проте йде на
співпрацював із мерзенними мисливцями. І серед усього цього дійства — салун, але Дрек тільки прямував до міста, тому усі
сердешні переживання сакрального місця, йому ще доведеться дізнатися.
Вперше за дві години жаркої дороги, коли на язику закипала вода, прохолодний вітер обвіяв його та остудив увесь піт, що був на брудному обличчі Дрека. Його шлунок бурмотів іспанські
прокльони на адресу могильника, та жадав поїсти. Чоловік стиснув живіт та сперся на найближчий камінь. Поряд шипіла змія, захищаючи свою кладку, але не нападала. Дрек дивився на неї
безумними очима, проте не наважився напасти. Різнобарвна, її забарвлення складалося в мозаїку, зігнулася та обгорнула свої яйця. Їй не було причин нападати, так як чоловік не нападав на неї теж.
Дрек підняв каміння із піску, коли повз пробігала лисиця. Вона не помічала його, коли могильник вже збирався жбурнути у неї камінь, аби перебити їй хребет. Вона голосно скреготіла та задихалася, їй потрібно було випити води. Дрек позвав її до себе - руда з недовірою підбігла.
-Ти не скажена, по очах бачу. - сказав Дрек та протягнув до неї руку. Він викинув каміння із руки та погладив руду.
-Я хоч і виглядаю як монстр та пахну мерцями, але я ніколи тим чудовиськом і не був.
Дрек вийняв флягу, відкрутив та полив на лисицю. Вона з радістю та диким бажанням попила, засміялася, лягла поруч із могильником.
-О, то тебе не лякають живі, що пахнуть мертвими. Так, ти у нас сука. - Могильник пестив по животі лисицю.
Тварина присіла поряд із ним та дивилася у далечінь, крізь розріджене повітря, яке розмивалося невидимими хвилями,
проглядалося два маленьких рудих тільця. Вони не рухалися,
лежали на боці, а їх мати так просила поглядом допомогти їм. Дрек встав, підійшов туди, де зверху вже літали грифи, та присів.
-Тому ти мене розумієш... Вони мертві, руда, і вони твої. - лисиця лягла поряд із дітьми та шипіла. Вона не давала Дреку їх торкатися, але було видно, як вона плаче. - Пробач, що раніше не прийшов.
Дрек розвернувся та пішов далі, коли за спиною досі скрекотіла лисиця.
Той вічний шар, який існував ще задовго до зародження Землі, сяяв все світліше. Спека наростала, немов би індіанці, які бігли на
поселення білих, щоб показати усю свою лють. Дрек випивав останні краплини води і надіявся, що зараз біля дороги або на ній з’явиться людина, аби він міг дібратися якнайшвидше до міста.
Чоловік марив пустельними “оазисами”, які нависали на його
важких повіках, змушуючи очі закриватися. Він став безсилий після важкої ночі, а ще й дві доби не ївши. Неподалік виднілася
занедбана хатина, яку страшенні стихії із піску знищили, залишивши каркас, частину даху та пару балок від нього. Дрек поглянув туди і побачив колодязь із відром, що висіло на перевіс. Живий “труп” побіг туди шкандибаючи, часто падаючи та щоразу підіймаючись. Він знову глянув на сонце, закинув відро у колодязь і почув удар цеберка об воду. Його вуста усміхалися та промовили під себе: “Сонце, я знову тебе переміг”. Могильник зняв із себе одяг, попив води, набрав повну флягу та вилив відро на себе. З нього йшла жахлива пара. Шкіра лущилася та відпадала, а нарости, гулі та вавки - рожевіли та дуже боляче пекли.
Одягнувшись, розкрадач попрямував у будинок у пошуках їжі. За столом сидів скелет жінки, який тримав у руках сукню. Вона дивилася на стіну, де на тоненьких ниточках висіли різнокольорові серапе, усі обпилені та більше нагадують смуток того життя, що
жевріло у цьому будинку. На поличках лежали висохлі тортильї та боби із кукурудзою. Дрек накинувся на них і поряд побачив в’ялені шматки яловичини. Він поїв та закинув собі у кишеню декілька, і присів навпроти скелету.
-Мабуть, гарне у тебе було життя, жінко. Стільки фарб тут існувало, їжі повна хатина.
Дрек переклав кістки рук на стіл і поставив скелет так, ніби він його слухає.
-Тут занадто смердить чоловіками, аж досі. Цьому місцю вже, мабуть, років 15. Я не єдиний хто сюди прийшов, чи не так?
Могильник похитав черепом вверх та вниз.
-З твоєї сукні щось виглядає. Дай я подивлюся.
Дрек дістав звідти письмо, яке було написано іспанською: Te prometo que pronto volveré, mi amor. No pueden simplemente matar a la gente así.”(1)
-Він не загинув як герой. Вони нічого не добилися, індіанців все так же убивають і з ними йде війна.
Чоловік зняв із скелету сукню.
-У тебе зламані ребра та тріснутий хребет. Тебе убили? Дрек похитав черепом знову.
-Нещасна жінка все ж. Колись тут була любов...
Могильник почув як зупинився віз. Звідти вийшли люди, по кроках
- двоє.
-Виходьте засранці! Скільки вас там би не було, ніхто не має права грабувати це місце. У вас є хвилина, щоб показати свою пику, а ні, то Ортон почне стріляти і повірите чи ні, але цей шмат лайна не промахнеться аж ніяк. - Грубуватий голос стих.
Дрека кинуло у піт та страх, часу було обмаль, аби вирішити щось негайно. Вихід та вхід у хатину був тільки один, тікати нікуди. Він чув як натягували курок та перезаряджали рушницю. Могильник підняв руки та вийшов із будівлі.
-Мати твою за ногу, ти хто такий? - озвався чоловік із світлими вусами.
1 - “-Я обіцяю, що скоро повернусь моя любов. Вони не мають просто так убивати людей.”
-Дрек! Я Дрек - це моє ім’я. Не убивайте мене. Я прямую у Дель-Тауер. Мій живіт зсохнув, аби я не зайшов сюди.
-Що ти звідти взяв? - викрикнув коротконогий.
-Нічого, чесно, лише їжу, аби вижити. - голос могильника дрижав.
-Ортоне, оглянь його.
Коротконогий підійшов до Дрека та вивертав його кишені,
кинувши, що від нього воняє смертю, хоч останній нещодавно помився.
-Чисто, Семе, він не бреше та ще й зброя його не спроможна навіть вистрілити.
Сем прибрав зброю, те ж саме зробив і Ортон
-Ти звідки? - викрикнув світловусий.
-Не знаю, містере, точніше не пам’ятаю, я мандрівник, ходжу всіма долинами і ріками.
-Чому прямуєш у Дель - Тауер? - запитав коротконогий.
-Хочу осісти вже, зайнятися ремеслом, піти на роботу до власника салуну і заробляти грошей - нормального життя.
-Чому від тебе тхне мерцями? - додав Ортон.
-Я могильником працював, це нормально для такої професії. Двоє оцінювали його, доки Дрек пікся на сонці.
-Ходімо, підкинемо тебе до міста. Вичистиш нам чоботи замість грошей, бо бачу що у тебе їх ніколи і не було. - сказав Сем.
Коні ступали по камінчиках, які впивалися їм у підкови. Побиті
металеві приладдя, які вже впивалися у шкіру та так, що тваринам було боляче ходити. Сем і Ортон планували провести повну чистку коней, як тільки доберуться у Дель - Тауер. Час - від - часу вони перекидалися поглядами один з одним та розмовляли подеколи іспанською. Дрек навчився цій мові ще давно, у дитинстві, коли
вітчим приводив у дім своїх приятелів, тому моментами розумів про що ті двоє балакають: нечисть, жінки та дитинство. Таблички поряд із дорогами змінювалися то із “Rusty Spur”, то із “Pueblo Seco”(1), де
їх зустрічали похмурими поглядами жінки, які чорніли від тутешнього сонця.
1 - “Іржава шпора”, “Сухе поселення”
На їхніх поясах демонстративно висіли від однієї до декількох голів маленьких людей із волоссям, повністю засушених. Сем запитував іспанською для чого вони це роблять, але ті, на диво, просто
плювали йому на чоботи. Світловусий лаявся та витягував пістолет, але не стріляв, як тільки бачив, як та навіжена втікала, коли він голосно сміявся їй услід.
Ортон та Сем не говорили з Дреком весь час, відколи той сів до них у воза. Коротконогий Ортон мав огидні вуса під ніздрями, короткі, ніби їх ріст закінчився ще у дитинстві, щільні очі, якими дивився підозрюючи у чомусь та ще й був беззубий із залисинами на голові. Хоч могильник і сам був далеко не привабливою істотою, але Ортон здавався йому найбридкішим гімнюком на цих землях.
-Знаєш чому не можна грабувати той покинутий будинок? - вперше за довгий час озвався Сем.
-І чому ж, скажіть! - підсунувся до них ближче Дрек
-Хлопче, та жінка мучениця, а до того ж жінка мого брата - Семуеля Картера, можливо чув за такого?
-Ні аж ніяк, я не вмію читати та по більшій частині відлюдник, тому мене мало цікавлять розмови.
-Хлопче, мій брат підняв повстання проти армії Філіппа Шерідана, об’єднавши навколо себе однодумців та людей “Червоної Хмари”.
Це була м’ясорубка, у якій армія вийшла переможцем, при цьому
втративши близько 10 тисяч солдат. Мій брат вижив тоді, потрапив у полон у форт Ларамі, коли ж вождя убили. Тисячі убитих тварин, спалені землі, а все заради чого? Американці як убивали індіанців, так і продовжують.
-Де зараз твій брат? - запитав Ортон, слухаючи це вперше.
-Похоронений у безіменній могилі, навіть без таблички, ось така доля голосу правди. Його вбили, коли плем’я вождя “Дикого коня”,
яке об’єдналося із вождем “ Плямистого Хвоста”, почули за подвиги “Червоної хмари” і вирішили допомогти Семуелю утекти. Уявляєш?
-Навіть догадки не мав, що таке можливо. - сплюнув Ортон
- Бісові індіанці об’єдналися племенами, аби визволити одного... Він схопив тоді пулю від Сержанта Гала та упав замертво перед
обличчям “Дикого Коня”. Його закопали солдати, бо індіанці тікали, та ніхто не був готовий ризикнути забрати мертве тіло із
граду пуль. - Сем видихнув та важко подивився на небо. - Можливо, там спочиває мій брат.
-Усі ми там побуваємо, але війна це катастрофа, Семе.
-Вона вічна, Ортоне, побачиш, що через цю кров, що пролилася, ходитимуть нові люди із новим світом.
-Ти правий, друже, ти правий...
Між ними стала довга мовчанка. Сем дістав самокрутку, скурив її, сплюнув на дорогу та закашлявся.
- Ось така історія, а та його дружина весь час його чекала, доки у хатину не зайшли солдати, не зґвалтували її та не убили. Вона завжди просила Семуеля, якщо помре раніше, то не хоронити її в
землю, а залишити як усе є. Він попросив про це мене, коли йшов, з надією, що не повернеться.
-Жахлива історія, Семе. - додав Ортон. - Але твій брат знав на що йшов.
-Стули пельку, дурню! Про мертвих або добре, або нічого, зарубай це собі на язиці.
Дрек увесь час мовчав. Йому було байдуже на цих людей, а тим паче на ті пусті для нього історії. Мертвий є мертвий, він отримав користь з них та відпустив. Це його робота, його рутина, його життя.
-А ти сам як, Семе, до чорнопоких діла маєш?
-Ні до армії, ні до індіанців я справи не маю, і ніколи не мав.
Різниця між ними, що ті убивають за нову землю, а ті за те, щоб ту землю вберегти, а самі вони ще гірше нас усіх, що солдати, що
смугляві. Ти ж чув, що індіанці із невідомого племені залишають на деревах обдерту шкіру своїх жертв? - поглянув вдалечінь Сем
-Звісно чув, але не бачив.
-І не раджу... Видовище мерзенне, до того ж вони безумні,
нападають коли їм захочеться, непередбачувані та не залишають після себе хоча б якогось індіанського сліду. Подейкують, що вони канібали, і хіба це краще за армію, яка гвалтує жінок та чоловіків днями й ночами та убиває дітей?
-Аж ніяк! - додав із сумом Ортон.
Подалі виднілися ліси, які розкидали свої грубі гілля із листками, закриваючи тварин від пекельної спеки. Важкі жовті кольори
змішувалися із дещо темними, зеленкуватими, створюючи пейзаж на фоні важкої атмосфери, що панувала після розмови. Дрек
розмірковував про слова Сема, а особливо про індіанців. Найбільше зараз він не хотів померти, доки знайшов ціль, яка перебила його теперішню: вижити. Зараз могильник міг знайти те, що переверне його життя з ніг до верху. Він ліг у возі, важко спершись на спинку. Його шия загрубла від різних твердих поверхонь, на яких чоловік спав, як то каміння, підлога, різні лави. Голова просила подушки, сіна або бодай чогось м’якого, що він відчував у дитинстві. Сем та Ортон далі балакали між собою, а Дрек хотів відпочити від тих
розмов. Йому важко, важко бути соціалізованим із бандитами, нелюдями та іншими людьми, які оточували його. Могильника розуміли тільки мертві і від цієї думки йому ставало потворно краще.
-Семе, ти це чуєш? - повернув голову Ортон. - Вони наближаються! Сем кинув голову убік. Його очі налились кров’ю.
-Чорт забирай, суко, бісові Апачі!
Як тільки Дрек почув слово “Апачі”, він застовбенів та ліг так, аби його голова не спроможна була отримати стрілу. Він слухав лаяння чоловіків, страхітливі крики індіанців та постріли із пістолетів, після яких тіла падали на дорогу, а коні розбігалися.
-Ортоне, візьми рушницю, тим обрізком багатьох не вб’єш. Давайте, мої вірні коні, трішки піднатисність. Знаю, що болить, але зараз
треба!
Коротконогий взяв рушницю “Спенсер”, котра мала дальність, як у снайперської гвинтівки та вистрілював у індіанців. Поряд із
головами Ортона та Сема пролітало безліч стріл.
-Нам кінець, Семе, їх ціла чорна хмара. Я убиваю одного, на заміну прибігає двоє. Їхні очі налиті кров’ю і вони аж ніяк не мають страху. Прискорюй коней, а не то, наші голови нанизять на їхні кілки, і ті чорнопикі будуть танцювати навколо нас свої обрядові танці. -
Ортон влучив ще у двох.
-Я намагаюся, клятий бісів... Ай, чорт забирай. - одна зі стріл влучила у плече світловусого. - Агов, як тебе там? Дрек! Негайно візьми цей револьвер, якщо бажаєш жити, ти уб’єш когось із них.
Дрек тихо скиглив, його руки тряслися гірше, ніж колеси возу.
-Ні, Семе, ти подивись на нього, він безнадійний.
-Взяли на свою голову блаженного. - вилаявся Сем, доки стріли
продовжили пролітати над головами, а крик індіанців ставав дедалі ближче.
Ортон підняв голову трішки вище, чим слід, аби влучити у їх
ватажка, який вів тих вперед, але швидко отримав стрілу в око та мертвим сперся на Сема, який відволікшись, не побачив спереду яму. Напоровшись на неї, колесо воза відлетіло, а коні попадали. Дрек злегка піднявся та обмазався кров’ю Ортона, доки поряд із ним лежала вже пробита стрілою голова Сема. Індіанці
наближалися все ближче, вони обнюховували, аби знайти живого. Дрек не дихав, доки біля нього блукали Апачі. Далі він тільки чув удари сокир по тілу, вони когось шматували, не залишаючи живого місця, а через момент - усе замовкло. Юрба індіанців, поклала
мертвих побратимів на коней та попрямувала далі, бубонячи якісь слова собі під носи. Як тільки стихло, Дрек піднявся та оглянувся
навколо. Коней не було, їх забрали із собою. Поряд із возом лежало пошматоване тіло Ортона, а поруч скинуте армійське посвідчення та звання, яке він отримав ще у молодості, а Сем лежав не
торкнутий із діркою в голові. Дрек забрав пістолет коротконогого та гроші у Картера та попрямував далі. Йому було байдуже на них, і дякував лише тому, що вижив.
2
У важких, пильних дорогах Дикого Заходу завжди прекрасне те, що вечір починається однаково оранжевими фарбами. Сонце сідає за горизонт, вливаючи у себе фарби червоного, пощербленого та
важкого. Жінки зачиняються у хатинах, дітей прибирають з вулиць, лише зрідка можна зустріти волоцюгу, коли той вечірній меридіан уже зветься “кривавим”. У тому що настає вечір та як скоро він
закінчиться, сповіщали койоти своїм виттям. Вони давали знак своїм жертвам, що час ховатися у нори, землю, кущі, адже за на небі ті оранжево яскраві фарби почали змінюватися на чорні. Разом із природніми створіннями, ті які ведуть боротьбу за власне життя,
відколи були народженні, прокидалися і потойбічні. Чоловіки
вбивали срібні підкови на стайні, у той час як жінки посипали сіллю поріг. Ті, хто вірили в Бога, ставили на підвіконня ще й ікони. Люди засипали з надією, що нечисть їх не потурбує, але серце боліло, коли за вікном вітер дув сильніше, чим зазвичай.
Дрек оббивав п’яти, струшуючи їх від піску та камінчиків, що глибок врізалися у шкіру. Дорога залишалася ще малою, проте він планував потрапити у Дель-Тауер наступного дня ввечері. Він
знайшов покинутий табір мандрівників, де посередині купи сміття злегка йшов дим. У середині багаття ще тліло накидане листя, хмиз та гілочки. Мандрівники покинули це місце зовсім нещодавно, залишивши поряд із вогнищем старий ірландський віскі, якому було 150 років - антикварна річ на перший погляд, доки могильник не скуштував, виплюнувши слину вперемішку із сечею. Він вилаявся, прокляв тих людей та грів руки біля легкого жару. Ночі у Блек-Крік прохолодні, коли дні нестерпно жаркі.
Дрек дістав із кишені в’ялене м’ясо та з’їв його, коли шлунок важко бурчав.
-Хто я і ким би був, якби не Педдінгтон? Я не пам’таю власного
імені, живу тим, яким назвали, грабую мертвих, живу з мертвими,
живу мертвим. - вогняний сум стискав серце розкрадача, він підпер коліна під себе та спер голову на них. - Якби не вітчим, я бачив би інше життя. Він знав, що я розкрадаю мертвих, і не зупинив мене, та й матері не сказав. Можливо, тоді вона випорила б мене настільки сильно, що я забув би про цю ідею, але ні, він все знав, все знав... - Дрек заплакав. - Я лиш бачу живого у мерці, а мертвого в живому, хіба цього колись хотів? - Він дістав золоте каміння із кишені та
карту. - Ось моє рішення, я буду настільки багатим, що забуду про мертвих, як і про живих. Тільки я собі потрібен, і більше ніхто!
Раптом поряд пролунали звуки кроків, той хто ними йшов повністю не ступав на одну ногу, погойдуючись при ходьбі.
-Я чую тебе! Зупинися, бо буду стріляти.
-Нічого ти не будеш. - викашляла стара.
Вона не мала одного ока, а всередині дірки був діамант. Цицьки звисали, шкіра облазила, а сама не могла ступити на праву ногу. Руки були кремезні, проте стара низького зросту.
-Ти хто в біса така? - обізвався Дрек
-Заспокійся, я прямую своєю дорогою, доки ти йдеш своєю. - відповіла йому стара.
-І яка ж у тебе дорога?
-Та, якої не існує, Дреку.
-Що за нахрін, звідки ти знаєш моє ім’я?
-Ім’я твоє несправжнє, його знають усі мертві, як і справжнє. - стара усміхнулася. - справжнє невідоме живому, чи не так?
-Назви мене, якщо ти знаєш його! - викрикнув Дрек
-У тебе своя дорога, і нашими словесними стежинами, вона не має переплітатися. Ти дізнаєшся усе сам, а зараз ходи до мене.
Стара запрошувала Дрека обійняти її, коли той, немов у трансі - усьому підкорявся. Його руки потягнулися за її шию, крепко зжимаючи її. Стара закинула ногу на бік, тою, якою не могла на повну наступити. Її кидало у тремтіння, доки Дрек вдихав повітря біля неї. За мить могильник душив стару, вона задихалися та била
його по руках. Вогнище здійнялося вогнем, піднявши силует невідомого червоного обличчя в небо. А позаду, біля багаття
плакала мала дитина, яка спостерігала за цим. Її волосся торкалося вогню, зникаючи під його дією.
-Не убивай її! Не смій. - кричало дитинча.
Дрек повернув голову туди, де лунав дитячий ангельський голос.
Там стояв малюк із зашитим ротом, що бив себе у груди. Дрек впізнав у ньому себе та відпустив руки із шиї старої. Вона
прокашлялася кров’ю та сплюнула на пісок.
-Наші дороги йдуть поряд, але не перетнуться. У нас одна доля, могильнику, але кінець різний.
За мить замість старої жінки, лежали кістки, які належали чи то їй, чи то чоловіку. Скелет знаходився тут досить давно, як і з десяток інших поряд. Світ розкрився Дреку по - справжньому, він бачив його не через туман, саме у цей момент. Покинутий мандрівний табір нікуди не їхав, вони були весь час поруч, лише в іншій оболонці. Дрек дістав сигару із кишені мертвого та закурив. Він
знав, що нечисть переслідує, але другий випадок неймовірно дивував його. Поряд із скелетом старої могильник забрав ще один золотий камінчик, що випав із очниці. Його волосся поглинало у себе попільні фарби - і частина кінчиків почала сивіти.
Дрек підійшов до багаття, кинув очі на сумну картину поруч, і заснув; думками із болем. Він думав про індіанців, думав про людей, згадував Педдінгтона, матір, усе навколо - але минуле не має сенсу, якщо ти в ньому сенсу не бачиш.
Ранки розпочинаються із першим горланням півнів, що чекають, коли проб’ється перший промінь, крізь щілини курника. Його голос ніби проганяє усе те зло, яке набундючилось бурулями у темних гілках ночі. Дрек прокинувся від того, що його обличчя облизував койот, який потрошки його кусав. Він копнув тварину у живіт та
прогнав її від себе, а та лише жалісно завила та кинулась на
найближчу кістку. Могильник доїв те, що залишилося у кишені та випив трішки води. Ноги самі несли тіло у Дель-Тауер і до вечора, минаючи усі тропи, що вели крізь ліс, де могли сидіти індіанці, Дрек дійшов до міста, усміхаючись гнилими зубами.
Різноманітні дерев’яні будівлі змінювали сприйняття Дрека по світ. Він тихо плювався і казав, що цивілізація знищить його, спостерігаючи за куртизанками, п’яницями та мисливцями за
головами. Доки могильник тихо блукав темними вулицями міста, за ним прибився незрозумілий волоцюга. Його синці освітлювали вулицю Дреку, а особливо - біля ока. Худорлявий із ранами приблуда не відставав ані на крок від чоловіка. Кістки виверталися назовні, створюючи химерну уяву руху. Вони зрослись неправильно після численних переломів. Тхнуло від нього сечею та дешевим спиртом, що вливали прямо у горлянки бідняків чи простих
хлопців. Дрек не звертав на нього уваги, зараз йому найменше хотілося - говорити. Той халамидник лише тихо хрипів,
намагаючись щось сказати. Подеколи тикав пальцем на місяць, трусячи одяг могильника, але той від нього відшарахувався, через що волоцюга зашарівся, замовк, проте продовжував йти за Дреком вулицями.
Розкрадач могил пройшов крізь місцеву лікарню, де лікар проводив демонстрацію розтину учням, які хотіли пізнати “medicina”. Дрек заглянув у вікно, доки безхатько сперся на дерев’яні перила поруч зі сходами.
-Подивіться уважно! Дереку, ти мене слухаєш? - вдарив указкою по столі.
-Так, містере Томі! - зніяковів учень.
-Що ж тоді скажи, Вільям Гарвей ідіот?
Учні загомоніли та стали сперечатися, доки лікар потішався поруч із трупом жінки, яка стала дещо сірою та блідою за декілька днів у невеличкій “в’язниці”
-Ні, аж ніяк! Його вчення про кров - це геніально. Кожна судина - канал, а серце - насос.
-Що як я вам скажу, що серце здатне перекачувати самостійно кров без дії мозку?
-Несамовита дурість, лікарю! Ніщо не може існувати одне без одного. Ще скажіть, ніби Адам та Єва справді існували. - сміялися студенти.
-Серце здатне ще битися до хвилини, коли мозок фактично неспроможний провести імпульс, а далі гине не отримуючи кисень, бо людина вже не дихає. Легені не можуть самостійно проіснувати без мозку, тоді як серце - це феномен.
-Як ви про це дізналися? - загомоніли студенти.
-Подивіться уважно, на тілі вже є шрам від розтину. Жінку вбили, частина крові стекла, частина залишилася. Як тільки я вдарив струмом у серце, кров перетікла у інше місце та навіть витікала із
рани. Тобто, якщо умовно ми уявимо картину, що чоловіку, примату чи собаці вистрілити у голову, то серце ще качатиме кров під дією власних електричних струмів, які створюються всередині, застигаючи у іншому місці, аніж була.
Дрек слухав уважно лікаря. Вуха сповнювалися цікавістю та посмішка майоріла на обличчі, коли учні влаштували гармидер. Вони кричали, що той божевільний та відлупцювали його. Як тільки Дрек помітив, що ті мають йти, він швидко втік, а за ним побіг волоцюга.
Могильник зупинився в одному із провулків. Він кинув погляд на салун, що сяяв яскравіше північної зірки, освітлюючи вулиці живими вогнями. На вухо все так же скреготів пройдисвіт.
-Якого ти в біса хочеш, клятий виродку? - викрикнув Дрек Той важко хрипів, намагаючись вичавити слова.
-Слухай, я все розумію, але я, чорт забирай, бідняк від слова зовсім. Припини за мною ходити я нічого не маю, а якби мав, то тобі ані крихти не дав.
-Він... - волоцюга хрипів, - прийде за тобою.
-Хто він? Що ти верзеш тою горлянкою? - продовжував Дрек
-І місяць він пожре, як і душу твою нетлінну... - хрип не припинявся.
- Ти розпочав це. - зайда тяжко дихав та ворушив руками, спираючи їх то на стіни, то тягнучись до могильника. - На тобі і закінчиться.
-Ай, срана матір. - Дрек копнув волоцюгу у живіт. - Ще раз твоя ступня піде за моєю, клянуся усім тутешнім: я її зламаю.
Волоцюга закричав від болю, прокашлявшись кров’ю, він продовжив.
-Пожирач місяця йде за тим, хто йде наперекір долі: чи то хтива дівка, що захотіла сім’ї, чи то могильник, що захотів багатства. -
знедолений розкашлявся. - Він прийде за тобою, доки ти не бачиш його, пожре місяць, аби затьмарити тобі очі, а потім ти перестанеш існувати. - блудяга виблював кров’ю. - Я вже це бачив... Коли він убиває...
Дрек уже не чув маячню, що лунала з тої рихлої горлянки. Він прямував до салуну, який вабив привабливою вивіскою із
багряними кольорами, дверима, через які щойно викинули п’яного Джеремаю прямо у багно. Там гунділо життя, вирувала музика із старого фортепіано, крики вдоволених жінок та жахливий сміх
виродків. Дрек хотів розважитися вперше за десятки років, а потім йти за міткою на карті, яка вказувала на цвинтар, що знаходився
неподалік. Якби карта була повною вже - він би і ніколи не став копати знову. На півдорозі його зупинив чоловік у циліндрі та заговорив до нього, курячи паралельно дорогу сигару.
-Чи має розвага сенс, якщо у ній не бачиш реальній світ, чоловіче?
-Напевно ні, але це змушує забутися, поринути у обійми втіхи, а не розпачі. - відповів Дрек.
-Він не бере камені. Особливо: золото трупів, що не ржавіє.
-Хто?
-Бармен. Йому твої цяцьки не потрібні, тільки долари. Каміння це добре, але папір зараз керує всім. - незнайомець дістав доларову банкноту та витер перед лицем Дрека нею свої чоботи. - Чи має цей долар зараз цінність? Подумай та не поспішай з відповіддю. - чоловік у циліндрі стиснув руку Дрека та залишив у ній гроші.
За мить він швидко зник у темряві, а могильник роздивлявся купюру, після чого заховав її у кишеню навіть не запам’ятавши, що сказав той чоловік. Світло відбивалося лише від салуну, коли решта будівель занурились у пітьму. Воно гріло душу Дрека, вабило до
себе, та двері час від часу розкривалися запрошуючи його туди. Крок за кроком, сходинка за сходинкою, він підіймався у
величезний салун, що таїв у собі всі пристрасті життя, сповнював насолодою та давав надію жити. Могильник відштовхнув двері, побачив несамовитий танець, що був спереду нього. Чоловіки захлиналися у співах, жінки тягнули свої губи до штанів бандитів, хлопів та мисливців. Вони облизувалися, закидали ноги на бедра п’яних та вели їх у напрямку кімнат, де голосно потім кричали.
Дехто з них міг не вийти живим після сьогоднішньої ночі, інші - теж. Це був запалений динаміт у центрі якого, кремезною спиною до Дрека, сидів Пастор Ніл.
3
-Барі, бісів виродку, негайно поставив мені цей клятий стакан
бридкої випивки! Мої хлопці геть стомилися з дороги, щоб стирчати у цьому місці без оковитої ще бодай хвилину. - викрикнув чолов’яга
-А ти спочатку заплати, а потім скуштуєш пійло, а то знаєш, приходять тут усякі. - відповів бармен.
-Ти на що натякаєш? - розлютився косоокий.
-У моєму місці все чесно: платиш - маєш товар, не платиш - маєш кулю або вшиваєшся звідси. Тому закрий патякало і віддавай гроші або будеш тікати звідси під приводом куль. - усміхнувся вусатий бармен.
-Ай, забирай свої папірці, зайва перестрілка мені не потрібна. Хлопці, швидко взялися за випивку, доки я всім вам сраки не натер.
- розсміявся косоокий.
У вирві маленького Содому Дрек поглинав у себе всі ті крики, сміх, гучну музику, яка скрипотіла разом із підлогою, доки усі
танцювали. У дальньому куті він примітив американця, який грав у філе п’яти пальців. Рухи ножа набирали таку швидкість, якій позаздрили б більшість тих, хто тут сидів. Звуки лунали швидкими “тук-тук-тук” по шрамованому столу. Той чолов’яга жодного разу не влучив собі у палець, хоч і пошматованим з першого погляду був
мізинець. Навпроти нього сидів його суперник, мексиканець, судячи з манерної постави, вусів та плювання об підлогу. Він поставив 5 доларів на виграш проти самовпевненого американця.
Як тільки той вдарив по столі, мексиканець взяв до рук ножа та почав довбати стіл, аж доки голосно не зойкнув та не забрав руку. Над ним голосно сміявся американець, коли мексиканець волав: “"Te voy a matar, gringo, ya verás… te voy a matar, maldito verga."( 1)
Мексиканець вийшов з-за столу та накрив пальця брудною тканиною.
Позаду столу, за яким сидів американець, знаходився невеличкий прохід у цирульню, де прямо посеред гаміру стригли людей. Дикі, неотесані мавпи за декілька доларів перетворювалися на хлопів, які щипали куртизанок за червоні панчохи. І найсмішніша картина,
через яку рвали горлянки люди: коли першим виходив поголений хлопець із гарною шевелюрою, а після нього чоловік без вуха у крові. Дехто жартував, що цирульник і в ліжку такий, 50%, що вистрілить, а 50%, що ні. Роберт Клеменс - це місцева Дель-
Таурівська лотерея, яка не приносила нічого, окрім крові або ще однієї ночі для якогось джентльмена.
-Агов, йолопе, чого став, ходи пригощу! - викрикнув чоловік до Дрека та позвав його рукою.
Могильник не підходив та вдав, що не чує його.
-Ти глухуюватий? Кажу, йди сюди, налляємо тобі пійла. - продовжував чоловік.
Дрек помітив, що той пузань у вишуканому костюмі, який був
продірявлений на спині, має до нього якесь діло, проте сидів він сам поряд із дуже кремезним чоловіком у чорній шляпі. Могильник боявся того, страшно боявся, аж перехоплювало дух. Він злився із
натовпом та попрямував подалі від очей того мужчини.
-Дивний якийсь, приблуда чи що. Агов, чолов’яго, ти не знаєш його? - пузань звернувся до Пастора.
Той лише важко вдихнув та сказав:
-Усі ми тут пересічні гості, чи не так?
-Еге ж бо, але ні з ким навіть ляси поточити. - видихнув чоловік.
-І зі мною теж не починай. - додав Ніл.
1 - "Я вб'ю тебе, грінго, ось побачиш вб'ю, бісів хер"
-Ви що всі якісь блаженні тут, чи що? Один тікає від мене, інший мені писка затикає. Сучі сини, в сраку вас! - чолов’яга швирнув склянку на підлогу.
-Марко, ще один стакан спуститься з твоїх рук, то я шматки скла запхаю у твою горлянку. - викрикнув Барі бармен.
-Вибачай, Барі, але задрали, я вперше виконав контракт, а немає навіть з ким це розділити. І цей ще пахне то квітками, то смолою.
Пастор Ніл лише криво посміхнувся, коли почув це.
-Я намагаюся насолодитися моментом, а що тобі приносить задоволення, бурмило? - Марко знову задів Пастора
-Шум, гамір, розкрадачі, діти, церковники... Це ти хотів від мене почути? - сказав Пастор
-Бодай щось, аби твій язик видавав мову, ти якийсь геть ніякий. - вилаявся Марко.
-Насправді гамір - насолода, коли залишаєш після себе безгоміння. От як ти вважаєш, Марко, так? Чи існує щось після тиші?
-Біс його знає, я що філософ? - розсміявся пузань
-Після тиші існує пітьма, після пітьми великий вибух, який спричиняє шум. Людина народжується з криком, а помирає не сказавши ні слова, а потім перероджується знову з голосним виттям. - закінчив Пастор.
Марко замовк, йому стало зле після слів Ніла, а особливо після його страшної посмішки, коли той почав говорити за дітей. Йому подобалася граційність, замкненість Ніла, але боявся його до сиріт.
У цей час Дрек присів неподалік куртизанки, очні фарби якої були змазані слізьми. Вона курила, випускала отруйний дим довкола.
Приваблива жінка, років 35 із багряним волоссям, масивними
бедрами та прекрасною усмішкою. Так бачив її могильник, о ні, він аж ніяк не закохався, йому не притаманно кохати. Очі спостерігали
лише жадану річ, якою його руки бажали скористатися. Язик
знаходився десь у сраці, а долоні пітніли сильніше, ніж при спеці.
-Чого ти витріщаєшся на мене? Ти не схожий на того, хто зможе оплатити ніч. - заговорила жінка.
Дрек лише єхидно усміхнувся та не сказав ні слова. Він продовжував дивитися на неї, а її це лише відштовхувало.
-Слухай, якщо не прибереш свій хтивий погляд від мене, я вирву ті баняки і запхну тобі у горлянку, все зрозуміло? Або плати, або вшивайся. - вилаялася жінка.
Дрек простягнув золотий камінь їй і запитав:
-Як тебе звуть?
Жінка кинула погляд на чисте золото неправильної форми, що ближчало у тих жовтувато-зелених відтінках стін. У зіницях була видна багаття, яке потрібно було розпалити.
-Розмарі мене звуть. Знаєш, я ж можу передумати щодо тебе. Одне золоте твоє каміння мені, і ніч зі мною твоя.
Дрек все так же єхидно усміхався та спостерігав за жінкою.
-Я б хотіла сказати, що ти мене лякаєш, але мене перетрахали стільки виродків, що ти не уявляєш. Тому припиняй так дивно себе поводити, давай каміння і пішли у кімнату.
Дрек змінився у лиці, очі налилися кров’ю. Сп’яніння від жаги
пізнати задоволення розвіялося, і він знову повернувся у реальність, де страшно ненавидить людей, а особливо зайвий раз їх бачити.
Могильнику зараз навіть важко було подумати про те, що він може віддати золоте каміння, яке потім зробить його багатим якісь
шльондрі. Дрек розумів, що ті куски карти і це каміння
взаємопов’язані, так як до того рокового трупа, йому такі дива не зустрічалася.
-Пішла ти, мерзенна істота. - Дрек плюнув їй в обличчя,
розвернувся та пішов від неї якнайдалі, коли Розмарі проклинала його у слід.
За цим спостерігав п’янчуга, якому до глибини серця не було плювати на багряноволосу жінку, і він пішов важкою ходою в слід за Дреком, який прямував з салуну, під крики, гамір та музику.
Навколо Пастора Ніла зібралася ватага місцевих бандитів, які голосно поряд сміялися та обговорювали свої походеньки. Ніл лише вичікував моменту для чогось серйозного.
-Ось я ненавиджу банкірів. Усі такі дотошні, прям фе. Будують із себе знаних фіф, але на ділі нічого не варті, окрім як стояти за решіткою та забирати золото, і давати в замін бумажки. - вилаявся косопикий.
-Та що там ті банкіри, пусте місце, ти на них пушку наведи, то відразу штани мочать від страху. - засміявся бурмило. - Я
ненавиджу солдатів, бо ті зовсім не бачать берегів у тому кого їм стріляти, як стріляти і коли стріляти. Для чого вони воюють у цій країні? Для цивілізації? Нісенітниця світового рівня.
-А що ти не ненавидиш, га проповіднику? - косопикий звернувся до Пастора.
-Священників.
Усі зареготали задихаючись від сміху.
-Ти що псих? Хіба сам не священник? - заговорив бурмило.
Пастор повернувся до нього обличчям, де на шляпі був перевернутий хрест.
-Ніколи ним і не був. - додав Ніл
Бурмило зомлів, дивлячись в очі Пастора, коли той став на барну стійку і заговорив.
-Шановні джентльмени, хвилинку вашої уваги!
У салуні вмить припинила грати музика, всі стихли та підійшли ближче до Ніла.
-Як ви знаєте, Дель - Тауер, місце, де збирається “еліта” Блек - Крік. Знані чоловіки, відомі стрілки та найкращі мисливці за головами.
Що як я вам скажу, що серед усіх вас знайдеться один пан в жупані, який докладе про вас Пінкертонам. Вас уб’ють потім по дорозі, а ви про це навіть не дізнаєтеся, зляжете у багні і згниєте там.
У залі різко почався гамір, який не стихав, доки Пастор не дістав пістолети. Серед натовпу заговорив Сал.
-З чого ти це взяв виродку? І хто ти вбіса такий, що заявляєшся сюди і патякаєш все, що тобі спаде на думку?
-Я бачив його, як він йшов до людини у кумедному капелюсі і в чудовому костюмі. А знаєте, хто такі насправді носить? - запитав Пастор
-Пінкертони. - викрикнули із натовпу.
Сал лише розсміявся та заперечував слова Ніла.
-Чому ж ти думаєш, що тобі взяли ось так на слово і повірили, дай нам хоча б один реальний доказ. - мовив Сал.
-Це не важливо, славні чоловіки міста Дель-Тауер. Я хочу, щоб ви зрозуміли те, що не підвладні змінам, і серед вас завжди знайдеться той, який у цих змінах принесе гамір, а потім замовкне раз і
назавжди. - Пастор вистрілив у Бармена, куля пройшла крізь горлянку.
Тіло Барі впало на підлогу, він задихався кров’ю та дивився на
кремезного Пастора, який ховав револьвери у кобуру. Ніл відійшов від стійки, коли у салуні почався переполох. Дехто був згодний із Пастором, інші навідріз відмовлялися сприймати його слова, треті хотіли помститися за Барі. І у такому хаосі почалася дика
перестрілка. Середній час життя у салуні від моменту перестрілки становив 10 секунд. Найщасливіші були ті, хто жили хвилину.
Криваве решето утворювалося на стінах, столах та підлозі. У цей час Пастор присів поряд із Барі, доки поруч із ним влітали на стійку тіла, відрубав своїм томагавком йому голову та через вікно, яке було поруч, вистрибнув із салуну.
Хто ж серед усіх тих бовдурів міг знати, що Барі не був ніяким стукачем, агентом Пінкертонів, а канібалом округу Гайменс, що сусіднє із Блек-Крік. За його голову федерали назначили близько
1000 доларів, якщо хтось бодай зможе його знайти, так як той завжди змінював собі обличчя настільки, щоб ніхто його не зміг
впізнати. Пастор знав усіх, знав все та здавалося, що міг вичислити будь-якого вовка серед натовпу овечок. Він володів мертвими
мовами та мовами інших народів Земної кулі. Одного разу Ніл почув про Барі від психопата, що кричав на пустельних околицях Томбстоуну, незрозумілою ніким мовою, дещо схожою на
португальську. Пастор заговорив з ним і відчайдуха сказав, що той чоловік знаходиться поряд із місцинами, якими ти проходитимеш, і звуть його тепер не Клінт, а Барі. Ніл сказав, що вірить йому, адже у найважчий час людина здатна розкаятися та говорити правду. Він потиснув йому руку, дав трішки води та хліба, і поки знедолений був засліплений добротою, Пастор убив його прямим ударом
томагавка у макітру.
Він ніколи не залишає свідків
Коли останній зойк та звук пострілу пролунав у місцині позаду, Пастор знав, що діло зроблене. Він пішов у суцільній темряві, під звуки тихого вітру, залишивши після себе десятки трупів, якщо й не сотні, зробивши тільки один постріл. Тиша супроводжувала його, доки ноги несли до Гермеса, що вірно чекав його неподалік салуну.
За десять хвилин до перестрілки, Дрек вилетів із салуну і готовий був бігти до кладовища неподалік, доки його не спинив п’яний голос позаду.
-Ану стій, виродку! Ти що герой га, чи може Корнелій Вандербільт, який може себе так з жінками поводити? - чоловік сплюнув на землю. - Повір на слово, якщо б навіть Корнелій таке зробив, я убив би його на місці.
-Чому тоді мене у живих досі лишаєш? - сказав Дрек
-Ах ти наволоч, лайно собаче! - чоловік дістав ножа. - Я уб’ю тебе і скину на їжу свиням.
Чоловіка в брудній сорочці та чорних штанях звали Леві Амос. Він не мав трьох пальців, двох на лівій та одного на правій. Ніж у його руках створював жалюгідне видовище, яке могло розсмішити будь-кого, але не Дрека. Чорне, довге та кучеряве волосся, неохайно
зібране та сальне, злегка обвивалося навколо обличчя.
Пошрамоване обличчя Леві в перемішку із безумним поглядом лякало Дрека, який досі не зрушив з місця.
-Ніхто не хоче у цю ніч помирати. - промямлив Дрек. - Тому давай я краще піду.
-Нікуди ти не підеш, сволото. Я змушу тебе пошкодувати за твої нечемні дії щодо пані.
-Якої пані? Вона шлюха, яка віддає своє тіло на покір грошам, заспокійся, придурку. - не витримав Дрек.
За мить Амос накинувся на могильника та наблизив ніж до його обличчя. Дрек схопив його за руку та намагався відвести гостре лезо від обличчя, проте сил не вистачало. Він копнув Леві в живіт та
відкинув його у багно. Ніж з рук п’яного Амоса вилетів, а той вже швидко почав тверезнути. Дрек схопив зброю та підбіг до Амоса, аби всадити лезо глибоко у бік, проте Леві ударив його ногою по коліну, через що той схилився. Амос ударив його по обличчю.
Вирвав ножа із рук та сказав.
-На сьогодні ти виборов життя, з чим я тебе і вітаю. - заховав ніж Леві.
-І кому ж мені завдячувати, Богу? - сказав могильник
- Не існує на цих землях Бога, Дреку, а якби й був, то хіба що одягнутий у чорне. - промовив Амос
-Тоді б ми потоваришували з ним. - мовив Дрек
Леві усміхнувся та відійшов убік, присів на пеньок та закурив сигару, у той час, як Дрек піднявся, струсив багно з волосся та попрямував далі. Амос побачив на тому місці, де лежав могильник,
золоте каміння, підібрав його, задумався про щось та пішов вслід за Дреком, але так, аби той його не бачив. Він чув перестрілку у салуні, з якого йому поталанило вийти, а за мить побачив чорну постать, яка вистрибнула з вікна та прямувала подалі до коня. Як тільки стихли кулі, Леві зайшов за речами у салун, у якому зняв кімнату.
Він із жалем подивився на ту кількість трупів, на цирульника Клеменса, який валявся безвухий у калюжі крові, на прекрасну
жінку, колір волосся якої зливався із фарбами навколо, взяв свої
речі у кімнаті, переодягнувся та попрямував вслід за могильником.
III
Цвинтар Дель-Тауеру - “Шериф” - Дизертири - “Блейзфол” -
Продавець диковинок - «Oro, oro y otra vez oro» (1) - Табір
бродячого цирку- Амос приєднується до Дрека - Друга зустріч із Пастором
1 - Золото, золото і ще раз золото.
1
Ночі на цвинтарі Дель-Тауру завжди тихі та спокійні. Тут
переливається шепіт мерців, що поховані тут ще до громадянської війни, разом із “співами” стерв’ятників, які пролітають над
надгробками. Неподалік знаходиться зовсім невеличка капличка поза межами цвинтарю. Такі місця, як вона, не стоять біля міст, поселень та інших місцин, де присутні живі. Капличку будував
невідомий, ліпивши її із глини, дерева та чужих гріхів. В середині стояла сама Santa Muerte, яка була стражем цього загадкового
місця. Вона берегла душі навколо себе, ніби та дбайлива жінка, що взяла у свої обійми сиріт. Оточена ляльками, черепами,
недопаленими сигарами та іржавими кулями. Над її чорною хустиною звисав мох, що стікав із стін, ніби зеленкуватий слиз. Таке місце не приваблювало тутешніх і залишилося ще з тих часів, коли мексиканці хоронили тут своїх, доки американці не вигнали їх з
цього місця, вибивши усі надгробки, які містили імена Пуебло, Пачос і інших. Зараз вона частково занедбана, час від часу сюди приходить сивуватий дідок і доглядає за розкішними могилами, за які йому платять, а на решту навіть око не зирне. У цій капличці він тихо п’є оковиту, спирається рукою на бороду і тихо засипає біля Santa Muerte, надіючись, що скоро вона забере його у свої обійми.
Дрек відчував щось рідне, коли його загрубілі п’яти поступово наближалися до кладовища. Його огортало тепло, радість та незрозуміле відчуття спокою, якого йому бракувало, коли він
обдирав того, хто подарував клаптик карти. Могильник підійшов до воріт, запитав у невидимої сили, чи можна йому увійти та почувши шелест вітру біля вуха, впевнено пройшов у воріття цвинтарю.
Його погляд кидався на могилки, недоторканні та непощерблені. Очі засяяли зірками, що відбивалися у тому небесному рандеву. Це ніби золота жила, але кинувши погляд на капличку, він побачив, як статуя смерті тихо споглядала на нього крізь вікно. Santa Muerte
розташовувалася у капличці так, що як би ти не стояв до неї, вона не спускала з тебе очей. Її коса ніби через сто років не втратила свою
гостроту та пружність, тому Дрек не наважувався нічого зараз робити, особливо, доки сама смерть не зводить з нього очей.
Він зробив декілька кроків та присів на засипку могили і вчитувався у табличку, яка була написана американською: “Патрік де Сальва, . - 1861 рік”. Помер нещодавно, могила досі не просякнута сирістю та холодом, що так віє від сусідніх. Дрек закурив недопалок, дивлячись на молодий місяць, який щоразу товстішав, а потім блював в одній із ночей злом, після чого знову ставав худим.
-Ніч буде тиха та спокійна, місяць беззахисний більше, аніж труп під моєю дупою. - заговорив Дрек.
Він розмірковував над тим, що було у салуні, про ту жінку та невідомого кремезного чоловіка в чорному.
-Хіть затьмарює очі, ти ніби сліпець, який оточений радістю, яка тебе обдирає. - видихнув димом Дрек. - Я був настільки близький аби віддати каміння тій дівці за те, аби зняла свої панчохи переді мною. Яка ж дурість, мої каміння... - Могильник засунув руки у кишені.
Його шкіра покрилася сиротами, коли одного каміння він не
дорахувався. Він звинувачував ту шльондру, яка затьмарювала йому розум, звинувачував те місце розпусти і того чоловіка, що на нього накинувся. Чоловіка, що на нього накинувся...
-Чорт забирай, я декілька разів падав, невже каміння просто випало? - говорив із собою Дрек. - А ти що скажеш, га Патріку?
Могильний вітер розділяв того хто говорить, і того, хто ніколи вже не промовить. Дрек посидів та помислив над ситуацією. За два дні він пережив більше, аніж майже за останній рік. Він не хотів
повертатися за камінням, адже зможе знайти місце, де цих
жовтуватих кругляків безліч. Його хвилювала безпека, адже той навіжений міг бути досі там, і людина у чорному теж. Дрек
витріщився на Santa Muerte і сказав:
-Він не бачив мене, але я чітко знав, що його чуття казало йому про кожного, хто був у салуні. Кров закипала у судинах, коли серце билося у сотні разів швидше. Хто він такий? - Дрек закурив.
Поряд із могилою ханжі ріс чортополох, який доторкався своїми “лезами” до штанів могильника. Той відштовхував його та струшував на нього попіл, він знав, що то бур’ян, який зсушує землю, не даючи їй нормально жити. Розкрадач прислухався до
голосних звуків завивання койотів, які вийшли на нічне полювання. Вони обнюховували, рискали та шукали змій, які давно заховалися у нори, гріючи відкладені яйця. У цьому різноманітті живого, що оточувало Дрека вночі, його не покидали думки: “А що якби...”. Він бачив себе танцюючим у театрі або тим, хто продає зброю, ремонтує та начищає. Він лагідно всміхався своєю кривою посмішкою до молодого місяця та розмірковував, як незграбно танцювало б його тіло. Дрек піднявся взяв у руки уявну скрипку та зробив рух у ліво.
- En la noche de leve tristeza miraré a los ojos de niño, labios puros guardan nobleza,
labios secos sienten el daño(1). - наспівував Дрек рухаючись то вперед, то назад, перекидаючи незграбно ступні.
Він розсміявся, копнув могилу того скнари, що була поруч із ханжею та попрямував шукати місце, яке вело його у капличку.
Неподалік від цвинтару на пеньок присів Леві Амос, який кидав погляд на Дрека, що палив та потирав свої очі від втоми. Чоловік поклав свою сумку на землю, закинув ногу одна на одну, дістав золотий камінець та навів його на місяць.
-Що ж ти від мене приховуєш, га чоловіче? - Амос крутив камінь. - Це чисте золото, за яке можна придбати увесь Техас.
Леві кинув погляд на Дрека, який у цей час танцював, він тихо
розсміявся з рухів тієї потвори, яка намагалася повторити граційну естетику театру. Амоса дивувало те, що він так легковажно танцює
на цвинтарі та ще й у ніч, коли нечисть могла давати про себе знати. Чоловік голосно засміявся, коли Дрек копнув могилу, а потім зойкнув від болю на все кладовище.
1 - І у ночі легкого суму
Я подивлюсь у дитячі очі. Блажені вуста приймуть смуту,
Сухі вуста приймуть укуси вовчі.
-Чистий дурень, якому десь поталанило отримати це каміння. - додав Амос.
Очі подалися вслід могильнику, який йдучи дістав шматок карти, який миттєво зацікавив Леві. Дрек відкрив двері каплички і хвилин зо 15 не виходив з неї.
Капличка зустріла могильника холодним вітром та статуєю Santa Muerte, яка вже не відбивалася світлом місяця. Силует черепа лише злегка проглядався серед усієї тієї темноти, яка поглинала у себе
роздуми Дрека та всю його гнітючість. Розкрадач напружився, від чого його зіниці розширилися та стали краще сприймати темне світло. На нього поглядали смішні ляльки, які були вишиті
самостійно кимось, невеличкий вівтар, довгий стіл та різноманітні свічки різних кольорів, які щоразу хтось запалював. Жовтий круг над черепом лише злегка пробивався крізь темний простір, який продовжував поглинати усе довкола. Дрек запалив сірник та поступово підходив до статуї Santa Muerte. Під його ногами щось хрускотіло, здебільшого схоже на тріскотіння кісток. Він боявся поглянути униз, бо те що з ним відбулося раніше, здебільшого схоже на правду.
Дрек підніс сірника до свічки, запалив її та бачив трішки більше,
ніж до цього. Santa Muerte тримала обидві руки підняті до плечей, в той час, як сама дивилася на двері. На стіні Дрек примітив іспанською запис, який свідчив, що руки статуї, то важіль, але якщо неправильно піднімеш чи опустиш, то Santa Muerte забере тебе у
свій світ. Могильник згадував, як у дитинстві Педдінгтон сказав йому:
-Люди, що охоплені горем, завжди стають на коліна перед смертю. Для тих кому немає сенсу більше жити, смерть опускала свої руки, запрошуючи до себе раз і назавжди. Для кого ще не час - долоні
направлялись на зірку, що світила вдень.
Він замислився, подивився на місяць і опустив важчезні руки Santa Muerte до низу, доки не почув клацання позаду статуї, обличчя якої враз змінилося на людське. Дрек відштовхнувся від статуї, яка корчила гримаси болю. Місяць закривав її обличчя, а коли
відкривав, то замість нього був череп. Могильник не спускав з неї очей, доки її руки самостійно рухалися і повільно наближалися до нього. Він повз до дверей, кричав та лаявся на усіх божеств, які
намагаються забрати його до себе, доки на обличчі статуї знову не опинився череп. Після чого Дрек встав, струсив із голови декілька сивих волосин та підійшов ближче до постаті та не зазирнув їй за спину. Містика переслідувала його і цей раз не став винятком.
-Таємна діра у стіні, хтось навмисне зробив це, бо знав, що його золото шукатимуть. - промовив могильник.
Він засунув туди руку, подряпав пальця об гострий камінець та дістав звідти золоте каміння разом із наступною частиною карти, яка вела дорогою крізь Блейзфол у напрямку водоспаду. Помічені дерева, невеличкий острівець, який розташовувався спереду
каскаду і на який падав червоний хрест.
-Цей водоспад місцева легенда, у нього не потрапити... - зомлів Дрек. - Стільки сил та часу, заради чого?
З його очей потекла сльоза, адже цю місцину не бачив ніхто з
теперішніх. Водоспад зник, а на його місці виникла нова земля. Він перевернув кусок карти, де було написано: “Не шукай його в
реальності, адже вона - бар’єр, і доки ти віритимеш у його
неіснування до того часу ти залишишся ні з чим. Прямуй до Блейзфолу, який є рішенням усього.”
Дрек горів усередині, йому було несамовито боляче від згадки того, що може так легко втратити набуте. Могильнику хотілося змін,
прагнути до вдач, до нового життя, яке могло дати тільки золото. Він забрав каміння, кусок карти та попрямував з каплички.
Дрек вийшов із цвинтаря, вклонившись наостанок Santa Muerte, яка не спускала з нього пустих очей та попрямував трішки далі кладовища до місця, де можна було заночувати. У далечіні
виднілися вогні хатин, яких йому треба оминати. Через дві години ходьби, яка обвивалася криками бандитів, стукотом підков та
виттям койотів, Дрек осів у невеличком лісному перевалі, де
перевірив, чи усі камені на місці, загорнувся у своє пальто та заснув, видаючи ані звуку про своє існування.
У цей час Амос не відставав від нього від цвинтарю весь час йдучи за могильником. Він важко стомився та й похмілля добивало без того нелегкий стан, тому чоловік міг упасти безсилим будь-якої миті. Час від часу Дрек кидав очі за спину, спостерігаючи, чи ніхто за ним не прямує, бо у тиші добре чутні кроки тих, хто наближався, але
вкотрий раз він залишався лише сам на сам із своїми думками, доки Амос тихо ховався за камінням, важко дихаючи та не видаючи ані звуку. Леві спостерігав, як той клятий Дрек заходив у ліс та
попрямував за ним, де намагався не втратити його силует у гущі мескітових дерев та тамарисків. Вітер навіював страхітливе
шурхотіння та й тріскання мертвих стовбурів тільки підливало страху у розхитані нерви Амоса. Він до безумства боявся нечисть, більше аніж індіанців. Найстрашніше для нього - це опинитися
вночі в одному з таких лісів чи в занедбаних домівлях, що для Дрека було абсолютно нормальним. Побиті вуста Леві приймали у себе доторки духів, які невидимими хвилями пролітали повз або поряд.
Його тіло мурашило від тих гримас, які корчили криві дерева. Цей невеличкий ліс був більше схожим на те, що тут робили
жертвоприношення або ж убивали негрів, що втікали із плантацій. Подеколи на корі можна було побачити шматки засохлої шкіри.
Амос гадав, чи то людська, чи змія “помолодшала” знову, але від першої думки йому робилося не по собі.
Стакан оковитої робив Леві безстрашним. Лише 50 грам текіли або іншого гидкого пійла змушували його підіймати руки на самого Диявола. Чоловік пив рідко, лише при потребі чи коли його душевний стан змушував наводити дуло пістолета до власних скронь. Амос дуже цінував життя, хотів прожити його в достатку, а коли згадував, що знаходиться по коліна в багні і продовжує туди
падати, то всередині згорала вщент жага жити, тоді й знову оковита
- безстрашність - бійка. Щоразу виходив переможцем, лише раз програвши біглому рабу у полях. Той залишив його в живих, адже за ним гналися власники із собаками, що здатні вщент розірвати “темного”.
Він кляв могильника за те, що той привів його сюди, але іншого вибору не було. Леві поглинула жага знайти більше каменів, і він відчував, що Дрек приведе його до золотої жили. Амос спостерігав за ним, доки той не заснув, після чого ліг на галявину, сперши голову на чумадан та й сам закрив повіки.
2
Пастор Ніл спокійно прямував на Гермесі до людини, яку згадують лише востаннє раз у хатинах. На вулицях давно не лунали голоси, перестрілка стала останньою нотою в музичному супроводі Пастора. Він їхав верхи на коні, розмірковуючи про буденне, малюючи у свій журнал молодий місяць, який поглинав у себе наслідки дій
мисливця за головами. Ніл вірив у те, що вчиняє правильно, адже бачивши світ з іншої сторони, його дійство ніколи не зміниться. “Зло існує завжди, воно передається через пуповину матері, закладається ще там усередині. Воно формує тебе, твою мову, статус, волю до життя, і тільки тобі вирішувати, чи діяти проти
нього, чи поглинутись у його коріння” - розповідав Ніл. Пастор здатен вижити у таких ситуаціях, де здавалося жоден простий селянин давно був би убитий.
Індіанці катували його у таборі Остон, за сотні миль від Блек-Кріку, шрамували обличчя, вирізали шматки шкіри та згодовували на
очах Ніла їх свиням. Пастор не боявся смуглявих, страх відсутній у нього з народження - якщо це створіння колись було народженим. Він розмовляв діалектом племені команчі, через що заговорив одного індіанця, аби той його випустив, а Ніл розповість, де вони зможуть дістати кулемет гатлінга із повним боєзапасом. Той
розрізав мотузку, після чого був убитий відразу. Пастор звернув йому шию, забрав свої речі, а вранці у таборі не зосталося жодного живого створіння.
Пастор не слідував законам, він знав їх, застосовував у ситуаціях, коли потрібно було заговорити “мізки” людям, не шукав багатств, щоденної насолоди. Нілу в милості ці дари не потрібні. Він вважав, що найкращий дар, який можна отримати - це вміння говорити, і
якщо той, хто навпроти тебе не вміє це якісно робити, то він діставав пістолет, який був “чорним” від куль.
До праці мисливцем за головами, Пастора ніхто не знав в окрузі Блек-Крік та й в Америці тим паче. Місцеві говорили, що знаходили трупи старих, молодих, жінок, дітей, тварин у покинутих будинках, але хто їх убив - відповіді дати не могли. У домівках завжди залишався запах пороху, квіток, які йшли в перемішку із запахом смоли. Ходили легенди про чоловіка, який подорожує землями на коні, спопеляє у тиші та зникає так, щоб його ніхто не бачив.
Достеменно ніхто не знав про цю місцеву легенду, але чутки ходили аж до закинутих поселень, де проживало максимум людей 10. Він завжди носив шляпу та чорний костюм, і коли той приходив у
місцини, то завжди доводилося зникнути щонайменше одній людині.
Ніл ніколи не пестив Гермеса та й знайшов його покинутим матір’ю у пустирі. Знедолене лоша просило їжі у прийдешнього до нього Пастора, проте той лише дивився тварині в очі та присів навпроти неї, діставши револьвера та направивши в бік Гермеса. Ніл сказав йому, що якщо хочеш жити, то маєш підійматися навіть у ті
моменти, коли смерть зв’язала тобі ноги та руки. Він звів курок, коли лоша тягнуло голову до мисливця, після чого не встало
тремтячи. Ніл дав їй їжі та напоїв, купив рідкісне сідло, самостійно поставив підкови та прямував з ним усю дорогу. Він бачив у Гермесі жагу до життя, і найбільше мав повагу до тих, хто плює в обличчя леді у чорному плащі.
Вогні не горіли вулицями Дель-Тауру та жінки переставали зойкати у хатинах. Продавець зброї не вичищав вже її, а тихо дрімав у ліжку. У цій тиші Ніл знайшов себе, у ній працював, у ній прямував. Він пройшов дорогу роздумів, яка привела його до міського шерифа - Маршала Курта Бронзера. ТОй сидів у власній конторі та перебирав зображення виродків, які містили на собі гігантський червоний хрест - усі мертві. Позаду малюнків він підписував ініціали тих, хто убивав різних виродків: Н.Г. Греймсон, Д.С. Дурс, П.Н. Глімсті,
Маршал обожнював розмовляти із собою, згадувати історії з головами та тілами тих бандитів, яких йому приносили. “Ось це
стрілець Двонсон, дезертир армії, влучний та справний член банди
“Лоунсон”, що грабували на болотах, а це Ортіс де Сентуа...”, і
завжди сміявся, доки не червонів та не відкашлював. Він часто пив яблучний бренді, після якого скривлював пику та проклинав матір того, хто це придумав. Після чергових згадувань історій, Бронзер
відчув у повітрі запах смоли, коли двері ще не відчинились. У
повітрі постав, як стражник біля вікон, відчай. Наближалося щось, що дуже не хотів бачити Курт, молячи аби це був не той, про кого подумав. Він задув дорогу сигару, зморщився, взявся за голову та сказав собі розчаровано під ніс.
-Пастор Ніл...
Важкі чорні чоботи прогинали гнилі дошки офісу маршала, які тримали у собі рипіння взуття багатьох поганих людей округу Блек-Крік. Ніл подивився з - під капелюха на розгубленого Бронзера,
злегка усміхнувся та присів за найближчий стілець. Він досі тримав голову Барі у руках, з неї час від часу текла червона рідина. Шериф смикнувся, відвернувся спиною від пихатої та водночас простої фізіономії Ніла. Бронзер закурив Кубинську сигару, яку йому вручив місцевий збирач антикваріату, що подорожує, то на північ, то на південь. Йому не цікаві країни, що на сході, а найбільше
блював він від Індії.
-Не минуло й тижня з минулої голови, як ти приносиш нову. - втягнув у себе дим шериф.
Пастор лише спокійно сидів, оцінюючи своїм диким поглядом навколишнє.
-Хіба ти думаєш, що ти такий крутий мисливець за головами, можеш прийти у бісів, мать його, Дель-Тауер, і залишити по собі з 50 трупів? Як ти поясниш мені це, і як мені розповісти про це меру, який зараз у від’їзді?
-Я впевнений, що твій пихатий язик здатен залагодити цю ситуацію.
- поглянув Ніл у бік стіни, де були його жертви, помічені червоним.
-Те що ти залишаєш після себе тягне на шибеницю у дуже швидкому часі. - потер руки об обличчя Курт. - Але в одному ти правий, роботу виконуєш бездоганно, не залишаючи після себе нікого у живих.
Між ними нагуло мовчання. Один втупив погляд у стелю, інший - у підлогу, і так і сиділи б вони, якби рука Курта не потягнулася до шухляди.
-Ось твоя зароблена тисяча та пропозиція наступної роботи.
-Ти ж знаєш, мене гроші не цікавлять. - додав Пастор.
-І за що я тільки зв’язався з тобою... Ти, мабуть, найгірший і не маєш у серці жодної засади(1), але гроші не пахнуть, правда ж, Ніле? - мовив Бронзер.
Пастор взяв до руки плаката, на якому був зображений мексиканець років сорока. Шрамоване обличчя дивилося на ту сторону, де сидів Ніл. Заяча губа лише криво всміхалася на малюнку, а сам він мав косоокість. Мисливець зауважив, що маршал ще не посилав його убивати скалічених, на що той лише голосно розсміявся і сказав:
-Не недооціюнюй його, Ніле, під тієї губою найгостріші зуби, які колись бачив Блек-Крік. Ті ікла гостріші, ніж у ягуара, він спершу стріляє, а далі перегризає горлянку. Щось типу місцевого
носферату.
-І як звуть його? - суворо запитав Пастор.
-Рамон Кальдера, син американської куртизанки і мексиканського повстанця. Так про нього кажуть. Він убиває тільки уночі, діє сам, ховається у печерах поруч із Блейзфолом. Дехто каже, що він
продавець усілякого непотребу. Але зарубай на носі, Ніл! Ще одного “салуну” я тобі не прощу.
-Чому ж саме він? - не розумів Ніл.
-Пасторе, я розумію за чим ти полюєш, і у його печерах ти знайдеш те зло...
Ніл вперше усміхнувся, взяв плакат та пішов. У слід Курт кинув декілька слів про печери Блек-Крік, а потім сказав.
-Ти знаєш, що ти убив не всіх у салуні?
1 - Те й саме, що й принцип
На що Ніл повернув до нього свої безумні очі, оголив зуби та зняв капелюха, під якими було вкрито шрамами.
-Знаю, ще не настав їх час, ти лише терпляче чекай.
3
Очі Дрека розплющилися із першим промінням сонця. Його загрубіла шия затекла та нестерпно боліла. Він присів, сперся на колоду та допив залишки води, що зостались у його флязі.
Могильник довго приходив до тями, часто розтягував ноги,
вовтузив стопи по землі, аби відчути їх на повну. Дрек взявся за голову, почесав її, сплюнув собі на руку та провів по волоссю. Він усміхнувся на всі зуби та дістав залишки в’яленої їжі, що застрягала на яснах. Дрек піднявся та струсив із себе пилюку, що прилипала до нього, доки він спав. У животі страшенно бурчало, як і щоразу, коли він йшов кудись далеко. Його очі дивилися на чисте синє небо, яке не приховувалось хмаринками, у такі моменти - сонце найгарячіше, і потрібно було йти лісами чи через водойми, яких не було навіть видно на горизонті. Змучено зробивши перший крок, Дрек пішов у сторону Блейзфолу, ховаючи свою голову під деревами.
У цей час Леві прокинувся від шурхоту, що доносився навколо, а коли повністю розплющив очі, то Дрека вже не було. Він швидко піднявся та оцінив місцевість, побачивши сліди черевиків, яким ще немає години, попрямував у їхній бік, паралельно стираючи слину з губ. Голова розколювалася після вчорашньої випивки, але
свідомість щоразу поверталася до нього, коли він розумів за ким йде.
Через пів години дороги він побачив Дрека, що набирав воду із колодязя занедбаного будинку. Той оголився, помився та випив її, після чого знову одягнувся та зайшов у будинок. Леві присів позаду кущів та лише чекав доки той звідти вийде.
У будинку могильник не знайшов нічого цінного: одну банку бобів в томатах, тортильї ще досить свіжі та помідори, які були розкидані по підлозі. Він насолодився однією з них, з’їв частину бобів та приліг на постелене ліжко, вперше за довгий час відчувши комфорт у тілі. Він почув як на східній стороні будинку якісь люди щось перевозили, йдучи із величезними волами. Дрек виглянув у вікно та побачив чорних, які йшли пасти тварин. Неподалік від них було невеличке озерце чи річка, могильник не мав змоги розгледіти. А поряд із неграми йшли поводирі у білих, як сніг, костюмах, з
гвинтівками та на конях зверху. Вони були, на диво, спокійні, не підганяли чорнопиких та не лупили їх батогом по спині. Тварини поводилися покірно та умиротворено йшли до водойми. Негри про щось сперечались між собою, коли старший серед чорних їх
заспокоював. Йшли вони не прив’язані, без кандалів чи ременів,
ніби наполовину вільні створіння. Вони отаборилися, сіли навколо дерев, прибили кілки до землі, аби тварини нікуди не розбіглися та сіли спочивати. Один з поводирів відійшов відлити, а негри навіть не накинулися на нього, хоча тих поводирів було всього двоє. Дрека зацікавило це, проте наближатися він не планував. Швидко вийшов з хатини та продовжив шлях до Блейзфолу.
Леві Амос лише божевільно спостерігав за тією катавасією у таборі, де вільно розгулюють негри, навіть не у кайданах. Амос плювався собі під ноги, кляв сраних демократів та усіх тих, хто готовий був дати волю цим примітивним приматам, які здатні лише смалити опіум та грабувати. На місці тих вершників, він би давно
відгамселив одного, а на іншого ще й помочився, але світ стає
дедалі толерантнішим до істот нижчого класу, з чим Леві аж ніяк не хотів миритися. Він закурив сигару, швидко скурив та помчав за Дреком, який ніби біг, але насправді дуже швидко йшов.
Фантомні болі виникали на місці втрачених пальців Амоса. На лівій руці йому відрубали їх селяни, за те що той намагався поцупити у них вина та одяг, аби потім продати навколо вказівних стовпів. Леві обіцяв, що помститься тим людям, але доля така річ, що у другий
раз вони відстрелили йому пальця на лівий, коли Амос прийшов із ватагою наймитів, аби відстрелити голову Діксону. Засранець Діксон їх ватажок, який почав стріляти першим, не очікуючи слів Леві, аж до того моменту, поки не впав замертво на очах жінки, яка
вистрілила у пальця Леві. Ось так він залишився без деяких частин тіла, за якими лише з сумом згадує, коли біль щоразу накриває його душу та тіло.
Він йшов за Дреком світлими ранками та ласкавими вечорами. Дощовитими днями та посушливими полуденками слід у слід за могильником. Дрек подеколи робив перевали, на яких перепочивав та думав про себе, навіть не здогадуючись що неподалік з нього очей не спускав Леві. На одному з таких перевалів, він скинув чоботи, трішки дав пальцям відчути пісок, розім’яв їх та покрутив ними. Могильник дивився на небо, яке нашаровувалося одне на одного сірими пластами, створюючи картину чогось космічного, що бажає прорватися у їхній світ. Пройдисвіт не вірив у життя поза
небом, він у цілому не вірив у Бога та інших створінь, що
знаходилися на летючих хвилях. Його віра полягала у тому, що він може побачити та відчути, а подеколи Дрек навіть вірив у те, як доля швидко вміє повертатися на 180 градусів.
На горизонті вже вечоріло і крізь оранжеве небо пробивалися перші темно-сині світила, які наповнювалися зірками. Місяць потроху
набирав вагу, а зорі, то яскраво світили, то пожиралися тьмою, яка нависала у небі. Дрек спостерігав разом із Леві, що лежав зовсім
неподалік за небом, як світила то з’являлись, то зникали, доки повністю не щезли. На них зовсім трішки опустилося темне полотно, яке ховало у собі душі померлих, що спостерігали за
родичами. Навколо лише тихо шаруділа зеленкувата листва, коли вдалечині був чутний голос металевого гіганта, що пересувався на своїх колісних парах, залишаючи за собою стовп смогу. Здичавілі прокидалися від звуку цивілізації та тікали від неї подалі, у той час як Дрек та Леві не могли повірити у те, що епоха, у якій вони зростали наближається до закінчення. Обидвоє хотіли зайти у новий світ з білою сторінкою у книзі та з повними кишенями грошей, аби не відмовляти собі у насолоді того прекрасного, що тільки мало народитися.
У гаморі думок, що крутилися у голів’ях чоловіків вкрай не
вмістилася одна думка про те, що кожен із них висів на мушці пістолету чи револьверу, або ж гвинтівки, або обрізу невідомих людей у військовій формі. Леві дали копняка в обличчя відразу,
після чого той побачив зірки у небі, а Дреку лише ляснули так, аби той не засинав. До обличчя могильника нахилився чоловік із сухими вилицями, продертою губою та різними на колір очима. Він натягнув на обличчя пов’язку, яка мала у собі ще символіку
конфедератів. Солдат заговорив до своїх хлопців ламаною англійською, проте із могильником говорив чистою.
-Скільки грошей маєш, чоловіче?
-Ані цента. - сказав Дрек.
Джек Флетчер - сержант невеличкої групи рядових дезертирів лише розсміявся срібними зубами на слова Дрека. Він поправив
капелюха, сплюнув та ще раз запитав у нього.
-Скільки ти грошей маєш, га?
-Жодної копійки. - промовив Дрек.
Флетчер наказав рядовому Стросу копнути прикладом могильника, на що той швидко виконав наказ, а з носа Дрека пішла кров.
-Ти мене за ідіота маєш? У кожного американця на цій землі є бісова монета, бо тільки американець знає ціну грошам, рабам і жінкам.
Дрек сплюнув слину з кров’ю та, важко дихаючи, сказав.
-Нічого у мене немає, я навіть не знаю, чи американець насправді.
Джек зареготав на весь округ, дістав голову медведя, яка висіла позаду нього на спині, опустив своє повністю бліде обличчя до Дрека та сказав.
-Бачиш цю голову? Рідкісна потвора, убила 20 моїх бійців,
розумієш, 20... Це невеличка армія, яка могла приносити кошти, а впала від рук бурого медведя, так ще й суки.
Флетчер кинув погляд на небо, де жестом подав знак поваги мертвим солдатам.
-Вона полювала за нами, ненавиділа, а я лише позбавив нас загрози, одним влучним пострілом, щоб тварина не мучилися.
Він опустив голову, а потім різко наблизив обличчя до Дрека.
-Скажи мені, чоловіче, в чому різниця між людиною і твариною? Дрек мовчав, боячись говорити.
-Так і знав, що духу не хватить відповісти. Тільки люди здатні
убивати заради розваги, коли тварина робить це за потребою, але ця медведиця зовсім інша... Вона ніби повторяла людську подобу, тому й її голова тепер, як трофей. - засміявся Джек
Флетчер дав вказівку обшукати Дрека та кинув погляд до своїх хлопців, що були за каменем. Він пішов до них та побачив
непритомного Амоса.
-Він пустий, сер, лише декілька непотрібних речей і все. У кейсі ані цента. - заговорив рядовий Галахан.
-Дарма тільки час згаяли, хлопці. Потрібно йти.
-А з цими двома що робити?
-Сплячу красуню залишити, а до того у мене є ще декілька запитань. Він нам не договорює. - відповів Джек. - Несіть у табір!
Дрека зв’язали та кинули на коня, затуливши йому рота, аби той не кричав. Невеличка колонія дизертирів налічувала зараз близько 10 людей, які йшли настільки тихо, що навіть місцева птиця їх не
помічала. Могильник відчував холод від Джека Флетчера, ніби то була зовсім не людина, а труп, що воскрес із мертвих. Час від час сержант кидав свій погляд на поневоленого та лише мерзенно усміхався. Місяць супроводжував загін, освітлюючи кожний дюйм
шляху, а їхня форма лише показувала занепад армії конгломератів. На комірах носили різноманітні кольори, як то синій, жовтий чи червоний, кожен із яких визначав місце солдата у війні. Жовтий -
кавалерія, синій - піхота, у той час як червоний - артилерія. І серед усіх дизертирів просвічувалися вигорілі кольори війни, яка несла за собою тільки смерть і нічого більше. Серед усіх них виділявся лише сержант Джек, який мав на собі колір кожного солдата тієї війни.
Синій жакет, червоні штані та жовтий кашкет, на якому
відбивалися зірки. У цій фантасмагорії кольорів лише пощерблена голова ведмедиці була здебільшого схожою на правду.
Їх лиця освітлювали яскраві вогні, що надходили із табору
неподалік. Зверху на гілках міцних дерев сиділи патрульні, які першими зустрічали незнайомців, після чого швидко доносили
сержанту Джеку. Як останнього не було, то за старшого залишався старий Чарльз Клейтон - найдосвідченіший військовий серед усіх. Він не вмів говорити, видавав звуки дещо схожі на кричання оленя, а коли вживав оковиту, то з того язика могло вилетіти й пару слів.
Солдати називали це чудом і самі подавалися пити, вважаючи що горілка, джин чи текіла додадуть їм магічні сили або зцілять.
Стариган не знімав з обличчя маски, завжди ходив закинувши руки за спину та трішки згорблено. Молоді бійці намагалися його не слухати, але він швидко знаходив підхід та одним ударом вибивав зуба їм в разі непослуху.
-Чарльзе, у нас що банкет? - Джек наближався до середини табору.
-Мгмхх, тьфу. - сплюнув Клейтон.
Посеред табору рядовий Гошміт крутив на вертелі кабана за
вказівкою старигана. Флетчер голосно розсміявся, як вкотре почув звучання з рота Чарльза та зібрав навколо себе усіх.
-Мерзенні виродки, радий чути ваші вдихи! Як ви знаєте, секрет виживання цілого нашого табору - це завзятий характер особисто вас: бійців.
Натовп голосно вигукнув: “Ура”
- Завтра декілька невеличких загонів на чолі із Чарльзом Клейтоном, Смітом Кесіді та Джошуа Монро відправляться до
станції, що тримає у собі кілька сотень тон “чистої” нафти - “Rudabo & Clint Oil Co”. Ми отримаємо її, продамо скнарі Тонні та отримаємо цілий статок для закупівлі того майна, яке нам потрібне. - Солдати голосно прогриміли, заметушились у танцях із куль і зупинились, слухаючи Джека далі.
-Після цього ми йдемо на наше останнє пограбування: потяг
національного банку штату Техас буде проїжджати повз округ Блек-Крік. Там стільки золота, що вистачить купити увесь штат або повернути могутність армії конфедератів. Якщо ті срані демократи
вважають, що війна закінчена, то ми мусимо їх розчарувати, чи не так, хлопці! - викрикнув Флетчер.
Усі на весь голос викрикнули: “Так”, Чарльз прохрипів, задихаючись слиною, але танцював, ніби вперше став на ноги.
-На сьогодні бійці, вільно! До кабана кожен із особистого сховку може взяти по пляшці пива. Відпочивайте, а завтра ввечері
розпочинаємо наш наступ. - закінчив Джек.
-Сер, що робимо із “гостем”? - заговорив Галахан.
-Киньте його в казарму до негрів та біглих рабів, я знайду сьогодні для нього час.
Важчезні дерев’яні двері з гуркотом відчинилися і Дрека кинули у темноту. Злегка пробивався у це місце місяць і дуже сильно
смерділо сечею та гноєм. Тяжкий запах вдарявся у ніздрі, що змушувало тіло сильно нудити. Могильник припідняв пику із багна, підтягнув до себе коліна та сперся на них, тремтячи. Він чув навколо себе важке дихання чогось живого. Очі повернулись то ліворуч, то праворуч, а в темноті він нікого розгледіти не міг.
-В’язень Джека... - розкинувся голос навкруги. - Ми гадали, що ми останні в цьому місці, а він підкинув нам ще одного мерця.
-Хто ви такі? - запитав Дрек.
-Раби. - єхидно засміявся голос.
-Але я не раб. - відповів могильник.
-Усі хто потрапляє сюди, навіки залишаються рабами сержанта Джека.
За секунду перед Дреком з’явилося обличчя, на якому повністю застиг смуток. Праве око помутніло, а частини щоки не було.
Волосся на голові висохло та час від часу випадало, або було
частково спалене. Він всміхався гнилими зубами на всі вісімнадцять і кашляв кров’ю, бо мав туберкульоз.
Я Доменік, виходець з Африки. Праворуч від тебе — Альфредо, а там далі, у багні, здихає Борті. Ми втікали від рабовласника Джені, сучого сина цих земель, а натрапили на ще більшу паскуду Джека.
Дрек сидів та не відводив погляду від того ока, що ще бачило. Він не говорив з ними, а Доменік базікав без упину.
Не дивись на мене так, чоловіче. Ви гадаєте, що всіх вас це оминебілих, темних, жовтих, нічого подібного. У темноті чулося сухе скрипіння.Спочатку тебе закидають сюди, б’ють, потім дають їжі та води з боліт, а потім приходить Чарльз. Увесь свій гнів він скидає на нас
через те, що не говорить. Оцей слід на щоці — це його рук справа, а око...
Дрек перевів погляд у кінець стайні. Там ворушилася тінь чогось живого, але настільки виснаженого, що було схоже на мішок із
кістками.
А що він робить? — нарешті заговорив Дрек.Помирає від болю, — мовив Доменік.
Борті корчився в судомах, він страшно кричав та гомонів, бив кулаками об підлогу та стіни та благав зупинити біль. За хвилину у стайню ввірвався Чарльз. Усі замовкли, лише мученик голосно кричав.
Мгмх, тьфу. — загарчав Клейтон.
Він імітував судоми Борті, корчив гримаси блаженного та через той скрегіт наказував йому замовкнути, а то він зробить це за нього.
Боляче! Я більше не можу терпіти! — кричав Борті.Мгмх, МГМХ?! — лаявся Чарльз.
Клейтон дістав ножа та наблизився до раба. Він підняв його за волосся й задер голову, потягнув за носа та дістав язика. Одним швидким рухом він відрізав його, після чого завдав безліч ударів у спину. Чарльз стояв по коліна у крові із ножем, що закисав від неї. Він наблизився та замахнувся на Доменіка, коли той лише скиглив та тремтів, але Клейтона озвав Джек. Дрек відвернувся від жаху та спустив щелепу, прикривши її рукою.
Мгмх, мгмх, — мовив стариган.
У стайні прилипала на стінах льодяна тиша. Вона пробиралась крізь щілини й під шкіру та обіймала усіх живих у стайні. Доменік інколи схлипував від жаху, який пережив. Чолов’яга страшенно боявся
Чарльза та усього, що він вчиняв з в’язнями. Він ловив їх, здирав шкіру та безчинствував над їх тілами, підвішуючи на гаки навколо табору або розкидаючи по лісу. Джек лише всміхався, коли спостерігав “мистецтво” Клейтона, на що той радісно скрекотів.
Альфредо безумець, який страждав на шизофренію. Він розмовляв різноманітними голосами, а потім замовкав. Нещасний промовляв слова, розділяючи їх, через що надзвичайно бісив усіх, а найбільше
- Флетчера, який мав волю самостійно знущатися над ним.
-Кур-ва ме-не ро-ди-ла, кур - ва ме-не рос-ти-ла. - голосно зареготав Альфредо.
-Замовкни, паскудо, замовкни! - закричав Доменік. - Чи ти хочеш, щоб сюди прийшов Джек?
Очі Альфредо наповнились кров’ю та тіло почало тремтіти.
-Я йо-го вб’ю. - ковтав слину той. - Я чес-но йо-го вб’ю. Голос Альфредо змінився на дитячий.
-Я ба-чив тва-рин. - голос змінився на згрубілий та черствий. - За-мовк-ни гім-нюк!
Доменік накинувся на Альфредо та почав його гамселити кулаками, аби той не сказав більше ні слова. Раб перші хвилини кричав, після чого замовк та сховався глибше до темного кутка.
-А ти що хотів? - звернувся Доменік до Дрека. - Хочеш вижити - застосуй будь-який спосіб. Через нього ми були б трупами, а це звичайний метод змусити його замовкнути.
-І часто ти так з ним? - запитав могильник
-Звичайна процедура щодня... Буває і раз, буває тричі, головне
розраховувати силу, аби той не відкинув копита. - відповів Доменік.
-Він ніколи не буде таким, як колись, навіщо змушувати його далі жити та страждати? - замислився Дрек.
-Десь серед усіх тих голосів сидить веселун Альфредо, який і витягнув, що мене, що покійного Борті із лап работоргівця Джені. У нього й до цього були нездорові замашки, але як тільки ми втекли, то він геть збожеволів, чорт йому забирай. - вилаявся Доменік
У стайню зайшов чоловік, який тримав гвинтівку під прицілом.
-Агов ти, новоспечений, тебе хоче бачити сержант!
Дрек піднявся, струсив із себе багно та підійшов ближче до солдата, який обшукав його від волосся до чобіт.
Він вів його під прицілом крізь весь табір. Сьогодні у солдат невеличке святкування, вони пили найдорожче пійло, грали у
блекджек, танцювали вірджинський ріл та голосно сміялися. В очах Дрека це здебільшого була картина бруду. Бійці п’янствували,
плювалися, обговорювали жінок, яких зможуть захопити у полон та робити з ними страшні речі. Цим п’янчугам було байдуже на простих людей, а особливо на тих, з ким Дрек сидів у стайні. Одні блювали десь біля свинарку, інші стріляли у пляшки, деякі спали біля стаєнь, де крізь щілини на них дивився Доменік.
Солдат штовхав його у спину, коли в могильника від безсилля підкошувалися ноги, погрожував йому вистрілити у спину, якщо той ще раз впаде.
-Мені простіше буде нести твій труп, ніж чекати, доки ти сам до сержанта приповзеш. - єхидно сказав солдат.
Дрек увесь час не спускав очей з неба, яке наповнювалось зірками. У тих місячних світилах викарбовувалися скарби, а уява малювала гігантський водоспад, який не мав кінця. Він мріяв, доки на нього лаявся солдат. Крізь роздуми він помічав незрозумілі силуети
навколо дерев, які то з’являлись, то зникали під місячним світлом. Щоразу його вуха пробирав незрозумілий свист, що лунав біля гілок дерев. Могильник не надав цьому значної уваги, як і більшість п’яниць у таборі.
-Ми прийшли, виродку. - солдат штовхнув у двері Дрека.
За величезним столом, на якому вже стояла голова ведмедиці сидів та щось писав у листах Джек. Його попільне обличчя передавало холоднокровність, а зелене око вже вирішило долю Дрека.
-Залиш нас, Томасе. - сказав Джек.
-Слухаюсь, сер! - сказав солдат і пошепки додав Дреку. - Ця розмова для тебе вирішальна і краще тобі не брехати.
Джек піднявся та відвернувся спиною до вікна, де на вулиці гунділи його солдати.
-Ти знаєш, що з часів коли існує війна є один неписаний закон:
ніколи не повертайся спиною до ворога чи друга, адже ти ніколи не знатимеш від кого швидше отримаєш ножа.
Дрек не розумів слова сержанта, який вже стояв до нього спиною.
-Немає причин тебе боятися, чоловіче. Ти слабкий, кволий, беззбройний та ще й тхнеш мерцями. - засміявся Джек.
-Для чого я тобі? - не витримав Дрек.
Обличчя Флетчера повернулося до могильника.
-Коли ти казав мені, що нічого не маєш, я тобі не повірив. І знаєш що, мої здогадки були праві. - Джек дістав золоте каміння зі столу.
Могильник не вірив своїм очам, він кинув руки у кишені плаща, штанів, але нічого не знайшов. Він усвідомив, що втратив ще одне каміння.
-Звідки воно в тебе?! - викрикнув Дрек.
-Як люб’язно з боку Томаса, який тебе сюди привів, було принести цей камінь з того місця, де ти лежав.
Могильник впав у безумство та накинувся на сержанта, який після копнув його у живіт, коли Дрек голосно закричав від болю.
-Ти розповісиш мені усе. - сказав Флетчер
-Ні! Це моє золото, я його знайду, ти зрозумів? - лаявся Дрек.
У цей час в таборі розкинувся вибух та було чутно крики солдатів. Джек вдарив ногою по обличчю могильника та підійшов до вікна.
Він спостерігав у лісах тіні, що швидко рухалися по гілках. Джек вилаявся, одягнув на спину голову медведиці, дістав свою двуствольну зброю та побіг до дверей, у той час, як Могильник прикидався безпритомним. Флетчер підійшов до тіла Дрека,
нахилив вухо до його серця та почув, що той ще дихає, але не подає ніяких ознак. Він обнюхав його на вміст пороху в одязі, подивився на обличчя, яке не подавало ознак свідомості та сказав.
-Я повернуся за тобою, ти мені ще нічого не сказав. - мовив сержант.
Як тільки двері зачинилися, Дрек прислухався, як кроки швидко спускалися зі сходів. Він замислився, як швидко його життя могло обірватися, пообіцяв бути собі обережнішим, піднявся та забрав
каміння, яке Флетчер залишив на столі, дістав військового ножа із шухляди і заховав його у кишеню. Він спостерігав, як у таборі вибухав динаміт, як стріли пронизувалися крізь шию та інші
частини тіла, чув страхітливий крик індіанців, що вривався до нього через вікна та двері. Поряд із плечем могильника прилетіла стріла, яка злегка подряпала йому шкіру. На ній звисала листівка, яка
написана була сержанту Джеку Флетчеру.
“Джек Флетчер
З тобою розмовляє Велика Нога Ворона вождь племені Блекфут!
Землі мого народу втомилися поглинати кров моїх синів та
дочок, яких убивав ти разом зі своїми головорізами. Корені дерев наповнилися злобою та ненавистю до твоїх солдат, небо плаче кривавими сльозами, щоразу як твоє обличчя відбивається на ньому. Сьогодні у тебе останній день твого життя, ми заберемо його, як ти забрав його у Великої Ведмедиці. “
Дрек вийшов через двері та швидко побіг сходами. Він бачив, як
індіанець відрубував голову стариганю Чарльзу. Той лише миготів, але коли нападник підняв увись томагавка, голосно закричав, що не хоче помирати. Могильник заховався за далекими ящиками та прислухався до мови індіанців, яка була схожою на звуки. Вони чудово імітували сов, пум та інших тварин, які наповнювали Блек-
Крік. Подеколи вони переходили на людську мову, проте застосовували її нечасто.
Могильник тихо пересувався навкарачки, наближаючись до стайнь.
Індіанець вибив двері та вивів на двір Доменіка, а крізь місячну
темноту було видно, як обличчя Альфредо було проткнуте стрілою.
-Чому ви мене убиваєте?! Допоможіть, прошу! - кричав Доменік.
Серце Дрека вперше вдарило на людський крик. Він замислився, що раніше такого не було. Очі налились слізьми, стало неприємно боляче у грудях. Могильник дістав ножа, доки індіанець бив головою об багно раба. Він оглянувся по сторонах, де спиною до
нього стояли нападники та підібрався ближче до того, хто бив Доменіка. Той відволікся на вибух, який стався в зброярні армії, а Дрек на секунду завагався, хотів відбігти, але руки самі потягли ножа до серця індіанця. Він убив його та відтягнув до стайні, де лежав мертвий Альфредо. З темноти він показав, щоб Доменік мовчав і не видавав ані грама звука. Дрек підійшов ближче до бідолашного, кинув руку на плече та сказав: “Тікай”. Після чого обидва побігли в різні сторони. Індіанці знайшли мертвого
побратима і табір замовк, ніби його ніколи і не існувало.
4
Амос розплющив очі, коли його клювала птиця, яку він ще не встиг розгледіти. Голова створювала вибухи динаміту усередині, через що неймовірно боліла, та так, що подеколи Леві кричав. Він згадував вчорашній вечір, а далі - як обірване речення. Блукач кинув погляд навкруги - пустка. Дрека ніде не було, на його місці безліч
натоптаних слідів, як тваринних, так і людських. Вдалині виднілися печери, які розглядав Леві, вони відблискували дечим сріблястим та розкидали кольори навкруги. Поряд із ними були побудовані споруди, які здалеку схожі на занедбані. Будинок шахтарів стояв без даху та у далеку дистанцію були видні діри від куль.
Амос похитався, розігнув спину, аж так, що та захрускотіла на весь округ. Він сплюнув слину із перемішками крові та гною, після чого його знудило туди ж. Голова все дужче боліла, а спека тільки підливала масла у вогонь. Чоловік впав та трусив всім тілом: конвульсії наздогнали його досить швидко. Леві кричав від болів, аж так, що здавалося зірвав голос, а як усе стихло, він так же
продовжував лежати на піску. Його зіниці налилися кров’ю, а в роті був присмак заліза. Він не знав, що з ним відбувається, через що злився ще більше, аніж втратив із поля зору Дрека.
-Чи пощастить мені сьогодні? - запитав сам у себе Леві.
Він дістав срібну монету цінністю в одне песо, підкинув її та зловив надпис: “Libertad”(1). Із сумом він опустив очі на землю, поглянув ще раз на сліди, що вели до лісу, заховав монету у кишеню та
сказав:
-Надіюсь, що сьогодні я не помру.
Він йшов у напрямку сонця, через що його тіло щоразу кидало у піт. Леві, дивлячись на безхмарне небо, хотів так злягти у море, як дивиться зараз на ті сині хвилі, що височіли над ним. Поруч би гарну жінку, сто “зелених” доларів та стакан найбридкішої текіли, і життя відчувалося б найпрекраснішим. Амос спостерігав за світом з того часу, як залишився сам на сам проти нього - абсолютним
сиротою. Він останній із роду Амосів, так як у його матері не було нікого, та й померла вона досить рано, а в батька був дід, який на сьогодні спочиває на своєму городі. Той світ, що наближався, був для нього чужим, неприйнятним волею людською та дивний для свідомості. Закон править усім, а над людиною тепер чинствує
машина. Ті механічні потвори лякали його найбільше, і зі страхом він так само дивився на нову зброю, яка розроблялася швидше,
аніж молотили кукурудзу. Але найбільше Леві боявся піти у новий світ “ніким”, бідним простолюдином, який сконає у барі десь у
найбільш цивілізованому місті цього Заходу, що загниває.
Він йшов рівнинами та річками, схилами та підгірками, спостерігаючи за дичиною. Ведмежата із цікавістю підходили до нього, у той час як Амос втікав від них. Він знав, що в тій тіні, яка
надходила із кущів поблизу ріки, сидить їх матір, яка дуже швидко проміняє ловлю риб на одного здорового чоловіка. Неподалік біля гір бігали стада бізонів, на чолі із старим ватажком, із дещо
попільною гривою та шрамами на обличчі. У нього був надламаний ріг, а інший навпаки велетенський. Тварини втікали подалі на схід, а їх супроводжували декілька птахів “тиранів”, що інколи сідали на гриву бізонів та клювали їх, ніби захищали територію, де
гніздилися. Леві бачив у цьому пейзажі, що створювала природа, прекрасне, і серце стискалося від того, що механічний світ може це все зруйнувати.
Потроху він наближався до лісу, де його зустрічали черепи на гілках або голови свіжих мерців, які померли цієї ночі. Із центру лісу досі йшов дим, ніби щось продовжувало горіти. Запах мерців пробирав тіло Амоса, що його кидало у тремтіння. Він боявся мертвих та стати таким же. Леві присів у колінах та йшов так, що навіть пума не почує його кроків. Він зойкнув, коли наступив на кладку зміїних яєць та швидкими кроками втік з того місця. Пробиваючись через листву, чоловік натрапив на відрубану руку, яка прибита до дерева стрілою та тримала у собі письмо:
“Цього місця більше не існує, покиньте ці землі, якщо бажаєте жити”
Букви написані із запеченою крові за допомогою пера.
Перед очима Амоса розкинувся табір, що догорає. Мерці були попелясто - чорні та тліли, подеколи відстрілюючи кістками. Леві кинуло у тремтіння, судини на лобі повилазили, мов дощові
черв’яки, а зуби цокотали сильніше, аніж звук колес на коліях. У кущах щось час від часу гомоніло, на що чоловік щоразу
відволікався, доки не впевнювався, що там нікого немає. Він підійшов до стаєнь, єдиного місця, яке не охопило вогнем, та побачив вбитого раба, а поряд із ним ще калюжу крові, на якій
нікого не було. Він подивився праворуч та ліворуч, кожна дорога
мала свої сліди, одні ноги здорованя, проте шкандибаючого на одну ногу, а іншу - меншу, проте прямоходячу. Прикинувши, що весь час за спостереженням Дрека, той шкутильгав лише раз, він відразу
відкинув варіант велетенської ноги могильника, і пішов праворуч, і як він розумів - на північ, прямо до Блейзфолу.
По дорозі, поряд із якою розкидався сіруватий пустир, на каміні Амос побачив сидячого чоловіка, який задихався від спраги. Вітер лише зрідка обіймав його та давав йому насолодитися моментами холоду. Із рота витікала густа зелена слина, а сам той кашляв, як скажена собака. Він хапався руками за ближні рослини, а подеколи ловив щось у повітрі.
-Агов, чоловіче! З тобою все в порядку? - звернувся Леві.
Безнадійний покрутив головою декілька разів, доки не зустрів у зіницях Амоса. Він покрутився, піднявся та впав на коліна, повзучи карачки до мексиканця та не зрозуміло щось кричав. Від нього тхнуло за версту сечею, а сам мав неправильно загоєні кістки.
Приблуда важко хрипів, коли говорив.
-У ту ніч вам повезло. - незнайомець важко кашляв. - Пожирач місяця не добрався до вас, а лише оминув.
-Про що ти говориш? - Запитав Амос
-Він - безмежний цикл смерті... - Зайда сильно хрипів. - І лише огортає своїм тілом місяць.
Чоловік виблював кров’ю, а над його головою вже збиралася хмарина трупоїдів.
-Одної ночі, Пожирач проковтне той білий шар, поглинувши усю злобу темряви, а виблює лише молоде світило, і цикл повториться заново. - хрипів бідолага.
Леві з подивом подивився на ходячого “мерця”, який піднявся у повний зріст, вилив трішки води тому в руки та пішов. Бродяга подякував йому та окликнув за спину.
-Якщо ти не зійдеш зі свого шляху, ти лише приєднаєшся до циклу.
Амос не почув, що говорив йому зайда та пішов далі вздовж залізної дороги, яка проходила крізь Блейзфол. Між дерев’яними рейками
розкидалися листки амброзії. Важкий, злегка помітний туман осідав навколо рослини, змушуючи перехожих плакати. Її пилок здатен вбити мишу, а Леві лише чхає, потрапляючи у її невидимі тенета. Вона поглинала навколо себе буйволову траву, не залишаючи місця останній, аби розкинути коріння. Ледь помітний червоний колір на стеблах зсихав на сонці, ніби ржавіє метал. Амос важко кашляв поряд із амброзією та задихався. Він гадав, що рослина поглинає дим та пару, або інші викиди від потягів, через що кляв прогрес, який убивав навіть природу.
Леві згадував, доки йшов поряд із коліями, про невеличкий садок, який йому довелося обікрасти в дитинстві заради пари яблук.
Замотавши собі під облізлу майку, він швидко втікав від шаленого дядька, котрий дістав свої заряджені револьвери та мчався прямо за малим Амосом. Мексиканець важко посміявся та огорнувся вогнем печалі, яка нагадувала те тепло, яке колись він мав у дитинстві.
Більшу частину свого життя Леві ріс в оточенні грабіжників,
шулерів та куртизанок. Його романтичний характер та гострий язик дозволяли обкрадати багачок, чиї чоловіки не здатні тримати навіть ножа у кулаці. Амос зваблював, як і світських дам, так і простих
дівчат, але ніколи нікого по - справжньому не кохав. По п’яній міг заступитися за жінку в салуні, на вулиці чи якомусь іншому місці, але це завжди було не щиро та аби підкреслити самолюбство мексиканця. Леві із сумом згадував, як і друзів не мав, лише тих, хто вчив його красти, жартувати, тріпати язиком. Про нього на сьогодні ніхто не згадує в Анкрузі, там де він виріс, а тим паче не згадає у тих місцях, де він вів свої безславні справи. Мексиканець часто
влаштовував бійки, а особливо із колишніми рабами, які мали змогу вийти на волю. Він зневажав їх, їхні діяння та їхню сутність. Одного разу якийсь Гошбо, виходець з Нігерії, побив Амоса так, що той забув, як рідного батька звати. Він помстився йому, вбивши тихо в провулку, підкресливши так свою зверхність над неграми.
Із думок Амоса вибив проїжджаючий поряд локомотив, що голосно волав навкруги. Його чорні обриси нависали густою тінню, над головою Леві, а чорний дим пробирав кожну ланку легень. Він
важко розкашлявся, замотав обличчя ганчіркою та дивився вслід механічному велетню, котрий мчав прямо у Дель-Тауер. Машиніст виглянув на дорогу та помахав вслід Амосу. Крізь чорне від вугілля обличчя, пробивалося два невеличких ґудзики, які дивилися на пустотну красу округу Блек-Крік.
-Бісова цивілізація навіть з простолюдина - машиніста може перетворити у чорнопикого. - Засміявся Амос.
На горизонті виднілося гостре, як лезо, верхів’я церкви, що осідало у центрі самого міста. Залишалося всього декілька миль, через що Леві важко усміхнувся та присів на колію, трішки перепочити. Він випив води, дістав із сумки кулона та заглянув у нього. Його очі
трішки помокріли, а сам він злегка тремтів. По дорозі виднілася
постать на коні, яка прямувала до нього. Це був чоловік із дивними вусами, моноклем та із чорним циліндром на голові.
-А, переслідувач! Ну що ж, сідай підкину, нам світить сьогодні одна дорога.
-Як ви мене назвали? - здивувався Амос.
-Це не важливо, мексиканцю. - Незнайомець закурив дорогу сигару.- Сідай, тут ще недовго залишилось.
Леві із недовірою, але все ж сів на коня таємничого незнайомця. До міста залишалося не так багато часу, а на коні можна було дістатися зовсім швидко, проте дорога із цим чоловіком тривала вічність.
-Бог наділив людську подобу жорстокістю, а їх сутність нагородив каяттям. - заговорив чоловік.
-Про що ви? - запитав Амос.
-Ти йдеш зовсім не тією дорогою, Леві, і це дуже засмучує мене.
-Звідки вам відомо моє ім’я? - здивувався мексиканець.
-Ім’я - це лише марка, якась непотрібна видумка, аби відрізняти людей. - мовив незнайомець.
-А як же вас звуть?
-У мене немає імені, Амосе... - із спокоєм сказав чоловік.
Леві боявся його, адже не знав, що очікувати від цієї людини.
-Я не вірю вашим судженням, містере. Ми з вами обличчям навіть не схожі, а ви кажете, що існує розподіл людей тільки за іменами і цим вони відрізняються. Чим же я тоді схожий з Лінкольном?
-Ви обидва вбивці розділені іменами, безкарні та не каянні. Ось ваша подоба божа: убити, замазати свої невдачі найстрашнішою дією, а потім напитися десь у салуні, чи у Білому домі, немає
різниці. Вас розділяє тільки ім’я, а всередині ви однакові вашими намірами.
-Але я нікого не убивав. - заперечив Леві.
-У чистилищі ти розкаєшся, Амосе, бо найбільше я не терплю брехні.
Незнайомець скинув Леві з речами на дорозі. Той боляче вдарився плечем об каміння та закричав на всю вулицю. Йому здавалося, що лезо камінця пробило плече наскрізь, тому він бачив, як шматки
м’яса виднілися із нього, доки не оглянувся навкруги. На вулиці за цим цирком спостерігало багато людей, як навіжений кричить та крутиться по землі, як здичавілий. Дехто лаяв його, інші сміялися, але серед того натовпу, він побачив досить знайоме обличчя, яке поспіхом кудись бігло. Без сумніву, то був Дрек, і Леві пішов за ним, спостерігаючи навкруги за яскравими вулицями Блейзфолу.
Ворони важко кричали на гострих верхів’ях будівель, а місцевий продавець газет у цей час намагався їх перекричати. Він горланив, що Лонсі де Гальтауер, банковий магнат, викупив частину паперових акцій компанії “Blackstone & Union Railroad”(1). Його язик мовив, що магнат Лонсі тепер найбагатша людина вільної Америки, проте він забув про Ешворда. Продавець заохочував
різноманітними гаслами: “Людина без язика може говорити...; Чудо лікар врятував сіамського близнюка від брата, що помирав; У Джо
Копстера поповнення асортименту зброї...”, аби мати змогу заробити бодай якусь копійчину.
У цей момент Дрек спостерігав за небом, зробивши невелику зупинку біля парку. Неподалік звучав брязкіт рейок і скреготіння коліс потягів, що перемішувались із лайками ковбоїв, що
сперечаються поряд із салуном. Гучний сміх жінок та радісний гул від дітей змушував вуха могильника в’янути, а подеколи й
“зсихати”. Він вловлював звуки сухого вітру між хрестами, що лунав неподалік на цвинтарі та приглушені голоси, які лунали ніби з-під землі. Губи присмокталися до сигари, а важкий видих грів
усередині серце, доки раптом його з перепочинку не відірвав голосний крик продавця газет.
-Люди! Людоньки! Психопат вже дібрався до наших вулиць. Ходіть подивіться!
Навколо продавця почав збиратися натовп, який голосно сміявся, коли підходив.
-Навіжені втікають від здичавілих селищ і не витримують сяйва нашого міста. - ворлав продавець.
Дрек підійшов глянути на видовище, доки не розгледів у тому чоловіку дуже знайоме обличчя. Той ворлав, аби чоловік у циліндрі не забирав його у “Чистилище”, аби життя продовжувалось вічно і він здатен купити його за срібну мексиканську монету.
1 - Блекстоун і Союз.
Слина лилася з рота, а натовп почав кидати у нього каміння, доки той не піднявся. Могильник побачивши те, що він оглядається по сторонах швидко пішов.
Амос у цей час струсив пил зі штанів та голосно крикнув:
-Чого розкричалися, блазні пустороті?! Ніколи не бачили чоловіка у припадку?!
Натовп замовк, але серед них були ті що сміялися, тоді Амос кидав їм в обличчя каміння.
-Ти думаєш, що тобі ось так дозволено жартувати над такою ситуацією? - викрикнув Амос до продавця газет
-Ні, містере, аж ніяк, але приваблювати публіку, то моя копійка.
-А якби твоя мати так упала, а я підійшов розсміявся, як чортів псих, та помочився на ню, що б ти зробив? - запитав Леві.
-Я вас убив би... - відповів продавець газет.
-Тоді назви мені хоча б одну причину тебе не убивати. - діставав ножа мексиканець.
Продавець газет затремтів та підняв руки вгору, доки за цим спостерігав натовп.
-Містере, пробачте, я не хотів вас ніяк образити. - промовив чоловік.
-Слухайте ви всі сюди! Ваша душа після смерті дізнається про місце, яке здатне оцінити кожен ваш вчинок, чи то добрий, чи то, чорт забирай, ні! Як тільки ваша душа очиститься від гріхів, то вона переродиться, і чим більше їх у вас, тим вище шанс, що ви
перетворитися на свиню, яку потім заріжуть. Тому намотайте собі
на вуса, що якщо ви опинитесь разом зі мною там. - Леві показав на землю. - Я знайду і, нахрін, уб’ю вас ще раз.
Натовп розбігся хто куди, матері закривали дітям вуха, а Амос лише єхидно посміхався. Йому сподобалося мати частину влади над тими приматами, що хвилини тому сміялися з нього, а зараз їхній страх не виходив з очей. Продавець газет втік з місця, аж так, що його потім ніхто не бачив, а Леві пішов услід за Дреком.
У цей час Дрек втікав від очей Амоса швидко до місцевого ринку, де присів поряд із шатром мексиканця, що продавав усілякі демонічні речі. Зверху прибитий цвяхом висів ловець снів, павутиння якого значно почорніло. Зовсім неподалік, поряд із незрозумілим багровим килимом, розташовувалися засушені голови диких псів, дещо погорілі та зморщені, аж так, що крізь частинки шкіри
пробивались черепи. На невеличких полицях стояли моторошні ляльки, які були пробиті кілками чи іншими гострими речами.
Посеред шатра стояв довговолосий, темноокий чоловік, який мав заячу губу, і коли ледь-ледь всміхався, то було злегка видно заточені зуби. Для деяких випадів він ходив у масці, аби не лякати покупців. Сам не міг говорити і усі свої ціни писав на аркуші або на дощечках. Дрек прикрив обличчя, виставив ноги уперед та розклав руки. Він гикав так, що було схоже, ніби він добряче напився, але саме так до нього б точно ніхто не підходив. Могильник слухав, як люди підходили до того продавця та щось запитували, доки одна тінь не закрила небо Дреку.
-Що ти тут продаєш? - сказав незнайомець.
Важкий запах смоли вдарив у ніздрі могильнику та так, що той бухикав на цілий ринок.
Продавець лише тикав пальцями та щось мичав під ніс. Показував покупцю свій товар, ховаючи обличчя під маскою.
-А та макітра індонезійської жінки? - покупець ткнув у кут.
Продавець раптом ожив: заплигав, затикав пальцями в дощечку з ціною. Там, криво виведеними літерами, було написано: “Оберігає рід від прокляття.”
-Я візьму її. - незнайомець кинув кошти продавцю.
Той радісно закричав та вручив у мішку голову. Покупець зупинився на декілька секунд навпроти Дрека, важко дихав та не спускав з нього очей, після чого пішов та начепив чахлу голову на свого коня.
Могильник закашлявся навпроти ноги чоловіка, який став
навпроти нього. Дрек закривав обличчя брудною тканиною. Він підняв очі та подивився на обличчя Леві, яке когось шукало.
Мексиканець не бачив під ногами Дрека, який ховав свій погляд від нього. Амос копнув його та сказав, аби той не займав його своїм кашлем та пішов далі, лаявши того продавця, який не міг ані слова сказати. Той лише кинув розлючений погляд у спину Леві та пішов копирсатися у своєму шатрі.
Дрек піднявся із землі, весь обтрусився, чихнув декілька разів та заховав ту тканину у кишеню. Він споглядав на будинки нової форми із цеглини, яка почала розростатися, мов бур’ян. Люди
завжди кудись спішили, а коні мчали, неначе здичавілі. І були такі малі, що око боліло дивитися на них. У центрі міста проїжджав по коліях велетенський, але в той час короткий трамвай, водій якого лише злегка усміхався дітворі, що спостерігала, як той мчить.
Неподалік розкидалися елітні стайні для коней, де їх чистили, замінювали підкови та можна було придбати найкращу коняку. А
там, за горизонтом, розкидалася чорна хмара кудись вище, прямо у небо. Дим від неї поглинався водоймами та деревами навкруги.
Листки подеколи падали від чорного смогу, вмираючи. А там до церкви ходили бідняки та люди схожі на пеонажів. Вони вимолювали гріхи свої та просили прощення прямо у дверей
церковні, доки їх обіймали “сестри”. Могильник спостерігав за
контрастом світу, як він з малого брудного Дель-Тауру, який колись був взірцем для всього Блек-Кріку, стало схожим на дурне видовище, коли Блейзфол - місто, яке було невеличким
поселенням, стало мануфактурним гігантом.
Не так і здалечку досі гинули люди від бідноти та спеки, а тут жінки ходили у пишному одязі, статні люди курили дорогі сигари та
розкидали копійки бідолашним. Діти гралися навіть не здогадуючись про те, що за десятки миль існують місця, які ще не пізнали у собі фабрик, заводів та гігантських залізничних машин. Їх
захищали поліцейські у чорному одязі, що патрулювали вулиці, спершись на масивні колони театрів, станції трамваїв або ж ходили навколо залізничних станцій. Дрек сперся до стіни, доки фарби
неба подеколи змінювалися на золоті, та замислився про те, як його колишній Захід, став перетворюватися на лайно. Він намагався змиритися з думкою, що потрібно жити далі у течії змін, але щоб ця ріка не поглинула тебе повністю в обійми, слід вступити у це русло зовсім іншою людиною.
-Це місто пахне гімном, а цивілізація спричинить гибель людства. - говорив Дрек. - Як я можу стати свинопасом, якщо все життя був свинею?!
Він зморено сів на тротуар та запалив сигару, не спускаючи очей з неба.
-Ось ця сутність сраного могильника переслідуватиме мене все подальше життя. - опустив очі до колін. - Незграбний розкрадач могил повірив у себе та гадає, що зможе жити у цьому “новому”
світі. - він засміявся. - Яка ж дурня! - та вдарив кулаком об землю. - Хоча б що я не зробив, знайду той скарб розбагатію, але я навіки залишусь могильником, Дреком та сутність мерця ходитиме за мною по п’ятах, але я мушу спробувати, а як ні, то забуду це, як
страшний сон. - вдихнув дим від сигари. - Головне, не створити у світі таких, як я, адже у кожному житі має бути сенс, а у своєму я не бачу.
Скупа сльоза потекла по щоці Дрека. Він ще довго говорив сам із собою, кляв, що забув власне ім’я і живе під чужим, кляв ту долю, яку йому приніс Педдінгтон та кляв себе за те, що вчасно її не
змінив. Могильник думав, що можливо, та доля і змусила його жити аж до сьогодні, засміявшись аж так, що люди кричали про ще одного психа на вулицях. Дрек кричав їм у слід про те, як
цивілізація приведе психів до їхніх домівок, тому нехай поки насолоджуються життям. Його знудило прямо на чоботи,
соціалізація пробирала його груди і стискала так, що він задихався у блювоті, проте швидко зібрався із силами, піднявся та тікав із міста. Він кричав на тих залізних монстрів, на людей та на будинки, які поросли цеглинами. Він ненавидів “новий” світ, але змінити його не міг.
Удалині, за церквою, виднівся цвинтар. Ноги самі пішли, хоч і думками він намагався чинити опір. Кам’яні стіни здавалися ще холоднішими за ніч, що почала спускати свою ковдру на місто. Вітер повільно проходився між хрестами, а слідом йому ходив могильник, торкаючись руками колон. Він повільно переводив погляд на масивні склепи багатих родів, які межували із простими містянськими. Могили стояли гордо, наче й після смерті власники не хотіли спускатися до землі.
-Ось куди усі багачі тікають... І навіть золото не може їх врятувати. - прошепотів Дрек. - Але я впевнений що усі ви, - покрутив пальцем навкруги. - Прожили гідне життя, і що ж заважає тоді мені. - замислився він.
Ніч закрили темні тенета неба, а з нього лише пробивався місяць, який злегка освітлював цвинтар. У ніс Дрека раптом ударив важкий запах смоли, який ховався між склепами неподалік. Він відчував зло, що надходило зі стін церкви. Тіло могильника завмерло, а за вухами йшли незнайомі йому голоси. Дрек повернув голову та
нікого не побачив, лише вулицю, яка накрилась пітьмою, немов би покривалом, і далекі голоси міста, котрі долинали, ніби з-під землі. Зненацька цвинтар замовк і голоси вже не горланили, а навколо той тягучий запах розвіявся. Могильник побачив привідчинені двері склепу, з якого відблискувало щось золоте. Руки самі тягнулися туди, а очі з’їдали коштовне, що могло бути всередині. На табличці написано: “Edward Cole”, а поруч “Belle Cole”, посередині золотої дощечки написані слова дітей, які казали, що життя батьків
вартувало кожного каміння, яке вони похоронили з ними.
Дрек відкрив могилу Едварда та копирсався у його кістках, звідти він дістав рубін, а поряд лежав чорний опал. Він розкидав рештки по сторонах, доки під черепом не побачив діамант. Очі засяяли блиском коштовного каміння, а сам він розчинився у посмішці.
Розкрадач закрив могилу Едварда, і відкрив його дружини Бель - пустка. Ні скелету, ні каменів. Несподівано очі Дрека помутнілися і навколо він спостерігав пустку занедбаного склепу, якого вже ніхто не доглядав, а знизу під ним лежала листівка, яка була написана мексиканською: ““Oro… oro… y más oro, pa’ payasos, pendejos y
locos.”(1) Дрек вивернув кишені та порозкидав по кладовищу обвуглене каміння, і зі сльозами почав стукати по труні
-Наївний скажений собацюра! - кричав Дрек. - Чому ж я не можу просто взяти і розбагатіти!
1 - Золото, золото і ще раз золото, для блазнів, дурнів та психопатів
Він довго гамселив по труні, доки не втратив свідомість від безсилля та не впав поряд із нею.
Амос довго блукав Блейзфолом, запитуючи перехожих, чи не помічали вони відлюдковатого чоловіка з неприємною
зовнішністю, на що ті сміялися та казали, аби Леві подивився у дзеркало, перш ніж питати. У мексиканця закіпала голова від
жартівників та й язик ставав дедалі жорсткішим, тому він вже на тверезу голову посилав людей куди подалі, якщо ті гостро йому
відповідали. Неподалік він побачив ринок, на який швидко побіг.
Амос обійшов усі намети, доки не зупинився навпроти продавця
незрозумілих йому речей. Він запитав, чи не бачив того чоловіка, на що торговець розводив руками і показував йому ляльок. У далині погляд Леві впав на вершника, який не зводив з нього очей, а поряд ще хтось так противно кашляв.
-Заткни мордяку свою! - Леві ударив волоцюгу у живіт, на що той зойкнув. - А твоя лавка нехай швидше згорить, сучий ти син! - викрикнув той до крамара.
У Блейзфолі швидко вечоріло і Амос мусив десь залишитися, перепочити та поїсти. Його очі роззиралися навколо у пошуках
гарного місця, проте скрізь були борделі та нецікаві йому театри. Він запримітив за кладовищем салун зі смішною назвою: “Живіше всіх живих”. Амос розсміявся із каламбуру власника цього місця та пішов вздовж цвинтара. Він розмірковував про можливі варіанти, якщо Дрек його нікуди не приведе, то переріже йому горлянку і піде пиячити у найближче місто у пошуках пригод, як то зваблювати дам або товкти пики у боях. Аж доки на цвинтарі не пролунав крик знайомого йому голосу. Він зайшов усередину кладовища, де хтось дуже сильно стукав по труні. Йдучи ближче до звуків, Амос
примітив, що тут навіть вітер не шелестить, а навкруги навіть місто
завмерло. Шкіра вмить покрилася невеличкими наростами, а голова почала пробиратися болем.
-Ні, ні! Тільки не зараз, ти чуєш мене, голово! - шепотів Леві. Він побачив, як спершись на труну, спав Дрек.
-Не найкращі місця ти завжди обираєш, паскуднику, але що ж
робити, як воно все треба. - закурив сигару Амос та сперся об хреста.
5
Дрек прокинувся у незнайомому місці, де голосно співали пташки. Дерева були незрозумілої йому форми, а навкруги бурно лилася вода. Усе затьмарювали ліани, які звисали прямо перед його
обличчям, а по землі шурхали змії. Могильник оминав їх стороною, наступаючи пальцями ніг об землю. Плечі напиралися на
дивовижні фіолетово-жовті квітки, з пелюсток яких текла зелена
рідина. Вона пробирала ніздрі Дрека, аж так, що в того забурчало в животі. Навколо квітки зліталися зовсім малі пташки, таких чоловік ще в житті не бачив. Його очі милувалися красою довкола, і це
місце зовсім не схоже йому на ,звиклий до болі, Блек-Крік. Теплий вітерець лоскотав загрубіле обличчя, а навколо він відчував спокій, але не такий холодний та могильний, який Дрек зжився сприймати.
Крізь масивні дерева проглядалися великі гостряки гір, а ехо, яке лунало від незнаного йому створіння, лунало аж до водойми, яка бурхотіла неподалік. Дрек вийняв ножа із кишені та почав різати рослини, аби мати змогу піти далі. На своєму шляху він зустрічав різноманітних комах, тварин, які лазили по ліанах, але вперше у своєму житті перед ним показався папуга, ще й такий блакитний із домішками чорного. Птах пролетів прямо перед обличчям могильника, зачарувавши його своєю вродою.
Дрек довго йшов тим чудовим лісом, подеколи їв ягоди, що звисали із кущів. Час від часу робив зупинки коло пустих галявин та
насолоджувався, вперше, життям. Ніяких дурних людей, шуму потягів чи убивств. Саме тут могильник відчував рай, який йому хотілося осягнути. Він не бачив тут присутності людей, навіть запаху їх не відчував, але добре нюхом вловлював щось гнійно-смердюче.
Інколи цей аромат був настільки знайомим, що Дрек блював від нього, адже цього найменше він хотів.
Навколо швидко звечоріло, і небо одягло чорну сукню. Могильник подивився на небо. Воно не мало зірок, не мало місяця, але там
вдалині проглядало обличчя чогось моторошно знайомого. Те
створіння пливло по небесній чорній річці, доки не виригнуло білий шар, після чого попливло далі. Дрек не вірив у те, що побачив, і списав то все на видіння, які його переслідують.
Через частину дороги він побачив водоспад, а навколо себе - океан.
Дрек стояв на острові, розміром, як цілий округ Блек-Крік. Він не відводив погляду від прекрасного спаду, який зовсім тихо видавав звуки шелесту води. Складалося враження, що водоспад не має початку, адже створювалася ілюзія, ніби вода тече прямо із неба. Проте здалеку, на ньому, добре був видний червоний хрест. У такому місці ти достеменно не знаєш, скільки тут пройшло часу, та
чи є час тут взагалі. Дрек не вірив у реальність цього місця, адже все виглядало неймовірно прекрасним, таким, що ніколи б не існувало в реальності. Ніч швидко змінилися ранком, і вже замість місяця на хрест падали промені сонця. Дрек стояв навпроти жовтої зірки, і бачив невидимий міст, який вів прямо на верхівку водоспаду.
Могильник заперечував знову існування цього місця, лаявся собі під ніс, але все ж наважився зробити перший крок - нога зависла у повітрі. Далі йшов другий крок, і ось Дрек стояв вже на метр вище
від землі. Він пішов небесними сходами, і вийшов прямо на верхів’я водоспаду, яке нагадувало спалений острів.
Усередині попельного видовища, крізь обуглені дерева та сірі листки, що тліли на згарищі стояло гігантське шатро, поряд з яким були клітки покриті іржею. Могильник повільно оглянувся
навкруги, де окрім спалених дерев нічого не було, та підійшов ближче. Довкола були розкидані черепи тварин, а з самих кліток доносився сморід гірше, ніж у сільських туалетах. Металеві балки були змазані кров’ю та гноєм, а навколо розкидане сіно, поряд із ланцюгами та кайданами. Із середини шатра доносився гучний голос, який запрошував одного гостя увійти всередину. Дрек заглянув крізь шторину та побачив коротконогого, товстопузого ведучого, який стояв верхи на спині велетня, що мав трикутний
череп, та клепав його батогом. Яскраві фарби, велика кількість місць, трампліни та коло по центру, Дрек швидко осягнув, що це цирк.
-А любий гостю! - викрикнув ведучий. - Сідай та відчувай магію, яка доноситься навколо.
Дрек не зводив очей з неприємного чоловіка, який виступав на сцені. Його піт рікою стікав на землю, а він все так само дубасив тупоголового велетня, який злегка схлипував.
-Чи бачив ти колись істот, що не схожі ані на жодну живу тварину на планеті? - запитав конферансьє.
Дрек лише стрімко похитав головою по сторонах.
-Що ж тоді зустрічай прекрасну Робін.
Із темного коридору показалася голова із двома обличчями, які
сварилися одне з одним. Ведучий голосно сміявся та говорив, що у неї було непросте минуле, а батько злигався з сестрою, і на світ
народилася ось така Робін.
-Її хотіли скормити свиням, але я викупив її за золоту монету. - розсміявся конферансьє. - Герой нашого часу.
Дрек розвернувся обік, аби не споглядати сумні очі потвори, яка дивилася на нього. Йому було сумно від цього.
-Наступний наш учасник - це неймовірний Солл.
За Робін вийшов згорблений дід, який мав не рота, а щось більше схоже на діру. Зі спини виглядував здоровезний шрам, що гноївся.
-Йому всього-на-всього 14, а на вигляд всі 80. Рот у нього не виріс, а губи подавно ні. У нього немає розуму, немає думки, тупа оболонка, що бродила світом, доки я його не забрав до себе.
-Звідки у нього цей шрам? - запитав Дрек.
-Тебе це не стосується, містере! - засміявся ведучий.
Дрека гнівало це видовище, а найбільше - конферансьє. Він почав мішкати руками у кишенях, доки не застиг на місці. Представник цього безумства продовжував випускати виродків, а Дрек від цього
майже не плакав. Йому стало шкода цих людей, а особливо те, що їх ніхто не може захистити. І ті сліди крові, думав він, належали цим бідолашним.
-І наш останній номер. Наша Герда!
На сцену вийшло щось незрозуміле, тіло тигра, лапи пантери, а обличчя людське та спотворене ранами від ножа. Воно сумно ревіло на всю сцену та кричало так, аж кров стигла у жилах. Дрек не
стерпів, дістав ножа та накинувся на коротконого конферансьє. Він вдаряв його, а той не навіть не зойкнув, не кричав, а лише щиро всіхмався. За числену кількість ударів обличчя ведучого змінилося на обличчя Педдінгтона. Могильник закричав та викинув ножа, обтер руки від крові об штани і дивився навколо. Він важко дихав, а очі передавали безумство. Виродки відходили від нього, але
заспокоївшись чоловік лагідно дивився їм услід.
-Ви вільні, втікайте! - крикнув могильник.
Тупоголовий велетень промукав слова, що вони не знають, що їм
робити без мастера Дорса, але дякують йому за те, що той їх більше ніколи не скривдить. Робін підійшла до Дрека, а той відсахнувся від неї. Вона показувала пальцями, що не може говорити, але вручила йому кусок зім’ятого паперу. Лист продовжував горіти, проте не згорав. Взявши його в руку, Дрек помітив, що полум’я на папері зникло. Могильник розкрив його та побачив наступне місце, яке
мало привести його до багатсва.
-Вальє-де-Оро. Долина золота... - задумався Дрек. - Славетне мексиканське місто. Червоний хрест падає на гору “Дюранго”, і знову надпис: “Те, що не зможеш побачити наяву, шукай всередині, і завжди пам’ятай, що там може бути страшніше, чим ззовні”.
Земля під могильником почала провалюватися, а все навколо стало гомоніти та кричати. Шматки брил падали униз водоспаду. Дрек споглянув за межі цирку та не бачив там кінця. Земля під Дреком провалилася, а його тіло полетіло вниз. На небі він спостерігав
змію, яка обгорталася навколо сонця. Він прокинувся повністю оголеним та поруч із незрозумілим йому склепом. Довго лаявся та кричав довкола. Тіло тремтіло, а сам він бормотав щось незрозуміле собі під ніс. Кричав, що мав їх врятувати, що жертва ведучого не
була простою, аж доки не прийшов до тями та не заспокоївся. Він відчував апатію та розбиту душу всередині після нічого кошмару.
Дрек озирнувся довкола та побачив поряд з одягом урну, в якій були залишки мертвого після кремації.
-Ну й чортівня, на що люди тільки не підуть, аби навіть мертвого дістати. - Лаявся, одягавшись Дрек.
Він вперше переодягнувся за стільки років грабування могил. У
темно-жовту, злегка брудну сорочку, короткий, білий плащ та нові шкіряні чоботи із шпорами. Тепер він був схожий не на брудного психопата, а на простого ковбоя, що його дуже сильно бісило.
Амос прокинувся від лайки, що лунала навколо, він побачив Дрека, та не відразу його упізнав у новому вбранні. Зморщене та криве обличчя відразу видало того нещасного, якого він бив біля салуну.
У кишені Дрека опинилось те письмо, яке вказувало дорогу прямо Вальє-де-Оро. Він оглянувся по боках та розкрив аркуш паперу.
-Дорога може зайняти місяць, адже це місто знаходиться на кордоні іншої країни. - він почухав бороду. Без їжі протягну максимум два тижні, тому потрібно запастися нею, але де ж її взяти. - гучно говорив Дрек.
-У мене і їжа є, і гроші. - показався йому Амос.
-Я ж тебе знаю! - оглянув кишені Дрек. - А де мій ніж?! Ти викрав, сучий сину?
-Заспокійся, Дреку, заспокійся! - Леві підняв руки догори.
-Ось так і тримай. - Могильник наблизився до мексиканця.
-А ось це вже зайве. - Обурився Амос. - Немає в мене твого ножа! - Відштовхнув він Дрека.
-Тоді чому я в іншому вбранні, га? Де мій одяг? - лаявся могильник.
-Біс його знає, я спав за тим хрестом! - крикнув та показав Амос.
-А чорт забирай, чому ти там спав? Ти переслідуєш мене?
-Частково так. - відвів погляд до неба Леві.
-Що значить так?! Якого хріна ти ходиш за мною?
-Через ось це. - Леві показав золоте каміння Дреку.
-Звідки воно в тебе, сучий сину? Звідки?! - волав могильник.
-Випало з твоєї кишені, коли я лупцював тебе у Дель-Тауері.
-Лайно коров’яче, і це ти звідти йдеш за мною? - запитав Дрек. Леві змовчав та присів на гроба, дістав сигару та закурив.
-Будеш? - спитав Амос
-Не курю з чужих рук. - відповів Дрек.
-Слухай, я бачив через що ти йшов, спостерігав і як, і що ти їв. Ти не дійдеш туди, якщо це так продовжиться. Тебе або з’їдять
стерв’ятники або пришиють якісь бандити.
-І що ти пропонуєш? Взяти під руку мучачоса, який мене лупцював і надіятися, що він мене не приріже десь біля гір?
-Значить ти йдеш у гори... - сказав Амос.
-А ти ні! - перебив Дрек.
-Тобі потрібна їжа, і гроші, щоб ту їжу купити, і тим паче вже зброя, бо свою ти втратив.
Дрек задумався та перестав кипіти. Він присів навпроти Амоса.
-Тоді слухай сюди: до мене не наближатися, а як тільки я почую уночі твої кроки до місця, де спатиму, я зверну тобі шию. Ти
зрозумів?
-Ага. - сказав Амос.
-Друге, йдемо ми у Вальє-де-Оро...
-Чорт забирай, це 160 миль звідси! - перебив Леві. - Ти дійсно гадаєш, що те місце куди ти йдеш може принести тобі багатства?
-Так. - промовив сухо Дрек. - Показуй гроші, скільки їх у тебе, аби я міг бачити, чи твої блажені вуста не брешуть мені.
Амос показав 50 доларів та заховав їх у сумку.
-Добре. - сказав могильник. - Дуже добре. Піднімай сідниці та ходімо, дорога довга, а я не поспішаю. - звернувся до Амоса Дрек.
Обидва піднялися та вийшли з кладовища. Дрек лаяв Леві, аби той не наближався ще ближче до нього, чим на 5 кроків. Могильник не спускав з нього очей впродовж усієї дороги по місту. Амос намагався з ним говорити, але той фиркав та зводив діалог на нівець.
Мексиканець казав, що той грубий і по його поведінці ніколи не куштував жінки, на що Дрек лаявся та казав йому замовкнути. Вони вийшли обидвоє до залізної дороги та йшли вздовж неї споглядаючи на печери, які нещодавно бачили здалека. Неподалік від них йшов вершник, на коні якого відбивалася відрубана голова.
Вони придивилися вперед та побачили обличчя того дивного
продавця містичних речей. Амос та Дрек сховалися за велетенським камінням, яке було близько від них та слухали важке топотіння
копит.
-Ваш час ще не настав, хлоп’ята! Йдіть своєю дорогою, але пам’ятайте: вам не сховатися від мене! - кричав незнайомець.
Їх серця важко вдарялися об груди, а піт виступав на лобі. Вони показали одне одному пальцями, аби мовчали і не репалися, доки
не стих стукіт копит. Безславні виродки перекинулися поглядами та пішли подалі до сонця, яке зустрічало їх своїми палкими обіймами.
6
Продавець містичного закривав своє шатро та йшов темними вулицями Блейзфолу, яке ніхто не оберігав. Він важко ступав на ліву ногу та щоразу тер слину, яка витікала із губи. Його руки пестили темне, довге та сухе волосся, а сам важко хрипів. Рамон дивився навкруги, доки його не окликнув голос жінки.
-Агов, містере! Ви не знаєте дорогу до місцевого готелю? Кальдера лише промигикав та запросив даму ближче до себе.
-Вечори Блейзфолу дуже холодні. - зауважила жінка. - У нас у Промдені такі вітри не дують.
Рамон лише уважно слухав, інколи повертаючи голову до дами. Вона помітила маску на обличчі, проте не розпитувала в чоловіка про неї.
-У Блейзфолі гарно. Приємно світять ліхтарі, а сам він не переповнений шумом, як у нас. - сказала вона.
Кальдера похитав головою та показав пальцем у вуличку, крізь яку слід пройти.
-Я завдячую вам, що вирішили допомогти, у вас ж є свої справи, чи не так?
Мексиканець похитав головою навкруги та похамав руками, ніби кажучи, що то все неважливо. Він підвів її до провулку та сам
раптово зупинився.
-Щось сталося? - занервувала жінка.
Кальдера не ворухнувся та завмер у прямій позі.
-Агов, ви мене чуєте, містере?! - запитала вона.
Рука Рамона потягнулася до маски та зняла її. Навколо панувала тиша, аж вітер перестав гомоніти. Він повернув голову до неї.
-Ви мене страшенно налякали, у цьому немає нічого дивного! Люди з такими хворобами живуть спокійне життя. - промовила жінка. - Ходімо далі.
Кальдера не зводив з неї очей.
-Ходімо, будь ласка... - заплакала вона, відчуваючи небезпеку.
Рамон накинувся на неї, перерізав горло дуже швидко, аж так, що та не встигла закричати, та кусав своїми гострими зубами обличчя.
Обдирав шкіру та виривав зуби. За мить він піднявся з того понівечного трупа та погладив живота, ніби кажучи, що наївся. Дорога до печер не була довгою, з пів години ходьби. Кальдера заходив у чорну діру, що зустрічала його зовні та запалював
смолоскипа, аби дійти крізь лабіринти до свого місця. Темними коридорами падали каплі на камінь, що створювало важке
відлуння, але раптом, що було дивно для Рамона, щось у темноті шурхотіло. Він не звернув на це сильно уваги та попрямував далі.
Прямо перед ним були запалені вогні, Кальдера наближався до власного осередку, спереду якого розташовувалася підвішена на крюки шкіра, вже зсохша. Перед ним була камінна зала, де виступали трофейні голови його найкращих жертв. Усі він беріг, бальзамував лише рідкісною хімією, яку отримував з Єгипту, від продавця на ринку. Кальдера прикрашав трофеї різноманітними коштовними каміннями, подеколи наносив зверху чорні пір’я трупоїдів. Неподалік стояли засушені тіла, розкидані та перебиті частини тіла. Холодна вологість розвіювала запах у печерах, і складалося відчуття, що серед усього того смертельного дійства, у носа вдаряв аромат вишні та екзотичних квіт. Його ліжко було устелене великим ведмежим хутром, а навпроти висів ловець снів. Рамон оздоблював ліжко кістками індіанців, а стіл чи стільці - американців. На дерев’яному столі виступали обгризені фаланги пальців, а там у куті він побачив очі, які на нього дивилися. Рамон
піднявся з ліжка та взявся за ножа. У печері погасли усі його вогні, які він запалював навкруги. Він чув, як хтось бігає по колу, залишаючи за собою смоляний запах.
-Визнаю, ти мене вразив. - голос з тіні все наближався.
Кальдера зробив удар праворуч та залишив за собою лише дим.
-Людська жорстокість не має меж, так вона створює пейзажі.
Рамон зробив наступний крок ліворуч і теж промахнувся, а той незнайомець все наближався.
-Серед усіх вас, є те що ви ніколи не здатні осягнути. Мексиканець вдаряв ножами, доки звуки не затихли.
-Що є зло, яке ви не здатні перевершити.
Кремезне оголене тіло стояло позаду Рамона. Він взяв долонею його голову, а іншою зламав йому руку. Його вуста широко всміхалися, а гостре обличчя передавало відчуття жаху. Кальдера зловив очима те створіння і хотів закричати, але відчув, як пальці впиваються у
череп. Через певний час мисливець за головами вийшов повністю одягнений та із головою Рамона на плечі. Він попрямував до коня, а позаду нього, десь у далені неба, місяць на мить ніби хтось відкусив, і повітря навколо стало глухим, мов світ затамував подих.
IV
Розповідь Курта про Пастора - Золотошукачі - Занедбана станція - Історії біля вогнища - Мисливці за шкірами - Церква при болоті - Очі “старого”.
1
У понівеченому настрої, серед багатьох пляшок яблучного бренді Курт безпомічними очима дивився на стелю. Тисячі убитих, сотні понівечених трупів чоловік чи жінок, байдуже - важкохворі чи ні, слабоумні на всі свої звини і борозни, чи розумні, як грець. Після кожного листа, що зривав Пастор, маршал пив, як то мав вмерти сам цього вечора. Подеколи сміявся з історій, коли звістки приносили помічники, але завжди жахався роботи Ніла. У сейфі,
неподалік, лежали сотні доларів, можливо, навіть тисячі. Федерали платили статки за убитих чортів, аби висвітлити себе в обличчях людей, як янголів, а Ніл робив це найкраще за всіх. Через важкі
дерев’яні двері, зверху яких висів череп буйвола, увірвався помічних Дженкінс. Він подивився на скалічені очі свого “боса”, взяв стілець та присів навпроти нього.
-Майже не щотижня я бачу вас таким... Так тривати не може, сер!
Розповідайте, що сталося, і чорт забирай, давайте вирішувати проблему разом. - заговорив помічник.
Бронзер не звів жодною бровою, тяжко кивнув та спер бороду на груди. Френк Дженкінс опустив свою голову до колін, вичищаючи чоботи очима. Навколо них стала мертва тиша, яку розвіяти міг тільки Курт. За вікном вечоріло, люди подекуди зникали з вулиць, а з вікон було видно ліхтарі, які ледь-ледь освітлювали будинки.
Звідти то лунав гучний сміх, то лайка жінки, то гавкіт собак. І всі ці звуки перемішувалися із тисячею думок старого шерифа, який подеколи гикав від теплоти, що ще досі закипала від оковитої.
-Ми так і будемо сидіти склавши руки? - перервав тишу Френк.
Курт подивився у вікно, ніби надіявся, що у тих вечірніх сутінках більше ніхто не наблизиться до будинку, і знову не почує той бридкий запах смоли, що нагадував трупний. Він протягнув шухляду та дістав звідти ще один яблучний бренді і стакан, який був з надписом: C.J.Bronzer. Одним рухом він викинув кришку з-під
алкоголю та налив Дженкінсу повний стакан, як і собі.
-Я в своєму житті, малюче, побачив все: і куртизанок без ніг, і дітей, в чиє обличчя вистрілив обріз, покидьків, вбивць, мародерів і
відступників, але я ніколи не бачив таких як він... - зробив ковток Курт.
Він кинув важкий погляд на стіну, де висіли вивіски про покидьків округу Блек-Крік - усі з червоними хрестами. Складалося враження, що їх там було більше сотні, але маршал зауважив, що це найкращі, і що таких плакатів тисячі, а може й десятки тисяч, точно він не
пам’ятає.
-Ви самі їх убили? - здивувався Френк.
-Дженкінсе, я старий, як божий світ. Звісно ні. - заперечив шериф.
-Тоді хто це зробив?
Бронзер подивився на нього та змінився в обличчі.
-Знаєш, Френкі, якби не цей бридкий бренді, ти б ніколи цього не дізнався. - гикнув маршал. - Але я настільки п’яний, що не боюся залишитися мертвим після цього.
Помічник не зрозумів слова свого начальника, а лише нещиро усміхнувся.
-Немає чому тут усміхатися, малюче. Я так стомився жити у тіні страху, невідомих незлічених днів... - дістав сигару Курт і
продовжив. - Ти колись прокидався із думкою, що твоє діло забрало стільки життів, що пекло, мабуть, вже переповнене?
-Ні, сер, навіть важко уявити. - відповів Френк.
-Тому ні ти, ніхто інший з Дель-Тауера мене не зрозуміє.
Маршал налив новий стакан, а помічник навіть не торкнувся
старого. Між ними знову нависла тиша, як густий туман. У Бронзера боліло серце, і на лиці це помітно, коли тряслася просто щока, а губа німіла.
-Маршале, про кого ви говорите? Що то за сила відьомська, що так вчиняє з вами?
Курт голосно засміявся аж репали штані.
-Відьомська сила, малюче, ти мене розсмішив. Ніяка то не сила, це бісів монстр. - погрубішав швидко шериф.
Френк помінявся в обличчі та передавав усю суворість розмови, його руки потяглися до склянки, ніби Бронзер мовив губами заклинання.
-Безстрашний Курт боїться до чортиків, я вас зовсім не впізнаю, шерифе. - сказав Дженкінс.
-Я сидів ось так тоді, як сижу перед тобою. Мої губи
відсторонювались від алкоголю, а сам мав прекрасне життя
амбітного юнака, який готувався стати шерифом. - випив Бронзер. -
У той вечір взявся незрозумілий мені запах чогось дивного, а далі через двері увійшов він: чорна шляпа із перевернутим хрестом, сам здоровий, як дуб, а гостре обличчя прорізало душу.
-Це Пастор Ніл?
-Саме так, малюче, саме, чорт забирай, так! - піднявся Курт. - Він ретельно оглянув все по сторонах, аби впенитись, що тут нікого немає та заговорив до мене:
-Я знаю, що ти можеш дати мені те, чого я так сильно прагну. - сказав Ніл.
-Хто ти, мати твою, такий? - вилаявся тоді я.
-Зви мене Нілом, для всіх і тебе - Пастор Ніл.
Курт випив черговий стакан та закурив кубинську сигару.
-Тоді він ще не був відомим, його навіть коти не знали, але всі
розбігалися від нього у найбільш далекі кутки світу. - сказав Курт. - Ми стояли і довго базікали, насправді говорив тільки я, а Ніл кидав
лише декілька тонких фраз. Він не любить розмовляти, але дуже полюбляє слухати.
-Ваш антипод. - зауважив Френк.
-Йому не існує антиподів, навіть папа римський не буде настільки святим, як той Ніл - грішним. - гикнув Курт. - Він запропонував
мені співпрацю: я йому найогидніших та найжорстокіших виродків округу, а він мені славу, гроші, успіх.
-Скільки ви вже працюєте разом?
-Тебе ще на світі не було, коли ми познайомилися, а тобі, мабуть, вже за 30.
- 33, якщо бути точнішим. - сказав Дженкінс.
-Біда була не в тім, щоб з ним працювати, а бачити наслідки його роботи. Перших 3 принесених голови я закидав просто на візок та доставляв до тодішнього маршала, аби отримати виплату, але в
наступний раз, я відправив такого ж молодого чоловіка, як ти, подивитися за його роботою... - Випилась чергова склянка бренді.
Помічник уважно слухав та приблизився до шерифа.
-Він не повернувся, Френкі, не повернувся... - заплакав Курт. - Я досі пам’ятаю його труп без очей біля того виродка, а ще убитих дітей,
тварин і жінку.
-Це жахливо... - обійняв за плече Курта Дженкінс.
-Найстрашніше було те, що як тільки я пішов за О’Браяном, до мене підійшов Ніл. Він весь час сидів поруч із дітьми та чекав на мою душу, як тоді пам’ятаю:
-Це має залишитися між нами. - сказав Ніл. - Я ніколи не залишаю свідків своєї роботи і ти затям собі в голову це. Ти живий, бо ми партнери, в інакшому - твоя голова була б поряд із тим твоїм
помічником. Розповісиш комусь - я відріжу тобі язика, а потім довго тебе мучатиму.
-Тоді у мене підкосилися ноги, я взявся за свою тупу макітру і присів біля О’Браяна, гладивши його голову. Ніл встав і пішов, сівши верхи на коня.
-Чому нам його не вбити, шерифе! Він ж абсолютне зло. - сказав Дженкінс. - Давайте візьмемо людей і влаштуємо йому засідку. Він ж проста людина, тільки без моралі та з ножем у серці.
-Людина, яка за 40 років не постаріла ні на одну зморшку... -
зажахався Курт. - З’являється нова жертва, він убиває, далі йде за
наступною. Ніл завжди знайде наступника, навіть тоді, коли у цьому місці не залишиться зла, адже він впевнений, що існує зло більше, аніж він сам, і обов’язково його знайде. Не вб’єш ти його, малюче, бо Пастор дізнається про кожен твій крок, ще задовго, як ти
розповісиш про це.
-Що ж нам тоді робити...? - випив склянку Дженкінс
-Від сьогодні тебе звільнено. - випив Курт. - Збирай свої речі, і тікай на інший континент, бо тут скрізь він тебе знайде.
Ці слова шокували Френкі, він встав, викинув стілець об стіну і крикнув:
-Це ви прирекли мене на смерть! Ви! І хочете ви того чи ні, але я зостанусь і спробую його вбити.
Помічник бахнув дверима та залишив старого маршала на одинці з думками. Той лише тяжко пив, інколи плачучи. Час його смерті по-трохи пішов, адже десь там, йдучи з Блейзфолу із головою Рамона Кальдери, Пастор Ніл заряджав свої револьвери.
2
На вулиці обличчя людей вже зустрічав світанок, який доторкався своїми холодними “пальцями” до обличчя двох відсутпників. Один важко і гучно сопів, говорячи уві сні, інший - тихо спав та притиснувся ближче до каміння. Вони знаходилися через мостову
відстань одне від одного. Дрек не підпускав Леві до себе ані на крок, але й не давав йому відійти дальше. Їх тіні відблискували десь поряд із шахтами, де важко трудилися золотошукачі. Амос прокинувся від ударів кайлом по камінню, яке лунало зсередини чорної діри. Його погляд пав на чоловіків прикутих кайданами, які стирали руки до крові, миючи золоті камінчики.
-Агов, Дреку! - гукнув Амос. - Підійди ближче.
Могильник не реагував, а продовжував важче сопіти.
-Дреку! Дреку!! - кричав Леві. - Ай, чорт з тобою.
Мексиканець наблизився до могильника та зарядив з усієї сили ступні по сідницям. Дрек закричав і швидко піднявся на ноги, його очі передавали страх та викинутий в тіло адреналін.
-Козел обісраний! Ти що собі дозволяєш? - обурився могильник.
-Залишиш свої компліменти на потім. Подивись туди! - Амос
показав пальцем в бік золотошукачів. - Навіщо нам мрія ,яка може не збутися, якщо перед нами шайка рабів під прицілами двох
охоронців?
-Я не уб’ю, людину, мексиканцю! - Дрек згадував того індіанця, через що його почало нудити.
-Та годі тобі. Якщо перед тобою стоїть твоє щасливе майбутнє, але заради нього треба вбити, ти б цього не зробив? - запитав Леві
-Ні... Мабуть, ні.
-Ти засумнівався. - усміхнувся мексиканець.
-Я краще вкотре обдеру мертвого, чим зроблю із живого труп. - опустив очі могильник.
-Що значить “вкотре”? - здивувався Амос.
-Тебе це не стосується. - перебив Дрек.
-Хто я такий аби діставати твої скелети з шафи. - розміявся мексиканець.
Тиша стала між двома мисливцями за скарбами, Дрек зашарівся та розвернувся спиною від Амоса. Той спостерігав за кожною його дією, але дуже швидко заговорив.
-А я б убив.
Могильник мовчав.
-Життя когось не вартує твоїх амбіцій та кращого життя.
-А що ж тоді вартує? - запитав Дрек.
-Якщо це стосується самого себе, то нічого. Я б пішов на все, аби в
раз стати заможним і ні в чому не потребувати. Я ріс все життя чорт зрозумій з ким і лише плювався, коли бачив тих містерів в моноклях і чорних костюмах.
-А я поруч із цвинтаром...
-Що? - не почув Амос
-Не зважай. Ходімо нам час рухатися.
-Завжди, сідай поїмо. - дістав із сумки сушену яловичину Леві.
-Не варто бути зі мною таким добрим, ти ж використовуєш мене. - Їв боби та яловичину Дрек.
-Як і ти зараз мене. - відповів Амос. - Це називається партнерство. - він голосно зареготав.
Дрек лише єхидно усміхнувся, запихаючи у себе їжу.
-Дорога ще довга, зробимо перерву в найближчому поселені, треба взяти ліків та їжі. - сказав мексиканець.
За мить Леві викинув боби та впав на коліна. Він дуже голосно закричав та почав бити себе по голові, рвучи волосся. Дрек запанікував та кинувся від Амоса подалі, допоки не зрозумів, що
тому дуже боляче і він не вдає. Могильник підійшов до Амоса та дав тому води, але мексиканець лише викинув її.
-Не можу більше терпіти... Візьми ножа і убий мене, Дреку, я не можу! - кричав Леві.
-Скажи як тобі допомогти?
-Ти що не чув, ідіоте?
-Сам себе уб’єш, а зараз кажи, що робити.
-Нічого. Дивись, щоб я не вирубився. Якщо впаду — пігулку в горло. В кейсі.
Дрек сів навпроти Леві та не зводив з нього очей. Обличчя
помарніло від смутку, а серце вдарялося частіше через хвилювання. За декілька хвилин Амос заспокоївся, а Дрек знову протягнув йому води. Той випив і жадав ще.
-Що це нахрін було?
-Я не знаю, але лікар казав, що у мене підозра на рак, адже харкаю кров’ю, як навіжений.
- Але тим дохторам віриш? Вони й руки не завжди миють. - зауважив Дрек.
-Звісно ж ні. - посміхнувся Амос. - Ходімо.
Раби обкидали своїми жалісливим поглядами двох мандрівників, котрі мали більше, аніж золото, що так плідно вони миють.
Надзирачі проходили вздовж і пхали їх ногами, якщо процес хоча б на хвилину затримувався. Дрек кинув на тих рабів погляд. У грудях стискало, а самому стало шкода тих людей, хоча вигляду він не подавав. Пагорбові печери змінювалися лісами, а важкий західний “бриз” переходив у лісисті запахи сходу. Амос дивувався пейзажним витворам округу Блек-Крік, адже його кордони різноманітні. Як то посушлива пустеля, яка тягнулася від Пусто-Пісо, до вологих лісів і боліт на сході, як то Грейвоутер. Краса тягнулася тисячами миль
вздовж і переходила до інших штатів, або навіть країн, як Мексика. На своїй дорозі, мандрівники зустрічали мисливців на коней, які у великих пустелях гналися та виловлювали ласом диких мустангів або ж квотерхорсів. Дрек розсміявся в голос, коли побачив, як
темний мустанг зупинився, дочекався, доки мисливець підійде до нього, та копнув того в голову, а сам утік. Могильник любив
спостерігати за конями, але верхи ніколи їздити не вмів. Табунники продавали тварин за гарні гроші, і чим молодша була коняка, тим дорожче платили. За лихі часи, ці люди збиралися у банди, і викрадали коней заможних, і тоді могли перепродати коня, як то
Морган, за 500 доларів за одного. Проте часи змінюються, і коней стали розводити, і платити гроші за їх відлов. Пропонували гроші багатим, аби схрестити їх славетного жеребця із кобилою
розплідника.
А там, за 150 кроків виднілася станція, яка зустрічала гостей своїм розбитим дахом. Дикі бур’яни вже обростали стіни, а вздовж них літали дикі комахи, що повзали по черепах мерців. Вздовж станціх розкидалися трупи волів, корів, коней та собак, які гнили або ж згнили повністю.
-Тут була бійня. - зауважив Амос.
Дрек лише кинув очі по сторонах, з надією, аби їх не чатувала
небезпека. Навкруги розкидалися оранжеві фарби, а здалеку почав по - трохи виднітися місяць. Чоловіки підходили вже до трагічної станції, і могильник запропонував зробити перепочинок, на що Леві відразу ж погодився. При вході ступні Амоса відчувала тріскотіння під ногами. Безліч усілякого ржавого металу було розкидано
вздовж, як то гільзи чи ржаві ножі. Вдалині на рейках можна побачити стару гвинтівку, яка повністю зносилась, і походила більше на якийсь інструмент для забою. Дерева на лежнях
тріскотіли, перекошені та деякі обвалені. Дорога вздовж станції була повністю закинутою. Тут не їздили потяги, і зрідка можна було побачити людей. Вітер без перепон линув навколо будинку,
створюючи мелодію свисту. На будівлях застигли плями крові. Їх змивало дощем, проте відтінок так і застиг у часі. Станція
розташовувалася прямо по центру, між східною частиною та західною, тому її стіни частково вбирали у себе одночасно і пил, і вологість. Амос помічав у піску сліди і гадав, що тут хтось є, але Дрек подивившись, заперечив та сказав:
-Вони настільки старі, мексиканцю, що, мабуть, були тут, доки я ще не народився.
Вони підійшли до входу, де висіла табличка із частково стертою назваою : “Red Mesa De…”. Поряд із дверима лежав старий
ковбойський капелюх із декількома дірками. Він повністю приріс до землі, через дощі, які затоплювали цю дорогу. Крізь ті діри
пробивалися листки, на яких дзижчала муха. Амос увійшов у середину, у той час як Дрек залишився оглядати будівлю.
Мексиканця зустрів старий годинник, час якого навічно зупинився у цьому глухому та тихому місці. Вітер проносився через скрипучі дошки, додаючи страху у серці Амоса. Він споглядав на прострелені стільці та лави, а вікно, де стояв станційний касир, було заплямлено та частково розбите. Скрізь були розкидані багажі, одяг, записники і решта інших речей, якими користувались загиблі. Там, у кутку, виглядала жовтенька лялька, яка загубила своє око в моменті перестрілки, а поряд лежав дитячий скелет. Навпроти Дрек
споглядав та на Амоса, очі якого набрякали від сліз, а сам могильник чув ящірок, що пробиралися крізь діри у середину.
-Ця будівля ще втримає ніч. - вигукнув Дрек.
-Мг. - буркнув Амос.
Вони присіли у середині будівлі та розпалили невеличкий вогонь. Долоні самі тягнулися до тепла, а губи торкалися води. Що Дрек, що Амос не говорили весь вечір. Могильник спостерігав, як засумував Леві і тремтів. У свою ж сторону, Амос бачив абсолютно спокійного могильника, який майже не куняв.
-Я ще тебе таким не бачив. - заговорив Дрек.
-Яким? - фиркнув Амос
-Не знаю, мабуть, пощербленим.
Амос дістав дорогу сигару та гільйотину, які спільно лежали в одному коробі. Він відрізав їй кінця та підпалив, затягуючи у свої легені гарячий дим. Лице зморщилося настільки, що мексиканець нагадував старого діда, доки не видихнув і не вбрав у себе чисте повітря.
-Ненавиджу, коли убивають дітей. - Леві кинув погляд на скелет. - Безневинні створіння, які не пізнали солоду життя.
-Багато бачив їх смертей? - запитав Дрек.
-Достатньо. - обірвав Амос вдихаючи дим. - Але чітко пам’ятаю, як куля чітко пройшла через скроню малечі. Її погляд був чистий та кришталевий, такий, який за милі вабить і мусить усміхатися.
Між мандрівниками стала тиша. Дрек попросив сигару, на що Леві не відмовив, але вручив не таку, як у себе.
-Це до дідька жахливо. - відповів могильник. - Як це сталося?
-Як би боляче не було мені про це говорити, але її застрелив негр...
Бісів сукин неандерталець вистрілив у ту дівчинку зі словами
матері, що борг пробачений. - важко ковтнув слину мексиканець. Вона навіть не зрозуміла, що сталося. - пальці стискалися так, що побіліли. - Просто впала, як іграшка, як лялька... - Він ковтнув
повітря, яке, здавалося, різало горло. - Я тоді нічого не зробив. - між ними вкотре стала тиша. - Відтоді, я їх і не терплю
Дрек важко сперся на коліна, прогинаючи груди та опустивши очі.
-Прости, що запитав.
-Та не зважай... - вдихнув дим Амос.
Могильник погойдувався зі сторони в сторону, інколи прикладаючи руки до багаття. Леві протягував йому шматки яловичини чи
курятини, а той лише дякував і важко жував. Чоловіки сиділи в суцільній тиші, слухаючи тріскотіння дерев та подавлене
шурхотіння від змій. Гудіння час від часу наростало, а зовсім близько наростав ледь помітний свист. Леві достав ножа та всадив його у голову тієї падлюки, яка так тихо наближалася до нього. Дрек відсахнувся від різких дій мексиканця, але швидко прийшов до себе, коли Амос розказував, як потрібно свіжувати змію.
-Звідки такі навички? - розсміявся Дрек.
-Коли закортить їсти, а в кишені, окрім ножа, ні чорта немає, то з’їсиш навіть слимака. - кинув Амос.
-Розумію тебе. - Дрек подивився на стелю, яка провисала.
-Про що ти?
-Ти хочеш спочатку чи вже піся? - усміхнувся могильник.
-Ближче до суті. - відповів Амос.
-Я розкрадач могил, грабую трупів, харчуюся тим, що попаде під руку. - скреготів пальцями об дощечки могильник. - Ситість лише в минулому, там де я був ще дитиною. Сьогодні про таке я мрію. Для мене нормально ходити тижнями голодним і просити крихти хліба.
- істерично засміявся могильник.
-І давно ти так живеш? - запитав Леві.
-З дитинства, коли вітчим розказав мені про те, що трупи ніколи тебе не уб’ють. Найсмішніше те, що й ім’я моє - несправжнє.
-Що ти верзеш?
-Це мене так кличуть. Я не пам’ятаю його, ні прізвища, ні ім’я... - засумував могильник. - Дрек або могильник: все. Інших назв, імен, зви це як забажаєш, я не маю.
-Дичина та й годі! Звідки ви усі такі народжуєтеся?
-З під ніг жінки, як і всі нормальні люди.
-Це точно. - засміявся Леві. - У мене тут дещо є. - мексиканець дістав з кейсу дві склянки та якийсь незрозумілий напій. - То що, за
жінок?
-Ні, чи ти гадаєш, що якщо я взяв у тебе сигарету, то я тобі довіряю аж до мізинця ніг?
-Я тоді сам вип’ю, якщо ти не хочеш.
-На щастя й забавки. - відповів Амос.
Через декілька склянок мексиканець смурнів у лиці і лише тихо заговорив до Дрека, ніби пошепки.
-Він приходив до тебе?
-Хто?
-Чоловік у чорному...
-Я його лише раз зустрічав.
Леві перехилив черговий стакан.
-Ти думав, що він якийсь нелюдський?
-Ні, я мало про кого думаю. - відповів могильник. - Лише один раз про якогось пройдисвіта, який йшов за мною по п’ятах.
-Зачекай. - здивувався Амос, аж щоки горіли від оковитої. - Як він виглядав?
-Так ніби кістки прорізали шкіру і сам хрипів, як чорт.
Чоловіки затихли, а разом з ними все навколо. Амос не спускав очей з могильника, а той безперестанку дивився на двері, ніби щось
насувалося. Леві хильнув знову, а по відчуттях той напій був
градусів з 40, через що його почало вивертати та клонити на сон.
Повіки поступово закривалися, а він бачив тінь, яка стояла позаду Дрека, і в повітрі проскакував такий знайомий запах смоли.
(Сон Леві)
Пізній вечір розгортався навколо невеличкої станції, тої самої, де колись ходили потяги. Продавець квитків сидів за вікном,
перебираючи монети важко ними стукаючи. Від місця вже від’їхав останній металевий гігант і місце наповнювалося романтичною тишею, де здалеку могло лунати виття вовків. Неприємний жовтий ліхтар ледь освітлював приміщення, дошки та сидіння, на яких спали люди, чекаючи нічного потяга. Важкі дерев’яні двері
відчинилися без скрипу. Продавець навіть не кинув очей, адже на сьогодні усі квитки розпродано.
-Квиток? Вибачай, приятелю, не сьогодні.
Навколо стояла тиша, лише чутно було сопіння людей навколо.
Чолов’яга підняв голову та поправив окуляри. Навпроти стояв
кремезний велетень у чорному капелюсі із перевернутим хрестом, а обличчя - як вирізане ножем по каменню. Очі спокійні, але дивляться ніби не нього, а скрізь.
-Квитки лише на завтра! Куди вам.
-Нікуди. - грубим голосом відповів незнайомець.
-Тоді чого хочеш?! - чоловік трохи нахилив голову прислухаючись до того, чого тут не було.
-Ти сьогодні рано закрив касу.
-Моє діло. Захочу відкрию знову та усе перерахую. - скривився продавець.
-Не зовсім твоє.
Продавець відклав монети в сторону.
-Слухай, чого ти хочеш? Не береш квиток, тоді йти собі, у мене ще багато роботи.
Навпроти той велетень навіть не поворухнувся.
-Ти не любиш, коли темніє. - сказав він.
Пальці продавця завмерли на столі, а губи тривожно тремтіли.
-Я знаю тут усіх! Хто ти вбіса такий? Забирайся звідси.
-Ти не запалюєш ліхтаря у задній кімнаті, чи не так? Тиша стала ще густішою і дедалі моторошною.
-І що? Економлю світло, тобі що до того? - нервував продавець.
-Бо вона спостерігає за тобою.
Продавець болісно ковтнув слину.
-Так, мене це дістало, забирайся!
-Вона стояла там. - відповів незнайомець.
-Хто вона, ти мариш?
-Ти її не впустив.
Ліхтар за вікном важко миготів, а люди все так же тихо дрімали.
-Закрий рота! - крикнув продавець.
-Довго не впускав.
-Замовкни!
-А ти сидів тут, все те саме: рахував монети.
-Я сказав - замовкни! - Продавець дістав пістолета та направив його на незнайомця. Навпроти незнайомець навіть не підвищив голосу.
-Вона перестала стукати не відразу.
-Ти не знаєш, про що ти говориш!
-Ти їй не відкрив.
-Я... Не міг. - прошепотів продавець.
-Але ти вирішив.
Хропіння переривало тишу, але швидко припинялося, коли обидва розмовляли.
-Там були люди... Я не знав, хто вона.
-Ти все знав.
Очі продавця наповнились слізьми.
-Вона б все одно померла...
-Але не сама.
Продавець захлинався слізьми, а незнайомець дивився на нього спокійно: без злості та жалю.
-Чого ти хочеш?
-Нічого.
-Тоді чому ти тут?
Незнайомець зробив крок назад. Він розвернувся та пішов до дверей, підлогою, що так неприємно скрипіла.
-Стій! - викрикнув продавець. - Я можу це виправити?
Двері відчинились, а у приміщення зайшло вже нічне повітря. Незнайомець навіть не розвернувся, а тихо відповів:
-Ти вже зроби усе сам.
Двері зачинилися, а люд навколо так і спав. За вікном було чути іржання коней та волів, які вільно блукали місциною.
-Я знаю, що ти зараз дивишся позаду на мене... Прости, Розі, але я не міг. - плакав продавець.
Вдалені чутно було незліченний стукіт копит, які наближалися до станції. Люди попрокидалися та похваталися за сумки, а чоловіки подіставали пістолети та рушниці. Маленька дівчинка тихо огорнулася за матір, яка споглядала на той чорний табун, що
наближався. Один з чоловіків викрикнув: “Індіанці”, а через декілька секунд на станції почалася перестрілка. Перша стріла
влучила у ляльку малечі, а друга залишила за собою лише червоний згусток на стіні.
Леві прокинувся в ночі та сильно закричав, піднявши Дрека.
-Що нахрін сталося?! Ти оскаженів? Амос взявся за голову та вдаряв по ній.
-Знову сильно болить! Не можу. Я, суко, не можу. Негайно дай пігулки!
Могильник відкрив бездонний кейс та дістав незрозумілі пігулки написані німецькою мовою. Він запхнув їх Амосу в горлянку та дав запити водою. Через декілька хвилин Леві прийшов до тями та швидко ліг назад спати, аби забути цей біль та шоковане обличчя Дрека, яке стояло навпроти його знедолених повік.
3
Секунди змінювалися хвилинами, хвилини - годинами, а години тягнулися настільки довго, що двоє подорожніх потерпали від того, яка довга своїми горизонтами і вертикалями дорога. Вони ходили різноманітними поселеннями, робили перевали біля річок,
купалися та споглядали на відлюдника, який побудував дім поряд із водою. Чоловіки вранці споглядали на голого чоловіка, який купався у холодній воді, чесав бороду, а потім одягався та ловив рибу. Здалеку виднілися гострі краї гір, які наростали, немов гриби, то зменшуючись, то навпаки збільшуючись. І куди не заглянь, то виднілися фарби зеленкувато - сірого чи оранжевого, подеколи із звисаючим з гір білим кольором. Подорожні зустрічали випадкових вершників і пастухів, які гналися за скотом. Важкі та працьовиті руки закидали ласо на неслухняних тварин, що брикалися своїми великими тілами. Зовсім поряд біля галявини, де проходили Дрек з Амосом, проїхав “дорогий” диліжанс, захищений до зубів та оздоблений коштовним деревом і неймовірної вроди сукном.
Спекотні дні змінювалися на більш прохолодні, а теплі ночі - на крижані. Обом було холодно в сорочках чи жилетах, тому Амос діставав з чемодану вовняне пальто, але не ділився із Дреком, так як сам не терпів страшенного холоду. Серед колишніх пустельних
обріїв тепер частіше дощило, а неподалік виднілися болота
наповнені зміями чи крокодилами. Поселення стояли на дерев’яних
підпорах біля водойм або прямо на них - усі оточені мостами. Під дерев’яними опорами, що вели дорогою прямо до містечка, спали безхатченки, а були й такі, які слугували місцем для грабування. Ці дороги старалися оминати, і такі містини жили на межі виживання, адже кожен міг і не доїхати з великого міста із провізією. Потяги ходили зовсім по іншій стороні, де була рівна дорога або мала невеличкі горбики, крізь які прокладали лежні та рейки. Блукачі
заночували у хатині старої жінки, яка повідала їм, що в окрузі часто зникають люди, а вглиб боліт взагалі не радила ходити, так як дуже часто звідти просто ніхто не повертався. Амос жахався почутого від бабці, а Дрек лише уважно слухав.
-Ви їжте-їжте... Тут рідко, хто буває з чужинців. - сказала стара.
Її кімната була більше схожа на середину склепу. Посеред кімнати стояв стара шафа, ніби домовина, приховуючи скелети. На столі
кинуті шпиці та нитки, а у кутку стояла миска із кашею, а поряд інша з водою. У хатині тхнуло сирістю та важкістю, але чоловіки намагалися не думати про це. Сиве волосся старої злегка
колихалося вітром, а з рота текла жовтувата слина. За вікном було чутно важкі кроки, а поряд, на воді, хтось пропливав в сторону болота із тьмяним ліхтарем. Вона не спускала очей з місяця та
страшно всміхалися, коли дивилася в очі Леві. Мексиканець боявся її, а Дреку запах у кімнаті здавався знайомим, ніби змішали мед із гниллю.
-Я вийду покурю. - сказав Амос.
-Чому? Посидь ще трішки, давно у мене гостей не було.
-Але я все ж піду. - з подивом подивився Леві. Жінка лише жахливо всміхалася.
-Якщо ти вийдеш - тебе уб’ють. - засміялася вона.
Очі Леві налилися кров’ю, а Дрек повернув голову в її бік. За вікном стояло кремезне створіння, обличчя якого було прикрите клаптиком тканини. Воно не говорило, але тримало в руці здоровенний тесак.
-Посидь ще трішки, я так ціную гостей, що до мене заходять. - погойдувалася стара.
Леві сів та замовк. Його тіло тремтіло, як у цуценяти, а очі більше
ніколи не підіймалися в бік вікна. Дрек дивився в той бік, але нічого не помічав.
-Нам треба забиратися звідси. - пошепки сказав Амос. - Вона навіжена.
-Чому? - спитав Дрек.
-Ти не бачив те створіння у вікні?
-Про що ти? Ні.
-Він стояв там із кремезним тесаком. - спалахнув Амос. - Ти знущаєшся?!
-Хлоп’ята, все добре? Ви посидіть ще трішки. - піднялася стара та підійшла до полички з банками. - У мене є для вас дещо.
-Не намагайся нічого брати з її рук, Дреку, це погано закінчиться.
Леві став спиною до старої та щось говорив могильнику. Той не спускав очей з вікна.
-Я теж його бачу. - сказав із тремтінням він.
На шиї звисали згустки крові, а той клаптик перетворився на шолом. На поясі мав “маски” зі шкіри, а живіт був потрепаний ножом. Руки зшиті, а з тої металевої оболонки долинали звуки гудіння і хрипіння. Він благав його убити, але все так же біг убивати сам.
Стара розвернулася, а в банці плавали очі та язик. Очі висвітлилися і були схожі на трупні.
-Хлоп’ята, будете? Я сьогодні пригощаю. Давно не було у мене гостей. - вона показала пальцем ліжко.
Увесь цей час, що Дрек, що Амос не помічали, що покривало було зроблене із людської шкіри, а навкруги висіли “маски” із неї. Леві швидко схопився за ножа та наніс удар старій прямо у серце.
Постать у вікні зникла і почала вибивати двері. Стара впала та
зойкнула, а калюжа крові почала витікати у щілину під дверима. Дрек схопив кейса та кричав, що потрібно тікати. Він вибив вікно та пригнув крізь нього, після чого це й зробив Амос. Їх очі передавали споконвічний страх, який вони ніколи не знали. Вони не озиралися, але чули, як за ними біжить, щось дуже і дуже кремезне, а у вікнах запалювалися ліхтарі та чутно було важке скрекотіння. За мить перша куля влучила у землю біля ніг мексиканця. Той підстрибнув, але не збавляв темпу. Вони чули дикі крики, як їх порубають та
зроблять із них килима або прикрасять, як картину на стіну. Серед них жахливо вурчав, по - дитячому, велетень, який грохотів землею.
Постріли куль не припинялися, і одна пройшла крізь поверхню шкіри Дрека та злегка зачепила плече. Той зойкнув, але не
зупинявся. Куля пройшла вище і залишила подряпину.
-Не спиняйся, дурню! Швидко праворуч і стрибай у воду. - викрикнув Амос.
-Ти збожеволів, сучий сину? - лаявся Дрек
-Це наш єдиний вихід. Течія врятує нас, негайно!
Амос стрибнув у воду, а за ним пригнув Дрек. Їм у слід пригнуло декілька мисливців за шкірами і волали прокльони у їх сторону. Чоловіків кидало зі сторони в сторону, але щастило не потрапляти на високі каміння, що стояли посеред річки. Вони намагалися схопитися за гілки, які нахилилися прямо до води. Один з
мисливців розбився об каміння, розтрощивши ребра та череп, а ще декілька забрала течія, коли Амос і Дрек вже висіли на одній із
нахилених гілок.
-Яка ж срань... - кашляв мексиканець. - І чому я натрапляю з тобою в одні халепи?
-Знаєш, засранцю, коли ти за мною не пішов по п’ятах, я бід не знав.
- сказав Дрек.
-Тобто у всьому винен я? - розлютився Леві.
-Мати твоя, бо вродила такого виродка. - лаявся могильник.
Амос накинувся на Дрека та почав бити його в обличчя. Очі
наповнились гнівом, а навкруги почав йти дощ. Він уявляв як б’є
того біглого раба, як картинка швидко змінювалася, то з Дрека, то на нього, але швидко зупинився і побачив кулаки у крові.
Могильник лежав без свідомості із кривавим обличчям.
Мексиканець приклав вухо до серця та чув, як те ще б’ється, а поруч легені ще дихають. Він поклав сухе тіло собі на плечі та поніс у
напрямку старої, занедбаної церкви, яка стояла при болоті.
Навпроти старих, занедбаних дощечок, із зелених водянистих фарб квакали техаські ропухи, а навколо швидко пролітали срібнокрилі бабки. З під води виглядали червоні очі алігаторів, які полювали за здобиччю у ночі. Вони прислухалися до тіла, яке тягли неподалік по стежині та спокійно відпливали у той бік. У кущах рискала своїми
кігтями насторожена пума, яка за мить накинеться на змію, яка проповзала поруч. Її ікла тріскали під кістками здобичі, а зіниці
розширювалися від смаку, що заповнював усю морду. На горизонті розхитувалися таблички, котрі вели подорожніх на різні дороги.
Частина назв давно стерлася, а інша загублена десь у болотах.
Поверх їх стирчали кістки або листва, що попадала у згубні зелені та тягучі “піски”. Повітря тхнуло гниллю, мокрим деревом і чимось старим, забути, ще до того, як сюди прийшли люди. Серед цієї
трясовини стояла богом забута церква. Вона ніби не приймала молитов, не тягла у себе віру, а лише щодня поглиналася вирвою.
Дерев’яні стіни почорніли від вологи, а деякі дошки розбухли та
розійшлися, залишаючи після себе щілини, що притягували морок. Дах провалився з одного боку, і божі “сльози” лилися всередину,
наче це місце давно перестало бути святим. Хрест на верхівці перекосився, звисав, мов зламаний хребет того безхатька, що колись просив тут милостиню та притулку. Крізь шпарини проходив вітер, а навколо було чути крик, який лунав з хреста. Він стогнав так
протяжно, ніби пам’ятав усі молитви та церковні пісні, які колись тут співалися. Двері стояли злегка привідчинені, запрошуючи усіх байдужих до себе всередину. За ними не було світла, лиш густа та темна пітьма, що поглинала у собі погляди тих, хто стояв навпроти.
Іноді блискавка рвала небо, і тоді можна було побачити перевернуті ікони, розкидані лави та столи. Десь поруч хлюпало, і це не вітер, та не дощ. Щось рухалося у воді, і кожен раз, коли вдаряв грім, а потім супроводжувався світлим батогом, церква здригалася, немов жива, ніби досі когось чекає. А може - вже й ні.
Крізь дверну шпарину Амос заволік безсвідоме тіло Дрека та поклав навпроти потемнілої ікони. Він запалив свічку та присів навпроти могильника, важко вдихаючи. Блискавка час від часу освітлювала середину, і Леві розглядав обличчя свого “приятеля”, яке було
змордоване його кулаками: розбита губа, вибитий зуб та надірваний шмат щоки. Амос викинув сірника та взявся за голову, картаючи
себе за це. Небесне світло пробивало тінь, яка проходила через
масивні темні коридори, поступово наближаючись до мандрівників. Мексиканець дістав сигару та підійшов ближче до могильника.
-Що ж я накоїв... - він підняв повіку Дрека. Очі ворухалися.
Поступово церкву почала заповнювати вода, а дощечка під ногами провалюватися. У стіни з надвору хтось почав важко стукати, а
всередині, далі у глиб, чулися тяжкі кроки. Амос потягнувся у карман Дрека та вийняв шмат карти із вказівкою на місце.
-Це, мабуть, або остання, або передостання частина.
Дрек закашлявся та з рота полилася піна. Леві швидко зреагував та підпер йому голову, аби той не задихнувся у власній слині. Амос став та спостерігав за могильником.
-Що ж, або ти виживаєш, або на цьому наші шляхи розходяться. - затушив сигару Амос. - І чому такому виродку, як ти, поталанило знайти це. - Леві оглядав карту та шмат золотого каміння. - Довго я це не втерплю.
Дрек важко вдихнув повітря та безсило кашляв на підлозі. Він оглянувся по сторонах та побачив в глухому куті худорлявого старого, який був схожим на безхатченка, що переслідував його. Тіло важко хиталося з сторони в сторону від повітря, а блискавка освітлювала його червоні очі, що натомилися від сліз. Вони
передавали втому та горе того чоловіка, який не зводив з Дрека погляду. Зіниці набрякли, а тонкі руки опустилися до колін. Через декілька секунд, старигань стояв на них і прикрив обличчя
долонями, а потім дуже голосно плакав. Амос не помічав поряд
Дрека, який прийшов до тями, а лише споглядав у діри, де крізь них у кущах щось рухалося важке. Старигань підняв вказівного пальця та показав на мексиканця, що стояв поряд із могильником, і важко плакав.
-Я не зміг перервати цикл.
Дощ за вікном розвіявся, а чорні хмари зникли ніби їх і не було. Навколо безкрайніх кордонів неба пробивалися маленькі світила поряд із молодим та гострим місяцем, що своїм народженням започаткував смерть.
Леві поглянув на Дрека, а той витріщився на нього безумними очима. Могильник швидко встав на ноги та сказав Амосу.
-Не смій до мене наближатися. Я тебе вб’ю.
-Заспокійся, Дреку, я не думав, що роблю.
-Далі кожен сам по собі.
-Доля все одно зведе нас в Вальє-де-оро, хочеш ти цього, чи ні.
-Я надіюся: ти здохнеш від рук бандитів чи укусів тварин.
-Дреку, я все одно буду поряд і знайду тебе у тих місцях, про які ти не здогадуєшся. Ти приведеш мене до золота, а як ні, то твоє життя обірветься тут.
-Які гарантії, що ти не уб’єш мене після того, як я тебе туди приведу?
-Я викину перед тобою усю зброю і заберу те, на що насправді заслуговую.
-Ти і заслуговуєш? Забереш пару центів і роби, що тобі заманеться.
-Аж ніяк, могильнику, або ми тримаємося разом, або один із нас не доживе до завтра.
Дрек швидко зловив думку, що він уб’є Амоса у печері, аби ніхто не здогадався, куди він подівся. Зник та й все, але для початку треба була зброя, бо він не вірив у жодні гарантії від того, хто стояв
навпроти нього: і у його історії в пріоритеті було залишитись живим.
-По руках, але руки не стискаю. А тепер віддай шмат карти.
-Про що ти?
-Віддай, а то я справді тебе уб’ю.
Амос протягнув шмат карти Дреку, а той замотав її у тканину та сховав в кишеню.
-А тепер повторюю знову, як та навіжена сучка, ти не наближаєшся до мене ні на крок. Зрозумів?
-Цілком.
-Наступний твій крок до мене рівносильний смерті.
-Гаразд. - спокійно сказав Амос.
Вони розійшлися по далеких кутках, і засипали лише тоді, коли
впевнювалися у тому, що кожен з них закриває очі. Навколо гуділи кущі та перестали квакати жаби. Алігатори поховали свої очі, а пума утекла кудись далеко. Навколо лісу нависла постать чогось моторошного, гігантського, що пливло у небі, аби повернутися знову.
V
Полювання на алігаторів - Продавець зброї - No vale la pena seguir con vida(1) - Роздуми Амоса - Пастор убиває Курта - Зустріч Пастора і Чоловіка в чорному - Про чистилище та цикл.
1 - Жити далі не має сенсу
1
Прохолодні тенета вологості вдаряли в обличчя Дрека, а перші промені розкривали тому сплячі очі. Навколо голосно співали пташки, а біля болота важко чвакали алігатори. Навпроти вже сидів Амос, який нарізав тоненькими шматами м’ясо, клав на тортилью та запивав чимось схожим на бурбон. У шлунку могильника, як у пустій труні, вічна пустка, яка пожирала зсередини. Вени виступали на голові від злості, адже вчора він ще мав змогу поїсти, а зараз
жадно давиться слиною, споглядаючи за Леві.
-Не дивись на мене так, Дреку. - жував шмат за шматом мексиканець. - Пропалиш мені одяг.
Дрек важко ковтнув слину та піднявся на ноги. Руки махали по сторонах, проганяючи надокучливих комах, що насідали на обличчя, адже так той могильник смердів.
-Пішов до біса. - сказав Дрек.
-І тобі “доброго” ранку. - відповів Амос.
Гнилі дощечка важко похитувалися від вітру та починали розходитися. Будівля щосекунди могла завалитися.
-То що ми будемо йти чи вмремо під цими дошками? - запитав мексиканець.
-Мг. - буркнув Дрек.
-Ти, мабуть, злишся на мене, що не можеш поїсти. - прицмакував
м’ясом Амос. - Не хвилюйся, не здохнеш. Трішки тебе помучаю, аби було тобі уроком, а далі буде видно. Ти ж не підпускаєш мене до
себе.
Дрек закипав від злості, тіло стискало, а в грудях накопичувався
сніжний шар розміром з будинок. Він споглядав на ніж мексиканця, а у голові лунала думка: “Зараз або ніколи”, але ноги навіть не рушили.
-Ходімо звідси. - сказав Дрек.
Амос викинув недоїдки на вологу підлогу, а решту поклав у кейс. Він стряхнув із себе крихти та пішов у бік входу, єхидно усміхаючись собі під ніс. За хвилину, як Дрек, помітив, що Леві немає навкруги, він накинувся на ту брудну їжу і одним комом закинув собі у рота.
-Я чую, як ти жуєш засранцю. - гукнув Амос.
-Тобі то що, ти її викинув. - буркнув Дрек.
-А, можливо, якби ти запитав дозволу, то я б з тобою поділився, а так харчуйся брудом, грязна свиното.
Дрек лаявся і у своїй голові, зіниці наповнилися кров’ю, а погляд передавав лють та агресію. Він думав, що уб’є його, коли той засне, але відразу відкинув цей варіант, адже Амос спить з відкритими очами і відразу ж прокинеться, як почує, що до нього хтось
наближається, тому треба було міркувати серйозніше.
Мандрівники покинули церкву та попрямували обережно крізь болото, аби не провокувати алігаторів. Дрека за обличчя кусали різноманітні комахи, через що там з’являлися ледь помітні рани.
Амос же в свою чергу убивав змій, які проповзали поряд. Він
зневажав їх, мав дитячу огиду, тому навіть не кидав поглядом, коли вбивав гострий ніж їм у голову. Леві свіжував їх на ходу та закидав шкіру у сумку, аби потім продати. Через півгодини вони вийшли на
чисту стежку, яка вела у Сент-Кроу, котрий знаходився за 5 миль звідси.
-Там зупинимось. - вигукнув Амос.
-Тебе забув запитати, де ми зупинимось. - сказав Дрек.
-Твоє діло, але якщо закортить згнити після стількох укусів то йдемо далі, а як ні, то зробимо перепочинок і ти сходиш до лікаря.
-Невже й туди ти за мною підеш? - запитав могильник.
-А як же, чи ти хочеш, щоб я за тобою по всіх цих джунглях ганявся? Немає мені що робити. - відповів Амос.
-Надіюся, що ти здохнеш швидше.
-Амінь.
Посеред дороги стояло величезне каміння, на якому виднілися плями крові. Поряд із ним була перекинутий візок, а поруч убита коняка. З візка дістали усе, а позаду каменю хтось важко дихав.
Амос наблизився першим, а потім вже на відстані підійшов Дрек. Там валявся чоловік, якому здерли шкіру на обличчі, але він ще дихав, а з кожним видихом кричав від болі. Його зуби не рухалися, а очі застигли від жаху, що він пережив.
-Мати рідна, хто це з тобою зробив? Невже вони... - запитав Амос.
Той важко подивився на мексиканця та споглядав у бік дерев та темної пустки, що була серед них. Він вдаряв по землі рукою, а з очей текли сльози.
-Та дай йому води, йолопе! - крикнув Дрек.
-Якої води, дурню, він мертвіше усіх мертвих через деякий час буде. Йому ніщо не допоможе.
Той чоловік сперся на візок та заговорив до Амоса.
-Тікайте... - хрипів він. - Вони ще неподалік.
Його тіло впало бездиханним, а жах наповнював очі Леві. Він повернувся до Дрека і тремтячим голосом сказав.
-Хочеш ти цього чи ні, але ми мусимо бігти у Сент-Кроу.
-Ти знущаєшся? - викрикнув Дрек. Амос помітив тінь, що падала з кущів.
-Зараз! НЕГАЙНО!
Дрек кинувся вслід за Амосом, а неподалік вийшли ті психи, що
гналися за ними минулої ночі. Вони сховалися за ще одне гігантське каміння неподалік та слухали, як ті топали до трупа. Їх ватажок неприємно сміявся, а серед них був той здоровань. Він закинув на плечі труп чоловіка та пішов, озираючись навколо. Серед них один вилупок зупинився та став рознюхувати околиці. Він вчуяв когось та почав наближатися ближче до каміння, де сиділи ті двоє. Дрек
помітив його першим, і сказав про це мексиканцю. Кроки ставали дедалі ближчими, а Леві вже хапався за ножа.
-Скажи мені, чи його дружки далеко. - пошепки сказав Амос. Дрек обережно виглянув із каміння, а навкруги нікого не було.
-Там нікого немає. - прошепотів могильник.
-Добре.
Кроки майже доходили до каміння. Мексиканець присів та почав прислухатися до стукоту чобіт. Як тільки вони зупинилися, то Леві зрозумів, що той виродок поряд. Він вибіг та всадив йому ножа у
череп, через що той звалився мертвим з ніг. Дрек сховав обличчя, переживаючи шок, але часу на це зовсім не було. Амос вирвав з
черепа ножа і сказав, що потрібно швидко бігти. Могильник
підірвався вслід за мексиканцем і через кілька захеканих зупинок вони дійшли до поселення.
Сент-Кроу зустрічає мовчки: дерев’яна арка стояла перекошена, ніби її намагалися зірвати, але так і залишили гнити. На ній ледь
читабельний напис “Saint Crow”, а під ним прибитий, та почорнілий від часу, цвяхами ворон. Дрек зупинився на мить та розглядав поселення.
-Тобі не здається, що тут занадто тихо? - сказав він.
Амос не відповів, лише провів очима по дахах. Вікна більшості будинків були забиті дощечками або накриті брудними ганчірками. Деякі двері висіли навскіс, а інші - навпаки, ніби їх підперли чимось
важким. На вулиці майже нікого не було. Поряд із вивіскою “Салун Старого Рейта” сидів дідок, який перебирав горох. Його руки
тремтіли, а очі дивилися кудись у порожнечу. Коли Дрек зробив перший крок - дошки під ногами глухо скрипнули. А разом із ними зачинилися перші двері ставні. Потім і ще одні. І ще. Наче саме поселення казало: “Вам тут не місце”.
-Люблю такі місця, тут або швидко заробляють, або швидко помирають. - розсміявся Амос.
-Ти завжди такий бадьорий перед небезпекою? - запитав Дрек.
Амос нічого не відповів - вони рушили далі. Запах у місті стояв дивний - не гниль та не болото. Щось липке та солодкувате, ніби полежавше м’ясо декілька днів. Біля сходів будинку лежала
тканина, яка щось накривала. Леві припідняв її та побачив голову алігатора, а через вікно сидів досить дивакуватий чоловік, що чистив свою рушницю. Раптом позаду почувся скрип - обоє різко обернулися. На другому поверсі будинку стояла жінка, повністю бліда, а очі - запалі. Вона дивилася на них не кліпаючи, а потім просто зникла у темряві. Мексиканця обійняли дві руки за плечі. Леві відсахнувся і не на жарт перелякався, а Дрек дивився з жахом на чоловіка, що дивився на них з нерозумінням.
-Ви хто будете, чорт забирай. - сплюнув чоловік. - Тут ніхто не ходить, як з’явилися ті шкуролови.
-Ти якого хріна так підбираєшся?! І хто ти в біса такий?! - кричав Амос.
-Та заспокійся ти. Отісом мене звуть, місцевий ловець алігаторів. Бажаєте підзаробити? - запитав він.
Дрек з недовірою дивився на реднека перед ним.
-Що то за жінка була у вікні? - запитав могильник.
-А! Навіжена Марла. Не чіпайте її, вона не троне вас. - прубормотів він.
-Скільки платиш і що за робота? - запитав Амос.
-Убити декількох алігаторів, плачу 15 доларів за тіло. Не багато, але кожен заробляє, як може.
-Чому тут все таке убите? - поцікавився Дрек.
-А ти подивись довкола. Хіба тут гарні дороги, якими можна доїхати? Відколи з’явилися ті шкуродери, так взагалі сюди ніхто не їздить. Чули за них?
-І навіть зустрілися. - буркнув мексиканець.
-Не пощастило хлопці... У нас тільки зброярня гарно працює, бо треба відстрелювати тих тварин, і інших, тому за набої гарно платять. Тут люди щодня грають у лотерею, чи повернуться вони з Богсайду, тутешнього міста - гіганта, чи ні.
-Скільки звідси до Богсайду і в яку це сторону? - запитав Дрек.
-15 миль звідси на захід, але потрібно берегти сраку. - закурив Отіс. - Шкуролови майже не суваються туди, бо там солдати і шериф. Їх швидко відстрілюють, але коли наглості вистачає, то залазять аж у місто. Тому були випадки, коли на дорогах убивали людей від Богсайду і прямо до Сент-Кроу. - сказав він.
-Бачили ми такого бідолаху. - сказав Леві. - Те ще видовище.
-Земля йому болотом. - подивився на небо Отіс. - То що, грошенята заробляємо? Ви будете не одні. Я та один мій знайомий Рой. Разом попливемо, я покажу як і що.
Дрек перекинувся поглядом із Амосом.
-А лікар у вас тут є? - запитав могильник.
-Звісно хлопче, і вилікує він тебе. Ти що рік не мився чи що?
Зазвичай тутешні гнуси не налітають так сильно, але вигляд в тебе, як то срака мамонта. Ну ходімо до мене, розкажу, що і як.
Вони “впали” у невеличкій будівлі, де на стіні зустрічала тутешніх гордість Отіса або ж білосніжна шкіра найбільшого алігатора
альбіноса, якого він убив. Очі сяяли, а старі рани щоразу боліли від погляду на неї. Він кинув револьвера на стіл, важко сів на стілець та промив давнє, болюче місце водою.
-Фантомні болі, хлопці. - сказав той. - Лише так послаблює біль.
Рана давно загоєна, але ось тут. - він показав на голову. - сидять усі спогади.
Ті двоє навіть не смикнулися, аби щось сказати. Дрек стояв в правому кутку, а Леві - у протилежному. У будівлі завжди стояв
запашний аромат крокодилячого м’яса, який пронизував ніздрі, що мексиканця, що американця. У Дрека сильно болів живіт, що той хапався за нього, а Амос лише посміхався.
-Чого ти смієшся? - запитав Отіс. - Йому боляче з голоду, з такого не жартують, а допомагають.
-Він заслуговує. - сказав Амос.
-У наші часи змін, де так неподалік зростає механізований гігант, варто триматися разом...
-Так - так, дуже цікаво звісно. - перебив Леві.
-А, важкий на язик. Ну нічого, ще декілька таких слів і я його тобі відріжу, і скину його на потіху тваринам, які тут плавають.
-Впевнений? - Леві дістав ножа.
-Ще б пак. - Отіс навів револьвера на нього.
Він вистрілив і куля пройшла біля голови Амоса, той присів і піт заступив на обличчі.
-Послухай сюди, ви прийшли сюди підзаробити грошенят, а не диктувати мені свої умови та тим паче хамити. Бери приклад зі свого товариша. - він указав на Дрека. - Досі нічого не сказав.
-Він придурковатий. - тремтячим голосом сказав Леві.
-Стули пельку. - звернувся Дрек.
-Замовкніть обидва! Що я пропоную: сьогодні ввечері випливаємо, перед заходом сонця вже маємо бути на болотах. Їх противні очі дивляться прямо, як поступово починає темнішати. - Отіс закурив сигару. - Нам потрібно знайти середнього до 300 кг, самця. Шкіра з нього найкраща, а особливо запам’ятайте: самку ні в якому разі не чіпати.
-Чому? - запитав Дрек.
-Це наша золота жила. Відкладе яєць, а потім вилупяться з 10 алігаторів, які потім підуть на шкіру. Відлічити їх не складно,
самець здоровий, як бик, самка менша, але потрібно бути
обережним. - Отіс показав на стіну. У цих болотах завелось щось подібне, як позаду мене. Біле та чорт забирай страшне.
-Якщо вбиваємо білого - платиш сотню. - сказав Амос.
-Заплачу більше, якщо це дійсно станеться.
-По руках. - сказав Леві.
-Ввечері зустрічаємося біля човнів, вони позаду будівлі. - викинув сигару Отіс. - Не промахнетеся.
До вечора двоє подорожніх сиділи навпроти салуну на відстані аби бачити одне одного. Вони не промовили ні слова, а вуста посохли, ніби кукурудза на полях. Дрек прислухався до тихого життя під землею. Чітко чув, як землериї проходять крізь скелети, або як нещодавний труп досі гниє, булькочи під землею. У свій час Амос споглядав за небом, як за безкрайнім природнім створінням, яке полонило власною волею і жагою пізнати його. Там пролітали
різноманітні птахи, які несли на своїх крилах важкість неба та
знання про його течію. Той дідок, що теребив горох, кудись подівся і біля салуну нікого не залишилося. Хтось позаду них прибивав дощечками двері, а вдалені було видно, як вийшла дитина чиє волосся пролягало від кінчиків пальця до очей. На її тілі не було жодного оголеного від волосся тіла, і нагадувала вона якусь
прямоходячу мавпу, яка голосно сміялася. Мати вибігла на вулицю та випорола її за те, що та без дозволу покинула будівлю. Це місце ще більше було схожим на божевільню, аніж коли сюди ввійшли Дрек та Амос. Поступово на горизонті вечоріло, тому першими кроками до Отіса пішов Дрек, а в слід за ним Амос. Поруч із
човнами стояло двоє чоловіків, які щось бурхливо обговорювали та закидали у човни мотузки, гарпуни та набої.
-А ось і вони! - вигукнув Отіс. - Рою, це ті двоє, що я тобі розповідав.
-То геть якісь дурні. - сказав він.
-Що ти сказав?! - вигукнув Леві.
-Не смій, Рою. Він скажений якийсь. - буркнув Отіс.
-Нічого, містере! Вам, мабуть, здалося.
Усі залізли на два човни, в одному був Рой та Дрек, а в іншому Отіс і Амос. Човен важко відходив від берега, розрізаючи густу, темну воду, що більше нагадувало рідку землю, ніж річку. Весла входили у неї без звуку - лише важке, липке чвакання, ніби сама земля не хотіла їх відпускати, хто наважувався пливти глибоко у ліси. Над водою висів туман розірваний на клапті між чорними стовбурами дерев, що росли просто із болота. Їх коріння, викручене та оголене, стирчало назовні, немов кістки, які хтось не став закопувати.
Гілля звисали низько, торкаючись то шиї, то плеча, залишаючи мокрі і холодні сліди. Іноді з них повільно падала вода, не краплями, густими ковтками, що пробивали поверхню з глухим плескотом. Десь у темряві щось почало плескатися, і вода
відповідала легким коливанням, яке доходило до човна із
запізненням, ніби сама трясовина вирішувала, чи показувати, те що там ховається, чи ні. Очі почали з’являтися поступово: спочатку
одна пара, далеко, майже нерухома. Потім ще одна, ближче до води. Вони не світилися яскраво, як вогні, а лише тьмяно відбивали залишки світла, що пробивалось крізь густе гілля. Вони лежали на поверхні, не рухаючись, лише із цікавістю споглядали за човном, який повільно розривав гущу боліт. Човен ковзав далі, і разом з ним повільно рухався світ, залишаючи за собою дерева, кущі та гниль.
Усе текло, перекручувалось, ламалося на хвилях, які ж самі
народжувалося від руху. Іноді з глибин підіймалися бульбашки, великі та повільні, лопаючись із тим видихом, ніби під водою, щось важко дихало.
Запах стояв важкий настільки, що осідав у легенях та заважав дихати. Гниль, мокра кора, стара кров - усе це перемішувалося у
ніби солодкий, трупний аромат, від якого хотілося відвернутися та більше ніколи не вдихати. Він чиплявся до горла та осідав, і не виходив, навіть коли видих ставав глибшим. Десь праворуч вода
різко розійшлася не шумно, навпаки, занадто тихо, як для чогось великого. Велика хвиля докотилася до човнів, важко похитнувши їх, а там далеко, великий білий хвіст ховався у глибинах лісу. Уся
команда затамувала подих, а під ними пливли тіла алігаторів, які не звертали на них увагу, а просто прямували туди вдалечінь. Вони з’являлися та зникали, пропливаючи і поряд, і під човнами, і зникали настільки раптово, ніби дихали разом із болотом. Раптом
неподалік одна з поверхонь позаду човнів розламалася не хвилею - формою. Щось велике та біле піднялося на мить, оголивши старі шрами та показавши червоні очі, і знову пішло під низ, пливучи подалі від човнів. Отіс запанікував, а відголоски минулого вдарили у вуха. Він швидко присів та схопився за голову, бурмочи собі щось під ніс.
Тиша навколо них ставала глибшою, навіть рухи мисливців
здавалися неприродніми. Трясовина поглинала їх повільно у себе, а човен більше не плив, його ніби тягнуло щось всередину, у цю
темну, живу масу, яка обережно, але вперто, приймала все, що до неї підпливало.
За мить Рой дістав гарпуна та пошепки сказав хлопцям:
-Як тільки я ударяю, ви кидаєте на нього мотузки, і слухайте сюди: тримаєте міцно, як свої яйця. Зрозуміло?
Дрек та Амос кивнули головою.
-Отісе, ти знаєш що робити.
Рой кинув гарпун у воду - і вода почала розбиватися зі сторони в сторону. Великий зелений хвіст розбивав її поверхню та швидко
кидався до човна. Дрек кинув мотузку на алігатора та важко тримав, то саме зробив і Амос. Отіс дістав револьвера та націлився на голову самця, який розлючено плив до них. Він поцілив прямо між очима, залишивши мертву тушу на поверхні. Усі замовкли, а навкруги алігатори розбіглися після пострілу.
-Хапайте на човен та вшиваємося. - сказав Отіс.
Зовсім здалеку виникла постать білого крокодила, який прямував вслід за човнами, розриваючи хвилі своїм масивним хвостом.
-Трясця ваші матері, негайно тікаймо звідси. - крикнув Рой, побачивши істоту.
Усі гребли так, ніби не готові ще віддати свої життя на потіху альбіносу. Хвилі колихали човни ще сильніше, а масивне тіло
розламувало пеньки. Гучний рев проходив крізь щілини дерев та долинали скрізь в цьому темному окрузі повному пасток. Дрек
взявся за вуха та сховався, йому жахливо боліло в голові після
крику. Зі своєї сторони Отіс дістав пістолета та направляв в сторону голови створіння. Один постріл і він влучив йому в тіло. Воно сильно закричало, але ще більше розлютилося та швидше
попрямувало до човнів.
-Цей виродок, мабуть, потомок мого Рудді, якого я убив та повісив, як трофей.
-Це неможливо, альбіноси не здатні розмножуватися. - заперечив Рой.
-Усе можливо, синку!
-Що будемо робити? - запитав Амос.
-Я не знаю. - похмуро відповів Отіс.
Дрек підняв голову та оглянувся по сторонах, болото закінчувалося річкою, котра розділялися на два боки, на одному з яких важко хиталося надірване дерево. Вітер підсилювався, а це був їх шанс
врятуватися, якщо вони встигнуть, і якщо повалиться дерево.
-Гляньте! Ріка розбивається на два шляхи...
-І чим це нам допоможе?! - викрикнув Амос.
-А ти подивись на те дерево. Воно повалиться в будь-яку секунду. - сказав Дрек.
-Слушне рішення. Пливіть швидше та розвертайте човни ліворуч і нехай допоможе нам Бог. - промовив Отіс.
За мить човни повернули ліворуч, а за ними безперестанку слідував крокодил. Небо важко “бурчало”, гриміло та розривалося, ніби якась істота має звідти показатися, а потім вдарила блискавкою
неподалік. Вітер здійснявся ще дужче.
-Тримайтеся, джентельмени! Вітер може перекинути човни! - кричав Рой.
Дерево розхитувалося та гнулося ще сильніше. Усі почули тріскотіння.
-Давайте, ще швидше! - кричав Леві. - Курва, воно наздоганяє!
Очі істоти вже майже наближалися до човнів, Отіс без перестанку стріляв у нього, паралельно тримаючись за човен, аби не впасти. Болото кровило, а на поверхні заступали червоні згустки. Тварина кричала від болі, і від того ставала ще більш роздратованою. Її пащека, розміром з маленьку крамничку, накинулася на човен, де сидів Отіс, він кинув гарпуна їй в горлянку, від чого та відсахнулася та впала у воду. Вітер зламав дерево, і воно впало на голову
крокодилу, повністю його знерухомівши. Трясовина гуділа, а Рой зауважив:
-Воно не мертве, чуєте сопіння? - вітер вщух, а навколо і з ним ліс.
-Забираймося звідси, доки є шанс. - сказав Леві.
Темну глибини лісу почали відступати разом із чорним туманом, а навкруги почало пробиватися світло, міст та дорога, крізь яку
проїжджали вершники.
-Чорт забирай, і де ми? - запитав мексиканець.
-Не хвилюйся, неподалік. - сказав Отіс. - Я ці землі, як кожний свій зуб, знаю.
-Назад пливти немає сенсу, рухаємося уперед до Дедвіллоу, там займемося нашою тушкою. - сказав Рой.
-Далеко це звідси, і що це за містечко? - запитав Дрек.
-Досить цивілізоване, хоча зрідка можна там зустрінути розумну людину. - сказав Отіс.
-Чув я про те місце. - Вставив свого носа Амос. - Згниє швидше, аніж заново відродиться. Воно настільки маленьке, що закрадається
думка, ніби поселення складається тільки з родичів. - Він розсміявся.
-Подеколи правда, а подеколи - ні. Але краще стули пельку, коли ми туди приїдемо. Ті мешканці не досить відомі спокоєм і розумінням.
- сказав Рой.
За якийсь пройдений час, човни вже врізалися повільно у
твердіший берег, де болотяна вода вже втрачала свою густоту і
переходила у мутну річкову течію. Пісок під ногами був мокрий, але не чвакав - після трясовини це здавалося майже полегшенням.
Рой першим вистрибнув на сушу, важко вдихнув повітря та глянув навкруги.
-Витягуйте її, швидко!
Усі мовчки взялися за тушу алігатора. Мокра шкіра ковзала в руках, тягнула до низу, ніби навіть після смерті не хотіла покидати воду.
Отіс працював віддано, короткими рухами. Амос час від часу
пирхав, але був покірний та не жартував, а Дрек кидав погляд назад, ніби перевіряючи чи не дивиться щось на них. Коли вони витягнули здобич на берег, Рой кивнув у відповідь.
-Дедвіллоу за пагорбом.
Вони тягнули крокодила закрученими стежинами та проходили повз скрючені дерева та облізші кущі, що царапали шкіру їм. Чим далі вони йшли, тим більше дорога втрачала вологу, ставала сухою та потрісканою. А із нею змінювалося повітря: із важкого болотяного, до свіжого та чистого. Усі вдихнули на повні груди і усміхнулися, але разом із болотом запах гнилі нікуди не втік, ніби вріс прямо їм у шкіру. Першим знаком міста став звук. Молоти
вдаряли об металеві поверхні, поряд щось голосно скрипіло. Вони піднялися на пагорб і перед ними відкрився той самий маленький Дедвіллоу, який лежав в улоговині, наче його спеціально втопили нижче рівня землі.
-Очманіти.. Один, два, три. Та там хатин не більше з 10. - сказав Дрек.
-Про це містечко знають лише ті, хто живе навколо Сент-Кроу. - зауважив Отіс.
-Верхівка Богсайду чхала на цих людей з цього пагорба, де ми стоїмо. - лаявся Рой.
-Таке собі видовище, ще гіршого за життя не зустрічав. - додав Амос.
По дорозі їх зустріла вивіска “Deadwillow”, яка ледь трималася на одному цвяху, а буква “W” була перекошена, і здавалося, що надпис читається, як “Dead will owe”(1). Мисливці зайшли у поселення з великою тушою крокодила. Місцеві відразу кинули на них свої
дивакуваті погляди. Серед усього цього безладу у куті знаходився магазин зброї.
-На чорта їм зброя? - запитав мексиканець.
-А ти думаєш, що навіть тут не хочеться убити? Ці полукровки чи діти інцесту вб’ють рідного брата, якщо той скаже щось не те. - сказав Отіс.
-Таке маленьке містечко, а все одно бажає знищитись. - зауважив Дрек.
-У невеличкому сімействі гризуни здатні убити свого, аби вижити, а тут убивають заради потіхи. - мовив Рой. - Тому держіть свої гемби під замком і не патякайте лишній раз. - Він кинув погляд на Амоса.
Той лише сплюнув та відвернув обличчя від мисливця, який пропалював його поглядом.
Мешканці мало чим відрізнялися обличчями одне з одним. Подеколи старі або люди старші могли мати справжні та неоднакові риси.
1 - “Мрець залишиться в боргу”
Дрек зауважив, що більша частина людей з якимись неприродніми дефектами, на що Отіс відповів: “Їх прагнення засунути свою
“зброю” у власну ж сестру чи доньку карає природа”. Навпроти скошеної хатини, яка розхитувалася від вітру стояло двоє чоловіків абсолютно не схожі одне на одного. На них вирячився Амос.
-Чого ти вилупився? - сказав один із них.
-Не беріть у голову. - мовив мексиканець.
-Кажи.
-У цьому місці копій, ви як оригінал. - усміхнувся він.
-Шо? Ми близнюки. - сказав той.
-Ага. - сказав інший близнюк.
Леві голосно розсміявся, на що отримав обурені погляди та розлючений голос.
-Слухай, якшо ти думаєш, що ми тупі, то це неправда. По крайній мірі зі мною. - сказав близнюк.
-І зі мною теж. Стривай... - інший розвернувся до брата. - Ти хочеш сказати, шо я тупий?
-А шо я чи шо. - мовив той.
-Ти дурна, як той сказав, “копія” і не більше. - мовив близнюк.
Інший зарядив револьвера та направив його на брата. Амос не міг припинити сміятися.
-Забери свої слова назад.
-А не заберу.
-У тебе є останній шанс.
-Мені похріну.
Сміх Леві перервав постріл. Голова другого смикнулася і він впав, як мішок з мокрим піском. Близнюк заховав револьвера і подивився вниз. Довго дивився навіть не кліпавши, а потім перевів свій погляд на мексиканця.
-То чого ти вирячився на мене? Так буває, він потім прокинеться і ми знову говоритимемо. Дай йому лише час.
Амос подивився з жахом на сумну картину, яка стала перед ним. Посмішка повернулася, але тепер була зовсім іншою, натягнутою - як тонка нитка. На вулицю повиходили люди, а мексиканець вже забрався звідти. Вони кричали на близнюка, що той його убив, а той заперечував, що це неможливо, адже людина помирає тільки своєю смертю або від хвороб, і його брат прокинеться. Проте ніхто не спішив ховати. Ніхто не спішив допомагати, пил повільно вбирав кров, а містечко жило собі далі, ніби нічого не сталося.
-Я ж тобі казав: не займай їх. - лаявся Отіс. - Не смій більше ні до кого підходити, неначе я тебе пристрелю.
-Я ж і гадки не мав, що тут настільки бовдури ходять.
-А ти думав, що чиста кров розуму додає, чи що? - не стримував свій гнів Отіс. - Слухай сюди, ти на території, де цих придурків більше чим нас. Вони хоть і не обдаровані розумом, але кулею точно не промахнуться, затямив?
-Так. - сказав Амос.
-Ось і чудово. Всі решта ходімо до тої хатини, там освіжуємо нашу здобич та й відразу продамо.
Навпроти домівки сидів дідок, який точив два гострих клинка.
Поряд із ним висіла туша бика, а там у відрі стирчав хвіст
крокодила. Із губ в нього витікала слина та виглядали гниловаті зуби. Одне око помутніло, а інше дивилося вправу сторону. Біля нього крутилися мухи, а сам він кашляв, як хворий на проказу.
-Як ти, Луїсе? - викрикнув Рой.
Той лише плюнув та вбив лезо у пеньок.
-Паршиво. Ніби коза, що має ось - ось здохнути. Щось принесли?
Вони притягнули до стариганя крокодиляче тіло. Той обходив його зі сторони в сторону, нюхав, прикладав руку та заглядав у пащеку.
-200 кілограм, молодий ще, як непропалене сіно. - сказав Луїс.
-Так, шкіра ще не поросла шрамами. - відповів Отіс.
-Що ж, за цілого заплачу 50. Шкіра гарна та чиста, а м’ясо ще буде тверде. - сказав дід. - 60, якщо самі його випотрошите.
-Е ні, без мене, повернеш мою частку, Отісе. Нетерплю я це, піду покурю. - сказав Рой.
Вони кинули важке тіло на суху землю, де ще трималося тепло дня. Пісок під нею швидко потемнів, вбираючи вологу, що сочилася з-під луски. Отіс не поспішав. Він обійшов тушу навколо, ніби
перевіряючи, чи вона ще дихає, замотав мотузкою морду та дістав ножа короткого, затертого до блиску.
-Дивіться, і не лізьте під руки. - сказав він.
Мисливець сперся чоботом об бік тварини та зробив перший надріз уздовж спини. Лезо не зайшло відразу - шкіра була товста та туга,
ніби стара гума. Він натиснув сильніше, і ніж повільно поповз уперед. Звук стояв глухий та липкий. Шкіра почала відходити неохоче. Отіс підрізав її короткими рухами, а Леві тягнув угору, напружуючи плечі. Вона відставала клаптями, важка та слизька,
тягнула руки вниз. Амос, тягнучи шкіру, противно усміхався Дреку, але очі були уважні та холодні.
-Ну що, могильнику, це тобі не трупи грабувати. - сказав він.
Дрек нічого не відповів. Він спостерігав, як шкіра відходить від тіла, як під нею відкривається світліше, м’яке м’ясо. Його шлунок стискався, але не від огиди, а голоду.
Амос смикнув сильніше, і шмат шкіри різко відійшов із тріском. Отіс вилаявся крізь зуби.
-Спокійніше, йолопе! Порвеш - дешевше візьмуть.
-Більше 15 не дасиш все одно. - буркнув той.
-Продовжиш так же, отримаєш не більше 5. - сказав Отіс. Дрек не витримав, підійшов ближче.
-Дай ножа. - сказав той.
-А ти вмієш? - запитав Отіс.
-Навчуся. - відповів могильник.
Кілька секунд Отіс мовчав, а потім вручив Дреку ножа.
-Ріж уздовж, не поспішай, не рви і не тупи лезо.
Дрек став навпроти туші, руки трохи тремтіли, але він приховав це спершись коліном у бік тварини. Лезо торкнулося м’яса - цього разу воно пішло легше. Він різав повільно, зосереджено, ніби розкривав щось більше, аніж просто тушу.
-Ти диви! - викрикнув Амос. - Швидко вчиться, може й з мене, поки спатиму, щось зріже. - засміявся він.
-Ти головне, міцно спи, то прокинешся без язика. - сказав Дрек.
-Якщо хочете різати одне одного, то після роботи, і не моїми ножами. - хмикнув Отіс.
Шкіра вже майже вся лежала осторонь, згорнута, як мокрий плащ. Отіс відтягнув хвоста і почав відділяти великі куски м’яса.
-Це на продаж Луїсу разом зі шкірою. - він вказав на ті великі куски.
- Решта по одному куску ваша.
Амос не чекав дозволу, відрізав більший шмат та підкинув його у руці.
-Оце вже розмова, але ми чекаємо грошей.
Дрек дивився на м’ясо, а потім взяв свій шматок: менший та жорсткіший. Він гриз його важко, а решта дивилася на нього, як на безумця, що вперше скуштував м’ясо.
-Луїсе, приймай роботу! Рою ходи сюди! - гукав Отіс.
Луїс погойдуючись зайшов, а за ним - Рой. Вони оглянули навкруги.
-Чудова робота, Отісе, ніби майстер на всі руки. Плачу 70: шкіра бездогана.
-Ось це я розумію. - він потиснув руку Луїсу. - Агов хлопці. Вам по 15, як домовлялися.
-А Дреку за що? - запитав Амос. - Ходяча скалка в дупі.
-Усі зробили свою роботу гарно. Потрібно повертатися у Сент-Кроу, але завтра, бо вечоріє. Ніхто з нас не хоче стати жертвою
шкуроловів, правда?
Вони лише важко кивнули
-Агов, Луїсе, де можна впасти на ночівлю?
-Сходіть до Салл, сусідній будинок - 5 баксів за усіх. Випивка у неї теж є.
-Що ж тоді святкуємо чудову роботу. - зауважив Рой.
-Твоя правда. - сказав Отіс. - Хлопці, ми прогощаємо.
Дрек лише важко покрутив головою, сказав, що не питиме, на що Амос відповів, що той зануда. Могильник інколи розвертався у
напрямку магазину зі зброєю і вже обдумував, як швидко уникнути компанії мексиканця та придбати собі нарешті пістолет чи ніж.
-Рою, можна тебе на хвилинку. - прошепотів Дрек, доки Амос не дивився на нього.
-Що таке?!
-Не кричи. У яку ціну зараз пістолет і набої до нього?
-20 доларів буде. - відповів мисливець.
-А щось подешевше?
-Ножі чи томагавк, але зауваж, що сокира дорожче.
Дрек лише сухо подякував та попрямував до усіх. За вікном вже вечоріло, а люди ховалися у домівках. Навпроти сиділа Марта, з якою розмовляв Отіс.
-Ніч наша, а разом з нею і ціла діжка міцного пива. Тому ходімо швидше, доки не попадали з ніг.
2
У старій хибарі, де вітрини заповнювались попелом, а пересічний мандрівник заходив востаннє, коли метеорит падав на землю, чистив старого Ремінгтона дивакуватий чоловік, який мав вуса тільки на праву сторону. Він скрутно дихав та кидав погляди на таргана, що повзав поверх каси, а потім біг вздовж картини амурського тигра, який оберігав дитинча. Під його сухими ногами, буденно скрипотіла підлога. Ходив криво, трудно ступаючи на
праву стопу, яка єдина була взута. Він усміхався тільки правою стороною і тримав зброю теж тільки праворуч. Після кожного видиху рука потирала серце, а ліве око набрякало слізьми.
Продавець пережив інсульт від якого вже не зміг повністю зцілитись. Довго помирав під лавкою Луїса, доки той не почув стогони, але вийшов тільки тоді, коли вони припинилися. На його чахлих стегнах виглядала кобура, з якої стирчав старий Кольт Миротворець. На вітринах милувався найдорожчий револьвер
ЛеМат, який стріляв розривними кулями, а поряд лежало надбання усього Техасу - Вінчестер Делюкс. Повністю покритий золотом із
гравіюванням слона. Стояв закритий подалі від усіх і під постійним наглядом продавця. Він оцінював його у 200 тисяч доларів і не помилявся у такій катастрофічній для всіх ціні. Там поряд із
гвинтівкою стояв на трофейній дошці висів лук, що нагадував повне відображення трясовини. По всій поверхні тріщини, сам із темного дерева, ніби обгорілий. Його створив безіменний мисливець, який передав цю зброю продавцю, якого звуть Галістер. Він втратив усе та попросив духів біля вівтарю з черепа дати сили тому, кому
вперше ця зброя дістанеться після нього.
У його хатині тьмяно проглядались вогнища, поступово відбиваючи світло на зброю. За вікном була приблизно 10 година, а усі мужі вже тихо спали біля жинок або п’янствували неподалік, проте кожен із них знав: не можна виходити за містечко. Серед усього цього пустиря до продавця в крамницю постукали тричі. Галістерове
серце билося частіше, адже у такий час ніхто до нього не приходив. Ще й вікна скрипіли так, ніби хтось за ними був готовий роздерти його.
-Прошу! Заходьте! - сказав невпевнено він, тримаючи револьвер у долоні.
Двері відчинилися, а за ними показався худорлявий та бородатий чоловік у капелюсі та сильно зморщений.
-Чого тоі? - запитав Галістер.
-Зброю, але маю 15. - сказав той.
-У ене невеличкий виір, але ожу показати усе. - відповів продавець.
-Швидше, я поспішаю.
-Тоді осьо. - Він виклав ножі. - Для шкури, торгівлі, ясницький, тоі який?
Покупець подивився на всі та сказав.
-Щоб був не помітний навіть у кармані.
-У ене для те - е є дешо інше. - Галістер дістав крихітного пістолета, який влазив у комір. - 14, 50.
-Решти не треба. - той кинув гроші, забрав і втік.
-Чо - у вони усі такі оягузи?
За півгодини до продажу
У темній кімнаті, позаду якої горіла лише одна свічка, четверо чоловіків пили, не просихаючи. Отіс не закусював, Рой плювався, Амос голосно сміявся з Роя, а Дрек вдавав ніби п’є, виливаючи те все у рослину поруч.
-Чудовий вечір, чи не так? - запитав Амос.
-Один з найкращих, тільки б музики. - сказав Рой.
-Твоя музика - це не виблювати після чергового кухлю. - розсміявся мексиканець.
-Та годі вже тобі, ви гарно попрацювали. - зауважив Отіс, кинувши погляд тільки на Дрека.
-Ти якийсь тверезий. - сказав Отіс. - Ти ще ні чорта не випив?! - розлютився він.
-Та ви що, я п’яніший за усіх п’яних серед вас. - гикнув могильник. Отіс занюхав кислого огірка.
-Ти дивися мені, засранцю, після Отіса ніхто звідси тверезим не вийде. - Він підлив усім по спиртному. - Ну що, Леві, вип’єш залпом за долар?
-Не з тим закладаєшся. - сказав він. - Я ж не бридкий нюня Дрек.
Могильник вскипів, але змовчав, він очікував, доки Леві нап’ється до безпам’ятсва.
-І чому ви двоє подорожуєте? Ви ж повбивати одне одного готові-сказав Рой.
-Дрек мені завинив, тому й розплочується за це.
-Це я тобі завинив?! Та ти гірше кінського хвоста.
-Ти слідкуй за язиком, бо скоро ми покинемо цих поважних
джентельменів і залишемося одні. Ти ж не хочеш отримати кулю у пазуху?
-Не забувай, я тобі потрібен, щоб дістатися туди.
-Куди? - запитав Отіс.
-А не зважай словам цього марнослова. Хіба ти віритимеш трупокраду? - сказав мексиканець
-Та хоч конокраду, він проявив себе, тому заслуговує повагу і слухати я буду його. - відповів Отіс.
-Тоді вип’ємо за повагу. - вступився Рой.
-Чудовий тост. - усі перевернули по келиху, а Дрек вчергове вилив.
-Якийсь геть слабкий. - сказав Отіс.
-Авжеж, а по-ньому так і не скажеш. - відповів Рой.
Дрек різко підірвався, вдаючи ніби побіг блювати. Амос голосно хропів і не чув, як могильник відійшов від нього.
У кімнаті стало тихіше, ніж було секунду тому. Тишу перебивав скрип стільця, що лунав поряд із Амосом.
-Зачекай... - прошепотів Рой.
Отіс не відповів одразу, його погляд повільно сповз на Амоса. Той сидів відкинувшись: голова набік, рот відкритий, а дихання важке та нерівне.
-Подивись у кишеню. - тихо додав Рой.
Отіс не поспішав. Він підвівся так повільно, ніби боявся, що підлога під ним трісне. Стілець Леві ледь скрипнув, коли той похитнувся.
Рука Отіса зависла над його грудьми. Пальці торкнулися тканини, зім’яли, просунулися глибше - і витягли щось важке. Світло свічки різко вдарило в очі. Це золото. Чистий камінь, тяжкий та непристойний у цій дірі. Рой тихо свиснув, а Отіс лише дивився, повільно закипаючи. Його щелепа стіснулась, а ніздрі набухли.
-Це що за хрінь? - сказав він.
-Це бляха чистіше золото, яке я колись зустрічав. - відповів Рой.
Отіс стиснув золото у руці, і так же різко його опустив. Метал глухо впав на стіл, а наступної миті в руці стискався пістолет. Не піднятий відразу, спершу - в руці, потім - повільно вгору, а на кінці дуло вже торкалося скроні мексиканця.
-Вставай. - сказав Отіс.
Леві не ворухнувся.
-Я сказав вставай. - Отіс ударив його по обличчю.
І лише тоді його очі привідкрились. Він відразу побачив дуло та навпроти золотий камінь. Амос хворо усміхнувся.
-От чорт, я знав, що ти полізеш у кишеню.
-Чиє це? - запитав Рой.
-Моє.
-Звідки?
-З дупи твоєї матері. - засміявся Амос.
Отіс вдарив прикладом по носу мексиканця. Із ніздрів побігла кров, а він різко смикнувся і всміхнувся ширше.
-Запитай у того бісового могильника. - сказав він.
За мить двері хатини відкрилися і Дрек побачив очі, наповнені злобою, та дуло пістолета, яке було направлене на Амоса.
Між ними стала довга мовчанка, а п’яні зіниці Отіса все більше розширювалися. Рой насторожено споглядав на безумні очі могильника, коли мексиканець посміхався кривавими зубами. У домівці чутно лише шурхотіння миш на даху. Рой тримав руки
Амоса, а Отіс перевів пістолета на Дрека, що підняв руки угору. Весь час вони мовчали, навіть не кашляли, навіть не дихали.
Смерть породжує життя, а життя - вічну боротьбу за смерть. Дуло пістолета змінюється кров’ю, тіло падає, а очі вперше бачать вічну темноту. Дитина бачить смерть діда чи баби, далі грубіє, стає черствою, дорослішає та убиває сама. Дотик смерті стає дивним,
жахаючим та приємним, а найбільше поглинає розуміння, що вона здатна відібрати життя. Далі направляє пістолета, револьвера чи гвинтівку на дурня, що підіймає руки навпроти, думаючи, що має перевагу, доки не лунає перший постріл, а потім другий, і так, доки не замовкне назавжди. Пусті вуха чують слова тривоги, доки лунає третій постріл, і останній - четвертий. Зі скроні витікає червона
ріка, а погляд востаннє перед собою бачить чоботи, які дрижать під тиском того, хто тільки що був у ролі жертви. Смерть завжди
перемагає життя, а життя породжує вічний цикл, що закінчується смертю.
Стіни стояли розмальовані червоними фарбами, до яких злегка дотикалось світло. Шарудіння поступово зникало, і звук перебивало глухе падіння. Амос дивився із жахом на Дрека, який перезаряджав зовсім маленького револьвера. Його тіло трусило, а самого
підкидало в жар. Він не піднімав голову, а під кутом дивився на безумного могильника, який вперше вистрілив пістолетом.
Найбільший дисонанс світу: тебе рятує той, над ким ти знущався досхочу. Могильник підійшов до тремтячого мексиканця, наставив йому дуло в макітру і сплюнув на підлогу, де валялися два трупи.
-Слухай сюди: я даю тобі останній шанс припинити йти за мною. Як ні, цей прекрасний пістолет зробить в твоїй голові гігантську діру.
Ти мене зрозумів?
-Зрозумів. - крізь зуби сказав Амос.
-А щоб до тебе прийшло осяяня в твою тупу макітру. - Дрек направив пістолет на ногу Леві. - Я залишу про себе згадку. - Постріл.
Леві голосно закричав, а Дрек вибіг посеред ночі на темну вулицю, яка освітлювалося місячним світилом. На крик вибігли люди, яким не байдуже, хоча під час пострілів вони навіть не виглянули у вікно. Крик - це доказ того, що не зважаючи на обставини, людина залишилася жива.
3
Утруднене дихання супроводжувалося бігом, який спричиняв задуху. Піт виступав на лобі, опускаючись швидкими краплями в очі, у який важко світив місяць. Гострі листки кущів, лози дерев, боляче вдаряли обличчя, залишаючи невеличкі рани, які більше пекли. Вуха прислухалися до навколишніх нічних тварин, котрі розбігалися від спричиненого шуму. Змії страхітливо шипіли, а кажани розліталися. Стривожені сови крутили головою по
сторонах, а в цей час Дрек біг та не міг зупинитися. Він повторював собі: “Біжи, сучий виродку, доки не впадеш”. Позаду від нього
наростали кроки, котрі гнітюче залазили у мозок. Могильник боявся подивитися назад, тому біг, доки не побачив вогні, які освітлювали величезні цегляні будинки. На одному із них висіла вивіска: “T.A. Goldrush Prospecting Co”.
Дрек чув про Теодора Ешворда, який володів шахтами, котрі
добували золото. Він згадав тих золотошукачів, які у кайданах мили дорогоцінне каміння, і склав картину до купи. Позаду лунали
навіжені крики, а в дерева летіли сокири. Мисливці за шкірами бігли за ним, а Дрек безбожно втікав. Його руки та голова самостійно розвернулися. Пальці звели курок, а далі полунав постріл. Могильник влучив у виродка, адже той закричав на весь ліс, проте на його розчарування - не убив, бо поранений довго волав. Будинки ставали дедалі ближче, а поряд з’являлися коні, на
яких сиділи місцеві вартові із гвинтівками. Вони відстрілювали тих, хто наближався та пропустили Дрека, бо той здався їм звичайною людиною. У кущах тіла попадали, а виродки розвернулися назад.
Могильник забіг у місто і чув, як коні почали відходити назад, адже деякі все ж не зупинилися. Їх було десятки, якщо й не сотня.
Сержант на коні загорланив у свисток. За мить, досить швидко, на конях притягли кулемет гатлінга, котрий розвернули прямо біля воріт. Чоловік почав стріляти у кущі, які різко окрашувались червоним, а з кущів вибігли люди, які нагадували монстрів. Вони накинулись на рейнджерів та роздирали їм шкіру, швидко
убиваючи, доки навкруги лунав хаос із куль.
Дрек забіг усередину пустого міста, яке ховалось від постійних
набігів мисливців за шкірами. Він чув постріли, доки місто повністю не затихло і на вулицю вийшли перші люди, подивитися на те, що сталося за воротами. Теодор Ешворд разом із мером Блейзфолу -
Самуелем Грейнджером готували військо із дорученням президента на повне знищення “шкуроловів”, аби покінчити із цим раз і
назавжди. За ворітьми - черовний туман, крізь яких не виднілися живі. Хтось курив прямо поруч із тілом друга, інший ридав спершись на стіну, і серед усього цього жаху холоднокровним залишався лише капітан Корнелій Левіт. Він оцінював втрати своїх солдат та тих бісових виродків, а потім із високого піднятою головою сказав те, що на 1 їх бійця 6 убитих виродків. Корнелій
нарахував 15 мертвих своїх.
Могильник забіг у темну вуличку, через яку доносився сморід молодого міста. Скрізь розкидані рештки сміття в перемішку із кінським навозом. Дрек присів, спершись мокрою спиною об
цегляну стіну, на якій виднілись тріщини. Він тер очі тремтячими руками та не міг сказати ні слова. Поруч хтось важко сопів, поклавши голову на розкидані картонні коробки. Крізь те сопіння до болі у венах голови чутний знайомий хрип. У голові промайнула думка, аби тільки не те “створіння”, що йшло за ним по Дель-Тауру, але на щастя, там лежав сивий та бородатий чоловік, який обмочився собі у штани. Старий розплющив каламутні очі та тяжко кашлянув. Його борода злипалася від блювоти, а пальці судомно стискали порожню пляшку з-під дешевого бренді.
-Ти не місцевий. - прохрипів він.
Дрек лише протяжно дихав, не надаючи словам волоцюги сенсу.
-По тобі видно: місцеві так не дихають. Їх легені чорніють щодня від диму, і вони кашляють. А у тебе - чисте, з лісу вибіг, так?
Могильник витер піт зі щоки та підняв голову.
-Де я? У Блейзфолі?
-Саме так, серденько. Остання яма перед пеклом. Тут або багатієш, або тебе зжирає болото, іншого не дано.
Позаду, за вузькою вулицею, пролунав гудок пароплава, низький та протяжний, ніби крик кита, що потребує допомоги. Дрек визирнув із провулку. Унизу, за рядами складів та кранів розкидався порт.
Чорна вода блищала під місяцем, а коло дерев'яних причалів стояли пароплави, які випускали густий дим. Робітники тягали ящики, а рейнджери перевіряли товар біля митниці. Над усім цим висіла велетенська металева конструкція - недобудована залізна дорога, що мала з’єднувати Блейзфол із південними землями.
-Сюди тепер з’їжджаються усі шакали країни. - продовжив старий. -
Золото, фабрики, рейки, річка... Президент хоче зробити з цього місця новий центр заходу. - Він сплюнув кров собі під ноги.
-Але земля тут гнила. - сказав Дрек.
Дрек хотів уже піднятися, як рука старого швидко схопила його за рукав.
-Ти сказав мені щось? Чому хапаєш? - запитав могильник.
-Ні, але ти щось шукаєш. У тебе божевільні очі, які прагнуть щось. Дрек мовчав, доки старий діставав маленьку жерстяну флягу.
Відкрутив кришку, зробив ковток та простягнув могильнику.
-Чув колись про червоний хрест та карту, що може зробити тебе найбагатшим?
-Ні. - Могильник різко перевів очі.
-Ти жахливо брешеш. - Старий криво усміхнувся. - Кілька тижнів назад сюди приїхав один мексиканець, багатий, пихатий та нервовий.
-Щось шукав?
-Саме так, серденько.
-Досить називати мене серденько. - обурився Дрек.
-Добре, байстрюче, продовжимо. - розсміявся старигань. - З ним були багаті люди та солдати. Вони шукали когось, хто знає дорогу у Вальє-де-Оро, але не у саме місто, а те що під ним.
-У сенсі під ним?
Дідуган роззирнувся навкруги, ніби боявся самих стін.
-Катакомби старих іспанців, які ведуть у справжнє захоронене місто Вальє-де-Оро. Каужть, що до американців тут були шахти, не золоті, а значно старіші. Подейкують, що там знаходиться золото, за яке можна придбати увесь світ, але то лише чутки так? - мигкнув він. - Хоча ти знаєш, карта до нього порвата та розкидана на шмаття по усій Америці.
-І де той мексиканець зараз?
Старий замовк, а десь неподалік почулося важке гуркотіння. Воно ставало дедалі ближче, а броньований потяг зупиняв свої колеса.
Чорний, немов сама темрява, із надписом “T.A. Goldrush Prospecting Co”. На ньому сиділи озброєні люди із гвинтівками.
-Або мертвий... або копає вже разом із рештою. - прошепотів старий. - Тут люди зникають швидко, особливо ті, хто шукають щось легендарне.
Дрек замислився, а руки стиснули аркуш паперу у кишені. Раптом над містом, уночі, заволав гул сирени. Усі робітники біля порту заметушилися, а рейнджери почали кричати команди.
-Що сталося? - запитав Дрек.
-Потяг зупинився. - сказав старий.
-І що з того?
-Із Вальє-де-Оро, Ешворда. - старий ковтнув слину.
Напала тиша, яка дерла горло, аби ніхто нічого не міг сказати. Аж раптом старигань заговорив.
-А звідти востаннє прибувають тільки трупи.
Сирена продовжувала вити над портом, немов поранена тварина. Робітники кидали ящики у багно та з поспіхом втікали, у той час як рейнджери перезаряджали гвинтівки. За мить у повітрі пролунало два гучних постріли. Вони кричали одне на одного, але швидко замовкли, спостерігаючи за тим чорним димом, що виходив із чорного бронепотягу. Дрек визирнув із провулку та помітив дещо дивне: звідти ніхто не виходив - ні машиніст, ні охорона, навіть
наймити не наближалися. Потяг стояв посеред рейок, ніби мертвий, ніби приїхав із самого пекла.
-Чому вони не підходять ближче? - запитав могильник.
-Бояться. Половина митниці вмерла, після того як приїхав цей потяг.
-Що?!
-Вони щось бачили у вагонах, настільки загадкове, що марили цим.
Гуркіт металу перебив його слова. Одні з вагонів повільно
відчинився. Скрип металу був настільки протяжним та противним, ніби хтось розривав дерево голими руками. Весь порт затих, навіть хвилі перестали битися у балки. З темряви вагону звисали ноги.
Тіло повільно хиталося на гаку, а місяць продовжував освітлювати
середину. Далі два, потім три, і так далі. Дехто без облич, інші з розпоротими животами. Солдати блювали від видовища, яке
нависло над ними. Старий лише прошепотів:
-Бачиш: Вальє-де-Оро, нікого не відпускає.
Та Дрек дивився не на трупи. Усередині між мертвими трусилась від жаху жива людина. Худа, з порваними та кривавими рукавами. Він дивився прямо уперед, не кліпаючи, а на грудях висів червоний від крові хрест. Раптом він підняв голову, розирнувся навкруги та почав кричати:
-Ні за що не їдьте туди! - його голос зірвався у кашель. Кров бризнула у стіну вагона. - Воно зводить вас з розуму. З кожним ударом кайла, золото зве вас до себе. Воно говорить, кличе і не
відпускає. Матінко, пробач, пробач мені... Я убив та похоронив тебе там, але я справді не знаю, чи це правда.
Солдати забігли у вагон та декілька разів вдарили бідолашного. Дрек почув хрускіт, а потім жалісливий крик.
-Вони убивають всіх! Всіх уб’ють! Ешворд сучий виродок. - кричав він. - Оті люди - це його рук справа. Він умивається кров’ю за золото, яке ніколи не знайде.
Дрек не відводив очей, доки солдат не дістав ножа та жорстоко не убив чоловіка. Він сховався за стіни провулку, серце важко билося, а поруч старий усміхався з нього.
-Якщо ти ще не зрозумів: жорстокість має сенс, адже породжує волю до життя. - старий важко кашлянув. - Людина знайде причину, щоб скривдити, а потім шукає пробачення у собі,
розмірковуючи, як знайти ту причину буття, коли жити вже немає сенсу.
Старий дістав револьвера та прокрутив барабан.
-Тут усього одна куля, хлопче. Запам’ятай у своїй голові, що смерть - це діло самотнє.
Пролунав постріл - і тіло старого звалилося на землю. Дрек застигнув від жаху, але швидко почав втікати, доки сюди не прийшли солдати чи рейнджери.
-Розділяємось! Той хто стріляв, десь поруч.
Дрек переліз металевий паркан та опинився на задвірку поруч із
м’ясною лавкою. Сморід стояв такий, що починало нудити. Він вже мав йти, як почув голоси. Двоє чоловіків говорили за прочиненими дверима складу:
-Той мексиканець, з вагону, остаточно здурів.
-А ти б не здурів? Їх тижнями не відпускають на світло та не дають випити води.
-Ешворду начхати. Він на все готовий, аби найти те кляте золото. Божевільний дурень, за три місяці жодного камінчика і стільки мертвих людей.
-Він збирає їх з усіх округів Техасу. Звісно, що робити цю рабську справу буде кому.
Дрек завмер біля стіни.
-Чув, що сталося внизу у шахтах?
-Ти про що?
-Безумці поїдали тіла, адже їх ніхто не кормив. Там була бійня.
-Так ось, хто у тому поїзді... Пролунав нервовий сміх.
-Кажуть, що там вже ніхто не розуміє, чому копають. Просто бояться вийти на світло ні з чим.
-Еге ж, що так помруть, що так. Різниця лише, чи швидко від кулі, чи через тиждень від гангрени або зневоднення.
-Повернутися? Це пекло закінчиться тільки тоді, коли останній золотий камінчик приїде у статкування Ешворда.
-Ти ж знаєш, що він хоче захопити владу у Техасі? Тримати штат тільки у своїх руках.
-Мер справжній дурень, що слухає його.
-Еге ж, але він обіцяє людям статок і їм, і сім’ям, тому ті йдуть до нього.
Дрек стиснув щелепу, розуміючи, що чутки були правдиві. Не чудовиська, не прокляття - люди. Їх убивали люди, жадібні, голодні та жорстокі, яких клята примха отримати золото перетворювала на тварин. І тепер він зрозумів одну просту річ: найстрашніше у Вальє-де-Оро не золото, а те ким люди готові стати заради нього.
-Оглянути усі вулиці! Знайти того, хто стріляв, він не міг далеко втікти. - лунали крики.
Дрек різко відступив у тінь. Двері складу відчинилися, і на вулицю вийшов чоловік озброєний рушницею. Він ледве не помітив могильника, тінь якого відбивалася від ліхтаря, але за мить пролунав доволі знайомий гуркіт. Зупинився ще один потяг. Дрек залишився сам. Він дістав шматки карти та зібрав їх у єдиний
малюнок. На ній відображалася гора, яка ділилася трьома червоними мітками, кожен із яких щось і означав. Зараз Дрек розумів, що йому треба у Вальє-де-Оро, і якщо все те що
відбувається - це за правду, то золото справжнє.
До славетного міста залишалося ще 5 днів. Дрек розумів, що іншого шляху, як уникати поселень по дорозі немає. Спершу йому потрібно втікти з бісового Блейзфолу, а далі думати, як вижити цих 5 днів.
Крізь темряву, у яку не діставало світло місяця та ліхтарів, могильник бродив вулицям у пошуках виходу з міста. Він покинув порт, а через деякий час, солдати та рейнджери припинили пошук, хоча були пильними та насторожі, здійснюючи обходи. Попереду, поміж, будинками з’явився старий міст через канал. Вулиця
освітлювалася погано, а солдат майже не було. Під ним чорніла каламутна вода, а поруч стояв чоловік, який повільно курив сигару.
-Втікаєш, так? - запитав він.
-Ти хто такий?
-Сайлас, клич мене так. Старий нарешті пустив собі кулю?
-Звідки ти про це знаєш?
-Я маю вуха, хлопче, всі кому не лінь про це говорять. Чи може ти його убив?
Дрек болісно ковтнув слину.
-Лише бачив, як той себе убив.
-І не зупинив? Це ж рівноцінно вбивству. - викинув сигарку Сайлас.
-Я не встиг... Все сталося досить швидко.
-Ну й чорт з ним, насправді. Він лише загублений гвинт, кому до таких є діло? - чоловік єхидно усміхнувся.
-Що за цим каналом?
-Вихід прямо за стіни міста, але чому я маю тебе пропускати? Дрек замовк, він і не знав, що сказати.
-Розслабся, йди собі із Богом, і не повертайся сюди ніколи. Місто поглине тебе.
Сайлас відступив у бік та відкрив металеву решітку у канал. Дрек швидко пробіг, залишаючи за собою лише сморід. У темному каналі могильник чув лише свої думки, які наростали, як груда каміння.
Вони душили його, змушували зупинятися, а навкруги лунало хлюпотіння, ніби хтось біг по воді. Серца Дрека билося сильніше, і він прислухався довкола. На вулицях солдати перекривали виходи,
закривали станцію та охороняли порт. З міста прямим шляхом було не втекти, але у в кінці тунелю почалося пробиватися місячне
світло. Дрек біг сповнений повними грудьми повітря, ніби
звільнився від давніх кайданів. Із кожним вдихом місто залишалося позаду, у диму, вогнях та сиренах. Могильник кинув поглядом
місце, у яке більше повертатися не хотів. Він важко видихнув, розуміючи, що попереду лежала тільки темрява.
4
Амос кричав, як навіжений. Його очі передавали біль та втрату, а із ноги витікала кров. Він дивився навкруги, переводячи очі на двох мертвих мисливців за алігаторами. Нелюдський голос лунав на все містечко, доки швидко у двері не вірвалася Марта, яка спала
неподалік, у сусідній хатині. Вона швидко бурмотіла щось іспанською, тримаючись за голову та щоки. Амос не міг припинити вищати, від чого у жінки закипало серце. Марта підійшла до мексиканця та забрала руку з його коліна.
-Куля пройшла неглибоко, ходити будеш.
Марта мовчки перев’язала рану та піднялася на ноги. Її втомлені очі ще декілька секунд дивилися на пораненого Леві та двох мертвих, що лежали поруч. Губи рухалися, ніби вечірні хвилі, аби щось
сказати, але вона так і не наважилася. Жінка лише спокійно видихнула, взяла миску із кривавою водою та пішла до дверей.
-До ранку не рухайся. - мовила вона. - Якщо буде гарячка - буди мене. Їх я вранці приберу, зараз не час. - Показала вона на мисливців. - Таке трапляється, нічого не зробиш, і винуватців я точно не шукатиму.
Двері рипнули та зачинилися. Хатина занурилася у тишу. Лише лампа злегка потріскувала біля стіни, а за вікном шуміло болото. Десь у темряві квакали жаби та зрідка плюхалася вода, ніби щось велике пливло між очеретами. Амос залишився сам. Його голова повільно опустилися. Перед очима лежали мертві мисливці. Їх перекошені обличчя, калюжі крові та скляний погляд. Ще вчора разом полювали на алігатора, рятували свої задниці від білого чудовиська та знімали вперше, для нього, шкуру, а сьогодні вони лежать мертві, частково і від його рук.
І найгірше: світ не змінився. Болото все так само шуміло, вітер так само хитав дерева. Змінювався лише місяць, який подеколи зникав, а потім відроджувався таким худорлявим. Леві гірко посміхнувся.
-Люди вигадали собі занадто багато брехні: долю, честь та відвагу. Божий задум, що керує їхніми головами, ніби це могло врятувати їх від брехні чи кулі в серці. Насправді, кожен боїться визнати, що життя нічого не варте. Існує лише первинне, справжня природа зла, що слідує із волею природи, як єдине ціле, адже, якщо існує життя, то мусить бути і той, хто його відбирає.
Мексиканець пригадав свого батька. Вбитого дурнями шаленими кулями у провулку, ввечері. 15 куль, розстріляний, як бродячий пес. Життя дало їм право віднімати його у когось, і тоді Леві зрозумів, що світ не винагороджує хороших. Світ взагалі нікого не
винагороджує. Тут виживають або жорстокі, які пізнали істинну справжнього зла, або щасливчики, котрі не знають, чи прокинуться завтра.
-Лише тварини убивають, бо бажають жити. Людина, мабуть, похибка природи, бо убиває, адже так їй вздумається. Лише вона здатна різати за каміння, папірці чи фальшиві прапори, називаючи себе цивілізованою.
Леві повільно перетягнув погляд до лампи, де полум’я поступово зникало. Амос аж раптом подумав, що найбільше прокляття людини - це не смерть, а здатність усвідомлювати. Його серце
розуміло, що усе циклічне, і усьому тому, що згасає, буде новий початок. Вічне зло відродиться, як і вічне життя.
5
У Дель-Тауері по - справжньому тихо, а на чорному полотні
відбивався худорлявий та гострий місяць. Собаки тихо скавінчали собі під носа, а з вікон ледь-ледь проглядалися жовті вогні фонарів. Салун стояв оточеним та закритим для перегляду. Усіх убитих немов би змило великою течією, і після жахливої різанини там залишилися лише перекинуті меблі. Вранці люди ще виходили жити: торгували, прибирали, носили воду та мішки із зернами, але робили це обережніше, чим зазвичай. Кожен погляд затримувався на обличчі іншого, а руки мимовільно тягнулися до кобури. Діти сміялися рідше, а повії все менше пропонували себе за хорошу платню. Люди подейкували між собою, що після того галасливого вечора, у місті залишилося відчуття повної тривоги. Ніби між шпаринами будинків, темними та прохолодними вуличками,
відбивалася велика тінь моторошного минулого, яке огорнуло їхнє містечко. Старигані важко курили трубки та намагалися не говорити про те що сталося, але коли відводили очі до відділку шерифа, то бачили Курта, який сидів поряд із вікном, тримаючись за голову. Він чув у своїй голові нестерпні кроки, які поступово
наближалися до міста. Серца билося сильніше, а загартовані руки трусилися частіше. Бронзер споглядав на стіну, де висіли “його” жертви, а потім переводив голову на небеса.
-Кожний з вас востаннє бачив місяць таким. - тихо прошепотів він.
Шериф боявся по-справжньому голосно заговорити. Він відчував присутність Ніла поряд із собою, через що йому робилося зле. Вітер подеколи бив своїми невидимими пальцями об скло, нагнітаючи і без того розхитаний стан Курта. Кімната ледь помітно
освітлювалася, відкидаючи темні тіні по кутках. Шериф не дивився туди, бо гадав, що побачить там силует Пастора. Він замовк на хвилину, взяв за голову та за бутилку, що лежала поруч, і швирнув її у стіну. Стіни наповнились істеричним криком, а кулаки гепали по столу. Курт розкидав усі бумаги, які лежали на столі по підлозі. Він третю ніч не міг спати, чуючи його голос, який шкрябав йому мізки із середини.
-Ти боїшся його, я знаю. - лунало відлуння по кутках стін.
-Хто це вбіса говорить?
-Місяць... Лише він здатний створити початок власним
закінченням. Та людина - тілесна, жива, але створена, ніби носить у собі древнє.
-Про що ти говориш? Хто ти?
Курт не бачив нікого, тіні світла злегка розмивалися у його очах.
-Те що породжується - помирає, те що помирає - породжується. Як сонце, як місяць, і між ними існує щось, чого ти не здатен осягнути, як осягнув він.
-Пастор...
-Ні, аж ніяк. - У темноті показався високий циліндр. - Він лише оболонка вічної душі, що прямує з однією метою. І доки існує місяць, доти існує і вона.
Світло лампи стало мерехтіти частіше, а на вулиці чулося важке іржання коней, що були закриті у стайні.
-Людина завжди створює причину його пошуків. І шукатиме він постійно, як робив це до сьогодні, як робитиме після. Скільки достеменно було змінено облич, тіл чи голосів?
Курт сперся об шафу та задушливо дихав. Його очі сльозилися, а циліндр навпроти, то з’являвся то зникав, як і голос, що він чув, то спереду, то навкруги.
-Безліч...
-І те, що на стіні, це лише кривава капля в океані, шерифе, пам’ятай це.
Тінь розчинилася ніби її ніколи не існувало. Годинник повільно клацав, а потім рівно о півночі вдаряв своїми гучними ударами. За вікном був чутний крик людей, які затягували шторини та ховалися під ліжками. Курт руками, що невпинно тряслись, потягнувся до
вікна та закрив його фіранками. Він прислухався до кроків, що
лунали по вулиці, поступово наближаючись до його ділянки. Пухкі, старі руки потяглися на зустріч револьверу, та заряджання барабану лунало ехом по кімнаті.. З кожною закладеною кулею у голові виростали згадки, як тиснулася рука Пастора після кожної голови.
Його душа не могла прийняти та простити чоловіка, який пішов на справу із злом, яке немає компаньйонів.
Двері знизу заскрипіли, наче хтось їх привідкрив. Глухі кроки
відбивалися об дерев’яні дошки. Курт прислухався, як той “гість” торкався речей та обходив кімнату вздовж. Він націлив револьвера на двері і смиренно чекав. Шериф добре знав їх, та хто за тими кроками стоїть. Чиє кремезне тіло готове прийняти кулю, чиї руки готові були натиснути на курок у відповідь. Гнітючі звуки від чобіт лунали вже на сходинках. Крок за кроком, крок за кроком, доки не стихли. Курт замислився, відчув важке дихання та декілька разів вистрілив у двері. Двері відчинилися, а за ними впало тіло
помічника Дженкінса. Бронзер закричав, а руки затряслися. Він так був зосереджений на двох кроках, що не почув, як їх насправді було
4. За темним світлом вирізнялися тонкі щоки та гострий лоб, а перевернутий хрест був видний навіть у темноті.
-Це ти йому про мене розповів, так?
Курт плакав, як щеня, перед силою, яка затьмарювала розум. Руки тремтіли, але револьвер був досі у них. Він підняв руку та із криком вистрілив, влучивши у плече Ніла. Той лише відсахнувся, після чого кинув сокиру прямо у макітру Бронзера. Череп розколовся на двоє, а Пастор взявся за поранене плече. Він давно не відчував кров на пальцях своєї руки. Поступово тепло покидало його тіло через діру, залишену Куртом, а рука поступово тремтіла. У такі моменти
Пастор завжди згадував, що він лише жалюгідна оболонка, яка скована м’ясною в’язницею, котру міг покинути лише вмерши.
Ніл стояв посеред порожньої вулиці, тримаючись за плече. Кров повільно стікала та капала на пил, що розносився вітром Дель-
Тауера. . На вулиці було так тихо, що із відділку стало чутно тріскотіння лампи.
-Ще одна душа у чистилищі, і знову у такий повний місяць. Вони ж помирають там, Ніле, коли ти їх убиваєш у кінець циклу.
Пастор повільно витер кров з долоні.
-Вони самі туди входять, я лише зачиняю за ними двері.
-І все ж ти приходиш саме тоді, коли місяць повний. Чому? Ніл підняв очі до неба.
-Тому що у ночі світ стає ближчим до смерті. Молодий місяць
народжується. Повний - дивиться зверху. А худий... Худий помирає.
- він протяжно видихнув. - Усе слабне перед новим колом.
-І ти віриш, що його не можна розірвати?
Пастор тихо засміявся, ніби повітря дихало замість нього.
-Людина не здатна розірвати власну натуру, як вона розірве вічність?
Чоловік в циліндрі зробив крок уперед.
-А якщо знайдеться той, хто відмовиться грати свою роль?
-Не знайдеться. - відповів Ніл.
-Чому ти так впевнений?
-Бо я шукав. - тиша стала важчою.
Десь далеко у стайні заіржав кінь. Пастор сперся на здорове плече та не опускав руку з пораненого. Його ніздрі болісно дихали.
-Покоління не змінюються. - сказав він. - Обличчя міняються, імена гниють, країни занепадають, але коли приходить час - усе
повторюється. Один біжить від себе, інший женеться за ним, а між ними завжди стоїть смерть.
-І ти вважаєш себе смертю? - запитав чоловік.
-Ні. - Ніл похитав головою. - Смерть чесна, на відміну від мене. Вона приходить до всіх однаково, а я лише нагадую людям про їх
справжню сутність.
-Тоді що таке чистилище?
Ніл не відповів відразу. Він спостерігав за калюжею крові, що витікала з під дверей дільниці.
-Чистилище це не місце... Це момент між тим, ким людина була, і тим, ким вона стане після болю.
-І після смерті?
-І після смерті також.
Пастор усміхнувся своїми грубими вустами.
-Ти надто любиш вигадані назви. Люди завжди дають імена тим речам, які бояться.
Вітер пронісся вулицею та хитнув плащ Пастора.
-Тоді скажи мені напряму, Ніле, вони повертаються?
-Ти ж знаєш відповідь... А хіба ж хоч одна душа здатна покинути власне зло? Вона помирає та породжується із ним.
-Отже, скажи, Пасторе, Чистилище - це...
-Дорога назад, звідки все почалось. - він подивився на місяць. - довга дорога, крізь нове життя.
Очі чоловіка загорілися червоним. Він застиг і єхидно посміхався словам Ніла.
-А якщо колись цикл завершиться?
Вперше за всю розмову Пастор виглядав втомленим. Кров сочилася із рани, а в голові страшенно боліло.
-Коли змія доїсть місяць повністю - світ або очиститься, або
народиться ще гіршим. Але люди не дочекаються цього: занадто слабкі, аби бачити кінець власного кола.
-Правда ж у тому, Ніле... - голос чоловіка став тихішим. - Що ти боїшся не кінця циклу.
Пастор перевів на нього погляд.
-Ти боїшся, що одного дня ти не знайдеш більше зло, чим ти сам і ніколи не зможеш перервати цикл.
-Твоя правда, я її ще не знайшов...
Вітер хитнув стару вивіску салуну, а десь далеко загавкав пес, доки не заговорив чоловік у чорному.
-Ти шукаєш “людину”, Ніле?
-Ні. Люди надто дрібні. Їх зло занадто коротке. Сьогодні вони
ріжуть одне одного за золото, а далі гниють у ямах без згадки про них.
-То що може бути страшнішим за тебе?
-Ідея.
Чоловік в чорному криво всміхнувся.
-Та, що не помирає разом із тілом.
Між ними нависла тиша, яку обірвав Ніл.
-Я вбивав сотні виродків, але кожного разу світ народжував нових. Іноді гірших, ніби хтось намагається перевершити власний корінь зла.
-І ти хочеш знайти межу?
-Лише побачити дно колодця.
-А якщо його немає. - всміхнувся чоловік в чорному.
-Тоді цикл справді вічний. - сказав Пастор.
-І чистилище?
-Так, ця пекельна дорога між колами. - мовчанка стала ще важчою.
- Деякі люди носять у собі давній біль, інші - жорстокість. Вони не знають, чому їх тягне до проституток, золота чи вбивств. Але душа пам’ятає, завжди пам’ятає.
-А ти, що пам’ятаєш ти?
Пастор дивився на місяць так, ніби бачив щось страшніше за ним.
-Те, що цикл не закінчується. І що десь породжується зло, яке я ще не зустрічав.
Пастор підійшов до Гермеса. Кінь злегка фиркнув та вдарив
копитом по землі, відчуваючи запах поту та крові. Ніл схопився за сідло здоровою рукою та повільно сів верхи. Дель - Тауер залишився позаду тихим, та немов вимерлим. У вікнах ще жевріли вогні, але
місто вже нагадувало могилу, яка чекала свого світанку.
-Цикл ніколи не закінчується... - чоловік в чорному дивився в слід Нілу. - Дивна річ, чи не так? Він шукає джерело темряви, ніби воно ще має народитись.
Пастор натягнув поводи, але не озирнувся.
-А воно, можливо, вже давно ходить серед людей. Змінює голоси, обличчя, імена, та вперто вдає, ніби бере участь у пошуку.
Гермес нервово фиркнув, скачучи далеко за місто.
-А найстрашніше не те, що зло живе вічно. - продовжив чоловік в чорному. - А те, що з часом воно починає забувати, де народилось.
Худий місяць освітлив перевернутий хрест на шляпі.
-Але місяць пам’ятає усе.
Пастор мовчки вдарив коня по боках. Гермес ще дужче рушив
уперед, розчиняючись у темних вуличках Дель-Тауеру, а чоловік в чорному циліндрі ще довго стояв біля дороги, дивлячись у ніч.
Над містом повис повний місяць, який очікував народження нового дня.
VI
Дитина - Монастир у скелях - Дзони над урвищем - Люди, що перестали молитися - Сповідь Естебана - Чорний вершник
1
Блейзфол залишився далеко позаду, але Дрек відчував, що місто ще досить довго не покидало його. Навіть тут, серед непролазних боліт, у тиші ночі, він подеколи чув гучні гудки бронепотягів та протяжні сирени порту. Вони долинали уривками, гублячись у тумані та вітру, ніби саме місто задихалося позаду. Могильник йшов уже декілька днів без нормального сну. Піт заливав очі, а сорочка настільки просмерділася кров’ю, димом та болотом, що Дрек перестав
відчувати той запах. Болота здавалися нескінченними. Чорні кипариси підіймались з води, ніби стовпи мертвого храму. Їх
коріння випирали назовні, нагадуючи скрючені людські пальці.
Між гілками висіли старі пасма сірого моху, які хиталися від вітру та подеколи торкалися стомлене обличчя Дрека. Вода під ногами постійно чвакала, а багнюка затягувала чоботи майже не по коліна.
Він йшов весь час обережно, стараючись не шуміти, постійно перебираючи револьвер у кишені.
Уночі болота жили власним життя: десь квакали ропухи, у темряві плюхалося щось важке, а з верхівок дерев лунав крик птаха, що
нагадував людський крик. Подеколи між деревами світилися червоні очі алігаторів. Вони нерухомо дивилися на Дрека, а потім зникали під товщею води. Одного разу від гучного хрипіння
неподалік. Різко вихопив револьвер, але побачив лише чорного коня, який застряг у багнюці по саму шию. Тварина фиркала,
намагаючись вирватись, але кожен рух затягував її все дедалі і дедалі глибше. Очі коня дивилися на нього - налякано та
безпомічно. Дрек стояв мовчки, дивлячись, як болото пожирає
тварину. Він зроби декілька швидких кроків, аби допомогти їй, але з боліт стирчала тільки морда. Могильник розвернувся та пішов далі, потираючи вуста, доки позаду ще довго чулося задушливе іржання.
Він не розпалював вогонь: боявся. Після Блейзфолу йому ще всюди ввижалися люди Ешворда, шкуролови та чужі кроки. Декілька раз він прокидався, чуючи навколо себе дивні звуки, ніби хтось стоїть зовсім поруч і дихає йому в потилицю. Але навкруги була лише тиша, дерева та туман.
На другий день він натрапив на старий човен, напівзатоплений та прибитий до коріння кипараса. У середині лежав скелет чоловіка у довгому та широкому капелюсі. Між ребер стирчав іржавий ніж.
Біля кісток валялася пуста фляга та мішечок із перетертим золотом.
Дрек довго дивився на те золото, руки тяглися до мішечка, а в думках знову насідала думка обдерти мертвого. Але він мовчки переступив через човен та пішов далі. Час у болотах втрачав сенс.
Сонце майже не пробивалося крізь туман та дерева. Здавалося, ніби світ застряг тут назавжди, але на третій день щось змінилося. Води ставало дедалі менше, а обличчя доторкалися гостріші промені
сонця. Очерети рідшали, земля більше не провалювалася під ногами, а тверділа та вкривалася сухими тріщинами. Повітря вже не душило вологою, а ставало сухим та дратівливим.
Дрек підняв голову та помітив, що дерева зникають. Болото вмирало за його спиною. Зелений колір покидав світ,
перетворюючись на жовті фарби навкруги, утворюючи зсохлі чагарники та мішкувату землю. Комарів ставало менше, але їх
замінив гарячий вітер, який гнав пісок та землю прямо в обличчя.
А ще через день болота назавжди залишилися позаду. Попереду лежала інша земля - мертва.
Величезні рівнини тягнулися до самого горизонту. Подеколи стояли самотні дерева - чорні та перекошені водночас. Ніби колись їх палила блискавка, але вони так і не впали. Їх гілля були сухими та довгими, ніби кістки потопельників, які стирчали з землі та тягнулися до неба. Сонце висіло над пусткою стомленим,
розпеченем оком, випалюючи усе живе. Уздовж дороги
розташовувалися покинуті ферми. Прогнилі паркани, висохлі
колодязі та кістки худоби, вибілені сонцем настільки, що майже
світилися серед бурої землі. Подеколи на стовпах ще висіли шматки тканини або мотузки, які скрипіли від вітру. Деякі будинки стояли із вибитими вікнами, а інші майже повністю провалилися під власною вагою. Здавалося, що люди тікали звідси поспіхом, залишаючи усе позаду.
На одній із ферм двері будинку повільно билися об стіни вітру. Глухий вітер розлітався пусткою, мов удари труни. Дрек зайшов усередину, вдихаючи задушливе та сухе повітря дому. На столі досі лежали обережно складені тарілки, покриті великим шаром пилу.
Біля печі валялася покинута дитяча іграшка - маленький коник без однієї ноги. На підлозі хрустів пісок, який вітер роками розносив крізь щілини. У далекій кімнаті могильник знайшов два скелети: чоловічий та жіночий, які міцно трималися за руки. Біля стіни стояв порожній глечик із водою, з якого подеколи здіймався пил.
Поряд із ліжком лежав пересушений квітковий вінок. Дрек дивився на них. Колись він би переступив кістки та пішов, але зараз щось усередині неприємно стиснулися, і він не розумів чому. Надвечір кольори неба почали змінюватися. Сонце опускалося нижче,
розливаючи землі густі червоні кольори. Тіні від пагорбів ставали довшими та нагадували чорні ріки, які текли крізь пустелю. Десь зверху закривали своїми крилами обличчя Дрека грифи. Їх темні
силуети повільно різали небо, а інколи вони опускалися так низько, що дивилися прямо могильнику в очі. Саме тоді, коли сонце почало тонути у червоному мареві горизонту, він побачив перед собою дивний силует. Старий чоловік помалу тягнув дерев’яний візок крізь пилюку. Його ноги ледве пересувалися, а спина була зігнута
настільки, ніби хребет ось-ось переломиться. Колеса візка скрипіли при кожному русі, залишаючи за собою довгі борозни на землі.
Дрек спершу хотів обійти його стороною, йому не потрібні чужі проблеми, після того, що він пережив. Але коли проходив повз, то помітив, що у візку лежить загорнуте у тканину тіло. Старий
помітив його, важко кашлянув та зупинився. Піт лився з нього водоспадом, а шкіра зів’яла настільки, що нагадувала пустельний бур’ян.
-Вода є? - запитав він у Дрека.
Дрек мовчки простягнув флягу. Старий зробив маленький ковток та поверну її назад.
-Дякую. - тихо сказав він.
Могильник вже хотів піти, як старигань зупинив його питанням:
-Не допоможеш мені дотягнути її до каміння. Дрек перевів погляд на візок.
-Хто це?
Старий мовчав декілька секунд, потім цмакав декілька разів, доки протяжно не видихнув та не сказав:
-Моя дружина.
Вітер ганяв пил між ними. Дрек дивився на тіло, загорнуте у стару ковдру, над якою вже літали різноманітні комахи.
-Чого сам не поховаєш?
-Земля тут тверда. Не хоче, аби до неї дісталися койоти.
Дрек мовчав, а дідусь не просив вдруге. Стомлено взявся за візка та потягнув його вперед. Могильник дивився йому услід, а потім важко видихнув та підійшов допомогти. Разом вони тягнули візок до
кам’янних горбів неподалік. Сонце майже сіло, а земля по-трохи холола від денної спеки. Вітер свистів між камінням, здіймаючи тонкі хвилі, через що тих двоє час-від-часу кашляли. Вони не спілкувалися всю дорогу, лише хрипіли та витирали піт із чола. Коли вони дійшли до каміння, чоловік сів поряд із тілом дружини та довго дивився на захід сонця. Небо повільно темнішало, а червоні кольори ставали густими, мов кров.
-Дякую тобі. - тихо мовив старигань.
Дрек нічого не відповів, лише стояв мовчки та дивився, як старий гладить крізь тканину голову жінки. Він по-справжньому відчув у душі втому. Важку людську втому, яка зжирала всередині більше і страшніше, чим кулі. Дрек скрутно видихнув, поплескав старого за плече, та попросив, аби той беріг себе і пішов, доки не заснув біля високого каміння.
Наступного ранку могильник рушив далі, і саме тоді на горизонті з’явилися перші скелі. Спочатку - тонкі сірії лінії через гаряче
марево, які через години ставали все більшими. Величезні кам’яні стіни здіймалися із землі, немов розрубали землю своїми гострими краями - каньйони. Рівнини поступово переходили у кам’янисті схили, а під ногами більше не було піску, лише тверде каміння та сухі тріщини. Рослин ставало менше, а сухі кактуси і колючі кущі єдині, хто виживав серед пустелі. Сонце тут палило ще жорсткіше, а повітря трусилося, ніби сама земля плавилася. Іноді Дрек чув дивні звуки, які розліталися поміж скель. То були не голоси дітей чи
тварин - лише вітер. Але у вузьких проходах каньйону він звучав так, ніби сама земля тихо стогнала від старості. Одного вечора могильник піднявся на пагорб і завмер. Перед ним розкинувся гігантський лабіринт із каменю. Урвища йшли на багато миль
вперед, перетинаючись вузькими проходами та темними ущелинами. Глибоко внизу розкидалася звивиста стара дорога, витесана просто у скелях. Біля неї стояли руїни кам’яної місії із дзвіницею, яка ще не впала. Її темний силует відділявся на фоні червоного неба, мов старий надгробок серед пустки.
Дрек довго дивився на монастир. Єдина дорога, яка вела далі крізь
каньйони, проходила просто повз нього. Могильник примружив очі.
Колись такі місця будували не просто так, особливо тут, серед
каміння і пустки, де людина могла померти швидше від спеки, ніж від кулі. А значить, або монахи рятували тих, хто йшов цією
дорогою, або ця дорога вела до чогось настільки важливого, що навіть серед мертвих скель люди звели дім для Бога. Дрек ще раз
подивився на темний силует місії, а потім рушив униз, до однієї із доріг, які вели у Вальє-де-Оро.
2
Спуск у каньйони виявився значно гірше, ніж Дрек уявляв згори. Дорога, витесана прямо у скелях, давно почала вмирати. Каміння обсипалося під ногами, старі дерев’яні балки тріщали час-від-часу від вітру, а вузькі проходи ставали настільки тісними, що подеколи буквально потрібно було тулитися спиною до холодного каменю, аби не зірватися униз. Могильник обережно переступив через
чергову тріщину, але камінь під чоботом раптово хряснув. Нога
різко поїхала вниз, а тіло потягнулося вслід. Він встиг викинути руку та вчепитися пальцями за виступ скелі. Дрібний щебінь градом посипався у вирву. Каміння довго летіло униз, доки не почувся глухий удар. Пальці ковзали по пилу, а під ногами розчинялася
чорна порожнеча. Вітер ударив у спину сильніше, ніби сама ущелина хотіла забрати його з дороги до себе, у темні та смертельні обійми. Могильник стиснув зуби, зібрав усі сили та різко підтягнув себе на стежку. Декілька секунд він лежав на пилу та щебеню,
вбираючи бруд жахливим волоссям, яке давно вже загрубіло. Серце билося так сильно, що аж боліло у грудях.
-Гарне місце, аби здохнути. - насміхався Дрек.
Його голос відразу загубився поміж скель. Він піднявся, озирнувся навкруги та рушив далі. Що нижче він спускався, то тихішим ставав світ. Не було ні птахів, ні комах, ні інших звуків життя, які він чув до цього. Лише сухе завивання поміж бездушних кам’яних стін та хрускіт дресви. Подеколи на скелях виднілися старі іспанські символи: хрести, вицвілі стрілки та слова, які стер майже час.
Уздовж дороги валялися перекинуті вози та мертві, напіврозкладені тіла коней. Одні вже давно перетворилися в труху, інші виглядали так, ніби вбиті нещодавно. Каньйон поступово стискався навколо Дрека, вбиваючи своїми “кілками” запах безвиході. Скелі
здіймалися настільки високо, що небо зверху перетворилося на гігантську чорну смуту. Від каменю несло сухістю та могильним присмаком, доволі знайомим Дреку. Саме тоді він почув скрип, коли ноти аромату вдаряли все дужче і дужче. Могильник відразу приклав руку ближче до револьвера, аби відчувати його курок, та обережно виглянув за виступ скелі. Він помітив перекинутого воза, скрипіння якого і вдаряло по вухах Дреку. Одне колесо ще крутилися, дерево розтрощена, а усі мішки порізані та напівпусті.
Навколо лежали кулі, розбиті пляшки та шматки тканини, на які
відкритими, пустими зіницями споглядав кінь. Його роздуте черево вже почало гнити, доки над ним у потоках тихого вітру кружляли мухи у танці мухи. На каменях майоріли відтінки червоного,
багряно - червоного.
Дрек мовчки спустився нижче. Чоботи хруснули по склу розбитого ліхтаря. Він оглянув ногу, гадаючи, що пробив її уламком, але
побачив очі чоловіка, що лежав поряд із простреленою грудною кліткою. Мертвий не відводив очей від могильника, який із жалем дивився на нього. А неподалік викинуло жінку, яка лежала під
каміння. Її руки застигли у позі, ніби вона перед смертю
прикривалися ними від ударів. Дрек оглянув це місце: ні золота, ні прикрас, ні їжі - звичайне пограбування. Таке саме, як і сотні інших, яких він бачив за життя. Могильник вже збирався йти, як почув
ледь помітний звук, який лунав неподалік. Він різко вихопив револьвера та підійшов ближче. Відлуння нагадувало тріскотіння металу, яке перемішувалося із частим свистінням вітру. Дрек
перевів погляд в ущелину та придивився: між двома валунами виглядали нажахані очі. Там сиділа дитина - хлопчик.
Худий, брудний та вимазаний кров’ю. Під очима миготів синець, а губи зсохли від постійної спеки. У руках він тримав маленький кухонний ніж, від чого пальці посиніли та нагадували більше ласти “утопця”. Очима він передавав лють, по - справжньому, по -
звірячому. Так дивився той, хто загнаний у смертельну пастку, але готовий був битися до кінця. На вигляд йому було лише 9. Хлопчик не відводив очей від дула револьверу Дрека, тримаючи у руках ніж, що безбожно тремтів.
-А ну підійди. - хрипло прошепів він. - Давай.
Голос ламався від страху та виснаження, але ніж він не опускав.
-Ну чого став?! Хочеш забрати решту, так нічого не залишилося, тільки я!
Він різко махнув ножем та скривився від болю. Тільки тоді Дрек помітив рану на нозі. Нижче коліна стирчав уламок дерева, мабуть, від розбитого воза. Штанина сильно просочилася кров’ю та пилом. Могильник опустив револьвера та знедолено подивився на малого.
-Хто це зробив? - запитав він.
-А яка різниця? Ви всі однакові. - очі хлопчика бігали то на Дрека, то на воза.
Дрек протяжно видихнув та перевів погляд на жінку та чоловіка.
-Не чіпай їх! - викрикнула дитина.
-І не збирався.
-Брешеш! - хлопчик задкував ще далі в ущелину. - Він теж спочатку говорив, як ти - спокійно.
-Хто він? - запитав Дрек.
-Той чоловік. - очі налилися сльозами.
-Який?
-Худорлявий та високий. Ми не знали його. - Дрек мовчки глянув на нього. - Він забрав гроші та воду, а потім прострелив батькові груди. - Хлопчик дихав усе важче, його руки тряслися тепер не тільки від страху.
-Ногу покажи. - сказав могильник.
-Нізащо.
-Покажи!
-Відчепись.
Дитина різко смикнулася назад та скривилася від болю. Кров
темною плямою розтікалася по каменю. Дрек мовчки дістав флягу.
-Отруєна?
-Ні.
-Ви всі брешете.
Могильник декілька секунд дивився на нього, а потім випив з фляга та поставив перед ним. Хлопчик не рухався, доки вітер розносив запах крові навкруги. Дрек вже хотів йти, йому не потрібні чужі
проблеми, але він дуже переживав за дитину, хоч і обличчям це не показував. Він злився на себе, чому саме зараз його думка обирає “людину”. Саме на шляху до Вальє-де-Оро, де вся людяність зникає, а йому приходить шанс, учіння, спроба прийняти її, як щось прекрасне та допомогти. І чим довше він вагався, тим більше були шанси, що його тіло залишиться гнити тут, разом із тими двома
вбитими. Але хлопчик раптом заговорив.
-Я не хочу помирати. - хлопчик опустив ножа. - Вночі тут койоти, я чув їх, вони вже близько.
Дрек гірко усміхнувся, почухав щоку та підсунув ближче до хлопчиська флягу. Малий ще декілька хвилин дивився, то на воду, то на могильника, вагаючись, ніби навпроти той чоловік дістане револьвера і швидко вб’є його, доки той питиме. Але спрага перевершувала страх, руки потяглися до фляги, а губи жадібно
вбирали у себе воду. Пальці у нього тремтіли так сильно, що вода переливалися крізь вуста на тіло та шию.
Над каньйоном остаточно впала ніч. Визирнув місяць, худий та гострий. Його світло ледь діставало у вирву, де знаходилися Дрек і дитина, розмазуючись по каменю білими плямами. Темрява була тут не чорною, дещо синьоватою, вбирала у себе холодний колір, ніби самі скелі затягували у своїм обійми ніч. Вітер гуляв між урвищами та злегка приносив скиглене виття тварин, які бродили
нічними стежинами. Вони були дійсно близько. Дрек споглядав білу смужку неба на синьому фоні, а потім з тяжкими очима та сухими вустами сказав:
-Тебе як звати?
-Рубен. - відставив він флягу.
-Років скільки?
Малий стиснув плечима та почухав голову, з якої посипався пил.
-Не знаю. Дев’ять, мабуть.
-Куди ви йшли?
-Не знаю я, у пошуках кращого життя. Тато втікав від цих земель, адже тут було занадто сухо і всі рослини згорали та помирали.
Дрек криво всміхнувся та і з жалем подивився на малого.
-А ти чому тут? Куди прямував?
-Далеко, у Мексику.
-Чому?
Могильник нічого не відповів. Присів ближче біля його ноги та
уважно оглянув рану. Уламок дерева зайшов глибше, ніж здавалося раніше. Навколо вже почала чорніти кров, і пробивався
зеленкуватий колір.
-Гниль йде.
-Не чіпай. - сказав хлопчик.
-Без ноги залишишся.
-І шо? Невже це пережити важче, чим смерть моїх батьків?
-Ти завжди такий дурний? - Дрек підняв очі на малого.
Рубен мовчав, лише стиснув в руці ножа. Койоти завили знову, але тепер ще ближче. Могильник схопив за руку малого та вирвав ножа.
-Дай сюди. - місячне світло ковзнуло по лезу. Хлопчик відразу сіпнувся назад.
-Ти казав, що не уб’єш мене.
-Та замовкни вже. - Дрек кинув йому шмат тканини. - Закуси.
Рубен зо страхом споглядав за спокійним могильником, який витирав ножа чистою тканиною. Він взяв тканину у рота, а Очі у нього налилися кров’ю, ще до того, як Дрек торкався рану.
Могильник різко схопив уламок та висмикнув його із ноги. Глухий крик хлопчика розлетівся поміж скель та безслідно зник. Рубен
мало не вдарив Дрека у груди, але той вибив його руку під час удару.
-Ось чому я забрав його у тебе. - Дрек показував на ножа. Малий задихався від болю та сліз.
-Тихо. Все буде в порядку. Ходитимеш!
Дрек мовчки вилив алкоголю, який взяв із воза, на тканину та почав перев’язувати рану. Дитина тремтіла усім тілом, його малі
пальці вчепилися у куртку могильника так сильно, ніби він висів на обрії.
-Та не скигли ти.
-Сам би спробував...
-Мене колись кінь тягав по камінню.
-І шо? - Рубен вдихнув повітря та шморгнув носом.
-Живий, як бачиш, дві кістки тоді зламав.
Хлопчик вперше глянув на нього без тієї дикої ненависті в очах. Вітер гуляв довкола, розхитуючи колесо воза, яке противно скрипіло, наче старий цвинтарний дзвін. Дрек піднявся на ноги та подивився вгору. Неподалік виднівся монастир, а в середині нього ближчали ледь помітні вогні. У місячному світлі дзвіниця
нагадувала хрест, прибитий до урвища.
-Там люди є. - зауважив Дрек.
-Я не піду. Люди гірше за койотів.
-Тоді помреш тут. - Могильник кинув погляд на батьків Рубена.
Рубен мовчав, споглядаючи, як колихалося волосся мати на легкому повітрі.
-Вони всі поганці. - сказав він та опустив очі. - Ти теж поганий?
-Так. - холодно відповів Дрек.
-Тоді чому ти врятував мене?
-Я й сам не знаю. - він важко видихнув.
Дрек підійшов ближче та простягнув малому руку. Рубен дивився на шрами, загрубілі пальці та засохлу кров під нігтями, а потім - на револьвер. І лише після цього обережно простягнув на зустріч свою руку. Могильник допоміг йому підвестися, але дитина смикалася від болю та мало не впала.
-Тримайся міцніше.
-Я сам можу йти. - заперечив Рубен.
-Я бачу.
Дорога крізь каньйон ставала дедалі вужчою. Скелі навколо щільно стискали простір, що інколи здавалося Дреку - ще трохи, і стіни зійдуться над головою, поховавши їх обох під тисячами тон холодного каменю. Ніч остаточно опустилися на ущелену. Місяць завис високо над урвищем та кидав біле світло на дорогу. Рубен гірко шкутильгав поруч, час від часу стискаючи зуби від болю. Його рука міцно трималися за куртку Дрека, хоч хлопчик вперто робив вигляд, ніби це лише через втому. Подекуди дорога проходила так близько до краю, що вниз краще було не дивитися. Прірва під
ногами зникала у суцільній темряві. Лише інколи місячне світило вихоплювало гострі кам’яні зуби десь там, унизу. Старі балки вбиті у скелю століттями тому тріщали від кожного подиху вітру. На деяких ще висіли шматки мотузки та прибиті іржаві гаки, ніби колись тут підіймали вантажі.
В одному місці Дрек різко зупинився. Рубен ледь не врізався йому у спину.
-Шо там?
Дрек не відповів. Праворуч від дороги, просто у скелі, були вбиті старі дерев’яні хрести - одиниці, десятки, сотні. Одні падали вниз, інші давно згнили та перекосилися. На деяких ще висіли імена,
написані вицвілою фарбою. Між хрестами біліли кістки. Черепа дивилися на тих, хто проходив вздовж, а вітер ганяв між ребрами пил та дрібне каміння.
-Хто це? - Рубен зблід.
-Дурні.
-Їх убили?
Дрек не відповів нічого, лише кивнув головою.
-За що?
-А яка різниця? - буркнув Дрек.
Один із хрестів не витримав та полетів у вирву. Рубен відвернув погляд - і вони рушили далі. Ноги несли їх все глибше у каньйон. Скелі тут були темніші. Місцями вони ближчали у місячному світлі, ніби хтось вкрив їх тонким шаром олії. Вузькі проходили
нагадували нутрощі мертвої тварини. Повітря стало сухим та
морозним, перемішувалося із різноманітними запахами навкруги та приносило аромат ладану. І саме тоді вони почули дзвін - глухий та важкий, наче хтось повільно бив металом по самій ночі. Рубен здригнувся та подивився увесь, за ним глянув і Дрек. Відлуння
довго перекочувалося між скель, ніби самий каньйон відповідав металевому звуку. За черговим поворотом дорога раптом
розширилася, і вони побачили його - монастир.
Він висів над ущелиною, немов вирізаний із самої скелі.
Гігантський, темний та мовчазний. Кам’яні стіни здіймалися на декілька поверхів угору, а вузькі вікна нагадували чорні порожні
очниці. Здавалося, що будували його не люди, ніби завжди тут стояв між урвищами ще задовго до боліт, золота та самих міст. Старий велетень, який пережив занадто багато століть. Його верхівки губилися у темряві скель. Старі башти поросли тріщинами та чорним мохом, а деякі частини стіни вже давно розсипалися у вирву. Проте навіть при такому стані, монастир виглядав занадто величним, по - справжньому королівським. Королів, які
поглиналися цими землями. А навпроти нього, по обидва боки стояли масивні дзвони. Підвішені просто між скелями. Їх підтримували старі дерев’яні конструкції, вбиті у камінь
величезними залізними штирями. Мотузки давно почорніли від старості, а метал вкрився зеленими плямами часу. Вони висіли один навпроти одного над самою прірвою, ніби дивилися кожному у
мертві очі. Вітер розгойдував їх повільно та важко. Кожен рух народжував глухий звук, який розносився долиною. Він не був
прощенним чи церковним, не кликав до молитви. Його відлуння оплакувало мертвих, що берегли ці землі. Рубен заховався за спиною Дрека.
-Чого вони дзвонять?
-Щоб люди не забували де вони. - Могильник довго вдивлявся у монастир.
Дорога до монастиря проходила вузьким кам’яним мостом, перекинутим через урвище. Частина плит давно тріснула, а деякі взагалі провалилися під низ. Під мостом темніла глибока прірва, що навіть місячне світило не могло дістати дна. І хто зна з цих чоловіків, що ховається за пітьмою, крізь яку можна розгледіти себе. Рубен боязко глянув униз.
-Ми точно туди підемо?
-А куди ще? - відповів Дрек.
Вони повільно рушили мостом. Вітер хитав мотузки дзвонів прямо над головою, через що метал інколи стогнав у темряві. Чим ближче вони підходили до монастиря, тим частіше Дрек помічав сліди часу.
На стінах виднілися тріщини, а деякі кам’яні статуї ангелів давно втратили обличчя. У однієї не було голови, інша стояла без рук,
жалісливо споглядаючи на тутешніх. Здоровенні двері монастирю були прочинені. Зсередини ледь пробивалося жовте світло. І водночас ні звуку, ні молитви, ні голосів, ні кроків. Обличчя Дрека та Рубена вдарило приємне тепло, яке оточувало голі стіни
монастирю. У ніздрі вдарив аромат свічок, пилу та чогось гіркого, схожого на сушені трави. Дрек обережно ступив вперед, тримаючи руку на револьвері, та сховавши малого за спиною. Монастир виявився значно більшим, ніж здавався назовні. Високі стелі губилися десь у темряві, а кам’яні колони здіймалися до гори, мов стовбури мертвого лісу. Уздовж стіни стояли ряди подертих лавок, частина яких давно струхлявліла. Свічки ледь освітлювали
приміщення, через що тіні по кутках здавалися живими. На стінах висіли ікони, вкриті тріщинами та пилом. Деякі обличчя святих були подряпані або навмисне вкриті сажею. Але найбільше Дрека вразила, непритаманна йому, тиша - не церковна, не спокійна, а
втомлена. Наче це місце давно перестало чекати Бога.
3
У дальному куті монастиря сиділи люди. Декілька чоловіків, жінок та старих. Хтось перев’язував руку, інші дивилися у підлогу. Одна пані тримала на колінах дитину, що кашляла кров’ю у тканину. Біля стіни лежав старий без ноги, а поряд стояли милиці збиті із сирого дерева. Ніхто з них не молився, не стояв біля вівтаря. Люди сиділи тут не через віру: їм більше нікуди йти.
Рубен сильніше притиснувся до Дрека, коли повз пройшов чернець із мискою гарячої води. На його руках виднілися старі шрами, а одна половина обличчя була обпечена настільки, що губа
закривалася не повністю. Могильник повільно оглянув залу. Усе тут виглядало не як монастир, а як притулок для людей, яких світ пережував та виплював назад. Подекуди на кам’яних плитах ще виднілися старі плями крові. Біля колон лежали завернуті у
тканину тіла - їх не ховали відразу, земля між скель була занадто твердою. Дрек звик бачити смерть, звик до страху та жорстокості, але тут все виглядало інакше. Тут люди не боролися за золото, не стріляли одне одному в спини. Їх основне бажання - дожити до
ранку. Побачити ще один світанок та ніколи не зустріти власний захід.
Рубен смикнув Дрека за рукав.
-Ти підеш?
-Не знаю. - із втомою сказав могильник.
У цей момент десь угорі знову вдарив дзвін. Глухий звук пролунав у кужне вухо в монастирі, але люд не придав цьому значення. Одна бабця перехристилася, не підіймаючи голови, бурмотіла собі під ніс. Дрек зрозумів чому: колись цей звук, мабуть, кликав людей до молитви, а тепер нагадував їм про те, що вони досі живі. Важкі кроки пролунали позаду. Рубен обернувся та шарпанув Дрека за
куртку.
-Поглянь.
До них наближався високий чоловік у темному монашому одязі. Йому було далеко за 50. Сиве волосся коротко зрізане, а ліва щока перетята довгим шрамом, який тягнувся до початку шиї. Ходив він важко, трохи припадаючи на одну ногу, але найбільше Дрек дивився на руки. Усі в порізах, перебиті, грубі - не священника, а старого солдата. Чоловік подивився на Рубена, потім уважно - на
кров на рукаві Дрека.
-Хлопець поранений. - голос у нього був низьким та спокійним.
-Дерев’яний уламок я витягнув. Кров почала гноїтися. - сказав Дрек
-Добру справу зробив. Естебан. - промовив чоловік.
-Дрек. - чоловік кивнув.
-Нога болітиме сильніше. - він подивився на дитину.
-Наче до цього не боліла. - відповів Рубен.
-Чудово, ти говориш. - сказав Естебан.
Він присів навпроти Рубена та уважно оглянув пов’язку, а потім перевів очі на Дрека.
-Ти не батько йому, чи не так?
-Ні. - сухо відповів могильник.
-Але привів його сюди. Чому?
-Я йду у Вальє-де-Оро. Далеко звідси?
-Достатньо далеко, аби пошкодувати, що туди йдеш. - гірко всміхнувся Естебан.
Він рушив повз лавки, які стояли у монастирі, до вівтарю, показавши пальцем йти за ним. Дрек пішов вслід, а Рубен
шкандибав збоку. Вони проходили крізь людей, які давно перестали бути схожими на себе: втомлені обличчя, голодні очі, кашель,
шрами, бинти - тут не було надії. Але чомусь ці люди допомагали кожному, ділилися водою, підтримували одне одного та сприяли підняттю тому, хто вже не міг. І саме це здивувало та водночас злякало Дрека, бо він все менше розумів, чому люди здатні на
жахливу жорстокість, водночас й здатні на співчуття.
Естебан провів їх через довгі кам’яні коридори монастирю. Уздовж стін горіли старі лампи, полум’я яких тремтіло від протягів. Світло було тьмяним та жовтим, через що проглядалися ще більш стомлені обличчя людей. Рубен ледве переставляв ноги, притискаючись ближче плечем до Дрека. Він жахливо соромився цього та
відгаркувався, коли могильник мовчки притримував його рукою. Монах привів їх до великої зали, де колись годували святих. Тепер тут лежали знедолені люди. На підлозі, на старих матрацах, просто біля стін, притискаючись одне до одного ближче. Хтось спав, хтось дивився на вогні, інші не відводили очей від стелі, але один старий
марив від гарячки. Молодий хлопець зволожував йому губи мокрою ганчіркою. Естебан поставив на стіл лампу та сів навпроти Дрека, запрошуючи його присісти у відповідь. Рубен вмостився ближче до стіни, стискаючи у руках ножа, але повіки самовільно опускалися все більше й більше від виснаження.
-Ці знедоленні, ці люди... - заговорив Естебан. - Я колись теж думав, що вони - хвороба. - він дивився убік, на темні арки монастиря. - На війні швидко починаєш так думати. Особливо, коли бачиш, як вони знищують усе на своєму шляху за прапори, які потім гниють у болоті.
Дрек уважно слухав Естебана, не говоривши.
-Я служив 20 років. - продовжив монах. - Бачив міста, де діти їли щурів. Бачив, як матері душили власних немовлят, бо не мали чим їх годувати. Бачив і солдатів, які відрубували кінцівки іншим, а потім шалено сміялися. І знаєш, що найгірше?
-Що?
-Те, що більшість з них не були чудовиськами.
У залі неголосно задзвеніли ложки. Хтось розливав юшку по мисках. Естебан глянув на людей навколо та продовжив.
-Людина дуже рідко народжується злою. Успадковує злість від батьків - ні. Її ламає життя. - стукав пальцями по столу монах. - Повільно, рік за роком - голодом, страхом, самотністю, втратою. Ти засинаєш минулою людино, а прокидаєшся і більше не впізнаєш себе. - Він кивнув на чоловіка біля стіни.
Дрек шморгнув носом та сперся на руки, не зводячи очей з Естебана.
-Його звали Томас. Колись мав ферму, дружину та трьох дочок. Працював важко, нікого не чипав, любив свою стежину. Потім прийшла посуха, через деякий час - бандити, добила війна. Тепер він сидить тут, щоночі боячись заснути, аби більше не бачити, як горить його дім.
Естебан перевів погляд на жінку із дитиною.
-А вона втратила двох синів по дорозі у Вальє-де-Оро. Їх забрали шахтарі за борги чоловіка. Вона досі не знає, чи її діти живі - бідолашна.
Рубен спокійно сопів біля стіни, не опускаючи ножа. Естебан помітив погляд Дрека на ньому.
-Він теж зміниться, якщо вижив. - мовив монах.
-Всі змінюються. - насупився Дрек.
-Так. - кивнув Естебан. - Питання лиш у тому, ким вони стають після змін.
Вітер за вікном глухо бив у дзвони над урвищем. Їхній звук пробивався крізь кам’яні стіни, нагадуючи далеке похоронне відлуння. Естебан опустив очі на свої руки.
-Я прийшов сюди після війни, бо більше не міг дивитися людям у вічі. Мені здавалося, що весь світ згнив, усі заслуговують кулю або
яму. - Він тихо всміхнувся. - А потім сюди почали приходити такі, як вони. - Естебан показав довкола. - Зламані, брудні та голодні, і
знаєш, що я зрозумів? Дрек мовчав.
-Навіть найжалюгідніша людина все одно намагається жити. Навіть після всього... Після втрати, болю, війни. Людина все одно шукає причину прокинутися наступного ранку.
У кутку зали маленька дівчинка вкривала змореного дідуся. Естебан дивився на це, а в душі кипів приємний вогонь.
-Ось чому я більше не ненавиджу їх. - він показав пальцем на дівчинку. - Не тому, що вони хороші. Люди здатні на жахливі речі, ти це знаєш не гірше за мене. - Монах нахилився ближче. - Але людина - це не тільки її зло.
Дрек нічого не відповів. Він спостерігав на понівечених та змучених людей навколо себе. На Рубена, який тихо спав біля стіни, на
старого без ноги, на жінку що співала тихо хворій дитині. І вперше за довгий час у нього не було відрази, лише важка, тиха жалість.
Могильник повільно сперся на кам’яну колону. Десь угорі знову
вдарили дзвони, але на цей раз їх звук не здавався таким мертвим.
Дрек сидів мовчки, спершись до тремтіння на холодну колону.
Світло ламп дрижало на стінах монастиря, вбираючи у себе довгі тіні людей, які давно вже втратили сили навіть на розмови. Десь у куті кашляла жінка, поряд старий гучно стогнав уві сні, а маленька дівчинка поправляла інколи на ньому ковдру, боячись розбудити. Рубен вже бачив з десяток снів. Подеколи він здригався, ніби тіло ще переживало той нещодавний жах. Дрек довго дивився за ним. За маленькою рукою, яка до кінця тримала ножа, за закритими
повіками, крізь які текли сльози та за вустами, які всміхалися,
вбираючи у себе солоно-гірку воду. Потім погляд впав на свої руки - грубі, сухі та побиті, вкриті шрамами.
-Скільки людей вони закопали? Скільки мертвих обібрали? Скільки могли б врятувати? - думав Дрек.
Могильник вже давно зрозумів, що не пам’ятає облич минулого. Тільки глухий дзвін лопати, що вдарявся об землю. Брязкіт брошок, застібок та шелестіння долару. У ніс відразу вдарявся запах гнилизни, крові та піску, який перемішувався із всім цим. Колись йому здавалося, що людина - це брудна тварина, яка рано чи пізно встромить собі ножа у спину. Дрек бачив надто багато, аби вірити у щось інше. Бачив батьків, які віддавали своїх дітей за пляшку оковитої. Бачив і жінок, які затягували чоловіків у свої хатини, обіцяючи приємний присмак ночі, а вранці покидали будинок, залишаючи за собою лише відчутні ноти смерті. І все ж... Він
повільно глянув на залу монастиря. На людей, які нічого не мали, на старого без ноги, якому терпляче молодий хлопець міняв бинти.
На жінку, що віддавала свою миску супу дитині. Та на Рубена, який до останнього не опускав ножа, бо бажав тільки одного - жити. Дрек тяжко провів долонею по обличчю.
-Чому ви всі намагаєтеся жити, хапаєтеся за цю єдину нитку? - пробубнів він.
Світ поїдав цих людей повільно та безжально. Забирав дітей, ламав кістки, імена. Змушував ставати чудовиськами, аби просто пережити ще бодай день. А вони все одно тягнулися одне до одного, все одно допомагали, все одно ділилися. Могильник заплющив очі, йому раптом стало важко дихати. Не від страху та злості, це було щось інше, настільки забуте, що стискало груди. Дрек згадав старого у пустці, що тягнув тіло дружини через каміння. Згадав, як той гладив її наостанок волосся перед її останнім заходом сонця. Згадав Рубена, який хапався за життя, як дикий, з перебитим крилом птах.
Згадав і тих, кого все життя оббирав - і раптом усі перестали здаватися йому слабкими. Вони були просто людьми - живими,
недосконалими та наляканими. Та все одно впертими настільки, що із гробом на спині, тягнули для себе на плечах цілий світ. Дрек
повільно відкрив очі та знову глянув на Рубена, на дитину, яку він
врятував. Могильник усміхнувся йому, а потім стягнув із себе куртку
та повільно накрив хлопчика. Рубен навіть не ворухнувся, і саме тоді, коли Дрек обережно гладив його по голові він зрозумів: якщо людина здатна нести у собі вогонь після всього - значить вона ще не стала остаточним чудовиськом.
4
Ніч у монастирі минула тихо. Навіть дзвони над урвищем ближче до світанку замовкли, ніби сам вітер втомився їх хитати біля скель.
Лише холод пробирався крізь кам’яні стіни, повільно
розповзаючись по підлозі та ковдрах людей, які спали вповал у великій залі. Рубен прокинувся різко, ніби падав уві сні. Він відразу схопився за ножа, важко дихаючи та озираючись навколо. Лампи вже майже догоріли, а крізь вікна пробивався сірий та неприємний ранок. Хтось кашляв, інші розмовляли, деякі носили воду одне одному. Рубен сидів, кидаючи очима навкруги, доки не зрозумів, що накритий чужою курткою, великою та потертою, вкритою великим шаром пилу, із запахом поту та крові. Дрека поруч не було.
Хлопчик швидко підвівся, скривившись від болю у нозі, та почав оглядати залу. Біля колон сиділи люди. Вони всміхалися новому дню, дякували що вижили та їли, спілкуючись між собою. Дрека між ними не було. Рубен швидко рушив до дверей, шкутильгаючи ногою.
-Його вже немає. - Пролунав голос позаду.
Хлопчик обернувся, біля столу стояв Естебан із мискою гарячої води у руках. Чернець посунув лавку та неспішно сів.
-Пішов ще до світанку. - сказав він. У Рубена набрякли очі.
-І навіть не попрощався.
-Такі люди рідко прощаються. - Естебан ледь помітно всміхнувся.
-Він міг мене обікрасти або кинути там біля воза. - насупився Рубен.
-Але не зробив цього.
Хлопчик мовчав, крізь сльози в очах була видна вдячність.
-Ти знаєш кого найважче рятувати? - Естебан звів погляд на куртку.
-Не знаю. - знизив плечима Рубен.
-Того, хто вже звик бути сам.
У залі монастиря стояв ранковий холод. За вікнами, між скелями, повільно повз туман, а далеко над урвищем знову хитнулися звони. Естебан потер долонями шрам на шиї.
-Є люди, які настільки довго живуть біля смерті та бруду, що починають вірити, ніби є частиною цього. Вони переконують себе, що їм байдуже на все, що світ гнилий, а люди заслуговують тільки кулі або могили. - Монах глянув на двері монастиря. - А потім
одного дня він хапає янгола за руку, тягне через понівечені дороги, і приводить сюди, замість того, щоб піти далі.
-Він дивний. - Рубен опустив очі.
-Але знаєш, що насправді дивно. Те що він повертався за тобою.
-Не повертався, я знаю.
-Повертався. - спокійно сказав Естебан. - Такі люди зазвичай проходять повз, але він підійшов до воза. Він почув тебе, щоб
повернутись. А потім привів сюди, щоб повернутись та подивитися на тебе ще раз.
-Чому він тоді допоміг?
-Бо навіть найбільш зламана людина втомлюється бути монстром.
Хлопчик довго мовчав. Він зрозумів, чому той чоловік не залишив його. Батько колись казав: “Найгірше на цих землях, сину, не спека та не голод... Найгірше - коли людина перестає бачити в інших людину”. Рубен не тямив цих слів, бо був зовсім маленький, тепер - починав. Естебан спостерігав за ним, попиваючи чай на лавці.
Монах більше не говорив до нього, адже деякі речі ставали важчі за слова. За вікнами повільно народжувався світанок. Світло торкалося колон, втомлених лиць людей та старих, подертих ікон.
Життя тривало. Навіть тут. Рубен сів на лавку біля холодної стіни та сильніше загорнувся у куртку Дрека. Вона все ще зберігала тепло.
5
Сонце палило Блек-Крік так, ніби намагалося випалити із землі саму пам’ять про людей. Повітря тремтіло над рівнинами, а сухий гарячий вітер ніс пил, аромат старого поту, гнилої деревини та
мертвичини, яка давно стала частиною цих земель. Гермес повільно ступав дорогою, здіймаючи копитами суху землю. Його плямиста шкура блищала від спеки, а довга грива важко колихалася під
вітром. Пастор сидів мовчки, трохи згорбившись через поранене плече. Темний плащ звисав із масивних плечей, місцями прилипшими до засохлої крові. Капелюх із перевернутим хрестом закривав очі тінню, під якою виднілися тонкі щоки, гострий лоб та два шрами. Рана після Курта боліла при кожному русі, але Пастор не звертав на неї уваги, адже біль був чесний, на відміну від людей.
Попереду серед рівнини майоріли чорні залишки старої ферми. Обгорілий каркас будинку стирчав із землі, немов кістка із худорлявої тварини. Вітер хитав почорніли балки, які скрипіли із кожним його поштовхом. Біля колодязя лежали кістки собаки, які здалеку нагадували біле каміння, що вицвітало під сонцем. Поряд мотузка грубо врізалася у шию власнику тварини, через що голова дивилася неприродньо набік. Птахи давно вже виклювали очі, а чоботи зняли ще до мотузки. Гермес навіть не сповільнився, а Пастор і погляду не кинув. Звичай день. Звичайний Блек-Крік.
Колись люди вірили, що зло приходить із темряви, із пекла, із чудовиськ, що ховаються у лісах чи водах. Ніл знав, що це думки людей, які звикли лякати своїх дітей. Зло породжується всередині малечі, через батька, який потім продає її через голод. У шерифові, який бере гроші за приховування вбивства куртизанки. У сусіда, що вішає ближнього за мішок зерна, а потім стає на коліна і просить прощення перед Богом. Люди давно чекають приходу диявола, не розуміючи, що вже спілкуються з ним через свої вчинки. На від
міну від тварин людина завжди шукала красиву назву насильства: “Порядок”, “Сім’я”, “Мир”, назви змінюються, а суть - ні.
Попереду, близько до ночі, почало з’являтися селище. Маленьке, сухе та майже вимерле. Воно лежало серед рівнин, немов стара рана цих земель. Декілька перекошених хатин тягнулися одна до одної під розсохлими дахами. Салун стояв по центру так, ніби ось-ось і
мав завалитися від своєї старості. Біля кузні валялися старі підкови
та поламані колеса возів. Іржавий колодязь посеред вулиці тихо скрипів від вітру. Лише пил та тиша. Лише тиша та пил.
Гермес повільно ступив у селище. Копита глухо били по сухій землі. Люди відразу почали зникати з дороги. Штори хиталися у вікнах.
Жінка швидко схопила хлопчика та сховало позаду себе. Ніл дивився навколо - селище смерділо великим страхом.
-Агов, тобі тут не раді!
Ніл повернув голову. У небі майорів повний, неначе товстун, місяць. На ґанку сиділо троє чоловіків: брудні, неголені та озброєні. Один тримав рушницю, інший нервово жував тютюн та спльовував
відразу на землю. Люди завжди однакові: спершу вони створюють насильство, а потім бояться, коли воно приходить за ними назад. Але не сьогодні, не під темрявою та не при світлі. Він сів за Гермеса, кинувши маленький чобіток під ноги жінці, яка тримала за собою
сина та дрижала так, ніби готова була прощатися із життям. Чорний вершник залишив за собою лише ноти незрозумілих дій та речей, та пішов вдалечінь, зникаючи під маревом місяця.
Він ніколи не залишає свідків
VII
Бізоняча рівнина - Вогонь на місці племен - Порожні колиски - Люди після перемоги - Тиша мертвих коней - Чоловік, який благословляє кулі - Сміх біля шибенеці - “Бог давно покинув ці землі” - Амос іде у Вальє-де-Оро - Очі Леві - Корінь темряви.
1
Ніч на болотах усміхалася тим, хто ніколи й не мав сенсу бути поруч із ними. Насправді темрява ніколи не мовчить... Вона дихала,
завивала різноманітними звуками, які тамували подих. У густих очеретах безперестанку квакали жаби, десь зовсім далеко били хвостами по воді алігатори, а масивні корені кипарису вбирали у себе старість та згадку цих водойм. Повітря було густим від вологи та запаху мулу. Воно липло до шкіри, просочувало одяг та та
проникало у легені важче, ніж тютюновий дім. Леві не спав. Він сидів біля вікна, не відводячи очей від темряви, та тримав
перев’язану ногу рукою. Рана пульсувала тупим болем, адже куля пройшла навиліт, не зачепивши кістку. Дрек залишив по собі не просто біль - згадку. Кожен рух Амоса нагадував йому про постріл, і найгірше було жити після того, як “овечка” пошкодувала “вовка”.
За вікном миготіло жовте світло ліхтаря, яке відбивало ледь помітну тінь на вулиці. Марта працювала сама. Лопата повільно входила у землю, а потім викидала вологий чорний грунт у бік. Біля неї
лежали два тіла, загорнутих у довгі старі ковдри. Ті самі мисливці, які ще деякий час назад ловили разом алігаторів. Жінка не плакала та не молилася. Вона просто виконувала свою роботу. Так роблять люди, які досить довгий час живуть зі смертю. Вони не приймають її за трагедію, а за щось - звичне, так само як лагодити дах, рубати
дрова чи наглядати за худобою. Марта закінчила лише під ранок. Вона поставила над могилами два грубі та тріснуті дерев’яні хрести,
сперлася на лопату, та якийсь час дивилися на свіжий насип. Після чого розвернулася та пішла, важко похитуючись зі сторони в
сторону.
Більше Амос її не бачив.
Він дочекався, поки у вікні згасне світло, перевірив револьвер, взяв у руки сумку та вийшов надвір. Нічне повітря відразу вдарило гнилизною та сирістю тутешніх будинків. Позаду залишалися лише хатинки, вузькі дерев’яні містки та темні болота, які роками ковтали людей не гірше за будь-яку війну. Леві зупинився біля хрестів. Він дивився на насипану землю, на яку ще не падала жодна сльоза, без суму, жалю та злості. Смерть втратила у його розумінні -
особливість. Вона здавалася настільки вічною, що була чеснішою за життя.
Потім він рушив далі.
Стара дорога тягнулася вздовж боліт, оминаючи найбільш
небезпечні трясовини та зарості очерету. Спочатку краєвид майже не змінювався. Чорні кипариси все ще стирчали з води викривленими стовбурами, нагадуючи своїми коріннями пальці потопельників. Проте з кожною милю болото почало відступати.
Вода ставала мілкішою, а очерети нижчими. Все рідше траплялися калюжі та все частіше - сухі ділянки землі. Повітря втрачало свою вологу важкість. Воно ставало гарячішим, сухішим та жорсткішим.
На сході почало світлішати небо. Перші промені сонця виринали з-за горизонту, забарвлюючи землю у червоні та золоті кольори.
Болота залишилися позаду, попереду - зовсім інший Блек-Крік. Не той що ховав загибель під водою чи болотами, а той, який виставляв її просто неба, ніби мистецьку виставку - на поталу вітру, вогню та падальникам. Амос піднявся на невеликий пагорб та озирнувся востаннє за тим темним місцем, яке берегло у собі стільки душ. Десь далеко губилися очерети, а крізь них виднілася хатина Марти та дві свіжі могили.
Незабаром їх проковтне відстань.
Ближче до полудня дорога вивела його біля старого мосту, що тягнувся поруч із вузькою річкою. Вода тут уже не була болотяною,
вона текла повільно, прозоро, перекочуючи між каменнями та
коріньми дерев, а на її поверхні подеколи відблискувало сонячне проміння. Береги заросли високою травою, яка шелестіла під
вітром. Неподалік стояла стара ферма. Від неї залишився лише напівзруйнований будиночок, який знаходився у центрі “танцю” вітру з пилом, та сарай із проваленим дахом. Місце виглядало
настільки покинутим, що складалося враження, ніби природа почала поглинати його назад.
Такі місця рідко приносили щось, окрім неприємностей.
Спершу Леві хотів пройти повз, але помітив біля мосту старого чоловіка, що курив люльку та споглядав на те, як хмари пливуть у височині. Поряд лежала незаряджена рушниця та напів випитий
віскі. Сиве волосся спадало йому на плечі, а капелюх лежав поруч на траві. Амос майже минув його, доки той не озвався.
-Не підкажеш, яка година?
-Десь між життям і смертю. - зупинився мексиканець.
-Гарна відповідь. - старий тихо розсміявся.
На цьому розмова могла б і закінчитися. Старий не відводив свого погляду від неба, подеколи примружуючи очі. Він дивився туди так уважно, ніби серед хмар мало ось-ось з’явитися щось важливе. У
небесах парив яструб, який ніби граційно плив у тих синіх кольорах високого моря. Чоловік зробив ковток, аж потім знову заговорив до Амоса, який вже збирався йти.
-Мій син мав повернутися три роки тому.
-І досі чекаєш? - запитав Амос.
-Щодня, відколи пішов.
-Для чого?
-Якщо перестану чекати, значить визнаю - мій син мертвий. - старий знизив плечима та перевів погляд на воду.
Леві перевів погляд на занедбаний будинок, вікна якого берегли спогади того маленького хлопчика, який так радісно сміявся тату та мамі. Його маленькі ступні захопливо бігали по дворику, який вже
давно стояв покритий бур’янами. Тут уже ніхто не жив, ніхто, окрім надії, яка жила у серці старого чоловіка. Найдивнішої людської хвороби, яку щоразу зустрічав Амос.
-Помер. - сухо сказав мексиканець.
Старий не образився на його слова. Навіть не повернув голови, ніби чув так вже тисячу разів раніше.
Амос рушив далі дорогою. Пройшовши кілька десятків кроків, він розирнувся та поглянув на старого. Чоловік так же сидів на тому самому місці нерухому, самотньо. Наче став частиною берега, каменю та течії, яка засіла у його зіницях. З його очей жалісливо втікали сльози, а сам він потирав жорстку бороду та запивав горе
алкоголем. Леві спіймав себе на думці, що люди здатні брехати собі довше, ніж будь-кому іншому. Саме тому вони рідко бачать
справжній світ, який оточує їх, а може, саме тому й знаходять в собі сили жити далі.
Дорога у Мексику ставала все ширшою. Рівнини тягнулися до горизонту не ховаючи нічого за собою. У ясну погоду Амосу
здавалося, ніби він бачить край світу. Сонце сходило над травами, золотило пагорби та річки, а ввечері повільно тонуло за обрієм, залишаючи після себе небо кольором розпеченого заліза. Інколи вітер гуляв прерією так сильно, що висока трава нагадувала хвилі безкрайнього моря. Вона перекочувала від пагорба до пагорба живими “золотими” валами, а земля під ногами дихала разом із
небом. Подеколи над рівнинами здіймалися самотні дуби,
покручені бурями та блискавками. Вони стояли серед безмежного простору, що здавалися старшими за будь-яке місто, яке могла побудувати людина.
Одного ранку Амос піднявся на кряж і завмер.
Перед ним відкрився краєвид, який більше нагадував сон, ніж реальність: уся долина внизу рухалася. Спершу він подумав, що
вітер гуляє високою травою, але швидко зрозумів, що земля була живою. Бізони - десятки, сотні, майже тисячі. Темні спини перекочувалися поміж золотих хвиль прерій, наче саме серце землі билося під її шкірою. Старі самці йшли попереду, молоді трималися ближче до середини стада. Дитинчата снували поміж великими
тваринами, час від часу підстрибуючи у траві. Десь далеко прокотився глухий гуркіт копит. Він був настільки глибоким, що
відчувався не тільки вухами, а й грудьми. Леві довго стояв мовчки, навіть звідси відчуваючи їх силу. Ту, яка існувала за довго до людей. Він бачив великі міста, пароплави, залізниці, форти, але нічого не справляло на нього такого враження, як це море живих істот, що з поспіхом рухалися, несучи на горбах плечах історію цих земель. Без кордонів. Без прапорів. Без людських законів.
Наступні дні він все частіше зустрічав стада.
Інколи вони розтягувалися на милі вперед, інколи перетинали річки або здіймали над рівниною величезну хмару пилу. Земля навколо виглядала по-справжньому багатою та зрідка такою живою. Олені стрімко пробігали між пагорбами. Орли ширяли
настільки високо, що нагадували чорні цяточки у блакитному небі. Увечері над травами лунали голоси невідомих птахів, а на світанку роса ближчала так яскраво, ніби вся прерія була всипана сріблом. І що довше бачив цей світ Амос, то частіше ловив себе на одній думці: усе навколо без людини існувало краще. Річкам не треба закони, аби текти. Тваринам церкви, аби жити. Орли не знали кордонів, але летіли так, ніби знали увесь світ. Саме тому мексиканець не відразу помітив, як щось змінилось.
Спершу зникли стада.
Одно ранку Амос усвідомив, що не побачив жодного бізона. Потім почалися з’являтися сліди возів, багато, занадто багато. Колеса глибоко врізалися у землю, утворюючи десятки паралельних
борозен, які тягнулися далеко на захід. Деякі були свіжими, інших - окропило пилом. Ще через декілька миль Амос натрапив на невеличкі горбки гільз, що валялися вздовж дороги. Через деякий час, вперше в око кинулася бізоняча шкура. Вона лежала просто
неба, висохла та потріскана від сонця. Поряд валялися обгризені кістки. Він лише ковзнув поглядом по них та пішов далі, де
натрапив на другу шкуру, а потім на третю, п’яту... Згодом вони почали траплятися настільки часто, що вже неможливо було їх не помічати.
Вітер почав приносити запахи, які змушували Амоса закривати ніс. Вони днями вбиралися у землю і тепер виходили довкола разом із гарячим повітрям. Над рівнинами почали кружляти канюки.
Спочатку їх було трохи, невзначай літати довкола. Потім більше десятка, голосно хрипівши в небесах. Врешті-решт сотня птахів, що закривали небо, своїми чорними крилами. Вони рухалися одним й тим самим напрямком. Птахи здіймалися у небо, потім опускалися нижче, повертаючись до землі. Долина попереду була настільки великою, що її краї губилися у мареві спеки. І вся вона була вкрита плямами, яких і не зрахувати. Спочатку мексиканець не зрозумів на що дивиться, а потім сонце торкнулося тіл та кісток. Уся долина була вкрита тілами бізонів до самого горизонту. Наче хтось узяв один із найпрекрасніших куточків цього світу і вирішив показати,
на що здатна людина, коли її ніщо не стримує.
І тоді Амос зрозумів, що стада, які він бачив - втікали.
Сморід почав душити ще задовго, як мексиканець спустився у долину. Гаряче повітря стояло над землею важкою ковдрою, а тисячі мух кружляли над тілами так густо, що нагадували чорний дим. Сонце безжально випалювало рівнину, виствілюючи гори
кісток та шкур, які тягнулися до самого горизонту. Колись тут рухалося життя, тепер лиш чоботи Леві хрустіли по високих ребрах та черепах. Подекуди між залишками лежали порожні пляшки, залишки багать та ящики від набоїв. Ті, хто їх убив, прийшли сюди не через їжу, не через мету виживання - через шкури, і залишили після себе цілу долину смерті. Ближче до центру рівнини він почув сміх: п’яний, голосний та безтурботний. За невеликим пагорбом стояли вози, до кінця набиті свіжими шкурами. Біля вогнища сиділо четверо мисливців. Один ножем відокремлював роги, інший натягував капелюх на роздуте тіло та реготав так, ніби перед ним був найкращий жарт у житті. Третій копняками підбивав до
верхівки череп, а четвертий пив віскі та споглядав назад на те, що вони накоїли. Помітивши Амоса, рудий чоловік покликав його до багаття. Він запропонував випити, але погляд мексиканця не міг покинути покинути долину.
-Скільки їх тут? - запитав Леві.
-Та хто ж їх рахував. - всміхнувся один із мисливців. - Більше сотні точно. Може більше.
-Для чого?! - дістав револьвер Амос.
-Ти зброю то забери. - націлився із гвинтівки той, хто
відокремлював поруч роги. - Для чого що? - запитав він.
-Ти дивний чоловік. - відповів безвухий, хто натягував капелюх. - Бо можемо.
-Це дурна відповідь. Не варта навіть вас. - Амос не відводив револьвера.
-А яка тобі потрібна? - запитав бурмило зі шрамом.
-Я гадав, що причина голод. Необхідність вижити такій шайці як ви...
-Нахрін голод. - розсміявся безокий, хто підкидав череп. - За їх шкури ми отримаємо стільки, що до віку не голодатимемо.
-І ти вважаєш це нормальним?
-Звісно, завжди є нормальним те, що приносить гроші. - сказав безокий.
-А якщо завтра за твою шкіру назначать винагороду? Вона теж вартує грошей, чи не так? - Леві перевів револьвера. - А чому ти мовчиш, рудий?
-Нехай спробують. - розсміявся безвухий.
-Знаєш, що справді смішно? Тварина здатна убивати, коли є потреба. Вона не ганяється за здобиччю так, ніби грається з ним, мучить, а потім холоднокровно з’їдає. - прохаркав Амос. - На
відміну від вас навіть ведмідь не візьме більше, чим йому потрібно. Людина вигадала спосіб пишатися тим, що не приносить нічого хорошого. - Амос заховав револьвер. - І якщо ви вважаєте, що на вас не знайдеться таке ж саме створіння, але з замашками “на людину”, ви дуже сильно помиляєтеся.
Ніхто не відповів, навіть сміх безвухого стих. Рудий скрутно опустив голову від усвідомлення того, що вони наробили. Решта сіла поруч з ним та випили по стакану віскі. Через сотні метрів, Леві озирнувся
назад: позаду залишилося дотлівати багаття, люди, які вважали себе переможцями.
Та покинуті десятки та сотні шкур, які вибілювались біля воза.
Позаду ще деякий час пригнічено “дихала” у спину долина смерті. Падальники ще довго кружляли над нею, а важкий запах гнилі тягнувся ще милі потому. Сонце повільно котилося по заходу,
фарбуючи рівнини у червоні кольори. Леві йшов мовчки, час від
часу торкаючись револьверу. Він не знав, який шлях саме веде його у Вальє-де-Оро, але був точно впевнений, що знає, як дістатися Мексики. Усі дороги рано чи пізно впиралися у золото. Через нього будували міста, через нього різали горлянки, через нього продавали душі, друзів та віру. Амос не був кращим за них. Якби не багатства Вальє-де-Оро, він, можливо, давно б завернув в інший бік або загубився через тисячі інакших доріг Заходу. Але думка про
заховані багатства вперто тягнула його вперед. Саме через них він терпів спеку, голод та нескінчені милі під його ногами. Саме через них він і покинув колишній шлях, зайшовши на повністю нову дорогу. Іронія лише у тому, як думав він, що чим далі йшов, тим
менше думав про саме золото. Скарб залишався метою, але шлях завжди підсовував йому щось інше: старого, який чекав мертвого сина, болота, крізь які майже не попрощався із життям, Марту та найголовніше - Дрека, якого він досі не міг зрозуміти. Тепер ця долина бізонів... Світ ніби намагався показати щось йому, наче
кожна зустріч ставала йому уламком розбитої картини, яку мексиканець так намагався скласти до купи.
Попереду Вальє-де-Оро - реальне місто, реальні шахти, реальне золото, заради якого сотні людей їхали потягами, добиралися возами, до поки там не облаштувався Ешворд, тягнулися
караванами та ризикували власним життям. І Амос йшов туди із тієї ж самої причини, але десь глибоко всередині вироста підозра, що
знайде він там більше, ніж просто скарб. Він не знав кого зустріне у тому загадковому місті. Не знав того, що солдати Ешворда катують там людей, намагаючись знайти золото. Для нього це залишалася лише звичайна гонитва за багаством, одна із багатьох, що
породжувались на цих землях щодня. І все ж, коли вечірнє сонце почало ховатися за обрієм, а довгі тіні розкинулися по рівнинах,
Леві раптом здалося, що золото на нього чекає не наприкінці дороги. І він точно не здогадувався, що десь далеко попереду,
іншим шляхом вже йде людина, яку доля вперто не дозволяє йому залишити позаду.
2
Мексиканець продовжував йти на Захід вже багато днів. Подекуди земля ставала кам’янистою, а висока трава поступалася місцем сухим чагарникам та колючкам. Сонце висіло над головою важким розпеченем диском, випалюючи все живе. Повітря тремтіло над землею, наче сама прерія горіла невидимим полем. Останнім часом думки Леві все частіше поверталися до Дрека: не через дружбу, не через зневагу, швидше - незавершеність. Попиваючи теплу воду з фляги, він не знав, чи той виродок ще живий. Не знав, чи вперто пішов у Вальє-де-Оро, чи вже лежить у канаві із кулею в грудях. На цих землях люди зникали щодня. Вранці вони могли ще голосно сміятися з тобою, або над, а ввечері від них не залишалося і сліду.
Хіба розкидалися криваві відтінки на каміннях. “Чорт забирай, Дрек упертий, до біса впертий” - сказав собі під носа Амос. Такі люди зазвичай живуть трішки довше за інших, але, мабуть,
вмиралий найдурніше. Леві зловив себе на тому, що вже декілька хвилин думає про могильника, і це його роздратувало настільки, що він пнув поряд лежачий камінчик так далеко і високо, що той зник у кольорах неба.
Ближче до вечора йому трапилася стара криниця. Біля неї стояв перекинутий візок та поряд обгорали кістки коня. Колеса
наполовину занесло під землю. На внутрішній стороні борту хтось колись вирізав ножем два імені - чоловіче та жіноче. Час частково вже стер літери. Мексиканець не знав цих людей, ким вони були і куди прямували. Він розмірковував над тим, що вони планували, жили надіями та власним сенсом життя. Тепер від них залишився візок посеред рівнини та кістяк коня, який давно перестав бути чиєюсь втратою.
Через два дні він побачив дим. Спочатку тоненькі чорні смуги на горизонті. Потім густі стовпи, які здіймалися над небом та
розмазувалися по ньому чорними хмарами. Перед ним з’явився запах гару, потім крові. Він піднявся на високий пагорб і завмер:
перед ним лежало поле бою. Земля була роздерта колесами гармат, копитами та людськими ногами. Але справжні масштаби
відкрилися тоді, коли мексиканець почав спускатися з пагорба. Подекуди виднілися розкидані гвинтівки, які валялися побиті від копит коней. Між гарматами лежали списи, погнуті підкови та шматки шкіряного спорядження. Тут і там валялися залишені патронташі. Порожні гільзи ближчали посеред пилу, а вітер перекочував клапті обгорілої тканини, які колись були чиїмось одягом.
Амос розернувся навкруги та думки почали падати у прірву. Сотні коней, які лежали роздерті від куль чи сокир. За декілька ярдів
лежали побиті вози. Колеса згоріли майже повністю, а металеві обручі лежали поряд у траві, схожі на покинуті кайдани. Біля нього валявся прапор, колись яскравий, зараз обгоріли та заплутаний
серед сухих бур’янів. Леві не міг розгледіти кому він належав та це вже не мало значення. Той, хто ніс прапор, лежав у землі,
поглинаючись хробаками. Бійня пройшла нещодавно.
Повітря було важким, адже дим усе ще підіймався над окремими ділянками поселення. Час від часу вітер роздмухував приховані жарини, і тоді серед попелу спалахувало червоне світло, немов земля горіла з середини. Чорні кістяки бунгал стирчали у небо,
нагадуючи висохлі дерева після блискавки. Деякі впали набік, інші дивом трималися на кількох обгорілих жардинах.
Навколо панувала дивна тиша.
Не та, яка породжується у пустелі або приходить із першими барвами ночі. Це була тиша, де крики вже закінчилися. Ноги мексиканця припали до колиски, зовсім невеликої, сплетеної з
гнучких гілок та обтягнута шкірою. Один бік обгорілий вщент, але інший залишався цілим. На ньому можна було розгледіти старий орнамент. Чиясь рука витрачала години, аби прикрасити її простими візерунками. Амос зупинився біля неї, сам не розуміючи чому. Він бачив тисячі смертей, людей, яких розривали кулі. Бачив потопельників та тих, кого розірвали дикі тварини. Але ця порожня колиска торкала його душу сильніше, ніж будь що інше. Вона
розмовляла не про смерть, а про життя, яке мало тут бути. Про дитину, яку заколисували під нічним небом. Про матір, яка співала
їй пісні. Про батька, який повертався до бунгала після полювання. Вітер легенько хитнув її, вона скрипнула ледь тихо, наче ще чекала когось. Леві натрапив на ще одну, потім третю, четверту... Деякі були розчавлені кінськими копитами, інші лежали посеред попелу. Ще одна висіла посеред на напівобгорілому стовпі, зачепившись за нього ременем. Вітер погойдував її з боку в бік, а колиска скрипіла повільно та рівномірно. Мексиканець завмер, його кидало у холод та жар. Він тремтів, жахливо ненавидів цей жахливий пейзаж, який намалювала людина.
Навколо не було жодної живої душі, лише цей попіл літав довкола, лише цей дим намагався доторкнутися неба, лише цей скрип, який підступно не замовкав. Для чого це зробили? Навіщо накоїли?
Тепер уже ніхто не відповість. Частина вигоріла повністю, від інших залишилися лише чорні каркаси. Вони нагадували маленькі човни, які хвиля винесла на берег після шторму. Леві дивився на них, та не зміг пригадати жодне поле бою, де бачив стільки колисок. Кулі
завжди летять у дорослих, шаблі рубають солдатів, армії воюють між собою, але після кожної бійні чомусь залишаються вони - порожні дитячі колиски. Саме вони найбільше платять ту високу ціну перемоги, яку ніколи й не просили.
Навколо не було жодного голосу, жодного сміху, жодного плачу. Лише обгорілі колиски розкидані полем бою, мов надгробки над життям, яке ще не встигли розпочатись.
Десь за поселенням долинув недоречний та гучний сміх солдатів. Леві повільно перевів погляд у той бік та пішов крізь згарище. Між обгорілими бунгалами вела широка витоптана стежка. Нею нещодавно проходило сотні людей. Чим ближче мексиканець
наближався до табору, тим більше бачив слідів “перемоги”. Біля одного з возів лежали рушниці та списи, на іншому - тюки з
провізією, яку солдати забрали з поселення. Подекуди сушилися закривавлені бинти. Біля великого дерева стояв прив’язаний кінь із перев’язаною шиєю. Він ліниво жував траву, ніби навколо не сталося нічого особливого. Табір жив власним життям. Одні
чоловіки вечеряли біля вогню, інші лагодили спорядження. Хтось натирав зброю олією, хтось зашивав обірваний рукав мундира.
Молодий хлопчина, років двадцяти, сидів на ящику та писав листа
до дому. Він час від часу замислювався, дивився на захід сонця і продовжував виводити рядки. Неподалік грали у карти чоловіки,
сперечаючись за декілька центів. Інші голосно реготали над жартом побратима. Усе виглядало настільки звично, що якби Леві не бачив те жахіття позаду, то подумав, що це звичайний пересувний
військовий табір.
Мексиканець ще деякий час стояв на місці. Вітер приносив запах згарища та їжі солдат із табору. Два різні світи існували на відстані кількох сотень кроків один від одного. Позаду лише порожні колиски та безліч спалених тіл. Попереду - сміх, карти та вечеря.
Найдивніше те, що обидва світи створили одні й ті ж люди. Леві довго дивився на солдатів, шукаючи у них щось особливе.
Жорстокість, безумство, ненависть, хоч якийсь знак, що може їх
відокремити від інших, але нічого не знаходив. Молодий солдат, що убивав, усміхався власним думкам, які потім переносив у лист.
Старий розтирав коліно, інший плювався біля казану. Вони були звичайними... Саме це й не давало спокою Леві. Він вірив у те, що зло має вигляд. Що воно ховається у виродках, бандитах чи інших безумців. Потім убили його батька. Пізніше мексиканець побачив десятки місць, де поважні громадяни ходили вдень до церкви, а
ввечері могли повісити людину лише через чутки.
Тепер він стояв серед згарища та знову бачив те саме: не чудовиськ, не демонів - простих людей. Від цього ставало значно гірше. Амос згадав долину бізонів. Там люди залишили після себе сотні мертвих тварин, а тут таких же людей як і вони. Сотні чужих спогадів
перетворених на попіл. Старий чекав біля річки сина. Марта закопувала тіла. Солдати писали листи. Всі вони жили в одному
світі, усі вважали себе правими, і кожен з них мав власну історію, яка й пояснювала їх вчинки. Амос почав гадати, що в цьому й
криється проблема. Людина надто добре вміє пояснювати саму себе, завжди знайде причину, чому ця смерть була необхідною. Він
перевів погляд на колиски...
Леві відчув втому. Не ту, що приходить після тяжкої праці, а значно старшу. Ніби він проживає чуже життя, яке дає йому відголоски минулого: “Ти втомився від людей”. Від їхньої здатності руйнувати все, до чого доторкаються. Від здатності швидко забувати чужу
кров. Від того, як швидко навчаються жити разом із власними злочинами. Амос дивився на солдатів. Вони до кінця життя
згадуватимуть цю битву, як “перемогу”. Розповідатимуть історії, які ж самі вигадають, дітям. Питимуть за неї та битимуться у салунах.
Але навряд чи хтось серед них згадає ті згарища, або те як вітер розносив попіл над поселенням. Людина завжди пам’ятає те, що змушує її далі жити, решту залишає в землі.
Уперше за довгий час він не думав за золото, чи таємниче
Мексиканське місто. Він лише дивився на попіл під ногами й ловив себе на думці, що, можливо, найстрашніше у людини - не жорстокість, а те, як швидко вона може до неї звикати.
3
Старі люди на Заході розповідали історію про дорогу мертвих коней. Амос почув її багато років тому від напівсліпого візника у прикордонному салуні. Той був вже настільки старим, що не пам’ятав власного ім’я та віку, але добре згадував цю історію до останнього слова. Колись давно, ще до того, як залізниця почала розрізати рівнини своїми коліями, через північ землі рушила
експедиція. Там були солдати, картографи, чиновники та торговці, майже сотня людей і майже більша сотня коней. Вони шукали короткий шлях через прерії та каньйони, щоб з’єднати нові
поселеннями із західними містами. На картах усе було просто: річки були позначені, перевали існували. Дорога мала зайняти декілька тижнів, але карти малювали люди, які ніколи не бачили цих земель
- і вже через десять днів експедиція збилася зі шляху. Вода почала закінчуватися, а спека ставала дедалі нестерпнішою. Спочатку помирали слабші коні, падаючи просто серед дороги. Люди тягнули їх за вуздечки, били батогами, кричали та благали піднятися, але виснажене тіло відмовлялося служити. Коні лягали у пил і більше не ворушилися. Тоді караван полишив їх та рухався далі.
Наступного дня помирали нові... Потім ще. Згодом у людей почала закінчуватися їжа. Вони різали мертвих коней посеред дороги та їли їх під пекельними променями зірки. Від спеки м’ясо псувалося
швидше, тому більшість тіла залишалася гнити під сонцем. Через декілька тижнів шлях каравану можна було впізнати здалеку. Не за колесами возів чи слідами копит. На очі припадала лінія мертвих коней, яка тягнулася крізь рівнини на десятки миль. Кажуть, що останні дійшли до річки напівживими. Частина збожеволіла від спраги, інша - загинула дорогою. Але історія не про них. Про людей завжди залишаються звіти, записи, щоденники, імена. Навіть якщо ті вмирають, їх згадують ще довго.
Історія про коней. Минуло багато років, вітер змінив дороги. Поселення виростали та занепадали, а старі маршрути забувалися.
Але одного разу мисливець на антилоп натрапив на ті землі. Він
розповідав, що ніколи не бачив нічого дивнішого: людських решток майже не залишилося... Час забрав їх кістки, дощі змили сліди, але коні лежали там досі. Десятки скелетів розкиданих по всій рівнині.
Деякі так і залишилися запряжені у зотлілі рештки возів. Наче
смерть їх застала серед руху. Мисливець казав, що найбільше його вразила тиша. Він цілий день йшов навколо цих кісток, і не чув
нічого, окрім свистіння вітру. Не було трагедії, не було горя - лише безмежна тишина. Тоді мисливець подумав про людей, які
помирали поруч з цими тваринами. Минуло багато років, а вони все ще “кричали” - через старі звіти, через історію, через нащадків.
Через спогади тих, хто вижив. Людина навіть після смерті
продовжує говорити, вперто відмовляється зникати. Її голос лунає ще довго після того, як згниє тіло.
Коні інші. Вони тягнуть на своїх горбах символи війни, несуть криваве золото, везуть людські надії та помилки, а потім падають серед дороги - і замовкають назавжди. Ніхто не записує їх імен, не ставить пам’ятники чи не згадує, скільки миль вони пройшли або скільки життів урятували. Мисливець казав, що сидів того вечора серед кістяків і дивився, як сонце ховається за обрієм. Розповідав, що не міг покинути те місце, того ж дня. Сонце вже схилялося до горизонту, а найближче поселення знаходилося за багато миль
звідти. Він розпалив невелике багаття серед рівнини. Навколо
лежали кістки коней. Одні дивилися порожніми очницями в небо, інші ніби застигли у спробі піднятися заново. Вогонь потріскував, а вітер гуляв поміж ребер, злегка посвистуючи. Тоді мисливець почув кроки. Він одразу схопив рушницю та піднявся на ноги. З темряви
до багаття повільно йшов старий індіанець. Його волосся давно посивіло, а обличчя нагадувало висохлу шкіру старого дерева. Він нічого не мав, лише палицю та невеликий мішок за плечима.
Старий мовчки підійшов до вогню та сів навпроти.
-Гарне місце для ночівлі обрав. - сказав він.
-Не схоже на гарне. - відповів мисливець
-Саме тому воно гарне.
Мисливець мовчав, а індіанець підкинув у вогонь сухе гілля.
-Більшість людей бояться цієї дороги. - сказав старий.
-Через кістки?
-Ні, через тишу.
Декілька хвилин вони дивилися на вогонь. Ніч повільно огортала рівнину, десь далеко завив койот.
-Ти знаєш цю історію? - запитав мисливець.
-Знаю.
-Тоді скажи мені дещо: чому люди пам’ять усіх учасників цієї експедиції, але не пам’ятають коней?
-Бо людина любить слухати себе. - старий довго дивився на багаття.
-А коні?
-Коням нічого розповідати.
-Це несправедливо. - обурився мисливець.
-Несправедливо? - поглянув жалісно індіанець.
-Вони не винні у тому, що сталося.
-Люди теж не винні у більшості своїх бід, але вони все одно несуть їх з собою.
-Не розумію... - мисливець нахмурився.
-Подивися на місяць. - старий підняв голову на небо. - Що ти бачиш?
-Місяць.
-А я бачу те саме, що й бачив мій дід. І його батько до нього. А ще люди, які ходили цими землями багато років тому. Вони дивилися на цей місяць та думали про свою спадковість. Людина завжди залишає частину себе світу, навіть коли помирає. - розповів
індіанець.
-А коні?
-Коні просто живуть. - знову настала тиша, старий повільно провів долонею по землі. - Коли кінь помирає, він стає землею. Коли людина помирає, вона стає історією.
-Навіть після смерті?
-Особливо після смерті.
Мисливець довго думав над його словами, підкидаючи гілля у багаття. Потім запитав:
-Ти віриш у духів?
-Я вірю у пам’ять. - старий усміхнувся.
-Це не одне й те саме.
-Іноді різниця дуже мала.
Вони довго сиділи біля вогню. Навколо лежали десятки коней, які давно перестали бути кіньми. Вони стали частиною природи, якою вони самі є. І тоді мисливець поставив останнє питання.
-Як думаєш, хто був правий у тій експедиції?
-Правий? - старий подивився на нього, ніби почув щось дивне.
-Так.
-Навіщо бути правим?
-Бо хтось же має бути винним.
-Ось тому люди ніколи не знаходять спокою. - індіанець подивився на кістяки довкола.
-Чому?
-Бо навіть серед мертвих вони шукають винних. - старий підвівся та взяв свою палицю. - А коні нікого не шукають.
-І тому мовчать? - запитав у слід індіанцю мисливець.
-І тому мовчать.
Мисливець так і не заснув тієї ночі. Старий індіанець давно зник серед темряви, ніби його і ніколи не існувало, а багаття повільно
догорало серед дороги мертвих коней. Вітер гуляв рівниною, інколи зачіпав черепи, інколи проходив крізь ребра, але по собі не залишав навіть свисту. Мисливець сидів мовчки та дивився на безкраї ряди скелетів. Вони лежали тут десятки років. Сонце випалило їх до білого кольору. Час забрав усе, що колись робило їх живими. І все ж вони залишалися тут серед рівнини, не як пам’ятник, не як
нагадування. Просто, як частина рівнини, частина того світу, який давно перестав пам’ятати про їхню смерть.
Сонце вже почало підійматися над горизонтом. Світло повільно заливало хвилями рівнину. У якийсь момент він зловив себе на думці, що коні нічого не програли. Вони не залишили після себе імен, не залишили історій, не залишали війн чи нових причин для смертей. Людина ж ніколи не залишає цей світ сама, залишаючи образи, які житимуть довше за неї. Вона вмирає, але її крик
продовжує лунати у дітях, внуках та правнуках.
Тоді мисливець піднявся на ноги та востаннє глянув на дорогу
мертвих коней. І раптом зрозумів, чому індіанець постійно називав це місце тихим. Не тому, що тут не було людей, не тому, що не було голосів. А тому, що тут не залишилося жодного бажання бути почутим. Кожна людська могила на цих землях, ніби волає до світу: “Згадай мене, почуй мене”. Коли мисливець залишав рівнину, він озирнувся в крайній раз. Сонце повністю піднялося горизонтом, а
вітер все так же гуляв між кістками. Його очі із жалістю подивилися на вічну історію, а сам він пішов, тримаючи у голові легенду “Про долину мертвих коней”.
Саме тому сказав старий напівсліпий мисливець на антилоп, який давно вже не тримав рушниці у руках, закінчуючи історію: на Заході немає місця тихішого за дорогу мертвих коней. І немає нічого голоснішого у світі за людську могилу.
4
Амос залишив згарище далеко позаду. З кожною милею запах попелу ставав слабшим, але спогади вперто трималися за
свідомість. Він ішов вже багато днів без жодного поселення на шляху. Земля навколо змінювалася. Висока трава поступово зникала, поступаючись кам’янистим рівнинам та сухим пагорбам.
Подекуди поміж скель пробивалися самотні дерева, покручені
вітрами настільки, ніби сам світ намагався їх зламати. Навіть птахів траплялося дедалі менше. Дорога знову залишила його наодинці з собою. Інколи він згадував Дрека. Просто могильник уперто не зникав з пам’яті. Леві ловив себе на думці, що якби зараз побачив того виродка, то навіть не здивувався. Вони обидва були схожі на людей, яких світ виштовхує вперед, не дозволяючи зупинитись, ні повернутись назад.
Надвечір одного дня мексиканець помітив дим. Тонкий, майже не помітний та не схожий на пожежу - хтось підтримував багаття. Амос звернув зі стежки та попрямував між скелями. За декілька хвилин
він побачив невелику землянку, втиснуту між кам’яних брил. Поряд стояв старий віслюк, який ледве тримався на ногах. Біля входу
валялися лопати, кірки, дерев’яні відра та купа перекопаної землі. Посеред усього працював чоловік. Настільки старий, що нагадував зсохлий стручок квасолі, який ще колихався вітром. Він навіть не підняв голови, коли Леві наблизився. Лише харкнув та сплюнув тому під ноги, важко відкашлюючись. Далі продовжував довбати. Удар, і ще удар, і ще... Наче нічого його більше не хвилювало.
Навколо нього лежало десятки свіжих ям. Мексиканець пройшовся повз них, і раптом зрозумів, по просілій землі, що ця людина тут
копає роками. Земля навколо лише нагадувала перебите від снарядів поле, ніж золоту жилу.
Амос залишився на ніч. Старий не проганяв його, але й не
запрошував ближче. Просто кинув шмат сухого м’яса біля багаття та продовжив працювати навіть тоді, коли сонце давно вже зникло за скелями. Наступного ранку - удар, удар, і ще удар. Леві різко встав, оглянувся навколо, а поряд старий вже стояв у ямі. Кирка глибоко
врізалася у землю. Другого дня все повторилося. На третій теж. І
вже надалі мексиканець почав помічати дрібниці. Щоранку старий годував віслюка першого, а потім вже їв сам. Біля землянки стояла невелика дерев’яна миска, в яку він наливав воду для пустельних птахів. Під навісом висіли шматки тканини, якими він затіняв молоді паростки невеликого дерева. Воно стояло майже мертвим, наврядчи зможе пережити ще одну посуху, але старий щовечора
поливав його, потім усміхався. Щовечора. Без винятків. Одного разу Леві побачив, як старий допомагає вибратися із пастки койоту.
Тварина ледь не відкусила йому руку, але той її відпустив, подивився на небо та пішов далі копати, ніби нічого не сталося.
На четвертий день він помітив біля ліжка старого невеликий полотняний мішечок. Випадково зачепившись за нього ногою, він почув дуже знайомий звук металу. Леві розкрив його - і в середині побачив золотий пісок, достатньо багато. Вистачить, аби безбідно прожити усе життя. Увечері Амос все ж запитав:
-Якщо ж ти вже маєш стільки золота, навіщо продовжуєш копати?
-А ти навіщо йдеш на Захід? - довго мовчав старий.
-За золотом.
-Брешеш. - старий усміхнувся.
-Звідки знаєш? - насупився Леві.
-Бо людина, яка йде за золотом, говорить про нього щодня. - закашлявся старий. - Від тебе усі дні та ночі, поки спиш, чую про людей. - мексиканець нічого не відповів. - Колись я теж шукав
золото.
-І знайшов же?
-Як бачиш.
-Тоді чому залишився тут.
-Бо одно дня зрозумів, що шукаю не його.
-Тоді що?
-Місце, де перестану шукати. - старий звів очі на небо.
-Це не відповідь. - розлютився Амос.
-Іншої немає. - опустив голову золотошукач.
Тієї ночі Леві довго не зміг заснути, доки старий бачив вже десятий сон, голосно хропівши. Він не відводив очей від золотошукача, не
міг зрозуміти, що в ньому не так. Золото є, самотність теж, і свобода існує. Він міг давно поїхати до будь-якого міста, купити ранчо, худобу і доживати віку в комфорті, але замість цього щоранку прокидався та ліз у яму. Амос знав фанатиків, скнар, божевільних, але цей старий не був схожим ні на одного з них. Вперше за довгий час він зустрів людину, яку не зміг пояснити. І саме це залишало по собі неприємний осад, такий, який і залишав Дрек. У голові Леві почала закладатися невелика думка, яку він розвіє досить швидко: “А що якщо люди не всі однакові”. Наступного ранку він рушив далі. Старигань навіть не попрощався, лише залишав за собою звуки ударів. Цей звук ще довго переслідував мексиканця, аж поки надвечір на горизонті не з’явилися перші намети нового табору.
Саме там, стоявши неподалік, він вперше почув чоловіка, який благословляє кулі.
Спочатку Амос вирішив, що це чергова стоянка мисливців або торговців, але чим ближче підходив, тим більше дивувався: тут
панує життя. Між возами бігали діти, здіймаючи “хмаринки” пилу після себе. Двоє трішки старших хлопців ганяли старе колесо від воза, регочучи так голосно, що сміх лунав на весь табір. Біля багаття декілька жінок готували вечерю, шепочи про своїх чоловіків. У
повітрі змішувався запах кави, м’яса та свіжоспеченого хліба. Чоловіки сиділи на перевернутих ящиках та грали у карти,
сперечаюсь через дрібні ставки. Хтось бренькав на гитарі, де збоку підспівували фальшиво, що навіть коні нервово фиркали біля стайні. Один кремезний бородань саме закінчував історію про те, як втік від ведмедя, видершись на дерево.
-А тоді той клятий ведмідь сів під деревом і заснув!
-Брешеш! - сказали навпроти
-Клянуся Господом.
-Господь би теж не повірив!
Табір вибухнув сміхом. Амос теж злегка усміхнувся вперше за довгий час. Біля старого воза чоловік навчав хлопця лагодити
колесо. Трохи далі жінка перев’язувала мисливцю руку. Неподалік, біля прив’язі кілька дітей намагалися нагодувати старого мула яблуком, а той вперто відвертав від них голову, чим викликав у них ще більше захоплення. Біля наметів двоє чоловіків намагалися підковати коня, який усіма силами доводив, що має іншу думку щодо цієї роботи. Кожен його удар копитом супроводжувався
лайкою та великою порцією сміху.
Амоса дивувала радість та щастя у такому жорстокому світі. Ці люди виглядали спокійними, а під очима не було жодних втомлених зморшок. Вони не були багатими, безтурботними - щасливими.
Наче вони навчилися виривати ті шматки щастя із цього важкого світу та берегти їх. Один чоловік підкинув доньку високо над головою і та заливалася радісними зойками так, ніби довкола
ніколи не було смертей, пострілів і війн. Біля іншого вогнища стара жінка розповідала дітлахам, які сіли довкола неї, про гігантського сома, який міг проковтнути цілий човен. Малеча слухала її з такими очима, ніби то була чистісінька правда. У Леві жахливо розболілася голова, він впав на підлогу та почав вдаряти себе по ній. У думках убиті люди, спалені колиски, Дрек, Пастор - усе. Біль був, неначе голкою пробивали череп, а потім зішкрябували мозок нею з голови. Мексиканець не кричав, аби нікого не налякати. Через декілька хвилин болі скінчились. Леві піднявся на ноги, струсив пил та підійшов до дзеркала. Навпроти стояв відтінок людини, яка колись насолоджувалася подорожами життя. Сухі щоки звисали, а під очима виднілися темні плями ночі. Він сплюнув кров’ю та присів поряд. Із голови досі не вилазили ті думки, особливо - поле бою.
Сонце вже майже сховалося за пагорбом, коли мексиканець почув голос. Спокійний та глибокий, ніби ховав за собою мудрість тисячі віків. Він не був гучним, але чомусь саме його було чутно найкраще. Біля найбільшого багаття сидів літній чоловік. Йому було далеко за
60. Сиве волосся спадало до плечей. Стара темна сорочка була
акуратно заштопана в десятках місць. Обличчя вкривали зморшки, а в очах зберігалася ясність. Навколо нього сиділо з десяток людей, хтось говорив, інші запитували, деякі мовчали.
-Це батько Джонас. - сказав чоловік поруч.
-Священник? - запитав Леві.
-Колись був.
-А зараз?
-А зараз просто Джонас. - усміхнувся чоловік.
Амос ще деякий час спостерігав за ним. Старий не виглядав особливим, не носив дорогого одягу. Не мав при собі зброї, не поводився як проповідник, але люди тягнулися до нього самі. Діти сідали поруч, чоловіки радилися з ним. Навіть ті, хто сперечався або лаявся між собою, ставали трохи тихіші поруч із ним. Пізніше Амос почув його історію від різних людей, і кожен розповідав її по-своєму. Одні говорили, що Джонас служив капеланом федеральної кавалерії майже двадцять років. Інші казали, що мав свою церкву десь далеко на сході. Хтось стверджував, що він пережив три війни. Хтось - що чотири. Один старий мисливець присягався, що бачив його, коли ще був зовсім малим, і що відтоді той майже не змінився.
Але всі сходилися в одному: Джонас з’являвся завжди там, де його найбільше потребували люди. Він допомагав переселенцям
переходити річки. Ховав померлих від холери. Збирав сиріт після нападу бандитів та вчив їх читати. Перев’язував поранених. І за все ніколи не просив грошей.
Вже коли сонце поглинулося пітьмою, а на зміну йому прийшов старий приятель, до табору прибіг кінь. Втомлений настільки, що ледь не впав серед дороги. На ньому сидів хлопець років
шістнадцяти. Він ледве тримався у сідлі. Обличчя було білим, як полотно. Права рука затискала бік, крізь пальці текла кров. Кінь зупинився біля возів, а сам вершник просто звалився у пилюку. Табір одразу заворушився, хтось побіг по воду, інші по бинти. Жінки забирали дітей подалі. Амос підвівся зі свого місця та підійшов поближче.
-Бандити... - важко прохрипів хлопець. - На північній дорозі.
-Це син Гарві. - сказав хтось поруч.
-Того самого?
-Єдиного.
За декілька хвилин увесь табір знав, що сталося. Невеличке ранчо відомого лікаря було знищене вщент. Дим із вогню було видно далеко звідси. Батька вбили і матір теж. Сам хлопець утік через пагорби, загнавши коня майже до смерті. Новина пролетіла табором швидше за вітер. Чоловіки ставали похмурішими, усмішки з облич зникали, а в таборі вперше пролунала морозна тиша.
Декілька рук вже потягнулися до рушниць, а молодий мисливець викрикнув:
-Треба вирушати зараз.
-Зараз вже темно. - відповів хтось із натовпу.
-То й що? Вони далеко не втекли.
Ще декілька голосів підтримали його. Біля возів почали збиратися чоловіки. Дехто вже перевіряв барабани револьверів, інші
затягували сідла. Леві дивився на це і впізнав знайому картину. Все було як зазвичай: погана звістка - помста - могили.
Тоді він повернув голову до Джонаса. Старий сидів навпочіпки поруч із хлопцем. Не говорив з ним про помсту, не читав молитви. Просто слухав його, дуже довго слухав, настільки, що Леві почав дратуватись. Усі навколо вже знали достатньо, принаймні так
здавалося.
-Батьку, треба щось робити. - не витримав один з чоловіків.
-Треба. - спокійно відповів Джонас.
-То чого ми чекаємо?
-Бо зараз говорить остання людина, яка бачила те все на власні очі.
- старий підняв голову.
-Але ми втрачаємо час. - перебив тишу чоловік.
-А якщо через поспіх втратимо більше?
Чоловік замовк, а Джонас знову перевів погляд на хлопця, який тяжко кашляв.
-Скільки їх було?
-Шестеро... Може, семеро.
-На конях?
-Так.
-Вони забрали худобу?
-Не пам’ятаю... Частину.
-Поранені були?
Хлопець кивнув та востаннє видихнув. Лише тепер старий піднявся повільно на ноги.
-Тепер можете збиратися. - сказав він.
І дивна річ - ніхто більше не сперечався та не лаявся. Ніхто не кричав, вимагаючи негайної помсти. Люди почали робити свою справу, так ніби кожен раптом згадав, для чого йому зброя. Амос лише спостерігав за цим. Усім майже достатньо однієї смерті, аби
люди втратили голову. А тут одна смерть змусила заспокоїтися всіх. І в центрі цієї тиші стояв Джонас.
Пізніше, коли зірок на небі стало більше, чоловіки почали
повертатися до найбільшого багаття. Слід за слідом вони приносили коробки патронів, на яких сиділи, граючи в карти. Незабаром біля
ніг старого лежали набої різних калібрів. У серці Леві знову йокнуло і в голові виникло те саме непорозуміння. Ніби біля нього стояла людина, яку він не міг пояснити. Джонас простягнув руку, взяв перший патрон та обережно провів по латунній гільзі великим
пальцем. Навколо панувала така тиша, що було чутно потріскування дерев у вогні. Старий заплющив очі.
-Господи, направ цю кулю туди, куди вона повинна потрапити. Він поклав патрон убік та взяв наступний.
-Нехай вона не схибить через страх людини, яка її випустить. Ще один патрон.
-Та нехай закінчить те, що мусить закінчити.
Джонас продовжував так хвилин з 10, повторюючи те ж
благословення або кажучи нове. Леві не сподобалося побачене. Він
чекав молитви за людей, за померлого та його батьків. Але Джонас ніколи після зречення капеланства не благословляв людину. Лише кулі, одна за одною, наче це була звичайна частина життя. Чоловіки навколо чекали, доки старий закінчить, аби зарядити пістолети, гвинтівки та дробовики. Дехто схилив голову, інші дивилися у вогонь, але ніхто й слова не кинув, доки Джонас не закінчив. Для них це не виглядало дивним, ніби все життя зростали біля такого ритуалу. Коли останні патрон повернувся до коробки, старий
підвівся на ноги.
-Бог, не обирає кому жити, а кому помирати. Люди роблять це самі. Я лише прошу, щоб вони не промахнулися повз власне рішення. - Старий обвів поглядом багаття. - І пам’ятайте: найстрашніше я бачив не на війні.
-А де ж тоді, батьку? - Хтось підняв голову з натовпу.
-Біля шибениці. Там завжди сміються голосніше, аніж у салунах.
Тоді старий замовк та сів назад. Решта юрби взяли зброю, запрягли коней та попрямували на північ, до вогню, що передував
небезпекою.
Наступного ранку Амос покинув табір ще до світанку. Небо почало сіріти над пагорбами, а між наметами ще горіли поодинокі багаття. Декілька жінок вже поралися біля коней, доки решта спала.
Попереду знову лежав Захід - каміння, пил та вітер. Одноманітний світ, який ніколи не обіцяв нічого доброго. Сонце піднімалося
повільно. Його проміння ковзало по сухій траві, по скелях та по сухих кістках тварин, які траплялися обабіч дороги. Амос йшов, гадаючи про золото, про те скільки людей вже шукають те загадкове місто, і те скільки ніколи не знайдуть. Дорога тягнулася вперед
нескінченою змією, яка залишала за собою спогади про “людину”. Іноді її перетинало поле бою, іноді старі вози, подекуди закинуті стоянки - де завжди пусто, але скрізь “людина”. Захід завжди
ковтав дорогу однаково, доки вона - весь світ.
Ближче до полудня він натрапив на покинутий диліжанс. Старий, перекошений та засипаний пилом. Одне колесо відвалилося, а деревина зчахла від сонця. Біля нього лежав мертвий кінь, судячи з усього вже не перший тиждень. Від тварини залишилися лише
кістки. Леві навіть не сповільнився, адже такі речі тут, на Заході, буденна справа. Але за декілька ярдів він помітив невелику купу
каміння, де поряд лежало ще декілька. Хтось акуратно склав їх біля дороги без хреста, без таблички, без імені. Амос ковзнув по них поглядом та пішов далі. Через декілька хвилин думки промайнули про зовсім інше: про воду та спеку, про золото. Вітер дув у спину, підганяючи вперед. Десь далеко кружляли птахи, а довкола чутно крики пуми. Світ залишався таким самим, як і вчора.
Мексиканець чомусь озирнувся назад. Купа каміння ледве проглядалася, крізь спеку та марево. Леві насупився, адже це безглузддя: мертвому байдуже. Він сплюнув та пішов далі.
5
Наступні дні пройшли в дорозі. Земля почала змінюватися, ніби до цього сам Захід не зрозумів, чим хоче бути. Часом дорога губилася серед рівнин, і тоді доводилося орієнтуватися по сонцю, скелях та старих слідів повозок. Одного дня та земля була сухою та
потрісканою, наче старий череп. Наступного - вкривалася високою травою, яка хвилями перекочувалася під вітром до самого
горизонту. Подекуди між пагорбами траплялися невеликі струмки. Вода в них була настільки чистою, що на дні можна було розгледіти кожний камінець. Амос іноді зупинявся біля таких місць, аби
перепочити, і мовчки спостерігав за течією.
На світанках Захід був особливо красивим. Небо спалахувало десятками кольорів. Холодній сині поступово змішувався із золотим, потім із помаранчевим, а далі усе це заливало землю
м’яким світлом. У такі моменти навіть каміння виглядало живим. Далекі скелі нагадували стародавні фортеці. Орли ширяли високо над каньйонами. Інколи мексиканець бачив великі і такі рідкісні стада вилорогів. Вони рухалися травою так легко, ніби сам вітер ніс на своїх плечах. Світ довкола був величезним. Настільки, що
людина тут здавалася помилкою, і саме це дивувало Леві найбільше.
Чим далі він заходив, тим частіше думав про одну річ: якщо Бог справді створив цей світ, то навіщо в ньому люди? Одного вечора мексиканець сидів на виступі та дивився вниз. Перед ним простягалася чиста долина, яку вечірнє сонце обливало морем золота. Трава світилася так яскраво, що здавалося, ніби сама земля
випромінює світло. Десь внизу невелике стадо рухалося до водопою. На мить Леві пригадав іншу долину, яка залишила вирізаний шрам у серці, і сміхи людей, що лунали в голові, які жартували над цим всім. Наступні дні він все частіше помічав сліди інших людей.
Спочатку це були старі стоянки, потім свіжі багаття, потім нові сліди копит. Далі дороги почали перетинатися між собою, наче десятки невидимих потоків. Вальє-де-Оро залишався ще попереду, але присутність вже огортала довколишнє Амоса.
Якось під вечір він натрапив на стару дорогу, колись вона широкою та добре втоптаною, а тепер її вже поглинула трава. Обабіч валялися іржаві обручі коліс, зламані скрині, декілька кістяків коней. Усе це
нагадувало русло висохлої річки, тільки замість води тут текли люди. Вони йшли в одному напрямку - на Захід, у Вальє-де-Оро.
Леві дивився на цю землю і розумів, що вона нічим не відрізняється від будь-якої іншої. Змінювалися лише назви. Спочатку люди йшли за землею, потім за сріблом, а потім за золотом, а завтра знайдуть нову причину. Дорога завжди залишається тією ж самою.
Уночі Захід ставав ще красивішим. Небо вкривалося такою
кількістю зірок, що між ними майже не залишалося темряви.
Чумацький Шлях розгортався з одного краю світу до іншого. Інколи Амос лежав біля згаслого багаття і дивився вгору. У такі моменти усе людське здавалося дрібним. Зірки все ж продовжували світити
над убивцями та над дітьми однаково. Над шибеницями та церквами теж... І чим довше він на них дивився, тим сильніше йому здавалося, що якщо Бог колись дивився на ці землі, то давно вже
відвернувся. А може, й ніколи не дивився взагалі.
Серед золотошукачів ходила байка, про чоловіка, який замість золота знайшов “правду”. Кажуть, що він повернувся з пустелі, без одягу, без коня та тіні за собою. Із собою він ніс “очі”, що більше
ніколи не дивилися на людину, так як раніше. Леві проходив крізь ранчо, де батько на ганку теребив квасолю. Мати прала неподалік речі, а двоє дітей сварилися через дерев’яного коника. Над будинком здіймався дим, а біля загорожі паслися кілька корів.
Картина передавала відчуття спокою, але не для мексиканця. У його погляді пробивалося, як ті діти потім сваряться за землю покійного батька. Бачив старшого сина, який битиме молодшого із доказами, що працював найбільше у сім’ї. Бачив і молодшого, що схопиться за рушницю, не витерпівши образу. Бачив і матір, яка проклинатиме обох над могилами, а потім ховатиме їх сорочки у скриню,
намагаючись повернути час назад.
Нічого ще не сталося. Можливо, і не станеться.
Далі він бачив маленьку придорожну крамничку. Перед нею стояли троє чоловіків та їли яблука. Усередині лавки господар сперечався з якоюсь старою за ціну на сіль. Вітер хитав вивіску, а мухи кружляли над бочкою з яблуками. Усе знову виглядало звичайно та спокійно. Амос зупинився лише на мить, купив води та сушеного м’яса і пішов далі. Але поки господар підраховував решту, Леві помітив, як той
ковзнув пальцем по монеті, приховуючи одну під долонею. Раніше він, можливо, просто вдарив би його та забрав своє назад. Але не зараз.
Нічого ще не сталося. Можливо, і не станеться.
Очі Леві більше не шукали, знаючи причину. Він розумів, що усе довкола - причина, а людина - дія, але без дії не буде причини, чи не так? Тільки не у Дреку. Мексиканець не розумів його, не знав, та бажав забути. Тільки його, більше нікого. Той могильник не
вписувався у жодне його світобачення. Холоднокровний трупокрад, але допомагав - зовсім ганебно для цього світу. Ненависть закипала у судинах, а Амос проклинав того, що зустрів його у салуні, що пішов за ним, і не убив, коли була можливість. Адже як миша, може погрожувати леву? Як худорлявий та божевільний могильник може погрожувати авантюристу Леві? Ніяк. Він йшов тепер у Вальє-де-Оро не за золотом, а за чимось іншим. Тим, що стискало його груди, і не давало нормально дихати. Тим, за що він відчує відплату за весь той бридкий людський світ. Залишалося недовго. Те загадкове місто
золота було попереду, і вже за горизонтами виднівся його рідній за національністю світ.
Але навіть тут, на кінцівках американських доріг, Амос зупинився біля колодязя в зовсім невеликому селищі, де було з хатин 5. Люди ховалися в тіні навісів, перечікуючи спеку. Поруч із дорогою
гралося двоє дітлахів. Вони будували місто із камінців, паличок та шматків висохлої глини. Леві спочатку не звертав на них уваги, він пив воду, дивився на коней та слухав вітер, але потім пролунав крик. Один із тих діток знайшов монету, стару та блискучу. Інші діти, які були біля батьків, підійшли до нього та очоли з боків.
Спочатку всі хотіли подивитися, потім по черзі потримати, потім інший заявив, що побачив її першим. Через хвилину почалася
сварка. Ще через хвилину один із хлопців вихопив монету та побіг, інший, той хто знайшов, наздогнав його та штовхнув у пил. Той упав, взяв камінь і закричав. Удар був швидким. Навіть занадто швидким для дитячої образи. Другий хлопчик упав у пил, монета викотилася з його руки. Навколо запала тиша, а діти дивилися на кров так само перелякано, як солдати на перший постріл. За мить прибігли дорослі. Хтось закричав, інші забрали дітей, дехто, може матір, взяв непритомного на руки. Мексиканець лише спостерігав.
Він повільно натягнув капелюха, знайденого у пустці, та рушив далі.
Сонце огортало кров жовтими фарбами, а десь у височині неба лежав початок того кореня, який йшов течією із життям.
Нічого ще не сталося. Можливо, і не станеться.
VIII
Кривава дорога Пастора - Втікачі - Ешворд - Червоний хрест - Вхід у Вальє-де-Оро - Загублені душі - Місце бажань - “Нічого ще не
сталося, можливо, і не станеться” - Там, де згасає Місяць - “Не у цьому житті...”
1
Пастор не дивився на дорогу, лише думав про ню. Він не знав
місцевість, крізь яку проїжджав. На старих картах вона позначалася лише білою плямою. Колись тут хотіли заснувати поселення. Про це нагадували залишки кам’яних фундаментів, які час майже повністю втопив у землі. Гермес проходив їх, минаючи та намагаючись не вступити у ями. Вітер носив перекотиполе дорогами, які назавжди перестали існувати. Ніл бачив сотні таких місць. Люди щоразу приходили, а потім залишали, і так заново, щоразу. На вечір він
натрапив на велику водонапірну башту. На її верхівці сиділо
декілька грифів. Вони не злетіли навіть тоді, коли Гермес був зовсім поруч. Лише дивилися вниз своїми темними очима. Пастор кинув їм погляд у слід. Там лежав юнак. Досить довгий час лежав. Ніхто його не хоронив і не забрав у сідло, щоб поховати потім. Неподалік
від нього лежало тіло чоловіка. Пастор підійшов до нього та
перевернув - хробаки доїдали обличчя. Він глянув на труп так, ніби то був його знайомий, потім розвернувся та пішов.
Наступні два дні минули без людей. Захід ставав дедалі тихішим.
Дерева зникли та й трава траплялася рідко. Земля вкрилася
кам’яними хвилями, які вдень нагадували застигле море, а уночі перетворювалися на зуби гігантської тварюки, що вмерла на цих землях. Одного ранку вони натрапили на каньйон, який Ніл ще не зустрічав: кам’яні скелі нагадували обличчя людей, вирізи рук та пащеки звірів. Пастор довго дивився на них, запам’ятовуючи нову красу, яку ще не бачив. Він любив так, навіть, коли убивав.
На четвертий день він дістався до місця, яке звалося “Shattered Steps”. Тут серед пустки стояли десятки кам’яних плит, поставлених одна на одну природою так химерно, що вони дійсно нагадували сходинки до неба. Колись через них проходила стара поштова
дорога, тепер залишилися лише залишки колісних колій та засипані піском кілки. Пастор побачив біля дороги старого мексиканця. Той сидів на складеному мішку та продавав воду. Поряд стояли дві бочки та табличка, написана вугіллям.
¿Vas a comprar?No.Qué lástima.Tal vez.Todos tienen prisa por llegar a algún lado.¿Y tú?Yo ya llegué.No. Aún no has llegado. (1)
Старий замовк та розвернув голову від Ніла. Той відійшов на деяку відстань та поглянув на небо. “Я за тобою повернусь”, - сказав Ніл.
На шосту ніч почалася буря. Вітер підняв пісок високо настільки, що небо зникло в очах Пастора. Світ перетворився на жовту стіну, яка ревіла з усіх боків. Ніл обмотав обличчя тканиною Буря тривала
кілька годин. Коли вона стихла - все змінилось. Він не бачив привичних кам’яних обрисів. Дорога щезла, а скелі зникли під піском. Потім на сьомий день він побачив світло. Десь неподалік горіло багаття. Гермес почав нервувати задовго, як вони підійшли, важко фиркаючи під ніс. Навколо нікого не було. Лише старий
казанок, розкладене покривало та рушниця. Не було жодних слідів. Буря поглинула людину, наче та піддалася течії. Ніл присів біля вогню, підкинув гілля та почав дивитися на місяць. Він був певен, те, що огортає його тіло, це не страх, не тривога, а щось інше. Щось величне, те, чого Пастор давно не відчував.
1 -
Купиш?Ні.Даремно.Можливо.Усі кудись поспішають.А ти?Я вже прийшов.Ні. Не прийшов.
Наче сотні інших доріг зустрічають в одній точці. Наче коло
починає тріскати. І саме ця загадковість дратувала його найбільше. Бо наближалося те, чого він ще ніколи не знав.
Через сотні миль від Пастора Дрек залишив монастир далеко позаду. Кам’яні стіни давно залишились серед скель, а дзвони, які
він чув востаннє перед відходом, тепер жили лише у пам’яті. Дорога звужувалася сильніше. Каньйон ніби не хотів відпускати тих, хто одного разу потрапив до його нутра. Високі стіни здіймалися на десятки ярдів, відрізаючи більшу частину неба. Сонце проникало сюди уривками, а подекуди скелі нависали над проходом, що серед білого дня панував напівморок. Вітер розносив людські звуки: дитячий шепіт, голосний крик, іноді плач. Люди могли б вигадати сотні легенд про це місце, але Дрек навчився давно не слухати голоси каміння.
День у день Ніл прямував дорогами, які належали округу Блек-Крік. Його тінь височіла над кордонами неба, яке огорталося сонцем.
Велика постать відбивалася на землі малим тілом, яке прямувало різними поселеннями та містами. Пастор заходив у будівлі до тих,
кого вважав за потрібне. Він довго розмовляв з тим, що залишалося у середині, а далі йшов, потираючи спітніле чоло від крові. Рана швидко загоїлася, і біль більше не турбував його. Інколи вони з Гермесом зупинялися просто посеред дороги. Ніл годував коня та дивився у далечінь, де за ним їхали люди. Зіниці змінювалися на ті, коли тигр готується напасти, або змія готується захищати. Пастор
відвів коня подалі, а сам засів за найближчий валун, прислухаючись до звуків топоту, які швидко наближалися сюди. Постріл за
пострілом, і фарби піску вмить приймали у себе новий колір. Ніл спокійно сховав пістолети та сів на Гермеса йдучи далі. Десятки тіл лежали біля своїх мертвих тварин, доки вже далеко Пастор витирав рану на щоці, яку отримав від кулі, що пролетіла поруч.
Пустелі змінювалися болотами, болота - горами, і так щоразу. Земля відчувала наслідки життя Ніла, заливаючись червоними ріками. У містах після нього залишалися відчинені двері,
перевернуті столи, зламані віконниці та тиша, якої не могло бути там, де ще годину тому сміялися, торгували, грали в карти та
сперечалися за дешевий віскі. У Санта - Гріді він зайшов до будинку мирового судді, де на стінах висіли портрети мертвих губернаторів, а під столом лежав хлопчина із вирізаним тавром на плечі, якого тримали там замість собаки. Суддя спершу намагався говорити про закон, потім про гроші, далі про Господа, але врешт Ніл слухав його однаково рівно, стоячи серед кімнати у чорному плащі з білими револьверами по боках та томагавком за поясом. А коли слова
закінчилися, місто почуло лише глухий удар і тріск дерева, бо тіло судді пробило собою двері та впало просто на ганок, де ще вранці приймало скарги від фермерів. У Боске Пастор знайшов трьох
братів Реєсів, які продавали людей у копальні, ховаючи їх під
брезентом разом із мішками бобів. І Ніл міг застати їх ще удень, але не зачепив жодного, проїхав повз, ніби не помітив. У ночі, коли
брати торгувалися з перекупником, кожен постріл розкривав порожнечу пітьми. Останній з Реєсів упав обличчям прямо у накриті тканиною апельсини. Їх помаранчевий сік змішався з
кров’ю та потік між камінням маленькими солодкими струмками. Вранці жінки, які відтирали кров з дороги перешіптувалися не про братів, не про постріли, а про місяць, який цієї ночі був таким самим, як і тоді перед смертю аптекара у Сан-Леоні. Таким самим, як і тоді, коли Пастор з’явився на дорозі після салунної різанини.
Далі були поселення без назв, станції без розкладів та каплички без священників. Пастор став страшною Легендою, якою лякали дітлахів, та й дорослі боялися його не до жартів. У Блек-Кріку його впізнавали швидше, ніж прибувала пошта, і часом було достатньо побачити чорний капелюх із перевернутим хрестом, як вікна у
домах вже зачинялися, а дітей прибирали з вулиці ще до заходу сонця. Та не всі ховалися. Дехто вірив, що зможе убити Ніла, забрати його ім’я та славу, його зброю, його легенду. Такі люди виходили проти нього з дахів, із дзвіниць та темних вікон. Вони хотіли полудня, коли видно і ракушку в піску, проте Ніл не з’являвся людям до ночі, коли входив у поселення. На північ від
Мерсінала п’ятеро колишніх солдатів натягнули між скелями дріт, аби звалити Гермеса, та кінь спинився ще до того, як побачив метал у присмерку. Пастор не став стріляти відразу, а дочекався, доки над ущелиною випливе виснажений уламок місяця. Тоді Ніл зіскочив
на землю, провів пальцями по дроту, і пішов угору так спокійно, що перший солдат вистрілив занадто рано, другий - занадто пізно,
третій не встиг дістати пістолет. А коли вночі знову все замовкло,
дріт так і залишився висіти між скелями, обмазаний темною кров’ю.
Кожна дорога намагалася залишити у собі Ніла бодай шрамом, але шрами на Пасторі жили коротко. Розсічена щока затягувалася швидко, старі рани більше не нагадували про себе, і ось він знову мав надію, що ця жалюгідна людська оболонка зникне з нього. Він ішов далі, а на півдні пил залишався червоним та лип до чобіт. На заході ставав білим, солоним та сліпучим, і на ньому тіні здавалися глибшими за самі тіла. У болотах вода вбирала відображення його
капелюха і розривала його колами, коли під поверхнею пропливали великі темні створіння. У горах вітер ніс запах сосни, мокрого
каміння та старих поховань. Але всюди після нього з’являвся один і той самий слід: дітей забирали з вулиць, люди почали говорити тихіше, а жінки, які до того рахували дні, тепер рахували ночі.
Пастор шукав ознаки, дивлячись на обличчя мертвих довше, аніж - живих. Вслухався у передсмертні слова, які б більшість вважали
маячнею. І що далі він просувався землями округу Блек-Крік, то частіше вечорами місяць здавався йому не круглим тілом, що
підкоряється циклу, а старим оком, яке закривається поступово, аби відкритися знову молодим. Пастор Ніл не молився та не шукав прощення. Він чистив зброю та годував Гермеса, стирав кров з долонь та слухав ніч. І кожна з них ставали дедалі коротшими, тихішими, важчими, які готували йому одну велику відповідь, достатньо темну, аби Ніл захотів її побачити на власні очі.
Він давно зрозумів, що люди помиляються, коли думають про зло як про щось окреме, що приходить до них ззовні, стукає у двері та просить дозволу ввійти. Але воно не приходить - воно прокидається: у тих всіх людях, яких убивав Ніл, але все ж шукав він не їх. Він шукав те зло, перед яким його жорстокість, могла б здатися лише ремеслом, ножем у руці того, хто ріже заражене м’ясо, аби воно не
розповзлося далі. Кожен із форм місяця обіцяла йому це: старе
світило худнуло, стиралося, зникало, а потім поверталося молодим і приносило назад усе те саме - кров, жадобу, крики. Ніл їхав крізь ці кола, як крізь двері, що відкривалися у ту саму кімнату. І щоразу думав, що за наступним містом, за наступною ніччю він нарешті побачить те, що стоїть вище за людину, глибше за гріх та страшніше за нього самого. Пастор шукав чудовисько, здатне виправдати його існування. Шукав безодню, перед якою міг би стати людиною
меншого гріха, але щодалі їхав, то щільніше ніч збирала навколо нього мовчазне коло, і в тому колі не було ні диявола, ні Бога, ні чужого обличчя. Був лише вершник у чорному, старий місяць над головою і земля, яка приймає кров так спокійно, ніби давно знала, що найбільше зло завжди їде у серці того, хто його шукає.
2
Коли гори нарешті залишилися позаду, Дрек ще довго не міг звикнути до простору. Після каньйонів, де кожен крок відлунював від каменю, а небо висіло над головою вузькою синьою раною, мексиканські краї розкидалися перед ним повільної, широко й
майже байдужо. Земля тут не була, як у Блек-Кріку: вона не просто
лежала під ногами, а дихала спекою, соком агав і гірким запахом висушеної кукурудзи. Уздовж дороги росли нопалі, криві мескітові дерева та високі агави, чиї гострі листки стирчали із землі, мов застиглі зелені ножі. Подекуди зустрічалися кам’яні стіни, складені ще тими руками, які давно розсипалися в кістки, а біля пересохлих арок лежали уламки старих іспанських плит із вибитими хрестами.
Тут кожна річ мала попереднього господаря: дорога колись належала короні, ще республіці, потім солдатам, далі
контрабандистам, а зараз тим, хто мав достатньо набоїв, аби проголосити її своєю. Дрек йшов тихо, згорбившись під своїм
капелюхом, і бачив як історія цих земель не стояла у книжках, а
валялася просто обабіч шляху: у тріснутих дзвонах покинутих місій чи у розбитих статуях святих без пальців.
Перше селище з’явилося ближче до вечора. Воно стояло низько, притиснуте до пагорба, ніби боялося вітру. Білі будинки з вапна та глини низько похилилися своїми пласкими дахами, на яких сушилися червоні перці та дитячий одяг. Вікна закривали дерев’яні віконниці, двері стояли темними та важкими, а навколо маленької площі стояли лавки, кузня, крамниця з бляшаними кухлями на мотузці та стара будівля муніціпалітету. У центрі площі жінки
продавали тортильї, боби, сир, мило з козячого жиру та маленькі образи святих, перед якими люди хрестилися швидше через звичку, ніж віру. Старі чоловіки сиділи в тіні аркад, курили, плювали собі під ногу й говорили про худобу, ціни на маїс, нові податки, чужих вершників та колишні війни. Дрек пройшов повз них - і розмови стихли не відразу, а хвилею, як замовкає курник, коли над ним пролітаж яструб. На ньому було занадто багато “бруду” з півночі, занадто багато запаху мертвої землі, занадто мало людського
обличчя, яка прийшла купити хліба і піти далі. Діти перестали ганяти козеня між колонами й дивилися на нього відкрито, жінки
відводили погляд швидше, чоловіки не відводили зовсім, шукаючи руками на столах чи кобурі ножа, коли незнайомець раптом не стане не незнайомцем.
Дрек не шукав сварки. Він купив, за знайдені по дорозі монети, шмат сухого хліба, трохи в’яленого м’яса. На стіні крамнички
виднілася фреска: святий з піднятими очима стояв над шахтарями, що спускалися під землю з лампами, а за їхніми спинами виднівся
зовсім не помітний людському оку червоний хрест. Могильник вдав вигляд, ніби то був шмат старої фарби, але у думках точно майоріли спогади про червоний хрест на водоспаді, який він бачив уві сні.
Тоді за стінами будівлі Дрек дістав ті шматки та склав їх у єдину
карту - і знову бачив червоний хрест, який височів десь у небі, над шахтами, де гинули люди.
Він вже хотів йти, але побачив, на диво, незвичних людей.
Незнайомці стояли на іншому боці площі біля старого водяного жолоба: троє чоловіків, жінка і хлопець років шістнадцяти. Худі настільки, що їхній одяг висів на них, наче на дерев’яних хрестах. Вони не були місцевими - це Дрек бачив відразу. Місцеві ходили нешвидко, але міцно, знаючи кожну яму на їх вулицях. Ці ж
рухалися так, ніби могли кожної миті провалитися під землю. Один із них мав перев’язану голову, інший ховав руку під плащем, у
жінки під нігтями блищав дивний жовтий пил, який вона марно намагалася стерти об спідницю. Хлопець тримав на грудях
маленький мішечок і щоразу здригався, коли чув дзвін у церкві. Невідомі лише спостерігали за тим північним виходом із селища,
яким прийшов Дрек, чекаючи не того, хто прийде, а хто наздожене.
Увечері селище ожило інакше: з димарів пішов синій дим, з дворів потягнуло запахом смаженого перцю, часником, кукурудзяним тістом. У вікнах запалили лампи, а за стінами говорили родини, а на площі біля мескітового дерева двоє музик почали грати повільну пісню. Дрек залишався у тіні, спостерігаючи за тією шайкою людей. Вони відійшли від площі до руїн старої месії за каплицею, де колись іспанці хрестили індіанських дітей, а потім тримали їх батьків на землі, яка ніколи вже не належатиме їм. Могильник поступово
прокрадався до них, очікуючи, коли ті розвернуться у
протилежному напрямку, і його тінь заховається з іншого боку
каплиці. Ті люди говорили майже пошепки, аби їх ніхто не почув. Навколо від них лунали різні мови, але як поєднання англійської та іспанської. Дрек слухав лише уривки слів: “підйомник, Ешворд, не можна повертатися, їх очі дивляться знизу”. І ще одне слово, яке звучало, як жах у перемішку із втомою з голоса жінки: “Вальє...”.
Після цього вона різко обернулася, ніби відчула незнайомий запах довкола. Дрек відразу ж показався їм. Чоловік із перев’язаною
головою вихопив ножа, але рука тремтіла, наче осінній листок на
вітрі. Другий затулив собою хлопця. Жінка стояла рівно, хоч ноги її ледь тримали. Могильник побачив на її шиї темний слід від мотузки або нашийника, а під ключицею - випалений знак, який таврують тварин.
-Ти з ними? - запитала жінка.
-Я навіть не знаю, хто такі “вони”. - гірко усміхнувся Дрек.
-Тоді йди звідси швидше, поки не дізнався. - окликнув чоловік з перев’язаним обличчям.
-Ви з Вальє-де-Оро. - сказав могильник.
-Немає такого місця. - сухо сплюнув чоловік, що оберігав хлопчину.
-Є, просто не всі, я так розумію, виходять звідти.
За руїнами місії згасало сонце, і червоне світло лягало на її обличчя так, ніби хтось її вже почав ховати живцем. Молодість зовсім не помітно проглядалося на її обличчі, але очі викривали те, що їй довелося прожити у справжньому кошмарі під землею, мабуть,
кілька життів.
-Ти шукаєш золото? - спитала жінка.
-Звідки мені знати, мабуть, так. А ти втекла від нього?
-Від золота не втікають. - вона гірко із болем всміхнулася. - Через нього відгризають із себе шматки та моляться, аби залишилося бодай щось, аби можна було повзти.
У руїнах запахло вологою землею, старим каменем і потом людей. Жінка витягнула з-за пазухи маленьку дерев’яну пластинку, загорнуту в тканину. На ній було вирізано кілька ліній, не схожих на карту різних доріг, а більше - на схему нутрощів. Коридор, коло, чорний отвір, який був шляхом до серця міста. Вона не віддала йому пластинку, а лише показала на мить.
-Ніхто не знає, де вхід у це старе іспанське місто. - сказала вона. - Він щоразу змінюється. Там є двері, старіші за всі церкви у цьому краї. Ешворд думав, що купив місто, бо мав папери, солдатів і людей з батогами. Але Вальє-де-Оро не продається нікому. Воно поглинає
власника так само, як власник жебрака. Спершу дає йому бажання, потім робить це бажання єдиним у голові, потім лишає від людини лише пусту оболонку його свідомості. - відкашлялася вона. - Але
ніхто, навіть всебагатий Теодор бісів Ешворд не знає де вхід, і ніколи не знайде його.
У думках промайнув червоний хрест, який, на думку Дрека, і був ключем до міста.
-Що в нього? - озирнувся він до хлопця.
-Не твоє так точно. - сказала жінка.
Чоловік із ножем ступився вперед, але жінка простягнула руку та зупинила його.
-Там не золото... - сказав чоловік.
-А імена тих, хто залишився ще всередині. - додала жінка. - Якщо ми дійдемо до Санта - Луїсії, нам дадуть коней, і може священника, який не боїться читати над те, що читають над мертвими.
-А якщо не дійдете? - поцікавився Дрек.
-Тоді нас знайдуть раніше.
-Хто?
-Ті, хто вже назавжди забув себе.
У цей момент на площі вдарив дзвін глухо та невчасно. Усі п’ятеро здригнулися так, ніби звук пройшов крізь їхні ребра. Дзвін ударив вдруге, хоча ніхто не мав тягнути мотузку. На площі музика
урвалася різко, а за вікнами вже ніхто не говорив. Навіть кози біля загорожі перестали мекати. У дверях згасали лампи, зачинялися дуже швидко віконниці. На протилежному боці старий крамар повільно зняв із гака гасову лампу й заніс її всередину, навіть не озирнувшись на покупця, який стояв із жменькою бобів в руках.
Втікачі відчули морозний холод по тілу, а дух охоплював неописаний ніким страх. Дрек дивився крізь арку місії туди, де вузька вулиця виходила на площу. Звідти йшли троє людей. Вони були одягнуті не як солдати і не як бандити: темні куртки, широкі капелюхи, короткі карабіни на ременях, високі чоботи, на халявах яких жовтів той самий пил, що ближчав під нігтями жінки.
Один ніс ліхтар, але тримав його низько, освітлюючи не обличчя, а землю перед собою. Другий мав на шиї шкіряний нашийник із
металевою пластинкою. Третій ішов трохи позаду, і голова його нахилена трішки вбік, ніби слухав те, що відбувається під землею або на ній. Вони не розмовляли з місцевими. Ті повтікали у свої домівки і боялися зайвий раз виглянути і вікно. Жінка схопила
хлопця за плече та потягнула назад у темний прохід між обваленою стіною й старим вівтарем, але Дрек виставив руку й зупинив її, не торкаючись. Він нахилив голову, вдихнув повітря та відчув запах, який давно знав краще за людські молитви: мокра шкіра ременів, гіркий піт тих, хто довго не спить, і ще щось - слабкий металевий присмак породи, що в’їдається в тіло так глибоко, ніби людина вже не носить його на собі, а росте з нього. Могильник витяг револьвера та тримав вздовж ноги, не відсвічуючи ним.
-Є інший вихід? - прошепотів він?
-Під криптою, але він завалений. - з подивом подивилася на нього жінка.
-Наскільки завалений?
-Настільки, що живі туди не лізуть.
-То нам пощастило. - криво усміхнувся Дрек.
Жінка хотіла щось відповісти, але перший з трьох вже ступив на поріг зруйнованої месії. Ліхтар кинув жовте світло на старі фрески, на зотлілі лави, на безголову статую святого біля стіни. Світло пройшло по обличчях утікачів і затрималося на Дреку. Чоловік із ліхтарем підняв очі. У зіницях залишалася людина, але настільки втомлена, що не мала сили керувати власним тілом.
-Ти бачив п’ятьох? - запитав він іспанською.
Дрек відповів тією ж мовою погано та важко, із чужим акцентом, але достатньо зрозуміло.
-Жінка, два чоловіки, хлопець та старий. - сказав той.
-Старих тут більше, ніж гріхів у священника. - відповів Дрек.
На руці другого чоловіка, який підійшов ближче, виднівся такий самий випалений знак, як у жінки. Очі не зводив від темряви, яка
ховалася за спиною Дрека. Третій раптом нахилився та провів пальцями по підлозі. Могильник відразу помітив сліди поруч. Тіло потягнуло убік, аби закрити своїм чоботом один із відтінків.
-Відійди. - сказав чоловік із ліхтарем.
-Не люблю, коли мені кажуть, де стояти.
-Вони належать Ешворду.
-Багато хто кому належить, але то було давно.
-Ти не знаєш, у що лізеш.
-Можливо, але я заліз вже у саму дупу з лайном.
Постріл не був першим звуком. Спершу рука другого чоловіка
ковзнула до карабіна занадто швидко, як для виснаженої людини. Дрек вистрілив знизу, не підіймаючи револьвер вище до грудей, і куля ввійшла тому у ребро. Третій кинувся вбік, але послизнувся на уламках старої черепиці, і поки його плече шукало рівновагу, Дрек ударив його по скроні руків’ям револьверу. Чоловік із ліхтарем
відступив до вівтаря, встиг підняти карабін, і куля розбила камінь біля голови могильника, обсипавши його щоку вапном. Утікач із ножем вискочив із темряви першим, дурно та відчайдушно, але саме це врятувало Дреку секунду. Карабін повернувся до втікача, і в ту мить хлопець із мішечком жбурнув у ліхтар із каменем. Скло
тріснулося та темрява стала на мить густішою. Коли світло знову зібралося до купи, чоловік із ліхтарем уже лежав під вівтарем, дивлячись на стелю, на якій хтось намалював рай, що облупився від вологи та диму. Дрек стояв над ним і важко дихав. Жінка вийшла із-за стіни та не відводила погляду від мертвих. Вона не жаліла їх,
проте просила пробачити тих, хто за власне життя був готовий забрати інше.
-Скільки їх? - запитав могильник.
-Досить, аби ми не дожили до ранку. - відповіла жінка.
-Ти казала, що під криптою є вихід.
-Але він завалений.
-Камінь не стріляє.
Чоловік із перев’язаною головою, досі тримаючи ніж, дивився на Дрека із ненавистю, яка готова була взірватися, як динаміт у шахтах.
-Чому ти це зробив? - запитав він.
-Він розбив ліхтар. - Дрек показав на хлопчиська.
-І що?
-Не люблю бути в боржниках у дітей.
Жінка швидко підійшла до вівтара, стала на коліна та почала
відкидати уламки плит, під якими й справді чорнів вузький провал. Дрек спостерігав за вулицею, яка почала відкривати свою “браму”, аби дізнатися, чи все скінчено. Жалісно загавкали собаки, люди по-трохи відчиняли свої дверцята та заглядали втомленими очима у
вікна. А жінка все працювала, здираючи нігті об камінь. Ніхто їй з
втікачів не допомагав, та й вона не просила. Дрек мовчки став поруч і натиснув так, що старий шов у кладці тріснув. Під плитою
відкрилася вузька шахта - водяна, стара, ще часів місій, викладена каменем, яким іспанці колись вели до селища воду з підземного джерела. Знизу потягнуло холодом, цвіллю та мишачим послідом.
-Першим хай іде з ножем, потім малий. - заговорив Дрек.
-Хлопця Нандо звати. - відповіла жінка.
-Мені однаково.
Але коли хлопець почав спускатися, могильник сам тримав йому плиту, аби та не зірвалася та не розчавила малому пальці. Нандо помітив це, коли спустився, але змовчав. За ним поліз старий, який так і не сказав ні слова, потім усі інші. Нагорі залишилася лише
жінка. Вона забрала мішечок із іменами та подивилася на Дрека так, ніби очікувала, коли той назве ціну.
-Ти підеш з нами? - запитала вона.
-У мене своя дорога.
-Усі так вважають, доки дорога не стає більшою за тебе.
-Гарні слова для жінки, яка лізе в дірку під церквою.
-Гарні слова - це все, що лишається тим, у кого забрали землю, їжу та сон. - жінка вронила мішечок.
Дрек поглянув та підняв його. Нічого не заважало взяти і подивитися, чи справді там імена, чи, можливо, золото, але він взяв та кинув його у пітьму в дірі, де той мішечок спіймав хлопчисько.
-Тримайте своїх мертвих міцніше. - сказав він. - Живі губляться швидше.
Коли голова жінки зникла під каменем, із площі долетів новий звук
- не дзвін чи гавкіт, а рипіння колес. Більше одного воза
наближалося до поселення. Дрек швидко повернув плиту на місце, засипав шви пилом, провів по-ньому підошвою та кинув на край уламок старої дошки. Підземний хід забрав їхні кроки, і руїни місії знову наповнилися тишею. У ній залишилися чужі подихи, страх, чужі імена дивна вага в руці Дрека. Він стояв серед тих каменів, де різні господарі цих земель по черзі молилися та ховали порох. Але
раптом у думках з’явилося: “А що якби?”. Що якби хлопець не кинув те каміння? Що якби він не зустрів цих людей? Що якби він знову не убив?
Він вийшов із місії через бічний пролом саме тоді, коли на площу в’їхали три вози із озброєними людьми. Ніхто не побачив, як
Могильник зник у вузькому проході між каплицею та старим муром. Ніхто не побачив, як той зупинився біля водяного жолоба, набрав у флягу води, зробив один ковток, а решту вилив на землю, де ще залишався слід жовтого пилу. Дрек пішов темною вулицею геть від площі, не озираючись. Хоча десь під землею кілька людей саме повзли старим водяним ходом до ранку, який ще не знав, чи дозволить їм дожити до себе.
3
Після тієї ночі Дрек вийшов із селища ще до світанку, коли над дахами висів блідий попіл ранку, а півні гарлили так, що задихалися від власного крику. Дорога вела на південь і трохи на схід, між агавами, сухими пасовищами, низькими пагорбами та старими кам’яними межами. Мексиканські поселення траплялися одне за одним, і кожне мало своє обличчя, але однакову втому в очах. В одному із тих селищ жінки прали білизну в каламутному
каналі, б’ючи її об каміння. В іншому чоловіки лагодили дах
каплиці, а під риштуванням лежав зав’язаний крадій із розбитим ротом. До вечора мав прибути алькальд, який і мав вирішити долю розбійника. Біля старої асьєнди Дрек бачив, як двоє вершників погнали хлопчика через пилюку за те, що той украв недозрілу
диню, і сміялися, поки дитина падала, підводилися і знову бігла, притискаючи власне ребро, яке, мабуть, тріснуло після першого удару батогом. Могильник не спинявся, але через декілька миль, коли вершники давно зникли, наблизився до хлопця, який
беззвучно ковтав повітря. Дрек кинув йому шмат сухого хліба та пішов подалі. Ще довго за спиною чув, як дитячі пальці намагалися дістати те, що він кинув.
У тих краях життя трималося на звичках, які були старшими за уряди: ранком мололи маїс, удень латали стіни, вечором палили сухий хмиз, ночами слухали собак. А в неділю люди вдягали чисті
сорочки та йшли до церков, де святі мали такі втомлені обличчя, як і ті, хто стояв навколішки навпроти. Старі розповідали про іспанців, ніби ті пішли вчора: про срібні копальні, про місії, де дітей вчили молитися чужими мовами, про солдатів та революції. Дрек слухав, як мертва земля видавала себе через живі роти, і якщо людина
довго говорить про минуле, рано чи пізно з її слів випадало щось потрібне. На третій вечір Могильник зупинився в поселені, яке називалося Пуерто-Секо. Воно стояло біля пересохлого озера, у
чиєму білому ложі вітром каталися кістки худоби, старі капелюхи та уламки возів. На площі висіли троє чоловіків, майже на рівні людських очей. Під ногами одного стояла табличка: “Втікачі”. Біля криниці дві жінки набирали воду, споглядаючи на тіла.
Нічого ще не сталося. Можливо, і не станеться.
У крамниці Дрек купив тютюн, голку з ниткою та нову флягу, бо стара тріснула об каміння. Старий крамар із пальцями пожовклими від сигар довго дивився на нього, доки не виклав товар на прилавок
-Ти йдеш туди так? - запитав старий.
-А ти продаєш товари чи питання?
-Я продаю обидва, коли бачу чоловіка, від якого смердить дорогою.
-Тоді продай мовчання.
Старий хмикнув, повільно загорнув тютюн папір у нахилився трохи ближче.
-До Вальє-де-Оро йдуть не просто так. Там земля не віддає золото. Там людину змінюють, що її вже не впізнають.
-Кожна земля бодай щось да забирає. - заперечив Дрек.
-Ні. Інші забирають кров, піт, роки. Та бере - бажання. А без нього чоловік ще ходить, їсть, але не розуміє, чому ще не в землі.
Дрек забрав згорток, кинув монету на прилавок і вийшов. Біля дверей сиділа стара, доволі зі знайомим обличчям. Вона продавала чорні свічки, простягнувши одну Могильнику.
-Для тих, хто забув своє ім’я.
-Про що ви?
-Забув? - розсміялася вона. - Лише мені твоє ім’я відоме.
Дрек придивився і згадав ту жахливу жінку. Вона голосно сміялася.
-Ти йдеш під землю, чи не так?
-Я ще не йду туди.
-Всі так кажуть, чоловіче, доки не почують, як вона кличе по імені.
Могильник не взяв свічку. Стара не забирала руки. Декілька секунд вони дивилися одне на одного, доки вітер не роздмухав туман в
очах, і більше тої старої він не бачив. Лише одна чорна свічка валялися біля сходинок.
За містечком дорога вже не належала селищам. Вона плавно
перетікала у копальні. Повітря ставало густішим від сажу, пил мав жовтуватий відтінок і сідав на язик металевою гіркотою. Серед пишних лісів, які колись облаштовували діди, не зосталося майже жодного дерева. Струмки перетворювалися на каламутні болотяні кучі, з райдужними плямами на поверхні. Люди все частіше йшли групами із зав’язаними ганчірками на обличчях, лампами, кирками та мішками руди за плечима. Одні спускалися до таборів, інші
поверталися з них та виглядали так, ніби залишили під землею
себе. На одному повороті Дрек побачив жінку, яка сиділа біля дороги та годувала немовля, а поруч лежав здоровенний колун,
більший за її руку. На іншому - чоловіка без ступні, який продавав шматки каменю з блискучими прожилками та клявся, що кожен із них піднятий із самої серцевини долини.
Далі з’явилися перші бараки - довгі, чорні та низькі, збиті поспіхом із глини, дерева й жерсті. Між ними проходили вузькі вулички, де стояла вода, змішана з кінським гноєм та кров’ю забитих мулів. Над таборами висіли дзвони, що ділили день на зміни, ніч на зміни,
смерть на заміну. Коли удар пробивав долину, люди йшли до провалів у скелях, кидаючи око назад, ніби знали, що не
повернуться більше. Коли другий - поверталися ті, хто міг прибути, а на третій - виносили тих, кому вже не треба було відраховувати їжу. Дрек йшов між бараками, і на нього майже не дивилися. Тут чужинець нікого не дивував. Тут кожен був чужим, навіть той, хто спав поряд в одному шатрі. Перед одним із навісів двоє чоловіків били третього по черзі за крадіжку. Поруч із ними хлопчик мив у бляшаному кориті сорочки, на яких чорні плями не відпиралися. На стіні їдальні висів список імен закреслених вугіллям. Біля списку стояв писар, навіть не запам’ятовуючи прізвище правильно. Писар дописав останню літеру й видихнув так важко, що протяжний звук легень почули всі, хто був поряд.
Нічого ще не сталося. Можливо, і не станеться.
Над усім цим далеко попереду, за хребтом жовтих пагорбів,
піднімалося щось настільки велике, що спершу Дрек сприйняв його за частину гори. Воно проступало крізь дим і пил поступово: темна дуга, кам’яна спина, уламки колон або ребер, що виходили із землі, неначе скелет велетня. Чим ближче Могильник підходив, тим
ясніше виднілося, що то не гора, а релікт. Гігантський,
напівзасипаний та старіший за самі шахти, за місто та усі церкви, які були в окрузі. З землі стирчали кам’яні “ребра”, вкриті дивними знаками. Між ними висіли дерев’яні підйомники, канати, ланцюги та помости. Сотні людей копало просто під ним. Вони спускалися в отвори біля основи релікту. Над ним стояли чорні хмари сажі, а під ним горіли печі. У їхньому світлі камінь здавався живим, ніби
велетенська мертва істота лежала на боці, а люди проривали ходи у
її тіло, шукаючи золото в кістках. Дрек стояв на краю табору, дивлячись на це місце. Над одним із помостів висів знак написаний англійською та іспанською: “Власність компанії Ешворда. Вхід без дозволу карається”. Нижче хтось подряпав ножем: “Дозвіл живі
ніколи не питають”. А ще нижче, майже біля самої землі, дитячою рукою було виведено кілька слів. Дрек провів поглядом по напису, а тоді рушив далі, не заходячи всередину, бо шлях до загадкового
міста ввів вище, а не через темні отвори під кам’яними ребрами.
Нічого ще не сталося. Можливо, і не станеться.
4
У той самий час, далеко від дороги, в кімнаті із високими вікнами, чоловік на ім’я Теодор стояв перед столом, заставленими картами та різними зразками порід. За його спиною висіла карта долини,
намальована так, ніби Вальє-де-Оро було не містом чи хрестом по центру, а короною, покладеною на землю. Він не говорив до людей, що були в кімнаті, рясно спілкуючись сам із собою.
-Людина приходить сюди із голими долонями, з дітьми та
довбаними боргами, молитвами соромом і думає, що спокутує тут гріхи. Ні. Вона шукає виправдання своєму бажанню. Я не створив Вальє-де-Оро, не розносив про нього чутки, я дав роботу. Дав їм крихітний шанс спіткати те все і закрити борги, але чим далі в тунелі, тим більше вони бажають. - пролунав сильний кашель. - Ці люди називають мене жорстоким, бо я купую їхню працю дешевше, ніж вони оцінюють своє життя. Але хіба я привів їх сюди? Хіба я поклав у їх сни золотий блиск? Ні! Я лише відкрив їм ворота там, де вони постійно стояли навколішках. Я дав їм усе - ліхтарі, знаряддя праці, пайку, гроші та борг, та задав напрямок. Усі цивілізації починалися з того самого. Хтось бачив прірву та будував через неї міст. Хтось бачив голод і будував ринок. - випив своє віскі Ешворд. - Я побачив бажання і побудував місто, але щоб побудувати імперію мені потрібне те, що у тих шахтах.
Теодор замовк і повільно провів пальцем по краю карти.
-І саме тому вони йдуть далі. - продовжив він. - Людина витримує не тому, що хоробра, а тому, що завжди залишає собі маленьку шпарину для заперечення. Можливо, не зі мною. Можливо, і не з
вами. - показав пальцем на людей. - На цих шахтах стоїть наше місто, а надалі й могутність. На цьому стоїть увесь світ.
Один із чоловіків біля дверей опустив очі. Ешворд нарешті взяв зі столу маленький шматок породи, у якому тонка нотка золота
проходила крізь чорний камінь, мов блискавка крізь ніч, і стиснув його в долоні.
-Старі народи ховали свої страхи глибше за скарби. Страх - поганий господар. Бажання куди слухняніше. Воно само йде за тобою, якщо йому пообіцяти ім’я.
Довкола все стихло. Саме це найбільше не терпів Теодор. Тиша робить людей помітними, а їх він терпів, коли вони рухалися,
писали, копали, підписували і помирали. У його конторі, що стояла вище за бараками й нижче за дім управителя, завжди щось скрипіло: каблуки по дерев’яній підлозі, перо об папір, ланцюг годинника в його жилетній кишені. На стіні висіла велика карта Вальє-де-Оро, не така, які були інші. Квартали були позначені цифрами, копальні - літерами, бараки - прямокутниками, а під реліктом червоним чорнилом було обведено не знайдене ще місце, де земля поводилася не так, як зазвичай. Там сходилися завали,
провали, холодні кишені повітря. Ешворд стояв перед цією картою в сорочці без піджака із закоченими рукавами. Він тримав у руці срібний ніж для паперу й постукував ним по столу. Перед ним стояло троє: інженер Калдер, високий, сухий із чорними від
порохового пилу нігтями; капатас Ібарра, широкоплечий
мексиканець із розбитою бровою, який відповіда за людей у нижніх ходах; і містер Фінч, рахівник.
-Скільки? - нарешті озвався до них Ешворд.
-Якщо ви питаєте за руду... - Фінч поправив окуляри, - то за останню зміну вийшло сімдесят дві вагонетки. Якщо про чистий вихід після промивки, то нижче очікуваного. Якщо про людей...
-Я питаю не про те, що вам зручніше назвати першим. Скільки?
-Дев’ятнадцять не повернулися з четвертого схилу. - Фінч
проковтнув слину та витер піт з лоба. - Семеро мертві підтверджено. П’ятеро під завалом. Решта або нижче, або пішли не тим ходом.
-Люди “не йдуть не тим ходом”, містере Фінч. Людей або ведуть, або вони втікають. Що з цього ви записували?
-Я ще нічого не вписував, сер.
-От і добре. Мертві дешевше після підтвердження. До того вони залишаються працівниками, які запізнюються.
-Сер, четвертий схил не можна відкривати. - Калдера підняв очі від креслення. - Без укріплення - це місце могила. Балки повело, а
камінь там не тримається. Якщо продовжити до ранку, то ми втратимо не 19, а 50.
Ешворд повернув до нього голову різко, не промовивши ані слова. Він ніколи не кричав, через що змушував усіх нервувати більше.
-Камінь не тримається, бо ви ставите балки так, ніби будуєте стайню. - сказав Теодор.
-Ми ставили їх за вашим наказом швидше, ніж дозволяє порода. - заперечив Калдера.
-Порода нічого не дозволяє, містер Калдера. Вона чинить опір, а дозволяю Я.
-Дозвіл не зупинить обвал. - обурився інженер.
-Ні. Але страх переді мною зупинить тих, хто не бажає йти далі.
Ібарра мовчав, саме це змусило Теодора перевести на нього погляд.
-Ви не маєте думки? - запитав Ешворд.
-Я маю людей. - відповів капатас.
-Люди - це не думка, а витрата, містере.
-Витрата не спускається під землю, коли чує, як камінь говорить.
-Камінь не говорить. - розсердився Теодор.
Через ноту мовчання, Ібарра важко видихнув та вперше підняв голову. Його сірі очі поглинули увесь бруд, який він застав у шахтах.
-Там говорить щось інше. - сказав капатас.
Усі перевели погляд на нього. Фінч перестав писати, Калдер
наблизився до Ібарри ближче, а Ешворд припинив стукати по столу.
-Що саме? - запитав рахівник.
-Люди кажуть, що чують з нижніх рівнів голоси. Вони викрикують імена шахтарів.
-Що тільки не зроблять, аби ввести вас в оману, Ібарра. - засміявся Теодор.
-Вони не хочуть спускатися. - витирав лоб від поту старший бригадир.
-Дайте їм причину. - став спиною до трійці Ешворд.
-Я давав. - зніяковів Ібарра.
-Дайте сильнішу! Кожному! Ми близько до цілі, джентльмене, і ніщо нас не зупинить.
-Батіг чи борг? - прошепотів капатас.
-Нам не потрібні каліки. Спершу борг.
-Ви не розумієте, Теодоре. - Калдер різко згорнув креслення. - Під реліктом порода не така, як у решті хребта: там пустоти. - важко видихнув інженер. - Симетричні та не природні. Коли ми пробили південний карман, повітря вийшло звідти холодне та сухе, ніби простір був закритий не роками, а століттями, а може й тисячу
років. Там може бути споруда.
-Я знаю, що там може бути “щось”. Я переконаний, я відчуваю. - Поглянув на шахти крізь вікно Ешворд.
-”Може” - це не план. - обурився Калдер.
-Ні, містере Калдер. - Теодор різко повернувся до нього. - “Може” - це єдине слово, через яке люди взагалі спробують бодай щось побудувати, перетинати пустелі й переживати власних дітей. Точне значення потрібне тим, хто приходить після.
-Ви ведете людей у темряву через припущення? - здивувався інженер.
-Я веду їх у темряву, бо світло досі нічого не дало.
Інженер замовк, але не відступив. Ешворд підійшов до столу,
відкрив нижню шухляду й витяг старий шкіряний тубус. Коли він розгорнув папір, усі побачили креслення зроблене не рукою
сучасного інженера. Лінії були грубі, чорнило вицвіле, а написи
частково стерті. А схема здебільшого нагадувала не карту, а спробу згадати щось в гарячці: релікт, кілька пагорбів, підземні порожнини, обірвані ходи, й кілька іспанських слів, перекреслених разів з 10.
-Ось усе, що я маю. - сказав Ешворд. - Тут немає дверей, немає точної глибини та дороги, але чітко видно, що бодай щось там є.
-У документах цього не було. - сказав Фінч.
-У документах не завжди є головне, тому ви рахівник, а я головний.
-Звідки це? - Калдера дивився на це так, ніби над цим листом здійснили наругу.
-Від монаха, який помер в Новому Орлеані з язиком чорним від
гарячки, і кишенями набитими чужими листами. Перед смертю він сказав, що під долиною лежить золото багатолітньої давнини. - видихнув Теодор. - Я довго не вірив, вважав це несинітницею, як
свідома людина, доки не відкрив мапи завоювання конкістадорів.
Під цими землями вони поховали свій скарб, але який саме я не
знаю. Той навіжений був правий, але це все, що у мене залишилося. Про цю місцину жодної згадки.
-То той релікт... Це часів ацтеків? - запитав Фінч.
-Саме так, містере Фінч, саме так. - поглянув у стіну Теодор.
Ніхто й далі не заговорив. За вікнами внизу били дзвони для нічної зміни. У далекій темряві під реліктом рухалися дрібні ліхтарі, як хворі зорі. Ешворд не відводив свого звірячого погляду від них.
-Завтра на світанку. - сказав він. - Ви відкриєте четвертий схил.
-Ні! - викрикнув Калдер.
Фінч завмер над папером, доки Ібарра переводив погляд на інженера. Ешворд поклав ніж для паперу на стіл, потім взяв келих з водою, зробив ковток та поставив назад.
-Повторіть. - спокійно сказав Теодор.
- Я сказав ні. Я інженер, а не м’ясник. Там треба три дні на укріплення, і це мінімум, інакше ви поховаєте під реліктом половину табору.
-Ви перебільшуєте. - усміхнувся Ешворд.
-Ви не знаєте куди веде цей схил!
-Саме тому він має бути відкритий. - Теодор зробив крок вперед.
-Це безумство...
-Безумство - це витратити роки, гроші, сон, ім’я та родину і не дійти до місця лише тому, що останній камінь виявився гучнішим за вашу мужність.
-Ви говорите так, ніби вже бачите це місто, яке розкопається на крові.
-Я нічого не бачу, Калдере! - раптом зірвався Ешворд, і цей крик ударив по кімнаті сильніше, ніж постріл. - У цьому й справа! Я не бачу, не бачу, не бачу! Я маю обрізки карт, старі, нікому не потрібні молитви, провали, яких не має бути, але вони є. Я не знаю, де воно, чи це місто тих ацтеків, чи гігантський храм, чи просто велика порожнеча, яку дурні обплели легендами. Але я знаю, що ця земля бреше лише тоді, коли щось ховає.
Усі довкола тремтіли від страху, лише інженер насупив брови та слухав так, ніби був готовий вихватити ножа для паперу і убити Ешворда на місці.
-Ви думаєте це справа золота? - продовжив Теодор. Думаєте я стою тут, бо мені не тисне срібло в штанях? Бо я хочу більший будинок, кращий портрет? Ні! Багаті люди прагнуть купити тишу. Я купив шум, пил, крики, повстання, людей, які брешуть мені в обличчя.
Багаті люди тримаються подалі від таких місць - я тримаюся зубами. Бо якщо відпущу, усе моє життя стане випадковістю. Усе,
що я втрачу, стане дурістю. Усе, що зробив, стане злочином без мети. А злочин без мети - бруд. Я не бруд, містере Калдер.
- А якщо під реліктом нічого немає?
Ешворд різким рухом кулака ударив інженера. Звук був глухий, але відчутний кожному в кімнаті. На губі відразу виступила кров, а сам Калдера впав, ударившись головою об стіл. Що Фінч, що Ібарра
продовжували тремтіти, як малі цуцики перед Теодором. Ешворд
нахилився до інженера та заговорив тихо до нього, взявшись рукою міцно за шию.
-Тоді я знайду порожнечу й змушу її пояснити, чому вона
коштувала мені стільки. Але я не зупинюся перед нею тільки тому, що ви боїтеся назвати страх роботою. - стискав шию все сильніше Теодор.
-Це вже не інженерія! - вибив руки Калдера.
-Усе велике починається звідти, де ремесло перестає мати достатньо слів.
Двері відчинилися без стуку. Увійшов молодий наглядач із мокрим від поту волоссям. На його рукаві була кров, не його власна, або не вся його. Він зупинився на порозі, побачив обличчя Калдери, побачив Ешворда, й відразу пошкодував, що не постукав.
-Сер...
-Якщо ви зайшли, то говоріть.
-На західному помості знову відмовилися спускатися. Кажуть, що після третього дзвону унизу хтось відповів. Двоє втекли. Одного зловили біля складу, інший пішов у місто.
-Хто пустив його в місто?
-Ніхто. Він переліз стіну біля старої печі.
-Ібарра. - Ешворд повільно заплющив очі.
-Так. - тремтячим тоном сказав капатас.
-Підійміть людей із другого барака - свіжих. Закрийте західний поміст. Усіх, хто відмовився, поставити біля входу шахти до ранку. Без води.
-Вони можуть збунтуватися.
-Нехай.
-Нехай?
-Бунт - це форма обліку. Після нього завжди зрозуміло, на кого підуть харчі, на кого - ні.
-А втікач? - запитав наглядач.
-Знайти.
-Живим? - перепитав Ібарра.
Ешворд глянув у вікно. Далеко внизу рухалися вогні. Він побачив не людей, а лінії, які на карті ніяк не хотіли залишатися прямими.
-Якщо говорив з кимось - ні. Мовчав - теж ні. Але спершу дізнайтеся, чи він щось бачив.
Наглядач кивнув і зник. У кімнаті залишилися люди, яким він платив, щоб ті не називали його божевільним.
-Ви боїтеся. - сказав Калдер, витираючи кров з губи.
-Я боюся щодня. - відповів Ешворд. - Боюся, що хід завалиться ще до того, як ми зрозуміємо, куди він веде. Боюся, що люди спалять бараки. Боюся, що уряд пришле комісію, а воювати проти нього в мене не вистачить грошей. Боюся, що під реліктом може й справді нічого не бути. Але страх - не причина зупинятися. Страх - це доказ того, що ті двері близько, навіть, якщо ми ще не бачимо стін.
-Які двері, сер? - обережно запитав Фінч.
-Ті після яких моє місто здасться лише мізером. - усміхнувся Теодор.
Він підійшов до вікна і різко відчинив його. У кімнату влетів холодний пил, запах вугілля та вапна, і нічної землі. Унизу гуло
протяжним звуком. Ешворд вдихнув повітря так глибоко, ніби то не отрута, а ліки.
-Послухайте. - ніхто не хотів слухати, але всі слухали. - Все - це серце - погане, чорне та хворе. І поки воно б’ється, я ніколи не програю.
-Кому? - запитав Ібарра.
Пальці Ешворда стиснули підвіконня. На мить у думках розсіялось багатство та влада, а замість них знову стояв він: нікчемний Теодор
- людина, яка так довго йшла до власної величі, що вже не могла оправдуватися знову, навіть якщо за цим стояла прірва.
-Усім тим, хто чекав, що я здохну, як собака. - сказав він. - Батькові, банкірам, мертвим та собі.
-Що записати в наказі на ранок? - Фінч ледь чутно закрив чорнильницю.
-Запишіть: роботи не зупиняти. Четвертий схил відкрити. Західний поміст укріпити після проходу першої групи. Пайку збільшити тим, хто спускається нижче червоної мітки. Сім’ям загиблих видати половину належного, решту списати за борг на інструменти.
-Сер, це викличе...
-Записуйте. - Фінч записав. - І ще. - додав Теодор. - Заборонити людям говорити про голоси.
-Як заборонити людині говорити про те, чого вона боїться? - засміявся Ібарра.
-Дайте їй те, чого вона боятиметься найбільше.
-Ви зробите із них тварин. - Буркнув Калдера.
-Ні. Я лише заберу в них прикраси їх життя. - спокійно відповів Теодор.
-Совість теж прикраса?
-Для бідних - звісно! Вони носять її, бо більше нічого не мають. - розвернувся Ешворд. - І ще, містере Калдер, якщо ви так мені перечите, то чому досі тут? Гроші не пахнуть, так? Ті сотні, тисячі доларів затьмарюють вам очі, хоч ваша совість противиться до останнього. Будьте ласкаві, або тримайте язик за зубами, або
покиньте шахти. - усміхнувся Теодор. - Обіцяю: без наслідків для вас та родини.
Інженер замовк, опустивши очі. Після розмови Ешворд взяв піджак зі спинки стільця, але не вдягнув, та рушив до дверей.
-Куди ви? - запитав Фінч.
-Вниз, до людей.
-Зараз? Після обвалу? - запитав Ібарра. - Це небезпечно.
-Ви досі думаєте, що я шукаю безпечну дорогу? - подивився із подивом на них Теодор.
Він вийшов у коридор, і всі троє мусили піти за ним, бо в цьому містечку навіть незгода рухалася слідом за його кроками. Сходи вниз були вузькі, дерев’яні та слизькі від пилу. На кожному
майданчику стояли лампи, і світло від них тремтіло на стінах. У дворі контори чекали двоє охоронців із карабінами. Поглянувши, що Ешворд йде в напрямку бараків, вони рушили за ним. На вулиці ніч була густою, жовто-чорною, повною гарячого диму й холодного місячного світла. У вікнах бараків горіли лампи, на помостах рухалися “раби”, біля складу хтось лаявся, а над усім цим висів релікт - чорний, величезний, з ребрами, що виходили із землі.
Охоронець намагався тримати над Ешвордом ліхтар, але той відмахнувся.
-Не світіть мені в обличчя. Світло потрібне там, де працюють, а не говорять.
Біля першого барака люди замовкали щойно бачили його.
Мовчання вимагає лише страху. Ешворд пройшов повз тіло мула, яке ще не встигли відтягнути від колії. Кров тварини змішувалися із золотим пилом і ставала на землі темною, майже зеленою. Він переступив через тіло навіть не сповільнившись.
На західному помості зібралися чоловіки. Брудні та виснажені стояли перед входом у шахту, але не спускалися. Позаду них чорнів отвір, із якого тягнуло холодом. Над отвором висіла червона
позначка - межа нижніх робіт. Коли Ешворд підійшов, натовп його навіть не помітив, розступившись не одразу. Це була помилка, яку
Ібарра помітив першим. Гвинтівка зависочіла над головою якогось чоловіка, а наступним вже послідував удар у плече. Капатас не убиває своїх людей, лише наказує. Той упав на коліно, закричавши. Це почула решта і відступила. Ешворд заговорив відразу.
-Хто тут говорить за всіх? - Мовчання. - Чудово, значить ніхто не має права відмовлятися.
З натовпу вийшов худий шахтар із сивою щетиною та порізаними вздовж руками.
-Я говорю. - сказав він.
-Ім’я?
-Ріос. - сплюнув він.
-Борг за житло, інструмент, дві пайки наперед, лікування дружини.
- засичав Фінч.
-Говоріть, Ріосе. - Ешворд кивнув до Фінча.
-Ми не підемо нижче. Після обвалу відкрилося незрозуміле місце. Лампи гаснуть, коли підходиш ближче. Один чоловік почув голос своєї матері, а вона померла 20 років тому. Другий побачив воду, де сухий камінь, а третій повернувся без язика.
-Живим?
-Так.
-Тоді це вже більше, ніж я очікував від третього рівня.
У натовпі хтось вилаявся та кричав на Ешворда. Охоронці підняли карабіни, готуючись до найгіршого, але Теодор не дав їм стріляти. Він підійшов ближче до Ріоса.
-Ви думаєте, я не знаю, що там страшно?
-Я думаю, що вам все одно. - відповів шахтар.
-Ні, мені не однаково. Якби насправді так і було, я б залишив вас помирати у своїх селах, на чужих полях, у церквах, де вам обіцяють небо, кидаючи недоїдки на землю. Я дав вам роботу.
-Ви дали нам яму.
-Я дав вам і напрямок.
-До могили. - сплюнув Ріос.
-Усі дороги ведуть туди. Моя принаймні платить.
-Не все купується, містере Ешворд.
Теодор раптом смикнувся. Ці слова звучали для нього болючіше за образи. Він схопив Ріоса за куртку та підтягнув до себе так близько, що шахтар відчув запах його подиху: кави, дорогого тютюну та
безсоння. Шахтарі обступили їх, готуючись захищати Ріоса, солдати направляли карабіни на їх голови.
-Не стріляти. - відпустив Ешворд шахтаря. - Ось у цьому ваша
найбільша брехня: усе купується. Просто не всі знають ціну до того, як погодяться. Ви продали мені свої руки, бо вам треба було
лікувати жінку. Я дав вам ресурс. Але що ви залишете їй, окрім
боргу? Ваші діти, якщо вони є, продадуть вашу пам’ять чи згадку за місце ближче до печі. І колись хтось із вашої крові стоятиме там, де зараз стою я, і скаже що він заслужив право наказувати. Я не вигадав світ, я лише перестав удавати, що він милосердний.
-Тоді спускайтеся першим. - не витерпів Ріос.
Натовп завмер. Ібарра повернув карабін до голови шахтаря, а Фінч задихався від його наглості. Ешворд відійшов від шахтаря та зняв жилет, потім годинник із ланцюжком та віддав усе Фінчу.
-Лампу - сказав він.
-Це нерозумно. - озвався Калдер.
-Зате переконливо.
Ібарра подав йому шахтарську лампу. Ешворд узяв її, перевірив полум’я та подивився на Ріоса.
-Сер. - прошепотів Фінч. - Вам не треба це робити.
-Мені треба більше, ніж будь-кому з них.
Ешворд рушив до чорного отвору. Він відчув на спині погляди, які спалювали його, хоронили та бажали вічних тортур. Холод із шахти торкнувся його обличчя. Десь унизу глухо впав камінь і котився,
доки не торкнувся дна. Після цього Теодор увійшов під землю. За ним, по одному йшли ті, хто ще хвилину назад клявся, що не
зробить жодного кроку. Ібарра йшов за спиною Ешворда, Калдера взяв лампу та рушив слідом. Лише Фінч залишився біля входу з
речами Теодора. Над помостом знову загриміли ланцюги. Десь ударив дзвін. Вальє-де-Оро ковтнуло чергову групу людей,
вдоволено прислухаючись, як вони спускаються до місця, про яке ще навіть не знали.
5
Дрек піднявся угору тоді, коли повний місяць висів над долиною низько. Задушливе повітря лежало попереду. Навколо горіли печі, скрипіли підйомники, і кожен наступний звук здавався частиною великого хворого серця, яке не вміло зупинятися. Дрек не йшов головною дорогою, яка вела прямо до загибелі - справжні входи не стоять перед очима. Карта лежала у нього під плащем, але вперше за весь час він не торкнувся її. Могильник йшов між кам’яними виступами, де суха трава чіплялася за чоботи, а жовтий пил лягав на плаща рівно. Кілька разів унизу він бачив людей: тіні з лампами,
наглядачів біля помосту та виснажених шахтарів. Ніхто не дивився в його бік, не озирався на сморід. Містечко смерділо так, ніби давно померло, але щоранку змушувало себе воскресати. Біля старої водяної канави Дрек натрапив на дівчинку. Вона сиділа під низьким виступом скелі, притиснувши до грудей маленьку дерев’яну ляльку без обличчя. Поруч лежала молода жінка, виснажена настільки, що вік вийшов з нею разом із кров’ю. Могильник поглянув на дівчинку, а та навіть не закричала, тільки підняла очі, на яких вже не було
страху.
-Вона спить? - запитала мала.
Дрек подивився на жінку. Шия була повернута неприродно, губи відкриті, а одна рука лежала так, ніби ще тягнулися до дитини.
Могильник міг сказати правду, забрати той мідний хрестик, який висів на скрюченій шиї, бо старі звички не вмирають відразу. Його
пальці мимоволі сіпнулися до ланцюжка, але він зупинив руку біля власного ременя.
-Так. - відповів він. - Але прокидатися їй вже не треба.
-Мені сказали йти за вогнями. - моргнула дівчинка.
-Хто тобі сказав?
-Мама.
-Вогні ведуть униз.
-Там люди.
-Там не всі люди.
-А ти хто? - дівчинка притиснула ляльку сильніше до грудей.
Дрек змовчав, зняв із плеча стару торбу та дістав звідти шмат м’яса, хліб, майже чорний від пилу, та флягу із водою. Він поклав все на
камінь перед нею та відступив на крок. Мимоволі перевів погляд на жінку. Йому раптом здалося, що мертва не зводить з нього очей.
Дрек вилаявся собі під ніс, підійшов, підняв тіло й відтягнув його під скелю, подалі від відкритого місця. Земля тут була кам’яна та непоступлива. Могильник склав навколо жінки кілька плит і
накрив обличчя шматком власної хустки.
-Не дивись. - сказав він дівчинці.
-Чому?
-Бо мертві не люблять, коли запам’ятовують їх обличчя.
-Ти знаєш мертвих?
-Більше, аніж живих. - мовив Дрек.
Дівчинка взяла хліб. Їла дрібними кусками, не відводячи від нього погляду. Дрек дістав одну із дрібних монет і поклав поруч із їжею.
-Бачиш отой темний рів? - він показав униз на старе русло, яке обходило копальні збоку. - Підеш ним на світанку. Там буде сухий міст, за ним дорога на поселення. Якщо побачиш церкву без двона - ховайся до ранку.
-А ти?
-А я вже занадто довго йшов не туди, аби вертатися.
Дівчинка кивнула, ніби все зрозуміла, та віддала свою ляльку Дреку.
-Візьми. - сказала вона.
-На біса вона мені?
-Щоб не боявся.
Могильник глянув на дерев’яну річ у її руці. Лялька була груба та вирізана ножем, з маленьким хрестиком на грудях. Він узяв її двома пальцями, ніби це розпечена куля, і сховав її за пазуху.
-Іди. - сказав він. - І не озирайся! Хто озирається, той дає дорозі право наздогнати.
Дівчинка підхопила флягу та їжу, і побігла вниз старим руслом. Дрек стояв і слухав її кроки, доки вони не зникли. Потім повернувся до мертвої жінки і поправив на її обличчя хустку, і раптом завмер на місці, з жахом зрозумівши, що нічого з неї не взяв.
-Чортова дитина. - пробурмотів він. - Зіпсувала мені вечір.
Але коли рушив далі, його рука кілька разів торкнулися тієї ляльки за пазухою, перевіряючи, чи вона є.
6
За багато миль від Мексики Пастор Ніл зупинив Гермеса посеред соляної рівнини. Повний місяць стояв над ним великий та холодний, завершений. Такий, яким він буває перед тим, як світ знову починає відлік до зникнення. Гермес фиркнув, опустив голову і вдарив копитом по солі. Пастор поклав долоню на шию коня.
-Ти теж це відчуваєш?
Ніл дивився на місяць, і вперше за довгий час йому здалося, що ніч не просто звисає над землею, а збирається в одному місці, стискається, як кулак перед ударом. Він не знав, де це місце, не знав дороги, але відчував, що десь під тим світилом людина доходить до межі, перед якою всі слова про гріх, кару та золото стають дрібними.
-У кожного кола є тріщина. - сказав Пастор. - Інакше Бог не залишив би місяць таким круглим. Він би зробив його каменем, повісив та забув.
Пастор дістав один білий револьвер, відкрив барабан і повільно повернув його великим пальцем. Набої блиснули під місячним світлом. Гермес повернув голову на південь, Ніл теж подивився
туди. Там не було нічого, крім темної лінії горизонту, але в грудях у нього щось важко зрушилося. Ніби десь далеко невидимі двері
наблизилися до руки, яка шукала їх усе життя.
7
Дрек тим часом підіймався все вище. Там, де мали бути скелі - порожнеча. Не провал, не печера, не вхід. Просто темна ділянка між двома кам’яними гребенями, на яку місячне світло падало неправильно. Дрек витяг карту. Лінії на ній, подряпані чужими руками, складалися в те, що він вже бачив у снах. Він перевернув
карту, приклав до світла, потім до грудей, ніби міг почути через неї чужий пульс. Могильник підняв очі. Місяць був повним та ясним, але перед темною ділянкою між скелями, його світло наче втрачало силу, ставало густішим та червоним. Крок за кроком Дрек йшов на зустріч кольору, а під ногами звичайне каміння змінювалося на гладку плиту. Ноги самі зупинили тіло Могильника, а очі застигли у далені. Перед ним у місячному світилі почав проступати хрест.
Спершу з’явилася червона вертикальна тінь, схожа на рану в
повітрі. Потім грубе дерево, мокре на вигляд, хоча посуха тут йшла вже тижнями. Хрест повільно виріс із нічого над самим входом, і повний місяць стояв за ним, роблячи червоний колір темнішим,
майже чорним. Дрек озирнувся униз. Ніхто не бачив того, що бачить він. Могильник витягнув із пазухи ляльку. Довго дивився на її безлике обличчя, потім дістав золоті камені. Вони лежали на долоні важко, маючи у собі шлях, що подолав Дрек. Він підійшов до входу й поклав все на плиту, заховавши в карман тільки карту, аби ніхто це місце більше не знайшов. Ляльку він забрав назад, сам не
розуміючи чому.
-Ні. - сказав він тихо. - Це не ваше.
Темний вхід, зовсім крихітний, майорів перед очима тієї людини, що, здається, втратила себе. Там не було золота, можливо, було глибше. Там не було голосів, але в голові гуділи мерці та ті кого Дрек врятував. Він міг увійти прямо зараз, забрати усе те заради чого гнив, терпів та виживав. Заради чого змінювався. Міг нарешті стати багатим, аби більше ніколи не тхнути трупами, але буркнув, що гроші не відмивають запах. Могильник відступив на крок. Витер своє обличчя чистою ганчіркою, що чомусь лежала поряд. А разом із ним стер своє минуле. Вперше груди дихали на повну, вперше він не бажав бути відстороненим.
Дрек засміявся хрипло без радості, але й без божевілля. З кожним звуком сміху він відпускав минуле, радів, як колись, як до того, коли Педдінгтон познайомив його із трупами, через які зненавидів людей. Повний місяць стояв над хрестом.
-От же падло... - прошепотів він. - Я ніколи не знав свого життя.
Дрек взяв у руки золоте каміння, яке він знайшов по довгій дорозі сюди та викинув його у щілину. Інший штовхнув прямо до шахтарських копалин. Камінь зник уночі без звуку.
8
Ніл різко підняв голову, зупинивши Гермеса. Над соляною
рівниною не було вітру, але плащ Пастора сіпнувся, ніби хтось невидимий пройшов крізь нього. Ніл повільно зліз із сідла й став обома ногами на білу землю. Щось у ночі, паралельною лінією
навколо місяця, тріснуло. Він не розумів, що саме сталося, але чітко відчував наближення. Ніл заплющив очі. У темряві за повіками
відчуття ставали кращими: людина, яка вперше не взяла з мертвого нічого, рука, яка відпускає золото, та коло, яке почало втрачати свою правильну форму.
-Ти майже дійшов. - сказав Ніл, не знаючи до кого.
Може він говорив до ночі, можливо, до Бога. Можливо, до самого зла, яке шукав по всіх дорогах.
-Майже... - Пастор вдихнув на повні груди. - Ось яке найгірше слово.
9
Біля входу під червоним хрестом Дрек стояв нерухомо. Йому на мить здалося, що темрява всередині чекає його рішення. Він підняв ляльку ближче до обличчя й подивився на вирізаний хрестик на її грудях.
-Живи, малеча. - сказав він. - Хоч ти, чорт забирай.
Навколо змовкли усі звуки, які він чув раніше. У голові розсіялися думки, а знизу люди на мить перестали копати. Дзвони навколо шахти більше не вдаряли, а темрява всередині замовкла раз і
назавжди. Темні згустки застигли на небі, а червоний хрест почав миготіти.
-Можливо, я людина. - обірвав тишу Дрек.
Саме в цей момент пролунав постріл. Не гучний та не героїчний, про який не напишуть пісні в салунах. Дрек сіпнувся вперед. На мить тіло ще стояло, не прийнявши неминуче. Коліна підломилися, і він упав на плиту перед хрестом, що височів далі, долонею
накривши дерев’яну ляльку. Спершу був холод, потім смак пилу, далі дивне полегшення, ніби важкий мішок, який він носив усе життя зняли з його плечей. Дрек спробував перевернутися, але тіло не слухалося. Перед очима лежав камінь червоний від крові, і
маленька дерев’яна лялька, яку він стиснув так міцно, що побіліли пальці. Він хотів вилаятися, хотів засміятися, хотів розказати цікаву історію з дитинства, але мертвих довкола не було, а живих тим паче. Дрек говорив сам із собою. Ніколи не простить у собі життя могильника, але перед смертю відпускає те минуле. Лялька впала з його руки. Небесний шар освітлював обличчя Дрека, наповнюючись кров’ю. Чоловік важко видихнув, споглядаючи небесну красу, та те, як поступово в його очах згасав Місяць.
10
На соляній рівнині Пастор стояв нерухомо. Йому не треба було чути постріл, щоб зрозуміти. Тріщина затягнулася, а коло знову
замкнулося. Гермес опустив голову, а з його очей пішла сльоза. Повний місяць висів над землею, яскраво білий, байдужий та цілий. Ніл сховав револьвери та із втомленим голосом сказав:
-Не у цьому житті.
Написаний вирок тяжів у оболонці небесного шару, навколо якого у велике коло скрутився змій. Завтра він буде молодим, Завтра не
зміниться, Завтра лиш настане. За Нілом залишалися лише сліди солі на зустріч. Вітер прийшов пізніше, засипаючи їх одним за одним. Світ не терпів змін, а особливо тих, хто зрозумів його
справжню форму.
IX
Кінець століття - Дель-Тауер - Фінч - Старий із кейсом - Салун - Перестрілка - Дорога далі
1
Ближче до кінця століття Блек-Крік вже не виглядав тим самим округом, у якому колись люди вмирали частіше, ніж встигали допивати віскі. Принаймні так писали газети. Колії прорізали землю там, де раніше стояла пилюка, кінські кістки та заіржавілі кілки старих меж. Уздовж дороги з’явилися телеграфічні стовпи, рівні й худі, мов шибенеці для птахів. Деякі поселення отримали нові назви, бо старі надто сильно смерділи різаниною. На місці покинутих хатин тепер стояли склади, контори, дешеві готелі і
крамниці, де окрім набоїв продавали й годинники, ліки та листівки із зображенням паровозів. Люди говорили між собою, що
цивілізація нарешті дійшла до Дель-Тауеру. Але старі говорили їм, що цивілізація не прибирає кров з землі.
Того ранку до міста прибув потяг із трьома вагонами, одним поштовим відділенням і кількома пасажирами. Серед них був старий чоловік у сірому пальті, надто чистому для цієї станції й надто старому для моди, що вже давно вимерла в містах на сході.
Він зійшов повільно, спершись на тростину з темного дерева. В іншій руці тримав шкіряний кейс, потертий на кутах, але міцний,
ніби його носили через дощі, піски та кордони. Чоловік зупинився на платформі і довго дивився на місто, так як дивлять на старого ворога, котрий наче постарів, але все ще стоїть на ногах.
На головній вулиці скрипіли вози з борошном, залізом і тюками, котрі розвозили по конюшнях. Біля крамниці двоє хлопчаків
ганяли дерев’яне колесо, де поряд на коліях проїжджав трамвай. У вікні цирульні сидів чоловік із намиленим обличчям, а бритва в руці майстра блищала. Біля телеграфної контори юрмилися
чоловіки в чистих жилетах. Вони читали оголошення про землю, ціни на худобу, розклад пошти й чергові обіцянки компанії зробити округ безпечним для родини. Один із них сміявся над старими історіями про різанини, бо не вірив у них так само, як молоді не
вірять у чуму. Поруч із конторою стояв продавець газет, який голосно кричав про шахти у Вальє-де-Оро. Старий чоловік підійшов та купив газету за четвертак. На першій сторінці великими літерами написано: “ВАЛЬЄ-ДЕ-ОРО: ЗАВАЛ НИЖНІХ РІВНІВ. ТІЛО ТЕОДОРА ЕШВОРДА НЕ ЗНАЙДЕНО. РЕШТКИ КОМПАНІЇ ПЕРЕХОДЯТЬ ПІД УПРАВЛІННЯ МІСТЕРА ФІНЧА”.
Старий намагався не пропустити жодного слова. Газета писала про раптове руйнування схилів, про сотню загиблих робітників, про
непередбачувані геологічні обставини. Про те, що містер Гарольд Фінч, колишній фінансовий розпорядник та писар Ешвордових
копалень узяв на себе “тимчасове адміністративне відновлення виробництва та соціального порядку”. Далі йшло кілька рядів про
те, що невдоволення та паніку серед робітників вдалося стримати, а нова структура компанії отримає іншу назву. Газета датована 1862 роком, коли за вікном був 1898.
-Хлопче, що це ти мені продаєш газети такої давнини? - розлютився старий.
-Я лише продаю, містере, ніякого відношення до того, що саме друкують не маю.
На іншому боці вулиці мексиканські робітники вантажили мішки з кукурудзою, не підіймаючи очей на білих клерків, що проходили повз. Біля банку молодий помічник шерифа поправляв ремінь і удавав, ніби його зірка важить більше за закон. Дві жінки в темних
сукнях виходили з церкви, тримаючи молитовники під пахвою. Вони говорили про нову школу, про дитину аптекаря, про те, що у місті знову багато чужинців, але коли повз них приїхав кінний віз із накритим тілом, обидві замовкли і перехрестилися поспіхом.
Старий пішов до кав’ярні навпроти станції. Усередині пахло
маквою, мокрим деревом, цукром та тютюном. За столиками сиділи торговці, залізничники, двоє молодих клерків та жінка, що читала листа й не рухалася, ніби боялася, що вона помре, якщо дочитає останнє речення. Старий сів біля вікна, поставив кейс на коліна й замовив чорну каву.
-Цукор? - спитала офіціантка.
-Ні.
-Молоко?
-Ні.
-Щось до кави?
-Нічого не потрібно. - нахмурився він.
Жінка всміхнулася з ввічливості та відійшла. Коли принесла каву, старий знову читав ту газету, але цього разу маленьку замітку внизу. Там згадували старі випадки в окрузі: закриття кількох справ,
смерть колишнього маршала, продаж цвинтарної землі, відкриття нового салуну на місці старого, зруйнованого пожежею та масовою перестрілкою. У статті писали, новий заклад матиме назву:
“Останній місяць”, бо власник вважав це поетичним.
Старий гірко всміхнувся, допив гірку каву без смаку. Пересмажена, майже палена, саме така кава мала бути у Дель-Тауері. Потім
акуратно склав газету, залишивши монету біля чашки, підняв кейс і вийшов на двір. Він йшов крізь місто, спостерігаючи, як цивілізація вростає в стару землю новими цвяхами. Старий чоловік чув сміх дітей, сварку родини, дзвін молотка в кузні - і все це не
заспокоювало його. Біля крамниці: “Набої Джексона і сина” двоє хлопців сперечалися, хто швидше дістане револьвер, хоча обидва тримали в руках дерев’яні іграшки. Їхній батько засміявся і наказав
не цілитися в людей. Старий зупинився на мить, подивився на них, а потім перевів погляд на салун: “Останній місяць”.
Ця будівля стояла на місці, де колись дерев’яні дошки прийняли у себе настільки багато крові, що, казали старі, не висихали три дні.
Новий власник вочевидь не любив старих історій: фасад пофарбували червоною фарбою, вікна поставили широкі, над
дверима прибили оленячі роги, а всередині виднілися нові столи, піаніно й велике дзеркало за пляшками. Старий зайшов усередину.
Розмови не стихли одразу, нове покоління не знало, коли варто мовчати. За столом біля вікна четверо грали в покер. Біля піаніно сміялася жінка з яскравим пір’ям у волоссі. Молодий чоловік
намагався пояснити комусь, що округ Блек-Крік стане новим
“центром торгівлі на південному заході”, і ніхто його не бив тільки тому, що всі були тверезі. Старий підійшов до барної стійки і поставив кейс біля ніг.
За стійкою стояв чоловік у чорному. Простий бармен у чорній сорочці, чорному жилеті й чорним рушником, перекинутим через плече. Обличчя вузьке, чисто виголене із трохи втомленими очима. Та все ж в ньому було щось неправильне. Надто - спокійне.
-Що налити? - запитав бармен.
-Я не п’ю. - відповів старий.
-У салуні рідко нічого не замовляють.
-Я випив кави нещодавно.
-Тоді ви прийшли не пити. - усміхнувся бармен.
-Можливо.
-Тут усі приходять пити, або згадувати. Друге зазвичай дорожче. - Бармен поставив склянку й взяв іншу.
-Ми знайомі? - старий уважніше подивився на нього. Обличчя бармена не викликало спогаду. І все ж пальці старого на тростині напружилися.
-Усі знайомі зі мною. - Бармен повільно усміхнувся. - Просто не впізнають одразу.
Старий не відповів, натомість відсунувся від стійки й сів за крайній стіл біля стіни, звідки було видно сходи на 2 поверх та дзеркало за баром. Кейс поставив так, щоб рука могла торкнутися ручки за одну мить. Старі чоловіки з кейсами не здавалися небезпечними, тому на нього ніхто не реагував. Двері салуну відчинилися без скрипу, і тоді розмови стихли. На вулиці, крізь довгі думки старого, вже стемніло. Щось увійшло в салун разом із нічним повітрям і забрало бажання в людей говорити. Високий, широкоплечий чоловік у чорному плащі стояв на порозі та не відводив очей від бармена. За його спиною висів повний місяць і світло лягало на плащ так, ніби тканина була не чорною, а вирізаною з самої ночі. Старий підняв погляд на того чоловіка, який за стільки років майже не постарів, принаймні жодної зморшки на обличчі не було, лише численні рани.
Чоловік у чорному плащі зайшов усередину, не знімаючи капелюха, вже пробитого від кулі. Частина перевернутого хреста була
відстрелена. Ніхто йому не сказав, що нечемно не знімати головного убору в приміщені. Він пройшов крізь столи, повз покеристів та жінку біля піаніно, і зупинився біля старого.
-Ти постарів. - сказав він.
-Більшість так робить, якщо їм щастить. Ти дивлюсь теж. - старий повільно поклав руки на стіл.
-Тобі пощастило двічі. - присів навпроти чоловік.
-Не пригадую, щоб просив удачі.
-Я теж не пригадую, щоб давав її з доброти. - чоловік нахилив до нього ближче голову.
За барною стійкою чоловік у жилеті протер чергову склянку. На мить старий побачив його відображення в дзеркалі, але воно запізнилося. Рука бармена рухалася, а у дзеркалі - ні.
-Ім’я. - сказав старий. - Назви своє ім’я, якщо прийшов з минулого.
Чоловік у чорному плащу злегка підняв підборіддя. Місячне світло торкнулося його обличчя, а жовтувате - салуна лише підкреслювало відстуність старості. Він був таким самим і не таким же водночас.
Люди бачили перед собою чоловіка, а старий дорогу, що закінчилася.
-Ніл. - Ім’я пройшло салуном, як кошмар закрадається у сни.
-Ніл. - повторив старий. - Я думав що легенди вмирають, якщо їх не годувати.
-Я ніколи не був легендою.
-Тоді що ти?
Пастор не відповів, лише перевів погляд на кейс біля старого.
-Ти носиш його досі? - запитав він.
-Кожен носить щось з минулого.
-Не кожен носить смерть так охайно.
Старий повільно провів великим пальцем по краю стола. Дерево було нове, але під лаком виднілися темні прожилки, схожі на кров.
-Ти прийшов по мене? - запитав він.
-Я прийшов впевнитися, чи здатні ті у хто колі змінюватися.
-І що побачив?
-Те саме, тільки із сивим волоссям.
-Ти говориш, як проповідник. - злегка усміхнувся старий.
-Колись мене так і називали.
Кожна людина відчувала, що стала свідком розмови, у якій не повинна була бути присутньою, але ніхто не виходив. Люди люблять дивитися на бурю, доки не зрозуміють, що дах уже зірвано.
-Скільки минуло? - запитав Пастор.
-Від чого?
-Від тієї ночі.
-Достатньо, щоб люди почали брехати про неї краще.
-Я тоді залишив двох. Старий не відповів.
-Один мав запах землі. - продовжив Ніл. - Інший мав очі людини, яка вже тоді знала: життя можна покласти на приціл і зробити
легшем.
-Ти багато знаєш. - старий подивився на нього.
-Я знаю усе про ці землі, і пам’ятаю тих, хто живе і кого не вбив.
За баром чоловік налив у склянку віскі, хоча ніхто не замовляв. Поставив перед собою та не пив. Просто спостерігав, як світло проходить крізь бурштинову рідину.
-Один із тих двох вже не ходить. - сказав Пастор.
Старий опустив очі на власні руки. Він бачив кров на землях, що він залишив по собі. Старі шрами побіліли, деякі стали невидимі.
-Усі колись перестають ходити. - мовив він.
-Не всі падають біля дверей, до яких йшли все життя.
-Ти не знаєш, що там було. - у старого здригнулися щока ледь помітно, але цього досить, аби це побачив Ніл та бармен.
-Можливо.
-Тоді не говори так, ніби бачив.
-Я не бачив, я відчув.
-Звісно. - засміявся тихо старий. - Ти завжди був із тих, хто називає власний сморід пророцтвом.
-Ось він. - відповів Ніл.
-Хто?
-Той, кого я залишив.
Старий нічого не відповів.
-Землі розносили твої розбійництва, доносили закипаючу кров на листях агав, скрізь лунало твоє ім’я - Леві Амос.
Його ім’я мало вагу старого пострілу, який долітав до серця швидше, ніж людина встигала заговорити. Мексиканець опустив руку до кейса.
-Не варто. - сказав Ніл.
-Ти ж прийшов не говорити.
-Впевнитися.
-У чому?
-Чи одна людина може зупинити зміни, якщо вбиває того, хто є джерелом.
-Він ним не був. - Амос стиснув губи.
У салуні хтось не витримав. Молодий чоловік із міським костюмом підвівся з-за столу.
-Панове, я не знаю, що між вами, але якщо ви збираєтеся...
Постріл обірвав слова. Ніхто не зрозумів, хто вистрілив першим. Можливо, чоловік біля покерного столу, може залізничник біля вікна. У Блек-Крік перший постріл завжди був загадкою. Салун вибухнув. Стіл перекинувся, карти злетіли в повітря. Жінка біля піаніно впала першою, навіть не крикнувши. Дзеркало за баром тріснуло від кулі й розсипалося срібними шматками, у кожному з яких на мить відбивався чоловік у чорному жилеті - в одному він був молодим, в іншому старий, в останньому не мав обличчя.
Амос перекинув стіл та відкрив кейс. Усередині лежала зброя загорнута в темну тканину. Він вихопив її та вистрілив двічі. Один чоловік упав біля сходів, інший відлетів до стіни, залишивши на новій фарбі темну пляму. Білі револьвери вже ближчали у руках Пастора. Кожен наступний постріл мав своє місце. Кожна куля
знаходила людину так точно, ніби була підписана її ім’я ще до народження.
Бармен не ховався. Він стояв за стійкою, поклавши обидві руки на дерево і дивився. Кулі проходили крізь нього, розбивали пляшки, полиці, але жодна навіть не думала потрапити у нього. Віскі текло по стійці, капало на підлогу, змішувалося з кров’ю. Амос побачив його між пострілами. На одну мить йому здалося, що він вже бачив цю постать, саму його присутність. На болотах, біля трупів, на коні... Бармен подивився на нього й ледь помітно всміхнувся.
-Ти... - прошепотів Амос.
Куля розбила пляшку над головою мексиканця. Він пригнувся, відповів пострілом у чоловіка, що цілився йому у спину. Пастор
йшов салуном, ніби дорогою, яку він проходив вже тисячу разів. Ніл вистрілив у залізничника, який втікав до дверей. Інший сховався за піаніно та молився покійній матері про порятунок. Куля пройшла крізь дерево й забрала молитву разом із ним.
Амос і Пастор залишилися навпроти одне одного у центрі диму, уламків скла, крові й перевернутих столів. Повний місяць світив крізь розбиті вікна, і його світло лягало на підлогу
прямокутниками, схожими на відкриті могили.
-Ти міг не приходити. - сказав Пастор
-Ти думаєш, що це щось завершує?
-Ні.
-Тоді навіщо?
-Щоб упевнитися, що зло не потребує молодого тіла. - Пастор підняв револьвери.
Амос теж підняв зброю. Бармен перестав усміхатися та нахилився трохи вперед, і на мить здалося, що салун перехилився разом із ним. Дим завмер, доки стогін урвався. Десь на дворі розлючено
копитом ударив кінь. І під час Місяця сповненого байдужості, два постріли злилися в один. Леві похитнувся, його револьвер випав з руки й ударився об підлогу. На грудях розповзалася темна пляма.
-Він майже увійшов. - сказав Амос. Пастор нічого не відповів.
-Ти це знав. - продовжив, задихаючись, Леві. - Тому й прийшов.
-Так.
-А я думав, що це я його зупинив. - криво всміхнувся мексиканець.
Амос, можливо, хотів ще щось сказати, але повітря вийшло разом із кров’ю. Обличчя його повернулося до барної стійки. Бармен дивився на нього так спокійно і в останню мить Амос впізнав його. Але смерть, як і все велике, приходила в іншому обличчі. Леві Амос помер із відкритими очима.
-За рахунок закладу. - Бармен простягнув стакан віскі.
-Я тебе знаю. Тоді біля шерифа.
-Усі так кажуть, коли бачать мене вдруге. - Бармен витирав стакан від крові.
-У тебе було інше обличчя.
-Як і буде наступне. - Бармен перевів погляд на мертвого Амоса. - Я нікого не чекаю, усі приходять самі.
-А мене?
-Ти ще не знайшов відповідь.
Пастор кивнув у йому, ніби почув відповідь, яку давно знав. Він узяв капелюха з краю столу, струсив із нього скло, надів і попрямував до дверей. Ніл вийшов на двір, але Дель-Тауер дихав тим самим минулим повітрям. Нові будинки, нові вивіски, нові люди - усе стояло під тим самим місяцем, під яким колись вмирали старі. Біля конов’язі чекав Гермес. Кінь не іржав, не тупцяв, не питав, чому господар знову повернувся сам. Ніл сів у сідло, поправив плащ і рушив головною вулицею до темної дороги за містом.
Пастор виїхав із Дель-Тауера без погоні у слід. Ніхто його не зупинив. Дорога прийняла його мовчки, як приймає всіх, хто
належить місту. Попереду лежав Блек-Крік старий і новий водночас із жінками та дітьми, які знову колись почують легенду про
чоловіка в чорному плащі. І коли Гермес ступив за останню межу міського світла, місяць залишився повним, а тінь вершника
витягнулася по землі так довго, ніби сама ніч вирішила піти за ним.
ЕПІЛОГ
Біля старого окружного цвинтаря розкинулася самотня тінь, що
відбивалася від світіння далекого космічного шару. Вона тягнулася поміж похиленими хрестами, ламалася на кам’яних плитах і падала на землю так, ніби сама ніч вирішила допомогти копати. За
пагорбом глухо гуркотів мотор вантажівки, уздовж дороги стояли телефоні стовпи, а вдалині блимали електричні лампи нового
містечка, яке стояло на колишній пустці. Могильник переносив старі безіменні поховання подалі від дороги, яку округ вирішив провести через край цвинтаря. “Живі знову поспішали, а мертві мусили посунутися”, - думав чоловік. У третій могилі лопата
вдарила у щось тверде. Спершу здалося, що то камінь, але під шаром жовтої землі показалися ребра.
Скелет лежав криво. Одна рука була притиснута до грудей. У спині між ребрами застрягла заіржавіла куля. Біля кісток лежала
маленька дерев’яна лялька, почорнівша від часу, з грубо вирізаним хрестиком на грудях. У Могильника стиснулося в серці. Він кинув очі на трупоїдів, що пролітали поряд. Під ребрами він побачив щось незрозуміле та потягнув дістати. Там лежав маленький та
закручений клаптик паперу. Той пожовк, але напис ще можна було розібрати: стесане каміння, череп бика, урвана дорога, і назва, яку більше ніхто в цих місцинах не згадував - Дель-Тауер, теперішній Госборн. Нижче дрібними літерами була виведена зброярня. Лінія дороги обривалася на краю, ніби решта чекала десь в іншому місці.
Над цвинтаром стояв повний місяць. Могильник склав рештки до спільної ями за каплицею, як наказав округ. Безіменні мали залишатися безіменними. Він прибив старий дерев’яний хрест,
поцепив зверху капелюха, що також дістав із ями, і присів навпроти, відчуваючи незрозумілий біль всередині. Карту він залишив собі, на останок плюнувши на могилу. Могильник стояв із лопатою на
плечі, тримаючи в руках той шматок карти, який може дати йому шанс на нове життя, адже ледь помітно у тих кістках він помітив щось блискучо золоте. Він дивився туди, де мала починатися дорога на Госборн, але до ранку мав повертатися до дому. Проте не повернувся, бо справжній дім у нього був розкиданий по різних кутках міст, де мертві відчувають більше, аніж живі.
Ледь помітне світло йшло за ним над землею, старе та бліде. Попереду лежала дорога, яку могильник не знав, але так бажав дізнатися. Лише у кишені тихо грівся клаптик карти, а позаду, за могилою, тихо згасав місяць.
КІНЕЦЬ