Основний текст

Назва: Утопія.

Пролог

Після Третьої світової війни залишилося чимало свідчень про ті події.

Згорілі міста. Воронки від ядерних ударів. Покинуті військові бази. Мертві супутники на орбіті. Мільйони записів у цифрових архівах, які пережили своїх авторів.

Але тепер це мало кого хвилювало.

Люди взагалі швидко звикають до катастроф.

Колись усі вірили, що світ уже не здатний розпочати велику війну. Він став надто тісним. Економіки переплелися, заводи залежали від сировини з інших континентів, банки — від серверів, сервери — від електрики, а електрика — від систем, якими ніхто до кінця не вмів керувати.

Здавалося, це мало врятувати людство.

Не врятувало.

Третя світова почалася так само, як починалися війни до неї: з ультиматумів, мобілізацій і перших ядерних ударів. Атомка не стала останньою, вона стала першою зброєю, щоб подавити економіку супротивника.

Кілька великих міст зникли за лічені хвилини. Радіоактивні зони на роки стали непридатними для життя. Загинули мільйони людей.

Проте не вона зламала світ.

Вона була надто страшною, надто дорогою і надто очевидною.

Ядерними ракетами можна було знищити місто.

Але не можна було змусити мільярди людей перестати довіряти власним телефонам, банкам, електростанціям і транспортним системам й, головне, урядам. Держава — це ідея в головах її громадян.

Для цього знадобилася зовсім інша зброя.

Код.

Масштабні кібератаки. Твій телефон, роутер — зроблені в країні ймовірного противника.

Раптом перестали працювати банківські системи.

Потім зникли сигнали навігації.

Почали зависати диспетчерські центри.

Енергетичні мережі відключалися одна за одною.

Потяги з продовольством не доходили до міст.

Паливо зникало з баз.

Лікарні переходили на аварійні генератори.

І найгірше було те, що ніхто вже не знав, де закінчувалася технічна несправність і починалася диверсія.

Світова економіка виявилася одним величезним механізмом.

Достатньо було зламати кілька шестерень, щоб він перестав працювати.

А потім у небо піднялися дрони.

Згадайте: спочатку їх використовували для розвідки, потім — для ударів.

Небо стало схожим на рій комах, які злетілися на запах крові.

Дрони знаходили людей швидше, ніж солдати могли їх побачити.

Здавалося, що піхоті залишилося недовго.

Навіщо посилати людину туди, куди можна відправити машину?

Питання було лише в одному.

Хто вироблятиме ці машини?

Війна почала пожирати не тільки людей.

Вона пожирала заводи, мідь, літій, рідкісноземельні метали, нафту, електроенергію, напівпровідники.

Для одного дрона потрібні були тисячі деталей.

Для тисячі дронів — мільйони.

А для мільйонів потрібна була промисловість, якої ставало дедалі менше.

Зруйновані заводи не виробляли нові вироби.

Знищені електростанції не давали енергію.

А кораблі, які колись привозили сировину з іншого кінця світу, тепер лежали на дні.

Дронові армії виявилися геніальною зброєю.

Але абсолютно непридатною для світу, який більше не міг їх виробляти.

Спочатку їх стало менше.

А потім командири почали рахувати кожен апарат.

Дорогий безпілотник уже не можна було витратити на одного солдата.

Ракету берегли для танка.

Дрон — для надзвичайної ситуації.

Боєприпаси — для моменту, коли без них справді не обійтися.

І тоді на фронт знову повернулася людина.

Піхота.

Те, що ще кілька років тому здавалося пережитком минулого, знову стало головною зброєю.

Людина виявилася дешевшою за машину.

Їй не потрібні були мікросхеми.

Їй не потрібні були рідкісноземельні метали.

Їй не потрібен був завод.

Їй потрібні були вода, їжа, патрони — і наказ.

Війна повернулася до найпростішої форми.

Люди знову пішли один на одного зі зброєю в руках.

І саме тоді стало зрозуміло: Третя світова війна знищила світ не одним ударом.

Вона робила це поступово.

Спочатку зламала його інформацію.

Потім — економіку.

Потім — держави.

Ще десь уряд друкував гроші й оголошував накази, але ніхто вже не слухав. Десь прапор майорів над будівлею адміністрації, яку охороняли двадцять озброєних людей, а за кількасот кілометрів уже ніхто не знав, кому належить ця територія.

Світ не розпався на хаос.

Він розпався на шматки.

Кожен шматок мав свого господаря.

Польові командири контролювали дороги, міста, села, людей і землю.

Саме вони, а не абстрактні «народи», стали головною силою нового світу.

Часи, коли національна риторика ще щось важила, минули.

Питання тепер було простішим:

Хто контролює територію?

Хто має людей зі зброєю?

Хто може наказати?

Але поки світ боровся за землю, дехто зрозумів, що майбутнє визначатиме не вона.

Колишні техномагнати на залишках автономних заводів, де виробництво велося без людини, створювали нову роботизовану армію.

Й здавалося, що вони виграли в цій боротьбі: держави впали, а колишні корпорації можуть прийти на їхнє місце.

Саме тоді на сцені з'явився Імператор.

Ніхто точно не знав, ким він був до війни.

Одні казали — філософом.

Інші — інженером.

Дехто стверджував, що він був звичайним викладачем, який просто вчасно зрозумів, куди рухається світ.

Але всі сходилися в одному: зброї в нього не було.

Його зброєю була ідея.

Він говорив, що людство загинуло не через нестачу ресурсів.

І не через нестачу знань.

Людство загинуло тому, що знання та ресурси належали небагатьом. А ці нечисленні гризлися між собою, міряючись, хто з них головніший, замість боротьби зі світовими проблемами. Криза перевиробництва була всім зрозуміла, але ніхто не хотів роздавати багатства людям, усі хотіли абсолютної влади.

Техноолігархи.

Корпорації.

Закриті еліти.

Вони привели світ до краху й тепер хочуть прибрати його залишки до своїх рук.

Імператор обіцяв зламати цей порядок руху історії.

Передати знання всім.

Знищити нерівність.

Звільнити людину від людини.

А потім — побудувати утопію.

Йому повірили.

Спочатку — кілька десятків людей.

Потім сотні.

Потім тисячі.

Серед них було багато освічених: інженери, програмісти, лікарі, науковці, військові.

Люди, які ще пам'ятали старий світ і достатньо добре знали, як він працював.

Поки техноолігархи готувалися до війни з польовими командирами і повторного підкорення світу, послідовники Імператора готувалися до іншого.

Вони просто чекали.

А потім зламали паролі техномагнатів, невеликою силою захопивши все, що було в руках корпорацій. Це був внутрішній переворот. Коли ідеї Імператора захопили обслуговуючий персонал олігархії. Коли програміст писав вірус для машини, Імператор писав його для людини у вигляді ідеї нової утопії.

Далі роботи не ставили запитань.

Їм було байдуже, хто ними керує.

Роботизована армія стояла напоготові.

Досить було наказу.

Але коли Імператор здобув контроль над заводами, перший наказ, який він віддав, був не про наступ.

Він деактивував армію.

Насильство, казав він, — це зброя аматорів. Тих, кому бракує ідей, тому вони компенсують це силою.

Справжня перемога, вважав він, повинна народжуватися в головах людей, а не на полі бою.

Філософ мав усе вирішувати власним розумом.

Не роботом.

Не кулею.

Так Імператор отримав те, чого не мав жоден польовий командир, жоден уряд і жодна армія.

Він отримав машину, здатну виробляти машини. Але тепер — на користь людству, в це вірив він особисто і його оточення, а не для знищення світу.

І разом із нею — владу над майбутнім.

Спочатку план був простим.

Передати всі накопичені знання людству.

Знищити нерівність.

Відбудувати промисловість.

А потім збудувати вічну утопію.

Проте, як завжди, було одне «але».

Світ не захотів ставати утопією.

Польові командири не збиралися віддавати владу.

Вони вже мали її.

На кращих посадах сиділи їхні друзі.

Їхні родичі.

Їхні наближені.

І ніхто з них не збирався міняти знайомий порядок на незрозумілу рівність, яку пропонував якийсь божевільний філософ.

Вони хотіли технологій.

Але не хотіли втрачати владу.

Вони вимагали, щоб Імператор відмовився від монополії на знання й поділився контролем із ними. Інакше — війна.

Імператор не погодився. Натомість запропонував компроміс.

Вони уклали угоду.

Польові командири отримували право керувати територіями й населенням.

Імператор отримував право керувати знаннями, а за його спільнотою залишалась промисловість.

Польові командири утворили квазідержави. Головним їхнім завданням було постачати Церкві Філософії та Науки сировину для заводів. За це вони отримували техніку та машини.

Так народився новий світ. Компромісний між поглядами консервативними і передовими.

Не кращий.

Не гірший.

Просто інший.

Імператор та його секта тримали у своїх руках ключові галузі науки, від яких залежали виробництво складної техніки, медицина та постачання ліків.

Польові командири створювали нові держави.

Для швидкої відбудови їхня влада на місцях дозволила підприємницьку діяльність.

А найуспішнішими підприємцями, як це часто буває, виявилися люди, які знали правильних людей, — як правило, це колишнє командування і їхні наближені. Це все нагадувало косплей на довоєнні порядки. Вкладатися в науку командирам було невигідно, адже освічені люди йшли за техносектою.

Світ знову почав ділитися на тих, хто мав, і тих, хто працював.

Тільки тепер усі називали це новим порядком.

У самій техноцеркві в самого Імператора була власна вразливість.

Він найбільше боявся не зовнішнього ворога.

Він боявся сім'ї.

Бо сім'я могла стати першою організацією, яка була сильнішою за його Церкву.

Батько міг поставити дитину вище за Імператора.

Мати могла зрадити доктрину заради сина.

А дитина могла вирости й запитати:

«Чому?»

Тому дітям у Церкві не було місця.

Кожен, хто вступав до організації, проходив стерилізацію.

Генетичний матеріал зберігали в спеціальних сховищах.

Людина могла втратити можливість мати дітей зараз, але не назавжди.

Після відставки вона поверталася у зовнішній світ — у так зване «посольство».

Там їй дозволялося створити сім'ю.

Народити дітей.

Виховати їх.

І померти звичайною людиною.

Для Імператора це здавалося ідеальною системою.

Ті, хто служить Церкві, належать Церкві.

Ті, хто хоче сім'ю, залишають Церкву.

Але система мала одну маленьку проблему.

Їй потрібні були нові люди.

Постійно. Виробництво розширювалося, і планів асимілювати у свою віру весь світ старий Імператор не залишав.

Посольства агітували нових кандидатів, а кандидати мусили дотримуватися правил.

Жодного алкоголю.

Жодного нікотину.

Жодних ігор.

Окрім спорту.

Сувора дієта.

Тренування.

Робота.

Навчання.

Дисципліна.

І жодних дітей.

Шкільні ж програми квазідержав, якими керували польові командири, тим часом робили все можливе, щоб відбити у молоді бажання вступати до Церкви Філософії, і використовували для цього старі релігії. Імператор і є Антихрист, а вони — святі, що протистоять йому.

Імператор, у свою чергу, хотів створити ідеальну людину.

Людину без залежностей.

Без слабкостей.

Без приватних інтересів.

Без сімейних прив'язаностей.

Людину, яка повністю належить ідеї.

Усе було розраховано.

Їжа.

Сон.

Праця.

Відпочинок.

Навіть думки.

Для порушників існували психологи.

Якщо послушник починав сумніватися, його не карали.

Його слухали.

Переконували.

Давали другий шанс.

Потім третій.

Четвертий.

П'ятий.

Спочатку це вважалося милосердям.

Потім — необхідністю.

А згодом стало зрозуміло, що справа зовсім не в милосерді.

Церква просто не могла дозволити собі втрачати людей.

Бо ідеальна людина виявилася надто дорогою.

А охочих платити цю ціну ставало дедалі менше.

Так Імператор, який колись обіцяв людству вічну утопію, опинився перед першою проблемою, яку не міг вирішити ні філософією, ні технологіями.

Йому бракувало людей.

І саме в цей момент його ідеальна система вперше почала давати тріщину.

Глава 1

Тінь від тіла коротка — значить, до вечора ще далеко. Спина вже боліла так, наче хтось загнав у неї лом.

Михась махав мотикою щосили й найбільше переживав, аби не пошкодити саджанець коноплі. Цілий день не розгинаючись, він сапав землю, а піт стікав по скронях, залишаючи солоні доріжки на запиленому обличчі. Мозолі на долонях давно затверділи, але сьогодні один знову луснув. Тонка, майже непомітна цівка крові змішувалася із землею на держаку сапи.

Хлопець не звертав уваги. Навіть намагався знайти в цьому болю щось приємне — принаймні він знав, заради чого терпить. Так він допомагав вижити своїй сім'ї в поствоєнному світі. Стискав зуби й працював далі, хоча бачив, що бригада вже на два кущі попереду.

Звичайно, тітка й мама допоможуть, якщо треба. Але відставати йому було соромно.

Михась завжди відставав. Не тому, що лінувався — навпаки, він рубав землю з таким запалом, ніби хотів пробити її наскрізь. Просто тіло було важким і незграбним, а кожен нахил давався важче, ніж іншим. Він любив добре поїсти: сальця, картоплі, а ввечері запити все пивом.

Сільське життя, на думку Михайла, не було аж таким важким. Просто насолод у ньому було вкрай мало. А коли приходив сезон — тут уже треба було пахати.

Це був його перший справжній робітничий досвід — якщо не рахувати догляду за худобою та свиньми.

— Нічого, схуднеш на роботі, випростаєшся. Обміняєш жир на гроші, — жартувала мати.

Вона вже давно планувала купити трактор. Тому всі гроші Михась мав віддавати їй. Інше її майже не цікавило.

— На трахтор, — казала вона щотижня однаково.

А потім, як водиться, буде плуг, косарка, сівалка і всяке таке.

Тітка, бригадир, ішла вздовж рядів і покрикувала на молодших, які ліниво тягнули час. На нього вона тільки кидала швидкий погляд і йшла далі.

Михась знав чому.

Роботу йому дала вона — через родину. І всі в бригаді про це знали. Мовчали. Хтось із заздрістю, хтось із байдужістю.

Мати працювала за два ряди від нього, не піднімаючи голови. Увечері, як завжди, вона забере всю його платню собі.

«На трахтор», — знову скаже вона.

Михась зітхнув і знову нахилився до землі.

Він випростався лише на мить, витер лоба тильною стороною долоні й подивився на поле попереду.

Довге, зелене, безкінечне.

Як літо, яке щойно почалося.

Вся ця фазенда належить колишньому польовому командиру Вілецькому. Нині він займає посаду в уряді Галицько-Волинської держави. Кращі землі віддаються в оренду техносекті. Там їздять автоматизовані комбайни. Тут залишилися тільки пісок та торфовища.

Приватні одноосібники копаються на невеликих ділянках. Вирощене нікому не продається, а споживається самими господарями. Поряд із селом розташовані фільварки, і там ростять якраз коноплю й опійний мак.

Справедливо можна сказати, що саме на цьому й тримається тутешня економіка. Основні споживачі — це військо. Якщо його так можна назвати. Їм дають соломку й траву в денний пайок. Схожа ситуація серед шахтарів та робітників мануфактур, але ті отримують наркотики вже за гроші. Село ж потопає в саморобному алкоголі.

На плантаціях платять грошима. Усі ж розрахунки всередині села проходять зерном та яйцями. Довоєнний трактор — це просто мрія. Хто має такий у селі, чи навіть комбайн, — той уже у великій пошані. А потім ще потрібно дістати рапсову солярку й мастила.

Михайло ж мріє про мотоцикл, хоча б мопед. І на це є причина.

Її ім'я Лілія, неначе квітка лілея. У неї довге біле волосся. Дівчина приїхала в село з Луцька. Прекрасні вісімнадцять років. Блакитні очі й вражаюча фігура. Серце в Михайла затьохкало, бо кров побігла до одного відомого місця.

Але Ліля його ігнорує. Їй не цікава його роботящість. Натомість вона зв'язалася з мотоциклістами. «Банда польська на роверах», — так їх називає мати. Це діти багатших господарів, що мають власні трактори.

Усі в селі знають, що Михайло закоханий, бо він червоніє, коли бачить Лілю, і підколюють бідолаху.

Його конкурент — Тарас, із заможної сім'ї. У них непогана земля, цілих два трактори, багато худоби. Батько має ковбасню. Їм усе легко виміняти, і кажуть, що в них навіть золото є.

Піднялася курява. Зачувся гуркіт мопедів. Тарас їхав попереду. Його обіймала Ліля. Взаді вешталися два мотоцикли й один мопед. Вони зупинилися біля сітки фазенди. Михайло не міг не розгнутися, щоб глянути на них. А Тарас хотів, щоб він залишався в позі зю.

— Працюєш, небораче?! — крикнув задирака.

— Працюю! — відповів Михась і далі відмовлявся повертатися до праці, в надії, що вони розвернуться й поїдуть своєю дорогою.

— Працюй, раз таке діло, — Тарас прикрутив газу. Дорогоцінний бензин вилетів із вихлопної труби.

Мотоциклісти розвернулися, а Михась стояв як укопаний. Ото вже принизити вирішив.

Раптом тітка дала йому підзатильника.

— Працюй, гроші заробиш, буде трактор, а вже на тракторі заробиш собі того драндулета.

Михасю хотілося сказати: «Але до тієї пори вони поберуться, і в них уже буде двоє дітей», — але він промовчав, аби не видати своєї таємниці, яку й так усі знали, — що він закоханий у Лілю.

В серці запекло. Хотілося плакати.

Глава 2

Папірці з портретом Вілецького — валюта Галицько-Волинської республіки. Хоч і сильно піддається інфляції, але купити за неї, скажімо, одяг цілком можна. На базарі в райцентрі за них продають і різноманітний сільськогосподарський реманент.

Мати Михайла приймала подвійну оплату за денну працю з рук тітки.

— Мамо, це не справедливо. Залиш мені хоч третину! — набрався сміливості Михась. — Я ж он усі руки стер цією сапою. Це не домашнє поле, де схотів — сів, посидів. Тут треба самому працювати, як трактор.

— З чого б це? Трактор — це тобі. Щоб ти господарював і злиднів не знав.

— Але мені потрібна мотивація сьогодні. От я куплю собі міського пива, а не цієї бурди, що варить наш бармен. Пастеризованого. І поносу не буде.

— То не пий його взагалі, раз від нього срачка. Схуднеш. Правда, люди тоді в селі скажуть, що я тебе не годую, що ми бідні. Але ж то неправда: молоко в нас є завжди і сметана. А ти те пиво полюбив. Будеш, як батько, п'яницею.

— То тільки пиво, не самогон.

— Прірва починається з дірки. Не дам.

— Сестро, ти що, якась сектантка? — втрутилася тітка. — Ти зараз ще про філософію почни говорити й уподібнишся тому сатанинському поріддю. Дай уже йому на пиво. Щоб із нього люди не сміялися.

Мати дістала пару купюр.

Михась глянув на ті копійки, за які не те що мопеда не купиш, а й навіть свічки до нього. Але змирився. Зрозумів: могло бути ще гірше. Мати могла перестати з ним розмовляти — так само, як із батьком під час сварки, коли той заходив у запій. Він не смикнув купюри на знак протесту, а прийняв їх смиренно. Хоча душа горіла. Вибір був простий: або покорятися матері, або йти в ту кляту секту. А там уже справжнє пекло. Розпорядок дня. Обмеження в усьому.

Ти станеш рабом.

Наступає суботній вечір. Час свободи для Михайла. Він одягнеться в нову одіж, й почемчикує до місцевої корчми. Єдине місце в селі де є освітлення за будь якої погоди й пори дня. В селі ж електрику подають по годинах й потрібно все встигнути зробити.

Корчма, вона ж магазин оснащена власними сонячними батареями та акамуляторами. Це все по грандовій програмі секти. Але була вимога, щоб одна людина погодилася стати послушником. Гануся визвалась добровольцем. Інакше прийшлося б тягнути жереб. В неї були свої проблеми з головою. Казала, що жити не хоче. Якісь голоса чула в голові. Тому село по суті нічого не втратило, а натомість тут тепер можна зберігати мясо і не обовязково його солити. А ще є холодне пиво.

Михайло зайшов в корчму й тикнув пальцев пиво.

- Державне будь ласка в пляшці.

Корчмар прийняв купюру.

- Здачі не маю, це буде ще дві плящки, зараз чи потім?

- Потім.

Корчмар зробив помітку в зошиті.

Михайло сів біля своїх друзів за столик. Івана та Андрія.

- О, хтось розбагатів. недарма з мамою ходиш на пана спину карячити - пожартував Іван.

Михайло розділив пляшку на три частини доповнивши їх бокали. Він би взяв кожному і так по пляшці, але ж очікував Лілю і хотів з нею заговорити та пригостити її пивом.

Пиво швидко випили, а в пляшку вже долили кустарного, за нього можна розрахуватися ячменем, чи яйцями. Таким чином хлопці хотіли зберегти престиж свого столу.

Нарешті задринкотіли мотоцикли, приїхали Тарас з Лілею і їх свита.

Михась слідкував за дівчиною і не зводив з неї очей. Як тільки Тарас відійшов в туалет він встав і набравшись духу підійшов до дівчини.

- Привіт, я Михайло, Ви сьогодні були біля фазенди, я працював, разом в бригаді. А зараз я от вдягнувся. Правда я по іншому виглядаю.

- Я…

- Ти Ліля, хочеш я пригощу тебе пивом.

- Неа..

- Державним?

Тут Михась відчув руку тараса на плечі.

- Що клеїш мою дівчину?

- Я..Ви з нею ще під вінець не ходили, вона в праві сама вибирати.

- Значить пивом її вирішив підкупити, то може вийдемо, я тобі поясню чия вона? Жирний.

З Михайла поганий боєць, він переживав і в ньому боролися дві протележності. Пройшла чіткуа думка:”Краще отримати на горіхи, ніж показатися боягузом в її очах” тоді шансів взагалі нуль.

- Вийдемо, глянемо хто кого.

Лілі ця розмова не сподобалась, щоб потім все село говорило, що за неї Тарас ще й з якимось Михайлом билися. Пліткарі, завжди бояться пліток.

- Досить, Тарас йдемо, не порть дурневі обличчя. Випив обнаглів. потім. ще мирову братиме. Я знаю ти сильніший, нехай йде своєю дорогою. Михайле, шановний, Ви мене, аж ніяк не цікавите.

Вона розвернулася й пішла до мотоциклів. Їй всеодно, зараз поїдуть в сусіднє село в такий же шинок. А за тиждень все втрасеться тим паче, що Михайла після розбірок тут місяць не буде поки все не вляжеться і забудеться.

Тарас дав підзатильника похнупившимося Михайлу.

- Я багатший за тебе, мені не треба за дівчат битися. це вони за мене побються. - кинув він на кінець.

Михайло стояв, як вкопаний. В шоці, злісті і розгубленості.

Іван побіг розбавляти ситуацію включивши свою веселість.

- Це все через мотоцикл, всім дівчатам подобаються мотоцикли. твоя мамка права, треба трактор, трактор то є бізнес, а там можей машину купиш. Все, що має два колеса то не транспорт.

Це дало передишку Михайло він видихнув.

- Корчмарю давайте ті два пива, що на зошиті записані.

Глава 3

Хлопці пішли танцювати, а Михайло так і залишився за столиком. Навіть сп'яніле тіло не хотіло рухатися. Його трусило. Він сидів, втупившись у підлогу, і подумки десятки разів програвав ту бійку, якої так і не сталося.

У кожному варіанті він перемагав.

До нього підсів бородатий чоловік років п'ятдесяти.

— Він би тобі наваляв, — сказав той. — А вона все одно й не глянула б у твій бік. Повір мені. Я довго живу на цьому світі.

Він простягнув руку.

— А я забув представитись. Лейтенант Кухарчук. Лейтенант у відставці.

— Якби в мене був мотик... — почав Михайло.

— О! — чоловік ожив.

Він кивнув у бік вікна. На вулиці під ліхтарем стояв новенький електробайк.

— Такий?

— Такий.

— Мій.

Михайло подивився на нього уважніше.

— За нього дім можна купити і ще залишиться.

— Дякую, що хвалиш.

Кухарчук допив пиво й поставив пляшку на стіл.

— У мене є до тебе пропозиція. Ти ж працюєш на полях Вілецького. Там конопля і те все.

— Коли ми йдемо на працю, нас перевіряють, — сказав Михайло. — Ми міняємо одяг. Заставляють митися.

— Знаю.

— При зборі пилок осідає на тіло. Його можна в теорії зішкребти з поту.

— Знаю.

— Товсті жінки так роблять. Намагаються залишити бруд між складками. Але треба змовитися з охоронцем, який тебе миє зі шлангу.

— Це все я знаю, — сказав Кухарчук. — І що тобі дасть те трохи? Ще декілька пляшок пива. Я говорю про справжню справу. Так, щоб тобі такий мотик дістався.

— Ти що, нам руки відрубають?

— Розумієш, — Кухарчук нахилився ближче, — у мене є свій невеликий підпільний бізнес. Пенсії вистачить лише на харчування, але не на таку лялю, як моя.

Він постукав пальцем по столу.

— Ти сміливий хлопчина. Я можу взяти тебе в долю.

— За що?

— Оце вже правильне питання.

— Суть справи така, — сказав Кухарчук. — Мій товар, м'яко кажучи, не сильно задовольняє покупця. У Вілецького — генномодифікована, від секти. Сорти для ліків, сорти для задоволення. Найкращі в окрузі.

— Я знаю, — сказав Михайло.

— Звідки?

— Сам садив.

Кухарчук усміхнувся.

— Щоб розмножити рослину, є метод ін вітро. Береш маленьку клітинку, кладеш у банку — і в тебе саджанець. От тільки потрібний матеріал живий. Не даремно ж вони це все так охороняють.

— Нас перед роботою обшукують.

— Знаю.

— Переодягають.

— Знаю.

— Миємося.

— Знаю.

— І камери всюди.

— Теж знаю.

— То нащо ти мені це розказуєш?

— Бо камери дивляться на людей. А не на все інше.

Кухарчук відкинувся на спинку стільця.

— Я знайшов у системі дірку. Вірніше, багато дірок. Вілецький, ще той скупердяй, периметр обложив сіткою і колючим дротом. Є антидронова система. І про це я вже думав. Але сітка — не паркан.

— Там камери й зона, в яку нам заборонено ступати, — сказав Михайло. — Щоб ми нічого не перекинули.

— Для цього я розробив спеціальну гвинтівку.

— Яку ще гвинтівку?

— Вона вистрілює капсулою. Туди кладеш зразок. А потім я витягую її, як рибку на спінінг.

— І все, що я маю зробити — зірвати стебельце?

— Приблизно.

— І все?

— Для тебе — все.

— А якщо зловлять?

— Буде дуже погано.

— А якщо ні?

Кухарчук дістав із кишені ключі й поклав перед ним.

Михайло впізнав їх одразу.

— Це від мотика?

— Від нього.

Михайло взяв ключі. Вони були теплі від Кухарчукової руки.

— Я не знаю. Сильно палевно.

— Я віддам тобі свою крихітку. Мій моцик буде твій.

— Я...

— Ти подумаєш, — сказав Кухарчук, підводячись. — А коли надумаєшся, прийдеш у церкву й поставиш свічку святому Миколаєві. Покровителю мандрівників і злодіїв.

Глава 4

Михайло вкрав три яйця з курника, за що мама довго виговорювала йому, що кури перестали нестися. Мовляв, порубати їх треба.

У церкві яйця були валютою.

Хлопець підійшов до матушки й простягнув їх. Вона мовчки взяла яйця та кинула в миску з водою. Перевіряла, чи не тухлі.

— Що тобі? Молебень за трактор?

— Свічку. Велику. Хорошу, з воску, а не з парафіну.

Матушка глянула на нього поверх окулярів.

— Значить, вважаєш, нам не варто знати, за що ти молишся? Напевно, за мотоцикл.

— Молюся, щоб ваш чоловік перестав пити. Бо ще впаде в могилу замість мерця.

Матушка вже хотіла дати Михайлові ляпаса, але вчасно згадала, де вони. Тільки перехрестилася.

— Боже, прости йому грішні слова і думки.

Вона таки видала свічку.

Коли Михайло відійшов, матушка полізла діставати яйця з миски. Одне вислизнуло з рук і розчавилося.

— От же ж...

Вона витерла руки об фартух.

Михайло тим часом підійшов до ікони Миколи Чудотворця. Руки тремтіли.

Ще нічого не зробив — і вже трясешся, — подумав він. А як буде на зустрічі з Кухарчуком? А під час самої справи?

Він поставив свічку.

Полум'я спочатку хитнулося, а потім вирівнялося.

Михайло ще трохи постояв перед іконою й вийшов.

Того ж дня ввечері повз його дім шмигнув електробайк.

Михайло провів його поглядом.

Тепер уже не залишалося сумнівів — треба йти.

Він подався до лісосмуги неподалік дому.

Там його чекав Кухарчук.

— А ти сміливий. Люблю сміливих людей. З виду мамина цяця, а на таке діло йдеш.

— Тут по-іншому нічого не буде. Я довго думав.

— Добре.

Кухарчук дістав мапу поля й розгорнув її просто на капоті старого електромобіля.

— В картах розбираєшся? Місцевість розумієш?

— В школі в нас допризовна підготовка щотижня була. Бігати заставляли й карту показували.

— Значить, кажеш, показували. Тепер покажи мені план вашого сапання на карті. Треба вибрати позицію.

Михайло довго вдивлявся в карту.

— Оце поле?

— Ні.

— А це?

— Це дорога.

— Ага.

Кухарчук важко видихнув.

Пояснювати довелося довго. Він показував орієнтири, пояснював відстані, повороти й межі секторів. Михайло слухав, кивав, але час від часу все одно плутався.

Нарешті Кухарчук просунув карту Михайлу.

— Добре. Тепер розповідай, де які сорти ростуть.

Це вже було простіше.

Робітників учили, чим саджанці відрізняються один від одного, щоб не робити пересортиці. Тут Михайло орієнтувався краще.

— У цьому секторі ви будете працювати у вівторок?

— Так.

— Тоді там і проведемо операцію.

— Але це лікарські сорти. Вони не для кайфу, біль знімають. Краще в п'ятницю. Там найкращий, найходовіший сорт.

Кухарчук підняв брову.

— Звідки такі знання?

— Чутки. Тітка тоді погано миється.

Кухарчук секунду дивився на нього, а потім розсміявся.

Михайло теж.

Сміх швидко стих.

— Зрозумій, я не якийсь суперавторитет зі своєю бандою головорізів. У мене інша схема бізнесу. Не надприбутки, зате ніхто до мене справи не має. Держава лікує погано, лікарів не вчить. А хворих на рак після ядерних вибухів багато. Серед солдатів ПТСР вистачає. Техноцерква теж лікує — тільки платити треба тілом і душею. Повністю вступати. Не всі хочуть.

Кухарчук знизав плечима.

— Тому попит є.

— Мені здається, ти просто хочеш бути добреньким і моралізуєш.

Михайло сам здивувався, почувши власні слова.

Насправді йому здавалося, ніби це говорить його тітка — людина набагато практичніша за нього.

Кухарчук посміхнувся.

— Знаєш, доброта — це вид сміливості.

Михайло промовчав.

— Добрих усі сприймають як слабких і готові на них напасти. Тому краще людей не спокушати.

— Те, що ти продаєш отруту хворим людям, явно не є добром.

— А те, що ти купуєш пиво, — це велике добро?

Михайло нічого не відповів.

— Хто визначає цю градацію? Твоя мама? Тітка? Чи п'яний піп?

— Так це краще, ніж люди підуть у техноцеркву. Секта — породження сатани. Тримає технології закритими від держави.

Кухарчук трохи помовчав.

— Від тієї самої держави, — сказав він нарешті, — яка нарила копалин, зібрала врожай і виміняла все на зброю та омолоджувальні препарати для еліти?

Михайло мовчав.

— Я думав, тебе цікавить байк і дівка, а ти філософську баталію влаштовуєш.

Кухарчук сплюнув убік.

— Значить так. У середу ти відстанеш від групи. Залишишся позаду. Для тебе це неважко і звично.

Він дістав із рюкзака невелику капсулу.

— Подаси знак — знімеш каптур із голови, витреш піт. Ось така штука приземлиться біля тебе. Летить точно й швидко.

Михайло взяв капсулу в руки.

— Що з нею робити?

— Відірвеш листок і покладеш усередину. Нігтем натиснеш. Не мешкай. Потім переступиш так, щоб не зачепити нитку, прив'язану до капсули. І підеш далі.

— А вона?

— Коли ви відійдете, спрацює гвинт. Підлетить на метр угору, а далі механізм потягне її назад до мене.

Кухарчук забрав капсулу.

— Так повторимо шість разів. Кожного сорту по два зразки.

Він подивився Михайлові прямо в очі.

— Повтори.

Михайло повторив.

Кухарчук виправив його двічі.

Втретє — лише кивнув.

— Тепер план.

Михайло знову повторив усе від початку.

Кухарчук слухав, не перебиваючи.

— Добре. Вивчи напам'ять.

Михайло ще раз подивився на карту.

Поле раптом здалося йому зовсім іншим. Не тим, на якому він щодня сапав, лаявся на спеку й чекав кінця зміни.

Тепер там були сектори, маршрути, позиції й час.

І він сам у цьому плані був лише маленькою позначкою.

Кухарчук простягнув йому капсулу.

— Тепер відкрий-закрий її п'ятдесят разів.

— П'ятдесят?

— П'ятдесят.

— Навіщо?

— Щоб у середу не почав думати.

Кухарчук простягнув гілочку папороті.

— На неї. І вкладай туди листок.

Почалася довга й нудна муштра Михайла.

Допоки пальці виконували все автоматично. Хлопець спітнів від хвилювання й невдач.

Кухарчук дістав демонстративно пістолет не наводячи на хлопця.

- Ти ж розумієш назад дороги вже нема.

Глава 5

Середа видалася спекотною від самого ранку. Сонце ще тільки підбивалося над обрієм, а повітря вже стояло нерухоме, густе, просякнуте пахощами полину й пилу.

Михайло йшов у хвості бригади, відстаючи на кілька кроків — так само, як і завжди. Тітка, яка сьогодні знову наглядала за порядком, навіть не кричала на нього. Всі знали про пригоду в корчмі й жаліли наївного хлопця.

Ну і куплять вони з матір'ю той трактор, пахатимуть на полі. А яка ж дівчина піде за той трактор? Всі хочуть хоча б у райцентр, де є мінімальна культура, світло працює постійно, гаряча вода з крана, приватні лікарі.

Його вже звикли бачити повільним. Головне, щоб робота виконувалась, а мозолі на руках хлопця свідчили про те, що сапу він тримати вміє.

Дорогою на поле їх знову перевіряли: зміна одягу, обов'язкове миття під технічним шлангом на прохідній, де охоронець байдуже дивився кудись у свій планшет.

Кухарчук казав правду: системи стежили за загальним периметром — дронами та сіткою, але на самих людях увага була зосереджена лише стандартно-бюрократична.

Час наче зупинився.

Хлопець повільно відстав від свого ряду ще на два кроки. Озирнувся. Навколо — нікого, лише спини інших робітників, згорблені під палючим сонцем.

Він різко зняв із голови брудний тканинний каптур, витер рукавом солоний піт із чола — це був обумовлений сигнал.

За кілька метрів у міжрядді, серед сухої трави, пролунав ледь чутний звук, схожий на шурхіт крил комахи. Маленька капсула приземлилася безшумно й точно, підлетівши на пружинному механізмі.

Руки тремтіли так сильно, що Михайло ледь не впустив держак сапи. Він присів, ніби намагався зав'язати шнурівку на черевику, а сам водночас швидким, вивіреним до автоматизму рухом відламав найякісніший верхівковий пагін потрібного сорту й запхав його всередину капсули.

Хлопець зробив широкий крок убік, переступивши тоненьку волосінь, з'єднану з пусковим механізмом, і тут же замахнувся сапою на сусідній бур'ян.

Михайло затамував подих.

Кілька секунд він чекав крику сирени, кроків охорони чи гуркоту дронів. Але нічого не сталося. Поле шуміло від вітру, інші робітники далі монотонно махали мотиками, а над головою безтурботно палило полуденне сонце.

Було страшно. Живіт забурчав і навіть заболів.

Михайло взяв себе в руки й продовжив роботу.

Попереду залишалося ще п'ять таких самих точок і п'ять тривожних переходів. Але страх поступово відступав, поступаючись місцем холодній, майже тваринній азартній зосередженості.

За цей ризик він отримає свій електробайк.

І, можливо, вперше в житті перестане бути просто «жирним Михасем», перед яким зачинені всі двері.

Останній раз усе було простіше, і хвилювання його майже покинуло. Він навіть заспівав пісню.

Аж раптом тінь. Це був охоронець. Кремезний хлопець у сонячних окулярах.

Михайло чекав миті, коли його схоплять за барки й потягнуть на допит, будуть бити й навіть пхати голки під нігті. Це трапляється часто.

Михайло озирнувся.

Охоронець наступив на волосінь від капсули. Ось воно. Все.

Один крок, два, три…

Охоронець пройшов повз, якби не його сонячні окуляри, Михайло б точно побачив, що наглядач дивиться на дівчат.

— О, це срачина, як кажуть: дівчина без дупи, що село без церкви.

Він хлопнув одну з молодиць по ягодицях. Вона розігнулася, усмішка на всі 29 зубів, бо трьох у неї вже немає.

— А дзвіниця в тебе висока, з дзвониками, — продовжила флірт дівчина.

І все було б як ораза, прирівняння Михайла до ще однієї телички в стаді, а це прийшов бик, якби він не відходив від страху бути впійманим. О, якби вони всі знали, в чому він замішаний, то, напевне, так з нього не сміялися б. Хлопець розслабився.

Михайло став надто говірким, розповідав анекдоти колежанкам. Вони ніколи не бачили його настільки компанійським. Та й сам він без алкоголю не вмів так веселитися.

Сонце ховалося за горизонт. Потрібно було пройти охорону, і знову повернувся страх.

Михайло почав розказувати охоронцю про те, що трапилося в корчмі, про свій конфлікт із Тарасом. Ну напевне, щоб довести, що і він бичок, а не теличка.

— Я б йому наваляв, але він засцяв зі мною битися. Я жирний, але м'язи в мене є.

— Ага, так ми тобі й повірили.

— От побачите, Ліля ще буде моєю.

І тут усі охоронці та працівники просто розсміялися.

Навіть тітка.

Одна молода дівчина так реготала, що аж не витримала:

— Я зараз упісяюся. Михайле, припини, ну припини! Це просто абсурдно.

Нарешті всі покинули фазенду й пішли по своїх домівках. А ще ж корови треба подоїти, якщо, не дай Боже, батько напився. Бувало, мама під керосиновою лампою те робила.

Вдома хлопець дивився в бік посадки й чекав сигналу.

Там загорілося вогнище.

Значить, Кухарчук чекає.

Михайло виліз у вікно й помандрував у бік кострища.

На галявині світло від полум'я падало на електробайк. Кухарчук розклав імпровізовану вечерю. Це була курка, овочі та хліб. Пістолет у кобурі висів на поясі.

— Сідай. Відмітимо успіх. Я довго до цього готувався.

— Їсти я не хочу.

Михайло почав хвилюватися, що його отруять. Кухарчук це зрозумів: відірвав шматок і з'їв сам.

— Все безпечно, я людей не кидаю.

— Раз не кидаєте, як же байк? Як ви його мені передасте?

— Виникнуть питання. Звідки він у тебе? Захочуть віджати. Вночі приїдуть бандити — і ти його втратиш. Можуть і забити. Багатством мало володіти, його ще треба захистити. Мати друзів, які підстрахують.

— Ви не хочете платити? Я ж усе зробив. Я ледь не помер від страху.

— Я сміливість ціную. Візьму тебе до себе на службу.

Михайло замовк.

— А як же мама?

— Мама?.. Будеш їй гроші присилати. Тут ти ніколи не заробиш і десятої частини навіть на трактор. А я справу, як бачиш, розширяти думаю. Ні, не хвилюйся, я не рекетир. Швидше, я люблю вирішувати справи хитрістю. І тебе навчу.

— А Ліля?..

— От уже йолоп. Ти їй непотрібен. Вона просто розважається. Але розчаровуватися в любові не варто — вона в тобі живе. Не прийняла одна — прийме інша. Тут треба просто на ноги стати.

Михайло згадав, як із нього сміялася вся бригада. Саме це й підштовхнуло його до рішення. Він не хотів бути посміховиськом у колективі.

— Що я скажу рідним?

— О, це вже бачу — рішення прийняте. Тебе рекрутували в добровольчий батальйон.

- Війт поставить питання? Зясовуватиме куди подасть в поліцію за порушення прописки.

- Я тобі й папір, для старости, зроблю. І ніхто не подумає, куди ти дівся. Ці добровольці — ще ті пияки. Продадуть будь-який бланк.

— Але тут спокійно. Що буде, коли я поїду з вами?

Кухарчук подивився на нього, потім перевів погляд на електробайк.

— Я скажу, чого не буде.

— Чого?

— Вічного сапання зі зігнутою спиною під палючим сонцем.

Глава 6 Львів.

Місто зустріло його травневою весною.

Михайло не бачив нічого подібного відколи покинув своє село — вулиці, вимощені нерівним каменем, вилискували після нічного дощу, і сонце, пробиваючись крізь молоде листя каштанів, розсипалося по бруківці плямами, схожими на монети. Пахло свіжою землею, кавою з підвальних кав'ярень і чимось солодким — либонь, десь пекли здобу. Каштани саме цвіли: білі свічки-суцвіття стояли на гілках рівно, немов місто вирішило хоч на два тижні на рік прикинутися, що війни не було.

Він ішов і не міг стримати посмішки. У селі весна пахла гноєм і мокрою травою, тут — випічкою й чужим, міським життям, яке текло повз нього, не звертаючи уваги, і саме це його заворожувало. Тут ніхто на нього не дивився. Тут можна було бути ніким.

Здавалося, війна оминула столицю Галицько-Волинської держави. Ядерну зброю по архітектурі міста Лева ніхто не наважився застосувати — надто цінним був цей музей під відкритим небом навіть для тих, хто воював. Натомість була біологічна й хімічна.

Про війну нагадували хіба таблички на деяких будинках: «Не заходити. Зайнято добровольчим загоном» — літери вже вицвіли, але нікому не спадало на думку їх зняти.

— Не витріщайся так, — сказав Кухарчук, який ішов поруч, жуючи насіння й спльовуючи лушпиння просто під ноги перехожим. — Люди подумають, що ти вперше в місті.

— Я і є вперше в місті, — чесно відповів Михайло.

Кухарчук хмикнув і поплескав його по плечу — важкою, звичною рукою людини, яка звикла поплескувати по плечу тих, кого щойно продала і купила одночасно.

— Собори он стоять, бачиш? Площа Ринок ціла. Кажуть, коли падали дрони, тут навіть шибки не всі повилітали. Бог, певно, теж родом зі Львова.

Місто справді вистояло — і водночас ні. Старі кам'яниці стояли на місці, вибілені весняним сонцем, але поверх барокових фасадів висіли нові банери з обличчями двох чоловіків, яких Михайло впізнав ще по сільській школі: Порошенко і Ющенко, колишні президенти, тепер — герої й батьки нації. Статуї цих історичних постатей стояли на площі перед адміністрацією такі величезні, що голуби на їхніх плечах здавалися дрібнішими за мух. Саме на них, як пояснював колись сільський вчитель, спиралася вся державна ідеологія: золотий час, коли народ ще вірив, що завтра буде краще. Галицько-Волинська держава неодноразово заявляла претензії на територію від Сяну до Дону, хоча самих річок ніхто зі знайомих Михайла в очі не бачив.

— А чому не відбудовують швидше? — запитав Михайло, дивлячись на риштування, що обплітало один із будинків уже, певно, не перший рік.

— Цементу не вистачає. Скла не вистачає. Металу не вистачає. А найголовніше — не вистачає спеціалістів. Зате чиновників, — він вишкірився, — чиновників у нас завжди навалом. Це в нас не дефіцитний товар.

Вони звернули в провулок, де пахло смаженою цибулею й вологим каменем, і Михайло на мить забув, куди йде і навіщо. Йому хотілося просто йти — повз квіткарок з відрами тюльпанів, повз дітей, що ганяли обруч між калюжами, повз стареньку, яка розвішувала білизну просто над вулицею, — і ловити носом цей чужий, вільний, квітучий травень, у якому навіть руїни виглядали як частина якогось задуму, а не поразки.

Свою обіцянку «порішати документи» Кухарчук дотримав.

Кабінет командира батальйону містився на другому поверсі колишньої школи — на стінах ще залишилися вицвілі плакати з таблицею множення поруч із новішими: «Батьківщина потребує сильних рук». Командир — огрядний чоловік з червоними прожилками на носі, у розстібнутому кітелі — навіть не підвівся, коли вони зайшли.

— Козаченко Михайло? — запитав він, не піднімаючи очей від паперів.

— Так, пане командире.

— Дев'ять класів?

— Так.

— Значить, так, — командир узяв нове перо, і почерк його раптом став значно охайнішим. — Новобранець Михайло Козаченко зараховується до елітного тридцять третього штурмового батальйону.

— Елітного? — перепитав Михайло, не втримавшись.

— Елітного, — підтвердив командир з таким виразом обличчя, з яким продавець на базарі клянеться, що м'ясо свіже.

Він видав нові папери — цупкі, з печаткою, ще теплою від штампу, — і тут-таки, при них, продиктував писарю в сусідній кімнаті повідомлення для райцентру: зарахування, ім'я, частина. Копія, як Михайло дізнався пізніше, мала піти і в його село — щоб мати знала, куди тепер писати листи.

Коли вони вийшли на вулицю, у Михайла тремтіли руки. Не від страху — від чогось іншого, схожого на п'яний захват, яким буває перше в житті відчуття, що ти комусь потрібен, навіть якщо ціна цієї потрібності — конверт у чужій шухляді.

— Ну от, — сказав Кухарчук, — тепер ти вільний. Це реєстрові в нас на повному забезпеченні — паєк, форма, дах. А ти доброволець. Твої побратими, бігають по місту за платню, за придушення страйків та розгін бунтів, а як завдань нема — тиняються без діла і збиваються в банди. Букмекерські контори, гральні зали, борделі, клуби дозвілля — все це їхнє царство. Півміста годується з того, що добровольці не мають чим зайнятися. По суті це “фількина грамота”. Щоб приписку могли мати різні халамидники. В батальоні є командир і писар. а всі інші самі по собі.

— А ви звідки все це знаєте? — запитав Михайло.

Кухарчук глянув на нього так, як дивляться на цуценя, що вперше загавкало на щось справді небезпечне.

— Бо я тут теж колись служив, синку. Ходімо, відзначимо. Я знаю одне місце.

«Місце» виявилося кав'ярнею на розі, з дерев'яними банкетками, оббитими потрісканою червоною шкірою, і запахом кави, змішаним із чимось міцнішим, коняк, спирт пропущений через дубову стружку.

Кухарчук замовив дві порції бограча й лимонад. В нього була сильна відраза до алкоголю, намучився він з підлеглими, що постійно перебували під градусом. Колись вірив Вілецькові, як батькові, але потім сильно розчарувався. коли побачив, як розгортаються справи.

— Не крути головою, — тихо сказав він, коли Михайло почав роздивлятися навколо. — Дивись у вікно. Слухай.

За два столики від них сиділа компанія — троє чоловіків у формі, з нашивками командирів батальйонів, і двоє в цивільному, але з тими особливими, впевненими манерами людей, які звикли, щоб їх слухали. Один із них, лисуватий, у пом'ятому піджаку, щось тихо казав, підсуваючи через стіл конверт, майже такий самий, як той, що зник у шухляді командира годину тому.

— Керівники профспілок, — пояснив Кухарчук пошепки, не дивлячись у той бік. — А оті — командири батальйонів. Бачиш конверт?

— Бачу.

— Це відкат. За організацію страйку.

— За організацію? — Михайло не зрозумів. — Хіба страйк не проти влади?

— А ти думав, страйки самі собою трапляються? — Кухарчук усміхнувся кутиком рота, і в цій усмішці було стільки втоми, що Михайло раптом побачив під нею зовсім іншу, старшу людину. — Профспілка організовує страйк на заводі. Завод стоїть три дні. Робітники голодні й злі, зате начальству прилітає зверху — мовляв, чому не тримаєш людей у руках. Начальство йде до командира батальйону — просить розігнати. Командир розганяє, отримує свою частку за «наведення порядку». А профспілка — свою, за те, що створила ситуацію. Усі при грошах, окрім тих, хто справді стояв на вулиці з плакатом.

— А Вілецький про це знає?

— Знає, — Кухарчук відпив зі своєї склянки лимонад. — Але зробити нічого не може. Столиця живе своїм життям, синку, протестним до всього, що згори. Уся влада тут тримається на поставках від секти — а хто цим займається, кому яке діло. Крихка система. Але на неї, диво дивне, ніхто не зазіхає — ні командири добровольців, ані оці он профспілкові керівники. Кожен пильнує свій прибуток і не лізе у чужий город.

Він замовк, дивлячись, як лисуватий чоловік тисне руку одному з командирів, і на мить обличчя його зробилося зовсім непроникним.

— Сьорбай лимонад, пива не буде, я тобі поки на моїй службі забороняю, — сказав він нарешті. — Весна коротка. А розмов про політику в тебе ще буде на все життя.

Михайло підняв кухоль. За вікном вітер зривав з каштанів білі пелюстки, і вони летіли над бруківкою, як сніг, якому забули сказати, що зараз травень, а не грудень, і що місто, попри все, живе.

— Служба? Ти мені мотик виний забув. Ти ж людей не кидаєш.

— Хто Платона не читав, той ще не людина. Я твоїй улюбленій мамі на трактор твої гроші висилатиму. Не всі зразу — зразу в мене немає. Будеш гарно себе вести — дам покататися.

— А мопед?

— Ні, мопед я тобі куплю. Тобі кур'єром по місту ганяти. Але спершу приживись. Тут у неприємність вскочити легше, ніж у селі. Повсюди хочуть тебе підставити й обібрати. Тільки й шукають такого олуха, як ти.

— Ну, я бачу, ти вже мене знайшов.

— Маму слухався, тепер мене слухайся.

— Я тобі не мама.

— Правильно. Я тобі тепер командир.

Кухарчук підняв палець, наче починав читати військовий статут.

— Квартируватися будеш у мене. Їжу купуватимеш на двох, за списком. Прибирання — за тобою. Друга половина суботи й неділя — вихідні.

— А гроші?

— Перші два місяці не дам.

— Чого?

— Поки від пива тебе не протрясе.

— Та я вже майже кинув.

— Оце й перевіримо.

— А що я тоді робитиму?

— Вдома сидітимеш.

— Вдома? Що я там робитиму? Я хочу містом гуляти.

— Ще нагуляєшся. У мене чудова колекція книг. Будеш читати.

— А навіщо?

— За допомогою літератури можна мандрувати далі, ніж наша Галицько-Волинська держава.

Михайло трохи подумав.

— А телевізор?

— Телевізор — зло. Там усе під диктовку Вілецького та його друзів. Щоб люди були дурнішими й слухалися нашої дорогої влади.

— Та вибач. Це ти мене в секту запроторюєш?

Кухарчук засміявся.

— Секта. Ти з ними ще перетнешся. Вони щонеділі на ринковій площі стоять зі своїми брошурками.

— І що, людей вербують?

— Авжеж.

— А тебе не завербували?

— Мене? — Кухарчук пирхнув. — Я вже був у достатній кількості сект. Спочатку віриш, потім служиш, потім розумієш, що начальник просто дуже добре знає, чого ти хочеш.

Він на мить замовк.

— Моя мама казала, що до війни була схожа організація. Свідки, чи щось таке.

— Свідки чого?

Кухарчук знизав плечима.

— Не знаю. Мабуть, свідки того, як люди добровільно віддають їм гроші.

Михайло засміявся.

— А ти кажеш, телевізор зло.

— Телевізор хоча б можна вимкнути.

Вони йшли далі бруківкою. Над містом уже починало сутеніти, і вікна старих кам'яниць одне за одним спалахували жовтим світлом.

Михайло озирнувся на площу.

Львів йому подобався.

Він ще не знав, що місто, в якому йому вперше здалося, ніби він може бути ніким, дуже скоро навчить його іншого: у великому місті найважче залишатися ніким.

Глава 7

«Фаренгейт 451» — нагадав Михайло, і його минуле. Вілецький знищив бібліотеки й вимагав здачі літератури, щоб думки з минулого не турбували сучасників, бо думка матеріальна, і саме вона призвела до катастрофи. У Третій світовій винні книги, фільми, соціальні мережі. Це все тепер у минулому.

Залишився суцільний телевізор і програми з історії про срібну епоху Ющенка й золоту Порошенка. А потім через один серіал настав занепад цивілізації. “Слуга народу” - стало для людства проклятям.

Михайло любив слухати про безвіз, децентралізацію, Томос. Це були якісь незрозумілі слова, під котрі легко засипалося.

— Ну і як тобі книга? — спитав Кухарчук.

— Така ж, як життя, тільки секта тут не технологіями володіє, а для чогось заучує книги напам’ять. Ну, брєд сивої кобили.

— Тобто життя — це маячня. І ти думаєш, що в ньому немає ніякого змісту?

— Чому ж, є. Я їду на твоєму байку по Львову, а Ліля мене позаду обіймає.

— Це те, чого ти найбільше хочеш?

— Мені ця думка допомагає жити, і я терплю заради неї всі ті муки, на які ти мене прирікаєш.

— Значить, підготувати кімнату для свого ж перебування — це вже проблема?

— Та хто стільки борошна зберігає в домі?

— Це не борошно.

— А що тоді?

— Кісткова мука.

— Навіщо вона тобі?

— Ну, це частина моєї підприємницької діяльності. У кістковій муці є фосфор. Це такий елемент для рослин. Раніше його привозили з Марокко. Нині там усе контролюють інші люди й передають, напевне, все секті. У звичайному гної фосфору зовсім мало, і рослини ростуть кволі. Він потрібний корінню.

— Рослини ростуть від сонця.

— Вони так само, як ми, їдять. От цим борошном годують рослини.

— І звідки воно в тебе, раз секта контролює весь той фосфор? Снаряди ще є якісь такі. Не дарма те ДПЮ було.

— Фосфор. Ним удобрюють поля. Далі частина зерна потрапляє на м’ясофабрики, у корівники. М’ясо — до м’ясокомбінату, м’ясокомбінат передає це кістковому заводу.

— Це для моєї голови забагато інформації.

— Ну так, тобі потрібно з цього знати тільки основне. Значить, є дві ланки. Перша — це фермери, яким я передаю насіння, а з наступного року будуть і саджанці, які ми отримаємо інвітро. Вони віддають назад мені чистий товар. Їм вигода, бо таких урожаїв більше ніхто отримати в селі не може. Мені — я не риюся в землі і зменшую ризики.

— А друга частина?

— А друга — найважливіша. І якщо зі мною трапиться біда, ти це теж маєш вміти робити. Значить, прийшов я до директора кісткового заводу і поклав 300 марок Вілецького. Й кажу: «За вашу годину».

— Ого, моя місячна платня.

— Й наступного дня в кафе ми вже з ним обговорювали ціну на борошно, яке він вкраде із заводу. Ну, звичайно, не вищий клас, але все-таки кращого не знайдеш. Я плачу — він привозить товар до мене.

— А гроші як?

— А от сьогодні і побачиш, як гроші. Підемо вчитися й запам’ятовувати маршрут, куди будеш носити товар.

— Напевне, добре виходить: електробайк, чотирикімнатна квартира і дуже багато книг. Навіщо тобі ті книги? Мама казала, що їх купують лише божевільні люди, темні особистості.

— На все є причина.

Кухарчук взявся готувати їжу, він зважував продукти й записував щось у блокнот.

— Навіщо ти це робиш? Звари борщу, поїмо та й усе.

— На це є причина, дуже, як би тобі сказати, ніжна причина.

Потім він вдягнувся в костюм-трійку й попшикався одеколоном, а трохи бризнув і на Михайла.

— А це все для чого?

— Причина на то є. Якщо не дурний, сам зрозумієш. Ми йдемо у місто до нашого оптового і єдиного купця. Причини причин усього цього.

Містом ішли мовчки. Час від часу Кухарчук показував орієнтири, щоб Михайло сам не заблукав.

— Колись були навігатори, в небі літали супутники, їх потім збили ракетами. Там тепер багато в атмосфері сміття. Того запам’ятовуй усе добренько.

Вивіска «ЦЕНТР МИЛОСЕРДЯ» й медичний знак.

— Це не лікарня, швидше благодійна організація. Лікарні доступні лише еліті. Підприємці наймають лікарів. А бідні йдуть сюди. Тут не лікують, тільки знеболюють.

— От кому ти це все продаєш?

— Так, і це безпечно. Поліція мене не чіпає, центр милосердя від них сам відкуповується. З добровільними батальйонами не конкурую, специфіка товару не та. Я в безпеці.

У вестибюлі, на приймальній стійці, стояла красива брюнетка.

— Привіт, Анет. Знайомся, мій новий колега. Михайло.

— Дон Кіхот знайшов собі Санчо Панчо, — вона зареготала.

— Доктор Ніжна є?

— Дульсінея вже зачекалася у своєму кабінеті. Вас, мілорде, якщо чесно, мені вже остогидли ваші шпигунські ігри. Я б воліла повернутися додому з Ніжною, але вперлася всім довести свою правоту.

Михайло й Кухарчук піднімалися по сходах.

— Не доктор, а лікар.

— Ніжна — доктор філософських наук.

— Це що ще таке?

— О, це її дома. Проте що вурчить Анет — це секта, вона звідти пішла.

— Звідти можна втекти?

— Втекти — ні, а просто піти можна. Анет, я волію казати Гануся, хоче повернутися.

Вони зайшли в кабінет. Їх чекала молода струнка дівчина з кирпатим носом.

— Доктор Ніжна, я з поставкою і радий повідомити, що ваш план втілений у життя. Це Михайло, він мені допомагав і тепер у мене на службі.

— Товстуватий. Посади його на дієту, і спортом зайнятися треба.

— А нічого, що я тут стою? — озвався Михайло. — Для чого ображати?

— Я констатую факти і пропоную рішення проблеми. У мене немає часу на твої почуття, — буркнула Ніжна.

— Я от думаю, потрібно відмітити наш успіх, сходити в ресторан.

— Кухарчук, невже Ви досі мене кохаєте?

— Ніколи не переставав.

— Кохання — це привілей. Я ще на службі, на відміну від Вас, у мене просто відпустка.

— Он як у вас у техноцеркві називається бунт. Творча відпустка.

— Я доктор філософських наук, ви це прекрасно знаєте, і мій об’єкт — істина, і ніщо не є таким мірилом істини, як практика.

— Ну от, а я Вам про що? Я ж пропоную експеримент під назвою «цукерково-букетний період». Хіба для вас шлях пізнання не є головним?

— Цікаві аргументи. Я не проти, щоб Ви дарували мені квіти і цукерки в межах денної норми споживання швидких вуглеводів. Сьогодні ввечері приїжджайте на своєму електробайку, я чекатиму о восьмій.

Чоловіки передали пакунок. Натомість Ніжна дістала із сейфа товсту пачку грошей.

Спускаються сходами.

— Вона дуже дивно говорить.

— Кажу ж, секта. Це і є причина багато читати, щоб розуміти хоча б суть тих слів.

— А вона вам не замолода? Моя ж ровесниця.

— Їй уже сорок із гачечком.

— Вона що, вампір? Ті історії про адренохром — нам священик не брехав?

— Відсутність важкої праці, сонця, правильне харчування, багато спорту — от і виглядає молоденькою. Секта, в них свої порядки.

Глава 8

Кабінет Вілецького був увінчаний картинами з подій минулого. Величне століття правління Порошенка було головним мотивом полотен у кабінеті канцлера.

Вілецький дивився на картину «Порошенко із сім'єю на небі». Промінь невидимого світла пробивався крізь акварель і ніби помазував чиновника на вічне правління.

Йому вже виповнилося вісімдесят сім, але Вілецький не поспішав на той світ. Секта забезпечувала йому замісну гормональну терапію. Виглядав він краще, ніж селяни в сорок років.

— Нікому довіряти не можна, — промовив він уголос до портрета Порошенка. — Прожив цілий вік і тільки й бачу перед собою підлабузників. Тобі, наш батьку, не було ні на мить так важко й скрутно, як мені. У тебе були вірні друзі, команда. А в мене — розгільдяї, кар'єристи, корупціонери. Кожен тільки й робить, що копає яму під мене. Тягнуть у різні боки, наче скажені пси.

У кабінет вбіг секретар.

— Нам потрібно на засідання Кабінету Міністрів.

— Ніякого особистого життя. Неначе я в секті, а не правитель цієї держави. Хіба ми не боролися саме за збереження особистості? І зрештою ця боротьба її ж і з'їдає.

Секретар не зважав. Ще один пес, який думав лише про свої обов'язки та кісточку з барського плеча.

— Питання зовнішньої політики, — сказав він. — Московський сектор погодився на асиміляцію в секту.

— Що там асимілювати? Кратери від ядерних бомб. Не сміши.

— Це викликало обурення в інших секторах. Є пропозиції щодо військової експансії сусідів.

Вілецький неначе отримав дозу адреналіну прямо в серце.

— Неприпустимо! Це порушить усі попередні домовленості. Мир, який тримався на чесному слові, рухне. Буде прецедент.

Він швидко рушив до зали, де вже чекали міністри. Жодних ідей щодо подальших дій у нього не було.

— Без гімну і вставань.

Вілецький сів на своє місце.

— Панове, ви вже в курсі: Московський сектор дав добро на асиміляцію. Як це могло статися?

— Повстання. Там владу захопив простолюд, — доповів секретар.

— У Москві повстання? Не смішіть. Ці люди безвольні. Вони навіть Путіна, слабкого лідера, не могли скинути.

— На жаль, це так. Сусідні сектори просять оголосити їм війну й приєднатися до неї.

— Стій. Яка реакція секти?

— Санкції.

— Що?

— Вони уріжуть нам поставки.

Вілецький на мить замовк.

— Тобто ті, хто не приєднається до цього джихаду, отримають перевагу. А ті, хто приєднається, отримають право нападати на сусідні сектори? Що думаєте, панове міністри?

Вони переглянулися, сподіваючись вгадати рішення Вілецького. Ніхто не мав жодних аргументів, бо ніхто не замислювався про міжнародну ситуацію. Кожен гризся у своєму міністерстві за власні корупційні схеми.

Усі покладалися на геній канцлера — від нього все залежало. Ніхто не хотів брати на себе відповідальність. Ніхто не хотів потрапити в немилість через думку, яка могла суперечити думці Вілецького.

— Я думаю, поки можемо утриматися, треба утримуватися. Це не сусідній до нас сектор. Будемо тягнути час, висловимо стурбованість і співчуття.

— Геніально! Геніально! — скрикнув міністр закордонних справ, який нічого не тямив у міжнародній політиці, а лише займався контрабандою через послів.

— Панове, потрібно вивчати історію Срібного та Золотого віків України. Там багато цінного й мудрого, — підсумував Вілецький. — Тепер до внутрішніх справ.

Усі зашаруділи паперами. Кожен уже підготував своє виправдання провалу того чи іншого проєкту.

— Ніжна знову просить дозволити відкрити університет.

— Відповідь — ні. Ми не будемо фінансувати філіал секти в нашій столиці. Вони спочатку вивчаться, а потім стануть рекрутерами. Або й самі покинуть державу та приєднаються до Техноцеркви. Тобто ми витратимо кошти й втратимо людей.

— Вона каже, що готова фінансувати його самостійно. У нас не буде витрат. А якщо вони залишаться в столиці, ми зможемо розвинути власну науку. Зрештою, вона доктор філософії.

— От саме тому і ні.

Вілецький відкинувся у кріслі. Та продовжив.

— Якби не її дипломатичний імунітет, ми б уже арештували або ліквідували цю занозу в сраці. Філософія… Хіба ви не знаєте, як олігархія втратила владу? Вас історія нічого не навчила? — Він обвів поглядом міністрів, і в голосі вже не було колишнього запалу, лише втомлена звичка. — Знання — це сила. Скільки разів я це казав? Знання змінюють людину зсередини — її мотиви, її погляди, її цілі. А нам такого не треба. Нехай той сільський хлопчина мріє собі про мотоцикл. Про дівчину якусь. Це не гріх, панове, це навіть по-своєму гуманно — дати людині мрію, яку вона може досягти. А прогрес… — Він махнув рукою, ніби відганяв муху. — Прогрес — це мрія, яку ніколи не наздоженеш. І поки він біжить за своїм мотоциклом, він крутить наше колесо. Всі задоволені.

Головуючий Голова служби безпеки підвівся.

— Я можу запропонувати використати Анет, аби усунути цю занозу. Вона учениця Ніжної й прагне повернутися до секти як лаборант. Сам цей експеримент її мало цікавить. Звичайно, через свої принципи вона не піде на пряму співпрацю. Але ми можемо підштовхнути її до саботажу діяльності Ніжної.

У залі запала тиша.

Вілецький знову подивився на міністрів. Тепер на його обличчі не було роздратування. Віни нарешті почув пропозицію, про яку йому не довелося думати самому.

Глава 9

Вночі вузьким коридором, тримаючи свічку в руках, ішов Михась. Він тихо відчинив двері до спальні Кухарчука, підійшов до сплячого лейтенанта й почав розглядати його шию.

Кухарчук розплющив очі.

— Ти що в моїй кімнаті, сцикун, серед ночі робиш?

— Вона вас вкусила. Тепер ти теж вампір.

— То засос, дурко. Ніжна хоч і сорокарічна пані, але у справах кохання — підліток. Їй, уявляєш, ніколи не розбивали серце.

— А ти розіб'єш?

— А навіщо воно мені? Та й чи реально практичному філософу розбити серце? Вона не залежить від грошей і соціальних зв'язків, не має часу на плітки. Хоча з Анет, думаю, мені кістки вже обмили. Вона занадто мудра, щоб дозволити собі шкодувати про минуле.

— Ти точно впевнений, що Ніжна не вампір?

— Сто відсотків. Швидше вона ангел, що спустився з небес.

Кухарчук сів на ліжку й потер обличчя.

— Після розчарування в армії Вілецького я почав вживати все підряд, аби заглушити біль. Грошей не було, я бомжував містом. Врешті звернувся по допомогу до Будинку милосердя. І вона мене витягла з цього гімна. Тепер я маю сенс життя — допомагати їй.

— Я все одно боюся.

— Чого?

— Адренохром. Батюшка казав, його беруть із незайманих. Ну, тут таке діло… я якраз такий. Мене викрадуть.

Кухарчук подивився на нього.

— І що ти пропонуєш?

— Ви мене на таке, лейтенанте, підбиваєте? Знайти дівчину?

— Ні, я тебе ні на що не підбиваю. Ти так швидко забув Лілю і свою поразку. Здається мені, просто знайти дівчину — замало. Треба ще самому бути для неї привабливим.

— Моя мама каже, що я дуже красивий.

— А ти як думаєш?

Михась замислився.

— Я думаю, що я товстий і тому непривабливий для дівчат.

— І що нам із цим робити?

— Я намагався схуднути. Відмовився від солодкого, не їв після заходу сонця. Але то, напевне, моя генетика. Широка кістка. Навіть зі скакалкою стрибав таємно на задньому дворі.

Кухарчук усміхнувся.

— Твої старання похвальні. Але, думаю, треба підійти до цього комплексніше.

— Відправитися на шахти Нововолинська? Там погано годують і багато працювати треба. Мені так казали.

— Ну, ми складемо тобі дієту.

— Фу, дієта. Весь час ходити голодним і терпіти.

— О, тут ти помиляєшся. Якщо дієта складена правильно, відчуття голоду не переслідує людину. Є ще психологічна залежність, але вона поступово минає. Потрібно відволікатися.

— На що відволікатися?

— Думаю, на спорт.

— Фу, спорт. Потіти, потім усе тіло болить. Жити в постійному болю.

— Це називається крепатура. Вона минає з часом, а заняття спортом стають комфортними. Тіло звикає. А бігуни на довгих дистанціях узагалі отримують від цього задоволення.

— Бігати?

— Я за вправи на турніку й штангу. Біг не обов'язковий. Тягати залізо, нормально харчуватися й читати розумні книги. Такі, від яких болить голова.

Кухарчук позіхнув і продовжив:

— М'язи самі по собі споживають енергію, тому їх треба наростити. У мене є книга, де описується метаболізм людини, які нутрієнти треба споживати, які вправи виконувати. Я тобі дам. Випишеш собі нотатки.

— Навіщо це все?

Лейтенант нахмурився.

— Людина має бути прекрасною в усьому: у силі, мистецтві, розумі. Тут — снаряд, штанга. В іншому — розмова з розумною людиною. А найтяжча вправа — саме життя.

Він помовчав.

— Хочеш ловити метеликів — посади прекрасні квіти всередині себе.

Михась замислився.

— То гарно звучить. Я просто боюся осоромитися.

— Оце теж вправа — перебороти свої страхи. Хто вперше повис на турніку, той уже може собою пишатися. Він наважився. А далі потрібні сила духу, дисципліна, терпіння. Усе це треба в собі плекати.

— Секта.

— Секта змушує і не дає вибору. Тут ти сам на все йдеш. Самоконтроль.

— Звучить так собі. Як будь-який контроль. Наша держава має в основі свободу особистості, її вільний вибір.

— На алкоголь і наркотики?

— Президент каже, що це наше тіло і ми можемо робити з ним усе, що завгодно. Приватна власність — основа існування держави й людини, — додав Михась.

— Ну, він не забороняє тобі контролювати самого себе й здобувати знання. Більше того, в абсолютно вільній державі мені здається, що це вершина духовного протесту.

Михась відчув, як гординя в ньому ламається. Він ковтнув слину.

— А скільки часу треба на це все? — перепитав він.

— Напевно, все життя. Для тіла трьох років вистачить, щоб багато чого змінити, а далі треба підтримувати результат. А от розум і душа — інша справа. У них пізнання нескінченне. Якби ми народжувалися вже зі знанням істини, то жити було б нецікаво. Та й не було б для чого.

Михась відчув покірність, але цього разу не вдавану, як перед матір'ю через страх, а справжню — через бажання досягнути омріяних цілей саморозвитку. І щоб його полюбили не за електробайк, а за те, ким він сам себе зробить.

— Ще якісь питання, чи підеш спати?

— Є одне. Як правильно: Галицько-Волинська держава чи Галицько-Волинська республіка? У різних документах по-різному.

Кухарчук глянув на нього й усміхнувся.

— Ну, спочатку солдати назвали це все Галицько-Волинським народним об'єднанням. За скороченими літерами — ГаВНО. А потім чиновники почали по-різному затикати ці діри. В установчих документах так і залишилося. А пропаганда...

Він замовк.

— Та яка вже різниця. Іди спати, філософе.

Глава 10

Кухарчук сидів на кухні, сьорбав ранкову каву й читав газету «Львівський час». Увійшов Михайло — і скривився, сідаючи: крепатура після тренування ще давалася взнаки.

Лейтенант поклав на стіл ключі від байка.

— Вважай, твої.

— Ти таки дотримуєшся обіцянки?

— Електромотоцикл із коляскою. Купив. Будемо розширювати справу, — Кухарчук відклав газету. — Начальник поліції тисне на Ніжну: хоче виходити на ринки обласних центрів. Скрізь страждущі люди, яким негайно треба лікуватися й нести гроші в Будинок милосердя, — це вже із відвертим сарказмом. — Тож вчи правила дорожнього руху. Нас не повинні зупиняти за дрібниці. А зупинили — дали хабар блокпостовому й поїхали далі.

— Ти якось цим не задоволений.

— Більше грошей, більше речей, а ми хотіли свій університет. Хотіли вийти зі справи, — Кухарчук зітхнув. — Відновити нормальну медицину, науку. А не тільки знеболювати людей. Вілецький відхилив фінансування. Ліцензію теж не дав.

— То робіть без ліцензії.

Кухарчук усміхнувся.

— А ти, малий, шариш. — Він відсьорбнув кави. — Мислиш у правильному напрямку. Неповноцінно вийде, але реально. Тим паче на Ніжну вже наїхав начальник поліції — через наш бізнес.

— Хоче закрити?

— Навпаки. Хоче, щоб ми розширилися й платили більше данини.

— Йому все мало.

— Хоче стати міністром внутрішніх справ. А для цього потрібен великий хабар.

— Кому дасть?

— Кому ж іще — Вілецькому.

— Тобто Вілецький не вибирає кращих серед кращих, а просто призначає корупціонерів — і сам такий?

— Він і є найкращий із корупціонерів. Тому й вибирає собі подібних: спритніших, вигадливіших. Природний відбір.

— А правопорядок? Він же ризикує всією державою. Навіщо йому взагалі гроші, якщо він і так усім керує? Друкував би.

— Друкує, — Кухарчук хмикнув. — Але тоді інфляція. Тому бере хабарі за призначення. Продає посади на закритому аукціоні. Молотком там ніхто не стукає — просто підходять, називають суму, приносять гроші. І виходить указ.

— Навіщо йому ще хабарі? В нього й так усе. Він центр усього.

— Він хоче цим центром залишатися. Купує депутатів, суддів, мерів — аби перемагати на виборах. Конституцію щоразу переписують, щоб він міг залишатися при владі. Конкурентів до бюлетеня просто не пускають. Геній сучасності.

Михайло похнюпився.

— Це все для мене занадто, — сказав він. — Я хочу назад у село. Тіло болить від тренувань, кожне слово читаю зі словником, голова вже не моя. Тепер ще правила вчити. Є якийсь енергетик, щоб на все сил вистачило?

- Є сон. Виспишся норомально і прийдеш до сил. Добре, що сказав. я тебе перенагружаю. Все потрібно робити дрібними кроками, інакше буде перевтома і віддхід назад. Людський організм росте так само, як рослина з певною швидкістю й не можна це все пришвидшити. - нахмурився Кухарчук усвідомивши свою помилку.

Михайло хороший хлопець, слухняний. І в цій слухняності є головна небеспека, можна слухати голос розум, а можна пропаганду Вілецького.

- Я піду до Ніжної занесу пакунок. Якби я її не знав, то подумав би, що ти найскучніша людина на світі. - буркнув хлопчина.

Він кинув в рюкзак нову поставку геномодифікованої коноплі. яка виросла під фітолампами в одній з кімнат Кухарчука. Це Ніжна робитиме свої експеременти.

Дорогою Михайл побачив магазин морозива. Рідкість навіть для Львова і йому дуже хотілося спробувати цієї дивовижної речі. Біля дверей стояла молода продавець, товстенька білявка з нафарбованими губами. В неї було тату у вигляді ріжка з кульками морозива, а сама вона курила електрону трубку.

- Привіт - вона помітила Михайла і його погляд на прилавок - заходь в нас є 20 видів морозива.

- Знаєш я худну, рахую КБЖУ. - відповів Михайло.

- Що ти рахуєш, я он теж худну, краще за дим рецепту немає. покуриш і їсти не хочеться. моя подруга так двадцять кілограм скинула. Прибаває апетит.

- Я б не сказав. що я голодний, мені швидше цікаво, яке воно на смак, те морозиво.

- Солодке, смачне. Я он і тату собі зробила, щоб усі знали, що я теж солодка й асоціювали мене з ним.

- Мені мій наставник каже, що потрібно, аби люди асоціювали мене з моїми вчинками і внутрішніми якостями.

- Але тоді хто ж захоче з тобою знайомитися? Це ж не видно. Ти напевне із села де всі один про одного пліткують, всі знають про всіх все. А тут потрібно бути яскравим, аби на тебе увагу звернули. Виділятися. Книгу купують за обкладинкою.

- Але якщо вона не відповідатиме змісту то буде розчарування. - пофілософствував Михайло.

- Це магазин моєї мами. Я багата. Тату кольорове. І якщо в мене буде хлопець то він помагатиме нам в магазині йпотім це буде наше. - проговорилася дівчина. - Мене Дарина звати.

- Я Михайло. Видно, тебе це турбує найбільше. Хлопець. А твою маму помічник по магазинові.

- Я обовязково схудну. Хоча маман не вірить в це. Називає Пропею Прокопівною. Мені буває сумно, я заїдаю це морозивом. Це маман вина в тому, що я огрядна.

- Я тебе розумію. в мене схожі проблеми, але я думаю. можна знайти кращий вихід ніж курити дим.

- А ти весь такий правильний, ти хоч сам пробував.

- Ні - зізнався Михайло - в нашому селі курять табак, самі вирощують, він мені смердить, від нього кашляють і жовтіють нігті.

- Дим це не табак в нього, як в морозива є різні смаки.

- Але, суть таж ти нервуєш і за допомогою табака, морозива намагаєшся вгамувати свої нерви.

- О, боже, який ти зануда. Де такі тільки беруться. Хочеш я тебе пригощу.

- Морозивом можна і я заплачу, не хочу бути тобі виним, боці на може бути надто дорогою.

Дівчина винасла шоколадне морозиво найдорожче, Михайло простягнув купюру. Дарина сховала її в ліфчик.

- Ну як воно тобі. - перепетала вона в Михайла.

- Солодке. Навіть занадто.

- От бачиш, і я солодка, але от пробувати ніхто не хоче, може прийдеш ввечері й підемо десь гуляти.

- Це надзвичайно приємно, але я зайнятий читаням книг увечері. Я вільний тільки в суботній вечір і неділю.

- Ну тоді можемо зідзвонитися.

- Я дійсно з села. Там немає вишок телефоного звязку, того в мене немає поки телефону. Але я поговорю з наставником, можливо просту кнопочну модель він мені придбає. Я навіть, якось і не подумав про користь цього пристрою.

Дарина дістала візикту своєї крамниці і на звороті написала свій контакт.

- Дзвони, пиши, як тільки матимеш можливість. Взагалі не можу зрозуміти, як ти живеш без звязку і мережі. Якась секта.

Михайло пустився в шлях уявляючи себе помічником в магазині. Даринку, яка ще більше розтовстіла й тільки робить те що пускає дим. Все її тіло покрите пірсингом та татуюванями. Сьогодні солодке життя, завтра наслідки.

Сходами до кабінету ніжної михась доїдав морозиво.

- Скажать мені, я зануда? - перепитався він в докторки.

Вона оторопіла від питання.

- Це все субєктивне. Для примітивного соціуму, однозначно так.

- І що робити.

- Боротися. за те, щоб соціум був не примітивний. Подавати їм руку допомоги, а не опускатися вниз.

- Перший урожай - він дістав пакунок. - і яка ж це допомога, одурманювання розуму.

- Одна з цих геномодифікованих рослин продукує інсулін, інша дає сильне знеболювальне, третя - антибіотик, що в наших умовах дуже важливо.

Глава 11

— Мені здається, що ви, докторе Ніжна, і Кухарчук — ще ті зануди. Не хочете брати від життя задоволення. От я зустрів Дарину. Вона в чомусь права: не можна жити самими планами й дисципліною. Треба ще й отримувати від життя задоволення.

Ніжна довго дивилася на хлопця, ніби в неї в голові завис комп'ютер.

— Моє задоволення — змінити світ так, як я вважаю правильним. Ця квазідержава Вілецького — посміховисько, яке знущається з людей.

— Я все це вже чув від Кухарчука. Але люди ж самі вибрали таке життя. Їм подобається. Я товстий хлопець, мало рухаюся, але бачу, що люди задоволені тим самим пивом. Може, їм просто треба більше пива, безкоштовних видовищ — і вони будуть щасливі.

— Вони задоволені тим, що їм нав'язали як задоволення. Пропаганда формує потреби, а потім сама ж їх задовольняє. У соціальній помийці не виховують людину — виховують споживача. Вілецький не розвиває в людях здатність мислити, а перетворює їх на інструменти системи, на гвинтики. Потрібна чистка.

— Але якщо їм цього достатньо?

— Достатньо для чого?

— Для того, щоб бути щасливими.

— Щастя не може бути лише задоволенням потреб, які тобі сформували. Інакше достатньо буде правильно керувати потребами — і ти отримаєш щасливе населення.

— А хіба це не те, що робить Вілецький?

— Саме це.

— Тоді чому ти хочеш зробити навпаки, але теж змусити людей думати правильно?

Ніжна на мить замовкла.

— Я не хочу, щоб вони думали правильно. Я хочу, щоб вони могли мислити.

— Але якщо вони мислитимуть і дійдуть не до твоєї філософії?

— Тоді вони повинні мати можливість помилитися.

— А ти ж казала про чистку.

— Інформаційна чистка — не те саме, що примус до думки.

— А як ти тоді збиралася її проводити?

Ніжна подивилася на нього вже уважніше.

— Я була за радикальне рішення цієї проблеми.

— Тобто силою?

— Так.

Михась помовчав.

— Це якось не дуже схоже на свободу.

— Свобода не означає відсутності примусу. Людина може бути вільною від одного примусу й підкорятися іншому, не усвідомлюючи цього. Воля виникає тоді, коли людина розуміє необхідність власної дії.

— Знову це твоє «розуміння необхідності». Я три місяці читаю книжки й досі не можу зрозуміти, що саме я маю необхідно розуміти.

— Причини власних вчинків.

— Я боюся діяти, бо мама мене за все сварила. Постійно казала: не лізь, не чіпай, не встрявай у халепу. І тепер я ніби чую її голос у собі, коли думаю. Деякі думки навіть не відчуваються моїми.

— Тоді ти живеш не лише власною волею.

— І як мені її знайти?

— Знанням.

— Знову книжки?

— Не всі книги є правдою. І не всі ведуть до істини.

— От саме. Прочитаю одного — здається, що він усе правильно пояснив. Прочитаю його критика — і вже не знаю, хто з них дурень.

— Ти шукаєш не того.

— А кого?

— Не людину, яка скаже тобі, що думати. Тобі потрібен принцип, від якого можна почати перевіряти думки.

— І який же принцип?

— Те, що все перебуває в русі. Все змінюється. Матерія, суспільство, людина, навіть думка. Немає застиглого світу, який можна раз і назавжди описати.

— Це я вже якось зрозумів. Про щось таке я вже десь читав — не пригадаю навіть де саме.

— Ти читаєш уважніше, ніж я думала.

— Не хвали мене завчасно. Я ще половини не розумію.

— Розуміння приходить через практику.

— А якщо я зрозумів неправильно?

— Тоді життя покаже помилку.

— Життя?

— Дія. Ти дієш, отримуєш наслідок, порівнюєш його зі своїм уявленням про світ і змінюєш уявлення.

— Тобто філософія — це не просто знати правильні відповіді?

— Правильних відповідей недостатньо. Знання, яке не змінює твоєї дії, залишається інформацією.

— А якщо дія теж неправильна?

— Тоді ти отримуєш досвід. Досвід, якого саме читанням не здобудеш.

— А якщо через неї хтось помре?

Ніжна не відповіла одразу.

— Тоді наслідки стають незворотними.

— Оце мені вже не подобається.

— Реальність не зобов'язана тобі подобатися. Вона така, яка є, і з цим доводиться рахуватися.

— Ти зараз звучиш як Кухарчук.

— Можливо.

Михась усміхнувся.

— Значить, ви обоє зануди.

Ніжна проігнорувала жарт.

— Ми не мислимо окремо від інших людей. Як комп'ютери в мережі, ми постійно передаємо інформацію від мозку до мозку. Наше знання — колективне. Один відкриває те, чого не знав інший, третій перевіряє, четвертий спростовує. Так людство розширює своє бачення світу.

— А якщо багато комп'ютерів заражені вірусом?

— Тоді помилка поширюється швидше за істину.

— І тому потрібна чистка?

— Тому потрібне очищення системи знань, а не покарання тих, хто помиляється.

— А хто буде чистильником?

— Той, хто бачить помилку.

— А якщо він сам помиляється?

Ніжна знову замовкла.

— Тоді помилка очищає сама себе.

— Як?

— Через зіткнення з реальністю.

— А якщо він спочатку застрелить усіх, хто з ним не погоджується?

— Тоді він знищить систему перевірки власної помилки.

Михась замовк, ніби щойно почув щось, чого краще було б не чути.

— Тобто система сама себе й знищить.

— Не поспішай радіти.

— Я й не радію. Мені від цього чомусь моторошно. Просто мені здається, що якщо дати людям технології, у них буде більше вільного часу. Може, вони самі почнуть розвиватися.

— Не почнуть.

— Чому?

— Тому що вільний час не створює свободи. Він лише збільшує можливості. Людина може використати їх для пізнання, а може — для виробництва ще більшої кількості пива.

— І видовищ.

— І видовищ.

— Ну, а якщо їм подобається?

— Тоді вони будуть виробляти ще більше пива й видовищ, поки сильніші не почнуть використовувати слабших заради власного задоволення. Потім виникне боротьба за ресурси, боротьба за владу, війна.

— Тобто ти думаєш, що без філософії люди самі не впораються?

— Не впораються.

— І тому ти хотіла застосувати силу?

— Так. Я була за повалення уряду Вілецького силою й за насильницьку асиміляцію людей філософським ученням.

Михась насупився.

— Але якщо ти змусиш людину бути мудрою, вона ж не стане мудрою.

— Не одразу.

— А як тоді?

— Примус може змусити людину почати діяти інакше. Подальша практика може змінити її мислення.

— А може, вона просто навчиться вдавати, що погоджується.

— Може.

— Тоді ти отримаєш ще одну систему Вілецького. Тільки замість пива люди питимуть філософію.

Ніжна ледь усміхнулася.

— У цьому ти маєш рацію.

— Серйозно?

— Не звикай.

Михась помовчав, а потім сказав:

— Але при відкритій війні загине багато людей. Ти готова йти на такі жертви заради філософської ідеї? Я ж можу бути одним із тих, хто помре. Вілецький оголосить мобілізацію, і люди підуть воювати із сатанинською сектою. Вони будуть помирати, думаючи, що потраплять у рай. Для них їхня свобода і воля теж щось означають.

— Так має бути. Все, що не дає розвитку, зрештою повинно загинути. Люди не можуть вічно жити в застої. Все рухається, все змінюється. Скільки б Вілецький не намагався зупинити соціальний рух, його плотина все одно рухне.

Ніжна на мить задумалася.

— Клятий бобр.

Михась хмикнув.

— А про Дарину так і не поговорили.

Глава 12

Спортзал зустрічав Михайла величезним постером з бодібілдером, який чомусь був схожий на молодого Порошенка. У руках в атлета була баночка з-під таблеток. Внизу містився напис: «Анаболіки — це шлях до успіху — купуйте продукцію компанії Анаболіксистемжим, і Ваші м'язи будуть прекрасними».

Адміністратор, полька Лінда, блондинка з яскравим темним макіяжем і пірсингом. Тіло спортивне, мускулисте, голос грубий, майже чоловічий. Багато татуювань. На передпліччі — вицвіле татуювання дати, яку вона нікому не пояснювала; хтось із завсідників клубу казав, що це дата смерті її друга, молодого хлопця, який помер від серцевого нападу. Він підіймав лежачи на лаві аж 300 кілограмів, але помер рано через проблеми зі здоров'ям. Інше татуювання — «Краще 30 років тигром, ніж 100 поросям».

— Для військових знижка, двадцять процентів. — Так, я зачислений у добровольці, — Михайло дістав своє посвідчення. — Хімію, яку брати будете? — Вона почала перечислювати назви препаратів. — Я ні. Я ніякої хімії не вживаю і не хочу. — Значить, натурал. — Я люблю дівчат, але простіших. Так, хлопці мене не цікавлять, я натурал. — Спортсмени є натурали і хіміки — ті, хто приймає допінг, тестостероноподібні препарати. У натураху будуть погані результати, анаболіки треба, тоді все нормально, м'язи швидко ростуть. Будеш тільки даремно себе мучити. Але не ти перший, хто не йде в ногу з часом, з прогресом. — Я виріс у селі, для нас техносекта — це зло, — Михайло розгубився і не знав, що казати. Перше, що він подумав: «Це, напевне, дорого».

Михайло взяв ключі від роздягалки й пішов за адміністраторкою. Більше вони не починали розмови про застосування препаратів.

Тренер показав йому базові вправи, прогнав по тренажерах і навчив правильно працювати з вільними вагами. Останнє в Михайла не виходило, і він постійно на нього кричав.

— Слабак. Ти так тільки спину собі надірвеш і травмуєшся. Он бачив, скільки хлопців тут піднімають? Працювати треба над собою. Геть зажирів. Тобі треба радикально пройти курс анаболіків, щоб хоч щось із себе представляти. Тільки пиво, напевне, п'єш. Нічого важкого до рук не береш. На дівчині захекаєшся за двадцять секунд.

Це було неприємно — не так фізично, як тим, що крик виявився продовженням тієї ж розмови біля стійки, тільки без Лінди.

Це змушувало хлопчину в собі розчаровуватися.

Після душу Михась ще довго приходив до тями в туалеті. Сидів у кабінці. Хотілося плакати.

У туалет зайшли двоє, власник клубу і тренер.

— Що там, новенький? — Зовсім слабенький. — Лінда казала, що хімію брати не хоче, мовляв, буде тренуватися в натуральну. Нам такі не треба. — Портять репутацію клубу. — Репутація — то таке, але подумай сам: за воду платити треба, тобі й Лінді — зарплату, поліції — відкат, Вілецькому — податки. А з натурала прибутку не буде — він і сам скоро кине, і продукцію в нас не братиме, і ще інших підбурить, що можна без хімії. Ось що: дай йому пробник, безкоштовно. Відчує силу — сам за новою дозою прийде. — Зрозумів, буду діяти. Напевне, бідне, але як прижме, то гроші дістане, вкраде, обмане, залізе в борги. Нам яка різниця. — Приведе нових клієнтів — отримає бонус. Все буде пучком. Він не перший.

Михайло почекав, поки чоловіки вийдуть. Зібрав свої речі й направився до адміністраторської.

Лінда попросила його зачекати.

— З Вами тренер хоче поговорити, зачекайте, напевне, дасть план тренувань і харчування.

Михайло вже знав, що відбудеться далі, але все-таки чекав.

Тренер вийшов до нього вже інакший — той самий, що годину тому кричав на нього за стійкою з вагами, тепер говорив м'яко, майже по-батьківськи, наче забув, як щойно назвав його слабаком.

— Слухай, хлопче, не ображайся, але тобі треба над собою ще багато працювати, втім, є шлях пришвидшити процес. Проп'єш курс, і все буде нормально. Я тобі от дам трохи за свій власний рахунок, побачиш, як зразу попре. — І дорогий цей курс? — 300 марок. Повір, це дрібниця, уяви — ти здоровий, з великими м'язами, на дорогій машині, а поряд красива дівчина. Повір, це того коштує.

Михайло дивився на простягнуту руку з пігулками й на мить завагався. Думки в голові змішалися. Мамин голос говорив: «Це зло». Ніжна говорила, що варто в житті діяти, але результат дій інколи плачевний, крик тренера перевершував їх всіх, бажання влитися в колектив й бути таким, як всі. Сильним та струнким.

Михайло взяв таблетки й поклав їх у рюкзак.

Цілу дорогу він вагався, чи розповідати Кухарчуку, або ж, як казала Ніжна, просто діяти й побачити, що буде. Але якщо результат — труп, то це безповоротний результат. Спитати поради в наставника варто. Де ж брати ті гроші? Не буде ж він красти, а заощадити — то теж важко. Уявив, як веде в спортклуб Дарину і пропонує їй ті ж таблетки. Вона погодиться, женеться за всім яскравим, швидким. Досить скоро біля татуювання з морозивом у дівчини з'явиться тату тигра, що полює за поросям.

Глава 13

Михайло склав парасольку, заходячи на кухню. У повітрі пахло розпеченим оловом і каніфоллю — Кухарчук сидів за столом, схилившись над платою при світлі настільної лампи, і займався якимось паянням. — Артефакти старого світу можна ще відновити, і вони служитимуть нам. — Знову ходив по барахолці? — перепитав Михайло. Кухарчук лишався спокійним, хоча його ледь висмикнули з мікросвіту. — Ти ж торочив про телефон. Я знайшов хорошу модель. На ньому можна читати й дивитися кліпи. — Це як? — Зараз усе йде в дзвінках або примітивному тексті, колись пропускна здатність інтернету була вища. Відео, музика, не примітивна мономузика. Такий собі формат мп3. — Ще б ти мені музику дозволив слухати. У тебе в голові одні філософи. Але ж я не ти, я в Ніжну не закоханий. — Людина має рости не тільки тілом і розумом, а й почуттями, а це мистецтво. Там свої катарсиси ні на що не схожі. Але все-таки фільми теж можна подивитися. На барахолці продають флешки. На них уже записана інформація. Чиста контрабанда, я тобі так скажу. Приходиш у підвал, там сидить чоловік зі справжнім робочим комп'ютером. На смітниках по шматочках шукають деталі, а головне — жорсткі диски. Усі ці хмарні сховища згоріли під час кібератак. — Що згоріло? Ніжна щось говорила про комп'ютери. — Бібліотеки знань і розваг, — пояснив Кухарчук. — Розваги я люблю. У місті їх багато, тільки от ви б мені ще й грошей на них давали. А то дресуєте, як собаку. — Не дресую, а виховую. Але зі спокусами теж потрібно бути знайомим, інакше вони тебе легко зламають, а саме лише табу й страшилки виявляться неефективними. — О, щодо спокус, — Михайло не вагався, — мені тренер дав ось це. Анаболіки, допінг. Він поклав таблетки на стіл, поруч із розпаяною платою. — Тобі варто знати про побічні ефекти цього лайна, — Кухарчук відклав паяльник і скривився. — От і почалися вже страшилки. Щось там у спортзалі я їх не побачив. Ходять усі такі здорові, м'язисті. Я тільки один недолік бачу, це ціна в 300 марок. А красти в тебе і в Ніжної не хочу, чи бігати й шукати для тренера нових клієнтів. Мені вже й тут вистачає бути хлопчиком на побігеньках. Вони тільки за гроші говорять. Я підслухав в туалеті розмову тренера з власником. Той взагалі товстий дядько. А тренер його боїться. Не хоче звільнення. От все ті таблетоси продають. — Людина розвивається всебічно. І прийнявши пігулку, ти отримаєш тіло, але втратиш ментальний стрижень. — Чого? Який ще пісюн? — М'язи ростуть, коли ти даєш їм роботу, нормально їси й даєш відпочинок. З характером приблизно те саме. Мозок теж перебудовується під те, що ти постійно робиш: повторюєш думки, вчишся, переживаєш, приймаєш рішення — і поступово прокладаєш у ньому свої дороги. Потім ними вже ходиш майже автоматично. Тому рости треба в трьох напрямках: тіло, мислення й почуття. Для цього є спорт, філософія та мистецтво. — А як же ті хлопці зі спортзалу, з вигляду ж вони сильні. — Сильного поборе емоційний, емоційного — розумний, розумного — сильний. Камінь, ножиці, папір. Згадай свого тренера: здоровило, а перед власником зали мовчить і слухається, бо той тисне на нього грошима й криком, — це емоційне вміє забороти силу. А власник боїться того, хто прорахує наперед, коли він блефує, а коли ні, — розумного не залякаєш криком. — Не факт, що я взагалі розумний. Але й дурним себе поки що не вважаю. — Тому я думаю, ти зробиш правильний учинок. — Добре, може, твоя правда. У смітник ці таблетки, і я більше в той спортзал не ходжу. Тренер кричить, я не можу сконцентруватися. Буду сам вивчати вправи за підручником і працювати вдома. — Ну, я ж можу допомогти, можливо, пошукаємо якогось кращого тренера, який має, крім фізичної сили, ще й емоційну. Звичайно, це буде дорожче, ніж базовий набір. — Поки сам не розберешся, то ніц не вийде. От він мені все: тренажери — гімно, бо не дають навантаження на стабілізаційні м'язи. А я так скажу, що в розумі, напевно, такі самі є. І як одну справу вивчиш, то вже й інші стають зрозумілішими. — Так, Михайлику, усе повільними кроками, без поспіху. Я не раз перевтомлювався, а потім, здається, в армії спав по чотири-шість годин, — це виснажує, перетворюєшся на собаку. Краще дотримуватися режиму. Я тебе з усім цим заганяв.

Кухарчук відклав паяльник остаточно, витер руки об ганчірку й пошукав щось у кишені пальта, що висіло на спинці стільця. — Тепер можеш бути на зв'язку з друзями. Львівська мережа вже встановлена. Я тебе навчу ним користуватися. — Він поклав на стіл телефон, поруч із таблетками, які Михайло ще не встиг викинути. — Тут є кілька фільмів, кліпи різних виконавців, навіть ігри. Але пам'ятай: бути кращим в іграх не означає бути кращим у житті. Бо життя — головна гра. Спорт має дати тобі більше ніж ти йому.

Глава 14

Кожна людина — всесвіт, і розмова між двома всесвітами — це щось унікальне. Вони зіштовхуються, руйнують рух галактик один в одного й створюють нову конфігурацію існування. Це призводить до пришвидшеної еволюції, революції мислення й почуттів.

Цілковитий ідеал — це смерть, адже в ньому все незворушне й передбачуване. Люди без слабкості не мають характеру і є стерильними.

Ціла група Служби Безпеки ГВНР шукала формулу ідеального чоловіка, аби створити суперагента, що втереться в довіру до Анет. Маса літератури, консультації з колишніми професорами, з яких уже сиплеться пісок, книги й соціальні дослідження — заради однієї операції: спокусити Анет і змусити її зрадити свою наставницю. Комісія вивела ідеальний зріст, тембр голосу, навіть оптимальну кількість компліментів на хвилину розмови — так, ніби кохання можна замісити, як бетон, за перевіреною рецептурою.

Нарешті агент 067 був готовий для виконання надважливої місії.

Голубоокий блондин під'їхав до Будинку милосердя на білому електромобілі. У руках у нього був букет зі 101 трояндою.

Він рухався у бік Анет.

— Я вдячний, що ви допомогли моєму дядькові, у нього були такі страшні болі, а тепер він може продовжувати працювати. П'ятдесят років — не той вік, щоб іти в техноцеркву за спасінням. Він волів передати свій досвід нам, родичам. Все ж таки рідні гени. А це вам букет. Сто троянд тут справжні, і одна штучна. Я завжди думатиму про вас, поки не зів'яне остання.

Агент передав букет дівчині й поправив свій золотий годинник з діамантами. Йому не треба відповідати на питання, де він працює, — і так зрозуміло, що не бідний.

— Анет, я закохався у вас тоді, ще з першого погляду. Від вас йде якась таємнича енергія. Ви унікальна людина. Не така, як усі інші жінки. Ми маємо піти на побачення, інакше це буде образою для мене, і я не зможу цього пережити. Все це прекрасне життя без вас не має змісту.

— Ну що ж, добре, можемо спробувати. Я думаю, це буде цікавий досвід, — Анет зовсім не розтала і поводилася, як завжди, ніби їй таке пропонують щодня.

До кафе з верандою в центрі Львова Анет привезли автомобілем.

— Вибачте мене, — почав агент 067, — я аж ніяк не міг сам вас забрати. Зрозумійте, справи компанії мого батька… Я віце-генеральний директор. Там контракт на мільйони марок, і я змушений був усе проконтролювати. Але жодної секунди не переставав думати про те, яка ви прекрасна. Як тільки звільнився, одразу на крилах кохання полетів до вас.

— Це добре, — кивнула Анет, поки 067 цілував їй руку.

— Присідайте за столик. Чого бажаєте? Кальян, просеко, устриці?

— Чай з бергамотом і сирник по-львівськи.

— Значить, чай з бегемотом, — засміявся агент. Операція вже пішла не за планом. П'яну людину легше спокусити, як кажуть, «накачати і завалити». — Точно не будеш ніякого мартіні, мохіто?

— Нє, не моє. Трюфельну цукерку можна.

— З коньяком.

— З коньяком, я поки ввічлива. Але не давайте.

— Ну раз чай, значить чай.

Агент дав знак, що план А провалюється, й тоді на кухні вже почали план Б і підмішали в чай Анет наркотичну речовину, аби та почувала себе вільніше й більше.

067 присувався ближче до Анет і намагався встановити тактильний контакт як запоруку спокуси близькості — взяти її руку в свої руки. Дівчина не давалася. Ну нічого, зараз наркотики подіють і вона розслабиться.

Після декількох ковтків чаю розум Анет почав туманитися, і вона стала на диво балакучою, її важко було спинити, і вона перестала себе контролювати.

— Розумієте, мені потрібна саме така дружина, як ви. Красива і розумна, — лестив агент.

— Вам потрібна трофейна жінка, аби ви нею хвалилися своїм друзям. Ні, не особистість, а ще одна річ у вашу колекцію. Як і будь-якому колекціонеру-перфекціоністу, вам цього буде не достатньо. Ви шукатимете коханок, вас володітиме бажання володіти тим, що мають інші чоловіки. Весь свій час будете тратити, аби звабити чужих жінок. Ні, і цього вам буде мало, ви ж і послугами повій скористаєтесь. Ви мені — букет, і вони вам.

Агент завмер із чашкою на півдорозі до рота. Усмішка ще трималася на обличчі, але вже не діставала до очей.

— Що ви таке говорите, для мене головне діти і сім'я. Мої прекрасні гени, ваші прекрасні гени — ми матимемо ідеальний продукт.

— Це так смішно й весело. Ніби я — верстат з виробництва дітей. Добре, що хоч на хатню робітницю перетворити не хочете.

— Діти — це головне для життя, для його продовження. Виживає сильніший.

— Ні. Люди — це ті, хто може пристосуватися до умов. І не потрібно виживати, — уже сп'янілим голосом відповідала Анет, — потрібно процвітати вже сьогодні. Мої думки і відчуття існують сьогодні. Так, вони пов'язані з минулим і створюють майбутнє, але сьогодні має найбільше значення. Я не можу прорахувати, що буде, я не можу змінити минуле. Хтось хоче увічнити свої гени, хтось — ідеї. Як на мене, ми і так безсмертні й проживаємо одне й те саме життя по колу, і треба дбати, щоб воно було наповнене змістом зараз…

— Ви так говорите, я чув, що ви були в секті і не можете мати дітей, це напевне так. Ви втікаєте від можливості продовжити себе в майбутньому.

— А зміст? Через тисячу років гени так перемішаються, що не стане зрозуміло, хто чий нащадок. Еволюція ідей така ж детермінована, як еволюція тварин — від одноклітинних до мислячих соціальних істот. Інакше бути просто не може. Всі ці філософські знання й погляди можна вкласти, як елементи в таблицю Менделєєва. Я не бачу змісту переживати за все це, крім страху смерті. А страх смерті — вибачте, це страх життя. Єдине, через що ви хочете дітей, — це ваш капітал, щоб передати його комусь, хто буде вихований, як ви, й робитиме те саме. Ця мертва праця стала для вас змістом життя. Я ж живу не для того, аби працювати, а працюю, аби жити. В цьому в нас з вами різниця.

Офіціант пройшов повз, і Анет провела його поглядом, ніби щойно пригадала, де перебуває. Відпила чаю. Заговорила знову, вже тихіше.

— Але ж якщо не виховувати дітей, вони не будуть такі ж, як ви, — спробував агент повернути розмову в безпечніше русло.

— Після відставки наші утворюють колонію, і діти там спільні. Ми всі їх разом вчимо, але світ змінюється, і з ним змінюються й погляди людей. Це до речі те, через що Ніжна посварилася з третім колом.

— Ніжна посварилася, і її вигнали?

— Ну не прямо вигнали, її попросили. А я мусила з нею йти, як її учениця. — Анет зовсім розвезло. — Ми працювали над штучним інкубатором для дітей. Ніжна бачила в цьому рішення нашого кадрового голоду. Уявіть, 50 тисяч дітей за цикл. Без жодних випадковостей спадкових хвороб. Потім ідеальне дитинство. Імператор виступив проти. Ніжна не остання у вищому колі, вона третя претендентка на трон. Але колегія була проти неї. Вона погодилася з рішенням імператора. Якби її пропозиція стала дійсністю, ми могли б замінити всю біомасу новим чистим листком. Без оцієї вашої спадковості. Ні в генах, ні в ідеях.

— Це просто жахливо. Вона небезпечна.

Анет замовкла на секунду, ніби прислухалася до чогось усередині себе. А тоді розсміялася — уже іншим, гострішим голосом, ніж досі.

— Ага, як це — бути могутнім у своєму суспільстві й усвідомити, що всіх вас можуть стерилізувати, знищити просто за декілька років, прямо як індіанців в Америці колонізатори? Найцікавіше, що навіть після цієї інформації ти продовжиш експлуатувати свій народ і гризтися з іншими представниками еліти. Ти для мене просто тубілець у брязкальцях. Смішно: я була бідною дитиною, виросла в сиротинці, не бачила нічого, крім дитячої праці. А зараз я представник вищої цивілізації. А ти — тубілець, — вона почала сильно сміятися. — Чому ви не здаєтеся, у вас же шансів немає? Чому не асимілюєтеся, та й усе?

— Ти божевільна.

— А ти мене чимось опоїв. Але свідомість сильніша, ніж твоя отрута.

Анет написала повідомлення Михасю ще 20 хвилин тому, що в неї неприємності і щоб він її врятував. Хлопець не барився. Раз друзі в біді, потрібно поспішати рятувати, діяти. Він нічого не казав Кухарчуку. Схопив ключі від байка з коляскою й помчав на ринковий майдан, навіть не задумуючись про патрулі поліції, що можуть перевірити його документи. Дістав купюру в 100 марок, поклав у верхню кишеню. Це й буде його посвідчення водія.

Він мчав, що було духу.

Анет побачила мотоцикл. Випросталася, швидко змахнула з обличчя ту гостроту, що щойно лунала в голосі, — знову легка, знову грає роль.

— Нє, дорогий мій тубільцю, залишаю тебе з твоїм бубном. Он який гарний хлопчина на мотоциклі, їду з ним в захід сонця.

Голова СБ ГВНР поспішав на доповідь у кабінет Вілецького. Його всього трясло.

— Операція «Амур» провалена.

— Агента розкрили?

— Гірше, він одразу пішов до посольства техносекти й вступив туди. Боюся, у нас витік.

— Бля... який же ти дурний, як я міг тебе призначити головою.

— Ну…

Обоє згадали про хабар.

— Ну, є щось хороше в усьому цьому?

— Боюся, новини не втішні. У техносекті новий прорив, вони можуть клонувати людину. Для них тепер робоча сила не проблема.

Глава 15

Спальня Вілецького вже давно перетворилася в його особистий кабінет. Багато різьблених меблів. Якби це побачив Кухарчук, він би скрикнув: «Це не практично, це ж пилозбірники, як їх прибирати».

Велике ліжко, де часто бували цілі вечірки з декількома жінками, інколи і чоловіками. Вілецький волів пізнати всі радощі життя до моменту смерті.

Цього разу все було скромно: три молодиці розливали вино в пеньюарах. Одна з них, чорнява, з обкусаними нігтями і поглядом, який завжди знаходив, куди вклинитися першим, сиділа найближче до столика з документами — наче випадково.

— Не час, не час, дівчатка, Батьківщина в небезпеці.

— Що ти знов, випий віагри і все буде нормально, — відповіла одна з молодиць.

— Секретарко, швидко беріть друкарську машинку і готуйтесь вести стенограму наради, поки я розумію, як діяти. А ви, мої любі, допомагайте. Міністри зовсім дурнуваті, сам винен, понабирав за хабарі. Але ж вас я обрав зовсім за інші принади, ви мої майстрині інтриг. Вам, мої рідні жінки, я довіряю долю Батьківщини, і головне — свою.

— Так, що ж уже таке сталося? Знов якась опозиція?

Вілецький налив собі, не поспішаючи, наче сам себе змушував це сказати.

— Гірше.

Пауза.

— Секта. І клята Ніжна.

Чорнява перестала розливати вино.

— Вони можуть тепер клонувати людей.

І уявіть, це буде зовсім не мій матеріал. А було б усе ідеально, якби в кожній державі був фюрер Вілецький. Я так сумую за старими часами, коли держава була верховною в усьому.

— І що ж так сталося?

— А те й сталося — війна. Транснаціональні компанії діяли схоже як секта. Забирали ресурси в народів, заганяли мільйони робітників на свої підприємства в країнах третього світу, а самі займалися технологіями. Але вони були розділені, в них не було одного центру дій, і ось вони за ті ресурси, за тих людей-рабів посварилися. А далі — ось вона, війна й падіння.

— А секта не може так само посваритися?

— Там один імператор, одна ідея, і в них усе загальне. Ніяких тобі акцій підприємств, один моноліт. Опозиція просто веде суперечки в їхніх органах. Уявляєте, ти навіть не можеш покластися на лояльних корупціонерів. Кожен має свою думку, і рішення приймаються за компетенцією, згідно із запитами самих сектантів. Не можна ось так узяти й одним рішенням усе владнати. Цей Імператор хоче і нам нав'язати таке рішення. Для нього політика — це не воля сильного над слабким, а ще одна технологія. Ботанік.

— Любчику, чому ти цим усім так переймаєшся?

— А якщо вони переможуть, якщо піднімуть повстання, як у Московському секторі, й почнеться асиміляція? Ми з вами потрапимо в табори для промивки мізків. Я більше не зможу вас виховувати, мої учениці, в нашому дусі. Вони хочуть розірвати наш духовний зв'язок.

— Тоді потрібно нашу ідею протиставити їхній. Це дуже розумно, я можу звернутися до народу.

— Та ні, впровадити шпигунів, подавити їх зсередини морально, — сказала стенографістка.

Канцлер підніс медаль до пеньюару брюнетки.

— Нагороджую. За вірну службу.

Він відкрив вікно й дивився на нічний Львів, сяючи своєю гідністю на містян.

— Нам потрібен націоналізм як головна й основна філософська концепція існування ГВНР. Свобода волі — це було гарно, ніхто не ліз у наші справи. Але тепер нам потрібно готувати людей до боротьби проти техносекти.

Чорнява спохватилася й запально почала видавати перли думки.

— Всі хочуть похвали й соціального схвалення. Ми перенесемо їхню індивідуальну гординю на новий щабель, на суспільне схвалення. Вчора він був п'янчугою і ніким. А сьогодні герой для народу. Й потрібно лише одне — померти в боротьбі за нас, проти цієї сатанинської секти.

— У кожної нації має бути лідер, — Вілецький дивився в дзеркало, — батько нації. Той, хто її створив як ідею й дав ідентифікацію мільйонам, і заради цієї культурної ідентифікації вони будуть готові пожертвувати всім, а ще має бути єдиний спільний ворог. І він у нас є. Техносекта .

— А що ми скажемо елітам, вони не такі дурні, як ті, хто знизу, знизу люди риються в землі й думають про землю та те, що їм батюшка в неділю розказав. От прийшов батюшка, розповів, а далі сапають бур'яни і розмірковують про його мову. Це все легко. А от як з купцями, власниками фірм, чиновниками — в них праця складніша, думають вони інакше. Ці навіть змовитися можуть. Купецький синдикат у Тернополі минулого року вже пробував — цілий гурт купців домовився придержати поставку м'яса, щоб підняти ціну перед постачанням у столицю. Заробили на цьому і скинули там тутешнього польового командира. Тепер у них тріумвірат із трьох найбагатших родин. Суть для людей, звичайно, не змінилася, — додала Садова.

Вілецький звик звати її просто «чорнявою», хоч насправді знав і прізвище, і те, звідки воно взялося. Рід Садових до війни був заможним і впливовим. Вони навіть отримували освіту за кордоном. Численні сутички знищили майно й державу як опору їхнього права власності. Почався переділ, у якому участь брали у першу чергу військові та бандитські угруповання, а от колишні чиновники й підприємці були поховані в землі, як батько і дід Садової. Вілецький зневажав дівчину і саме через це взяв її у свій гарем, аби показати, хто тут зверху. Її вихованість, начитаність й спосіб мислення йому не подобались, але приносили користь.

— В цих є свій інтерес вижити. Вони будуть прикидатися, що вірять. Для цього в нас є силовики й чиновники, нехай їх кусають і не дають жиріти. Я призначаю багатих, ними не стають, я вирішую, хто розбагатіє, хто збанкрутує.

Чорнява налила собі ще вина, не поспішаючи, ніби зважувала, чи варто перебивати.

— А хіба не простіше торгівців просто купити, як і міністрів?

— Купити можна одного, двох. А коли їх сотні й у кожного своя фірма — тоді це вже не хабар, а союз проти мене. Ні. Ми нормальні пацани проти ботаніків, і якщо переможуть ботаніки, то нас не буде. По суті вони і є нація, а ті селяни — це овечки. Тварини, на яких тримається нація. Підживимо їхнє почуття важливості. Те, що їм не доведеться служити в армії, вже привілегія. Армія ж по суті своїй — тюрма, але тут тебе ще й постійно хочуть убити.

— Але тоді між міщанами й селянами та робітниками буде конфлікт?

— Це не важливо, важлива лише лояльність, а вона будується на гордині й жадібності — головних чеснотах цих людей, які вони виховують у собі з дитинства. А ще лицемірство: кожен, виходячи з дому, надіває маску для людей, і рідні впевнені, що знають справжнє обличчя людини, але навіть перед рідними ці безликі створіння залишаються в ще одній масці. Їхня безликість і дає мені владу над ними. Я чудово розумію, що вони самі себе ненавидять.

— Як же міністри?

— О, в цих крім жадібності нічого немає, ці взагалі потвори, адже в нашому світі тільки такі й здатні прийти до влади. А якщо хто й починав з добрими намірами, врешті-решт крок за кроком знищить себе — як наркоман у речовинах, так чиновник у хабарях. Він уже не бачить людей, він бачить, що в кабінет увійшов конверт з грошима, для нього азартна гра: скільки йому зараз дадуть. Він заради цього азарту й живе. А підготовка до війни — це багато конвертів.

— Так, але тоді зброя буде поганою, забезпечення армії ніяким.

— Знаю, — шикнув Вілецький, — але втрата контролю над своїм урядом ще гірша. Ось візьму я чесних чиновників, і вони тоді що? Ну протягнуть на патріотизмі й націоналізмі місяць-два, а далі почнуть співчувати народу, розбиратися в змісті війни, її причинах, — і маєш ще одну секту, як то колись казали про комуністів.

— Комуністів?

— Так, найгіршу з ідей, де немає свободи особистості, нації, грошей, ніхто не володіє землею і заводами, усе ніби стає загальним. Я не можу навіть уявити цього. Це утопія.

— Так, але техноцерква живе за схожими принципами, — помітила Садова.

— Та ні, що ти таке вигадуєш? У комунізму — червоний прапор, є серп і молот, а техноцерква ходить у сірих балахонах та білих костюмах. У них герб — знак вічності, чорний на білому тлі. Це не те, щось не те.

Чорнява промовчала, лише крутила келих у пальцях, дивлячись не на нього, а на вино.

Глава 16

Дарина запросила Михайла тусити з її друзями. Вони були всі одягнуті в чорне, з яскравим макіяжем. Називали себе готами. Михайло явно не вписався в цю субкультуру, але його під протекцію взяла Даринка.

Десь позаду двоє хлопців возилися з переносною колонкою, купленою на барахолці, з якої рвався важкий бас. Явно фонотека не була великою.

Хтось пускав по колу цигарку, пахло солодким димом і чужим парфумом.

— Це наш прайд. Тут майже всі з нашої вулиці, чиї батьки тримають торгові лавки. Батьків сердить весь цей, — вона показала повітряні лапки, — маскарад.

— Тобто ви все одно вдягаєтеся, спираючись не на свій смак, а на смак батьків, тільки навпаки. Ніби доводячи їм, що ви не поділяєте їхньої думки.

— Ти не розумієш, ми за допомогою одягу один одному кажемо про своє ставлення до життя.

— Тобто до стосунків з батьками, які є для вас життям, — поправив Михайло.

— Ти невиправний зануда. Напевне, одягаєшся, як це воліє твій наставник.

— Я з ним не сперечаюся ні одягом, ні поведінкою. Він любить практичні речі, котрі легко прасуються, приємно носяться. Я думаю, це логічно.

— Бути сірим — це логічно. Фу.

— Ну тоді я дістану одяг різнокольоровий, щоб виділятися на фоні вас і не мати такого ж стилю, як Кухарчук. Ці кольори хакі, можливо, теж не супер і не виражають мою сутність. Я хочу оранжевий і салатовий кольори.

— Це вже краще, — Дарина засміялася.

— От тільки схудну. Святковий одяг — це добре, але коли я втрачу вагу, він висітиме.

— Худнути навіщо? — Дарина дивилася на нього з відразою.

— Щоб бути здоровим, подобатися дівчатам.

— Ти мені й таким кабанчиком подобаєшся. Моя мама хоче посадити мене на дієту, але не через здоров'я. Хоче, щоб я вдало вийшла заміж. Треба бути худою «соскою», щоб сподобатися чиновнику чи бізнесмену, вищому за статусом.

— А як же я? — перепитав Михайло, і в його голові думки про помічника й співвласника магазину морозива вмить були закреслені червоним чорнилом. Тепер це тусування потрібно було сприймати просто як невинну забаву.

— Маман каже, що гроші — це найважливіше в житті. Коли вони є, можна не працювати і постійно розважатися, мати все, чого хочеш. Але я чомусь худнути не хочу. Потрібно бути зручною дружиною, щоб не потрапити в немилість. При розлученні багатій жінці два шляхи: монастир або бордель.

До Дарини і Михайла підійшли двоє хлопців. Один з них — здоровий, кремезний. Другий на фоні першого виглядав, як чау-чау на фоні бультер'єра.

Почав чау-чау.

— Ярослав. Дуже приємно. Ти не місцевий, я бачу. Я тут, у Львові, народився. Я львівський. Це моє місто. Я цим пишаюся.

— А я народився в суботу, — відповів Михайло. — Значить, субота — то є мій день скрізь у світі. Поважай суботу і мене.

— Ярику, здрисни зі своїм псевдонаціоналізмом, — буркнув на нього бультер'єр.

Ярослав закусив губу, ніби хотів щось відповісти, але тільки коротко зиркнув спідлоба й мовчки відступив на крок, туди, де стояла Дарина.

— Я Мирослав. У мене до тебе, новенький, є розмова. Відійдемо на секунду.

Стало зрозуміло, що фізична сила в підлітковому русі грає роль. Ярик навіть не пікнув і залишився з Дариною, а кремезний і Михайло відійшли вбік, ближче до колонки, де бас глушив половину слів.

— Я Мирослав. Це, по суті, моя тусовка. Ми анархісти. Розумієш, проблема цього міста — це Вілецький. Все тримається на наших батьках, а цей павук просто захопив владу. Предки ж просто бояться.

— А ти не боїшся, — не запитав, а ствердив Михайло.

— Я? Ні. Ми повинні щось із цим зробити, вести підпільну боротьбу і досягнути анархії для міста без цієї державної влади. Не треба вчити яблуню родити, досить її відігнати від неї свиню.

— Ти знаєш, ти цікаво говориш, але я бачу в твоїй мові суперечності. Ти анархіст і ти лідер. Хіба в анархістів не всі мають бути лідерами?

— Ну, хтось же має почати, — Мирослав знизав плечима, і в цьому русі вперше промайнула невпевненість.

— Тоді виходить, що ти просто прикриваєшся цим словом, аби протиставити себе Вілецькому, і мрієш про таку саму владу, як у нього. З іншого боку, я з села і бачив різні дерева. Є щеплені, є дички. Дичка буває хорошою, але рідко, проте вона родить яблука, навіть якщо її не глядіти, щепа ж примхлива. Її потрібно глядіти, обробляти від жуків та хвороб, обрізати, аби вона правильно росла. Серед щеп є різні дерева, але є і лідери. Так, коли виберемо лідера і створимо ідеальний садок, це добре, але завжди потрібен пошук кращого, пошук серед диких дерев матеріалу на щепу, експерименти перезапилення. Це все людина контролює. Тому проблема не тільки в свинях. Свині повинні бути в загоні.

Мирослав мовчав секунду довше, ніж треба було для відповіді.

— Гарно сказано, тільки хто в тебе тоді садівник? Знову хтось один? Це вже не анархія, це просто інший поміщик з добрішим обличчям, — він махнув рукою, ніби відганяв власне заперечення. — Але добре, це деталі. Злодії мають сидіти в тюрмі, тут я з тобою погоджуюся. Мене вбиває вся ця корупція. Я думаю, при владі потрібні чесні люди, такі, як ти і я.

— Дивно, ми один одного не знаємо, а вже чесні. Але я за дружбу. У мого наставника є багато корисних книг. Я їх оцифровую за допомогою телефона і можу скидати текст у мережу. Ти кажеш: «вчити», «контролювати», «шукати кращого». А я кажу: дай людям самим помилятися. Навіть якщо вони посадять криву яблуню. Це і є свобода, того, чого нам не вистачає.

— Але якщо люди почнуть пісяти посеред кімнати, наприклад, бо їм так хочеться? При всій компанії?

— Ну, все-таки ми повинні встановити правила, але всі разом і всі мають погодитися, чи хоча б більшість. Анархія — не безпорядок. Буде колективний орган, який вирішуватиме, що можна, а що ні. Він все контролюватиме.

— Тобто ми все одно відтворимо державу, але вже під іншою назвою. Люди розділяться на партії, фракції і гризтимуться за владу, поки не переможе з них хтось один.

— Хіба ми можемо це знати?

— Я думаю, ми можемо багато уроків узнати з історії. У мого наставника є багато цікавих книг.

— Книги, я думаю, важливіші за дух.

— Філософія кує дух і робить людину сильною всередині.

— Ну так, типу мислити логічно…

— Та ні, не тільки це. Вміти зустріти життєві проблеми й витримати незгоди. Я зараз почав Епіктета читати. Там небагато, але якби кожен це знав, то суспільство було б кращим. І батьки б не боялися так Вілецького.

Мирослав подивився на нього довше, ніж треба, наче зважував, чи варто новенького одразу кудись вести, чи ще придивитися. Потім тільки кивнув у бік гурту:

— Ходімо назад, поки Ярик там не зомлів зовсім.

Глава 17

Дарина обняла Михайлову руку, аби Ярик перестав приставати й розумів, що її вибір остаточний. Ярик, наймолодший у компанії, ще не навчився програвати з гідністю — ще проявляв ревність, але Мирослав тримав порядок у своїй невеликій стаї.

Його батько — колишній командир роти, а нині бакалійщик. Оскільки середня школа давала мало освіти, Мирослав брав уроки в приватних вчителів. Читав Макіавеллі, але потрапив йому в руки ще й Бунін. Ідеї старого світу перемішалися в молодій голові неначе коктейль. Та й вибору життя не давало: Вілецький давно став консервативною силою цього світу, в той же час секта пропонувала техновідповідь, причому ці технології були у всьому: спорті, філософії, мистецтві. Щоб внести щось нове, підліток мав би вчитися, а отже визнати своє підпорядкування і залишити протест та бунт позаду.

В лідера з'явилася дилема: або прогнати Ярика, або знайти йому пару, аби він не рушив весь вайб вечірки. Звичайно, зайняти його тимчасово роботою з організації гурту можна, щоб він відчув свою користь перед іншими, або образа буде рости.

Контролювати інтимні справи підлеглих — це вершина політичної майстерності. Так індуси взагалі змушували одружувати людей за гороскопом. Якщо ж обділити жіночою увагою частину чоловічого колективу, то вони збунтуються і почнуть повстання. У них же фізична сила, і в державі це, можливо, не сильна проблема, а от у невеликій групі це вже відчувається.

Держава — це взагалі максі-тоталітарна секта, де кращі жінки дістаються еліті, обідки зі столу отримують підлеглі, а слабкі й бунтарі мають бути самотніми. Люди ставлять один одному оцінки за зовнішністю та соціальним статусом, і той, у кого низька оцінка, не може претендувати на молодих, красивих, репродуктивно та фізично здорових жінок. Завдяки сексу керівники секти контролюють адептів. Проміскуїтет і є анархія. Але жінка належить тільки собі. Вибирає собі кавалера за власними вподобаннями, і якщо вона не вибере "послєдиша", він залишиться ображеним. Алкоголь і наркотики стають друзями таким чувакам, і вони намагаються сп'янити дівчат. А ще вони прагнуть абсолютної влади, як Вілецький, збиваються в групи й руйнують нормальний стан речей.

Всі незадіяні члени організації — бунтарі, всі незадоволені — небезпечна зброя в їхніх руках.

Анархія гарна у вакуумі. Анархія хороша як мотивація для любителів свободи. Але на практиці? Ми можемо рівно розподілити їжу та одяг, але не статевих партнерів. Хіба суспільство буде виробляти ідеальних людей з ідеальними тілами та душами? А це вже якась техносекта.

Потім вони покинуть тусовку, як несправедливу до них, й почнуть шукати себе деінде.

Батько Мирослава не давав забути, що ці самі закони — влада через страх, торг за лояльність — працюють і нагорі. Але ж це все велика політика: там, нагорі, Вілецький — спільний ворог, тут, у стаї, ходяча проблема — Ярик, поки не знайде собі пару.

Акваріум в океані — ось що така субкультура, ось що такі всі ці маргінальні об'єднання.

З техносектою все зрозуміло: немає шлюбу, немає майна — нема за що гризтися. А ось об'єднанню дрібних торгівців є що ділити. В їхньому акваріумі всі пірані, всі хочуть один одного з'їсти. А може, навпаки: відсутність майна вбиває потребу у шлюбі, діти стають спільними, генофонд — різноманітним. Остаточної відповіді Михайло не мав, та, може, її й не було.

Мирославу просто не подобалося гасло «Армія, мова, віра» від Вілецького.

Але Дарині на всі ці політичні ігри просто все одно, в неї інші принципи життя. Їй подобається вся ця псевдоанархія, бо в ній немає мами.

— Ярику, ходи сюди, — покликав хлопця Мирослав. — Ти ж розумієш, між нами не просто тусовка, дівчата, музло й одяг. Ми по суті цвіт Львова, і від нас залежить, яким життя буде завтра. Маємо розповсюджувати наші погляди, щоб приходили нові люди, нові дівчата також. Багато молодих красивих людей. Наші цілі — не просто попити пивка, як у цих селюків, — він глянув на Михайла, — але й вони нам потрібні. Вілецький обіцяє свободу, але сам став диктатором, техносекта ставить вимоги й не дає останньої зовсім: для них ми — роботи, а їхня філософія — просто програмне забезпечення. Нам потрібно боротися й зміцнюватися. Інакше зміцніє молодіжний рух Вілецького. У них там якісь лекції про героїв війни, яку ми не починали, але від якої постраждали. Нам потрібна своя ідеологія, ось усе, що ми говоримо, треба записати, структурувати, як каже мій репетитор, і передавати іншим — через мережу й друковано.

— Це небезпечно. СБ ГВНР може нас покарати за заклики до бунту, — відповів Ярик.

— А ти бачиш інший вихід? Усе маємо робити у підпіллі, езопівською мовою.

— Чим?

— Добре, Ярику, у мене на тебе надія, але бачу, тобі треба буде постаратися трохи почитати матеріалу, щоб ту ідеологію вкласти в щось цілісне. Ось це про криву яблуню — це ж буде вдало сказано на рівні притчі. От ми так і назвемо нашу ідеологію: «Крива яблуня — але наша».

— Ти говориш красиво, але я щось боюся. Я думав, тут буде все попростіше, розумієш: анархія, дівчата доступні, ніякої відповідальності, а ти все ускладнюєш.

Дарина не витримала.

— А я хотіла б піти у техносекту, якби не мама. Мені її шкода, вона залишиться сама. Я думаю, вони переможуть.

Мирослав швидко шукав контраргумент.

— Але ж ти казала, що гедоністка й це твоя філософія, після того як ти прочитала «Доріана Грея».

— Я тут ще одну книгу прочитала, яка в моєї мами в сейфі лежить. Це зовсім не книга, а комікс. Там текст з малюнками. Називається «Капітал», й там пояснюється, як підприємець заробляє гроші завдяки праці працівників, і таким чином той капітал росте. Маман прямо молиться на цей комікс, і я подумала, що от морозиво і пиво — це як зарплата, а міцне тіло й розум — це капітал. Тобто, маючи освіту, ти маєш капітал для отримання задоволення. Якщо чесно, хто б з нас не хотів вчитися у справжньому університеті, а не мати справу з репетиторами, які гребуть багато і знають мало.

Мирослав вислухав.

— Значить, пункт один нашої програми буде університет для всіх львівян. І Ярик нарешті дізнається, хто такий Езоп.

— Вілецький не погодиться, він боїться наук, як ошпарений. Науки зміщують вагу терезів на сторону техносекти.

— Ми можемо поговорити з Ніжною, і вона допоможе нам організувати на базі Будинків милосердя, — запропонував Михайло.