Десь там, за горизонтом…

Розділ 1

Довіритись ворогові – не образити друга

Висновок простий і очевидний. У наших рядах працює зрадник.

Борис спересердя гепнув кулаком по столу. Кілька пластикових стаканчиків з недопитою водою підскочили і перекинулись, заливаючи рідиною папери. Та ніхто не кинувся рятувати записи. Усі присутні неначе заціпеніли на своїх місцях. Іван стиснув кулаки під столом – щоб до болю увіп’ялись нігті у долоні. Щоб лють і відчай перестали застилати очі.

Дисципліна на Верховній Раді Світлого Ковена покотилась собаці під хвіст з перших же хвилин. Високі сторони Воїнства Добра перегризлись з початкових доповідей і зауважень. Головна тема зібрання – наслідки зухвалого знищення осередку Ордена Характерників. Операції, яку темні сили провели з безпрецедентною зухвалістю, із залученням величезних сил. Головні запитання затерті у своїй традиційності: хто винен і що тепер робити?

Ми вимагаємо широкого і ретельного розслідування причин катастрофи із залученням поважних представників усіх Орденів Світла.

Ядвига Лаюнен, прозвана Суворою, вождь Ордена Валькірій, цідила слова через міцно стиснуті губи. Кожне з них падало, як пудове каміння. Воїтельку з Фінляндії запросили на Раду у числі перших – у Ковені знали, що заклик у других рядах може смертельно образити сувору леді. Тим часом фанатична відданість її жінок-воїнів високо цінувалась в інтересах Світла. Дуже нечисленні вожді Орденів могли їй заперечувати. Ще менше – переконати. Тому через хвилину дипломатичної тиші заговорив старий Імплатікат, Мудрий Койот, шаман північноамериканського племені сіу – авторитений лідер, до якого прислухались усі. Іван знав – волхвів за увесь час існування ордену очолює вже сьомий лідер. І жоден з них навіть здогадки не мав, чи був у американських язичників хтось до Імплатіката.

Я б не поспішав розширяти коло людей, які будуть посвячені в усі таємниці розслідування. Спочатку хотілось би почути результати досліджень, які провели волхви. Це їхня суверенна територія. І я думаю, що мінімум бажання справедливої відплати для ворога підштовхує їх розібратись у ситуації.

Розслідування у південних регіонах очолював Борис – саме тому він і був у числі високого зібрання. Доповідь волхва була стислою, максимально насиченою фактажем, свідченнями небагатьох очевидців, які вижили. Якщо навіть опускати точковий удар по базі, розміщення якої було строго засекречене, і яке безрезультатно вивідувалось темними більше семисот років, було багато підозрілих фактів. Ворог проник всередину одразу великою масою. У систему стеження ввели відео-обманки, які показували порожні тунелі у той час, як ними рухались величезні скупчення живої сили. Охоронці приворотної застави отримали чималу дозу транквілізатора у їжі, тому не змогли попередити побратимів про напад. Та навіть не це було головним.

Кількатонні ворота Цитаделі відчинялись виключно зсередини, складним електронним механізмом. До фільтрів і генераторів вентиляційної системи укриття, через яку ворог пустив отруйний газ, взагалі мали доступ одиниці характерників. І практично всі вони були мертві. Окрім одного. Так і не вдалося знайти тіло отамана південних Воїнів Світла. Андрій Хмара з Цитаделі зник безслідно. Далі йшов простий висновок. І удар кулаком по столу.

Вже через кілька миттєвостей повітря у залі засідань Ордену Волхвів можна було різати ножем. Періодично усі поглядали на Святослава, який непорушно сидів і дивився прямо перед собою. Вперше за увесь час в Ордені Іван не бачив на його обличчі жодного сліду теплої посмішки.

Зрадник?! Тобто хтось з Ковену продався темним – і хвалені волхви нічого не знали про пацюка у своїх рядах?!

Магістр Ордена Тамплієрів Родрік Крайл Іванові не сподобався одразу. Він прибув на Раду з пишністю і апломбом німецького аристократа, і за найменшої нагоди, на кожній зустрічі, не втрачав можливості показати свою зверхність і пихатість.

Поспішу нагадати прославленому вождеві лицарів-тамплієрів, що розташування ключових твердинь Орденів Світлого Ковена нанесене на спільну ментальну карту лідерів цих організацій. Таким чином, лише присутні у цій кімнаті – і ніхто більше – мали цю інформацію. Відповідно – кожен з нас міг стати зрадником. Або зрадника заохотити.

Родрік опалив гнівним поглядом усміхнену, сухорляву смагляву жінку в літах, яка щойно говорила. Кельтанта, жриця майже зниклого племені Ацтеків, одна з найсильніших провидиць і знахарок їхнього світу. У відповідь на красномовний погляд тамплієра жриця посміхнулась ще ширше, у її очах затанцювали бісики. Здавалось – могутній медіум кепкує з недалекого і не в міру гарячого співбесідника. Ще мить – і могла закипіти сварка.

Руку підняв Святослав – і одразу запанувала тиша. Усі учасники Ради уважно, якщо не прискіпливо, дивились на лідера волхвів. Що нестиме його виступ для Світлого Ковена?

Вперше за останні дві тисячі років ворог вдарив і практично повністю знищив один з Орденів Світлового Ковена. Скільки часу піде на відновлення втраченого – знає лиш Велике Джерело. Та немає часу лити сльози. Потрібні рішучі дії. Перше – я прошу Раду прийняти у мене прохання про відставку з посади голови Ордена Волхвів.

Святослав опустив руки перед собою на кришку великого столу. Тишу у кімнаті можна було помацати руками.

Далі. Я пропоную призначити спеціальну комісію з розслідування причин і наслідків нападу ворога на Орден Характерників. До нього увійде по одному представникові кожного Ордену. На чолі цього уповноваженого органу необхідно поставити сильного і авторитетного лідера. Пропоную – Мудрого Койота. Зі свого боку гарантую все можливе сприяння у встановленні істини.

Боковим зором Іван помітив, як побіліли кісточки на стиснутих кулаках тамплієра. Командор Ордену ледве тамував свій гнів, і цей вогонь міг виплеснутись кожної миті. Витязь перевів погляд на вождя індіанців сіу. Як по смаглявому обличчі неможливо було прочитати вік, так на ньому не відображались ніякі емоції. Мудрий Койот просто сидів і дивився на всіх безбарвними очима спокійної і впевненої у собі людини. «Зрозуміло, невідомо скільки років мудрості».

З усією відповідальністю приймаю цю тяжку ношу. Прикладу всі сили, щоб встановити істину. І нехай допоможе мені Велике Джерело.А як же бути з відставкою Святослава?

Вперше за весь час проведення ради слово взяв якутський шаман Олександр Габишев – єдиний представник від Росії. Зі Святославом його поєднували особливі стосунки. За рік до того витязі під особистим командуванням лідера волхвів вирвали шамана із застінків ФСБ. Шаман – єдиний із духовних лідерів Росії розумів реальний стан справ навколо. Не маючи високого рівня посвяти, він інтуїтивно відчував темну хвилю еманатів, які практично повністю захопили величезну країну. Благо тут був найкращий базис для їхньої діяльності – століттями потопаючи у ненависті до інших народів, гордині, шовінізмі, маніакальній самозакоханості, росіяни настіж відкрили двері своїх свідомостей загарбникам.

Першими перед еманатами схилились православні попи. Симбіоз був вигідний обом сторонам. Духовні зрадники за гроші та інші блага «прощали гріхи» нещасним, змученим депресією і негативними емоціями людям. Паразити цю депресію провокували, підсилюючи і без того темну сторону росіян. У селі, де жив Габишев, самогубства, алкоголізм і розбій стали буденним явищем. Далі з цим шаман миритись не став – відправився на Москву з наміром «ізгнать демона». Воїн-самоучка цілком інтуїтивно освоїв метод енергетичного удару, заснований на ритуальному самогубстві. Він готовий був свідомо віддати життя за звільнення рідної землі від окупантів. Чим все завершилось – розповіли новини.

Власне з них Святослав і дізнався про «московський похід» відчайдушного шамана. Волхви готували операцію з його перехоплення – та запізнились. Контрольовані еманатами бійці ФСБ Росії діяли швидше – і світлоносець-самоучка опинився у в’язниці. Операція-перехоплення, яку переробили на штурм укріплення темних, забрала життя двох витязів і одного волхва. Тому якутський воїн відчував за собою особливий борг. Після звільнення він заховався у тайзі, але прибував завжди за першим закликом Світлого Ковена – єдиний представник країни, яка була практично повністю під контролем паралізуючої влади еманатів.

Я не бачу необхідності відставки лідера Ордена Волхвів. Його лояльність Ковену і відданість справі звільнення від еманатів відомі усім присутнім.

Прості слова жриці ацтеків прозвучали природньо, навіть незважаючи на деяку пафосність. Зібрання, у більшості своєму, відреагувало на це коротке зауваження мовчазним схваленням. Великі Воїни Світла, які зібрались у залі, у своєму спілкуванні давно обходились без слів – ментальна атмосфера говорила сама за себе. Лиш гостріше позначились вилиці на обличчі тамплієра і стиснулись у кулаки руки самого волхва.

Дякую Раді за висловлену довіру. У такому разі від нашого Ордена пропоную у комісію Бориса.

Кандидатуру від волхвів, як від інших шістдесяти Орденів, схвалили також у повній мовчанці. Це були, переважно, лідери, на зразок Ядвиги Лаюнен та Родріка Крайла. Значить, питання розслідувалось надзвичайно важливе.

Не стали визначати дати найближчого засідання, писати протоколи чи резолюції – Ковен усіляко відходив від практики ООН, НАТО, ЄС чи інших хвороботворних осередків на тілі людства. Комісія розпочала роботу негайно – з опитування воїнів, які вижили після атаки на Цитадель Характерників. Не переривались навіть на короткий перепочинок для обіду, хоч засідання Ради почалось рано вранці.

Іванові наказали почекати у коридорі своєї черги. Витязь сидів на твердому пластиковому стільці і перебирав у голові усе почуте і побачене. Декілька разів пропускав інформацію через потік Великого Джерела у собі – нічого. Значить або подія не вартувала особливої уваги, або вона знаходилась на роздоріжжі значного варіаційного вузла.

Від повернення Івана до Цитаделі Волхвів минув тиждень. За цей час його просто таки закрутив неймовірний вир подій. На момент, коли він вийшов із обшарпаного автобуса Давнього Знахаря Олексія і його зустріли колеги-витязі, волхви уже побували на згарищі твердині характерників, провели попереднє розслідування і навіть зібрали поодиноких свідків події. Несподіване повернення Івана прямо до Ордена ні на кого, здавалось, не справило особливого враження. Борис міцно потиснув руку і щось пробурмотів собі під носа. Святослав приязно посміхнувся – але у межах своєї традиційної ввічливості. Обидва уважно вислухали детальну оповідь Столяра – і навіть оком не змигнули. Ні на звістку про загибель Богдани, ні на появу в історії емісара Великого Джерела. Видавалось – це все волхви знали задовго до розповіді. Чи може навіть до того, як це сталося?!

Несподівана думка прошила єство Івана кулєю навиліт. За всю дорогу від проклятого мотелю витязь укорінився в упевненості – Давній Знахар передбачав усі події. І про падіння Цитаделі Характерників, і про їхню втечу, і про Богдану. Тьма забирай, та він знав навіть про те, якої саме миті і за яких умов Іван знайде своє тваринне его! То чому б про це все не знати іншим слугам Джерела?!

Витязь закрив очі, декілька разів глибоко вдихнув і повільно видихнув, наповнюючи себе енергією Великого Джерела. Зараз, як ніколи, йому була необхідна ясність думок. Для того, щоб розібратись у ситуації. Надто, що всі події вказували і наново підтверджували – у цю історію з війною Світла і Темряви він влип зовсім не випадково.

За ці дні ти надзвичайно багато досягнув у своєму розвитку.

Святослав рухався нечутно і, бувало, з’являвся вже зовсім несподівано. Та цього разу Іван не здригнувся ні фізично, ні емоційно. Він давно помітив – зі смертю Богдани у ньому немов відмерли якісь стримуючі інстинкти. Зникло моральне напруження і переживання перед невдачами. Не сказати, що йому було байдуже. Просто він став холоднокровнішим. Не лише зовні, але і всередині.

І все ж я щиро співчуваю з приводу тієї ціни, яку тобі довелось заплатити за прозріння.

Волхв присів на пластиковий стілець поряд і втупився поглядом у підлогу. По його обличчю можна було прочитати безмірну втому – наслідок не однієї недоспаної ночі. Все ж навіть Великі Воїни Світла – усього лише люди, хоч і наділені нелюдськими талантами.

Дивні шляхи плете Велике Джерело. Досліджуючи їх навіть наймудріші осягають – чим глибше ми поринаємо у сутність Всесвіту, тим менше ми його розуміємо. Чим більше хочемо стабільності і правильності – тим більше отримуємо парадоксів і руйнувань.

Іван поглянув на волхва. Тепер обличчям лідера його Ордену блукала тиха посмішка. Здавалось, Святослав був десь далеко-далеко, і його не зачіпали переживання і страждання цього світу.

Ти знаєш, у юності мене дуже цікавила тема справедливості. І я всіляко намагався дійти істини, яка лежить в основі цього питання. Чому одні можуть грішити проти Всесвіту, Великого Джерела і життя нескінченно довго – і їм нічогісінько? А інший вкраде шматок хліба, щоб прогодувати голодних дітей – і його наздоганяє покарання? Де ж тут справедливість? Як ти думаєш?

Мимоволі Столяр відволікся від своїх роздумів. Традиційно Святослав використав свій улюблений прийом – зачепив, здавалося б, філософську тему, якій гріш ціна. Але порушив її у такій формі, що не можна було залишитись байдужим. Іван коротко подумав, ухопив найперший варіант відповіді, який виник. Практика говорила – він завжди найближчий до істини. Абсолютну істину має лише Велике Джерело.

Ніхто не може пізнати шляхи Всесвіту.

Святослав посміхнувся ширше, похитав головою. Уважно подивився на Івана.

Цікавий догмат. «Несповідимі шляхи Господні». Подібний мають практично всі релігії світу. Зручна штука – перекласти відповідальність за всі свої вчинки на містичні сили. Поставив свічку – і прощені гріхи. Пірнув у ополонку – і змив з себе злочини. Прочитав кілька разів молитву, дав грошей – і ти вже не убивця, а вірний син бога. І для нас добре – дозволяє миритись з власним безсиллям у протистоянні зі Злом.

Іван усе ще думав, що його у цьому світі вже важко здивувати. Та Святослав у черговий раз розбив ущент це переконання. Лідер Ордена Світла говорить про безсилля у боротьбі зі Злом!!! Маячня якась!!! Примарилось?!

Схоже. Надто, що ситуація вже за мить змінилась. Тепла посмішка зникла з обличчя Святослава – неначе її і не було. Поряд з витязем знову сидів зібраний, серйозний Великий Воїн, готовий вести сили Світла у бій.

Твої успіхи у розвитку дозволяють тобі зробити фінальний крок. Після того, як Комісія проведе твій допит, знайди мене.

І, не говорячи більше ні слова, волхв встав і неспіхом попрямував коридором. Після розмови з ним запитань, як завжди, залишилось більше, ніж відповідей.

*

Допит тривав довго. В цілому історію Івана члени слідчої комісії знали. Затягнули все уточнюючі запитання. Родріка Крайла цікавила загадкова постать Давнього Знахаря і його роль у всьому, що відбулося. Витязь ще раз у деталях оповів про всі події – від появи обшарпаного автобуса на лісовій дорозі до виходу на зупинці громадського транспорту. Тамплієр вимагав згадати чи не кожне слово, кожен рух, які говорив чи робив посланець Великого Джерела.

Амін сирійських моджахедів Ахмад Шах Дуррані ввічливо попросив згадати усі можливі деталі бою біля воріт Цитаделі Характерників. Кілька разів Іванові доводилося під’єднувати свідомість до загального ментального поля учасників допиту – щоб вони могли побачити його спогади на власні очі. Нарешті у великому залі Ради запала мовчанка.

Увесь Ковен знає все про те, як ти прийшов до Ордену і увесь твій шлях, витязе. Ми співчуваємо твоїй втраті на шляхах Всесвіту. І я прошу вибачення за моє запитання. Чи не зміг би ти розповісти нам докладніше про особу, яка іменує себе Мариною Соловей?

Мудрий Койот, голова Комісії, дивився на нього важким поглядом змії. Здавалось – гіпнотизував. Іван чекав його запитання – і боявся його. Він сам неодноразово згадував повернення цієї гості з минулого життя, шукав пояснення її ролі у всіх подіях. Єдине до чого дійшов – його полум’яне, пристрасне кохання воює на боці ворогів. Капітан Очевидність. Природньо, що мудрий шаман зацікавився саме нею.

У минулому, ще до мого пізнання світу, у нас були інтимні стосунки...Це ми знаємо, не потрібно заглиблюватись. Опиши нам образ її мислення, психологічний портрет.

Ядвига Сувора чеканила кожне слово. Звичайно, у житті воїтельки не було місця для любові. Війна – смисл і головна причина всьому.

Вольова і наполеглива. Спокійна. Ініціативна. Енциклопедичні знання. Оригінальні погляди на світ, які тепер легко пояснити. Розумна. Вміє логічно і аргументовано висловити власну думку. Знає свої сильні сторони, вміє ними користуватись. Хороша акторка, вміє добре прикидатись…

На цих гірких словах у свідомості Івана виникли непотрібні спогади, від яких замлоїло в животі. Силою волі він припинив картинки у голові – та біль залишився.

Вони слухали його дуже уважно. Про теми вірувань і філософії, про погляди на Всесвіт, які Іван обговорював з Мариною. Про її спілкування під час роботи з колегами. Як давно це було! Неначе у минулому житті! І нарешті – про її свідчення у суді і розмову у Цитаделі Характерників.

Іван замовк. Мовчали і члени Комісії. Нарешті Мудрий Койот подякував – і витязь опинився у коридорі. Найперше – збалансувати емоції і розібратись у відчуттях. Марина? Чому цікавила саме вона? Загадковий архонт Вихор, до рук якого Іван потрапляв уже кілька разів – чому не він? Одразу ж видно – він на положенні командира. Можливо, навіть саме він керував атакою на Цитадель. Але заради чого? Навіщо було витрачати купу життів і ресурсів еманатів? Щоб зруйнувати хоч і велику, але лише одну з багатьох твердинь Світлих Сил? Кому потрібна така «пірова перемога»?

Кількість запитань множилась – а відповідей було усе менше. За цим усім витязь не скоро згадав, що його чекає серйозна розмова зі Святославом про фінальний крок у його розвитку. А це було явно значніше сумнівів та роздумів витязя.

І все ж, крокуючи коридорами Цитаделі Волхвів, Іван спробував пропустити нову інформацію через потік Великого Джерела всередині свідомості. Несподівано Всесвіт відгукнувся так яскраво, що витязь змушений був зупинитись, щоб не упасти.

Водоспадом на нього упав спогад. Кімната… Вихор тримає Богдану за волосся, щось говорить… І Марина… У її очах ненависть, зневага і… біль. Ревнощі...

Серце стріпонулось – і мало не вирвалось з грудей. Витязь очуняв, сидячи на підлозі. Ментальний удар проходив повільно, у голові паморочилось. Минуло добрих хвилин десять, перш ніж Іван зміг на непевних ногах продовжити свій шлях.

Святослав знайшовся, вже традиційно, у бібліотеці. Та цього разу волхв нічого не читав. Сидів у кінці довгого столу, поклавши руки перед собою і незворушно дивлячись у одному йому відому далечінь. Вже звично із роздумів виринув за мить до того, як Іван опустився на стілець напроти.

Тебе розпитували про Марину…

Він не запитував. Неначе сам був серед тих, хто проводив допит. Святослав ледь посміхнувся.

Природній висновок. Це був єдиний нюанс, по якому у членів Комісії не було вичерпної інформації. Але нюанс, який, очевидно, прямо вплинув на усі події останніх днів. Якщо взагалі не став першопричиною.

Зваженість і спокій Івана, як виявилось, увесь цей час тримались виключно на його силі волі. І цю греблю нарешті прорвало.

Хоч хто-небудь може мені пояснити, що відбувається?!!! Увесь час, коли я злигався з так званими Борцями за Світло, мене водять за носа. Натяки, секрети, таємниці… Навчись володіти собою. Їдь до Характерників. Цей тричі проклятий тваринний нащадок! На якого демона це все треба було?!!! Невже не можна розповісти про все простими словами?! Без цього всього містицизму і розумних поз?! Загинула чудова дівчина!! Її немає!!! Все! Скільки ще людей має пожертвувати життям, щоб ви припинили говорити загадками, та ще й у вигляді шекспірівських сонетів?!!!

Енергія вийшла. Серце шалено билось у грудях, хоч мозок уже звично відновлював нормальний стан організму.

Святослав усю тираду Івана прослухував уважно, не сіпнувши жодним м’язом, не намагаючись перебити чи ще якось вплинути на емоційний виплеск. І ще півхвилини тиші, яка запала після цього, волхв уважно дивився на витязя, неначе наново вивчаючи його. Зітхнув, відвів погляд, знову стрімко його підняв – неначе зважуючись на щось остаточно.

Загалом ти правий. Ти заслуговуєш знати усе. Хоч я поки не можу спрогнозувати, як почута тобою правда позначиться на подальшому твоєму розвитку. Навряд чи це зможе спрогнозувати навіть Велике Джерело і увесь Всесвіт. Як би там не було…

Святослав замовчав, постукав пальцями по кришці столу перед собою. Іван напружився, готуючись нарешті почути усе, що скаже волхв. Порухом волі він змусив себе забути про все, максимально сконцентрував свідомість до сприймання і аналізу нової інформації.

Власне, напад темних на Цитадель Характерників поставив крапку у нашому аналізі ситуації. Підозри підтвердились. Темні сили у будь-який спосіб, за будь-яку ціну, хочуть захопити тебе. Через Марину вони дізнались про твій потенціал і про те, що його можна вивільнити лише шляхом неймовірних для людської психіки страждань. Цих можливостей, за попередніми розрахунками, вистачить, щоб вплинути на війну. На боці Світла це відновить рівновагу Всесвіту, дасть можливість нам захистити свій світ. Якщо ця сила стане на бік Темряви – еманати і демони остаточно захоплять контроль у цьому вимірі. Саме заради цієї перемоги, заради того, щоб ти сягнув межі власного потенціалу, Вищий Архонт темних сил, якого ти знаєш під ім’ям Марина Соловей, убив Богдану.

Голос Святослава звучав беземоційно, навіть байдуже. «Так може говорити Доля. Або Смерть». За виключенням цієї думки Іван засвоював інформацію, зовсім не відволікаючись, максимально концентруючись на відчуттях всередині себе. Він немов поділився надвоє. Одна його частина, як автомат, як диктофон у купі з аналізатором, фіксувала і розкладала по поличкам почуте. З іншою ж частиною було зовсім усе погано. Вона то застигала у німій паніці, то зривалась у феєричній істериці. Великий месія Всесвіту! ТА НУ НАФІГ!!!!! Замучений, зламаний життям і війною клерк – рятівник людства?!!! Пішло воно все…!!! Маячезна маячня божевільних ідіотів!!! І через неї – ЧЕРЕЗ НЬОГО!!! – загинуло стільки людей! Загинула Богдана! Добра, мила, щира, чарівна…

Іван кілька разів глибоко вдихнув, намагаючись відключити свідомість від реальності, не перегоріти – не вийшло. Вчергове за ці кілька місяців спробував прокинутись від кошмарного сну – і знову безрезультатно. Життя, кошмарніше і реальніше найхворіших сценаріїв фільмів жахів, увіп’ялось у нього своїми кривими кігтями, не відпускало. З ним не можна було не миритись. Його не можна було прийняти розумом.

Увесь цей час Святослав спостерігав за ним. Без співчуття чи цікавості. Уважно, але не запопадливо. Немов науковець, який препарує цікаву комаху під мікроскопом.

Значить війна… Загибель Борея… Знищення Цитаделі… Вбивство Богдани…

Голос Івана несподівано зрадив його, зламався. Тріщина у греблі сили волі щодалі ширшала. Нові потоки емоцій омивали його свідомість. Та біль, який затоплював разом з цим потоком душу, одночасно вимивав сумніви і неясності. Приходили такі жадані, і тепер такі прокляті відповіді. Розум уже говорив йому – він вибереться на берег з цього виру зціленим. Він буде готовий до бою! До якого?

Іван відчув доторк до своєї руки. На секунду випірнув із переживань – Святослав переливав тактильним контактом енергію підтримки у його свідомість. Стало світліше і спокійніше.

Неможливо осягнути шляхи Всесвіту. Так, все це темні зробили, щоб пробудити сили всередині тебе. Але не винувать себе – це їхній вибір у досягненні їхньої мети. Ти йди своєю дорогою, роби свій вибір. Я вже тобі говорив – це єдине, що ми можемо зробити, щоб жертви на нашому шляху не були марними.

Схоже, Святослав вплів у свої слова елементи пси-масажу. Та і воля натренованого витязя почала брати гору над переживаннями. Свідомість щодалі яснішала, швидше і швидше підпадаючи під контроль раціо Івана. Він відчув спокій і втому. Неначе переплив океан – робота важка і абсолютно безтолкова, нікому не потрібна – і тепер лежить на теплому піску. Хотілося спати – організм потребував відновлення після потрясіння. Та залишилось прояснити лиш одне запитання. Хоча відповідь на нього Іван осягнув за мить до того, як Святослав почав говорити.

У Ковена є розуміння, для чого я потрібен темним?Це залежить від того, чи вдасться тобі фінальний крок у розвитку. Зараз ти підеш у наше медичне крило, тобі зроблять повноцінний пси-масаж, дадуть заспокійливе і ти добре відпочинеш. Як щойно твої сили відновляться, ти підеш шляхом, у фіналі якого спробуєш оволодіти Мечем Арея.

Розділ 2

Меч Арея

Молитва – потужна енергетична слово-форма, якою Великий Воїн швидко вплітає власні внутрішні енергетичні потоки у течії Великого Джерела. Це дозволяє економити сили і не застосовувати духовний шал у бою. У тому чи іншому вигляді молитов існує п’ять. Молитва Укріплення Душевних Сил – знімає зайву нервову напругу, заряджає оптимізмом, але не притуплює увагу, підвищує стійкість зовнішньому пси-впливові, збільшує рішучість, мобілізовує фізичні кондиції організму. Молитва Гранітних Воріт – створює непробивний заслін, через який супротивник не зможе зондувати будь-які ментальні чи енергетичні прояви. Молитва Невпинного Потоку – направляє максимальний енергетичний потенціал довколишнього світу на зцілення ран і травм. Можливе застосування для підтримки у кризі соратника. Молитва Ясного Шляху – відкриває причинно-наслідкові зв'язки у конкретній точці Всесвіту на обмежений, до однієї доби, проміжок часу. І, нарешті, Молитва Сонячного Світла. Вона максимально мобілізує увесь енергетичний потенціал світлого воїна і вивільняє його у Всесвіт. Зрозуміло, що після цього той, хто проказав молитву, гине.

У залі повисла гнітюча тиша. Борис мовчав, вичікуючи дивлячись на витязя. Іван також мовчав, але дивився глибоко у себе. Що він відчував через майже тиждень нових наполегливих занять?

Якщо дивитись простіше – той, хто застосовує у бою Молитви, практично непереможний?

Волхв, очевидно, чекав цього дурного запитання. Усмішка презирства викривила його тонкі безкровні губи.

Це лише перша видимість. Енергетичний потік Великого Джерела – ізольована структура. Всесвіт добре потрудився над тим, щоб захистити основу світобудови міцними бар’єрами, важкопроникними як ззовні, так і зсередини. Інакше усі, кому не ліньки, розтягли б ці підвалини по цеглинці. Кожне порушення бар’єрів неминуче призводить до збурення Джерела, шалених витоків енергії, неминучого зламу рівноваги Всесвіту. Цунамі, руйнівні землетруси, урагани, тотальна засуха – найменші прояви цих змін у всіх без виключення світах. Тому навіть найдурнішому ідіотові має бути ясно – ми оволодіваємо Молитвами для глибшого пізнання сутності Великого Джерела і законів Всесвіту. Ми отримуємо всесильну зброю для того, щоб практично ніколи її не використовувати. Під загрозою загибелі всього живого. Я сподіваюсь ЦЕ зрозуміло?

Борис скептично-питально поглянув на свого єдиного учня. Іван кивнув – йому було все ясно. Тепер у нього все йшло рівно.

Відпочивав він більше трьох діб. Пси-масажі, підсилений харчувальний раціон, здоровий сон, зміцнений рослинними транквілізаторами – усе це сприяло прекрасному відновленню. На ранок четвертого дня Святослав забрав його з лікарняного крила і вони відправились до тренувального залу. До старого знайомого.

Борис зовні ніяк не змінив своє ставлення до Івана. Усе ті ж різкі команди, безкомпромісність і жорсткість. Все ті ж виснажливі тренування, після яких Іван просто прилазив до себе у келію. Та змінилось внутрішнє наповнення усіх цих знущань. За невловимими енергетичними порухами, акцентами у сказаних словах, рухах і міміці Іван розумів – цього разу волхв дійсно хоче його навчити. Не продемонструвати нікчемність учня, а саме передати необхідні для виживання знання.

І витязь учився. Вчився дробити енергетичний потік уваги на десятки струмочків і прив’язувати їх до виконання абсолютно різних завдань. Щоб одночасно битись, думати, відчувати, помічати і аналізувати. Вибудовувати постійно діючу стежку для швидкого зв’язку з тваринним альтерего. Щоб черпати мудрість з мільярдів і мільярдів прожитих людських життів. Він наполегливо йшов шляхом, у кінці якого лежало втілення Сили.

У хранилище Меча, Храм Світла, Святослав увів його перед походом у спортзал до Бориса. Та новий візит до Святилища знову вразив Івана до глибини свідомості. Абсолютною відсутністю. Всього.

У знайомому коридорі, який виводив до Храму, Іван відчув мимовільний трепет, згадуючи духовне піднесення під час своїх перших відвідин цього місця. Та щось сталось.

Вони пройшли через увесь Храм – та жодна струна не заграла у душі Івана. Він кілька разів прислухався до себе – нічогісінько. Від першого захоплення не залишилось і сліду. Витязь запитально глянув на Святослава – і наштовхнувся на сумну посмішку на вустах волхва.

Ступаючи на цю стежку тоді, ти ще не знав, що тебе на ній чекає. Перший раз ти зайшов сюди дитиною, доброю і наївною, незважаючи на пережиті жахіття. Витязь Іван Столяр пройшов іншим шляхом, на якому платив високу ціну за своє зростання. На цій стежці ти залишив не просто життя своїх дорогих людей – там залишилась частинка тебе, яка вміє захоплюватись, наївна і світла, яка вірить у добро і чудеса. Через це більше і немає відчуття звичного піднесення у Храмі. Ще один парадокс нашої боротьби – щоб захищати Світло і Добро, ми повинні частково втрати їх у собі.

Знайомство з Мечем також відбулося не за сценарієм, який Іван написав у своїй голові. Вони увійшли у звичайну на вигляд келію в глибині Храму. На невеликому дерв’яному постаменті лежало руків’я меча на півтори руки. Звичайна форма середньовічної зброї, щоправда виготовлена з якогось білого матеріалу, на перший погляд, з дещо потемнілої слонової кістки. Руків’я було без жодного клинка. Іван прозондував його на духовному рівні – ніякого відгуку чи сліду.

Саме так. Слонова кістка – сильний енергетичний провідник. Людство давно помітило цю властивість, і саме тому цей матеріал так високо ціниться у всіх, хто працює з трансцендентними проявами. Але є один нюанс – унікальні властивості кістки зберігаються лише тоді, коли тварина добровільно віддає її, скидає без страждань. Для цього шамани африканських та індійських племен століттями розробляли складний ритуал дружби і довіри з живою природою, щоб пізнати її тонкі закони. Тепер ти розумієш, що масові убивства слонів заради «магічних талісманів» з їхніх кісток – це дикунська практика, яка, до всього, позбавлена всякого смислу.

Описи Святослава Іван слухав «у піввуха», борячись з розчаруванням. Це і є легендарний Меч Арея?!! Міфічна зброя, яка століттями допомагала його народові у духовній боротьбі?!! Шматок напівзотлілої слонової кістки, яка годиться хіба на «магічні» брязкальця для любителів екзотики.

Витязь поглянув на Святослава – чи це все, бува, не майстерний розіграш. Ану з-за отієї оно завіси з’явиться молода, струнка волхвиня з древніми, шкіряними піхвами в руках, які не у силах будуть приховати чарівного сяйва легендарного меча…

Святослав мовчки дивився на біле руків’я, здавалось, заглиблений у власні думки. Надії на те, що це жарт, залишалось усе менше. Відчуваючи зростаюче обурення, Іван зробив крок вперед, простягнув руку до шматка білої кістки…

Над ним стояв Святослав і щось йому говорив. Звук долітав до свідомості, немов крізь товсті стіни. Волхв приклав великі пальці рук до скроні Івана – голос поступово став гучнішим.

… як всі. Кожен з нас свого часу пройшов через це випробування гордині. Ми звикли, що світ повинен підпорядковуватись нашим уявленням про нього. І нам часто дуже важко зрозуміти – Всесвіт подекуди частково, а частіше зовсім не підпадає під закони, придумані людиною.

Святослав допоміг Іванові підвестися і знову підійти до постаменту.

Меч Арея – один з найпотужніших психоінформаційних конденсаторів, будь-коли створених у людському світі. Його цінність полягає у тому, що він накопичує бойовий досвід кожного воїна, який тримав його у руках і передає його наступному кандидату. Та є ще одна особливість – Меч сам визначає свого наступного власника. Механізм цього вибору ми не розуміємо і досі. У наших хроніках зафіксовано усі випадки володіння конденсатором – і між ними немає аніякісінького зв’язку. З однаковим успіхом цю чудову зброю тримали у руках воїни і селяни, князі і раби. Наше припущення про накопичувальний пріоритет потенціалу виявився також недієвим. На сороковому власникові сильних воїнів і лідерів, Меч обрав сорок першим нікому невідомого слабкого бідаху, який взагалі зброї у руках не тримав. Тепер ми всі знаємо історію лейтенанта Олексія Береста, який пройшов усю другу світову війну і встановив прапор тодішньої перемоги над Рейхстагом.

Волхв замовк. Іван уважно слухав. Оповідь поки не додала ясності. Зокрема, і в питанні, чому після однієї спроби доторкнутись до руків’я Меча, Іван і досі не міг без сторонньої допомоги триматись на ногах. Розгадка була далі.

Як я сказав, Меч сам обирає собі господаря, невідомо за яким принципом. За нашими хроніками ми сформували курс можливих навиків, якими повинен володіти кандидат на Господарі Меча. Це комплекс як духовних, так і фізичних вдосконалень, якими ми готуємо Великих Воїнів Світла. Їх проходять лише особливо міцні в усіх розуміннях бійці. Далеко не всі навіть волхви осилюють цю стежину. Тому на тебе знову чекають нелегкі випробування. І все ж я щодалі, то більше зміцнююсь в надії на те, що тебе чекає успіх.З чого такі висновки?

У Івана усе ще паморочилось у голові, і він не спромігся до іншої, менш банальної чи розумної реакції. Святослав посміхнувся, поклав руку на плече витязя.

Меч розгнівався на тебе, як гнівається батько на дитину, яка самовпевнено суне пальці до електричної розетки. Він вдарив тебе – але не відкинув від себе. Якби він був до тебе байдужим, то просто нічого не відбулося б.

І Святослав спокійно взяв руків’я з білої кістки до рук.

*

Підготовка Івана тривала. І тривало розслідування загибелі Ордену Характерників.

Комісія у повному складі вже кілька разів побувала на згарищі Твердині, опитала всіх свідків, провела кілька ритуалів із застосуванням усіх відомих і особливо секретних методик – та поки не досягла хоч якихось відчутних результатів. Ясними, як світлий день, були два факти. Перший – у серці Ковена працює зрадник. Сильний і впливовий ворог. Найвищого рівня посвячення. І другий, досить дивний факт, який несподівано виявило саме розслідування. Воно полягало у тому, що сам процес негативно вплинув на єдність у Ковені. Поступово дискусії між членами Комісії перейшли у сварки. Аргументи переросли у взаємні підозри. Особливо гарячі рубаки прямо кидали звинувачення учорашнім братам по зброї.

Борис, будучи членом слідчої Комісії, з’являвся на тренування з Іваном щодалі смурнішим. І аж таким, що витязь, який загалом звик до жорсткого і крутого характеру наставника, не на жарт занепокоївся продуктивністю підготовки.

Того дня вони закріплювали техніку швидкого зв’язку з тваринним альтерего. Іван вивіреною стежкою, за миті, знайшов місце, де звичайно зустрічав Крука, де знайомив свого тваринного предка з Борисом.

На галявині з білою травою було порожньо. Витязь кинув ментальний клич – без відповіді. Раптом повітря навколо нього зробилось густим, немов прозоре желе. У голові вибухнув гучний голос. «Рятуй його!» Сила і потужність струменіла у цьому закликові! Ривком свідомості Іван виринув з трансу..!

Борис лежав на підлозі спортивного залу. Його тіло судомило, з рота йшла піна. Швидким рухом волі Іван кинув пси-зонд. Темні пси-тенета, які п’ють енергію! Одна з найсильніших зброй темних! І в них все слабкіше борсається свідомість волхва.

Іван чув про них, багато читав – але бачив подібного ворога уперше. Знав – одиницям сильних воїнів вдалося пережити напад цього творіння, вирощеного з мук і страждань людей. Але що ж робити?

Уже звичним рухом свідомості Іван дробив енергетичні потоки. Один одразу полетів звісткою тривоги до сигнального центру Ордену. Інший почав очищати розум від паніки і негативних переживань. Третій акуратно розщепляв отриману інформацію на складові, ще один діставав потрібні спогади зі свідомості і підсвідомості…

Дорогоцінний час збігав. Свідомість Бориса смикалась у тенетах все слабкіше. Іван ухопив найтугіший енергетичний потік і акуратно доторкнувся ним до краєчка темної дірчатої маси. Ледве встиг відсмикнутись – за цей мотузочок, немов за налигач, ворог спробував притягнути витязя до себе!

Відчай наростав. Ще один дроблений потік енергії кинувся на боротьбу з ним… Струмком, який підтримував роботу пам’яті, до Івана летів якийсь згусток інформації… Звичайно!!! Молитва!!!

Про загрози застосування таємного знання Всесвіту Іван не думав. На його очах гинув соратник. Неприємний, грубий і жорсткий – але його побратим по нелегкій і небезпечній боротьбі. І часу на вагання не було!

Всесвіт вже звичним рухом розгорнув перед ним яскраві палітри міріад світів. Іван швидко знайшов пульсуючі потоки Великого Джерела, пішов ними до Центру... Починався найважчий, найнебезпечніший етап. Потрібно було підлаштувати власні енергетичні потоки під нестабільні, бурхливі хвилі Осередку, який давав буття усьому живому. Та найперше, необхідно було пробитись через захисні бар’єри – при цьому зробити це якомога делікатніше, з мінімальним застосуванням сили. Іван зупинив внутрішній зір перед мерехтливою енергетичною стіною – ціль була близька, як ніколи. І як ніколи далека. А ще був страх. Іван розумів, що від його успіху чи невдачі можуть залежати життя мільйонів живих істот.

Витязь витягнув свідомість у одну тоненьку, мікронну струну – і акуратно торкнув її вістрям стінку бар’єру. Він відчув ледь відчутний, але глобальний порух, неначе увесь Всесвіт затамував подих у передчутті болю. Вибору не було. Часу було ще менше. Іван плавним рухом проткнув струною бар’єр і торкнувся її вістрям потоку Великого Джерела.

Навколо нього все потемніло. Яскраві фарби міжреального світу потьмяніли. У голову ударив відчайдушний крик мільйонів голосів, які на різний лад виражали неймовірне страждання. Довелося поставити щит, який глушив сприйняття. Іван пустив по струні потік своєї свідомості прямо до хвиль Великого Джерела, готуючись проказати слово-форму…

Він стояв на своїй галявині з білою травою. Цього разу Птах був тут. І були ще двоє гостей. Сивий літній чоловік з довгим волоссям і бородою, у простій, довгій сорочці з небіленого полотна, сидів на поваленому дереві, яке незнамо звідки взялося тут. Зайду Іван не знав і ніколи не бачив, хоча уся зовнішність навівала йому якісь туманні асоціації. Другого Іван упізнав одразу, хоч він і стояв до витязя спиною. Олексій. Давній Знахар. Він щось тихо, але різко говорив сивому і Птахові. Приходу Івана не здивувався ніхто.

Явився?! І що ти собі думав, юначе, коли поліз у потік Великого Джерела?!

Олексій вже стояв обличчям до Івана. І витязеві зовсім незвично було бачити його таким схвильованим. Ба, більше – розгніваним. Він скоріше повірив би у Останні Дні Всесвіту, ніж у те, що незворушний Давній Знахар взагалі спроможний на такі сильні емоції. Але картина була очевидною, значить і ситуація, яка викликала таку реакцією, зовсім не рядовою.

От нащо? Нащо ти почав застосування Молитви?! Гинув якийсь там волхв…Гинув мій друг!Не бреши! Він не був тобі другом!

Здається, Олексій заводився все більше. Його обличчя, і без того з малорухомою мімікою, закам’яніло і перетворилось на маску, губи були міцно стиснуті. Іскрами з очей можна було підпалити місто середніх масштабів.

Ти яку хоч молитву читати збирався, нещастя?! Оце давай таким вселенські знання!!!

На плече Олексія лягла зморшкувата рука з довгими сухими пальцями. Сивий чоловік дивився прямо в очі Іванові. Витязь відчув себе…незрозуміло. Чомусь захотілось плакати, кудись бігти, робити хоч щось… У свідомості почергово виникали якісь невловимі, ніколи не бачені події, перемежовані яскравими спалахами світла… Водночас на душі було незвично тепло, віяло добром і неприхованою, потужною, світлою силою.

Досить, Свитовиде. Ситуації криками не допоможеш. Витязі і волхви, як і люди в цілому, створені Джерелом свідомими, з правом вибору. І відповідальністю за кожен крок. Цей воїн свою частку ноші ще отримає. Зараз важливо залатати якомога швидше тріщину у бар’єрі і заспокоїти Потік, поки він не знищив пів Всесвіту.

Сивий чоловік відвернув погляд від Івана, глянув на Олексія – і той одразу якось згорбився, осів, втратив запал.

Ти зараз проходиш переломний етап у своєму житті, хлопче. Ти швидкий у рішеннях, сміливий і наполегливий. Але це все – не твої набутки. Це все – через те, що ти вже втратив. Бути хоробрим легко, коли вже нічого втрачати, коли нічого не цінуєш і тебе нічого не тримає у житті. Та парадокс буття у тому, що воно найчастіше цупко тримається за того, хто ним нехтує. Але зараз не час для філософських бесід. Тобі треба завершити ритуал – за нього вже віддано надто багато. Ми залишимося тут – і будемо боротися з наслідками твого безумства. Я знаю, у тобі є чимало запитань і ще більше бажань. Ти йдеш шляхом до оволодіння сильною зброєю. Але ця подорож буде вічною до тих пір, поки ти сам собі не відповіси на одне запитання. Навіщо? Що ти з ним будеш робити, з Мечем? Запитання дуже нелегке, незважаючи на простоту. Відповіді на нього можуть бути неприємними і навіть неприйнятними. Шлях до них ти міг спростити – але втратив цей шанс багато років тому.

Цієї миті свідомість Івана загострилась до межі. У голові знову зринули образи, але вже знайомі. Дитинство, молодість… Щаслива родина... Мама співає... Тато жартує... Бабуся розповідає казки... Сивий сумно посміхнувся.

У тобі, безумовно, є талант і хороший потенціал. Ти згадав. Так, це перстень. Мій перстень. Ви з мамою продали талісман, який три тисячоліття беріг ваше родове дерево. Беріг ваш рід. Навіть у найважчі часи гонінь ви були у безпеці. Бо у роду завжди були сильні воїни, здатні захистити рідних і близьких. Таким воїном міг стати ти. Простіше і без зайвих втрат. По перестневі тебе б легко упізнали у Світлому Ковені – його володарі свого часу завжди захищали людство. І з часом талісман відкрив би тобі дорогу до Меча Арея. Але це все втрачено. Через любов до тебе твоя мама пожертвувала благополуччям поколінь і поколінь нащадків. І врешті прирекла тебе до випробувань і страждань на шляхах Всесвіту. Воістину, природа людини чудна, не піддається аналізу чи контролю. Ваша жертовність іноді така ж захоплююча, як і безтолкова. Але хай йому…

Сивий скрушно замовк. Мовчав й Іван. Не знав, що сказати. Зробилось невимовно соромно і гірко. Це він винен в усьому! Його егоїзм, постійні закидони батькам у бідності і бездарності, продиктовані прагненням подобатись світу!

І що він має тепер?! Усі друзі, дорогі його серцю люди, вже загинули. Зараз у одному з далеких світів згасає свідомість ще однієї дорогої для нього людини. Неприємної, жорсткої – але дорогої. Смерть сторожем стоїть за його плечами, готуючись зітнути кожного, хто наблизиться на відстань удару. У чому його мета, його місія? Яким шляхом він йде? І хто чи що веде його цією тяжкою стежкою? Запитання. Запитання! ЗАПИТАННЯ!!! Як вони уже дістали!

Сивий чоловік спостерігав за терзаннями Івана, його обличчя щодалі темніло.

Усвідомлення своїх помилок ніколи не повинно вести до відчаю. Надія залишається завжди. Поки у світі живе хоч один Воїн Світла – завжди є місце для кроку вперед. Йди далі своїм шляхом. Хоч ця стежка веде до неминучого руйнування Рівноваги. Нехай увесь Всесвіт і Велике Джерело дадуть тобі свою мудрість.

Сивий встав з колоди і, разом з Олексієм, попрямував з галявини. Тієї миті Івана неначе осяла згадка. Він кинувся вперед, перегородив гостям дорогу. Чоловіки здивовано поглянули на витязя, який так відчайдушно їх зупинив.

Допоможіть мені. Не взяти Меча. Я пройду цей шлях. Не перемогти у війні. Я нестиму цю ношу, скільки дихатиму…Чим же ще ми можемо тобі допомогти?Скажіть, хто зрадник у Світлому Ковені? Ви ж знаєте, Велике Джерело дає вам сили.

Чоловіки перезирнулись. Олексій-Свитовид запитально. Сивий заперечно схитнув головою.

Цього ми тобі не скажемо. Це знання лежить у переломному вузлі твого буття, і може кардинально вплинути на твій Шлях. Така мудрість не дається – її лише здобувають. Але я обіцяю тобі – свого часу ти про все дізнаєшся. І тоді потрібно буде зробити вирішальний вибір. А тепер повертайся. Хоча час навколо тебе ми і зупинили, але життя волхва, якого ти називаєш своїм другом, у твоєму світі може обірватись будь-якої миті.

*

…Він проказав слово-форму. Молитва Укріплення Душевних Сил. Він побачив… Через вузьку струну його свідомості з Великого Джерела на нього впав вогняний потік енергії. Нестерпний біль скував рухи, застелив пеленою сліз очі. Іван знав – якщо не перенаправити цю хвилю, вона спалить його свідомість ущент. Він напружив усю силу волі, крізь невимовний біль потягнувся до свідомості Бориса… Крок… Ще крок… Ось невелика дірка у отруйних тенетах смерті…

Сутність Бориса смикнулась. Іван відчув, як шалений потік по ньому, немов по банальних електричних дротах, летить у тіло волхва. Живі тенета немов закричали скрипучим, неземним голосом. І ще хтось кричав… Але десь далеко, хоч ці рішучі, владні голоси швидко наближались.

Свідомість Бориса билась у пастці все рішучіше, її світло вже почало розтягувати тенета. Ворог корчився і кричав, але не відпускав своєї жертви. І витязь жодним чином не міг допомогти у цій боротьбі – уся його увага пішла на перенаправленння сліпучого потоку. І на те, щоб не здуріти від спопеляючого болю, який ніс цей живий вогонь.

Повітря навколо нього заколихалось. Іван відчув і встиг побачити боковим зором сліпучий спалах світла. Удар був неймовірної сили, незвичної форми. І одразу за ним у повітрі розгорнувся цілком відчутний слід… темряви. Тенета спалахнули і миттю розпались на частинки сірого туману. Витязь швидко обірвав струну свідомості у Великому Потоці. Тепер Олексій з сивим чоловіком приймуть головний удар наслідків… А у нього є…

Борис відкрив очі і глянув на Івана. У його погляді був жах, неймовірні муки і…ненависть. Жагуча і нестримна. Лиш мить. Погляд погас. Волхв втратив свідомість. Іван стрімко повернувся. За спиною у нього стояв, глибоко дихаючи, Святослав.

Розділ 3

Час не терпить

Вже кілька довгих хвилин вони сиділи і мовчали. Шістдесят найсильніших воїнів людства. Та Іван. Неймовірна атмосфера морального тиску і розгубленості панувала у повітрі. Після розповіді Івана і Святослава члени Світлої Ради не проронили ні слова. Не поставили жодного запитання. Навіть невгамовний і запальний Родрік Крайл збентежено мовчав. Всі розуміли – той, хто заговорить першим, де-факто візьме на себе відповідальність як за те, що вже сталось, так і за те, що статись лише має. А такого тагаря не хотілося нікому. Та ще й за умови абсолютної невизначеності.

Я ще раз дозволю собі нагадати Світлій Раді – напад відбувся у самому серці Цитаделі. Він був добре спланований і розрахований. Жертву обрали свідомо і точно. Згадані умови вимагають від нас рішучих і швидких дій.

Святослав. Тепер рішення ініціює він. Як і бере на себе відповідальність за неминучий провал. Хоча куди вже йому більшу відповідальність?

Що пропонує Орден Волхвів?

Мудрий Койот зберігав зовнішній спокій, хоча Іван навіть уявити не міг, яких сил йому це коштувало.

Ми пропонуємо наступне. Пошуки зрадника усіма доступними для нас методами не дали результату. Я вважаю, що ми повинні зосередитись на осяжних цілях – усіма силами допомогти нашому витязеві Іванові оволодіти Мечем Арея. Таке потужне джерело ментальної сили і мудрості, у купі з нашими спільними талантами, відкриє нам приховані ніші ситуації. Таким чином, ми і зрадника виявимо, і отримаємо додаткові сили для загальної боротьби з ворогом.

Пропозиція явно не отримувала підтримки у зібрання. Дехто з воїнів і шаманів відкрито скрушно хитали головами. Хтось пильно і з недовірою дивився на Івана. Але всі продовжували вперто мовчати.

Наскільки я знаю, названий витязь приєднався до Ковена зовсім недавно. Він має деякий потенціал, але до кінця його так і не осягнув. Я не хочу говорити тут про вік, у якому він вступив до Ордена. Ми традиційно беремо учнів не старше чотирнадцяти, у виключних випадках – двадцяти років. Старші кандидати надто нестабільні і вже зіпсовані світом.

Холодні і тверді, як криця, слова Ядвиги Суворої в один момент втілили те, про що думали усі учасники зібрання. Іван похнюпився. Звичайно ж! Століттями воїни достойніше, сильніше, мудріше, зазнавали невдачі у бою з силами Темряви. І тут він – зломлений тілом і духом невдаха. Та Столяр не зміг кохану від загибелі врятувати! Як такому можна повірити долю людства?! Як такому слабакові може відкритись могутній легендарний Меч?

Я спішу нагадати шановному зібранню про ситуацію, у якій ми знаходимось. Наразі ми не маємо жодного кандидата, який міг би пройти Шлях до кінця. У нас є дійсно сильні Великі Воїни, майстри Сили і Бою. Але жодного з них Меч не обрав. Решту наших послушників не сягнули ще достатнього вікового і психологічного розвитку, щоб стати на цю відповідальну стежку. Іншими словами – ми застрягли у періоді «до» і «після». Безумовно, ворог обрав найкращий час для прихованого нападу.

Незважаючи на свою пригніченість, Іван образився. Фантастична підтримка!! Уся Рада визнає, що надія людства – у руках нестелепи і слабака. А його головний друг і наставник спокійно цю думку підтверджує. Звичайно, це правда і все зрозуміло. Але можна було висловлюватись трохи поблажливіше! Хоча б для того, щоб не забрати і ті крихти рішучості, які у «надії людства» і без того ледве жевріли!

А чому б нам не застосувати Маяк?

Уся увага присутніх одразу ж звернулась у кінець кімнати. Кельтанта, мудра шаманка ацтеків. Її блискучі, молоді очі з цікавістю і деяких викликом дивились на присутніх.

Ми можемо сотворити Єдине Коло, прозондувати кожного Воїна Світла на планеті – і виявити зрадника…

Зашуміли усі і одразу. Крики, зневажливий сміх і якісь незрозумілі докори злились у одну людську какофонію звуків. Мовчки сиділи лише троє – Святослав, Мудрий Койот і сама винуватиця бедламу. У кімнаті розлігся удар гонгу. Іван ухопився за голову, намагаючись затиснути вуха руками. Звук наповнював, резонував усередині голови, паралізуючи, обезсилюючи… Хвиля одним махом змела усі недоречні сварки. У просторій кімнаті Ради Світла запала тиша.

Наша сестра висловила пропозицію. Я закликаю проявити повагу до незалежної думки і обговорити її як личить, цивілізовано, а не, як ханиги, на мітинзі.

У голосі Мудрого Койота бринів метал, хоч зовні шаман, традиційно, не зморгнув і оком. Піднялась рука. Підвівся вождь африканського Ордену Адунбі Адвоа, наймолодший член Ради. Юний хлопець з раннього дитинства готувався до війни з Темрявою, володів секретами духовного бою, які африканські племена втілили у культі предків. Знання Адунбі перейняв від свого батька, який вже три роки як загинув у одній із сутичок з темними під час чергової революції у Сомалі. Незважаючи на юний вік, воїн користувався повагою старших і досвідченіших колег.

Дозвольте висловити свою недостойну думку, шановне зібрання. Звичайно, молодим воїнам потрібно менше говорити, більше слухати, всотувати істинну мудрість. Та я не заберу багато часу на своє коротке зауваження. Наскільки мені говорить мій неглибокий досвід і нікчемні знання, дослідження через Маяк – довгий процес. Дійсно, аналіз однієї людини триватиме лиш одну мить. Але ж і Воїн Світла на планеті не один. На цю роботу піде кілька днів. І чи у цей час зрадник буде сидіти і чекати свого розкриття?

Молодий вождь сів і скромно згорнув руки на поверхні столу. І знову був висловлений очевидний острах. І знову всі мовчали. Вчергове ніхто не хотів брати на себе тягар відповідальності.

Я прошу дозволу у Ради пройти шляхом посвяти у Стража і спробувати заволодіти Мечем. Я не прошу допомоги у жодного з вас. Усю відповідальність беру на себе.

Іван почув свій голос неначе десь здалеку. І не повірив, що це він говорить. У коротких репліках не було і тіні зваженого воїна, досвідченого випробуваннями і втратами. Так могло кричати істеричне, перелякане до мокрих трусів хлопченя, яке і близько не розуміло, що таке відповідальність. На нього ніхто навіть не глянув. І схоже, ніхто навіть не почув…

Воля того, хто йде Шляхом – священна. Закликаю товариство прийняти цю добровільну жертву.

Ритуальна фраза, яка злетіли з губ Святослава, зовсім не додала впевненості Іванові. Та вона несподівано заспокоїла зібрання. У мовчанні більше не було напруження. Скоріше – безсила покірність волі Всесвіту. Мудрий Койот глибоко зітхнув, потер довгими пальцями скроні.

Неможливо осягнути шляхи Всесвіту. І небезпечно противитись волі Його. Нехай буде так. Рада приймає добровільну жертву витязя Ордену Волхвів.

*

Іван сидів у своїй самотній келії – і його всього трясло. Самовпевнений ідіот! Скільки він йде Шляхом?! Трохи більше тижня минуло з часу першої спроби. Він ледве оклигав після доторку до тієї клятої ручки. Тепер Меч напевно вб’є нахабного зайду, який думає, що він краще сотень гідніших воїнів. І байдуже, що там говорить Святослав, що пишеться у книгах і архівах…

У двері тихо постукали, майже пошкреблись. Іван видавив із себе якийсь закличний звук. Зайшов Святослав, пройшов через кімнату, взяв стільця, поставив напроти Івана, сів. Хвилину посиділи мовчки.

Ти знаєш, я все життя боявся брати на себе тягар наставництва. Це велика відповідальність, яку звалює на себе людина перед Джерелом. Істинними наставниками має бути життя, плавний перебіг подій, мудрість від досвіду. А людина-вчитель незмінно перекроює учня на свій лад. Робить з унікальної особи своє продовження. У деякому значенні – свою копію. Хоч і кращу. А це борг. Великий борг гордині і самовпевненості у власних знаннях.

Ще трохи помовчали. Тема розмови була пафосна і недоречна. Іван одразу не прийняв її. Йому було потрібне не це. А що? Він і сам не знав.

Як Борис?Я щойно у нього був. Він ще слабкий, але вже може говорити і ясно мислити. Розповів йому про Раду, про рішення провести над тобою обряд Стража. Про альтернативну пропозицію – Маяк. Борис підтримав думку, що зондування усіх Воїнів Світла забере надто багато часу і сил. А тим часом зрадник «шурує» серед нас – і ми навіть гадки не маємо, хто це може бути. Наша надія – на Меч і мудрість тисяч поколінь найсильніших воїнів нашого світу. Значить уся наша надія – на тебе.

Розмова знову повернула не туди. Івана відчай і так доводив мало не до судом. А тут ще й така підтримка! Несподівано він відчув легенький поштовх. Тілом розтікалось життєдайне тепло, послаблюючи страхи і розгубленість. Рішучості не додалось. Але витязь хоча б зміг взяти себе у руки, більш-менш тверезо осягнути ситуацію. Святослав сидів із заплющеними очима і переливав свій спокій у свідомість свого учня.

Рішучості і не додасться. Вона – результат ясності і зваженого вибору. Як тільки твої метання завершаться – прийде свідоме рішення. І за ним – рішучість. Бо ж не просто так це спільнокореневі слова. Мова тонко реагує на духовність народу.Але ж я не знаю… Я зовсім не готовий… Не довчився… Я не розумію, куди йти. Одна спроба допомогти Борисові мало не спричинила вселенської катастрофи. Взяти Меча – щоб що?!

Іван зірвався і замовчав. Сили покидали його так само легко, як і прийшли. У голові пульсувала пересторога. «Ти зможе заволодіти Мечем лише після відповіді на запитання… Навіщо?..» Витязь відхилився на стінку келії і закрив очі.

Отак би і сидіти, відмежувавшись від усього світу. Від незрозумілої, абсурдної війни, у якій не може бути переможців. Від витязів, волхвів, еманатів, демонів і решти чортівні. Вернутись на війну звичайну, де все ясно. Ворог там, за лінією фронту. Побратим прикриє і захистить. Зрадники у штабах, друзі – поряд. У світ, підкорений простим і зрозумілим законам…

Несподівано його почав хилити сон. Іван кілька разів кліпнув очима. Тяжкі ярма на повіках стали ще важчими.

У нас дуже мало часу. Але тобі потрібен відпочинок. Уві сні ми відновлюємо свій природній зв’язок з Джерелом і нашу здатність бачити у його потоках істину. Звідси і народна мудрість: «Ранок покаже, що вечір не скаже». Спи. І ні про що не думай. Усі тривоги тебе покинули.

Тихий голос Святослава лунав неначе з туману. Голова Івана стала зовсім ватною. Силувати себе далі не було ні можливості, ні бажання. Витязь схилився на своє ложе – і глибоко провалився у сон без переживань і сновидінь.

*

Його неначе щось чи хтось покликав – і він прокинувся. Одразу ж накотило відчуття дежавю. Абсолютна темрява, не видно навіть руки, піднесеної до носа. Таке вже колись було. Рік чи століття тому. Стільки всього відбулося з того часу.

Одразу тихо замлоїли спогади про Богдану. Але без відчутного болю, ніжно і трепетно. Згадав – у повній темряві організм краще відновлюється. І він сам зрозуміє, коли припиняти відпочинок. Та тут було щось не те… Неначе у його сон без сновидінь проник чийсь панічний крик…

Іван зіскочив з ложа, впевненим кроком рушив до дверей…

І тут у його свідомість увірвався загальний сигнал тривоги!

*

На Святослава він наштовхнувся прямо за дверима. Колишній спокій зрадив волхва, очі його світились збудженням, він увесь аж палахкотів силою.

Швидше до Храму! Нам необхідно негайно провести обряд Стража! Інших шляхів для порятунку немає! Темні архонти штурмують нашу Цитадель!

З перших слів Іван зрозумів, що внутрішньо увесь цей час був готовий до чогось подібного. Всесвіт і так надто надовго залишив його у спокої. Богдана загинула за нього. Характерників перебили за нього. Бориса намагались убити, бо він йому помагав. Проказана Молитва. Перелік боргів зростав увесь цей час. І нарешті треба за них платити.

Вони бігли переходами з мигаючим світлом. Час від часу стіни двигтіли від вибухів та енергетичних хвиль. У протистоянні задіювались титанічні сили. Та, як і у Цитаделі Характерників, Іван інтуїтивно зрозумів – Світлі Сили відступали. Чому так?

Ми відходимо тактично. Голови Орденів створили енергетичну пастку, куди заманюють архонтів, щоб знищити усіх разом. Але їх надто багато. Це не можуть бути лише місцеві воїни. Їх зібрали з усієї країни. Очевидно, демони бажають одним махом покінчити з лідерами Ковену. Ми не можемо надіятись на підкріплення. А наших тутешніх бійців надто мало. Вони усі загинуть, якщо у тебе нічого не вийде.

Знову паніка під тягарем відповідальності! Іван змушений був зупинитись, привалитись плечем до стіни. Святослав зупинився, співчутливо подивився на витязя.

Я впевнений – ти справишся. Бо ти вже точно знаєш, навіщо тобі Меч. Я це відчуваю, хоч, може, ти ще цього рішення навіть не маєш. У тобі велика Сила Джерела, загартована втратами і випробуваннями. Це і був твій Шлях. Стежина, на яку б ти ніколи не ступив, якби знав, що чекає тебе на ній. До речі. Щоб трохи тебе заспокоїти – нам більше не потрібно шукати зрадника. Він видав себе сам.

Іван від несподіванки аж гикнув. Нарешті, хоч щось позитивне за увесь цей час! І знову його інтуїція почала нашіптувати якусь очевидну думку… Вона витала навколо нього… Вже кричала і лементувала…

Зрадником був Борис. Він один з небагатьох мав доступ до усіх таємниць Ковена, для роботи у Комісії я сам ввів його свідомість у наше спільне ментальне поле. Думав – для кращої координації. Виявилось же – дав ключі від всіх секретів. Ти сказав – він видав себе. Як?Ти пам’ятаєш двобій з тенетами, коли ти намагався врятувати Бориса?

Картинки замелькали перед очима Івана, формуючи сцени того кошмарного і напруженого дня. Він ще раз пережив страх використання Молитви, побачив спалах атаки Святослава на пастку-хижака. І згадав. Той погляд, повний ненависті…

Природа Тенет Смерті така, що їх може легко зняти лише той, хто накинув. Щоб їх розірвати силою, необхідно дуже і дуже постаратись. Мені це вдалося, але я мало не розпрощався зі своєю сутністю. Це ідеальне, якщо так можна сказати, творіння темних. Невідпорна зброя. Увесь порятунок у тому, що для створення цієї сутності необхідно затратити незмірну кількість темної енергії. Тому Тенета Смерті пускали у дію кілька разів за всю історію. Зрозуміло, що у очевидців, навіть наймудріших і найсильніших, не виникло б і тіні сумнівів – жертва Тенет приречена. Верхом ідіотизму було б накидати такого хижака на самого себе. Борис дуже ризикував. Але провів усе майстерно. Зняв з себе Тенета за мить до того, як я вдарив. Ти ж відчув незвичний темний слід у кімнаті? Я, грішним ділом, подумав, що це послід знищення Тенет. Так воно і було. Але ворога знищив не я.

Земля під ногами знову здригнулась. Зі стелі посипався пісок. Десь далеко затихали хвилі незвичайного за потужністю вибуху. Святослав закрив очі, прислухався.

Вони задіяли пастку. На якийсь час наступ відбито. Але темні його обов’язково повторять. Поки ми безсилі і виснажені, нас можна брати голими руками.Ти сказав, що зрадник видав себе?

Незрозуміло чому, але Іван був упевнений, що це зараз важливіше за все. За несподіваний штурм темними архонтами Цитаделі, за програну битву, і навіть важливіше оволодіння Мечем. Йому потрібно було точно знати все про зрадника.

Як він себе видав?Перед самим нападом Борис зник з лікарні Ордена і у своїй келії була знайдена мертвою Кельтанта, шаманка ацтеків. Слідів боротьби не виявлено – їй ударив у спину той, кому вона довіряла.

Рівнім голосом Святослав закінчив свою оповідь, коли вони стрімголов вилетіли до входу у Храм. Що далі?

Заспокойся, врівноваж свідомість. Пам’ятай – ти пройшов усю базову підготовку, не вистачає лише деяких нюансів. Важливих нюансів, не буду брехати. Але в цілому ти готовий стати Стражем.

Святослав узяв Івана за руку. Додалося трохи сил і енергії. Далі йому треба було йти самому. Чомусь витязь зрозумів це одразу. Як і те, що він точно визначить, як діяти далі. Витязь ступив крок вперед, у тьмяне світло проходу. Назустріч тиші і невизначеності.

*

Звуки бою зникли відразу. Полишило відчуття тривоги. Іван був спокійним і зваженим. Рубікон перейдено – шляху назад немає. І навіть краще, що він не знав про свою участь у майбутньому. Інакше б точно не зважився.

Він йшов широким залом Храму, звуки його кроків тонули під склепіннями. У келії-сховищі все було, як і першого разу. Ще тьмяніше світло, ніж у залі. Дерев’яний постамент. Руків’я з білої кістки у довгому ящику-футлярі з темного дерева.

Іван зробив крок через поріг. Світло у келії спалахнуло яскравим зблиском….

Він стояв посеред широкого, щільно утоптаного, земляного майданчика. Озирнувся – острівець в самому серці неозорої темної пустки. З усіх боків – провалля. На протилежному кінці острівця маячила знайома дерев’яна тумба з Мечем. Та шлях до неї був перекритий.

Я – Страж Меча. Тут завершується твій шлях. Щоб оволодіти ним, тобі доведеться пройти мене.

«Як банально і до сліз примітивно. Американський тупий і пафосний бойовик. Чи й тобі не випробування!!»

Іван очікував чого завгодно, лише не такого очевидного повороту. Звичайний двобій. Навіть якби супротивник був самими Темним Владикою – це піжонство. Врешті, можна було перемогти будь-якого супротивника. Ну що ж…

Витязь сконцентрувався, пропустив через себе найближчий сильний потік Великого Джерела – і стрімко кинувся вперед. Час і простір звично зібгались, пришвидшуючи його рухи. Енергетичний клинок залишив за собою світлий слід і… його лезо розтануло у тілі супротивника. Страж – худий і жилавий чоловік з білим, як сніг, волоссям – навіть оком не змигнув. Зробив ледь вловимий рух – Іван опинився горілиць на землі, дивлячись у густу темряву.

Ривком зіпнувся на ноги. Спроба номер два. Новий стрибок за спину супротивнику, енергія перетворюється на цупкий канат, який ось-ось обів’є худу постать… а далі справа техніки…

Канат безсило зблиснув у повітрі, упіймав пустку. Іван інстинктивно рвонув вперед – і ледве уникнув потужного удару у спину. Супротивник опинився у тилу, не поворухнувши жодною кінцівкою.

Ти повторюєш одну і ту ж помилку. Виною всьому твоя зарозумілість і самовпевненість. Такий воїн ніколи не буде володіти Мечем.

Довелося задіяти додатковий потік енергії, щоб не дати волю роздратуванню. Кілька вдихів і видихів – щоб стати зваженішим. Нічого страшного не сталось. Просто доведеться використати все, чому навчився за ці роки. Коротка стежка до Птаха – і спокій перетворився на міріади варіантів і схем бою, які звичними візерунками лягали на свідомість Івана. Перехід у транс – і духовний шал окреслив довколишній світ гострими штрихами. Вперед.

Це вже не було завиграшки для Івана. Але не до ігор вже було і його супротивнику. Замелькали стрибки, переходи і піруети, у повітрі раз-по-раз стикались світлі енергетичні клинки, розсипаючи довкола себе водограї сили.

Сутичка тривала уже добрих півгодини. Це було ефектно і красиво. Але абсолютно безтолково.

Довгі двобої хороші лише для тих же кінобойовиків. У реальному житті головна задача бійця зводилась до простих істин: з використанням мінімуму сил і часу, вирахувати тактику супротивника і вразити його у слабке місце – або змусити помилитися. І якраз цих законів Іванові дотримуватись не вдавалось ніякими: ні великими, ні малими силами. До всього витязь уже починав розуміти – Страж Меча, підживлюючись від невідомого джерела, залишався свіжим і енергійним, як у перші миті битви. Іван же поки тримався у тонусі, намагався навіть нарощувати взятий ним же темп. Водночас розумів – максимум стільки ж часу він ще зможе атакувати. Потім доведеться захищатись. І програти. А що далі? Загибель? Чи може щось навіть гірше?!

«Ти не переможеш силою! Кінець Шляху так і задуманий, щоб його було неможливо пройти силою!»

Голос прозвучав у голові, немов грім. Іван, який вже почав звикати до подібних послань Всесвіту, все ж був вражений потужністю, яка бриніла у цих звуках. Хто говорить? Чи можна йому вірити?

Не знижуючи темпу, Іван звичним рухом став розщепляти свідомість на функціональні потоки. Найбільший з них одразу ухопився за відгомін таємничого голосу…

Іванові здалося, що його по очам полосонули вогняним батогом. На мить він навіть втратив свідомість, хоч опанував себе одразу і навіть не дав тілові долетіти до землі. Стиснувся у пружину, уперся ногами, рвонувся, розриваючи дистанцію між ним і супротивником. Приземлився, розвернувся на зігнутих ногах… Страж не гнався, не добивав, не затримував втечі. Він просто відновлював статус-кво.

Неможливо перемогти силою… А як же тут ще перемагати?! Він ще й не нападає, неначе знущається! Вже давно міг би убити нахабного зайду! Хіба що…

Це було ризиковано! Дуже ризиковано! Суперечило усій логіці ситуації! Але…

Іван сховав клинок, придушив духовний шал, розірвав зв’язок з потоками Джерела. Зробив крок вперед. Супротивник непорушно стояв на місці. Здавалось – байдуже, відсторонено. Ще крок. Без реакції. Кілька кроків. Вже видно обличчя під довгими пасмами білого волосся. І тут…

Він дивився на своє власне обличчя! У обрамленні білого волосся, з металевим блиском рішучості у очах – але це був він! Іван Столяр, ветеран війни з москалями, витязь у війні з силами Темряви, який прийшов на цей дивний острів взяти Меча Арея!

Іван провів по очам долонею. Мара не зникла. Лиш у блідій посмішці здригнулись міцно стиснуті губи Стража. Іван зробив ще крок, підійшов до нього упритул.

Дозвольте пройти.

Двійник Івана не відійшов убік, не повернувся, і далі стоячи непорушно. Але не атакував – це вже був прогрес. Витязь зібрався зі сміливістю, зробив новий крок – і пройшов наскрізь супротивника.

І все одразу стало просто і зрозуміло! Не потрібно було ніякого двобою. Гординя і самовпевненість Івана помилково змусили його мавпувати і даремно розтрачувати сили у бою… з самим собою. Тому він і не міг перемогти – супротивник рухався так само швидко і володів тими самими прийомами і навиками бою. Більше того – тією ж свідомістю і мудрістю набутого досвіду.

Іван підійшов до п’єдесталу. Біле руків’я не змінилось ні на йоту. Усе та ж трохи тьмяна слонова кістка. І його душу огорнули сумніви! Ось він, момент, до якого витязь готувався довго. Ось він вихід, до якого вела дорога повна смертей і жертв. Невже ж все завершиться нічим?!

Тремтячі пальці повільно поповзли оксамитом всередину коробки. Іван немов втратив за ними контроль, і вони почали жити власним життям. Витязь бачив, як пальці кілька разів сіпались брати руків'я – і кожного разу нерішуче відступали. Врешті відчайдушний ривок – і вони зімкнулись на білій кістці. Спалахнуло світло… Витязь покинув цей світ.

*

Він повертався великим залом Храму Світла. Біле руків’я зручно покоїлося у його правиці. Кожна тріщинка, кожен вигин на кості знайшов своє місце у долоні, зброя не відчувалась і нічого не важила.

Тепер Іван бачив лезо. Сріблясте, з блакитним відливом, воно вигравало холодною силою мудрості тисяч поколінь найсильніших воїнів. Тепер вона наповнювала усе єство витязя, через Меч приходили такі жадані відповіді на всі запитання.

І тепер Іван точно і твердо знав. Де знаходиться демон Асмодей, який керував атакою на Цитадель Характерників і під головуванням якого темні тепер штурмують Орден Волхвів. Була й відповідь на головне запитання: як волхв Ковена Світла зміг зробитися зрадником.

Іван вийшов у коридор, який вів від Храму Світла, і направився на далекі звуки бою.

Розділ останній

А на чиєму боці воюєш ти?

Нам не потрібно великого війська. Лише група відбірних бійців. Вони організують атаку-оману – і будуть відходити, відтягуючи на себе охорону. Її не має бути багато, головні сили темних зараз на штурмі нашої Цитаделі. І це наш шанс. Ми проникнемо до лігва Асмодея – і ударимо там. Часу минуло небагато. Вороги не знають про те, що ми вже маємо Меча і не встигнуть перелаштуватись.

Мудрий Койот підійшов до нього першим. Незважаючи на те, що кругом кипів бій, архонти і прості носії накочувались хвиля за хвилею – старий шаман знайшов час привітати нового володаря Меча.

Неможливо осягнути шляхи Всесвіту. Інколи спасіння прийде звідки і не чекали. Я дуже радий, що у тебе вийшло, воїне. Тепер твій подальший Шлях буде ясним і зрозумілим. Меч і Велике Джерело дадуть силу і підтримають у тяжких випробуваннях. Одне з них тобі вже скоро доведеться пройти. Ворог з боєм захопив одного з волхвів. Одного з твоїх друзів.

Іван уже знав усе про ситуацію, що склалась. Розклад ворога був простим. Пастка розставлена майстерно. Була лише одна неув’язка у цьому ідеальному плані. Темні неправильно оцінили час. І тепер, коли Іван почув звістку про полонення Святослава, коли був обговорений план зухвалої і відчайдушної операції по ліквідації Асмодея, витязь рвався у бій. Надто довго сумніви і невизначеність терзали його. Шлях був зрозумілим. Ясними і прозорими були ризики. Залишилося лише поставити крапку в цій історії.

Виступили у момент, коли воїнство Світла відбило чергову атаку темних, вирвалось у контрнаступ, крушачи і змітаючи передові розбиті групи ворогів.

Їх було четверо. Волхв і два витязі. І він з Мечем.

Вилізли з каналізаційної шахти на одному з бокових перевулків у центрі міста.

Був осінній ясний вечір. У повітрі тихо колихались теплі запахи великого міста – чорнобривці, автомобільні вихлопи і випари дешевих закусочних. «Минуло два роки. А здається – два життя».

Для перехожих вони були частиною людського стада. Довгі літні брюки, легкі теніски, полотняні кросівки. Нічим не відрізнятись, не виділятись і не привертати увагу. Надто, що до цілі було рукою подати. Іван легко кивнув своїм подорожнім – вони розділились. Волхв і два витязі направились під вивіску «Кабаре «Принада», яка мерехтіла зазивними вогнями на всю вулицю.

Витязь посміхнувся – чудеса воюючої країни. Закриваються промислові гіганти, фабрики і заводи скорочують персонал, агрокомпанії терплять збитки. А борделі і наркопритони будуть у прибутку навіть у час ядерної війни. Навіть не так. У період ядерної війни у них будуть вдесятеро більші прибутки, ніж за будь-якої мирної стабільності. Бо людям завжди хочеться солоденького. Особливо в останні хвилини життя.

Вітрина кабаре «Принада» з тріском розкололась. Через неї прямо на асфальт вилетів здоровань у синьому костюмі-трійці. Почулись часті постріли – охоронці тут не гребували вогнепальною зброєю. Іван відчув поштовх повітря і збурення у енергетичних потоках – волхв ударив чималою потужністю. Все правильно. Повинно було скластись враження, що передові підрозділи Воїнів Світла реально хочуть захопити осередок ворогів. Все рішуче і серйозно.

Витязь неквапом перейшов дорогу, заглибився у сусідній перевулок. Все йшло за планом. Майже вся охорона «чорного ходу» кинулась на виручку колегам з парадного виходу. Залишилось лише двоє носіїв з еманатами середніх здібностей. Іван, прискорюючи ходу, накинув на себе духовний шал, зробив ментальний стрибок, зачерпнув силу у Меча… Соромитись застосовувати такі потуги проти слабаків не було часу – з ворогом треба було розібратись, поки не піднялась загальна тривога. Швидко і непомітно.

Еманати навіть не встигли злякатись, як перетворились на згустки темного туману. Іван швидко перетяг і засунув тіла носіїв у найближчий сміттєвий бак. Хвилин п’ять їх шукати будуть. А більше йому і не потрібно. «Язиків» йому брати ні до чого, дороговказ Меча точно веде його. Тепер – довгим коридором, поворот на право, у підвал, ще коридор, який упирається просто до ліфту…

Те, що у плані вже пішли збої, Іван відчув одразу, як спустився у підвал. На нього накотила і майже збила з ніг зла темна сила. Некроманти. Те, що атакований ними Центр був одним з енергетичних вузлів ворога, витязь знав. Але масштаби зібраної тут потужності вражали! Скільки ж треба було замучити тут живих людей, розбестити і знищити душ, щоб накопичити таке?! Скільки темних менталістів-некромантів працювало тут у підземних катівнях?! І головне – навіщо стільки сили?!

Витязь зупинився. Усе його коротке, але насичене подіями життя дало досвід – усі запитання без відповідей ведуть до катастрофи. А тут – океани темної сили, які ворог незрозуміло для чого зібрав у одному місці.

Він сконцентрувався – вийшло як ніколи легко. Потягнувся свідомістю до центру злої сили. Було гидко. Немов змушений через відразу копатись у вигрібній ямі…

Попри все Іван продовжував занурюватись у енергетичну тванюку, яку сотворили темні з людських пристрастей і страждань. Сягне конденсатора, зрозуміє структуру – можливо, відшукається і відповідь, навіщо ця вся громадина стягнута посеред величезного міста…

….Полум’яні очі… Криваво-червоні губи… Шепіт… «Йди до мене… Нарешті ти прийшов…» І сліпучий удар!

Іван висмикнув себе із трансу. Омана! Того не може бути! Вони не можуть знати про нього! Банальна пастка для будь-якого стороннього ока. Не було ж ні імен, нічого конкретного…

Але руки зрадливо трусились, серце поволі відновлювало ритм після сильного енергетичного враження. Що робити? Відступати не можна! Головна запорука успіху – швидкість і несподіванка…

А якщо дійсно знають?

Меч мовчав. Лиш сліпучою чіткою картою у свідомості світився шлях до Рожевої Кімнати, де засів ворог. Меч готувався до зіткнення – стягував пам’ять воїнів, які ним володіли, накопичував енергію з найближчих струмочків Великого Джерела. Йому не потрібно було розповідати, що робити – чудесна зброя звикла до постійної війни.

Тут треба було готуватись самому. Перемогти сумніви, непевність, які завжди підступають у найкритичніший момент. Іван не вагався. Його стан важко було назвати ваганням. Він неначе завис, випав із життя, із загального подієвого потоку. Вчергове накотились спогади про всі втрати, яких він зазнав на цьому Шляху. Марина… Відун-Борей… Богдана… Чи варта навіть найбільша перемога хоч одного з життів цих чудових, милих його серцю людей?!

«Зроби свій вибір». Знову той самий голос у його голові. Вже не вперше. І вже наче він здогадується, кому голос належить… Якби ще раз послухати, то може навіть…

Іван міцніше стиснув руків’я Меча Арея, ступив у кабіну ліфта – і натиснув найнижчу червону кнопку. З безвихідних ситуацій завжди найпростіше знайти вихід.

*

Життя пролетіло перед його очима, залишивши на губах неприємний гіркий присмак. І без того куці сили покидали тіло. Молитва?! Потрібні хоч кілька митей для концентрації і вхід у Велике Джерело. Його незмінно прочитають і зупинять. Тут навіть вбивати не треба. Варто просто не зупиняти цей голос, який лився з криваво-червоних губ… Не відводити цих полум’яних очей, у яких, здавалось, сконцентрувалась уся пристрасть світу…

Увесь твій Шлях – самообман, милий Іваночку. Як увесь Шлях так званих Воїнів Світла. Сам посуди – заради чого ви воюєте? Заради того, щоб страждати, мучитись, жертвувати собою? Де результати? Де хоч найменша можливість перевести подих? Ніколи! Лише вперед! Щоб навіть зайвої миті не було для прозріння!

Мелодійний голос проникав до самого спинного мозку, викликав приємне пурхання метеликів у животі. Збудження зростало все більше, хоча з кожним його новим рівнем здавалось, що більше вже нікуди.

То чи є у світі справедливість? Скажи мені, друже мій.

Цього голосу Іван сподівався одразу, як увійшов до рожевого лігва. Досить театральна і пафосна поява – із прихованого алькову зліва від виходу, у колі світла, налитий неймовірними силами. Зрадник. Святослав.

Дуже вчасно накотила ненависть. Загалом темна, емоція трохи притупила силу звабливості і збудження.

Волхв зробив крок до ліжка Асмодея. Присів на приступках, які вели до ложа. Його добра і спокійна посмішка зовсім не гармоніювала із ситуацією.

Ти вважаєш мене зрадником. Але у чому моя зрада? У тому, щоб закінчилася ця нікому не потрібна, спустошуюча війна? То яка ж це зрада? Ти вже достатньо знаєш і про Джерело, і про Всесвіт, і про Рівновагу. Для цих усіх вселенських проявів люди, як і еманати – абсолютно рівні одиниці, частки усього живого. То як же ми можемо називати себе силами Світла, а їх – Темряви. Вони хочуть вижити так, як і ми. Роблять це, як вміють. Точніше так, як їх сотворило Велике Джерело. Це не логічно?

Святослав встав з приступки, неквапом пішов навколо Івана. Витязь натренованим рухом розділив потік свідомості на два струмки – щоб стежити за обома ворогами, залишаючись на місці.

Еманати принесли людям звільнення від негативних емоцій. Вони їх випивають, роблячи людей щасливішими. Так, у деяких випадках вони провокують людей до темних думок – але ж їм треба харчуватись! Це природньо. Натомість запитай будь-яку людину, яка працює у симбіозі з еманатом. «Ти щаслива? Ти щасливий?» Тут і є смисл твоєї боротьби. Точніше повна його відсутність. І ще про справедливість. Ти бачив серед еманатів багатих чи бідних? Хворих? Калік? Божевільних? Вони воюють між собою? Це все є лише у людей. Війни і насильство – це притаманні риси людства. Риси, які його б знищили. Але еманати стали нашими спасителями. Вони допомагають нам будувати ідеальне суспільство справедливості. На горі – лише кілька сильних і мудрих вождів. Усі решта – рівні у правах і обов’язках. Ніякої корупції, ніякого терору, в’язниць, злочинності… Лише життя у здоров'ї і щасті! Саме так – у щасті!

Він чекав і її. Розумів, що цей козир чи не єдиний, яким можна змусити його… до чого? До спогадів? До капітуляції? До слабкості чи вагань?

Він розумів невідворотність цієї ситуації – і навіть не допускав собі думки, що буде робити, коли вона станеться. Ідіотський парадокс. Так діти сліпо лізуть у калюжу, навіть не думаючи, що буде далі.

Витязь якраз і відчував себе такою дитиною. Безпорадною і безсилою. Меч мовчав.

Марина вийшла з алькову справа від входу – і застигла німою статуєю. Святослав щиро посміхнувся. Асмодей знову заговорив. Збудження в Іванові налилось новою силою.

Щастя… Ось же воно! Навіщо від нього бігати? Найпростіше робити вибір у безвихідній ситуації. Так же ти думав? А тут вихід, якого ти хочеш. Хотів усі ці довгі роки. Ненавидів, страждав, картав себе, боявся собі зізнатись – але хотів. То хоч раз зроби те, що ти хочеш. Без втрат і жертв. Просто віддайся своїм бажанням.

Марина рушила вперед. Мила і тепла усмішка грала на її вустах. Вона була такою, якою він її запам’ятав на їхній маленькій квартирі тієї теплої осені. Кохання жагучим полум’я зринуло у його серці! Вже не було ненависті, заколисаної спокусливим голосом. Не було втрат, жертв і болю. Була ВОНА. Його єдина і світла пристрасть. Лише її очі, струнке тіло, теплий погляд, соковиті вуста…

Іван зібрав у кулак усю силу волі, зробив крок назад, підняв перед грудьми Меча Арея… Зброя мовчала. Жодного відголосу, поради, що робити… Асмодей мелодійно розсміявся. Святослав лиш посміхнувся, скрушно помахав головою…

На твоєму місці я не дуже б покладався на нього. Борис не встиг тобі пояснити один нюанс. Відкрити Меча – одна справа. Та це зовсім не значить – оволодіти. Заковика у тому, що Меч може сам керувати нахабним, але слабким кандидатом. Тоді, підживлюючи самовпевненість і егоїзм носія, творіння Сварога заохочує саме ці відчуття. А тепер скажи – Світлий Ковен не знав цих нюансів? Чи можливо вони не розуміли, що недовчений, зламаний психологічно воїн ніколи не оволодіє Мечем? Чи не бачили, на що ти перетворився після повернення з Храму Світла? Все вони бачили. Але обрали кращим виходом дати тобі можливість красиво загинути, і тим самим зберегти життя собі і своїм воїнам. Урешті, Ковен нічим не ризикує. Жодному з еманатів чи демонів не вдалося б Меча використати. І навіть якби він потрапив до наших рук, то залишився б тут у вигляді безталанного шматка старої кості. А там, дивись, знову б повернувся до Ковена під час чергової атаки – і далі чекав би дурня, який пожертвує власним життям заради незрозумілих і недосяжних ідеалів... Ти дуже багато говориш, зраднику. Ви мене не вбиваєте – значить чогось хочете від мене? Я здогадуюсь. Але хотів би почути конкретну пропозицію.

Він перебив ворога упевнено і твердо. Хоч зовсім не відчував ні твердості, ні упевненості. Більше того. Чи то подіяла енергетика демона, чи то аргументи ворога торкнулись найглибших струн серця… Іван засумнівався. І то дуже!

А й дійсно – для чого увесь цей «цирк»? Перемогти він точно вже не зможе. Меч мовчить, тепер зрозуміло, з якої причини. Звичайно, зрадник може плести, що завгодно, аби збити його з пантелику. Та це вже не мало жодного значення. Важливий сам факт відсутності будь-якої підтримки. Сили покинули. Він сам проти трьох ворогів неймовірної сили, кожен з яких досконало знає його можливості… Не гинути ж героїчно, але абсолютно тупо?!

Марина вже стояла просто перед ним. Жива і жадана. Посміхалась щиро і привітно. Ось же воно – щастя!

Ми навіть не запрошуємо тебе до себе. Не просимо прийняти еманата, хоча він зробив би твоє життя щасливішим. Не треба нікого зраджувати, нікого вбивати. Не потрібно жертв. Забирай Меча, Марину – і йди звідси. Біля виходу тебе чекає автомобіль. У аеропорту – літак. Твій літак. Він вас доправить на один з островів Домінікани. На твій острів. Усі документи «на рухомість і нерухомість» – у шухляді антикварного столу, в твоєму кабінеті величезного особняка у центрі острова. Там же – реквізити банківського рахунку. На ньому – 10 мільярдів доларів. Під 15% річних. Вам вистачить на кілька безбідних життів. Така наша пропозиція.

Марина стояла перед ним, посміхаючись. Святослав зупинився, запитально заглядаючи у вічі. Навіть Асмодей спустив свої стрункі ноги з ліжка, зацікавлено спостерігаючи за боротьбою. Очевидно, вона вела до їхньої перемоги.

Іван зламався. Рука з Мечем опустилась. Це не зрада! Йому не доведеться воювати зі Світлим Ковеном. Як Майстра і Маргариту, їх нагороджують спокоєм. В далині від усієї цієї страшної війни вони будуть жити щасливо. Можливо, у них будуть діти. Яких вони виростять…

Перстень…Заплакане обличчя мами… Байдужий, скляний погляд батька у інвалідному візку… Сполотніле обличчя мертвої Богдани… Гиденька посмішка на блідому обличчі… «Це моя пропозиція»…

Залишок енергії довелося витрати для того, щоб хоч якось приховати вир спогадів і кошмарний біль від нього. Очевидно, не дуже вдалося. Асмодей занепокоєно заялозив по шовковим простирадлам ліжка. Святослав спохмурнів.

У мене буде одна умова.

Довелося зануритись у силу власної крові, щоб прикрити думки. Для сторонніх спостерігачів Іван витягував зі свого тіла останні резерви, щоб зберегти ясність думки під моральним пресингом. Святослав явно розслабився. Головне було зроблено.

Ми слухаємо тебе.Я вимагаю забрати еманата з тіла Марини. Мені буде просто гидко жити з нею, знаючи, що у її голові живе щось стороннє. Нехай навіть воно і робить її щасливою.

Він дуже постарався, щоб останні слова прозвучали без жодного сарказму чи знущання.

І тепер тільки б витримати! Погляд демона, здається, прошив усю його сутність наскрізь, нишпорячи по всім закуткам і брудно облапуючи кожну думку чи емоцію. Бар’єр енергії крові затремтів, але витримав. Демон, не відриваючи очей від Івана, кивнув головою. Святослав підняв руку…

Іван ніколи не бачив еманата живцем, лише його духовну сутність, яку знищував. Побачене розчарувало. Духовні паразити були точнісінько такими, як і їхні енергетичні відображення. Тільки ще гидкіше.

Марину затрусило. Іван кинувся до неї, підхопив на руки. Дівчина вся палала. Почулось гидотне шипіння. З її вуха вилізло гидке щупальце, за ним ще одне…

Коли чималий спрут виповз на світ, Святослав підхопив його на руки, переніс на ліжко до Асмодея. Демон ніжно погладив страховисько.

Іван намагався не дивитись ні на що і ні на кого, окрім Марини. Дівчину все ще трусила пропасниця. Її дихання стало нерівним, серце почало збоїти. Вона помирала. «Якщо еманат надто довго у тілі людини, то їх розрив може закінчитись смертю носія». Витязь зосередився – хоча б одна піщинка енергії! Щит з думок знімати не можна! Інакше їм обом кінець! У відчаї він обійняв ще тепле тіло – і, тримаючи її на ногах, припав до холонучих губ…

Він сидів на своїй поляні з білою травою. Тіло Марини лежало на його руках. Тут була вся трійця. Сивий дивився на нього сумно і трохи винувато. Олексій уникав погляду. Птах був традиційно незворушним втіленням мудрості Джерела. Сивий поворухнувся, встав з колоди.

Мабуть, не будемо довго говорити. У цьому вузлі твого життя сходяться всі дороги. Далі йде лише одна стежка. Але вибір все одно залишається.

«Це він говорив зі мною». Іван упізнав голос, який увесь цей час вів його Шляхом, допомагаючи у найкритичніших ситуаціях. Звідкись здалеку, із найпотаємніших куточків пам’яті, де зберігаються казки і віра у чудеса, сплило навіть ім’я. Род. Прародитель богів. Та це відкриття вже не мало жодного значення.

Род зітхнув. Давній Знахар відвернувся. Птах підняв голову і пронизливо скрикнув. Марина на його руках відкрила очі. Сіла. Ніяково посміхнулась. Озирнулась. Зустріла погляд Івана. Ще раз посміхнулась.

Я тебе знаю. Ти з моїх снів. Таких теплих і приємних. Я думала, що ти – вигадка моєї фантазії. А ти є насправді. І це прекрасно! Значить і наша любов є насправді.

І вона поцілувала його. Неймовірне щастя заструменіло по жилам Івана новою енергією життя! Отаке воно! Чудове і яскраве! Яке може піти, але обов’язково завжди повертається. Інакше світ втратив би всілякий смисл!

Він відповів на поцілунок. Він готовий був розтанути увесь у цьому безмежному відчутті…

Вибір залишається. І ти його ще не зробив.

Твердий голос повернув його до дійсності. Усі троє на галявині уважно дивились на Івана. Від цих поглядів йому замлоїло у животі.

Який вибір?! Я не зможу перемогти, ви ж самі бачите! Чого тоді ви всі від мене хочете?! Щоб я загинув? За що? За якісь дурні, нікому не потрібні ілюзії?!

Вони мовчали. Не засуджували, не обурювались, не картали, не звинувачували. Просто мовчали. Іван захлинувся криком, який рвався з його грудей. І несподівано…

Відповідь прийшла. Проста, зрозуміла. Очевидна. Усі шляхи дійсно зійшлися у цьому вузлі, щоб далі могла вийти лише одна життєва стежка. Але був ще один варіант…

Несподівано для самого себе Іван не здригнувся і не похолов від своєї думки. Нарешті все стало на свої місця. Треба було просто зробити цей простий і водночас складний вибір.

Олексій ступив уперед, став біля Івана, зазирнув глибоко у його очі.

Ти вже його зробив. Переборовши власну невпевненість, перемігши гординю. Не просячи поради. Не уповаючи на мудрість богів чи інші потойбічні сили. Я завжди дивувався вам, люди. Все життя ви шукаєте якихось покровителів, предмети для поклоніння. Створюєте для себе релігії – і навіть самі не вникаєте у нюанси створених вами ж мудрих трактатів. А в них написано дуже просто. І в буддизмі, і в ісламі, і в християнстві. Та в будь-якій адекватній релігійній школі. Людина створена за образом і подобою. Вона – гордість Великого Джерела. Найсильніше і наймудріше його творіння. Можна сказати по-іншому. Кожна людина – це маленька модель Великого Джерела. Цілісна і могутня.

Говорити зовсім не хотілося. Зважуватись, треба завжди зволікаючи. Та коли зважився – то вже не зволікати.

Іван взяв Марину за руку і подивився у її очі. Енергетичні потоки їх свідомостей сплелись. На мить її зіниці розширились страхом – і одразу ж вона опанувала себе. Легенько кивнула. Іван підбадьорливо посміхнувся їй, обійняв її стрункий стан, стиснув у правиці руків’я Меча Арея…

Несподівано про щось згадав.

У мене запитання. Те, про що говорив волхв Святослав щойно, – це правда? І люди, і еманати для Джерела – однакові? Про Меч і про справедливість?

Запала мовчанка. Олексій відкрито подивився у очі Івана.

Неможливо осягнути шляхи Всесвіту. Для кожного з нас у Нього – своя місія. Це все, що я можу тобі сказати. А ще – пробити для тебе тріщину у бар’єрах Джерела, протягнути струмок чистої енергії. Це все, що я можу для тебе зробити. І гори вогнем уся Вселенська Рівновага.

Іван кивнув. Він був задоволений. Значить, правду кожен має обрати для себе сам. Ту, за яку варто жити. І ту, за яку не страшно вмерти. Він схилився до солодких Марининих губ…

Перше, що він відчув – дикий жах. Він буяв невгасимим вогнем, наповнював кімнату. Чисте, первозданне почуття. Значить він зробив правильний вибір.

Час слухняно зупинився. Він дивився у її очі. Він тонув у її теплому, люблячому погляді – і віддавав залишки любові. За всі ті страшні дні, коли вони не бачились і не могли бути разом. Заради тих миттєвостей, які їм ще залишились.

Він не бачив, як злетів зі свого ліжка Асмодей, викрикуючи якісь слово-форми, поспіхом вплітаючи свою свідомість у струмки Великого Джерела, намагаючись будь-що розірвати зв’язки з ним усього живого у радіусі кілометра… Не бачив, як вперше розпач і розгубленість закарбувались на обличчі Святослава…

Він бачив лише її зіниці, які знову ледь розширились, коли його рука одним сильним точним рухом прошила їхні тіла наскрізь сяючим лезом Меча Арея.

Міріади Всесвіту розірвали слова Молитви Сонячного Світла…

*

Спочатку він подумав, що почався черговий ракетний обстріл звичайної війни людей. Земля здибилась, кілька разів підскочила і перевернулась з ніг на голову. У польоті він встиг прикритись від вибухової хвилі простеньким щитом, не сподіваючись вижити – але потік енергії несподівано легко обійшов його свідомість. Зате чотири архонти, які вже притискали Бориса до стіни, вимагаючи здатись, злетіли у повітря – і просто перетворились на порох.

За вибуховою хвилею прийшов звук. Несподівано високий, на межі сприйняття. Запаморочилось у голові, затремтіли коліна. Борис безсило сповз по стіні. Вона була слизька і холодна. Така приємна, слизька і холодна стіна. Яку радісно і з вдячністю відчувало знесилене тіло…

Так він просидів з годину. Потім рвучко встав і пішов вперед.

Було темно. У повітрі і досі витав аромат озону. Та йому більше не потрібні були ні зір, ні слух, ні нюх. Він вже нікого не боявся. Не спотикаючись і не плутаючи напрямків, волхв йшов і йшов.

Нарешті лабіринт коридорів вивів його до кімнати. Вона вся була завішана рожевим велюром, тепер брудним і напівзотлілим. Навіть без світла Борис побачив постать, яка лежала біля дальньої стіни приміщення, зіщулившись у позі зародка. Почулося схлипування і тихеньке завивання. Волхв підійшов ближче. Не хотілося навіть доторкатись чи якось ще втручатись, хоча навколо постаті Святослава на підлозі буяв справжній ураган з еманації вселенських відчаю і туги.

Борис ступив у центр кімнати. Його нога наштовхнулась на екзотичну масляну лампу, яка дивом не розбилась. Перетворити дрібку енергії на вогонь було справою однієї миті навіть для знесиленого волхва. Бліді сполохи полум’я затанцювали на стінах, заганяючи темряву у її вотчину. Він озирнувся і навмання зробив кілька кроків у бік невеличкої купки попелу біля розкішного величезного ліжка у протилежному краю кімнати.

Поколупав носком черевика – у тьмяному світлі щось зблиснуло. Він нахилився, придивився. Взяв до рук, потер об штани. Зблиснув перстень. Крупний діамант, унікального червоного кольору, обрамлений переплетенням загадкових знаків. Волхв, не допускаючи до себе жодного хвилювання, сховав знахідку у кишеню. Історики далі самі розберуться…

Він встав, повернувся на місці і підійшов до ще однієї купки попелу, вдвічі більшої за попередню. Її розгрібав дбайливо і обережно, намагаючись не здіймати куряви і навіть зайвий раз не дихати. І вже через мить у темній гущавині блиснуло жовтуватим кольором руків’я Меча Арея.

Післямова

Перед тим, як відкрити двері до квартири, він, за звичкою, ментально прозондував оточення. Еманатів він не зустрічав уже другий тиждень поспіль. Після анігіляції фізичного втілення Асмодея енергетичним виплеском півроку тому, більшість паразитів в Україні почали тотальний вихід у свій духовний вимір. Без централізованого управління вони вже не могли опиратись навіть тим небагатьом витязям і волхвам, які залишились живими після штурму Темної Цитаделі. Правда, численним еманатам все ж вдалося направити своїх носіїв на територію російської орди, де духовний клімат дозволяв їм продовжувати зростати і розвиватись.

Тим часом звільнення людей в України тривало. Психіатри і психологи самі мало не здуріли від масових звернень до них за консультаціями. На звалища тисячами тонн вивозили телевізори. Вуличні музиканти, художники, танцівники стали як ніколи популярними. На Хрещатик, тепер вже постійно перекритий від автотранспорту, знову повернулись натовпи, захоплено аплодуючі артистам. За тиждень у книжкових магазинах була розкуплена вся українська література. На суспільну «сцену» усе сміливіше почали виходити молоді творці, філософи, науковці і педагоги…

Хоч війна і не закінчилась, та звільнені від еманатів українці об’єднались. За перші кілька днів усі – і бідні, і багаті – зібрали стільки коштів, що вже були придбані 80 винищувачів і 20 тактичних штурмовиків, 250 танків, 500 тисяч дронів-камікадзе. Це було не жебрання, а бізнес. Прозорий і чесний. Тому уся техніка вже нищила ворога на фронті.

Де і знайшлись вітчизняні винахідники суперкостюмів для піхоти, тактичні і бойові характеристики яких були більше схожі на описи з фантастичних творів. Саме у цих «магічних» обладунках півмільйонна армія добре навчених бійців із зарплатою у триста тисяч гривень на кожного, викинула ординських зомбі з Донбасу, з Криму. Захисники відновили кордони України 1991 року. Знайшлись, щоправда, гарячі голови, які вимагали йти далі, звільняти світ від руснявої наволочі. Такі заклики не підтримувались, але і не замовчувались.

Орда захлиналась від істерично-переляканих погроз застосувати ядерну зброю. Китай мовчав уже півроку, перестав публікувати відео з власними досягненнями у галузі озброєння. Світ наполохано вимагав від українців згоди на перемовини з їхніми вбивцями і ґвалтівниками. МЗС України випустило коротку ноту: стосунки країни і її сусідів – внутрішня справа цих самих країн. Світ проковтнув.

На CNN вийшов ексклюзивний матеріал про засекречені розробки українськими науковцями спеціального направленого випромінювання, яке начисто блокує навіть найпримітивніші механічні з’єднання. За добу сюжет набрав 2,5 мільярди переглядів на Youtube. Надійшли дипломатичні пропозиції Британії, Ізраїлю, Південної Кореї і Японії у створенні єдиного військового союзу «Анклав Вільних».

Україна ставала сильною і могутньою, об’єднавши своїх вільних дітей.

Але війна не закінчилась. Земне фізичне втілення одного з демонів було зруйноване – та у світі десь залишалось ще шість його «братів». Де вони? Як далі їх нищити? Де шукати нового кандидата на оволодіння Мечем? У більшості країн світу еманати не просто процвітали – тепер вони знали, що у Сил Світла є зброя для перемоги. Вони будуть готові до вирішальної битви. Еманати США, Росії, Китаю будуть намагатись задавити витязів України у зародку…

Закривши двері, Борис прислухався до звуків у під’їзді. Свою другу натуру вже не переробиш. Він звик воювати, звик боротись і бути постійно готовим до нападу. Таким він вже залишиться до кінця життя. Це його свідома жертва за те, щоб українці жили вільно і безпечно. Така ж, як жертва десятків тисяч хлопців і дівчат у цій страшній війні. Така ж, як і жертва одного сміливця… Він пройшов тяжкий шлях, на якому бачив мало щастя. Та останній віддих і всю свою пристрасну силу він поклав за те, щоб щасливими були інші.

Борис перетнув кімнату, підійшов до письмового столу, сів за нього і втупився у продовгуватий плаский ящик з темного, жилавого дерева.

З того енергетичного виплеску минуло півроку – і за цей час він жодного разу не відкривав цього ящика. Це була своєрідна данина пам’яті, повага і неймовірна вдячність загиблому другові. Борисові здавалось, що на Меч Арея не мають честі і права дивитись інші люди. Вже не говорячи про те, щоб хтось наважився взяти до рук це тяжке руків’я з білої кості.

Волхв докоряв собі за ці думки. Він розумів, що давня зброя має далі служити справі звільнення людства від рабства еманатів. Тепер Меч став не просто легендарною зброєю древнього бога. Його ще раз освятив своїм життям витязь, зробивши ще потужнішим. То як такий клинок можна ховати по «загашниках»?

«Прости мене, друже Іване. Ти віддав все за цю перемогу, хоч і не бажав її, і навіть до кінця не розумів усієї суті нашої боротьби. Тебе вбило твоє ж кохання, якого не заслуговувала та, кого ти кохав. Чи заслуговувала?»

На цьому місці Борис завжди полишав свої роздуми. Перед його очима стояв один і той же спогад, який навіки закарбувався у потоках Великого Джерела. Іван і Марина. Обійнявшись. Він, тепло їй посміхаючись, прошиває їхні тіла Мечем Арея, який змішує їхню кров і підсилює без того могутню Молитву Сонячного Світла…

Волхв рвучко встав з-за столу і пройшов на кухню. Відчинив настінну шафу, витягнув пляшку дешевого коньяку, відкрив і випив доброго ковтка прямо із горла.

«Чи думав я колись, як ми будемо жити після перемоги? Ніколи. Для нас перемога була недосяжна. За століття боротьби ми змирились з цим, почали, як японські самураї, цінувати не мету, а шлях, яким ідемо. І от перемога прийшла... Шлях пройдений… і після нього лише пустка і самотність. Світ не готовий до звільнення. Для чого потрібні тепер витязі? Кому розповідати про волхвів, демонів, еманатів, темні і світлі сили? Тепер ми станемо загрозою світобудови, заснованої на насильстві, ненависті і злі».

Борис ще відпив з пляшки. Гидка бурда потекла його жилами, несучи по ним живий вогонь. Стало трохи легше. Прихопивши з собою свою «амфору скорботи», колишній волхв повернувся до письмового столу. Годинами він сидів напроти ящика з Мечем Арея, розглядаючи химерні візерунки і малюнки давніх слов’ян на коробці, де зберігалась легендарна зброя…

Він вже досить нетверезою рукою поставив напівпорожню пляшку на стіл, повернувся, щоб увімкнути світло у напівтемній кімнаті. Пляшка перекинулась, темна рідина почала розхлюпуватись... Борис наполохано підхопив на руки ящик з мечем, як підхопив би єдину і дорогу дитину…

Футляр був несподівано легким. Тремтячими руками волхв поклав його на канапу. У голові шугали панічні думки, очі зрадливо сльозились у розпачі. Неслухняними пальцями він підчепив почергово кожен з трьох фігурних замків, виготовлених древніми майстрами, кришка сама відчинилась…

Коробка була порожня. На місці, де раніше лежав Меч Арея, притягував погляд прямокутник білого картону. Борис три рази простягав до нього руки – і тричі відсмикував, немов боявся взяти. Підхопив зі столу перекинуту пляшку, одним духом допив залишки кон’яку, глибоко вдихнув – і таки взяв невеликий прямокутничок до рук.

На оборотній стороні було лише кілька слів. Але вони ударили по загартованій незчисленими боями свідомості Бориса тяжким молотом. Він вмить протверезів, руки затрусились, голова запаморочилась. Він змушений був сісти на канапу, щоб не впасти.

Вже за мить волхв метався по квартирі, збираючи нечисленні пожитки. Витягнув з таємної ніші у столі залишки готівки, дістав закордонний паспорт і Амулет Світлих Сил.

У коридорі Борис опам’ятався, окинув поглядом свою квартиру, спочатку несміливо, а потім вже щиріше посміхнувся – і нарешті щасливо засміявся.

Грюкнули вхідні двері, здійнявши невеликий протяг, який пролетів темною кімнатою, підняв і перевернув самотній білий шматочок картону, який лежав на канапі. На імпровізованій записці були слова: «Вистежив Бельфегора. Він у Японії. Чекаю у Кіото. Іван.»

Кінець першої книги