Основний текст

ІГОР СІНІСТЕР

ВІДВІКОВІЧНА ВІЙНА

КНИГА ПЕРША: ПОЧАТКОВИЙ РАУНД

ЗМІСТ

Навіщо воно вам треба або від автора 3

Частина 1 4

На незрозумілій стороні 4

Передмова 4

Розділ 1 7

Гідна винагорода за тяжкий вибір 7

Розділ 2 15

Старе життя в нових реаліях 15

Розділ 3 19

Корінь вселенського Добра і витоки Зла 19

Розділ 4 24

Відновлення статусу-кво або повернення старих навиків 24

Розділ 5 28

Суд і розплата 28

Розділ 6 35

Вогонь, який очищає мозок і сумління 35

Частина 2 43

Невидимий бій 43

Розділ 1 43

Крок до прозріння 43

Розділ 2 49

З дощу – та під ринву 49

Розділ 3 56

Війна, яку важко осягнути 56

Розділ 4 65

Зламана душа завжди веде до змін 65

Розділ 5 70

Спокійна розмова з крапками над «і» 70

Розділ 6 73

Через вогонь, біль і страх 73

Розділ 7 82

Та це був лише початок довгого шляху 82

ЧАСТИНА 3 98

Відвіковічна війна 98

Розділ 1 98

Нові випробування для Воїна Світла 98

Розділ 2 103

Несподіване відкриття 103

Розділ 3 107

Відкриття гіркою ціною 107

Розділ 4 114

Закінчення і початок шляху 114

ЧАСТИНА 4 121

Десь там, за горизонтом… 121

Розділ 1 122

Довіритись ворогові – не образити друга 122

Розділ 2 129

Меч Арея 129

Розділ 3 135

Час не терпить 135

Розділ останній 142

А на чиєму боці воюєш ти? 142

Післямова 149

Кінець першої книги 151

Навіщо воно вам треба або від автора

У цю книгу я намагаюсь вкласти усе те хороше і погане, що зібрав на межу своїх сорока років. Усі переживання, страхи, радості і перемоги, надію на завтра і віру у світло. Варто сказати, що подібні твори я починав писати не раз, одного разу навіть списав ручкою цілий загальний зошит (сміх у залі). Але з того нічого не вийшло. Щоразу я переконувався, що писати потрібно на одному диханні, не вилазячи з-за столу. Бо варто лише відкласти ручку, заснути, прокинутись – і мені вже перестає подобатись те, що було написане. Руки опускаються, і натхнення не вистачає продовжувати. Це максималізм, гординя чи просто надмірна прискіпливість до самого себе – вже не так важливо. Головним завданням у цих умовах залишається все ж закінчити роботу. І тут уже не має значення, прочитає її хтось, чи вона так і залишиться скніти у глибинах електронної пам’яті, допоки якийсь щасливий збіг обставин не зітре її. Для мене важливо позбавитись від цього надмірного тягаря, від цієї правди, якої не можна повідати нікому – ні священнику, ні психіатру, ні дружині, ні друзям. Звичайними і доречними були б зараз слова про усілякі збіги з реальними особами чи подіями, і що вони абсолютно випадкові. І мені б дуже хотілося, щоб так було. Щоб усе, що мені привиділось і побачилось, було лише плодом моєї втомленої уяви. Так, дорогий мій друже, мені б цього дуже хотілося. Але боюся, що усе у цьому світі зовсім навпаки.

Моєму дорогому синові Іванові, дорогій доньці Анні, дорогій дружині Євгенії

за постійне терпіння, підтримку і за віру у перемогу світла

Частина 1

На незрозумілій стороні

Передмова

Куля пролетіла зовсім поруч зі скронею і обдала майже все єство Івана палючим вогнем посліддя. «Зовсім близько цього разу», – зринула у голові застережлива думка, перш ніж витязь зробив ментальний стрибок уперед. Меч Арея з неймовірною легкістю спурхнув від позиції з правого стегна, діагональним розчерком розпанахуючи духовного симбіонта. Гидке, схоже на чорного спрута, скупчення негативних еманацій вмить палахнуло багряним, розпадаючись сіруватим туманом. Носій, який саме корегував приціл для наступного пострілу, немолодий вже чоловік, на мить застиг, очі його зробились скляні. «Може бути інсульт», – абсолютно відсторонено подумав Іван. Та натреноване тіло слідом за стрімкою свідомістю вже летіло темним коридором вперед. Іван не боявся ні куль, ні темних мечів, його не спиняв могильний холод паралізуючих ментальних ударів. Духовний шал бушував у ньому невпинним білим вогнем, світлом, яке не засліплювало, а навпаки гостро висвітлювало усе навколо. У цьому сяйві постаті ворогів майже повністю розчинились, звільнивши для ментального зору і носіїв, і еманатів. Їхнє знищення вже не витягувало так багато сил, як раніше, доторки темної сутності практично не відчувались. Іван крутонув мечем, цілячи в найближчу темну пляму, на звороті вивернув зап’ястя під дев’яносто градусів, зачепив другу і, продовжуючи рух плечей, проткнув третю. Вже пролітаючи вперед, він почув два далеких тріскотливих звуки – носії встигли вистрілити двічі. Уся атака забрала менше двох секунд. Витязь продовжив свій рух далі.

До Рожевої Кімнати було вже рукою подати. Він вискочив у круглий передпокій – і його зустріли архонти. Двоє молодих і спритних добровільних Темних, сильних, досвідчених і хитрих. Іван, майже не змінюючи темпу, зробив ментальний кидок уперед. Меч Арея зблиснув яскравіше, він вже летів вражати ворогів… і не знайшов ціль. Витязь продовжив рух, пригинаючись, відскакуючи вліво і розвертаючись. Дві темні гізарми синхронно прошелестіли над ним і справа, обдавши його свідомість могильним холодом. Супротивники розлетілись по краям кімнати. Статус-кво. Три постаті були на тих самих місцях, що і перед випадом – кожен на виході зі свого коридору. За спинами архонтів виблискували лаковим пурпуром портьєри – Рожева Кімната була досяжна, як ніколи. І недосяжна, як ніколи.

Іван не пригадував, щоб хтось з витязів розповідав історії про зіткнення з двома темними архонтами. Очевидно тому, що просто не було кому розповідати – таку зустріч не міг пережити жоден світлий воїн. Щоб перемогти одного подібного супротивника потрібні були сили двох-трьох лицарів Світла, та ще й неабияк зіграних, скоординованих до нервово-моторного рівня. На архонтів виходили лише священники-волхви, які не вступали з ворогом у ближній бій, дистанційно фізично знищуючи темних воїнів.

Ворог був недосяжно могутнім. Та страху, чи ба навіть найменшого хвилювання Іван не відчував. І це було погано. Дуже погано. Значить духовний шал почав нейтралізовувати інстинкти, нормальні захисні механізми людської сутності. Значить розум у найближчий час не зможе сприймати чітку математику бою. Як наслідок – загроза буде зростати по експоненті. І у повній свідомості витязь міг протриматись сам на сам з архонтом максимум хвилину. А в тумані духовного шалу, якщо не перемогти потужного ворога у перші чотири секунди щонайбільше сімома рухами – то на п’ятій секунді шанси залишитись живим будуть прирівняні до нуля. А перед Іваном у зосередженому спокої застигли дві постаті темних воїнів. Оборонятись можна буде секунд до десяти, поки прорахований синхронний удар у купі з «сіткою» розірвуть пульсацію його свідомості. І тоді смерть. А може навіть щось гірше за смерть. Лиш одне Велике Джерело знає, яку силу мають некроманти Асмодея у його ж таки храмі.

Про перемогу мова вже не йшла. Іван прораховував, на якій секунді втечі вороги його наздоженуть і знищать. Він спробував гранично синхронізувати духовну і фізичну сутності. Світло шалу трохи затьмарилось, в тіло почали вливатись додаткові сили, м’язи знайомо замлоїло. Тепер архонти виділись простими молодими хлопцями, з темними модними шевелюрами, досить симпатичними обличчями. «Дівчата від таких мліють», – мимоволі пролетіла у голові думка.

Іван зробив перший крок, намагаючись без духовного зондування передбачити наступні дії супротивників. Та архонти були тертими калачами, лишалися стояти на місці, спокійно, але пильно спостерігаючи за еволюціями витязя. «Ну що ж, все правильно. Тактика вірна. Не відходити від проходу. Розуміють, що я їм загрожувати нічим не зможу, що вони вдвох здатні стерти мене на порох». Думки Іван закривав, як міг, ментальним бар’єром, більше за звичкою, не знімав його навіть уві сні. Та, очевидно, посвяченість його була надто низька – тонкі губи одного з архонтів розтягнулись у зловісній посмішці. «Прочитав таки», – зрозумів витязь. Далі блокуватись сенсу вже не було, і Іван зняв ментальні замки.

Час спливав. І він явно спливав перевагою на чашу ворога. На нижніх ярусах храму витязь вже уловлював щодалі відчутніші поштовхи темної сили – там вже перетікали потужними клубками хвилі енергії некромантів. Сконцентровані потоки страждань у катівнях і липкі випари збочених оргій, пропущені через темні призми жорстоких сердець чаклунів, стягувались у страшну лавину, яка мала поховати під собою відчайдушного нападника.

Іван готувався до фінального прориву. Прориву, який напевно був приречений.

Раптом…За спиною лівого архонта вдарило сліпуче світло. Біле, вбивче пронизливе. Тіло у темних титанових гнучких обладунках моментально спалахнуло, як величезний смолоскип. Ще останнім зусиллям незламної темної волі загиблий спробував ментально дотягнутись до незримої загрози – та протуберанець світла одним розчерком відсік темну звивину чужих думок. Другий архонт миттєво відскочив убік, займаючи позицію, з якої можна було контролювати і Івана, і те, що загрожувало йому зі спини.

Із коридору біля Рожевої Кімнати неспіхом виступив Борис.

Незважаючи на весь духовний і фізичний вишкіл Іван мало не втратив зв’язку з реальністю. «Як це можливо?!!» – горланило все його єство. Завісу духовного шалу прорвав незрозумілий, неконтрольований жах. «Це ілюзія! Мара! Міраж! Цього не може бути!»

Істота, яка була так разюче схожа на священника-волхва Бориса, уся в крові і ранах, з розсіченим, змученим обличчям, неспішно відійшла до протилежної від архонта стіни і підняла руки. Темний воїн кинувся вперед. Іван встиг побачити темні звивини меча, який летів у груди волхва. Та тіло, мимо волі витязя, діяло так, як в нього вбивали місяцями інтенсивних ментальних тренувань. Відчайдушний стрибок, підсилений розумовим згортання часу і простору. Удар кулаком у ліве стегно атакуючого. Архонт крутонувся у повітрі, відлетів праворуч, розвернувся – і приземлився на напівзігнуті ноги. Йому вистачило і спритності, і майстерності, щоб не втратити рівновагу. Але темп його атаки збився, необхідно було мінімум півтори секунди, щоб оговтатись. І саме у цей мізерно короткий проміжок ударив Борис. Сліпучі звиви світла зірвались з руки волхва у напрямку ворога. Іван побачив, як темний воїн всотує в себе енергію людських страждань і крові з повітря, створює з неї щільний темний щит перед собою. Вони зіштовхнулись – два відвіковічних антагоністи у прагненні подолати одне одного. Та сили були рівні – світлий потік не слабшав, але і темна поверхня щита під його напором не розпадалась.

«Іди всередину», – почув Іван у своїй свідомості спокійний голос. «Знищимо архонта – і підемо разом. Так буде безпечніше і для мене», – подумки заперечив витязь. «Не буде. Так вони вдарять по нам обом. Якщо ж розділимось, вони не візьмуться за тебе, поки не прикінчать мене. І тут їм доведеться дуже постаратись».

Голос був категоричним. Некроманти. Іван знову відчув, як накочується на кімнату хвиля темного єства чаклунів. Звичайно, їх не можна було залишати за спиною. Борис, з присутньою рисою сноба, оцінив ситуацію правильно. Перемогти усіх чаклунів храму він не міг. Але затримати – напевно. Це давало Іванові додаткових п’ять хвилин. Таких дорогоцінних хвилин.

Витязь ступив вперед. Пласти часу і простору слухняно розступались перед його ментальним стрибком. Архонт усе бачив, розраховував і розумів. Але нічого не міг зробити. Навіть мінімальна зміна духовного чи фізичного напруження означала для нього смерть. І відсутність цієї зміні також вела до загибелі. Мисливець в одну секунду примхливої долі став жертвою. Без ефектних піруетів, грубо і сильно, Іван від плеча рубонув по темному тілі. На нього впав страшний ментальний удар – ворог хотів продати своє нежиття якомога дорожче. Та все ж завіса духовного шалу, хоч і серйозно вичерпана, врятувала свідомість витязя.

Він очуняв біля стіни. До рота лилася якась рідина. Іван ковтнув гірке і холодне пійло, яке потекло по його жилам живим вогнем.

Давай, вставай. У посмерті виспишся, – прогудів над ним бас Бориса.

Іван встав на ноги. У голові трохи паморочилось, але це не мало жодного значення. Волхв скористався живим голосом. Значить справи зовсім кепські. Значить священникові потрібні будуть усі сили. До останньої краплини. І навіть прикінцеві еманації безсмертної душі підуть у діло. А це значить, що священник-волхв Борис готувався померти.

Часу мало. Йди у кімнату і заверши справу. Про інше не думай. Інше вже не має значення. За тобою – уся структура Світла цього світу.

Краще повірити ворогові, аніж не повірити другові. Іван не знав, якими правильними словами відповісти. Він ніколи не знав правильних слів. Та якось інстинктивно він зрозумів, що ніяких слів тут не потрібно. Не потрібні погляди відданих очей через завісу гірких сліз. Не потрібні мужні потиски і обійми. Особливо не потрібне тупе слово «Дякую». Це не фільм і не театральна вистава. В банальний сценарій не впишеш життя і смерть людини.

Він мовчки стиснув руків’я Меча Арея, повернувся і пройшов під лаковані рожеві завіси. Двері несподівано легко відчинились. Ні замків, ні пасток. Та і навіщо. Увесь цей храм – одна велика пастка. Будь-якому ворогу тут – певна смерть… «Та і смерть буває різною».

Перед ним постала звичайна кімната у будинку розпусти третього розряду, як її уявляють собі обивателі. Рожевий будуар, з величезним ліжком під балдахіном. Інтимна напівтемрява, наркотичні випари у повітрі, столик з пляшками спиртного. На ложі, серед зім’ятих простирадл і розкиданих подушок лежало втілення воєначальника Першого Легіону, Покровителя Хтивості, темного серафима. Асмодея.

Іван гучно проковтнув слину. Духовний і фізичний вишколи тут були ні до чого. Демони не просто так були головними стовпами Темної Сили. Їм не потрібно було знищувати смертних, принижувати чи гнобити їх. Сила демонів, їхня влада, сиділи всередині самої людини. Від сусідства з кожним конкретним демоном у особистості одразу прокидалась одна темна риса єства. Одна-єдина – але у повну силу, з усією пристрастю і темною глибиною. Втілення Асмодея для смертного – це не просто хтива фантазія, заснована на нереалізованих плотських бажаннях. Це життя для всього, чого людина у цій царині гарячково, маніакально, до безпам’ятства бажала – і в той же час не могла жодним чином собі дозволити. Це була найзаповітніша темна мрія, яку смертний сам не наважувався втілити і навіть боявся сам собі у ній зізнатись.

Іван ще раз гучно проковтнув слину і спробував відвернути очі. Він був всього лише людиною. І водночас він був витязем, Стражем Світла. Це не скинеш просто так з себе, як скидають одяг. Зараз у ньому йшла страшна боротьба. Поєдинок двох начал, на який він навіть не намагався впливати розумом чи серцем. Такі спроби лише б пришвидшили його загибель. Іван максимально перемкнув свідомість і залишки духовного шалу на моторні функції організму. Рухатись…просто йти вперед…не думати ні про що… бачити перед собою лише ліжко в глибині кімнаті…і на ньому, у рожевому тьмяному світлі, те, заради чого він тут…

Подивись на мене, Іванку.

Голос бив прямо по нервовій системі. Від нього приємно млоїло у животі, тремтіли ноги і руки, темніло перед очима. Іван сконцентрував залишки вільної свідомості… Потягнувся до Великого Джерела, молячи його про допомогу. У перші секунди здорово помогло. Навіть перед очима прояснилось. Та як тільки витязь зробив ще кілька кроків вперед емотивний тиск збільшився. Несподівано прийшло таке збудження, що Іван вже практично ні про що інше не міг думати. Плоть зрадливо брала своє. Немов у тумані він відчув, як його тіло тягло у бік принадного голосу. Асмодей розтягнув тонкі губи у посмішці.

Це ти, найсильніший Воїн Світла? У руках легендарний Меч Арея – а ручки тремтять! Тепер ти вже сам розумієш, наскільки дурним був намір прийти сюди.

Іван розумів. Не хотів, але тихі голоси у голові шепотіли нав’язливі слова, навіювали зрадливі думки. Про насолоду забуття. Про відсутність болю і страждань. Прості і доступні. І від того ще небезпечніші.

Ти був неготовий з самого початку. Зіпсований, позбавлений сил і талантів. Ти сам це знаєш. І сам пам’ятаєш, відколи почався твій шлях самообману…

Іван думав, що психотренування давно стерли з його пам’яті ті давні часи. І ось вони зринули у ньому гучним водоспадом, затягуючи єство все глибше у вир спогадів.

Розділ 1

Гідна винагорода за тяжкий вибір

Він натиснув мишкою клавішу «вимкнути» на екрані комп’ютера, відкинувся на спинку крісла і закрив втомлені очі. Під повіками продовжували танцювати кольорові вогники, відбиваючись пульсуючим болем у голові. «Господи, коли я вже здохну?!» Ця думка була суто механічна, вже напрацьована, виникала автоматично, незалежно від умов і часу. Вона не була реальним бажанням смерті чи якогось фіналу. Просто так, порожня слово-формула, яка нічого не значить. Це як матюки, які багато людей використовують, навіть не замислюючись, як сполучники чи прийменники. Як дихати. Думати про смерть – і дихати.

Іван глянув у вікно. Надворі було зовсім темно, столиця вже у повну силу запалювала вечірні вогні. Треба було збиратись додому. Хоча кому це було «треба»? Нікому. Що його чекає у порожній холодній квартирі? Пустий холодильник? Обідрані стіни? Розсохлі вікна, через які видувалося і без того його нетривке здоров’я? У нього навіть кота не було – на його мізерну зарплату просто не було б чим його годувати. Усе його багатство – невелика обідрана квартира «на висилках», яку батьки і бабуся йому придбали, стягнувши усі вірні і невірні гроші. Продали все, що могли. Аж до честі і гордості. Останні, якраз, пішли дуже дешево – інженер Сергій Трохимович Столяр за дві тисячі доларів віддав свій патент на якийсь там «пристрій для стабілізації якихось там енергетичних реакцій», над розробкою якого працював усе своє життя. «А набіса він мені! Це все мрії. Порожні мрії».

Іван добре пам’ятав, як втомлено посміхався тато, коли його син, молодий фахівець державної служби, розпинався про соціальну справедливість. Пам’ятав порожнечу у очах мами, коли вона перебирала свої такі-сякі прикраси перед тим, як віднести їх скупникам. Як довго плакала над копійками, які отримала. Мама не любила прикрашатись, але дуже дорожила цими маленькими предметами. Кожен з них був для неї частинкою світлих епізодів, якими життя не часто балувало вчительку молодших класів рядової школи. Ота брошечка – подарунок бабусі перед смертю. Тоненька обручка – перша прикраса, яку їй подарував коханий чоловік, батько Івана. Срібні сережки з бірюзою – презент чоловіка за народження сина. За цю свою пам’ять Ганна Іванівна, його мати, отримала ледве двісті доларів. І то лиш тому, на запевнення скупників, що вони «глибоко поважають трагедію жінки, яка розлучається зі своїми спогадами».

Трохи не так сталося з перстнем. Масивний, золотий, розписаний чудернацькою вяззю незрозумілих знаків, з червоним каменем у оправі – він був єдиною справжньою коштовністю у невеликому маминому багатстві. Батько, хоч і був незначним спеціалістом у ювелірній галузі, вичитав десь, що камінь цей – багряний діамант чистої води, дуже рідкісний і дорогий.

Мама на те не зважала, їй була важливіша сама пам’ять, яку беріг перстень. Пам’ять туманна, уривчаста і примарна. Із розповідей своєї бабусі мама знала, що перстень цей у її родині вже давно, перейшов від прадіда бабусі, нащадка славної родини запорізького козака. Як він потрапив у руки українського лицаря? Тут родинні міфи і легенди вперто мовчали. Та до того було і байдуже.

Предмет став родинною реліквією, духовною цінністю, яку передавали з покоління у покоління. Його ховали у часи «червоного терору», повальних обшуків, коли прадід Івана мало не поплатився за нього життям. Його не поміняли на хліб у часи голодоморів в Україні. Не продали, коли молодий інженер Сергій Столяр одружився з юною милою вчителькою Ганною Малярчук, і перед молодятами також постало питання виживання їхньої родини. Всі лихоліття і трагедії пережив у їхній родині таємничий перстень. І от його доля вирішилась у першому десятилітті нового тисячоліття від Різдва Христового.

Остання ціна – сімсот п’ятдесят доларів. Берете – беріть. Ні – то йдіть собі, за вами он уже яка черга.

Іван озирнувся. У скупника дійсно переминались з ноги на ногу чимала ватага клієнтів. Звичні фігури – наркомани, алкоголіки, обірвані інтелігенти – традиційні покупці останньої надії. Вони вже відверто роздратовано позирали на літню жінку з молодим чоловіком біля віконечка, які ніяк не могли дати собі раду. Іван з ненавистю поглянув на квадратне обличчя скупника. Заплиле жиром, неголене, спітніле, з ріденьким волоссячком на чолі – гидке черево нездорової жаби, та й годі.

Беріть-беріть. Державний оцінник дасть ще менше.

Іван це добре знав. Істина йому відкрилась віднедавна про те, що всі державні оцінщики коштовностей сидять на зарплаті у приватних скупників-спекулянтів. Що ювеліри-одинаки, які намагались мужньо протистояти діям організованої системи, десь зникали, а їхні рідні і близькі даремно оббивали пороги правоохоронних органів. А якщо кримінальну справу і порушували – то її швидко «закривали». А слідчий і його безпосередній керівник отримували тугий конверт і раділи життю, якого їх також могли позбавити, надумай вони опиратись і шукати правди. А так і вівці ситі, і вовки цілі. Чи навпаки? Не важливо.

Іван знав – більше семисот доларів за перстень вони не отримають. Сімсот п’ятдесят – найщедріша пропозиція. І йому було дуже боляче дивитись на порожнє, змарніле обличчя мами, на тремтіння її рук, на холодну сльозу, яка текла її сірою щокою.

Він рішуче взяв її за руку і вивів на вулицю. Вона йшла, немов автомат, на рівних ногах, не хитаючись. Здається, життя, у нормальному розумінні цього слова, покинуло це згорьоване тіло. І ніякі радощі вже не зможуть його повернути.

Я перепрошую…

За наступні сім років Іван Столяр не раз прокручував у пам’яті сцену, яка відбулася потім. Постійне обсмоктування цієї теми відновило події аж до найдрібнішої деталі. Він згадав навіть візерунок на металевих ґудзиках їхнього несподіваного співбесідника – грифон, який став на диби, обіймаючи розлоге дерево. Єдине чого він не міг згадати – обличчя. Це точно був чоловік, з чорнявим волоссям, вусами і борідкою… та інші подробиці тонули у слизькому тумані. Іван не дуже тим переймався – з дитинства мав погану пам’ять на обличчя. Ця якість не раз з ним неприємно жартувала, приносячи у життя безліч ніякових, неприємних хвилин.

Я перепрошую. Зовсім випадково почув про Вашу невеличку проблему. І зі свого боку дозвольте запропонувати варіант, який, як мені здається, міг би Вас зацікавити.

Обличчя незнайомця Іван згадати не міг. А от голос і манеру говорити не міг забути – і ці спогади будили у ньому незрозумілу тривогу. Жодним словом, інтонацією чи тембром чоловік не схибив, хлопець це розумів цілком ясно. Говорив не тихо і не гучно, ввічливо, але не запопадливо. І саме ця вихованість насторожувала найбільше. У найбіднішій країні Європи, де мешкають одні з найбагатших людей Європи, ймовірність зустріти ввічливість на вулиці була така ж, як натрапити на депутата Верховної Ради України без охорони. Якщо так ставалось, значить, і в тому, і в іншому випадку від вас щось хотіли.

Я випадково побачив дрібничку, яку ви хотіли продати скупнику. Річ, звичайно, рідкісна і дорога вашому серцю. Зрозуміло, що ціна, яку вам за неї запропонували – здирницька. Я щиро розділяю ваші обурення і відчай. Тому – і лише тому – я наважився зробити вам свою пропозицію. Я заплачу вам за цього старого перстня п’ятнадцять тисяч доларів. Готівкою. Негайно.

Іван добре пам’ятав, як тоді закрутився і потемнів світ навколо нього. Як дрібно затрусилася материна рука у його руці. Про таку ціну вони навіть мріяти не могли! І все ж…з чого раптом така цікавість несподіваного незнайомця до перстня? Навіщо платити захмарну ціну, якщо він міг спокійно перекупити його одразу після них у ломбарді за дві – максимум чотири тисячі доларів? Схоже, що ці запитання читались з виразу його обличчя. Чоловік тоді посміхнувся. Іван у цьому не був впевнений, скоріше йому тоді здалося, що чоловік посміхнувся.

З вашого дозволу, моя цікавість цією дрібничкою має суто академічний характер. Бачте, я приватний колекціонер старожитностей. Маю досить широку колекцію, з дійсно унікальними речами. І у цьому бізнесі я вже давно зрозумів, що чим менше народу мацає той чи інший артефакт – тим краще. Іншими словами – справжні цінності не повинні часто переходити з рук у руки. А ціна? Ну що ж ціна! Зрештою, це всього лише гроші. Які вам, схоже, дуже потрібні.

Від пояснення тхнуло маячнею, воно очевидно було притягнене за вуха. Але ж 15 тисяч доларів! Такої купи грошей вони б не виручили, навіть якби продали свої тіла з душами у вічне рабство! Іванові несподівано промайнуло, що ця думка впала йому в голову ні з доброго дива. Неначе її хтось підкинув ззовні. Та всі перестороги у купі з підозрілим роз’ясненням не вартували і дрібної монети. А коли чоловік витягнув з кишені дві пачки з сіруватими купюрами і показав їх, усі сумніви зникли остаточно. У всякому разі Іван вже точно не сумнівався. А мама…ну що ж мама?! Вона ж була готова продати перстень і за сімсот п’ятдесят. А тут така удача!

*

Той продаж перстня… Дивний і, на перший погляд, вигідний... Від нього залишився якийсь темний і брудний слід. В їхньому житті неначе щось зламалось.

Родина Столярів ніколи не жила багато чи хоча б навіть у достатку. Ресурсів постійно не вистачало, хоч як батьки не запрягались у роботу. Але навіть у найскладніших ситуаціях вони підтримували одне одного. Батьки були щасливі у шлюбі, разом доглядали татову маму, яка з ними жила. Їм усім було цікаво разом. Їх не пригнічував постійний ремонт небагатої двокімнатної квартири у старій «хрущівці», яку батько отримав ще на початку дев’яностих, як відшкодування річної заборгованості по зарплаті і за свій внесок у розвиток рідного заводу.

Батько мав прекрасне почуття гумору, його не могли зламати жодні проблеми. Мама чудово співала, знала безліч українських пісень. Бабуся, хоч і вже дуже поважного віку, але з відмінною пам’яттю, невигадливою народною мудрістю, цікаво оповідала легенди і повір’я давніх слов’ян та інші захопливі речі. Якраз бабуся, пригадав Іван, найбільше засмутилась від продажу того триклятого перстня. Вона зів’яла буквально за два місяці. «Від старості», – постановили лікарі у «діагнозі», який повідомили причиною смерті його батькам.

Далі закрутилося. Все рідше звучав у їхньому домі батьків сміх і мамина пісня. І як не буває порожнім святе місце, так і щастю на зміну прийшли постійні сварки і скандали. Батьки стали неначе чужі одне одному. Чужі вони стали й Іванові.

Виручені за продажу перстня гроші майже одразу зникли – нізвідки виринув продавець, спритний парубійко, який згодився віддати за 15 тисяч свою однокімнатну квартиру, «повний фарш з євроремонтом». «Повний фарш», коли його в Україні купують прості люди за останні гроші, традиційно виявився звичайною коробкою з наліпленою мішурою. Водопровід і система опалення лопнули у перший же мороз. Від скандалу і розбірок Івана врятувало лише те, що він мешкав на першому поверсі і тому нікого не затопив. Плісняві шпалери і гіпсокартон одразу посипалися на голову невдалому власнику. Квартира показала своє обшарпане, реальне обличчя, сповнене болями і постійними захворюваннями…

Фінальні акорди життя його колись щасливої родини прозвучали ще через два роки. Було просто маячнею припустити, що вчительку молодших класів, змарнілу, нещасну, у її більш, ніж скромному одязі, без автомобілів і прикрас, можуть спробувати пограбувати. Але реальне життя від теорії якраз і відрізняється своєю безглуздістю.

Свіжим осіннім надвечір’ям маму Івана зарізав «вгашений» наркоман. Як потім Іван дізнався з чуток, за спиною убивці була вже не одна «ходка», недавно він лиш «відкинувся». Кілька разів намагався повернутись «на зону», цупив усе, що погано лежало. Та поліціянти, знаючи свого старого «клієнта», лише вкачували затриманому рецидивісту чергову порцію побоїв і випускали на волю. Наближалась зима, час вичерпувався і злодієві вже не було чого втрачати. За вбивство смертної кари не присуджували, лише ув’язення, максимум довічне. Тому цей страшний злочин був непоганою причиною повернутись до жаданої в’язниці. І йому було все одно, кого вбивати. Поява Ганни Столяр на тій вулиці – трагічний збіг долі, яка ніколи і нікого не щадила.

Через рік не стало батька. Після смерті коханої дружини він практично перестав реагувати на оточуюче життя. Майже не говорив, нікуди не виходив, сидів у своєму старому кріслі з фотографією Ганни, втупивши скляні очі у стіну напроти. Якось вночі він просто заснув – і не прокинувся. Поліцію з цього приводу викликала сусідка, «хожалка» однієї з релігійних сект, яка кілька разів навідувалась до старенького з тортиком і переконувала його укласти заповіт на квартиру у обмін на догляд. Та Іван, який після смерті матері переїхав до батька, швидко, метафоричними виразами, пояснив нахабній молодиці усі нюанси її негідної поведінки. «Хожалка» аргументи зрозуміла, бо, здавалося б, залишила батька у спокої. Та це припущення розвіялось саме того трагічного ранку. Іван тоді повернувся з одноденного відрядження, безглуздого і порожнього, як і всі його поїздки на державній службі. Далеко і надовго їздити боявся саме через батька. Та це ситуацію не врятувало.

У своє виправдання Іван потім часто переконував себе, що батько помер би навіть у той короткий проміжок часу, який потрібен, щоб винести сміття до найближчого баку з побутовими відходами. Як би там не було, але повернувшись додому Іван застав у помешканні поліцію, медиків і уже знайому йому «хожалку» з нотаріусом. На спробу їх викинути геть, остання парочка показала поліції документ з вензелями і позументами, який починався словами «Я, Столяр Сергій Трохимович, громадяни України…» І поліціянти ввічливо попросили Івана полишити чужу власність і, у разі якихось претензій, порекомендували звертатись до суду.

До суду він не звернувся. Щось всередині нього зламалось, вогонь життя згас і лиш десь на межі психіки жевріли вуглини самоусвідомлення. Він остаточно поринув у липкий туман байдужості. У цій імлі пережив поховання батька, повернення до своєї холодної квартири і до безглуздої роботи. Щоб далі жити життя, яке самого життя було позбавлене.

*

Іван виринув зі спогадів, неначе з глибокого холодного озера. Озирнувся. Нічого не змінилося. Лише трішки темніше стало у великому кабінеті, де він працював разом з чотирма такими ж безталанними, нещасними клерками. «Не піду додому! Що мені там робити? Тут хоч чай є, можна з крекерами попити».

Не те, щоб охороні міністерства було байдуже, хто і чому тиняється кабінетами відомства вночі. Чергові гвардійці досить ретельно ставились до своїх обов’язків, регулярно обходили корпуси і територію, заглядали у всі приміщення та коридори. Та навіть найретельніші охоронці вже давно звикли до того, що Іван Столяр час від часу залишається на роботі на ніч. «Що там той жебрак може вкрасти? І олівця потягти не здатний», – говорили про нього колеги. Начальник департаменту, у якому працював Іван, говорив: «Таких людей у державній службі має бути хоча б по одному. Щоб показувати інспекціям і ревізорам, як живе держслужбовець. І щоб демонструвати нашим дітям, як жити НЕ можна». Начальнику Івана було видніше. При своїй зарплаті у 15 тисяч гривень він примудрявся щотримісяці відпочивати на найдорожчих курортах світу.

Намагаючись відігнати від себе гіркі роздумами, Іван витягнув своє старе крісло з-за столу, взяв своє потерте пальто, розстелив його на ковроліні і ліг. Втомлене виснажене тіло зробило миттєву спробу провалитись у рятівний сон. Та темні, скрушні думки продовжували роїтись у його голові, закипаючи свинцевим тягарем на серці.

«Життя несправедливе. І бути справедливим чи ні – вибір окремо кожної людини. Це не те, що модне чи престижне. Це просто вибір. Складний і болючий вибір». Так вчили його батьки. Ці істини він вичитував у розумних, хороших, добрих книжках, написаних добрими і хорошими людьми. Та з віком стало зрозуміло, що бути добрим це зовсім не означає бути щасливим. Скоріше це означає дещо зовсім протилежне. Добра людина майже напевно буде нещасною. Бо голодний, зневірений, постійно втомлений, замерзлий жебрак просто не може бути щасливим. Для щастя йому не вистачатиме фундаменту, на якому будує своє життя сучасна, цивілізована людина. Золотих чи срібних, з міді, олова, заліза. Зі шкіри чи паперу. Неважливо з чого вони зроблені. Якщо у людини немає грошей – вона приречена на нещастя. Час голодних філософів минув. На планеті не залишилось жодного куточка, де можна було б сховатись від нищівного впливу матеріалістичної теорії. За все в житті треба платити. Щастя не у грошах, а у їхній кількості. Бабло перемагає зло. І так далі, і так далі, і так далі… усна народна творчість завжди була надзвичайно чутливою до насущних проблем життя.

То значить мудрість батьків виявилася дурістю? Купи книжок про гуманізм і щирість – майстерні маніпуляції для овець, щоб їх було зручніше стригти? Можливо, замість літератури і математики у школах і вишах викладати мистецтво обману, теорію лицемірства, вступ до зради? Не тому, що це потрібно для виживання. Кому пощастить потрапити до толкових «вчителів» швидко опанує ці коштовні «факультативи». Цьому потрібно навчати у школах, щоб у всіх були рівні можливості стати негідниками і хоч чогось досягти у цьому житті.

На тлі цих роздумів його власне життя здалося Іванові таким дрібним і неправильним, що це усвідомлення нарешті таки зіпхнуло його свідомість у глибоку яму розпачу. Сльози самі покотились його худим обличчям. Він підтягнув коліна до грудей, обійняв їх, кілька разів схлипнув, двічі глибоко зітхнув – і провалився у важки сон, повний страхів і болю.

*

Столяр, зайди бистренько ко мнє. Єсть срочне дело.

Війнуло свіжим алкогольним перегаром. Іван підняв голову від монітору комп’ютера. Над ним стояв Володимир Олександрович Травичка, начальник його відділу, високий, огрядний блондин. Його товсте обличчя з маленькими поросячими очками викликало б пряму асоціацію зі свинячим рилом. Якби не ніс. Він, за якимись примхами антропології, фізіології і біології, звисав набряклим шматком м’яса над повними губами. Ні дати, ні взяти – «ждун» з відомих популярних мемчиків-картинок. «Ждун» з мордою відгодованого кнура.

Ванька, завіс чтоль? Я ж тубі сказав – ка мнє зайді. Срочна.

Іван навіть не звернув уваги на принизливо-панібратське звертання шефа. «Валодя-бобік», як його за очі називали у відділі, відрізнявся якраз надприроднім хамством і зарозумілістю.

У міністерство він потрапив за протекцією свого дядька, який спеціалізувався на підкупі виборців. Його клієнтами щоп’ять років ставали видні люди, які витрачали скажені гроші на скупку голосів, щоб потім ці ж таки гроші сторицею повернути з кишень дурників, голоси яких купили. До свого «державницького злету» Валодя-бобік пройшов нелегкий шлях, який був щедро здобрений шикарним кримінальним фльором.

Ще будучи школярем разом з дружками темної української ночі заліз до універмагу. Хлопчик Володя йшов на операцію з цікавості, у бажанні гострих відчуттів для розбещеного юного ідіота. Тоді скандал вдалося «поховати», вмовивши одного з дружків взяти всю вину на себе. Звичайно, за триста американських гривень і обіцянку відрубати пальці на руках у випадку відмови. Перемовини у цій справі проводив якраз той самий дядько, партійний функціонер обласного рівня, який помітив підходящі якості небожа. І згодом взяв його під своє крило.

Валодя-бобік повністю «виправдав» довіру свого родича. До чого б не доторкались його чарівні руки – все перетворювалось на гімно і руїни. Після школи вступив в Інститут міжнародних відносин Шевченківського університету. На початку і в кінці навчального року дядько навідувався до кабінету ректора з невеличкою валізою – і у студента не було жодних проблем з навчанням. І Володя Олександрович від усієї душі міг вільно займатись тим, що в житті він робив найкраще – пропивати своє гниле психічне здоров’я і марнувати його у компанії доступних жінок.

На четвертому курсі Валодя-бобік відкрив для себе ще одну принаду. Наркотики. І вживання, і торгівля. Протекція дорогого дядечка тут також придалася. І все було благополучно, поки розбещений молодик дотримувався хоч мінімальних принципів здорового глузду. Та це тривало недовго.

Одного прекрасного літнього вечора патруль затримав Валодю-бобіка у компанії дам легкої поведінки з пакетом героїну у хіпарському рюкзаку. Вага пакету перевалила за 2 кілограми. Заковика ситуації склалась у тому, що Валодя в наркотичному угарі сам зупинив патруль, витрусив перед офігілими «понтами» пакунок, витягнув ножа і з криками та завиваннями став наскакувати на правоохоронців. Йому не пощастило – патрульні виявились хлопцями спортивними і їм дуже не хотілося рахувати додаткові дірки у своїй шкурі.

Валодю скрутили і кинули до буцегарні. Звідки він вийшов рівно через двадцять хвилин, щойно у його речах знайшли посвідчення помічника-консультанта народного депутата. Патрульних повернули до відділку, змусили вибачатись перед вгашеним мажором, який мукав і пускав слину. Потім його доправили додому і викликали дядька. На тому пригода Володі-бобіка могла б благополучно закінчитись. Якби не реакція громадськості.

«Бенефіс» Валоді відбувався на досить людній ділянці – біля ЦУМу на Хрещатику. Швидко ця історія потрапила до соціальних мереж, нею почали цікавитись журналісти. Як на гріх, саме у той період одного з очільників обласного управління поліції ЗМІ «перетирали» за звинуваченням у «кришуванні» наркоторгівлі. Терміново потрібна була сакральна жертва. Справа дійшла до сонцеликих персон на Банковій. Тут вже не допомогла і дядькова протекція. Валодя-бобік повернувся назад у буцегарню і, «хльобаючи баланду», чекав суворого, але справедливого суду.

І тут у країні спалахнула Революція Гідності. На Майдані лилася кров людей, які щиро вірили у власні жертви заради майбутнього своїх дітей, свого народу, своєї держави.

Вірив у свою виключну жертовність і Валодя-бобік. Після швидких консультацій дядька, який вчасно переметнувся до табору революціонерів, наркоторговець безапеляційно заявив, що він – жертва політичних репресій колишнього злочинного режиму. Країні потрібні були живі «герої», на яких можна було б далі будувати «світле майбутнє».

Валодю вивели під білі рученьки, одягли на нього каску, дали у руки дерев’яного щита, зробили кілька фото – і вже до кінця наступного року його ім’я було у переліку мужніх героїв Революції. Майже рівним героям Небесної Сотні. З тією лише різницею, що ті поклали свої дорогоцінні життя, а Валодя продовжував жити. І жити досить непогано.

За допомогою все того ж таки дядька його призначили на досить хлібне місце начальника відділу одного з «грошовитих» міністерств. Секретарка, особисте авто, кабінет, номенклатурна квартира, будинок у Ворзелі. Щоправда, зарплата була лише 15 тисяч гривень, але це вже дрібниці. Хіба ж люди на таку роботу йдуть заради зарплати?

І Валодя-бобік вчергове довів, що він гідний довіри своїх патронів. Разом з дядьком вони організували навколо відділу схему відкачування грошей на державних закупівлях і тендерах у системі «Prozzoro». І поки прості обивателі були свято переконані, що електронні аукціони захищають від корупції, спритники заробляли на організації цих аукціонів до десяти-одинадцяти відсотків від фінальної ціни торгів. Усі були надзвичайно задоволені – корупція цвіла, морди чиновників ширшали, а щасливий український «нарід» співав осанну чесним і щирим «державникам».

Саме до такого «державника» якраз і прямував Іван Столяр на консультацію у «дуже терміновому питанні». Взагалі-то до цих моментів він ставився з байдужістю. Дорогих рабів ні бити, ні вбивати не будуть. Його не любили, зневажали – але не чіпали. У відділі добре розуміли – якби не такі нещастя, як ці дві миршаві миші, уся робота відділу, де переважно працювали «блатні», покотилась би чорту під хвіст. Другою мишею називали Світлану Маланку, ще одного нещасного клерка відділу, де працював Іван. Сіра, безлика істота, з тоненьким тихим голосом і таким самим прилизаним волоссям. Незважаючи на власну незначну позицію у складній офісній ієрархії, Іван не відчував до дівчини жодного співчуття і намагався якнайдалі від неї дистанціюватись. Йому вистачало індивідуального рейтингу невдахи, щоб обтяжуватись ще допомогою подібним собі. Так було і буде завжди: ті, хто цькують, будуть у натовпі, а ті, кого цькують, будуть боятись об’єднуватись, щоб не стало ще гірше.

Іван постукав у двері, дочекався вигуку «та заходь вже, нещастя!» – і увійшов. Валодя-бобік розвалився у розкішному кріслі з келихом чогось золотаво-коричневого. Він був уже добре «під шофе». Було лише 9:30, день обіцяв насиченість веселощами. Розсіяний погляд маленьких очок зупинився на Іванові, сфокусувався через туман алкогольних парів.

Столяр, для тебе хароші новості. З сьогоднішнього дня ти – мій замістітіль, моя права рука. Приказ я уже підписав. Собирай вещі – і переходь у кабінєт номер три.

Байдужість покинула Івана. Він не вірив власним вухам! Навіть кілька разів тищечком спробував ущипнути себе за праве зап’ястя. Біль він відчув. Це був не сон! Нарешті він розірвав замкнене коло рабства! Розірвав своєю наполегливістю і терпеливістю. Навіть терпимістю. Терпимістю перед хамством, приниженнями, жебрацьким існуванням. Він витримав – і здобув нагороду! Найвищу нагороду! Заступник начальника – це пік кар’єри для такого, як він. Це – справжній стрибок вперед.

Значить ти тепер будєш організовувать прокляті торги. Вони у мені вже дирку виїли. Закручуюсь, нічого не успіваю. Ну ти же сам відіш це все, як я вкалую.

Володимир Олександрович Травичка гойднув келихом і заіржав роздроченим ішаком. Іван все знав, бачив і розумів. Розумів, що у Валоді-бобика за постійним буханням і тяганиною з повіями мало часу на виконання службових обов’язків.

Але аукціони?! Йому передають організацію торгів?! Цього не може бути! Це ж головне джерело прибутку усієї кліки Валодіного дядька! Він сюди для того і посадив свого небожа-кнура! Це вже було занадто! Очевидно, переживання на обличчі Івана були надмірними. Валодя-бобік розтягнув вологі товсті губи у гидкій посмішці.

Ти не дуже тут розгорайся. Це тобі не «потоки» охранять. Будеш получать по півпроцента со зделки. Якшо, канешно, все буде тіп-топ. Тіп-топ, поняв?

Іван кивнув головою. «Не понять» тут було важко. Це його шанс! Його перевіряють. Якщо зможе довести свою «профпридатність» і «преданость общему дєлу» його майбутнє буде забезпечене. Це – багатство, спокійне життя, великі можливості. І це Марина.

*

В житті кожного хлопця, починаючи від тринадцятирічного віку, має бути постійна статева пристрасть. Симпатична однокласниця, приваблива учителька, зваблива сусідка… Кандидатури можуть виникати на кожному кроці, гормональні вибухи постійно чергуються, блокуючи у «пацієнта» усі можливості раціонально мислити. Це – нормальне явище. Це така собі приємна пробоїна у чоловічій броні, через яку жінки завжди можуть добратись до чоловічої психіки. Жінки здатні добитись від чоловіка всього, навіть не лягаючи з ним у ліжко.

У житті Івана всі об’єкти його пристрасті були дивним чином схожі одна до одної. Всі високі брюнетки, з видатними формами, з різкими, стервозними рисами обличчя. Спокійні і тихі жінки не дуже його цікавили. Можливо, це була якась підсвідома схильність до мазохізму чи бажання реалізувати свою маскулінність захопленням «неприступної фортеці». На причинах таких інтересів Іван ніколи не розумівся і не збирався цього розуміння досягати.

Хоч тихі і скромні, хоч розбещені і ефектні – жінки однаково не звертали на нього ніякої уваги. Худий чоловік невизначеного віку, сутулий, у скромному одязі – у сучасній системі статевих цінностей суспільства його мальовнича персона розташовувалась десь між голодним студентом і безхатьком. З рейтинговою схильністю до безхатька. Але радість полягала у тому, що єдине, чого у людини не можна забрати – це мрії. Мріяти можна вільно. То чому ж не мріяти про краще, якщо недоступне все?

Тому Іван мріяв. Пристрасно і емоційно. І до Марини Соловей він спалахнув невгасимою пристрастю з першої ж секунди, як її побачив. Від того, що ця жінка була йому недоступна за жодних умов, вогонь пристрасті горів лише гарячіше. Іван навіть подумати не міг, що він здатен на такі сильні емоції. Щоразу, коли він бачив її, його аж судомило, він водночас готовий був її вбити, цілувати, закатувати, поклонятись і служити їй, як богині, слухати її зойки і моління, як полонянки…

Він бажав і ненавидів її. Страшні зусилля були потрібні, щоб тримати цей вогонь всередині себе. І це вдавалося дуже погано. У всякому разі, Марина добре знала про його пристрасть. Можливо, з притаманною всім жінкам кмітливістю і проникливістю, вона бачила і знала про почуття Івана навіть більше, ніж він знав про них сам. Знала – і дуже вдало користувалась.

Вона ніколи не знущалась з нього, десь навіть виявляла приязнь, часто йому посміхалась, опікаючи вогняним поглядом зелених «відьмівських» очей. І просила… Виконати роботу замість неї. Збігати до магазину за «смачненьким». Взяти на себе відповідальність за чужі прорахунки. Навіть не так. Вона не просила. Вона просто дивилась на нього, з її червоних губ зривалось запитання: «Хто ж це може зробити?»… і голова Івана сама, мимо його волі, лягала на плаху. Він нічого не міг з собою зробити. І вона про це добре знала. Воістину, причиною щастя чоловіка є жінка. Як, власне, і причиною усіх його нещасть.

І от тепер, у прокуреному, провоняному перегаром кабінеті Валоді-бобіка замучений і забитий дрібний клерк Іван Столяр цілком реально побачив своє світле майбутнє. Таке світле, що воно абсолютно засліпило усі тривожні маячки, які намагався увімкнути мозок, попереджуючи про небезпеку. Перемагаючи скажене калатання серця, кольорові плями перед очима і несподівану сухість у роті, Іван пробурмотів щось пафосне і дебільне на кшталт «це для мене велика честь!.. дозвольте йти?..», отримав милостивий помах руки – і вивалився у коридор. Тут нерви у кінець здали, його ноги відмовили, і він тихо опустився на ковролінове покриття. Думки у голові неслись шаленим алюром, переганяючи одна одну. Впіймати і укоськати хоча б одну з них виявилось просто недосяжною метою. Вже через кілька секунд Іван покинув ці марні намагання, і спробував вимкнути здатність думати, як вимикають телевізор втомлені його трансляцією глядачі.

Це була ще одна технічна перевага державної служби в Україні. Абстрагування від реальності. Від здорового глузду. Без цієї «цінної» властивості роботу у міністерствах і департаментах, комітетах і депутатських групах, виконувати було б просто неможливо. Прекрасно відбалансований і втілений принцип «двоєдумства», сфантазованого Орвелом. Під прицілом здорової свідомості уся ця «важлива робота» одразу б виявилась ритуальними танцями дикунів – вражаючими, ефектними, але абсолютно неефективними для вирішення реальних проблем. Розум для таких «танців» був не лише непотрібним, він тут був шкідливим. Чи навіть просто неможливим. Цю роботу могла виконувати лише машино-людина – складний ментальний покруч, на плечах якого лежала уся дебільна сила недозвільно-бюрократичної системи.

Як би там не було, у його свідомості щось звично вже клацнуло – і всі думки зникли. Іван встав на рівні ноги і пішов до свого столу.

Розділ 2

Старе життя в нових реаліях

Три тижні пролетіли, як один день. Щоранку, заходячи до свого кабінету, Іван не намагався ловити моменти щастя. Він постійно боявся, що це все сон, і він от-от прокинеться у своїй холодній, розхристаній квартирі. Можливо, саме тому сон тривав далі і не переривався. До речі, старої його квартири вже не існувало.

Після першого ж тижня і двох організованих аукціонів Іван отримав свої дивіденди семирічних страждань. Грошей стало стільки, що він, звиклий до скромного життя, просто не міг дати їм раду.

Спочатку, з притаманною властивістю усіх жебраків, Іван кинувся купувати усе, на що падало його око. У наступні кілька днів у його помешканні поселились: величезна плазма на 72 дюйми; новий ноутбук; велюровий коричневий диван і два шкіряних крісла; чорний у білу лінію костюм з відблиском і безмежно дорогі шкіряні черевики 44 розміру. У останнє досягнення взуттєвої цивілізації Іван міг легко поміститись увесь разом зі своїм чорним у білу лінію костюмом. Та він нічого не міг з собою зробити, коли побачив це диво у вітрині взуттєвого бутіку на Хрещатику. Його захоплювала сама думка про те, що він взагалі може ХОЧ ЩОСЬ купити у цьому магазині. Він, якому вчора ледве вистачало фінансів на їжу. Це була особлива насолода – крадькома спостерігати за реакцією перехожих, на те, що він просто навіть заходить у цей магазин. Сам цей факт повинен був помістити його у один ряд з олімпійськими богами. Він же повинен був викликати безмежне захоплення у очах продавців-консультантів. Іван навіть вдавав, що бачить це все. Хоч, звичайно, усім було байдуже. І продавчині у бутіку, і прості перехожі, навіть якщо і звертали увагу на нього, та робили однозначно невигідну оцінку – ще один зажерливий мажор прийшов «колотити понти» і шпурляти гроші на вітер. Та Іван так не думав. І був щасливим.

Далі шопоголія трохи притихла і отримала раціональніші обриси. Іван побачив, що нова величезна плазма не дуже пасує до його облупленого помешкання у стилі «постапокаліптичного вінтажу». Квартирі був потрібний ремонт. І тут виявився страшний провал. Він просто не знав, яким хоче бачити своє житло. І в досить короткий час стало зрозуміло, що допомоги ззовні у цьому питанні він не отримає.

Дизайнерів і художників-декораторів у столиці було, як гною. Вони лізли на нього з усіх щілин, варто було йому розмістити одне-єдине оголошення-запит на створення проєкту ремонту квартири. Спілкування з цими «фахівцями» не лише не додало ясності у архітектурних питаннях, а ще й змусило Івана комплексувати. Він почував себе ніяково поряд з цими «спеціалістами» – чоловіками, які були більше схожі на жінок, чи жінками, які були більше схожі на бомжів. Вони сипали навсебіч незрозумілими термінами, які, схоже, отримували від змішування латинських слів і чоботарських матюків. Та ті всі «заумні» слова не робили їхні проєкти хоч мінімально наближеними до життя, якого б він хотів. Іван здригався від однієї думки про те, що йому доведеться жити серед тих страшних сумішей білої шкіри, слюдяних барельєфів, дерев’яних панелей і чорного хромованого заліза. На його несміливі прохання розробити інші проєкти горді художники називали Івана «селянським бидлом» або «бидлячим селом», і з високо задраними носами покидали так і невідремонтовану квартиру.

Урешті проблема отримала просте рішення. До приміщення прийшла звичайна бригада будівельників. Господар житла попросив робітників «щось зробити з усім цим». Майстри витребували ящик горілки премією за «дизайн-проект» і взялись до роботи. Нове обличчя квартири полягало у вирівнюванні, заштукатурюванні та фарбуванні стін, капітальному ремонті водогону і опалення, встановленні нової сантехніки, у проведенні свіжої елекромережі і зборі нових корпусних меблів. Здавалось, що преміального ящика вогняної води платити немає за що. Але несподівано результат роботи Іванові сподобався.

Він отримав житло таке ж чисте і порожнє, як і його життя. Світлу коробку, до якої можна було б внести усе, що бажала душа. Нове буття починало грати тими барвами, яких він так хотів, яких так шукав. Здавалось, що усі жахи – смерть найрідніших людей, рабська робота, презирство і зневага – все це залишилось у минулому. Він заплатив свою страшну ціну за успіх. І далі все буде добре.

*

І ось наприкінці третього тижня нового життя відбувся його апофеоз. Справжня кульмінація і феєрія. У його квартирі, на коричневому велюровому дивані, з бокалом сухого мартіні у руці, лише у чоловічій сорочці на голе тіло сиділа його Велика Мрія. Сиділа, легенько похитуючи правою ніжкою і куйовдячи лівою рукою розкішне волосся.

Це був результат, до якого Іван прийшов шляхом величезних моральних мук. Три дні пішло у нього на те, щоб зібрати себе до купи, упіймати момент і підійти до Марини із запрошенням на побачення. Незважаючи на нескладну промову і постійні затинання, вона згодилась зустрітись одразу. Іванові навіть здалося, що вона чекала цього запрошення.

І от вже перед самим доленосним вечером, його раптом опанував панічний жах. Він до дрижаків у всьому тілі боявся доторкнутись до Великої Мрії. Саме так, з великої літери. Боявся, що від цього доторку вона перетвориться на попіл. Що після завоювання цієї недоступної, казкової жінки, вона стане для нього чужою, непотрібною іграшкою. І що потім буде з нею робити – він не знав. Він боявся сам виявитись для неї нецікавим, непотрібним.

Від цих переживань на самому побаченні він був скутий, напружений, постійно смикався і буряковів від найменшої недвозначності. Та, до честі його гості, вона виявилась досить наполегливою. Здавалось, що їй цікаво було відкрити його, розгадати складну головоломку його бажань і мотивів. Поступово щирість, чутливість і дві пляшки хорошого віскі зробили своє діло, і вечір закінчився там, де і мав…

І от тепер Іван відкритими очима споглядав на свою Велику Мрію – і відчував неймовірне щастя і задоволення. Його страхи не збулися, паніка вляглась. Під ранок, коли вона мирно сопіла носиком біля його грудей, він зрозумів, що закохався у неї. Закохався сильно і давно. Закохався так, як лиш тільки і вміє людина зі зраненою душею, яка багато втратила у житті. Закохався ревниво, болісно, віддано і сліпо. Закохався так, як вміють лише підлітки і лише раз у житті. Це відчуття робить сліпим до всього поганого, підкреслює і робить гострішим усе хороше. Воно дає непереборне щастя. Бо воно – і є це велике щастя.

Марина плавно, з грацією кішки знялася з дивана, підійшла до нього і обняла з-заду за шию.

Чому ти раніше не підійшов до мене?Боявся.Кого?Тебе. І себе. В мені буяв такий вогонь, що я боявся, якби він не спалив тебе і мене. Я точно знав – якщо ти мені відмовиш, то я тієї ж миті помру.А чого ж тепер підійшов?Я став іншим.Ти про гроші?І про гроші також. Я став думати по-іншому, по-іншому цінити життя і по-іншому до нього ставитись. Я неначе був мертвим – і ожив.

Марина тихо зітхнула. Її теплі, ніжні руки поповзли з шиї Івана.

Якби ти лише знав, як ти помиляєшся…Чому ти так кажеш?

Вона присіла на журнальний столик напроти. Її темні, чудові очі світились, як завжди, внутрішнім теплим світлом. Але тепер у ньому не було веселої іскринки, а був легкий туман суму.

Ні гроші, ні влада не роблять тебе іншім. Живішим, сильнішим, кращим. Все це – лише дурна облуда, яка присипляє, змушує повірити у мертвих богів. Це зашкарублий накип, який лише на перший погляд скидається на броню, а насправді його можна зішкребти простою голкою. Усі цінності цього світу не варті і однієї хвилини минулої ночі… Ти був чудовою, доброю, сміливою, справжньою людиною тоді, коли не мав цього всього. Чому ж тоді ти не звертала увагу на мене, коли я був таким класним, добрим і чудовим?

Іскра лукавинки знову проскочила у її погляді.

Хто тобі сказав таку дурницю?Як це? Ми стільки років працюємо разом – і ти жодного разу не виявила до мене інтерес.

Вона щиро і весело засміялась. Роздратовані слова Івана повністю поглинулись цими дзвінкими, прекрасними звуками.

Якого інтересу ти хотів? Щоб я просто з порога кинулася тобі на шию? Чи може мені потрібно було написати тобі сльозливого листа із зізнаннями? Чи краще зустріти тебе одразу у ліжку, щоб особливо не морочитись?

Іван знічено мовчав. Докори були справедливі. А що він зробив, щоб здобути цю чудову жінку, яка виявилась ще й з неабиякими поглядами на життя? Вона одразу згодилась на побачення. Не викаблучувалась, не гралась у гордість і неприступність. Вона, вже будучи тут, зруйнувала його комплекси і нерішучість. Їй було байдуже до того, що про неї скажуть у офісі. Її бажали всі. А віддалась вона у руки йому. Стало неймовірно гірко і соромно.

Вибач… я той…Не зважай. І не думай про це. Найголовніше вже сталось. І ти повинен зрозуміти і осягнути усю важливість цього. Важливо лише це, те що між нами відбулося. Важливі лише ти і я. Ми.

Раптом Іван неначе прозрів. Немов хтось зняв блок з його мозку. Він почав розуміти, що цей відвертий діалог, який триває ось уже кілька хвилин, зовсім не схожий на його уявлення про спілкування у таких ситуаціях. Після ночі закоханим належало говорити одне про одного, розпитувати, розповідати… Так, Марина говорила про нього, про них, про їхні стосунки…але якимись не тими словами…вона неначе намагалась у чомусь Івана переконати…щось донести…про щось попередити… і їй чи то не вистачало слів…чи то їй заважало щось інше…

Іван вже збирався поділитись своїми сумнівами з Мариною, коли атмосфера діалогу змінилась. Молода жінка знову мелодійно розсміялась, нахилилась до нього і легенько поцілувала у ніс.

Та годі вже. Ходімо, вип’ємо чогось легенького. А потім у ванну – і кудись пройдемось. Хочеш у театр? Чи у кіно?

І тривога, яка вже без миті мала запанувати над усім його єством, також розчиналась у звуках її сріблястого голосу. Йому зробилось легко і весело. Він підхопився з крісла, згріб її у обійми і вони разом повалились на диван.

Вже значно пізніше, після того, як вони прийшли до тями і трохи відіспались, після бокалу мартіні, Марина зі сріблястим сміхом нагадала йому про театр. І він зрозумів, як давно хотів насолоджуватись справжнім мистецтвом. Як хочеться йому з’явитись на вулиці разом з нею вже сьогодні. Показати, що вона призначена йому, а він – їй. Похвалитись своїм щастям перед усім світом.

Голублячи ці приємні думки Іван поцілував Марину у шию, встав і, мугикаючи, направився у ванну. За плюскотом води і наспівуванням веселої пісеньки з дитинства, він не бачив і не чув, як Марина взяла до рук мобільний телефон, набрала номер і вже без посмішки, твердим, майже сталевим голосом почала з кимось розмову.

*

Вечір був прекрасним. Літо вперше за довгий час змінило своє бажання спалити увесь світ у величезній печі на легенький подих щасливої природи перед освіжаючим дощем.

Кілька хвилин опадів вони пересиділи у маленькій кав’ярні з терасочокою на самій горі Андріївського узвозу. Десь далеко внизу світились вогнями річковий вокзал і вулиці, які бігли від Контрактової площі. Вони пили гарячу каву, насолоджувались прохолодою і відчували щастя одне одного.

Марина увесь вечір поводила себе невимушено, весело жартувала, розповідаючи про своє дитинство і юність, які були насичені смішними і зворушливими історіями. І от саме у цей момент, через три тижні після змін у своєму житті, Іван остаточно потрапив у полон і здався щастю. Вся його стражденна сутність увібрала його в себе, він відчував, як нові емоції і переживання воскрешають кожну клітинку його тіла, вдихають в нього нову жагу і нові бажання. Бажання жити і насолоджуватись життям. Якоїсь однієї миті він повірив, що сам є господарем власної долі, сам її вибудовує і направляє туди, куди бажає.

Десь поділись невпевненість і скутість. Він також розповів Марині багато про себе, про своє минуле, про дитинство. Вільно кепкував над своєю поведінкою у офісі, над своєю несміливістю і затюканістю. Йому здавалось, що він висміює когось зовсім стороннього, добре знайому, але абсолютно чужу йому людину.

Несподівано для себе Іван відзначив, що з явною неохотою говорить про свою родину, про батьків. Навіть після наполегливого прохання Марини він обмежився лише швидкими загальними біографічними даними і уточненням, що їх уже немає. Саме так. Просто немає. Як можна пропустити неприємний епізод у книжці. Йому не хотілося повертатись до сумних спогадів, знову переживати біль утрати. Не хотілося псувати такий хороший, теплий літній вечір. Не хотілося псувати своє щастя.

Він хотів, щоб Марина і сьогодні залишилась з ним. З притаманною усім свіжезакоханим людям пристрасністю йому здавалось, що він не проживе без неї жодної хвилини. І вона це відчувала. І він відчував, що вона це відчувала. І він був безмежно їй вдячний, коли вони сіли в таксі і вона перша назвала його адресу. І в квартирі вона знову невимушено, неначе в себе вдома, приготувала легку вечерю і вони провели її з червоним вином при свічках. Це було вже так, неначе вони знають одне одного сотню років, але все одно залишаються новими і цікавими одне для одного. Щосекунди і щодня.

Потім вони, обіймаючись і загорнувшись у плед, дивились старі фільми. Він вже не відчував до неї шаленого статевого потягу, вже не хотів чути її пристрасних криків і стогонів насолоди. Не хотів безроздільно володіти її тілом, її душею. Він готовий був жити думками про неї навіть, якщо їх буде розділяти мільйон світлових років.

Йому потрібна була саме ця тиша, ніжність і спокій. Потрібні були її тонкі пальчики у його руці; великі очі, у яких постійно мелькали сполохи екрану телевізора; стукіт її серця, то швидкий, то спокійний, але однаково рідний і заколисуючий. Не маючи глибокого досвіду спілкування з жінками Іван не розумів свого переливчатого стану. Не розумів, що у досить короткий час його закоханість перетекла у доросле і повне почуття. Він дарував жінці, про яку позавчора боявся навіть думати, усього себе. Він кохав Марину Соловей.