Корінь вселенського Добра і витоки Зла

Людина не може, просто не має права повністю віддаватись щастю. Як не має права остаточно опускати руки і пасувати перед труднощами і проблемами. Душевний і духовний баланс якраз і полягають у тому, щоб дотримуватись стійкої рівноваги, не втрачаючи голову від радості, але і не лізти в петлю з відчаю.

На перший погляд особистість, яка вибудувала у собі такий баланс – абсолютно безлика, неемоційна і або наскрізь фальшива, або неймовірно груба і цинічна. У неї мало або зовсім немає друзів, вона самотня, покинута. Але з віком кожна людина, яка має у голові чим зробити зважені висновки, приходить до думки, що саме у цьому і є найкомфортніший виграш у житті.

Самотність. Це дієва реалізація усіх романтичних ідей у купі з раціональним поглядом на світ. Чим нечисленніше оточення – тим нижче ймовірність бути зрадженим. Тим менше зусиль потрібно для підтримки свого статусу і реноме. Самотній людині нічого не потрібно. Їй до всього байдуже. Вона – непробивна, егоїстична фортеця, замкнута сама на собі. Її перемоги – це лише її тріумф. У своїх поразках немає кого звинувачувати. Лише чесність і об’єктивність. Самотнім дуже важко фізично. Але їм набагато спокійніше і комфортніше морально.

Іван Столяр раніше ніяк не міг зрозуміти поглядів самотніх людей. У період рабування у відділі міністерства він просто таки фізично страждав від соціальної ізоляції, яку йому забезпечив статус бідняка. Будучи від природи комунікабельним і товариським, Іван робив постійні спроби зав’язати хоч якісь приязні стосунки і болісно переживав усі зриви у цьому напрямку. Численні зради, кепкування і непорозуміння, яких він зазнав, не асоціювались у ньому з недовірою до людства. В цих невдачах він звинувачував, найперше, себе і свою гірку долю.

По суті, що він міг дати своїм друзям? Ні допомоги, ні мудрості, ні сили, ні підтримки. Кому і навіщо потрібен був такий друг? Ці думки кидали його у глибоку яму смутку і відчаю. Він намагався шукати шляхів самовдосконалення, багато читав, аналізував свою поведінку, потреби довколишнього світу – і незмінно повертався до висновку, що без влади і грошей йому не здобути визнання і приязного ставлення до своєї особи. Іван кинув спроби заводити знайомства, замкнувся у собі. Якщо життя не дало йому навіть натяку на можливості – значить він не гідний був нічого іншого.

Несподівані кардинальні зміни у житті – кар’єрний стрибок, достаток, стосунки з Мариною – відкрили його нову сутність. Він почав більше сміятись, бо частіше відчував себе щасливим і повноцінним. Він вже не соромився висловити свою точку зору, вже не так гостро переживав невдачі і помилки. Якщо раніше критика викликала у ньому неприязнь і депресію, тепер він сприймав її з математичною методичністю, добре вмів розрізнити приховану пораду і просту заздрість.

Загалом же Іван відзначив для себе, що вже ставиться байдуже практично до всіх точок зору, окрім своєї. У ньому вмерли максималізм і постійне прагнення соціальної справедливості. Він зрозумів, що її просто не може бути. У принципі. Що світ побудований на простому законі: щоб хтось був щасливим, необхідно, щоб хтось був нещасним. Можливості людини обмежувались лише тим, щоб взяти для себе максимально багато хорошого, і залишити іншим максимального багато погано.

І найголовніше. Немає ніякого протистояння Добра і Зла. Є сукупність потреб людства. Є обмежений пиріг соціальних, культурних і матеріальних благ. Кожен індивід бореться за свій шматок цього пирога, і лише від спритності і сили цього індивіда залежить величина вирваного ним шматка. Ідеальне втілення синтезу закону збереження енергії і теорії Дарвіна.

Ці висновки максимально спростили життя. Раніше він запрягався у роботу з головою, напинав усі жили, щоб понести той тягар, який на нього валився все більше і частіше. Новий Іван навчився керувати іншими. Він побачив, що начальника, який сам намагається переробити всю роботу і тим полегшити життя підлеглих, люди вважають дурнем. І в першу чергу над ним сміються його ж працівники, яким він намагається допомогти. Вони вважають його хорошим, добрим, «своїм хлопцем». Але дурнем.

Суворого керівника не люблять і бояться. Його кличуть на корпоративні гулянки, щоб не перетворювати його на ворога. Такий собі соціальний хабар. Справжній керівник – самотній. Усвідомлено самотній. Це його плата за владу і вплив. Саме ці регалії змушують більшість людей з ним дружити. Дружина мовчки з ним спить. Коханка спить з ним не мовчки. Це самотність у натовпі. Влада і вплив існують самостійними, ідеальними субстратами, які абсолютно знищують індивідуальну цінність людини.

І все ж, навіть у цій пустелі самотності, Іван залишав для себе маленьку оазу свіжості. Марина. Вона вибивалась із усіх законів і норм. Вона неодноразово, але досить тактично висловлювала сумніви з приводу нового соціального статусу Івана, у довгих бесідах намагалась постійно нагадувати йому те, ким він був до злету. При цьому вміла майстерно перевести розмову на іншу тему коли бачила, що передні питання починають викликати у нього роздратування. Її сріблястий сміх, здавалось, вміє поглинати взагалі всі негативні еманації довколишнього світу. Навколо нього крутилося сонце навіть у найсильніші бурі. Він збуджував нерви дзвінким переливом ніжності, його солодка музика надихала, додавала сил і впевненості.

Вона була його щастям, його натхненням. Вона була єдиною його справжньою цінністю у цьому ворожому світі.

До всього просто заворожував її глибокий інтелект, її висока ерудованість і начитаність. З нею цікаво і вільно можна було обговорювати які завгодно теми. Надто, що такі обговорення не зупинялись ніколи, плавно перетікали від галузі до галузі, від означення до означення. Висновки Марини були несподівані, десь навіть неймовірні, їх неможливо було просто так прийняти, вони вимагали, провокували реакцію, дискусію. Але у продовженні обговорення Іван не раз ловив себе на думці, що він, навіть попри початкову свою затятість, починає сумніватись у, здавалося б, навіть основоположних, монументальних догмах. Йому вже не здавались непорушними очевидні моральні чи матеріальні закони. При цьому на нього головним чином впливали навіть не її мудрі, вагомі аргументи, а спокій і послідовність нанизаних висновків. От і зараз, притулившись до нього своїм ніжним плечем, Марина тихо говорила з приводу цікавої, але несподіваної теми – язичницьких традицій давніх слов’ян.

Протистояння християнства і язичництва у дохристиянській Русі – явище спровоковане і нав’язане. У основі його лежать суто політичні причини. Язичницька Русь була втіленням першої на планеті у період середніх віків істинної демократії. Суспільним і політичним життям у нас традиційно, включно з періодом трипільської культури, керували роди. Культура формувалась осібно на базисі релігійних вірувань і господарських традицій. По суті, саме у Русі ми бачимо перше реальне розділення функцій світської і релігійної влади. Жерці богів мали великий вплив на традиції, але практично не втручались у світське життя, могли висловити «волю богів» – але рішення все одно залишалось за радою родів. Християнство ж, як і всі монотеїстичні вірування, направлені на централізацію впливу на людей. На утримуванні влади однією людиною. Влади як духовної, так і суспільної. У цій ситуації релігія просто не може залишатись осторонь суспільного життя. Світський лідер повинен спрямувати левову частку зусиль для захисту монотеїзму, як духовного базису свого правління. Священник має виправдовувати правління одного лідера, як втілення ідеї моновладдя «один бог – один правитель».

Іван аж закипав від її тверджень.

Чекай-чекай. Навіть у сучасній історії я особисто пам’ятаю кілька прикладів, коли християнське духівництво йшло проти дій світської влади. Засудження розстрілів протестувальників на Майдані під час Революції Гідності, наприклад.

Марина ніжно і лукаво посміхалась до нього.

Вони засуджували самі розстріли, чи тих, хто розстрілює? Чи може тих, хто віддавав наказ розстрілювати? Бачиш, які тут тонкощі, гра слів і символів. Засуджувати явища, а не причини. Мовляв, розстрілювати погано, але до тих, хто це робить, ми претензій не маємо.Та яка різниця у цих тонкощах? Це ж все одно робиться для забезпечення справедливості. А обивателям плювати на всілякі тонкощі. Вони все розуміють буквально, без переносних смислів. Так?Так – та не так. На людей у цій ситуації взагалі можна забити. Знехтувати їхньою думкою. Більшість обивателів на цій планеті – аморфна маса, поведінка якої цілісно продиктована наявністю корму у годівниці. При цьому, якщо плавно знижувати якість і зменшувати кількість корму у кориті, маса не буде нарікати на того, хто цей корм підсипає. Стадо просто буде шукати і знищувати в собі особини, які, за твердженням більшості, будуть негідні жити. Іншими словами, буде убивати найслабших, щоб не ділити з ними їжу. З релігійних, соціальних чи культурних причин – це не має значення. Натовп завжди знайде причину, щоб розтерзати одиноку жертву. Для цього досить лише створити категоричний суспільний осуд до потрібного явища чи особи. А це легко зробити за допомогою журналістів і ЗМІ.Але ж є незалежні ЗМІ…не знаю…мають бути, у всякому разі. Щоб говорити правду, відкривати реалії. Бо як, не знаючи правди, можна керувати?А навіщо її знати? Кому вона цікава? Якщо у тебе є сила і вплив – сотвори свою правду, свою істину, свою реальність. Власне, влада і потрібна, щоб не підпадати під зовнішню дійсність, а формувати свою власну реальність. А дати народу правду? Нащо. Нащо знати, кого і як замордували спецслужби заради «державних інтересів»? Нащо знати про жертви на війнах, про те, хто у цих жертвах винен? Про помилки, прорахунки навіщо знати? Це ж зайві хвилювання маси.Агаааа! То все таки маси здатні до хвилювання!Це хвилювання безтолкове. Воно ніколи не направляється назовні маси. Люди завжди шукають винних у своїх нещастях у власних ближніх, а не в носіях влади. Звинувачують своїх ближніх – але не настільки близько, щоб звинуватити себе і свій вибір способу життя. Сусід, у якого є зайва тисяча гривень. Родич, який придбав нове авто. Місцевий бізнесмен, який «накрав» стільки, що починає помагати бідним. Максимум – місцевий народний депутат. І то – у період між виборами. За місяць перед новими перегонами він роздасть по 200 гривень – і люди затопчуть заради «добродія» будь-якого шукача правди. Коли «борці за правду» лають владу, вони не мають жодного конкретного об’єкта чи персоналію. Для них це абстрактна трансцендентна сила, лаяти яку – народна традиція, яка не має за собою жодних активних наслідків.

Висновок був настільки вражаючим, настільки чітко вписувався у щоденну розпорошену картину буття, що Іван заворожено мовчав. Як останню надію відстояти «традиційні цінності» він намагався збити напрямок розмови.

Ми вже не про те говоримо. Ми почали говорити про те, що слов’янське язичництво – це добре. А християнство – це погано.

Марина знову посміхнулась, ніжно погладила його по руці.

Милий, я цього не говорила. Ти максимально спростив твердження, неточно, хоч і досить близько його узагальнив.

І не чекаючи, поки обурення Івана вирветься назовні, продовжувала далі.

Я говорила, що конфлікт між християнами і язичниками – штучний, він немає нічого спільного з протистоянням Світла і Темряви, Добра і Зла.Так язичництво – це ж, найперше, жорстокі обряди і брехлива віра. Це жертвопринесення тварин і людей. Це поклоніння бездушним і безголосим ідолам.А звідки це все ти знаєш? Оце все – про жертви, про поклоніння?

У дискусії запала тиша. Іван намагався звести до купи усю інформацію, яку будь-коли чув чи сам читав про язичництво. Хрещення Русі 988 року. Після цього – гоніння на жерців, спалення капищ. Так. Це шкільна програма. Десь у якомусь фільмі, може радянському, він, здається, бачив, як жінку слов’яни спалювали з померлим чоловіком. Та чи можна посилатись на кінематограф? Виходило, що він про язичництво нічого не знає. Він просто знає, що воно погане, негуманне і дике. Не з якихось книжок. Не з розповідей. Просто знає – і все.

Марина, якась незвична, серйозна, зовсім без посмішки, уважна спостерігала за ним. Так і не дочекалась його відповіді.

Ти просто знаєш, що язичництво – це погано. Правильно? Така традиційна думка. Один зі стовпів вірування наших дідів і прадідів. Це нормально. За чотири тисячоліття носії авраамічних релігійних вірувань витратили стільки грошей і зусиль, замордували і залякали стількох людей, що дивно було б мати інший результат. Пам’ять крові, яку ми ще називаємо генетикою, – дуже сильна річ. Якщо нею, звичайно, вміти користуватись. А якщо я тобі скажу, що і руське язичництво, і християнство, і іслам, іудаїзм, буддизм – взагалі всі вірування, які у той чи інший спосіб пропагують добро…Що, якщо вони усі ростуть з одного кореня? Що якщо є один живий організм – Всесвіт? І життя він бере з одного енергетичного центру – Великого Джерела?

Отак було завжди. І так сталось знову. Поступово вона нанизувала аргументацію і свої роздуми. Потім робила приголомшливий стрибок – а він залишався позаду з осоловілим і дурнуватим виглядом. Та як же так? Тут вже не те, що аргументів, тут уже слів бракувало!

Але він все ж спробував контратакувати.

Та як же з одного кореня??? У них навіть сутність різна. Християни прославляють всесильного, всюдисущого Бога, потужність якого не може передати жодне слово. А язичники кланяються розмальованим ідолам, які можна помацати.Мішура, обрядовість, ритуалізм – нічого більше. Людські вигадки, придумані для людей. І з приводу ідолів. Ти кому у православних церквах свічки ліпиш?

«Ікони». Іван спробував сховати досаду глибоко у собі. Ситуація знову перевернулась догори ногами. Знову вона пішла з факту, який неможливо було заперечити чи ігнорувати. При цьому апелювала Марина до таких речей, до яких уже звик, які вважаєш традиційними і нормальними. Брала їх – і неначе здирала з них облуду, після чого звичне здавалось не просто чимось новим. Воно було зовсім не тим, на що опирались свідомість і традиції. А Марина, знову розсіявши його аргументи і думки, вела собі далі.

Ідоли, божки, бовани – це зовнішня форма, спроби втілити уявлення. Між іншим, якщо порівнювати рівень мистецьких здобутків древніх до середніх віків з сучасними надбаннями релігійного живопису – то перші спроби не такі вже незграбні. Та це, повторюю ще раз, дрібниця у порівнянні зі змістом, з начинкою, яку несла давня віра слов’ян. За цими віруваннями боги тоді жили поряд з нами, вони були в кожному вияві природи, у кожному предметі. Вони були біля людей, з людьми. Вони були і в людях. Для цього існував спеціальний культ героїзму, де особа за подвиги удостоювалась богоуподібнення. Нічого не нагадує? Правильно, канонізація у християнстві. От тільки є величезна різниця. Святі у християнстві возвеличують своє релігійне вчення. Герої язичників звеличують міць і силу людського духу. Вони доводять, що людина спроможна до будь-якого подвигу. Що вона сама може бути рівною богам.

Іван все одно не здавався.

Та це все одно не відміняє брудних язичницьких ритуалів. На Івана Купала, наприклад. Не треба ж тобі у деталях оповідати, що творилось на тих оргіях? Про ритуали родючості і так далі?

Тут Марина знову чарівно, і десь навіть загадково посміхнулася.

Не корчи з себе мораліста. Оргія…ще й скаже ж слово таке! Це так пишуть збочені совєтскі історіографи? Ну так і сексу в есерах не було. Свято Івана Купала – одне з найбільших, наймістичніших і найкрасивіших свят пантеону давньовіри. Під час нього жінка чи дівчина, яких старійшини визнали достатньо зрілими, дійсно могли злягатися зі скількома завгодно представниками чоловічої статі. Але у результаті цього свята жінка зобов’язана була обрати собі чоловіка. Таке свято у житті жінки могло бути лише одне. Вона вибирала собі «жертву» заздалегідь, найчастіше навіть змовляючись з обранцем наперед. Не вдалося знайти обранця до свята – шукала ще рік. Але у жінки завжди був шанс обрати того, з ким їй буде найкомфортніше у статевому житті. Адже це дуже важливий нюанс стабільної родини, ти ж не будеш цього заперечувати? При чому не просто обрати «товар», а спробувати його одразу, до фатального рішення про «придбання». На твою думку, це краще за ханжівську традицію «до весілля – ні-ні…»? При тому, що цю традицію самі ж ханжі-моралісти порушують перші з пісними виразами на мордах. До слова – за розлучення чи перелюб давні слов’яни виганяли жінку чи чоловіка з роду. А це практично вірна смерть. Боги таких не дуже жалували.

На Київ сідав неквапний літній вечір. Останні промінчики гарячого сонця відбились на банях Михайлівського собору, зметнувшись у небо нечитаними листами людського захоплення і щастя. «Мабуть, такою і має бути вдячна молитва до Бога. Подяка за хороший день, за кохання, за щастя і радість жити».

Він поглянув на свою кохану Марину. Вона поклала голову поверх рук, які лежали на столі, і втупила очі кудись далеко, в один лише їй відомий відрізок минулого. Чи може майбутнього. Іван просто не міг на неї ображатись чи сердитись. У її поясненнях ніколи не було апломбу чи повчання. Вона не намагалась принизити своїми знаннями чи поглядами. Вона ділилась щиро і відкрито, не нав’язуючи, але вміючи зацікавити, запалити…

Вже через досить тривалий час, на порозі нового року, коли життя перемололо і виплюнуло Івана переламаною подобою людини, він, щоб в кінець не здуріти, часто згадував той чудовий вечір наприкінці теплої осені. Той вечір, у який він був щасливим і несамотнім. Той вечір, коли він кохав її до нестями.

Так ніхто не кохав.

Через тисячі літ не проходить подібне кохання.

Розділ 4

Відновлення статусу-кво або повернення старих навиків

Як написали б у якихось дешевих бульварних романчиках, «того ранку нічого не віщувало біди». І це була б нахабна брехня. Ранок того дня був просто переповнений зловісними знаками. Вони лізли на Івана буквально з усіх щілин, їх не міг не помітити і не збагнути лише сліпий ідіот. Та схоже, що три місяці привільного, щасливого, ситого життя якраз такого ідіота з Івана і зробили.

Спочатку у ванній тріснуло дзеркало. Просто взяло – і тріснуло. У нього на очах, коли він голився. «Буває», – сказав він собі. Хоча від цієї події йому стало неприємно. Далі він зовсім по-дурному розсипав сіль (як сільниця могла опинитися на краю мийки! він її туди ніколи не ставив), замастив гірчицею нові брюки і зламав ключа у замку, коли вже зачиняв двері перед виходом на роботу. Брюки він перевдягнув, на двері махнув рукою, залишивши лише верхній замок – і, проігнорувавши всі застереження, відправився у міністерство.

Дорогою у нього випав з кишені і вщент розбився об асфальт смартфон. Коли він, вкінець роздратований, дістався таки свого кабінету, робочий ноутбук від вмикання презирливо змигнув, пробурмотів щось незрозуміле – і залишив цей світ прощальним акордом такого дивного, повного на тривожні події ранку. Іван вийшов у коридор, щоб наказати секретарці викликати штатного фахівця з IT і замовити йому нового смартфона з доставкою…

Їх було троє і вони щойно зайшли у його невеличкий приймальний покій. Один у темному зіжмаканому костюмі, з короткою зачіскою і акуратними окулярами. Двоє інших, як «двоє з ларця, однаковісінських з лиця» – у камуфляжі, із балаклавами на обличчях, у шоломах і бронежилетах, зі зброєю напоготові…

Взагалі було абсолютно незрозуміло, яким чином він – такий проникливий і розумний, він, який навчився бачити наскрізь усіх підлеглих, усіх найхитріших і найлицемірніших крутіїв, він, який ще три місяці до того дмухав на кожне молоко і перестраховувався на кожному кроці – як він, такий от новий і крутий зміг утрапити у таку халепу? Просто стояти посеред коридору з відкритим ротом і дурнувато кліпати очима.

Пан Іван Столяр…

«Цивільний» не запитував. Він стверджував. Він був про все попереджений і все знав. Його голос був взагалі неживий, так міг говорити якийсь автомат з продажу жуйок або зачерствілих бутербродів з шинкою. Тепер цим голосом говорила безжальна машина правосуддя.

Пане Іване Сергійовичу…у відповідності до статті…Вам інкримінується…яка передбачає покарання у вигляді позбавлення волі строком…

Усі слова до нього долітали, як у тумані, через одне, з повною втратою смислу сказаного. «Так, мабуть, вони і діють. Несподівано. Щоб жертва не встигала оговтатись. А то раптом опір…фізичне втручання…зайві потім проблеми…», – десь далеко-далеко, на самій межі неквапливо розпростувалась дуже спокійна думка. Іван стояв мовчки, зовсім не слухаючи того, що йому читає «цивільний» – і дивувався. Дивувався сам собі.

У цій ситуації потрібно було, мабуть, щось робити. Комусь дзвонити чи хоча б вимагати своє право на дзвінок, як це хвацько робили розбишаки з голлівудських фільмів. Вимагати у зайд документи, підтвердження їхніх повноважень, санкцій на затримання. Робити хоч щось, хоч якось реагувати! Натомість він стояв, і сам собі дивувався. Дивувався, що у ньому зовсім не залишилось сил для хоч якоїсь відповіді. Ще кілька хвилин тому він був повним рішучості, упевненим у собі господарем – і от він стоїть, і єдиною емоцією, яка викликала у нього ця критична ситуація, було здивування. Здивування, що інших реакцій немає.

Його хтось досить ввічливо, можна навіть сказати делікатно, взяв за лікоть. Він байдуже окинув оком навколо себе. Один з бійців у камуфляжі легенько, але наполегливо підводив його до столу, де «цивільний» розстелив усі свої цидулки і чекав його з ручкою у руках. На ватних ногах Іван, немов уві сні, підійшов до столу, взяв дерев’яними пальцями писало, зробив неслухняними руками якусь химерну галочку там, де «цивільний» тицяв пальцем. Потім обернувся, і несвідомо склав руки зап’ястками перед собою. «Цивільний» розтягнув губи у якійсь подобі гумової посмішки, схитнув головою і пішов до дверей. Іван у той момент вже зовсім нічого не думав. Його тіло, неначе запрограмована лялька, подалося слідом, і вони вийшли у коридор.

Він йшов рівно, споквола, дивився прямо перед собою – і нічого не бачив. Збоку цілком ймовірно могло здатись, що це постава гордого, сильного чоловіка, якого не зламали обставини. Воно, мабуть, на таке і скидалось. Але і Іван, і слідчий у цивільному попереду нього, і бійці з наліпками «СБУ» на спинах добре знали, що гордого і незламного чоловіка під цією шкуркою не було, і не могло бути. Що заніміле і неслухняне тіло робило єдине, що могло з себе видушити, знемагаючи під вантажем несподіваного жаху.

І вже коли він вийшов надвір у супроводі бійців СБУ і слідчого, коли сів у чорний затонований позашляховик, Іван прийшов до тями і якось навіть з полегшенням зітхнув. Він відчув, як ці всі місяці щасливого життя підсвідомо боявся, що це все сон. Як він від цієї думки тікав, як відкараскувався від неї, намагаючись поховати її у забутті. Він хотів спати. Не замислюючись. Не допускаючи у життя сумніви.

От сон закінчився – і все нарешті стало на свої місця. Щастя не для нього і воно не могло тривати довго.

*

Попередній допит тривав не дуже довго, і він був скоріше цікавим, ніж якимось страшним. Той самий слідчий у цивільному темному костюмі розпитував Івана про те, де він народився, де навчався, чому не одружився і досі – і подібну дурницю постійно і по кругу. Іван відповідав правдиво, але якось відсторонено. Його свідомість неначе роздвоїлась. Йому здавалось, що це якась інтригуюча, хоч і трохи тривожна вистава, яку він дивиться з балкону другого ярусу в театрі. Вона викликала у ньому щирі емоції переживання, але його особисто не зачіпала.

Під час цього короткого допиту Іван дізнався, що його звинувачують у організації шахрайского аукціону, в результаті якого державі було завдано збитків на кілька десятків мільйонів гривень. Прикинув у голові – таких масштабних торгів за увесь час його роботи було три. Один з них – підряд на будівництво нових доріг, загальна вартість – чотири з половиною мільярди гривень. Учасники торгів і їхній переможець були визначені і сплановані заздалегідь. Кожен власник трьох підприємств-конкурентів отримав чималого «відступного» і можливість взяти участь у тендерах трохи скромніших. Оголошення про торги дали пізно, і навіть якби про них дізнались «незаплановані» підприємства, то вони не встигли б подати документи на участь.

Тут не треба було винаходити велосипед, штучно затягувати час – «схема» була у прийомі самих документів на право участі у тендері. Клієнта можна морочити довго і нудно. «Кому поставили не там…», «довідку принесли не ту…», «принесли копії установчих, а потрібні обов’язково оригінали…» Система захищала і забезпечувала себе, вміла це робити добре і жодна служба по боротьбі з корупцією не підкопалася б.

Вартість робіт по «дорожньому тендеру» була перевищена на якісь нещасні одинадцять відсотків. Та насправді це були величезні гроші, які пішли по всій вертикалі державної служби аж до самих високих кабінетів «борцунів» з корупцією.

Окремий бюджет – на підгодовування «антикорупційних» громадських організацій. Останні могли зчини ґвалт лише тоді, коли їм не платили. І за додаткові «тридцять срібляків» могли продзявкотіти, що «еталоном чистоти» є будь-яка, навіть найбрудніша, оборудка. У кожному тендері «антикорупціонери» мали до двох відсотків від суми закупівлі за «мовчання» або вчасно сказане слово. У системі були задоволенні усі її учасники. Окрім, звичайно, простих громадян, які мирно спали і бачили сни про безбідне майбутнє своєї країни.

От скажіть, вам зовсім не пече совість, що ви наживались на здоров’ї, а, може і житті маленьких дітей?

Слідчий спокійно дивився йому у вічі, спостерігаючи за реакцією. А вона була, і ще й якою! Тут його, здається, дійняло все – і те, що відбувалось за кілька годин до цього, і власне теперішня ситуація аж до фінальних сказаних слів. «Які ДІТИ?!!!»

Думки сполоханими птахами почали битись всередині голови. Іван з жахом намагався згадати тендери, які стосувались хоч якихось закупівель для дітей. Такі, звичайно, були. Але там були мізерні суми затрат, як то витрати на експертне визначення кращого авторського підручника з математики для загальноосвітніх шкіл. Стартові ціни цих торгів були такими низькими, що Іван підмахував усі папери, навіть не читаючи. У цих мулких і мілких болотах просто неможливо було спіймати кита на десятки мільйонів гривень, хіба видурити пару сотень «на каву». Ці торги у відомстві організовували виключно для кількості, щоб «замилювати» великі справи і одночасно показувати власну бурхливу діяльність. «То де ж взялись ці десятки мільйонів гривен??!!»

Я бачу у ваших очах розкаяння. Ви ж шкодуєте про вчинене?

Мабуть в очах Івана читались такі величезні переляк і розгубленність, що слідчий трохи пом’якшив свою атаку. Послабив рівно настільки, щоб у перерві між агресивними наскоками пристроїти до горла свого супротивника зрадливу і коротку голку хитрощів.

Якщо напишете «чистуху», обіцяю хороший виправний заклад, будете там нормально сидіти. Єдине – що не на волі. Але навіщо вам та воля, якщо ви на ній живете, як жебрак? А в тюрмі до вас будуть ставитись з повагою і навіть шаною.

Іван не одразу зрозумів. Що ще до цього слідства, а може навіть до того, як їхати за підозрюваним, «хранителі законів і законності» вже визначились з його долею. Його вже засудили, винесли вирок, приготували для нього місце «відбування» - і лише від нього, Івана Столяра, дрібного клерка, залежить, наскільки болісним і принизливим буде його «відсидка». «Відсидка», якої йому не уникнути жодним чином і жодними зусиллями.

Ви, звичайно, можете опиратись, сподіватись, що наше правосуддя буде до вас поблажливим. Але хочу вас запевнити – у нас вистачить доказів, щоб законопатити вас у такі місця, куди «Макар телят не ганяв». Пропоную ж вам співпрацю лише тому, що не хочу травмувати вас, не хочу довгих розбірок, бюрократії. Вони нікому не потрібні. Ми ж з вами розуміємо одне одного? Це ваш підпис? Ви впізнаєте цей документ?

Іван навіть не зорієнтувався, яким рухом було досягнуто такого результату, як у руках слідчого, немов за велінням чарів, виникли два листочка паперу, скріплених згори степлером. Іван глянув на оборот останнього – і впізнав свій підпис. І регалії «перший заступник начальника відділу…» Слідчий уважно за ним спостерігав і ефектно перевернув документ титулом догори. Іван впірив очі у шапку папірця, пробіг перші рядочки очима – тієї ж миті щось у нього всередині обірвалось і гухнуло у глибоку чорну яму, яка розступилася під ногами.

«Міністерство освіти і науки…». «Програма фінансування харчування дітей…». Ці слова крутились перед його очима так, як вони були написані у документі – жирні, у строгих дужках-«лапках», сильні і лаконічні. «Чому так?» Лише ці два слова з кожним поштовхом серця пульсували болем у його голові. Це була справжня психічна какофонія, коли очі, думки в голові і решта тіла живуть якимось індивідуальним, відірваним від реальності і одне від одного життям. Він дурнувато посміхнувся, підіймаючи очі на слідчого.

Підпис мій. Але документа я не впізнаю.

Це була не зухвалість чи виклик. Ці слова вилетіли з уст Івана лише як констатація, автоматично. І, схоже, слідчий надзвичайно тонко зрозумів силу моменту. Він знову вишкірився, тягнучи здвоєний листок зі столу.

Я дуже здивувався б, якби ви визнали, що знаєте ще й документ. Звичайно, і в очі не бачили, і не підписували. Фальшивка, підробка. Міраж. Та прошу зазначити, що під цим міражем стоїть ваш підпис. І думаю, що графологічна експертиза підтвердить, що він істинний, належить вам, і зроблений вашою рукою. А якщо взяти до уваги, що таких документів у нас ще чимало, то картина, думаю, вимальовується цілком конкретна.

Після емоційного вибуху його знову опанувала байдужість. Нарешті Іван зрозумів, що опиратись немає жодного смислу. Що кожним своїм словом він так чи інакше закопує себе глибше і глибше. І коли копати буде вже нікуди, у цій темній і вогкій ямі, терпіння системи увірветься. Вона зламає його, зґвалтованого і понівеченого, кине у страшну і брудну кримінальну прірву. І це – вірна смерть. Чи від туберкульозу. Чи від ножа злочинця. Чи просто від туги і жахів. А так хотілося жити! Тим більше, що він лиш так недавно спробував справжнього життя на смак.

Що ви мені гарантуєте у разі моєї згоди з вами співпрацювати?

Він сподівався сказати це рішучим і мужнім тоном. Але вже на середині фрази голос зірвався і потонув у мало чи не благанні про порятунок. Слідчий, продовжуючи кривити губи у холодній посмішці, лише розвів руками.

Що я можу гарантувати? Усі рішення ухвалює суд. Але ж ви самі розумієте, що судді теж не автомати і не роботи. І вони можуть зглянутись на ситуацію, на нещасну заблукалу овечку, яка щиро розкаюється у вчиненому. Звичайно, своє слово я скажу. А вже від вас залежить, наскільки вам повірять.

Страх і відчай – дуже сильні, просто таки всеперемагаючі емоції. Вони сильніше любові. Сильніше ненависті. Сильніше за саме життя. Під впливом страху і відчаю навіть найміцніша людина може здатись, прогнутись, зрадити.

Потрібні великі сили духу, щоб не дати страху оволодіти тобою, щоб прогнати його від себе. Над нами і поряд з нами завжди кружляє птаха мужності і рішучості. Але щоб її вхопити потрібно максимально зосередитись на її польоті, більше не помічати нічого навколо. Та це зробити надзвичайно важко, коли тебе просто паралізує від жаху. Він, немов липкий холодний туман, поволі заповзає у душу, розходиться морозними хвилями по животі, змушує підгинатись ноги і опускатись руки.

Іван зовсім не був сильною людиною і не володів великою міцністю духу. Він не міг не те що схопити свого птаха мужності. Він навіть не помічав його за багряними сполохами відчаю перед очима.

Я згоден на все.

Знову йому здалося, що цю фразу сказав не він. І не його рука ставила підписи на цілій кіпі незрозумілих папірців. І все ж саме йому після цих всіх маніпуляцій стало зовсім добре і спокійно. Так, мабуть, стає спокійно приреченому до страти у ті короткі секунди, коли він кладе голову на плаху і чує свист сокири ката.

Слідчий неквапно зібрав усі документи зі столу, погукав вартових і провів поглядом згорблену постать Івана, який на рівних ногах, немов сновида, вийшов у коридор. Слідчий запалив сигарету, викурив її до кінця, ще раз посміхнувся сам до себе, потер руки і вийшов через інші двері до маленького передпокою камери допитів. Там його зустріли двоє чоловіків.

Обвинувачений відмовився від адвоката. Захищати буде себе сам. Ось власноручно підписане прохання до суду.

Один з присутніх полегшено зітхнув – йому, державному захисникові, зовсім не хотілося втручатись у брудні корупційні розбірки, які гарантував судовий розгляд. Він радісно закивав, потиснув руки слідчому і підтюпцем залишив кімнату. «Захинсик правосуддя» повернувся до іншого свого співбесідника, стрункого чорноволосого чоловіка у добротному темному костюмі, у сорочці з прямим коміром.

Очевидно, потрібно якомога швидше його ліквідувати, господарю. У цій справі надто багато збігів, незрозумілих і тривожних. Я не вірю у випадковості. Суспільний розголос ми задавимо у зародку. Але це лише півділа. Необхідно, щоб він за жодних умов не вийшов на волю.

Розділ 5

Суд і розплата

Суд. У сучасному суспільному житті це – незрозумілий і нікому не потрібний фарс. Надто, коли жертва системи, задовго до самого процесу, в усьому зізналась і розкаялась. Це – пережиток давніх інквізиторських часів, коли зламану жертву потрібно було публічно принижувати перед стратою.

Суд. Показати боротьбу з корупцією можна і без суду. Так було б навіть ефектніше. Звинуваченим у корупції – одразу вирок. Без процесу і слідства. Загноблений і задурманений охлос лише бурхливіше аплодував би у відповідь на такі «рішучі і справедливі» дії.

Ще було б добре розстрілювати «корупціонерів» у прямому ефірі. Так би мовити, у режимі реального часу. Але чого не можна, того не можна. Бо ми ж демократія. Найдемократичніша у світі. У нас немає смертної кари.

Та, любителі кривавих розправ, не хвилюйтесь! Ви все одно будете мати свою частку задоволення і втіхи. Ми вже давно навчились добре і «красиво» ламати життя і без смертної кари.

Суд над ним був за всіма правилами. Довгий і нудний. Незважаючи на всі його попередні зізнання, було все. Були результати експертиз і досліджень. Була лінія звинувачення – монотонне бубніння аргументів і «фактів» чоловіком, який наполовину ковтав слова і додавав постійно «і так далі, і тому подібне».

Суддя, немолодий вже чоловік з пишною сивою шевелюрою, відверто нудився своєю роботою, своїми тяжкими обов’язками сидіння і слухання того всього показово-доказового мотлоху. У величезній теці «матеріалів справи» вже лежав готовий присуд, вже було визначено строк і місце «перевиховання» – та необхідно було «висидіти» хоч і відносно короткий, але все ж необхідний ритуал правосуддя до кінця. І суддя сидів, позіхаючи і куняючи, час від часу наганяючи на обличчя суворого виразу непідкупної і принципової, але такої сліпої тітки Феміди.

Свіжий поворот розгляд отримав на етапі заслуховування свідків. Три години у залі змінювались потоки незнайомих для Івана людей, які на різний лад, твердими голосами, з рішучими виразами обличь наводили факти його корупційних звірств.

Та його добре проконсультували і навчили. На всі запитання судді Іван мляво відказував «у захисту немає запитання до свідків» – і після чергової рокіровки далі вислуховував нові цікаві факти про своє життя. Про своє збагачення після підвищення. Про приховування від перевірок звітної документації, яка стосувалась особливо крупних тендерів. Про «схеми» і «договорняки», які організовував особисто він. Про «унікальну програму харчування дітей у школах і дитсадках», яку розробили справжні експерти і фахівці, і яка успішно провалена завдяки злочинному тендеру. Навіть здогадуватись не треба було, хто організовував цю «схему». На четвертому свідкові Іван перестав на них дивитись. Байдужість перейшла у абсолютну спустошеність. Коли людина перестає ловити за хвіст реальність, перетворюється на порожню біологічну оболонку. Вона здатна дихати, ходити і навіть їсти – але раціонально сприймати дійсність вже не здатна.

Звинувачення викликає свідка Марину Соловей.

Він не стрепенувся, не підняв голову. Десь далеко, на самому дні глибокої ями підсвідомості, він, мабуть, був готовий до такого повороту подій. Він був готовий до того, що усе те найдорожче і найсвітліше, що він мав у останні півроку – все це виявиться врешті облудою. Дивний парадокс людської свідомості, яка заперечує все – і веління серця, і голос розуму. Ними він кохав, ними він не міг повірити у зраду. Але на глибині свідомості лежала гугнява жаба з крижаним голосом, яка постійно квакала «так і повинно було статись».

Марина зайшла у зал такою, як він її пам’ятав того чудового вечора наприкінці теплої осені. Та ж струнка, навіть тендітна постать. Та ж зачіска. Навіть сукня була та ж сама, що прямо суперечить твердженню про те, що гарні жінки ніколи не носять одного і того ж образу двічі.

Вражаючі зміни стались лише з її обличчям. У очах вже не було його улюбленого веселого, десь лукавого блиску. Губи застигли у яскравій гримасі відрази. Вона, рівна і прекрасна, як Снігова Королева, пройшла за бар’єр для свідків і сіла. Виконавець привів її до присяги. Суддя і прокурор помітно оживилися на тлі свого попереднього летаргічного стану.

Пані Соловей, прошу вас розповісти усе, що ви знаєте по суті справи, яку ми сьогодні розглядаємо.

І вона розповіла. Не монотонно, чеканячи слова, відсторонено. Ні. Вона говорила охоче, з багатьма подробицями і уточненнями. Приводила метафори і порівняння. Не збрехала ні жодним словом. Але надмірна деталізація додавала двозначності, яку можна було трактувати як завгодно. Зрозуміло з цієї розповіді було одне. Вона хотіла його посадити. Вона його топила.

Крізь пелену байдужості на Івана накотила дитяча образа. Він такий біль вже відчував якось.

Колись у школі, у першому класі він побився із одним забіякою, який з самого початку навчання тероризував усіх учнів. В дитинстві Іван був спритним, жилавим хлопчиком. Він швидко повалив агресора на землю і почав духопелити його кулаками. Та за мить настала зміна у розстановці сил. Старший брат нападника стягнув Івана зі свого молодшого протеже, поклав його на землю, і так тримав, доки хуліган відігравався за образу. Іван плакав від злості і несправедливості, немов мале вовченя, намагався виборсатися з пастки. Та все було дарма.

Коли побитий, у розірваному одязі він повернувся додому, батьки витягли з нього усю правду про цей прикрий випадок. Наступного дня тато пішов до школи. Невідомо, що він там робив. Іван і сам не дуже розумів, чого просити у батьків для вирішення критичної ситуації. Але від того походу за справедливістю стало ще гірше. Його вже вважали не просто за слабака, а ще й за ябеду, «сексота», принижували навіть ті, хто до цього підтримував.

І тоді його дитяча психіка зламалася. Він до самого випуску зі школи мовчки, крізь сльози, терпів наругу хулігана, який побачив свою безкарність. Розуміючи інстинктивно, що Іван – це єдина людина, яка має силу духу для опору, негідник зробив все, щоб ці ресурси подавити. Йому це вдалося, і не без участі решти учнів, які боялись, щоб агресор не переключився на когось з них.

І от тепер, сидячи на лаві підсудних, Іван відчував ті самі образу і розпач. На несправедливість. На зраду тієї, кому він довіряв і кого так любив. На увесь світ і все людство. На його очах закипіли злі сльози, він не міг, та й не намагався їх тамувати. Він підняв голову і глянув на Марину. Якусь мить здавалось, що маска зневаги і відрази на її обличчі затремтіла і ось-ось упаде. Але то було лише марево. Вона була гранітним втіленням холоду і спокою. Нічого людського вже не було у її очах, які колись зігрівали його своїм життєдайним теплом навіть у найкритичніших ситуаціях.

Пані Соловей скажіть, який майновий стан був у підсудного у період до призначення на посаду першого заступника начальника відділу?Близьким до межі бідності. Він навіть не міг завести кота, бо не було б його чим годувати.Звідки ви знаєте такі подробиці?Я перебувала у дуже близьких стосунках з підсудним.Уточніть, будь ласка, які стосунки у вас були з підсудним?У нас були інтимні стосунки і такі, що були максимально подібні до душевної близькості.Тобто його майнове зростання відбувалось фактично у вас на очах?Так.

Обвинувачувач вищірився, показавши гнилі зуби і потер руки. Суддя глибоко зітхнув, видавши звук нещасної людини. Марина навіть бровою не повела. Обвинувачення повело лінію далі.

Як змінився майновий стан підсудного після призначення на посаду?Одразу і кардинально. У підсудного після проведення першого торгу загального тендеру на закупівлю канцтоварів для Міністерства фінансів з’явились гроші, яких вистачило на придбання меблів і капітальний ремонт у його однокімнатній квартирі. Потім у періоді ще десь двадцяти днів він постійно витрачав великі кошти на розваги і подарунки, які приносив мені.Я більше не маю запитань до свідка.

Була черга опитувати свідка захисту. Тобто це був шанс для Івана видавити з себе хоча б якесь слово. Йому вже давно треба було щось сказати. Протестувати проти оприлюднення його інтимного життя як такого факту, що не стосується справи. Кричати, що покази свідка не стосуються факту, по якому йде суд. Та хоча б влаштувати істерику з втратою свідомості і поливанням опонентів брудом. Треба було якось реагувати. Треба було після такого удару якось далі жити.

Та вже не було аніякісіньких сил. Іван ще раз поглянув за бар’єр для свідків, на мармурову постать у синій сукні, яку колись називав своїм кохання. Своїм життям. Своєю Великою Мрією. Потім він тихенько поклав голову на пальці рук, які ліктями поставив на стіл, втупився у суддю перед собою і тихо проказав: «У захисту немає запитань до свідка».

Іван не помітив, як Марину вивели із зали. Він вже нічого не помічав, ні на що не зважав. Це було як у одному дуже відомому і популярному у світі серіалі. В якийсь момент здається, що все навколо тебе хоч трохи вляглося і вже нічого не зможе перевершити той біль і пустку, які поселились у тобі. А потім на тебе валяться нові і нові катастрофи. І ти глибше починаєш розуміти фабулу старого анекдоту. «Гірше може бути завжди».

*

Фарс-судилище тривав два місяці. Попередній присуд судді у обранні запобіжного заходу постановив утримувати його під вартою. У висновку були слова «оскільки, перебуваючи на свободі, підсудний може спробувати уникнути відповідальності». Їх Іван не розумів зовсім. Як у його ситуації можна уникнути відповідальності? Коли, здається, саме життя повстало проти тебе. Куди ти тут втечеш? У кого шукатимеш прихисток? Уникнути відповідальності у нього було рівно стільки ж шансів, як і бути виправданим у цій справі.

Спочатку його посадили у камеру попереднього утримування зі ще трьома «сусідами». Та з перших секунд, як Іван переступив поріг приміщення, стало зрозуміло – тут він не виживе. Вони сиділи на клишоногих стільцях перед кульгавим, обдертим столом – двоє худих змарнілих чоловіків незвизначеного віку і чорнявий суб’єкт огрядної статури. При вході конвою з Іваном чоловіки спритно зірвались на ноги, запопадливо посміхаючись. Огрядний встав неквапливо, знічев’я чвіркнувши слиною на брудну підлогу собі під ноги. Конвойний не звернув ніякої уваги на атмосферу камери – мовчки, задкуючи, вийшов з приміщення. Іван продовжував нерішуче стояти біля порогу. До нього ходою «розвальцем» підійшов один з «худих».

Хто такий будеш, чоловік добрий?

У голосі худого чулись знущання і злий сарказм. Він оцінююче, схиливши голову на правий бік, оглянув постать Івана з ніг до голови. Очевидно, що результат огляду його задовольнив. Він підійшов упритул, і запустив руку до кишені іванових брюк. Всі особисті речі були втрачені ще на етапі першого обшуку. Ніяких передач Іван не отримував і не чекав – їх просто не було кому принести. Тому він лише тихо собі посміхнувся, поки новий «сусіда» спритно шарудів по його кишенях. Та далі ситуація почала розгортатись у зовсім вже неприємному напрямку. Худий, нічого не знайшовши у кишенях, підняв свої очі і дихнув на Івана пекельною сумішшю тютюново-алкогольного перегару і давно нечищених зубів.

Щось пустий ти зовсім, хлопчику. А не годиться до людей у гості з порожніми руками ходити. То ти тихенько повертайся і спускай штани. А ми з дружбанами огляд проведем, може ти що у себе в дупі сховав. Вас, гомиків, хіба можна знати.

За столом у центрі камери заржали. Видно їм дуже сподобався дотеп. Та, здається, худий зовсім не збирався жартувати. Стрімким рухом він схопив Івана за руку і спритно вивернув її за спину. Вільною рукою він почав рвучко сіпати його брюки донизу, намагаючи зняти їх. Пасок відібрали ще при першому обшуку, Іван від усіх переживань добряче схуд. Штани повільно поїхали донизу. За столом сміх перетік у масні зауваження і поради.

Відчай і жах затопили усе єство Івана. Усі його страхи перед в’язницею отримали цілком реальне втілення. Свідомість відмовлялась сприймати усе, що відбувалось навколо. Вона, здається, от-от готова була відійти, залишивши тіло Івана наодинці з ґвалтівником.

Але саме тіло, схоже, мало свою точку зору на розвиток ситуації. Якимось неймовірним зусиллям Іван заточився вперед, крутонувся через голову – і разом з худим вони опинились на брудній підлозі. Злодюга шипів від гніву і болю, він досить відчутно отримав при падінні. Іван не чекав, поки той оговтається. Зірвавшись на ноги першим, він розмахнувся і врізав ногою з усієї сили в промежину нападникові. Той скрутився, звиваючись від болю, неначе величезна гадюка. Його пащека з гнилими зубами була роззявлена у німому крикові.

За спиною Івана попадали стільці. Він рвучко повернувся і притиснувся спиною до дверей. Обидва – інший худий і огрядний – неквапно наближались до нього. У руках худого щось тьмяно зблиснуло. «Заточка… От і все… Мені кінець…» Від цієї думки сили, які так несподівано стали йому у нагоді, покинули його. Замість того, щоб гепати у двері, кликати на допомогу охорону, Іван заворожено спостерігав, як на нього повільно, але неухильно насувається смерть.

Підмога йому прийшла з того боку, звідки він і не чекав. Кількасекундна контузія першого нападника минула, ланцюги судом з нього спали і він почав несамовито кричати від болю. Вже через секунду у коридорі загуркотіли важкі черевики вартового. Двері рвучко відчинились, у камеру ввалились одразу троє дебелих вертухаїв. Вони миттю оцінили ситуацію, і рішуче взялись до справи, не витрачаючи зайвого часу. Один з них поліційним кийком зацідив під коліна Іванові і, коли той впав, врізав ногою по обличчю. Інші двоє швидко підхопили під руки худого, який продовжував верещати не своїм голосом, і витягли його у коридор. Вартовий же, який стояв над безтямним Іваном, мовчки взяв його за ноги – і, задкуючи, повторив маневр своїх колег. Рипнули двері, скрипнув замок. Двоє злодюг залишились самі. А Івана його мучитель тяг у одиночну камеру.

*

Нічого немає у світі милішого за сон. Цю сентенцію ми часто читали у дитячих казках. І було незрозуміло, чому така звична для кожного річ може бути настільки цінною і жаданою. Невже ж хтось комусь може не давати спати?

У наступні чотири доби Іван вповні всотав у себе справедливість народної мудрості. Спати хотілось – це було слабо сказано. Він готовий був втратити свідомість, загинути – аби лише прихилити голову і хоч на мить склепити повіки. Та цього було робити ніяк не можна. Затуманений безсонням розум усіляко опирався фізіологічним потребам, постійно апелюючи до інстинкту самозбереження.

Коли через добу Івана повернули з «одиночки» у загальну камеру, він і не сподівався на приємну зустріч. Двоє злодюг, які з ним сиділи, похмуро споглядали на те, як він влаштувався на верхньому ліжку нар. Іван намагався прибрати суворого виразу обличчя – але у нього нічого не вийшло. Він забився у кут ліжка під стіну і затих.

Тим часом, його «сусіди» вголос обговорювали план помсти Іванові. Виявилось, що його удар майже повністю зніс яйця горе-ґвалтівникові. Він залишився живий, але до статевих пригод тепер мав чисто теоретичне відношення. І це робило його на щабель ближче до ролі, яку він готував своїй жертві. Бандюга ярився – і боявся, що на «зоні» з нього зроблять «пітуха». Його дружки у камері переповідали у яскравих деталях, що Блоха (таким було кримінальне прізвисько покаліченого злодюги) зробить з «новеньким», коли повернеться. Та вони говорили, що, мабуть, і чекати на Блоху не будуть. Вночі доведуть справу до кінця, а потім приріжуть, як скажену собаку.

Після таких вагомих аргументів Іван і вирішив не спати стільки, скільки зможе. Паралельно він постійно писав скарги, звертався до слідчих під час допитів. Він готовий був йти на будь-які співпраці, визнавати усі звинувачення – тільки щоб його захистили від неминучої, а головне – ганебної смерті. Слідчі щось охоче записували у свої нотатники, загадково посміхались – і справа залишалась на тому ж етапі. Після допиту Івана знову вертали у ту ж камеру, де він потім всю ніч сидів і тремтів перед своїм майбутнім.

Він не спав уже четверту добу поспіль. Час від часу впадав у якесь незрозуміле, неконтрольоване забуття, коли світ ставав примарним, неначе в густому тумані. Та от миттєвим сполохом у голові пролітала думка про смерть і зґвалтування – і вони приводили його до тями ще на кілька годин. І потім все починалось знову. Туман. Спалах. Притомність з виряченими, червоними очима.

Так далі тривати не могло. І в цю мить Іван вирішив, що краще померти у битві, ніж під брудним ножем ґвалтівника. Він зіскочив з нар, ухопив тяжкого стільця і з усіх своїх останніх сил врубав ним по найближчому черепі.

«Сусіди» саме по обіді грали у карти. Під бронебійний удар потрапив «купол» огрядного «блатного», у якого худі, очевидно, бігали в «шестірках». Гевал, не вимовивши ні звуку, мовчки повалився під стіл. Худий зірвався на ноги і затанцював навколо Івана, намагаючись зайти до противника збоку. У Івана макітрилося у голові, плило перед очима. Він розумів, що худий бачить його стан, вірно його оцінює і не поспішає нападати. Він просто дочекається, коли у ворога вичерпаються останні спалахи сили – тоді вже і мала дитина змогла б докінчити справу.

Тримаючи стільця перед собою, Іван знову повільно відступав до дверей. Привід для депортації у одиночку було знайдено. Там тісно, скажений холод, особливо взимку у мороз. Але там був вибір смерті. Бо від холоду кінець приходить легкий і приємний. Головне витерпіти перший біль і судоми в онімілих кінцівка. А далі просто дуже хочеться спати, ти тихо засинаєш – і твої муки закінчуються. Іван був упевнений, що через майже чотири доби безсоння його смерть у карцері буде швидкою і приємною. Його сон вже нічого не могло перервати.

Худий неквапливо продовжив свій наступ, вибираючи кращу позицію для атаки. І раптом…

На кордоні притупленої безсонням свідомості Іван гостро відчув, що навколо нього почали відбуватись якісь зміни. Так часто буває – горять щоки у людини чи просто якась незрозуміла тривога. І хвилююче очікування. Щось зараз повинне статись. І це щось стається.

Без попередження двері у камеру широко відчинились. Двоє конвоїрів схопили Івана, скрутили і виволокли у коридор. Ще двоє охоронців тягли слідом худого, який відбрикувався і намагався щось голосити про порушення своїх прав. Нарешті один з конвоїрів ткнув його під ребра, і худий тихо обвис на руках охоронців. Їх вели, а скоріше тягли коридорами дуже швидко. Це все було абсолютно несхоже на звичний вже ритуал походу на допити. Не було тієї розміреності, гордого самоусвідомлення сили з боку сторожових поліцаїв, вигуків «мордою – до стіни», коли хтось траплявся на дорозі. Хоча саме у питанні вигуків можна було зробити висновок про їх абсолютну нераціональність у ситуації, яка склалася.

Коридор ізолятора був вщент забитий людьми. В’язнів швидко виводили з камер і приєднували до стрімкого потоку, який прямував у одному і тому ж напрямку. Їх завели до великого приміщення, де вже набилось кілька десятків таких же обірваних і знедолених людей. Конвойний Івана дав йому доброго копняка під зад і став на своє місце під стіною, пильно стежачи за порядком у рідкій купці ув’язнених.

На протилежному боці кімнати, у секторі, який відгороджував потрійний кордон гвардійців, стояла групка людей у піксельному військовому вбранні, які тихенько про щось перемовлялись з начальником відділку поліції, у якому Івана утримували під вартою. Ось один з «піксельних» зробив крок у бік зібрання в’язнів і підняв руку, вимагаючи тиші. Одразу по спинам і литкам людей заходили кийки, які швидко навели потрібний порядок в аудиторії. «Піксельний» прокашлявся.

Панове, якщо так можна звертатись до таких покидьків, як ви. Не хочу говорити довго і багато пафосних слів. Спростимо все до мінімуму. Я говорю – ви слухаєте. Я говорю – ви не слухаєте – ви отримуєте пізд….ей. Раніше почнемо – раніше закінчимо. Хочу повідомити вам, панове, що в Україні розпочалась війна. Той, хто давно і наполегливо називав себе нашим «старшим братом», напав на нас сьогодні о 4 ранку. Зараз йде агресивний обстріл Києва, Борисполя і Броварів. Ворог великими силами рухається на нас з усіх боків. І от якраз тут для вас усіх починається найцікавіше. Мене звати капітан Зборень. І я тут, щоб запропонувати вам вибір – смерть або безсмертя.

У натовпі в’язнів пройшла хвиля збурення. Звичайно, люди зрозуміли, чого від них хоче цей брутальний дядько. Вербувальник. Прийшов умовляти злочинців стати добровольцями. Але зневага і цинізм, з якими до натовпу звертався капітан, мимоволі викликали огиду. Загрозливе гудіння людей зростало. Вербувальник у пікселі спочатку зблід, а потім миттю налився червоною люттю.

Мовчати, падлюки!!! Ви думаєте, що тут з вами будуть панькатись?! Що вам тут вибір дадуть?! Була б моя воля – я б вас всіх сьогодні ж з голими жопами пустив би розміновувати поля. Хлопців би нормальних зберіг, і землю б удобрив. Але наша держава надто високої думки про вас, кінчені відморозки. Тому мені наказано запропонувати вам службу у рядах славних захисників Батьківщини.

Капітана аж трясло від люті і огиди. Здавалося, ще секунду – і він сам кинеться з кулаками на натовп похмурих в’язнів. Якби не пригашене світло, не темні стіни і трагічність, ситуація була б надзвичайною комічною. Прямо класичне протистояння Слона і Моськи. Та навіть відносна тиша і байдужість великої аудиторії не могли вгамувати агресивного песика.

Сволота! Підгузки використані! Вам дали величезну честь. Ви будете отримувати «фронтову» зарплату, перед вами будуть зітхати всі дівки, вам будуть заздрити чоловіки – це до того, що ви, козли вонючі, зможете таки сплатити свій борг суспільству, яке і так достатньо вже з вами панькалось.

Раптом капітан перескочив від агресивного патетичного алюру, до улесливого, тихого кроку. Голос його задзвенів, зриваючись у кінці речень на шепіт, неначе зміїне сичання.

Якщо ж хтось із вас думає, що вам дали вибір… Що, мовляв, відмовлюсь – і вернусь до камери… То спішу повідомити – у разі вашої відмови я особисто проконтролюю, щоб це місце стало для вас справжнім пеклом. Щоб ви молили мене забрати вас на фронт. Щоб ви готові були за це продати душу і ваші смердючі тельбухи. Ви будете лизати мені руки і цілувати мої чоботи. І тоді я змилуюсь над вами! Це і є ваш вибір – здохнути. Але зробити це, як чоловіки, чи як безголоса скотина.

З шуму, неначе вітру у гілках дерев, обурення натовпу почало рухатись у бік греміння прибою об скелю. Дехто з в’язнів почав розмахувати руками і викрикувати лайливі епітети. Та цю еволюцію перервали найнахабнішим чином. Після лінивого знаку начальника відділку гевали з гумовими кийками пробурили натовп одразу у кількох місцях, вихопили найагресивніших протестувальників, виволокли їх наперед і почали методично «обхожувати». Натовп рвонув назад панічним рухом нажаханої тварини.

Їх було багато, значно більше, ніж військових і наглядачів разом узятих. Їх безтурботно зібрали у одному приміщенні, величезну силу, яка була настільки ж безпорадною. Якби цей організм зробив один рух пальця, один простий подих, він би стер на порох усіх своїх противників.

Та цей гігант був абсолютно анемічним. Позбавлений одного лідера, розбитий на групки впливу, які майстерно натравлювали одне на одного наглядачі. Нажахані поодинці і в сліпій ненависті до будь-кого, вирваного зі своїх рядів, ці люди тисячами жадібних очей дивилися, як катують їхніх братів по нещастю, і глядачів при цьому хвилювала лише одна думка. «Бути якомога далі від того страшного місця, де зараз це все відбувається». Така сутність натовпу. Пекельного, страшного і абсолютно безпорадного.

Начальник відділку зробив ще один кволий знак. Гевали організовано відступили на свої попередні місця вздовж стін, завмерли здоровенними кам’яними брилами. Усі прояви бунту були забиті на корені. Натовп похмуро, зацьковано мовчав. Проте військовий капітан розумів, що мало просто задавити натовп. Його необхідно, як стадо, розвернути у потрібний бік. Він щось швидко, але тихо заговорив у волохате вухо начальника тюрми. Той слухав з абсолютно байдужим виглядом людини, якій просто хочеться спати. Потім поглядом покликав до себе одного з наглядачів. Щоб пояснити йому завдання потрібно було рівно втричі менше слів і часу, ніж витратив військовий. Гевал тупо кивнув, підійшов до найближчого до нього в’язня, схопив його за руку, вивернув її за спину і потаскав свою нещасну жертву до трьох столів за кордоном охоронців уздовж імпровізованої сцени.

Увесь цей час Іван стояв, неначе у тумані, байдуже споглядаючи навколо. Цей натовп, незрозумілі вигуки, хвилювання, розправа над бунтарями – все це змішалося у його виснаженому мозкові. І ось нарешті суть ситуації почала повільно доходити до нього. Він потрапив на вербувальний пункт. Звідси у нього може бути лише один вихід. На той світ. Але, схоже, цю жахливу істину його свідомість або не могла, або просто відмовлялась осягати. Йому і далі було байдуже.

Чи сон, чи смерть… У ньому билось лише одне бажання – просто відпочити. Впасти, лягти, притулитись… Хоч якось зупинити шалений біг Землі і Сонця навколо нього. Заснути – і прокинутись в іншій реальності. Де все добре, всі щасливі і посміхаються. Лише на такий сон могла бути єдина надія, лише вона давала можливість жити далі. Без такого сну життя ставало нікому непотрібним, сірим і смердючим сміттям. І його шанс був прямо перед ним.

Коли руки гевала навмання таки дійшли до Івана, він навіть не пручався. Абсолютно байдуже зробив кілька кроків до столу, вислухав кілька квапливих запитань миршавої жіночки у «пікселі», яка щось швидко черкала у папірцях. Потім йому підсунули якийсь листочок і дали в руки ручку.

«Отут саме час! Щось треба робити?» Це пробував десь далеко, крізь затуманену свідомість, кричати до нього його мозок. Та змучене тіло зробило єдиний правильний у тій ситуації вибір, Іван навіть не розумів наскільки правильний. Іншого виходу з тюрми просто не було. Принаймні, живими більшість цих в’язнів точно не вийдуть. Звичайно, більшість «блатних» керівництво відділку «відмаже». Дозволить військовим їх «помуторити», потягати, щоб були розумнішими. Але потім поверне. Бо всім потрібним людям потрібно жити. І жити, бажано, добре. А непотрібні люди народжені вже непотрібними. І зовсім неважлива їхня неважливість. Вона необхідна лише тоді, коли потрібно прикрити нею чиюсь важливість.

Іван цих тонкощів не знав. І знати не хотів. У натовпі таких самих невдах його вивели і всунули до затентованого кузова військового КРАЗу. Зігрітий тілами інших нещасних, отруєний міцним духаном горілчаного перегару і людського поту, Іван чи то втратив свідомість, чи то просто провалився у глибокий сон. Він не відчував нічого і нікого. Йому було абсолютно не цікаво, що стара вантажівка, підстрибуючи і затинаючись на поворотах, несла його у зовсім інше життя. Життя, яке докорінним чином, кардинально відрізнялося від життів решти більшості мешканців планети Земля.

Розділ 6

Вогонь, який очищає мозок і сумління

Навіть не думай бігти. На місці.

Спокійний шепіт справа був на самій межі слуху. Його джерело, Іван знав, було досить далеко. Але кожне слово долинало, звучало, неначе у тебе в голові. Так міг, умів і шепотів лише боєць з позивним «Аристократ».

Іван знав, що Аристократ практично ніколи не помиляється. Особливо, коли справа стосувалась смертельної небезпеки. На те і командир чоти розвідників. Тому єдиним виходом у цій ситуації було завмерти. Не дихати. Не кліпати. Практично вмерти. Але залишитись живим. «Від мертвого розвідника мало користі, хіба для довкілля». Теж з набору афоризмів Аристократа. Він увесь був Істиним Воїном. Саме так, з великої літери. Стріляв, не хиблячи. Пив, не п’яніючи. Спав мало, просинався швидко. Міг насмішити кого завгодно своїми жартами з «кам’яним обличчя». Та ніколи не сміявся сам.

На війні мало місця для пліток і побрехеньок. Тут вони виникають неначе без визначеного джерела. Немає такого, щоб хтось один, конкретний і упізнаваний підійшов до тебе і поділився «новиною». Вона просто висить у повітрі, її вдихають, як повітря. І вона просто поселяється у організмі. І її всі знають, хоч зовсім невпевнені, звідки ця «новина» взялася і хто її «джерело».

Саме такими були оповідки про Аристократа. Говорили, що на фронті він через свою родину. Точніше, через їхню смерть. Що він жив у Бучі, де окупанти закатували насмерть його шестирічного сина і дружину. Закатували на його очах. І після цього навіть не стали страчувати, сподіваючись, що від страшних душевних переживань худий і кволий вчитель історії простої міської школи накладе на себе руки. Покинули у зруйнованому українському місті, яке згодом стало символом муки і страшних російських злочинів.

Та Аристократ вижив. Зберіг у собі світлі промені глузду, хоча мав повне право поринути у примарне забуття у глибині власної підсвідомості. Свій шлях на фронт він почав з пошуку. Шукав винних у тому, що українські міста і села на півночі Київщини не були евакуйовані. І саме з цього місця в його життєписі вже важко було відділити правду від легенд, якими обліпив загадкову фігуру Аристократа вигадливий і талановитий український народ.

Подейкували, що він тихо підстеріг якогось із заступників бучацького міського голови на квартирі у його коханки в Києві. Розмовляв з чинушем Аристократ недовго, щось з годину. У результаті поліціянти, які прибули на місце події згодом за анонімним викликом, знайшли шановного «слугу народу» в обкаляних штанях, які він навіть не намагався знімати. «Чинушик» істерично кричав, щоб його посадили у тюрму, щоб захистили…щоб допомогли… Щоправда, від кого захистили і в чому допомогли – «шанована людина» так і не змогла пояснити, заливаючись то істеричними сльозами, то істеричним сміхом.

Чи це була правда? Хто знає. В усякому разі у дрібних місцевих газетах згадували, що один із заступників бучацького міського голови тимчасово буде виконувати обов’язки іншого свого колеги невизначений проміжок часу. Та це цілком могло бути збігом.

Як і зникнення одно з мільйона «заступників заступників» голови Офіса Президента. Ранком він вийшов з дому на роботу, сусід по під’їзду бачив, як сідав у службове авто – і більше високопоставленого хробака ніхто вже не бачив. Жодних офіційних заяв, публікацій у ЗМІ не було. Була просто тиша. Урешті поліція спільно з «попками» СБУ розродились повідомленням, що громадянин Такий ТО незаконно перетнув кордон країни і зараз знаходиться поза межами їхньої досяжності. До якої країні «відплив» горе-службіст і як таке могло бути за посиленої уваги прикордонників, які щодня рапортували про неухильне зростання «затриманих», «упійманих» і «розвінчаних» порушників, – ніхто навіть не брався пояснювати. Але оголосили, що слідство триває, втікача сподіваються відшукати і повернути на рідну землю, з якою він так недбало навіть не попрощався.

І, як часто буває у таких випадках, поговорили – і одразу забули. Не до якогось там нещасного «заступника заступників». В країні війна, новин щодня стільки, що лиш устигай сльози проливати. Та, знову ж таки з чуток, одним з підозрюваних у цій справі проходив саме Аристократ. Чи підозрювали його у організації для «чинуша» незаконного перетину кордону? Історія «резонансної» справи про це мовчить.

Ясним, достовірним і офіційним було лише те, що Аристократа посадили. За викрадення і замах на вбивство. Де судили і чи судили взагалі? Ця інформація також була покрита тонким, але щільним серпанком таємниці. В усякому разі довго тримати за гратами «цапа-відбувайла» явно не збирались. У перший же день його підсадили до двох убивць-рецидивістів, один з яких вперше на «малу землю» загримів вже у 12 років. «Убивство скоєне з особливою жорстокістю» – діагноз з уточненням, який не вселяв ніякої надії у «непрошеного гостя», ким би цей гість не був. Та якісь одні йому відомі темні боги вели вчителя історії невеликої міської школи.

Ніч минула тихо. Ранок увесь пенітенціарний заклад зустрів під дике завивання одного зі «співкамерників» Аристократа. Маститі, обсмалені життям охоронці, які скоро увірвались до приміщення, були вражені до тремтіння у жижках. Страшний звір, який холоднокровно вбив власну дружину і власноруч задушив шістнадцятирічну доньку, з перекошеним обличчям і у намочених трусах дико вив у кутку біля параші. Його «дружок» лежав посеред камери з акуратно вирваним кадиком у калюжі власної смердючої і чорної крові. Аристократ сидів на нарах, прямий, як струна, і брудною зеківською ковдрою методично обтирав руки. Версію про те, що саме цей змучений і змарнілий інтелігент міг скоїти таку страшну річ відмели одразу. Надто, що три судмедексперти, які проводили дослідження тіла, у один голос заявили – смертна людина такого зробити не могла. В м’язах рук рядового homo sapiens не може бути такої сили, щоб розірвати пласти сполучної тканини на шиї. Надто, що кадик потерпілого був вирваний явно одним ривком-ударом скаженої сили у хваті, на який просто нездатні людські пальці. Це теми для шаолінських бойовиків, але аж ніяк не для в’язниці маленького етапного містечка.

Історію поспішили швидко поховати. Другого «сокамерника» Аристократа швидко «переселили» до «дурки». Надто і приводів було більше ніж достатньо, адже у нещасного зека після інциденту остаточно «посипався дах». Невдовзі він успішно «зіграв у ящик» у результаті чергової лоботомії чи лікування електрострумом.

Що робити з самим Аристократом начальник в’язниці думав дуже довго. У його звичці було особливо небезпечних і хитрих маніяків відпускати на волю, влаштовуючи їм втечу. Зрозуміло, не з сердечної доброти, більше від бажання позбавитись непотрібної проблеми. Ну, і звичайно, за «калим» від зеків, яким теж зовсім не світила перспектива ділити тяжкий побут з ненормальними психами.

Кількість папірців і відписок, які потрібно було «виродити» у результаті втечі зека, була набагато меншою, ніж у випадку, коли в’язні різали одне одного на смерть. Утікач залишався живим, був шанс на його соціальну адаптацію. Суцільний гуманізм, аж пробиває сльозу. Та так робили лише у випадку, коли картина «паталогії» кандидата була більш-менш зрозумілою. Коли всі знали, чого від «бігуна» чекати на волі. Потім його легко виловлювали, «мисливці» отримували премії, нагороди, а інколи, і нові погони, за проведення успішної оперативної діяльності…

Та начальник в’язниці якось одразу зрозумів, що з Аристократом його звична «схемка проблемки» не допоможе. Цей чоловік вселяв незрозумілий жах у всіх, хто знаходився поряд. При цьому він не робив абсолютно нічого. Просто сидів, прямий і рівний, поклавши руки на коліна – і незмигно дивився перед собою. Худий, кволий, з трохи витрішкуватими очима і густою щіткою скуйовдженого русого волосся на голові.

В усіх подібних ситуаціях начальник тюрми, не кліпнувши оком і довго не замислюючись, записав би такого у «м’ясо». На «пітуха» не потягне, «роботяга» з нього надто слабкий. Максимум два місяці, поки не підсковзнеться і не розіб’є сам собі голову або не повіситься у камері.

Та Аристократ явно не був «м’ясом». Повністю відповідаючи усім критеріям цієї категорії, проте випинався з неї, як виблискував би коштовний діамант серед шматків льоду. Як би там не було, а відпускати на волю такого «унікума» було небезпечно. Залишати на «відсидці» – ще небезпечніше.

Вихід із ситуації нашептало саме життя. Чи, скоріше, явище, яке тепер це життя поглинуло. Війна. Начальник в’язниці обережно запитав нову грозу його відомства, чи не хоче він, у обмін на свободу, записатись добровольцем на фронт. У непоганій пам’яті головного вертухая все, що відбулось потім, відбилось дуже чітко.

Вперше за багато днів Аристократ відвів очі від стіни і впритул глянув на співбесідника. Останнього від того погляду обпекло жаром аж до самої прямої кишки. Із дна очей змученого в’язня на начальника тюряги дивилась сама Смерть. Це дуже гарна метафора для гостросюжетного діалогу у бойовику чи другосортного веселого бульварного романчика. Та цинічному вертухаєві від того погляду було невесело. Зовсім. У холодних і спокійних, неначе крижини, очах стояв темний серпанок Зла. Зла, яке не зупиниться ні перед чим у досягненні своєї мети. Зла, яке втопить у крові континенти, планети, Всесвіт для отримання лише одного – можливості здійснити довгу, криваву, жорстоку помсту.

Начальник в’язниці зовсім не був поетом. Таким не місце у тонкій і філігранній роботі утримування у покорі тих, кого суспільство не зможе підкорити ніколи. Його фантазії вистачало лише на те, щоб ґвалтувати нещасних молоденьких повій і дивитись російські серіали про «зону». Та чомусь навіть у цій дерев’яній, гранично обмеженій, примітивній свідомості зринули яскраві образи і картини, яких обсмалений тяжким тюремним життям вертухай від себе навіть не міг сподіватись. Він ледве зміг виринути із того болота Зла і Темряви, які неспішно переливались у страшних холодних очах. Якраз вчасно, щоб помітити. Очі Аристократа зблиснули, як блищить промінь світла на бездоганно відполірованій криці. Дивлячись прямо у морду головного вертухая, страшний колишній вчитель історії бучанської школи повільно схилив голову у схвальному жесті.

І навіть через добу, коли страшного зека вже забрали на міський пункт розподілу військовозобов’язаних, коли три порції смачного, дорогого коньяку заспокоювали зсередини його нерви, поки підлеглі тягли до його кабінету «свіженьку» повію, начальник етапної в’язниці не міг стримати себе від тремтіння і страху. Вперше його гризли…ні не сумління, не співчуття до людей, серед яких він випустив монстра.

Його тримав у полоні тваринний жах. Що він, замість того, щоб вбити, випустив на волю справжнього диявола. І що колись цей диявол з’явиться сам за його душею.

*

Іван лежав обличчям у холодну сиру землю і боявся дихати.

Вже троє з їхньої чоти попрощались з життям. Першим «скосило» Апостола. Коли вони, перебравшись через лінію зіткнення, обережно крались кущами на узліссі. Без зойку, стогону чи крику, Апостол якось неприродньо перегнувся спиною назад і завалився прямо на Івана, який йшов позаду нього. Теплі бризки потрапили на обличчя, на шию, по шолому щось мокро ляпнуло…

Іван очуняв уже на землі. Головний принцип поведінки, якому вчив розвідників Аристократ – падай в усіх випадах. Навіть якщо хтось поряд несподівано кашлянув чи пукнув – падай. Ногами до звуку, закриваючи у польоті голову руками. Потім розбирайся. Навіть якщо фальшива тривога – ніхто не буде сміятись. Всі тут знають, коли потрібно бути мужнім, а коли піддаватись страхові.

У всіх було одне і те ж завдання – вижити. Бо якщо всі загинуть – то перемагати буде нікому. Якщо гине піхотинець – це страшно. Якщо гине артилерист, пілот чи десантник – це катастрофа.

Розвідник не повинен був гинути. Інакше тоді він ніякий не розвідник.

Практично всі хлопці, які поряд з ним вижили у страшній м’ясорубці, вже призвичаїлись до постійного погляду смерті у спину. Заходи безпеки, залягання, маскування – все це для них було побутовим ритуалом. Навіть справляли нужду, спали чи їли вони не так часто, як виживали. Усе нормальне пішло з їхніх життів. Обійми рідних людей, сміх, смачне м’ясо, п’янке вино і погляд на зорі у небі замінила собою постійна математика загибелі. Або ти, або тебе. І у цьому виборі вже не було місця усіляким дрібницям, як то холод, голод, зайві переживання. Усе, що заважало вижити у війні, пішло на задній план.

Іван знав хлопців, цілком здорових і сильних, психічно зважених (якщо такі взагалі могли бути у тих страшних реаліях!). Але їм просто був непотрібен секс. Взагалі. Інші бійці не могли словами описати свою любов до дружини, до дітей, до батьків. Складалось враження, що вони просто розучились любити. Практично всі щирі людські емоції в них відмерли, як рудиментарні кінцівки. Відпали речі, які так чи інакше відволікали від головного завдання – виживання.

Та як не буває порожнім жодне святе місце, так і в цьому випадку душі і серця заповнювала єдина доступна емоція – любов дружня, любов братська. Сувора, як полярна зима, гостра, як лезо ножа, тверда, як їхня власна сила волі. Під впливом цього почуття навіть найскромніші ставали справжніми героями, прикриваючи собою життя побратимів. Чи тягнучи навіть незнайомого пораненого бійця під вогнем з поля бою. Така емоція не навіювалась зовнішніми факторами. Вона народжувалась від внутрішнього вогню, була абсолютно автономною, зовсім не залежала навіть від зусиль самого носія. Вона лежала у основі чи не найміцнішої субстанції, яка коли-небудь виникала у живій і неживій природі. Вона ставала джерелом бойового братства.

Іван лежав, закриваючи голову руками. Правим плечем втрапив у холодну, з частинками снігу і льоду, калюжу. Та здавалось, що тіло особливо не відчуло холоду. Серце у грудях гупало, женучи хвилі потрясіння у мозок. Він був на війні вже більше року. І так і не зміг призвичаїтись до того, що смерть ходить постійно поряд.

Навіть не так. У момент, коли «стара кістлява» дихала на Івана загибеллю когось з побратимів, його мозок і серце неначе замирали, ставали порожніми і відстороненими. Жодної емоції чи переживання в них не було. Кілька днів Столяр рухався, неначе запрограмований голем, у якого була лише одна задача – вижити. Після цього поверталась здатність відчувати. І знову – до першої загибелі побратима. Неначе організм сам вимикав непотрібні, нераціональні переживання. Хто заплаче за життям розвідника? Ці воїни свідомо ризикували, їхні смерті були буденними і звичними. Такою була війна. Такими були реалії на війні розвідників.

*

Я хочу бачити добровольців.

Аристократ завжди говорив притишеним, спокійним голосом. Це не заважало йому тримати у залізному кулаці всю чоту розвідників. Трохи додасть до інтонацій льоду – і починали ходити «під себе» навіть маститі бійці, у яких за спинами вже було більше півсотні повноцінних рейдів через лінію фронту. Сухий, немов скелет, та неймовірно сильний і витривалий, Аристократ користувався незмінним авторитетом у всіх воїнів розвідувальної роти. Зокрема і через те, що він ніколи не вимагав того, що сам не міг зробити.

Не раз командир розвідників доводив свою мудрість і спритність. Його любили і поважали всі. Всі – окрім командування. Нікому не подобається чути правду. На війні ж говорити правду – взагалі злочин. Правда на війні нікому не потрібна, вона знижує бойовий дух і відбиває бажання бігати у самовбивчі атаки.

Аристократ лупив правду, не криючись. Кожному і прямо у вічі. За цей «гріх» уже давно був би арештований чи навіть «утилізований». Відправиш дуже настирного чи зарозумілого «правдоруба» у небезпечний рейд – і ніхто не підкопається. Це війна, вона все списує. Та з приводу Аристократа начальство боялось грати у такі ігрища – решта його бійців могли не подарувати.

Так що, мені самому йти?

Сірі очі Аристократа зблиснули холодним вогнем. Це полум’я вже не перший раз магічним чином дурманило голову Іванові. І він підозрював – під цей гіпноз підпадали інші бійці його чоти.

Я готовий.

Неначе десь далеко Іван почув ці слова, сказані його голосом. «Ну от! Знову. Ну хто тебе просив?» Ейфорія від сміливості звично вже проходила після того, як все сказано і дороги назад немає.

Я приєднаюсь.

Руку підняв Відун. Теж уже звично. Слідом за побратимом. Серйозний, сильний боєць. Хороший гітарист, гуморист і вічний архів старих смішних анекдотів. Оптиміст і балагур. Відун ніколи не був ініціатором у операціях, але і не підводив нерішучістю. Під час рейду на нього можна було покластись повністю. Іван зрадів, що друг його не полишив. Аристократ посміхнувся самими губами. Очі його залишились холодними.

«Ми з Тамарою»… Хай так. Отже, на завдання йдете ви двоє. Не сцятись – я йду з вами. Хоч задачі і дитячі, та не завадить підстраховка. Все ж ліквідація… Розійдись. Ви двоє – до зустрічі після восьмої. Виспатись.

На цих словах Аристократ повернувся спиною до своїх розвідників і неспішно рушив у бік штабу. Аудієнція у командира була завершена. Відун з Іваном попрямували до своєї землянки, викопаної біля східного краю величезної траншейно-окопної системи. Мовчали – обговорювати поки не було чого, командир деталі операції повідомить перед виходом. Відомо було лише одне – ліквідація. Значить потрібно було убити когось з важливих і впливових ворогів. І на тому – крапка. Перед ними тепер одне завдання – виспатись. Можна трохи перекусити. Але не зловживати – жодні фізіологічні умовності не повинні вплинути на результат їхньої операції.

*

У тихому повітрі буяли прохолодні аромати весни. У полі ще лежав де-не-де сніг, під ногами ще хрумтіла крига, іній ранками покривав жухлу тогорічну траву – але навколо вже точно був п’янкий аромат весни, який не відбивали ні гар спаленого металу, ні близькість великого воєнного табору.

Весна. Іванові було не до неї. Крига під ногами хрумтіла, намагаючись видати пересування воїнів, які крались узліссям, обходячи ворожий табір з півночі. Сніг незадоволено чавкотів, просочуючись холодною водою у берці. Нічний вологий мороз пронизував до кісток. І ні тобі вогонь розвести, ні навіть пострибати, щоб зігрітись. «Добре уже, що хоч рушили, так трохи тепліше».

Іван сконцентрувався, уявив тепле пульсування на кінчиках пальців рук. Потім спробував підняти його до ліктів. Сил і волі вистачило лише на кисті. Але стало помітно тепліше і веселіше. Цьому нехитрому прийому самогіпнозу Аристократ їх навчив ледве не з першими мудростями розвідників. Скільки разів таким чином він відволікався від холоду – Іван уже навіть не рахував. Хороша штука.

Передні насипи ворожого табору було уже видно, коли Аристократ підняв у повітря зібгану у кулак долоню. Іван і Відун застигли у позах, в яких їх упіймав цей жест. Тепер кожен рух, навіть зайвий подих, міг видати всю групу. Аристократ не міг бачити ворога у темряві похмурої, безмісячної ночі. Він діяв інтуїтивно, слухаючись інстинктів, як це робили у природі дикі звірі. Цей метод був найдієвішим і найпродуктивнішим. Підтвердження цьому служив сам командир розвідників – він і досі був живий.

Чекали кілька хвилин. Аристократ опустив руку. Рушили далі.

Знову зупинились вже біля огорожі воєнної бази. Операція була розібрана до дрібниць перед виходом. На східній сторожовій вежі о перші ночі рівно змінять вартового. Це зручне місце, попереду лише чисте поле, без єдиного куща чи дерева, з давно витоптаною військом травою. Тому вартовий на вежі у цьому напрямку лише один.

Перекличка о першій десять. Отже, у них буде десять хвилин після ліквідації вартового. Проникнути у табір. У п’ятому від східного кута наметі буде майор, ад’ютант одного з генералів генштабу. У нього на шиї, на солдатському ланцюжкові – «флешка». Майора ліквідувати. «Флешку» доставити у штаб. Вийти без «шухера». Звична робота розвідників.

У такі рейди Іван ходив у складі багатьох груп. Щоправда, ліквідатором ніколи не був, все частіше прикривав відхід побратимів, ніс спорядження, стеріг підходи до точки збору. Та глибоко у душі молодий розвідник знав: випаде нагода – не спасує. Зробить усе, щоб не зганьбити ім’я розвідника. Тому, повзучи за побратимами вздовж огорожі до східної вежі, Іван готував себе до будь-яких несподіванок чи перестановок у ході операції.

І перший же етап показав – непередбачуваного сьогодні буде із запасом. Найперше – вартовий виявився не один. Їх було навіть не двоє. Три солдати – двоє на вежі, один в обході по двадцятиметровому периметру огорожі коло вежі – охороняли точку входу у ворожий табір.

Вертатись? Умови операції посипались на першому ж етапів. Аристократ мовчки ткнув рукою у бік Івана, потім перевів руку на солдата, який неспіхом рухався вздовж огорожі у північному напрямку і показав два пальці на руці. Ясно. У нього двадцять секунд на ліквідацію вартового біля огорожі. Як завжди, дитячі забавки.

Іван тихо звівся навпочіпки у тіні сторожової вежі, максимально напружив і розпустив м’язи на ногах. У той момент, коли Аристократ і Відун, видравшись і перемахнувши через стіну вежі, Столяр розпрямив ноги, і, немов пружина, врізався у спину вартового біля огорожі. Ще дві секунди боротьби – і солдат захрипів з перерізаним горлом. Іван, крадучись, швидко повернувся до вежі, проліз через дірку у огорожі, вирізану побратимами, і заліг у тіні, спостерігаючи за табором. Минуло ще п’ять секунд – і дві примарні тіні тихо приземлились біля нього.

Незважаючи на збої у плані, операція тривала. Тихо скрадаючись у тіні складів і наметів, розвідники пробирались до своєї цілі. У об’єкті неможливо було помилитись. З п’ятого намету від східної вежі линули гітарні перебори, дзвін гранчаків і жіночий дурнувато-істеричний сміх. Там було весело і святково.

Івана пересмикнуло від ненависті. Гниди! Реальні орки! У крові, серед плачу зґвалтованих, стогонів змучених – бенкетують! Тут потемніло б у очах і вічного гуманіста і пацифіста. Іван же не був ні тим, ні іншим. Він був вічно готовий убивати ворогів.

Про бенкетування на об’єкті під час планування не було ні слова. Ці умови уже не потребували додаткового уточнення, вони враховувались за замовчування. Доблесні «камандіри» рфії на війні вміли робити лише три речі: захоплювати «трофеї» на територіях, де вже було знищене все живе; бухати і тягати повій; перекладати відповідальність за поразку на підлеглих.

Іван знав, що ці «гордия героі», які із насолодою катували і вбивали, ця надія армії окупанта, миттєво всцикались і всирались, потрапляючи у полон. Вони враз і охоче здавали всіх, включаючи «гаряче обожнюваного» Путлера, плювали на триколор, проклинали власних батьків і дітей. У розвідників була лише одна робота – відфільтрувати у їхніх показах реальність від енергійних фантазій, якими горе-окупанти щедро приправляли свої сповіді, намагаючись врятувати миршавенькі життя. Допитувати цих «вояк» було те саме, що чистити стіни засраного корівника від гімна – хоч і необхідно, і не дуже важко, але гидко.

Трохи більше хвилини пішло на визначення кількості людей всередині. П’ятеро. Два чоловіки і три жінки, одна з них – зовсім ще юна дівчина, яка більше плакала. Це навіть краще.

Від «блядей» у ворожій армії багато користі – заражають ворогів венеричними хворобами, можуть збирати цінну інформацію, бути непоганими ліквідаторами. Ці ж повії у наметі будуть поширювати страшні історії про українських розвідників, від яких не врятуєшся навіть у центрі укріпленого табору.

Аристократ показав три пальці на правій руці. Потім два. Потім один.

Троє розвідників увірвались до намету… Іван за секунду зрозумів, що операція і далі розгортається не за планом. Більше того – вона летіла у тартарари.

Ніякого майора у наметі не було. На розкладному столі в глибині намету розривалися колонки, з яких під гітарні перебори, про «і не друг, і не враг, а так» ревів Висоцький. На шкіряній канапі біля низенького кавового столика розляглися двоє – мордою донизу п’яний, як чіп, молодик у кітелі лейтенанта з приспущеними штанами і опасистий здоровань у погонах генерала без штанів зовсім. З іншого боку столика прямо на брудній підлозі валялись дві брудні рудоволосі профури, сміх яких розвідники чули знадвору. Третя – темноволоса дівчина, майже дівчинка – плакала біля письмового столу в глибині намету. Поза генеральчика і масна посмішка на його товстій морді говорили про те, що він збирається перейти до зовсім вже близького знайомства з п’яним в дим лейтенантом.

Офіцерська честь вилупила очі на прибулих, абсолютно не розуміючи, що відбувається. Розбиратись у ситуації не було коли. Аристократ, не розмахуючись, рвучко смикнув рукою від поясу – генерал, так і не прочовпавшись, захрипів і почав завалюватись на спину з маленьким ножем у горлі. Лейтенантик щось промимрив, сіпнув задком і підняв голову від канапи. Далі йому не судилося зробити жодного руху. Відун миттю опинився біля ворога і гепнув того кулаком по потилиці. Лейтенантик забелькотів – і обмяк. Залиті «у дрова» повії у цій сцені не припиняли дурнувато реготати. Дівчина біля столу, заглушена Висоцьким і своїм горем, не звертала уваги ні на що на світі. Ліквідація минула успішно. Та що ж пішло не так?

Відповідь прийшла через кілька секунду. Іван відчувив спиною присутність ворогів лиш на мить пізніше за Аристократа і Відуна. Проте побратими уже бачили супротивників, а Столяр тільки повертався обличчям до входу, намагаючись максимально відступити у глиб намету.

У темряві проходу стояли двоє. Секунду. Дві. Три. Вороги не рухались і мовчки дивились на диверсантів. «Чому вони не б’ють на сполох?!» Незважаючи на спроби утримувати концентрацію, думки шаленим прискоком неслись в голові Івана. Пауза і мовчанка затягувались. Столяр спробував ще раз взяти під контроль панічні думки, глибоко вдихнув…

Світ навколо нього змінився. Іван це помітив навіть крізь завісу паніки. Обриси предметів і постатей стали чіткішими, немов хтось обвів їх жирним чорним маркером. Фарби заграли яскравими переливами, до всього здавалось, що усю сцену залило гостре світло. Переляканий Іван роззирнувся. Аристократ і Відун були поряд, напружені і готові до битви. А от вороги…

Іван пригледівся – і по його спині поповзли холодні мурашки. Двоє бійців на порозі намету залишились. Їхні постаті не змінились, хіба стали чіткішими. Здригаючись від незрозумілого жаху Іван розгледів на місці їхніх голів невеликі чорнильнотемні плями, схожі на спрутів чи восьминогів, які гидко смикались і пульсували. Таке ж темне чорнило заливало очі новоприбулих.

Мана тривала лише кілка секунд і одразу розвіялась. Світ став звичним, з нормальними друзями і ворогами. Іван мало не втратив глузду, інстинктивно смикнувся назад, відступаючи, поки не уперся спиною у тентову стінку намету. Та на цьому моторошна і незрозуміла сцена не вичерпала свою абсурдність.

Двоє ворогів, замість здійняти тривогу, кликати на допомогу, щоб взяти диверсантів живими, синхронно ступили вперед, обходячи Відуна і Аристократа з боків. Розвідники зробили по кроку назад – і одразу кинулись «на прорив». Це було останнє, що Іван ясно розгледів у бою. Далі був якийсь кошмар світла і тіней, у якому Відун зробив якийсь дивний рух рукою знизу – його опонент завалився не спину, так і не видавши жодного звуку. Та саме у цей момент другий темний окупант блокував блискавичний удар Аристократа. Іван навіть не помітив руху руки ворога, з такою швидкістю був завданий контрудар. Лише по тому, як сіпнулось тіло командира розвідників, як він якось незграбно почав осідати, Столяр зрозумів – Аристократ мертвий.

Саме в цей момент до поєдинку встиг Відун. Стрімким рухом він всадив свого бойового ножа ворогу ззаду під лопатку, миттєво його витяг – і проштрикнув його горло. Гевал захитався і гепнувся мордою вперед, заливаючи своєю кров’ю мертвого Аристократа.

Від столу в глибині намету розлігся істеричний крик. Відкривши нажахані очі, затиснувши свою розпатлану голову побілілими пальцями, темноволоса дівчина вищала, зриваючи нерви і горло. Відун стрімко озирнувся на Івана. І тут у таборі грянула тривога.

Частина 2

Невидимий бій

Розділ 1

Крок до прозріння

Івана продовжувало дрібно трусити. Думки розлітались навсібіч, неначе сполохані пташки. Вони квилили дурними голосами навколо темної картини, яка на все життя вкарбувалась у його пам’ять. Картина, яка вже зараз витіснила з нього всі прояви реальності, пульсувала у свідомості усіма переливами багряного.

«Це морок! Якесь навіювання! Все що завгодно! Але такого просто бути не може!!!» Це намагалась десь далеко, на самій межі чуттів, волати раціональність. Голос, який залишився єдиною тоненькою ниточкою, за яку можна було вчепитись, не втративши глузд.

Його струсонули міцні руки, шарпнули, поставили на ноги. Іван підняв нетямущі очі, подивився перед собою. Дзвінкий ляпас. Знову руки трусять його за плечі. Обличчю стало боляче, світ плавно виступав із туману.

Все було звично, якщо так можна було взагалі говорити у такій абсурдній ситуації. Перед ним на землі – п’ять тіл. Їхній командир, Аристократ. Русняві генерал, лейтенант і двоє охоронців. Просто люди. Ніяких гидких, мерзенних згустків темряви у головах, ніяких темних очей. Звичайні, скляні погляди, бездушно втуплені у сіру стелю намету.

Смерть на всіх обличчях саме така – буденна і безлика. «Це неважливо. Ти все бачив на власні очі». Якийсь новий, спокійний, зважений голос. Він не додавав впевненості чи спокою. Навпаки. Від нього холодні спалахи млоїли у животі, по спині пробігали мурашки, обличчя і руки покривались потом. Голос безапеляційний. Незаперечний. Голос-закон. Голос-аксіома.

Швидко! Треба забиратись звідси.

Це вже прямо йому на вухо говорив Відун. Звичайний, добре знайомий Відун, його друг і побратим, з яким колись тридцять кілометрів пробігли, перебираючись через лінію фронту. Вічний оптиміст і жартівник, гітарист і співець. І водночас…. Незнайомий Відун.

Щось змінилось. Щось зламалось, зникло і вже ніколи не повернеться. Щось у Відуні і в ньому самому, Іванові Столярові. Щось дитяче, наївне. І водночас поступово на Івана сходило якесь розуміння, тяжке усвідомлення, яке, проте, робило світ зрозумілішим і яснішим. Неначе дуже довго спостерігав за чимось бридким, неприємним і страшним, боявся, щоб це не торкнулось тебе, відчував себе безсилим…і раптом зрозумів…побачив…

Тіло було далеко від думок. Воно жило власним життя, заснованим на інстинкті самозбереження, любовному пестуванні себе. Ноги швидко, але тихо, бігли слідом за Відуном, спина згиналась, користуючись будь-яким найменшим прикриттям для захисту. Покійний Аристократ був би задоволений – його підлеглі всотали його науку на рівні інстинктів. Тепер тіло їхнього учителя безвільно звисало з правого плеча Відуна. Розвідники своїх на полі не кидають. Навіть мертвих.

І неначе мало було першого потрясіння, несподівано все знову повторилось. Поштовх у виснаженій свідомості, світ вчергове став неначе у гострому білому сяйві. Образ темно-багряної плями попереду. На місці голови – темна хмара, яка гидко пульсує і звивається. Не ясно, чи був вартовий старий, чи молодий, худий, чи огрядний. Добрий чи поганий. Просто багряна пляма з темною хмаркою на місці голови. Як і того разу…

Попереду змигнув тінню Відун. Його постать несподівано стала якоюсь розмитою, тьмяною. Вона тихо майнула вперед, наблизилась до плями-вартового. На місці, де повинна бути рука у Відуна, зблиснув довгий згусток разюче-білого світла. «Світловий меч» пурхнув від стегна постаті, легко пройшов через темну хмару. Пляма здригнулась, швидко пульсуючи, і почала розпадатись прямо на очах. Свідомість Івана знову штовхнув неначе морозний подих вітру, долинуло щось схоже до тихого сичання. Цього разу у дивному звукові бились такі ненависть і біль, що витримати їх несподіваному слухачеві було надзвичайно важко.

Вся оповідувана сцена забрала не більше кількох секунд. Тим часом з багряною фігурою вартового відбувались зміни. Вона повільно завалювалась на бік, у польоті змінюючи свій колір на світло-сірий.

Давай-давай, не зупиняйся, – долинув до мозку Івана шепіт Відуна.

І знову мара зникла. Пробігаючи повз місце нового бою, Іван побачив звичайну людську постать у камуфляжі армії РФ. Молоде, безусе обличчя, якого мало торкалась бритва. Але цього разу ситуація відрізнялась корінним чином – юнак дихав. Хрипко, уривчато, важко – але дихав.

У нас хвилин десять, доки він прийде до тями. Давай, ходу, - прошипів у самісіньке вухо йому Відун, завдаючи знову на плече тіло Аристократа.

І знову з ним щось сталось. Чи то чаша емоційного напруження Івана переповнилась і почались галюцинації, чи стались якісь інші незрозумілі зміни – та у ньому всередині настала якась надприродна психоемоційна ясність і прозорість. Він вперше за останні кілька годин подивився навколо з кришталевою, різючою до болі у очах осмисленістю. Неначе вже не було весняної мрячної ночі, моторошної загрози смерті, ворожого оточення.

Іван чітко бачив попереду дірку у кам’яній огорожі ворожого табору. Бачив дорогу до цього отвору, довгу і звивисту, біля наметів і казарм, але таку, що огинає усі вартові пости і стовпи світла прожекторів. І вартових, цілком живих і звичних, але усіх – з темними хмарами у головах. І навіть не хмарами…

В ті блискавичні миті незвичного просвітлення Столяр побачив, чим та гидота була. Пульсуючі темні тіла зі зморшкуватою шкірою, довгі відростки-щупальця, голови – бульби з темними круглими очима, без ротів – такі собі подоби мерзенних чорних спрутів чи восьминогів. Але вже не туманні і не примарні. Цілком втілені, живі…і бридкі до неможливості.

І разом з ясним поглядом на оточуюче до Івана прийшов спокій і розуміння. Побачений ним шлях – єдиний правильний. Тільки ним можна врятуватись.

Він швидко, як міг, метнувся до Відуна, схопив його за плече. «За мною…» Іван побачив, як обличчям побратима вмить пролетів вихор найрізноманітніших емоцій. Здивування, недовіра, роздратування, розгубленість і… раптове розуміння. За мить він тихо відступив назад і вправо, пропускаючи Івана вперед між стінами сусідніх приміщень двох казарм.

Та Столяр навіть не намагався скористатись цим очевидним шляхом, де панувала рятівна темрява. Натомість він швидко і тихо побіг вздовж стіни прямо на світло прожектора. Відун не ставив запитання, не намагався зупинити друга. Він мовчки біг ззаду, притирмуючи тіло Аристократа, намагаючись якомога менше шуміти. Не добігаючи кількох кроків до освітленої зони, Іван несподівано відхилив запону одного з наметів зліва і заскочив усередину. Відун увірвався слідом.

Вони були на якомусь великому складі. Трохи далі і зліва від них, метрах в двадцяти, був ще один вхід, на якому гостинно була задрана завіса. Та Іван знову не забажав скористатись очевидним варіантом. Він швидко побіг углиб намету, туди, де не було навіть натяку на вихід. Лише гладка товста брезентова стіна, обкладена колодами брустверу. Саме у цю мить містичні спокій і впевненість зрадили Відуна. Він наздогнав Івана і шарпнув його за плече до себе.

Куди тебе нечистий несе?! Не бачиш, що там глухо?

Іван не став витрачати дорогоцінний час на пояснення чи дискусії. Спритним рухом він вивернувся з рук побратима, пробіг ще кілька кроків – і несподівано зник прямо під цупкою стіною намету. Відун більше за інерцією, інстинктивно, намагаюсь врятувати друга, кинувся за ним слідом… і потрапив під землю. Здавалося – неглибокий окоп, з вологими, невтоптаними стінками. «Це лаз для лівака», – сяйнула думка. «Але як? Він же не вміє..» Та Відун обірвав себе і низько згинаючи спину, несучи на руках тіло Аристократа, кинувся вперед, де тихо ляпотіли кроки побратима.

Він пробіг три десятки кроків – і раптом відчув над собою простір. Підняв голову. Нічне небо. Іван не став насолоджуватись його красою. Холодний і зважений розум розвідника вихопив попереду, метрах в десяти, такий жаданий отвір у огорожі. Їхній вихід і порятунок. Іван, вже не ховаючись і не стишуючи крок, кинувся до спасіння.

І саме в цей момент надприродне чуття залишило його. Ніч знову накрила очі темним каптуром. Прийшов страх і паніка. Навіть не страх – тваринний жах, який сипонув холоду за комір і підітнув ноги. Він з наскоку, під сухий тріск, увірвався у якийсь штабель дров. На нього впала якась колода – не важка, але довга, боляче тріснула по коліні. Рівень паніки підскочив ще вище, практично заглушив усі думки в голові. «Кінець!» – билось у голові з кожним поштовхом серця.

Несподівано біля нього метнулась постать Відуна. Розвідник проскочив до купи дров, відкинув колоду точно всередині масиву – і зник у отворі за нею разом з тілом Аристократа на плечі. Тепер уже настала черга Івана наздоганяти побратима. Зігнувши спину, він ускочив у отвір, подряпав обличчя і руки об якісь гілки і зігнуті цвяхи – несподівано руки наткнули на холодне каміння попереду. І хоч було темно так, хоч в око стрель, Іван відчув усім своїм єством, що попереду – свобода. Рухаючись боком, він протиснувся у дірку в стіні. І знову над ним холодним світлом зблиснули зорі нічного неба. Та цього разу Іван був радий їх побачити так, як ніколи в житті.

*

Як вони можуть бути у головах живих людей?Вони сидять не зовсім фізично. Якщо точніше говорити – вони присмоктуються до емоційних виявів енергетики. До душі, якщо так тобі буде простіше зрозуміти.

Іван і Відун сиділи у бліндажі своєї роти, їли консерви і один з них намагався розкрити очі іншому на несподіваний і такий негостинний світ.

Зрозуміти?! Ти думаєш, що так мені буде простіше зрозуміти?! Зрозуміти ЩО? У ЩО ти мені пропонуєш повірити?! Що у головах людей сидять паразити, які присмоктуються до особи на духовному рівні і таким чином змушують цих осіб бути агресивними, штовхають їх до самознищення.В спрощеному викладі – так.

Тепер Івана безмежно дратувала уся ця ситуація. Розмова, яка відбулась між ним і Відуном. Фантасмагоричні пояснення подій, свідками яких став Іван. І те, що цю розмову безцеремонно перервали. Одразу після того, як через дві доби після втечі з ворожого розташування, після загибелі Аристократа, після нескінченного бігу дні і ночі на межі можливостей до своїх, несучи поперемінно тіло власного командира – після цього всього Відун просто зник.

Вже добу у роті розвідників його не було і де він заподівся, ніхто сказати не міг. Звістку про загибель ротного Аристократа капітан Лещенко зустрів стримано і спокійно – смерть розвідника на війні звична справа. Та після того, як Іван, отримавши дозвіл на запитання, поцікавився, де заподівся його друг, старий розвідник оскаженів.

Яке твоє собаче діло, де Відун?! Кругом – і марш звідси.

Іван розвернувся від бурякового обличчя командира і, знічений, відійшов до бліндажу. Це було вже трохи занадто – капітан Лещенко втратив обличчя і нагримав на підлеглого! Такого неможливо було собі уявити! З більшою ймовірністю Іван міг допустити, що США здадуться москалям без бою. Що сонце завтра встане на заході, а зайде на сході. Та що завгодно міг собі уявити Столяр. Але щоб старий розвідник, загартований у горнилі боїв, огрубілий, вихолощений емоційно і холодний, як лезо бойового ножа, виказав так явно свої емоції…

Та не лише сам факт цього сплеску знервував і насторожив Івана. На якусь невловиму мить, між різкими словами командира і ще незгаслими звуками запитання, йому здалося, що капітан Лещенко… боїться. Боїться сліпо і забобонно. Як бояться діти монстрів під ліжками.

Ця думка несподівано проскочила у голові Столяра, і звідки вона взялася, він зрозуміти не міг. Та особливо і не намагався аналізувати ситуацію.

Через дві доби після зникнення Відуна у підрозділі попливла чутка, що його «закрили» у СБУ.

Це через вашого генерала, якому ви дупу прострелили, – авторитетно заявив Бугай, боєць другої роти, істота здоровенна, але неймовірно тупа.

Його єдиними цінностями у розвідці були нелюдська сила і витривалість, якими нагородила воїна українська земля. Його використовували більше, як в’ючака, у період, коли підрозділ передислоковувався.

Іван не дуже звернув увагу на зауваження Бугая, скоса стежачи за поведінкою і реакцією на сказане Сірка. Бувалий розвідник дивився у землю, і, здавалось, спав, навіть не чуючи, про що теревенили у бліндажі. Але через хвилину, коли, не коментуючи заяву Бугая, розвідники перейшли до інших, нагальніших тем, Сірко підвів очі і мовив:

Так таки так. Бугай діло каже. Когось серйозного ви, хлопці, порішили.

Враз у бліндажі запала тиша. Бугай, навіть до кінця не розуміючи всього сказаного, надувся пихою і згори вниз позирав на побратимів. Іван, нічого не говорячи, втупився у землю.

Вони йшли за Аристократом… Завдання було на ліквідацію майора збройних сил москалів… Значить, наказ віддавався… Значить, операція санкціонована… Та все ж аналізуючи події, які стались у таборі противника, у Івана все далі складалось враження, що ліквідація пішла за іншим сценарієм, якого ні в яких військових штабах не розробляли. Загибель Аристократа більше була схожа на свідому жертву. На розмін пішака заради виграшу партії. Та як пішаком міг бути ротний розвідки при тому, що його підлеглі залишились живими? Зі стратегічної і тактичної точки зору це було абсурдом. На ліквідацію майора він міг навіть не ходити, не його рівень, тут могла справитись і рядова група. А не справилась би – невелика трагедія. Як вже говорилось, розвідники на війні гинуть щодня. Хоч головна їхня робота полягала якраз у тому, щоб залишитись живими.

Та у наметі вони виявили не майора. І не підполковника. І навіть не полковника. Там був цілий генерал армії. І якраз дуже вдало їх вів комроти з унікальним бойовим досвідом. Який бездарно підставився, загинув, але дав шанс вижити своїм солдатам. А далі – темні очі і чорні хмари у головах генерала з його охоронцями. Незрозумілий бій у тумані, без пострілів і шуму. Хоча якраз шуму повинно було бути до небес. Найперше охорона генерала повинна було здійняти бучу, а вже потім намагатись захистити патрона. Вони ж бились у повній тиші, мовчали і намагались удвох скрутити Івана з Відуном. Чому?

І, звичайно ж, ці незрозумілі чорні хмари у головах ворогів, які стають чорними чи то спрутами, чи то восьминогами…

Івана пересмикнуло і він зусиллям волі відігнав від себе спогади. Роздуми обірвались, залишивши по собі слід безпорадності і невпевненості. Здавалось, що він щось пропустив… Щось дуже важливе, подію чи факт, які могли б дати хоча б натяк на те, що відбулося три доби тому у таборі москалів, через який українські розвідники пройшли, немов ніж крізь масло. Та як у такому сумбурі взагалі можна було щось розібрати?

Ще цілу добу Іван намагався усвідомити, що ж він у дійсності бачив. Потім покинув – у цьому рівнянні було надто багато невідомих складових.

А може нічого і не було? Може йому це все привиділось? Здали нерви – і мозок почав малювати йому несподівані і фантастичні картини. Незважаючи ні на що хлопці виконали завдання і повернулись до табору. А його мозок плавно перевів свого власника зі стану фантазій у реальне життя, без зайвих травм і переживань. Іван завжди думав, що шизофренія робить з життям людини чудеса. Ця думка несподівано його заспокоїла і повністю пояснила все, що відбулось. «Не витримав таки ти цього всього…зламався…»

І коли скрипнули двері його бліндажа і на порозі постав Відун, Іван вже практично переконав себе – усі перепитії, які відбулись з розвідниками у наметі генерала і аж до повернення, відбулися виключно у його хворій уяві.

Та вже через годину світ навколо Івана знову перевернувся з ніг на голову.

Це якась маячня…хвора уява…шиза…

Іван забув про свою банку консервів, просто сидів з прибитим виглядом, хитав головою і повторював одне і те ж.

На, випий.

Перед його очима виникла залізна кружка. Рука Відуна не тремтіла ні секунди. Іван рвучко ухопив посудину і одним махом укинув її вміст до горла. Йому забило дух, із очей бризнули сльози. Легендарна «бомба» – рідина, яку із рівним успіхом використовували у роті для очищення від мастила запчастин і щоб прогнати тяжкі думки. По жилам потік рідкий вогонь. Хміль ударив у голову.

Нам не можна пити…раптом знову «на вихід»…

Відун посміхнувся одними лиш губами. Очі його були холодні і зосереджені.

Забий. Добу нас наказано не чіпати. Думаю, за цей час з тобою або все буде добре, або ти просто здурієш.

Чи це був жарт, Іван навіть не замислився. «Бомба» все глибше проникала у його організм, сіючи спокій у свідомості. І надзвичайні, просто таки фантастичні оповідки Відуна, вже не здавались такими шизоїдними. Іван знову заговорив, і його голос, хоч і затинаючись, був усе ж позбавлений розгубленості.

Давай ще раз. Якщо говорити коротко – усі люди на землі поділені між двома таборами, між Світлом і Темрявою. Якщо у першому таборі всі нормальні і вільні, то у другій команді всі – раби. У них у головах сидять паразити, які ними керують. Поки що так?

Відун спокійною рукою підчепив ложкою шматок м’яса з банки, кинув його до рота, пережував, проковтнув…

Не зовсім так. Не все людство поділене, більшість на планеті не примкнула до жодної зі сторін. Вони – заручники ситуації. І ще є низка виключно схоластичних, термінологічних нюансів, пов’язаних з філософією і стереотипами. Але суть ти ухопив.Добре, йдемо далі. Захоплені паразитами люди рухають цивілізацію до загибелі: розв’язують війни, тероризують, створюють техногенні катастрофи. Їхнє головне завдання – якомога більше жертв, смертей і мук. Їхні дії абсурдні, вони не піддаються логіці, бо їх виконують раби, які не вміють самостійно мислити.Оце вже зовсім не так. Не так все просто. Керовані не є немислячими у буквальному розумінні цього слова. Вони сприймають дійсність, вони не позбавлені змоги вибудовувати причинно-наслідкові зв’язки. Паразити у їхніх головах – ми називаємо їх еманатами – вміло маніпулюють свідомістю, мобілізовуючи темні прояви емоцій. Підсилюючи гнів, ненависть, заздрість, хіть, еманати змушують людину дивитись на реальність через призми цих емоцій. Чим вище градус негативних відчуттів – тим більша ймовірність того, що саме вони, а не здоровий глузд, будуть керувати ситуацією. Бачиш яка різниця – керовані еманатами повністю усвідомлюють те, що вони роблять. Вони навіть ДУЖЕ ХОЧУТЬ робити той чи інший крок. А от чого вони не розуміють – це те, навіщо їм це потрібно. Ясно?

Іван потряс головою, обхопив її руками. Ясно то воно ясно…але… Він стріпнувся, встав, пройшов по бліндажу, намагаючись вхопити за хвіст хоча б одну здорову думку. Виходило не дуже.

Блін, це…ну добре… Хай буде… А ви, на «світлій стороні», всіляко протидієте краху цивілізації. Такий собі орден джедаїв на службі демократії…Ми називаємо себе витязями.ДІДЬКОООО!!!!

Дурнуватий відчай і паніка прорвались таки у свідомість через алкогольні пари. Здавалось, що уся сказана маячня тараном ударила у загату його волі, і через неї бурхливим потоком рвонуло усе річне напруження війни.

Іван з усієї дурі гепнув кулаком у брусовану стіну бліндажу. Біль увірвався у голову, вкінець розігнавши наполохані думки. Він знесилено опустився на землю під стіною. Дуже хотілося спати, мозок усіляко намагався абстрагуватись від довколишнього світу. Десь далеко Іван почув свій шепіт:

Ідіотизм…Хобіти якісь дурні з суперменами…нафіг це все треба…

Відун виник поряд з ним, сів, підпер його своїм плечем. І раптом Іванові стало байдуже до всього, що він почув і відчув. Бажання поспати стало непереборним. Він сам не зрозумів, як просто провалився у густу темряву.

Відун без видимої натуги перетягнув друга на лежак біля пічки, глибоко зітхнув і доторкнувся рукою до його чола.

Тепер ти спатимеш без снів і переживань, брате. Та від себе все одно не втечеш.

Він встав, вийшов з бліндажу. Надворі панувала воєнна українська ніч. У темному небі раз по раз світлими сполохами падали збиті ракети і безпілотники. Земля постійно тремтіла від вибухів і артилерійної канонади. Та для Відуна цей оркестр зі спецефектами вже був звичним. Він витягнув з кишені пачку сигарет, дістав одну, закурив.

Його реакція стандартна. Така ж невіра, шок. Відключився. Сплесків духовного шалу у кризовій ситуації не було. Передай Святославу, що я не впевнений у його твердженнях.

Від тіні насипу бліндажу відділилась нетривка фігура і зникла у обіймах ночі. Відун ще зітхнув, глибоко затягнувся і випустив тютюновий дим у темне небо. Віри не вистачало саме тоді, коли вона була найпотрібніша.

Розділ 2

З дощу – та під ринву

Дивна штука – людське тіло. Мабуть, жоден матеріал у Всесвіті не має такого запасу міцності, як ця вдивовижу унікальна субстанція. Крихке і вразливе, на перший погляд, воно вміє пристосуватись і вижити практично у будь-яких умовах. Єдине – дайте трохи часу. Саме у цьому розрізі і працює головна філософія людства: «що не спричинило моє миттєвої смерті, загартувало мене». Усе вищесказане стосується і головного мозку, як і здорового глузду людини.

Вже на третій день після нічної розмови з Відуном Іван переконався у істинності цих тверджень, навіть ніколи їх не читаючи і їх не знаючи. На наступний день він прокинувся спокійним і зосередженим. Вчорашня розмова пригадалась до найменшої деталі – тренована пам’ять відпрацювала на відмінно. Але тема обговорення у бліндажі не викликала панічних переживань чи негативних емоцій. Сказане не здавалось реальнішими чи менш фантастичнішим. Його просто стало зручніше ігнорувати. Так солдат не звертає увагу на біль від поранення. Воно докучає, але воювати все одно треба.

Іван підхопився з лежака, за звичкою миттєво оцінюючи довколишнє. По світлу через дрібні тріщини у дверях, вже досить теплі протяги – він проспав годин десять. Небачена розкіш на фронті. Побратимів у бліндажі не було. Іван, не знімаючи одягу, зробив кілька вправ звичайної фізичної і дихальної гімнастики, глибокої розтяжки м’язів. Тіло діяло бездоганно. Він задоволено потягнувся і вийшов з бліндажа.

Окопами-переходами до нього рухались троє. Одного з них Іван знав – його командир, капітан Лещенко. А от двоє інших Столяру одразу не сподобались. Річ була зовсім не у їхніх чистеньких, прямо «з голочки» «пікселях», хоча «штабних» вояки на передовій дуже не любили. Усе в їхній зовнішності – від пестованих мордяк у моднявих сонячних окулярах до охайненьких «броніків» – викликало тривогу і відразу. Іван глибоко вдихнув-видихнув, зробив «кам’яне» обличчя – і візитери наблизились до нього упритул.

Пане полковнику, це і є рядовий Столяр.

Капітан розвідслужби Лещенко не плазував ні перед ким. Його непримиримий, сталевий характер знали у полку всі – від генерала армії до інтендантів. Власне, через свою непіддатливість він досі і був лише капітаном, якого понизили у званні з майора. Поговорювали, що так сталось через те, що Лещенко відмовився у нецензурній формі послати розвідників його підрозділу на операцію. Потім виявилось, що задуманий «вихід» був погано спланований, жодний воїн з нього не повернувся.

Штабним, які планували операцію і слова не сказали. Командир полку відбувся усною доганою. Кожному третьому загиблому розвідникові присвоїли нагороди «посмертно», решту записали у список «пропалих безвісті». Майор Лещенко отримав сувору догану «із занесенням» і пониженням у званні. Бо у воюючій армії повинен бути порядок, накази повинні виконуватись, а трагедії завжди отримають «винних» і «відповідальних». Та ні зниження регалії, ні численні догани і конфлікти не змогли зігнути капітана Лещенка.

І от саме тепер, дивлячись на цього сталевого, залізобетонного вояку, у Івана Столяра майнула думка, що капітан плазує. Незграбно, напружено і навіть якось…мимоволі, сам собі дивуючись. Але плазує.

Як би там не було – перед Іваном були офіцери, це зобов’язувало. Він став струнко, козирнув.

Так от це наш герой… Полковник контррозвідки Радій…

Все ясно. От і до нього добрались «особісти». Чого тільки аж такого «дядю» направили, цілого полковника СБУ. Іван зберіг на обличчі кам’яний вираз, ховаючи за ним зневагу.

Пане Столяр, ви дозволите переговорити з вами кілька хвилин?

«Ага, спробуй тут відмовитись!» – подумав про себе Іван, мовчки відступаючи убік і пропускаючи гостей до бліндажа.

*

Давайте зрозуміємо одне одного, шановний пане Іване. Ми тут для того, щоб виявити, як стався зрив операції, яка планувалась безпосередньо за участі фахівців генерального штабу.

«Кількахвилинна» розмова вже перевалила за годину. Нічого екстраординарного у Івана не запитували. Як потрапив до розвідроти? За що сидів у в’язниці? Яке ставлення до командира роти? Одним словом, «де йому служиться? з ким йому дружиться? як йому спиться вночі?» Далі полковник припинив свої запитання і на сцену театру вийшла нова дійова особа.

Про нього Іван спочатку подумав, як про полковницького ад’ютанта. Лейтенантські погони, молоде, гладенько виголене обличчя. Чийсь неуважний, розбещений мамулькин синочок. Мовчить, байдуже оглядає нутрощі бліндажа, при цьому абсолютно не слухаючи свого шефа.

Та ось полковник замовк – і запанувала мовчанка. Тут Іван якимось сьомим відчуттям осягнув, що ситуація змінилась. Лейтенант сидів мовчки, прискіпливо, не мигаючи, розглядав Столяра. Розвідник у своїй службі бачив і не таке, його «голим поглядом» не залякаєш. Та під водянистими очима незнайомого лейтенанта, у якого «молоко на губах не обсохло», Столяр відчув себе некомфортно і тривожно. Він спробував максимально вимкнути увагу, розсіятись, втупитись у погляд опонента – та якась незрима сила все повертала і повертала його до дійсності. Минуло менше хвилини – Іван опустив погляд у землю, картаючи і лаючи себе подумки останніми словами. Ледь вдихнув – і знову підняв очі.

Нам добре відоме ставлення наших доблесних бійців до так званих «тилових щурів», до яких ми, на жаль, на сьогодні належимо.

Голос у лейтенанта зовсім не пасував до зовнішності. Глибокий, насичений, майже басований. І все ж у ньому була якась приваблива мелодійність, яка притягувала і вібрувала десь у глибинних покладах серця. Івану чомусь до сліз захотілось виправдовуватись, переконувати офіцерів у лояльності, згадались тупі фрази про «спільне діло робимо» і «загальну перемогу»… Та лейтенант, схоже, не потребував цієї сповіді.

Не буду кидатись фразами про «спільне діло», яке ми з вами робимо і решту пропаганди, яку ви зневажаєте. Не буду ходити городами. І сподіваюсь на вашу щирість людини, яка зневажає і не боїться «штабних». Отже, що ви, пане Столяр, знали про об’єкт операції, який підлягав ліквідації?До чи після операції? А ця інформація відрізняється?

Іван подумки знову лайнувся, але вже на свою дурість. З першої ж необачної репліки він мало не влучив у пастку. Треба було викручуватись. Значить потрібно відповідати на те запитання, яке було зручніше. І відповідати правду. От тільки яку? Яку з «правд» контррозвідка вже витягла з Відуна і Лещенка?

Знав, що йдемо на ліквідацію. Знав, що йдемо на офіцера, майора штабу армії. Мали зовнішнє описання об’єкта, нам показували його фото. На території супротивника зорієнтувались на місці дислокації об’єкта. Більше деталей операції, включаючи склад диверсійної групи, не мав.Хто віддавав наказ про операцію?Капітан Лещенко.Капітан говорив, хто спланував операцію?Ні.Тобто це був наказ власне капітана Лещенка, його ініціатива?Не знаю.

Лейтенант зробив паузу, але очей від Івана не відвів. Несподівано Столяр усвідомив, що за увесь час індивідуального допиту «молокосос» жодного разу не моргнув! Більше п’яти хвилин – зовсім не моргаючи!

«Спокійно. Спокійно!» – прикрикнув Іван на свої думки, які вже готові були кинутись у обійми паніки. «Це тобі просто здалося! Нерви за ці дні розходились – от і ввижається…» І все ж зрадливий холодок тихеньким протягом пройшов спиною.

А вас не здивувало, пане Столяр, що у наметі був зовсім не той об’єкт, на який орієнтувалась операція?Не було коли. У нас не така робота, щоб довго думати. Як будеш багато думати – мало проживеш. Особливо під час операції.Вас це і потім не здивувало?

«Ось воно. Десь тут і причина», – промайнуло і голові у Івана. А холод на спині уже перетворився у справжній мороз.

Здивувало. Але мені здалося, що це добра удача. Замість майора ліквідувати генерала армії. Вище офіцер – більше втрат – більше шкоди ворогу. Чи це правило на війні не діє?

«Молокосос» посміхнувся. Одними губами, розтягнувши їх у бліду лінію. Таку гримасу могла б скривити маска, у якої зламали нижній край. І знову очі – холодно-сірого кольору, які не мигають, і взагалі не виявляють ніякісіньких емоцій.

Ліквідований вами генерал був «кротом» СБУ у генеральному штабі ворога. Через цю особу наші спецслужби отримували особливо цінні, якщо не сказати, безцінні дані. Таких інформаторів у нас дуже не багато. Тепер, пане Столяр, Вам зрозуміло, що Ви накоїли зі своїми друзями?

Хоч Іван десь такого приблизно і очікував, і черв’як його тривоги був повністю вдоволений, – та все ж у нутрі його неприємно замлоїло. Це було реальною проблемою. Не те, що вони ліквідували не того, кого треба. Що на ці звинувачення говорив Відун? Який наказ віддали розвідникам відносно тієї проклятою операції? Він же не встиг перекинутись з побратимами жодним словом. То що ж говорити?

Ми діяли відповідно до оперативної ситуації, яка загрожувала життю розвідників. У таких випадках внутрішня інструкція дозволяє повну ліквідацію осіб, які загрожують безпеці підрозділу. А з приводу усунення вашого «крота» – шукайте серед тих, хто віддавав наказ підрозділу, збирав розвідувальні дані і «наколки» для операції.

Стріла була пущена майстерно. Та жоден м’яз не сіпнувся на обличчі лейтенанта. Здавалося, він навіть не почув відповіді Івана.

Розвідувально-диверсійна група – це не просто «м’ясники», яким все одного, кого різати. Від точності виконання цими бійцями наказів інколи залежить успішність не однієї операції. Тут може бути питання програшу всієї війни.

«Оце стрибок! Зраду мені шиє, чи як це розуміти? Відуне-Відуне, що ж ти від мене утаїв перед тим, як зникнути?»

Душевний спокій витікав невпинно, неначе вода крізь пальці. Іван втупив очі у стіну, кілка разів глибоко вдихнув і видихнув, намагаючись це зробити непомітно, спробував відділитись від реальності ментальним бар’єром і заспокоїтись. Як вчили в «учебці», як вчив свого часу Аристократ, як це йому вже не раз допомагало, повертаючи змогу критично мислити, відганяючи паніку. Поступово свідомість почала піддаватись, голос неприємного «безликого» лейтенанта віддалявся усе далі… І тут…

Все знову повторилось. Увесь світ неначе миттю опинився на фото з яскравими фарбами, де всі об’єкти мали надзвичайно гострі обриси, обрамлені сліпучим світлом. Вихором налетіли запахи і звуки. Іван почув, як за товстими стінами його землянки перегукуються воїни, як повертаються у табір танки і БТРи. Він відчув їдкий, просякнутий дорогим алкоголем і сигаретами запах поту полковника, сполоханий стук його серця. Він зрозумів, що штабний щур у погонах нервується. От тільки не міг вловити причини цього переляку.

І вже через секунду жах гострим морозом продрав шкіру Івана. Він знову помітив. На тому місці, де мала бути голова безликого лейтенантика-ад’ютанта, пульсувала темна хмара, переливаючись усіма відтінками чорного. В коротку секунду Іван помітив – хмара набагато більша, ніж у решті марень, які приходили раніше. І у цьому випадку було очевидно – темне «щось» реально живе. Живе жахливим, потойбічним, темним існуванням.

Марення минуло швидко, не встигнути змигнути оком. Світ знову став блідим і темним, зі своїми нудними правилами життя і смерті. Та, очевидно, Іван мимоволі вніс якусь ясність, з якою подальший допит був уже непотрібним. Лейтенант зірвався на ноги, у його металевих очах аж палахкотіла неприродня суміш ненависті і задоволення. Він стрімким рухом повернувся до полковника.

Я думаю, далі усі допити зайві. Пан Столяр віддав усі докази свого злочину прямо у наші руки. Пане полковнику, візьміть на себе тягар доправити заарештованого до найближчої комендатури. Для подальшого слідства і суду.

У голосі лейтенанта сталевим стрижнем сидів безапеляційний наказ. Вкінець спантеличений поворотом подій Іван очікував, як полковник зараз змішає з брудом цього вискочку… Здивування і паніка зросли ще більше – полковник з дебільним виразом обличчя встав, немов на шарнірах, на рівних ногах пройшов до дверей і гукнув конвой…

Вже через кілька хвилин Столяра роззброїли, вивели із землянки і повели до закамуфльованої «ниви», яка стояла біля хатинки штабу підрозділу. Нахмурений капітан Лещенко стояв, недбало обіпершись на капот автомобіля, явно дожидаючи результатів допиту. Навколо нього, з відстороненим виразом облич, стояло і сиділо шестеро бійців розвідувального підрозділу. Іван не сумнівався – за найменшого жесту командира, хлопці від зайд із СБУ навіть клаптів не залишать.

Пане полковнику, мені здається, що контррозвідка перегинає палицю і підриває боєздатність української армії. Арешт Відуна..

«Значить Відун теж арештований…». Ця думка промайнула перш ніж лейтенант грубо обірвав командира розвідників.

Пане капітане, прошу вас не втручатись у роботу контррозвідки. Ми маємо обґрунтовану підозру у тому, що ця людина, у змові з групою осіб, спланувала операцію зі знищення мережі надзвичайно цінних інформаторів у складі збройних сил ворога. Зараз ви протидієте арешту зрадника.

Магічне слово справило свою дію. Розвідники, які вже почали неспішно, натренованим кроком, наближатись, сахнулись назад. Лише в очах капітана Лещенка Іван помітив іскорку сумнівів, які, проте, розвідник тренованим порухом волі загасив.

Бійці відійшли від автомобіля. Івана завантажили до «ниви». Всередині він наштовхнувся на ще одного лейтенанта, який байдуже виглядав у протилежне вікно. Один з гевалів конвою пристроївся біля худенького Івана. «Ад’ютант», який так сміливо командував полковниками СБУ, сів спереду. Сам полковник, рухаючись як робот, сів до іншого автомобіля, який стояв позаду. «Ад'ютант» без слів махнув водієві і вони рушили. Раптом похмурий мовчазний лейтенант поряд з Іваном перегнувся через салон і торкнув свого товариша на передньому сидінні за плече.

Ну що?

«Ад'ютант» неначе чекав цього запитання. Так само продовжував дивитись вперед, голос його був спокійним, якимось навіть металевим і крижаним.

Він несвідомо застосував духовний шал. Значить, його рівень підготовки як мінімум кандидата. Не дивно, що їм з Відуном вдалося не просто ліквідувати Вепра, а й вибратись живими з табору. Тому їх обох необхідно ліквідувати одразу після ретельного допиту. Запишемо у реєстрі пропалими без вісті під час рейду.

*

«Нива» летіла фронтовими дорогами через ліс, стрибаючи на ямах, розбризкуючи калюжі. Новий вибух паніки знову ухопив Івана у свої лабета. З незрозумілої репліки «ад’ютанта» було, проте, ясно одне – його збираються вбити. Одразу після допиту.

І несподівано захотілось жити. На війні воїн, тим паче, розвідник, постійно готовий до своєї загибелі. Смерть стає не страшною, а якоюсь побутовою, звичною реальністю. Як постійно мокрі берці і збиті пальці на руках і ногах. Воїн завжди готовий до загибелі. Через те, що на війні смерть, як правило, несподівана. Але розстріл чи інший вид вбивства для воїна нестерпний.

Тому-то тепер Іван Столяр з позивним «Малий» панічно боявся смерті і думками чіплявся за життя. Однак підготовка врешті-решт все ж взяла гору. Крок за кроком, знову дихаючи і відсторонюючись від реальності, Іван зміг так-сяк заспокоїтись і почати вибудовувати план власного порятунку.

Його руки стягнуті товстими монтажними «хомутами» – звична практика на війні, де подібні матеріали можна використовувати як для ремонту, так і для знерухомлення полоненого. Зняти ці пута важко, але не неможливо. Як це теоретично зробити, Аристократ їм пояснював, але Іван ще жодного разу не пробував застосувати ці знання на практиці. Перший крок він суто інстинктивно зробив, коли його сплутували – незначно розвів хрест зап’ястків і витримав, коли «хомути» врізались у тіло. Тепер необхідно було силою волі викликати потіння рук… Одним словом, звільнитись ймовірність була. Але що робити далі?

Це лише в голлівудських фільмах герой міг на швидкості «врізати» автомобіль так, щоб загинули всі поганці, окрім нього самого. У житті людина, яка сидить посередині салону, не пристебнута паском безпеки, просто вилетить через переднє вікно прямо на той світ. Чекати, коли авто зупиниться? А що, коли зупиниться у таборі ворога? Те, що «сбушники» навколо нього – ворожі агенти – Іван не мав жодного сумніву. Залишалось одне – молитись усім темним і світлим богам і сподіватись на неочікувану зупинку. Тоді буде шанс вступити у бій. Чи хоча б загинути у бою.

Несподівано автомобіль особливо сильно трусонуло і він стрімко став втрачати швидкість. «Це прямо фарт якийсь!» Серце у грудях Івана підскочило і застукало десь у районі горла. Він гарячково спробував застосувати свої методики, щоб заспокоїтись. Потрібна була холодна голова. Інший такий шанс вже навряд чи випаде.

Вихоре, поперек дороги спиляне дерево.

Водій був спокійним. Він констатував факт, без паніки і страху. Хоча саме цей факт, безумовно, повинен був стати приводом мінімум тривоги. «Ад'ютант», до якого звертався водій, повільно схилив голову, стаючи особливо схожим на величезну ящірку… і втягнув носом повітря, як це роблять дикі звірі.

Стил, вийди разом з Дюком, відтягніть дерево. Молот прикриє тил. Приготуйте мечі. Я не відчуваю їх у повітрі. Але обережність не завадить. Я постережу наше пташенятко. Пішли.

Іван залишився один на один з «ад’ютантом», якого водій назвав Вихором. «Мабуть, позивний. Тільки якийсь дебільний, зовсім не підходить цьому безликому рептилоїду». Столяр окинув оком сутулу спину ворога. І чим більше він спостерігав крижаний спокій опонента, чим далі до обочини рухалось повалене вітром дерево на дорозі – тим більше Іванові здавалось: навіть якщо у нього зараз будуть вільні руки, в них буде пістолет чи автомат, це мало додасть йому шансів для порятунку.

Бокове вікно водія вилетіло від удару здоровенною каменюкою і слідом за нею до салону влетіла димова шашка. Вона миттєво заповнила автомобіль їдким димом. Іван готувався до такого моменту, і все одно розгубився, зробив маленький вдих, закашлявся, обливаючись сльозами. Звільняти руки вже не було ні часу, ні натхнення. Практично в безпам’ятстві від душного газу Іван з усього розмаху жилавого тіла ударив плечем у двері «ниви», молячись, щоб замки «расейського автопрому» не витримали. Йому пощастило, і спутаний розвідник викотився з авто на лісову дорогу.

Перед його очима кипів запеклий бій. Це було зрозуміло одразу. На трьох ворожих агентів, які так і не змогли доволочити дерево до обочини, напало з десяток людей у пікселі Збройних сил України. Його побратимів, незалежно від підрозділу і родів військ.

Іван підхопився на ноги і кинувся на підмогу. Несподівано, у натовпі українських бійців майнуло знайоме обличчя. Відун. Воїн-розвідник, друг і побратим, несподівано потемнілий, з великою раною на правій щоці, підлетів до Івана, чирконув ножем вздовж зап’ястків – і Столяр відчув, що вільний. Його дух одразу зіграв бойовий марш у передчутті жагучої помсти. Та схоже, що у Відуна були свої стратегічні плани на ситуацію.

Швидко заляж за автомобілем і не висовуйся. Якщо побачиш, що нас б’ють, бери руки в ноги – і гайда, не розбираючи дороги! Виходь у напрямку Харкова.

Іван смикнувся було не слухати Відуна. Але несподівано, під поглядом його друга, тіло саме упало біля бампера «ниви». Відун метнувся до своїх бійців.

І тут натреноване око Івана почало розрізняти дивні речі. Спочатку, на ейфорії, йому здалося, що українські воїни зійшлись з ворогами у рукопашній, щоб не здіймати зайвого галасу. Та тепер увага розвідника почала помічати, наскільки дивний та просто абсурдний той бій. Супротивники неначе фехтували якимись довгими клинками. Але скільки Іван не напружував зір – нічого навіть туманно схожого на зброю у руках воїнів не було. Тяжко вихакуючи повітря, войовниче стрибаючи одне на одного, вороги розмахували порожніми руками! Видовище було цілком ідіотським, і Столяр за інших умов від душі посміявся б над цими шизофренічними танцями… Аж через мить ситуація змінилась, показавши свою абсолютну серйозність.

Водій ворожих агентів, змахнув рукою з «мечем» у плавному фінті, пройшов під рукою одного із нападників і втопив уявного «клинка» у груди опонентові аж по стиснутий кулак «руків’я». Постать у пікселі одразу заточилась, воїн незграбно змахнув руками – і впав горілиць, як мішок. Він не дихав, Іван це помітив одразу. Та в цей час два українських захисники зробили випади своїми «руками-мечами» – і прошили водія з двох сторін у області голови. «Теж зараз здохне». Іван чекав попереднього ефекту і від атаки його побратимів. Та цього разу щось відбулось не так. Водій ворожих агентів крутнувся дзигою, зачепився за намет піску, і впав обличчям донизу. Та супротивник був живий, Іван бачив, як у судомному диханні рухаються його плечі.

І саме цієї миті жах і абсурдність пережитого тижня навалився на мозок Столяра стотонною брилою, і міцний у бою розвідник, жах для всіх ворогів, зламався, неначе солом’яне стебло. Світ для нього став туманним, він ледве розрізняв усе, що діялось навколо нього. Вже практично незрячими очима Іван побачив, як двоє ворожих агентів убили своїми примарними «мечами» ще п’ятьох воїнів у «пікселі». Але за ці перемоги вони і самі поплатились. Щоправда по-різному. Гевал-конвоїр валявся на дорозі плачучи, скиглячи і лепечучи щось нерозбірливе. Лейтенант, який сидів у автомобілі зліва від Івана, лежав на піску нерухомий і не дихав. Одразу три невидимі «мечі» уп’ялися в його груди.

Раптом у битві намітився новий поворот. Передні праві двері «ниви» тихо відчинились. «Ти бачиш! А я думав він там задихнувся!» Усе – і двері, які повільно, без скрипу відчинялись, і вузька стопа у берці, яка плавно опустилась біля дверей, і те, як бійці у пікселі несподівано зупинились, спішно, навіть гарячково розвернули фронт у напрямку нової загрози – навіяло на Івана нову хвилю крижаного жаху і тяжкого передчуття.

З автомобіля повільно виліз «ад'ютант» Вихор. Тільки це вже був не простий лейтенант, хай навіть контррозвідки СБУ. Іван одразу побачив зміни. Рішучий і одночасно м’який крок «врозвалку», зібрана постать, але плечі розслаблені, руки спокійно висять вздовж тіла – до групи українських бійців наближався справжній воїн-майстер.

Те, що відбувалось далі, Іван пам’ятав досить туманно. Саме цей туман зберігав його розум, навіюючи якусь видимість сну і нереальність подій. Несподівано дивний офіцер-контррозвідник з позивним Вихор зник з того місця, де стояв, і матеріалізувався вже біля напівкола людей у «пікселі». Він змахнув рукою по косій дузі, знизу вгору, неначе у якомусь незграбному аперкоті – і один з бійців Відуна підлетів над землею і важко гепнувся на спину.

Люди знову закрутились напіврозмитими силуетами у дивному танці. Ні тобі видихів, ні дзенькоту металу об метал, ні викриків. Якби Іван не бачив результатів, то навіть припустити не зміг би, що бачить смертельний бій. Скоріше, це був незграбний, хоч і не позбавлений суворої мужності, танець одного з диких племен. Та результати…якраз вони не залишали жодного сумніву.

І ще один факт усе яскравіше вимальовувався у загальній картині – навіть четверо розвідників на чолі з просто таки вродженим бійцем Відуном не могли перемогти одного ворожого агента. «Ад’ютант», незважаючи на свою показну млявість і недолугість, виявився просто фантастичним бійцем. Менш ніж за дві хвилини сутички Відун втратив двох бійців. Потім за секунд десять Вихор, низько стелячись над землею, з караколомного випаду, підсік ногою ще одного розвідника і прошив його «примарним» мечем. Відун і двоє його соратників вийшли із зони враження, застигли, переводячи подих. По їхньому ж супротивнику взагалі неможливо було визначити, що він от тільки з битви. На блідому обличчі – жодної краплини поту, рівне дихання… тільки незначний шар пилу і піску на темних берцях говорили, що воїн деякий час ходив на ногах.

Ти ж з самого початку розумів, що не можеш перемогти. Навіщо був цей маскарад?

Голос «ад’ютанта» був спокійним і холодним, як криця ножа. Він не насміхався, не хвалився. Ворог просто констатував факт. Так міг говорити бездушний комп’ютер про численні жертви землетрусу десь у Нікарагуа.

Ми чекали волхвів. Ти сам знаєш, що проти них ти не встоїш. Вони вже на підході.

Відун глибоко видихнув, спробував посміхнутись. Вийшла розпачлива гримаса. Та його емоції, схоже, зовсім не цікавили ворога. Безликий лейтенант вперше за цей страшенно довгий і моторошний день виявив хоч якусь тінь емоцій. Холодним обличчям промайнуло протягом…ні, не страх, не злість… якесь роздратування. Неспішне невдоволення величезного слона, якому набридають гидкі комашки.

Добре підготувались, витязю. Сили мудрих…ну що ж…

І він просто зник. От щойно ворог стояв у пікселі, реальний, з холодними очима бездушного убивці – і на його місці не залишилось навіть ямки у піску. Без ефектних блискавок, танення у повітрі, жестів і слів. Була людина – і от її немає. І очевидно, якби Івана не осягнув напівсонний ступор, його мозок не пережив би нового інформаційного струсу. А так він просто вимкнувся, не бажаючи далі спостерігати неймовірні і гранично обурливі для здорового глузду явища. Іван Столяр, який звик до жахів війни, розвідник і відчайдух, поринув у рятівне забуття.

Розділ 3

Війна, яку важко осягнути

Він повернувся до тями у повній темряві. Його останніми спогадами було повернення з рейду разом з Відуном. Потім вірний побратим намагався йому щось пояснювати… «втирав» про якихось чудовиськ, які сидять у головах людей… керують людьми… Потім Відун пропав, Іван ліг спати… І ось прокинувся.

Щось тривожне всередині опиралось, вимагало пояснень. Чому він не відчуває на собі одягу, який за час війни став для нього другим тілом? Чому навколо тотальна темрява, якої не було навіть у глибокій землянці без каганця? І чим це так дивно пахне? Якимись травами, неначе, гострий і терпкий запах озону.

Іван спробував піднести руку до обличчя. Навіть ткнув пальцем у ніс – абсолютна темрява. Повів рукою управо – намацав краєчок якогось твердого і гладенького ложа. Потягнувся в інший бік – те саме. Вузька полиця чи стіл. Іван трохи подумав, балушачи очі у пітьму, і вирішив ніг з ложа у повній темряві не зносити. У фантазіях одразу виринула картинка, як він нерозважливо стає на ноги – і провалюється у прірву без стін і дна, летитить, лементує…

Від цих неприємних думок його обсипало морозом. Серце упало кудись униз і там несміливо сіпалось. Іван наново відчув свою безпорадність, гранична нервова напруженість була настільки сильною, що крутилась і боліла голова. Він нашорошено чекав хоч найменшого звуку, хоч найтьмянішого зблиску світла, будь-якої зміни ситуації – чекав, і панічно цього всього боявся. Десь на рівні інстинктів він осягав, що будь-які зрушення цієї секунди зіпхнуть з постаменту нормальності і його розхитані нерви. І вже через мить Іван мав змогу перевірити свої страхи.

У абсолютній пітьмі зблиснуло тьмяне, майже якесь чорне світло. Широка його полоса позначила високий прямокутник входу, у якому двері не відкриваються, а відходять убік. У проході стояла висока постать. Власне це все, що можна було сказати. Світла було настільки мало, що Іван не мав навіть здогадок про приміщення, у якому знаходиться і про те, хто завітав до нього у гості. Постать ворухнулась, зробила неширокий крок з проходу у бік Івана. Сцена була більше схожа на епізод якогось фільму жахів. Проте розвідник відзначив, що абсолютно не боїться свого гостя. Навіть дверей, які впустили до нього подобу світла, він боявся більше, ніж невідомого візитера.

Просто пси-хвилі свого мозку я налаштував на амплітуду хвиль вашого мозку. Тому моя особа не викликає у вас остраху.

Голос був приємний, спокійний, трохи глухий, трохи хриплий. Його обертони одразу дивним чином заспокоїли нерви Івана. Він вмиротворено ліг назад на своє імпровізоване ліжко і без опору дозволив незнайомцеві взяти себе за руку. Тверді, теплі пальці промацали його пульс, пробігли по передпліччю, торкнулись шиї і скроні. У місцях дотику Іван відчував невеликі зародки тепла, які з приємним лоскотом розкочувались по організму.

Ваш стан максимально стабілізовано, наскільки взагалі можна було привести у норму організм після усіх пережитих вами потрясінь.

І після цих слів незнайомця перед Іваном, неначе у миттєвому сліпучому спалахові, пролетіла ретроспектива подій, у яких він мимоволі взяв участь.

Офіцери СБУ… Допит… Арешт… Засідка… Загадковий бій у лісі… І над цим всім – металеві, байдужі, холодні очі бійця з позивним Вихор. Івана дрібно затрясло. Він прикладав усіх зусиль, щоб опанувати себе, намагався глибоко дихати. Та це лише погіршувало ситуацію. Його прямо залив холодний піт, замлоїло у животі, дико заболіло у очах…

Тепло почало підійматись від пальців ніг. Під його натиском відступали холодні дрижаки, м’язи скорочувались і розслаблялись. Несподівано Іван відчув ерекцію і шалене статеве бажання. Він це прийняв, як дане, не намагаючись аналізувати свій стан. Тепло замкнуло коло біля правого вуха – і хвиля зникла, зоставивши по собі приємний слід безпеки і комфорту. Спокійний голос практично повністю зняв страх і паніку.

Усе нормально. Ви пережили потужний ментальний пси-удар. Подібні відчуття – природній наслідок психічної маніпуляції і глибинного навіювання. Вам зараз потрібен тривалий відпочинок. Я зайшов лише пересвідчитись, що перша фаза пси-очищення у вас минула без наслідків. Зараз ви заснете, спатимете без сновидінь. Прошу не опиратись нормальним реакціям організму.

У повітрі миттєво загострився запах трав і озону. Темрява стала неначе густіша. Іван навіть не відчув, як засинає. Його стан був більше схожий на миттєву телепортацію у ніщо, де його свідомість знову вимкнулась.

*

…у повній темряві. Бо нервова система людини повністю може розслабитись лише в умовах абсолютної відсутності світла. У природі такого стану практично не існує, тому сьогодні людям, через постійне напруження психіки, неможливо вилікуватись від багатьох нервових захворювань. Але ми знайшли свій альтернативний метод – за допомогою ментального переосвідчення можемо переконати мозок, що очі людини знаходяться у повній темряві.

Іван ще раз відсьорбнув з чашки. Очі трохи боліли від нестерпно яскравого світла, дещо паморочилось у голові, зберігалась слабкість у ногах і руках, але він відчував себе уже досить бадьоро.

Скільки минуло часу від химерного бою у лісі? Іван намагався не згадувати про ті епізоди свого життя. Він інтуїтивно відчував – його вивели з повністю темної кімнати, закапавши очі якимись краплями, для того, щоб, врешті, пролити світло на незрозумілі події останніх днів.

Іван подивився на свого співрозмовника. Чоловік на ім’я Святослав, в усякому разі як його відрекомендував Відун, продовжував спокійно дивитись прямо перед собою ясними очима. Вони йшли в дивний контраст з волоссям, яке було темним, немов воронове крило, зібране навколо скронь чоловіка шкіряним ремінцем. «Ні дати, ні взяти – психи-ідолопоклонники, які збирають свої шабаші на Андріївському узвозі». Ця думка виникла у голові Івана у перші миті знайомства, і це переконання все далі міцнішало упродовж спілкування.

Святослав був дивним. Голос мав тихий, лагідний, але водночас у ньому бриніли іскорки сили і твердості. Шкіряний ремінець на голові дико дисонував з добротними модними білими полотняними брюками, шкіряними туфлями «на босу ногу» і зеленою тенісною сорочкою. Увесь цей образ якимось дивним чином вселяв повагу, без поклоніння і підлабузництва, більше зі спокоєм і впевненістю у собі.

Взагалі це вже технологічні нюанси, вони зараз мають невелике значення. Змушений вам повідомити, що все ж доведеться дізнатись пояснення тих подій, свідком яких вам довелося бути. Відун вже спробував дібрати слова, щоб прояснити основи реальності, у якій ми всі живемо. Та йому забракло часу, події почали розгортатись надто швидко і завдали деякого шоку вашій нервовій системі.

«Деякого?! Я мало головою не потік! Думав, що вже галюніки!» Вголос Іван нічого не сказав, тільки демонстративно, з сьорбанням, вчергове відпив з чашки. Він знову дав собі прямо таки кревну клятву – не вірити нічому з того, що може тут почути. Гіпноз, прокляття, переполох, галюцинації від сильного «психотропу» – все це було допустимо. В усе це він готовий був повірити. Але туманні історії Відуна про дивних чудовиськ, які керують мозком людини, самі собою сплили у пам’яті. І ось він сам, сидить поряд зі Святославом у своєму глибокому кріслі, зі спокійним, трохи бешкетуватим поглядом, темною бородою і знайомим світлим шрамом на лівій щоці. Значить цю дурну історію Святослав буде продовжувати, у всякому разі не буде її заперечувати.

Ви вірите у Бога, Іване?

«Нуууу, почалося. Ще тільки свідків Єгови мені тут не вистачало». Іван зрозумів, що через абсурдність цієї всієї ситуації зовсім не здивувався першому запитанню, яке відкрило обіцяне пояснення «реальності, у якій ми живемо». Тим часом Святослав спокійно дивився на нього, терпляче очікуючи відповіді.

У якого з них? Їх за історію людства було безліч…

Іван прямо уявив, як спілкується з євангелістами чи свідками Єгови на вулицях міста. Такі ж єлейно-порожні погляди, сонцесяйні посмішки, світлі обличчя. Неначе навколо не звіринець цивілізованого світу, де всі жеруть одне одного, а повітряна суміш рожевої солодкої вати і нескінченного оргазму. Святослав взяв зі столика перед ним свою чашку запашного чаю, відпив невеликий ковточок.

Суть усіх світлих богів одна. У них одне коріння, одне походження. Як і взагалі походження світла, добра, позитивних творінь і проявів душі. Бог. Аллах. Єгова. Будда. У цієї вселенської сили безліч імен, кожен народ в ньому намагався звуками висловити найвищу міру могутності. Та придумувати витіюваті назви мало. Проблема у тому, що за час свого існування людство ні на крок не наблизилось до пізнання істинного Бога і реальної світобудови. І в первісному суспільстві, і в період середньовіччя, і в час цифрового світу люди так само мало знають про суть природи світла і темряви.

Святослав зупинився на мить, помітивши, як Іван аж сіпається від слів, які крутились у нього на язиці.

Ваші містичні завивання на мене не справляють враження. Наука дає відповіді на все. Те, що менше сотні років тому ми називали магією, сьогодні – звичне явище. Як це ми не знаємо що таке світло, якщо науковці вже наблизились до матеріального подолання швидкості світла?

Святослав посміхнувся, покрутив чашку на столі, переклав з боку на бік ложечку.

І що це нам дало? На які запитання людства відповіло?Я переконаний, що це буде новий прорив у науці, який відкриє перед людьми можливості миттєвого переміщення у просторі. Нова енергетика, нова механіка, нові прилади…Ще раз запитаю – для чого це все? Для того, щоб люди навчились швидше і ретельніше знищувати одне одного? Ви не гірше за мене знаєте, що у цьому світі ресурси вкладають лише у війну, отрути, які руйнують здоров’я людини, і псевдоліки, які підтримують подобу життя. Усе, чим ви сьогодні користуєтесь у побуті – «побічні продукти» воєнних розробок. Та я все ж повернусь до попередньої теми – на які запитання і запити відповідає така наука?

Святослав не гнівався. Хоча міг би. Очевидно, що більша пристрасність у голосі могла додати переконливості його словам. Та єдиним живим почуттям у його мові, і то дуже далеко, звучала втома. Іван вирішив перейти у напад.

Ми почали нашу розмову з віри у Бога… Я не бачу зв’язку з темою наукових досягнень. Як на мене, наука і релігія – речі абсолютно протилежні.Абсолютно згоден з вами!

Іван втупився поглядом у обличчя Святослава. Той здавався серйозним, перестав посміхатись і втома тепер явно простежувалась і у його погляді. «Якась дурниця?! До чого ж тоді тут Бог?!»

То до чого ж тоді було ваше перше запитання? Чи вірю я у Бога?

Святослав посміхнувся, і знову став трохи схожий на божевільного євангеліста.

Розвиток людської цивілізації, її шлях, напряму залежить від того, у що людство вірить. Звертаю вашу увагу – віра не має жодного відношення до релігії. Релігія – це намордник, який тримає віру під контролем. Щоб вірити у єдину всесильну сутність, яка є основоположним законом буття, не обов’язково присвоювати їй ім’я. Цій сутності не потрібні завивання і камлання, танці з бубнами чи махання кадилом. Це все – зовнішня атрибутика, ритуалістика, які необхідні для вражання натовпу. Якщо хочете, то релігія – це глобальне шоу, яке більшість віруючих вважає законом.

Іван відчув, як розмірений, спокійний голос немов заколисує його. Та навіть крізь прозорий туман Столяр усвідомлено ловив і розумів кожне слово. Він струснув головою, відганяючи ману.

Навіщо ви мені це все розповідаєте? Я надто старий і грішний, щоб приєднуватись до якоїсь там секти.

Відун глибоко зітхнув і відвернувся. Усе його єство неначе мовило «Господи, який же ти дебіл!» Святослав, проте, не відвернув очей від обличчя Івана.

Так швидко, за кілька хвилин, важко пояснити суть світобудови, яку люди вивчають все життя – і все одно залишаються дурнями. Для нас важливо зрозуміти, наскільки у душі людини залишились базові прояви Світла. Без них подальші пояснення і шлях розвитку просто неможливі.

Тут в Івана увірвався терпець. Він твердо вирішив одним махом пролити світло на реальні мотиви цього діалогу, який більше скидався на марення божевільного.

Все, мені набридло! Давайте просто і без цієї всієї містичної дурниці. Хто ви? І що вам від мене треба?

Святослав поглянув на Відуна, немов запитуючи його поради. Бойовий товариш Івана, який щойно знову почав стежити за розмовою, лише скептично чмихнув, закотив очі і знову відвів погляд убік. Раптом стрімко повернувся до Івана.

Те, про що ми намагаємось тобі зараз розповісти, не марення і не маячня. Це заплутано, неймовірно, але це правда, яку я перевірив на собі. І ти її теж перевірив на собі. Зараз твій розум намагається знайти раціональне пояснення тому, що ти бачив. Вислухай Святослава. І якщо наші аргументи не зійдуться з тим, що відбулось на твоїх очах – забий на все. Тебе ніхто не тримає. Вільний йти на всі чотири сторони.

Гарячкова і агресивна тирада побратима збила з Івана увесь апломб. Не слова – емоції, з якими ці слова були сказані. Завжди оптимістичний, життєрадісний Відун, здавалось, готовий був вдарити побратима. І Столяр відступив перед цим натиском. Та все ж не повністю.

Добре, я слухаю. Але попереджаю – як щойно відчую якісь прояви гіпнозу, одразу ж піду.

Відун знову чмихнув, розпачливо махнув рукою і знову відвернувся. Святослав спокійно посміхнувся.

Ми не збираємось застосовувати методи пси-маніпуляцій. Хоч маю зазначити, що у разі такого впливу ви його навіть не помітили б. Але зараз не про це…

Святослав мить помовчав, зробив ще один ковток чаю.

Отже будемо говорити прямо і максимально стисло. Хоч це буде зовсім не просто. Всесвіт складається з багатьох світів, деякі з яких існують в паралельних, так званих подвійних вимірах. Це не секрет, про це вже давно говорить наука, правда, досить безуспішно для людського сприйняття. Один з подвійних, відносно нас, вимірів населений расою мислячих організмів-паразитів. Вони живляться негативними енергетичними еманаціями, тобто проявами руйнівних емоцій живих організмів. Через це у нашому вимірі їх називають еманатами, хоча їхня істинна назва набагато складніша. Поки що все зрозуміло?

«Це було відносно легко. Неначе дивишся фантастичний фільм. Звичайно, допускаєш, що таке може бути. Але ж такого точно бути не може З ТОБОЮ». Іван відпив ще трохи гіркого чаю з чашки. Злегка кивнув, підтверджуючи, що зрозумів сказане Святославом.

Тоді йдемо далі. Еманати не просто живляться виплесками негативної енергії – вони їх викликають. Гнів, ненависть, заздрість, страх… Щоб харчуватись, їм необхідно, щоб носій періодично, а краще постійно відчував негатив. Тому, присмоктуючись до нервової системи, вони вводять у організм носія спеціальні токсини, які провокують руйнівні емоції. Близько трьох тисяч років тому еманати відкрили якийсь спосіб переходу між нашими світами – і почалася їхня експансія…Чекайте секунду. Це мені вже намагався якось пояснювати Відун. Усілякі паразити, енергія, рабство людей… Легко це все набрехати. Ви скажіть, чому я їх не бачу на власні очі?

Святослав якось одразу похнюпився.

У цьому найбільша проблема. Якби еманатів можна було побачити простим фізичним зором, то з ними давно б впорались. Питання у тому, що світ, у якому мешкають ці паразити, має нестійку тривимірну структуру. Усі живі організми у ньому – більш енергетичні, ніж матеріальні об’єкти. Їх неможливо побачити звичним зором, можна лише відчути енергетичне втручання. Коли ж еманат глибоко в’їдається у нервову систему, витравити його практично неможливо. Продуктивніше паразита знищити. Разом з носієм.

Іван підняв руку, зупиняючи пояснення Святослава. Відчуття нереальності всього, що відбувається, виникло у Столяра. «Мабуть мій мозок таким чином опирається цій маячні». Знову відродився пригаслий гнів.

Так. Знову спробуємо підбити підсумки. У головах людей сидять паразити, які провокують негативні емоції і ними ж живляться. Ці паразити – вихідці з іншого виміру, вони вирішили захопити наш вимір, як харчовий придаток. Все правильно?

Святослав одну мить помовчав, перед тим, як відповісти на саркастичні запитання Івана.

Максимально спрощено, без глибинної суті – правильно.А ви, очевидно, підпільна організація суперменів віком у три тисячі років, які стоять на заваді ницим прибульцям?Боюсь, ситуація дещо складніша, ніж вам уявляється.

«Куди ж уже складніше?! Вся ця історія з початку і до самого кінця – вигадка хворого шизофреніка». Проте, незважаючи на цю думку, Іван все ж промовчав, даючи Святославу можливість продовжувати.

Як я вже сказав, початок вторгнення еманатів наші історики зафіксували близько трьох тисяч років тому. Незважаючи на прихований характер змін, він не залишився непоміченим. Далеко не всі давні маги, чаклуни, шамани, відьми були шарлатанами і шарлатанками. На основі їхнього досвіду боротьби згодом виникли перші вірування і методики бою у протистоянні Добра і Зла. Саме перші медіуми навчились енергетично «бачити» еманатів, винайшли засоби їхнього знищення. Упродовж трьох тисяч років ми зберігали і доповнювали ці знання…Досить!

Нарешті терпець у Івана увірвався остаточно. «Що вони собі думають, ці двоє! Зі Святославом зрозуміло все – псих! І вигляд має психа, і посміхається, як ненормальний. Але Відун… друг…адекватний же був, не в один рейд разом ходили… Ідіотизм якийсь!» Підігріваючи у собі роздратування, Іван не спиняв гнівні слова.

Я не знаю, навіщо ви мене викрали. Не знаю, навіщо загіпнотизували, щоб я побачив увесь цей треш з чорними спрутами у головах людей. Можу сказати лише, що ви – повністю ненормальні! Шизіки! На цьому дозвольте припинити наше спілкування як таке, що суперечить здоровому глузду. Прошу вказати мені вихід – і більше не потрапляти мені на очі. Інакше я напишу заяву у військову прокуратуру про викрадення військовослужбовця.

Святослав, мовчки опустивши очі, роздивлявся власні руки. Відун уважно дивився на Івана, і саркастична посмішка не сходила з його обличчя.

Вихід прямо за тобою. Зліва, біля вмонтованої у стіну лампи, клавіша. Натисни – і щасливої дороги.

Цієї миті в душу Івана закрались сумніви. Чорнильно-чорні хмари в головах… моторошний лейтенант СБУ…гротескний бій у лісі… Та він рішуче відігнав від себе ці думки. «Це все – гіпноз і навіювання!» Столяр рвучко встав зі свого крісла, пройшов до стіни, натиснув названу приховану клавішу – і зник у темряві виходу.

Двоє за столом деякий час сиділи мовчки. Святослав продовжував дивитись на свої руки, неначе на них були написані відповіді на непрості запитання. Відун совався у кріслі, хмикав, роздратовано спльовував, потім хапався за голову і починав її енергійно чухати. Нарешті він не витримав першим.

Який дурень побачив у ньому потенціал? Так, у критичному стані він скористався шалом. Але таку змогу мають усі люди, які не мають розладів психіки. Нащо він нам потрібен? Цяцькатись з ним ще…

Святослав продовжував мовчати. Він встав, неспішно пройшовся кімнатою. Плавні і впевнені рухи, хода співбесідника Відуна несподівано видали у ньому сильного воїна.

Не тобі і не мені піддавати сумніву рішення Ковена. Наше завдання було висмикнути кандидата з бойових дій, поки до нього не добрались архонти. Та ти сам бачив, що ми мало не запізнились. Очевидно, темні теж дійшли правильних висновків.

Відун на секунду замислився. Підвів очі на Святослава.

Але ж це означає…Правильно. Неважливо, чи вірить твій друг в диявола. Важливіше те, що диявол вірить у нього.

*

Вигулькнувши у вихід, Іван одразу потрапив до напівтемного, захаращеного підвалу. Після світлої кімнати він на мить втратив орієнтир, та швидко оговтався, побачивши у темному протилежному кутку смужку світла.

Темний вузький коридор вивів його на якийсь сільський город. Недалеко маячили руїни напівзруйнованої хати. Іван був на околицях прифронтового села. Щоправда якого...? Цього розвідник не знав.

Краєвиди, розташування вулиць були йому незнайомі. Для подальших активних дій необхідно було зорієнтуватись на місцевості. А раптом він на окупованій території? Іван оглянув себе. За усіма подіями останньої доби він став аж настільки неуважним, що навіть не звернув увагу на те, у що одягнений в даний момент. Потерті джинси, звичайна футболка з примітивним принтом, светр грубої в’язки. «Нормально, хоч не «піксель». Тепер би ще придумати, що брехати патрулеві на предмет того, чому молодий чоловік не «у війську».

Як би там не було, а потрібно було рухатись. Залишаючись на місці, багато інформації не вивідаєш.

Найперше Іван, ховаючись, забрався до напівзруйнованого будинку біля підвалу, з якого виліз. «Хазяйновиті» місцеві мешканці витягли з хати все, що вартувало хоч на шеляг. На стіні збереглися лише напівобідрані зображення. Календар українською на 2021 рік і портрет Президента України Петра Порошенка. Прекрасно, висока ймовірність, що він не на окупованій території. Хоча розслаблятись не варто.

Крадучись городами, Іван пробрався до місця, яке було схоже на адміністративний центр населеного пункту. Тут була навіть якась подоба сільмагу, вікна якого були закриті поліетиленом і половина даху відсутня взагалі. Заховавшись у густих кущах бузку поряд з цим приміщенням, Іван став терпляче чекати. Рано чи пізно саме тут зустрінуться люди, щоб поговорити і обмінятись новинами. Невдовзі Столяр уже знав назву населеного пункту, де знаходився, і знав, що його тиждень тому визволили з окупації українські воїни. Значить, боятись поки не було чого.

Треба було вертатись до своїх. Найближче розташування українських сил оборони, за словами місцевих, розташувалось за невеликим лісом, який маячив через поле у кілометрах п’яти від північної околиці села. Аби зайвий раз не здіймати бучу навколо своєї скромної персони, Іван повернувся на городи, тихцем вийшов у поле і попрямував до лісу.

І з перших же кроків йому згадались усі події минулих днів, які спочатку відступили на задній план перед завданням вижити і знайти своїх. Дивні історії про агресорів-паразитів з паралельних світів крутились у його голові постійно. Просто Іван, з новонабутою звичкою вирішувати проблеми за пріоритетністю, успішно ці роздуми ігнорував. Тепер же, коли у нього було достатньо відносно спокійного часу, почуте і побачене знову виринуло перед його свідомістю.

«Та ні! Точно маячня! Що за ідіотизм? Прямо якийсь фантастичний фільм. Підступні, невидимі вороги, які хочуть захопити світ. Таємна організація благородних героїв, які захищають людство. Голлівудський анекдотик, до того ж доволі дешевий і заїжджений»

Та чим далі Іван продовжував гнати від себе химерні думки, тим більше у його душі нуртував неспокій. Десь дуже глибоко, на межі самого усвідомлення, тихий голос нашіптував йому відверті, алогічні дурниці… Про те, що він зовсім не здурів, і на власні очі бачив темні плями у людських головах… Сам спілкувався з моторошно холодним, ніби неживим, лейтенантом СБУ, який потім розкидав шістьох розвідників так, немов це були малі діти… До всього Іван сам, у дивному білому світлі, знайшов добре законспірований контрабандний лаз, який врятував його і Відуна від полону, страшної смерті, від тортур…

Іван потрусив головою, відганяючи надто реалістичні картинки вже пережитих ним подій. Рішення було лише одне – забути. Спустити в «унітаз небуття» усе, що відбулося. Можливо, це привиділось через надмірні переживання на війні. Таке траплялось часто, люди ж не каміння.

Прийшовши до такого висновку, Іван приклав усі моральні сили, щоб переконати себе у істинності отриманих результатів аналізу. Потім він у своїй уяві зібрав усі матеріали справи «Чужинці», склав їх у паперову папку – і в думках пожбурив стос паперів у бурхливий вогонь. Стало значно легше.

Наближаючись до лісу, Іван Столяр вже практично переконав себе у тому, що всі дивні події, які відбулись з ним упродовж останніх днів, – це навіяний гіпнозом чи наркотиками надто реалістичний сон. І що найближчим часом чари минуть – і він прокинеться. Хто навів на нього той гіпноз чи кому заманулось обпоювати зіллям українського розвідника? Про такі «дрібниці» Іван намагався не думати, зусиллями упертої волі закриваючи собі усі шляхи до логічної оцінки непростої реальності.

*

Передові пости Іван навіть не пробував минати приховано – смислу ховатись не було. Так тільки збільшувались шанси бути «підчепленим» снайпером. Відчуваючи за собою усю правоту, він, не криючись, простував полем.

Ліс з кожним кроком був усе ближче. І вже пора було б почути упереджувальний крик, надто, що його наближення було видно здалеку і стежити за ним можна було безперешкодно. Проте Іван пройшов аж до узлісся – і не зустрів жодної живої душі, якщо не вважати такими кількох мишей, яких війна вигнала з нір. Дивним виявився ще один факт – із західної частини узлісся ніяких військових частин української армії не виявилось. Як і жодних, навіть найменших слідів їхнього перебування тут. Іван спробував пройти усю лісову смугу по ширині – той самий результат. Але це якщо говорити про результат, якого шукав Іван… «Підсумок цього походу планувався зовсім іншим». Ця думка виникла у голові Столяра, як щойно він почув у себе за спиною самотній хруст гілки від необережного кроку…

Їх було четверо, у «пікселях» без розпізнавальних знаків, у легких балаклавах. Їм не вистачило якихось п’яти кроків, щоб наблизитись непоміченими. Нападники синхронно застигли, очевидно, чекали реакції Івана. Прориватись назад під захисний покров лісу було небезпечною дурницею – навіть якщо сутичка з бійцем прямо напроти буде тривати менше двох секунд, цього абсолютно вистачить іншим ворогам, щоб замкнути коло. Відступати назад у поле і покластись на спритність ніг? Тоді можуть почати стріляти.

Іван мовчки стояв на напівзігнутих ногах, готуючись продати своє життя якомога дорожче. Раптом…

Малий, це ти?

Іван не пам’ятав, який голос був у цього чоловіка. Склалось таке враження, ніби вони зустрічались, воювали разом у минулому житті... Водночас Столяр прозакладав би своє життя за те, що до нього говорив його побратим-розвідник з позивним Сірко.

Сірко?А хто ж іще, бісова твоя душа?!

Це була прямо чудасія – Сірко за один раз сказав більше слів, ніж за рік. За звичкою з нього зайвої літери неможливо було витягнути і тут…

До постаті з голосом Сірка підійшов один з бійців.

Ти його знаєш?

Чоловік з голосом Сірка зірвав з голови балаклаву. «Якщо це і не Сірко, то його і рідна мама переплутає». Іванові від радості навіть дух забило. Тут, біля незнайомого села, яке лише тиждень тому звільнили українські сили, він зустрів не просто своїх – він зустрів свого побратима…

Але хто ж тоді бійці поряд з ним? Це запитання стало ще гострішим, коли воїни не зняли балаклав. Цих людей – Іван у тому не сумнівався – він не бачив ніколи. Не ті рухи, поведінка. Навіть мовчання зовсім не те. То що, Сірко на операції ходить з чужими, з «гастролерами»???

Далеко ж тебе занесло від штабу полку.

Голос Сірка зненацька став якимось холодним і різким. «Штаб полку?!» У голові Івана здіймався цілий гармидер. «Який штаб полку?! Лейтенант СБУ віз його до звичайної комендатури... Лейтенант!!!»

Зненацька Іван побачив усю ситуацію. Йому стало зрозуміло, чому так підозріливо і холодно дивиться на нього Сірко, чому інші бійці не знімають балаклави… Він же втік з-під варти! Причому за умови бандитського нальоту невідомих! Тут уже не до чоломкання старих друзів після довгої розлуки. Треба було діяти дуже швидко!

Сірко, послухай…

У руках бійця, який стояв біля старого воїна виник пістолет. Короткоствольний «форт» дивився Іванові прямо у обличчя круглим провалом дула.

Стояти на місці. Руки за голову. На коліна.

Спокійний і сильний голос. Опиратись йому не було жодного сенсу. Іван повільно завів руки за голову, обернувся спиною, опустився спочатку на одне, потім на інше коліно. «Це вже третій полон. Починає поволі набридати». Думки заспокоїлись, і стали прямо таки млявими. Схоже Іван просто втомився від цих постійних кардинальних змін ситуації. На війні все було просто – ідеш у рейд, кругом небезпека, навколо одні вороги, обіпертись можна лише на плече друга… Виявилось, що на війні було все зрозуміліше, все безпечніше, ніж у «мирному» тилу.

Іван вирішив не втручатись, не скандалити, не вимагати розбірок. Його неминуче приведуть на допит. До кого б там не було. Втомленому і безпорадному Івану вже було байдуже навіть, якщо він знову побачить холодний погляд лейтенанта з наче б то позивним «Вихор». Невизначеність ситуації, яка ще й погіршувалась хворими фантазіями друга Відуна, просто зводила з розуму.

Йому завели руки за спину, скрутили товстим «хомутом». Перекинулись між собою, чи треба сплутувати ноги. Вирішили цього не робити, щоб не перти полоненого на руках… Підняли на ноги, повернули обличчям до ледь помітної стежечки, яка петляла углиб лісу…

Я затриманий? За яким звинуваченням?

Він уже трохи і підзабув цей дивний стан, коли неначе чуєш свій власний голос зі сторони. Був дещо здивований, коли його слова прозвучали спокійно, але без жодної млявості, твердо і чітко. Фізично відчув холодний погляд Сірка у спину. Так само перед пострілом дивиться у потилицю жертви гвинтівка. У відповідь прозвучав голос невідомого бійця, який розпитував Сірка про Івана.

Іван Столяр, рядовий розвідувального підрозділу. На вас звинувачення у зраді присязі, дезертирстві, втечі з-під варти з убивством трьох офіцерів контррозвідки СБУ. Вас оголошено у розшук. Три тижні тому військово-польовий трибунал виніс вирок – довічне ув’язнення.

Тут твердий голос різко перейшов на шепіт, гарячковий і злий, але він був ще гучнішим, гудів просто в голові у Івана – боєць шепотів йому на вухо.

Хоча я таких козлів, як ти, навіть не розстрілював би, навіть не вішав би… Кулі і мотузки шкода. Топити треба таких, як ти, гнид, у нужнику…

Злий шепіт увірвався, залишивши Івана наодинці з його думками. Та навіть такий катастрофічний поворот усієї історії не розвіяв тягучої меланхолії. «Який, в біса, воєнно-польовий суд… немає ж війни… Та це байдуже. Ну що ж… це логічне завершення усього цього кошмарного цирку».

Розділ 4

Зламана душа завжди веде до змін

Це була така собі в’язниця. Замість нар – брудна купа якихось ганчірок і прілої соломи. Замість кам’яного муру – гливкі і мокрі стіни звичайної ями. Вартовий-тюремник нудився – він тут був зовсім не потрібен, навряд чи комусь вдалося б вилізти з цієї баюри, та ще й пройти непоміченим через величезний тиловий військовий табір.

Іван навіть у думках не мав тікати. Йти йому було нікуди. Він безнадійно і зовсім апатично роздумував над іронією долі. Тепер він – злочинець у квадраті. У цивільному житті – корупціонер і розкрадач бюджету. На війні – дезертир і зрадник. «Кращої автобіографії годі було б і написати». Сумна посмішка освітила його обличчя. «Добре було б бути військовополоненим москалем – спиш у теплому ліжку, помитий-пострижений, годують калорійно-ресторанно. Так наші на волі не живуть, як ці гниди – у полоні».

Іван встав. Кров спробувала прокласти собі шлях у замерзлому тілі, його аж затрусило від холоду. Столяр, незважаючи на біль у захололих руках і ногах, скинув светр і джинси, почав робити розминку, обіперся об слизьку стіну, почав віджиматись від єдиного відносно сухого острівця на дні ями. Стало тепліше, з’явився перший піт. Іван прямо фізично відчув, як вода його тіла очищає пори шкіри обличчя, шиї, грудей. Він продовжив вправи з полум’яною люттю, яка у ньому несподівано спалахнула…

Зупинився, коли у ямі зависла чимала хмара пару з його тіла. На цю мить Івана можна було «викручувати». Він підійшов до купи ганчірок, яка заміняла йому лежанку. Вибирати найчистіший шматок – справа невдячна. Тому дуже скоро Іван покинув цю марноту, як міг, зібрав з себе піт ребром долоні – і одягнувся.

Стало тепло і зовсім добре. Столяр навіть почав дивитись на ситуацію оптимістичніше. «Ну так а що я хотів – втік з-під варти. Таки так. Зрозуміло, що я нікого не вбивав. От на це і треба давити. Мене викрали. Налетіла якась група, почала бити конвой, напали на мене, я захищався – але були зв’язані руки. Мене приспали чимось наркотичним. Опинився у полоні. Втік – і шукав свою частину… От тільки три тижні!»

Ця думка щоразу збивала Івана з пантелику. Три тижні! До лісу він добирався, від часу виходу з підвалу, не більше двох-трьох годин. То це що, виходить він валявся без свідомості, у тій загадковій темній кімнаті, майже місяць?!!

Іван кілька разів скліпнув очима, струснув головою. Якась дурня!!! «Добре, почнемо спочатку». Повернулось роздратування і схвильованість. У цьому рівнянні було дуже багато невідомих значень. По-перше – з чого розслідувачі зробили висновок про зраду Івана? Зі слів моторошного лейтенанта? То чого ж його тоді не взяли під підозру, як єдиного, кому вдалося вижити у результаті нападу? Про те, як Вихор миттєво зник з місця сутички, Столяр намагався не згадувати. Хоча цей епізод постійно стояв у нього перед очима, снився у нечасті хвилини, коли втомленого Івана долав сон. «По-друге – чому не шукають Відуна? Де розшук його групи? Чи «слідаки» реально думають, що я сам уклав спати трьох здоровенних наглядачів. Я, звичайно, розвідник, дещо можу. Але ж я не чарівник!»

Ніхто нічого Іванові навіть не намагався пояснювати. Його сподівання на допит не справдились – пішла третя доба, як його кинули до цієї ями. Їжу і воду йому спускали у відрі на мотузці – рідку не кашу і не суп. Ця субстанція сяк-так гамувала голод і спрагу, на більше розраховувати не доводилось. Ще холодні весняні ночі Іван проводив, зарившись з головою у вогке, смердюче ганчір’я біля дальньої стіни ями. Добре, що з часу ув’язнення жодного разу не йшов дощ, а то було б зовсім скрутно.

Іван глянув на похмуре весняне небо. Скільки ж реально минуло часу з моменту, як його вивели арештованим із землянки у таборі української армії? Він дійсно не пам’ятає трьох тижнів свого життя – чи це лише майстерна пастка, розставлена слідчими? Але для чого? Розкинувши думками ще хвилин десять, Іван вкінець вибився з сил і байдуже опустився на свою гидку купу ганчір’я.

«Надто мало фактів… треба чекати, чим це все обернеться далі».

*

Його витягли з ями, помили, навіть з милом. Виголили голову і вже досить довгу бороду. Мабуть, боялись звірів, які у цих неймовірних «кущах» вже настирно Іванові докучали. Дали досить непоганий обід: бульйон, в якому навіть плавав шматок м’яса, на смак – курячого; макарони «по-флотськи» з досить масною і ситною саме «флотською» складовою; трохи зачерствілий, але від того не менше смачний крендель з вогкою цукровою скоринкою. Іван підмів усе, і йому, звиклому до практично святенницької дієти, стало навіть трошки погано.

Та він намагався не звертати на це уваги. Тепер, через місяць сидіння у ямі, Іван розумів сутність істинного щастя. Щастя – це вдосталь їжі і води. Це коли тебе не б’ють і не роблять тобі боляче. Це тоді, коли не капає на голову і коли тобі тепло. Це коли ти чистий і тебе не кусають воші і клопи. Щастя – це коли з тобою розмовляють люди. Розмовляють, а не кричать і не мовчать зловісно.

У ньому надзвичайно мало залишилось від міцності і сили розвідника. За відносно людською оболонкою тепер ховалась знедолена, зламана істота. Він усе частіше згадував своє життя до в’язниці, порівнював його з життям на фронті – і своїм теперішнім станом. І йому здавалось, що все його життя – періоди «все гірше і гірше» жодним чином не пов’язані причинно-наслідковим зв’язком. «Треба просто звикнути до того, що я – невдаха. А невдаха не заслуговує на інше життя». Ця думка вкінець зламала йому психіку, кинула свідомість у якийсь дикий туман безпам’ятства.

Однак йому вперше за увесь час стало легко і просто. Він нічого не хотів і не прагнув. Саме існування здавалось йому примітивною низкою змін дня і ночі, які були наповнені чудними, фантастичними подіями, які раніше не привертали його увагу. Тепер же вони були надзвичайно важливі і цікаві. Тепер Іван міг годинами стежити за тим, як мураха тягне через всю його яму дохлу муху до входу в одній їй відомий тунель. Він шепотів собі, що чує, як росте коріння у землі, що бачить сонячне проміння вночі. Шепотів все це собі невідомою нікому, рикаючою і свистячою мовою.

Очевидно, результат місяця повністю задовольнив невидимих тюремників. На третій день після «просвітління» його витягли з ями. І тепер, ситий аж до гикавки, чистий до скрипу шкіри, усміхнений і задоволений Іван Столяр, у минулому чиновник, у минулому воїн-розвідник, а тепер – дезертир і зрадник України – байдуже, зі спокійною посмішкою чекав на вирішення свого майбутнього.

За столом у напівтемній кімнаті їх сиділо троє. І навіть крізь туман рятівного забуття Іван впізнав серед них лейтенанта з позивним «Вихор». Та це відкриття не збурило у його душі сильних емоцій. Лише десь далеко, на межі усвідомленого, несміливо замлоїла якась примарна тривога. Та вже через мить вона потонула у морі байдужості в його душі.

Івана підвели до стільця – і він сів. Його руки і ноги були вільні, він міг спробувати втекти. Та навіть якби він був при повній свідомості, з нормальною психікою, то не робив би різких рухів. Навіть якщо допустити фантасмагоричну думку, що він зможе у двобої перемогти трьох супротивників, один з яких легко бився одразу з чотирма неслабими воїнами… Що далі? Він у глибокому сховищі під землею. Звідси не втечеш.

Та у ті секунди Іван Столяр навіть примарно не думав про втечу. Він дурнувато посміхався зі свого стільця, дивився скляними очима навколо себе, намагався дружньо говорити зі своїми конвоїрами. І схоже його поведінка дуже порадувала трьох чоловіків, які сиділи у кімнаті за довгим темним столом. Той, що сидів у центрі, з погонами і шевронами бригадного генерала української армії, кинув вдоволений погляд у бік Вихора.

Це твої так його «обробили»?

Лейтенант не змінився у обличчі ні на йоту. Його холодні очі пронизували Івана наскрізь, немов перевіряючи, чи він дійсно втратив зв’язок з реальністю, чи просто майстерно прикидається.

Це було не важко. У руках «вовків» були екземпляри і міцніше.

Бригадний генерал задоволено посміхнувся. Потер руки і закрив папку з паперами, які лежали на столі перед ним. І тут оживився третій офіцер, з відзнаками полковника.

За вашими ж словами, Олександре, у цієї подоби вільної людини до катування був величезний світлий потенціал. Жодні знущання у минулому, як і недавні тортури, не змогли зрушити фундаменту його сприйняття. Він просто закрився у несвідомості. Тож я у цій ситуації не розумію: чому ми не можемо його просто знищити? Вбити, закинути на той бік фронту – і списати все на війну. Думаю, наші російські організації будуть зовсім не проти взяти участь у операції зі знищення потенційного витязя. Кожна така смерть наближає завершення цієї безглуздої війни, наближає нашу перемогу.

Лейтенант вперше відвів очі від Івана, глянув на своїх співрозмовників.

Він ще не виконав своєї ролі у нашому спектаклі. Святослав чомусь аж надто цінить цього недочоловічка. Цінить настільки, що навіть відрядив на його перехват найсильніших витязів на чолі з Бореєм. Тому перед нами – два завдання. Необхідно дізнатись, чим же так зацікавило Ковен це сміття. Звідси – наступне завдання. Чекатимемо, поки волхви і витязі знову ризикнуть своїми дурними життями за цього нікчему. Більше того – ми самі створимо усі умови для такого ризику.

*

Тепер його навіть виводили на прогулянку. Щодня, далеко за табір, на кілька годин. Не дозволяли гуляти лише за поганої погоди, особливо у туман.

Також щодня з ним спілкувались люди у білих халатах. Він не міг сконцентруватись на потоці їхніх запитань, практично не розумів, що від нього вимагали. Із усіх завдань він лише малював, з великою охотою і задоволенням, незграбно, дитячими мазками, переважно темними фарбами. Люди у білих халатах лише хитали головами – і ховали малюнки у теки із заголовком «Іван Столяр. Спеціальний об’єкт №8».

Прогулянки спочатку скоротились, а потім зовсім припинились. Від запитань і малюнків плавно перейшли до складних апаратів і найрізноманітніших аналізів. Виявилось, що природа дуже своєрідно відреагувала на втрату Іваном здорового глузду – наділила колишнього розвідника просто таки титанічним фізичним здоров’ям і неймовірною силою. Навіть не напружуючись, з розсіяною посмішкою, він в’язав вузли із цвяхів-соток, розривав товстенні кіпи ламінованого паперу, переносив з місця на місце двохсоткілограмові ящики з цеглою.

Зараження вірусними захворюваннями, усі відомі опромінення, легкі і важкі поранення та кровотечі, пошкодження внутрішніх органів… Доба лихоманки, гранично висока температура – і на ранок організм приходив практично у повну норму. Звичайно, рани не заживали за цей час, а пошкоджена печінка, нирка чи серце, зламана нога чи рука також гоїлись не менше двох тижнів. Але організм дивним чином блокував больові рецептори, навколо пошкодженого органа за добу формувалася дивна кістяна оболонка з жировою внутрішньою стінкою. Ідеальний захист. Після завершення загоєння, імпровізована «броня» сама розпадалась на кальцієві складові, які вільно розчинялись в організмі.

Іван вів повноцінне життя, навіть смертельно поранений.

Результати досліджень приводили самих дослідників у справжню паніку. Керівник групи, відомий в Україні фізіолог і терапевт, через місяць після початку експериментів над нещасним божевільним, відмовився продовжувати роботу, почав вимагати оприлюднення результатів експериментів, переведення їх із воєнного підпорядкування у відання загальногуманітарне.

Куди дівся шановний професор, ніхто не знав, та й знати не хотів. Кожен з групи дослідників не шукав від добра ще більшого добра. Робота не марудна, добре оплачувана, з цікавими результатами – нащо шукати собі проблем чи неоголошеного місця на цвинтарі? Експерименти невдовзі отримали нового очільника, були продовжені, накопичуючи і передаючи своїм замовниками все загадковіші і неймовірніші результати.

У наступний місяць дослідники прийшли до висновку – біологічна оболонка Івана прогресує у неймовірному темпоритмі. Тепер неглибокі порізи його організм заживляв за 10-15 хвилин, залишаючи за собою лише невеличкий рубець. Занурене у критичні умови тіло впадало у специфічний стан, схожий на кому, у якому серце знижувало темп роботи, мозок максимально скорочував активність, споживаючи в десять разів менше кисню. Та, на відміну від коми, цей стан зникав у першу ж годину після повернення організму до нормальних умов. До нормального функціонування тіло поверталось упродовж доби.

Іван перетворився на справжню суперлюдину. Ставало очевидно – йому нічого не вартувало звільнитись з полону, якби лише його травмована свідомість допустила такий розвиток подій. І про це тюремники Івана добре знали. На кожен день для нього розроблялись все нові суміші препаратів, блокуючі волю – за добу організм колишнього розвідника повністю нейтралізовував усю «хімію» і робив мозок нечутливим до неї…

Стан Івана з неосмисленого напівусвідомленого сприйняття з ідіотською посмішкою змінився на абсолютну відстороненість від реальності. Його свідомість не реагувала на жодні зовнішні подразники, була подавлена наркотиками і тортурами. Але складна електронна апаратура говорила катам у білих халатах – мозок Івана переживає потік спогадів, пропускає через себе усю низку подій, які йому довелось пережити.

*

Йому було тепло і спокійно. Він лежав у зручному чи то басейні, чи то величезній ванній, заповненій водою із різким, але приємним запахом хвої. Біля правого плеча – він не бачив, але добре це знав – стоїть симпатична, трохи повненька, висока молода жінка у облесливому бікіні. Саме так, адже напіводягнена жінка жаданіша, ніж повністю роздягнена. Періодично невидима, вона протягувала йому через плече бокал з чимось прохолодним і ароматним. На запах напій був зовсім йому незнайомим. Він лиш збирався спробувати його на смак, передчуваючи насолоду…

Картина змінилась у одну мить… Тепер він кудись біжить. Темною, розмазаною від дощу «ґрунтовкою». Над головою – важкі темні хмари, рясний дощ, перемішаний зі снігом, летить з неба… Він знає, що на цій дорозі його легко зловлять… Але знає і те, що втекти можна лише цією дорогою… Хто зловить? Від кого втекти? Думки виникають у голові, неначе пробиваються крізь товстий шар вати чи з величезної морської глибини…

І ось він якраз і на морській глибині. Десь далеко-далеко мерехтить біле світло… Там поверхня. Там повітря і життя. Але тут, на дні, так спокійно і тихо… Немає жодних звуків. Немає людей. Немає зла. Бо люди – це зло. Немає у природі гіршої істоти, гіршого явища.

Йому дуже шкода себе. Він плаче. Сліз немає, бо вони відразу ж змішуються із морською водою. Солона крапля у солоному морі…

Раптом він рішуче відштовхується від невидимої опори, метеляє ногами у прагненні випірнути. Одночасно у його легенях закінчується повітря. У голові стукає кров, перед очима попливли пульсуючі червоні кола. Одразу виникає думка – це все сон. Жах стає непереможним. Промайнули дитячі страхи про те, що смерть уві сні страшніше реальної смерті…

У голові – напад судомного болю. Він закриває очі і робить останній вдих, чекаючи, що солона вода от-от лине у його зболілі легені. Відчуває, що може…ні, не дихати… Відчуває, що йому не потрібно дихати. Він відкриває очі. І нічого не бачить. Навколо – повна темрява. Така вже колись була у його житті… коли не видно було піднесеної до обличчя руки… Він пробує ще раз – дійсно, не видно. Але ж коли таке було? Тут він чує голос. Тіло неначе зводить судомою.

Ти так любив мене. І тепер думаєш, що я тебе тоді зрадила. Але ти все ж не перестаєш мене любити.

Марина. Навіть сумнівів немає. Сльози знову течуть його обличчям. Попадають до рота. Він машинально куштує їх на смак. Але ніякого смаку не відчуває.

Ти знаєш, що я тебе теж дуже любила. Відчував це. І досі не розумієш, чому все так сталось. Адже саме після того суду почалась уся ця чортівня з тобою. Інколи тобі здається, що я привела саму війну у цю країну.

«Вона говорить правду». Він стрепенувся, спробував кудись бігти. І наче під ногами щось тверде. Наче він біжить швидко, в усю силу. Але куди він рухається? Хіба щось можна побачити у цій тотальній темряві? А голос тим часом не вгаває. Він холодний і невблаганний.

Ти згадував мене – страшно ненавидів за своє потоптане, зруйноване життя. Але ніколи не припиняв любити. І ти навіть ніколи не міг собі допустити думки, що все відбувається так, як визначено, як напророчено. Що всі ми – лише фігурки на величезному полі Долі. На полі, де йде непримирима, страшна, тисячолітня війна.Яка війна?!! Скажи мені – яка війна?!

Він кричав. Не чув свого голосу. Але точно знав – він кричав. І знав – вона його чує.

Тобі намагались пояснити. Та ти не слухав і не бажав знати. І тепер, коли ти думаєш, що вже пізно, ти намагаєшся померти – і не можеш навіть цього. Ти знаєш, що попереду тебе чекає щось жахливе – але навіть уявити не можеш, який жах буде насправді…То що ж мені робити?!

Голос мовчав. У темряві запанувала пустота, неначе хтось тут був і раптово зник.

ЩО МЕНІ РОБИТИ?

Обливаючись сльозами, він упав. Потім перекотився на бік, обняв коліна, відчув, як під ним завібрувала невидима твердь – і раптово пропала. Він почав падати у невидиму, безмежну пустоту. Спочатку повільно. Потім все швидше і швидше. Нарешті він почув свій крик – істеричний, наповнений невимовним жахом…

Темну стіну прорвало сліпуче світло. Саме прорвало, йшли криві тріщини, які шматували темряву на еластичні клапті. Коли дірка стала достатньо великою, у ній з’явилось таке знайоме і вже рідне обличчя Відуна.

Іване! Іване, чуєш мене?

Розділ 5

Спокійна розмова з крапками над «і»

Свідомість приходила до нього поштовхами. Неначе він то випірнав над тягучими, темними хвилями, то знову у них поринав. Перші фізіологічні відчуття – страшний головний біль і спрага. Відкрити очі. Біль у голові підсилився. Більше – жодних результатів. Спробував поворухнути руками і ногами. Не відчув ні рук, ні ніг. У душі було холодно і темно, не виникало жодних емоцій. На них просто не було сил.

Іване, з тобою все добре. Ми вирвали тебе з полону. Тепер ти у безпеці.

Відун. Слава Богу! Це він витягнув його з темряви. Та чи до життя? Несподівано виник страх, що все це – новий напад галюцинацій чи видінь…

Він відчув, як у його руку встромили щось гостре. Спробував вирватись, забувши, що не може рухатись… Спочатку угамувався головний біль. Знову зробилось спокійно і легко. Вперше за довгий час свого життя Іван Столяр не втратив свідомості і не впав у страшну яму ілюзій. Він міцно спав.

*

Він знову пройшов через темну кімнату – і згадав її зі своєї кошмарної ілюзії. Тільки цього разу у нього склалось враження, ніби він був у цьому приміщенні значно менше часу.

І ця кімната була вже в зовсім іншому місці. Це він зрозумів уже після відновлення здоров’я, коли Івана перевели у звичайну лікарняну одиночну палату з приглушеним світлом для адаптації очей.

Він був не під, а над землею. Не високо, десь на рівні другого поверху. Через засунуті жалюзі пробивались яскраві промені літнього сонця. Іван з подивом відзначив – за характером світла у кімнаті він миттю визначив не лише те, що сонце літнє. Він знав час дня і приблизну температуру повітря. «Дурня якась!» Але внутрішня впевненість у нових відкриттях чомусь зовсім з Іваном не згодилась.

Ще три дні йому забороняли робити будь-що – дозволяли лише їсти і спати. Коли його очі звикли до світла, розсунули жалюзі, дозволили читати, ранками проводили коротеньку зарядку.

В один із подальших днів мовчазна медсестра, яка доглядала за Іваном, занесла і поклала на стілець біля дверей джинси, легку футболку – і тихо вийшла. Так вже колись було. І як і тоді, першого разу, він сприйняв цю зміну, як каталізатор дії. Одягнувся і вийшов у коридор.

Сумнівів у напряму подальшого руху не було – справа було відчинене для провітрювання вікно. Іван саркастично посміхнувся і повернув ліворуч. Крокуючи довгим коридором, він згадував. Чи так само було першого разу? На цьому місці спогади були, немов пазл з порожніми ділянками. Він міг бачити усю картину, але не вловлював деталей. Іван не пам’ятав, чим того разу завершився вихід з палати. У пам’яті спливала лише невеличка кімната з чайним столиком і трьома глибокими кріслами. І була якась розмова. Дуже дивна, фантастична, яка викликала у ньому незвичні хвилювання. Був скептичний Відун і ще якийсь чоловік. Але про що була розмова? Як звали другого співбесідника? На цьому місці знову була біля пляма.

Він не здивувався, коли з довгого, з двома поворотами направо коридора, він вийшов до кімнати зі столиком і трьома кріслами. Стіл був більшим, крісла меншими – але атмосфера таємничості і тривоги у приміщенні була та сама. Та не ті самі учасники. У одному з крісел обличчям до дверей сидів Відун. Інші два місця були порожні. Іван без запрошення пройшов і сів напроти свого побратима.

Маєш непоганий вигляд. Цього разу оклигав утричі швидше і без видимих побічних ефектів. Наші цілителі говорять, що в тобі відбулись незворотні зміни. Ти про них знаєш, відчуваєш їх?

Іван згадав про впевненість у інформації, яку принесло одне лиш сонячне світло. Та треба було ще перевірити свої здогадки. І схоже, що Відун вже зробив правильні висновки навіть з короткої мовчанки, яка запала між ними.

Значить щось таки ти вже відчув. Це добре – буде ще простіше все пояснювати далі. Ти вже на власній шкурі відчув другу частину того, про що ми зі Святославом намагались говорити тобі.

Від цього спокійного голосу, від імені «Святослав» у мозку Івана магічним чином сплив уламок пам’яті, заповнив білу пляму його спогадів. Дивні чудовиська еманати… Емоційно закріпачене людство… Невидиме протистояння із агресорами… Та цього разу Іван реагував значно спокійніше і зваженіше. Щось у ньому змінилось після довгого полону і тортур. Він вже не мав тієї енергійності, готовий був зі смиренням приймати будь-які, найнеймовірніші аргументи. Та схоже Відунові ця латента поза, «відсутній» погляд Столяра, зовсім не сподобались.

Ідіот, прости Джерело! Який же ти бовдур! Це ж треба було – щоб не зуміти почути і зрозуміти! Щоб пройти через немислимі тортури! Не можна було одразу залишитись і все розставити по своїм місцям?! Я цього не розумію просто…У кожного свій шлях, дорогий Борею. Часом, щоб всотати у свою душу нові знання, треба до крові вимести цю душу.

Іван навіть не обертався. Якісь нові знання, інтуїтивні, надприродні, однозначно розповіли йому, чий пролунав голос, хто ще не зайшов у кімнату і стоїть на порозі. І Столяр зовсім не здивувався, коли через кілька секунд повз нього пройшов і сів поряд Відуна Святослав. Він все так же спокійно посміхався, все таким же контрастом зі звичайною сорочкою і брюками був шкіряний ремінець навколо голови. Але Іванові ця зовнішність вже не здавалась ідіотською. Навпаки – у його душі виникла тепла хвиля енергії, неначе він зустрів давнього, доброго друга, з яким пройшов Крим, Рим і мідні труби. Святослав проникливо глянув йому в очі.

Бачу, життя трохи поламало вас, але зробило терпимішим до світу навколо. Плюс моральні муки додали вам деяких зручних властивостей. Вибачте мені ці фігуральні описи, але така вже тяжка реальність.

Він трохи помовчав, вивчаючи реакцію Івана на сказані слова. Схвально кивнув.

Тож мені здається, ми можемо продовжити незавершену розмову. Отже, ми перервали нашу тему на тому, що…

І цього разу Іван чомусь одразу повірив. І в еманатів, і у війну. І в існування Світлого Ковена, вчення якого формувалось кілька тисяч років з досвіду відчайдушних борців за волю людства. Все це Святослав розповідав Іванові спокійним, відстороненим голосом.

У багатьох кінцях світу існують свої бойові підрозділи Ковена, традиційні для місцевих народностей. Думаю, скоро ви зможете докладніше з ними познайомитись. На цей момент вам достатньо знати, що у нашому регіоні боротьби бійці Ковена діляться на дві категорії – витязі і волхви. Це давні назви каст, які існували на Русі у дохристиянський період. Витязі володіють унікальними прийомами бою, заснованими на так званих проявах Нави – світу мертвих. Прийоми допомагають формувати енергію у один потік, який у легкій концентрації знищує еманатів, у сильній – може порушувати фізичну структуру тіла людини. Говорячи простіше – убивати. Також нава-прийоми допомагають бійцям нетривалий час стискати часово-просторову матерію, і так швидко переміщатись на короткі дистанції. Людина, яку ти знаєш за армійським позивним «Відун», є одним з найсильніших наших витязів, який всередині Ковена відомий під ім’ям Борей.

Святослав замовк, окидаючи зацікавленим поглядом Івана, який увесь час уважно слухав.

Зізнаюсь – ваша теперішня увага мене лякає більше, ніж попередня затятість. У вас немає до мене жодного запитання?

Іван ніби стрепенувся від сну. Його знову заколисала розмірена розповідь, яка, щоправда, зовсім не притуплювала увагу. Кожне слово лягло на своє місце у його голові. Колишній розвідник кілька секунд подумав.

Запитань у мене, як і було б природньо у цій ситуації, більше, ніж отриманих фактів. І чим далі – їх більше. Та, мабуть, на найголовніше з них я все ж хотів би отримати відповідь негайно. Я вже одного разу його ставив. Навіщо ви мені це все розповідаєте? Чим я для вас такий цікавий?

І знову, як безмежно багато днів тому, Святослав і Відун перезирнулись. Цього разу без роздратування. Схоже, Святослав якось дав дозвіл соратнику говорити.

Ми хотіли, щоб ти приєднався до Світлого Ковена. Наші спостерігачі «вели» тебе уже понад два десятки років. У один голос вони говорять – по своїм поведінковим характеристикам ти маєш великий світлий потенціал. Це підтвердили досліди, які на тобі ставили вороги. У результаті знущань, тортур та експериментів, твоя свідомість не втратила світлої складової, закрилась пеленою несвідомого, щоб ти не зміг зачерствіти і озлобитись. Біоритми твого тіла паралельно змінювались, захищаючи природню оболонку. Усі ці властивості – значний дар Великого Джерела, який воно заклало у тобі до того часу, коли надзвичайні сили тобі знадобляться.Чекайте. Ви хочете сказати, що вміння, які б вони там не були, які я сьогодні маю, не мають більшість людей на планеті?Я тобі скажу більше – жоден волхв чи витязь, жоден інший учасник Ковена Світла, наскільки я знаю, не володіє твоїми талантами і їхні тіла не мають твоїх надзвичайних можливостей.Звичайно, їх же не піддавали таким тортурам...Ти думаєш – за три тисячоліття боротьби до бійців Світлого Ковена ворог застосовував лише побиття чи випробування холодом?

Відун-Борей втрутився у розмову несподівано, нетерпляче вимовляючи слова. Святослав з осудом поглянув на витязя.

При всій його силі у Борея деколи не вистачає витримки та дипломатії. Та це нічого. Все одно у світі дуже мало рівних йому бійців.

На цих словах Святослав чомусь скрушно зітхнув і запанувала тягуча тиша. Іван насмілився порушити її першим.

Ви говорили, що хочете моєї участі у Ковені… І ще не розповіли про волхвів…

Святослав підняв погляд на Івана, ще раз посміхнувся – і неначе скрушні роздуми разом злетіли з його чола.

Ти одразу повинен зрозуміти – у нашому ордені немає жодної ієрархії підпорядкування. Обидві касти воїнів – і витязі, і волхви – абсолютно рівні у правах, у представлені в Ковені, хоч і різняться енергетичним потенціалом. Пройшовши визначений шлях розвитку, деякі витязі сягають нового рівня контролю енергетичних потоків Всесвіту. Вони вміють органічно поєднувати так звані прояви Яви, Прави і Нави, оволоділи мистецтвом тримати це сплетіння під контролем, концентрувати потужний енергетичний заряд. Волхви – сильні цілителі, потоки Прави дають можливість їхнім інтелектам проводити значну аналітичну роботу. Тому якщо витязі – сильні руки організації, то волхви – її мудра голова.Ви – волхв?

Святослав посміхнувся цьому запитанню, поставленому дитячим тоном захоплення і недовіри.

Ви оцінили правильно. Я – волхв. Разом з Бореєм ми координуємо бойові операції проти еманатів в Україні, Білорусі, Польщі та Росії.

У словах – немає навіть натяку на самолюбування чи гордощі. Скоріше відтінок втоми, який Іван уже не вперше більше відчував, ніж чув у словах волхва. Знову запала мовчанка, яку знову порушив Столяр.

Ну що ж… Ситуація більш-менш зрозуміла. І ті чудовиська у головах людей теж. Очевидно, що останній раз я побував у полоні еманатів. Але чого ж вони від мене хотіли? І найголовніше – як же ви мене виручили?

Відун-Борей кинув застережливий погляд на Святослава. Волхв залишався спокійним, і навіть бровою не повів на загадкове занепокоєння витязя.

Завдань у наших супротивників, очевидно, було декілька. Найперше – вони хотіли з’ясувати вашу істинну цінність, підозрюючи, що чота витязів Світла на чолі з самим Бореєм не будуть ризикувати заради пішака. Коли еманати побачили потенціал вашої біологічної оболонки, вони спробували використати її на свою користь – побажали розбудити у вашій свідомості і пам’яті максимальний потік негативної енергії і на його тлі спробувати підселити вам сильного еманата.Їм не вдалося?...Вдалося частково. Ваша свідомість була уже на межі зламу. Сильними наркотиками вам викликали яскраві галюцинації, які мали відкрити спостерігачам дорогі для вас психоемоційні символи. Через них уже легко було б взяти під контроль вашу свідомість, щоб постійно викликати у ній негативні сплески енергії. Під час операції звільнення Борею довелось провести тривалий комплекс псі-масажу вашої свідомості, щоб вона не втонула у вирі гірких переживань. Нам дуже пощастило. Один з кур’єрів еманатів, якого ми перехопили, чув про приблизне розташування таємної лабораторії і про строго засекреченого об’єкта експериментів. Сам центр охоронявся відносно слабо, сильних бійців майже не було, а які були, знищені першим же наступальним ударом волхвів. Так ви опинились тут. І ми готові…

Земля під ногами Івана задвигтіла. Зі стелі посипались чималі шматки штукатурки, замигтіло світло. Сильний біль блискавкою проскочив у голові. Коли Столяр через мить зміг відкрити затуманені слізьми очі, його вразила картина. Кімната двигтіла так, неначе збиралась розвалитись по цеглині. Приміщення заповнив сморід згорілої електропроводки. І над цим всім хаосом Борей і Святослав спокійно сиділи у кріслах. Волхв навіть взяв зі столу стакан води і відпив невеликий ковток. Потім він встав і підійшов до Івана, який з перших секунд катаклізму зірвався на ноги.

Немає нічого надзвичайного. Це друга, паралельна до першої, мета, заради якої вас, Іване, взяли у полон. Якщо вас не вдасться зламати для підселення еманата. Вас використали, як приманку для того, щоб виявити лігво витязя Борея. Ратям еманатів, які зараз напали на нас, пощастило – разом з витязем вони взяли ще одного координатора операцій Світлого Ковена.

Розділ 6

Через вогонь, біль і страх

У перші секунди світ перемішався. Іван не розумів, куди спокійним, але швидким кроком веде його Святослав. Переходи, повороти, спуски і підйоми. Назустріч їм, у бік вибухів, бігли чоловіки і жінки, усі, як один – коротко стрижені. І всі, як один, – зі світлими і добрими душами. Це Іван чомусь відчував гостро. А ще відчував біль. Відчував, що більшість цих воїнів сьогодні загинуть. І йому було їх дуже шкода.

Через кілька сот метрів коридор вивів у велике приміщення, освітлене під стелею лампами денного світла. У ангарі рядком стояли автомобілі-позашляховики. Водії вже сиділи на своїх місцях, двигуни тихо гуділи. Святослав підійшов до найближчого авто, прочинив задні двері.

Сідайте. У нас зовсім небагато часу.

Іван уже ні в чому не сумнівався. Він зробив свій вибір і одним стрибком опинився на задньому сидінні позашляховика. На його подив Святослав вже сидів спереду так, неначе був там уже як мінімум кілька годин і втомився чекати Івана.

Важкий автомобіль рвонув з місця, надзвичайно стрімко набираючи швидкість. І вже через мить Іван побачив – величезне приміщення закінчується нічим. Тобто попереду була монолітна, бетонна стіна. Здавалося б, автомобіль ще збільшив швидкість. Іван поглянув на Святослава. Волхв був абсолютно спокійним, дивився уперед, цілком заглиблений у власні думки. Водій також холоднокровно тиснув газ, не звертаючи ні на сантиметр вбік.

Столяр знову перевів очі на стіну. Сіра, з патьоками вологи. Жодної тріщини, не те що хоч якийсь натяк на ворота. «Значить, електронні, ще й сенсорні. Хитро. І зроблено майстерно – на стіні ні сліду». Та серце не заспокоювалось, продовжувало нарощувати темп ударів, як нестримно нісся уперед величезний позашляховик. Ніякого сенсору! До стіни залишилась якась пара метрів – а на ній жодної тріщини! Іван з перекошеним обличчям і похололим серцем уперся у крісло водія руками і ногами. «Треба було б пристебнутись…» Думка проскочила у голові за пів миті до того, як автомобіль на шаленій швидкості влетів у бетонну стіну…

…і продовжив рух по асфальтній дорозі при яскравих зблисках сонця. Іван блимав очима, уривчасто і важко дихаючи. Несподівано його погляд зустрівся з поглядом Святослава. Волхв лиш мить дивився через плече на свого пасажира, потім підбадьорююче посміхнувся.

Вибачте. Забув попередити, бо для нас це справа звична. Ніякої стіни не було. Звичайне пси-навіювання за допомогою нава-енергетики. Від ворогів не сховає, але від випадкової уваги цікавих – цілком.

Пояснення лише доповнило перелік і без того вражаючих подій. Іван і далі б переживав своє моральне потрясіння, якби цього ж таки моменту їх не наздогнав ще один удар. Для його свідомості він був сильнішим попереднього, аж замакітрилось у голові, хоч земля більше не двигтіла і не було чути звуків вибухів. Схоже, Святослав і водій авто переживали приблизно те саме – постать волхва на передньому сидінні закам’яніла, руки керманича побілі на «баранці», і він тихо застогнав крізь зуби.

Атака припинилась так само несподівано, як і налетіла. Іван ще тривалий час глибоко дихав, заплющившись, намагаючись прогнати криваву пелену перед очима. Коли туман у свідомості розсіявся, Столяр спробував оцінити місце, яким, не скидаючи швидкості, мчало авто. Було важкувато. Вони рухались явно околицями чималого міста. Обабіч пролітали химерні руїни зруйнованих підприємств, понівечені високовольтні лінії. Попереду була пустка – дорога вела у поле. Та по-справжньому захопливе видовище Івана чекало тоді, коли він обернувся на сидінні і поглянув у затоноване заднє вікно.

У місті за його спиною палахкотів бій. Не звичний уже для нього бій на вулицях, з перестрілками, вибухами артилерійських снарядів, авіанальотами. У повітрі постійно майоріла дивна райдуга, яка невпинно міняла форму і переливалась сполохами енергетичних розрядів. Час від часу її по довгій пологій дузі згори розривав тонкий клинок неприроднього темного світла, який летів до землі. Назустріч йому піднімалась прозора димчата парасолька, об яку темний протуберанець розбивався на міріади вогняних іскор. Видовище було неймовірно вражаюче своєю масштабністю!

Іван, ошелешений, повернув голову назад у салон авто – і знову зустрівся поглядами зі Святославом.

Захоплююче видовище. Давненько вже еманати не організовували на нас атаку такого масштабу. Наші молодці, відбиваються.

Останні слова Святослав вимовив з відчутним болем у голосі. Іванові раптово стало соромно. Десь там, за спиною, вчергове на його очах бореться зі страшним і підступним ворогом його друг Відун, якого він тепер уже називає Бореєм. Неначе знав його багато-багато століть під цим гордим ім’ям. А він, Іван, у цей час тікає! Знову тікає, показуючи ворогові спину!

Захотілось вискочити з машини, не думаючи про швидкість, перекотитись «бочкою», як вчив їх гасити швидкість загиблий Аристократ… І що далі? Як зарадити у цій надзвичайній битві, про яку він дізнався, у яку він почав вірити тільки сьогодні?

Ніяк. Ти не готовий битись.

Спокійний голос Святослава вирвав його з відчайдушних роздумів. Іван підняв понурену голову – і побачив у очах волхва співчуття і розуміння. Він немов би відчував емоції Столяра, читав його думки. Перехилився з переднього сидіння углиб салону.

Твоє завдання – вижити. Вижити – і навчитись. Щоб не була марною їхня загибель. Щоб не була марною жертва твого друга Борея.

*

Він вже третій тиждень не міг виспатись. Не допомагали пси-масажі свідомості, заспокійливі препарати і напружені тренування. Точніше, вони допомагали, але лише спочатку. Засинав він швидко і легко, немов провалювався у чисту і теплу воду. І наче перший період сну проходив тихо. А потім зринало одне і те ж жахіття.

Величезний чорний спрут, з байдужими скляними очима, повільно підповзав до людського тіла. Іван бачив – це зв’язаний пручається його друг Відун. Намагається відбиватись від простягнутих до нього гидких, масних щупалець. Та їх не зупинити, воні обплітають беззахисну жертву, тягнуть до величезної, темної, слинявої пащі…

І в цей момент біле тіло повертається – Іван бачить, що у жертви уже обличчя Марини: очі у сльозах, губи розтулені у німому крикові жаху… Він намагається бігти, розлючено кричить, його нутрощі розриває кошмарний жахливий біль… І він прокидається… Сон тікає…

І все знову повторюється. Виснажливі тренування методів нава-бою. Навчання концентрації і мобілізації внутрішньої енергії. Увечері – пси-масаж, гіркий лікувальний чай, контрастний душ. Легке засинання. І той самий жахливий сон.

Святослав говорив, що має пройти якийсь час, поки моральне потрясіння останнього періоду притупиться у свідомості. Що потрібно далі тренуватись, вдосконалювати навики пси-контролю. Та другий наставник Івана був іншої думки.

Волхва звали Борис. І схоже, що він одразу зненавидів нового кандидата у витязі. Він керував тренуваннями Івана з нава-бою. І в перші ж хвилини Іван відчув – ніяке це не навчання, і не тренування. Це просте, банальне побиття.

Наставництво було індивідуальним – з кожним новачком працював окремий вчитель. Це дозволяло в досить короткий термін підготувати авторитетного бійця, який полірував свої навики далі у вже об’єднаних групах у загальних тренуваннях і спарингах. Та спілкуючись за сніданками і вечерями з іншими кандидатами у витязі, Іван зрозумів – нікого з них не ганяють, як його. Перший тиждень інші кадети проводили у вивченні нава-сутності, у пошуках всередині себе енергетичних зв’язків із загадковим праслов’янським світом мертвих…

Його ж «навчання» вже два тижні поспіль відбувались за одним сценарієм. До тренувального залу швидким кроком входив Борис у темно-синьому широкому костюмі, на зразок кімоно, але з тоншого полотна, із сорочкою з вільним коміром замість халата з поясом. Холодним голосом він кидав спочатку «концентруйся», через хвилину «захищайся». І починалось тотальне побиття.

Від поразки у перші ж секунди Івана рятувала підготовка розвідника і набуті віднедавна властивості тіла. Але бракувало сили духу. Кілька хвилин йому вдавалось рятуватись від атак Бориса, який, використовуючи нава-енергію, несподівано з’являвся то зі спини, то з флангів у зоні враження. Волхв неначе знущався з кандидата, даючи йому пів секунди для втечі. Та дуже скоро припиняв ці ганебні вихляння різким ударом чи підніжкою – і навчання верталось до «старту». Знову холодні «концентруйся» і «захищайся», біганина по залу – і спітніле, знесилене тіло учня на татамі. Іван злостився, намагався міняти тактику, кидався стрімголов у безнадійні атаки, пробував перехопити меткого ворога – але це було все одно, що бити кулаками вітра у полі.

Щоправда…Одного разу йому все ж дещо вдалося.

Іван добре пам’ятав черговий болючий удару Бориса йому у сонячне сплетіння. Випад був настільки стрімким, що Столяр навіть не побачив караючої руки, а просто відчув біль, який скрутив його у один вузол. Разом з цим у свідомості вибухнула лють…

Світ змінив своє світло і свої контури. Іван одразу упізнав дивний стан, у якому він побував уже двічі, у якому бачив темних паразитів-еманатів. І в цьому світлі Борис також рухався швидко і злагоджено – але його дії все ж можна було простежити. Вони продовжили бій - й Іванові навіть двічі вдалося перехопити атаки волхва і контратакувати. Удари у відповідь, правда, пішли «по молоко», але у очах супротивника Столяр помітив іскорки здивування. Чи то йому тільки здалося? Бо в наступну мить світ навколо нього знову став звичним – і Борис стрімким кидком через плече завершив двобій.

Скільки після того Іван не намагався вичавити з себе такий бажаний ефект «гострого світла», як він про себе його називав – він лише даремно пітнів, розпорошував увагу і втрачав дорогоцінні миті підготовки до атак супротивника.

Минали години. І коли Іван, після чергового кидка чи удару, вже не міг піднятись на рівні ноги, Борис презирливо оглядав його, знімав з тіла майже суху сорочку і кидав уже з порогу тренувальної кімнати: «Погано. Дуже погано, кандидате. Сподіваюсь завтра ти будеш уважнішим».

Як стати уважнішим? Над цим питанням Іван думав постійно. Воно заважало йому на заняттях з концентрації і мобілізації.

То було також специфічне навчання, яке допомагало майбутнім витязям використовувати внутрішні ресурси тіла для лікування ран і захворювань, для виведення отрут і токсинів, і навіть дозволяло більше часу тілу обходитись без повітря. Та досягнути такого стану було не просто – це вам не у «позі лотоса» сидіти. До того ж він був необхідний у дуже короткий час – ворог не буде чекати, поки ти «залижеш» свої рани, і не дасть балон з киснем під водою, щоб ти встиг налаштуватись. До всього навчання вела мила і чарівна волхвиня Богдана, з чудовою фігурою, яку ще більше підкреслював тісний тренувальний костюм. Цей фактор робив момент концентрації і мобілізації внутрішніх резервів практично недосяжним.

Та Іванові і без цього відволікаючого фактору було досить власних проблем. Він демонстрував чудові результати виживання за рахунок нових якостей, які його тіло отримало після пережитих тортур – і більше часу міг приділити нава-боєві. Та навіть додаткові тренування нічого не давали. Уже новобранці, які прийшли у орден значно пізніше Івана переходили до групових занять, а Іван все вислуховував традиційне «Погано. Дуже погано, кандидате. Сподіваюсь завтра ти будеш уважнішим» – і плентався обмивати побите тіло, знемагаючи під тиском відчаю.

Саме відчай штовхнув його на необдуманий крок. Простуючи на заняття з концентрації, сушачи голову над своєю «нава-бідою», Іван помітив у коридорі Святослава. Його неначе щось підбило – і він навіть не зчувся, як наздогнав волхва. Кілька хвилин Святослав слухай його уривисті, немов дитячі, нарікання і пояснення, потім лагідно, але рішуче перервав цей схвильований потік.

Вибач, але у цій ситуації я нічого не можу зробити. Навіть мудрецям Верховного Кола Ковена Світла заборонено втручатись у навчальний процес наставника-нава з його учнем. Спробуй поговорити з учителем – це все, що я можу тобі порадити.

Іван ледь тамував своє роздратування. «Поговорити… Дякую за пораду, великий мудрагелю! Неначе я сам не намагався це зробити у перший тиждень навчання». І пам’ятаючи холодне обличчя Бориса, і його коротку відповідь на пропозиції Івана обговорити, пояснити, допомогти. «Концентруйся» – і так далі, за текстом. Знову говорити? Можна спробувати, звичайно… гірше не буде…

Але могло бути і гірше. Іван про це дізнався на наступному ж тренуванні. Тепер Борис не давав йому жодного шансу. Практично увесь час тренування Іван пролежав на татамі, хапаючи повітря пересохлим ротом, немов величезна безпорадна риба. А в кінці тренування Борис трохи змінив ритуал – тепер його слова звучали не просто холодно – в них було гостре презирство.

Погано. Дуже погано, кандидате. Сподіваюсь ти приділиш більше часу тренуванням, а не істеричним плаканням стороннім людям.

Він якось дізнався про розмову зі Святославом! Та було немислимо, щоб волхв сам доніс на нього. То як же він довідався?!

«Дурню, чи це зараз важливо. Сказаного вже не повернеш. Є лише один вихід – знайти якийсь вихід і прорвати це коло». Іван злостився, заспокоювався методами пси-масажу, намагався аналізувати дії і поведінку Бориса. Але не бачив виходу. А тут ще і ці постійні недосипання через кошмари…

Того вечора, лежачи у вузькому ліжку у своїй невеликій кімнатці, Іван вирішив – завтра битиметься з Борисом до останнього подиху. Змучений і виснажений, у глибокому відчаї, він просто не бачив подальшого смислу у такому існуванні. І тоді навіть подумати не міг, що вихід з його неможливої проблеми криється зовсім не у роздумах чи самоаналізі.

*

Ви спокійні… Ви дихаєте глибоко… В районі сонячного сплетіння у вас зароджується тепло…

Вперше за увесь період у центрі підготовки витязів Іван спробував повноцінну концентрацію і мобілізацію внутрішньої енергії. Нарешті він чесно зізнався собі, що зовсім не вміє цього робити. Щоправда, волхвиню Богдану це, схоже, абсолютно не здивувало і не спантеличило. На несміливі, немов у підлітка, виправдання Івана, вона лише загадково посміхнулась і порекомендувала почати підготовку спочатку.

І от тепер він сидів у залі для медитацій і пробував внутрішньо налаштуватись разом з десятком новачків. Та постійні енергетичні сплески всередині не давали «полишити усе марне і бренне», як не раз спокійним, співучим голосом говорила Богдана.

Основа для повної концентрації – це відсутність будь-яких думок і переживань. Але як цього досягти? Вже неодноразово Іван, неначе сягав повного розслаблення і заглиблення у себе – і тут у голові виникала думка… «А я зараз реально нічого не думаю?» І все доводилось починати спочатку…

Тригодинне тренування вже добігало кінця, більшість навіть початківців у промислі медитації досягли перших етапів заглиблення – а Іван лиш більше дратувався від власної безпорадності. Врешті він глибоко зітхнув – і полишив усі спроби осягнути це неможливе завдання. Від спопеляючого внутрішнього роздратування і напруження Іван просто не міг сконцентруватись.

Він відчув тепло руки у себе на потилиці.

Зараз усі підуть – ти залишишся на якусь мить. Тобі необхідна допомога.

Іван не одразу збагнув, що говорила Богдана. Завжди дзвінкий і виразний голос цього разу звучав дещо хрипко і глухо. Чомусь навіть від одного його тембру у Столяра закалатало серце, а роздратування якось одразу вляглося, у животі виник теплий і приємний вир.

Таке Іван відчував уперше за кілька років. Щось подібне з ним востаннє було, коли Марина, далека, як на початку нашої ери, обіймала його. Симпатія чи просто хіть? Столяр мимоволі згадав, що усі ці довгі роки у нього не було інтиму з жінками. В’язниця, «учебка», війна, вже більше двох місяців підготовки витязів – увесь цей час постійно буяло життя, жорстке, але динамічне, у якому просто не було місця для душевності. І от тепер, коли він поринув у непереборну кризу, зіштовхнувся з перешкодою, яку не міг подолати, йому стало неймовірно самотньо. Так самотньо, як ще ніколи не було ні перед лицем постійної загрози смерті, ні тоді, коли його всі покинули у суді.

«Ні! Це усього лише секундна слабкість!»

Іван спробував відігнати від себе думки про такі принадні форми Богдани. Надто, що вона була волхвинею, наставницею, особою недосяжною, яка духовно стояла на рівні найсильніших бійців у світі.

Саме тому невдалий витязь дочекався кінця медитації загальної групи, рішуче встав і вирушив до своєї келії, збиратись на «побачення» з Борисом. Зайшов до кімнатки, згріб до полотняної сумки тренувального халата і штани, зняв з себе білу льняну сорочку…

У двері тихенько постукали. Іван навіть не здивувався, коли побачив на порозі Богдану. «Вона ж сказала, що мені потрібна допомога… Видно, прийшла допомагати…» Думки були спокійні, навіть якісь кволі, текли у голові неквапливо і заспокоювали. Богдана дивилася спокійним поглядом йому прямо у вічі.

Я попросила тебе залишитись. Ти не послухався. Але я знаю, що тобі необхідна допомога. Ти ніяк не можеш осягнути спосіб протистояти Борисові у двобої. І це через те, що ти не розумієш головного – твій волхв-наставник використовує для перемоги спеціальний стан-транс. Ми його називаємо «духовним шалом».

Голос звучав тихо, але Іван дивним чином не пропустив жодного слова, вони всі, здавалося б, потрапляли прямо на білі сторінки його свідомості. Він і не очуняв, як Богдана минула його на порозі, пройшла до кімнати і сіла на єдиний дерев’яний стілець біля невеликого столу. Столяр, немов примара, пройшов і сів на свою лежанку. Волхвиня блиснула на нього темними очима.

«Духовний шал» – це спеціальний стан, у якому витязь чи волхв, через миттєве заглиблення у себе, може максимально мобілізувати і використати резерви організму. У результаті задіюються усі можливості головного мозку, опорно-рухового апарату, м’язів.

Богдана уважно подивилась прямо у очі Іванові. Голос її став трохи гучнішим, кожне слово падало, неначе вилите з металу.

Та перш ніж ступити на стежку оволодіння технікою духовного шалу, тобі варто запам’ятати головне – для бійця довге перебування у стані цієї концентрації загрожує серйозним виснаженням життєвої енергії. Аж до повної фізичної смерті.

Іван здригнувся – від голосу Богдани повіяло холодом. Молода жінка чеканила слова, намагаючись влити в них якомога більше жорстокої реальності. Щоб вони запам’ятались раз і назавжди.

Якщо Борис використовував проти мене цю техніку – чому ж тоді він не пояснив мені її суть? Він же мій наставник.

Іван спробував зробити своє запитання якомога рівнішім, байдужішим, виключити емоції. Та у нього не вийшло. У словах бриніло роздратування і відчай. Богдана опустила очі і якось разом опала. Вона вже не була гордою волхвинею, яка лише мить тому повчала безталанного кандидата у витязі. Глибоке зітхання прозвучало з її вуст.

Борис – сильний і мужній боєць, який глибоко пізнав сутності Нави, Яви і Прави. Та на противагу талантів у пізнанні у ньому сидить чимала гординя. Саме вона вже більше тридцяти років не дає йому увійти у Вище Коло Ковена. І від того його характер стає дедалі гіршим.

Богдана замовкла. Здавалось, волхвиня поривається щось сказати, але як тільки слова готові були зірватись з її уст, як вона передумувала. Нарешті зважилась, підняла погляд, знову обпекла Івана світлом темних очей.

Окрім цього витязь Борей, якого ти знав під воєнним позивним Відун, був близьким другом Бориса. І він винить тебе у його загибелі. Вважає, що на твій порятунок покладено невиправдано багато зусиль і жертв. Усі твої надприродні здібності для нього – примарні переваги. І він прикладає всі зусилля для того, щоб вони стали такими ж і для інших членів братства. Але чому ж тоді мене призначили до нього учнем? Чому мене навчить людина, яка мене ненавидить?Я б не говорила про ненависть. Скоріше ти викликаєш у Борисі надмірне роздратування, він вважає, що з тобою не варто марудитись. Очевидно, він не буде тебе вчити навіть основам нава-контролю. На противагу у тебе є лише один шанс перемогти у цьому протистоянні – довести своєму наставнику свою здатність стати витязем.

Обурення просто підірвало душу Іванові.

Що за ідіотизм?! Я нікого не просив мене сюди тягти, нікого не змушував робити з мене якогось там витязя. Ви мене самі знайшли, кілька разів викрадали! Через вас мене катували, я мало не втратив глузд! І тепер ви говорите мені, що я ще повинен щось доводити якомусь ненормальному з комплексом Наполеона?

Несподівано тирада Столяра захлинулась – погляд Богдани просто спопеляв його. Було у тому погляді все найнеприємніше – і зневага, і неприязнь, і розчарування. Цього разу холоду у її голосі могли позаздрити арктичні льодовики.

Ти помиляєшся. Ти нічого нікому не повинен доводити. Більше того – ти вільний піти звідси будь-якої миті. Вийдеш з кімнати, до кінця коридору ліворуч. Там будуть двері, біля них за бар’єром – волхв. Це все мішура, для зайве цікавих. Пройдеш у двері, дійдеш до кінця коридору – так чекатиме вагонетка. Вона довезе тебе у занехаяну шахту колектора посеред Києва. Правда, доведеться трохи почекати, поки настане ніч, бо кияни не дуже радо вітають вихідців з-під землі. Але для тебе то вже зовсім дрібниці, якщо згадати, скільки часу ми змусили тебе змарнувати, поклавши при цьому масу життів найкращих наших воїнів…

Богдана знову втупилась у кришку столу, за яким сиділа. Іванові стало соромно. Що його умовляють, як малу розбещену дитину. Що ця терпляча і гарна молода жінка марнує на нього свій час. Соромно за пам’ять полеглих витязів, які прикривали його зі Святославом втечу.

Та сором соромом, але як вийти з цієї скрутної і незручної ситуації, в яку сам себе загнав? Цього Іван не знав. Йому не вистачало сміливості, щоб підняти очі на ображену Богдану. Він картав себе останніми словами за дурість і дратівливість.

Раптом таке знайоме тепло руки знову опекло його потилицю, змусивши приємні енергетичні струмені пройтися всім тілом. Іван несміливо підняв очі – і втонув у темному вирі погляду Богдани.

Тобі важко, ти втомився і спантеличений. Та я тут, щоб тобі допомогти…

Зовсім інший голос. Він знищує усі сумніви і страхи. За таким голосом чоловіки йдуть на край світу, здійснюють відчайдушні подвиги, важачи життям і не цінуючи його. І від цього голосу Іван відчув, що тепер може все і ніхто йому не страшний. Це була не пристрасть, запаморочлива і дика, з якої у нього все почалося з Мариною. Не лісова пожежа, яка одночасно і давала тепло, і спалювала. Скоріше це був лагідний поцілунок сонячного дня, який зігріває і підбадьорює.

Іван відчув на своїх вустах її солодкий подих, інстинктивно обійняв і притиснув до себе тепле і гнучке молоде тіло…

До тренування з Борисом залишалось трохи менше двох годин.

*

Він йшов напівтемним коридором. У розслабленій свідомості ситуація малювалась максимально прозорою і ясною. Тепер він добре розумів свої сильні і слабкі сторони, не покладався виключно на бойові навики і вміння, дав собі слово більше довіряти інтуїції.

Вже після нестримного і пристрасного кохання, яке, проте, подіяло на Івана заспокійливо, Богдана тихенько навчала його. Він пам’ятав кожне сказане нею слово, які вона, вряди-годи підкріплювала солодкими поцілунками.

Основа техніки «духовного шалу» – миттєва концентрація на сильних емоціях. Кілька разів ти вже неконтрольовано входив у цей стан, розумієш його сутність. Тепер тобі залишилось лише оволодіти цим вмінням свідомо і контрольовано. Для цього потрібно максимально яскраво відчути якусь емоцію, сконцентруватись на ній. Темні воїни, які практикують нава-концентрації, викликають у собі негативні емоції. Витязі ж і волхви намагаються користуватись переважно позитивними переживаннями. На перший погляд методика не має великого значення, якщо досягнутий результат. Але на практиці волхвами доведено, що у стані духовного шалу від негативних емоцій бійці Світлого Ковена набагато гірше відкривають свої можливості, а деякі з їхніх талантів взагалі залишаються «спати». Саме для цього Святослав і попросив мене прийти до тебе – для позитивних переживань, яких у твоєму житті було дуже небагато.

Легкий, немов літній вітерець, поцілунок у щоку. Іван лише міцніше обійняв її, хоч останні слова і внесли смуток у душу.

Так значить це Святослав тебе прислав? Значить, я тобі не подобаюсь, а це лише завдання? А як же принцип невтручання у відносини Наставника і учня?

Богдана лукаво посміхнулась, бісики затанцювали у її темних, бездонних очах.

Твоя ситуація – виключна і надзвичайно важлива. Від того, чи пройдеш ти посвячення, залежить дуже багато. Про це говорити не буду, докладніше все тобі пояснить Святослав. Якщо ти, звичайно, вирішиш свої проблеми з Борисом. Я зробила все для твого успіху, пояснила і теорію, і провела практичні заняття.

Ще одна лукава посмішка.

Та маю тобі сказати – для мене це не просто завдання, мій внесок у загальну справу… Тому і це не зовсім порушення Кодексу Братства у частині втручання у підготовку послушників-кандидатів у витязі.

Від цих слів Іванові було тепло на душі, і зараз, коли він повертав темним коридором до тренувального залу. Спокій і впевненість, яких він ніколи досі не відчував, заполонили його. Він радів з того, що у його житті з’явилась дійсно життєдайна приязність. Що заради цієї чудової людини можна і треба жити. Що заради неї хочеться перемагати, а не ховатись у тінь в очікуванні помилування. І він готовий був кинути виклик усьому світові, а не те що купці якихось недорозвинених паразитів. Чи навіть найсильнішому волхву Ковена.

Борис уже чекав його в залі, що було досить незвично. Поглянув на спокійного Івана, суворо насуплені брови злегка смикнулись у гримасі здивування – чи це Іванові лише здалося?

Як би там не було, та Борис швидко себе опанував. Мовчки підняв до грудей праву руку, вітаючи супротивника. Іван поклонився у відповідь. І Борис напав одразу, лиш встиг випрямитись з пози привітання.

Столяр був готовий. Усю дорогу до тренувального залу він підігрівав у собі хвилюючі емоції від близькості з Богданою, тримав у пам’яті смак її солодких губ, тепло її гнучкого і чудового тіла. Підтримував себе – але не давав відчуттям вкінець затопити свідомості, вийти з-під контролю. Двері мають бути зачинені доти, поки не треба буде до них увійти.

І тепер Іван, уже у привітальному поклоні перед боєм, звільнив свідомість від усіх сторонніх думок і дозволив їй наповнитись теплими, золотистими переживаннями.

Світ миттєво став гострішим і виразнішим. Іван побачив міцну постать Бориса, який метнувся у стрімкому випаді з ударом відкритими пальцями у сонячне сплетіння. Миттєво напружившись, Столяр зробив півкроку вліво, блискавично перехопив руку супротивника, підставив праву ногу, зробив напівповорот – і побачив, як волхв, вперше за всю історію їхніх спільних занять, лежить горілиць на полі бою.

Тріумфувати не було коли. Борис, не змигнути оком, зірвався на ноги. Уся його постать випромінювала спокій і зваженість. Лише очі поблискували здивуванням і вже зовсім трохи – роздратуванням.

Дивлюсь, мені все ж вдалося тебе дечому навчити. Ну що ж, це добре. Тепер не доведеться себе обмежувати і тебе щадити. «Погопакуємо» у повну силу.

І вже за кілька миттєвостей Іван зрозумів, що волх до цього часу дійсно з ним лише грався. Навіть бойовий шал у купі з навиками розвідника, бездоганні бойові вміння, заточені постійними загрозами смерті, надзвичайні характеристики тіла, пробуджені тортурами – усе це ледве дозволяло Столярові захищатись від швидких атак волхва.

Стиль бою Бориса був дивним, десь навіть смішним – та давав результати, від яких було зовсім не до сміху. Кілька разів Іван намагався контратакувати, переводити сутичку у партер – та незмінно натикався на порожнє місце, і змушений був знову переходити до оборони.

Тим часом бій тривав уже кілька десятків хвилин. Іван відчував, що видихається. До всього відчуття у духовному шалі стали досить дивними. Незрозуміла ейфорія все наполегливіше стукала до свідомості, під її впливом Іван вже тричі ледве не наскочив на хитрі атаки Бориса. «Якраз про це Богдана і попереджала». У пам’яті одразу виплили слова чарівної волхвині.

На першому етапі оволодіння духовним шалом не можна перебувати у ньому надто довго. У пасивному стані, для додаткової мобілізації і вивчення своїх можливостей – не більше двох годин. В бою – не більше 45 хвилин. Інакше стан духовного нава-занурення стане необоротним і зникне лише тоді, коли усі ресурси організму вичерпаються. Інакше говорячи – поки людина у бойовому шалі фізично не помре. Для тривалішого перебування у цій концентрації потрібні постійні тренування.

Сорок п’ять хвилин. Іван гостро відчував – щохвилини він наближається до критичної межі. Відступати не хотілося. Надто після того, як йому вдалося так майстерно протистояти віртуозові, яким дійсно був Борис. Як тут здатись і визнати, що ти новачок? Іван стиснув зуби і вирішив стояти до кінця – а там будь, що буде.

Тримаючи у пам’яті звабливий і теплий образ Богдани, Столяр зібрав волю у кулак і подвоїв зусилля. Несподівано підвищив темп і волхв. Ба більше – прийнявши спочатку швидкість Івана, його супротивник через кожен рух її лише збільшував. Іван з жахом виявив, що фізично не встигає блокувати навіть половини випадів волхва, і увесь двобій побудований на фіксуванні ударів у міліметрах від його тіла. У відчаї він зробив блок, пірнув під руку супротивника, піднявся у аперкоті і одразу провів удар з розвороту…

Він лежав на спині і дивився у сіру стелю тренувального залу. Його ніхто не контролював, не тримав у больовому захваті. «Бій завершено. Я знову програв». Думки принесли відчай разом із полегшенням. Він не здався, і волхвові вдалося серйозно «попотіти», щоб здобути перемогу.

Навіть сам не здогадуєшся, наскільки довелося «попотіти»…

Іван впізнав і не впізнав голос. Це явно були обертони Бориса. Але в цьому тембрі відчувалась втома і прихований смішок. Голос був теплим, без звичних металевих ноток і зверхності. У поле зору Івана проникла рука. Столяр зробив зусилля, ухопився за неї. Неймовірно сильний ривок – і він вже на ногах.

На суворому обличчі Бориса не змінилось практично нічого. Лише в очах блукав глибоко затаєний сум. І навіть вираз обличчя волхва, майстра бойових мистецтв, ніби висіченого з каменю, став м’якшим і добрішим.

Скажу чесно – здивував. Не тим, що зміг оволодіти шалом. Схоже, Богдана зуміла пробудити в тобі Силу. Здивував тим, що готовий був пожертвувати життям для перемоги. Досить по-дурному – оволодівши знанням, пустити його собі на смерть. Але з іншого боку – ти здатен… Може що і вийде, і жертва Борея не була марною…

Останні слова волхв кинув уже через плече. Їхній настрій набув стилю Бориса, холодного і зневажливого. Та факт залишався – майстер-волхв визнав здобутки Івана. І готовий був його вчити далі. Не знущатись, а саме вчити.

Столяр зі стогоном відкинувся на спину. Залишки духовного шалу випаровувались зі свідомості. Кожен м’яз на його тілі горів нестерпним вогнем. Ноги і руки трусились так, що він не міг на них звестись. Паморочилось у голові. Та у душі бушував вогонь тріумфу. Він зміг! Він переміг себе і досягнув!

І поряд з цим тепле відчуття все глибше проникало у його серце. Вдячність за підтримку і любов. Місця колишнім розпачу і безсиллю не було. Тепер він готовий був виконати те, заради чого пройшов такий важкий шлях.

Розділ 7

Та це був лише початок довгого шляху

Вже зовсім скоро Іван зрозумів, що зробив лише перші несміливі кроки до дійсно глибоких знань. Богдана між зустрічами вночі, а Борис – між тренуваннями вдень – розповідали істинну історію світу.

Столяр дізнався про тисячоліття боротьби і поразок людства у протистоянні зі своєю темною природою. Почув про численні ордени, секти, ложі та інші організації, які майстерно підроблялись під просвітителів, водночас насаджуючи вільному світу волю ворогів і окупантів.

Почув про інквізицію і перших християнських священників Русі, які однаково топили у крові знання про істинне Добро і Світло, заміняючи його поклонінням ідолам-іконам та підлабузництвом перед владою. Іван зрозумів – сама сутність влади, законів, правил вільним людям не потрібна. На стороні Світла, маючи добрі помисли, свідомість просто не допускає самої можливості сотворити зло. Вона радіє здатності вільно працювати, розвивати власні здібності і таланти.

І ще – таких людей практично неможливо контролювати. Більше того, під час спілкування зі «світлою» особистістю навіть у найгіршого злочинця відбуваються суттєві зміни світосприйняття. Звичайно, це у жодному випадку не було миттєвим «просвітленням», від якого хижак ставав вівцею. Але у процесі свого навчання Іван неодноразово на практиці спостерігав, як затяті ґвалтівники і убивці мінялись прямо на очах від спілкування з волхвами і волхвинями.

Людина від початку – досконале творіння Всесвіту. Ти навіть усвідомити не можеш, наскільки безмежні можливості тих, хто бореться за свободу людства на боці Світла.

Ці слова часто тихим і ніжним голосом говорила Богдана на порозі нового світанку, який заставав їх разом. Вони неначе узаконювали, робили священними їхній зв’язок, який ще не можна було назвати коханням повної міри, але він вже і не був звичайною плотською симпатією чоловіка і жінки.

У відповідь Іван обіймав таку жадану, таку дорогу для нього людину – і вони забувались у сні на кілька годин. Вони недосипали цілими ночами, вливали полум’яний вогонь сердець у свою любов – і не відчували втоми вдень. Їхні сутності сплітались від вдячності одне до одного, від вдячності за одне одного Всесвітові і Великому Джерелові.

Іван рухався у навчанні. Дуже скоро він призвичаївся до характеру Бориса – волхв продовжував бути небагатослівним, з вічно похмурим настроєм, який зовсім не залежав від успіхів чи невдач його нового учня. Від Богдани Іван дізнався трагічну історію війни волхва на боці Світла.

Свого часу він власними руками змушений був знищити дружину. Несподівано захоплена і контрольована старим і ненаситним еманатом, жінка, втративши глузд, убила своїх дітей – двох хлопчиків трьох і семи років, – витягла їхні закривавлені тіла у передпокій, і, вся обмазана їхньою кров’ю, з жахливою посмішкою демона, чекала на повернення чоловіка.

Саме неймовірні жах і лють пробудили в Борисові перший спалах духовного шалу, у якому він зміг перемогти одержиму дружину, та, не вміючи себе контролювати, вбив її. Від ув’язення Бориса врятувала втеча в ліси Київської Русі, де де його знайшли і прихистили волхви.

Як би сумно це не було, але абсолютна більшість витязів і волхвів приєднались до нас через тяжкі випробування і величезний біль. Такий невивчений парадокс – добро дуже часто творять ті, хто мало бачив його у своєму житті.

Іван добре пам’ятав, яким смутком повіяло від цих слів, які Богдана сказала майже пошепки. Йому захотілось в одну мить заховати її у себе, захистити від усього світу, від його жорстокості і ницості.

Яка історія привела до Ковена саму Богдану? Іван усіляко гнав від себе цю думку, вважаючи її недостойною того чарівного почуття, яке зароджувалось між ними. Захоче – сама розповість. А до того часу його цікавить лише вона теперішня – мудра, чарівна, світла і добра. Подруга, наставниця і соратниця. Його люба і мила дівчинка. Так само Іван не цікавився історіями Святослава і свого друга Борея-Відуна, якого у братстві вважали полеглим. Усім пізнанням потрібен був свій час.

Минуло півроку від їхньої справжньої зустрічі з Богданою, від видатного двобою з Борисом – і волхв-наставник рекомендував Івана до посвячення у витязі. Щоправда, посвяченням це назвати було важко. Просто на одне з тренувань до спортивної зали несподівано зайшли Святослав і Богдана. Волхв-наставник одразу припинив навчання, став поряд зі своїм учнем і застиг зі звичним байдужим виразом обличчя. Без пафосних слів і привітань Святослав коротко повідомив Івана про здобуття ним місця у братстві.

Ми сподіваємось на твій постійний розвиток і твою зростаючу мудрість.

Борис не сказав ні слова, мовчки потиснув Іванові руку – але у тому потискові було все, що один похмурий чоловік, якого не зламав страх і біль, міг передати іншому, такому ж похмурому чоловікові. Богдана обмежилась лише офіційним легким кивком голови – але в її очах Іван прочитав безмежну гордість за нього. Волхвиня пишалась своїм обранцем. І була вдячна йому за те, чого він досягнув.

*

Настали робочі будні витязя, які несподівано виявились… до біса нудними. «А ти думав, що тебе чекає життя Супермена чи Людини-павука?» На перших етапах Іван сприймав ці кепкування Богдани спокійно. Вабила до себе масштабна і благородна місія Захисника Людства. Та вже невдовзі Столяр зрозумів – робота витязів має характер чогось середнього між діяльністю слідчого і грабіжника.

Просто таки тонни часу витрачались на вишуковування та аналіз інформації про пересування носіїв найстарших і наймогутніших паразитів-еманатів. Як правило, на таку роботу призначали витязів-новачків, які не мали досвіду індивідуальних бойових зіткнень із супротивником. Іван складав карти можливих місць перебування ворога, їхні перспективні маршрути переміщення – і за цими даними три-чотири досвідчених членів братства під керівництвом сильного волхва проводили ліквідацію. Це більше скидалось не на війну, а на ниці напади із-за рогу. З пограбуванням. Носії знищених сильних еманатів практично завжди виявлялись заможними, якщо не гидко багатими людьми. Тому після ліквідації усе їхнє рухоме «добро» перекочовувало у власність Світлого Ковена.

Ми ж не благодійна організація. Для цього всього потрібні гроші, їх поки ніхто не відміняв.

І Святослав обводив рукою приміщення і людей у тому місці, де його знову заставала обурена претензія Івана, який вважав – бійці сил Світла повинні бути морально бездоганними. Спроби обговорити цей стан речей з Богданою також успіхом не увінчався – молода волхвиня лише загадково посміхалась і змінювала напрям розмови. І через мить Іван розумів – запропоновані нею нові теми йому подобаються більше, ніж його власні занудні завивання.

Одним словом, робота у легендарному і казковому Ордені виявилась зовсім не легендарною і не казковою.

І все ж навіть у ній Іван знайшов для себе місце розгону. Пам’ятуючи усі розмови зі Святославом, витязь проаналізував статистику ліквідацій носіїв сильних паразитів-еманатів за останні три сотні років – і, з невтішними висновками, пішов шукати когось з волхвів. На Святослава він натрапив у величезній бібліотеці братства – він виписував щось для себе з фоліанта кошмарних розмірів, який займав мало не весь величезний дубовий стіл.

Іван ввічливо кашлянув. Святослав підняв очі і тепло посміхнувся.

Радий бачити, витязю. Є якісь до мене запитання?

Раптово Іванові здалося, що розрахунки, з якими він відірвав волхва від справ – ніяка не новина, не сенсація. Про неї всі знають. Більше того – з цим станом справ вже давно всі змирились.

Все ж Столяр набрав у груди повітря і вирішив іти напролом.

Наші операції з ліквідації не мають жодного смислу. Вони не допоможуть нам перемогти у війні. Ми програємо!

У обличчі Святослава не смикнувся жоден м’яз. Він продовжував дивитись на співбесідника своїми світлими очима, уважно і доброзичливо. Іван сприйняв це, як зацікавленість темою.

За моїми підрахунками за три сотні років ми ліквідували трохи більше півтори сотні еманатів віком за триста років. Аналізуючи загальну духовно-культурну атмосферу у світі, можна констатувати, що до півтисячі еманатів щорічно окуповують нових носіїв. Таким чином за три сотні років ми не лише не наблизились до перемоги у війні, а очевидно все далі її програємо!

У фіналі своєї тиради Іван вже практично кричав. Увесь його відчай, який він відчув у результаті своїх підрахунків, які стали доказом його підозр, в один момент виплив нагору. Уся боротьба безнадійна?

Присядь, будь ласка. Те що ти зробив, дуже важливо і цінно.

Святослав був спокійним і розважним, як завжди. Іван підтягнув з іншого краю величезного столу м’який стілець у вікторіанському стилі і плюхнувся на нього.

А тепер, якщо дозволиш, я дещо розвію твій відчай. Одразу скажу – рано чи пізно усі витязі і майбутні волхви проходять через твої сумніви і роблять твої підрахунки. Якщо ні – то скоро наші брати і сестри покидають лави витязів і стають нашими офіційними спостерігачами у світі поза Орденом. Наші воїни-оперативники повинні тверезо і критично мислити. Тому вітаю тебе – ти молодець і рухаєшся у правильному напрямку!

На цих словах Святослав щиро посміхнувся, і Столяру здалося, що левова частина його сумнівів відступає.

Але твої підрахунки – це лише видимі, так би мовити статистичні, фактори нашої війни. У тебе ще немає достатньо знань про природу наших ворогів, як сили суспільної і соціальної. Тому твої попередні висновки багато у чому не вірні. У свій час ти матимеш ці знання – і тоді матимеш усю картину реальності. Зараз же лише скажу, що еманати мають сталі традиції тісно об’єднуватись у общини, де визначну роль відіграє лідер – старійшина. Знищивши такого лідера, ми не просто сіємо розбрат і паніку у рядах ворога – у більшості з них біологічний розвиток і зростання зупиняються до часу, поки новий лідер не набереться достатнього досвіду і сил. Таким чином, ми і знищуємо ворога, і гальмуємо розвиток його організації.

Тут тінь смутку упала на високе чоло волхва – Іванові було добре видно, як потемніли його очі.

Та для справедливості скажу – у деяких питаннях ти маєш рацію. Сили Добра надто нечисленні, щоб перемогти у цій війні. У всьому світі лицарів Світла вистачає для того, щоб стримувати наступ ворога. Але нас надто мало для більшої роботи, для рішучої контратаки.

Тут Іван помітив, як нові думки що далі, то більше засмучують мудрого волхва. Він захотів щось сказати, подякувати за роз’яснення, за те, що наставник відірвався від серйозної роботи заради таких банальних дурниць… Та м’який голос Святослава перервав його роздуми.

Добре, Іване. Дякую за твою ініціативу. Ти молодець, продовжуй розвиватись і працювати над собою. Я трохи зайнятий. Тому прошу вибачення, все ж продовжу свої дослідження.

І не дочікуючись незграбних вибачень від витязя, мудрий волхв схилився над фоліантом і знову заскрипів ручкою у блокноті.

Покидаючи велику світлу залу бібліотеки і кидаючи свої розрахунки в урну біля входу, Іван спробував себе заспокоїти. У принципі, пояснення ситуації у Святослава були справедливі і зрозумілі, власне, як завжди. Молодий витязь усе ще надто покладався на звичну логіку «смертного» у аналізі інформації древньої війни. До всього його знання були ще надто неглибокі, щоб розуміти суть і витоки усіх явищ нової реальності.

І наче б то був саме час заспокоїти розбурхану фантазію, відшукати Богдану і попрактикуватись у мобілізації та концентрації, чи, можливо, знайти заняття цікавіші і приємніші. Та крокуючи коридорами, вітаючись з колегами, Іван не міг відігнати від себе нічим не обґрунтовану, безпричинну, більше інстинктивну підозру, яка немов отруйна змія присмокталась до його свідомості. Йому здалось, що Святослав на тему істинних ворогів людства щось свідомо приховує.

*

Наступні місяці проходили у буденній роботі і невтішних новинах з фронту російсько-української війни. Союзники українців затягували з допомогою. Армія рашистів, контрольована кровожерливими легіонами еманатів, перейшла у наступ, сіючи страх і паніку в Україні. Зокрема і цим вони готували прекрасний плацдарм для загального захоплення українців новою навалою паразитів.

Від похмурих роздумів і невпинного аналізу дійсності Іван знаходив порятунок у щоденних тренуваннях з Борисом. Майстер-волхв за півроку спілкування, прив’язався до свого учня, який досить терпляче зносив його занудний характер і постійні критичні зауваження.

Та того весняного дня Іван був здивований до глибини душі. Завжди похмурий і небагатослівний, але дисциплінований і суворий, його наставник з’явився до залу…п’яним, як чіп. Витязь навіть розгубився – він просто не знав, що вдіяти у такій ситуації. У братстві не було формальної заборони вживати алкоголь чи наркотики. Цього просто не робили. Цього просто не могли уявити. За увесь час своєї реабілітації, а потім навчання Іван не бачив жодного разу людини «із запахом». Вже не кажучи про п’яних.

І от тепер, спостерігаючи за непевними рухами волхва у тренувальному залі, Іван намагався знайти оптимальне вирішення проблеми. Покликати Богдану чи Святослава? Невідомо, чим це виллється для його наставника. Пробувати спілкуватись і вмовляти повернутись до своєї келії? Іван згадав – на війні було багато випадків, коли хлопці, через постійні жахіття навколо і стрес, вживали алкоголь. Тоді йому вдавалось доброзичливістю і співчуттям допомагати побратимам. Варто було спробувати і цього разу. Хоча, можливо, з суворим волхвом також не завадила б частка твердості у характері.

Наставнику, давайте я вас проведу до вашої кімнати. Не треба було б вам з’являтись на людях у такому вигляді.

Та схоже Борис зовсім не потребував психотерапії. Він підняв на Івана погляд, який, у контрасті з нетверезими рухами, виявився цілком осмисленим і тверезим.

Заради чого ти б’єшся у цій війні?

Від несподіваного запитання Іван отетерів. Та зволікання у відповіді на філософське запитання п’яниці – це його провокування до розгорнутого діалогу. Тому Столяр не став замислюватись над дивним зауваженням, випалив перше, що попало у голову.

Відвіковічне прагнення перемоги Добра над Злом...

Борис навіть не посміхнувся, не висміяв і не поглузував. Спокійним поглядом зміряв Івана з ніг до голови, зітхнув…

Я очікував розумнішої відповіді. Але як хочеш – нехай буде ця дурниця. Та навіть твій запорошений, двісті разів обдурений і вихолощений мозок міцно тримає у собі підтвердження факту – Зло у цьому світі не може перемогти, а Добро – програти. У цьому принципі – вся сутність реальності, всі філософії і релігії. Рівновага – це не бажання. Рівновага – це неспроможність. Основа для законів, правил, обмежень, постулатів – небажання, неспроможності і страх. Сам подумай – кримінальний кодекс будь-якої країни базується на бажанні невеликої купки людей грабувати інших мешканців цієї країни, так? А на перший погляд цей висновок – дурниця, яка суперечить сама собі. Цю купку вже давно розірвала б на шматки більшість. Та з іншого боку, якщо кримінальний кодекс заснувати на неспроможності більшості до бунту, на страхові перед людьми влади – то можна на вічність закріпити право сильної меншості грабувати і знущатись над нажаханою більшістю. Звідси якраз і парадокс – законами, які працюють для більшості, меншість може нехтувати. Незалежно від часу і умов.Але ж під час війни грабувати – це загибель…Загибель чого?Держави. Країни…Байдуже. От взагалі – абсолютно байдуже, якщо говорити м’яко і не використовувати нецензурної лайки. Сильні не загинуть. Бо вони сильні. Вони пройшли свій кривавий шлях до того, щоб бути сильними. Вони пожертвували мільйонами життів своїх людей, щоб стати сильними. І їм абсолютно плювати на шлях слабких. Скажи, ти – сильний. Ти – витязь. Ти воюєш за Світлу сторону. Скажи – ти готовий свідомо померти? Свідомо віддати життя за слабкість іншої людини? Відзнач важливий акцент – не за СЛАБКУ ЛЮДИНУ, не за дитину, пораненого, за жінку. За СЛАБКІСТЬ ЛЮДИНИ. За боягуза, за байдужого, за «моя хата – скраю». Ти скажеш, що це твоя місія, ти борешся за людство, за його майбутнє. А якщо я скажу, що твоя смерть нічого не змінить? Що Світла не побільшає, що перемога не стане ні на йоту ближче, а слабкий, боягузливий, байдужий не стане ні на грам краще?Це як подивитись… у всіх народах, у всіх країнах є поодинокі покручі… у сім’ї……не без виродка. Зрозуміла сентенція, хоч і трошки затерта. Та не здається тобі, що покручів і виродків якось надто багато навколо? Чи їх просто розумно розставили, щоб вони постійно були на виду?Що ви маєте на увазі?Ти працював у державній службі, вчився у школі, в інституті. Ти приєднався до Світлого Ковена. Значить, у тобі є трохи більше здорового глузду, ніж у більшості. Значить, ти розумієш і пам’ятаєш трохи більше. Україна шість разів обирала президента і законодавчий орган влади. Цей шлях провів від безкровної незалежності до широкомасштабної війни з учорашнім сусідом. Ти згоден з цим твердженням?Хоч ви і волхв, але дозволяєте собі до примітивізму спрощувати ситуацію. Все не так просто…не так однозначно…Все ще простіше, ніж я описую. Це люди дозволяють собі максимально ускладнити світ. Щоб себе заплутати, махнути на все рукою і пуститись плисти за течією. Хочеш мені заперечити? Назви мені зараз найбільшу проблему українського суспільства?

Іван зрадів. Відповідь була очевидна і невідворотна.

Війна.Війна чи те, що ми ніяк не можемо її завершити так, як нам вигідно?

Столяр мимоволі упіймав запитання, почав обкручувати його у голові. Він розумів, що волхв повертає обговорення на свою користь, при чому досить примітивним, прямим методом. Та очевидність і відкритість дивним чином гіпнотизували, давили бажання противитись. І все ж Іван спробував випростатись з грубої пастки.

А яка тут різниця?Війна, як явище протистояння у природі, не може бути ні хорошою, ні поганою. Жодне явище у живій природні не носить позитивного чи негативного характеру. Загибель і смерть завжди дають дорогу новому життю. Війна, як методика відбору, фільтрує генофонд, зміцнює економіку воюючих сторін, показує слабкі місця організації. Таким чином, війна, як явище, не може бути проблемою, чи не так? Бо проблема – це однозначно негативний характер явища.

Іван мимоволі згадав думку, яку він колись прочитав у якісь жовтенькій газетці. Чергова статейка із загальною темою «люди винуваті в усьому самі».

Позитивну чи негативну окрасу явищу надає людина.

Борис схвально кивнув головою.

Поміть – іноді навіть несвідомо, під впливом «архітекторів громадської думки». Таким чином ми говоримо, що добре, що погано – залежить від суб’єктивізму людей, правильно?Правильно. Таким чином, нас дратує не війна, а те, що ми у ній не можемо перемогти. Правильно?

Іван відчув роздратування від цього очевидного логічного ланцюжка, який він сам же допоміг прокласти. Та все ж він не збирався здаватися так просто.

Хай так. Але як можна виграти у армії, яка більша за твою, має більше і краще озброєння? Можна воювати, захищатись до останнього…Іншими словами, для перемоги потрібні ресурси, правильно? Людські і матеріальні, вірно?Це очевидно.

Тепер Борис сумно посміхнувся і знову зітхнув. Він опустив очі під ноги, підвів їх і знову утупив погляд у Івана. Здавалося, що волхв думає і оцінює, чи продовжувати діалог, чи має він смисл, чи матиме хоч якийсь результат. І здавалося б, спочатку вирішив його перервати, дати співбесіднику час обдумати вже сказане. Щоб це була розмова хоч трохи рівних людей. Та потім знову зітхнув – немов скрушно махнув рукою – і повів мову далі.

Ти знаєш, скільки на армію пожертвували люди в Україні?Нацбанк говорив про суму в два мільярди гривень за півтора року.Звідки ти взяв цю цифру?Цифра була у ЗМІ.Ти віриш мас-медіа?Ні, але…

І несподівано Іван побачив, куди закручує повороти Борис. Очевидно – якщо перестати вірити у інформацію зі ЗМІ, тоді виникає паніка – де брати правду? Тоді стає ще гірше. Тоді просто караул! Людям же у щось треба вірити!!!

Волхв неначе прочитав його думки.

Тут виникає запитання – у що вірити людям? Та ще у період війни. У темряві.

Він знову опустив очі додолу – і знову підвів їх до Івана.

Ти вмієш рахувати?

Столяр оторопіло завмер. Нова зміна повороту розмови не просто спантеличила його. У голові вмить стало порожньо і холодно. Іван спробував повернутись до первісної теми – і не згадав, з чого почалось дивне обговорення. Тому він вирішив окопатись на найближчому рубежі, щоб за звивистими кульбітами розмови вже зовсім не втратити орієнтири.

До чого це запитання? Ми говоримо про ресурси на війну.Це має найпряміше значення. Тож – ти вмієш рахувати? Я не про глибоку тригонометрію чи вищу математику. Вмієш десятки множити на сотні, додаючи до одиниці нулі?

Іван обурено видихнув.

Ця ваша методика дискусії, ображати співрозмовника…

Борис підняв перед собою руку долонею вперед.

Прошу вибачення, не хотів образити. Хоча для витязя, навіть на етапі кандидата, ти надто швидко ображаєшся і обурюєшся. Треба б більше звернути увагу на тренінги внутрішнього спокою. Але зараз не про це. Отже, якщо ти вмієш рахувати, то навіщо тобі, Іване, залежати від брехні у ЗМІ?Так, а що ви пропонуєте рахувати? Пожертви українців – це банківська таємниця. До цієї інфи ніхто не допустить…Звичайно, не допустить. Бо тоді б довелося дуже відповідати на незручні запитання. Але навіщо нам ця інформація? Достатньо «просто прикинути». Тобі було б цікаво «просто прикинути»? Гарантую – це буде цікаво.

У голосі Бориса прозвучали лукаві нотки, такі невластиві його манері говорити, його обличчю, його злій зваженості. Іван уловив їх, прийняв виклик.

Що рахуємо?Власне, математика досить проста. За найскромнішими підрахунками в Україні, на початок війни, мешкало 37 мільйонів українців. Нехай навіть 35 мільйонів. 5 мільйонів виїхало. Нехай навіть 10. Маємо 25 мільйонів українців. Половина – жебраки-пенсіонери і діти, вони не можуть жертвувати. Отже маємо 12 мільйонів активних українців. Ти встигаєш за розрахунками?Що там встигати? Все очевидно, відкрили Америку. Якраз в тому і суть – що все дуже просто і очевидно. Отже, йдемо далі. Навіть якщо кожен пожертвує по одній гривні – маємо 12 мільйонів гривень. Одноразово, з пожертви у одну гривню ми маємо 12 мільйонів гривень. Середня вартість комплекту зимової форми для ЗСУ – 4000 грн. За 12 мільйонів гривен ми можемо придбати 3 тисячі комплектів зимової форми. Іншими словами, за одноразову пожертву у одну гривню ми маємо 3000 комплектів одягу для ЗСУ. Правильно?Правильно. Та що таке 3 тисячі комплектів зимової форми для воїнів? Війну що, форма виграє? У нас зброї немає…Не поспішай, Іване. Згадай – це кожна людина жертвує по 1 гривні один раз. Йдемо далі. Знаю людей у цьому світі, які жертвують раз на три-чотири місяці по 300-400 грн. Це мінімум 1200 гривень на рік. За два роки вони пожертвують війську десь 3000 гривень. Це середній результат, хтось пожертвував значно більше і частіше, хтось не пожертвував взагалі нічого. Але виключно для зручності давай візьмемо 3000 гривень з однієї людини в Україні, як середній показник пожертв. Згоден?

Розмова поверталась знову. При чому Іван відчував, що Борис повністю контролює цей поворот простотою розрахунків. Але що вийде з цих роздумів? Три тисяч гривень на два роки – не така вже і велика сума…

Нехай так. 3 тисячі гривень з людини на рік.Добре. Достатньо просто помножити 3 тисячі на 12 мільйонів. Маємо 36 мільярдів гривень. Це 9 мільйонів комплектів зимової форми. Або нехай навіть зимової і літньої форми по 4,5 мільйони. У жодної країни світу немає такої армії.

Борис продовжував говорити абсолютно спокійним, прозорим голосом. Та логічні наголоси і паузи не давали Івану відволіктись, кожне сказане слово, кожна цифра била його свідомість, неначе кинутий камінь.

Вибач, я згадав, що війну виграє не воєнна форма. Тоді інша цифра. 36 мільярдів гривень – це 180 систем HIMАRS по 5 мільйонів баксів за систему. Усілякі експерти пишуть – для перемоги достатньо 54 систем. 54 системи по 5 мільйонів баксів – 10 мілярдів 800 мільйонів гривень. У нас залишається 25 мільярдів 200 мільйонів гривень. Це зимова і літня форма для армії у 6 мільйонів 300 бійців. F-16 коштує 4,5 мільйони баксів. Ігнат сказав, що їх треба 180 штук. Ціна – 32 мільярди 400 мільйонів гривень. Залишається ще 3 мільряди 600 мільйонів гирвень. Це зимова і літня форма для армії у 900 тисяч людей. Старий танк Т-72 коштує півмільйона доларів. За 36 мільярдів гривень можна придбати 1800 танків. Експерти сказали – нам треба 1350 для «повного щастя». Після їх придбання нам залишається 9 мільярдів гривень. Це – комплекти форми «зима-літо» для армії у 1 мільйон 125 тисяч бійців.

Волхв замовк і знову опустив сумні очі собі під ноги. Ошелешений Іван сидів, намагаючись панічно розкласти у голові усе почуте. Борис знову поглянув йому у вічі.

Ти зараз намагаєшся у голові перерахувати те, що я тобі сказав. Ти не хочеш вірити почутому, хоча інтуїтивно, підсвідомо, знаєш, що я маю рацію. Ти мав стосунок до закупівель і тендерів, ти знав, що в Україні страшна корупція. Але ти просто не можеш уявити собі масштабів проблеми. Ти навіть не розумієш, у чому ця найбільша проблема…

Іван розпачливо-запитально поглянув на волхва. Куди поділась уся його зарозумілість і лоск. Він відчув, що увесь цей діалог згенерований мозком набагато потужнішим, набагато світлішим, ніж його слабенький інтелект. Більше того – Іван зрозумів, що цей мозок не просто зрозумів результат. Він змирився з ним. Він його усвідомив – і не збирається робити жодних зусиль, щоб цей результат змінити. Що це – байдужість? Чи це мудрість людини, яка розуміє усю безвихідь ситуації?

Ці…ваші підрахунки… Вони притягнені за вуха! Ви не можете стверджувати, що кожна людина в Україні в середньому жертвує по 3 тисячі на два роки… Звідки взялися такі розрахунки? Звідки взялись ціни на техніку?.. На літаки, на ППО?..

Борис спокійно глянув у вічі Івану. І той, зрозумівши, що вчергове, гарячкуючи, виставляє себе дурнем, зовсім вже знітився.

Ти так нічого і не зрозумів. Я зовсім не претендую на академічність цифр. Ти можеш поділити ці розрахунки на два, на три, можеш навіть на п’ять. Можеш припуститись, що жертвувало 10 відсотків населення, хоча, зрозуміло, це величезна дурниця. Та навіть за цієї умови сума буде більше 2 мільярдів гривень. Та ще раз кажу – суть зовсім не у грошах. Головна проблема – байдужість людей до цього питання. Скільки з тих, хто пожертвував, контролює, куди його гроші пішли далі? Та який там контроль – скільки людей просто сіли і зробили приблизні розрахунки, які ми зробили щойно? Ціни озброєння і амуніції є у загальному доступі. Але кому це цікаво?

«Нікому». Жахливі думки окинули спину морозом. «Це абсолютно нікому не цікаво. Ми жертвуємо не для того, щоб допомогти. Ми жертвуємо, щоб заткнути пельку своїй совісті. Щоб переконати себе, що робимо усе для перемоги. Хоча зробити все – це піти на фронт. А якраз цього ніхто не хоче. А ці розрахунки…їхні результати очевидні… і від того страшніші. Страшніші байдужістю до них довколишніх людей.»

Борис спокійним і навіть співчутливим поглядом стежив за Іваном. Потім встав, пройшов до стійки зі звичайними, металевими мечами, взяв одного, покрутив у руках, повернув на місце. Знову зітхнув.

І навіть не ця байдужість головна проблема. Люди можуть втомитися, люди можуть боятися, людям може боліти, і вони намагатимуться забути причину свого болю. Найбільша проблема – що людям байдуже до байдужості. Тобто люди настільки латентні, що вони навіть не приділяють уваги своєму цьому станові. Неначе навколо немає гідних проблем чи подразників. Це не звична усім нам метода «сховатися у себе». Коли людина «ховається у себе», вона все одно переживає і боїться, не може вгамувати повністю цих хвилювань – але робить це глибоко всередині, не пускає зовні нікого і ніщо. Мовляв, хоч нічого зовні не прийде хорошого, але ж і погане зовні не прийде також. Це фатальна помилка. Добро статичне і монументальне, воно має межі і енергію, яка затухає. Зло ж постійно зростає всередині людини, постійно живиться будь-яким сплеском негативних переживань, аж поки не витіснить з людини усі найдрібніші позитивні відчуття. Наступає депресія. І якраз на цьому етапі до головного мозку і причіпляється еманат, починає формуватись, так би мовити, як окрема сутність, у наших реаліях. Його метастази проникають глибше і глибше у свідомість. І чим глибше – тим більше він має влади над поведінкою людини.

Волхв знову замовк, все ще стоячи до Івана спиною. Витязь теж мовчав. Він вже втратив усілякі напрямки чи орієнтири у бурхливому потоці подій. Здавалося, що життя, доля, фатум, провидіння, чи як там можна було б назвати прокляту стару каргу, яка плете нитку людського буття, – так от скидалося, що ця мила пані щосекунди перевіряє Івана на крихкі місця. Коли він почав звикати до жахіть війни у фізичному світі – йому відкрилась ця нова, невидима війна. Протистояння, яке все пояснювало, робило зрозумілим навіть найабсурдніші явища.

Якщо неймовірна теорія повністю аргументує цей пришелепкуватий світ – то це істина? Чи це лише уламок її, загальної карти і збірки законів, які тисячоліттями ховали від людства? Куди ж тоді йти далі? Що робити у ситуації, в якій будь-який вихід здавався гірше бездіяльності? ? Іван струснув головою, відігнав думки.

Ви ясно розумієте і аналізуєте ситуацію. То треба ж щось робити. Якось же необхідно виводити людей зі стану байдужості!

Борис довго мовчав, не повертаючись. Від нього не віяло жодними емоціями. Здавалось, волхв ні про що не думає, увійшов у стан абсолютного відсторонення, блукає далекими світами. Та ось він розправив плечі, повільно повернувся на каблуках, пройшов і знову став напроти Івана. На його обличчі не додалося жодної емоції, все ті ж сум і втома. Але Столяр був готовий присягнутись на Верховній Раді Ковена, що на мить побачив у очах волхва відблиск глибоко схованої надії.

Ти щось маєш запропонувати чи просто випльовуєш у атмосферу очевидні речі?

Іван знову знітився. Звичайно, Капітан Очевидність, легко казати, що треба робити ЩОСЬ. Так істерично волають жіночі персонажі американських фільмів. Чоловіки у реальному житті такого не роблять. Вони мовчки напиваються і впадають в депресію.

Немає конкретних пропозицій…але, можливо, якісь освітні програми…працювати з дітьми…Тобі дадуть з ними працювати батьки, до яких причепились еманати?А як же тоді? Як же тоді боротись? Ви ж волхви, ви повинні знати, на якому шляху має бути перемога? Інакше…Інакше усе це, ця боротьба, ці загибелі, ці жертви – вони марні і безглузді?

Холодний погляд Бориса несподівано передав йому невелику долю спокою і зваженості. Іван зрозумів – боротьба потрібна. Навіть така, приречена, безрезультатна. Сама боротьба у цій війні важливіша за результат.

Наша боротьба має високу цінність навіть тоді, коли не веде до перемоги. Головне – що вона перешкоджає перемозі Зла. Знищуючи еманатів ми повертаємо людей до життя. До проблем, до страждань, до переживань – але це все складові реального буття. У людини є можливість продовжувати дійсність, будувати її власними силами. І що далі? Страждання, нова депресія – і новий еманат? Цьому колу не буде кінця.Ти думаєш, ми цього не розуміємо? Тому головне наше завдання – знищення архонтів.Архонтів? Це що за погибель?!Святослав тобі цього не розповідав ще? Дивно. Знання необхідно подавати цілісно і послідовно. Може я, звісно, поспішаю... Та дарма… Отже, архонти. Це носії особливо сильних, досвідчених і древніх еманатів. Бувають такі випадки, що людина носить у собі паразита не одне десятиліття. Буває, що цей симбіоз триває століттями.Століттями?!!

Іван отримав ще один удар по свідомості. Незвичне, вражаюче, неймовірне продовжувало накопичуватись, загрожуючи психозом і нервовим зривом. Тепер у погляді Бориса читалось непідробне здивування.

А що тебе так дивує? Ти і твоє тіло стали ще одним підтвердженням факту – Всесвіт заклав у людину просто неймовірний запас міцності. Це взагалі унікальна сутність, аналогів якій не може сотворити жодне штучне виробництво. В усіх складових. Ця система розрахована на роботу мінімум два-три століття. І вже давно ні для кого не секрет, що люди самі скорочують цей час «гарантійної служби» неправильною експлуатацією «виробу». Розумію. Куріння, пиятика, наркоманія…Це далеко не головні фактори. Людина хворіє і помирає, найперше, у духовному світі. Без енергетичної сутності фізична оболонка може проіснувати, але недовго. Це схоже на рух за інерцією. Навіть за швидкого гальмування не буде миттєвої зупинки. Ще якийсь час життя «сунеться», та все повільніше, поки не спиняється вкінець. Так от, у духовному світі надзвичайно важливі емоції, відчуття і переживання. Те, що виходить з наших сердець. Сильні негативні емоції чи переживання порушують зваженість енергетичних потоків тіла людини, спричиняють значні травми, можуть стати навіть причиною загибелі. Саме тому основою нашого світлого вчення є максимально можливий контроль емоцій і переживань силою мозку та інтелекту. Це дає змогу нашим воїнам жити майже до двох сотень років. Волхви, які глибоко пізнали сутність вчення, можуть жити ще довше.А прості носії еманатів, ви сказали, можуть жити до кількох сотень років…Це відшкодування за повну відсутність змоги відчувати живі позитивні емоції. Плата за духовне огрубіння.Але ж тоді… Я вже робив підрахунки і показував їх Святославові. Статистика ліквідацій еманатів віком вище трьох сотень років говорить – паразитам не потрібно нічого робити. Їм необхідно просто уникати зіткнень з витязами і волхвами. Вони мають конкурентну перевагу у питанні виживання. Перечекати, поки ми всі самі вимремо.Вони так і роблять. Тому ми так і спішимо їх фізично знищувати. Кожне звільнення людини – це порушення стратегії ворога. Та повернемось до питання, яке, власне, і є головною причиною того, що ми не можемо знищити фізично всіх еманатів. Так от. Архонти – це фізичні оболонки, які контролюються сильними еманатами від п’яти сотень років і старше. За цей час духовні симбіоти настільки вбудовуються у структуру свідомості і духовної сутності людини, що знищення еманата однозначно веде до загибелі носія. Натомість архонти стають катастрофічно небезпечними супротивниками. Бойовий, суспільний, економічний, політичний досвід сотень років – це таки вагома перевага. Системою концентрації духовний шал архонти володіють краще, ніж найсильніші витязі. Наші воїни навіть не пробують виходити проти одного архонта гуртом меншим, за трьох бійців. При цьому координація дій у цій групі має бути не нижче другого рівня. Іншими словами, у групі мають бути воїни, які б’ються разом на стороні світла не менше сотні років. Зрозуміло, що таких об’єднань не може бути багато. Архонтів у ворога значно більше саме через стратегію уникання прямого зіткнення. Відсиділись і тренувались кілька сотень років – і мають собі унікальних бійців. То чому ж вони досі не перемогли. Перевага у силі і кількості…Лише у силі кількості бійців. Всесвіт зберіг баланс сил через нас, волхвів.

Тут Борис замовк і відвів погляд вдалечінь. Його голос зазвучав глухо, неемоційно, немов волхв механічно відтворював звуки, не вкладаючи у них жодних почуттів.

За законами балансу сил у духовному світі волхви значно сильніші будь-якого бійця з іншого боку Сили. Неправильною є аналогія теологів і філософів, які втілюють опис цього протиборства у промені світла, який розганяє будь-яку темряву. Темрява не є втіленням, уособленням Зла. Це усього лише стан, у якому відсутнє світло. Темрява необхідна, вона напряму створена для відпочинку і відновлення організмів, для станів спокою і розслабленості. Ми, волхви, самі використовуємо абсолютну темряву для максимального духовного і фізичного відновлення наших бійців. Ти на собі випробував цю технологію. Але це філософські нюанси. Так от. Один найслабший волхв може успішно протистояти двом архонтам. Мобілізовуючи і пропускаючи через себе потенціал сил природи, волхви можуть вивільняти величезні потоки енергії, які повністю знищують супротивника на відстані до п’ятдесяти метрів. З віддаленням об’єкта руйнівна сила знижується у арифметичній прогресії.

Борис на мить зупинився, підійшов до столу під стіною залу, взяв з нього пляшку з водою, зробив величезний ковток. «Сушняки» почались, мабуть. Значить, вже «відпускає». Іван відігнав від себе цю зрадливу думку і сконцентрувавсь на подальшій розповіді волхва-наставника. Вона не змусила себе довго чекати.

На противагу волхвам у наших супротивників є свої оператори, вже негативної енергії – некроманти. Вони черпають руйнівну силу з темних емоцій і переживань людей. Найсильніший потенціал людських фізичних страждань і страху. Далі йдуть ненависть і хіть. Більша кількість людей, які відчувають – більше енергетичний потенціал. Тому бойове втручання з боку некромантів потребує, найчастіше, великих жертвопринесень-гекатомб або організації оргій. При цьому ціла група чорнокнижників повинна акумулювати потоки, направляти їх найсильнішому лідеру-провіднику, який цей енергетичний згусток вивільняє. Таким чином, навіть натовп некромантів, в умовах оперативного втручання, потенційно слабший одного волхва.

І тут Іван зрозумів, до чого вів волхв, описуючи ці протистояння різних сил і формувань.

Значить, і тут зберігається принцип рівноваги?Ти вже почав орієнтуватись. Абсолютно вірно. Співвідношення виконавчих сил у цій війні однаковісіньке. І баланс був би повністю збережений, і війна тривала б далі нескінченні еони часу. Якби наші вороги не отримали підтримку від нових форм духовного існування. Ці істоти зуміли зосередити у собі можливості керувати і об’єднувати потенціал еманатів, незалежно від їх віку і можливостей.

«Ось воно! Ось тут я почую те, про що не договорив мені Святослав!» Іван Столяр, новотворений витязь Світлого Ковена, ветеран москальсько-української війни, зек і невдалий державний службовець внутрішньо зібрався перед отриманням інформації, яка, він інстинктивно відчував, вкінець поламає хребта його уявленням про світобудову. Волхв поглянув на нього, оцінив гостроту внутрішнього конфлікту, затягнув паузу.

Ці істоти повернули перебіг війни, мобілізували сили Зла, нас почали знищувати і тіснити. І це сталося після того, як керувати армією еманатів у світ прийшли демони.

*

Чому ви одразу не розповіли мені? Чому я і досі нічого не знав про демонів?

На мить Святослав втратив свою традиційну зваженість. Вихор переживань і емоцій пролетів його обличчям. Та це було більше схоже на тінь від хмари, яка лише на кілька хвилин закриває сонце. Після цього промені світила здаються ще яскравішими.

Треба було передбачити, що захмелілий Борис тебе знайде. Що ж, рано чи пізно ти б все одно про це дізнався. І все ж, я хотів би, щоб цей час настав якомога пізніше. Для правильного і поступового освоєння істини цього світу. Та вже як є. Тож, що ти хочеш дізнатись про демонів?Все. Звідки вони взялися? Як їх можна знищити? Де знайти?

Святослав владним жестом підняв руку перед собою. Іван затнувся і замовчав.

Надто багато запитань і надто швидко. Давай про все по-порядку. Зайдемо у наш Храм, він не далеко. Думаю, це підходяще місце для подібних розмов.

Вони подолали кілька звивистих коридорів, перш ніж вийшли у широкий просторий передпокій з високими стінами. Іван почав пригадувати, і так не зміг, чи був хоч раз у Храмі Світла за увесь час свого членства у Ковені. Про саме його існування згадала Богдана у одній з їхніх нічних розмов.

Кадетів і кандидатів у витязі не агітували до походів у святиню, хоч і не було заборони до його відвідування непосвяченим. Така собі «організація в організації», Храм вів своє життя без зайвої помпи і реклами, тихо і скромно.

Святослав трохи прочинив ліву стулку воріт і пройшов усередину. Іван мить повагався, відчуваючи незрозумілий трепет і хвилювання. «Як мало я знаю про це Місце. Чи прийме Воно мене?» Цю мимовільну думку Іван відігнав, дивуючись, як йому, запеклому атеїсту, взагалі таке могло прийти у голову. Він зробив крок за поріг – і одразу зрозумів, що це саме Храм. Саме так. З великої літери.

Велике приміщення не було розцяцьковане іконами та позолотою, як православні собори. Не було у ньому і строгих готичних форм католицького костьолу. Східна розмаїтість культових споруд ісламу чи буддизму також не знайшла тут свого місця. І все ж невибагливість цієї урочистої кімнати була фантастично прекрасною. Стіни покривав легкий орнамент, у якому рослинні мотиви органічно переплітались з геометричними зображеннями. Стелю посередині підпирали шість колон - по три на два боки – покриті тим же орнаментом. Та не архітектура чи малюнки робили цю кімнату Храмом.

З першого ж кроку через поріг Іван відчув неймовірно світлу енергетику цього місця. Думки одразу стали ясні і тихі, увесь попередній гнів на Святослава і братство зник безслідно. Водночас Іван чітко пам’ятав мету своєї розмови – і почав розуміти, що хотів би дізнатись, які для цього знання потрібно ставити запитання. Він згадав багато з того, що вже знав про Відвіковічну війну, як він сам для себе охрестив протистояння Добра і Зла.

Святослав з неприхованим задоволенням спостерігав за реакцією Івана.

Завжди цікаво спостерігати за людьми, які входять до Храму вперше.

Іван усвідомив, що Святослав розглядав його зараз, як піддослідного кролика, але це знання зовсім його не знітило. Він насолоджувався неймовірним спокоєм і силою, яка вливалась у його тіло через це чудове місце. Волхв пройшов убік і сів на одну з довгих дерев’яних лавок, розташованих рівними рядами вздовж стін.

Ми будуємо Храми на місці перших святилищ Світла наших предків. З часів трипільців наші пращури вміли майстерно визначати так звані Місця Сили – енергетичні вузли, які Велике Джерело розкидало у Всесвіті. Християни також не винайшли нічого нового – просто зруйнували праслав’янські святилища і збудували на їх місцях свої собори. Зараз ми з тобою знаходимось глибоко під фундаментом Десятинної церкви, яку монголи зруйнували 1240 року. Бачиш, навіть страждання сотень спалених у церкві людей не змогли замутити це чисте джерело. Хоча, звичайно, темні з більшою охотою збудували б тут свій жертовник… Та ми відволіклись від теми… Сідай, будь ласка.

Іван пройшов під стіну і сів поряд зі Святославом. Волхв був у глибокій задумі, час від часу окидаючи оком велике приміщення храму і тихо зітхаючи. Іван чекав мовчки.

Ти вже знаєш про паралельний з нами невідомий світ, звідки до нас прийшли еманати. Як я вже говорив, подібних вимірів чимало. Вихідців з них багато, з ними досить тісно стикались наші предки. Хтось з них був значно слабшим за людей, хтось – значно сильнішим. Так народились легенди, міфи і релігійні вчення про різні духовні сили – чортів, дияволів, сукубів, кентаврів, сирен. Цей перелік можна продовжувати безмежно. Загалом всі сили чи істоти, описані у міфах народів світу – це вихідці з інших світів.

Святослав зробив паузу, спостерігаючи за реакцію Івана на сказане. Витязь уважно слухав.

Демони з’явились у нашому світі близько двох тисяч років тому. Варто зазначити – їхньою єдиною метою є захоплення і конденсація якомога більшої кількості енергетичних еманацій, які деякі релігійні вчення називають душею. Ці енергетичні сукупності – харч для демонів. Зі зростанням їхньої популяції у їхньому ж рідному вимірі їжі потрібно було все більше. От найсильніші мисливці-демони і шукали собі поживи у інших світах.

Тут волхв глибоко зітхнув – і неначе постарів на століття. Його плечі опали, голова похнюпилась.

От тут якраз людство втратило надію перемогти у війні з еманатами. Самі по собі демони були невеликою проблемою і спочатку не викликали серйозної загрози. Вони часто навідувались у наш світ. І хоч мали просто таки шалені сили духовного підкорення і контролю, спочатку бійці Світлового Ковена досить успішно з ними справлялись. Про кровопролитні, але переможні сутички з демонами говориться у священних книгах практично всіх значних релігійних вчень світу. Ситуація корінним чином змінилась на початку двадцятого століття. У наших літописах ти можеш знайти свідчення мільйонів мислячих очевидців того періоду. Вони в один голос говорять – людство неначе здуріло. А відбулася дуже проста річ…Демони і еманати вступили у зв’язок проти сил Світла.

Святослав здивовано поглянув на Івана. Потім схвально і з розумінням закивав головою.

Храм завжди впливав на здатність людей швидко мислити. Цілком правильний висновок з усього того, що я сказав вище. Ми довго не могли зрозуміти, як ці дві раси знайшли спільну мову при такій різниці у їхніх можливостях, цілях і планах. Навіть сама кінцева мета війни має їх скоріше розмежовувати. Еманатам необхідно, щоб людство жило якомога довше, але у рабстві. Демонам же потрібно якнайбільше смертей. Їхній зв’язок відкрив і повністю описав один з членів нашого братства, французький льотчик Антуан Екзюпері. Його предки до нього у п’ятнадцятому коліні воювали у рядах Світлого Ковена, за що рід був удостоєний графського титулу і префікса «сент» до прізвища. Так от, Антуан першим припустив, що еманати і демони можуть не просто співіснувати – вони можуть спільно досягати цілей. Він вивів і захищав теорію, за якою еманати усі свої сили і емотивний вплив покладуть на створення таких умов, які будуть максимально сприяти розбещенню людської цивілізації, її прагненню до убивств і знищення. Паралельною метою ставилось прищеплення людям, як домінуючого, бажання бездумного розмноження і матеріального збагачення. Таким чином і еманати, і демони отримували фактично гігантську фабрику з виробництва людей необхідних якостей і духовних характеристик.А яка ж роль у цьому питанні демонів? Навіщо було еманатам ділитись своєю владою із зайдами, якщо паразити практично самостійно створили ідеальні умови для свого існування?

Схоже, що Святослав у ході власної розповіді так глибоко поринув у спогади, що просто перестав реагувати на оточення. Від запитання Івана він здригнувся, немов повернувся до реальності. Невидючі очі його, якими він втупився у витязя, поступово прояснились. Розповідь, ніби нічого і не було, потекла далі у визначеному напрямкові.

Сама ідея створення бездуховної цивілізації людей належить демонам. При всій своїй силі ментального впливу еманати не такі вже і кмітливі. Одним словом – паразити. Напасти, присмоктатись, жити на носії, після його смерті шукати іншого – всі їхні функції. Це демони створили інституції контролю і насилля над людьми, створили план духовного розбещення, підготували перших ренегатів серед людей, які добровільно згодились насаджувати вплив ворогів серед власних братів і сестер у обмін за славу і багатство.

Святослав знову глибоко зітхнув, став на ноги, неспішно пройшовся між колонами храму, схиливши голову у невеселих думках. Іван уважно стежив за волхвом, обмірковуючи отриману інформацію. Раптом несподіваний здогад осяяв його.

Тепер ясно, звідки у людей таке прагнення далі залишатись у духовному рабстві. В новоствореному демонами світі еманати для homo sapiens вже не виступають загрозою чи конкурентами за виживання, вони вже не паразити. У світі зла і насильства еманати надають необхідних якостей, допомагають вижити. Змінюючи разом з демонами світ, паразити стали для людей найкращими друзями.

Святослав безсило впав на лавку і ще нижче похнюпив голову. Його розпач був настільки сильним і яскравим, що не допомагала навіть вмиротворююча сила Храму. Частка негативу просочилась навіть у свідомість Івана, хоча одразу ж почала тьмяніти і миршавіти. Голос волхва далі звучав понуро і беземоційно.

Ніхто у Ковені не прислухався до попереджень Антуана. Його теорію не сприйняли серйозно, вивчали лише, як малоймовірну альтернативну модель поведінки ворога. Як ми помилялись, стало зрозуміло тоді, коли було вже надто пізно. Величезна машина насильства запрацювала в один момент. Пропаганда цивілізації співала славу людській силі, можливостям збагачення, егоїстичній індивідуальності і заміні духовних цінностей на матеріальні блага. Розцвіла порнографія і проституція. Релігії і школи стали пропагувати насильство і кровопролиття, навчати ворогувати і вбивати. І все це прямо у голови людям заносять яскраві екрани телебачення і глобальна мережа Інтернет. Поодинокі острівці інформаційного опору, які на скору руку ми намагаємось організовувати, не можуть реально вплинути на фактично програне протистояння – вони просто викликають роздратування в океані простої, доступної, а головне такої жаданої інформації. То виходить, що мої припущення про наш програш війни не такі вже примарні?Ти прийшов до правильного висновку інтуїтивно, хоч і опирався на невірні розрахунки. Причина нашої поразки не в тому, що бійці Світлого Ковену не готові до війни. Ми і далі воюємо, навіть осягаючи усю марність зусиль. Проблема у тому, що людство перестало нам вірити. Світлий бік вже не є бажаним вибором. Зло дає більші можливості і виставляє менші вимоги для виживання.

Так вони і сиділи удвох, похнюплені і невеселі. Двоє воїнів, які осягнувши свою силу, навчившись нею користуватись, раптом зрозуміли, що увесь їхній поступ, усі прикладені зусилля – намарне. Що чудовисько, проти якого вони готувались битись, – стоголова гідра з грецьких міфів. І немає де взяти смолоскипа, щоб припалювати зрубані голови.

Нарешті Святослав розправив плечі, поплескав Івана по спині, усміхнувся сумно і трохи ніяково.

Усе це я повинен був тобі, звичайно, розповісти перед тим, як втягнути у цю історію. Та мені здалося, що саме в тобі у нас з’явилась надія на порятунок. Зовсім не хотілося тебе передчасно лякати труднощами.Надія? Про що ви?Це ще одне непросте запитання. Ти вже, мабуть, прийшов до роздумів – що ж такого у тих демонах? Знищити їх – та й ділові кінець. Надто, що героям минулого це навіть дуже вдавалось.От якраз збирався про це сказати…Тут маємо подвійну проблему. Правда, в результаті численних війн бійцям Світлого Ковена вдалося знищити практично всіх демонів, які не встигли втекти до себе у вимір. Ці успіхи і стали причиною, чому вцілілі вороги затаїлись, аж поки хитрощами не закріпачили все людство. У нашому світі залишилось семеро демонів-братів, які не просто зберегли свої життя. На сьогодні їхня потужність зросла настільки, що знищити фізично їх практично неможливо. Кожен з них вже максимально адаптувався до нашого світу, має людську зовнішність з усіма прихованими можливостями наших тіл, не втрачаючи власних духовних сил контролю і підкорення. Джерелами свого впливу демони обрали базові негативні психологічні схильності людей, які служать першопричинами усієї негативної поведінки: гординя, жадібність, гнів, заздрість, хтивість, зажерливість, зневіра. У християнській практиці ці прояви відомі під визначенням Семи смертних гріхів.Важка справа. Вся людська цивілізація стоїть на семи гріхах…

Святослав не підтримав жартівливий тон, яким Іван спробував був розрядити невеселу тему розмови.

Ти абсолютно правий. Ці психологічні прояви незнищенні, вони присутні у кожній людині. Навіть посвяченим воїнам Світлого Ковена постійно доводиться мобілізовувати сили для боротьби з демонами всередині себе. І тут важко говорити про те, що звичайні пересічні люди матимуть потенціал дати відсіч у цій боротьбі. Кожен із семи демонів впливає на всі найтемніші прагнення людини, але у повну силу контролює лише один з них. Наприклад, демон, якого люди звикли називати Асмодеєм контролює через хтивість. Вельзевул – через зажерливість. Мамона проникає у свідомість через жадібність, Левіафан – через заздрість. Бельфегор мотивує людей до лінощів, Сатана – до гніву. І, нарешті, Люцифер взяв на себе один з найсильніших впливів у Всесвіті – через гординю. Так, зрозуміло. Є надзвичайно потужні демони, які контролюють людей через негативні схильності. Їм у цьому допомагають еманати, які навіюють негативні переживання. Та невже ж демонів неможливо знищити?Отут вже ти зачепив другу проблему. Як я тобі вже говорив раніше, герої минулого знищили практично всіх демонів. Тоді люди шукали єднання з Великим Джерелом, з Всесвітом, і ці сили наділяли своїх дітей потужністю і мудрістю. Зокрема і для того, щоб творити відповідну зброю для захисту людства. Так різними народами світу у різні часи було викувано тринадцять мечів, які давно стали легендами. Ти, напевне, чув про «меч-у-камені» Екскалібур чи про Кусанаги-но цуругі – клинок міфічних воїнів Японії? Тепер ти, мабуть, здогадуєшся, що далеко не всі міфи – це казки. Та якраз у тому і вся проблема – вони стали казками. Демони і їхні добровільні прислужники серед людей приклали всі зусилля, щоб розшукати, знищити або заховати мечі, які століттями знищували породження зла на планеті. Та навіть, якби вони цього не робили, магічна зброя захисників людства нам недоступна. У нашому Храмі зберігається одна з останніх надій на перемогу – Меч Арея, легендарна зброя створена давносльов’янськими майстрами-волхвами. Та оволодіти ним ще не зміг жоден сучасний витязь чи волхв. Річ у тім, щоб Меч повинен сам обрати для себе володаря, якому відкриються його незвичайні енергетичні можливості. То ваша надія, про яку ви говорили спочатку…Так. Щоразу, коли ми приймаємо у Ковен нового витязя з надзвичайними можливостями, у мені розквітає надія, що ми вітаємо можливого володаря Меча Арея.

Іван зірвався на ноги.

Так у чому ж проблема? Давайте раз і назавжди зрозуміємо, зможу чи не зможу я відкрити цього Меча.

Обличчя Святослава осяяла втомлена посмішка. Він встав, кинув погляд у протилежне крило храму, приховане у густій тіні.

Я радий, що уся безнадія нашої війни не відбила у тебе охоту боротись. Це ще один аргумент, який зміцнює мою надію. Ти готовий стати до бою. Значить прийшов час навчити тебе володіти справжньою зброєю. Самим собою.

ЧАСТИНА 3

Відвіковічна війна

Розділ 1

Нові випробування для Воїна Світла

Іван неначе знову повернувся на перший етап своєї підготовки, у перші дні, коли оволодівав духовним шалом. І лише той шлях, який вже був пройдений, не давав йому здаватись на наступному етапі. Хоч здаватись було б уже потрібно.

Давай ще раз з тобою пройдемось теоретичними основами. Принцип формування світлого меча такий самий, як і під час переходу до духовного шалу – концентруєш у собі позитивні переживання і даєш їм вихід. Потім зусиллям волі змушуєш себе відчути легке тепло у лівій, а потім – у правій руці. Залишаєш тепло у одній з рук, і намагаєшся подумки перевести його у образ замкненого відрізка світла. Не поспішай. Нумо, ще раз спробуємо.

Та і нова спроба Івана не принесла результату, чим лише додала роздратування Борису, який продовжив далі навчати молодого витязя. Правда, цього разу вже з детальними описами теорії, практичними демонстраціями.

У волхва виходило дійсно ефектно. Знаходячись у духовному шалі, Іван бачив, як з руки Бориса, практично без зусиль, виникала смуга сліпуче-білого полум’я довжиною майже сімдесят сантиметрів. Особливе захоплення Столяра викликало те, що наставник міг викликати такі сліпучі мечі одразу у двох руках і демонстрував обома клинками віртуозні техніки віялового захисту.

У Івана ж далі «тепла почергово у обох долонях» справа не йшла. Подумки він бачив клинок, нехай не такий рівний і бездоганний, як у Бориса, але ж хоч якийсь. Відкривав очі – рука залишалась незаймано порожньою. Гнів і розчарування збивали концентрацію, його «викидало» з шалу, і все доводилось починати спочатку. Щоправда, позитив був і у цих, на перший погляд невдалих, тренуваннях. У стан духовного шалу він переходив практично інстинктивно, міг залишатись в ньому в активному стані більше однієї години, майже не втрачаючи життєвої енергії.

А от з мечем нічого не виходило – і один квит. Постійні тренування з концентрації спільно з Богданою не дуже допомагали. Волхвиня навіть на короткий час відлучила Івана від близькості, вважаючи, що саме це не дає витязеві достатньо сконцентруватись на підготовці. Та через місяць свою заборону зняла – Іван став ще гірше зосереджуватись, перебував постійно у пригніченому настрої.

Святослав періодично навідувався на тренування, розпитував про досягнення, радив не розчаровуватись і продовжувати навчання – але Іванові здавалось, що з кожним таким візитом волхв залишає у тренувальній залі невеликий шматок своєї надії.

Та найгіршим було те, що оволодіння мечем світла виявилося обов’язковою умовою для участі витязя у бойових операціях. Без цього уся рукопашна підготовка – «собаці під хвіст». Бо ж дійсно дурниця – виходити проти небезпечного ворога з голими руками. Іван гнівався на себе за свою недолугість – і нічого не міг вдіяти. Він знову і знову приходив до тренувального залу, знову прикладав усю силу волі для творіння заповітної, жаданої зброї – і вчергове плентався втомлений до своєї келії, розбитий і засмучений. Від постійного напруження він схуднув, погано спав, став буркотливим і смиканим.

Саме у такому стані Іван повертався з нового тренування, коли прямо у коридорі на нього налетіла радісна Богдана.

У мене для тебе просто чудова новина, сонечко моє!

Іван похмуро поглянув на усміхнене личко любої дівчини. «Чудова новина… Що б могло стати для мене чудовою новиною?! Залиште мене всі у спокої». Раптом йому стало соромно. Він згадав, як Богдана подарувала йому своє тепло рік тому, тим самим пробудивши його вміння оволодіти духовним шалом. Пригадав, як вона підтримувала і допомагала йому увесь час, поки він йшов важким шляхом підготовки витязя.

Столяр видушив із себе вимушену, втомлену посмішку і спробував обійняти молоду жінку.

Заздалегідь вдячний тобі, мила, що намагаєшся розрадити. Та для мене хорошою новиною було б, якби я зміг видушити хоча б міліметрового меча зі своїх недолугих рук.

Та життєрадісну волхвиню було не так легко збити з пантелику. Вона пригорнулась до Іванових грудей, поцілувала його у згин шиї, скуйовдила липке від поту волосся.

Я щойно говорила зі Святославом. Він дозволив нам з тобою відвідати запорізьких характерників.

Іван знову вимучено посміхнувся. Воїни-характерники були одним з орденів Світлого Ковена, які володіли унікальним стилем бою «гопаком» і прийомами впливу на людську психіку. Під впливом навіювання характерників ворогам здавалося, що воїни вміють перетворюватися на тварин, літати й ходити по воді. Це були видатні знахарі і цілителі, давні духовні наставники українського народу. З часу, як Іван лише дізнався про нащадків Ордена на південному сході, його мрією було хоча б одним оком поглянути на легендарних характерників. Та чи час зараз для звеселяючих поїздок?

Ти впевнена, що зараз саме час для такої подорожі?Впевнена. Мені чомусь здається, що тобі це зараз вкрай необхідно.

Богдана лукаво зблиснула своїми темними очима, повернулась і пішла собі коридором.

Тієї ночі сон вкінець втік від Івана. Кілька разів перевернувшись з боку на бік, він ніжно поцілував Богдану, яка тихенько сопіла носиком біля його грудей, одягнувся і вийшов зі своєї келії.

Куди йти і де сховатися від себе? Можна було б завернути до тренувального залу, ще раз спробувати концентрацію для меча – але від однієї думки про це Іван відчув відразу. Постійні невдачі підточували його впевненість у собі, відбивали усіляку охоту до подальших спроб. Струснувши головою, щоб відігнати невеселі думки, Іван пройшов кілька кроків загальним коридором навчального центру і повернув у відгалудження, яке скоро вивело з житлового блоку до бібліотеки. «Почитаю щось нудно-історичне – може розморить прямо за столом».

Вкорінившись у цій думці, Іван додав кроку і через кілька хвилин уже увійшов до загального залу книгарні. Зовсім не здивувався, коли в глибині залу побачив Святослава, який перегортав сторінки книги біля безмежного стелажу з матеріалами про історію релігій світу.

Віднедавна волхва все частіше можна було побачити у бібліотеці Ордену. Що він там вишуковував? Навряд чи достовірно про це знала навіть хранителька архівів, волхвиня Тамара, давня і щира подруга Святослава. Та й не у звичці цієї тендітної, симпатичної, маленької жіночки невизначеного віку з незвичайної краси рудим волоссям було совати свого носа у чужі справи.

Моє завдання – зберігати книжки. Для чого ви їх читаєте – не моя справа. Вже добре те, що просто читаєте. У цьому світі це велика рідкість. Не все ж мечами махати, колись і думати треба.

А ще Тамара терпіти не могла залицяльників, хоч і було їх достобіса. Кілька разів вона роздавала «на горіхи» занадто завзятим витязям і в присутності Івана. Тихим, холодним голосом сказані кілька неначе безневинних слів – і злиденного залицяльника як вітром здувало. Серед витязів побутувало переконання, що тендітна хранителька архівів ордена володіє стихійними заговорами, які можуть завдати лиха чоловічому здоров’ю. Бажаючих перевіряти на собі правда це чи ні не знайшлося. Тому Тамара у пантеоні жіночих особин Ковена продовжувала посідати місце суворої, неприступної і загадкової богині.

Лиш ввічливий і усміхнений Святослав знаходив тоненькі місточки до неприхильного серця хранительки. Лише з ним Тамара вела довгі бесіди, не помічаючи довколишніх читачів, які несміливо переминались з ноги на ногу біля бар’єру бібліотекаря. Лише з ним вона посміхалась, жартувала і увесь її блиск Снігової Королеви якось разом змінювався на цвітіння Богині Весни.

Як щойно Іван тихцем зайшов до бібліотеки, Святослав, неначе відчувши чужу присутність пізньої години, підняв очі від книжки, посміхнувся витязеві і приклав палець до губ – всі у братстві знали, як не любить архіваріус шуму у підпорядкованих їй приміщеннях. Столяр ввічливо і тихо привітався з Тамарою – волхвиня змірила його уважним поглядом, привіталась у відповідь. Дозвіл на прохід був отриманий – Іван направився у глиб книгосховища.

Святослав, не випускаючи з рук облюбованої книги, підійшов до найближчого столу, взяв полотняну закладку, опустив її на сторінку і закрив томик. «Молот відьом» Генріха Крамера у оригіналі. З врахуванням актуальних на сьогодні тем – зрозумілий вибір». Помітивши це мимоволі для себе, витязь пройшов і сів за стіл напроти волхва.

Бібліотека – найкращий вибір для того, кому не спиться. Тут достатньо настільки нудного чтива, що лиш кілька сторінок можуть занурити у летаргію.

Іван ввічливо посміхнувся на досить неоковирний жарт. Надто прямодушний і щирий Святослав не вирізнявся дотепністю. Та незважаючи на це, жартувати намагався постійно. Найчастіше глибока повага до мудрості і сили волхва утримували його співбесідників від гострих зауважень.

Доречно вас тут зустрів. Богдана говорить – ви дозволили нашу поїздку до Запоріжжя. Але ж у мене зовсім нічого не виходить у бойових тренуваннях! Чи можу я відволікатись?

Святослав зблиснув мудрими очима, опустив погляд на обкладинку книги.

Якщо не помиляюсь, ти тренуєшся уже понад місяць…Так.І ти думаєш, що досягнеш прориву, якщо будеш далі працювати у цьому стилі?

«Ні, не досягну». Іван чесно визнав – він просто б’ється головою у стінку. Потрібно кардинально змінити підхід до оволодіння технікою світлого меча – інакше він так і залишитися на ролях клерка у війні Світла і Темряви.

Схоже, Святослав уповні відчув його думки. Знову посміхнувся.

Коли атака в лоба не дає результату, потрібно змінити тактику. Для цього необхідно оцінити ситуації по-іншому. А без перебудови свідомості це зробити неможливо. Тобі потрібно відволіктися. Якраз для цього і буде твій візит до запорізьких характерників. Думаю, ти багато чого зможеш навчитись у них. Отаман Андрій Хмара, звичайно, своєрідний характер. Але, думаю, ви з ним зійдетесь. Ви коли відправляєтесь?Завтра зранку.Прекрасно. Перед дорогою потрібно добре виспатись і відпочити.

Після цих слів Іван відчув, як солодка втома огортає усю його свідомість. Він попрощався з волхвом і на ватних ногах відправився до своєї келії. Вже практично нічого не розуміючи через затуманену свідомість, повалився поряд із сонною Богданою – і заснув мертвим сном.

*

Вхід і вихід з опорного центру Світлого Ковена – справа нелегка. Як до нього потрапляв, Іван пам’ятав досить туманно. Після втечі з бункера, який взяло в облогу темне воїнство, Святослав, мирно спілкуючись, загіпнотизував майбутнього витязя, заглибив у сонне заціпеніння – і Столяр очуняв вже на ліжку у своїй келії. Де він знаходиться – глибоко під землею, чи високо над її поверхнею – було незрозуміло. Усі приміщення навчального центру були позбавлені вікон чи будь-яких подібних отворів. Перші кілька днів Іван сприймав цю новизну дуже гостро, і навіть трохи був захандрив. Та згодом оговтався і звик – розвідники витримували і не таке. А якщо взяти до уваги все пережите витязем у недалекому минулому, то така зміна оточення здавалась неважливою дрібницею.

Згодом, у спілкуванні з іншими витязями і волхвами, Іван пересвідчився – жоден з них не знає усієї схеми ходів із центру. Під час виходу на операцію бійців саджали в спеціальну кабінку без вікон, яка з успіхом могла рухатися в будь-якій площині. Через двадцять хвилин — чи то руху, чи то стояння на місці — у незрозумілому напрямі й темпі, двері відчинялися, їх зустрічала група витязів-охоронців і ще одні двері з електронним замком. Вони вели щоразу у різні куточки Києва. Таким чином, Ковен міг будь-якої миті «відрубати» один з коридорів до свого стратегічного центру – і не залишитись замурованим у власній же фортеці.

Іван з Богданою вийшли зі службового виходу на платформі станції метро Арсенальна, сіли у перший же потяг до станції Вокзальна. Час був розрахований до хвилин, квитки придбані на підставні документи, у потяг вони сіли практично уже на ходу – якби за ними стежили, то на вокзалі «хвіст» відвалився б. Була ще невелика ймовірність, що вороги їх зможуть упізнати уже у Дніпрі. Але з цим доводилось миритись. Тут Іван більше сподівався на свої чуття і навики розвідника, підсилені підготовкою витязя Світлого Ковена.

Дорога пролітала за вікном купе без особливих пригод. Вони читали, дискутували, любились.

Богдана вчергове виявила чималу ерудицію з багатьох тем, включаючи економіку і політику. З нею було тихо і цікаво. «Тепліше, ніж з Мариною». Після початку своїх других у житті серйозних стосунків, Іван не раз згадував свою першу любов і пристрасть. Згадував уже спокійніше, без болю і страждань – цілющий бальзам Богданиної любові гоїв рани. Витязь розумів – у житті з волхвинею у нього не буде таких скажених емоційних сплесків, як з Мариною. Це буде тихе щастя, благодатне і щире. Воно подарує обом спокій, якого так мало в умовах постійної війни.

Іванку, ти про щось важке задумався..?

Витязь виринув із виру спогадів. Богдана уважно, але щиро і тепло дивилась йому прямо у вічі. Іван вчергове відчув, як тоне у цьому бездонному, прекрасному погляді. Змигнув, намагаючись прийти до тями.

Коли ти дивишся мені у вічі, я втрачаю можливість тверезо мислити.

Богдана лукаво підморгнула, її сріблястий сміх заповнив купе.

А я тобі не говорила, що серед моїх предків були сильні відьми?

«Говорила. І не лише про відьом. А й про те, як її прадіда-знахаря забили озвірілі селяни за звинуваченням у чаклунстві. А пізніше – діда, вже совєтська влада, закопала ще живим у землю на Соловках».

Він потягнувся і взяв її теплу, маленьку ручку у свою долоню. Вона інстинктивно подалась до нього ближче, пригорнулась. Іван через грубу полотняну сорочку відчув, як тріпочеться пташиною її серденько. Обійняв її ще міцніше, вдихнув чарівний аромат її темного волосся. Йому хотілось, щоб ця чудова ніч ніколи не закінчувалась. Щоб потяг так і летів крізь темінь, колеса мирно такали, навіваючи сон і приємні теплі спогади. Щоб поряд завжди була вона, і над ними не висіли дві війни, кожна з яких могла розлучити їх назавжди.

*

Ну ти, мала, і роздобріла.

Іван блискавично, як йому здалося, обернувся – але все одно не встиг. На пероні третьої колії вокзалу в Дніпрі, немов з-під землі, виріс чималий хлопак і згріб у ведмежі обійми Богдану. Волхвиня сміялась і пручалась. Іван трошки розслабився зрозумівши – це не напад. В усякому разі – не ворогів.

Весела буфонада із обніманнями і смішками завершилась, і міцний, приземкуватий молодик повернувся до Івана. Витязь одразу відзначив для себе відкрите обличчя з усміхненими очима під солом’яного кольору бровами і модним довгим чубчиком на зразок оселедця. Помітив і особливість очей незнайомця – одне з них мало чорну райдужку, інше – зелену. Ця риса здавалась недоречною і дещо моторошною на щирому українському обличчі.

Іванку, це мій давній друг, Андрій Хмара. Отаман Ордену Характерників у Південноукраїнському регіоні Ковена.

Лопатоподібна правиця міцно стиснула руку витязя – Іван спохмурнів, вирішив опиратись, і спробував зіжмакати «лопату» у відповідь. Отаман дещо здивовано підняв брову і задоволено розсміявся.

Міцний дуб! Молодчина, мала! Не зганьбила пам’яті про мене!

Уся ця ситуація витязеві одразу не сподобалась. Не сподобався сором’язливий рум’янець, який виступив на милих щічка Богдани. Мало радувала рука отамана характерників на її плечі. І вже зовсім виводив із себе масний погляд молодого чоловіка, яким він, ніби ненароком, обдаровував чарівну волхвиню. Іван одразу відчув у собі непереборне бажання з розмаху і всієї дурі зацідити прямо у білозубу посмішку на обличчі Андрія.

Уперше в своєму житті Столяр відчув егоїстичне почуття ревнощів. Увесь час, поки Андрій виводив їх з вокзалу, поки вони прямували до автостоянки, їхали на потужному позашляховикові через Дніпро – увесь цей час витязь намагався переконати себе у власному глупстві. «Взагалі-то ревнощі – почуття, які повністю позбавлені смислу. Якщо для ревнощів є привід – значить ревнувати уже пізно, із стосунків нічого не вийде. Якщо немає, то я – дурень в квадраті, і тільки ображаю підозрами дорогу мені людину». Та логіка тут допомагала мало – Іван просто згорав у нестримному почутті. Його виводило із себе все – як Андрій, упевнено ведучи авто, поглядав на Богдану, як жартував з нею, як кидав масні натяки…. При цьому Іван був для нього просто порожнім місцем.

Богдана знічено хихотіла, ховала очі – та характерника не переривала, не ставила на місце нахабу. І це ще більше додавало вогню і в так неспокійну душу витязя.

Коли через кілька годин вони вилетіли на околиці Дніпра, від поглядів Івана, які він метав у бік Андрія, вже можна було підпалити невелике село. Та отаманові характерників до переживань витязя, схоже, було байдуже. Він і далі недбало крутив кермо і засипав ефір жартами, сороміцькими розповідями та зауваженнями відносно перехожих жіночої статі.

«Як таке бидло взагалі може бути у Ковені? Про яку духовність тут може йтися? Він мало що не вискакує ґвалтувати і знущатись над людьми! Нічого собі – характерники! Нащо я сюди приїхав?!» Від цих думок майже максимальний вже вогонь роздратування палав ще сильніше. Іван дав собі чітку обіцянку – не пропустить жодного крамольного жарту на свою адресу. За будь-яке криве слово покаже, що вміє не тільки соплі по столу розмазувати.

Та Андрій немов читав думки витязя і, чи то дійсно берігся від його гніву, чи то склав для себе якийсь хитрий план збиткування, та молодий характерник продовжував ігнорувати Столяра.

Тим часом сонце повернуло на захід, літній день південної України увійшов у найспекотнішу пору. Сонце, здавалось, намагалось розтопити метал автомобіля, кондиціонер старався на всю силу і йому поки вдавалось справлятись зі спекою. Та комфорт тривав недовго. Андрій «пікнув» вимикачем охолоджувача і лукаво підморгнув їм у дзеркало заднього виду.

Треба для пристосування. Адаптовуйтесь до нашої спеки, бо далі буде вам важко.

Іван розумів, що командир характерників говорить усе правильно. Він сам відчував, як його тіло, навіть поза волею витязя, майже з перших секунд після виходу з потяга почало підлаштовуватися під нові умови. Це було правильно і добре. Але менторський тон характерника, нетривіальний натяк у голосі і хитрому погляді змусили Івана роздратовано повернутись обличчям до вікна.

Вони звернули з великого шосе і заглибились у густий ліс. Андрій, практично не скидаючи швидкості, продовжував летіти крізь соснові зарості звивистою лісовою дорогою.

«Сокіль… Я – Хортиця… Наші спостерігачі на межах говорять – за вами хвіст… Прийом…»

Від несподіванки Іван мало не підстрибнув на сидінні – через роздратування його нерви неадекватно відреагували на рацію, що запрацювала на «торпеді» автомобіля. Андрій підхопив чорну пластикову коробочку.

Хортиця, вас зрозумів. Довгий хвіст? Прийом.Два «Ленд Ровери». Чоловік десять-одинадцять. Прийом.Зрозумів, Хортиця. Нехай четверта чота перехопить гостей. Бажано не знищувати усіх еманатів одразу. Нехай виберуть найстаршого, оглушать і притягнуть до полкової канцелярії. Хочу поговорити з ним. Знищувати лише у випадку серйозної переваги у живій силі. Як зрозуміли? Прийом.Зрозумів. Четверта чота в готовності. Без зайвих жертв. За можливістю, не знищувати командира, доставити до канцелярії.Точно. Виконуйте. Кінець зв’язку.

Характерник недбало кинув рацію на пасажирське сидіння поруч і крутонув автомобіль кермом на непримітну стежину у лісових хащах.

От уже до нас і гості. Значить вас, очікувано, засікли на вокзалі. Це добре. Тепер головне не втратити «язиків».

Розділ 2

Несподіване відкриття

Тебе з ним пов’язує щось особливе?

Іван намагався, щоб його голос звучав спокійно і навіть байдуже. Та самі слова не допускали потрібної атмосфери.

Андрій швидким темпом довіз їх аж до входу у бункер. Несподівано він зупинився на невеличкій полянці. І вже через секунду прямо перед авто став відкриватись пологий прохід у землі. Півхвилини – і ось позашляховик повільно котиться нешироким прямим тунелем. Ще хвилин двадцять переміщення серед темних стін при тьмяному світлі – і вони виїхали у чималий ангар. Тут Андрій припаркував авто на одному з огороджених майданчиків, вийшов назовні і, з легким поклоном, відчинив пасажирські двері.

Ласкаво просимо до нашого скромного куреня. Характерники України вітають брата і сестру Світлого Ковена.

Далі був вже звичний ліфт з незрозумілим напрямом і темпом руху. Андрій привів їх до невеликої кімнати, побажав хорошого відпочинку і висловив сподівання побачитись за вечерею. Після цього знову недопустимо міцно обійняв Богдану, з посмішкою потиснув руку Іванові – і вийшов з кімнати.

Прийшов час для того, щоб розставляти крапки над «і».

Хто цей Андрій? Тебе з ним зв’язує щось особливе?

Іван навіть не замислювався, чи має право взагалі вимагати від Богдани відповіді на свої запитання. Вони не клялись одне одному у вічному коханні, не обмінювались обручками. Не народжували дітей і не заводили спільного кота. Їхнє кохання було неформальним і вільним, як сонячне світло, як подих весняного вітру. Столяр не замислювався над суттю цих стосунків, ніколи не думав над тим, що у Богдани також може бути інтимне минуле. Він цінував її кожної миті. Аж допоки ревнощі не прийшли у їхні безтурботні стосунки.

Богдана знітилась. В усякому разі вона похнюплено сиділа на ліжку у невеличкій кімнаті і не говорила й слова. Мовчала, бо тонко відчувала напруженість ситуації – Іванові необхідно було «перегоріти» всередині, вгамувати емоції, щоб він зміг почути пояснення і сприйняти їх. До того часу будь-яке невлучне слово могло призвести до подальших вибухів. Витязь, який звик холоднокровно оцінювати ситуацію у бою, тепер кипів, немов недозрілий підліток.

Не отримавши відповіді, Іван підскочив на ноги і заходив по невеликій кімнаті. Богдана підняла голову і пильно спостерігала за цими еволюціями.

Нічого собі поїздочка! То чого я в ній повинен навчитись? Як довіряти чи не довіряти людям?

Звинувачення було ідіотським. І витязь пошкодував про нього одразу ж, як воно злетіло з його вуст. Його Богдана – ніжна, щира і добра – не заслуговувала такого ставлення. Іван згадав, як волхвиня висмикнула його з болота кризи, як допомогла опанувати переживання і зробити крок уперед в розвитку навиків Воїна Світла.

Стало дуже соромно і ніяково. Та найгірше було те, що куцого досвіду спілкування з жінками витязеві не вистачало, щоб знайти вихід з ями, куди він сам себе загнав власними емоціями. До слова – вже вчергове.

Він відчув легкий дотик до своєї руки. Повернувся – і натрапив на її спокійний, теплий погляд. Одразу стало легше – Богдана явно не гнівалась на нього за сказані різкі слова.

Дозволь, я все тобі поясню?

Опиратись цьому тихому голосу не було сил. Іван лише понуро кивнув, не маю змоги сказати жодного притомного слова.

Богдана підвела його до ліжка, всадовила, присіла поряд, не випускаючи його рук зі своїх.

У нас з Андрієм були відносини, досить серйозні. Йому я завдячую своїм життям і тим, що я опинилась у Ковені. П’ятдесят сім років тому він, ще джурою у своєму коші, врятував мене від ув’язнення у ГУЛАГу. Тоді молоді характерники розважались, нападаючи на етапи, якими еманати-комуністи переправляли в’язнів до таборів. Під час одного з таких «рейдів» Андрій мене відбив. Він одразу відчув у мені енергетичний потенціал – і запропонував приєднатись до Ковена на боці характерників. Я була закохана у нього – сильного і меткого, енергійного і веселого. В свого рятівника і вчителя. П’ять років прожила під його захистом, готувалась стати ворожкою у коші. Та відчула – духовно мені далекі принципи характерників. І чесно сказала про це Андрієві.

Богдана трохи помовчала. На її обличчі лягла легка печаль спогадів.

Треба віддати належне Андрієві – він досить спокійно мене відпустив. Хоча знаю – любив мене. І дуже засмутився. Якось так ми і розійшлися – не розставивши крапок. Він власною персоною відвіз мене до Києва, відрекомендував Святославові. І саме у волхвів я знайшла себе, моя душа, скалічена роками комуністичних гонінь, відродилась. Я знайшла своє місце у реальності, у цій війні. А потім з’явився ти…

Іван смикнувся, немов прокинувшись від сну. Десь такої історії він і очікував – тому повірив у неї одразу. Все пояснювалось просто і достовірно. Але запалена свідомість по-дитячому чомусь не хотіла відпускати конфлікт.

То як ми будемо далі жити?

Запитання вийшло досить претензійним, хоч і без особливої агресії. Богдана ще раз щиро посміхнулась, міцніше стиснула його руку.

Так як і мали жити. З Андрієм мене нічого не єднає. Я – з тобою, і підтримаю тебе у кожному твоєму кроці. Ти будеш учитись у характерників.

*

Ти – невід’ємна частка Всесвіту. Його найдосконаліше творіння. І одночасно ти здатен вмістити у себе всю силу Всесвіту. У цьому і є унікальність воїна-характерника.

Навчання Івана тривало уже третій місяць. Тривало безрезультатно. Практично по всім складовим. Витязь зміг опанувати деякі окремі елементи унікальної системи бою характерників – гопака. Та у практичному використанні ці складові так і залишались поодинокими – у єдиний танець не в’язались, не піддавались експромту і фантазії. Наймолодший джура легко клав Столяра на лопатки трьома-чотирма рухами. Це було принизливо. Добре, хоч Богдана не відвідувала його занять. Досить було, що з них не злазив цей білявий бугай.

Андрій одразу сказав, що з першого дня бере підготовку Івана на себе. І витязь усі три місяці прожив у переконанні, що отаман характерників навмисне збиткується з нього. Його включили до групи джурів – хлопчаків десяти-дванадцяти років – кожен з яких вже опанував чимало знань і був на голову вище свого перерослого «однокашника». У двобоях Івана, здавалось, використовували у ролі «ляльки для биття». Знань, щоб опиратись прийомам гопака, не було. За використання навиків нава-бою Андрій нещадно карав. Проти нього не допомагали вже ніякі вміння – отаман рухався блискавично і непередбачувано. Іван відчував себе слабким і нікчемним – і від того скаженів ще більше.

Значну частину підготовки займав пошук одного з найважливіших елементів майстерності характерників – природної сутності воїна. Століттями українські лицарі відточували вміння через медитацію осягати сили всього живого. Українські воїни вміли черпати енергію з усіх елементів Всесвіту, включаючи навіть мертве, на перший погляд, каміння. Сильний гіпноз, здатність бачити найближчі дії супротивника у дзеркалі Буття, лікувати смертельні поранення – далеко не повний перелік можливостей характерників.

Деякі з них Іванові таки вдалося осягнути – але лиш на початкових етапах. Та одне мистецтво ніяк не давалось витязеві навіть у азах. Формування тваринного альтерего. Під час глибокої медитації, під керівництвом голосу крові, характерник сягав найглибших генетичних коренів і відшуковував там, на самій межі цивілізованої пам’яті, свою звірину сутність. В деяких культурах це називалось пошуком тотема, звіриного покровителя чи таємного помічника. Легенди ж говорили, що знання допомагали характерникам перетворюватись на звірів.

Звичайно, це лише фольклор. Просто тваринне альтерего – найпростіший і найшвидший спосіб осягнути і черпати силу зі світу. Ми ж уже говорили, що всі елементи у Всесвіті взаємопов’язані. Тому через енергетичний образ жирафа майстер може оволодіти силою полярного ведмедя, швидкістю гепарда, спритністю мавпи. Та знайти своє альтерего у тваринному світі – непросте завдання.

Непросте?!! Цей спогад першого уроку, який давав своїм учням Андрій, викликав у витязя сліпу лють. Напевно, цей гад тишком від Столяра навчає своїх «улюбленців»! Он кожен з них має вже свого тваринного помічника! І вони тишком знущаються над витязем-переростком, у якого нічого не виходить.

Богдана зовсім не поділяла його підозр. Іван спочатку затявся розповідати дівчині про свої невдачі. Але волхвиня довела, що не даремно займає місце у Світлому Ковені. Вже після кількох хвилин спілкування витязь сам звірив свої проблеми. Хоч і у стислих, скупих словах – але і не без розпачу.

Тобі важко зі зрозумілих причин. В учнів Ковена посвячують, в основному, хлопців і дівчат до чотирнадцяти років. Їхні батьки, переважно, уже є витязями, волхвами, характерниками чи ворожками. Тому ці діти роблять перші кроки у навчанні з самого народження. Дорослих людей у Ковен беруть дуже неохоче. У них уже сформований світогляд і ціннісні орієнтири, заштампована, захаращена підсвідомість. Усе це важко виправляти. Мене до себе характерники взяли у 18 років – і мені було дуже важко. Тож подумай – яку цінність ти маєш для Сил Світла, якщо тебе Святослав вирішив ініціювати у такому віці?

Іван заспокоювався. Але стабільності вистачало лише до нового заняття. І все повторювалось по колу. Нова спроба – невдача – підбадьорливі слова Андрія – ненависть до нього і до себе. Найгірше, що наставник не давав якихось конкретних настанов. «Ти все робиш правильно. Потрібна просто практика. І наполегливість. Дорогу пройде той, хто йде».

Спочатку Іван повірив, що у нього є шанс. Потрібно просто прикласти ще трохи зусиль. А потім він став свідком одного діалогу… «Підслухав, дурню, підслухав». Так Столяр завжди себе виправляв, пломеніючи від роздратування.

*

А що, як і вашим Мечем, і нашим мистецтвом він не зможе оволодіти, бо надто старий?…

Підслухати чужі розмови – це нагода, яку спеціально підтасовує доля. Це негарно. Але це єдиний спосіб дізнатись про себе правду. Неприємну і приховану. Таку, яку тобі не скажуть у вічі.

І от тепер, коли Іван йшов коридором після вечері у загальному залі, неначе сама доля вкинула йому у вуха уривок сказаної фрази. Говорив Андрій – його басові нотки неможливо було сплутати.

Тобі не гірше за мене відомо – наші надії не завжди справджуються. Ми часто ініціюємо людей, які виявляються нездатними оволодіти знаннями. І чим старша людина – тим їй важче. Ми їх не кидаємо, даємо роботу у Ковені. Але ж нерозумно вимагати від корови навиків лазити по деревам?

Івана аж затрясло від гніву. Він глибоко вдихнув, видихнув, спробував сконцентрувати енергетичні потоки, спрямувати їх від зайвих емоцій. Вийшло так собі. Але достатньо, щоб не увірватись за двері і не схопити отамана характерників за горло.

Ти хочеш сказати, що Святослав помиляється, коли вірить у нього?

Богдана. Тихий і спокійний, зважений голос. Такий рідний і близький. У Івана всередині потепліло.

Скільки Святослав направду топче цей світ і воює з Темрявою? Тисячу років? Дві тисячі? Не все ж бути світилом. Розібрала старика сентиментальність – захотів побачити у перестаркові свою юність. Він у нас же теж зі старообернених. Нехай руський знахар, нехай володів початками знань – але ж ініційований майже у 30 років.

За прочиненими дверима, де відбувався неприємний діалог, запанувала тиша. Разом з нею у душу Івана запливли тривога і старі страхи. Так от чому Святослав так упевнений у його успіхові! Бо він сам пройшов шлях від дорослої людини до потужного Служителя Світла. І впевнений у тому, що цю нелегку дорогу може здолати кожен. Але ж яким би мудрим не був волхв, він може помилятись. Така сутність смертного.

Від роздумів його відволік голос Богдани. Та Іван його впізнав лише інтуїтивно. Ніколи у тоні дівчини він не чув такого металу.

За весь час свого служіння Святослав не помилився жодного разу. Він дуже неохоче приводить нових кандидатів – але ті одиниці, які ним ініційовані, стали великими Воїнами Світла. І тобі, як нікому це відомо, Андрію. Ти ж сам починав учення у Святослава, він першим відкрив у тобі схильність до мистецтва характерників, дав рекомендації Левкові. Ти ж сирота – у тебе не було батьків, які могли б навчити тебе початкам Шляху. І тобі, хоч і в десять років, але було спочатку дуже важко… Якби Святослав і Левко тоді махнули на тебе рукою – ходив би ти до сьогодні писарчуком при курені…Обов’язково мені згадувати минуле? Надто таке, яке я сам тобі повідав у не дуже адекватному стані закоханості.

Андрій огризався більше для порядку, спокійно і недбало. Так спокійна вовчиця гиркає на маленьких своїх щенят, коли вони, граючись, намагаються ухопити матір за лапи.

Перш ніж приїхати сюди, я просила тебе про дві послуги. Про те, щоб ти максимально приділив увагу новому учневі, як тобі колись приділив увагу Святослав. І…Пам’ятаю-пам’ятаю. Щоб я не згадував при твоєму Іванкові про наші пристрасні стосунки.Змушувати його ревнувати в першу ж хвилину було великою помилкою, Андрію. Ці емоції лише відволікають учня.Ти ж сама знаєш – емоційні сплески найчастіше дозволяють відкрити потенціал. І потім мені здавалось, що він загориться бажанням довести тобі свою силу. І що ти тільки в ньому знайшла?

Іван знову запалав, руки його самі стинулись у кулаки. Гепнути ногою у двері, заскочити у кімнату – і тоді ми ще побачимо, чи зможе цей нахаба встояти проти люті роздратованого витязя! Його знову відволік стриманий голос Богдани.

Він має те, чого ти мав дуже мало, а тепер втратив поготів. Незважаючи на силу, яку він осягає, він залишається людиною, здатною любити. Ти ж, засліплений могутністю, перетворився на самовдоволеного, егоїстичного самця.

Іван ледве встиг ускочити за ріг сусіднього проходу напроти, щоб його не упіймали за підслуховуванням. Грюкнули двері, коридором прокотились швидкі кроки Андрія. Отаман характерників щось роздратовано бурмотів собі під ніс. Та витязеві було уже байдуже до всього. Йому стало щемно і тепло на душі від слів Богдани. Він радів і трохи зловтішався – чарівна волхвиня обрала його, а не цього нахабного волоцюгу.

Розділ 3

Відкриття гіркою ціною

Урок пошуку тваринного альтерего відбувався, як завжди. З тим же результатом. Спочатку п’ятеро юних джур продемонстрували вміння брати силу у тварин. Один, з базовою сутністю буйвола, стрибав далі кенгуру. Інший, ведений силою орла, але подібно до риби, десять хвилин обходився киснем у воді. Вийшло у всіх учнів. І знову нічого не вийшло у Івана.

Усі початкові етапи підготовки якраз вдалися відмінно. Досить швидко він зміг сконцентруватись, поринути вглиб себе. Сфокусувавши свою свідомість у тонкий промінь, Іван понісся пам’яттю крові у минуле. Перед очима швидкою рікою пролітали століття. Ось пам’ять предків Івана про епоху Ренесансу, середні віки, первіснообщинний лад.

Тут починалось найважче. Перед підсвідомим поглядом витязя розливався Всесвіт у вигляді спогадів живих створінь. Пам’ять людини базується на інтелекті, він фіксує події і формує їх у стійкій послідовності. Спогади ж тварин – це уривчасті кадри, без логіки і зв’язку. Їхню кількість просто неможливо визначити. Так от потрібно було не просто перелаштувати сприйняття – необхідно було з бездонного виру тваринних спогадів виявити той єдиний, який відповідає духовній сутності людини. Говорячи простіше і образно – людина повинна силою волі притягнути свого «брата-близнюка» серед тварин.

І саме на етапі «притягнення» постійно виникали проблеми. Жодне з емотивних переживань творінь у Всесвіті не реагувало на заклик Івана. Він летів усе далі і далі, вривався у рій спогадів і переживань – та всі вони розлітались у різні боки. Так можна було б гратись довго. Якби Всесвіт не починав агресивно реагувати на «хулігана» у своїх володіннях. Спочатку сліпуче світло – і свідомість поверталась у тіло, яке розламував страшний головний біль.

Він не вмів діяти тонко і поступово, не порушуючи ніжних енергетичних потоків Всесвіту. Якраз цього вчать маленьких дітей на початку Шляху. Йому ж для цих знань банально не вистачало терпіння, базових навиків.

Іван знову очуняв на татамі у навчальному класі, спітнілий, з головою, яка гуділа мідним дзвоном. Андрій вчергове посміхнувся, поклав йому руку на плече.

По тобі видно – ти був уже у кроці від прориву. Ще трохи терпіння, наполегливості – і ти досягнеш свого. Сьогодні всі відпочивайте. Побачимось завтра зранку.

Учні підвелись з підлоги, вклонились вчителеві і почали виходити із залу. Іван залишився сидіти з похнюпленою головою. Все було даремно! Всі зусилля і страждання, дні і ночі тренувань – йому не стрибнути вище своєї голови. Його випустять «у світ», зроблять інформатором, влаштують на якусь публічну роботу, щоб вистежував еманатів. Але повноцінним бійцем він не стане вже ніколи! Усі обіцянки Святослава залишились чудернацькою казкою. Він втратив нормальне життя, дезертирував із армії, втрутився у древнє протистояння сил – і для чого це все? Щоб отримати – і знову загубити смисл існування? А Богдана?

Іван так глибоко поринув у свої невеселі роздуми, що практично втратив зв’язок з довколишнім світом. Зненацька підлога під витязем затремтіла, до слуху докотився відгомін далекого вибуху. Столяр зірвався на ноги і вискочив до коридору.

Одразу зрозумів – напад. Практично безшумно, у напрямку великої брами куреня характерників, бігли воїни у полотняних білих сорочках і широких штанях-шароварах. З того боку, попід високою стелею коридору, котився чорний дим. «Як швидко долетів від воріт!» Ця думка промайнула у голові Івана, перш ніж він побачив, що дим йде з решітки у вентиляційній системі підземного куреня.

Отрута! Іван затримав подих, зосередився, спробував поринути у себе. Духовний шал і конецентрація різким світлом додали сили легеням і серцю. Кров пришвидшила обіг, концентруючи віддачу кисню лише на мозок. «Хвилин п’ять так максимум протягну!»

Іван скочив убік, проштовхався через потік характерників і побіг до своєї кімнати. Де шукати Богдану? Він думав лише про неї. У ті критичні миті витязеві було байдуже до свого життя, він готовий був кожен свій віддих віддати коханій дівчині.

Вона лежала на ліжку у кімнаті. Перші ж енергетичні зондування показали – жива, але у глибокому забутті. Очевидно, отрута застала дівчину уві сні. Підсвідомість сама проконтролювала занурення у транс, максимально затримались усі обмінні процеси у організмі. Лише це і врятувало Богдану.

Часу було небагато. Іван схопив тіло дівчини на руки, знову вискочив у коридор… І одразу побачив еманатів. Духовний шал виокремив трьох спрутів, які неспіхом наближались. Молоді особини, недосвідчені, для масовки. Але три супротивники! А він з Богданою на руках!

Іван зробив кілька кроків назад, повернувся і побіг. Утримувати серце і легені у спокої ставало дедалі важче. А сюди ще й надмірне навантаження. Більше життя хотілося вдихнути! Але не можна – тоді кінець!

Витязь вилетів у великий передпокій, який передував їдальні. Тут кипів запеклий бій. Одразу було зрозуміло – характерники у ньому програють. Сили були явно нерівні. Такої кількості темних архонтів Іван не міг собі навіть уявити. Вони йшли і йшли вперед. З кожною хвилиною під темну лаву ворога падав черговий характерник. Воїни Світла відчайдушно опирались – але відступали крок за кроком углиб великої зали.

У повітрі прогримів відчайдушний бойовий клич. З одного з бокових коридорів вирвалась ще група воїнів у полотняних сорочках і кинулась на підмогу відступаючим. Іван побачив у передньому ряду характерників Андрія. Побачили підмогу і вороги. Кожен боєць у задній лаві архонтів зробив розворот «кругом» – несподівану загрозу зустрічало організоване воїнство.

Темні і Світлі хвилі зустрілись. У їхніх руках не було фізичної зброї. Але у духовному шалі Іван добре бачив, як швидко мелькали клинки світла і темряви. І ще бачив, що доблесть і відчайдушність характерників не виправили ситуацію.

Терпіти далі не було смислу. Оточений ворогами, Іван глибоко вдихнув. Перед очима миттєво попливли різнобарвні кола. «Кохана моя Богдано». Це була його остання усвідомлена думка.

*

Свідомість поверталась важко. Легені палали вогнем, різало у грудях. Постійно нудило, у потилицю неначе хтось забив великого цвяха. У роті гидкий присмак чогось гіркого. Спробував розігнути спину – сидить. Поворухнути руками – прив’язані.

От ви і очуняли. Важко ж за вами ганятись, дорогий Іване Сергійовичу! Скільки сил і енергії – заради одного, нехай і такого талановитого. Як на мене – марнотратство.

Івана неначе струмом пробило. Лейтенант на прізвисько «Вихор». Як давно він не зустрічав моторошного командира архонтів! І ще не зустрічав би сто разів по стільки ж!

Холодні руки взяли Івана за чуба, підняли обличчям до світу божого. Так і є. Крижані очі рептилії, біляве волосся, бліда шкіра. І глумлива, задоволена посмішка.

Скільки років я воюю – а характерники все такі ж ідіоти. Наші «маяки» стежили за вами від самого вокзалу у Дніпрі. Ми готові були, що їх вистежать і знищать. Але отаман характерників був настільки недалеким, що взяв їх у полон і притягнув до куреня. Чудовий наш винахід – «маяки». Як бійці вони нікчемні. Але мають такі сильні вияви емоцій, що їх легко прочитати навіть на великій відстані. А далі – справа техніки. Результат – курінь характерників розбитий. І ви, дорогий Іване Сергійовичу, знову у наших руках. І тепер ми перейдемо до найцікавішого.

Вихор відпустив голову Івана, легко сплеснув у долоні. Витязь озирнувся. Він сидів на масивному металевому стільці-кріслі у одній із житлових кімнат куреня. На підлозі валялась купа розбитого посуду, якісь фотографії у потоптаних рамках. Коричневою купою лежав розірваний плюшевий ведмедик, підпалений з одного боку. Мабуть, у цій кімнаті разом з батьками жив маленький хлопчик чи дівчинка.

Двері у приміщення безшумно відчинились. Двоє темних внесли ще одного стільця. До нього міцно була прикручена Богдана. Волхвиня була без свідомості, її голова безвільно хиталась у такт крокам мучителів. Темні поставили стілець з полонянкою на підлогу і мовчки вийшли.

Чудовисько на прізвисько «Вихор» не керувався сентиментами у поводженні з дамами – просто кілька разів ляснув молоду жінку по щокам. Не відкриваючи очей, Богдана тихо застогнала, поволі підняла голову. Вихор знову задоволено вищірився.

Я надзвичайно радий, що разом з вами, Іване Сергійовичу, до нас завітала ваша сердечна подруга. Дуже радий з вами познайомитись, вибачте, не знаю вашого імені. Та це й не має значення. Думаю, наше знайомство продовжиться недовго. А от який буде результат нашої з вами зустрічі, мила пані, залежить цілком від шановного Івана Сергійовича.

Богдана розплющила очі. Окинула туманним поглядом кімнату – зупинилась на Іванові. Тиха посмішка осяяла її обличчя. Вона тихенько кивнула витязеві. Вихор зробив стрімкий крок уперед, згріб Богдану за волосся, рвучко сіпнув голову назад. Дівчина тихо застогнала крізь стиснуті зуби. Іван несвідомо рвонувся вперед, пута увіп’ялись у його тіло. Виявилось – ще й під руками прикрутили до стільця, гади. Голос Вихора тихо шелестів у невеликій кімнаті.

Мені потрібно лише одне від вас, Іване Сергійовичу. Щоб ви відкрили мені свою свідомість. Я проведу невелику «розвідочку» вашої пам’яті – і все. Тоді ваша миленька житиме.

Архонт схилив голову, дзвінко поцілував дівчину у щоку. Погладив тонкими пальцями високий лоб. Знову вищірився.

Гарна. У вас безумовно хороший смак, Іване Сергійовичу. Та боюсь більше з нею ви не зможете розважатись. Знаєте у чому проблемка? Моя маленька «розвідочка», скоріше за все, випалить вам свідомість. І далі вам уже буде байдуже до всього світу і всіх переживань. Тож перед вами нелегкий вибір. Ви – чи ваша куріпочка.

З цими словами Вихор ще раз смикнув дівчину за волосся, задираючи їй голову ще далі. Цього разу Богдана скрикнула, але одразу ж замовкла, лиш міцніше зціпивши зуби.

«Опанувати ненависть і лють». Стало зрозуміло, чому говорять, що ці почуття можуть засліпити. Тієї миті Іван неначе втратив здатність осмислено бачити. Свідомість затопив липкий туман, який дозволяв бачити лише прямо перед собою – лише руку, яка стискала жмуток темного волосся і сполотніле обличчя Богдани…

Із примарного стану його вивів біль. Здавалось, усе тіло потопало у вогні. Він розгублено опустив голову, глянув на порваний рукав своєї полотняної сорочки – крізь дірку проглядало щось синє і мерзенне. Його рука! Він несвідомо так сильно напружив своє тіло, що пута почали просто розривати тканини і м’язи. Звідси і страшенний біль.

Іван зусиллям волі спробував повністю розслабитись, подумки відсторонитись від ситуації, заспокоїтись. На першому етапі йому це навіть вдалося і він прямо фізично відчув, як енергетика спокою прохолодним потоком розливається по жилам. Та потім сталося…

Вона увійшла у двері одразу за стільцем, на якому сиділа Богдана. Іван миттю її впізнав, повірив у її справжність. Мозок встиг достатньо охолонути, щоб усе ув’язалось в одну систему. Шаленим калейдоскопом перед його очима пронеслись… шкіряний диван у неоковирній квартирі, сутність віри і вірувань, теплі ночі ранньої осені, в’язниця, суд, війна і крики поранених у бою. І нарешті його навчання Шляху.

«Все до цього йшло! Все це – один сюжет!»

Марина Соловей, кохана зрадниця, люта ненависть і холодна ніжність, ефектним рухом поправила розкішне волосся. На Івана знову дивились «відьмині очі», закличні і скромні водночас, йому посміхались губи, які він колись так пристрасно цілував. І попри всю абсурдність ситуації, пропри усе пережите з вини цієї дівчини, витязь чомусь одразу повірив – Марина, його кохана Марина, повернулась, щоб врятувати його.

У голову шугонула кров, у очах защипало, у горлі пересохло. Напруживши усі сили, Іван зміг лише незрозуміло для чого тоненько застогнати. Він інстинктивно відчув необхідність якось проявити свою присутність. Та Марині не потрібні були ці його еволюції.

Від порогу вона не зводила очей з Івана. Та в них уже не було того оксамитового тепла. Більше того – вони були джерелами ненависті і презирства. Вони пропалювали його єство, завдаючи такого болю, який не снився жодному катові в історії людства.

Ну що, мовчить? Так полоскочи трошки хвойдочку, по якій він так довго повзав!

Якби не знайомі обертони, Іван міг би заприсягнутись, що це був голос зовсім не Марини. Стільки у ньому було зневаги і гидливості, він більше був схожий на шипіння гадюки! Одним стрибком володарка голосу підскочила до Богдани і, коротко розмахнувшись, затопила їй кулаком у живіт. Очі волхвині полізли на лоба, вона захрипіла, ловлячи широко відкритим ротом повітря, неспроможна вдихнути. Марина повернула голову до Івана.

Ти, певно, усі ці дні ставив собі одне запитання. «Чому усе так вийшло?» Відповідь проста. Ти потрібен. Нам. Якщо ж ти не наш – то не будеш і нічиїм. Цим і пояснюється моя увага до тебе. Але я побачила – ти надто неконтрольований, надто принциповий. І надто зламаний психологічно, щоб можна було тебе «перекувати». Значить тебе треба було знищити. Але чомусь Велике Джерело обрало тебе. І тепер нам потрібна вся твоя пам'ять. Вона – ключик до того, щоб ми нарешті змогли оволодіти Мечем.

Скільки разів до цього Іван опинявся у ситуаціях, коли він думав, що його світ вкінець зруйнований і його життя завершилось. Він ховав побратимів, різав бойовим ножем ворогів, дивився у очі дітей, які залишились без батьків… Світ стогнав, готовий був рватись зі своєї орбіти, розлетітись на друзки – але вперто летів у Всесвіті навколо сонця, нещадно далі відраховуючи секунди, дні і століття. Світ Івана жив далі, які б жахіття у ньому не відбувались.

Та сльози на очах сполотнілої Богдани, її безпорадні спроби вдихнути зробили не просто тріщину в цьому світі. Кохання вбиває кохання. Він удару цього абсурдного тарану буття таки розлетілось на шматки, які гострими шпичаками уп’ялись в його свідомість, у його серце, нерви.

Несподівано накотився неконтрольований духовний шал. Іван побачив істину сутність Марини. Це був не спрут чи щось до нього подібне. Просто темна хмара, яка повністю заповнювала голову. Про такі феномени витязь ніколи не чув і не читав. Та йому до них було байдуже. Шалена ненависть, яка стала каталізатором входу у нава-чуття, палахкотіла вогнем, потребувала виходу, дії – інакше загрожувала просто спалити свідомість. Іван кілька разів глибоко вдихнув-видихнув, концентруючи увагу на сліпучій краплині перед внутрішнім зором. Тепер від того, заспокоїться він чи ні, залежала цілісність його свідомості. Ба – навіть життя.

Цього разу спокій приходив важче, лють щомиті намагалась прорватись через теплий заспокійливий бар’єр. Та вже прийшло розуміння, що від вміння тверезо оцінити ситуацію залежить не лише його життя, а й життя Богдани. І що лише його зосередженість дає їм мізерний шанс врятуватись.

Темний архонт тим часом покинув волосся Богдани, повільно підступив до стільця, на якому сидів Іван.

Я захоплений вашим вмінням опановувати себе, Іване Сергійовичу. Клянусь, якби моє перше кохання лупцювало моє друге кохання, я б не зміг себе втримати у руках. Надто після всього того болота, в яке мене це перше кохання кинуло. Вас же мало не зґвалтували у в’язниці. Чи таки зґвалтували?

Лють знову спробувала протиснути свій вогняний протуберанець за бар’єр. Іван холодним порухом свідомості обрубав його. Нехай говорить. Чим більше – тим краще. Надто, що маленька шпаринка для порятунку вже знайшлась.

Це лише у американських фільмах герої знаходять обтріпаний краєчок мотузки, яка їх зв’язує, непомітно продовжують розвивати цей «шанс». І – опля! – звільняються від пут, у фіналі дуже боляче караючи поганих хлопців. Ще сюди добре підходять якісь шпигунські штучки з невидимими ножами чи подібними секретними застосунками.

У Івана не було ножів, доля не подарувала йому обтріпаний краєчок мотузки. Його ситуація була трохи ближча до реальності. Після скаженого емоційного напливу, коли він інстинктивно рвонувся у путах, його руки їх просто розтягнули. Не сильно – але цілком достатньо, щоб зап’ястки почали вільно крутитись у петлях.

Де рух – там свобода. І після свого несподіваного відкриття, продиктованого холоднокровним мозком, Іван вже кілька хвилин намагався розвивати несподіваний успіх. Що буде «після», як він битиметься з повноцінним темним архонтом і дівчиною, яка була взагалі «незрозумілощо», Столяр намагався не думати. Пройдемо перший рівень – а там побачимо. Залишалось з два десятки секунд – і його руки будуть вільні…

Ситуація знову зробила скажений кульбіт, все полетіло у незрозумілий штопор. Тихою блискавкою зі стелі злетіла біла тінь і впала прямо на голову архонту. Та темний воїн відреагував десь на самій межі людських можливостей, пригнувся і відскочив до стіни. Біла тінь перекотилась через плече і пружним підскоком здійнялась на ноги. Андрій. Отаман характерників був увесь заплямований кров’ю і брудом, але це був, без сумніву, саме він.

Вони рвонулись одночасно. Характерник – у бік ворогів. Іван – з пут на своїх руках. Архонт з Мариною миттєво зайняли позиції оборони в глибині кімнати. Андрій контролював вихід. Противники застигли, вичікуючи кращої нагоди для першої атаки.

Пута злетіли з кінцівок витязя. Технічним питанням було подальше звільнення – і Столяр зайняв своє місце біля характерника, роблячи внесок у баланс на полі бою.

Забирай Богдану – і тікай. Полиш мені цих двох потороч.

Андрій говорив з посмішкою, спокійно, неначе йшлося не про смертельний бій, а про прогулянку зі старими добрими знайомими. І хоч уся героїчна сутність Івана противилась сказаному, він змусив себе підкоритись. Характерник мав цілковиту рацію – у цьому двобої витязь, слабкий і недосвідчений, лиш плутався б під ногами. Столяр зробив крок у бік стільця, на якому безтямно звисала Богдана – і тут темний архонт стрибнув уперед.

Андрій був напоготові, зробив ривок, перехопив траєкторію супротивника у повітрі – та вдарити не встиг. Два потоки енергії – темний і світлий – зіштовхнулись у повітрі, три рази схрестились – і розлетілись у позиції готовності.

Швидше, бідака!

Голос усе такий же спокійний, та вже посмішки на обличчі Андрія не було. Краплини поту, які стікали його скронями, показували, чого йому вартувало відбиття карколомної атаки супротивника.

Ситуація диктувала швидкі рішення, і витязь не став витрачати дорогоцінний час на розплутування хитромудрих вузлів. Він ухопив Богдану разом зі стільцем – і вискочив з дорогоцінною ношею на плечі у коридор. Він був безлюдним, але зі слідами відчайдушної боротьби. Тут і там купками лежали загиблі захисники у білому полотняному одязі. Так само часто траплялись сліди простих носіїв еманатів. Тіла архонтів майже не траплялись. Десь далеко, у протилежному від воріт боці, час від часу гриміли приглушені вибухи – там добивали залишки характерників немилосердні вороги.

Лаючи себе останніми словами та відчуваючи себе цілковитим негідником і слабаком, Іван біг до воріт Світлої Твердині. «Що я можу зробити?! Лише героїчно загинути?! А так, можливо, у мене буде нагода вижити – і помститися!»

Та ці думки не дуже заспокоювали. Як же тоді бути з юними джурами, майже дітьми, які зараз у глибині Укріплення гинуть за Світло, хоча мають право жити і продовжувати життя у цьому світі?! На ці докори всередині Іван лише крутив головою, сичав і стогнав. Бігти ще швидше. Щоб розривались м’язи, горіли легені і серце гупало у кожній клітині тіла. Щоб хоч якось відігнати від себе сором і відчай.

Звичайно, ворота охоронялись. Чотири молодих носії піднялись назустріч Іванові. Темним димом заструменіли енергетичні мечі. Витязь сконцентрувався, переходячи у стан духовного шалу – хоч стратегічно не розумів, що йому робити далі. З кожним окремим носієм він міг би помірятись силами. Але ж їх було четверо! А на його руках ще й непритомна Богдана, яка була для нього у ту мить дорожчою за життя.

Несподівано за спинами носіїв змигнуло світло. І те, що Іван побачив, вразило його до глибини душі, змусило зупинитись! У білих сполохах духовного шалу еманатів атакував сяючий і сліпучий, як блискавка, сокіл! Ось диво-птах розірвав лапками одного ворога, прошив дзьобом іншого…

Іван виринув із духовного шалу – і побачив юного, світловолосого хлопчину, з яким ще зовсім недавно проходив школу характерників. Ярослав… Точно, його звали Ярославом! І цей маленький воїн творив справжні чудеса! Спритно ухиляючись від випадів супротивників, він голими руками, без клинка, рвав їхні духовні паразитичні сутності. «У всякому разі допомоги недо-витязя він не потребує». Треба було здійснити те, заради чого важив життям мужній хлопчина.

Вчергове проклинаючи себе, Іван знову кинувся до великих воріт Твердині. І майже одразу зупинився. Прямо у спину йому вдарив уже добре знайомий холод. Архонти. А як же хлопчик?! Такий хоробрий, але такий маленький!!! Цього вже було несила терпіти!

Поки Іван біг до воріт, він кількома порухами рук розламав стілець під Богданою, висмикнув її з пут і обпер спиною об стіну. Повернувся обличчям до смертельної небезпеки, знову поринаючи у духовний шал.

Архонт був один. Але старий і досвідчений. Усі чотири носії, яких хлопчик атакував раніше, лежали без пам’яті посеред коридору. Сам же юний воїн поволі, крок за кроком, відступав перед новим, жахливим ворогом.

Всередині Івана все кипіло. Він як ніколи до цього хотів бою. Хотів трощити і знищувати. Це було солодке, запаморочливе відчуття ненависті, яке чомусь зовсім не затьмарювало прозорості сприйняття. Навпаки – усе навколо неначе було висвітлене ще гострішим, ніж у духовному шалі, світлом. І чорне, липке, гидке страховище перед його очима. Древнє і небезпечне.

Іван зробив швидкий стрибок уперед, додав енергію ногам, намагаючись зайти до ворога зліва. І ледве встиг ухилитись від темного клинка, який пролетів на волосину від скроні. Його врятував юний джура, який, прочитавши маневр витязя, приєднався до його атаки на мить раніше. Архонт змушений був відбивати атаку хлопчика – і це врятувало Іванові життя. Ворог був незрівнянно сильнішим. І він це розумів. Тому не поспішав. Та, виявилось, даремно.

Спину Івана обдало теплом. Поруч з ним палахнуло, сліпучий потік охопив архонта – і він за мить перетворився на купу палаючих ганчірок.

Біля великих воріт Твердині стояла бліда Богдана з піднятими руками. Її всю трусило. За мить ноги волхвині підігнулись і вона тихо сповзла по стіні. Але виграний нею бій давав шанси на порятунок.

Іван підбіг до дівчини, ухопив її на руки – і повернувся. Передпокій був порожній. Світловолосий хлопчина зник, неначе його не було. Тільки кволо ворушились четверо колишніх носіїв вже без еманатів, і димувала на підлозі купа, яка колись була архонтом.

Розділ 4

Закінчення і початок шляху

Коли вони вибрались нагору, була вже пізня ніч.

Іван діставався «до» і «з» Цитаделі характерників лише на якісному і комфортному транспорті, тому мав досить приблизне розуміння відстані від поверхні до підземного укріплення. Виявилось – ця відстань чимала. До всього «променад» із безсилою Богданою по темним тунелям ускладнювався великою кількістю відгалужень та бокових коридорів. Чи це «обманки», чи маршрути до якихось інших центрів опору Воїнів Світла – з’ясовувати це у Івана не було жодного бажання. Довелося знову входити у стан духовного шалу, витрачати і без того куці залишки сил, щоб знайти вихід по еманаціям людей, які пересувались тунелями. Як наслідок – під зоряне нічне небо вивалилось два майже безсилих тіла. Якби архонти почали переслідування втікачів, на поверхні вони взяли б їх голими руками.

Лиш через добру годину Іван зміг зібрати свою волю, підняти все ще слабку Богдану, і почати свій шлях через ліс. Він брів першою-ліпшою стежкою, не вибираючи напрямку, навмання, навіть ні на що не сподіваючись. Йшов, щоб забратись подалі від Твердині, яка із грізної фортеці характерників перетворилась на їх величезний склеп.

Та схоже, що Всесвіт зглянувся на нещасних втікачів – коли ранкове сонце відірвалось від горизонту, вони вийшли до широкого шосе. І тут Іван не став з’ясовувати, куди веде цей шлях. Перепочивши у кущах біля дороги з півгодини, витязь, визначивши за сонцем північно-західний напрямок, побрів у той бік разом зі своєю дорогоцінною ношею на руках.

Лісу по обочинах дороги, здавалось, не було кінця. І це було на краще. У разі небезпеки простіше сховатись, ніж рятуватись втечею у широких південних степах.

Що робити далі? Після того, як перша небезпека трохи віддалилась у перспективі, це запитання невідривно переслідувало Івана. Зупиняти попутні автомобілі? А якщо частину темних сил відправлять на пошуки можливих втікачів? Тупо було б так бездарно попастись. І витязь, як щойно чув на межі свого слуху шум двигунів, ховався у кущах.

Богдана, незважаючи на всі маніпуляції Івана, вперто відмовлялась повертатись до свідомості. Її серце билось хоч і ледве чутно, але рівно, без зривів. Психоемоційне зондування показало, що мозок волхвині знаходиться у стані перманентного спокою, але на заклики до активності не реагує зовсім. Підживити ж виснажену дівчину енергетично Іван не мав жодної можливості – і так ледве вистачало сил, щоб рухатись вперед. А тим часом саме від цього руху могли залежати їхні життя. Тому Іван вчергове робив коханій посильний ментальний масаж, гладив і легко натискав енергетичні точки на тілі, тяжко зітхав – і далі ніс Богдану своїм виснажливим шляхом.

Сонце хилилось до горизонту, коли їм знову пощастило. Хоча виснажений і втомлений Іван навіть не одразу повірив в удачу. Минаючи один з поворотів лісової дороги, вони натрапили на місце відпочинку для туристів. Раніше, до війни, такі острівці цивілізації були популярними і поширеними. Хоч на них безсовісно відмивали гроші чинуші усіх рівнів, та це було хоч щось корисне і дійсно важливе для людей.

Вкінець виснажений Іван з Богданою на руках навіть минув кілька зайвих метрів, перш ніж зорієнтувався, що справа від нього знаходиться затишна галявина, облаштована для відпочинку. Та і тоді, коли він звернув з дороги, минув високу дерев’яну огорожу і поплентався до найближчого столика з лавками, у його душі не сіпнувся жоден промінчик вдячності чи радості.

Він поклав Богдану на стіл, зняв полотняну сорочку, підмостив під голову дівчини – і його покинули залишки сил. Так зроблені зі сталі і граніту воїни втрачають свідомість після того, як виконають поставлене завдання. Він сидів просто на землі біля столу, згорбившись, і чи то спав, чи то занурився у якийсь особливий туман, коли тіло у свідомості, однак нічого не бачить і ні на що не реагує. Скільки часу так минуло, він не знав.

У тлінне буття його повернув інстинкт самозбереження. До них наближався гуркіт мотору. Мимоволі Іван визначив – щось велике і важке. Було ще далеко і вдосталь часу, щоб підняти Богдану і добігти з нею до лісу. Допомогла б і темна ніч, у якій світло зір і місяця закривали такі вигідні тепер хмари. Та ці всі шанси на порятунок були марними. Іван не міг не те що встати, а навіть поворухнути рукою чи ногою. У нього не було душевних сил хвилюватись чи боятись. Спокійно чи, скоріше байдуже, він спостерігав, як із темряви вигулькнув величезний темний силует, у голові якого горіли два яскраві вогні фар. Механічне чудовисько звернуло з дороги, полоснуло променями по темному полотну лісу, проїхало аж до самого входу в огорожі – і зупинилось. «Автобус». Іван фіксував факти і ситуацію просто, як автомат, не роблячи жодних висновків. «Можливо, трошки більше поморочаться у присутності небажаних свідків. Хоча це не врятує».

У кабіні водія яскраво спалахнуло світло – літній чоловік, схилившись над кермом, перебирав якісь папірці у руках, розтикував їх по панелі приладів. «Він один. Пасажирів немає». Та чи врятує це у тому стані, в якому зараз був Іван? Про це витязь також не мав сил думати.

Водій погасив світло у кабіні. Клацнули, відчиняючись, двері. У повній темряві затанцював промінчик світла – чоловік увімкнув ліхтарика. Світлий стовпчик бігав галявиною, проминув, не зачепивши, ноги Івана – і уперся у мальовничий зруб у глибині. Криниця!!!

Вперше за дуже довгий час Івана пронизало яскраве й осяжне для психіки дике відчуття. Спрага!! Він хотів пити так, як ще не хотів жодного разу у житті. Власне, на це життя йому у той момент було абсолютно наплювати – аби дали бодай кілька ковтків життєдайної вологи. Теплої, смердючої, брудної! Будь-якої! Аби води!

Мабуть у ньому все ж знайшлись сили подати якісь ознаки своєї присутності. Можливо, він стогнав, можливо плакав чи брудно лаявся. Світло зметнулось по горизонталі, уперлось прямо у свідомість Івана. Йому було байдуже, жодного страху загибелі. Лише десь на межі свідомого бився слабким пульсом острах за Богдану.

Коло світла стрімко збільшувалось – і раптом опустилось у землю. У світлому трикутнику, який утворився внизу, до нього схилився вже немолодий, сивий чоловік. На перший погляд, у його великих карих очах танцювала сама ніч. Обличчя було трохи бліде, трикутне, риси обличчя тонкі, вуста міцно стиснуті. Іван зібрав усі сили, щоб якнайдорожче продати своє і Богданине життя.

Тихо, воїне. Залиш при собі світло Джерела. Темрява гасне від найменшого Світла.

Ключова парадигма філософії Добра, сказана трохи хрипким, різким голосом. Це могла бути, звичайно, хитра пастка, щоб взяти витязя і його подругу живими. Та опиратись небезпеці у Івана вже не було сил. Примарна надія на порятунок затопила його болючим струмом збудження. Свідомість цього не витримала, зламалась – і витязь нарешті поринув у рятівне забуття.

*

З південних регіонів вони вибирались уже другу добу. Саме вибирались. Польовими дорогами, «городами і бур’янами», як їх маршрут називав Олексій.

Іван прийшов до тями знову у темряві. На перший погляд, нічого не змінилось у порівннянні з попередніми разами. Якби не відчуття. Якраз вони і стали місточком, через який до його свідомості почав пробиватись білий світ.

Автобус міцно колихало на просторах бездоріжжя. Водій тихо і спокійно, але виразно і колоритно лаявся у іншому кінці салону. Під головою витязь відчув згорнуту подушечкою цупку тканину. Витягнув, розгорнув – жіноча довга сорочка з небіленого полотна.

«Богдана!»

Перша ж спроба блискавично скочити на ноги завершилась повним фіаско. З розгону увігнався у щось тверде прямо над головою – перед очима все попливло. Увесь автобус загудів – чи то гуділо у його кебеті? Зблиснуло тьмяне світло, відсунулась завіса з тканини – у проході з’явилась Богдана у чоловічому спортивному костюмі. Незважаючи на часткову контузію у Івана все так і забилось усередині. Жива! Сонечко ясне!

Богдана тепло посміхалась йому, хоч на блідому обличчі ще залишались сліди пережитого жахіття. Пробиваючи крізь полум’яне кохання і захоплення, у витязеві замлоїв сором. Воїн тобі називається! Розмазня! Слабак! Злетів з копит якраз тоді, коли він їй був найпотрібніший! Покинув її! Краще б здох – мертві сорому не ймуть!

Схоже, Богдана прочитала його гризоти. Чи може знічений вигляд Івана говорив про всі його переживання?

Не турбуйся, Іванку. Все добре. Ти нас врятував – і знайшов допомогу. Тепер моє життя – твоє, по праву Боргу Великого Джерела. Я – твоя боржниця.

Ритуальна формула Енергетичної Спорідненості. Іван підняв очі – і його погляд сплівся з поглядом волхвині у одне безмежне море. Тепер зв’язок, який єднає його з цією мужньою дівчиною, більший за будь-яку спільність смертних. Він міцніше, ніж навіть нерушимий зв’язок матері і дитини. Тепер вони вдвох – одна ціла іскра полум’я Великого Джерела. Вони – єдиний витвір Всесвіту.

У іншому краю автобуса почулось делікатне покашлювання. Воно розвіяло урочистість моменту – і познайомило витязя з Олексієм. З одним із останніх Давніх Знахарів.

Від перших спалахів енергії у Всесвіті існував цей древній орден. Серед тварин, рослин, грибів – завжди серед них жив Давній Знахар. Він був не просто уособленням Життя і сукупності Мудрості про нього. Давні Знахарі були втіленням Непорушного Балансу між Життям і Смертю, Рівноваги між Добром і Злом. Несхожі до жодної живої істоти, вони не підкорювались жодним релігійним вченням, теоріям чи законам – їхні сили і потужність були поза веліннями богів. Вони вільно могли допомагати силам Світла і Темряви. Але найчастіше не допомагали зовсім нікому, вели життя сторонніх спостерігачів. Над ними не тяжіла суспільна мораль чи гуманізм – говорили, що їх вів сам Всесвіт. Існувала теорія, що перші люди з’явились з рук цих древніх мудреців, через яких Велике Джерело втілювало свій грандіозний задум – створення Надістот, Хранителів Порядку. Історію про те, як наділені силою і свідомістю Творця люди перетворились на стадо егоїстичних, агресивних дикунів, можна було спостерігати, напевно, з усіх кутків Сущого.

Іван, як більшість витязів і Воїнів Світла, добре знав історію появи Знахарів. І, як більшість витязів і воїнів Світла, він вважав це, якщо не казками, то принаймні легендами. Навіть давні мудреці людей не змогли обійтися без уособлення містичної сили Всесвіту, нехай це уособлення й було частковим. Створювати богів з людськими рисами, кумирів – це характерна особливість духовності людства. Це не добре і не погано. Так просто є.

І от звичний для Івана світ вже вкотре відкрив несподівані двері пізнання. За кермом напіврозбитого старого «Ікаруса» сидів Давній Знахар власною персоною, палив «Приму» і незлобливо лаяв бездоріжжя. Несподівано для Івана нове відкриття не викликало у ньому здивування чи якоїсь іншої сильної емоції. Він якось уповні і одразу повірив у те, що сивий водій автобуса і є одним із міфічних Давніх Знахарів – перших і єдиних помічників Всесвіту, інструментів Великого Джерела. У Олексія не було посвідчення зі статусом чи посадою, він не кидав з голих рук вогонь, не демонстрував вміння зникати і з’являтись. Цього всього було непотрібно, щоб зрозуміти, що він – творіння Великого Джерела. Поряд з ним було легко і затишно. Одразу зникали страхи, тривоги і метушня. Ніяких зайвих емоцій. Лише розмірений, стабільний спокій.

Говорив Олексій у характерній манері – тихо, спокійно, але виразно, короткими речення зі зрозумілими словами. Голосу не підвищував, нікого ні в чому не переконував. І витязеві чомусь одразу ставало ясно: кожна сказана Знахарем думка – це аксіома, правило, яке не потребує підтвердження. Істина у останній інстанції.

Того вечора вони говорили про війну Світлих і Темних сил. Богдана, задрімавши на задньому сидінні автобуса, у обговоренні участі не брала. Від Івана ж сон тікав на тлі того всього нового, що він виносив з кожної розмови з Олексієм. Хоча на початку практично всі твердження Знахаря викликали у витязя і несміливі, але все ж заперечення.

Ваша війна у цьому світі не має жодного відношення до протиборства Добра і Зла. У Всесвіті взагалі немає таких понять. Люди їх придумали для маніпуляцій, для уособлення ставлення до того чи іншого вчинку чи явища. Але це жодним чином не факт. Це усього лише погляд кожної людини.

Іван вчергове мовчав, збитий з пантелику сміливим зауваженням. Свої ж аргументи він бурмотів невпевненим голосом.

Але ж еманати – це Зло… Демони – теж Зло. Вони убивають і захоплюють у рабство людей. Вони хочуть вижити. Їхні світи непридатні для виживання – і вони знайшли ваш.Але ж вони самі зруйнували свої світи!!!

Аргумент був, начебто, безперечний. Але Олексій лише мудро посміхнувся у вуса – і витязь зрозумів, що зараз знову програє.

Істоти, яких люди називають еманатами і демонами, усього лиш встигли занапастити свої світи на кілька тисяч років раніше за людей. Якби сотню віків тому Знахарі не допустили енергетичної війни, яка відкотила людство у так званому «розвитку», то сьогодні саме ви були б у ролі загарбників. У вас просто не було б іншого вибору для виживання.

На якусь мить запала мовчанка. Олексій стиха мугикав якусь мелодію. Іван думав, що можна заперечити.

Якби там не було – це наш світ. Ми тут були першими – і боронимо його за правом господарів.Оце і є спільне для всіх мислячих істот у Всесвіті. Вони думають, що чимось там володіють і чимось там керують. Землею, часом, життям. Але це не має нічого спільного з реальністю. Ви підтримуєте кожного шарлатана, який розповідає вам про вашу силу і унікальність. І ви відчайдушно ігноруєте усі заклики Всесвіту прозріти. Ви вважаєте себе творцями, рівними богам. І всі ваші релігії створені для того, щоб виправдати і захистити ваше право бути сліпими.Але ж ти не можеш заперечувати, що люди створені як надістоти, чия сутність — творити…І що ж ви сотворили? Яким творінням можете пишатись? Усе, до чого ви торкаєтесь, перетворюється на пародію. Спрага пізнання законів і правил Всесвіту кількома душевно хворими ентузіастами згодом конвертується в інструменти, якими ви ж намагаєтеся цей Всесвіт зруйнувати. Та навіть у цьому випадку люди не є ворогами, Злом чи темною стороною. Вони – ймовірність, фактор впливу. І вже точно не вирішальний. Для Всесвіту і Великого Джерела немає взагалі визначальних факторів. А після добровільної втрати свого потенціалу, людство має для Сущого таке ж значення, як і еманати, демони, чи будь-яка інша мисляча раса. У всіх шанси на виживання рівні.

І знову кілька хвилин мовчанки. Знову мозок Івана наполегливо працював над пошуком контраргументів. Та Знахар продовжив оповідь, не очікуючи заперечень.

Парадоксальність і суперечливість кроків людства якраз і є прямим підтвердженням того, що воно усього лише грає роль складової у рівнянні. Хіба можна було б таке творити, якби ви дійсно хотіли собі добра? Візьмемо до прикладу найголовніше досягнення вашої сучасної ери – глобальний інформаційний простір. Я особисто знав Тіма Бернерса, його маму і тата. Більше того – я працював у групі перших розробників «Всесвітньої павутини», спостерігав за їхніми потугами. Я багато бачив, у численних світах – але того 1989 року люди мене приємно вразили. Геніальність завжди проста. Створити систему, яка буде зберігати і поширювати знання людства. Велику Бібліотеку Мудрості, доступну будь-якої миті. І що далі? Ви стали розумнішими? Коли загальнодоступними для вас стали найпотаємніші секрети людства, відкрились необмежені можливості для навчання і вдосконалення – ви обрали своєю мудрістю порнографію та низькопробний гумор.

За увесь час голос Знахаря жодного разу не зірвався. Він говорив зважено і спокійно, так, неначе оголошував буденні, звичні кожному речі.

Тепер ще одне ваше «досягнення». Соціальні мережі. Інструмент для швидкого обміну інформацією, який міг принести чимало користі людям. Алгоритм, який сам давав тобі усе потрібне, навіть без прямого запиту. Це ж просто чудо! Яке ви ж перетворили на суцільну яму бруду. Тепер цей інструмент не служить людям, а ламає і підкорює їх. Раніше люди страждали від алкоголізму, наркоманії. Є навіть «нове слово» у ваших напрацюваннях самознищення – ігрова залежність. Але все це – ніщо, дитячі забавки, у порівнянні з цифровим рабством. У вас уже немає реального життя – воно все всередині зручних знарядь катування. І називаєте ви їх таким підходящим словом – «гаджет».Але ж соціальні мережі допомагають людям. Простіше стало шукати однодумців, збирати кошти на лікування хворим. У війні, яка зараз триває, волонтери закривають усі матеріальні збори за допомогою соціальних мереж…

Іван не сподівався, що цей аргумент зможе хоч якось змінити хід обговорення. Він почав багато розуміти, на багато речей уже дивився неоднозначно. Світ перестав бути чорно-білим. Та, здавалося, зауваження витязя вперше збили з Олексія маску незворушності. Він важко зітхнув, дістав з пачки ще одну «приму», запалив її і кілька хвилин їхав мовчки.

Ви продовжуєте захищати своє право бути сліпими. Це не погано і не добре. Так має бути. Так вам простіше. Хіба менше зібрали б грошей на війну чи для лікування когось, якби люди спілкувались між собою безпосередньо, а не віртуально? Хіба не більше шансів вирахувати шахрая, дивлячись йому в очі, а не слухаючи його голос телефоном чи читаючи його сльозливі тексти про допомогу?

Олексій знову глибоко зітхнув і затягнувся цигаркою. Тут Івана осяяло і він поспішив оголосити свій аргумент, навіть не намагаючись прорахувати можливі контраргументи.

А створений нами штучний інтелект?

І вже через мить сам зрозумів, яку дурницю ляпнув. Олексій став раптом особливо серйозним.

Тут не буду сперечатись. Ви дійсно створили дієвий фактор. Навіть дуже значний фактор, який серйозно порушив баланс Всесвіту. Ця математична складова за всіма проявами більше здатна до виживання, ніж усі мислячі істоти разом взяті. Єдина ваша надія – ця нова сутність поки себе не усвідомлює. Ви бачите у ній лише цікавого піддослідного, сильного, але підконтрольного. І жоден з вас не замислюється над тим, чи довго ще вдасться кататись на спині цього монстра, поки він вас не скине і не розтопче.

Цього разу тишу, яка увійшла з нічного надвір’я, порушувало лише поскрипування «шпангоутів» автобусу. Олексій уже не співав і не лаяв дороги. Здається, він про щось глибоко замислився. Та це було і на краще. Іван намагався розкласти по поличкам свідомості усе, що він почув від Знахаря. І зробити це так, щоб не втратити головного мотиву його нового життя. Не засумніватись у тому, що у цій відвіковічній війні він б’ється на боці Добра.

*

Третій світанок вони зустріли з деяким комфортом. Практично у полі натрапили на кемпінг для водіїв вантажівок. Богдана попросила спинитись хоч на кілька годин – сил терпіти антисанітарію вже не було. Та й Іванові хотілося відновити сили на горизонталі, яка не рухається і не підстрибує під тобою скачками антилопи. Олексій не заперечував, але і не схвалював цього рішення. Незворушно крутнув кермо – і вже через кілька секунд обшарпаний автобус бубонів холостими оборотами на парковці біля маленького хостелу.

І вже через двадцять хвилин Іванові стало зрозуміло, що можна було і не зупинятись. До того, як він зайшов до невеликої кімнатки, яку для них без зайвих слів оплатив Олексій, сон, задавалося, звалить його з ніг вмить. Але хвилин десять витязь покрутився у великому двоспальному ліжку, щоб зрозуміти – бажання спати вивітрилося з нього безслідно.

Із ванної кімнати долинав мелодійний тихий спів – Богдана насолоджувалась водними процедурами. Іван підхопив старого піджака, люб’язно подарованого йому Олексієм, і подався на пошуки Знахаря. Навіщо він йому і чим зможе зарадити, витязь пояснити не міг. Він просто інтуїтивно шукав атмосфери спокою і тиші, яка оточувала дітей Великого Джерела.

Він знайшовся у задушливому, тьмяному барі у глибині стоянки. Знахар сидів біля вузької стійки, попиваючи щось янтарно-коричневе з низенької, надщербленої склянки.

Вип’єш…

Він не запитував. Констатував. І, здається, готувався до ситуації заздалегідь. У всякому разі не минуло і кількох секунд, як перед Іваном виникла пощерблена склянка-близнюк попередньої з такою ж рідиною янтарного кольору. Витязь коротко кивнув, взяв скло до рук і з вдячністю відпив ковток. Коньяк. Середньої гидотності, низької, щоб плюватись, але високої, щоб отримати задоволення. Хвилин десять вони мовчали, відпиваючи від склянок і слухаючи чергову «туц-туц» композицію з пошарпаного, хрипатого радіоприймача.

Як ти думаєш, чи впливають твої дії, твій вибір на Всесвіт?

Запитання за всіма законами жанру мало прозвучати несподівано. Та воно блукало, витало у густій тиші навколо них. Тому витязь був частково готовий до чогось подібного. І навіть підготував таку-сяку відповідь. Яка звучала більше запитанням.

Якщо Всесвіт – це сукупність енергій, то кожна з них впливає на потік у міру сили свого потенціалу.

Олексій втомлено посміхнувся.

Академічна відповідь Воїнів Світла. Зазубрена істина без розуміння її сутності. Та, можливо, що це навіть на краще. У балансі бездумна лялька важливіша за нестандартний інтелект. Бездушність – опора порядку. Тоді таке запитання: якби щось у цьому світі принесло тобі невимовний біль, але послужило на перемогу усього людства, ти згодився б добровільно цей біль прийняти?

Незрозуміла тривога поселилась у його серці з того моменту, як він ступив з автобуса на тверду землю. Усе йшло надто успішно і гладко. І це було неправильно. Та тоді Іван переконав себе у тому, що це вияви втоми від безперервних переживань. Після слів Олексія сирена тривоги просто вибухнула у його голові. Він зірвався на ноги, перекидаючи дорогою високий барний стілець, і стрілою вилетів з бару.

Через паркувальний майданчик на повній швидкості пролетів чорний позашляховик. Та витязь навіть не намагався простежити за підозрілим автомобілем, ідентифікувати водія чи можливих пасажирів. Стрімко входячи в духовний шал, вкладаючи усі сили в один скажений ривок, він летів усією душею у кінець стоянки, до дверей, які – він уже добре бачив – були безпорадно відчинені настіж.

Богдана лежала горілиць на підлозі кімнати. На її обличчі застиг вираз не страху чи здивування, а якоїсь дитячої образи. Краєчок широкого рушника, яким вона загорнулась у ванній, носив слід знищеного еманата – дівчина захищалась інстинктивно, зуміла видобути клинок… Серце її ще за інерцією билось, мозок посилав команди тілові – але свідомість її вже згасала. У гострому світлі шалу Іван бачив, як поступово тьмяніє і розсіюється її енергетичне поле. Бачив – і ніяк не міг зупинити цей процес. Всередині у нього неначе все покрилося льодом, він закляк непорушний, внутрішньо помираючи разом з коханою. А потім прийшов біль. Він спалахнув і засліпив усі відчуття, змітаючи нетривкі стіни свідомості…

Він стояв на залитій сонцем галявині. Дерева, трава, кущі і саме повітря навколо нього – все було напоєне теплим, білим світлом. Він почував себе у безпеці. Навіть щасливим. Він знав, що біль і страх залишились десь там, далеко внизу. Чому внизу? Він не знав відповіді на це запитання. І не хотів знати.

Почувся звук, схожий до хлопання крил. Поряд з ним сів дивний птах. Зовні він був схожий на величезного білого крука. Та дивний гість Івана мав крупний, непропорційний дзьоб і довгі лапи з тонкими пальцями. Крук схилив голову, окидаючи витязя зацікавленим поглядом.

Ти кликав мене багато днів – і я з’явився.

Трохи хрипкий, але мелодійний голос неначе звучав у голові Івана. Птах не робив при цьому жодних спроб хоча б розтулити дзьоба.

Хто ти? Я не кликав тебе!Я – це ти. Я – твоя печатка у Великому Джерелі. Я – твоя безсмертна сутність у всіх світах і незмірних міріадах епох.Моя звірина сутність…!

Іван уважніше поглянув на своє відзеркалення у Всесвіті. Скільки часу і сил було втрачено на його пошук – і от нарешті він бачить свого енергетичного союзника і заступника. Тепер він – повноційнний Воїн Світла. Він зможе оволодіти секретами, які захисники Добра збирали сотні тисяч років існування людської цивілізації. Та чому ж тоді немає радості і тріумфу? Чому ж навіть на цій казковій, світлій галявині до нього повертаються невимовні туга і біль?

Іван упав на коліна, уткнувся носом у білу траву і заридав. Навіть не заридав – завив диким криком. Здавалось, у цей потік звуків влився біль, прожитий ним за все життя, увесь біль від несправедливості і образ. Звинувачення у ньому переплітались з ніжними спогадами. Він проклинав усіх богів і всі сили, кричав про їх жорстокість і несправедливість.

Несподівано щось тверде торкнулося його плеча. Біль і туга не минулись, але через них поволі став проступати білий світ. Крук стояв поряд з ним, тримаючи свою тонкопалу лапу на його руці.

Ніхто не обирає Шлях замість самої людини. Та якби людина знала, що чекає її на цьому Шляху, вона б ніколи не згодилась ним йти. Вставай. Плоди вибору неможливо змінити, як неможливо спинити і повернути час. Пройди свій Шлях. Хоча б в пам’ять про тих, хто заплатив за тебе життям…

Він відкрив очі. У яскравому світлі пізнього літнього ранку над ним схилилось незворушне обличчя Олексія.

Вставай. Час йти. Тебе уже чекають.

Зводячись на ноги, Іван відчув, що у ньому додалося сил. Він озирнувся – погляд зачепився за тіло на підлозі, дбайливо прикрите простирадлом від сторонніх очей. Замлоїло серце – та гострого болю не було. Неначе страшну, глибоку рану затягнув потворний шрам, який нагадуватиме про себе завжди. Та скажено не болітиме. Бо ж не болить порожнеча на місці шматка єства, який було безжально вирвано.

Він рішуче повернувся і вийшов у біле сонце. Пройшов через всю парковку, схилився над жирним слідом протектора на повороті перед виїздом. Мозок, немов автомат, фіксував усі найменші деталі відбитку, формуючи чіткі послідовності необхідної інформації. Послідовності самі собою складались у висновки і варіанти розвитку ситуації. Іван випростався, повернувся, щоб йти назад – перед ним стояв Олексій. Давній Знахар, незворушний і спокійний, дивився прямо в очі витязя немигаючим поглядом змії.

Помста і ненависть не мають жодного значення. Продовжуй свій Шлях – лиш він має значення. Тебе уже чекають. Через два дні ми будемо у Ковені.

Іван мовчки подався до автобуса. Зупинився – і знову повернувся до Олексія.

Давні Знахарі бережуть рівновагу і практично ніколи не втручаються у війну. Чому ти втрутився? Чому допомагаєш?

На обличчі сина Великого Джерела не сіпнувся жоден м’яз.

Джерело таки благословило тебе Силою. Перше розумне запитання за увесь цей час. Відповідаю. Рівновага незворотно порушена самою твоєю присутністю. Поки навіть Велике Джерело не має алгоритму для використання цього повороту. І я повинен бути поряд з тобою у разі, якщо рівновага так і не зможе відновитись.І що тоді буде?

Знахар пройшов повз Івана, зробив кілька кроків до автобуса – і зупинився. Витязь спокійно дивився у спину Давнього, очікуючи на відповідь.

Що буде, коли порушена рівновага не відновиться?Там буде видно.