Основний текст

Ігор Середа

ЯК МИ ЖИЛИ – І ВИЖИЛИ

збірка дитячих історій

ПЕРЕДМОВА

Частенько я натрапляю на нього у великій шафі-пеналі на другому поверсі будинку. На форзаці – широкий подарунковий напис. «Ігорьку – до першого Дня народження, 1 рік». Фотоальбом. Навіть не так. ФОТОАЛЬБОМ. Бо нинішні маленькі пластикові книжечки з поліетиленовими «кишеньками» для знімків у порівнянні з цим фоліантом – як черв’ячки проти дракона.

На першій сторінці – маленький хлопчик з голим гузенцем. Радісно усміхнений, кудись біжить широким диваном. Ось той самий хлопчик зарюмсаний у «манежі», у оточенні усміхнених юнаків і дівчат. А на цьому фото – уже два маленьких богатиря приблизно одного віку. Один, з густою гривою темного волосся, сидить біля усміхненого чоловіка і грається закритою пляшкою шампанського. Очевидно, вже тоді цей маленький відчайдух визначився з інтересом до небезпечних пригод.

На всіх світлинах у цьому фоліанті – я. Мої брати, дядьки і тітоньки. Мій тато і мама. Моє молоде життя. Фотографій небагато. Більша кількість сторінок масивної книги порожні. Якось не задалось з фіксуванням спогадів у фотографіях. Та кожна світлина розгортає іншу книгу. Моєї пам’яті.

Мій фотоальбом не може бути маленьким. Бо він береже пам’ять. Спогади, які викликають різні емоції. Від гомеричного сміху зі сльозами на очах – і до збентеження. Часто, у кінці теплої ностальгії, в мені виникає закономірне запитання. Як ми цілі залишились у всіх тих пригодах, у які кидало нас буремне і енергійне молоде життя? Але потім махаю на все рукою. Чи це так вже важливо?

Коли я дивлюсь на сьогоднішніх дітей, мені їх щиро шкода. Завислі у світі електронних ігор і віртуального спілкування, вони пропускають справжню красу навколо. Доторк ще прохолодної весняної землі до голих п’ять, коли першими теплими днями ти вилітаєш з хати у двір без взуття. І цю романтику не ламають крики мами і бабусі, які переживають за твоє здоров’я. Краса футбольних сутичок влітку, хокейних – взимку. Погоні і перегони на велосипедах з різними результатами і ступенями цілісності «болідів» і самих «пілотів». Усе це – і багато чого іншого – залишилось у пам’яті посивілих хлопчиків і дівчаток, яких ми згодились називати нашим поколінням.

Та все ж пам'ять настільки сильна, що знищити її з цього світу проблематично. І мій син, Іванко, з більшою охотою грає у футбол з татом, бігає з іншими дітьми на дитячому майданчику, «літає» на велосипеді, ніж нидіє у душній кімнаті над планшетом чи перед екраном комп’ютера. І, часто заглядаючи у його усміхнені очі з іскрами енергії, з відблисками нестримного вогню авантюри, посміхаюсь і собі. Та разом з дружиною готуюсь далі заливати рани на колінах перекисом водню і квацювати їх зеленкою. Купувати нове взуття і одяг, які «горять» на худенькому і енергійному тілі. Стояти похнюпленим перед нашою дорогою мамою Женею, вислуховуючи настанови під грифом «і чому ти його вчиш?! Що старе, що мале!!!» – і нишком посміхатись від щастя, що зміг через бешкет із сином, бодай на мить повернутись у ті щасливі дні. Коли сонце гріло всіх людей без розбору. Коли небо було блакитніше і ясніше навіть у похмуру погоду. Коли поряд були вірні друзі і літньому ранку, здавалось, не було кінця.

Я готовий зараз зіграти роль такої собі машини часу і вирушити у наше дитинство з усіма охочими. З моїми однолітків, які від теплих спогадів здобудуть нові сили жити у ці тяжкі часи. З нашим новим полум’яним поколінням, яке захоче подивитись, якими юними «героями» свого часу були батьки. І з молодими бабусями і дідусями, які матимуть у руках залізну аргументацію «а ти яким шибайголовою був, забув?» для захисту любих онуків.

Тож приєднуйтесь, дорогі друзі. Відкриваю двері у світ чудового дитинства з історіями про те, як ми жили – і вижили.

Ігор Середа, 23 квітня 2025 року.

ЧАСТИНА ПЕРША

Дитсадок, привиди і «гардемушкетери»

Історія перша

Фотографія

Ми з братом виходимо гуляти разом з мамою. Сергійко одягнений у коричневу шубку, коричневу круглу шапку, яка зав’язується шнурочками на підборідді. У цих своєрідних шатах братунь схожий до маленького ведмежатка. І поводиться відповідно – сопе, з під лоба позирає то на мене, то на маму. Ніколи не знаєш, що думається у тій маленькій голові.

Я одягнений вже по-весняному – у сіреньке пальто і білу шапку в червону смугу. У моїх руках – моя гордість і авторитет серед однолітків. Пластмасова «кінокамера» з коротким «держалом» і гнутою ручкою-обертачкою з правого боку. Вдесяте за хвилину зазираю у невеличку дірочку «відеошукача» – і на тому боці чудо-апарата бачу застиглого хлопчик з м’ячем і собачкою. Покрутиш ручку збоку – і серце завмирає від захвату. Хлопчик починає рухатись, не переставляючи ніг, собачка таким же штибом біжить за свої маленьким господарем. Воістину чудо кінематографу! І я б зовсім не здивувався, якби дізнався, що саме той чудо-хлопчик всередині пластмасової коробочки визначив мою закоханість у телемистецтво і проклав у маленькому серці подальший творчий шлях. І зовсім неважливо, що я – шулька, і ручку крутити незручно. Що м’яч не котиться за хлопчиком і собачкою. Може ніхто ним вже не хоче гратись, то він так і лежить. Головне, що юна душа співає і радіє життю.

Поряд чується сопіння ведмежати. Братуньо тягне мене за рукав, намагаючись дістатись до моєї гордості і заграбастати моє світле творче майбутнє. Нишком позираючи на маму, намагаюсь відчепити від себе Сергійка. Сопіння підсилюється. Брат готується здійснити акт неприхованої агресії у намірі заволодіти жаданою іграшкою. Це вже проблема. Річ у тім, що різниця у віці між мною і Сергійком – усього лиш рік. Але братуньо приземкуватий, широкоплечий, сильний. А я статурою більше схожий до хворостини, у якої єдина надія у зіткненнях з братом – довгі ноги. Та навіть відверті наміри Сергійка не вгамовують моє обурення. Це ж мені тато привіз чудо-апарат з одного із відряджень! Дарма, що була сказана фраза «ти ж і з братом ділись, як він попросить». Ділитись я згоден – але ж не за першої забаганки!

Ігорьок, поділись із братом. Він трошки пограється і віддасть.

Мама дивиться на мене з любов’ю, але у словах звучить наполегливість. Мама мені малому бачиться високою, її голова ховається десь у хмарах. Такому «гігантському авторитету» важко протистояти. Руки самі нехотя простягають іграшку Сергіїщеві, який одразу радо хапає свою винагороду. Тепер приходить черга набурмоситись мені. І світ навколо вже не виграє тими чарівними, щасливими барвами, як ще мить тому.

Та вже скоро сонце знову повертається на моє небо. Із-за квітучих вишень біля двору сусідки, баби Валентини, з’являється молодий, високий чоловік. У його руках – моя майбутня мрія, хоч я ще надто малий, щоб це зрозуміти. Вона вже втілена, жива і блискуча. Фотоапарат «Зеніт». Справжній! На його тлі тьмяніють усі іграшки світу. Зачудований, розглядаю магічний інструмент здалеку, негодний не те, щоб підійти ближче, а й навіть подумати про таке блюзнірство.

Художником буде наш Ігорюха! Он як дивиться на фотоапарат!

І слідом за цією фразою з вуст молодого чоловіка зривається мелодійний сміх. Я не помічаю, що з мене потішаються. Хай їм! Аби тільки власник чудо-машини, хрещений мого брата, дядя Володя, довше не відходив від нашого двору!

Моя мама теж сміється з веселого жарту, ніжно обіймає мене і брата. Сергійко набурмосено розглядає новоприбулого, намагається випростатись з маминих рук – не любить братуньо обіймів. А я б з них не вилазив.

Дядько Володя підносить фотоапарат до обличчя – і у мене знову забиває дух. Але вже значно сильніше, ніж від споглядання якихось там картинок у пластмасовій коробочці. Він буде нас фотографувати! Несподівано всередині просинається незрозуміле почуття, яке змушує мене опустити очі і сховатись за мамині ноги. Хоч сядь, та й плач з тією сором'язливістю! Скільки щасливих моментів через неї втрачено! І що найгірше – як не борюсь з нею, ніяк не вдається перемогти! А Сергіїщеві хоч би що – стоїть собі і далі витрішки ловить. Мені б таку сміливість!

Нишком виглядаю із-за маминих ніг. Дядя Володя не відводить чарівний апарат від обличчя. Звучить клацання затвору – і я не встигаю повернутись в своє укриття. Так і застигаємо ми втрьох на чорно-білій світлині: висока і струнка мама, я біля її ніг і мій братунь, набурмосений, як маленьке ведмежатко.

Згодом ми з братом освоюємося з ситуацією, я забираю у нього свою «камеру», щоб показати дяді Володі – не з дилетантом справу має, я теж причетний до високого зображального мистецтва. Тож на другій світлині, де я вже усміхнений стою на передньому плані, братунь стоїть з ображеним виразом обличчя.

На цьому магічне дійство закінчується. Бо ж це вам не цифрові фотокамери, які є практично у кожному смартфоні – «знімай-стирай» донесхочу! Плівка дорога, кадри пораховані і розкидатись ними не годиться! Та я навіть радий завершенню «весняної фотосесії». Бо тепер підходить черга найбажанішому епізодові. Мені дадуть доторкнутись до «Зеніта»! Серце завмирає у грудях, майже не б’ється, поки дядя Володя йде до мене, знімаючи з шиї тонкі шкіряні ремінці чудо-апарату. Не дихаючи, не кліпаючи, пробігаю пальцями по металевому корпусу. У повітрі ще прохолода, весна лише почала вступати у свою силу, фотоапарат нахолонув – та мені здається, що він обпалює мої маленькі, худенькі пальчики нестерпно палючою, магічною енергією.

Дядя Володя сидить «навпочіпки», міцно тримає «Зеніт», але на мене і мої маніпуляції звертає уваги мало, весело розмовляє з моєю мамою.

І… Бог один знає, що тоді відбулося! Чи то заохочений безтурботністю дорослих. Чи то напоєний силою і сміливістю весни. Чи то – і я цього ніколи не виключав! – відчувши поклик чарівного фотоапарата. «Давай, художнику! Доведи їм, що ти вже дорослий і все умієш!»

Як би там не було, а я таки насмілююсь. Не раз вже бачив, як дядя Володя натискав одну і ту ж кнопочку на корпусі, перш ніж чари фотофіксації починали діяти. І та кнопочка неначе сама опиняється під моїми пальцями! Пробую її натиснути легко. Не піддається. Сильніше. Все одно туго. Відчай у душі! Значить ще не дорослий і дорога у клуб митців мені закрита! Стискаю руку у кулачок – і луплю по проклятій кнопці щодуху.

І знову стається магія. Тоді я ще і гадки не мав, що у кінематографі широко використовується прийом «затримки кадру», коли фільм рухається повільно-повільно. Так само, мені здалося, рухався того весняного дня і дядя Володя. З переляканим обличчям, він ледве встиг підхопити фотоапарат біля самої землі. Мама зойкнула. Я інтуїтивно відчув, що розвиток ситуації не віщує мені нічого доброго. Тому застосував найкращий спосіб захисту – розпачливо заревів на увесь голос.

Кілька секунд дорослі збентежено мовчали. Лиш моє ревище розтинало прохолодне повітря, закликаючи на допомогу союзників. З хати на порятунок вже спішила моя бабуся.

Наталко, що з дитиною?! А ти, Володько, катай звідси! Налякали мені дитя своїми фотографіями!

Ситуація миттю розрядилась. Мама і дядько Володя розреготались. Всі знали, що моя бабуся, Катерина Опанасівна, була золотою людиною, щирою і доброю. І що її суворість майже завжди – напускна. За виключенням випадків, які стосувались онуків, яких вона безмежно любила.

Кидаю все, біжу до бабусі, тулюся до її ніг. З таким союзником до мене тепер всім зась! А вона неначе отримує додаткові аргументи від тих відчайдушних обіймів.

Досить мені тут блазнювати! Ідіть у двір, пора обідати! Бо скоро вже вітер на дерева дітей заноситиме! Он Ігор який худий!

Не перестаючи посміхатись, мама прощається з дядею Володею, у якого від сміху навіть сльози виступили на очах. Він робить кілька кроків до мене, затуляє своєю широкоплечою постаттю сонце. Як сполоханий горобець, я втягую голову у плечі, ще міцніше притискаюсь до ніг бабусі. Дядя Володя гладить мене по голові – навіть через шапку я відчуваю тепло його руки – і, далі регочучи, йде геть вздовж рядів заквітчаних білим вишень.

Ми всі разом вертаємось додому. З отетерілого вигляду Сергійка зрозуміло, що він і досі не збагнув, яка трагедія мало не розігралась кілька хвилин тому. Та може і на краще. І так мій дорогенький братунь має про мене достатньо «компромату», який, у майбутньому, частенько буде проти мене використовувати.

Страх тихенько вивітрюється, відступає перед новою загрозою – обідом. І все ж десь далеко у моїй свідомості вже визріває рішення. Мовчки тицяю братові свою пластмасову «кінокамеру». Сергійко мляво-здивовано дивиться на мене. Потім похапцем вириває іграшку з рук – і тікає у хату, боячись, що я передумаю. Та я і не збирався передумувати. Хай воно западеться, те мистецтво разом з тими нещасними фотоапаратами!

Від того дня у колекції дяді Володі зберігається чудове, трошки незрозуміле фото. На ньому – частина його переляканого обличчя, яке криво залазить у кадр. Та тьотя Алла, дружина дяді Володі, говорить, що це одна з найкращих його фото. І я дуже гордий з того, що сам став автором цього творіння.

Історія друга

Архітектор

Частенько з мене збиткується брат моєї мами. Дядько Сергій – чоловік веселий і компанійський. Знає багато веселих анекдотів і смішних історій. А вже розповідати їх вміє так, як ніхто! Можна живіт порвати від реготу! Але як вже починає дядько когось «підсмикувати» – то лиш тримайся. Придумані ним прізвиська прилипають одразу і назавжди з рівним успіхом, чи то дорослому, чи малому. І тут вже хоч плач, хоч скач – не відкрутишся!

Я для дядька Сергія – «Макарон». Бо худий і довгий, як скіпка. І ще тому, що ніякими методами мене не можна змусити їсти. З рівним успіхом на початку, всередині і наприкінці дня. Після енергійних ігор на вулиці і без них. З погрозами чи вмовляннями. Кожен прийом їжі перетворюється на театр одного актора, в якому постійно міняються глядачі.

Найчастіше до справи береться мама. У неї багато роботи по господарству, їй немає коли особливо розсусолювати – тому я опиняюсь перед повною тарілкою з ложкою у руках і смутком на душі.

Давайте, їжте швиденько. Бо ще всіх треба буде потім за стіл посадити.

Вона швидко зникає надворі. Кухня, вона ж і їдальня, у дідусевому домі невелика, за її столом може поміститись, максимум, учотирьох. Коли до нас приходять гості, у великій центральній кімнаті розкладають стіл-книжку, ставлять на нього смачні наїдки і напої. І ми з Сергійком їмо разом з дорослими. От тоді вже у мене апетит – ого-го-го! Тільки устигай тарілки підставляти! Тут тобі і картопля-пюре годиться, і котлети з голубцями підходять, і салатик зі свіжих огірків і помідорів у сметані! Це зовсім друге діло! А зараз…

Я мовчу, охоплений невеселими думами. Нишком поглядаю на брата. Он як метеляє ложкою, аж виляски йдуть! Йому повезло, у нього є апетит!

Розмішую ложкою гарячий, наваристий борщ, зітхаю – і приступаю до «операції». Інакше назвати відповідальний процес, який на мене чекає, не повертається язик. Спочатку з борщу потрібно виловити увесь буряк, акуратно викласти його по обідку миски. Тонка робота, яка потребує уважності і наполегливості. Один незграбний рух – і увесь «улов» повертається до борщу. І все потрібно починати спочатку.

Після успішного завершення першого етапу «операції» надходить черга капусти. Для неї стороннього місця немає, тому її з борщу викладати доводиться вже на шматочки хліба, дбайливо підготовлені заздалегідь. Центральна мета усієї моєї роботи – виловити з борщу усе, окрім картоплі. Таке кулінарне неабищо я вже здатен буду в себе запхнути. А оте все, з буряком і капустою, із засмажкою на маслі, нехай дорослі їдять! От якби мені, я б їх навчив, як борщі варити! Томатна вода з картоплею – і смакота!

До успішного завершення кампанії «очищення» залишається з півдороги, коли приходить катастрофа. Сергіїще, який вже доїв і тривалий час спостерігає за моїми ретельними маніпуляціями, гупає обома долонями у хиткий, старенький стіл. Буряк з країв миски летить у борщ, а ми з братом – на підлогу, підносячи одне одному стусани замість десерту.

Паритет у ситуацію вносить тато, який з’являється у найпотрібніший момент, але завжди несподівано. Розчепивши нас, немов забіякуватих котів, бере за руку обох своїх нащадків, проводить і ставить кожного на почесний караул у персональний куток.

Що ви за люди такі? Ви ж брати! Маєте бути найріднішими, найдружнішими у цілому світі! А ви… Ех!

Ми ревемо, як два молоденьких бички, крізь сльози і схлипування лементуємо «він перший почав!» Тато лише скрушно махає рукою – і виходить з хати. І ми з братом заступаємо на «відбування» покарання. З тією винахідливістю, на яку здатні лише юні душі. Брат на своєму «посту» надибав мураху і захоплено спостерігає, як трудівниця пре кудись прибиту муху. Я у своєму кутку займаюсь не менш цікавою роботою – колупаю стіну.

Хату, у якій ми живемо, побудував з саману і білої цегли мій прадід, дідусь Феодосій. Саман – це така міцна глина, яка добре зберігає і тепло, і прохолоду. Мій інший прадід, дідусь Опанас, зробив для будинку усі меблі, вікна і двері. Нічого й казати, талановитими майстрами були мої прадідусі. І все ж мені, у всьому творчому доробкові предків, найцінніша був саме отой саман.

Відгортаю плетену завісу зі стіни у кутку, де я стою – і от вони, мої копальні. Витягую з-під бильця дивана дерев’яну ложечку від морозива ескімо. Це – моя вірна лопатка. І робота починається. Я поставив перед собою завдання створити такий лабіринт, як малюють у журналі «Малятко» і які ми з братом завжди легко розв’язували.

За «роботою» час минає швидко – це я знаю вже досить добре. Час від часу зітхаю: якби ж це все не було покаранням, то було б зовсім хороше. І якби у мистецькі потуги не втручались дорослі. От завжди їм треба з’явитись у момент найбільшого злету творчої душі!

А що ти оце, такий-сякий, робиш?

Дідусь Костя, мамин тато, ніколи не лається. Він людина інтелігентна, суворий, але справедливий голова дому, у якому живе уся наша весела родина. Але навіть він, очевидно, не витримує такої наруги і вандалізму від моєї творчості.

Наталко, ти поки десь там ходиш, ми без хати залишимось!

У кімнаті одразу стає людно. Ось стоїть, уперши руки у боки, моя матуся. Трошки далі – мій втомлений від роботи у дворі тато. Біля дідуся – бабуся, яка дивиться на молодого «майстра» здивовано-співчутливо. І мій дорогий дядько Сергій з веселими іскрами у погляді. Він перший і приходить мені на допомогу.

Ви цього козака більше у куток не ставте, а то його стараннями посеред ночі стеля на голову впаде.

Вміє мій дядько найущиплівіші слова сказати так, що кпини звучать неймовірно весело. Усі регочуть, аж за боки беруться. Я щиро обурюсь – невже не ясно, якою красивою я хотів зробити стіну! До мене її покривали лише бліді, безликі білила. А тепер погляньте, яка краса!

Набурмосившись, споглядаю з-під лоба на дорослих, які вже починають плакати від сміху. Мама підхоплює мене на руки, притискає до себе – і усе моє обурення як рукою знімає. Я радо обіймаю матінку за шию, розмазуючи по її темному волоссі глину, якою обліплені мої руки. Новий вибух реготу. Та мені вже байдуже. Моє з братом покарання скасоване і ми на свободі!

Ігорьок, а ти поїв?

І радість гухає кудись вниз, заплутується у животі холодною противною грудкою. Ну нащо цим дорослим обов’язок треба псувати такі прекрасні моменти щастя! І я повертаюсь до своєї ненависної миски, до якої уже насипано гарячого борщу. І все ж і тут знаходиться позитив – обідаю я з татом, дядьком і дідусем. А це вже майже свято за великих родинним столом, де можна послухати дорослі розмови і неначе самому уявити себе дорослим.

З того часу, завдяки тонкому почуття гумору дядька Сергія, я змінив прізвисько з «Макарона» на «Архітектора». І так було, допоки я не втрапив до дитсадка.

Історія третя

Гардемушкетери

І хто, не ясно, придумав ті дитсадки? Як у в’язниці. Ходиш, як скажуть. Їси, коли скажуть. Граєшся у те, що скажуть. А отой денний сон?! Це ж просто дурниця – спати вдень! І так вночі купу часу марнуєш, у який можна було б придумувати багато ігор. Наприклад, у «привида» – не треба навіть накриватись ковдрою, темно навколо. А так…

Після першого ж дня у дитсадку, я, сповнений рішучості, підходжу до мами.

Я туди більше не вернусь. Там заставляють їсти і спати вдень. І ще букви кажуть вчити.

Мама неуважно дивиться на мене, щось пише на листочку із зошита. Гладить по голові.

Але ж там цікаво. Там діток багато, тобі є з ким гратися. Там нові іграшки, олівці, пластилін, фарби. Хіба ж це погано?

Немає питань. Мама знала, на що давити. Машинобудівний завод, де працював електриком мій дідусь, опікується нашим садочком і нічого для дітей не шкодує. Де вони дістають ті яскраві іграшки, яких я і у магазинах у Полтаві не бачив? Та яскраві цяцьки – це ж не увесь світ для юного, але вже «самостійного» чоловіка. Хіба ж ті іграшки замінять свободи бігати у дворі і придумувати з братом нескінченні розваги? Наприклад, кидатись грудками в набундючених індиків, змагаючись у влучності – а потім рятуватись від ватажка зграї, який гнав нас до кінця городу, ґелкочучи і попирхуючи. Або з паліччя, старих ковдр і шматків руберойду будувати справжній індіанський вігвам під великим горіхом у садку – а потім дідусь допитується у тата чи дядька, чи не чіпали вони його запасів руберойду, якими він збирався лагодити підшивку даху.

А оті вранішні підйоми! Це не передати словами! Встаєш – спиш. На тебе натягують теплі колготи, футболку – ти спиш. Умивають, ставлять перед тобою склянку теплого, смачного молока – ти спиш. Навіть коли доводиться виходити у морозний зимовий ранок з дідусем за руку, переставляєш автоматично ноги – і все це уві сні! Мука одна! Та що там говорити – дитсадок це тобі не дома!

Та все ж мої аргументи і благання не справляють на дорослих достатнього впливу – я починаю ходити до дитсадка регулярно. І досить швидко розчовпую, що і в цьому «засланні» є свої приємності. Тут я познайомився зі своїми першими у житті друзями.

Ярик Резніченко і Діма Пилипко. Вони для мене не просто друзі. Ми – братство, зі своїми секретами і таємницями, організацією і правилами. Нашим командиром сам себе призначив Діма. Бо він єдиний знав, що таке «командир». Та нам було на те і байдуже. Всі плани ми все одно складали і втілювали разом, без особливого підпорядкування.

Сьогодні я біжу до дитсадка майже охоче. Напередодні змовились з друзями – будемо гратись у «гардемаринів». Та що там гратись – ми будемо справжніми гардемаринами! Як ото у фільмі, який недавно почали показувати по телевізору. Вірні друзі, які і в вогонь, і у воду – разом. І не бояться ніяких пригод, хвацько скачуть на конях і рубаються з ворогами.

І до подвигів уже все готово. Наші «смертоносні» шпаги, заздалегідь «викувані» з кленових лозин, надійно сховані в «арсеналі» за павільйоном посеред дитячого майданчика нашої середньої групи дитсадка «Тополька». Коні зі штахетин дитсадівського паркану загнуздані, нетерпляче б’ють копитами, чекаючи нас, відважних, молодих шукачів пригод. А наш завгосп, дядько Грицько, все шукає негідників, які наважились розламати паркан у його суверенному королівстві.

З насолодою очікую цікавого, захоплюючого дня, прощаюсь з дідусем, вбігаю невисокими сходами до себе у групу. Діма і Ярик вже тут, про щось авторитетно сперечаються. Швидко скидаю легеньку весняну курточку, вішаю у свою шафку, підбігаю ближче.

От давай його запитаємо! Хай Ігор скаже!

Зупиняюсь у нерішучості. Про що, цікаво, мова? Першим на мене налітає Ярик Резніченко.

От скажи йому, хто головніше – Саша Бєлов чи Д’Артар’ян?

Зовсім вже гублюся у несподіваному запитанні друга. Та як їх можна взагалі порівнювати?! У Д’Артаньяна і шпага краща, і вуса он які гарні, і на коні він їздить вправніше. Відповідь очевидна. І все ж я мовчу. Бо цікаво, яка думка на це все у моїх друзів.

Д’Артар’ян головніше. Бо він мушкетьор. А Саша Бєлов – усього лиш гардемарин. Мушкетьори головніше.

Діма – наш авторитет. У нього вдома стоїть кольоровий телевізор «Електрон», який можна налаштовувати ручками одразу на вісім різних каналів. Тому йому, звичайно, краще знати, хто головніше – мушкетери чи гардемарини. Та Ярик все одно не здає так просто своїх позицій.

Зате Саша у кіно побив Дартар’яна! Це ж правда!

І так таки так. Бо ми ж усі бачили, як у третій серії «Гардемаринів» Саша Бєлов бився на шпагах з Д’Артаньяном – і останній навіть став від нього тікати на кареті. Але ж мушкетери, з їхніми розкішними плащами, з їхньою безшабашною піснею «пора-пора-порадуємся»…. Як можна було уявити, що вони не головні?

Та при чому тут «побив»? То один тільки раз було. А так у всіх серіях Д’Артар’ян усіх перемагав!

У обох моїх друзів аргументи були – вагоміше нікуди. Моя душа розривалась – але мовчала. Не хотілось сваритись ні з тим, ні з тим. У цей час покликали снідати, і пристрасті за тим, хто з кіноперсонажів головний, на короткий час згасають. Та дискусія відновлюється одразу, як після сніданку, нашу групу яскраво одягнених маленьких гусенят, виводять гуляти.

А я кажу – мушкетьори. Бо показували три рази по телевізору – вони на службі короля. А гардемарини хто?

Діма авторитетно задирає носа. Ярик стискає кулаки, вичерпавши усі дипломатичні прийоми у дискусії. У повітрі запахло бійкою, якої б мені дуже не хотілося. Не люблю я битися, хоч і особливо не даю себе ображати. Он і вихователька наша, Тетяна Володимирівна, каже, що битись не гарно. Хоча звідки їй знати, наче вона хоч раз у житті билась…

І тут геніальна здогадка осяє мою розпатлану голову.

А давай ти будеш Д’Артар’яном, а ти – Сашою Бєловим? Головне – що і у тих, і у тих, є шпаги і коні. А що нам більше треба?

Несподівана пропозиція припиняє дискусію і засіює сумніви у душі моїх друзів. Та поволеньки вони таки згоджуються з тим, що ідея непогана і влаштовує усі сторони. Вигідна вона ще й з точки зору поділу ролей. Скільки сварок і бійок було на тему, кому ким бути! Товстуном Портосом виступати не хотілось нікому. Як і Альошою Корсаком. І та, і та роль, завжди діставалась мені, як миротворцю. А тут шанс випав – вибирай, кого хочеш! Та виявилось, що своєї «геніальною» ідеєю я сам себе ж загнав у пастку.

Так ти чій друг – мій чи якогось Дартар’яна?

Ярик насуплено дивиться на мене. Йому вже не терпиться розпочати наші пригоди. Та є принципові речі, без яких не обійтися. Вони – основа справжньої чоловічої дружби. Такої, як у кіно.

Ігор буде мушкітьором, правда ж?

Діма довірливо заглядає у моє обличчя своїми світлими очима. І що тут робити? Знову я між двох вогнів. І знову треба якось викручуватись. Тому луплю перше, що приходить у голову.

А давайте я буду і Атосом, і князем Нікітою Оленевим? Мені не важко, я зможу.

З надіє дивлюсь на друзів. Вони обидва вагаються, не сприймаючи дитячими душами такого роздвоєння особистості. Та псувати сваркою наші захоплюючі плани не хочеться нікому. І гардемарин з мушкетером знехотя згоджуються. І наші пригоди починаються.

Зі шпагами у руках, на вірних дерев’яних конях, ми рушаємо у далекі мандри, сповнені небезпек і пригод. У найвіддаленішому кутку території нашого дитсадка вишикувалось військо ворога – зарості кропиви. Справжній ліс, стовбури якого не побили навіть зимові морози і завгосп нашого дитсадка. Та ми ворога не боїмося, і сміливо кидаємо йому виклик.

Боротьба триває довго, і ми серйозно нагріваємо собі чуби. Бо то так тільки здається, що війна з кропивою – дитячі забавки. Це супротивних хитрий і спритний, вимагає від мушкетерів і гардемаринів вправності володіння шпагою і значної частки мужності. Мало просто рубати зелені пагони – треба ще й бути уважним до контратак супротивника і його соратників. Інакше довгенько будеш чухатись від найменшого доторку зелених рук.

Не скажу, що наша героїчна кампанія завдала значних втрат ворогові. Але наші стратегічні завдання таки виконуємо – покусані кропивою, відчайдушно чухаючись, хекаючи, сходимо чесним бойовим потом. Лицарям потрібен був відпочинок. І ми направляємо наших «баских жеребців» до корчми «Червона Голубятна» – дерев’яної гірки-павільйона, яку облюбували для нашого штабу.

Та відпочинок справжніх лицарів триває не довго. Кипуча енергія потребує виходу. І мій закадика Діма раптом згадує важливий історичний факт.

Мушкетьори захищали Констацію від кардинала. Нам треба теж битись з кардиналом і визволяти Констанцію. Так же показували по телевізору.

Аргумент друга вніс у наші лави новий розкол. З мушкетерами все було ясно, як білий день. А от проти кого бились гардемарини? Ні я, ні Діма, ні Ярик цього точно сказати не можемо. Те, що вони бились – це точно. А от проти кого? І як тут далі бути? Зажурені, ми сидимо у штабі і шукаємо виходу з нової халепи. Цього разу здогадка осяяла Ярика.

А нехай і гардемарини б’ються з кардиналом. Помагають мушкетьорам. Так буде справедливо.

Усі радісно погоджуємось з цією пропозицією. Найперший – я. Бо зовсім мені не подобається розриватись між гардемаринами і мушкетерами. А так виступаємо проти спільного ворога…

А хто ж буде кардиналом?

Несподіване запитання повисає у повітрі. Зрозуміло, що кардиналом добровільно бути не хоче ніхто. Саші Бєлову, а тим більше Д’Артаньяну, кардиналами бути не можна, бо вони герої. В усякому разі і Діма, і Ярик мене у цьому одностайно запевняють. Тож кандидатура залишається лише одна.

Давай ти зараз побудеш кардиналом? А потім побуде Ярик. А потім я. По черзі.

Вигадливий Діма себе поставив у кінці неприємної черги. Та я цього навіть не помічаю. Гірке обурення затоплює душу.

А я не хочу бути кардиналом першим. Хай будете ви.

Ще деякий час тривають дебати. Нарешті Ярик згоджується взяти на себе неприємну роль першим – і то на дуже короткий період.

Тільки два бої. А потім ваша черга.

Ми, вдячні нашому великодушному другові, згодні на будь-які умови у передчутті чудової розваги. Тепер залишається знайти Констанцію.

Вибирали авторитетним голосуванням серед усіх красунь нашої групи. Зійшлись на трьох особах, бо кожен лицар мав свою «даму серця». Я відстоюю честь Інни Тристан. Діма наполягає на кандидатурі Тані Квітаж. Ярик вимагає призначити Констанцією Оксанку Золотар. Знову аргументоване обговорення почало набувати ознак сварки. Та нас розсудила сама історія.

Оксанка Золотар розбила коліно і її повели лікуватись у медпункт. Таню Квітаж перед самим обідом забрала додому мама. Я торжествував уже другу перемогу цього дня.

Будеш у нас Констанцією?

Розмова з представницями чарівної половини людства завжди дається мені дуже важко. З хлопцями – будь ласка і скільки завгодно. Тут багато слів не треба. Чоловіки розуміють одне одного миттю. А дівчатка… Вони зверхньо дивляться на наші найбільші скарби – камінці, машинки, дерев’яні мечі і справжні індіанські луки. І як з ними домовлятись, якщо вони нічого не розуміють у житті? От і тепер я не знаю відповіді на це запитання, колупаючи носком черевика землю перед собою і не наважуючись підняти очі на Інну, яка сидить на невеличкій дитячі лавочці.

Та моя однокашниця, з притаманною усьому світовому жіноцтву прозорливістю, розуміє вигоду моєї неоковирної пропозиції. Бо Констанцією мріють стати усі дівчатка. А тут така пропозиція! Та ще й лицарі-мушкетери – один іншого краще. Як тут встоїш?

Тож Інна встає з лавочки і прямує за мною до штабу «гардемушкетерів». Формальності залагоджені. Наша Констанція займає своє місце на сходах гірки, які символізують тюрму – і захоплива операція з визволення починається.

Дімі, як Д’Артаньяну, випадає першим напасти на «кардинала». Ми розсаджуємось на коней – і на майданчику розігрується драма за всіма телевізійними правилами. Діма галопом наскакує на «кардинала», зав’язуються бій «не на життя, а на смерть». Я ж, гарцюючи на своєму дерев’яному скакуні, чекаю своєї частки дуелі за справедливість.

Дуже скоро мої друзі входять у смак битви. «Шпаги» свистять у повітрі, схрещуючись за строгими правилами «лише угорі», щоб мушкетер і кардинал ненароком не свиснули одне одного по пальцям. Та запал битви, як відомо, часто переступає усі мислимі правила.

Чи то Ярикові не дуже подобається бути кардиналом, чи він палає бажанням вразити нашу Констанцію, та мій друг починає писати власну історію справедливості. Він розмахнувся з усієї сили, промазав по підставленій шпазі – і увірвав мужнього Д’Артаньяна прямо у вухо. Мушкетер закрутився в’юном, схопившись однією рукою за бойове поранення – а потім, закипаючи образою за сплюндровану класику, оперезав «шпагою» «кардинала» по литкам. Горда зброя французьких дворян розлітається на друзки, та це не заважає подальшій дуелі. Ярик кидає свого дерев’яного «клинка» у пісок, злізає з «коня», піднімає його над головою і з відчайдушним ревищем жене лідера мушкетерів у дальній край двору дитсадка.

Ми залишились удвох. Інна розгублено кліпала великими світлими очима, не зовсім розуміючи суті драми, якої вона удостоїлась. Я знічено мовчу. Найбільше бентежить те, що друзі переживають пригоди зовсім не за планом. Хоч трошки гризе образа те, що мені не довелося проявити свою доблесть у бою з «кардиналом».

Вже увечері, коли нас забирають старші і за мною приходить дідусь, наша вихователька розповідає йому про завершення наших пригод. Вухо Діми напухло і ледве поміщається під картузом. Ярик, переслідуючи партнера по дуелі, перечепився, обдер обидва коліна і розбив носа. Із нашої компанії неушкодженим залишився лише я і Констанція, хоча, за фільмом, постраждати мала саме вона, а не мужній мушкетер. І вже аж ніяк не кардинал.

Дідусь мовчить, скрушно хитає головою, вислуховуючи про наші «подвиги». Дорогою додому мовчить, але по веселим поглядам, які він час від часу на мене кидав, я відчув, що дідусь на мене зовсім не гнівається. І, може, навіть трохи заздрить. Бо ж у нього немає таких вірних друзів, баских коней і таких захоплюючих пригод, де можна отримати дійсні бойові поранення. Щоправда, Констанція у нього є, це моя бабуся. Але ж чи може одна Констанці, хоч вона і лагідна, і вміє пекти смачнючі пиріжки, компенсувати звитягу, яку дарують подвиги «гардемушкитерів»?

Історія четверта

Несподівана самостійність

Хто б там що не говорив, а я – цілком самостійна особистість. Хоч і молодий, але відповідальний, дорослий чоловік. Своє ліжко сам застеляю. Раз. Не важливо, що мама поправляє. Не застелив би – не було б чого поправляти. Сам тримаю ложку і сам їм. Два. Неважливо, що зі скандалами і вмовляннями. І що після мене половину порції макаронів доводиться згрібати зі столу і викидати свиням. І головне – допомагаю у житті братові. Три. Допомагати іншим – це головне у дорослому житті. І неважливо, що Сергійко найчастіше лементує «я сам!» і моя наполеглива допомога виливається у відчайдушні бійки з братом. Я – старший і повинен приглядати за молодшими. Навіть, якщо вони цього не хочуть.

То чи ж я не дорослий? Та мама з татом, дідусь, і навіть моя люба бабуся думають по-іншому. Тато на мої заяви про зрілість лагідно посміхається і куйовдить моє волосся. Мама – розчулено підхоплює на руки і міцно обіймає. Дідусь суворо насуплюється, обсипаючи мене насмішкуватим поглядом. Бабуся ж дає теплого смачнючого пиріжка і лагідно говорить:

Не спіши дорослішати, Ігорьок.

Я уминаю смакоту, але абсолютно відмовляюсь розуміти старших. Як же так не хотіти швидше стати дорослим?! У них же у руках увесь світ! Можна розбирати і дивитись, що там всередині у загадкових електроприладах, як це робить мій дідусь. Можна ганяти зі швидкістю вітру на мопеді «Верховина», як мій дядько Сергій. І нарешті, можна розпоряджатись грошима, витрачати їх на морозиво, цукерки і іграшки, а не на одяг, їжу і якийсь загадковий «ремонт», як поводяться тато з мамою. І як же, я знову запитую, не хотіти бути дорослим?

І я з усіх сил намагаюсь рости. Щоранку, перед виходом у дитсадок, біжу з олівцем до мами, стаю до одвірка проходу у велику кімнату і вимагаю міряти мій зріст. Мама креслить нову риску, захоплено цокає язиком, говорить, що я за ніч серйозно підріс – та мене не обманеш. Я ж не сліпий, і бачу, що рисочка ні на міліметр не відірвалась від попередньої. І нова туга затоплює молоду душу. Як же воно довго ростеться!

Мої друзяки також розділяють мою бентегу і шукають шляхи додати собі зросту хоч на вершечок. Діма поділився новим досвідом, який видивився у науково-популярній програмі. Щоб швидше рости, треба висіти на перекладині. Ноу-хау викликає наші неймовірні захоплення і вдячність всесвіту. Що ж може бути простіше, ніж висіти на руках? Та ще хлопчакам, які лазити по деревам навчились чи не раніше, ніж ходити!

Відтоді ми втрьох намагаємось до знемоги висіли на перших-ліпших гілках, які лише трапляються на наших дитячих шляхах. І несподівано виявляється, що не таке це легке діло. Що висіти непорушно на руках просто нереально, бо тебе просто розриває від надлишку невикористаної енергії, яка нуртує всередині наших тіл. До всього, ця технологія зовсім не викликає повагу і довіру у наших мам після того, як Ярик Резніченко, особливо захопившись нашими заняття, гепнувся з гілки і зламав ногу. Висіння довелося з жалем припинити під загрозою кутка.

Залишалась одна тема у нашому житті, де цілком напевне можна було продемонструвати дорослість і самостійність. Та якраз ця тема мені дається не дуже, скільки я не силуюсь її подолати. Зав’язування шнурків «бантиком».

Взагалі, з мотузками і тугими нитками у мене і брата стосунки формуються досить благополучно, як і у всіх нормальних хлопчаків. А як без цього сплетеш хороше ласо для ковбоя? Чи підготуєш якісну тятиву для лука? Як зв’яжеш шпигуна під час запеклої війни? Чи прикріпиш гарду-перехрест до меча? Мотузка – незамінна річ у нашому чоловічому побуті. А вміння в'язати вузли – навик, який у сучасному хлопчачому світі переважує вміння читати і писати. Вузли я вмів в'язати – будь здоров! А от «бантики» мені не даються – і один квит!

А тим часом саме ці філігранні форми є важливою ознакою дорослого. Та скільки тато не намагається мене навчити зав’язувати шнурки на черевиках, нічого з того не виходить. Врешті, він махає рукою, говорить «малий ще» – і залишає мене наодинці з моєю «бантиковою» бідою. Якби хто знав, яким розпачем у мені відгукуються ті татові слова?

Сьогоднішнім ранком ми з дідусем знову йдемо в садочок. Точніше, йде дідусь. А я всю дорогу знову журюсь. Часу на збори було мало, мама просто взула мене у черевики, блискавичним рухом обкрутила шнурки навколо вказівного пальця – і на одній нозі вже красується рівненький бантик. Ще мить – і така ж краса сидить на іншому черевикові. От як у неї це виходить?!

Попросиш Тетяну Володимирівну, щоб зав’язала, як йтимете гуляти. Чуєш?

Тяжко було не почути ці мамині настанови. Надто, що вони падають у серце неймовірною гіркотою.

Одразу за порогом у нашу групу нападаю на ще дві згорьовані душі. Діма і Ярик також не вміють зав’язувати шнурки «бантиком». Їм також допомагає Тетяна Володимирівна, до нашого спільного неймовірного сорому. І нас не втішає, що всі дітей у групі – такі ж «бантичні неуки». Ми ж хлопці хоч куди! І бігаємо швидше за всіх, і лазимо по деревах краще інших. А Діма навіть половину букв уже знає. Авторитету це додає так собі, але ж таки вирізняє з маси! Тож і «бантики» маємо першими підкорити саме ми!

Після сніданку і виходу на ігровий майданчик, ми, за попередньою змовою, ховаємось за павільйоном. Сповнені суворої рішучості, готуємось поставити крапку і таки «зав’язати» цей нещасний «Гордіїв вузол». Ярик зранку витягнув з татового черевика довгого шнурка, на якому ми зараз готуємось тренуватись. На запитання, як же тепер його тато вдягне черевика, мій друг лише крутить головою і почухує місце нижче спини. Видно, що такої думки у своїм маніпуляціях з батьковим взуттям він не врахував.

Першим до діла береться Діма. Ми з Яриком – у ролі консультантів, які діляться можливими варіантами дій. Кілька невдалих спроб, після яких нам ледве вдається розкрутити вузликове письмо нашого друга, занурюють нас у ще більшу тугу. Шнурка гарячково хапає Ярик, який увесь цей час дратувався від того, що Діма не слухає його порад. Тепер його черга продемонструвати свою мудрість на практиці. Та чи то вузликова мудрість у нього помилкова, чи далось узнаки нервове напруження, але і мій товариш не здобуває відчутних результатів у нашому непростому ділі. Вже зовсім підупалий духом, до справи берусь я. Друзі не скачуть довкола, підказуючи і наставляючи. Надія наша щодалі, то більше тане.

Силуючи свою пам’ять, намагаюсь загадати маніпуляції дорослих зі шнурками. Мамину «техніку» аналізувати було дурне діло. Рухи її зливались у один миттєвий жест, розібрати який на складові було немислимо. Простіше було з уроками тата. Так. Беремо два кінці шнурка, перекидаємо один через інший, обкручуємо, протягуємо будь-який кінець в утворену петлю, затягуємо. Перший етап. Але це – завиграшки! Це вміє робити навіть мій брат Сергійко, якого я вважаю повним бараном у питанні в’язання вузлів.

Далі починається справжня мука. Неслухняні пальці намагаються зробити два «вушка» на кожному з кінців шнурка. А що далі? Знову гарячково згадую. Тато якось так показував, що ніби у простий вузол в’яжеш – але чомусь у обіймах цього вузлика опинявся не голий мотузок, а два бантики. Накладаю «вушко» на «вушко», опускаю край….

І раптово все виходить! Стає зрозуміло, що насправді це те само, що в'язати звичайний вузол, але не з мотузок, а з «вушок». Затягую свою шнуркову конструкцію. «Бантик»! Звичайно, не такий акуратний, як у мами чи тата, один край більше за інший – але це, без сумніву, перемога! Друзі заворожено дивляться на мотузкову магію у моїх руках – і навіть не дихають, боючись порушити мій тріумф!

Вже через годину ми втрьох хвацько в’яжемо бантики зі шнурка і не можемо нарадуватись нашому науковому прориву! Нарешті! Тепер уже ніхто не має права називати нас «жовторотими», «малими» чи «карапузами»! Тепер ми точно дорослі!

На хвилях тріумфу ми навіть придумуємо нову гру із застосуванням нового навику. До цього часу свою зброю – мечі і шпаги – ми носили у руках, або притримували їх біля стегна, імітуючи піхви. Тепер у питанні нашого бойового спорядження замріяли захопливі горизонти.

Я першим обв’язую шнурок з черевиків Ярикового тата навколо талії – уся честь першовідкривачеві. Далі затикаю за цей імпровізований пасок «шпагу». Гнучка і гладка лозина легко висковзує з полону.

А ти тугіше затягни.

Діма радить мені нетерпляче, йому також мріється прилаштувати шнурок паском для зброї. Розпускаю бантик, затягую перший вузол навколо пупа так, що аж у очах темніє, не видихаючи, заплутую «вушка». Тепер інша справа! «Шпага» тримається біля стегна, неначе у справжніх піхвах! То нічого, що трошки тисне у живіт! Головне зроблено!

Весело сміючись, ми влітаємо у сідла наших дерев’яних коней і мчимо назустріч нових веселих пригод. Та вже дуже скоро заздрість розтоплю веселість, і Ярик першим просить мене дати йому спробувати «збройний пояс». Я великодушно згоджуюсь поступитись цією честю, підіймаю сорочку з місця, де навколо колгот затягнутий заповітний «бантик». Мовляв, розв’язуйте, як хочете шнурка!

Перелякане обличчя Ярика мені одразу не подобається. Такі вибалушені очі мій друг робить лише у найкритичніших випадках. Панічно сягаю місця, де мають бути «вушка» - та пальці натикаються лише на міцно зятягнутий здоровенний подвійний вузол. Наше щастя як вітром здуває! Я почуваюсь нещасним звірятком, яке потрапило у капкан!

Діма перший намагається смикати за кінці шнурка, у спробі мене порятувати. Та стає лише гірше, «збройний пояс» починає врізатись у тіло, додаючи фізичні муки до мук моральних. Страх і паніка ширяться. Ярик-відчайдух пропонує зганяти на кухню, стягнути там ножа і перерізати мої пута. Перелякано відмовляюсь – а раптом друзі зашилять ножем мені у живіт! Що тоді мені мама скаже, як я прийду додому з ножем у животі?

Мені стає неймовірно шкода самого себе. Тихенько починаю рюмсати, розмазуючи сльози по брудним щокам. Друзі сполохано мовчать, не знаючи, як діяти далі. І все б це ще було півбіди, і можна було б бігати з тим триклятим шнурком на раменах увесь день. Якби не одне але…

Я не пісяв з самого ранку. І ця обставина раптом стала мені докучати так гостро, як ніколи до цього у житті. Несподівано розумію – якщо зараз не випущу з себе нуртуючу речовину, то може статись катастрофа.

Я пісяти хочу!

У моєму тихому шепоті звучить страх, який ще більше полохає моїх друзів. Ярик вибалушує очі так, що, здається, вони зараз вискочать з його голови. Діма блідне і хапається за голову. Вихід один – йти і здаватись виховательці. Потім вона розповість нашим батькам про наші «експерименти», попросить їх нам усе пояснити. А на Ярикові ще й борг за цей поцуплений нещасний шнурок висить перед татом!

У відчаї хапаюсь за край свого «збройного пояса», смикаю його донизу, у надії на чудо, у яке завжди треба вірити… З переляканим виглядом відчуваю, як спереду по колготам розтікається мокра пляма…

До самого обіду сиджу у кущах разом з друзями, які щиро співчувають моїй несподіваній біді. Мені дуже перед ними соромно. Але водночас я відчуваю велику вдячність. Не зрадили, не покинули. Ярик, он, навіть намірювався втекти з дитсадка до мене додому, покликати маму чи бабусю на порятунок! З такими друзями нічого не страшно!

У цій плачевній ситуації нас застає наша вихователька, Тетяна Володимирівна. Вона швидко звільняє мене від шнурка і мокрих колгот. Йде до групи, повертається з чистими штанями. Усі разом ми йдемо до моїх однокашників і, до честі Тетяни Володимирівни та моїх закадик, мій сором залишається похованим глибоко в історії. І в пам’яті моїх батьків.

А увечері, коли перші хвилювання родини з приводу мого вузликового фіаско влягаються, я хвалюся батькам і дідусеві з бабусею, що тепер вмію зав’язувати шнурки. Нічого комічного у цій серйозній і важливій інформації я не бачу. Проте вона викликає у присутніх вибух гомеричного сміху. Не зрозумієш тих дорослих.

Історія п’ята

Привид

Перше, самостійне житло нашої родини. Дерев’яний, старовинний будинок з високим ганком, вузькими вікнами і довгими віконницями. Тато отримав цю квартиру тимчасово, від своєї роботи – осередку геологічної експедиції. Обіцяли скоро поміняти її на квартиру у двоповерхівках нового геологічного містечка. Та ми з братуньом категорично проти таких переїздів.

Бо ж дерев’яний, старий будинок – це втілення наших дитячих мрій! Під час сильного вітру він відчутно тріщить, віконниці тріпотять на прив’язках і б’ються у стіну. Я переконаний, що у цьому «древньому замкові» обов’язково живе привид чи бабай, який так і чекає вночі під твоїм ліжком, коли ти звісиш ноги до підлоги! Неймовірно страшно, але і неймовірно захопливо! Надто, що тепер я – герой усієї старшої дитячої групи у дитсадку! Бо розповідаю про те, як у своєму дерев’яному будинку зустрів справжнього привида!

І що – на власні очі бачив? І не брешеш?

Прямо посеред моїх друзів стоїть Таня Квітаж, дівчинка серйозна і розумна, знає вже усі букви і навіть починає читати по складам. Нам з хлопцями до неї – як до неба рачки. Таку вже не будеш смикати за кіски чи кидатись у неї піском – авторитетна людина. Тож я намагаюсь максимально розвинути перший успіх і враження, які справила моя історія на Таню. Фантазія працює «на повну котушку». Підпускаю трохи акторства у свою виставу, вдаю ображеного.

А як же? Звичайно, що на власні! Воно таке, як простирадло – біле, велике, літає і завиває. І ще плаче.

Мене аж самого морозом пробирає, так явно я бачу привида у своїй з братом кімнаті. А творчій натурі мало, вона наполегливо працює, додаючи до картини нових і нових штрихів.

І ще руки волохаті, довгі! І очі отакені о! Горять, як ліхтарі!

Мої друзі здригаються. Таня ще тримаєтесь, але її очі все ширші від страху. І тут вже я застосовую зовсім заборонені засоби.

А плаче отак…

Я зображаю пронизливий звук, щось середнє між схлипуванням і кукуріканням хрипатого півня. «Плач» виходить аж настільки вражаючим, що я сам лякаюсь. Нарешті Таня здається.

Ой! Не треба більше! Страшно як!

Покровительно-поблажливо дивлюсь на переляканих друзів. Крольчата! А я он привида побачив – і навіть не злякався!

І я вже у це свято вірю! В моїй уяві я вже не просто свідок – а мужній переможець примар і різних потвор, які лякають дітей! Захоплення у очах друзів надихає мене на необачний крок.

А я йому і кажу: «Ану йди звідси! Бо як дам тобі понизу спини! Будеш у мене у кутку до нових віників стояти!»

Страшніше «аргументації» я не знаю. Так часто грозиться мені з братом наша мама. І якщо це безвідмовно діє на нас – чого ж такий авторитетний вплив не мав би подіяти на привида? Подіє, звичайно!

І що? Пішов?!

Очі Ярика Резніченка стають розміром з дві чималенькі миски. Я майстерно затягую паузу, вимотуючи і без того виснажені душі друзів. Нарешті, теж заокруглюю очі і переходжу на пронизливий шепіт.

Пішов. Але тепер він до Сергійка приходить, бо мене боїться.

Добре, що брат хворіє і сьогодні його немає у середній групі дитсадка. Інакше, під час гуляння у дворі, він би міг нарозповідати, як увечері я прошу маму не гасити світло у коридорі, бо дуже боюся темряви і того, що у ній може бути. Та це була б нахабна брехня! Не так вже я її боюся, тут темряву… А світло… То щоб видно було у туалет йти…

Слухайте! А нехай нас Ігор у підвал проведе!

Підвал на території нашого дитсадка – єдине місце, куди ми не засунули свої цікаві носи. Ярик навіть на кухні побував і у кабінеті завідувачки, коли його тата попросили на «зустріч» через висаджене грудкою скло у вікні.

До підвалу ми не потикаємось, бо за твердженнями завгоспа дитячого садочка, вусатого дядька Петра, там живе справжній привид. Дорослих він чогось не чіпає, бо ми неодноразово бачили, як наші кухарі ходили до споруди у землі за овочами і фруктами на обід. А от дітьми почвара не гребує.

Несподівано з мене злітає увесь мій героїзм. Тепер перед очима інша картина – вогка, темна яма, де, серед мішків з картоплею і банок з консервами, переховується хтозна-що. Впевненість у своїх силах тане у міру того, як зростає страх. Але я намагаюсь не подавати і виду.

А то чого ж? Давайте у підвал! Тільки пішли разом, щоб ви все побачили на власні очі!

У мене ще жевріє надія, що друзі зі мною не підуть, заляжуть за павільйоном, а я трохи постою за прочиненими дверима – і потім повернусь героєм, з новою історією своїх перемог. Та не склалось…

Підемо! Усі підемо!

Трохи порадившись, мої друзі вирішують не залучати додаткових глядачів. Напевно, кожен з них, в таїні, сподівається отримати свою дрібку слави від походу у підвал. А яка ж слава, коли туди підуть усі?

Під час сніданку я щиро благаю усі чудодійні сили, щоб їжа у тарілці ніколи не закінчувалася. Сьогодні я дуже радий ненависним раніше перловій каші і котлеті, із задоволення з’їв би навіть три порції, щоб лиш уникнути небезпечного походу. Але ось за столом залишаюсь я один, і за мене береться вихователька. Це ж ганьба – коли тебе, вже дорослого, та ще й переможця привидів, намагаються з ложки годувати! А тут ще й друзі поряд крутяться, змовницьки шепочуть на вухо.

Ігор, давай швидше! Уже ж пора іти!

Нарешті сніданок закінчується і ми виходимо гуляти. Я вже вмію сам одягатись, сам зав’язую собі шнурки на черевиках. Тому і тут можна трохи потягти час. Друзі тут як тут, стрибають навколо, підштовхують, кваплять.

Ну давай уже, чого ти копаєшся?!

Повільно виходжу у коридор і на низенький кам’яний ганок дитсадка. Друзі одразу біжать до нашої схованки позаду павільйона – і в мені знову оживає примарна надія. А раптом ми зараз знову станемо мушкетьорами або розвідниками – і попередні плани забудуться. Та дарма…

Ярик вертається, наполегливо тягне мене за руку за будівлю нашої групи, у тінь величезних розлогих лип. Там нас вже чекають Діма і Таня.

Тримай. Це я дома потягнув. Міг поміняти Денису на жабеня – але пожалів. Та для нашого діла не шкода.

Ярослав простягає мені невеличку коробочку з коричневими шорсткими боковими стінками. Сірники!!! Відкриваю, рахую – аж вісім штук! Справжній скарб! Підіймаю очі на друга – його погляд світиться захватом і трошки заздрістю.

Бери-бери, я ще вкраду. Мама цілу коробку купила. Я і з тобою поділюсь. Тільки…

Мій друг затинається і замовкає. Та мені слова і не потрібні. Я добре розумію, за що даються такі значні подарунки. Якщо і були шляхи до відступу, то тепер вони остаточно втрачені. З іншого боку до мене підходить Діма. Простягає чималого меча. Його зробив Дімин тато з цілої дубової дошки. Тому ця зброя важка і грізна. Досить сказати, що від неї лягає навіть вікова кропиву у далекому кутку дитсадка.

Я розумію, що друзі підтримують мене у небезпечній експедиції, та від того не стаю сміливішим. Лише відчайдушнішим. А, буде, як буде! Навіть сама думка про зневажливий погляд Тані нестерпна!

Закидаю важкого меча на плече, соваю коробочку у кишеньку шортів, і ми, зосереджені і згуртовані, прямуємо за павільйон. Там, у бузково-бузинових заростях зеленіють двері у підвал. Через літо вони відчинені, щоб всередині «не мокріло», як авторитетно заявляє загоспу наша технічка, огрядна тітка Людмила. Що хтось із дітей у ті двері полізе, з дорослих ніхто не вірив, чуючи страшилки, які ми переповідаємо одне одному і нашим батькам. Похмура слава стереже підвал краще замків.

Ми зупиняємось перед дверима для останніх приготувань. Ярик дає заключні поради перед спуском нового «героя» «під землю».

Ти меча спочатку під пахву візьми. Так зручніше буде сірниками чиркати. Привиди, вони світла бояться дуже. Як сірник запалиш – то і втече від тебе. А тоді вже і меча бери…

По тремтінню у голосі друга було чути, що у свої «інструкції» він не дуже і вірить, бо більше покладається на мій безцінний досвід і мужність у спілкуванні з потойбічними силами. А я ту всю мужність, яка й була, розгубив дорогою! І вже готовий кинути усім тим причандаллям об землю, в усьому зізнатись - і нехай горить та репутація героя!

Ну так що? Йдемо вже? Поки нас тут не застукали.

Від зауваження Тані, мене немов морозом обсипає. Стиснувши змокрілою долонею коробку з сірниками, я міцно притискаю меча до тіла і починаю героїчний спуск. З-заду, мало мені не в потилицю, сопить Ярик з повними жменями камінців, якими він має «прикривати» мій відхід у разі особливої загрози. Таня і Діма спускаються останніми, не маючи особливих ролей у нашій експедиції.

Сходи до підвалу закінчуються надто швидко.

Запалюй сірника!

Тремтячий шепіт прямо у мене над вухом. Зрозуміло, бо далі, у ту темряву йти ніхто не хоче. Відкриваю неслухняними руками коробку, беру сірника, чиркаю – і яскравий спалах одразу ж осяє невелике, продовгувате приміщення. І тут…

У тремтячому світлі, полицями з консервами на нас несеться щось велике і чорне! Мене так і заціплює із сірником у руці, я навіть про меча забуваю! Тінь летить просто на нас!

Лягааааай!

Лемент Ярослава виводить мене зі ступору, я здіймаю перед собою меча, який, несподівано, здається легше пушинки. Щось свистить у мене біля вуха – це мій друг намагається обстрілювати примару у мене із-за плеча. Лунає дзенькіт розбитих банок – та чи до якоїсь тут консервації!!! По-богатирськи, від душі, розмахуюсь мечем. Чую з-заду новий відчайдушний зойк – та мою руку вже не спинити! Гепанням банок об підлогу може позаздрити будь-яка бомба! До всього цього гармидеру додається ще один звук – відчайдушне нявкання, тягуче і пронизливе. Це неначе зриває кайдани з наших маленьких ніг…

Опам’ятовуємось уже під липами у теплому застояному повітрі літа. Задихані, руки і голоси трусяться. Та все ж у наших душах розквітає неабиякий тріумф.

Клааааасно!

Це, нарешті, шепотом протягує засапаний Діма. І це емоційне зауваження прориває загату наших переживань. Довго ми вихваляємось одне перед одним подвигами і безстрашністю. Томатний сік і кабачкова ікра на моєму мечі представляються нам кров’ю і нутрощами збореного «привида». Ярик навіть на деякий час забуває про підбите око, яке постраждало від мого першого змаху мечем.

А бачили, як я йому у око поцілив?! Він летить – а я такий…фур-фур-фур…як снайпер!А Ігор, як справжній лицар! Як розмахнеться! Як вдарить!

Я стою у світлі літнього сонця, високо піднявши голову і розправивши плечі, насолоджуючись цілком заслуженою, хоч і несподіваною славою.

Перед батьками ми про свої перемогами не хвалимось. Вже добре звикли, що не все, на що ми дивимось, як на подвиг, викликає у дорослих захват. Надто, що упродовж усього залишку дня наш завгосп, дядько Петро, аж пашучи гнівом, вишуковував халамидників, які розгепали тьму банок з консервацією у підвалі. І, до того ж, відмутузили його злодійкуватого чорного кота Матроса, який у підземеллі чатував кротів.

У таємних обговореннях нашого штабу на гірці, ми цілком визнаємо неприємність з банками! Не буває бою без втрат! Але присутність кота всіляко заперечуємо. Який може бути кіт, якщо ми бились зі справжнім чорним привидом?

Історія шоста

Індіанці і розетка

Було б величезною помилкою говорити, що у нашому старому будинку цікаві лише легенди про примар. Нічого подібного! Кожен куточок, кожен закапелочок, кожні його двері ведуть до захоплюючих приход і цікавих відкриттів! То під високим дерев’яним ганком собачка приведе цуценят – і ми зі сльозами на очах умовляємо тата залишити всіх нам, щоб ми грались. Але тато з мамою добре знають наші «вітряні» натури – і усі цуценята таємно роздаються у хороші родини. А ми горюємо недовго. Знаходимо прогнилу вузьку дошку біля самої землі, роздовбуємо її – і потрапляємо під піл будинку, наповнений теплою трухою і павутинням. Це стає нашою з братом таємною схованкою. Яку викриває тато по диким крикам, які ми здіймаємо, коли скубемось одне з одним. Ми відправляємось у давно облюбовані кутки, а тато наміцно забиває лаз у наш сховок, щоб ми, за словами мами, «не розібрали вкінець ту нещасну халупу».

Взагалі, наша мама, на відміну від нас з братом, чомусь зовсім не любить старий будинок. Постійно заявляє татові, що «ця халупа колись звалиться нам на голову». Але тато лише ніяково посміхається, ніжно обіймає маму – і її гнів швидко минає. А ми залишаємось ще на якийсь час у чарівній казці.

Наші ігри у будинку завжди яскраві, з елементами несподіванки. Вчора ми зображали індіанців. Тато зробив нам справжні луки, настругав з гілочок стріл – і ми півдня бігали за воронами і голубами. Нічого не вполювавши, швидко втрачаємо цікавість. Але ж чи може нудьга надовго оповити дитяче серце?

Вже через мить змовляємось для нової гри. Заходимо у дім – і он воно, на вікні, висить головне обладнання для розваг. Товсті і важкі портьєри, які мама називає єдиною вартісною річчю у будинку. Ми з братом ними теж дорожимо.

Гра досить проста і примітивна, але весела. Один загортається у полотно, поки не почнуть тріщати гачки кріплення на карнизі, і намагається бігати з боку вбік. Другий же «учасник», з іншого краю кімнати, старається поцілити у рухому ціль стрілою з лука. За влучного пострілу гравці міняються місцями.

Братові випадає першому загортатись у портьєру – та його муки тривають недовго. З другого пострілу я поцілюю чималенький рухомий кокон і сам лізу на місце мішені. Так триває досить довгий час. Від біганини у цупкому полотні ми розпашіли і захекались. І у цей момент хитрий Сиргіїще виявляє свою натуру. Бігаю собі, бігаю – тись мені стріла у спину! Тільки починаю випростуватись з обіймів портьери…

Я не поцілив! Бігай далі!

Це кричить брат, попереджаючи подальші мої спроби помінятись ролями. Нехай, думаю! Побігаємо ще! Знову чую – тиць! Це вже напевно, навіть дуже відчутно, незважаючи на наконечники з пінопласту, якими «заглушені» стріли. Розмотуюсь…

Та я промазав! Куди ти вилазиш! Далі бігай, бо так нечесно!

Нечесно?!! Починаю повільно закипати гнівом на брата. Ти диви, який хитрий! Думає підманути! Ану нехай я тільки вилізу!

Та брат не чекає, поки розлючений звір вирветься на волю. Перше, що я бачу, коли знімаю з голови останні покрови, це пінопластовий наконечник, який зростаючи щомиті, мчить на мене. З глухим – хрясь! – стріла врізається мені прямо під око. Світ темніє переді мною, і я вже зовсім забуваю, що і тіло і ноги оплутані дорогоцінними маминими портьєрами. Брат, лементуючи, біжить з хати. Я рвусь за ним, палаючи жагою помсти. Щось смикає мене за плечі, намагається вернути назад. Але що тепер вже може мене спинити?

Хруст! Скрип! І щось боляче лупить мене прямо по потилиці! Падаю і кочусь у товстих, але м’яких обіймах. Панічно реву, розгублений і збитий болем з пантелику.

Вже увечері, після того, як тато відновив у дерев’яній стіні варварськи зірваний карниз, як Сергійко відревів після моєї помсти, а я – після стояння у кутку за хуліганство у хаті і побиття брата, мама вчергове нас усіх навчає дисципліні.

І що це таке, я вас питаю?! Гратись луками у хаті – хто це придумав?! І хто їх вам, ті бісові луки, поробив?!

Поряд з похнюпленими нами, на дивані сидить похнюплений тато. І нам з братом гірко ще й за нього. Бо він же завжди хотів, як найкраще. Робить нам луки, дерев’яні мечі, кинджали, списи, пістолети і автомати. А все завжди через Сергія…

З гнівом нишком дивлюсь на брата. Той, розмазуючи соплі і сльози по щокам, також не радує мене ніжністю у погляді. Ну нехай тільки мама відвернеться! Я йому дам!

І що ви одне на одного вилюпляєтесь, як барани на нові ворота?! Ви ж брати! Вам треба одне одного захищати, а не одне з одним битись! Ігор, ти ж старший! Невже не можна бути розумнішим!

От тобі! Знову стара пісня! Старший! Ну чого я завжди, завжди повинен бути старшим і розумнішим?! Чого хоча б один раз у житті старшим не побуде брат?! Чому завжди перша черга у всьому хорошому – Сергійкові, а у всьому неприємному – мені? Чому більший шмат шоколадки чи халви – братові? А першим пити гіркі ліки, чи закапувати носа медом з цибуляним соком повинен я? І де ж та справедливість у світі?!

Набурмосені, дослуховуємо мамині нотації, бурмочемо у відповідь традиційне «я більше не буду!» – і йдемо у маленьку кімнату. Тато залишається з мамою, «ліквідовувати наслідки пожежі», а ми з братом тужимо. Що розгнівали маму, і що через нас дісталось татові. І за сумними думками вже немає сил злитись на Сергійка. Треба миритись.

Та новий день приносить вже нові пригоди – і затьмарює старі образи. Сьогодні у мене дуже відповідальне, а головне, таємне завдання.

От у мене запитання: скільки разів у житті ви чули від батьків одну магічну фразу. «Не сунь пальці в розетку?» Мені цікаво, дорослі взагалі розуміють, що саме після цієї фрази у будинку просто пропадають цікаві та інтригуючі місця? Радість життя зосереджується на одній ділянці. Можна цілий день блудити надворі, навіть поїхати з татом на рибалку і там донесхочу набрьохатись у воді – але після повернення додому якась містична сила все одно тягне тебе до тієї пластмасової коробочки у стіні. І опиратись цій спокусі стає неможливо.

І що ж, що мама страхає, мовляв, якийсь казковий «струм ударить»? Скільки я не крутився біля розетки – не бачив там нікого, хто міг би вдарити. Та й чого б то раптом битись? Он сама ж мама встромляє у розетку провід від торшера – і той світиться. І ніхто його не б’є, інакше б я помітив. Не те, що я підозрюю матусю у неправді. Але ж вона говорить, що від солодкого зуби болітимуть. А ми з Сергійком он скільки цукерок у неї зі сховку перетягали – і нічого, із зубами все в порядку. Мама не може говорити неправди, вона скоріше помиляється. Дорослі взагалі, як я бачу, часто помиляються.

Братові про свій план я нічого не кажу – ябеда ще та. Одразу мамі донесе, щоб позловтішатись руйнуванням моїх важливих намірів. Тут треба абсолютна таємничість. Заздалегідь припасені дослідні інструменти – «циганська» голка, один великий цвях і два трохи менших. Тепер – дочекатись слушної нагоди. Братуньо зранку копошиться у величезній горі піску, яку для чогось привезли і покинули будівельники. Тато – у черговому відрядженні. Залишилась мама, яка неймовірно довго щось робить на кухні.

Ігорьок, збирайся. Підемо до бабусі.

Моє серце холоне і котиться кудись вниз. Точно, сьогодні ж субота! У дідуся вихідний, а мама, мабуть, на нічну зміну. Тому до ранку ми з братом залишимось у бабусі з дідусем. Пропали мої плани! А так хотілось…

Мама миє руки і виходить у передпокій. Вже майже втрачена надія шалено починає стукати у мене в голові. То вона, мабуть, брата пішла забирати з вулиці. Бо мене посилати за ним марно – Сергійко упреться підкорюватись, і ми обов’язково поб’ємося. Але вперше братова норовливість зіграє мені на користь!

Швидко біжу до маленької кімнати, витягую з під матраца паперовий згорток, повертаюсь з ним назад у велику кімнату. От вона, заповітна розетка! За славнозвісними маминими портьєрами. Місце мною давно облюбоване з кількох стратегічних причин. З нього одразу чути, якщо хтось заходить з надвору. У вікно видно вулицю і доріжку до будинку, що теж додатково береже від небезпеки бути застуканим на місці. І нарешті – самі портьєри. Вони добре прикривають від стороннього ока і, у випадку чого, завжди можна сказати, що просто дивився у вікно.

Так. Все готово! Беру непевними руками великого цвяха. Підношу до отворів у розетці. І перша невдача! Шматок заліза надто товстий! Гарячково кидаю його назад у пакунок і беру голку. Ця вже влізе напевно!

Перед самим «зануренням» мене несподівано огортають сумніви. А може мама і не помиляється? Але цікавість та дитяча упертість таки перемагають. І я обережно ввожу голку у отвір розетки…

Праву руку одразу стискає болюча судома, яка миттю пробігає усім тілом, аж дзвенить у вухах. Я чую тріск, мене, разом з рукою і голкою, відкидає назад. Немов рибина у сітці, я плутаюсь у тюлі і портьєрах, на мить зависаю на цій «страховці». Переляк і паніка шугають у голові, і я з диким гуркотом наново зірваного карнизу, валюся на підлогу.

Очунюю від того, що на ганку лементує і каверзує Сергійко, якого мама вмовляє йти до бабусі. Зараз я, як ніколи до цього, вдячний моєму братику за це ревище! Підхоплююсь з підлоги, панічно хапаю пакета зі своїм злощасним «інструментом» і тікаю у маленьку кімнату.

Мама дуже довго допитується у мене, як так сталось, що карниз «сам упав». Заглядає у мої очі. Я несамовито витріщаю їх, бо вже знаю цей прийом. Головне – не кліпати і не відводити погляд. Бо за цими ознаками мама якось одразу визначає, що я говорю неправду.

Мої маніпуляції діють. Мама, ледве тамуючи сміх напускною суворістю, називає мене «шибеником» і йде збирати нас з братом до бабусі. Переводжу дух і нишком мацаю правицю, яку і досі дрібно трусить від «експериментів» з розеткою.

Усю недовгу дорогу до бабусі я міркую про два очевидних висновки, здобутих у результаті моїх «наукових дослідів». Перший – необхідно терміново викинути кудись голку, якою я лазив у розетці. А то як мама якось по ній з’ясує правду у тому, як «сам собою» знову упав карниз з її дорогоцінними портьєрами? І другий. Виявляється, що дорослі не завжди помиляються.

Історія сьома

Портфель

У моєму житті є багато запитань, на які немає відповідей. Найголовніше з них – як дорослі можуть настільки не розуміти нас, дітей? Наче розумні, ходять на роботу, отримують гроші, купують на них усе, що хочуть. А не доходять їм елементарні речі. І скільки не пояснюй – однаково.

«Навіщо ти на те дерево поліз?» Це мама скрушно хитає головою, розглядаючи подерті на клапті штани і змащуючи мою спину йодом. Навіть біль не може тамувати мого здивування. Як так «навіщо»?! Сергій же поліз – а мені що, не можна?! Він видерся високо – а я ж маю бути ще вище, я ж старший! Мама сама не раз так говорила!

Або ще. «Нащо тобі були ті бурульки? Тобі льодяників дома мало?» Висловити своє обурення мені не дає кашель. Мамі не зрозуміти, яке це задоволення, коли шматочки льоду тануть у тебе в роті! З сусіднього ліжка щось хрипить Сергійко, явно підтримуючи мене. Справедливо – їли ж бурульки разом, значить і хворіємо теж разом.

Та особливо дорослих я не розумію тепер, коли вони забороняють мені носити з собою портфеля. Якого ще портфеля? А я ж забув сказати про те, що вже не ходжу до дитячого садочка.

Несподівано швидко пролетів час – і ось ми змушені попрощатись з місцем нашої першої дружби та ігор. Ще одна несправедливість. Тільки здружились, тільки вивчили всі літери і цифри, навчились їх малювати у зошитах – як треба прощатись з нашою любою вихователькою Тетяною Володимирівною. Так, далі буде такий жаданий перший клас, до якого, разом зі мною, йде практично вся наша ватага старшої групи дитсадка: Інна Тристан, Таня Гладка, Альонка Матвієць, Оксанка Золотар, Діма Пилипко, Тіма Зінченко. Але мій закадика, Ярик Резніченко, втрапив до першого класу Бондарівської школи – а це на іншому кінці селища! І від цього несказанного гірко!

Та ми не вміємо довго сумувати. Надто, що зранку чекаємо на святкування – нас будуть випроводжати з дитсадка.

А знаєте що? Нам будуть портфелі дарувати!

Ми з Дімою витріщаємось на Ярика, який гордо задирає ніс, повідомивши сенсаційну новину.

Брешеш!Сам ти брешеш! На власні очі бачив, у сусідній кімнаті! Там сила-силенна портфелів лежить!

Ми віримо – і не віримо. Бо портфель – це ж таки дуже серйозно! Тетяна Володимирівна розповідала, що портфелі носять першокласники – поважні і дорослі люди. А хто ж не хотів вступити до цієї спільноти, овіяної чаруючим блиском романтики?

Тому ми втрьох жадаємо – і боїмося навіть повірити у наше щастя. Та вже пообіді стає зрозуміло, що наш друг Ярик не помилився у власних припущеннях.

Свято, власне, – це ми самі. А гості – наші батьки, бабусі, дідусі, дядьки і тітки. Клацають поодинокі фотоапарати, лунають дружні аплодисменти – а ми стараємось на всю. Читаємо віршики, співаємо пісень і навіть танцюємо попарно вальс.

Нарешті надходить хвилина, від якої моє серце завмирає, а потім починає тріпотіти, як сполохана пташка. Кожному з нас вручають синього портфеля з дружнім напутнім словом від вихователів і батьків. Та ми того вже не слухаємо. Бо до цього нашого багатства виявилось, що всередині портфелів лежать ще коштовності – олівці, ручки, зошити, альбом для малювання, коробка пластиліну і лінійки. Всю решту свята ми вивчаємо ті всі скарби, енергійно ділячись враженнями і радістю.

І от я вже вдома, переповнений гордістю і щастям. Обережно кладу портфель на своє ліжко, один за одним виймаю заповітні речі, роздивляюсь їх з обох боків.

Ігорьок, синку! Ти де?

Не те, щоб я боявся маму. Вона, звичайно, була небезпечною у гніві. Але у такі хвилини вона мене «Ігорьком» точно не називає. Та чому ж тоді у мене серце підскочило у грудях і я схопив портфель у обійми? Неначе хтось у мене силується його забрати.

Ось мама уже на порозі, з посмішкою дивиться на мене.

Дивлю, тепер тебе від портфеля не відірвеш. От би ти ще і в школу б так залюбки ходив. Та нехай… Біжи, синку, у магазин. Хліб закінчився. Та і гречки треба пакунок купити.

Я так і застигаю з портфелем у обіймах. Не через похід у магазин. За такими-сякими покупками я ходжу уже давно. Щоправда, першу таку експедицію намагаюсь не згадувати.

Дядько Сергій дав три карбованці і послав купити хліба. Про здачу я тоді нічого не знав, тому потрапив у грошову пастку. Гордий, щасливий і такий дорослий я крокую у ясному осінньому сонці. Ще б – у моїй спітнілій долоні затиснуті справжні гроші. І я цілком і повністю є господарем цьому багатству. Та вся моя рішучість випаровується, коли я переступаю поріг гастроному.

Черга. Раніше я у ній стояв лише з кимось із дорослих, роздивлявся принадні упаковки солодощів. Та просити було соромно. Ми з братом знали – гроші потрібні на серйозніші речі. Цукерки купувались обмеженою кількістю і видавались порціями.

І от тепер гроші у моїх руках – а я на вітрини навіть не дивлюся. Вивчаю плитку гастроному під ногами, несміливо прилаштовуюсь у хвості черги. Одразу ж до мене повертається вусатий, кремезний дядько, від якого смачно пахне бензином і машинним маслом.

Ти ж малий Середа? Сашка синок? Так проходь вперед! Рай, дай малому…за чим там тебе послали?

Дядько гладить мене по голові важкою, гарячою рукою. А я вже геть розгубив свій запал. Якщо до цього моменту у мені були якісь залишки сміливості, то після такого панібратства вони вивітрились. Ніяковість і навіть трохи образа! Я чесно хочу вистояти у черзі, як дорослий – а мені оце таке! Як до жовторотика голопузого!

Дядьки і тітьки у черзі підштовхують мене до прилавка. Якась огрядна пані лізе до сумочки, дістає кілька ірисок, тицяє мені до правиці. А я вже зовсім втрачаю душевну рівновагу! Сором який!

Застигаю перед прилавком, на мене з висоти свого зросту дивиться продавчиня гастроному, тітка Раїса.

То за чим же ти прийшов, маленьке Середятко?

У черзі сміються. Я ледве видавлюю з себе слово «хлібину», кидаю на прилавок три карбованці, хапаю ще теплий буханець – і лечу на вулицю. Зупиняюсь уже перед нашим двором… Відтоді дорослі намагаються давати мені гроші на покупки так, щоб не було здачі. Хоч з того часу я вже дуже виріс, і вже не пасую перед чергами у магазині.

Та зараз я не думаю не про черги, магазин чи покупки. У мене в голові одне – портфель. Як же я можу залишити це чудо? А раптом його Сергійко знайде?! Я аж холону від картинок, які малює моя уява! Але ж в магазин треба йти…

Підходжу до мами, беру з її рук гроші, кладу до кишені літніх шортів. Виходжу надвір, вішаю портфель на кермо велосипеда.

Так а куди ж ти портфеля з собою тягнеш, горечко моє?! Загубиш його – з чим у школу підеш?

Мама уже на порозі, даремно намагається приховати посмішку за нахмуреними бровами. Та я очікую цього нападу, у мене вже заготовлені аргументи.

Я хліб у портфель покладу. І сумки не треба.

Не чекаю, поки мама відсміється і заборонить мені брати обновку. Хапаю велосипед, вибігаю з двору. Просуваю ногу під раму «України» – такою технікою їзди ми володіємо змалечку – і «газую» до гастроному. Серце моє співає! Я дорослий, їду на велосипеді у магазин, у мене на кермі – чудо-портфель. І здається, що увесь світ зараз заздрить мені!

Гальмую на площі перед гастрономом, знімаю портфель з керма і повагом вступаю в прохолоду великого залу. Неспіхом, розглядаючи вітрини, йду собі приміщенням. Ще б пак! Усім же в магазині треба показати мою обновку! Нарешті моя демонстрація впирається у прилавок, за яким уже знайома мені тітка Раїса.

Привіт, Ігорьок. Ти за хлібом? А це твій портфель! Який гарний! Це ж ти осінню, мабуть, уже і в школу! Он як уже виріс. Справжній женіх!

До захоплено-театральних вигуків тітки Раїси приєднуються інші продавчині і поодинокі покупці. А я червонію від задоволення! От так портфель! Про таку честь і повагу я і мріяти не міг! Та час уже було злазити з лаврів похвали – і згадати про ціль свого візиту.

Дайте мені два хліба.

Тітка Раїса кладе на прилавок дві білі духмяні хлібини – я даю їй сорок копійок і повільно виходжу з гастроному, купаючись у променях слави. Вже біля велосипеда моє щастя трохи затьмарюється – згадую, що мама сказала ще кульок гречки купити. Треба вертатись – але незручно і соромно. Як якась роззява! Гречку забув купити! Та ще й тягти з собою портфель, який не закривається через дві хлібини всередині!

Трошки повагавшись, вішаю портфель на кермо велосипеда і підтюпцем біжу до гастроному. Всередині вже зібралась невелика черга, у якій я ненадовго і затримуюсь…

Те що у нас у селищі крали велосипеди прямо біля магазинів я знаю – дорослі багато разів обговорювали ці неприємні ситуації і я часто думав про себе – які ж то дурні люди, які таке роблять. Ще хай би іграшки чи солодощі – а кому треба ті велосипеди?

Тож коли я вискакую з магазину з пакетиком гречки і не знаходжу свого транспортного засобу – мені вистачає розуму допетрати, що сталось. Та кілька хвилин я ще стою, розгублений і не вірю власним очам. Потім сідаю на бордюр клумби напроти гастроному – і заливаюсь гіркими сльозами.

Через якийсь час мене забирає тато, за яким збігав хтось із покупців у магазині. Тато лагідно бере мене на руки, вмовляє мене, щоб я не плакав. Я намагаюсь звірити йому усю розпуку згорьованої душі, своє вселенське обурення. До велосипеда і хліба мені байдуже! Украли мій дорогоцінний портфель!

Тато співчутливо киває головою, далі мене втішає, розчулений масштабністю мого горя. Вже через кілька хвилин про мою магазинно-портфельну пригоду знає уся сім’я. Про викрадення дорослого велосипеда ніхто і не згадує – всі розділяють мою втрату. Навіть Сергійко, порившись у себе під ліжком, приніс свого пластмасового пістолета, якого йому тато привіз аж із Дніпропетровська.

На, візьми. Можеш гратись ним скільки хочеш.

Так проходить решта дня. Тато з дядьком десь подалися у справах на дядьковому мопеді. Сумний і невеселий помагаю мамі по господарству, потім – граюсь з братом. І вже перед тим, як лягати спати, мене наздоганяє ще одна сумна думка. Починається літо. Завтра вже не треба йти до дитсадка. І значить, шансів отримати нового портфеля немає. Значить, до школи я піду без портфеля. Сором який!

Перший літній ранок зустрічає мене яскравим сонячним промінням. І нехай би радіти життю! Та я одразу згадую свою історію з портфелем – і сонце за вікном тьмяніє. Знехотя лізу з ліжка, знаходжу шорти і майку, одягаюсь виходжу у передпокій дідусевої хати… І не вірю власним очам! На стільці біля маленького столу лежить мій портфель! Ті ж зайчики з книжками і сова біля дошки! Той самий темно-синій колір! А ці лискучі замки взагалі неможливо забути!

Розгублений роблю крок до цієї чудасії, боячись, що міраж розсіється. Але ж ні – все справжнє! І я з диким радісним криком обіймаю портфель, вітаючи повернення дорогого друга! А на порозі, хитро посміхаючись, стоять мій високий, гарний тато і молодий дядько Сергій. Це через багато років я дізнаюсь, що вчора вони ганяли на мопеді за тридцять кілометрів аж у Кременчук, щоб купити мені нового портфеля. А того чудового літнього ранку мені – не до цих подробиць. Моєму щастю немає меж! До школи йти вже не соромно!

Але ж то ще й дуже нескоро! Бо ж попереду – моє перше доросле літо!

ЧАСТИНА ДРУГА

Літо, друзі і розваги

Історія перша

Майстри

Його ми вперше побачили за серйозною роботою. Хлопчина братового віку, з вигорілим на сонці світлим волоссям, щось зосереджено творить під парканом свого двору. Зацікавлені підходимо. Хлопчина набурмошується.

- Чого вам?

- Та нічого. Ми просто подивитись.

Світловолосий наш сусіда знехотя повертається до роботи, недружньо час від часу на нас оглядаючись. А нам з братом аж свербить приєднатись до його маніпуляцій. Надто, що ми зовсім не розуміємо жодного руху у процесі. Поряд з хлопчиком – купа білої, силікатної цегли, яку вже, здається, використовували у будівництві – з одного боку кожна цеглина вкрита якимось сірими наліпками. Наш сусід бере чергову цеглину, збиває з неї ті неоковирні шматки молотком, складає у велику алюмінієву миску і розтирає їх темним каменем на порох. Тут точно якісь чари! Ну і хто ж не захоче взяти участь у такому ділі, навіть якщо воно тяжке і марудне?!

- А можна і ми з тобою?

Брат перший наважується звернутись до заклопотаного справами сусіда. Той спогорда окидає нас оком.

- А ви вмієте?

Мені аж дух забиває від обурення! Та що там вміти? Чи й не майстер?! Я он уже батькам і в городі помагаю, і курям зерно ношу, і індиків не боюсь! То що ж тут робити такого важкого? Зневага до сусіда змушує смикнути брата за руку.

- Ходімо далі гуляти.

Та як вже бувало не раз, мій братуньо впирається, як віслюк з казок – і ні кроку не робить. І що ж – бити його? Як він ні слова не каже, а просто стоїть, уперто позираючи на мене з-під лоба. Та і сусіді, схоже, теж не дуже весело гріти чуба самому.

- Ну то хай уже. Давайте разом.

Ми швидко знаходимо спільну мову з Андрійком Кравченком, – так звати нашого нового друга – який вмить розподіляє ролі. Я, як найстарший, відбиваю сірі шматки з цегли. Андрійко з мої братом, по черзі, розминають ті шматочки у мисці. Захоплені процесом, ми навіть не намагаємось розпитувати нашого друга, навіщо ці всі маніпуляції. Надто, що вже через кілька хвилин ми і так про все дізнаємось.

Андрійко нарешті вирішує, що сірого порошку набралось вдосталь. Гордовито піднімає голову перед нашими запитальними поглядами.

- Тепер ми з вами з цієї цегли будемо будувати гараж!

Оце так! Клааасно! Нам з братом аж дух забиває! Це ж треба! Голова! Авторитет нового друга одразу зростає у наших очах. Та все ж я не повинен втрачати власного обличчя, бо ж я старший і все повинен знати краще.

- А як же його будувати? Цемент же треба, щоб не розвалилось!

І ще до відповіді Андрійка я починаю розуміти його геніальний задуму. Ми ж розминали будівельний розчин! У ньому якраз і був цемент! Та Андрійко, як і личить справжньому майстрові, повагом розтлумачує нам технологію.

- Оцей сірий порошок ми зараз змішаємо з піском і водою. А потім цим розчином намажемо цеглини – і будемо будувати!

Андрійко володіє усіма ключами до успіху наших планів, тому ми легко підкорюємось. Наш новий друг швидко біжить до двору за додатковим «приладдям». Через якийсь час він з’являється вже на городі, тицяє нам щось між штахетинами огорожі.

- Беріть швидше, поки дідо не побачив! Сховайте у кущах, і зайдіть, поможіть мені відро винести.

Ми швидко хапаємо згорток, і несемо його у вишняк поряд з Андрійковим двором. Залишаю Сергійка сторожити невідому коштовність, і підтюпцем біжу до сусідського двору. Андрійко вже пре мені назустріч відро, з якого в різні боки розплескується вода.

- Беремось удвох, бо важке! І швидко, щоб мама не бачила!

Ну то ці перестороги нам зрозумілі! Сам добре знаю, що дорослі чомусь затято намагаються втрутитись у найважливіші наші проекти, зовсім не звертаючи уваги на їхні унікальні творчі задуми і вже вкладені зусилля! Закон – щоб зробити щось, варте уваги, треба увесь процес творення ховати. Та і результатами не завжди варто хвалитись!

Цупимо відро вдвох. І хоч води там лише наполовину, та до місця будівництва дістаємось мокрі, як хлющ.

Наче б все вже готове. Наш сусід бере прихований згорток і дістає з нього технічне чудо – кельму! Нову, метал аж зайчики пускає від сонця! Магічний предмет змушує нас з Сергійком знову затамувати подих. І такі завидки нас беруть – аж сил немає! І друг наш новий, авторитетний майстер-будівельник, знаходиться уже десь на рівні дитячих богів! Щасливий Андрійко, маючи таке багатство!

Та несподівано наш друг метушиться і ховає кельму. Розгублено чухає потилицю.

- А колотити ми у чому будемо?! У відрі не можна, воно нове. Заляпаємо – мама лупки дасть!

Андрійко переконливо чухає спину і зону нижче неї, передаючи увесь широкий спектр своїх спогадів. Ми замислюємось, шукаючи виходу із важкої ситуації, і все з надією поглядаємо на нашого «майстра». І він таки знаходить раду. Знову тікає до двору і через мить повертається з брудною і обдертою каструлею.

- У Матроса забрав. Потім помиємо – і вернемо.

Матросом, як ми зрозуміли, називався рудий собака на цепу у дворі Андрійка, який за увесь час наших махінацій під парканом вже мало не захрип. Ми, зраділі, беремось до роботи. Наш сусід, як знавець будівельної справи, верховодить нашою маленькою бригадою.

- Засипай піску. От так, досить! Тепер я насиплю цементу. Чому так мало?

«Майстер» на мить замислюється, та тут же знаходить відповідь у безкрайніх морях власного досвіду.

- Дідо так робив. Сипав досхочу піску – і зовсім трошки цементу. Це як вони будували нашого гаража.

Недалеко від нас знаходиться згадана споруда, на перший погляд – міцна і ладна. Тому охоче віримо, що і наш збудований гараж буде, хоч і трошки меншим, але таким же серйозним. Тим часом Андрійко командує далі.

- Тепер вливай воду – і будемо перемішувати.

Та ми не встигаємо дійти до завершальної стадії приготування будівельного розчину. Гілки крислатої вишні, де ми чаклуємо, розсуваються, і з’являються нові дійові особи, наші майбутні друзі.

Діма Маленко – сусід Андрійка, двір якого знаходиться трохи далі. А Женю Подорожнього занесло до нас з провулка Пешотравневого, який примикає до нашої вулиці Гагаріна.

- Андрюх, а що це ви тут робите? А це ще хто?

Одразу стає зрозуміло, що хлопці вже знають нашого нового друга – вони приблизно одного віку, вже, напевно, давно граються разом. А у нас з братом це – перший тривалий період, коли ми живемо у бабусі і дідуся. Тому ми тут практично нікого і не знаємо.

- Це з двору Біланів, що біля перехрестя. Ігор і Сергій. Ми тут гараж будуємо.

Де одразу і зникла ворожість до нас. Дитяча цікавість пересилить будь-яку неприязнь. Тож вже через мить ми спільно товчемось навколо каструлі і відра. Робочих рук уже стільки, що на всіх і роботи не вистачає. А от з приводу технології виникає суперечка авторитетів.

Женя, у якого дідусь також був мулярем, стверджує, що у кріпленні надто багато води, що воно «не візьметься». Андрій називає друга бовдуром, і наполягає на правильності використаної технології. Назріває конфлікт з бійкою. Тут уже доводиться втручатися мені з соломоновим рішенням – використати, спершу, Андрійків розчин, а потім замісити Женін. А потім подивитись, який бік гаража буде краще стояти. Нові друзі радо пристають до такого «мудрого» вирішення конфлікту.

Тож до нас підступає найсвященніша мить у будь-якому будівництві. Андрійко дістає блискучу, нову кельму, чим викликає нову хвилю захоплення уже у нас всіх.

- Дай подивитись.

- Дай потримати.

- А можна я першим буду нею працювати?

Та наш «головний майстер» невблаганний. Він відбирає у Діми кельму, бере до рук першу цеглину, присідає біля відра. Затамувавши подих, ми спостерігаємо, як Андрійко зачерпує кельмою першу порцію розчину – і раптом ляпає її просто на землю! Та що ж він робить?! Пояснення майстра не забарилось.

- Це, щоб фундамент був. Без фундаменту ніяк не можна!

Аааа, он воно що! Тоді все ясно! Киваємо головами, намагаючись вдавати, що кожен з нас розуміється на фундаментах не гірше, ніж маститі будівельники.

Тим часом Андрій вже поклав на «фундамент» перші лінії трьох стін. Місце ми обрали таке собі, з горбочками від трави і кротячих нір. Тому і обриси стін нашого гаража далекі від горизонтальних. Та чи це важливо? Головне – що творчий процес триває!

Наш сусіда від старання і тягання цеглин туди-сюди аж спітнів, сопучи носом і висолоплюючи язика від ретельності. На другому ряду простягає кельму мені.

- Давай, тепер твоя черга. Бачив як я робив? Роби так само.

Та я вже добре зрозумів основи будівельної справи. Між нами – не такої вже і важкої. Взяв кельмою розчину, ляпонув на вершечок стіни, придавив цеглиною – та й уся наука. І треба обов’язково стежити, щоб рівненько лежало, цеглини не виступали над краєчком.

Берусь до роботи, впевнений у власних силах. Та вже дуже скоро поступаюсь новим друзям – бо всім хочеться прикласти руку до спільного діла. Новий заміс розчину, вже за рецептом «майстра Подорожнього» вильопали Діма, Женя, і навіть Сергійкові дісталась частина слави будівельника.

Втомлені, ми розсідаємось на відпочинок у затінку вишні, з гордістю поглядаючи на наше творіння. Що там одна – та сюди три справжніх машини можуть поміститись! І схоже, що мої друзі упевнені у тому самому.

- Нехай тепер висихає розчин – а ми поки давайте у квача пограємось!

Всі пристають до цієї веселої пропозиції Андрійка. З годину ми, забувши про втому, пиряємо вулицею з пронизливим репетуваннями, «квачуючи» одне одного. Це і є щастя – літній спекотний день, нові друзі, веселі ігри на свіжому повітрі. І попереду – ще безліч таких чудових днів!

Коли ми вже вкінець вихекуємось – згадуємо про наш важливий проект. За мить уся бригада будівельників збирається «приймати об’єкт». Високий, мало не до колін, покритий шматками руберойду, покладеними на товсті палички – та це ж найкрасивіша споруда у світі! І немає жодного сумніву, що вона – міцна, як гора! Очевидно, що ця упевненість і стає причиною усього, що відбувається потім.

Женя Подорожній, розчином якого завершувалось будівництво, вирішив провести «дефектовку» – легенько штовхнув верхній ряд цеглин. З жахом ми бачимо, як стіна завалюється всередину «гаража». Та на тому наші біди не закінчюються.

- Що ти, дурню, наробив?! Я ж казав – рідкіше треба розчин! А тепер ти ще й все розваляв!

Андрійко пашить праведним гнівом на друга. Та ображений опонент «майстра» не залишається у боргу.

- Сам ти дурень! Думаєш твоя стіна краще? Дивись!

І обурений Женька гепає ногою по нижньому ряду стін «гаража». Цеглини розлетілись навсібіч, ще мокрі від незастиглого розчину. Мить – і п’ятеро «майстрів-будівельників» змішуються у одну купу, галасуючи і годуючи одне одного стусанами. Що стало причиною скандалу, вже було байдуже. Ми виміщували одне на одному глибоку образу за сплюндрований, такий перспективний і яскравий проект.

Ревучи і обзиваючи одне одного і увесь світ, Діма і Андрійко втекли до своїх дворів. Женя, причина усіх наших нещасть, зник у своєму провулкові на самому початку бійки. Стуляючи до купи розірвану майку, а брат – подерті шорти – похнюплено плентались додому.

Наступного дня ми знову збираємось на вулиці, хоч нас ще палить сором і образа. На Андрія і Женьку, які зробили погані розчини. На себе, що дозволили їм копати ще сирі стіни. Та водночас ми розуміємо, що це все – така собі справа, дрібна. І з друзями треба миритись.

Наш ритуал примирення – короткий і суворий, як і личить дорослим чоловікам. Не любимо ми отих дівчачих слів «вибач мене, я більше так не буду», яких від нас завжди вимагають мама і тато! Тому просто робимо вигляд, що учора нічого особливого не відбулось. І нашу дружбу не зламають якісь там недобудовані гаражі.

Для справедливості скажу, що цемент, який приготували наші друзі, виявився не таким вже і поганим. Стіни він не тримав – але на одязі тримався відмінно. І від каструлі, у якій мама Андрійка давала їсти Матросові, теж не відмився. Та нас ці відкриття не лякають, вони забуваються у світлі чудового літнього дня. Мій і Сергійків вчорашній одяг, заляпаний цементом, ми з братом, завбачливо сховали аж на дно пральної корзини. А каструлю Андрійко закинув у найглибший куток гаража. Справжнього, який колись збудував його дідусь. Справжній майстер.

Історія друга

Наш майданчик

І він дійсно наш. Дитячий. Бо ми підтримуємо його на всіх етапах народження. Коли на спортивний стадіон привозять металеві конструкції і починають їх встановлювати – ми крутимось поряд. Це ж так цікаво! Тут тобі і зварювальники, і величезна машина-бетономішалка, і викопані глибокі ями. Останні об’єкти – то взагалі шик! Андрюха Кравченко звалився в одну з них – то його одразу кілька робітників витягували! Після чого наш друг ходить індиком цілий день.

Я вже думав – каюк! Гепнувся спиною, ногу побив – вже не вилізу! А краї ями так далеко, як небо!

З повагою дивимось на друга, дико заздрячи його пригодам. Бо ж уже немає навіть примарного шансу відчути щось подібне – розлючений бригадир гнав нас з будівництва цілим жмутком кропиви. І тепер усе, що відбувалось на стадіоні, ми спостерігаємо з-за повороту на нашу вулицю Гагаріна. Не те, щоб дуже далеко, все добре видно – але все одно образливо!

Та зовсім скоро ми забуваємо про всі пережиті приниження. Бо на стадіоні встановлюють справній ДИТЯЧИЙ МАЙДАНЧИК! Висока, аж до неба, ракета! Дві яскраві і акуратні гойдалки! Карусель на п’ять місць! Стінка-драбина! І головна окраса – гірка! Крута і довга!

Як американська гірка у кіно! Точно така ж!

Ми ні хвилини не сумніваємось у правдивості слів Діми Маленка. По-перше – він аж три рази був на кіносеансах у Кременчузі, і у питанні достовірності є незаперечним авторитетом. А по-друге – гірка була наша. А значить – найкраща у світі.

Тепер стадіон – це головне місце, куди ми біжимо з самого ранку. Для кожного місця тут є своє застосування.

На гірці зручно грати у квача. Бо бігати одне за одним просто так, по горизонтальній поверхні, – то для дітлахів. Справжні чоловіки обирають для себе розваги з елементом небезпеки. А ви самі спробуйте не скалічитись на гірці у натовпі з чотирьох хлопців, які рятуються від «квача» і кожен – у свій спосіб. Хтось стрімголов летить вниз довгим жолобом, хтось спускається по ніжкам-опорам донизу. Думаєте врятувались? А далі? Бо ж умовами гри не можна бігати ніде, тільки біля гірки і на ній. А «квач» уже ж зовсім близько! Тепер – це мій менший брат Сергійко. Женька Подорожній розганяється – і починає дратись на гірку жолобом. Спосіб найшвидший, але все одно потребує значної сили м’язів і спритності. Я у компанії – найстарший. Тому на мені – найважчі шляхи, не для молокососів. Чіпляюсь за трубу-стійку гірки і видираюсь нею аж нагору, де брат мене не дістане. Діма Маленко «нарізає» кола навколо жолоба, хоч шансів врятуватись у нього небагато – мій братунь добре виріс і щодня цього літа стає все спритнішим. Та Сергійко женеться за Андрійком. Бо він – опецькуватий, не такий спритний, як його друзі. І майже завжди стає жертвою «квача», коли всі решта кандидатів опиняються у «безпечній зоні» на вершечку гірки. Андрійко щось роздратовано бурмоче, мій брат видирається до нас нагору – і все повторюється.

На нашій великій ракеті добре грається у «сліпака». Ось Діма Маленко відвертається до гірки, ми, як мавпи, видираємось на перші три кола корпусу ракети – і гра починається. Наш друг повертається до нас, його очі заплющені. Тепер він ходить навколо ракети і нас ловить. А ми тікаємо, та ще й так, щоб не торкатись землі. Інакше «сліпак» кричить «стоп земля!» – і всі, хто зліз з ракети, вважаються зловленими і вирішують між собою, хто «сліпак». Гра прекрасна ще і тим, що дурити в ній неможливо. Он Женя Подорожній один раз пробував, відчув сміливість прямо бігати із примруженими очима – і так врізався лобом у стійку ракети, що потім його мама тиждень не випускала з дому.

Взагалі наші батьки якось дивно реагують на всі наші травми і поранення. «Як заб’єшся – я ще й зверху дам!» Так не раз попереджала нас мама, коли застерігала від надмірних авантюр. Та коли я або брат, ревучи не свої голосом, летіли додому з розбитими ліктями-коліна, потовченими боками чи носами – усі перестороги одразу забувались, мама охкала, жаліла, і обтирала із замурзаних щік пекучі сльози. Нас більше потім карали йод чи «зеленка».

Одним словом, усі чудо-споруди на майданчику пристосовані до наших потреб. І не лише вони.

На стадіоні встановили і снаряди для дорослого спорту: три турніки, рукоходи, металеві бруси для гімнастики і справжні футбольні ворота. Коли нам набридають дитячі ігри, ми перекочовує сюди. Турніки – така собі розвага. Те саме – рукоходи. По ним трохи полазиш – і по тому. Драбини для рук високо, до них як і долізеш – то згори страшнувато сидіти. Бруси веселіше – по ним можна бігати, балансуючи на скруглених трубах, стрибати і перекочуватись по траві, неначе десантники.

Та футбольні ворота – центр дитячого всесвіту. Були б вони просто залізними рамками, якби не ці мотузяні досконалості. Сітки. Можливо, їх плели для того, щоб м’яч, після голу, не залітав далеко. Та для нас таке варварське застосування цих білих чудасій – блюзнірство.

Як же захопливо лазити по сітці на футбольних воротах! Це дуже нелегка справа, як би там вам не здавалось! Низ закріплений лише на гачках, сітка висить вільно – а ми висимо на ній, як груші на дереві. Будь-який непевний рух загрожує падінням, та ще й неабияким! Ноги плутаються у великих квадратних комірках – і ти зависаєш між небом і землею. І все, вже не виборсаєшся! Лементуєш з друзями, кличучи на допомогу дорослих. Так уже двох з нас – один раз мене – визволяли перехожі і, надававши потиличників, відпускали на волю. У таких випадках наші «рятівники» ніколи не проминали нагоди нас «повчити розуму». Та, очевидно, усі їхні благі наміри летіли порохом – і ми лізли на сітку, як щойно черговий дорослий зникав у кінці стадіону.

Сьогодні ми придумали нову гру – лазити по сітці навипередки аж догори. Ворота широкі, місця вистачає всім. Перші три «залази» склались весело і вдало. Два рази виграв я, раз – Женька Подорожній з його довгими, масластими ногами. Добре потомились, і сіли у тіні нашої гірки відпочивати. Та чи на довго наші тіла можуть залишатись у спокої?

А давайте, хто перший залізе аж на перекладину воріт?

Оце класно! Оце голова! Ідея Андрійка подобається нам одразу. Бо ж це не просто лізти по сітці – це видертись аж нагору, на висоту, яка не дуже менша за рукоходи! Тут все – і молодецька завзятість, і небезпека, і слава!

Навіть не зговорюючись, біжимо до воріт. Вишиковуємось на лінії задньої стійки. Командую відліком, традиційно, я, як найстарший. Випростуюсь у повний ріст, оглядаю готовність друзів. Час починати.

На старт. Уваааааага!

Ми застигаємо перед першим ривком. Я навмисне тягну останній звук, лоскочучи нерви учасників змагання.

Марш!

Андрійко одразу ж заплутується у сітці і падає. Нас залишається четверо. Вперед виривається Женька Подорожній, який одним стрибком долає чи не третину всіє довжини сітки і вже починає видряпуватись нагору… Тут наш «лідер» промазує, провалюється ногою у комірку – і безпорадно зависає над землею. Давлячись реготом, ми дряпаємось поряд з ним нагору, бо змагання – найголовніше. Рятувати невдах будемо потім.

І ось моя рука вже ухоплює верхню перекладину воріт. Перемога дуже близько! Залишилось лише підтягнутись на руках, перекинути ногу через металеву трубу нагорі… Озираюсь вправо. Діма явно відстає, але мій таки-сякий брат…!!! Мій вічний конкурент у всіх наших іграх вже підтягується на руках і вже несе свою ногу до переможної перекладини!

Неймовірний відчай у моєму серці! Та де ж та справедливість у житті?! Знову Сергіїще виграє! І я вже не пам’ятаю того, що практично завжди перемагаю я. Що мама і тато постійно мене навчають поступатись братові! У мені живе лише образа на несправедливість! Я ж старше і сильніше!

Та ось Сергіїще вже нагорі, лементує на все горло, кепкує з нас, невдах. Та чомусь я миттєво перестаю йому заздрити, моє серце обривається і котиться кудись вниз, де починають труситися мої ноги. Час спочатку немов пришвидшується, а потім сповільнюється – і я з жахом бачу, як мій брат спочатку похитується, потім завалюється спиною назад, намагається вчепитись в круглу перекладину рукою… Переляканий, рвусь вперед… до нього всього якісь сантиметри… Але не встигаю…

Брат лежить на землі під воротами і не плаче, а тихенько скиглить. Ми вже за мить – присідаємо навколо Сергійка. І перше, що я бачу – незвичну форму його правого передпліччя. Це бачать усі, і перелякано мовчать.

Хтось колись думав, як народжуються правильні рішення? Чи є вони результатом нашого досвіду чи їх підказують незрозумілі сили? Чи може порятунок народжується від щирого бажання допомогти?

Неважливо. Та щось із цього всього миттєво розподіляє ролі між нами під тими футбольними воротами, де лежить і тихо стогне мій менший брат. Женька Подорожній зривається на ноги.

Я побіг до твоїх батьків, покличу на допомогу.

І мій друг зовсім не боїться, чи будуть його лаяти чи ні. Вже невдовзі його довгонога постать зникає за поворотом на нашу вулицю. А я не знаю, що мені робити далі. Страх і паніка вимагають якихось дій. Тому я беру худеньку постать брата на руки і повільно несу його до виходу зі спортивного майданчика. Сергійкові боляче, але він мужньо терпить. Андрійко і Діма несуть за нами наші манатки. Мені дуже жалко брата, і того літнього дня я люблю його так сильно, як ніколи у житті…

На початку вулиці Гагаріна нас і застає мій тато, який прилітає разом з дядьком Сергієм на мопеді…

Я сиджу вдома і плачу. Хоч мене ніхто і не карає. Мама з татом поїхали у лікарню з братом. Зажурена бабуся торохтить на кухні каструлями. Я здогадуюсь, що це вона робить, щоб якось розрадитись. Дідусь, з тією ж метою, пішов за повітку щось там лагодити.

Вони повертаються аж під вечір. На руці у Сергійка – гіпс. Виявляється, що брат зламав руку – і її у лікарні складали. Мама розповідає усій сім’ї – він витерпів біль, майже не плачучи. Я просто вражений мужністю брата. Підходжу до нього.

Болить?

Змарніле і зовсім вже худеньке обличчя Сергійка осяє несмілива посмішка.

Трошки.

Мені його так шкода, що й словами не передати! Я готовий всі свої іграшки, всі цінності – і навіть кольорове скло від пляшки з-під шампанського! – віддати за те, щоб братові не боліло!

А ти молодець! Мама каже – зовсім не плакав у лікарні!

Сергійко кривиться, недбайливо змахує здоровою рукою.

Та трохи плакав. Але потім дали якогось укола – і перестав.

Такий і є мій братунь – неймовірно мужній, небагатослівний, дорослий чоловік.

За подвигом – і нагорода. Або немає злого, щоб на добро не вийшло. Наступний місяць Сергійко носить свій гіпс, немов справжню нагороду. Усі наші друзі неймовірно поважають його! Ще б пак! Зламати руку – і навіть не плакати! А укол витримав без жодного писку! Так то ж взагалі неймовірний героїзм!

Братунь ходить павичем, і хоч йому ще забороняють гратись з нами у повну силу, в усіх наших авантюрах він – на ролях командира. Я навіть починаю вже заздрити і дратуватись тією його «звитягою». Та, хоч до того часу з нас ніхто і не ламав ні рук, ні ніг, робити того мені щось не дуже хочеться. Навіть за всю славу на світі.

Історія третя

Стрибки «в довжину»

Якось так видалось, що у нашій банді зовсім немає дівчат. Цікаве то явище. У всіх родинах з дітьми на нашому кутку – лише хлопці. А у моїй великій родині – ще й по двоє. У всіх братів і сестер моїх батьків, рідних і двоюрідних – по два козаки різного віку. І, в міру нашого дорослішання, ми збираємось у одному місці все частіше і частіше.

Ви і хату розвалите, так головами ходити!

Від цього вигуку моєї мами ми, на якийсь час, всідаємось тихо і рівненько. Кожен роздумує над тим, як же можна «ходити на головах». Нісенітниця якась! Ми ж не ходимо, а всього-на-всього стрибаємо на диванах! До чого ж тут голови?

Ми – це я, мій брат Сергійко. І наші двоюрідні брати – Денис і Олег. Вони – з «Півночі».

Україну саме з цього часу почала затоплювати нова мода – їздити на заробітки на Далеку Північ СРСР. І мій дядько Сергій – один з перших українців того періоду, які почали працювати в тих суворих умовах. Так от. Мої двоюрідні брати – якраз з тієї «Півночі». Приїхали до дідуся і бабусі на все літо, на канікули перед першим класом Дениса.

На вигляд вони – зовсім ніяк не відрізняються від звичайних дітей. Ми з братом не раз перевірили. Все нормально. Такі ж шибеники, як і ми з Сергійком. І якщо мамі, татові і дідусеві з бабусею з нами двома дати ладу важкувато, то тепер ми маємо абсолютну перевагу у силах.

Вдвічі більше пригод. Вдвічі більше подвигів. І геройства, і світлих ідей. Усього тепер більше. І це все – значно цікавіше.

Тихенько ми сидимо недовго. Слово за слово, Денис штовхає Сергійка – і ми знову здіймаємо цілу бучу у великій кімнаті. Ось наймолодший, Олег, стрибає на бильце дивана, а з нього, головою вперед – на сам диван. І ми застигаємо у німому захваті!

Як же прекрасно, коли у кілька наших світлих голів одночасно залітає одна і та ж ідея! Так народжуються дійсно чудові розваги!

А давайте стрибати з бильця на диван – і хто далі стрибне!

Перед очима у нас – неймовірно граційний політ Олежки. З розчепіреними, немов у жаби, руками і ногами. І гучним приземленням, аж застогнали пружини у дивані. Краса!

Ідея нової гри навіть не потребує одноголосного схвалення – ми вже починаємо сваритись, хто відкриє наші оригінальні змагання. Нарешті Денис відштовхує всіх нас, залазить на бильце – і летить у повітрі, розчепірюючи кінцівки. Диван від його стрибка незадоволено гуде усім корпусом.

Наступний політ, звичайно, мій. І, несподівано, у мою голову залітає геніальна думка. Що там, стрибати, як жаба?! Треба показати справжній трюк – відчайдушний і небезпечний!

Видираюсь на бильце, збираюсь зі сміливістю, відштовхуюсь ногами, перевертаюсь у повітрі – і гепаюсь з усього розмаху сальто на спину. Диван розпачливо гикає і гремить натрудженими пружинами.

Денис заздрісно дивиться на мене.

Це не за правилами. Ми стрибаємо «у довжину». Цей стрибок не зараховується.

Я ображено злажу з дивана, з-під лоба дивлячись на двоюрідного брата. Битись з ним – невідомо на чиїй стороні правда буде. Хоч Денис і молодше за мене на півроку, та битись вміє добре. Доводиться змирятись з цим нещадним присудом суворого судді. Та у своїй душі я затаюю задум, який має все одного довести моє лідерство у змаганні.

Швидко минає наступне коло – спритний Сергійко поки утримує першість у перегонах. Після чергового стрибка, він мало не врізається своєю головешкою у протилежне бильце дивану. Здається – «бити» цей рекорд просто нікуди. Та я вирішую не здаватись.

Видираюсь знову на бильце – і стаю до дивана та глядачів спиною. У кімнаті западає напружена тиша. Оце ефект! Як я і хотів! Надихненний атмосферою, відштовхуюсь усією силою ніг – аж застогнало бильце! – лечу потилицею назад…

Перед очима вибухає водограй вогняних бризок. У голові розлягається глухе «тпбуммммм!» Переляканий зриваюсь на ноги – і одразу падаю. Навколо крутиться і танцює кімната, обличчя моїх братів. По шиї тече щось тепле і лоскотне…

Коли мама заливає йодом рану у мене на потилиці, вона «і в хвіст, і в гриву» чествує нашу буйну компанію.

А ну признавайтесь, хто придумав цю дурницю?!

Мама із докором дивиться на моїх братів. Вони стоять, похнюпившись – і мовчать. Мовчу і я. Ябедничати на соратників не годиться! Бо тоді з тобою ніхто гратись не буде!

Так і не вивідавши істини, мама веде мене надвір, саджає на велосипед – і ми їдемо до лікаря. Перевіряти, чи немає у мене струсу мозку. А брати – «на арешті». Мусять тихо сидіти аж до самого вечора.

У лікарні все з’ясовується дуже швидко. Струсу немає, хоч на потилиці я собі «наварив» чималу рану.

Пощастило вашому шибенику, що голову собі гірше не розбив!

Моя лікарка, Клавдія Кузмінічна, жінка сувора, знає усі мої пригоди з самого дитинства. Тому випадку не дивується і намагається заспокоїти мою маму.

Все обійшлося. Нехай хоча б два дні не ганяє, побуде у спокої.

Їй легко говорити! Аж два дні! Як ти всидиш таку прорву часу!

Похнюплений, плентаюсь до велосипеда, майже не слухаючи повчань дорослих. Голова вже і не болить зовсім. Та на маму мої бадьорі заяви про «здоровість» не справляють враження.

Сказано два дні – буде два дні! Знатимеш, як затівати усілякі викрутаси!

Вертаємось додому, я сумно заходжу до хати – і бачу, що мої брати не дуже дотримуються «режиму тиші». У них уже у розпалі нова гра.

Лазити по одвірках – одна з наших улюблених розваг. Опираєшся на розчепірені руки, підтягуєшся, упираєшся ногами, переносиш руки трохи далі – і так повзеш вгору, аж поки не упрешся потилицею у перекладину. Після цього – спускаєшся такими ж рухами, але зворотного порядку. Уся вправа вимагає неймовірної витривалості.

Та нова гра, яку затіяли мої брати, пішла значно далі у технічному плані. Тепер юні акробати у «фіналі» одвірка не спускаються донизу. Вони повисають на руках, розкачуються і зістрибують «в довжину». Перемагає, хто далі залетить. Попередня пригода, традиційно, нас нічому не навчила.

З огляду на мою звитягу і отримане поранення, «стрибуни» запропонували мені роль судді у їхніх змаганнях. Робити нічого – згоджуюсь. Сідаю на стільчик біля телевізора – і спостерігаю, як мої брати, один з поперед одного, літають до мене з височини одвірка. Перемогти хоче кожен, а сили – відносно рівні. Тому дистанцію стрибка можна подовшити, лише залазячи вище по одвірку. Що і роблять захоплені змаганням «стрибуни».

Я вже зовсім забув про свою рану на потилиці. Вражено спостерігаю, як Денис доповзає по одвірку до самої гори. От тут, явно, буде переможець! Та мій двоюрідний брат, схоже, придумав якийсь свій фокус, щоб раз і назавжди поставити крапку у змаганні.

Денис не звішує ноги у повітря, а навпаки, максимально їх напружує, присідає. Я здогадуюсь – брат збирається відштовхнутись від одвірка не лише руками, а й ногами. Оце голова! Точно переможе!

Та Денис відштовхується чомусь не вперед, а вгору. На мить мені здається, що кімната підскакує у повітря і тремтить земля під ногами. З гучним «тумп!» мій двоюрідний брат врізається головою у перекладину одвірка. Його тіло, за інерцією, практично лежачи, пролітає вперед, у кімнату, і приземляється прямо біля моїх ніг.

«Ну точно, переміг!» Ця думка прошмигує у моїй голові за мить до того, як Денис зривається на ноги, схоплюється за голову і починає ухкати, як сова у мультику.

Через півгодини, коли розлючена вкрай мама «розквартировує» нас по куткам і забирає Дениса до лікарні, ми обмінюємось думками і приходимо до важливих висновків. Перший – організаційний. Наступного разу, на змагання зі стрибків, прив’язувати до голів подушки. Другий – теоретичний. Відтепер граємо у стрибки з одвірка у спальні. Хоч місця для польотів там менше, але сам одвірок – довше. Головою точно не доліземо.

Історія четверта

Велосипед

Незамінний друг і помічник у найцікавіших розвагах. І як це чудо можна тримати лише для пересування, та ще й неспіхом?! Справді, дорослі нічого не розуміють у правильному застосуванні речей. Скільки корисних якостей пропадає даремно!

Найпростіше – це перегони. За сигналом «старт» з усіх сил натискаєш на педалі, аж ноги терпнуть, відчуваєш, як вітер зривається навколо вух гуркотом, надимаючи футболку на спині. Розігнатись простіше, ніж потім загальмувати. Один неточний рух – і чи заднє колесо заносить, чи тебе кидає через кермо. Результат помилки – один: ти на землі, з подраними колінами, сорочкою і гордістю.

У перегонах на велосипедах є важлива умова успіху – технічна справність транспортного засобу. Ні сила ніг, ні витривалість не допоможуть, якщо твій «кінь» – «кульгавий». І якраз тут постійно виникає заковика. Не встигають наші татусі і дідусі лагодити велосипеди після того, як ті побували у наших руках. Тут не вистачає ні сил, ні грошей, коли ми, вчергове, притягуємо їх з погнутими рамами і ободами, пробитими колесами і порваними ланцюгами. Нас, звичайно ж, не карають, дякуючи всім святим, що ми хоч живі залишились. Але наступні перегони доводиться пропускати. Їздити ж акуратніше нам навіть не спадає на думку. Нащо ж тоді велосипеди, якщо на них не літати?!

Андрійко Кравченко – єдиний, хто переважно тримає лідерство у наших велосипедних змаганнях. І причини цілком зрозумілі. Хоч фізично він слабше кожного з нас окремо, та його велосипед – поза конкуренцією. А все тому, що Андрійко – талановитий механік. Його дідусь – автослюсар. І наш друг, практично з пелюшок крутячись у автомайстерні, навчився дружити з різними механізмами. Він сам ремонтує і змащує всі «органи» свого «залізного коня». І на велосипедних трасах йому немає рівних.

Та сьогодні, схоже, удача буде на моєму боці. І швидкісній гегемонії Андрійка прийшов кінець.

Наприкінці червня з далекої Півночі повернувся мій дядько Сергій. Цих його візитів ми з братами завжди чекаємо, як найжаданіших свят. Бо дядько ніколи не приїжджає з порожніми руками. Іграшки і цукерки, яскраві книжки з картинками і навіть небачена розкіш – жувачки! Що тільки не сипалось на нас з дядькової великої сумки!

Та цього разу мамин брат перевершив сам себе. У дворі, під тунелем з винограду, виблискуючи рамами, стоять два велосипеди. Та що там велосипеди! Справжні витвори транспортного мистецтва!

Це не якісь там тобі «України», велетенські і важкі. Пощастить, якщо тобі дістанеться з «жіночою», скісною рамою. Тоді ще півбіди. А якщо рама пряма, «чоловіча» - вважай, будеш програвати вічно. Їдеш «по-дитячому» – пропускаючи праву ногу під рамою – ніколи добре не розженешся. Можна, правда, спробувати перекинути ногу над рамою, і дехто з нас навіть пробував так зробити. Женя Подорожній, намагаючись загальмувати у кінці «гоночної траси», не встиг зіскочити з «боліда» – і був «дискваліфікований» мамою до кінця тижня за вибиті шість спиць на передньому колесі. Розквашений ніс і зчесаний лікоть «суддю» не розчулили.

Тож «коники» у моєму дворі сьогодні – точно не наші старенькі велосипеди. Скісні рами, рулі і сідла, висоту яких можна регулювати, яскраві катафоти на колесах і колісних щитках. Ще й напис незнайомою мовою на рамі.

Мотовелло. Один велосипед – тобі і Сергієві. Інший – Денису і Олегу.

Із захопленням і вдячністю дивлюсь на свого дядька! Оце-то подарунок! Про такий і мріяти страшно! А тут навіть без мрій – він у моїх руках! Ну тепер тримайтесь усі!

І обідається мені цього дня, як ніколи! Уминаю все – і капусняк, і вареники з капустою, і бридкий кісіль заливаю у себе одним духом.

Та не спіши ти так, бо вдавишся! Куди тебе так несе?

Мама втішено гладить мене по голові, а я обурююсь у глибині своєї душі. Як – куди це я спішу?! Після обіду ми згодились виїхати на перегони. Женю випустили після «дискваліфікації». Дімин дідусь виправив зігнутий обід колеса, а сам Діма – відстояв у кутку за той обід. Всі будуть у зборі. І у мене якраз – новий велосипед! Щоправда, на двох з братом. Та ще й у двоюрідних братів, завзятих гонщиків – такий самий. Та ми ще побачимо, хто кращий у рівних умовах!

Першим доїдаю, зриваюсь у двір, хапаю свого велосипеда і обережно викочую його з двору. Усі «гонщики» вже у зборі, застигають на місці з відкритими ротами! Задоволений ефектом, спокійно підкочую до друзів і – фінальний штрих! – недбало відкидаю ніжку від рами заднього колеса і опираю велосипед на неї. Лунає заздрісний видих з грудей одразу всіх присутніх – а я на вершині блаженства!

Ух ти! Це твій? Дасиш проїхатись! Я тільки один разочок до кінця вулиці!

Милостиво роздаю дозволи «на один разочок» направо і наліво. Навіть наш чемпіон, Андрійко, і той несміливо підходить.

І мені дасиш?

Переможці – завжди добрі і милосердні. Приязно посміхаюсь до друга.

Та можна. Тільки вже після всіх, бо вони ж перші попросили.

Андрійко радо киває головою – і я його розумію. На його місці сам би чекав вічність, щоб лиш раз проїхати на цьому технічному чуді. А це чудо – моє! Душа переповнюється щастям і вдячністю усім велосипедним богам!

Трохи пізніше з двору другий велосипед виводить Денис, слідом виходять Олежка і Сергійко. Та ефект уже не той. Друзі розслабляються. Першу «гарячку» вони вже задовольнили – проїхались по разу до кінця вулиці. А наявність другого такого ж велосипеда – теж добре. Можна буде просити частіше.

Тому ми одностайно повертаємось до нашої первісної мети – перегонів. І, очікувано, наші «Мотовелли» стають тріумфаторами спортивного дня. Андрійко виграв гонку лише один раз, коли за кермом був найменший «гонщик» – Олежка. І то, наш наймолодший брат поступився зовсім трішечки.

Ще одна радість дня – обійшлось практично без травм і автокатастроф. Тільки наприкінці змагань Діма врізався у паркан, вивалив дві штахетини. Але ж то біда власника паркана. «Гонщик» і «болід», загартовані постійними змаганнями, ушкоджень уникнули.

Лягаючи увечері спати, я ніяк не міг вгамувати у собі радість від тріумфу. А ще душу почали терзати сумніви. Раптом у велосипеді щось поламалось? Ми ж он як на ньому ганяли! А як завтра він не поїде – і я програю?!

Крутячись у ліжку, даю собі категоричне завдання – завтра перегляну увесь велосипед «до останнього гвинтика». Заспокоєний, засинаю. І всю ніч бачу сон про те, як я перемагаю у світових змаганнях з велоперегонів серед дітей.

Вилітаю у двір раніше, ніж встигаю відірвати голову від подушки і продрати очі.

Куди ти? А вмиватись і зуби чистити? А снідати?

Нехотя повертаюсь до хати. Наскоро возькаю щіткою по зубам, розмазую три пригоршні води по обличчю і шиї. Головне – намазатись милом, що пахло. Тоді мама не матиме претензій.

А загалом, все вказує на мій успіх сьогодні. На сніданок – мій улюблений сир зі сметаною. Добре, що не якісь там котлети, бо сидів би я над тарілкою аж «до другого пришестя», як говорить моя бабуся. Що таке «пришестя» – я не знаю, і не намагаюсь дізнаватись. Надто – цього разу, коли все смачно і страва – моя улюблена. Швидко поглинаю сніданок – і біжу у гараж.

Витягую свій велосипед і довго рву собі пупа, намагаючись перекинути і поставити його на сидіння з кермом. Так завжди роблять дорослі, коли збираються ремонтувати уламки наших «сталевих коней». Може так і зручніше, я не знаю. Та будемо робити, як годиться.

Кручу педалі – колеса тихо загуділи шаленою швидкістю. Катафоти блищать на сонці. Все просто чудово!

У двір вивалюється мій брат Денис. Як затятий «гонщик», одразу розуміє причину моїх маніпуляцій.

Ремонтуєш? Давай разом. А потім мій будемо ремонтувати.

Мені не дуже хочеться ділитись ідеєю з братом, надто – якщо він мій головний конкурент. Та нічого вже не вдієш. Не сваритися ж через таку дрібницю?

Треба змастити ланцюг і «зірочки». Щоб швидше ходили і не бруднились.

Денис не чекає моєї згоди, біжить у гараж, де зберігаються усі інструменти та матеріали. Його немає довгий час, і я, роздратований, йду на пошуки. Хороший помічник! Точно чимось грається у гаражі! А про мене і думати забув!

Денис відшуковується у глибини величезної шафи з інструментами, куди брат заліз з головою і ногами.

Масло я знайшов. Маслянку шукаю. Де б не лазив – немає.

І нащо ті дорослі ховають від нас інструменти? Ми ж все одно рано чи пізно знайдемо. Немає перешкод для нашої винахідливості. Тільки час гається, який би ми могли мудріше використати.

Приєднуюсь до брата у пошуках, вигрібаючи з шафи інструменти. І досить скоро маємо результат. Нову маслянку ми так і не знайшли. Зате у самому кутку нижньої полиці відшукалась старенька. Та нам байдуже!

Тепер – налити масла. Маслянка маленька. А масло – у великій трилітровій каністрі.

Треба зробити лійку. Я бачив, так тато робив, з картону.

Картону для ідеї мого брата не знайшли. Вирішили пристосувати для наших цілей стару газету з великої кіпи макулатури у кутку. Нарешті, здається, все готово.

Ти тримай, а я буду лити.

Затискаю маслянку між колінами, приставляю до горлечка чималеньку «лійку», тримаю її краї якнайміцніше.

Лий.

Те, що ми зробили щось неправильно, зрозуміло одразу. Денис хлюпає величезну порцію масла, вона вмить переповнює «лійку» - але не стікає.

Стій, дурню!

Мій брат намагається переважити каністру назад – і її вміст хлюпає мені за пазуху. Я здригаюсь від холодного доторку масла, «лійка» виривається з мої рук – і чорна тванюка обдає Дениса знизу аж по пояс.

Брат ставить каністру на підлогу, намагається обтруситись, звільнити від чорних плям нові шорти. Та ці потуги марні. Як і мої спроби витрусити масло з моєї футболки.

Скрадаючись, неначе шпигуни, ми проникаємо до хати і нишком перевдягаємось. Ховаємо забруднений одяг: якщо впіймає мама – накриються наші сьогоднішні перегони. Попутно вирішуємо, що змащувати ланцюг і «зірочки» не будемо. Нехай так крутяться.

Зате підлаштуємо сидіння і кермо. Якраз під твій зріст.

Оце вже діло! Надто, що тоді Сергійкові буде незручно їздити, може він відмовиться від велосипеда! Це було б дуже добре!

Сідло і кермо на «Мотовелло» закріплене дуже зручно – спеціальною ручкою, яку треба відкручувати від гвинта. Танеобхідно вдосталь сили, щоб зрушити справу з місця і ми добре намулюємо руки, поки не досягаємо бажаного результату. Сідло і кермо спущене під мій зріст. Тепер мій велосипед повністю готовий до нових тріумфів.

З нетерпінням я чекаю другої половини дня – і ми виїжджаємо з двору на перегони. Наші друзі вже тут як тут, знову обступають наші «Мотовелли», захоплюються їхніми технічними можливостями.

Навіть рулі опускаються! Нічого собі! Оце б мені такий!

Я знову розквітаю у душі. Вже і перегонів ніяких не хочеться. Лише б друзі отак стояли і заздрісно дивились на мене! Яка ж це радість і щастя – свій велосипед!

Щоб ще більше вразити друзів, зважуюсь на ризикований хід. Від’їжджаю від гурту, розганяюсь, і біля самих хлопців підіймаю велосипед «цапа». Чується легкий «дзень!» – і кермо відділяється від рами. Ми з братом забули його прикрутити!

Зі здивовано-розгубленим обличчям лечу з велосипеда спиною назад.

Вже пізніше я лежу на столі у великій кімнаті, мама квацює зеленкою розідрану спину і потилицю, а Денис розповідає усім подробиці мого подвигу.

Дивлюсь – летить Ігор з велосипеда. Падає на спину, підхоплюється на ноги, репетує і бігає по колу з рулем у руках. Потім руля кидає – за спину хапається. І прожогом у двір.

Ця історія завершується двома епізодами. Перший – на місяць мені заборонили навіть наближатись до нових велосипедів. І від цього рішення я страждаю неймовірно, хоч і немало потерпаю від ран на спині. По друге – мій дядько Сергій, відомий талантом давати людям влучні прізвиська, відзначився і цього разу. Від дня мого «польоту» з велосипеда я став носити прізвисько «Гастелло».

Історія п’ята

Несподівані напої

Свята у моїй родині справляються весело. У великій залі накривають розкладний стіл, за яким збираються усі гості. І це вам не худенькі, маленькі міські столики, з магазинною ковбасою і якимись несмачними помідорами чи тьмяним салатом «олів’є». У нашій родині стіл міцний, він витруміє чималий вантаж. Однієї лише тушеної з м’ясом картоплі – три здоровенних глибоких тарілки. Навесні і влітку – салат зі свіжих помідорів, огірків і редиски. З густою домашньою сметаною. Взагалі, сметана у нас – перший супутник практично всіх страв. І великих, пухких вареників з найрізноманітнішою начинкою. І млинців-налисників з м’ясом і сиром. І пузатих голубців у густій томатній підливці. Єдині – котлети, тушений гусак і домашня ковбаса не мажуться сметаною.

Я вже говорив, що їсти – це моє найбільше покарання. Оті всі супи з борщами, картоплями і макаронами – хіба ж це можна пережити?! А їсти треба тричі на день. Ще й бабуся постійно надолужується з різноманітними пиріжками, сирниками і пампушками.

Наталко, у тебе дитину скоро вітром звіє! Он який худий бігає – самі ребра світяться!

Бабусю я дуже люблю, шкода її засмучувати – тож через силу запихаю у себе оту всю кулінарну агресію! Ціла мука з тією їжею! І як же пояснити дорослим, що навіть якщо вони будуть запихати в мене і Сергійка більше харчів, ми не будемо товстішими? Що футбол, «квач», «сліпак», гасання з луками з дерев’яними мечами і автоматами – саме це все робить наші тіла схожими до билинок у полі? Може тоді б вони перестали нас силувати до подвигів за столом?

Та є одна умова, за якої я їм добре і з охотою. Свято. Коли за столом збираються гості, і нам дозволяється бути серед них, слухати серйозні розмови, від яких ми відчувати себе дорослими.

Сьогодні – одне з таких свят. У моєї мами – день народження. Її усі люблять і поважають, тому гостей у нас багато. Звичайно ж, і дорослих, і дітей. І якраз тут нас з Сергійком очікує велике розчарування.

Малих зібралась така банда, що батьки накривають нам окремий, дитячий стіл у сусідній кімнаті. І як так можна?! І Чого я, дорослий, самостійний чоловік, який вже вміє читати і писати, повинен кучкуватись з цієї малечею?!

Та всі мої скарги і заяви розбиваються об рішучість батьків.

Треба ж за ними наглянути, за всіма. Бо вони нам і хату перевернуть! Ну ж бо, ти ж старший!

Мама лагідно гладить мене по голові, і я, набурмосившись, відвертаюсь. От так завжди! Як що – так зразу «ти ж старший»!

Ніякого зиску з тої «старшості»! Як ми з Сергійком чубимось – «влітає» обом порівну, а то й мені більше. Як шоколадка у руках мами розламається нерівно, то брату – більша половина. Він бо менший. Йому мене можна обзивати, а мені його бити не можна – бо я ж старший, і повинен бути розумніший. Ех! Нехай би Серігйко хоч раз був би старшим! То знав би, які муки мені доводиться терпіти! А коли ти ще старший за всіх своїх численних братів…!!!

Похмуро поглядаю на стіл, за яким гудить, шумить, сміється, свариться і б’ється наша весела ватага. Ніякого особистого життя, як кричала наша дитсадківська повариха тітка Люба! Що вона мала на увазі, я не дуже розумію. Але сказані з такою тугою слова не можуть просто так пропасти! І я їх тулю постійно у своїй розмові.

А що, не правда? Так би зараз відмучив обід – і побіг би гратись на вулицю до друзів. Але ж зась! Дивись за цими пуцьвіріньками голопузими, щоб куди не влізли…

Диви, що у мене є?

Зневажливо поглядаю на Сергійка, який підходить до мене зі змовницьким виглядом. Брат показує мені чашку, у якій бовтається якась біла рідина з гострим, неприємним запахом.

Де взяв?Пішов попросити у мами котлету зі столу, і вилив у тата, коли всі надвір виходили.

Мою похмурість немов вітром здуває. От так Сергійко, от так розвідник! Не просто так у нього слава найспритнішого на вулиці. Звичайно ж, після мене. Це ж справжня горілка!

Ми з Сергійком і двоюрідними братами давно помітили за столом цікаве явище. Коли у нас збираються гості, тато дістає з буфету кілька білих пляшок з довгими горличками і ставить їх на стіл. Під час всього свята гості-чоловіки наливають собі з тих пляшок воду у маленькі прозорі стаканчики. Потім роблять від себе у бік «хух!», ковтають ту воду – і починають швидко їсти. А деякі одразу починають пити ситро чи узвар. Хоча це видається дуже дивним – пити узвар після води несмачно! Ми з братами пробували – нічого хорошого. Лиш у животі бурчить! Та дядьки, тим часом, не розділяють нашого скепсису.

Ох і хороша ж! Де брав, Саня?

Це до мого тата, якого звати Олександром. Він часто їздить у довгі подорожі, з яких привозить найкращі іграшки і солодощі. І оті білі пляшечки.

У Кіровоград занесло. В універмазі викинули. Пощастило.

Помітили ми з братами й іншу особливість. Наш дідусь Костя і мій тато практично тієї білої води не п’ють, хоч і щедро пригощають нею гостей. Трошки більше її п’є мій веселий дядько Сергій. А дехто з гостей її вкидає у себе практично постійно, роблячи оте смачне «хух!»

Та найголовніше наше відкриття полягало у іншому. Дядьки, коли п’ють ту воду, стають веселими і компанійськими, а головне – дуже щедрими. Варто трошки почекати після початку свята, потім покрутитись перед гостями – і незмінно будеш винагородженим за зусилля.

Ого, який ти вже дорослий! Мабуть, писати вже вмієш і читати! А вірші знаєш?

Це і є шанс. Тут вже треба постаратись. Розповідаєш вірша про «білі мухи налетіли» так виразно, як ні на якій сцені!

Ото вже де молодець! Тримай – купиш собі морозиво!

І ти тікаєш з кімнати, затискаючи у кулаці п’ятдесят копійок, простягнуті у грубій дядьковій долоні. Якщо навідатись до великої кімнати ще кілька разів, можна зібрати ціле багатство. Он Сергійко так виступав з піснею про ялиноньку – і назбирав аж п’ять карбованців! Щоправда, мама ту силу-силенну грошей відняла, сказала, що купить брату щось важливе, а не лише цукерки. Ми й не дуже ображаємось, тільки зовсім трішки пожурились – знаємо добре, що гроші треба витрачати на речі корисні, а не на такі, що псують дітям зуби.

Але що ж та чарівна вода робить з дорослими, що вони стають такими добренькими?

То горілка. У мене сусіда, коли її нап’ється, завжди пісні кричить і дуже веселий стає.

Згадую, що тоді подивився на свого друга, Діму Маленка, з підозрою. Він саме поділився своїми спостереженнями після моєї чергової розповіді про свято у родині. Що воно за «горілка» така? І чи може бути, щоб проста вода так діяла на людей? Цього Діма не знав.

Не пам’ятаю, коли у нас з братами виникло тверде рішення перевірити чудодійну силу «горілки». Але ми, якось не змовляючись, чатуємо за дорослими під час кожного родинного свята. І ось нарешті моєму брату-спритнику вдається…

Дай подивитись. Ти вже пробував? А на запах як?

Сергійко знизує плечима. Поблажливо дивлюсь на нього. Пуцьвіріньок, він і є пуцвіріньок! Я б не втримався, щоб потім першим розповісти і здивувати всіх.

Ми з братом швиденько ховаємось у сінях із заповітним чарівним «еліксиром». Обережно нюхаю воду у чашці. Відсмикуюсь так, неначе обпікся. У носі крутить і пече, у голові макітриться, на очі навертаються сльози. Нічого собі, водичка!

Ну що? Ну що воно?

Брат з надією дивиться на мене. А я не знаю, як пояснити той водограй відчуттів, які у мені буяють після одного лише запаху «горілки».

А що ви тут робите?

У дверях сіней стоїть наші двоюрідні брати Денис і Олег, сини дядька Сергія, маминого брата. Я миттю виступаю вперед, закриваючи собою чашку і молодшого брата.

А вам що? Ідіть звідси, немає чого швендяти.

Не хочеться мені ділитись «горілкою» з іншими і я дуже ризикую. Денис може затіяти бійку – та це не найбільша біда. Олег, як найменший серед нас чотирьох, може, виключно з помсти, побігти до моєї мами і наябедничати. Тоді все пропало!

Та схоже брати не схильні конфліктувати, а радше хочуть приєднатись до точно вже цікавої справи, яка вигнала нас із-за столу до сіней.

Та чого ви? Покажіть, що у вас там. Ми нікому не скажемо.

Я мить зважую усі ризики такої поступки, потім, ніби знехотя, відступаю у бік. Сергійко гордо підставляє чашку аж під самий ніс Денису.

Горілка. Справжня. Це я вилив зі стаканчика тата!

Брата аж розпирає гордість і пиха. Ще б пак! Скільки ми полювали за цим еліксиром – і все дарма! І до буфету залазили, і до тумби у кухні, і навіть до дідуся під крісло – нічого! А йому, бач, малому, вдалося!

Денис захоплено округлює очі, зазираючи на дно чашки. Олежка аж стрибає навколо нас, також вимагаючи свою частку вражень.

Так а коли будемо куштувати? Ми ж хотіли покуштувати, пам’ятаєте?

І як завжди у такій ситуації мене огортають підлі сумніви. Одразу згадуються веселі слова тата у відповідь на моє пряме прохання скуштувати «горілки».

Рано тобі ще таке пити, синку. Виростеш – видно буде.

І під загальний регіт гостей, мама мені наливає узвару. Як наче він може затопити у мені пекучу образу. Виростеш..! Головне, як курям рвати спориш чи набирати їм зерно – так я виріс. А як спробувати загадкову і чарівну «горілку» – то ні. І де ж тут справедливість?

Саме зараз я згадую ці свої нарікання – і вагаюсь. А може тато і не зовсім помиляється? Він же не помилявся, коли казав нам не гратись з сірниками, а ми з братом не повірили і мало не спалили сарай. Чи коли застерігав нас не лізти нічим до електричної розетки – і я від «дружби зі струмом» вирвав карниз з портьєрами.

Дивлюсь на братів – і розумію, що приводів для сумнівів немає. А значить мені зробити крок назад – це прославитись боягузом.

Так що? Може підемо за хату. Там під горіхом, у курені спробуємо…

У голосі Дениса також звучить непевність. І тут я вже не маю права ховатись у кущі.

Та що там! Давайте прямо зараз і підемо! Тільки треба взяти котлету, хліба і ситро!

Наші спостереження говорять, що після горілки хочеться їсти. Що захочеться і мені – я дуже сумніваюсь. Але все повинно бути по порядку. Тому ми засилаємо Олега і Сергійка стягнути з дитячого столу дві котлети, шматок хліба і чашку з ситром.

Зустрічаємось у садку у нашому «секретному» місці – халабуди, зробленої з гілок і старих ковдр. Сергійко викладає з кишені штанів два бутерброда з хліба і котлет, а Олежка простягає чашку з запашним ситром.

Давай, починай.

І тут підсвідома пересторога у мені взяла гору.

А чого одразу я? Давайте на камінь, ножиці, папір викинемо. Бо нечесно вийде.

Від долі не втечеш. Так часто говорить тато, коли у нього щось не виходить. І я можу сказати те саме у тому курені під горіхом. Я одразу викинув «ножиці», а брати, немов перед цим змовились, як один, – стиснули кулаки у «камені». Такої невдачі ще пошукати! Та я пробую випорснути.

Давайте до трьох перемог.

Та брати, упіймавши щастя за хвіст, в один голос протестують.

Що, злякався, мабуть. То давай тоді я.

Від цих слів Дениса обурення проймає мене аж до кісток.

Чого там я боюся? Не боюся зовсім! Горілки просто мало, може на всіх і не вистачити.То нічого. Ти нам розкажеш, як воно. А ми тоді самі ще, може, вкрадемо.

Нічого не вдієш – перед товариством сором пасувати. Підношу чашку до рота. Намагаюсь не вдихати, але гострий запах все одно штурхає носа. Силюсь одним махом, як гіркі ліки від кашлю, проковтнути вміст чашки…

Куди там гіркі ліки! У роті, горлі і носі неначе вибухає бомба! Сльози градом летять з очей! Та я вперто намагаюсь ковтнути живий вогонь у роті! Урешті затуляю рота долонею і вилітаю на город із задушливого куреня…

Чому від тебе так тхне горілкою?

Мама підозріло заглядає у мої очі, і я збираюсь з останніми силами, щоб кволо посміхнутися. Маленька частка «вогняної води» таки потрапила у мій живіт. Та не сталось нічого, щоб змусило мене сміятись чи співати, як то роблять дорослі. Минуло вже досить часу – а мене нудить і досі. Брати вже що тільки не робили, щоб мені покращало. Звичайно – бо ж «вскочимо» всі, якщо дорослі дізнаються про наші експерименти.

Та щось трохи живіт болить. А тхне – то я щось перелив на себе зі столу. Щось у стаканчику.

Здається, перша небезпека минає. Та мама все одно не вгаває.

Ти що сьогодні їв? У туалет бігаєш?

Я згадую, що з самого ранку у роті не мав і «макової рісочки». Та ця думка викликає нове нездужання. Мама занепокоєно мацає мені лоба.

Температури немає. То що ти їв сьогодні? Чи знову саме лиш ситро цмулив? Пішли, полежиш у спальні, а я за тобою подивлюсь.

Лиш тепер відчуваю, що мені чомусь дуже хочеться спати. А це дивно, бо я посеред дня вже давно не сплю. Бо то справа для малюків! Та сьогодні стало щось таке, що аж хилить мою голову до сну. Плентаюсь за мамою і влягаюсь на їхнє з татом ліжко. Мама сідає поряд і гладить мене по важкій голові. І вже на порозі сну даю собі слово. Ніколи більше і до рук не братиму тієї гидоти! Нехай п’є її, хто дурніший! Треба тільки пиво буде ще спробувати, яке тато з дядьком п’ють під сушену рибу. А так – хай вони западуться, ті несподівані напої.

Історія шоста

Молитовники

Через місяць я йду до першого класу. Пишаюсь власною досвідченістю і дорослістю. Та одне явище у моїй родині залишається незрозумілим – і це не дає мені спокою.

Щовечора мій дідусь Костя, людина серйозна і статечна, найкращий електрик машинобудівного заводу, стає на коліна перед стіною у проміжній кімнаті, щось шепоче собі під носа і кланяється лобом до підлоги. А ще робить дивні рухи рукою від плеча до плеча, а потім від чола – і до пупа. Я довго вже за ним спостерігаю, а запитати не наважуюсь – надто таємничими і зловісними мені видаються ті всі маніпуляції. Нарешті підходжу з моїми гризота до мами.

То дідусь молиться до Бога, просить нам усім здоров’я і благополуччя.До Бооооога!

Оце вже діло! Тато нам читав про богів, Зевса, Гефеста, Геру. Особливо класний – Посейдон, бог морів. Такий великий, як гора, із золотим тризубцем, яким він здіймає великі хвилі. Так, виходить, що один з тих богів ще і щось дає, а не тільки карає, як у книжці?! Оце добре.

Дочікуюсь, поки дідусь підведеться з колін, присяде на своє ліжко – і несміливо сідаю поряд.

Дідусю, а Бог, якому ти молишся, все може зробити?

Дідусь лагідно гладить мене по голові.

Все може зробити, Ігорьочку! Він дуже сильний і мудрий, все бачить і всім помагає.

Ото класно! Так мені ж тільки такого і треба! Зриваюсь від дідуся, не дослухаючи його розповіді. Що там? Вже все потрібне я почув!

У мене складається цілком логічний план. Учора з хлопцями ми пробили нашого футбольного м’яча. Тепер вся вулиця тужить за цією втратою. Мама сказала, що нового куплять, лише коли тато приїде з чергової мандрівки. Дядька Сергія немає, він поїхав з родиною додому, на Північ. І ми вже приготувались були чекати цілий тиждень. А тут, виявляється, є бог, який зарадить у будь-якій тузі!

Одразу після сніданку наступного дня вивалююсь на вулицю. Поткнувся до друзів – Андрій і Діма, ще не поїли, Женя ще не повернувся від бабусі, яка жила аж біля ставка. Та так і на краще! Уся слава дістанеться мені!

Повертаюсь додому, залізаю у найглухіший кут у гаражі. Тут, під старими ночвами – мій сховок. Скельця від пляшок різного кольору, моток гумки-венгерки, пластмасовий водяний пістолет, рогатка з горіхової гілки, ніж без ручки – і ще безліч подібних безцінних скарбів, які я ховаю від свого брата Сергійка. Під самим краєм і лежить наша жертва – потріпаний, пробитий м’яч у напівстертій шкіряній облуді. Повернути його до життя я і буду просити у бога.

Витягую нашого ветерана футбольних баталій – і зупиняюсь. Бо ж зовсім не знаю, що робити далі. За моїм захопленням я навіть не спробував розпитати дідуся, як саме просити у того бога допомоги. Що ж робити? До вечора, коли дорослі повернуться додому, ще далеко. А результат хочеться вже зараз, до того, як друзі вийдуть на вулицю. Ото я їх здивую!

Кладу пробитого м’яча на перевернуті ночви і стаю на коліна. Дідусь щось собі шепотів. Значить і мені щось треба буде шепотіти. Складаю руки, як підгледів, закриваю очі – і тихенько бурмочу: «Нехай м’яч стане цілим! Нехай м’яч стане цілим! Нехай м’яч стане цілим!» Шепочу, аж поки у пересохлому горлі починає хрипіти і слова починають плутатись. Думаю, досить. Роблю три рази жест рукою з правого плеча на ліве, від чола до пупа – і відкриваю очі. М’яч лежить на кориті сиротою, ні на йоту не змінившись!

Розгублений, не вірю власним очам. Ховаю м’яча назад до сховку і виходжу з двору на вулицю. Андрійко і Діма вже простують вулицею до мого двору. Друзі одразу помічають мій смутний настрій, пришвидшують ходу.

Та ти ж дивак! Треба ж було молитву читати! Та ще й перед іконою і зі свічкою! А потім усе треба святою водою побризкати, щоб точно подіяло. А так, звичайно, що не подіє.

Я з повагою дивлюсь на Діму Маленка і дивуюсь його глибоким знанням.

А ти звідки знаєш?Так бабуся моя завжди так робить. Вона і мене водою святою бризкає, каже, щоб я не хворів. І книжка у неї є, у якій всі молитви написані – з неї вона завжди читає. І свічки є. Й ікони. А у твого дідуся ти бачив ікони?А що воно таке, ті кони?Не «кони», а «ікони». Це такі картинки, на яких дядьки і тітки намальовані. І всі – або злі, або сумні. Квіти там у них по краям, а можуть навіть у дерев’яних коробках бути з прозорим склом. Перед ними треба молитись.

Та он воно що! А я то думаю, нащо у прохідній кімнаті на стіні ті дві штуки висять! Тепер все сходиться, надто, що дідусь якраз у тому місці на колінах стояв. Але є одна проблема.

Ікони у дідуся є. Але вони висять високо на стіні.То і що? А ти на табуретку стільця постав – і зніми.А ти у бабусі не можеш взяти ікон?

Діма красномовно чухає спину, скрушно хитає головою.

Давай краще я трохи святої води потягну і свічку. Бо, розумієш, я колись одну ту ікону зачепив, зі злим дядьком, і скло у ній розбив. Так бабуся мені доброї лупки дала!

Згоджуюсь на цю допомогу радо. Де у дідуся вода і свічки я і близько не знаю.

Залишаємо Андрійка стерегти на повороті на вулицю Гагаріна – чи не прийде хто з дорослих на обід. Як таке станеться, друг прибіжить до двору і погукає, неначе гуляти.

Ми розходимось. Мені все прокрутити треба, поки моя бабуся зайнята приготуванням їжі у літній кухні. Тихо прокрадаюсь до хати. Он вони!

Тягну з нашої кімнати широку табуретку, на яку ми з Сергійком складаємо наш одяг перед сном. Тепер на нього треба поставити стільця з вітальні. І вже коли я, нагрівши чуба, вибудовую свою «піраміду», увесь задум зависає на межі зриву. Чується тупотіння і до кімнати ввалюється мій братунь. Увесь ранок він копошився у садку, будував озера біля нашого куреня, копаючи ями і носячи в них воду від колодязя. Заквацяне брудом обличчя мого братуня витягується від здивування.

А ти що робиш?Нічого. Катай звідси, поки не заробив.

Сергійко одразу насуплюється і опускає лоба. Мама каже, що братунь, коли виросте, стане великих хірургом. А мені думається, що він стане впертим бараниськом і ябедою.

А я зараз все бабусі розкажу. Що ти тут для чогось піраміду будуєш.

І от що з ним робити, з цим дрібним катюгою?! Доводиться все розповісти, щоб плани не пішли крахом. Брат до нашого задуму поставився з ентузіазмом. Взагалі він був за будь-який авантюрний і небезпечний план.

Ти лізь, знімай їх зі стіни. А я піраміду потримаю.

Тепер, коли брат взявся допомагати, усі підозри спали. І я став вибиратись на свою конструкцію. Спочатку видерся на табуретку, на якій лишалось небагато місця. Потім звів одну ногу на стілець. «Піраміда» загрозливо затрусилась.

Тримай там, внизу! Не лови гав, роззяво!

Сергійко упирається руками в стілець, його обличчя буряковіє так, неначе він тримає на собі мінімум, небеса. Як велетень Атлант у тій же книжці, яку нам тато читав. Та зусилля брата вселяють у мене рішучість. Стаю на стільцеві у повен зріст. Ікони опиняються на відстану простягнутої руки. На одній, у глибокій дерев’яній коробці – дядько з худорлявим обличчям і великими очима, з гладенько зачесаним волоссям. На іншій – сумна тьотя з дитиною на руках. От її і знімемо! Однієї, думаю, буде досить!

Тягну на себе коробку з тьотьою і дитиною. Не піддається. Низ хитається – а верх непорушний. Нічого, сил у мене вистачить. Рву відчайдушніше. І несподівано дерев’яна коробка відділяється від стіни! Я починаю падати назад! У паніці кидаю ікону і хапаюсь за спинку стільця! І навіть очі закриваю від жаху, коли моя здобич брязкає об підлогу звуком розбитого скла. Дивлюсь на брата – він завмирає з переляком у погляді.

Що ти наробив?!

От так завжди! Робимо щось удвох, а як відповідати – так все на мене звертає! Гадюка мала! Від розпачу хочеться плакати. Але що ж поробиш? Шляху назад немає. І так, і так «влетить». Значить треба доводити справу до кінця.

Спускаюсь на землю, розношу складові «піраміди» по кімнаті. Тепер швидко збирати осколки скла з ікони. Загортаю їх у газету, яку цуплю у дідуся з тумбочки.

Тримай, треба на городі закопати.

Брат мовчки хапає газетний пакунок зі слідами нашого злочину. Я підіймаю ікону – і ми викочуємось на вулицю.

Хлопці уже чекають нас у штабі – у заростях вишняку коло двору Андрійка. Друзі щиро співчувають моїй біді.

Ох і дістанеться ж тобі! Ти головне, зразу правду кажи! Мама мене завжди менше карає, коли я в усьому зізнаюсь!

Діма знову чеше спину і засмучено зітхає. Андрійко мовчить. Сергійко набурмошується.

Так давайте вже просити, чи що?

Роздратовано поглядаю на братуня. Це він в усьому винен! Тримав би нормально! А так…

Молитись і чогось просити вже зовсім не хочеться, хоча у нас є увесь необхідний арсенал. Діма запалює свічку, відкриває невеличку книжечку, тикає її мені.

Читай. Ти з нас найкраще читаєш.

Биту годину ми бурмочемо тихими голосами незрозумілі слова з книжки – я читаю, а друзі з братом повторюють за мною на різний лад. Потім Діма обливає наш м’яч «святою водою» і ми всідаємось чекати чуда.

Вже увечері я плетуся додому з розбитою іконою і з пробитим м’ячем, який чомусь не став новим. На душі у мене – смуток і грозові хмари. Після того, як у нас нічого не вийшло з молитвою, ми люто побились з Дімою. Я кричав, що усі його поради – брехня. Він назвав мене дурнем, і сказав, що все вийшло б, якби я не розбив ікону. Врешті нас розтягли Сергійко і Андрій. До всього дома мене чекало майже напевне покарання.

Та вийшло несподівано. Повернувшись додому, ми застаємо у хаті усю нашу родину, включаючи мого тата, який повернувся на три дні раніше. Після нашої сповіді, у якій брат, звичайно, усю вину звернув на мене, запала тиша. Всі, як один, дивились на дідуся. Він якусь мить сидів мовчки – а потім розреготався, дзвінко і весело.

Вже наступного дня ікона повернулась на стіну – дідусь тільки вставив у неї нове скло і змусив нас показати, де в городі ми закопали бите. А від тата, замість покарання, ми отримали нового футбольного м’яча. Оце і я розумію – бог! І ні тобі свічок, ніякої води та ікон зі злими дядьками і сумними тітками!

Історія сьома

Пожежники

От я запитую: хто з хлопців ними не хотів би стати? Високі чоловіки, у широких брезентових костюмах, з блискучими, великими шоломами на голові. Практично, лицарі! І коні у них потужні, механічні, червоні, з мигалками і гучними сиренами! І боряться вони з вогняними чудовиськами своїми чудовими мечами-вогнегасниками!

Пожежники. Скільки я про них читав у книжках, бачив по телевізору – краще них не знайти. Вони навіть краще міліціонерів, які ловлять злочинців і льотчиків, які літають у небі на винищувачах. Щоправда, трохи поступаються космонавтам, але то вже недосяжна висота. У космонавти можуть потрапити одиниці. А у пожежники – кожен.

Та у реалізації заповітних мрій усіх хлопців нашого кутка склалась неприємна ситуація. Пожежі ми бачили лише по телевізору. У нашому селищі вони практично не траплялись, а якщо такі і були, то ми прибували нашими молодими силами тоді, коли вогняну стихію уже заборювали дорослі. Біда – та й годі!

А тут ще й постійна заборона наших батьків на контакти з сірниками. Головне, що вона ні на йоту не мінялась з року у рік. Хоч в три, хоч у п’ять, хоч навіть у шість років – не переймаються дорослі повагою до нас у питанні поводження з вогнем. Тому найбільше, що ми можемо собі дозволити – це мріяти про щасливий випадок, який доведе нашу мужність і героїзм.

Сьогодні ми залишаємось з Сергійком на господарстві. Не надовго. Бабуся, яка за нами наглядає, збирається на базар, купити кришок для консервації.

Ігорьок, дивись за братом. І не лізьте нікуди. Я швидко повернусь.

Бабуся виходить за ворота двору і поволеньки зникає у Першотравневому провулкові. А ми міркуємо над її словами. Нікуди не лізти? А що тоді – сидіти і нікуди не рухатись?

Дивні ці дорослі, думають, що діти повинні поводити себе так, як вони. Он тато – годинами може сидіти з книжкою у руках. А я ж з жахом згадую, як він мене вчив читати. Посадив до себе на коліна – і змушував прочитати лише заголовок книги з трьох слів. Мені здавалось, що ті тортури продовжувались цілий день, поки я, зарюмсаний, видавив із себе ті кляті слова. Так заголовок «Версія Андрія Холмова» я запам’ятав на все життя. Як і те, що читати не буду ніколи у житті.

Або дідусь Костя може практично непорушно дивитись усі вечірні новини по телевізору. Як взагалі можна витримати таку нудоту! Це ж не мультики, чи, врешті, навіть не кіно. А нічого, сидить, дивиться!

Пішли у садок, шовковицю їсти.

Змірюю брата презирливим поглядом. Цьому аби щось жувати. Он і тепер його щелепи рухаються, перемелюючи бублика. І куди воно у ньому все дівається. Худий, як палець.

Та яка там шовковиця! Нікого дома немає! Треба щось таке зробити, поки дорослі не повернулись.

Нечасто з братом ми залишаємось вдома самі. Батьки і дідусь з бабусею вже добре вивчили наші активні натури, які намагаються всюди сунути свої цікаві носи. Тому практично завжди нас хтось стереже. А тут – такий шанс!

Та як дуже часто у нас буває, у той момент, коли приходить нагода для чогось цікавого, нічого «цікавого» до голови не лізе. Все якісь дитячі забавки, як то постріляти з рогатки по індикам чи побігати по дахах сараю. Але це все – не те!

А давай поліземо у погріб, де мама цукерки ховає. Може там і згущене молоко сховане.

Знову про їжу! Ну як його зміниш! Роздратовано відмахуюсь – і макітрю собі далі якусь серйозну справу. Мій засмучений погляд блукає кімнатою, поки не натрапляє на мамин косметичний столик. І тут мою голову осяє блискуча думка! Як же я міг забути?!

Щоразу, як мама збирається на роботу, вона робить зачіску. Укладає волосся – і потім бере до рук цього чарівного, довгого балончика, підносить до голови, натискає на біленький ковпачок згори. Чується «пссссссс!» – і з балончика виривається прозорий струмінь. Для чого це все мама робить – я і досі зрозуміти не можу. Та є інша річ, яка для мене очевидна. Форма балончика, звук «пссссс!» і струмінь – точно так працює вогнегасник у кіно!

І от тепер, коли я дивлюсь на мамин столик, у моїй голові складається цілком логічний експеримент. Підбігаю до дзеркала на тумбі, хапаю з неї чарівний балончик.

Давай будемо пожежниками.

І в кого б від такої пропозиції не засвітились би очі, я питаю? У брата вони спалахнули, як лампочки у ліхтарику тата, з яким він вночі шукає заблукалих курчат.

Клааасно! А як ми ними будемо? Пожежі ж немає!А ми зробимо експеримент! Ходімо у літню кухню.

Як щойно ми переступаємо поріг напівтемної кімнати з дубовими дверима, я одразу підставляю табуретку до кухонного буфету і лізу в антресолі. Мама і бабуся знаходяться у щасливому переконанні, що я не знаю, де вони ховають сірники! А я вже їх стільки перетягав, що мама навіть дивувалась, куди вони так швидко діваються.

Дістаю коробочку, зіскакую на підлогу.

Значить слухай, що треба робити. Ти запалиш сірника – і будеш його тримати от так, вогнем догори. А я його загашу з оцього вогнегасника.А чого я буду тримати? Давай тримай ти першим. Я теж хочу буду пожежником.

Сергіїще вже звично опускає свою кудлату голову, дивиться на мене з-під лоба, немов молодий баранець. Я починаю закипати. Як же так?! Я це все придумав, я перший схопив наш «вогнегасник» – а ця мала жаба хоче бути першою?! Та нізащо у світі!

Стискаю кулаки і вже готуюсь духопелити цього упертюха. Та несподівано Сергійко відступає.

Добре вже. Давай я буду першим тримати. Один раз. Але потім вже ти – два рази. А я буду пожежником.

Ну так то нехай! Згоджуюсь. Головне – першим бути у цій грі. Це ж так цікаво.

Робимо з братом останні приготування. Я знімаю з балончика пластмасову кришечку, пробую натиснути на кнопку. Порядок – з дірочки у кнопці виривається знайомий мені струмінь. У повітрі зависає різки і неприємний запах. Та він нас уже не може зупинити.

Сергійко зависає на мить, потім чиркає сірником по стінці коробочки і ривком підносить паличку перед собою. Я чекаю мить, поки з маленького вогника розростеться сміливе вогнище, підношу балончик до руки брата – і натискаю кнопку.

Ефект перевершив наші найсміливіші очікування! Замість прозорого струменя з балончика вирвався справжній вогняний язик! Сергійко лементує не своїм голосом – і кидає сірника на підлогу, де він продовжує весело горіти. Мій переляканий палець заклякає на кнопці, мій «вогнегасник», замість гасити пожежу, продовжує її вивергати!

Першим опам’ятовується непосидючий Сергійко. Хапає зі столу першу ліпшу чашку з рідиною… Я помічаю, що це велика чашка, з якою дідусь возиться біля своїх механізмів у гаражі, але мій попереджувальний крик запізнюється. Брат виливає вміст на палаючу сірничину – і на підлозі виникає ціле вогнище. Тут вже очунюю і я. Кидаю проклятий «вогнегасник» на підлогу, підскакую до табуретки, на якій стоїть відро з питною водою і перекидаю його на підлогу.

Мокрі, замурзані кіптявою, пропахлі димом, сидимо з братом на сходах будинку і чекаємо, поки повернеться бабуся. Попри очікування і мрії, ми зовсім не пишаємось нашим героїзмом у боротьбі з вогнем. На підлозі літньої кухні вигоріла чимала пляма, і як ми її не намагались замити чи знищити – у нас нічого не вийшло. Тільки брудна калюжа у літній кухні стала більшою.

Зажурені, ділимось враженнями і складаємо можливі брехні, які допоможуть нам уникнути покарання.

Давай скажемо, що воно само загорілося, а ми побачили, прибігли – і загасили.Ага, як же – само! Ще й за брехню отримаємо!

Єдина наша надія була на бабусю. Часто вона за нас заступалась перед батьками. І у більшості випадків гроза оминала нас лише після того, як бабуся втручалась у «виховний процес».

Грюкнула хвіртка. Бабуся повільно йшла алейкою. Ось вона помічає наші згорьовані постаті у глибині двору. Кидає господарську сумку, спішить до нас. Ми, похнюплені, мовчимо. А що ж тут скажеш, коли усі наші слова впечатані на підлозі літньої кухні чорною плямою?

Уперше в житті бабуся нас вилаяла і поставила у куток. Вражені з такої зміни відношення, ми з братом стоїмо мовчки, практично не просячи пощади, як завжди у таких випадках.

Увечері прийшов час мами і дідуся, які повернулись з роботи. Добре, хоч не було сумного татового обличчя і його простих слів: ”Свинюки ви малі, хлопці!»

Ми вже відревіли під розгніваними поглядами дорослих, уже сказані чергові «пробач мене! я більше так не буду!», і мама з бабусею заходились готувати вечерю. Підступаємо до дідуся, який дивиться телевізор.

Діду, а чого ж наш «вогнегасник» не погасив вогонь? Він же такий, як у кіно.

Дідусь суворо дивиться на нас. Але у глибині його очей танцюють яскраві вогники сміху. Він, по черзі, гладить нас по голові.

Це ж не вогнегасник. Це – лак для волосся. А він складається з таких речовин, які дуже добре горять. І вони б ніколи не загасили вогонь, а могли б його розпалити ще більше. І справжні пожежники такі речі повинні знати. Я правильно кажу?

Ми, знічені, киваємо головами. Хто ж знав такі тонкощі? На вигляд – як звичайний вогнегасник. Чи то так мені тільки здавалось?

Нас кличе мама і ми сідаємо вечеряти. За столом точиться розмова, яка нагадує мені про подію, яку я зовсім забув за нашими «пожежними» історіями. Післязавтра – 1 вересня. І я йду до першого класу. Тож моє доросле літо закінчується.

Частина третя

Майже дорослість

Історія перша

Макуха

Осінь для всіх нас приносить дві речі. Треба ходити до школи, що не дуже радує наші непосидючі душі. Зате скільки ж восени всього смачного! Достигають яблука і виноград. Сипляться з дерева горіхи. Терен і сливи робляться м’якенькими. Сік дерев стає густим і янтарним. Справжня тобі жувальна гумка, якої ми назбируємо цілі гори по чужим садкам! А ще надходить час для інших наших ласощів, яких не бачать міські діти.

З цим чудом нас знайомить Женька Подорожній. Ми саме, повернувшись зі школи, плануємо похід на стадіон. Він підходить до штабу, жуючи і тримаючи в руках дивний шматочок чогось сірого.

Макуха. Ви що не знаєте, що така макуха?Чого не знаємо? Знаємо! Просто не знали, що її їдять!

Звичайно, я ні сном, ні духом не знаю, що то за макуха така. Але ж перед друзями соромно у тому зізнаватись. Надто, що всі у нашому гурті наперебій стверджують, що з тим дивом знайомі, і то дуже близько. Та Женька, щоб ще більше затвердити свій авторитет, лізе з поясненнями.

Це коли олію на олійниці давлять, то виходить отака смакота.А дай вкусити?

Першим на авантюру зважується Андрійко Кравченко. Хоч по тону голосу і по несміливим жестам добре видно, що у тій ініціативі наш друг не дуже впевнений.

А от Женька, схоже, вагається. Чим ще більше розпалює нашу цікавість. Бо так дорожити, що аж не хотіти поділитись, можна лише вартісною річчю.

Нарешті Женька простягає своє сіреньке «неабищо», яке носить таке чудернацьке ймення. Андрійко бере його – і відкушує зовсім маленький шматочок. Жує – і розпливається у задоволеній посмішці!

Воно, як халва! Тільки не така солодка!

За мить ми вже ділимо сірий шматочок макухи між собою. І кожен намагається вискандалити більшу частку. Це ж просто чари! Халву треба купувати у магазині! А тут майже вона – тільки дармова!

Щастя наше тривало недовго – Женькин шматок невеликий, а ротів на нього – чимало. Тож насолоджуючись смаком майже-халви у роті, ми задумуємось, як би нам більше розжитись тією макухою. І тут знову знаходиться Женя Подорожній.

Та що там думати! У мене тієї макухи – цілі гори! У сараї цілий мільйон тон лежить! А тато нею корів і свинею годує! Щоб корови більше молока давали, а свині швидше росли!

Вражені таким марнотратством, застигаємо з відкритими ротами. Це ж треба таке?! Таку смакоту – і свиням!! Значить родина Подорожніх таки багата, якщо такі ласощі худобі викидає!

Заздрісно дивимось на друга. А Женька самовдоволено не шкодує фарб і фантазії.

Я можу хоч щодня макуху їсти, скільки захочу. Хочете, кожному буду виносити?!

А хто ж не хоче?! Сам же сказав! Ми на такі штуки завжди охочі!

Та на нашу одностайну згоду визнати Женьку головним постачальником ласощів на вулиці, наш друг несподівано навідріз відмовляється.

Я ж можу потрошку виносити. Щоб мама не упіймала. Бо тоді буде мені непереливки!А ти і злякався?! Боягузів нам тут не треба!Та я ж кажу – я за раз багато не винесу. Вона ж важка.А ми поможемо! Ти тільки постеж за батьками, щоб не застукали – а ми все самі зробимо!

Женці відступати немає куди. Якщо і тепер відмовиться – значить бути йому боягузом і втратити повагу товариства.

Нову операцію готуємо усією зграєю. Женька ж, як господар обійстя, вносить у план корективи.

Переліземо до тебе від городу баби Ганни. У неї в городі кукурудза, нас не помітять.Ви тільки лізьте, коли я від хати помахаю. До того часу сидіть у кукурудзі, бо точно застукають.А у тебе сарай відкритий? Чи із замком?Я відкрию. Але не надовго. Бо ключ висить на великій в’язанці біля входу у хату. Якщо взяти надовго – тато або мама кинуться.

Вирішуємо чекати вечора. У сумерках воно якось певніше, хоч і небезпечніше. Женька розказував, що у нього вдома висить мисливська рушниця! Ану, як його батьки подумають, що ми – злодюги і почнуть стріляти?! Але спогади про неперевершений смак майже-халви у роті відмітав усі наші сумніви! Ми візьмемо лише зовсім трошки! Хіба ж то крадіжка? Надто, що Женька, за його ж словами, її і так бере постійно!

Макуха у сараї лежить під стіною. Вона у вигляді великих пласких кружалець. Ви ж тільки мені взяти не забудьте!

Женька востаннє нас напучує – і йде додому. Готувати плацдарм для нашого наступу. А ми по черзі шугаємо через паркан на город до баби Ганни. Нова пригода лоскоче нас десь у животі, і ми відчуваємо себе справжніми розвідниками на небезпечному завданні. Тихо скрадаємось кукурудзяними рядами – не шелесне! Нарешті залягаємо на краю городу і через огорожу Женькиного двору пильно стежимо за входом у його будинок.

Сутінки вже майже спустились на землю, коли у дворі з’являється знайома нам довготелеса постать. Женька швидко біжить до сараю, возиться біля дверей – і вертається до входу у будинок. Змах рукою у наш бік – і ми, немов на крилах, перелітаємо через огорожу. Притьома біжимо до настіж відкритих дверей сараю. Всередині, у літніх сумерках, одразу бачимо високі стоси сірих круглячків. От вона, наша здобич!

Та от біда. Макуху явно складав Женькин тато, на свій високий зріст. Тому вершини цих пірамід маюячать ген-ген! аж під самою стелею! Що ж робити? А час, виділений на операцію спливає!

Залязь мені на плечі! Та мерщій, дурню!

Братунь перший раз за все життя не ображається на те, що я його назвав дурнем. Худенький і спритний, залітає мені на карк. І ця наша химерна піраміда починає наближатись до стосів з макухою. Справа Андрійко Кравченко і Діма Маленко швидко орієнтуються і повторюють наші махінації.

Давай-давай! Ще ближче! А тепер я вилізу з ногами, бо не дістаю!

Я сичу від болю, коли братуньо, одразу слідом за своїм шепотом, починаю видиратись мені на плечі і тупцятися там усією своєю масою. Та солодка принада макухи глушить цей біль.

Дістав! Ще секунду!

Нарешті! Справу зроблено! Такої радості я не відчував уже давно!

У одну мить все змінюється. Я вже не відчуваю на собі Сергійкових ніг. Натомість увесь стос макухи починає плавно завалюватись на мене. Переляканий, упираюсь в нього руками – але марно. З-заду щось гепається на підлогу сараю. І чути сичання братуня. То він обемберився разом з кількома кругляками макухи в руках. А на мене обрушився справжній обвал, вмить закидавши мене кругляками аж по пояс. З жахом я побачив, що усі стоси по праву і ліву руку від мене хитаються, готуючись і собі приєднатись до катастрофи. Діма і Андрійко вже розвалили свою «піраміду», ухопили кожен по кілька порцій махухи і підіймають Сергійка, щоб разом дати драла.

Що ви там шумите?! Хочете, щоб нас застукали?!

Женька вже стоїть на порозі сараю – і йому одбирає мову від жаху. Та і ми не дуже веселіємо від всього того гармидеру, який наробили у «макуховому клондайку».

Що ж ви, дурні, наробили?!! Тепер мені капець!!! Хто це все збиратиме?!!

Наш друг мало не плаче з відчаю. І вже починає складати макуху назад у стосики. Що тут робити?! Покинути його самого з результатами нашої «операції»? Так не годиться! Друг же як-не-як!

І собі хапаємось до роботи, молячись, щоб нас не застукали на гарячому дорослі. І нам би все точно вдалося. Якби не якісь зайві кілька хвилин, яких завжди бракує у таких випадках. Щоправда, макуху ми склали у два ряди і не такими високими стовпчиками. Але рівненько і охайно.

Несподівано темряву сараю прорізає світло електричного ліхтарика.

Ану, хто тут?! Виходь!!

Ми так і застигаємо з останніми круглячками у руках, трясучись від жаху. Попались! Ну зараз Женькин тато почне стріляти – і все! У мене перед очима вже стоять темні картини, як плачуть тато з мамою, дідусь і бабуся над нашими з братом бездиханними тілами! І так стало себе шкода – аж до сліз, які застрягли у горлі тугим клубком!

Обережно поклавши макуху на купки, виходимо з сараю. Сергійко, з переляку, навіть руки догори підняв.

У світлі ліхтарика стоїть Женін тато і уважно нас оглядає. Потім зазирає у сарай. Роздивляється акуратні рядки макухи. Знову переводить світло на нас. І темряву розриває вибух реготу.

Оце наробили козаки ділов! За макухою, мабуть, лазили?! То я так і подумав!! Чую, у сараї хтось шурує. І Женьки немає з ключами. Ну, мислю, набиває з друзями кишені. Дурники ви малі! Щоб ви знали, макухи багато їсти не можна, бо животи болітимуть і в туалет бігатимете постійно! І можна лише свіжу, одразу з олійниці. А ця, що в сараї, з минулого року тут лежить, по ній миші бігали і на ній кублились. Вона до того ж суха і зовсім не смачна.

З опущеним головами ми стоїмо, і вислуховуємо повчання Женіного тата. От друг! Мало торішньою макухою не нагодував! І за цим ми ризикували мало не своїм життям?!!

Нищечком посилаю у Женьку нищівні погляди. Та він, як і вся наша компанія, стоїть з понурою головою і не помічає мого осуду.

Вас хоч не завалило тією макухо? Мабуть, уже зрозуміли, що то небезпечна справа – лазити у чужі сараї? Ну то добре, що все добре закінчилось. І дякую, що після себе все акуратненько поскладали. Заслужили невелику винагороду. Ходімо.

Ага! Знаємо ми, що то за винагорода! Зараз подзвонить нашим батькам і доповість про наші «подвиги»! І тоді точно капець! Це ж такий сором – на увесь куток!

Несміливо дибаємо до хати. Тікати все одно немає куди.

Женін тато зникає у хаті, а ми тупцяємось надворі. Нарешті він знову з’являється у отворі світла на порозі. Простягає мені якийсь паперовий згорток.

Тримай. Ти старший, чесно поділи серед усіх. І більше ніколи не лазьте по чужим сараям, бо можете і на горіхи отримати.

Щоб там не було у тому згорткові, навіть змії отруйні, відчуваю, що слідом за мною з полегшенням видихає вся наша неспокійна братія.

Дякую!Будь ласка. А тепер біжіть вже! Бо батьки, мабуть, переживають, де це ви запропали. Та ще і вночі!

Не прощаючись і не розбираючи дороги, не вірячи у свій порятунок, вириваємось із Женькиного двору і летимо до перехрестя наших вулиць. Трохи відсапуємось під прикриттям гілок вишняку у нашому штабі. І аж тут згадуємо про паперовий пакунок. Діма Маленко дістає з кишені справжнє багатство – повну коробочку сірників, яку «потягнув» на кухні у бабусі.

Навпомацки розгортаємо папір. Діма чиркає сірником, ми роздивляємось – і стовпіємо від захвату. У пакунку лежить великий шматок справжньої халви! Це вам не якась там макуха!

Історія друга

Заслужені яблука

Їх першим помічає Діма Маленко. Він живе на самому краєчкові вулиці Гагаріна, біля стадіону. Тому омріяний двір знаходиться до нього найближче, і наш друг добре вивчає усю «оперативну обстановку», як кажуть у фільмах про міліцію.

Розміром, як два мої кулаки! А смачнючі, як мед! Я уже сам учора увечері лазив і куштував! Кажу вам – діло певне!

«Обнести» фруктове дерево за часів нашої буремної молодості – справа не те що б хороша і благородна, але і не відверто злочинна. У кожного з нас дома є свої яблуні і груші, кущі агрусу чи смородини. Але як же то не довести одне одному свою звитягу у набігові на садок якогось вусатого дядька? До фруктових принад одиноких бабусь ми практично не маємо інтересу. А буває навіть і помагаємо.

Синочки, а позбирайте яблука у саду мені на сушку. А собі половину можете забрати.

Нехотя йдемо ватагою шукати попід деревами занехаяного садку червоно-жовті плоди. Набираємо відро-два – і відносимо немічній бабулічці, яка з ціпочком у руках сидить на лавочці у дворі. Найчастіше і свою «винагороду» не забираємо. Який у ній зиск і геройство? Я, до прикладу, їм лише рвані яблука, не биті і не прим’яті. А на падалішні навіть не дивлюсь! Але як відмовиш старенькій, якщо батьки завжди вчать нас помагати старшим?

А от садки дворів, де живуть вусаті дядьки – то наша законна здобич. Особливий шик – якщо серед нашого братства ходять легенди про те, що господар злодюжкам напихає повні штани кропиви. А вже якщо у дворі є велика попільно-чорна вівчарка – то взагалі головний приз! Тут тобі і ризик, і геройство – ну і відповідна винагорода за подвиг!

Але то справа небезпечна! Сам бачив, як у дворі бігала отакенна-о собацюра! Та від штанів лише клапті залишить! Якщо гузна не повідкушує!

З повагою дивимось на Діму. Оце вже точно справжній розвідник! І місце вивчив, і «супротивника», і зразок «розвідданих» спробував. Таким нехтувати не годиться!

Пішли, подивимось!

На правах неформального командира, «знімаю» нашу ватагу з місця. Сергійко щось хотів був сказати першим і тепер сидить набурмосений. Мабуть, першим хотів запропонувати «експедицію». Ну то не лови гав! Хто спритніше – той і з’їв!

Проходимо повз останній двір зліва на нашій вулиці, робимо вигляд, неначе йдемо грати у футбола на стадіон. Я навіть м’яч для «конспірації» прихопив. А самі на всі очі витріщаємось у садок. Та за розлогими вишнями коло палісаду нічогісінько не видно.

Вона отам, у глибині! Одразу за хатою!

Діма гарячково шепоче і розмахує руками – а нам аж горить побачити ту чудо-яблуню. Доходимо до стадіону і сідаємо радитись у тіні величезних тополь.

За раз усім зразу лізти не можна. Щоб не маячити там. Треба піти подивитись по черзі.

Мудра стратегія Жені Подорожнього усім нам припадає до душі. Тож він перший підводиться і, скрадаючись вишняком уздовж паркану, йде «на огляд». Вертається досить швидко.

Все точно! Їх там стільки, що аж віття до землі гнеться! Жовті, у моєї бабусі такі є. Солодюуууущі!

Усім кортить подивитись на такий скарб. Тому кожен з нас по черзі і собі лізе у вишняки. Після того, як повертається Андрійко Кравченко, ми знову радимось.

Значить так. Збираємось у «штабі» після заходу сонця. Усім одягнутись у темне. І щоб було зручне взуття, бо через паркан лізти.

Ми, звеселені і радісні, йдемо назад від стадіону.

Привіт, козаки. А що це ви до мого саду гусаками заглядали?

На воротах двору, де ми щойно озирали нашу майбутню здобич, стоїть вусатий дядько Василь, який недавно переїхав у наше селище. Він уважно нас розглядає, неначе фотографує, і мружить у посмішці очі.

Може ви надумали увечері до мене у гості навідатись? Так ми милості просимо! У мене оно скільки кропиви у дворі росте – діти немає куди. Почешете гузна. Якщо їх раніше Пуля не порахує.

Мабуть почувши своє ім’я, на ворота з передніми лапами забирається собака. Та який там собака! Ми аж застигаємо, дивлячись на те чудовисько! Такої породи ми ще в житті не бачили! Здоровенне, очиці відвислі, пащека величезна і така слинява, що аж глянути гидко! Зовсім мала насолода потрапити у такі зуби!

Та що ви, дядьку! Ми з футбола йдемо. Он і м’яч у нас, бачите? Які там яблука?! У нас своїх он повно!!!

Я смикаю Андрійка Кравченка за руку. Ич, розпатякався! Мало той дядько і так про нас знає – ще з ним і у розмову вступати! А як запитає чиї ми? Отут і капець буде! Доводь потім батькам, що ми тут просто гуляли!

Нищечком йдемо далі, поки кущі і дерева сусідніх дворів закривають від нас ворота з дядьком, і його погляд перестає палити нам спини.

До кінця дня ми граємось у «ножичка». Цього разу «знаряддя» вдома поцупив Женя, бо мами Діми і Андрійка після того, як упіймали нас на гарячому за тією грою, позамикали всі ножі. І чого його наша мама говорить, що то розвага для злочинців і дурнів? З нами ж ніколи нічого поганого не ставалось! Один лише раз, на рівні «кидок з ліктя», Діма Маленко влучив не у землю, а собі у сандалю. Так то ж зовсім нічого! І крові майже не було!

Вечір розігнав нас по хатам їсти – і з першими клаптями пітьми, які опустились на землю, ми почали вислизати на нашу операцію.

Куди це тебе трясця несе на ніч гледючи?!Та я свого дерев’яного меча у штабі залишив. Заберу – і бігом додому!І нашо він тобі зараз треба?! Хай лежить там!Агааааа! А як хто вкраде!А ці бандити з тобою куди?Так то ж що б не страшно було! Ніч вже все таки!Ну добре! Тільки не вештайся там довго! Одна нога тут – друга там! Ясно?

Останні слова бабуся вже гукає нам у спини. Але нам до того і байдуже. Який там страх ночі! Для нашої чергової «операції» ніч – найкращий час! А ще і тато, і мама, і дідусь сьогодні – на роботі у нічну зміну. Як же можна втрачати таку нагоду?!!

У нашому «штабі» вже всі, окрім Жені. Друзі також вигадали якусь дуже важливу справі на вулиці, щоб нам бути усім у купі цієї темної ночі. Нарешті прибігає заключний учасник «операції».

Давайте швидше! Я через вікно втік! Бо мама застукала, коли я ножа назад клав! Вона його цілий день шукала, ковбасу хотіла робити. Якщо і тепер мене застукає – то хана! Місяць з дому не вийду!

Оце наш хлопець! Заради братства нашого навіть свободою готовий ризикнути! Отакою і має бути справжня чоловіча дружба!

А нічка видалась – як на диво. Безмісячна, темна, хоч око стрель. І трохи прохолодна, що нам не так уже жарко у наших темних футболках і спортивних штанях.

Тихо скрадаємось кущами до кінця вулиці. Застигаємо, немов по команді, на межі жаданого саду.

Женька у нас найвищий. Він буде виглядати дядька і собаку. Якщо у нього буде менше яблук, ніж у нас – ми поділимось. За першого знаку – усі біжимо до паркану. У купу не збиваємось і не лементуємо.

Правила «візитів» до чужих садків усі ми знаємо «на зубок». Але не зайве ще раз їх нагадати. Бо яка ганьба була минулого разу, коли ходили «у гості» до старого Шкарбаня?! Тікаючи, збились у купу біля паркану, мало Андрійка не затоптали, який не своїм голосом горланив на всю вулицю від страху.

Усі кивають головами – і ми, діставши мотузки, приступаємо до фінального приготування. Чорні футболки треба міцно підв’язати пасами. Бо ні резинки на трусах, ні на темних спортивних штанях не витримують, якщо за пазуху набереш багато яблук. Це вже перевірено неодноразово!

Нарешті я даю знак рукою – і ми, неначе мавпи, перемахуємо темними тінями у садок. Скрадаючись мало не навпомацки, витріщаю до сліз очі, щоб не пропустити нашу мету. І мало не розвалюю головешку об гілку, яка росте низько над землею! Придивляюсь, мацаю – неначе горіх! Як же ми таку перешкоду на розвідці пропустили?! Надалі треба бути уважнішим!

І ось у темряві праворуч зблискують світлі плями. Ми біля мети! Поривом вітру – вже біля яблуні. Похапцем набиваємо пазухи жовтими запашними яблуками… Женька для чогось подерся на саме дерево. Може то для того, щоб далі бачити? А може друг хитріший, бо усім давно відомо – чим вище ростуть, тим смачніші яблука.

Уже моя футболка добре набита здобиччю… Уже у голові гуде панічне «Та досить вже! Бо вскочимо! Відступайте!» І ці слова наповнюють тяжкими ударами тишу навкруги! Раптом…!

Шухер! Собака!

Ці слова одразу роблять холод у животі, струмом пробігають по ногам - і на них неначе виростають крила! Озираючись назад – де те страховище! хоч не за мною женеться! – лечу, не розбираючи дороги! У такі секунди я не дуже розумію, у якому боці рятівний паркан! Потрібно просто рухатись! Щоб не попастись! А там, що Бог дасть!

І останнє, що я бачу у темряві за своє спиною – як Женька злітає сірою тінню з дерева. І прямо на спину Андрійкові, який саме рвонув у мій бік! Чую звук, який буває, коли один мішок картоплі кидають на інший. Цієї ночі він – як вибух!

Несподівано…. Буммууууууу! Я лежу горілиць, у голові макітриться, земля піді мною ходить ходором! Хрясь! Біля мене валиться ще хтось! Це ж ми «врубались» в гілку горіха! Хай би їй!

Здіймаюсь на непевні ноги! Поряд хтось крекче і тихо лається. Здається, Діма. Хіба ж у цій темряві розгледиш?! Хапаю друга за комір, футболка тріщить, але витримує… Летимо до огорожі, дивуючись, як це ще нас не взяла «на зуб» ота жахлива, здоровенна собака!

А через паркан вже хтось перелазить! От спритник, ти бачиш! З останніх сил стрибаю вперед, чіпляюсь за верхній край штахетини! Тінь на огорожі видає здивований звук – і карколомним сальто злітає головою вниз! Уже на тому рятівному боці я припускаю до нашого штабу так, що земля під ногами горить!

Ну що? У кого що?!

Вже під вишнями біля Андрійкового двору рахуємо «трофеї». Вони, як звичайно, невеликі. Нам ніколи не вдається зберегти увесь захоплений урожай. Зрозуміле діло! Спробуй перелізти через височенний паркан, втекти – і не розгубити нічого?! Така ціна звитяги! Якої нам і цього разу не вистачає! Андрійко і Женя почухують забиті спини. Бо наш найвищий друг – така собі «жердина», важкувата. Отримати такою по карку не дуже. І хоч Андрійко опецькуватий, але це його не дуже врятувало.

Інші ж учасники операції, як один, мають схожі відзнаки за мужність. Наші гулі на лобі переливаються усіма кольорами веселки. А мій брат Денис ще брову розбив аж до крові. Але ми тими «знаками» на мордочках пишаємось, неначе орденами. А що ж – заслужені у чесному і небезпечному бою.

Порахувавши здобич і чесно її розділивши між собою, розходимось по домам. Бабусиного огляду нам вдається уникнути – вона мирно дрімає у кріслі перед увімкненим телевізором. Тому ми продовжуємо пошепки хвалитись власними подвигами. Вивалюємо на наш з Сергійком диван яблука. Беремо по одному. Нарешті час насолодитись заслуженим!

Я кусаю духмяний жовтий бік – і мені аж сльози з очей бризкають! Більшої кислятини я ще в житті не куштував! Нишком спостерігаю за братами. Якщо у мене таке ж зібгане у пучок обличчя – то і в них яблука не кращі! Сергійко знаходиться першим.

Оце смакота! Це, мабуть, найсмачніші яблука у цьому році!

Ми всі одразу починаємо кивати і підтакувати.

Точно! А які величезні! Ти бачив?!Ага! Такі будемо цілий тиждень їсти!

Але від останнього зауваження брата Олега, у мене все всередині зчулюється, і в роті, без того повного слини, робиться оскома. Тай хай йому, їсти це страховиння цілий тиждень! З надією дивлюсь на братів. Може ж хто перший скаже, що ці крадені яблука, хоч і гарні – але страшенно кислючі?! І навіть сам роблю несміливу спробу направити розмову у потрібний бік.

Правда, вони трошечки кислуваті…

Брати повертаються до мене. На їхній обличчях – вираз презирства і зверхності. Трофеї не можуть бути поганими! Ми ж на них стільки сил потратили! Сергійко он новісінькі спортивні штани на стрічки подер, лізучи через паркан. Це йому, напевно, буде від мами! І такі жертви – даремні?!

Як хочеш – можеш мені віддати свої. Я їх залюбки з’їм!

Слова Дениса швидко повертають до тями – і я поспішаю відновити свою гордість.

Та ні! Дуже смачні яблука! Солодких їх – оно скільки! А ці трошки з кислинкою – то навіть краще! Таких ми точно ще не їли!

Мені здається, що брати полегшено зітхнули. А Денис той навіть чомусь щасливо посміхнувся – і плеснув мене по плечу.

Уночі, коли увесь будинок спить мірним сном, я прокидаюсь і злізаю з дивана. Брати тихенько сопуть у темряві. Забираюсь під дивана, беру свою чорну футболку з яблуками – і вислизаю з дому. Тихцем прокрадаюсь у садочок і починаю копати патиком яму. Яблук багато, тому дірка у землі треба чимала. Нарешті, поховавши свій урожай, з полегшення зітхаю. А друзям і братам завтра скажу, що вночі все до крихти з’їв! Ото слави заживу!

Назад прокрадаюсь через інший бік хати. Бо головне правило розвідника – ніколи не вертатись тими самими дорогами. Вже на самому кутку у двір перечіпаюсь через чималу купу землі. У тьмяному місячному світлі розгортаю кучугуру – і тихо собі сідаю на землю. І з цього положення добре видно далі у садку ще два таких самісіньких земляних кургани.

Тихенько помивши руки і коліна від землі у діжці з дощовою водою, нишком прокрадаюсь на своє місце на дивані. І засинаючи під сопіння братів, ловлю за хвоста останню на сьогодні думку у голові. Такі ж жовті і великі яблука у бабусі, якій ми допомагали – солодющі, як мед. А ці, здобуті такими трудами і жертвами – кислючі, аж щелепи зводить. І де ж шукати справедливості у цьому житті?

Історія третя

Круті гірки

Мене прямо зараз цікавить одне. Чи існувала за всю історію людства хоча б одна дитина, яка б не була у захваті від катання з гори на санчатах? Якби запитали мене, то я б сказав упевнено: таких немає і бути не може!

Це ж головна розвага зими! Звичайно, після того, як набридають хокей і гра у «сніжки». Тоді якраз ми хапаємо у гаражах і сараях санчата – у шукаємо гірку. Відстань до неї не має значення. Головне – щоб гірка була якомога крутіша і вища! До такої навіть довгий шлях – особлива пригода. Яку ще можна прикрасити вихваляннями, які трюки під час катання ми будемо витворяти.

Взимку ми любимо їздити у Полтаву до наших двоюрідних братів, Дениска і Олежки. Тепер вони живуть у обласному центрі, а не літають з Півночі. Дядько Сергій з усією родиною переїхав на батьківщину і придбав будинок. А нам і добре! Тепер наша відчайдушна ватага збирається частіше – а значить частіші і веселіші наші розваги. І ще. Брати поселились просто таки у чудовому місці.

Село Гожули знаходиться на самій межі Полтави. У його центрі – величезний, розлогий яр, подекуди, з дуже крутими стінами. І вулиця Гагаріна, на якій живе родина мого дядька, виходить прямо до цього яру. Так, і ми, і брати, і в Новій Галещині, і в Полтаві, живемо на вулиці Гагаріна! Чудасія така!

Та для нас рідніше наших домівок саме яр у Гожулах. Він – центр наших розваг. Влітку брати літають з вершини на дно ґрунтовими дорогами яру на велосипедах. Та ця ідея, на жаль, увінчалась не дуже вдало. Дениско, на всій швидкості наткнувшись на камінь, полетів сторчака, прошилив живота кермом велосипеда – і йому навіть робили операцію. Після цього у Гожулах велосипеди позачиняли на замок від нашої буйної компанії і їх роздавали лише під пильним наглядом дорослих.

А от санчата взимку замикати не додумались. Та і що могло статись з нами страшного? «Транспортні засоби» невисокі, усі спуски до яру – відносно пологі, зарослі кущами. Як і буде яка аварія – то обмежиться лише подряпинами. А у нас тих подряпин – вже їх і не рахуємо! Ні ми, ні наші батьки.

У наших братів є двоє санчат. Перші, «Ластівка», легкі, алюмінієві, з яскравими сидіннями з пофарбованих дощечок. На них є навіть спинка, щоб катати малюків. Але ми її одноголосно постановляємо відкрутити. По-перше. Ми вже не малюки. По-друге. Спинка заважає ганяти з гірки, лежачи на животі.

Так дуже весело. Хоч і трохи сніг летить у обличчя. Зате швидкість у мільйон разів більша! От побачите!

Ми з повагою дивимось на Дениска. Йому, звичайно, краще знати можливості гірок яру. Хоча б навіть після пригоди з велосипедом.

Другі санки офіційної, заводської назви не мають. Ми їх називаємо просто. «Броньовик». Зроблені з якогось дуже темного металу, на високих ніжках, довгі і важкі. Авторитетна річ. Хоч і не дуже швидка. І кататись на них страшнувато. З «Ластівки», у разі небезпеки, скотився – та і по всьому. А з «Броньовика» так спробуй! Це все одно, що на повній швидкості з машини вивалитись. Не дуже хочеться!

Тому ми катаємось, переважно, на алюмінієвих санчатах. А великі стоять прив’язані на вершечку нашої гірки. Але ми зовсім не нудимось тим фактом! Поки один спускається з гірки, для інших є робота – бігти за ним і галасувати на всю силу дитячих горлянок. Ось Сергійко підсковзнувся і впав. Олежку санчатами «занесло» на повороті – і він застряг у кущах. Денис падає, ставить мені підніжку – і ми котимось вниз двома сніжними кульками. Сміх, галас, радість! Як же тільки добре взимку!

Та дуже скоро нашим геройським душам стають нудними навіть такі веселі забави.

А ви знаєте про Чорну гору?

Після чергового «групового спуску» ми хвильку відпочиваємо внизу. І якраз тут Денис, з округлими очима, приглушеним голосом, ставить нам запитання. Ми з Сергійком, зачудовані, одразу затихаємо.

А чому вона чорна?Не за кольором вона чорна. Це дуже висока і крута гірка, справжня гора, у самому центрі яру. З неї ніхто не наважується кататись, ні дорослі, ні діти. Бо колись давно один хлопчик спробував з неї скотитись – і його так і не знайшли.

Дениско вибалушує очі ще більше – і нам стає зовсім лячно. Та поряд з тим у животі щось знайомо і солодко лоскоче. Ми вже знаємо, що саме у цьому місці народжуються всі наші найкращі і найцікавіші ідеї. Тому, мить повагавшись, я стаю на ноги.

А ходімо на ту гірку. Подивимось, що воно за диво.

Денис встає нехотя, і ховаючи очі. Не втерплює Олежка.

Вона далеко. Ми вже колись хотіли туди дійти. Та нас перепинив тато. І тепер нам строго-настрого заборонено туди ходити.

Брати кивають головами, а цікавість у мені розгорається ще більше. Це ж справжня пригода! Дорослі ж забороняють лише по-справжньому цікаві і вартісні речі!

Та давайте! Ми ж тільки подивимось, а кататись не будемо! Чи ви боїтеся навіть туди сходити?

Моє кепкування спрацьовує – Дениско насуплюється.

Хто боїться?! Було б ще чого боятись! Давай, пішли. Тільки швидко. Бо йти далеко, і нас знову можуть упіймати.

Зрозуміло, що до небезпечної гірки не може бути протоптаних стежок. Ми наполегливо бредемо сніговими наметами вздовж гряди високих горбів. З санками і у шубах дуже важко, ми всі мокрі, але з дороги не звертаємо. Брати – щоб не бути боягузами. Я – бо ж я запропонував цю «експедицію».

Нарешті ланцюжок горбів обривається – і ми виходимо у самий центр яру.

Он вона. Бачиш, яка висока?!

Ні слова Дениска, ні сам вигляд гори мене не вражають. Не дуже вже і висока! Розповідали так, неначе вона небеса підпирає! А тут дивишся – до небес ще далеко! Тому-то у мені і зріє наш наступний крок.

Пхе! Чи й не висока! Я по ній легко проїдусь! Споримо на твого водяного пістолета?

Дениско знову насуплює брови. Він не простягає руки, про щось розмірковуючи. Боїться чи пістолета шкода?

Та я і сам можу проїхати! І вже б проїхав, якби нас тоді тато не завернув!То чого ж зараз не проїдеш?! Боїшся?!

Мій двоюрідний брат рішуче шарпає поворозку «Ластівки» і починає пробиратись до гори. Ага! Тепер наступний крок!

А я з цієї гірочки проїду навіть на «Броньовику»!

Сам холону всередині від власних слів. Але хлопчаче слово вже сказане – і дороги назад немає. А Дениско тільки бурчить щось незрозуміле і пришвидшує ходу.

Зовсім упрілі і знесилені добираємось до підніжжя «гірочки». І вже тут я розумію, наскільки прорахувався. Перед нами – дійсно Чорна гора! Її вершечок справді підпирає темне зимове небо! І вся моя рішучість, якої залишилось і так небагато, розтає, як сніг на сонці.

Може трохи перепочинемо?

За моєю пропозицією всідаємось. А я складаю надію на те, що сонце зараз швидко сяде – і ми підемо додому. Каже ж тато, що зимові дні надзвичайно короткі. Та і я сам це помічав. Особливо, коли хочеться ще гратись на вулиці – а вже темно. То може день взимку хоч раз би скоротився на мою користь? Чи хай би хтось з дорослих нас побачив на цих безкрайніх снігах – і відправив додому. Хай навіть батькам наскаржиться, я вже зовсім не проти…

Ну що, полізли?

Дениско похмурий і рішучий довести справу до кінця. А ясне зимове сонце ще так високо над горизонтом! Тяжко зітхаю – і ми починаємо сходження.

На вершині гори я несміливо дивлюсь вниз – і мені аж млоїть у животі. Сергійко і Олежко на дні яру здаються маленькими, як сірникові голівки. Брати не захотіли лізти вгору, залишились внизу. Їм добре, їх хлопчаче слово не тримає! Та найбільше мене жахає не висота чи крутизна горба. Прямо посередині накатаної до блиску доріжки випинається чималенький горб – і закінчується він справжнім обривом!

Це якраз той трамплін, після якого той хлопчик зник. Ну що? Давай перший! Хвалився ж, що зможеш на «Броньовику»! А я з’їду після тебе на «Ластівці»!

Голос брата бринить. Але він тримає себе у руках. І я йому заздрю від щирого серця! У мене ноги трусяться і холонуть так, що я боюсь просто не дійти до краю гірки. Та страх ганьби нарешті пересилює. Підганяю «Броньовика» до урвища і сідаю на нього. Чекай-чекай! Сидячи страшно! А як вдарить низом?! На «Броньовику» «билась» навіть полога гірка на краю яру! А що ж із цією буде?!!

Трусячись усім тілом, лягаю на сани животом. Так, тепер головне сильно не відштовхуватись! Обережненько шкрябаю носками по снігу. «Броньовик» зависає над блискучою, немов скло, доріжкою…

І світ перестає для мене існувати. Є лише запаморочливо стрімкий біг перед очима блакитного і білого. Горб-трамплін насувається зі скаженою швидкістю! Я відштовхуюсь від снігу правою рукою, щоб його об’їхати, як робив уже не один раз на простіших гірках. Але жахливі сани важкі і неповороткі! Закриваючи очі, вилітаю на трамплін!

Політ, здається, триває цілу вічність! Мені думається, що вже не буде ніякого падіння чи удару. Так класно! І саме після цієї думки «Броньових» врізається у блискучу доріжку!

На мить я втрачаю здатність дихати, думати і бачити. Я навіть від жаху не можу кричати, кликати на допомогу, хоч цього дуже хочеться! Десь спереду звучить лемент Сергійка і Олежки! Ось цей звук збоку. Ось уже за спиною – і стрімко віддаляється!

Здатність дихати і відчувати повертається до мене за мить до того, як «Броньових» врізається у кучугуру снігу далеко від підніжжя гори. Вивалююсь з саней. Усе тіло болить так, неначе його били ціпками. Але у душі бушує шалений тріумф! Оце то я! Зміг – і не злякався! З’їхав на Чорній горі, де ніхто не їздив і навіть пропав хлопчик!

На мене налітають Сергійко і Олежко, у захопленні деручи горлянки і улюлюкаючи.

Оце круто! Не злякався! Тепер і ми хочемо з’їхати!

Зводжусь на ноги і повагом озираю молодших братів. Куди їм таке, жовторотикам?! Вони точно цього не витримають! Але ж таке скажеш – точно полізуть, дурні голопузі! А як не пустиш – наябедничають батькам.

Проїдете. Але не сьогодні. Ми з Денисом попробуємо – а ви вже завтра. Бо вже додому треба йти, щоб нас не упіймали.

Сергійко і Олежко насуплюються, але таки кивають головами. Бо я ж теж можу признатись у всьому батькам – і тоді нас до самого від’їзду з хати не випустять!

За нашими розмовами ми на короткий час забуваємо про Дениса. Підіймаючи очі догори, я бачу, що брат все ще нерішуче топчеться перед льодовою доріжкою. І мені зовсім не хочеться, щоб він з’їжджав! Бо тоді я буду повним тріумфатором! Ще й на «Броньовику» з Чорної гори з’їхати – я стану героєм надовго!

Не спускайся! Я вірю, що ти можеш! Не треба! Пішли краще додому, поки нас не піймали!

Я кричу на увесь голос, заклично розмахуючи руками. З благородством справжнього героя я готовий навіть не кепкувати над братом, якщо він не з’їде. Хіба що – зовсім трошки. Бо яка ж без того повнота перемоги?!

Та мій двоюрідний брат, схоже, хоче довести, що він сміливий не менше за мене. Він підкочує «Ластівку» до краю гірки, всідається на неї і відштовхується ногами. Я не встигаю йому крикнути, щоб їхав на животі. І ми, порозкривавши роти, споглядаємо, як Дениско стрімко несеться до трампліну.

Політ! На мить я навіть замилувався на політ Дениска! Якщо я летів так само – то це дуже кльово! Ба-баааах! Хрррр! Це мій брат зустрівся з землею. Легкі санчата під ним згинаються навпіл і охоплюють його аж по груди химерними трусами. Вся ця композиція до самого низу котиться сніжним клубком, аж поки не вривається у «мої» намети вкінці.

Ооооо! Моє гузно! Це просто капець! Хай вона горить, та гірка!

Напружуючи наші спільні сили, звільняємо стогнучого брата з його «алюмінієвих пастки», на яку перетворилась «Ластівка». По виразам обличь бачу, що наші молодші вже не такі охочі кататись з Чорної гори завтра.

Дочікуюємось, поки Денис перестає кректати і стогнати. Треба вже вертатись, щоб не напоротись на неприємності. Вантажимо сплюндровані алюмінієві санчата на «Броньовика», беремось за поворозку, щоб йти додому…

І з’ясовується ще один наслідок мого «геройства». Всі чотири товстеньких металевих стовпчики, якими сидіння саней кріпилось до лиж, від приземлення… тріснули!

Всю дорогу додому я міркую над несправедливістю долі. Такий героїзм пропаде даром від того, що якісь дурні санки не витримали те, що витримали ми з Дениском! І куди їх тепер оце ховати, щоб дорослі не побачили? Добре тут тільки одне. Молодшим вже немає на чому кататись – і вони майже напевно не попруться на Чорну гору. Нам майже напевне дадуть лупки за наші пригоди і таки закриють у хаті. Та ми всі затято мовчатимемо про те, як нам вдалося поламати санчата. Дядько Сергій чи мій тато майже напевно полагодять «Ластівку» і «Броньовика». Але якщо Сергійко з Олежкою зберуться у експедицію «по нашим слідам» – я у всьому признаюсь мамі. Немає чого нашу славу перебивати!

Історія четверта

Коляда-коляда

Різдвяні і новорічні свята – то наша найбільша втіха. І думається мені, що так для всіх дітей. А може, що і для дорослих. От посудіть самі. Дарують подарунки, як на День народження. На стіл готують найсмачніші наїдки. Можна разом з дорослими не спати усю ніч. Можна цмулити від пуза ситро, їсти апельсини і мамині смачнючі торти. У домі встановлюють ялинку з її особливим ароматом чудового свята. Це справжня подія, якої ми чекаємо не менше, ніж подарунків. Тато приїздить з чергової вахти – і разом з морозом заносить з надвору обсипане снігом лапате дерево із зеленими голочками. І ми точно знаємо, що так буде. Але щоразу серця наші б’ються у захваті і передчутті чудового свята.

Прикрашати те новорічне чудо – окрема справа. У нашої родини – чимало скляних ялинкових іграшок. Було. Щороку ми акуратно, під керівництвом мами, чіпляємо фігурки казкових звірів і яскраві кулі на гілки спеціальними гачками з канцелярських скрепок. І на цьому наша обережність закінчується. То ми з братом почубимось, гепаючи одне одним об підлогу. То гасаємо по хаті, як стадо бугаїв, як говорить дідусь. Як би там не було – а мінімум одну іграшку на рік ми розбиваємо у друзки. А то чи мені, чи Сергійкові захочеться повправлятись у стрільбі з лука. Тоді може постраждати одразу кілька прикрас.

Та ми від тих придебенцій і покарання за свої подвиги не дуже сушимо голову. Знаємо бо, що вигода все одно на нашому боці. Адже батьки відсутність іграшок на ялинці заміняють цукерками! Прив’язують їх до ниточок – і чіпляють на гілки! А для кого ж вони це роблять, як не для нас, своїх дітей?

Тому цукерки-прикраси – наша законна здобич! Ялинку ми традиційно встановлюємо двадцять п’ятого грудня. А солодкі скарби з неї зникають вже до новорічної ночі. Не те, щоб ми були дуже голодні до солодкого. І тато, і мама на роботі отримували для нас кондитерські подарунки у яскравих коробочках. Мама наділяла нас тією солодкою радістю видавцем, щоб не псувались зуби і апетит. І ми цей стратегічний хід компенсували якраз ялинкою.

Найважливіше тут – обережність. В жодному разі не можна знімати «прикрасу» з гілки. Вона висить на тоненькій ниточці, яка точно порветься, якщо за неї потягнути. А потім лазь по маминій шухляді, у пошуках такої самісінької нитки! Практикою перевірено – обов’язково застукають на гарячому! Тому ми з братом винайшли власну методу. Витягуємо цукерку, а замість неї у обгортку кладемо скручені папірці. Щороку наші хитрощі викликають нарікання мами і бабусі. І сміх – тата, дідуся і дядька. Мама пробувала боротись з нами, перевішуючи цукерки на задню частину ялинки. Але майже одразу відмовилась від цієї ідеї після того, як мій верткий і спритний братуньо завалив ялинку, лізучи під нею у «полювання за цукерками».

І все ж ні подарунки, ні ялинка, ні солодощі не стоять на першому місці принад Різдва і Нового року. Для нас найважливіше те, що у ніч на одне з цих чудових свят можна добряче підзаробити.

Про колядки ми знали давно. І ми з братами вивчили їх по декілька. Але то все – прості віршики, на зразок «коляд, коляд, колядниця, добра з медом паляниця…» З цим благеньким репертуаром ми щоріздва, у супроводі тата чи мами, «гастролювали» по рідним – і мали чималий успіх. Найбільше грошей давали, звичайно, бабуся, дідусь і хрещені. І для нас то були справжнісінькі скарби! Яким ми практично і не бачили. Бо мама всі гроші відбирала на «корисні речі». І ми скрушно згоджувались. Дорослим видніше, куди витрачати кошти!

Але цієї зими все має змінитись. Я сиджу на уроці української літератури - і моєму захопленню немає меж! Наша вчителька, Ніна Олексіївна, не просто розповідає про колядки. Вона їх співає! «Добрий вечір тоообі, пане господаааарю! Рааааадууууйся!..» Виявляється – це пісні! І ще які гарні!! Їх можна співати хлопчачими і дівчачими голосами. І виходить так класно, що аж дух забиває!

Одразу після уроку прошу у Ніни Олексіївни переписати усі слова чудо-колядки. У моїй голові вже зріє план, який має принести нам з братами казкові багатства!

Колядка виявилась чималенька! Аж дев’ять куплетів!

Добрий вечір тобі, пане господарю, радуйся! Ой радуйся, земле, Син Божий народився!

Застеляйте столи, та все килимами, радуйся! Ой радуйся, земле, Син Божий народився!

Та кладіть калачі з ярої пшениці, радуйся! Ой радуйся, земле, Син Божий народився!

Бо прийдуть до тебе три празники в гості, радуйся! Ой радуйся, земле, Син Божий народився!

А той перший празник – Рождество Христове, радуйся! Ой радуйся, земле, Син Божий народився!

А той другий празник – Святого Василя, радуйся! Ой радуйся, земле, Син Божий народився!

А той третій празник – Святе Водохреща, радуйся! Ой радуйся, земле, Син Божий народився!

Хай святкує з нами вся наша родина, радуйся! Ой радуйся, земле, Син Божий народився!

Вся наша родина, славна Україна, радуйся! Ой радуйся, земле, Син Божий народився!

Тут треба було добре попріти, щоб усю вивчити! Але ми вже добре знаємо – лише стараннями можна здобути справжню перемогу!

На перерві смикаю за рукав Сергійка, який саме затіяв у коридорі з однокласниками гру у квача.

На, вчи на пам'ять!

Брат підозріло дивиться то на папірець, то на мене. Він явно очікує якоїсь підлості.

Що це?Ото ще мені, дурбецало! Колядка це! Будемо її співати!Співати?!!

Брат вибалушує очі. Що з нього взяти – малявка! В них теж уже є українська література. Але ж чи можна її навіть поряд ставити з уроком у моєму класі?! Он Сергійко навіть не знає, що колядки насправді співають!

Співати-співати. Коротше. Дома ще поговоримо.

Ледве дочікуюсь завершення уроків останнього навчального дня перед канікулами. Сергійко вже тупцюється на вході до школи, чекаючи мене. Значить йому цікаво. Інакше стовбичив би він тут!

Так а чому колядки треба співати?

Дорогою додому пояснюю йому увесь свій хитрий план. Та так переконливо, що Сергійко обіцяє почати вчити колядку сьогодні ж увечері.

Наступні кілька днів ми зайняті підготовкою до майбутньої операції «Колядка». Коли на канікули з Полтави приїжджають наші брати Денис і Олег, «добрий вечір тобі» ми можемо вже співати навіть уві сні посеред ночі.

Давайте разом з нами! Грошей заробимо – купу!

Поки брати спішно вивчають слова колядки, я можу подумати над важливою проблемою. Тепер уже наше завдання не просто зазубрити вірші. Треба усім разом співати хлопчачими і дівчачими голосами. Бо інакше буде не гарно.

На першу репетицію збираємось у гаражі. Холодно, аж пара виривається з рота. Але ми на те не дуже зважаємо.

Значить ми з Денисом співатимемо от так.

Я напружуюсь – і реву роздратованим бугаєм перший куплет чудо-колядки. Денис пробує повторити слідом за мною. Виходить непогано.

А ви співаєте от так.

Мало не зриваючи голос, знову волаю початок пісні. Сергійко і Олежка намагаються підтягувати. Кілька разів повторюю з ними. От тепер годиться!

А тепер давайте пробувати разом! Тільки не треба так волати і перекрикувати одне одного!

Я впевнено переймаю на себе роль керівника нашого хору. І кілька разів ми стараємось, аж пріємо, співаючи на різні голоси. Правда, Олежка кілька разів забуває слова, а Денис своєю гартованою горлянкою перекрикує всіх. Але ж як гарно у нас виходить! Ми цілком готові до нашої операції!

Цього року ми майже не помітили новорічного свята. Батьки здивувались нашій байдужості до подарунків. Мама навіть запитала, чи ми всі разом не захворіли на грип. А ми усіма силами намагались довести, що здорові. Не вистачало нам ще через якусь дурну хворобу Різдво пропустити у ліжках!

За два дні до свята, Сергійко виступає з пропозицією.

А давайте почнемо колядувати з ночі? Годин з чотирьох! Як дорослі хлопці і дівчата роблять.

Ця ідея одразу припадає усім до душі. А й правду, чому б не почати раніше?! Більше часу – більше грошей. Вже невдовзі це важливе питання залагоджується. Допомагають наші постійні набридання батькам.

Та нехай собі йдуть. Хлопці вже здорові. Дадуть собі раду!А як хтось з дорослих їх образить?!

Наша мама з осудом дивиться на тата. Дивимось на нього і ми. Але з надією. Він маму обіймає і посміхається.

Ну так їх же четверо. Заступляться одне за одного.

Ми, як один, схвально киваємо головами. Звичайно, заступимось! Один Денис чого вартий! Його навіть старшокласники у школі бояться! І я його трошки побоююсь, хоч і старший аж на півроку!

*

До різдвяної ночі ми підходимо готовими уповні. Увечері лягаємо спати – і довго крутимось у ліжках, розбуркані переживаннями за майбутню операцію. Нарешті я на мить склепую повіки – і чую, як коло мене дзеленчить будильник! Підхоплююсь злякано. Проспали?! Та ні. Усе добре! Ми швидко вмиваємось і снідаємо.

Їжте-їжте. Бо невідомо, скільки ви будете швендяти з тими колядками.

Мама намагається тією їжею нас затримати вдома. Та не виходить. Похапцем доїдаємо все, одягаємось – і викочуємось у морозний ранок. Тепер треба діяти точно по нашому плану – рухатись від хати до хати.

Швендяємо ми, аж поки надворі не стає зовсім світло. Спочатку було страшнувато. Темно, чи не з кожного двору волають собаки. Дехто з односельців не хотів відкривати, проганяв нас. Та поволі ми освоюємось – і наша операція грає усіма принадними барвами. Наші голоси лунали на всю вулицю, сусіди хат, де ми щойно співали, вже на нас чекають. І хоч по десять копійок – але дають.

Під кінець наших «гастролей» ми вже мало не губили штанів від копійок у кишенях. Шурхотіли там і справжні паперові гривні, чим ще більше звеличували нашу радість.

Все! Досить! Давайте тепер поділимо – і у «вагончик»!

Тут і починався найважливіший етап нашої операції. Заробити гроші – це півбіди. Уперше за все наше життя нам дозволили їх витрати туди, куди ми самі хотіли!

Я думаю, цього року нехай так! Вони ж он старались. Навіть колядку нову вивчили. У гаражі її співали – аж стіни трусились!

Ми були такі вдячні за ці татові слова! Бо ж його довіра – це визнання нашої дорослості!

Скільки ти собі «Лайнів» купиш?Та я тих «Лайнів» не хочу. Я краще «Баунті» зі «Снікерсами» куплю!А я більше «Марсів» хочу?

Ви ж бачили оті реклами по телевізору? Звичайно ж бачили! Але наші батьки чомусь не дуже спішили купувати нам ті екзотичні і такі принадливі шоколадки.

Нічого усіляку хімію їсти! Краще ми вам справжнього шоколаду купимо!

Ну чи не дивна наша мама?! Неначе якась «Білочка» чи «Ліщинка» більше шоколадні, ніж «Снікерс». Женька Подорожній виносив на вулицю цю довгу шоколадку, ми чесно на всіх розділили. Яка ж тільки смакота! Не може вона бути шкідливою!

Уже через кілька хвилин ми радісно і втомлено простуємо додому, просто таки навантажені такими жаданими солодощами. Оце життя! Нам цього надовго вистачить! Ще і чимало грошей залишилось! Більше, ніж по десять гривень на брата! Ціле багатство!

Ану ж тепер нам заколядуйте!

На порозі хати нас зустрічає наша родина у повному складі. Дідусь з бабусею, тато з мамою, дідько Сергій з тьотею Наташею, і навіть моя хрещена з чоловіком уже прийшли у гості. Хоч вони ще кілька годин тому вітали нас у себе вдома і дали кожному аж по дві гривні.

Намагаючись не шурхотіти пазухами, повними шоколадок, волаємо охриплими горлянками нашу чарівну колядку, яка принесла величезне багатство. Такий успіх! Бабуся навіть сльозу пустила! А ми до своїх статків додали ще по шість гривень на брата! Оце колядка!

Зимовий день минає швидко. Дорослі хвалять нас на всі застави. А ми тільки й чекаємо моменту, коли нас відправлять спати. Бо під нашими ліжками чекає справжня наша винагорода!

Як щойно у домі затихло, ми злазимо з наших ліжок – і розпочинаємо тихий нічний бенкет. Кожен батончик ми загортаємо у ковдри чи ховаємо під подушку, і лише там розриваємо обгортки, щоб шелестом не розбудити старших. У животі солодко, а на душі співають солов’ї.

Фуууух! Я вже все, наївся! Решту завтра доїм!

Хриплим шепотом Денис ніби вмикає невідому магію. Я теж відчуваю, що мій живіт мало не тріскається від солодкого. І що дуже хочеться спати. Мовчки ми розповзаємо по ліжкам – і я провалююсь у сон, як тільки голова дістає до подушки.

*

Вставай! Вставай!А може його водою облити?Ага! Будеш до кухні швендяти – то піймають! А ти свою морду бачив?!

Хтось добре трусить мене за плече, від чого я просинаюсь. Рот повний липкої слини, у горлі дере. Підводжу голову від подушки. Ага, не так то і просто! Щось тримає моє волосся! З силою відриваюсь… І млію! Майже вся подушка замащена шоколадом! Ковдра також у липких коричневих плямах, які поприлипали до ніг і тіла! Але справжня катастрофа була попереду!

За плече мене торсає переляканий Сергійко. І обличчя у нього побите червоними плямами у перемішку зі слідами шоколаду, які роблять братуня чимось схожим до жирафа, якого ми бачили у Київському зоопарку.

Зриваюсь з ліжка у жахливому передчутті. Так і є! У Олега і Дениса точнісінько таке ж бойове забарвлення індіанців на обличчях! Тому я навіть не роблю спроби підійти до дзеркала і дивитись на своє обличчя!

До обіду у нашому домі стоїть гармидер. Мама, бабуся і тьотя Наташа докоряють нашій буйній зграї, і то грозяться покараннями, то починають розпачливо плакати. Дядько уже кілька годин регоче від кожного погляду на наші нещасні мордашки. Дідусь з татом, теж тамуючи сміх, конфісковують наші багатства під ліжками. Та нас те все не дуже бентежить. Бо ми зазнали більшого удару по нашому чоловічому самолюбству. Півдня ми тупцюємось в черзі до туалету. Кілька разів це стояння ганебно закінчувалась, чим завдавало нам ще більшого сорому.

По обіді від нас пішов лікар, теж тихенько посміхаючись. Виявилось, що ми просто легко отруїлись солодким. І що нам кілька днів треба їсти лише ріденьку манну кашу. Мама, бабуся і тьотя Наташа заспокоїлись, хоч і не припинили нам докоряти.

Це ж треба бути такими харцизяками! Чи ви того шоколаду не бачите?! Голодні ви? Ну так тепер маєте собі біду!

Дідусь з татом над нами вже не сміються, і теж трохи докорять. Особливо тато, якому «влетіло» за те, що він вмовив наших мам і бабусю на експеримент з довірою. Ми його дуже жаліємо, хоч і його похмурі зауваження найдошкульніші.

Свинюки ви, хлопці! Тай більше нічого! І як тепер вам вірити?!

Єдиний, кого вся «шоколадна» історія не засмучує – дядько Сергій. Він підтрунює над нашою компанією, весело регочучи. Ще і спільне нове прізвисько приліпив. «Кондитери». Хоч які ж ми кондитери? Я на той шоколад тепер і дивитись не можу!

Історія п’ята

Хокейна

Важливо, що у цю чудову гру можна організовувати будь-де. Аби лише простору і місце було гладеньке. Звичайно, найбільший шик – на ставку. Справжній лід додає особливої атмосфери баталіям із шайбою. Але дуже просто організувати хокейний майданчик посеред нашої вулиці. Спочатку ганяєш по снігу, аж поки не втопчеш його. Це нам взагалі за виграшки, особливо, якщо таких «втоптувачів» – з десяток. А далі вже «справа техніки», як каже наш веселий дядько Сергій. Він ще розповідав, як у дитинстві з друзями заливав справжній каток на тому місці, де тепер стадіон. Тягали відрами воду, лили на сніг – а за ніч мороз перетворював цю кашу на лід. Тільки й справи, що виковзати те все ногами до скляного блиску.

Та ми, порадившись, каток на вулиці вирішили все ж не заливати. Обійтися тільки начовганим снігом. Бо і від такого нашого майданчика деякі дорослі не дуже у захваті.

Яка це сатана тут сковзанку зробив?! Ні пройти, ні проїхати!

Ми з братами у гаражі саме лагодимось до чергової хокейної баталії і добре чуємо усе, що відбувається на вулиці.

Та це малі Середята накатали. Вони тут з іншими бандитами у хокей грають.

Дискусія затихає. Так відбувається найчастіше. Мого тата у селі знають, як добру і щиру людину. А ще – як видатного спортсмена, якого всі поважають. І що ж тут дивного, якщо у спортсмена і діти привчаються до спорту? Мало хто проти цього виступатиме. А як хто і заверне до двору поскандалити, то на таких завжди знайдеться наш дядько Сергій.

Та чого ви виступаєте? Хлопці сильними і здоровими ростуть. Чи ви б хотіли, щоб вони біля телевізора ниділи?

На такому аргументі сварка закінчується.

Наш дядько теж спортивний і компанійський. Влітку регулярно грає з нами у футбол. Взимку – бігає у хокей. І в тому, і втому він – неперевершений майстер. Про це може говорити лише один факт – наш дядько просто віртуозно катається на ковзанах!

А ви ж що собі думали, курчата? У моєму дитинстві хокей був суворим. Не вмієш кататись – до команди не беруть! То усі хлопці на наші вулиці, і навіть деякі дівчата їздили на ковзанах. От так то!

Ми віримо беззаперечно. Он у сараї, на вішалці під кожухами і куртками, висять справжні ковзани! Час від часу ми з братами їх дістаємо і роздивляємось. Побиті черевики, пощерблені леза – видно дядько не одну гру на них пробігав.

І нам дуже хочеться самим навчитись. Та все руки, точніше ноги, не доходять. Це ж треба робити на справжньому льоду, на ставку. А туди таки далеко дибати. Хай завтра будемо пробувати! А сьогодні побігаємо на вулиці.

А ще дядько вчергове заохотив нас до хокею – привіз з Полтави справжні, магазинні ключки! І тепер ми сидимо у хаті, розглядаємо подарунки і нам аж руки сверблять випробувати їх у дії. Але дядько невблаганний.

Ви поки ними не грайте. Треба їм згини клеєм помазати та стрічкою обліпити. Так вони міцнішими будуть. Ми з вашим татом зараз у Кременчук з’їздимо – а увечері я все вам зроблю.

От дивні ці люди, дорослі! Дарують подарунки – і забороняють ними користуватись! Де ж це таке бачено?! Чи ж вони не розуміють, яка нетерплячка розбирає наші душі?!

А що ми, самі не можемо заклеїти ті ключки? І обкрутимо ізолентою. У дідуся в сараї її купа!

Пропозиція Сергійка нас окриляє. Дочікуємось, поки дядько і тато йдуть на поїзд, одягаємось – і переходимо до гаража. Братуньо несе з собою чималий пластмасовий баняк.

Це ПВА. Ним заклеїмо згини.

Коли діло доходить, мій братуньо стає неймовірно вправним. Усе знає, на всьому розуміється. І, маю визнати, як от зараз його рішення дуже на користь.

У гаражі, на нижній полиці старої шафи рядочками стоять котушки ізоленти. Дідусь часто її бере, коли треба полагодити щось електричне. Та сьогодні на них чекає інша робота.

Отже, матеріали є всі. Треба б уже працювати, бо у нас аж чотири ключки. Сергійко шпарко береться до діла, намазуючи клей на згини пензлем. Його бабуся приховала у гаражі, щоб навесні фарбувати паркан. Та яке тут може бути фарбування, коли у нас така серйозна справа! Хоч у гаражі дуже морозно, та брат діла не кидає і скоро згини усіх чотирьох ключок густо намазані ПВА.

Тепер треба, щоб трохи присохло. Я знаю, цей клей висихає миттю.

Сидимо у гаражі і чекаємо, хукаючи на задубілі руки і час від часу стрибаючи. Уже десь обід. Скоро хлопці вибіжать на вулицю на баталію – а у нас ще нічого не готово!

Обережненько мацаю клей на ключці. Він зовсім не засох! Розчаровані, дивимось на Сергійка. Та він спокійно махає рукою.

То нічого. Давайте обкручувати. Воно і під ізолентою висохне.

Ото у братуня голова! Завжди вихід знайде!

Хутенько намотуємо липку стрічку на згини ключок. Намагаємось не помічати, як ще рідкий клей вилазить з-під обмотки. То нічого страшного! Лише краще триматиме!

Все! Тепер ми точно готові! І дядько на нас не буде ображатись. Он тато ж каже, що ми вже повинні бути відповідальними за себе, самостійно запитувати, чи треба щось допомагати по господарству. А тут ми ж допомогли – самі все зробили.

Ііііігоооор! Серьооооога!

Голоси лунають від воріт. Це вже наша хокейна банда зібралась і кличе нас на поле. Ото зараз вони всі попадають від наших ключок!

Повагом виходимо із гаража і прямуємо до друзів.

Чого розкричались? Ми вже тут! І що у нас є?! Дивіться!

Друзі у захопленні роздивляються наші надбання. Цмокають язиками, приміряються. Не вихваляє наші ключки лише Женька Подорожній.

Женя не має магазинної ключки. Тому грає довгим дрючком, який на кінці має чималий загин. Ми всі одностайно назвали ту потвору «калікою». Та її власник і не заперечував. Надто, що навіть такий химерний інструмент не заважає нашому другові бути одним з найкращих хокеїстів на вулиці.

А що то у вас за біла чортівня на ключках?Ото дурне! То ж вони заклеєні і замотані, щоб були міцніші! Нам так дядько Сергій сказав зробити.

Усі дискусії одразу припиняються. Наш дядько – великий авторитет серед хлопців. Тому більшість хокеїстів стають на наш бік.

Точно. Я таке і по телевізору бачив.У справжніх хокеїстів так заведено. Мені і дідусь так говорив.Так і у мене ключка проклеєна. Прямо на ключечному заводі клеї. Її аж у Києві купували.

Одним словом наша честь відстояна. Тепер можна і до гри переходити.

Напевно, більше години ми ганяємо вулицею. «Пас», «нападай!», «та по ногам не бийся, бо як трісну!» – звичайні наші вигуки. Від усіх валує пар, нам жарко і весело! На цьому місці можна як завгодно проявляти свою силу і спритність! Навіть ногами шайбу можна підбивати в особливо запальних сутичках! Не можна тут лише одного. І це правило ми повторюємо перед кожною грою. Раптом хтось забув.

Пам’ятаєте ж всі? Не «щьолкати»! Хто таке буде робити – виганяємо одразу!

«Щьолкати» – це бити з розмаху ключкою по шайбі, після чого виходить тріскучий звук. Такий удар дуже небезпечний. І болісний, куди б не потрапив. Тому ми радо згоджуємось з його обмеженням. Бо заборона продиктоване самим життям. А точніше, великим скандалом минулого року. Тоді гумова шайба, після «щьолкання» Жені Подорожнього, прилетіла прямо в лоба нашому «щасливчику», Сашкові Хронові. Він саме стояв «на воротах». Відтоді для воротарів ми змайстрували маски з половинок пластикового відра. А гравцям строго-настрого заборонено «щьолкати».

Ми вже вдруге міняємось складами. Дядько Сергій казав, що так тренуються справжні хокеїсти. Ну що ж – якщо треба, значить треба! Хоча не дуже приємно – грати у одній команді з тим, з ким ще кілька хвилин тому сварився за штовхання чи удар ключкою по ногам.

Традиційно, я і Женя Подорожній – капітани команд. Нас разом ставити не можна. Бо ми вдвох найкраще граємо. Не міняємо ми і воротарів. Бо Сашко грає найгірше за нас всіх. А мій брат найметкіший з нас всіх, в нього найкраща реакція.

Сергійко у нас природжений воротар. А воротар у хокеї – це половина команди.

Після цих слів нашого дядька, братуньо пишається, як індик, і його вже не треба вмовляти захищати ворота. А нам і краще! Бо всім хочеться побігати у полі.

Я підходжу до центру нашого майданчика. Зустрічаюсь поглядом з Женькою, який застиг напроти мене. Капітан супротивника готовий до боротьби. На рахунок – один, два, три – підкидаю шайбу у повітря, хапаюсь обома руками за ключку. Чорний гумовий круглячок падає на сніг, ключка і «каліка» схрещуються у протиборстві. Гра почалася!

Відскакую назад, «підбираючи» шайбу під себе. Роблю передачу Дімі Маленку, який саме забігає справа – і одразу ж рвусь вперед. Женька – за мною. Але запізнюється на якусь мить. Діма мені пасує – а я в один кидок переправляю шайбу під саму праву цеглину, яка зображає штангу воріт.

Моя команда радіє. Повели у рахунку!

Ех ти, дірка! Ніякий удар – і пропустив!Ага, ніякий! Ти ж бачив, як він хитро бив! Дивився в один кут – а кинув в інший!

Сашко виправдовується перед своїм капітаном. Але то більше для порядку. Всі на майданчику знають, що коли я у атаці – то немає порятунку. А Женькові просто заздрісно, що не він забив першу шайбу у цьому матчі.

Моя команда відступає за середину поля. Розігрує супротивник. Тепер у центрі поля – мій двоюрідний брат Денис. З ним треба бути уважним. Грає він не дуже – але супротивник дебелий. І в кучугуру на обочині може знести і ключкою по ногам тріснути.

І ось супротивник рветься до наших воріт. Денис, розштовхавши мене і Діму, дає пас Женці. Той обводить Юру Білана, несамовито летить вперед. За пластмасовою маскою не видно Сергійкового обличчя. Але я знаю, що воно напружене і зосереджене. Женька кидає, нечесно і високо, аж на рівні братового плеча. Та братуньо доводить, що не за дитячі іграшки він – найкращий воротар вулиці, якому дядько Сергій чогось дав прізвисько «Третьяк». Змах правиці – і шайба застряє у руці, одягненій у великій спецовій рукавиці. Перед кожною грою ми ті рукавиці напихаємо ватою і ганчірками.

Сергійко викидає шайбу мені у ключку – і тепер наша контратака. Прямо у спину мені дихає Денис. Я про всяк випадок прориваюсь по правому краю поля. Брат – шульга, і підбивати мене з протилежного боку йому дуже незручно.

Пасуй!

Чую зліва відчайдушний Дімин крик. Майже навмання пасую. Де і береться той Женька. Перехопив своєю «калікою» мою передачу! От же я тобі дам!

З усіх ніг вертаюсь назад, хекаю, серце шалено гупає у грудях. Женька підступний, цього разу точно вигадає якусь капость. На мить капітан супротивника затримується – «обвести» опецькуватого Юру Білана повторно не так вже і легко. А я уже стою перед воротами, щоб допомогти братові їх захистити.

Женька бачить, що запізнився. Миттєва лють прошиває його очі. Він відчайдушно розмахується «калікою». Крик «не щьолкати!!» замирає на моїх губах. Удар вийшов по справжньому професійний! Шайба летить зі страшною силою – і врізається у самий кінчик згину моєї ключки. По рукам неначе хто пропускає струм. Звучить глухе – «хрусь!» – і з під обмотки вилазить цілий шматок згину!

Гра миттю припиняється. Я розгублено розглядаю сплюндровану ключку. У моїй душі дедалі більше розгорається досада і лють. Казали ж усім – не «щьолкати»! А він…

Що ти наробив, гад!

Войовниче розмахуючи уламком ключки, жену Женьку аж до його двору. І я б таки увірвав його по спині, слово честі! Якби перед самими воротами не підсковзнувся і не гепнувся на спину! А за цей час уже колишній друг встиг шмигнути за ворота і зачинитись.

Аж до повернення дядька і тата з Кременчука горюємо і намагаємось «залікувати рану» на моїй дорогоцінній ключці. Найбільше побиваюсь я. І гнівась. Нехай тільки той Подорожній з’явиться на вулиці! Я йому дам!

Увесь вечір дядько і тато регочуть з нас. А ми у голову не можемо взяти, з чого б це. Ми ж і заклеїли ключки, і стрічкою ізоляційною обмотали! Стільки її ухенькали – хай тільки дідусь побачить! Точно нам тоді влетить! Що ж не так?!!

От же дурники малі! Я ж сказав – дочекайтесь! Але ж і я винуватий. Сам же знав, кому забороняв. Ну не хнюптесь так! Врятуємо вашу ключку!

Дядько кудись зникає – і майже одразу вертається. Береться до роботи, не забуваючи нас напучувати.

Ключки треба клеїти спеціальним столярним клеєм. Він і скріплює, і лакує, щоб дерево менше пріло і не гнило. ПВА тут не годиться. А замотувати теж треба спеціальною стрічкою, а не ганчірковою ізолентою. Я це все у Полтаві купив. У сільмазі такого немає.

Дядько зриває з ключок результати нашого «майстрування» – і знову весело сміється. А ми хмуримось ще більше. Ну ясно ж, що він знає все краще за нас! Але ж навіщо насміхатись!

Наступного дня ми – знову на вулиці. Тепер наші ключки навіть на вигляд не гірше за ті, які ми бачили по телевізору. Дядько з татом їх особисто зранку випробували. Один тримав мою ключку, а інший з усього духу влупив у неї шайбою. Навіть сліду не лишилось!

Силовий удар, або те, що ви називаєте «щьолкання» – звичайна справа у хокеї. Добра ключка від такого не ламається!

Вдячно дивимось на дядька. Все таки він у нас молодець! Не гірше, ніж мій тато!

Починаєм ділитись для нової гри. Одразу ж починається суперечка. Зазвичай нас по чотири у команді. Але ж Женьку Подорожнього я прогнав. Он він, виглядає із-за рогу свого провулку, роблячи вигляд, неначе йому зовсім байдуже до наших справ.

Слухай, а може пробачимо Женьку? Тільки скажемо, щоб більше не «щьолкав».

На ці слова Дениска я трохи комизуюсь, щоб зберегти чоловічу гордість. Та врешті згоджуюсь повернути друга у його команду. Махаю йому. Мовляв, йди вже сюди, нещастя. Женька обережно підходить до нашого гурту, ховаючи свою «каліку» за спину.

Битимешся?Та ні. Чого там. Давай миритись. Тільки ти більше не «щьолкай». Забув, як минулого року нас дід Хрона з батогом ганяв?! Я так більше не хочу!

Ми б’ємо долонями «мирову» – і тепер легко ділимось на команди. Женька застигає у центрі поля. За жеребом – йому розігрувати. Справа від нього – Юра Білан. Зліва – Діма Маленко. І мій меткий брат тепер теж у іншій команді. Та супротивників ми не боїмося, битимемось відчайдушно. Навіть з Хроном на воротах. І навіть, якщо хтось ненароком знову буде «щьолкати».

Історія шоста

Смачний квадрат

Про футбол розповідати вам не буду. Нехай розповість хтось інший. Бо у цю гру, переконаний, грають всі. І ще будуть грати тисячу років, як говорить наш дядько Сергій. А він на футболі добре знається, бо грає у нього краще на всій землі. У нього дуже класно виходить! Майже, як у справжніх футболістів у телевізорі! Тільки у нашого дядька немає гарної яскравої форми і кедів-бутс. А так – точнісінько футболіст!

А ще я не хочу розповідати про футбол, бо граю у нього найкраще у нашому кутку. А мама й тато говорять, що хвалитись негарно. Тому сьогодні розкажу про іншу гру з м’ячем. Не менш захопливу.

У неї ми починаємо грати, як тільки сходить сніг і на стадіоні ще стоять калюжі. А по ним у футбол не дуже пограєш. Ще вчора змовились, що цього разу черга Діми Маленка притягти з дому шматок білої, «силікатної» цеглини. Ним на асфальті біля нашого двору я малюю величезний квадрат.

У тебе ота лінія довша, ніж ця!

Розлючено дивлюсь на Андрійка Кравченка. Який розумник! Всі такі! Як радити – перші. А як самим робити – то сторона!

Сам хочеш малювати?! Бери малюй!

Та Андрійко не хоче. Бо знає – його критикуватимуть, як і мене. Бо малювати квадрат і радити під руку – це необхідний ритуал, яким завжди починається гра.

Нарешті на асфальті лежать лінії, які всіх задовольняють. Ділю квадрат навхрест, на чотири частини. Ретельно міряю кроками, стараюсь, щоб було рівно. Інакше не уникнути сварок і навіть бійок через те, що комусь дісталось менше поле.

У самому центрі малюю чимале коло – і заштриховую його. Це – «холодець». Саме з нього починається гра у «квадрат». Домовляємось – до десяти.

Я переміг учора у фінальній грі. Тому законно першим займаю одне з полів у великому квадраті. Далі, за жеребом, стають Андрійко Кравченко і мої брати, Олежко і Сергійко. Дениско, Женька Подорожній, Діма Маленко і Сашко Хрін – на черзі.

Беру м’яча до рук. Розмахуюсь – і стукаю ним у «холодець» так, щоб він перелетів на поле суперника. Зараз я не мудрую, обираю напрямок Андрійка, який стоїть напроти. А він повинен або дочекатись, поки м’яч один раз вдариться в землю, або «з льоту», переправити м’яча ногою чи головою до когось із супротивників. М’яч вилетів за межі квадрата, стукнувся двічі чи покотився на твоєму полі, торкнувся його рукою – програв очко. Десять очків – вилітаєш зі змагання.

Усі решта прийомів і «коронних» ударів дозволені. І кожен з нас має свою хитрість. До прикладу, мій братуньо «ріже» високі передачі так, що вони котяться по полю супротивника. Діма Маленко може «набивати» обома ногами, підлаштовуючись до удару. Женька Подорожній «припечатує» – притискає своїми довгими ногами м’яча на стороні супротивника. Прийом небезпечний. Можна заступити на чуже поле. І тоді отримуєш штрафне очко. А якщо комусь ще й на ногу наступиш – то і по шиї можеш отримати.

Цього ранку мені явно не щастить. Супротивники зговорились мене «мочити». Тобто усі свої хитрі атаки вони направляють на моє поле. Та я теж не просто так називаюсь чемпіоном. Намагаюсь вибити Андрійка Кравченка. Із цього кола він грає найгірше.

Ось Сергійко, який займає частинку ліворуч від мене, стукає об «холодець» так, щоб м’яч низенько перелетів на мій бік. Ах ти так! Ну нічого! Ми зараз побачимо, хто кого!

Хоч і з труднощами, підіймаю передачу, три рази набиваю на правій нозі – і «заламую» м’яча назад братові. Та хитрющий Сергіїще уже давно вивчив усі мої прийоми. Тому вже чекає мого удару на дальній стороні поля. Підбиває м’яча головою – і вертає мені під самий прави кут.

Пацани, ви що, вдвох граєте? Дайте ж і нам пограти!

От дурень! Чи ж Андрійко не розуміє, що коли я на нього переключусь, то він вилетить. А так у нас з братом – принциповий поєдинок.

Гра триває. У мене вже вісім балів. І я однією ногою стою «на виліт». Лідирує, як не дивно, Андрійко Кравченко. Бо за нашими дуелями м’яч на його поле майже не залітає.

Образа опікає душу. А ще брат називається! Ось я тобі! Як не здолаю – то хоч приб’ю!

Дочікуюсь, поки до мене знову прилетить м’яч, з усієї сили ноги ліплю по ньому, цілячи по Сергійкові. Але братунь, змій такий, пригинається – і мій удар несеться та зникає за парканом сусіднього двору. Всі одразу притихають.

Справа у тому, що наш м’яч залетів прямо до городу Діда. Так ми його називаємо, бо жоден з нас не знає його справжнього імені. Що то була за людина – словами не описати! Дітей він не любив, і гиркав на нас кожного разу, як щойно спопашував на вулиці.

Ану йдіть звідси, шибеники такі-сякі! Щоб вас сила божа побила! Вишню мені уграли, палісад витоптали! Паркан розвалили, яблуню обнесли! А ось я вам! Тільки у руки мені попадіть!

Ми тікаємо аж на провулок Женьки Подорожнього. І з безпечної дистанції чекаємо, поки розгніваний Дід вернеться до свого двору. І половини гріхів, про які кричав наш опонент і близька не було. Ми б ніколи не насмілились лазити у його двір. Дражнити ж Діда ми і не пробуємо. Бо вже давно наша товариська рада постановила, що він – чаклун. Бо хто ж ще може так не любити дітей?! А з чаклунами, як водиться, погані жарти. Це тільки на перший погляд він поволеньки дибає, спираючись на ціпочок. Не встигнеш і оком змигнути – а він уже біля тебе! І як схопить своїми довгими, вузлуватими руками – то вже чорта лисого вирвешся!

Тому-то тепер ми стоїмо і не знаємо, що вдіяти. А у мене, так навіть ноги трусяться! Ніхто не повторює наше залізне правило. Але і без того воно крутиться у моїй голові. «Хто забив – той і лізе».

Ви тільки заляжте під його вишнями, і подивіться, щоб у дворі не вештався.

Найсміливіші згоджуються стати розвідниками. Сергійко. Бо його завжди ваблять такі авантюри. І Сашко Хрін, який усе не покидав спроб порвати чергу свої невдалих пригод.

Присідаю біля паркану і чекаю сигналу. Нарешті з-під вишень виповзає мій братуньо – і махає рукою над головою. Пора!

Одним махом перелітаю через паркан. Страх додає сил ногам і гостроти – очам. Он він, наш м’яч! Спокійнісінько собі валяється у кукурудзі! Тихесенько прокрадаюсь, хапаю його у руки… і вже прожогом бігти!

Та несподівано мій погляд принаджує невеличка полянка зелених листочків попід самою кукурудзою. Просто не вірю своїм очам! Присідаю, зриваю одненького, кладу до рота! Точно! Щавель! Похапцем зриваю дві жмені, кидаю за пазуху. Нарешті лечу до паркану, перекидаю через нього м’яча – і перемахую слідом. Відбігаю до свого двору, відсапуюсь, заспокоюючи серце, яке так і намагається вирватись з грудей.

Ти чого там так довго? У садку був?! Мало не застукав?!

Друзі обступають мене. Їм уже не цікавий «квадрат». Кожен хоче послухати про мою коротку пригоду. Вони навіть не знають, які новини я їм притяг з-за паркану.

Я таке знайшов! Ось, дивіться! Справжній!

Чарівну, нашу улюблену траву хлопці пізнають одразу. Щавель – то велика рідкість! Наші мами вирощують його виключно у зелений борщ. І не дозволяють нашій шумній ватазі пастись на ріденьких рядочках. А ми глибоко в душі не може зрозуміти: як можна таку смакоту переводити на той борщ? Кисленький, соковитий, гамує спрагу! Кожен з нас мріє наїстись щавля від пуза хоча б раз у житті! І тут – така нагода!

А його там багато?

Зрозуміло, що друзям не хочеться ризикувати заради кількох листочків, хоч і смачних.

Повно! Увесь город в щавлеві!

У хлопців аж очі загораються від захвату! Від моєї розповіді вони забувають і про Діда, і про його похмуру славу. А як же?! Це ж така принада! Але ж лізти просто дня на чужий город? Для такого не вистачало навіть нашої відчайдушності!

Несподівано Сашко Хрін знаходить вихід. Простий і природній. Він бере м’яча – і перекидає його на город. Мої очі аж на лоба лізуть від обурення!

Ти що робиш, дурню?! Хто за ним тепер полізе?!Я сам і полізу!

І несподівано ми розуміємо поведінку нашого друга. Це ж просто класна ідея! Лізеш на город. А якщо Дід навіть упіймає – то нічого страшного. Просто м’яч залетів, і переліз його забрати.

Сашко шугає через паркан – і вже через кілька хвилин ми влягаємось у тіні нашого вишневого палісаду на банкет. Щавель їмо пригоршнями, розкошуючи на всю губу. Десь у глибині душі я пам’ятаю, що овочі і фрукти треба мити перед їжею. Та я відганяю від себе цю думку. По-перше. Це ж скільки води треба витягнути з колодязя. І по-друге. Щавель – це не овочі і не фрукти. Його можна і не мити.

Перший урожай ласощів закінчився. І ми знову взялись до «квадрата». Бо небезпечно було одразу лізти за «щавлевим» продовженням. Та гра «не йшла». Ні-ні – а ми все ж кидали тужливі погляди на зелений паркан, який закривав від нас такий жаданий город.

Тепер давайте я полізу.

У мені прокидається небувалий героїзм! Я знайшов це багатство! Значить і мені принести його найбільше! Бо що там той Хрін притяг? Так, на один зубок!

М’яч знову летить за паркан. Вичікую кілька секунд – і лізу. Напихаю повні кишені щавля, наполохано озираючись. Далі перекидаю м’яча назад і…

А чого це ви повсідались під чужим парканом?

Дядько Сергій. Серце наполохано зривається у грудях. Оце попав! З-заду будь-якої миті міг вийти Дід. А прямо за парканом брат моєї мами веде спокійний діалог з моїми друзями. Як же тут перелазити назад?

Ноги починають у мене труситись. Я уже проклинаю всі щавлі на світі, готовий клястись, що ніколи в житті не полізу на чужий город чи в садок! Раптом…

Мені здається, що в кінці городу біля хати шелестить кукурудза. Неначе нею хтось крадеться. Сам не знаю, як я злітаю і сідаю верхи на паркан. Ошалілими очима дивлюсь на дядька. А він, здається, зовсім не дивується такій ефектній появі.

Злазь.

Уже на землі дядько сягає до моїх кишень. Крутить напів зіжмакані листочки у руках. Посміхається.

Ясно. Щавель. Ну що ж, пацани. Йдіть додому. Мені з нашими козаками поговорити треба.

Похнюплені друзі розбрідаються, співчутливо дивлячись на нас. Зітхаючи, беру м’яча у руки. І ми дибаємо додому.

Ви знаєте, до кого ви лазили за щавлем?

Дядько всідається на порозі хати і оглядає нас. Ми вишикувані у традиційну вже шеренгу, і готуємось до законного покарання. Я все ж спромагаюсь похитати головою. Мовляв, ні, не знаємо. Дядько зітхає і теж втуплюється у землю.

Ох і не любили ми його з хлопцями! Всілякі пакості творили. То яблуню обнесемо, то огірки витолочимо. А потім моя мама, ваша бабуся, розповіла нам історію. У цього чоловіка дуже рано померла дружина і син. Від того дня він і став таким злим. Не бачить він більше радості ні в чому.

Дядько знову зітхає. Потім встає на ноги, волохатить мені чуба і заходить до хати. А ми стоїмо, немов прибиті до землі. Увесь світ, здається, перевернувся перед моїми очима. І так жалко стало нашого Діда! Хай він злий, і дітей не любить! І нас ганяє! Але ж він все одно наш!

Не змовляючись, ми беремось до роботи .На вулиці знову з’являємось аж з трьома відрами води. Розливаємо її на квадрат, і ганчірками, поцупленими у гаражі, відмиваємо асфальт від білих ліній.

А новий квадрат ми спільно малюємо ближче до перехрестя. Нехай там більше треба берегтись від машин. Але ж це зовсім біля інших сусідів. Можливо, і в них на городі є що цікаве.

Про те, що після банкету брудним щавлем брудними ж руками нас усіх очікують довгі роздуми у туалеті, ми поки навіть не підозрюємо.

Історія сьома

Щириця

Літній полудень. Ми з Сергійком неспіхом бредемо луками до занехаяного колгоспного поля. Тут у нас будуть свої «жнива», які ми не можемо терпіти усіма силами наших душ. Бабуся відправила нас за щирицею.

Ви коли-небудь збирали цю противну траву? Якщо збирали – то чудово розумієте те, що зараз відчуваємо ми з братуньом. Гірше роботи просто немає! Звичайно, після городів! Навіть рвати спориш курчатам справа не така марудна. Пташенята маленькі, скільки їм там треба, щоб наїстись?!

А ту кляту щирицю жеруть усі! І свині, і кури, і гуси, й індики! Тому, щоб було м'ясо, треба багато трави! І за що мені та халепа?! Я ж того м’яса майже і не їм! А Сергійко їсть! То хай би він ту щирицю і збирав!

Похмуро дивлюсь на брата. І не має сил на нього гніватись. Он який він нещасний! Бреде, тягнучи за собою величезну господарську сумку. У мене – така самісінька. І їх треба забити аж по саме вінця, щоб вистачило хоча б на два дні.

Та головна біда навіть не у кількості щириці, яка потрібна. Її треба рвати лише молоду, з гнучким, м’яким стеблом і з вершечками-китицями. Бо колись ми з Сергійком нашматали старого бадилля, твердого, як дерево. То нас ще раз відправили, а нашого «улову» не захотіли їсти навіть свині.

Тату, та ми вже скрізь всю молоду щирицю обірвали! Шукали всюди – ніде більше немає!

Але такі наші хитрощі чомусь ніколи не діють. Тато усміхається, крутить головою і гладить нас по головам. Йому з нами панькатись ніколи. Вони з дідусем саме чистять колодязь від муляки.

Я вчора бачив ціле поле щириці біля старої ферми. За Кривою Рудою, знаєте?

Та знаємо! Ми з братом усі надії складали на те, що нікого з наших дорослих у ті краї не занесе! Але не пощастило!

І тепер ми бредемо до остогидлого поля, яке тато несподівано розшукав. На нашу голову.

Щириці тут дійсно багато. І майже вся вона – молоденька. Від того стає ще тоскніше. Якби ж ми прийшли – а її немає! То і до нас питань немає. А так збирай її, прокляту!

Зітхаючи, беремось до діла. Щокілька хвилин заглядаємо у сумки. Але урожай щириці прибуває так повільно, що відчай у наших душах росте. Аби вона показались, та худоба! Ми оце, замість будувати справжнього вігвама з друзями у посадці коло залізниці, нидіємо під сонцем у полі!

Давай відпочинемо трохи та води поп’ємо.

Благання брата звучать приглушено і втомлено. І хоч ми відпочивали зовсім недавно, я згоджуюсь. Присідаємо прямо на землю, п’ємо воду маленькими ковточками. Мені так хочеться, щоб зараз уже був вечір і вже треба було йти додому! Завтра, звичайно, знову відправлять за щирицею! Але ж то буде завтра! А це ж сьогодні!

Йдемо собі далі, зітхаючи і нагинаючись, щоб зірвати чергову рослину. А у величезних сумках наш «улов» – на самому денці!

Раптово Сергійко скидається і розправляє плечі. Вдивляється в далину, у бік старої ферми. У його очах – непереможна надія. І трошки радості.

Дивись! Там, здається, велика щириця!Де?!Та отам! На горбі! Бачиш?

Тепер уже бачу і я. Нічого собі! То ж справжні зелені дерева, а не благенькі рослинки! Не можу повірити у наше щастя!

Та вона, певно, стара уся! Знову хочеш, щоб нас по другому кругу відправляли?

Та мій упертий братуньо вже все вирішив. Завдавши сумку на плечі, він швидким кроком йде у бік зруйнованої ферми. Мені нічого не лишається, як податись слідом за ним. Бо це дурне теля ще влізе куди-небудь!

Із задоволенням складаю у голові дошкульні фрази. «Я ж тобі казав! Через тебе, дурня, пів дня проваландались!»

Ми піднімаємось на горба – і перед нами відкривається поле щириці! Рослини величезні, немов дерева! Точно, стара! В розчаруванні заламую одне товсте стебло! І воно легко обкручується навколо моєї руки!

У той момент ми з братом розуміємо, що таке щастя! Та з таким багатством ми вмить усю роботу закінчимо!

За кілька хвилин наші сумки були заповнені на половину. А ми ж обламали зовсім куций п’ятачок від загального поля! У захваті, із додатковим запалом подвоюємо зусилля!

А оно дивись яка отам, у центрі горба!

Після цих слів братуня, мені одразу згадується мультик про золоту антилопу. Там де жадібний раджа просив усе більше золота, поки у ньому не потонув. І глибоко у животі ворушиться тривога.

Не лізь туди! А раптом, там собаки бродячі кубляться! Укусять – і будеш мати собі сорок уколів у живіт!

Сергійко вагається. Його можна зрозуміти. Кому ж хочеться такого «подаруночка»? Та вже через мить брат бере мене на кпини.

Тю, боїшся! А я не боюсь! Я туди піду – і нарву повну сумку!

Посміюючись, Сергійко простує прямо до центру горба. І я не встигаю його ухопити за руку, щоб повернути.

Раптом Сергійко неначе стає вполовину нижчим. Я навіть очі зажмурюю і головою тріпаю, щоб відігнати ману! Відкриваю – не мана! Брат дійсно провалився у землю по пояс. Сергійко перелякано витріщається на мене, повністю повертається, намагається йти назад… І провалюється по груди!

Паніка гупає у моїй голові. Я і собі намагаюсь бігти до брата, щоб його порятувати.

Куди ти, дурню! Не лізь! Я сам!

Сергійко переляканий, блідий, очі, як два блюдця. Але голос твердий і спокійний. Несподівано від його тембру заспокоююсь і я. Бачу, як братуньо обережно лягає на землю, намагається виповзти з чорної тванюки, яка його охоплює. І йому вдається! Він повзе – і знову провалюється!

Нарешті мій ступор проходить – і я починаю діяти. Оглядаюсь. Під горбом, далеко внизу, лежить довжелезна напів зогнила дошка. Підлітаю до неї, хапаю – і вона розвалюється у моїх руках. Та все ж залишається довжелезна палиця, яку я на нетривких ногах несу на гору. А Сергійко знову сидить у тванюці по груди.

І собі обережно лягаю на землю, повзу до брата з палицею. «Дурню, так треба рятувати тих, хто провалюється під лід!» Але страх за брата відганяє з голови всі раціональні думки. Треба просто щось робити, а не стояти стовпом!

Викидаю палицю одним кінцем вперед. Сергійко підважується – і хапається за нього. Тепер тільки б витримала! Обережно відповзаю із заростів щириці – і волочу за собою брата…

Ми сидимо під горбом і відсапуємось. Від Сергійка смердить так, як смердить у нашому дерев’яному туалеті. Братуньо обнюхує свої руки, морщиться і спльовує.

Оце встряв! Треба йти до річки, купатись!

Я із захопленням дивлюсь на нього. Ти диви! Мало у лайні не втонув! І такий спокійний сидить, думає, де б покупатись! Навіть сумку не покинув, з собою витягнув! Все таки мій братуньо буде великою людиною!

Кілька годин ми купаємось у Кривій Руді, намагаючись відбити від себе гидотний запах. Може ми вже до нього звикли, а може і дійсно вода з брудом змила «аромат». Та врешті ми вирішуємо, що ми досить набрьохались. І треба вертатись додому.

Усю дорогу Сергійко волочить за собою бруднючу і смердючу сумку, повну щириці.

Що ж я, даремно у ту тванюку ліз!

Вже дома, коли нас зупиняє мама, ми змушені розповісти про халепу, у яку втрапили у нашому «полюванні» за щирицею.

Серьожа, а чого це від тебе так гидко тхне?

Мама суворо дивиться на мене. Звичайно. Як завжди. Я ж – старший. Тож від мене і очікують пояснень. У коротких словах, без зайвих подробиць, щоб зайве маму не лякати, ми наперебій описуємо наші захоплюючі пригоди. Мама то блідне, то темніє, хапається за серце – а потім повертається до дверей хати.

Сашко, йди послухай, що ці два песиголовці устругнули!

Із хати виходить тато, втомлений роботою. Він саме готується змивати глину з рук і обличчя. Нам доводиться ще раз повторювати нашу «смердючу» історію, і під контролем любої матуся, яка розгнівано вставляла свої немилосердні зауваження.

Ну ви, хлопці, даєте! Знаєте, де ви мало не потонули?

Тато схвильований настільки, що ми знову лякаємось.

Ви були на самому вершечку жомової ями! Це таке місце, де зберігається їжа для корів. Ці ями дуже глибокі, можуть бути і кілька метрів! Тому ви були у величезній небезпеці! Ви могли просто потонути у гнилому жомі!

Мама зойкає і хапає тата за руку. Ми з братом торопіємо. Нічого собі! Оце ми герої! Вибрались зі справжньої смертельної небезпеки! Це тобі не казочки для дітей!

Тато пильно і підозріливо дивиться в наші здоровенні очі.

Ви все зрозуміли? Щоб ви від тієї старої ферми тримались якнайдалі!Якнайдалі! Та щоб вашої ноги на тому березі Кривої Руди не було! Хай вона горить, та щириця! І та худоба хай передохне! Дітей ледве не втратили!

Тато обіймає маму, намагається її заспокоїти. А ми з братом ошелешено переглядаємось. Оце то день перемог! Мама, схоже, тепер повиганяє отих дурних курей-гусей, і нам більше не доведеться рвати для них траву! Та це не головне.

Насправді у нас аж голова крутиться від іншої чарівної думки. Тепер же ми надовго станемо героями вулиці! Два хлопчики, які мало не потонули у багнюці заради щириці!

Частина четверта

Бичок, «зброя» і небезпечний спорт

Історія перша

Їздовий Мазун

Допомагати батькам – наш святий обов’язок. Нас не вмовляють, не заохочують. Просто – треба. І уся розмова.

Це стосується усіх тем. Батьки їдуть на город – ми з ними. Стогнемо над прополкою кукурудзи, підгортанням картоплі чи поливанням помідорів. І найбільше нас бентежить не самі обов’язки – бо хто ж буде ще помагати, як не ми. Шкода часу. Його ж можна було витрати набагато корисніше, а головне – цікавіше. Наприклад, наробити луків – і гайнути індіанцями у посадку біля залізниці. Або пограти у «квадрата» чи «пекаря». А ми вимушені нидіти під палючим літнім сонцем, розрізняючи бур’яни і небур’яни. Заняття – так собі. Тому ми всі вчотирьох намагаємось «сачкувати», як тільки можемо.

Тьотю Наташо, я піду води поп’ю…

І Олежка тікає на край городу. Ми заздрісно дивимось йому услід. Кожен з нас уже бігав «попити водички» по два рази. Випили по літру води, і вона булькотить у наших животах, як у каністрах – бензин. Працювати через це важко, але зупинятись не можна – бо так і до вечора з роботою не впораємось. А розтягувати «городнє» задоволення ніхто не хоче. Але сил і настрою працювати також небагато.

Мамо, у мене спина болить…Іди, трошки передихни у холодочку.

Та роботи я не кидаю. Знаю-бо уже по собі: полежиж кілька хвилин у затінку – і повернення до роботи стає справжньою мукою. Тоді вже краще терпіти до переможного кінця, щоб усі разом поїхати додому. Тому я міцніше упираюсь у держак сапки і усією душею рвусь вперед.

Нарешті ми доходимо до кінця денної норми.

На сьогодні досить. Поїхали додому.

Ми кидаємо сапки – і на ногах виростають крила. З Денисом летимо до велосипедів на краю городу. Бо мама і тато з нашими молодшими братами їдуть мотоциклом, а ми – нашими двоколісними конями. І ми змагаємось з татом, хто швидше, хоч татові про це і не кажемо, щоб він не піддавався. Влітаємо у сідла, з усіх сил налягаємо на педалі, зриваємось з місця. І кожного разу встигаємо доїхати до початку Бондарів – і нас обганяє наш МТ, а наші молодші брати кричать і потішаються над нами. Далі хекати немає ніякого смислу, і ми спокійно крутимо педалі аж до нашого двору.

І хоч після городу ми натомлені, відпочивати ще рано. Попереду нас чекає єдина робота, яку ми любимо і якою не поступимось нікому.

Ще взимку наша корова Красюня привела телятко. Бабуся дуже сподівалась телички, що врешті виросте у ще одну годувальницю. Але вийшов бичок. Веселий і норовливий, з яким ми грались аж до травня. Коли ж перша трава стала буйною і соковитою, у нас додалося ще три обов’язки. Відганяти і припинати Мазуна – ми ж самі видумали для бичка таке ім’я – напувати його в обід і приганяти додому увечері.

Початкові два етапи були не дуже цікаві. З першим сонячним променем ранку плетешся із закритими очима за бичком, тримаючись за налигач – і не ясно, хто кого веде. Везти на велосипеді воду аж на луки – теж справа марудна. Наші «Мотовелло» для цих задач були незручні, бо мали високі і вигнуті рулі. Доводилось возити на «Українах», та ще й пішки. Їхати і не думай! Ми з Сергійком, по одному разу, спробували. Я облився з ніг до голови водою, яка летіла з відра, і довелося вертатись за новою порцією пійла. А братунь не впорався з керуванням, вліпився у паркан на повороті до стадіону. І воду довелося везти мені, на іншому велосипеді, по Сергійко не лише зігнув обід на колесі, а й розгатив коліно.

А от третій, завершальний, вечірній етап, був найдорожчим нашому серцю. І причина у тому, чому разом з нами забирати бичка йдуть наші друзі, Андрійко Кравченко і Діма Маленко.

І що, він ото дає на собі кататись?Так в тому ж і справа – не дає, брикається. Треба вміти на ньому утриматись. У нас поки Сергійко їхав на Мазунові ледь не півдороги додому.

Дорогою до лук ми збуджено обговорюємо наші плани. Кожному видиться, як він, своєю чергою, застрибує на спину бичка, і галопом летить на ньому довше всіх. Оце було б геройство!! І всі б друзі заздрили!

Навіть не пробуйте на нього сідати – тоді точно скине, а може ще й потоптати! Доганяєте його, стрибаєте – і лягаєте на спину! Тримайтесь за нашийник для налигача. Як упадете – відкочуйтесь убік.

Сергійко інструктує усіх з виглядом спеціаліста. А ми палаємо заздрістю і спрагою перевершити рекорд «маестро». У такому рішучому настроєві дістаємось луків. Йдемо навпростець, через випасені галявинки, на яких, між сухою стернею, підіймається вже нова конюшина. Бичок лежить у затінку кущів. Відпочиває, перед вечірнім «марафоном».

Побачивши нас, Мазун повільно зводиться на ноги, опускає голову і дивиться на нас з-під лоба. Він вже добряче вимахав і мимоволі викликає до себе повагу. Наступає найвідповідальніший момент. Я витягую залізний пакіл з петлі у налигачі. Денис підкрадається до бичка з-заду і лупить його прутом по заду. Мазун хвицяє задніми ногами – але ми вже добре навчені. Після нашого підходу до бичка, коли Сергійкова нога потрапила під удар, і він довго ховав під штанями чималого синця. Денис відскакує у бік і знову повторює свою «аргументацію». І тепер очікуваний результат – Мазун зривається з місця і біжить додому. Наше родео починається.

Першим на бичка «залітає» Діма Маленко. Стрибок не дуже вдалий. Наш друг зависає ближче до рухомого заду Мазуна, і той швидко скидає недбалого верхового. Далі черга нашого досвідченого «маестро». Та чи то гординя заважає моєму братуню повторити подвиг, чи то він враз втрачає кваліфікацію, та наш чемпіон також невдало розраховує свою «посадку» на спину бичка. Останньої миті Мазун круто міняє траєкторію бігу, збиває Сергійка з ніг і біжить прямо у палісади дворів на початку вулиці Гагаріна.

Виникає явна небезпека. Мазун може заплутати налигача між деревами, почне давитись. Та найголовніше – зупиниться наше родео, а цього допустити не можна. І ми готові до такого повороту подій. Потрібно, усього на всього, піймати налигача і вдвох-втрьох потягнути бичка за шию назад на асфальтовану дорогу.

Денис першим хапає обома руками кінець товстої поворозки, яка волочиться по землі. Ще мить – і дебелий Мазун смиконе і потаскає за собою відчайдуха. Брату потрібна підмога. Я хапаю його з руку, намагаюсь втримати. Олежка, стрибає обома ногами на налигач, щоб затримати біг бичка.

Наступні події пролітають перед очима зі швидкістю блискавки. Мазун шарпається, змінює біг, вискакує на дорогу. Могутній поштовх вириває налигача з наших рук, обпікаючи долоні. Петля для пакола свистить по асфальту – і обхвачує праву ногу Олега. Наш брат з гиканням сідає на «шпагат» - і бичок продовжує свій швидкий біг, волочучи за собою нашого брата у його акробатичній позі. Олежка кричить і завиває, ми, перелякані, намагаємось наздогнати Мазуна, зупинити його – та це не так просто! Наляканий криками нашого брата бичок летів, немов стріла і наздогнати його все одно, що упіймати вітер.

Нас врятував якийсь дядько, що саме їхав на велосипеді назустріч нашій шумній кавалькаді. Покинувши свій транспорт, чоловік перехоплює Мазуна і чекає, поки ми звільнимо ногу Олежки з пастки.

Ну що, лицарю, живий?

Дядько оглядає нашого брата, який увесь час маніпуляції плаче і стогне. Із жахом ми поглядаємо на нього і перебираємо у голові небесні кари, які чекають нас вдома. Низ спини нашого брата має такий вигляд, неначе по ньому їздили тертушкою. Внутрішні боки ніг - у такому же плачевному стані. Шортики на гузенці стерті на ганчірки.

Ну ти даєш, козаче. І як це тебе так перекрутило потрапити у петлю?

Олежка тільки рюмсає гучніше, і поволеньки дибає розчепіреними ногами додому.

«Оперуємо» нашого нещасного «вершника» чи не всією родиною. Ми тримаємо Олежку розчепіреним на столі, а моя мама, чортуючи усю нашу буйну компанію, змащує зеленкою його поранення. Брат сичить, як гусак, але мужньо терпить біль.

Результати нашого «родео» прості і очікувані. Олежка ходить «урозчепірку» із замазаним зеленкою гузенцем ще три дні. Ми цілий день підпираємо усі кутки у кімнаті, щоб «подумати над своєю поведінкою». А за бичком відтоді увечері ходив мій тато, щоб, за твердженням моєї мами «ці малі паливоди не уграли нам тварину і самих себе».

Історія друга

Загадкові ягоди

Допомагати нашим батькам – це вам не покарання. Це – наш святий обов’язок. В городі чи у догляді за тваринами. У прибиранні чи закупках всякої всячини. Всюди наша хоробра ватага розбишак на підмозі.

Разом з тим, як ми все більше часу проводимо у садибі дідуся і бабуся, розширяється і їхнє господарство. Кури, гуси, індики – це така дрібнота, про яку навіть і не згадуємо. Щороку мама чи бабуся купує кілька десятків курчат, гусенят чи індичат – і наші муки заходять на ще одне коло. Ми постійно з братами, окрім городів, рвемо спориш для тієї триклятої птиці. І руки зелені та порізані цупкими рослинами. Та наші старші невблаганні.

Хлопчики, у курочок травичка закінчилась. Нарвіть побільше, щоб завтра не рвати.

Ага, так ми якраз і зробимо! Беремо з собою маленьку сумочку, у яку влазить трави лише на один день. Бо завтра – то ще коли буде! А гратися ж хочеться сьогодні! Надто, що Андрійкові дідусь зробив нового скобкостріла на справжній гумці-венгерці, і саме сьогодні ми запланували випробування цього виробу.

Наші батьки поступово вводять нас у господарське життя. За сараєм вже рохкає двійко свиней. І до нашої щоденної роботи додається пошук і збір щириці. А це вам справа не для новачків! Старі рослини із задубілими стовбурами не підходять, хоч такого «добра» – греблю гати. Свині їх не їдять і вигортають з корита. Доводиться шукати молоденьку щирицю – а це велика рідкість.

Та справжнє веселе життя у нас починається з появою корови. Допомога татові у побудові сінника, вигін на пашу, напування – це найменший наш внесок у догляд за «годувальницею села». Найбільше наше покарання – заготівля кормів. Ми допомагаємо полоти і збирати кормові буряки, кукурудзу. І, звичайно, сінокіс.

Перед городами тато саджає нас з братом на мотоцикл і ми їдемо далеко за селище. Тут, на узліссі великої посадки росте соковита, зелена трава. Тато її косить, а ми йдемо з-заду, збираємо траву і запихаємо у величезні мішки.

Куди ти його так втоптуєш? Хочеш до вечора тут провозитись?

Я сичу на брата більше для порядку. Вже давно зрозуміло – ніякі наші хитрощі не пройдуть. Навіть коли ми не напихаємо ретельно мішки, у надії швидше поїхати додому, тато кладе косу, перевіряє нашу роботу – і натоптує траву сам своїми сильними руками. Трава у мішку опиняється на саменькому денці – і ми з братом продовжуємо роботу, згорьовано зітхаючи.

Та навіть у цих важких умовах ми знаходимо лазівочку для наших душ. Якщо добре постаратись, швидко зібрати траву, то є вільний час, поки тато не накосить нової. А це – хороша нагода погасати по лісу.

З першою «порцією» майбутнього сіна ми справляємось дуже швидко. І ліс приймає нас у свої прохолодні обійми. Сьогодні ми – розвідники, які шукають ворожий штаб. І навіть не знаємо, які чудові знахідки на нас чекають.

Дивись, які ягоди я знайшов!

Сергійко завжди відрізнявся уважністю, на відміну від моєї романтичної натури. І ось мій братунь суне мені під носа повну жменю яскраво червоних ягід. Недовірливо дивлюсь на них і на самовдоволене обличчя брата.

Де ти їх взяв?

Сергійко копилить губу.

Ага, не скажу. Це моя знахідка. Можеш взяти одну.А ти сам куштував?Куштував. Знаєш, яка смачна?!

Беру одну ягідку, кладу до рота – і аж зажмурююсь. Важко не погордитись з Сергійком. Цього разу він знайшов дійсно вартісну річ. Удвох ми швидко розправляємось з «уловом» брата і він таки піддається вмовлянням показати своє «секретне місце».

Високий кущ, більше схожий на дерево, увесь усіяний червоними великими ягода. Ми з великою насолодою набиваємось ними. І наша «сінна каторга» вже не здається такою гіркою.

Хлопці, ви де? Біжіть сіно збирати!

Далекий голос тата застає нас на самій вершині блаженства і опускає на землю. Та наша радість настільки велика, що ми готові нею ділитись.

А давай і татові ягід наберемо?

Я одразу пристаю на цю тактичну пропозицію. Десь вглибині мріє надія, що тато наїсться ягід, подобрішає – і ми кинемо цей триклятий сінокіс і поїдемо додому.

Вертаємось з повними жменями солодкого гостинця і тріумфом у очах.

А ми ось що знайшли і тобі назбирали! Бери – вони дуже солодкі!

У очах тата проскакує лукавинка, чи це мені лише здається? Здається, бо він, після коротко погляду на наші замурзані ягідним соком руки, робить схвильоване обличчя.

Ви знаєте, що це за ягоди? Де ви їх знайшли? Ви багато їх з’їли?

Тривога у татовому голосі змушує несподівано і нас стривожитись. Якось одразу забувається, скільки ми дійсно з’їли тих ягід, і здається, що поглинули ми їх цілий вагон.

Ці ягоди – отруйні. Якщо ви їх зїли небагато – то просто буде погано. А якщо багато, то може бути навіть…

Тато скрушно замовкає і з жалем дивиться на нас. Нам не треба розповідати, що значить те страшне «навіть». Ми з братом одразу заходимось таким ревищем, що з найближчих дерев розлітаються пташки. Хвилин п’ять сидимо на узліссі і голосимо. Тато сидить поряд і просто скрушно дивиться на нас. І цей співчутливий погляд робить наше горе просто нестерпним.

Раптом татусь зривається на ноги і похапцем підводить нас на ноги.

Є шанс.

Тато пояснює нам, як почистити шлунки. Ми беремось до роботи негайно – і вже через кілька хвилин, бліді і безсилі лежимо на мішках на узліссі. Тато докошує траву, збирає її у мішки, приторочує їх до коляски мотоцикла.

Сідайте, будемо їхати додому.А може нам би у лікарню? Може нас іще врятують? Дадуть якогось укола?

Ми з Сергійком з надією дивимся на тата і готові витерпіти будь-які муки. Звичайно, у розумних межах. Наприклад, крапельницю я не дозволю собі стави. Краще так, як вже буде. Тато хитро посміхається, змірює нас з братом поглядом.

Ну що ж – у лікарню, так у лікарню.

Ми їдемо прямо до поліклініки нашого селища. Тато заводить нас, замурзаних, зарюмсаних, блідих до лікаря. І оповідає йому нашу трагічну історію.

Увечері, за вечерею, тато оповідає ту ж таки історію всій нашій великій родині. Дорослі аж за боки беруться від реготу. Бо виявляється, що ті ягоди, яких ми спочатку наїлись, а потім їх успішно позбулись – зовсім не отруйні.

Треба було їх налякати, щоб раз і назавжди навчились не тягнути до рота невідомих речей.

Тато спокійно посміхається на тлі нового вибуху реготу. Йому добре говорити. Він – спортсмен і турист, знає всі ягоди, гриби і трави. А ми раз в житті спробували ягід – і то не зовсім вдало.

Та все ж навіть у цій тривожній ситуації є свої позитиви. Натрусившись і наголодувавшись за день, я так і метеляю ложкою. І вперше за вже багато років мого життя мама не вмовляє мене поїсти. Я припускаю, що вона, мабуть, в душі щиро дякує тим загадковим ягодам за мій вовчий апетит.

Історія третя

Міліція і бандити

Це одна з наших найулюбленіших ігор. В ній є все те, чого прагне душа. Тут – наша мрія стати міліціонерами і ганятись за бандитами, як у фільмах. Тут – можливість проявити силу і спритність. І найголовніше – тут справжня небезпека. Про яку, проте, ми зовсім не думаємо.

А чого це я бандит?! Я вчора був. Он нехай Женька сьогодні буде бандитом.

Жені Подорожному батьки купили великий дефіцит – велосипед «Тиса-2». Справжній, гоночний. І тепер Женька став бажаним учасником будь-якої команди – хоч міліції, хоч бандитів. Тому мене так і дратує останнє зауваження мого впертого брата Сергійка. Як же він мене дратує, хто б тільки знав!!!

Женька бандитом був уже двічі – позавчора і позапозавчора. А ти був тільки один раз.

Сергійко насуплено сопе і зиркає на мене невдоволеним поглядом. Зиркай-зиркай! Спробуй тільки поткнутись – так дам, що і рачки поповзеш!

А нехай тоді міліції буде більше! І на «Українах». Бо як же ми тоді всіх переловимо?

Всі ми незламно віримо у «магічні» якості «дефіцитних» речей. Хто ж буде захоплюватись громіздкими рамами і колесами велосипедів «Україна», якщо є стрімкі, компактні «Мотовелло» і «Тиси-2»? Це ж просто нісенітниця! «України» є у кожному дворі – і то не по одній. А таких велосипедів, як у мене з братом, і Женьки – на пальцях однієї руки перерахувати. Звичайно ж, саме наші велосипеди – найкращі! Звідси і абсолютно логічне зауваження Діми Маленка, що міліції має бути більше. Він бо ці тонкощі знає на власному досвіді.

Гра у міліцію і бандитів на велосипедах – штука складна. Спочатку усі гравці діляться на дві команди. Учасники однієї – тікають на велосипедах, іншої – наздоганяють «бандитів» і мають їх «заарештувати». Арешт відбувається, якщо «міліцейський» торкається будь-якою частиною велосипеда «транспортного засобу» «бандита». І тепер, напевно, зрозуміло, чому треба стежити за справедливим розподілом сил у командах. Бо якщо у одній з них буде перевага – вийде недобре. Для всіх.

Он, позаминулого тижня, коли була черга мого брата Сергійка грати на «Україні»… Цей велосипед хоч і неповороткий, але міцний і важкий, мов танк. Головна проблема на ньому – наздогнати або «затиснути» у провулку рухливі «двоколісники», на зразок «Мотовелло». Але якщо тобі вже ці тактичні маніпуляції вдались – вважай, що «арешт» відбувся. Об’їхати «Україну», якщо її власник заблокував проїзд на вулиці – це вам не через паркан перескочити! І Діма Маленко добре це зрозумів якраз тоді, коли, на повній швидкості, намагався об’їхати Сергійка, уникаючи арешту. Братуньо, вже досить досвідчений «гравець», просто котнув «Україну» трохи назад – і Дімина втеча завершилась карколомним кульбітом у палісаднику біля двору діда Шкарбаня. Після того і Діму, і його велосипеда повторно затримала і запроторила під домашній арешт його мама. А наші батьки ще довго пояснювали, наскільки дурні і небезпечні ігри ми вигадуємо.

Коли ж ви уже подорослішаєте?! Це ж треба було придумати – таранити на велосипедах одне одного!! Стоятимете у мене у кутках, поки і зима не прийде.

Мовчки з братами підпираємо стіни хати, розмірковуючи над несправедливістю світу. Як же пояснити мамі, татові, дідусеві чи бабусі…? Ті відчуття, коли стрімголов летиш на вірній, двоколісній «міліцейській машині». Коли вітер куйовдить твоє волосся, обдає теплим повітрям веселого літа і надимає футболку за спиною. Коли все ближче і ближче «бандит», ти, у захваті, на всі груди кричиш: «Негайно зупинитись! Інакше буду стріляти!» І ти, як у кіно, «притискаєш» його до обочини… зістрибуєш на землю… врізаєшся переднім колесом у його раму…! Якими ж словами можна пояснити цю красу мамі, яка стривожено і розгнівано дивиться на тебе?

Тиждень – ніяких велосипедів. І нехай ще хоч раз я побачу таку дурість на дорозі…

Тут я вже перестаю слухати. І по очах моїх лобуряк-братів бачу, що вони також не слухають. Бо скільки вже разів дорослі нам грозяться «якщо ще раз…» А потім не виконують своїх погроз навіть тоді, коли одна і та ж історія повторюється вдесяте. Коротка у них пам'ять на такі речі. Хоча, можливо, вони просто нас люблять і не хочуть зайвий раз карати…

Тож велосипедні «міліція і бандити» – справа неабияка. І зараз перед нами стоїть нелегкий поділ. У грі – пять великих велосипедів і три – маленьких. А навіть діти у першому класі знають, що п’ять і три навпіл поділити не можна.

А я «за» те, щоб більше «Україн» було у «бандитів».

Мій двоюрідний брат Олежка, який це сказав, хитрує – і я це дуже добре знаю. Просто сьогодні він грає за «міліцію», як і я. І як і я – на «Україні». Олежка з нас – наймолодший. Ми всі вже ганяємо на велосипедах, перекинувши ногу через раму. А він – під рамою. Так важче, і не розвинеш достатньої швидкості. «Мотовелло» чи «Тису-2» точно не наздоженеш. А от з «Україною» є шанс. Тому Олежка і виступає за підсилення «бандитів» «Українами».

Нарешті розподіл завершено – і гра розпочинається. Бандити – Женя Подорожній, мій брат Денис, Діма Маленко і Андрійко Кравченко – застрибують на свої « бандитські машини» і розлітаються у різні вулиці та провулки перехрестя на вулиці Гагаріна. Решта сідає рахувати до ста двадцяти секунд. Бо наша гра – це не лише ганяння одне за одним на шаленій швидкості. У «бандитів» завжди є шанс «зникнути з місця пригоди». Тому «міліції» потрібно виявити не лише силу м’язів ніг, а й кмітливість у розшуках «злочинців». Одним словом, все, як у кіно. І ця гра найкраща у світі ще з однієї причини – вона ніколи не закінчується поразкою! Ще жодного разу, хоч поодинці, хоч групою, «міліції» не вдалося виловити всіх до одного «бандитів». Швидше нас всіх батьки розганяють по дворах після чергової «аварії».

Все. Поїхали.

Ми залітаємо у сідла «міліцейських машин» – і відправляємось у погоню. За попередньою хитрою домовленістю заганяємо «бандитів» попарними групами. Я – зі своїм братом, впертюхом Сергійком. Хоч хочеш, хоч не хочеш, а у нього – стрімкий «Мотовелло». Незамінна штука для погоні.

Вже за кілька хвилин, коли ми стоїмо на вулиці Пушкіна, перед нами по Заводській шмигає помаранчева рама «Тиси-2». Ми налягаємо на педалі, зриваємось у переслідування. І кожен – у свій бік. Я – прямо за Женькою. Сергійко метеляє педалями назад, напереріз, по Першотравневому провулкові до вулиці Горького. Чогось всі наші «бандити» тікають у цьому напрямку – і всі наші «міліціонери» це також добре знають.

Вже дуже скоро я наздоганяю Женьку і збираюсь притиснути його до обочини – як він пірнає на нашу вулицю Гагаріна. І погоня продовжується.

Вдруге я вже не плохую – блокую свого «бандита» на рідній вулиці під самим нашим двором. Женька виходить з гри, і тепер вимушений чекати всіх нас у нашому штабі, у вишняку біля двору Андрійка Кравченка.

Ще з годину ми літаємо вулицями і провулками рідного селища, під роздратовані клаксони автомобілів і обурені вигуки перехожих. Нарешті ми затримуємо практично всіх «бандитів». Окрім мого двоюрідного брата Дениса на меткому «Мотовелло». Йому все ще вистачає сил тікати від всіх погонь. Але зашморг пастки все щільніше стискається навколо останнього «бандита».

І ось я знову лечу по вулиці Пушкіна у передчутті тріумфу. Уперше наша гра йде до завершення. Не до аварій чи травм – а до закономірної перемоги «міліції» над «бандитами». Денис щойно проскочив на вулицю Фрунзе. Мої брати, Олежка і Сергійко, наступають йому на п’яти, не даючи і хвилини на роздуми. Залишилось лише перестріти «злочинця» на повороті перед машзаводом – і затримати.

Перед тим, як вискочити на Заводську, доводиться пригальмувати, щоб не втесатись – неширокою вулицею саме проїжджає запорожець. І уся ефектна облава ламається. Бо ж обігнати авто, яке повільно суне вулицею, зараз я не можу. А поворот від Фрунзе на Заводську небезпечний – на самому розі стоїть багатоповерховий будинок і палісадник, за ними нічогісінько не видно. Небезпечно там ганяти на швидкості, тато нам не раз це говорив.

От і тягнусь у хвості «запорожця». І всередині у мене все так і нуртує від нетерпіння. Ну де ж він взявся, цей дядько на цій шкарабанці!

От він, поворот, уже зовсім близько. «Запорожець» проїжджає прямо. А мені – наліво. Туди, звідки несеться лемент погоні.

Натискаю на педалі… І все, що відбувається далі, пролітає перед очима, немов блискавка!

Запорожець повільно виїжджає з-за рогу. І я бачу, як Денис викручує кермо вбік, тікаючи від зіткнення з несподіваним автомобілем, – і втелющується прямо у стовбур старої тополі біля заводу. Олежка на «Україні», який значно відстає від загальної групи, впилюється у огорожу палісадника – і зникає у кущах біля багатоквартирного будинку. А мій дорогий братуньо, перелякано вилупивши очі, на швидкості світла і з глухим звуком «пум!», лупиться у ліве крило «запорожця», летить сторч через кермо велосипеда, через багажник автомобіля – і зникає на іншій стороні.

Я б’ю по гальмам – і клякну на місці. «Запорожець» також зупиняється, з-за керма вилітає дядько зі сполотнілим обличчям і виряченими від жаху очима. Немов уві сні я бачу, як він біжить до багажника свого авто, навіть не дивлячись на здоровенну вм’ятину від велосипеда на «передку». Як схиляється до землі – і зникає з очей. Серце гучно стукає у моїй голові, очі наповнюються сльозами.

Хлопчику! Хлопчику! Ти живий?!

Голос дядька тремтить і зривається… З кущів палісадника вилазить, увесь немов котами подраний, Олежка, дорогою намагаючись прилаштувати назад відірваний шматок сорочки. Денис також уже майже оговтався, сичить і пришкандибує навколо тополі. Та мій погляд невідривно застиг на тому місці, де за автомобілем зник мій брат.

Раптом…

Сергійкова «Мотовелло» залишилась ціла у зіткненні із «запорожцем». І я помічаю це лише після того, як мій молодший братуньо несподіваним алюром з’являється з-за авто, рвучко підіймає велосипеда, влітає у сідло – і «на всіх парах» тікає з місця «аварії».

Несподівано і на моїх ногах виростають крила. Навіть не відчуваю під ногами педалей, лечу, немов вітер. Страх засипає холодом живіт і спину під футболко. Та все ж я пам’ятаю, що в таких випадках не можна вертатись додому прямим шляхом. А то тебе можуть вистежити, і наскаржитись батькам. А це вже буде гірше будь-яких падінь чи порваних сорочок.

«Заплутаними» шляхами прибуваю до нашого «штабу». Усі вже у зборі, навіть Денис притяг скалічену «Мотовеллу», якій від удару зірвало колесо. Та зараз це не має жодного значення. У Сергійка на плечі – велика рана, яку ми всі гуртом промиваємо, заливаємо зеленкою і заліплюємо пластирями, які притяг з дому Діма Маленко.

Ти, головне, спи сьогодні у футболці і не купайся. Бо батьки побачать – голову знімуть.

Ми всі солідарні у цій істині. Я у себе в голові вже складаю можливі відмовки, які допоможуть братові уникнути вечірніх гігієнічних процедур.

Із заростей вишняка ми всі бачимо, як до двору моїх дідуся і бабусі під’їжджає уже знайомий запорожець. Зупиняється, з нього вилазить теж знайомий дядько, заходить на подвір’я. Перелякано перезираємося з братами. Ситуація зрозуміла без слів.

Похнюплені вилазимо зі «штабу», беремо свої велосипеди різного ступеня справності, і похмуро прямуємо додому. Чекати у цій справі не можна. Набідокурити – одне діло. Але якщо після того тебе ще й починають шукати – тоді пиши пропало. Покарання буде у стократ більшим. Перевірено на собі.

З двору вибігає спочатку моя мама. За нею – батько. Розгублено зупиняються. Якусь мить вони мовчки споглядають нашу знедолену процесію.

Серьожа! Ти живий?! Де тобі болить?!

Мама підлітає до брата, почергово то обмацує, то обіймає його і притискає до серця. Братуньо все одно похмуро мовчить. Мовчимо і ми, очікуючи, коли над нами розколяться небеса, і на нас впаде незаслужений гнів і покарання. Сергійкові добре, він поранений, його карати не будуть! Влетить все одно мені. По-перше – я ж старший і повинен стежити за братом. А по-друге – тільки сьогодні зранку мама строго-настрого заборонила нам гратись у «міліцію і бандитів». А тут таке…

Та нас не карають. Мама, із заплаканими очима, купає Сергійка, щоб потім обробити йому рану на плечі. Тато з дядьком із запорожця про щось тихо говорять у дворі. А ми своїм дружним кодлом ніяково скніємо у літній кухні.

Краще б хай нас покарали. Хай би навіть у куток на усю ніч поставили. А завтра – на город. І післязавтра. І до кінця літа…

Розпачливий вигук Олежки залишається без відповіді. Відповідати нічого. Ми згодні з братом. Хай би карали, як хотіли – аби лише не було цього похмурого мовчання навкруги. І щоб не плакала мама.

Стукнули двері. До кухні заходить тато. Його світлі очі уважно огледають нашу зграю нашорошених горобців.

Ну що, докатались?

Ми затято мовчимо, вивчаючи підлогу під ногами. Мовчить і тато, розглядаючи нас.

А якби автомобіль їхав швидше? Або був секундою раніше чи пізніше? Ви розумієте, що ваш брат міг сьогодні вбитись?

Вже після того, як ми відридали і щиро, вже всоте, пообіцяли, що ноги більше нашої на велосипедах не буде, батько скрушно хитає головою.

Йдіть, вечеряйте. І лягайте спати. Сподіваюсь, сьогоднішній день вас хоч чому-небудь навчить.

В той момент я свято вірю у наші обіцянки. Не бешкетувати і думати головою кожного разу, як придумуватимемо наші ігрища. Тому пропозиція, яку закидає поранений брат з приводу завтрашнього дня перед самим сном уже зважена і враховує пережитий нами неприємний досвід.

А давайте завтра гайнемо за скляними трубочками на біофабрику? А потім поліземо на горіх – і будемо горохом стріляти по перехожим.

Сергійко із захватом у погляді оцінює нашу реакцію після сказаних ним слів.

Так ти ж поранений. Плече он перев’язане…Ну то й що? Я «на варті» постою. А по деревам я і з однією рукою можу лазити.

Історія четверта

«Пекарь»

Серед всіх наших ігор у цю ми чомусь граємось не часто. І наче нічого не заважає. Дрючків у нас завжди достатньо. Є і великі банки з-під фарби. А дві цеглини вже точно знайдуться. Та за нашими футболами, велосипедами і скобкострілами про «пекаря» ми згадуємо вже тоді, коли нам зовсім нудно.

А хто грає у «пекаря»?

З подачі Жені Подорожнього ми знову згадуємо про нашу гру. І одразу ж споруджуємо ігрове поле.

«Пекарь» – для спритних, сильних, витривалих. І таких, що не бігають ябедничати дорослим.

На цеглини, складені одна на одну, ставимо банку з-під фарби. Відходимо далеко від цієї бази – і креслимо п’ять ліній. Це – межі. Вони називаються «солдат», «лейтенант», «майор», «полковник» і «генерал». Гравці по черзі намагаються дрючками збити банку з-за першої лінії. Вони поки називаються «солдатами». Втрапив по банці – переходиш на лінійку «лейтенант», яка трошки ближче до банки. Та це завдання легке лише на перший погляд. «Пекарь», який чатує коло банки, може відбивати палки гравців своєю.

Найцікавіше починається, якщо ніхто у ціль не втрапляє. Тоді гравці намагаються забрати свої палки з місць, де вони впали. А «пекарь» під час цієї операції має торкнутись когось з них своїм дрючком – і збити банку з цеглин. «Заквачений» у такий спосіб сам стає «пекарем». І всі його досягнення «згорають». Тому і гравці не ловлять витрішки. Крутяться в’юнами, аби лише і свій дрючок ухопити, і не потрапити під «доторк».

І ще одне особливе правило. Гравець, який вже ухопив свою палку, може битись нею з «пекарем». І якщо першому вдасться торкнутись другого – він на цілих три секунди застигав на місці. Цілком достатньо, щоб збити своїм дрючком банку з цеглин. Тоді програє «пекарь» – і все повторюється.

Я тебе першим торкнувся!Що ти розказуєш?! Он Діма бачив – я тебе першого! Давай, ставай «пекарем»! Діма, скажи?

Діма Маленко ствердно киває головою. І Сашко Жорнік розлючено щось бурмочучи, змушений ставати біля банки. Так Діма мститься Сані за минулий раз, коли друг заволодів палкою перший, і замість того, щоб вступись за інших, кинувся тікати за «лінійки». А я Діму тоді «заквачив».

Взагалі-то «Пекарь» – моя улюблена гра. Бо я найкраще фехтую на палках. Начитався «Айвенго» – і уявив себе лицарем. Рубав за хатою якісь смердючі кущі, вправлявся, аж рукам боляче було. Щоправда, ті смердючі зарості мама називала «кінза» і була дуже засмучена моїми «вправами». Я простояв у кутку пів дня – але і хвилини тим не мучився. Зате руку я набив добре.

Тепер я – гроза всієї гри. На місці «Пекаря» не застоююсь. А коли граю «за лініями», то швидше всіх досягаю «генерала». І люблю допомагати друзям. Звичайно, лише тим, хто захоплюється мною.

Ігор, підеш зі мною за моєю палкою?

Повагом киваю на запопадливе прохання Сані. Я банку якраз збив – тому дрючок можу забрати безперешкодно. І тоді стояти моєму братові Сергійкові ще мінімум раз на «пекарі».

Помагати іншим гравцям нечесно! Кожен – сам за себе!

Сергійко мало не плаче. Йому, звичайно, образливо, що я граю проти нього. А не треба було учора на мене ябедничати, що я книжки під ковдрою з ліхтариком читаю! Мені все одно «не влетіло». А ти тепер будеш мати!

Остання палка пролітає мимо банки – і хлопці починають підкрадатись до «лігва «пекаря». Сергійко так відчайдушно розмахує своїм дрючком, що здається – від плеча увірве будь-кого, хто під руку потрапить. Я на те не звертаю жодної уваги. Проходжу мимо Сергійка – і беру свою палку. І нехай тільки спробує до того мене вдарити! Пошкодує!

Але, як щойно я торкаюсь «ігрового знаряддя» – стаю таким самим, як і інші учасники. Також повинен оборонятись. А Сергійко, тільки і чекає цього моменту. Застигає прямо наді мною – щоб одразу «заквачити». Хитрющий який! А Женька Подорожній тим часом свого дрючка витягує прямо з під носа у Сергійка! «Пекарь» кидається було за нахабою – та лише встигає вдарити у «молоко» і розлючено шипить. А моя палка – вже у моїх руках. Тепер мені не страшні ніякі випади чи напади! Відбиваю два удари Сергійка – і торкаюсь його грудей кінцем свого «меча». І майже одразу збиваю банку. Всі вільні і можуть вертатись «за лінії».

Добре-добре, я тобі це запам’ятаю!

Але я лише сміюсь над розпачливими словами молодшого брата. Хто може мене перемогти? Напевне, я у «пекаря» граю краще за всіх у світі! І всі хочуть зі мною дружити! А як хтось не хоче – то я за того вступатись не буду!

Гра триває – і я все на вершині. Немов справжній цар я обираю, кого милувати, а кого покарати. І так усі вже по декілька разів побули «пекарем». А я – ні разу. Нехай знають, хто майстер!

Але так грати скоро стає нудно. Хочеться чогось новенького – і я добровільно, знічев’я, підставляюсь під палку Дениса. І стаю на посаду «пекаря».

Стаю біля банки – і чатую. Летить перший дрючок. Його я легко відбиваю у бік. Як і всі решту, якими гравці намагаються поцілити банку. Ну, малюки, тепер тримайтесь! Ніхто з вас не підступиться!

Та мої «вороги» не спішать. Вони збираються у гурт – і про щось гаряче радяться. Мій братуньо розмахує руками і час від часує тикає пальцем у мій бік. Він, мабуть, придумав якийсь план. Посміхаюсь про себе. Ну-ну! Подивимось!

Хлопці розсипаються у ланцюжок і намагаються обійти мене з флангів. Я стою непорушно, усім своїм виглядом демонструючи зневагу. Навіть коли кільце починає стискатись навколо мене, я спокійний. От зараз вони підійдуть ближче – і я кинусь несподівано, як тигр!

Женя Подорожній стрибає уперед – і хапає свій дрючок. А я вже поряд. Торкаюсь суперника. І відчуваю, як одразу дві палки луплять мене по литкам. Повертаюсь. Банка вже збита хитрющим Сергійком, який підкрався з-заду і вдало розрахував момент. Я аж спалахую гнівом! Ах так?!!! Ну нехай-нехай! Наступного кола побачимо!

Мій брат з першого ж кидка збиває банку. Значить він зможе забрати свого «меча» і захищати інших. Та що ж він зробить, сам? Та вже не сам. Ще дві палки лягають недалеко від Сергійкової. Інші учасники закидають власну «зброю» взагалі хто-знає куди. Ах ви хитруни! Тепер мені за вами треба бігати! Ну нічого. Нехай забирають усі дрючки – але ж Сашкового і Денисового не дістануть. Я вже буду біля них стояти – і не спущу!

Мене знову оточує коло. Денис спокійнісінько підходить до палки. Я його «квачу»…. Цього разу вже одразу три дрючки луплять мене по ногами. І я навіть не обертаюсь на звук збитої банки. Лють застилає мені зір. Ах ви нікчеми! Та всі ваші «плани» вам не поможуть!

Чесно ви граєте! Ну нічого – я вмикаю суперрежим!

Але чомусь упевненості мені не додає навіть мій «суперрежим». Більше того – я відчуваю, що знаходжусь у шкурі свого брата, коли він на мене ображався. Теж розмахую дрючком, як вітряк – крилами. І моє обличчя також пашіє гнівом і відчаєм. Та найстрашніше – мені знову нікого не вдалося заквачити! І знову! І знову! Кожного разу мінімум одному гравцеві вдається мене влупити і збити банку, поки інші відволікають «пекаря».

Розлючений, гачу палкою об асфальт, аж терпнуть і болять руки. Нехай самі граються, як вони такі розумні! Найшли собі дурника!

Сиджу під парканом нашого двору – і дивлюсь, як весело граються друзі. Вже ніхто не лютиться, усі регочуть, по-доброму піддівають «пекаря». Який постійно міняється. Пхинькаю. Так ніхто мого рекорду точно не поб’є – сім разів «генералом» стати! Але вони, здається, і не збираються цього робити. Їм, здається, і без «генералів» весело.

Сиджу набундючений, аж поки гра не завершується і на не кличуть додому обідати. Принципово не йтиму їсти з цими зрадниками!

Ігор, ти не ображайся на нас!

Повертаюсь. Мій двоюрідний брат Денис. Дивиться спокійно на мене добрими, усміхненими очима.

Нам всі образливо було, що ти так добре умієш на палках битись. Всі по кілька разів «пекарями» були – а ти за день ні разу. І хай би ти лише себе захищав. А то ж ти ще й вибираєш, кого захищати. Знаєш, як нам всім образливо було? Бо так – не чесно. Ти сильніший – значить грай лише за себе. Тому ми і змовились проти тебе. Знали, що ти «псіхонеш», покинеш грати – і тоді всі будуть рівні по силам. І гра буде цікава і весела.

У мені ще бушує гнів і образа. Але його полум’я вже значно слабше. Несподівано, ситуація обертається до мене «іншим боком», як любить часто говорити мій тато, коли ремонтує нашого старого «Москвича». То це, виявляється, я всім заважав грати?! А якби хтось краще мене бився на дрючках, поводив себе так, як я – мені б сподобалось?! Думається, що ні.

Вже ображаюсь більше для проформи, щоб не втрачати хлопчачої гідності. Та всім – і братам, і моїм друзям – добре відоме це почуття. Тому мене ніхто не дражнить і з мене не кепкує.

Вже пообіді ми знову починаємо грати у «пекаря». Ніби нічого і не було, мене теж приймають. Та вже ніхто зі мною запопадливо не говорить. Та і я вже не викаблучуюсь, і десь навіть б’юсь на дрючках у пів сили. Бо ж всім хочеться пограти чесно.

Історія п’ята

Ніндзя

Поворотний момент у нашому розвитку – американські фільми. Яскраві картинки, бійки, погоні на автомобілях, вибухи, перестрілки. Стільки пального для наших думок і будівельного матеріалу – для розваг та ігор!

Та найбільше враження у нас – від бойових мистецтв. Кому ж не хочеться ламати одним ударом руки чи ноги товсті дошки і цеглини? Чи стрибати на кілька метрів вгору, дико лементуючи «кіііі-яяяяя»? Бути непереможним воїном, який сам побиває цілий натовп ворогів – це ж класно!

Особливо нас вражають японські бійці у темних костюмах і масках. Ніндзя! Кожному хочеться стати таким самим спритним і швидким, лазити по деревам і мотузкам, носити за плечима меча і знищувати своїх ворогів швидкими метальними «зірочками»!

Кожен з нас вже бачить себе таким бійцем. Ми вимахуємо ногами одне перед одним з войовничими криками, стрибаємо, як мавпи. Та, на жаль, більшість ефектних рухів залишаються для нас недосяжними.

Так треба ж учитись у справжніх «монстирях». Це хати такі величезні, у горах. Там вчителями – дідіки спеціальні, з косами. Вони у таких довгих сорочках ходять, стрибають вище дерев і б’ються так – ой-йой-йой!

Мій двоюрідний брат Денис – абсолютний наш авторитет у цьому питанні. По-перше – удома, у Тюмені, він дивився не один бойовик. А по другу – б’ється він найкраще серед нас. Тож розбирається, без жодних сумнівів!

Ми засмучуємось. У нас же ні гір поряд немає, ні дідків у довгих сорочках, які стрибають вище дерев. Доводиться вирішувати проблеми так, як ми вже звикли – вмикати фантазію. І вміння працювати руками і головою. Стрибати через дерева може ми і не навчимося. Але ж ніхто не може нам заборонити розжитись справжньою зброєю ніндзя.

Майструю я, скільки себе пам’ятаю. Починаючи від луків і мечів – до випилювання пістолетів, автоматів і гвинтівок.

Це у Ігорька від прадіда Афанасія. Тесля був знаменитий.

Від цих маминих слів, які вона частенько говорить, я надимаюсь пихою. І ще більше стараюсь підтвердити свій талант, вигадую все інші та інші ідеї для виробив.

За сараєм у мене обладнана персональна майстерня, у загорожі старого свинарника. Сюди я періодично перетягую найпотрібніші інструменти і матеріали.

А де нові долото і молоток? От лиш три дні тому лежали у шафі у гаражі. Ігор, ти не брав?

Я заперечно хитаю головою, усіма силами показуючи, що ні сном, ні духом не знаю, де інструмент, який шукає дідусь. А все тому, що я ще не закінчив «справжнього» меча з великої соснової дошки, яких багато навалено у гаражі. Закінчу – і молоток з долотом одразу магічним чином виникнуть на старому місці. Якщо, звичайно, мене не відволіче якась інша цікава справа, і я не забуду про все на світі.

Сьогодні ж мене чекає серйозне завдання. Я буду робити справжнього, металевого меча. Уявляю, як хлопці на вулиці помиратимуть від заздрості!

Беру до рук широку смужку алюмінію. Тато нею збирався укріпити водозлив під дахом будинку. Але як можна витрачати такий матеріал на дрібниці? Он скільки та хата під дощем мокне – і нічого, ціла! Тож проживе і без водозливу.

Приміряю смужку до руки. Завелика. Але це і добре. Простіше буде працювати. Малюю олівцем на алюмінієвій поверхні обриси майбутнього меча. Тепер – черга молотка і зубила. Справа кропітка, вимагає ретельності і твердої руки. Везе, що алюміній – матеріал м’якенький, добре піддається.

Нарешті моя заготовка випадає з «вирубки». Вона із зазубреними, гострими краями. Але це ще краще. Минулого разу я добре нагрів чуба, поки «зачистив» лезо алюмінієвої сокири, яку виготовив у такий же спосіб. Та виявилось, що вирівняна «чудо-зброя» не підтяла навіть найнемічнішої кропиви! То нащо ж така сокира потрібна?! «Відцюкав» лезо зубилом наново, не зачищав «зазубрин»… І що ви думаєте?! Від першого ж удару моя сокира застрягла глибоко у стовбурі яблуні. Я її тоді ледве витягнув! Тож нерівне лезо зброї – це мій винахід майстра.

А от краї пластини під руків’я меча треба зачистити обов’язково, щоб вона не різала руку.

Фінальний акорд. Я вже давно вивчив, що алюміній дуже гнеться. Тому мечі з нього легкі і нікудишні. Якщо немає пристосування, яке я придумав самостійно. Вирізаю товстеньку гілку точно по довжині меча. Акуратно розщеплюю її долотом повздовж на дві половинки. Підстругую ножем ділянки, які стануть на місці леза. Ручним свердлом роблю дірки у двох половинках дрючечків. Тут головне, щоб вони були по всій довжині – і одна напроти одної. Прикладаю їх до меча – і через вже готові отвори у дереві пробиваю такі ж у алюмінієві. Беру відрізок товстого заклепувального дроту – протягую у всі дірки, заклепую з одного боку, обрізаю ножицями по металу з іншого боку, також заклепую…

І от меч уже виграє білим металом у моїй правиці! Легкий, але грізний. Змахую рукою – розітнуте повітря гуде. Я вже бачу себе справжнім воїном-ніндзя. Бачу, як мій меч кладе ворогів, як коса – траву.

Та нову зброю ще треба випробувати. До прикладу – на кукурудзі, яка росте біля сінника. Вагаюсь недовго. Руки аж сверблять до подвигів. Надто, що з моєї «майстерні» прекрасно видно височенні зелені рослини, які вишикувались стіною, неначе справжнє воїнство.

За якусь мить я уже стою на краю городу. Ще мить вагаюсь. На товстих стовбурах вже чималі качани. А я так люблю варену кукурудзу! Та і хто ж її не любить? Просто не можу собі уявити такого дивака!

З іншого боку – як же тоді випробувати меча? Кропива чи щириця тут – слабкий супротивник. Ніяк не обійтись без кукурудзи. Нічого страшного, я тільки кілька ударів! І цей переконливий аргумент мене заспокоює.

Розмахнувшись, врубуюсь у зелену стіну. І захват мій зростає з кожним новим ударом! Оце зброя! Такої ще не тримала рука жодного воїна на планеті! Зелене листя і стовбури кукурудзи тільки й летять у різні боки від моїх молодецьких ударів!

Захеканий, опам’ятовуюсь уже біля самого паркану до сусідів. Обертаюсь, з жахливим передчуттям у тріпочучому серці. Так і є! Захоплений власним боєм, я вирубав до ноги чи не третину кукурудзи на нашому невеликому присадибному городі!

Ти що, здурів?

Мій двоюрідний брат Денис виростає, немов з під землі.

Що це у тебе? Ух ти!!! Меч! Справжній! Дай подивитись!

Нехотя віддаю зброю братові. Він зміряє її у руці.

Клаааасний! Ходімо, хлопцям покажемо!Та куди ж я піду?! Подивись оно, що з кукурудзою!

Я мало не плачу від відчаю! Проклинаю вже саму ідею зробити того триклятого меча! І нащо це все на мою голову!

Брат зміряє оком полеглі рослини, потім дивиться на мене, потім на меча. Задумливо хитає голово. Раптом хапає мене за руку.

Треба їх прикопати. І поллємо добре. Може ще приймуться?

Ця ідея буквально повертає мене до життя. Здається, що по-іншому і бути не може! І що все точно вийде!

Биту годину ми тягаємо зелені, напівзів’ялі стовбури городом. Спочатку викопуємо корені зрубаних рослин, щоб не лишати слідів. Вони тишком-нишком летять між соняшники на город сусідів. У отримані від коренів ями і саджаємо постраждалу кукурудзу. Притоптуємо. Потім довго бігаємо з відром від колодязя до городу – і назад. Добре, що старші сьогодні по роботах, а бабуся порається в кухні. Інакше б нас точно застукали.

Через якийсь час левова частина городу більше схожа до болота – і ми вирішуємо, що досить вже. Підхоплюємо меча – і повертаємось у двір.

Та все буде добре. Не переживай. От побачиш – прийметься.

Так мене розраджує брат, поки ми крокуємо по вулиці у пошуку друзів. А мені так щиро хочеться вірити у його правоту!

«Наших» ми знаходимо у вишняку біля двору Андрія Кравченка. Присівши біля велосипедів, хлопці ладнають луки. Видно, готуються їхати на полювання, до посадки біля залізниці. Та ці плани відступають одразу на задній план, як щойно друзі бачать нас з Денисом. А надто, коли помічають, що він несе у руках.

Оце класно!Меч! Справжній! Дай потримати!Це ти зробив?Ні, це Ігор зробив. А я помагав.

Я знову стаю у центрі уваги. І на лаврах слави зовсім забуваю про своє «кукурудзяне фіаско». Повагом, неспішними кивками голови, дозволяю погратись, потримати, помахати моїм «витвором». Дехто – у захопленні. А дехто – і у заздрості.

Подумаєш. Мені дідусь зробить також, а може і кращого. Та я і сам можу.

Андрійко Кравченко закопилює губу, задирає носа. Денис, як мій брат, одразу кидається на захист «майстра».

А чого ж не зробиш тоді? Тільки язиком мелеш.Бо не хочу. А як захочу – то легко зроблю.Не зробиш. Такого – точно не зробиш. Він же справжній. І рубає так – що тільки фьююю! Сам бачив щойно.

Денис присвистує і показує, як я рубав кукурудзу у городі. Друзі заворожено мовчать. Та Андрійко не здається.

І що ж він рубає? Кропиву? Так її і дерев’яні лозини рубають. Не багато тут треба. Та яка там кропива?!! Кукурудзу січе на друзки! Сам бачив! Хочеш, підемо покаже?!

У нашому пристрасному бажанні довести правоту, я готовий вирубати всю кукурудзу на городі. Ич який! Не вірить він! Заздрісно просто – от і все!

Кукурудзу – це легкота! Її і ногою придавити можна! Справжній меч повинен рубати щось серйозніше!Що? Вибирай?

Денис опускає лоба, як молоденький бичок. Наші брати, Сергійко і Олежка, стоять поряд з ним, стиснувши кулаки. Між собою ми частенько б’ємося. Буває – що і до сліз. Але, коли брата чекає безчестя чи побиття, кров в нас закипає і ми стаємо – рідніше нікуди. Всі на вулиці це добре знають. І Андрійко відступає.

Та чого ви?! Чого?! То ж я так просто! Хороший меч!

Та наша родинна гордість вже постраждала – і вимагає відшкодування.

А я тобі зараз доведу!

Денис озирається у пошуках об’єкту, на якому можна продемонструвати усю силу меча. Гілки вишняку – дрібниця. Паркани – з грубих дошок. Можна спробувати. Та мій брат вибирає значно ефектнішу ціль. Войовниче вигукнувши, він підскакує до одного з велосипедів, замахується – і опускає меча прямо на металевий щиток на колесі.

«Який же класний меч!» Думка пролітає в моїй голові за мить до того, як ми всі чуємо гучне шипіння. Меч перерубав наскрізь не лише щиток, а й камеру на колесі.

Розгублені, збираємось навколо покаліченого колеса. Мимоволі помічаю – постраждав наш велосипед. Ця думка трохи заспокоює. Значить не будуть до нас бігати чужі батьки і зчиняти скандал.

Нічого. Треба просто заклеїти. Я вмію. Уже мільйон камер заклеїв. Зараз все принесу.

Андрійко Кравченко біжить до свого двору. Видно, відчуває за собою вину. Бо ж саме через нього це все трапилось.

До самого вечора ми клеїмо колесо. Приклеїли шорти до ноги Діми Маленка і шматки вишневого листя – до щоки Жені Подорожнього. Та велосипедна камера, хоч і задубіла від клею і переліплена гумовими латками, так і залишилась дірява.

Зажурені, дибаємо додому, ведучи «залізного коня» «у поводі».

Давай, поки нікого немає, сховаємо велосипед у гаражі. А завтра щось придумаємо. Може, знайдемо у дідуся запасну камеру – і поставимо.

Розпачливо слухаю бурмотіння Дениса і думаю, що ж його робити і як викрутитись. Та незважаючи на всі «трагедії» цього дня, у моїй душі жевріє легенька втіха. У цій ситуації добре було лише одне – у халепу я втрапив не сам. Брат завжди підтримає і допоможе. А разом можливо подолати ще й не такі біди. Так, напевно, всі свої перемоги і здобувають справжні ніндзя.

Історія шоста

Рогатка

Напевно, ця зброя була відома ще з древніх часів. І якби мій улюблений письменник Джозеф Роні писав свою «Боротьбу за вогонь» про первісних дітей, то не міг би не визнати – рогатки були придумані раніше, за луки. Бо це ж не мислимо: хлопець – і без рогатки.

Вони – це не просто зручна і грізна зброя. Рогатка одразу розповідає все про свого господаря. Велика, обшарпана, з нерівними резинками і шкуратком – якесь недбайло, хлопчисько, якому ще дуже далеко до зрілого віку. А от коли рогатка невеличка, – може легко поміститись у рукаві - акуратно зачищена від кори, з рівненькими стрічечками – то це вже людина авторитетна і поважна. А як резиночки не з велосипедної камери, а яскраво коричневі чи помаранчеві, шкураток вирізаний з халяви справжніх чобіт – ну то взагалі її господар недосяжний до нашої заздрості! Бо то справжній відчайдух, який ризикував усім! Потяг мамин чи татів чобіт – і при цьому його не зачинили на «домашній арешт до нових віників», як дуже часто грозиться нам з братами мама. А звідки береться ота світло-коричнева гума – то взагалі величезна таємниця.

Місця треба знати. Я знаю – але там вже немає.

І Женька Подорожній високо задирає носа, дивлячись на нас спогорда. Сьогодні він викотився на вулицю зі справжнім скарбом. Рогатка, як ми говоримо «бойовий комплект». І помаранчеві резинки, і шкураток «справжній», і рогатка невеличка, зачищена – аж блищить! Женька сьогодні викликає нашу заздрість – і мій гнів. Тепер моя «зброя» відсунута на другу позицію. Хоч вона теж невелика, резиночки – з медичного джгута, який ми з братом тихенько потягли з автомобільної аптечки. А тато потім довго розгублено чухав потилицю згадуючи, де ж міг загубити таку важливу річ. І нам тоді було трошки соромно – але не довго. Поки джгут не перекочував на наші рогатки.

І от тепер цей бевзь намагається мене обскакати?!

А вона хоч добре б’є? Бо моя банку з-під фарби навиліт пробиває!

Женька аж полотніє від моїх слів. Потім його обличчя наливається кров’ю, руки то стискаються у кулаки, то аж трусяться. Та мені і байдуже до того! Я все одно сильніше і старше, тому і можу знічев’я кидати такі зауваження.

Та щоб ти собі знав, моя рогатка дві банки навиліт пробиває! Отак! Я вчора пробував – то отакенні-о дірки попробивав!!

Наш друг складає пальці у величезного бублика і трусить тим бубликом перед нашими носами. Та ми теж немалі спеціалісти у питанні зброї – і нас не дуже проведеш!

Банки – то нехай, для дітей. А вітрину у заводському магазині проб’є? Ото тоді буде штука!

Ох же та вітрина і завдала нам туги! Ходили б ми біля неї спокійно, якби сонячного дня до нас не підійшов дядько Володя, братів хрещений. Ми саме показували вітрині язики і корчили гримаси, поки мама була у магазині.

Гарне скло, правда? А як вам те, що воно – броньоване. Його навіть куля з гвинтівки не проб’є. Його директор магазину аж у Києві замовляв.

А ми з братом стоїмо, і витріщаємось то на дядька, то на вітрину. Оце штука! Броньоване скло!

Якби ж братунів хрещений знав, яку страшну гадину впустив у наші душі! Ну це ж треба таке зробити - сказати цілком дорослим і самостійним хлопцям, що скло неможливо розгепати! Такими словами просто так не кидаються! Це ж справжній виклик!

Усю дорогу додому ми мовчимо, розмірковуючи над словами дядька Володі. Навіть не б’ємося за те, що Сергійкові, як завжди, дістався більший шматок шоколадки.

Щось ви мовчазні сьогодні? Хоч не похворіли?!

І мама стурбовано цілує кожного у чоло. Як вони, ті дорослі, визначають, хто захворів поцілунками? Мене завжди турбувало це запитання. Але тепер я навіть не звернув уваги на мамині слова. Ми з братом були повністю поглинуті розробкою планів і завдань.

А ви знаєте, що вітрина у нашому сільмазі – броньована?! Її навіть куля не проб’є!Бре!Сам ти бре, дурню! Кажу тобі – нам дядя Володя сказав! А він точно знає! Йому ж до того сільмага – два кроки йти!

Друзі аж застигають з відкритими ротами від новини. Ми з Сергійком позираємо на всіх згори вниз. Ще б – таку інформацію дістати!

Відтоді усі наші інженерні роздуми направлені на те, щоб перевірити правдивість цього твердження. Вже чим ми тільки не пробували те скло! Рогатки наші одразу спасували. Щоправда стріляли у вітрини ми з кущів бузку на протилежному від магазину боці вулиці. Але пущені камінці лише відскакували від цілі з гучим басовитим стуком. Гаряча голова, Сашко Хрін, намірився було навіть цеглиною спробувати міцність проклятої вітрини. Але його вловили на самих підступах до «ворога» якісь дядьки – і результатом були лише накручені вуха Санька. А вітрина так і продовжувала знущатись з нас яскравими сонячними зайчика!

Ну то? Будеш пробувати на вітрині? Чи боїшся?!

Чому ми завжди так реагуємо на ці слова? Постійно думаю про це, вчергове стоячи у кутку. Важко було просто презирливо посміхнутись – і зробити, що пропустив ті дошкульності мимо вух?! Та всі ці висновки – до наступного разу. Коли уся твоя чоловіча гордість бушує всередині і вимагає підтвердити друзям що ти нічого на світі не боїшся. Зараз цей вогонь, схоже, палає і всередині Жені.

Хто боїться?! Пішли до вітрини! Я зараз вам покажу, що таке справжня рогатка!

Усією зграєю рушаємо по Першотравневому провулку. Час від часу нагинаємось і підбираємо з дороги камінці. Бо ж для зброї потрібні набої. А їх чомусь наші мами постійно викидають з наших кишень – ще й лають нас на всі застави. І як вони не розуміють усю серйозність цієї справи?!

Перед самим поворотом до магазину Сергійкові неймовірно щастить. Він підбирає одразу три «окатиші» – камінці майже ідеально кулястої форми! Ними з рогаток стріляти особливо зручно і влучно! Одну таку «суперкулю» брат віддає Женці.

Тримай! У тебе ж серйозна справа!

Ми всі згоджуємося і ніхто ні миті не ображається на Сергійка. На новій рогатці лежить велика відповідальність, якої боїться кожен. Страшно навіть подумати, що буде, якщо таку вітрину висадити! Тут кутками справа не обійдеться! Хоча таке покарання удвічі образливіше. Якщо вітрина непробивна і ми її висадимо – значить директора магазину надурили. І ми йому це показали. То за що ж карати? А якщо непробивна і справді – то якихось рогаток їй нічого боятись!

У кущі бузку ми прибуває по черзі. Бо якщо завалимось у них всією нашою шумною ватагою, нас обов’язково знову нажене тітка, балкон якої виходить прямо на ці зарості. Так уже було кілька разів. Тож попередніх помилок ми не повторюємо.

Ти в середину цілься! Як попадеш в середину скла – точно розколеш!

Діма Маленко гарячково шепоче Женьці на вухо останні настанови. Але то так, для того, щоб нам усім не було так страшно мовчати. Бо всі хлопці нашої ватаги стріляють з рогаток не гірше, ніж англійський розбійник Робін Гуд – з лука.

Руки Женьки трусяться, поки він підносить їх вперед і цілиться. Потім з нашим другом стається щось неймовірне. Він збирає рогатку – і виходить з кущів! Ми, вражені, мало не падаємо з жаху і напруження!

Куди ти, дурню! Застукають!

Але Женька швидкою «перебіжкою» дістається до величезної тополі прямо перед вітриною – і ховається за нею.

Він хоче вдарити зблизька! Оце відчайдух!

Заворожені сміливістю друга, затамувавши подих, чекаємо, що ж буде далі! Ось наш стрілець натягує резинки, визирає з-за дерева – і пускає снаряд. Мій зір на мить неначе загострюється – і я бачу!!! «Окатиш» з тріскучим стуком влипає у вітрину – і на його місці розростається чимала пляма! Ну, тепер на ноги!

Немов наполохані горобці, ми, навмання розлітаємось з кущів. Я мчу у бік нових будинків, які недавно звели на місці нашого старого дерев’яного дому. Там я кожен куточок знаю, там є де сховатись.

Ще мить – і я лишаюсь один. Довго блукаю провулками, аж поки кружними шляхами не виходжу на початок нашої вулиці Гагаріна біля геологічної експедиції. Тепер трошки потрібно перепочити! От під цими чудовими кущами бузини на розі!

І в мені одразу прокидається мисливець. Бо ж це я мало не вперше залишаюсь сам! Завжди у ватазі чи хоча б братуньо тягнеться хвостиком!

Кущі, під якими я сиджу, зашаруділи. Підводжу голову і…ось же воно! Прямо наді мною сидить отакенна-о ворона! Оце здобич!

Повільно тягну з кишені рогатку. Вона уже заряджена, у шкуратку міцно затиснутий камінець. Тихенько розмотую резинки і неквапом їх натягаю. Ворона, неначе чимось занепокоєна, повертає від мене голову, розгортає крила… Е, нііі! Не втечеш! І я відпускаю «шкураток»…

Ворона скрикує так, як кричала б людина. Ось вона борсається у траві, незграбно волочучи за собою крило. Я її підбив! Тріумф і радість мало не розриває серце! Оце буде що хлопцям розказати! І показати – бо ж здобич – ось вона! Прямо у траві!

Підбігаю до ворони – вона повертає до мене свою голову… Вклякаю, неначе прибитий до землі гвіздками. Мені здається, що з чорних цяточок-очей птаха скрапують сльози! Переляканий і знічений, уже не відчуваю захоплення! І враз такий біль і смуток огортають мою душу, що сльози мимоволі самі вириваються з очей!

Біжу, не розбираючи дороги, додому. У мою сорочку, немов дитя, загорнута поранена ворона, яка стріпується від кожного мого незграбного руху. Мені уже байдуже, чи знають батьки про нашу «операцію» біля магазину. Байдуже на те, чи ставитимуть мене у куток чи лаятимуть. Найстрашнішим для мене у цілому світі буде, якщо цей чорний, гарний птах раптом помре!

Тихенько перемахую через огорожу у садку. Нашвидкоруч роблю з гілок невеличку халабуду і рву траву. Коли «пацієнтка» вже покладена на своє «ліжко», рішучим кроком йду до хати. Хай карають, як хочуть, аби лише врятували птаха!

Несподівано згадую – і повертаю до своєї «майстерні», у якій у мене сховано чимало інструменту, який потім довго і безуспішно шукали тато і дідусь. Беру невеличку сокиру-сікач – і довго, втираючи соплі і розмазуючи сльози по обличчю брудними руками, товчу нею на дрібні друзки свою гордість і свій авторитет. Нищу, щоб і спогадів про неї не було, свою рогатку.

Історія сьома

Олежка

Коли і як він з’явився на тому перехресті ми навіть не можемо згадати. Але в один голос згоджуємось з враженням, неначе він ніколи не сходив зі свого посту. І день, і ніч сидить на тому перехресті з червоним прапорцем, і дивиться на світ веселими світлими очима. Не говорить, а тільки деренчить губами. Коли ми проїжджаємо на велосипедах – він швидко біжить за нами, угукаючи і весело сміючись. Ми натискаємо на педалі. Бо боїмося Олежку до дрижаків.

Той Олежка – дурник. Може людину побити чи убити – і йому зовсім нічого не буде.

Не пам’ятаю, хто першим повідомив нам цю жахливу інформацію, але вона давить нас постійно. Метеляючи педалями в магазин чи з магазину, я, переляканий, чекаю побачити зіщулену постать навпочіпках з яскравим прапорцем у руках. Як щойно бачу Олежку, то неначе хто припікає мені п’яти розпеченим залізом. У животі одразу робиться холодно і липко. Пролітаю перехрестям, немов вітер. І усією наполоханою душею відчуваю, як Олежка біжить за мною, моторошною сміючись і угукаючи. Ану ж наздожене, стягне з велосипеда і… далі й думати страшно!

Через те перехрестя Першотравневого провулку і вулиці Пушкіна ми не ходимо пішки. Лише на велосипедах їздимо.

Треба їздити подвоє. Як одного наздожене – другий втече і заявить у міліцію.

Слова Саші Хрона звучать цілком логічно. І тепер, коли когось з нас посилають «по хліб», ми шукаємо напарника для цієї небезпечної експедиції.

Та, з присутньою усім дітям безшабашністю і авантюризмом, дуже скоро найбільший страх стає нашою розвагою. Ми призвичаюємось до незвичної погоні – і навіть заохочуємо її.

От і сьогодні кидаємо жереб у нашому «штабі». Того, хто витягує коротку соломину, чекає захоплююча, але моторошна місія. Він повинен об’їхати вулицю Пушкіна аж коло машзаводу, під’їхати від магазину, зупинитись перед перехрестям, гукнути «Олеееежка!» – і рятуватись втечею. Решта нашої відчайдушної бригади, спішені з велосипедів, стоять з іншого боку перехрестя і не бачать, коли той «дурник» вибіжить у своє переслідування «заманювача». Не у багатьох витримують нерви не зірватись тікати раніше потрібного часу!

Та ось ми чуємо знайоме «Олеееежка!» – і через перехрестя летить мій брат Дениско, наша сьогоднішня «приманка». Ми зриваємось у біг, на ходу залітаючи у сідла велосипедів. Тиснемо на педалі. Оглядаюсь. Мій брат Сергійко, з вибалушеними від жаху очима, ніяк не може застрибнути на «Мотовелло», увесь час пролітає мимо сідла. А Олежка уже його наздоганяє! Нарешті братуньо, відчайдушно підвиваючи, злітає у сідло, напружує усе тіло, рвучи педалі під собою. А Олежка уже на відстані простягнутої руки! Сергійко буряковіє – але виривається із зони небезпеки, немов ураган. Умить обганяє всіх і продовжує метеляти педалями навстоячки.

Сидимо у «штабі», ледве переводячи дух. Ми у безпеці. Чомусь Олежка, переслідуючи нас, ніколи не добігає до вулиці Гагаріна. Це ми вже вивчили добре.

А ви бачили, як він мене мало не вхопив?! Я вже думав – тут мені і капець!!

Голос Сергійка дрижить від страху, але сам він так і палає гордістю. Ще б пак! Герой! Був у міліметрі від небезпеки! І таки вривався!

На сьогодні вражень нам досить. Та і вечір вже сідає на верхівки дерев нашої вулиці. Треба йти додому, хоч і не дуже того хочеться. От би такі веселі літні дні ніколи не закінчувались! Щоб вічно радіти разом з друзями! Переживати захопливі, а подекуди і небезпечні пригоди!

Заходимо у наш двір, ділячись яскравими враженнями дня. І одразу попадаємо у похмуру атмосферу. Мовчазний, і неначе зажурений тато сидить на лавці під стіною хати. На нас не реагує навіть тоді, коли ми підходимо упритул. А це вже зовсім поганий знак. Значить ми десь так проштрафились, що страшно і подумати! Тихенько стоїмо, переминаючись з ноги на ногу. Не кидаємо одне одного, готові разом придумувати якусь брехню на порятунок, а якщо не вдасться – разом дивитись у обличчя покаранню.

Всі – йдіть вечеряти. Ігор, залишся. Треба поговорити.

Брати ніяково позирають то на мене, то на похмурого тата. Видно, що вони тверді у рішенні не кидати мене одного. Але ж їм було прямо сказано, що робити. Тут вже не до відкритого бунту. І я це не розумію, а скоріше відчуваю. Тому приречено махаю рукою, понуро опустивши голову. Брати швидко ушиваються – і я залишаюсь наодинці з батьком і з тишею. Яка, втім, триває не дуже довго.

Сідай.

За все життя тато не говорив до мене так уривчато і серйозно. З кепкуванням чи з гумором. Інколи – з гнівом чи настановою. «Свинюки ви, хлопці» – найсуворіше зауваження за всю історію, від якого почуваєш себе на межі розпуки. Але сьогодні цього всього немає. Є щось інше. Тато завжди так говорить, коли дуже втомлюється або чимось дуже засмучений.

Я сьогодні увечері був на городі за хатою, і бачив, як ви з хлопцями розважались на велосипедах.

Тато якось особливо промовив слово «розважались». Та мені цього вже і не треба. Вже добре розумію, до чого хилиться розмова і у чому наші гріхи. Тихенько видихаю – така прямо дрібниця. Ну ганяли ми того Олежку. І що ж тут такого?! Ми ж його не обзивали і не дражнили! Хто ж йому винуватий, що він – дурник?!

Заглиблений у свої роздуми, надто пізно помічаю, що тато уважно спостерігає за мною. Дивиться, як я реагую на його слова. Але такі «прийомчики» ми уже знаємо, вивчили. На них є цілий комплект своїх заходів. Можна просто покаятись і пообіцяти, що більше так не будеш. Слабенько і принизливо. Але якщо ще і сльозу пустити – спрацює. Можна виправдовуватись, шукати аргументи, чому справа, яку ти зробив – не погана, як би хто із дорослих не думав. Ніколи не спрацьовує, але я інколи пробую. Ну і можна звернути провину на іншого. Слабшого або такого, кого важко знайти і розпитати. «Це Женька Подорожній придумав. А я просто поряд стояв». Інколи працює з мамою чи бабусею. Але ніколи – з дідусем і татом. «А у тебе своєї голови на плечах немає?» – відповідь, якої можеш удостоїтись. Та ще й зітхання: «Я думав, що ти дорослий вже…» А це – найстрашніше! Гірше навіть від стояння у кутку!

Готуюсь застосувати план номер один. Вже і в очах, і в носі свербить. Але тато мене випереджує.

Бачу, що ти вже плакати готовий. Та цього разу не подіє. Ви всім розповідаєте що уже дорослі, і вимагаєте, щоб до вас ставились, як дорослих. От і поговорити я зараз хочу не як з дитиною, а як з людиною, яка несе відповідальність за себе.

Ова! Оце поворот!!! Я аж застигаю на лавці! У голові шумить від незрозумілих відчуттів. Є радість. Нарешті тато розуміє, що я дорослий. Є острах від отого «нести відповідальність за себе». Так тато говорить, коли ми з братами десь дуже напартачимо і саме йому доводиться здійснювати розбір наших «гріхів». І ці слова не віщують нічого хорошого. Та є ще багато чого незрозумілого, хвилюючого, від чого серце замирає у грудях.

Я чув, як ви спочатку дражнили Олега з вулиці Пушкіна. Дражнили – а потім тікали від нього на велосипедах.Та ніхто його не дражнив! Він за нами і так ганяється! А нам що – стояти і чекати, поки він нас упіймає і уб’є?! Таке про нього розказують, що ууух!

Тато мовчить на ці мої слова. З непорушним обличчям дивиться собі під ноги. Мене ця тиша гнітить. Від неї гірше, ніж від будь-якого покарання. Уже прямо хочеться, щоб батько кричав, сварив і поставив у куток. Хоч він це робив нечасто.

А тобі самому Олег щось погане зробив? Ударив чи якось ще образив?

Тато вже підняв очі і знову пильно дивиться на мене. Тепер засмученість добре видно і в очах. Я знічено мовчу, перебираю у голові спогади. І тут ні… І тут… А якщо отут? Та наче теж ні… Виходить, що нікому з нас Олежка з вулиці Пушкіна нічого поганого не зробив. Що ми його боялись за чутки. І якби він за нами так дурно не ганявся, то нам він був би зовсім нецікавим. Сидить собі на перехресті, червоним прапорцем махає, губами химерні звуки пірімкає. Кому ж він цікавий, такий?

Я оце так подумав…Ти зрозумів, що нічого поганого Олег вам не робив. Не дивуйся, у тебе це на обличчі написано.

Тато знову замовк. Але цього разу зовсім ненадовго.

Знаєш, синку, я часто думаю про те, як нам з мамою пощастило. Ви з Сергійком у нас здорові, хороші хлопчики, добрі і веселі. І раніше думав, як не пощастило батькам Олега з вулиці Пушкіна. Йому уже тридцять п’ять років – і він таким родився, як ви його знаєте. Як зовсім маленький хлопчик. Але з хворим розумом. І мені дуже соромно, що я колись так думав. Я тобі скажу великий секрет, хочеш?

Увесь цей час я заворожено слухаю. Але від запитання аж стріпуюсь. Нічого собі! Мені тато ніколи не довіряв якихось секретів! А тут іще і про Олежку, над поведінкою якого ми ламаємо голову уже який тиждень! Я у захваті, ледве знаходжу сили, щоб кілька разів скивнути. Тато з любов’ю гладить мене теплою долонею по голові, стишує голос.

Олег з вулиці Пушкіна – чарівник. Справжній, надзвичайно сильний і добрий. Він таємно живе серед людей, і щоб його не розкрили, він ні з ким і ніколи не розмовляє. Але допомагає всім. Навколо нього таке чарівне коло, що його друзі одразу стають сильними, здоровими і радісними. А хто його ображає, той завжди нещасний.

Моя щелепа теліпається вже десь аж біля пупа. Я, вражений, можу лише кліпати очима. Нічого собі! Та не може того бути! Видумає тато! Але для чого? У голові переляканими горобцями цвірінчать думки. Хоча, якщо подивитись уважно… Тоді все стає на свої місця! Дивна поведінка, оця біганина, червоний прапорець у руках… А якщо дійсно не дурник, а чарівник?!!

Мене аж пробиває від цієї думки! Розгублено дивлюсь на тата. Ні тіні посмішки на обличчі, цілком серйозний. Невже не вигадує?

А якщо він чарівник – то чого ж тоді за нами ганяється? Махнув би своїм прапорцем – то ми б всі і поклякли!Він за вами ганяється, щоб з вами дружити. Він бачить, як вам весело від цього. Тому і старається вам добре зробити.

Ці слова розвіюють вкінець всі мої сумніви. Оце номер! Скоріше б уже завтра! Ото хлопці попадають, як я їм розкажу! І тепер мені вже дуже хочеться вірити у чудесну розповідь батька!

Ранок зустрічає мене ясними променями сонця. Як вже бувало не раз, частина вечірньої розмови з татом вивітрилась у мене з пам’яті. І вже не було того яскравого враження. Вибігаю у двір після сніданку, вже у передчутті старої розваги з друзями. Стрімко хапаю велосипед – і в «штаб». Брати – за мною. У нас не вистачає лише Андрійка, але він завжди довго снідає.

Так, хто у нас ще не викликав Олежку?

Женя Подорожній прискіпливо нас всіх оглядає. Чи й тобі не командир! І хто йому доручив ті соломинки ламати? А сам, тим часом, я і не пам’ятаю, щоб хоч раз «приманкою» був. Але хай йому… Це не так важливо, коли попереду – розвага.

Тільки перед тим, як викликати Олежку, треба на наш город глянути. Бо мене вчора тато спіймав, на городі був. Так я ледве відбрехався!

Друзі кивають мені на знак згоди.

І от вся наша ватага застигає недалеко від бажаного перехрестя. Бачимо, як неспішно, скрадаючись кущами, з боку дитячого садочка наближається Діма Маленко – наша сьогоднішня «приманка». Нарешті лунає звичне «Олеееежка!», наш друг вихором пролітає біля нас і з-за повороту вибігає наш переслідувач…

Неприємності починаються з самого початку. Лише з третього разу мені вдається закинути ногу через раму. Вже починаю набирати швидкість. Всі шанси врятуватись, хоч Олежка вже і близько… І тут Санько Хрін ламає всю нашу кавалькаду. Він летить по провулку лівим скраю. Чи то перелякавшись, чи ще чого, та він робить блискавичний ривок управо! І все котиться у прірву! Одне за одним мої друзі і брати, щоб не наскочити одне на одного, кидаються у тому ж напрямку. А я з жахом думаю, що мені вибрати: підбивати брата Дениса – або «впилюватись» у паркан мого власного двору. Та поки я «ловлю гав», мої руки вирішують за мене.

Велосипед робить рулем «тра-та-та-та» по штахетинам, ручка керма застряє між однією з них – і я з тріском проламую своєю довбешкою паркан, і застряю в ньому гузенцем у провулок. Та від жаху я зовсім не відчуваю болю! Ну все, тепер точно капець! Зараз мене Олежка схопить і…

Ривок… Сильні руки висмикують мене з пастки і ставлять на ноги. Полотніючи від страху, дивлюся на Олежку, який тримає мене, весело посміхаючись і мугикаючи незрозумілі слова. Мої ноги приростають до асфальту, і я вже не зможу втекти, навіть якби така думка і виникла у моїй заполошеній голові. Олежка знову мугикає, вже гучніше, підіймає руку…я, закаменілий, не можу поворухнутись, щоб хоч захиститись…. І бачу прямо перед носом червоного прапорця.

Ошелешений дивлюсь на Олежка. А він тицяє мені прапорця, весело посміхаючись і доброзичливо мугикаючи. І я бачу, що його обличчя, хоч і незвичне, з круглими очима – але добре і щире. Небесно сині очі світять веселістю і лагідністю. Несміливо беру прапорця. Олежка знову мугикає – і радісно сміється. А я і собі посміхаюсь, відчуваючи, як страх дивним чином покидає моє тіло.

До нашого «штабу» повертаюсь з двома думками. По-перше. Треба трохи «втерти маку з перцем» Сашкові, щоб знав, як правильно їздити на велосипеді. По-друге. Треба розповісти друзям про Олежка. У чарівників ми, звичайно, вже давно не віримо. Але у хороших і добрих друзів віримо. А може і про чарівників не все брехня…

Частина п’ята

На порозі дорослого життя

Історія перша

Чудові ідеї

Він у нашій компанії – найудатливіший. Звичайно, якщо вважати за удачу вміння «влипати» у веселі і не дуже історії. До Санька Жорніка ми звертаємось не інакше як «Хрін». І він дуже на то ображається. А чого ображатись? Таким було прізвище його мами, допоки вона не вийшла заміж. Таке прізвище і у його дідуся, до якого він приїздить на літо з Полтави. То чого ж ображатись? Я ж не ображаюсь, коли мене дражнять «середа на п’ятницю» у школі чи на вулиці.

Тож наш дорогий Хрін – чемпіон по кількості пригод і неприємностей, у які він потрапляє. Мабуть, причиною тому – його кипуча і непосидюча натура. Усі ми на вулиці Гагаріна, звичайно, не янголи у білих одежах, і не маємо крил за спиною. Але за кількістю цікавих і небезпечних ідей наші голови далеко відстають від метикуватої кебети Санька. То він видивиться у чужому подвір’ї яблуньку з солодючими плодами. І відділяє нас від тієї насолоди якась дрібниця – височенний паркан чи злюща вівчарка. То пропонує збудувати будиночок на дереві у посадці біля залізниці – і ми ще довго потім лікуємо забиті молотками пальці чи пожмакані падінням з висоти ребра. Чи спокушає здійснити експедицію на покинуту біофабрику – там же має бути цікаво! І в усіх цих витівках наш Хрін завжди – попереду. Як і в наслідках. Якщо когось і ловлять дядьки чи сторожі – то його. Якщо когось придавить чи приб’є, комусь прилетить грудкою чи шматком гарячого металу після вибуху банки з-під дезодоранту, як її кинеш у вогонь – то це майже напевне нашому Санькові.

За усіма цими пригодами нас, звичайно, знаходять покарання. Батьки скрушно хитають головами, вголос нарікаючи на те, що виростили таких харцизяк і шибайголів. Дідусь Хрона лає усю нашу буйну компанію – і якийсь час наш друг не виходить на вулицю. Та все одно рано чи пізно повертається. Відірвати його від нас важче, ніж гарячу смолу чи клей від нових штанів. Вже і лаяли його, і били, і намагались уваги на нього не звертати. Але Саньок мимо нашої волі вливався знову і знову до ватаги. І так – до нової «історії».

Сьогодні Саша знову у нашій компанії. Ми, розморені ясним сонячним днем, сидимо у затінку вишень біля мого двору. І відверто нудимось.

Може давайте витягнемо з вашого двору поливальний шланг – і будемо обливатись водою?

Ми з братом ліниво пхинькаємо. Ідея Діми Маленка, хоч і гарантує веселу розвагу, таїть у собі безліч загроз. Це треба лізти у гараж, витягувати насос, опускати його у колодязь, тягнути через пів двору товстого чорного шланга – і це все прямо на очах мами, яка порається біля літньої кухні! До всього добре пріють коліна від спогадів після нашого останнього такого «обливання». Тоді Андрійко Кравченко посеред літа захворів на бронхіт – а ми довгенько підпирали собою кутки у хаті.

А знаєте що?! Давайте у квадрат грати чи квача?!

Перші ліниві спалахи цікавості після « а давайте…» Жені Подорожнього, душаться розчаруванням. Чи й тобі не ідея? От же тільки грали! Набридло!

Ходімте тоді на біофабрику за трубочками!

Ця пропозиція мого брата Дениса викликає зовсім кислі посмішки. Це ж дуже небезпечно! Там – сторожі з «отакенними о!» вівчарками! За цією радістю так далеко пертись! Шукайте дурних!

Далі сидимо під деревами, знемагаючи від спеки і нудьги. Я вже думаю собі йти додому, і дочитувати пригоди юних американських шибайголів Тома Сойєра та Гекльбері Фінна, як на ноги несподівано зривається Саньок Хрін.

А давайте у хокея грати?!!

Від такої несподіваної і пришелепкуватої пропозиції ми застигаємо з роззявленими ротами. Який ще хокей?! Літо надворі! Де ж тут лід знайти?! Але перед моїми очима вже стрибають картинки з наших зимових «битв» на льоду. Удари ключок по шайбі, падіння у «кучу малу», густий пар нашого уривчатого дихання – і дзвінкий сміх над усім блакитно-білим простором ставка. І так хочеться того хокею, що аж у очах коле! Ех, чому зараз не зима!

Ти Хрін, видно, як останнього разу з дерева впав, то не на дупу, а на голову. Який хокей?! Літо надворі!

Та кепкування Діми Маленка, здається, не справляють жодного враження на нашого ініціативного друга. Його очі просто палають завзяттям, яке нам усім таке знайоме.

А ми будемо шкарабанкою грати!

Світ, який ще мить того безпорадно борсався у літній пилюці біля дороги, розпростується на всю шир і наново заливається яскравими фарбами. Оце голова! Недаремно нам далеко до вигадок Санька! Знову він придумав чудову розвагу!

Секунда – і ми галопом розлітаємось по дворам. Завдання просте – знайти порожню бляшанку. Найкраще, якщо вона буде пласка, наприклад, з-під шпрот. Наостанок підійде і з-під скумбрії чи кільки. Це буде наша «шайба»! А ключками стануть звичайні дрючки з грубими сучками! Це вже технічні дрібниці! Головне – така класна ідея!

А що воно за нечисть поперевертала сміття з відра!Наталко, треба того клятого кота нагодувати! Бо он увесь сміттєвий мішок розірвав!А якої ти трясці і куди преш сміття у двір! Тільки ж позамітала!

Хвилин п’ятнадцять наші батьки, дідусі і бабусі обурюються гармидерами, які спричиняють наші «пошукові роботи». Діма Маленко страджає найбільше. Мама вловила його прямо «за ділом», накрутила вухо і змусила підмітати у всій кухні. Та як би там не було, а свого наша ватага таки досягла! Якраз Діма і притяг до нас безцінну бляшанку від шпрот.

Тепер – ключки. Женя Подорожній свою притяг одразу. З повагою ми дивимся на його «каліку», якою він взимку розгатив на щепки вже не одну нашу «магазинну» ключку. Якщо цей неймовірний пристрій і сьогодні себе покаже – то, напевно, кращого винаходу людство не бачило. Але то буде навряд чи. Дровинячча і гілляча досить у кожному нашому дворі! Тож скоро ми всі висипаємо назад на вулицю з химерним «ключками» найнеймовірніших кольорів і форм.

Чим геніальніше ідея – тим важче її втілити. Мій брат Олежка і сам ініціатор, Санько, залишаються без «спортивного знаряддя».

Дідусь усі гілки у дворі перепалив. Перед Трійцею порядок наводять.

Похнюплений Хрін стоїть перед нами. Та ми не дуже журимось тими перешкодами! Теж мені, проблема!

Пішли усі разом у посадку – і там виламаємо.

Як уже цілком сформований «тесля», я завжди готовий до майстрування по дереву. Ми вже стільки гіляк перетягали з усіх довколишніх посадок, що цілком вистачило б на невеликий ліс.

Беру сокиру-«сікач», якою тато кришить буряки свиням – і ми йдемо у експедицію. Обставляємо усе так, неначе це подорож у справжні джунглі, де нас чекають небезпечні пригоди. А у нас же інших не буває!

Як ніколи швидко добираємось до посадки. Трохи, по черзі, кидаємо «сікача» у дерево, як то роблять індіанці з томагавками. Потім згадуємо про головну мету нашої подорожі – і розбрідаємось заростями у пошуках підходящих гілок. Досить швидко я вирубую «ключку» братові – замашну, міцну, з кленової гілки, яка круто загнулась стовбуром біля кореня.

Знайшооооов!

Саньок кричить далеко, чи не від самого берега річки Рудьки. Нащо так далеко забрідати? Не міг ближче! Через хвилину ми вже на узліссі посадки. «рін вже видерся на чималенького дуба і сидить на вузлуватій гілці високо над землею.

Дивіться! Оце кльова гілка! Ні у кого такої ключки не буде!

Сашко радіє, стрибаючи на гілці і показуючи, яка вона міцна. А ми знизу заздримо. Везе ж всяким! Та ж нічого не зробиш! Сам знайшов!

Давай, ламай її – і пішли. Бо вже скоро обідати – а ми ще не грали!

Після цього голосного зауваження Андрійка Кравченка, Санько кілька разів пробує ламати облюбовану гілку. Але безрезультатно. Таки ж дуб, а не якийсь там клей! Про це дерево недаремно в українських казках пишуть!

Доводиться мені видиратись самому на міцне дерево зі своїм «сікачем». Рубати зелену гілку – така собі справа! Важка і невдячна! А дубову – і поготів! Моя футболка змокла майже наскрізь – а гілку я зміг «перегризти» тільки ледь більше, ніж наполовину. Хекаючи, кляну про себе і друга, і його нещасну «ключку». А знизу уся наша компанія не вгаває з порадами.

Та досить рубати! Бо так провозишся до ночі! Нехай тепер Сашко стрибає на її кінці, поки не почне тріщати. А потім вже і руками зломимо.

Юра Білан – наш давній друг, але зустрічаємось ми дуже рідко. До бабусі з дідусем він приїздить рідко, Але від того ми любимо його не менше. Надто, що його устами завжди говорить спокійний розум. От і зараз порада Юрчика здається усім цілком доречною.

Сашко обережно відходить якомога далі по підрубаній гілці і починає її розгойдувати згори до низу. Та де там! Цупка і міцна, майбутня «ключка» і не думає піддаватись!

Та стрибати треба! Розгойдувати мало! Так точно не вломиться!

Ну це вже справа зрозуміла! Усі ми знаємо: як щось не відривається чи не відкривається – то треба просто тягнути сильніше. Тоді точно вийде. Сашко робить кілька несміливих стрибків, тримаючись за верхні гілки. І несподівано ми забуваємо про «шкарабаночний» хокей! Перед нами – чудова розвага! Як же високо Сашко підлітає у своїх стрибках, захоплено завиваючи і сміючись! Оце б і мені так!

Як завжди, наші винахідливі голови думають одночасно про одне і те ж.

Тільки давайте не на підрубаній гілці стрибати. Бо нас всіх вона точно не витримає!

Ми знову погоджуємось з Юрою – першим на «стрибковий атракціон» видирається Денис. Досить скоро активні «вправи» у літню спеку роблять свою справу, і брат злазить захеканий і мокрий, як хлющ. А наша розвага триває.

Непомітно ми удосконалюємо свою «техніку». Вже коли я по третьому колові стрибаю на гілці, то намагаюсь, щоб кількість стрибків перейшла у якість – і підлітаю вище, і вже навіть ноги у повітрі розчепірюю. А знизу – вигуки захвату і заздрості.

Оце круто!Диви, диви, як високо підлітає!Та що там?! Я і краще можу!Так зроби!І зроблю!

Змокрілий, але щасливий, злізаю з дерева – і поступаюсь місцем «відкривачеві» нашої нової розваги.

Сашко одразу шпарко береться до справи. Немов хвацький акробат, він злітає над гілкою дубу, витинаючи різні фігури. Я із завмиранням серця спостерігаю за другом, ревниво підмічаю його викрутаси. Нічого-нічого! Я їх перевершу, як моя черга дійде!

І тут Санько перериває свої скажені стрибки і зіщулюється на гілці. Здається, зараз буде щось неймовірне! Ого-го! Точно! Наш друг розгойдує гілку до неймовірної сили, робить шалений стрибок! Він підлітає вище навіть тих гілок, за які тримається руками! Заздрісно, чекаємо приземлення друга…

Хрррр! Тлумь!

А-а-а-а.

Як це сталось – ми навіть не встигли помітити. Ще мить тому сяюча мармиза Хрона виглядала із-за дубового листя. І от він уже лежить на купі того самого листя на землі. Перелякані, біжимо рятувати друга.

Оце класно! Давайте ще! Бачили, як я підскочив?

З-під дебелої дубової гілки – нашого «стрибального атракціону – вилазить сяючий Сашко. У нього підбите око, сорочка пошматана на клапті, збите коліно і розквашений ніс. Але у очах буяє усе той же захват і енергія!

Уже увечері, стоячи у своїх звичних «куткових дозорах», ми з братами вирішили більше ніколи не приймати Хрона до своїх ігор. Вічно нам через нього дістається! Без сумнівів – ідеї розваг у нього хороші! Але ж який з них толок, з тих ідей, якщо він сам же їх постійно псує? От і цього разу, коли ми привели нашого розтерзаного товариша додому, то ледве врятувались від гніву його дідуся, який гнав усю нашу ватагу аж до кінця провулка, незважаючи на сльози і вмовляння самого Сашка. Нащо нам ці всі проблеми!

Та після того, як над нами відгриміли усі праведні «громи-блискавки», якими кидались наші батьки, ми повечеряли і вже повкладались спати, мене прошиває думка. Якщо ми проженемо Сашка, то з ким же він буде тоді гратись? У всіх дворах вже давно склались свої ватаги. Куди ж йому податись? Та й кому він треба, з такою свою «удачею на халепи»?

Гірко зітхаю, перевертаюсь на інший бік, і віддаюсь легким хвилям сну. Хай воно вже завтра буде, як буде. Що ж, доведеться терпіти. Друзями розкидатись не годиться.

Історія друга

Скейт

Я думаю, що це досягнення дитячої цивілізації хотів би мати кожен. Це не просто шматок дерева чи пластика на коліщатках. Це втілення невідомих ще можливостей. Про це зараз думаю я, думає кожен з нашої зграї, заздрісно дивлячись на Сашка Хрона. Він гордо заїжджає на нашу вулицю на справжнісінькому скейті!

Ми аж вклякаємо на місці. Обіцянки Женьки Подорожнього про те, що він нам завтра принесе справжнього аґрусу, зависають у повітрі. А Сашко повагом підкочується до нашого мовчазного гурту.

Привіт!

Його вітання звучить недбало і трошки спогорда. Ще б пак! Така чудасія у нього! Тому нам дуже не хочеться вітатись з Сашком. Щоб ненароком не зрадила чоловіча гордість, і хтось першим не почав просити у щасливого володаря скейту покататись.

Та наш друг теж не роззява, добре розуміється на правилах хлопчачого етикету.

Хто хоче перший покататись?

Оце вже інша справа! Сам господар запросив – то можна і покататись! Але і тут теж є свої правила. Ми з Денисом не дуже спішимо до гурту, де хлопці одне з поперед одного волають «цур, я перший!» Нам не годиться втрачати авторитет. Надто, що той скейт – пристрій новий і невивчений. Ану, як на ньому обемберишся одразу ж! Нехай спочатку молодші випробують – а вже потім ми. Так і безпечніше, і ми виконуємо головне доросле правило, що молодшим і слабшим треба поступатись.

А як же на ньому кататись?

Сергійко, який таки вирвав собі першість, розгублено крутить дошку з колесами у руках. Він не розуміє, як до неї підступитись.

Що ти, як дурник?! Ставай – і їдь!Який я тобі дурник?! Зараз як дам – то побачиш, хто з нас дурник!

Сашкові уже кілька разів перепадало від мого братуня «на горіхи». Він добре знає силу тих кулаків. Тому, як тільки Сергійко починає загрозливо сопіти, володар скейта поспіхом відкриває свої таємниці.

Ставиш скейт на коліщата. Розганяєшся якнайсильніше – і стрибаєш на нього. І їдеш собі.

У мого братуня виходить одразу і дуже гарно. Коли він проноситься біля нас, сяючи від радості і щастя, у мене аж руки сверблять забрати у нього дошку і порушити увесь порядок черги. З останніх сил стримую себе. Бачу, що і Денисові дуже хочеться поїхати. Якби він сказав першим – то і я б до нього пристав. А так не буду поводитись, як якийсь жовторотий пуголовок.

Швидко черга проходить три кола. Кожен з нас уже добре накатався – але запал не минає. І я, і всі учасники нової розваги розганяємось усе далі, з усіх сил стараючись їхати якнйдовше – і тим похвалитись перед друзями! «Я аж он куди заїхав! А тобі слабо?»

Несподівано, само собою, народжується змагання. Тепер його треба лише упорядкувати.

А давайте, хто далі заїде на скейті?

Усі друзі одразу підтримують мою ідею. Починаємо розробляти правила гри.

Розганятись можна звідки хочеш?Та хоч від стадіону!А як же ми будемо знати, хто проїхав далі?А ми накреслимо лінію на асфальті. На неї передніми колесам поставимо скейт. У кожного з нас буде по три спроби. Далі будемо креслити лінії по заднім колесам після заїзду.

Щоб мої пропозиції були привабливішими, біжу до свого паркану, витягую з під нього червону цеглину – і хряпаю нею об дорогу. Байдуже, що тією цеглиною дідусь закривав низ паркану, щоб кури не підкопували і не тікали. Що там, ті кури! Тут така штука намічається! А дурних птахів ми з братами і так увечері переловимо!

Хапаю найбільший шматок від цеглини і біжу до друзів. Першим ділом – накреслити довгу лінію.

Це буде стартом. Звідси всі будемо рушати.

І як завжди, наш гурт все вирішив мовчки. Сашко несе скейт, ставить його передніми колесами на лінію. Потім розганяється від двору Діми Маленка, біжить, стрибає на скейт… Після усіх трьох спроб він заїжджає далеченько. Але не так вже, щоб того рекорду не можна було побити. Наступним свої сили пробує мій брат Денис, цього разу він не хоче поступатись місцем молодшим. А я собі лише тихенько сміюсь і бігаю креслити лінійки за черговим результатом. Нехай собі стараються, кожного разу забігаючи усе далі і далі для розгону. Я їх все одно переможу! По-перше. Я буду точно знати усі «рекорди» і розумітиму, який з них треба подолати. А по-друге – я знаю один секрет.

У наших змаганнях не так важливий розгін. Чим далі забігаєш, тим більше захекуєшся перед тим, як застрибнути на скейт. Он мій братунь біжить мало не від двору старого Шкарбаня – обличчя червоне, хекає, утирає піт. А заїхав не далі інших. Для перемоги треба лише одне. Під час приземлення на скейт треба штовхнути його не лише масою тіла, а й силою ніг! Я обережно спробував це зробити кілька разів – і мав результат! Цього разу штовхну сильніше – ото хлопці попадають від здивування!

Нарешті усі учасники нашого змагання використали свої спроби. Останній результат – у Андрійка Кравченка. На фінальному заїзді він незграбно застрибнув на скейта і вїхав на ньому прямо в наш «штаб». Ми мало животи не порвали від реготу. У лідерах змагання – мій братунь. Сергійко спритний і жилавий. І в багатьох наших розвагах утримує лідерство. Але це нічого! Цього разу точно буде по-іншому!

Акуратно встановлюю скейт на прокресленій лінії. Відходжу назад рівно десять кроків. Перевірено – відстань, цілком достатня, щоб добре розігнатись. Неймовірно далеко маячать червоні лінії на асфальті. І я вже не дуже впевнений у тому, що зможу перевершити рекорди моїх друзів. Опановую себе. Треба просто якомога сильніше підштовхнути ногами скейт! І я переможу!

Зриваюсь з місця. Вітер свистить у моїх вухах. Скейт наближається. Усією силою ніг підстрибую у повітря. Напружую ноги аж до судом у м’язах. Приземляюсь на дерев’яну дошку – і штовхаю її з усієї сили!

Нічого і казати – поштовх вийшов ого-го-го! Скейт не просто проїхав – пролетів через всі лінійки, забезпечивши собі впевнену перемогу! Але без пасажира. Світ навколо мене робить карколомний кульбіт. І задерши ноги, з відчайдушним гиканням, я злітаю зі скейта назад – і гепаюсь спиною прямо на шматок цеглини, якою до цього малював лінійки на асфальті.

Всі миттю забувають суперництво, скачуть навколо мене, немов наполохані індики.

Оце ти дав!Болить?Вставай давай! Бо як побачить хто з дорослих – нам капець!Як спина?

Повільно стаю на ноги. Світ продовжує крутись навколо мене, трохи млоїть і чомусь дуже хочеться води. Друзі усіма силами намагаються мене підтримати. Усі ми добре знаємо – якась пригода майже напевно гарантує нам усім «домашні арешти». Тут наші батьки одностайні так само, як і ми у своєму вуличному братстві.

Винесіть хтось води.

Нікого зовсім не дивує моє прохання, сказане кволим голосом. Андрійків двір найближче. Тому він притьома біжить додому і виносить величезного кухля. Жадібно п’ю і вмиваюсь. Стає трошки легше. І перше, на що падає мій погляд – невеличка купка червоного пилу недалеко від лінії старту. Оце номер! Своєю спиною я розтовк шматок червоної цегли на порох!

Де і дівається моя слабкість! Починаю ще активніше чухати спину, йду до місця своєї аварії. Присідаю над червоною купкою, ніби знічев’я її розгрібаю… Спрацьовує! Друзі аж захлинаються захопленням!

Нічого собі! Ви бачили?! Ігор спиною роздавив цеглину!Ну дає ж!

І я стаю героєм дня. Так вже у нас ведеться: найбільший відчайдух, який ходить своїми ногами після подвигу – це особа, яка користується великою повагою. Ми продовжуємо кататись на скейті. Але друзі час від часу співчутливо перепитують.

Болить?

А я спогорда відповідаю.

Та нічого… То дрібниці все… Я мільйон разів так падав…

Через кілька днів ми з братами дивимось телевізор. І у одній з передач потрапляємо на американських хлопців, які катаються на скейтах! І так дивно катаються – однією ногою стоять на дошці, а іншою відштовхуються від дороги!

От же ж ті закордонні діти! Все роблять неправильно! Це ж як можна обемберитись з такими викрутасами!! Не тільки спина постраджає!

Історія третя

Телевізор

Наука у нашому житті – явище практичне. Ми осягаємо закони природи, сунучи в них наші маленькі носи і випробовуючи ці закони на собі. Щоб вирощувати урожаї на городах нам не потрібні уроки природознавства. «Вибухівку» з карбіду і води у скляній пляшці навряд чи вчать робити на хімії. А дію електричного струму ми перевіряємо набагато раніше, ніж цю тему починають вивчати у восьмому класі. І кожен наш крок – лише для однієї мети. Як істинні науковці ми прагнемо, щоб закони природи служили безпосередньо нам.

Телевізор – єдина технічна розвага нашого дитинства. Мультфільми, пригодницькі фільми, дитячі передачі – увесь цей чарівний світ приходить до нас з випнутого вперед екрану старенької «Весни». Та мені здається, що річ навіть не у цікавих картинках. Нас заворожує саме телечародійство. Ми готові стриміти біля екрану цілий день, дивитись все підряд – від мультиків до новин. Та дорослі мають зовсім іншу думку з приводу нашої цікавості до телебачення.

Знову ви повитріщались у той телевізор! Ану геть на вулицю: треба буряки в городі виполоти і помідори полити!

Не відриваючись від екрану, ми натягуємо шорти, повільно дибаємо до дверей. Аж поки роздратована мама вимикає телевізор, і ми з порожніми очима вивалюємось надвір.

Нарешті батькам набридає ганяти нас від екрану, до якого ми повертаємось за першої ж нагоди. І мій дідусь-електрик, знаходить дієвий метод впливу. Щоранку, перед виходом на роботу, він витягує з телевізора запобіжники. І тепер наш «кінозал» відбувається лише увечері, під контролем батьків.

Щоранку ми прикладаємо всіх зусиль, щоб запобіжники ненароком залишились у телевізорі. Підіймаємось з першими променями сонця, бо дідусь рано йде на роботу. Засипаємо його серйозними запитаннями про електрику і небезпеки, які можуть бути, якщо засунути пальці в розетку. Голова нашої великої родини усміхається – і вчергове нам все докладно пояснює. Та все ж перед самим виходом не забуває пройти у велику кімнату, де стоїть телевізор. І ми знову розчаровано видихаємо – наша «операція» не вдалася.

Несподівано вихід з нещастя знаходиться – і до того ж досить простий.

Сьогоднішній ранок я проводжу у звичній для себе роботі. Знімаю пластикову кришку і вивчаю задню частину вимкнутого телевізора у пошуках обходу заборони на його перегляд. Хитрощами вдалося витягнути з дідуся інформацію, що коли телевізор вимкнений, то він не вдарить током. Я вже не раз обережно перевіряв ці твердження, торкаючись контактів, готовий будь-якої миті відсмикнути руку, бо пам’ятаю ще один, вже власний висновок – дорослі далеко не завжди говорять правду. Звичайно, так хочуть вберегти нас від небезпек. Але від того брехня не стає менш обурливою.

Вже, мабуть, в соте оглядаю скобки, в яких мають бути запобіжники. Що це – контакти, зрозуміло навіть моєму вертлявому братові Сергійкові. От би чимось їх заповнити! Але ж чим? Ми вже і гараж, і сарай облазили на животах, обстежили буквально кожен міліметр у пошуках предметів, що хоч якось би нагадували запобіжники.

А яка холера лазила у гаражі і все поперевертала?!Кому це у головах було низько, і треба було повивертати все з кухонної шухляди?!

Насторожені, як зайці, ми лежимо у високих заростях кукурудзи і спостерігаємо, як мама, бабуся, тато чи дідусь шукають у дворі оту «холеру», яка наробила такого гармидеру. А чого вони хотіли, цікаво дізнатись?! Ми ж наші пошуки проводимо кожної вільною секунди, коли увага дорослих відвертається від нас. А це буває дуже нечасто і цих секунд ледве вистачає для обшуку і точно не вистачає, щоб знищити сліди нашої присутності. Он Сергійка уже раз піймали за цією справою всередині нижньої полиці шафи у гаражі! І йому тепер доводиться постійно татові помагати, бо брат збрехав, що дуже цікавиться різними механізмами. І найгірше, що ця жертва мого братуня зовсім марна. Нічого, схожого до запобіжників, ми так і не знайшли.

От би чимось замінити ті кляті запобіжники!

Зверхньо дивлюсь на двоюрідного брата Дениса, який виголошує цю «істину». От мені ще мислитель! А я над чим уже більше тижня думаю?! На таких помічників мало надії! Знову все доведеться робити самому!

Вже вкотре прокручую у пам’яті вигляд запобіжника, який я окремо досліджував, поки брати у кухні відволікали увагу дорослих. Маленька скляна трубочка з металевими кінцями. Всередині – якась тоненька волосинка. Для чого – хто б таке пояснив?

То, щоб телевізор працював і не згорів.

Величезне дякую! Зрозуміло, що дідусь – найкращий електрик нашого машинобудівного заводу, тому точно знає, для чого запобіжники у телевізорі. Але міг би розповісти і більше на моє хитре запитання після слів «дідусю, я тебе так люблю!»

Для чого ж та нещасна волосина, хотів би я знати?! Бо десь всередині голови крутиться думка, що саме в ній розгадка для нашої біди.

У дворі якесь заворушення, гучний тупіт ніг. Швидко вертаю пластикову кришку на місце. Прикручу гвинтами пізніше. Головне, щоб дорослі не побачили, що я копошусь у телевізорі. Бо тоді наша ватага з ним точно попрощається назавжди.

До кімнати ввалюються мої брати. Спереду, замурзаний у кіптяві і ще у чомусь жирному мій молодший брат.

Диви, що я знайшов!

Голос братуня тремтить від захоплення і гордості. Він обережно розтуляє замурзаного і обідраного кулака. На його долоні тьмяно блищать два справжніх запобіжники! Мені аж у очах тьмяніє! Ну Сергійко! Вчергове підтвердив свою роль нишпорки, яка пролізе у найменшу шпарину.

Цур, я їх сам поставлю! Я ж знайшов! Ти кришку не прикручував?

Та немає проблем! Ми настільки радісні знахідкою, що без заперечень поступаємось братові місцем. Сергійко залазить за тумбу з телевізором, довго сопе і крекче, потім вилазить і відбігає якнайдалі.

Вмикай!

Хитренький який! Невідомо, що там за запобіжники він надибав! А як що не так – і телевізор вибухне?! І я знову буду крайній! Дзуськи!

Сам і вмикай! Ти ж запобіжники знайшов!

Брат довго терзається між героїзмом і страхом за життя. Перше бере гору. Він хапає «вилку» у далеко витягнуту руку, замружує очі – і навпомацки втикає її у розетку!

Нічого не відбувається. Зовсім! Налякані ми чекає біди. Такого бути точно не може!

Підбігаю і висмикую вилку. Відштовхую розгубленого брата.

Відійти, дурню! Бо зараз вибухне! Не туди точно уткнув!

Сергійко забіякувато схиляє лоба, стискає кулаки. Зараз гряне бійка, якою братуньо намагатиметься заглушити свою поразку. На таку дурню немає часу, хоч я його переможу легко. Тому я, на правах «головного дослідника» нашої банди, сам перелазю за тумбочку.

І перше що бачу – свою неправоту. Запобіжники стоять справно і точно на потрібному місці. То чому ж тоді телевізор не увімкнувся? Виколупую одного скляного циліндрика, уважно його розглядаю. Ага! Волосок всередині перерваний! У голові одразу виникає туманний здогад. Хапаюсь за інший запобіжник. Від одного погляду мене просто таки осяє! Швидко вириваюсь з-за тумби, біжу гараж. Там знаходжу моток тонкого дроту, на який вже не раз натикався під час наших пошуків запобіжників. Відриваю два довгих шматки. Влітаю у хату, біжу до телевізора – і прикручую дротинка кінцями до протилежних тримачів.

Цілий день ми задовольняємо свій «телевізорний голод». Батьки і дідусь на роботі. Бабуся порається у літній кухні. Тільки й того, що треба зробити звук трохи тихіше, що не втрапити у халепу. А перед самим приходом батьків знімаємо дротинки – та й по всьому.

«Рай» триває вже кілька днів. І сьогодні він продовжиться. У програмі телепередач, надрукованій у газеті «Сільські вісті», ми вичитали цілу кіпу мультиків на різних каналах. Тут і «Вольтрон – захисник всесвіту», і «Ніндзі-черепашки» і «Качині історії». Є і учорашній повтор «Мисливців за привидами», яких нам взагалі забороняють дивитись, бо там страхіття. І як батьки не розуміють, що страхіття – це ж найцікавіше!

На екрані якраз п’ятеро левів об’єднуються у Вольтрона – коли я чую, як стукає вхідна хвіртка. Наполоханою ватагою ми летимо до вікна. І бачимо, як короткою алейкою до хати швидко йде дідусь.

Як?! Чому?! Перелякані дивимось на стінний годинник. Ще ж тільки перша година! Мій нажаханий погляд падає на телевізор, на екрані якого Вольтрон стоїть вже готовий до бою, у яскравих променях слави.

Треба негайно замести сліди! Підскакую до телевізора, хапаюсь за дротинки на клемах для запобіжників… Торохкає так, що аж летять іскри! Болісна хвиля прошиває мене від макушки до п’ят… Переляканий, відсмикую руки і дивлюсь на дві невеличких чорних плями на пучках вказівного і великого пальця правої руки.

А як це ви зробили?

Дідусь уже стоїть на порозі кімнати, уважно і суворо оглядаючи наш наполоханий гурт. Під крики телевізора «атакую вогняним мечем!», проходить до тумби і висмикує «виделку» з розетки. От же я дурень! Я ж намагався зірвати наш «винахід» з увімкненого телевізора!

Дідусь уважно і похмуро оглядає вміст телевізора. Розкручує дротинки, повертається до нас…

Чия це геніальна ідея?!

У його голосі такий загроза, що у мене мимоволі починають сильніше труситись коліна. Чи то виходить з мене електрика? Нічого не вдієш! Треба признаватись!

Моя…

Вся наша банда підпільних електриків стоїть, похнюпившись. Але моїм чубчиком точно можна замітати підлогу, таке глибоке моє розкаяння. Ну все! Не бачити тепер нам мультиків, як власних вух без дзеркала! Так же нам каже мама, коли ми її засмучуємо?!

Несподівано над нами розлягається громовий регіт! Здивований, нишком підіймаю голову, не вірячи у наше щастя. Дідусь тримається за стіл – і продовжує сміятись. Мимоволі несміливо посміхаюсь і я.

От вже мені ці малі інженери! Дурбецали куці! І таке ж придумали, що і дорослому гоже! А якби вас током вдарило?! Що тоді вашим батькам казати?!

Дідусь втирає сльози, намагається суворо на нас дивитись при останніх словах – але смішинки не тікають з його очей. Він присідає коло мене, бере за руку…

Давайте так. Я більше не забираю запобіжники. А ви більше нічого не вимудровуєте і не знімаєте задньої кришки з телевізора. Бо бачу, що тут і лампи всі повидирай – ви щось натомість придумаєте. Кулібіни з шилом у одному місці!

Дідусь волохатить мені чуба і, далі посміюючись, йде шукати бабусю.

Увечері про наші «винаходи» дізнається вся родина. Мама було накидається з докорами на нашу неспокійну ватагу. Нас рятує тато.

Все добре, що добре закінчилось. Хлопці пообіцяли до телевізора більше не лізти. Хай дивляться – але з розумом. Ви ж вже дорослі, ходите у школу, і знаєте що довго дивитись не можна. Бо буде поганий зір.

Поглинаючи смачнючі бабусині вареники з вишнями, ми схвально «угукаємо» і киваємо головами. А я собі роздумую, що якби оце зараз був дядько Сергій, то точно б мені ходити з прізвиськом «електрик» чи навіть «пришмалений». Або назове химерним «Кулібиним», якого за вечерею вже двічі зі сміхом згадували тато з дідусем. Знати б ще, хто воно такий!

Історія четверта

Водяні випробування

Одне слово. Купання. Які спогади воно у вас викликає? Переконаний – про веселощі і літо. І для дорослих чи малих – байдуже. Бо у спекотний день найбільша насолода і щастя – купатись.

Звичайно, найяскравішим святом для нас є поїздка до річки Псел у село Потоки. Та про це я хочу розповісти трошки пізніше. А цього разу ми йдемо на ставок у нашому селищі. Центр розваг і взимку, і влітку. Тут ми граємо у хокея в морози. І тут сьогодні купатимемося.

Щоб піти на ставок треба проситись у дорослих. Найкраще – у тата. Він знає, що Сергійко добре плаває і у разі чого допоможе кожному з нас.

Та все одно на глибині не лізьте. Бо тонуть найперше ті, хто вміє плавати.

У мами проситись можна. Але лише тоді, коли ми готові просто мокнути у воді, без наших ігрищ і борюкання. Бо мама точно піде разом з нами і буде пильно спостерігати за нашою безпекою.

Сергію, ти куди поліз на глибину?! Ану швидко вертайся!Хлопці, ану з берега не стрибайте! Руки-ноги ще цілі?!!Ігор, ти ж старший! Нащо ж ти з братом у воді борюкаєшся?!

Ми всі дуже любимо маму! Вона добра і лагідна. Але у питанні розваг на воді зовсім не розуміється. Ну як же не борюкатись?! Як не стрибнути з берега сальто у воду?! Чи не переплисти на той берег ставка, демонструючи друзям свою силу?!

Тому у мами ми воліємо не відпрошуватись. А коли немає виходу, і тато на вахті – то йти купатись без дозволу. Як от сьогодні.

Усі ми об’єднані саме цією особливістю. Не сказали дорослим, що наш шлях стелиться на ставок. Вдома залишився лише Андрійко Кравченко. У нього хронічний бронхіт і йому не можна бовтатись у холодному. Тому ми не ятримо його хлопчачу душу і збираємось на ставок таємно. Нам щиро жалко друга. Але ж не відмовлятись через його хворобу від такої принадної розваги?!

Нас семеро. Бредемо босоніж гарячою польовою дорогою, розкидаючи голими п’ятами теплу пилюку. Сонце палить немилосердно, нагріваючи наші вилинялі чуби. І від того передчуття насолоди від купання стає ще гострішим.

Незважаючи на спеку, імпровізований пляж, витоптаний ватагами купальників, виявляється порожнім. І це ж просто прекрасно! Ніхто з дорослих чи старших хлопців не заважатиме нашим розвагам! До всього, з першого ж погляду на гладь ставка, ми робимо захоплююче відкриття. Хтось притяг і встановив прямо у воду обідраний конус-драбину з дитсадкового ігрового майданчика!

Оце вже зовсім класно! З цієї конструкції так зручно стрибати у воду! Не треба вже складати з рук «стільчик». Або пірнати, щоб друзі ставали тобі на плечі – а потім виштовхувати їх у стрибок. Хоч і робимо це все по черзі, та все одно дуже швидко вибиваємось із сил. А з новою драбиною ігри будуть веселіші і довші! А дитсадок… Ну що ж тут такого?! Ми ж уже давно туди не ходимо!

Перші півгодини ми просто, як говорить наш дідусь Костя, «відводимо душу». Шугаємо з драбини хаотично і без порядку. Та вже дуже скоро мій брат Денис зауважує важливу річ.

Ми ж самі собі заважаємо. Давайте по черзі стрибати. Так буде чесно.

Охоче пристаємо до тієї пропозиції. Бо хто ж буде проти справедливості? Це і образ менше, і не треба кулаками відстоювати власну правоту, як це часто серед нас буває.

Одразу видно – ідея правильна. Тепер ми вишиковуємось вервечкою на драбині, не заважаючи одне одному. А коли у процесі є організація, тоді що..? Правильно! Тоді, традиційно, виникає змагання. Бо ж дуже швидко набридає просто пірнати у воду. Та ще і Сергійко дошкуляє. Ось до нього доходить черга. І він робить не просто «щупака». Високо підстрибує, химерно крутиться у повітрі – і гепається у воду, розметуючи бризки. Усі застигають, одночасно пройняті новою ідеєю.

А давайте пірнати, як телевізорі. Як ті, що з вежі стрибають.Так то ж з вежі! Вони довго до води летять і встигають кілька разів перевернутись! А тут зовсім висоти немає!Так у Сергійка ж вийшло! А що, у нас не вийде?!

А ви ніколи не помічали, що найвеселіші пригоди у нашому житті починаються зі слів «я теж так можу і навіть краще»? Не знаю, чому так. Але практично до всіх наших подвигів підштовхують заздрість і бажання показати себе.

Хто боїться чи не хоче, може і не стрибати. Але тоді нехай злазить з драбини – і не заважає змагатись іншим.

Мій фінальний аргумент все розставляє по місцях. Ще б пак – хто ж добровільно відмовиться від своєї частки розваг?! Ще якби був сам-один, то ще може. А сидіти в стороні, поки інші веселяться і викаблучуються у воді – шукайте кого дурнішого!

Змагання починає Олежка, якого саме черга пірнати. Брат на мить замислюється, щоб його такого втнути. Потім стрибає далеко вперед, розставляючи руки. Ми всі – одночасно і спортсмени, і судді. Авторитетно спостерігаємо за польотом суперника. Гарно, немає слів! Але на самому фіналі Олежка сам собі все псує. Замість того, щоб скласти руки і гарно пірнути, він гепається усією своєю «розчепіркою» у воду. Наш регіт служить оцінкою цього видовищного виконання. Далі Денис і Сергійко показали свої сальто. Один – передом. Інший – перевернувшись через спину. Судді визнали, що виконання бездоганні.

Далі усі наші стрибки стають погонею за лідерами. Без особливого успіху. Ніхто з нас так і не може вигадати видовищніших викрутасів. У прагненні перемоги, Сашко Хрін довго тупцяється на вершині драбини. Нарешті стрибає, намагаючись закрутити щось химерне – і так телигипається низом спини об драбину, що аж хвилі ставком йдуть. По тому, що Сашко вибрався на берег, скиглячи і почесуючи гузенце, зрозуміло – один спортсмен зі змагання вибуває.

Нарешті, захекані і потомлені, усі визнають – перевершити у майстерності Дениса і Сергійка ми не здатні. І тут би вітати переможців. Але ж постало запитання – хто краще з них двох?

Нехай стрибають ще по разу. А ми подивимось знизу драбини, хто краще викрутиться!

Оце думка! Все таки Женька Подорожній голова! Коли дивитись знизу, як над тобою пролітає стрибун – то красивіше! І видно краще.

Обліплюємо низ драбини і спостерігаємо, як на неї повагом видирається мій братуньо. Ось він розмірковує, зволікаючи зі стрибком. От тобі, мислитель який! Пишається! Нарешті Сергійко стрибає своє коронне «сальто вперед». Далеко, крутиться аж два разі! Ну це вже точно перемога! Хто ж може закрутити краще?! Хоч і заздрю, але одночасно і пишаюсь ним! От який молодець! Іншим далеко до мого молодшого брата!

Денис дереться на драбину зосереджено і похмуро. Видно розуміє, що перевершити стрибок Сергійка буде дуже важко. Застигає на вершечку. Повертається спиною. Тааааа, знову сальто! Таким не перешибеш точно!

Через кілька хвилин я буду ставити собі одне і те ж запитання. Чого я поперся від тієї драбини у воду? Може хотів краще побачити братів трюк. Чи просто набридло непорушно сидіти у воді, тримаючись за холодну драбину. Причину важко зрозуміти. Та як би там не було, а перед самим стрибком Дениса я злізаю і трошки відпливаю від гурту.

Ніхто не встиг крикнути і попередити Дениса. Брат високо підскакує. І я, задравши голову догори, бачу, як його сальто стрімко летить прямо в мене! ПУМ! І темний водний світ закривається наді мною! Я втрачаю орієнтири, наполохано кручусь у воді, у марних спробах упіймати ногами дно. Та ще Денисова особа верхи на мені, змушує занурюватись ще глибше.

Як я виборсуюсь – сам не знаю. Сиджу на березі, кашляю і відпльовую воду. У голові гудуть дзвони. Перед очима бігають різнокольорові кола.

Друзі танцюють навколо мене. Кожен лізе зі своїми порадами і рекомендаціями.

Треба щось холодне до голови прикласти. Моя мама завжди так робить, коли я гулю наб’ю.Дурню, він же щойно з води.Так хай назад у ставок йде!Щоб ще й потонув?! Йшов би ти звідси з такими ідеями, Хрін!

Запевняю друзів, що зі мною все добре. Бо це ж зовсім не по чоловічому – скиглити і жалітися. Але далі купатись відмовляюсь. У голові шумить і боюсь – а як справді буду тонути?! Ото вже буде ганьба у товариства!

Поволеньки уся братія повертається до ставка. Але у грі вже немає того запалу. Якось байдуже всі визнають, що Сергійко стрибнув найкраще. Та цей висновок зовсім не приносить радості, здається, навіть самому переможцеві. Друзі ще деякий час бовтаються у воді – і вилазять на берег.

Мабуть, вже треба йти додому. Бо якщо мене тут застукають – то цього літа точно купатись більше не буду.

Женя Подорожній першим висловлює таємний острах, який ми всі намагаємось у собі гасити. А якщо це ще і хороший привід, щоб підтримати «пораненого» друга – то страх перетворюється на благородство.

Вернувшись додому, ще довго сидимо у нашому «штабі» у вишняку, поки висохнуть наші труси. Бо нерозумно йти додому у таких «речових доказах». А я сам у собі приходжу до висновку. Не так вже і погано, коли мама водить нас купатись на ставок. Після цих походів нікого хоч голова не болить.

Історія п’ята

Головний улов

На рибалку ми самі ніколи не ходимо. Бо то справжня і серйозна наука. Треба знати, якого черв’яка на рибу копати, якої каші наварити для «прикорму». Місця для лову теж треба знати, бо ловити де попало – діло дурне. Без всього цього можна цілий день просидіти – і без толку!

Наш тато ці хитрощі знає добре. І до рибалки дуже охочий. Як і мій молодший брат Сергійко. Щоразу, як ми виїжджаємо родиною кудись до води – на ставок чи до річки у Потоки – тато з братуньом, рано чи пізно, беруть вудки і йдуть рибалити.

Не розумію зовсім тієї цікавості. Сидиш собі непорушно і тихо, зириш на поплавок очікуючи, поки той «затанцює». А потім ще й треба особливим чином «підсікти», щоб та рибина не зірвалась. Нудотище!

Інша справа – купатись, пірнати, грати у «квача» на воді. Для цього ж і їздять до річки! А не щоб просидіти на березі під палючими променями сонця!

І такі думки у мене в голові були аж до сьогоднішнього ранку. Ще з учорашнього вечора маю важливі плани. Треба випиляти собі рушницю з широкої дошки, а потім зробити з неї скобкостріл. Бо вже давно своєї черги чекає чималий шмат гумки-«венгерки», який я відрізав із «закидушки» дядька Сергія. Що таке «закидушка», запитаєте? Це така дерев’яна дошка, на яку намотана волосінь чи гумова стрічка, до яких прив’язано безліч гачків з «грузами». Розмотуєш волосінь – і закидаєш її далеко-далеко. Трошки чекаєш – і витягуєш. За раз можна багато риби піймати. Хоч жодного разу я не бачив, щоб дядькові це вдалося.

Тож одразу після сніданку я прямую до гаража. Треба «підчепити» нову пилку дідуся. Стару я поламав, коли ми з братом будували халабуду біля горіха.

Переступаю поріг – і бачу, що мій молодший братуньо над чимось вошколупиться у кутку гаража. Так от куди він втік одразу, як доїв свою гречану кашу з котлетою.

Навшпиньки підкрадаюсь до брата. Заглядаю йому через плече. Він саме прив’язує товсту волосінь і поправляє на ній «поплавок».

А що ти робиш?

Сергійко смикається сховати свою роботу. Але вудилище довге і його так просто не заникаєш. Братуньо дивиться на мене з-під лоба.

А тобі що? Йди звідси!

Вороже відповідає – значить щось затіває. А чужі плани завжди цікавіші, за свої власні. І тут треба йти на примирення.

Та чого ти? Я тільки запитав. Нікому не скажу, обіцяю.

Брат змірює мене підозріливим поглядом. Нарешті розслабляється – і змінює гнів на милість.

Не бачиш? На рибалку збираюсь!

Сергійко повертається до своєї роботи, час від часу кидаючи на мене косі погляди. І несподівано його ця підготовка починає мене дуже цікавити. Тато ж тільки поїхав на роботу. Він не повернеться цілий тиждень. То як же мій брат буде без нього рибалити?!

От мені ще! Сам піду! Місця я знаю, черв’яків накопаю – і гайда!

Історія вже набуває для мене іншого значення. Самим піти на рибалку – це ж як дорослі! І так неймовірно тепер хочеться приєднатись до Сергійкової ідеї!

Слухай, а можна я з тобою піду?

Братуньо – хлопчик добрий і незлобливий. Але любить набити собі ціну. Особливо, коли я визнаю, що потребую його допомоги. А ще він такий впертий, що просто жах! І буває, що саме через цю його рису ми скубемося, як маленькі чорти!

От ще! Ділитись з тобою рибними місцями! Сам іди. Бо тато тільки мені показав, де риба ловиться!

Ясно. Хоче, щоб його повмовляли! Зараз я йому так дам, що зразу свою думку поміняє! І вже мої руки стискаються у кулаки – коли несподівано у голову приходить світла думка.

Так я ж тобі поможу. І черв’яків копати. І улов додому тягти. Ти ж точно багато риби наловиш!

Одразу видно, що мій постріл втрапляє у ціль. Кожному приємно, коли його майстерність визнають. Брат замислюється. Потім киває головою.

Ти теж вудку хочеш робити? Давай, я тобі вузли на гачках нав’яжу, яких риба не побачить.

Пропозиція Сергійка – це не просто милість. Він один навчився від тата крутити якісь особливі «невидимі» вузли. А це, як відомо, чи не найголовніша запорука успішної рибалки. Як не побачить риба гачка і волосіні – так одразу і вчепиться у приманку. Вона хитра, та риба! Її важко обманути!

За допомогою братуня ми швидко майструємо дві вудки. Потім я виконую свою першу обіцянку. Озброївшись лопатою, ми крадемося поза хатою до якими, куди зливають помиї. Тут черв’яки у землі – не намилуєшся! Жирні, довгі! Одного і на кілька рибин вистачить!

Я викопую. Братунь стоїть «на шухері». Бо потім пояснюй мамі чи бабусі, нащо нам черв’яки і куди ми їх збираємось тулити.

І вудку, і наживку ми таємно переправляємо у садок. Звідси під вечір ми і відправимось на рибалку.

Риба добре клює рано вранці, або увечері. А ще – після дощу.

Сергійко – молодець! Он скільки всього знає про рибалку! Не даремно постійно біля тата крутиться!

Щоб швидше дождати вечора, біжимо на вулицю шукати друзів і затіяти яку гру. Знаходимо їх усіх у нашому «штабі». Хлопці саме ділять свіжий «улов» зеленого гороху, який нахапали у колгоспному полі.

А ми на рибалку увечері йдемо! Ага!

Сергійко не може втриматись, щоб не похвалитись нашою ідеєю.

Самі?!

Несподівана новина ошелешує друзів. Вони навіть про стручки гороху забувають. Здобич так і залишається лежати у великій алюмінієвій мисці.

Самі.Бре! Хто вас самих відпустить?!А ми і питатись не будемо. Самі підемо. Вже ж дорослі.

Усім дуже подобається такий поворот. А й дійсно! Ми ж уже дорослі. І батькам на городі помагаємо, і худобу пораємо, і прибираємо у хаті. Значить і самі можемо вирішувати, що нам можна, а що ні.

Саме у цьому напрямку далі точиться розмова. І друзі всі, як один, просяться також примкнути до нашої «рибної експедиції». Сергійко милосердно згоджується.

Тільки на рибалці не галасувати! Бо риба не клюватиме!

Це вже я намагаюсь показати себе знавцем. Чим викликаю перше роздратування Сергійка. Він же безперечний авторитет у темі і не хоче ділитись славою. Це добре видно по погляду, який брат кидає у мій бік. Та нехай дивиться! Чи й не спеціаліст!

До самого вечора ми ганяємо на вулиці. Повертаємось додому, щоб повечеряти. І щоб перевірити, чи цілий наш сховок у садку. Поспіхом запихаємо в себе рисову кашу з сосискою, запиваючи це все смачнючим томатним соком.

Мамо, ми ще трошки пограємось з хлопцями на вулиці.А чого це вам придумалось на ніч гледючи тинятись?

І тут треба придумати поважну причину, з якою згодиться навіть наша підозрілива мама.

Та то ми хочемо страшні історії при ліхтарикові розказувати.

Найголовніше – не вигадувати якоїсь сопливої лабуди. «Я у Женьки рушницю свою забув» чи «по прохолоді краще гуляється». Перевірено – у таке мама точно не повірить. І буде постійно перевіряти, чи ми на вулиці. А якщо придумати щось химерне, трошки заборонене – тоді повірить.

Добре. Але недовго. І щоб з вулиці – ні ногою. Ясно?!

Звичайно, ясно. Мама так завжди каже. Хоч вдень, хоч вночі. І з цими словами просто треба погодитись, щоб не поламати наш задум.

Вибігаємо з братом у садок, хапаємо вудки і наживку у старій консервній банці – і шугаємо через огорожу на вулицю. Наше братство уже у повному зборі чекає на «головних рибалок» у «штабі».

Вирушаємо. Я не знаю, куди конкретно братунь веде нашу ватагу. Але приблизний напрямок розумію. Скоріше за все наш шлях лежить до Кривої Руди, за залізничним переїздом, десь біля пасовища у селі Горбані. І вже зовсім скоро я переконуюсь у своїх підозрах.

У сутінках, які все більше cпускаються на землю, ми таки вибрідаємо на берег річки. І саме тут починаються перші суперечки.

Треба йти отуди, у комиші. Риба там любить ховатись.

Я знаю, що Сергійко говорить правильно. Тато сам не раз так казав. Але немов хтось невидимий всередині змушу мене суперечити братові.

Та ні. Треба під міст йти. Там глибина більше. Там риби точно прорва.

Братунь опускає лоба, сопить і зиркає на мене вороже. Так і видно – зараз кинеться з кулаками, щоб захистити свою честь і місце ватажка експедиції. От що з ним робити! Завжди такий! Ніякого розуміння, що я ж старший і поганого не пораджу! Просто не хочеться витрачати час, якого і так мало, на бійку. А то б я йому показав!

Ну добре. Нехай будуть комиші. Пішли. Тільки тихенько, бо вся риба розбіжиться.

І все ж моє має бути зверху. Виглядає так, що я, хоч і поступився, але все одно верховоджу. Пробираючись заростями до берега, чую за спиною сопіння Сергійка. Сопи-сопи! Я ж нічого поганого не зробив!

Розташовуємось на березі, витягуємо черв’яків, наживляємо їх на гачки – і закидаємо вудки. У сутінках добре видно поплавці з гусиних пір’їн, вершечки яких Сергійко виквацював червоною фарбою.

І починається найнудніша частина рибалки. Очікування. Усі сидимо, витріщившись на тиху річкову гладь. Поступово на землю лягає справжня українська ніч. У посадці позаду нас час від часу кричать нічні птахи. Проходить спочатку один потяг, вантажний. Потім ще один. Пасажирський. А ми все сидимо. І навіть натяку немає на те, що клює!

Поступово невичерпна енергія хлопчачих душ, у купі з розчаруванням, витісняють нашу терплячість.

А може тут зовсім риби немає?

Це запитання Діми Маленка, схоже, висловлює, думки усієї нашої компанії. Окрім, звичайно, Сергійкових. І, що для мене особливо приємно, – підтверджує правоту моєї пропозицію про те, що треба йти під міст. Та брат похмуро мовчить, вперто зиркаючи на поплавок.

А я ж казав, що треба під моста йти!

Раптово Сергійко зривається на ноги. Навіть у нетривкому світлі зір видно, як палають його очі.

Ну й валіть собі! Чи й не рибалки! Нікого не тримаю!

Ніхто не хоче суперечок. Але і з розлюченим «майстром» теж залишатись мало хто бажає. Тому наша компанія тихцем переходить на кілька десятків кроків далі, під міст. І це точно моя перемога! Від тріумфу я зовсім забуваю, що вся ця експедиція, вудки, приманка та і сама ідея рибалки – заслуга цілком братова!

На новому місці я першим ділом маю закріпити свій авторитет. Тому хвацько розкручую вудку над головою. От зараз я як закину! Так зразу ж риба на гачок піде!

Посилаю вудлище вперед. Волосінь свистить біля голови. І раптом моє праве вухо пронизує нестерпний біль! Я навіть скрикую від переляку!

Мене щось у вухо вжалило! Немов оса!

Друзі сполохано вовтузяться біля мене. Нарешті хтось видобуває сірники. Спалах. Вогонь підносять до вуха…

Оце да! Ти ж гачок собі у вухо загнав!

Обмацую вухо. Точно! Ось з мочки гостряк тирчить. Смикнув. Від болю знову скрикнув. Не вилазить! Оце попав! Що ж робити?!

Що тут у вас?

Хто ж його оце встиг покликати? Бо кому ж ще може належати цей глухувати голос, як не Сергійкові! Прийшов насолоджуватись моєю бідою! У-у-у, змій!

Запалили ще одного сірника. Братуньо уважно оглядає моє вухо. Від його пильного погляду рана аж запульсувала.

Ясно. Я зараз.

Сергійко зникає у темряві. І майже одразу повертається. У його руках – звичайна полотняна торба, з якою тато постійно ходить на рибалку. Коли і взяти її встиг! Я навіть не помітив, як він її несе!

Брат розкриває сумку. І витягує обценьки.

Женя. Тримай гачок з того боку, щоб у рані не совався. Бо буде боляче. Треба гостряка відкусити, щоб він не заважав гачок витягнути. Сашко, запалюй сірника.

Брат підступає до мене. Знову спалахує світло. Сергійко зосереджено вдивляється, простягає руку. Я відчуваю холодний дотик обценьків до вуха. Брат натискаю. Прямо у вусі лунає пронизливе «дзень»…

Женя, тягни!

Знову спалахує біль. І одразу стає значно легше. Якось миттю забуваються мої перемоги. А замість них спалахує неймовірна любов і вдячність до брата.

Тепер треба рану обробити. Бо гачок був брудний від черв’яків. Інакше може бути зараження крові.

Як ніколи серйозний Сергійко дістає зі своєї чарівної торби маленьку пляшечку і шматок вати. Вухо знову обпікає біль і у повітрі розливається знайоми запах йоду. Він немов підстьобує моє захоплення! Оце у мене брат! Все знає і все вміє!

Ну що, давайте далі рибалити? Чи вже додому підемо? Щось сьогодні не клює.

У світлі догораючого сірника брат дуже схожий на тата. Такий же спокійний, зважений. І такий же добрий і рідний.

То нічого! Це ж не твоя вина, що риба та така дурна. Прийдемо завтра – точно буде клювати!

Після моїх енергійних слів брат окидає мене своїм звичним, трохи підозріливим поглядом – і йде змотувати власну вудку.

Ми відправляємось у зворотну путь. Перед самим входом до нашого двору торкаю Сергійка за плече.

Ти той… Вибач мені, що я тобі на рибалці суперечив… І дякую, що від гачка порятував! Це у тебе класно вийшло! Я б ніколи так не додумався!

Брат довго дивиться на мене у світлі вуличного ліхтаря. У його погляді відблискує перемога і трошки дитячої втоми.

Ет, немає за що! От би мені від мами було, якби з тобою щось сталось! Це ж я все придумав!

Історія шоста

«Тарзанка»

Вона прийшла у наше життя після літнього відпочинку на річці Псел. Увесь наш неспокійний гурт вивезли до води мої тато і мама. Щоправда, до старенького «Москвича» всі ледве помістились, і доводилось частенько пригинатись до підлоги на небезпечних поворотах, уникаючи гаївців. Але то нічого – їдемо ж на річку! А ховатись було навіть цікаво. Чуємо команду «ховайсь» – і стрімко кидаємось у вузький прохід між кріслами. Там сичить Сергій, зіткнувшись лобами з Денисом. Олежка гепнувся своїм сідалом мені на коліно. Серце від страху б’ється десь аж у животі. Ану, як розгледить міліціонер нашу компанію! Зупинить – і заарештує! Тихенько молюся, щоб пронесло…

Та звучить «піднімайтесь» – і ми швидко забуваємо про наші страхи. Аж до наступного небезпечного повороту.

Псел у селі Потоки – це наша найбажаніша нагорода. Якщо ми добре себе поводимо, слухаємось старших, справно, без особливих ремствувань, працюємо на городі, не б’ємося і не затіваємо бешкетів – можемо сподіватись на цю жадану поїздку. Тоді тато оголошує вільний від роботи день, мама готує цілу торбу їстівних припасів – і ми усією компанією вантажимось у автомобіль і відправляємось на річку.

Поки тато з мамою розстеляють покривала, переодягаються у купальники – ми вже у воді. Спочатку пірнаємо і плаваємо донесхочу. А вже потім, коли починають стукотіти зуби і губи стають більше схожі до чорниць, починаємо вигадувати ігрища. То у квача, то хто далі пірне, а то просто пиряємо по берегу, і з розгону залітаємо у прохолодну воду. Та ось у річку заходять тато з мамою – і в нас новий вибух веселощів. Тато нас кидає у воду. Високий, з дужими руками, хапає нас почергово – і ми летимо високо, захоплено верещимо і плюхаємось худющими тілами у річку.

А ще краще – пірнати з татових плечей! Тут уже польотом керуєш ти сам. І буває, що твориш у повітрі такі фігури, що сам собі дивуєшся і собою захоплюєшся.

Ну досить уже, біжіть обідати. Бо ж зранку не їли.

Ніхто не протестує проти цього весело-суворого заклику моєї мами. Навіть я. Бо після річки голод такий – вовка б з’їв. Хліб з маслом, ковбаса, варена картопля, яєчко, свіжі огірки і помідори – смакота! Мокрі, але щасливі, сидимо, замотані у рушниках – і жадібно поглинаємо наїдки.

Та цього разу, наприкінці літа, маємо особливий інтерес до річки.

Ти бачив, трохи далі, у кущах – «тарзанка»?! На похилому дереві!

Сергій кидає поміж нас цю захопливу інформацію, поки тато з мамою відходять до річки по «Буратіно», пляшки з яким вони поклали у холодному затінку. Очі у брата величезні, в них струменіє і б’ється захоплення.

Давайте підемо туди після обіду? Я вже стрибав з неї. Так класнооо!

Тепер зрозуміло, куди мій братуньо несподівано зник, коли ми купались. Подався на пошуки пригод – і знайшов їх для всієї нашої буйної компанії.

Та треба, мабуть, по черзі бігати. Щоб не спіймали старші.

Денис, як завжди, зважено і авторитетно вносить правки у наші вигадки. Та, як вже неодноразово підтверджував наш досвід, ці поради мало помагають. Хо ми все одно на них згоджуємось.

Одразу після обіду тато бере вудки і йде рибалити нижче по течії річки, у очерети. Любить він цю справу більше, ніж купатись. І я його у цьому не розумію. Мама лягає на покривала засмагати. І ми вільні!

Ролі і почерговості розподілені давно. Сергійко відкрив місце – тому вони з Олегом йдуть кататись на «тарзанці» першими. А ми з Денисом на пляжі верещимо і здіймаємо бучу за чотирьох. Домовлено, що брати стрибнуть по п’ять разів – і тоді буде наша зміна.

Так ми крутимось досить довго. І головне – перший раз усе проходить спокійно. Правда один раз Сергійко мало все не зіпсував. Викаблучуючись і намагаючись вразити глядачів, підлетів на «тарзанці» на саму вищу точку і закрутив такого піруета, що всі аж охнули. Та цей виступ закінчився безславно – братуньо не зміг правильно вийти з крутіння, і так врізався пузом об воду, що Олежка думав, йому капець. Але мій брат виявився на диво міцним і обмежився лише червоною шкірою на череві.

Одним словом день пройшов чудово – і без особливих пригод. Що ми, звичайно ж, компенсували вже невдовзі.

А давайте зробимо «тарзанку» у садку, на горіхові.

На нашій традиційній нараді перед сном ця ідея Сергійка викликає особливе пожвавлення. Навіть обережний і зважений Денис визнав – придумано цікаво.

Зранку ми вже на ногах, навіть не змовляючись, біжимо у садок. Тут росте величезний, розлогий горіх, який посадив ще наш прадід. Саме він і допоможе нашим розвагам.

Треба якогось ланцюга дістати. Чи шворку товсту.

Добре сказано – та де ж їх дістанеш? Мій брат, який завжди відзначається кипучою і діяльною натурою, думає недовго. Ось він вже біля гаража. Пильно роздивляється, чи нема поряд дорослих. Пірнає всередину – і вибігає з широким, довгим і сірим ременем. Старий налигач! Як же я міг забути?! Сам же на нього постійно натрапляв і думав, як би його краще використати…

Тепер його треба до гілки прив’язати. До он тієї о!

Сергійко простягає мені налигача. Я – найстарший, найвищий, з найдовшими руками. Тому мені і лізти на цю «небезпечну операцію». Оперізуюсь налигачем, підстрибую, хапаюсь за найнижчу гілку, і дряпаюсь на горіх. Повільно повзу потрібною гілкою.

Давай далі. Ще далі.

Братам знизу легко підказувати! Вони на твердій землі. А у мене аж дух забиває від висоти, на яку я вибрався. Але чого ж не зробиш для чудової розваги! Зав’язую налигача навколо гілки «мертвим» вузлом – це коли аж три вузлики, один за одним – і спускаю вільний кінець вниз. Та мої маніпуляції не справляють на глядачів потрібного враження.

Чекай-чекай! Надто високо! Ми там кататись не будемо, позриваємось – і мама тирки дасть.

Аргумент Сергійка дуже переконливий. Зітхаючи і клянучи братів, що не змогли все правильно розрахувати, намагаюсь розмотати «мертві» вузли, які сам же накрутив. Нарешті налигач підається і я спускаюсь на гілку нижче і там повторюю всю операцію. Тепер усе, як слід, і можна злазити.

Та вже, коли мої натруджені ноги торкаються землі і мій братуньо першим дереться на дерево, щоб покататись, з’ясовується ще одна прикра несподіванка.

А ручка ж де?! На «тарзанці» має бути ручка!

Замислено чухаємо потилиці. Без ручки кататись явно не діло. Сергійко спробував був – ледве втримався на налигачі, щоб не зірватись. Та я швидко знаходжу вихід із ситуації.

Я знаю. Ми просто візьмемо палку – і прив’яжемо її до налигача.

Ідея викликає захоплення. Як все просто і швидко! Потрібного дубця знаходимо вмить, на дровнику за сараєм. Він сухий, легкий і просто ламається у потрібному місці. Я знову видираюсь на дерево, а брати довгою лозинякою підганяють шворку, щоб я прив’язав «ручку» до її кінця.

Аж до обіду ми катаємось на «тарзанці». Нашому захватові немає меж! Оце класно! Звичайно, не на річці, там добре ухати прямо у воду! А кататись у садку трохи страшнувато. Особливо перед миттю, коли відштовхуєшся від дерева, і летиш у провал під ногами. Але вже за секунду, коли тебе невідомою силою зносить мало не до небес, у грудях забиває від щастя і захвату! Ми навіть трошки побились між собою за чергу на цю розвагу. Але майже одразу ж помирились, не бажаючи псувати цю чарівну мить.

Розкошуємо ми не довго – після денної спеки потрібно їхати на город. І ми аж до вечора полемо і підгортаємо противнючі помідори – і того дня вони були нам особливо ненависні.

Рано-зранку ми знову на ногах у передчутті нової насолоди від «тарзанки». Але нас чекає неприємний сюрприз. На вулиці йде дощ. Рясний і наполегливий. Земля розмокла і стало прохолодно.

Оце якраз Бог дав! На помідорчики і огірочки! Бо ж дощику не було і земля аж просила!

Ми, похнюплені, зовсім не згодні з бабусею Катею, яка задоволена погодою. І як взагалі можна той дурний дощ любити?! Ні тобі покупатись, ні на велосипеді покататись, ні у футбола поганяти… Суцільна мука з тим дощем! Хай би хоч вночі йшов! А то тепер цілий день будемо сидіти, як у в’язниці! Хоч одне добре – через дощ «накрилась» наша щоденна городня каторга! Але здається, що то мала втіха.

Набурмосені, розбрідаємось по хаті. Мені ще нічого, я можу дочитати цікаві пригоди мореплавця Робінзона Крузо, від яких мама мене прогнала вчора мало не опівночі. А що робити моїм братам, які не люблять читати?!

Та вже пообіді у нашу в’язницю буквально проникає промінь надії. Хмари розступаються, лапавухий вітер жене їх кудись у далечінь. І дощ припиняється. Не марнуючи жодної зайвої хвилини, висипаємо у двір, перебігаємо у садок. Ось вона, наша чудова! Наша прекрасна! І нічого, що під нею налилося води у яму, яку ми вчора витоптали! Нічого, що з ручки «тарзанки» теж стікають краплі! Нас нічого не зупинить у прагненні захоплюючої розваги!

Цур я перший!

Сергійко репетує не своїм голосом і стрілою летить до горіха. Коли мій впертий братуньо щось увіб’є собі у голову – йогов же ніхто не зможе переконати. Надто випередити.

Брат, немов кішка, видряпується на дерево. Нетерпеливо притупцьовуючи, чекає, поки ми подамо йому лозиною «тарзанку». У очах брата світиться завзяття. Схоже, він готовий продемонструвати нам якийсь свій карколомний трюк. Ні в кого з нас немає сумнівів – на шворці він катається краще за всіх! Сміливості і відчайдушності Сергійкові не позичати!

Нарешті ми відбігаємо у бік, щоб звільнити братові місце для польоту. Так і є, він таки щось задумав. Сергійко підстрибує – і замість того, щоб пролетіти над землею на витягнутих руках, притискає ручку до грудей. Ми у захваті і в заздрості затамовуємо дихання! Оце акробат! Та, мабуть, братуньо не розрахував своїх сил. Перед самою верхньої точкою підльоту «тарзанки» він рвучко розпрямляє руки і…

Ми бачимо, як руки Сергійка злітають з мокрої ручки. Брат робить у повітрі сальто, неймовірно репетуючи і махаючи у повітрі руками і ногами. Не встигаємо ми і оком зморгнути, як наш «акробат» пролітає на города і бебехається у найглибшу калюжу, розбризкуючи воду і багнюку.

Нажахані, ми не одразу оговтуємось і кидаємось йому на допомогу. Сергійко повзає у баюрі, і не плаче, а якось уривчато скиглить. Я стрибаю до нього у калюжу – і вгрузаю мало не по коліна. Хапаю брата за карк, і, моїми переляканими до судом м’язами, з неймовірною силою випихаю його на тверде.

Брати вже ставлять Сергійка на ноги, та і я вже майже виборсуюсь з калюжі… Та незважаючи на те, що братуньо добре стоїть на ногах і навіть не плаче, щось явно не так. Сергійко хапає ротом повітря, продовжує жалібно скімлити, хапатися за груди…

Що у вас тут сталося?!

До горіха, перестрибнувши через загорожу, біжить мій тато. Ми, збентежені і налякані Сергійковою поведінкою, перебігаємо очима то на нього, то на несподіваного свідка нашої ганьби. Та вже за мить розумію – добре, що тато навідався саме тієї хвилини.

Швидко присідай! Присідай, кажу тобі!

Сергійко робить спробу присісти – і не може, вирячує очі у німому жахові. А я, хоч як не наляканий, обурюсь до неможливості! Братові погано – а тато здурів зовсім, змушуючи його ще й фізкультурою займатись! Та схоже, наш дорослий учасник трагедії, зовсім не поділяє моєї думки. Тато підскакує до Сергійка і силоміць змушує його три рази присісти…

Уже увечері, коли ми, брудні як чорти, відстояли свою «вахту» у кутках сіней, брата, викупаного, привезли з лікарні, тато дає пояснення своїй поведінці. Виявляється, якщо сильно вдаритись спиною, щось там всередині тіла порушується – і стає дуже важко дихати. Якщо ж поприсідати – стане легше. Цей секрет тато узнав у одному зі свої туристичних походів, де спортсмени часто травмуються.

Ця мудрість глибоко лягає у мій мозок – штука потрібна. Надто з нашим буремним життям і цікавими розвагами. І все б закінчилось добре. Якби тато не зняв і не спалив дощенту нашу чудову «тарзанку». І навіщо б такі жорстокі методи? Можна було б просто протирати після дощу ручку. І не закопувати калюжу у городі. Бо з нею наша розвага навіть дуже схожа на річку.

Історія фінальна

Гра дорослішання

Добре пам’ятаю перші враження від цього чудового видовища. Захоплення разом з дрібкою страху.

Сильний удару рукою. М’яч пролітає над сіткою. Його спритно, двома руками знизу, відбиває дядько з дивним ім’ям Мубаріс. Мій тато вигукує уривчате «пас». М’яч долітає до нашого кума, дядька Володі – і він легким рухом пальців спрямовує його вгору, прямо над сіткою. У цей час тато розганяється по дузі, високо підстрибує… І завдає такого удару, що тільки тримайся! Шкіряна куля б’ється об землю на стороні супротивника – і у команді мого тата гравці вітають одне одного обіймами.

Оце діло! І я розумію – годяща справа! Це тобі не футбол! Бігаєш, бігаєш собі, пуляєшся тим м’ячем! А тут – справжня краса! І сила! Тепер ясно, звідки мій тато такий – стрункий, широкоплечий, з міцними руками і ногами. Спробуй такі фокуси виробляти на слабких руках і ногах!

Давай ти трошки підростеш – і обов’язково будеш грати!

Добре пам’ятаю, як тоді образився на татові слова, у відповідь на моє відчайдушне прохання прийняти і мене до команди. Як це «підростеш»?! Це ж несправедливо вже до краю! Я – найвищій у своїй дитсадковій групі. Окрім, звичайно, Ярика Резніченка. Але того ще перерости, як він майже до поясу дорослій людині! А ще ж і робота. Як ліжко застеляти чи курям траву рвати – так я дорослий! А як у волейбол грати – то ще малий?!

Набурмосений, дивлюсь собі під ноги. Але тато тонко розуміє важливість моменту. Гладить мене по голові, зазирає у очі.

А поки можна попросити тебе подавати нам м’ячі? Бо залітають далеко, а ми вже старі, щоб так багато бігати.

Крила виростають у мені. Оце класно! Значить ці високі, дужі дядьки чогось не можуть – а я це можу?

Ганяю за м’ячем до кінця всіх ігор. І навіть не тому, що так тато попросив. Це ще й добра нагода показати, що я цілком годен для повноцінної гри. Несеш м’яч дорослим – і демонструєш подачу «знизу». Або кидаєш його пальцями, немов для «верхнього» прийому. І, що найголовніше, це викликає схвалення.

Ну вже сильний, то сильний! Весь у батька!Ти диви – мале, а яке вже міцне!Ну, схоже, у родині Середів зростає ще один видатний волейболіст!

Я пломенію засоромленістю і гордістю. І за себе, і за тата. Бо він – найкращий гравець, капітан своєї команди. Це визнають усі. Навіть його супротивники. І я дуже хочу бути таким, як він. Тому продовжую тягати м’ячі, показувати вміння, підмічати прийоми – і тетеріти захватом від краси чудової гри!

Нарешті мої зусилля приносять результат. Після моєї чергової подачі тато, ловить м’яча – і якусь мить замислено дивиться на мене. На наступну гру ми приходимо на півгодини раніше загального збору – і тато починає мене тренувати. І це – один з найщасливіших моментів мого життя!

Волейбол для нас – справа надзвичайно дорога вже тим, що вона далеко не кожен день і не круглий рік. Сезон у селах без спеціального спортзалу починається зі сходження снігу і просихання майданчиків – і триває до перших рясних дощів, які переходять у перші морози. Та навіть у цей період не завжди вдається урвати часу і сил для улюбленої гри. «Напахаєшся» на городах чи сінокосах – чи дуже захочеться ще витрачати сили на майданчику? І тут мене вчергове вражає мій тато. Яка б не важка була робота, і як би він на ній не втомлювався – він жодного разу не відмвляє мені у проханні «сходити на волейбол».

Спочатку тренування потім – повноцінні ігри. Сповнені перших перемог і гірких поразок. Пнусь зі шкіри, намагаюсь показати татові, що здатен грати і що йому за мене нічого соромитись. Але чомусь викликаю цим м’які докори.

Сину, ми ж граємо у команді. А ти бігаєш всім майданчиком. Лише і чути твоє «я». Ми всі розуміємо, що ти хочеш показати себе, що – швидше і спритніше нас, стариків. Але граєш сам – і дай пограти іншим. Пам’ятай – тебе взяли у команду і навчили тоді, коли ти зовсім нічого не вмів.

Ці доброзичливі повчання несподівано викликають у мені обурення. Та я навчився сам! Скільки я тягав ті м’ячі?! Скільки просидів на обочині, а потім – на «лаві запасних», навіть вже добре вміючи грати?! І тепер, коли я роботою заслужив місце у команді – тато, якого я так люблю і на якого рівняюсь, мені обрізає крила?!

Я роблю висновки – і вживаю відповідних заходів. Надалі прикладаю усіх зусиль, щоб під час поділу на команди, бути серед супротивників батька. Я йому доведу свою майстерність! До всього він завжди мене вчив – грай з сильнішими супротивниками, якщо хочеш стати майстром! А хто може бути сильнішим у волейболі за мого батька?!

Кидаюсь у гру, як у бій. «Тягну» м’ячі, викручую атаки з неймовірних положень, ставлю непробивні «блоки». І щоразу однаково лютую від своїх помилок чи погрішностей партнерів по команді. Одразу намагаюсь повчати і пояснювати, забуваючи, що сам зовсім недавно ходив в учнях. Ну як же можна не розуміти таких елементарних речей?!

Чому ти так нервуєшся? Заспокойся. Ти ж «заводиш» усю команду. Лідер повинен бути стриманим і сильним у найкритичніших умовах. На нього дивляться і рівняються. Граєш ти найкраще з нас усіх. Але потрібно навчитись себе контролювати.

Тато доброзичливо і щиро посміхається з того боку сітки. А я аж заходжусь від люті! Його спокійні слова здаються мені кепкуванням. І тим більше, чим вони правдивіше. Бо я жодного, ЖОДНОГО разу ще не зміг довести його неправоту, перегравши! Усі мої подачі і атаки в глибину майданчика, спрямовані на батька, він приймає зі спокоєм і грацією. Його «блоки» – стіна, через яку я жодного разу не прорвався, як би не мудрив.

А от його ігрові дії, направлені на мене, далеко не завжди приносять мені задоволення. Легко і знічев’я пущений подачею м’яч. Наче б то, летить прямо у руки. І за мить до «прийому» змінює траєкторію! І мені залишається лише застигати навприсядки, з дурнувато-розгубленим виразом обличчя.

Ось тато розганяється на атаку. Вичікую потрібний час – стрибаю на «блок». Вище за всіх, виношу руки на бік суперників. Все чітко, правильно, як у професіоналів! Батько стишує крок, якісь пів миті затримується, підстрибує, легко штовхає кистю м’яча – і я, опускаючись, «зачерпую» блоком м’яча на свою половину. Мертво! І сам другий раз не встигаю підбити, і партнерам заважаю. І немає на кого гніватись, окрім як на свою недолугість. А ще – на батька, який наді мною знущається і показує, чого я вартий!

Гнів буяє у серці. Зовсім нічого не чую і не бачу. Вчергове даю обітницю таки довести татові, що я сильніше і краще за нього.

Новий розіграш. Подає батькова команда. Брат мого друга Діми Пилипка, Сергій, «підіймає» м’яча досить непогано. «Передача» доходить до іншого Сергія, мого рідного братуня. Пас. Брат – талановитий «зв’язуючий». Його передачі «м’які», зручні для удару, «заточені» під конкретного атакуючого. Тепер вона широка, в «розкачку блоку». Розганяюсь, як тато, по дузі, виходжу в атаку. І боковим, «ігровим» поглядом бачу – тато запізнюється на блок. І це мій шанс!

Вкладаю усю лють і тріумф у неймовірний удар. М’яч пролітає над самими пальцями батька – і б’є його прямо по голові! Це вже повністю моя перемога! Мало того, що «блок» обійшов, та ще й «блокуючого» принизив – далі нікуди!

Стоячи на ногах з гордо піднятою головою, споглядаю тата. Він сидить на землі і розгублено струшує головою. Його команда «стариків» збирається навколо капітана. Хтось підносить воду, хтось показує пальці, перевіряючи, чи немає струсу мозку. Оце вже зовсім класно! Нарешті я довів, що граю краще батька!

То чому ж тоді ті зі «стариків», хто обернені до мене обличчями, дивляться з осудом? Це ж гра! Все справедливо! Переможно, але вже і розгублено оглядаюсь на своїх партнерів. Ніхто навіть не усміхається відверто комічній ситуації. Просто уважно дивляться на мене.

Ігорю, та що з тобою сьогодні?! Ти якийсь дикий! Кричиш на всіх, муштруєш! Тепер батькові ледве макітри не пробив! Хоч піди, та запитай, чи він живий!

Все раптово зникає. І гнів, і тріумф перемоги, і бажання першості. Є лише тато, який розгублено дивиться на мене з того боку поля. І неймовірна, до сліз, гіркота у серці. На задубілих ногах підходжу до нього, схиляюсь. Але тремтячі губи не мають сили зронити і слова.

Ну ти і вліпив! Ти – великий молодець! Граєш на міцний перший дорослий розряд! У голові і досі макітриться!

І тато тихо, знесилено посміхається слідом за своїми словами.

Уже після того, як я незграбно, по-чоловічому вибачаюсь перед татом, говорю слова розкаяння усю дорогу додому, а батько мене заспокоює… Після водних процедур і вечері, у своїй кімнаті, я…розплакався. Якась невидима сила трусить і підкидає мої нутрощі, аж поки туга не виливається у потоках води.

Відтоді я завжди граю зі своїм татом у одній команді. Багато розумію. Найперше – що ніколи не гратиму так, як він. Бо граю по-своєму, маю свій стиль. Що мені ще багато чому треба навчитись. Найперше – володіти собою і вміти налагодити командну гру.

Сам усього поля не перекриєш. Це ми граємо так, на аматорському рівні. Ти гратимеш з сильними супротивниками, які тобі покажуть: у волейболі шість скоординованих слабеньких гравців будуть результативніші за шістьох майстрів, які гратимуть «кожен сам за себе». І скороти уполовину використання слова «я». Воно тобі точно не допоможе ні у грі, ні в житті. Його у тобі занадто багато..

Я вчусь у Великого Майстра. Інколи мені дуже прикро. Але намагаюсь тамувати свої емоції, хоч і далеко не завжди це вдається. Бо у мене все ж не виходять найелементарніші речі, як то силова подача у стрибку чи атака з «короткого» пасу. До слова – і те, і те прекрасно виходить у мого брата Сергія, який і опецькуватіший за мене, і стрибає не так високо, і б’є не дуже. Але у нього виходить – а у мене ні. І ще одне болюче, та об’єктивне розуміння. Що я – не майстер і навряд чи колись ним стану.

Єх, пропадає твій талант! Якби десь близенько спортивна школа була – то грати б тобі професійно! А так хіба для здоров’я, і для задоволення. Я ж ніколи у спортшколах не вчився, передаю тобі лише те, що сам вмію, чого навчився у дворі.

Тато куйовдить мені волосся, як часто робив це у дитинстві. І я знову відчуваю себе маленьким хлопчиком. Який із захопленням дивиться на свого батька – сильного, спритного, мудрого і доброго. Великого Друга і Порадника. Рятівника і Захисника. Пуцвірінька, який горнеться до любої матусі. Великої Хранительки, Лікарки, втілення Щирої Любові, Співчуття і Милосердя. Малюка, який любить дідуся і бабусю, будинок яких є уособленням вселенської Доброти, Лагідності, Тепла і нескінченного веселого літа.

Вертаюсь у життя голопузиком, у коротких шортах, замурзаних травою, багнюкою і ягідним соком. І поряд – веселі, вірні друзі, які розділять з тобою будь-яку авантюру і не «здадуть» перед дорослими…

Після подачі перейдеш «в атаку». Я «пасну». «Блок» тобі навряд чи хто у такій позиції поставить. А ти всіх «закриєш». Мубарісе, подача!

Я повертаюсь на майданчик. Навколо – чудове літо. Мій тато, після настанов, дивиться не мене підбадьорливо і лагідно. Сергійко, як завжди, спокійний і незворушний, як маленький ведмедик. Трохи нервується Дениско – грає він так собі, але старається. І тут немає суперників. Є лише друзі, об’єднані спільною любов’ю. До спорту, до суперництва, повагою одне до одного. І захопленням чудовою грою. Яка для когось – розвага. Для когось – смисл життя. А для когось – гра дорослішання.

ПІСЛЯМОВА

Тату, давай сильніше! Ще сильніше!

Іванко летить на каруселі, дзвінко сміючись. А я зовсім не розумію, як він це витримує. Тут два кола спробував зробити на колесі, ледь-ледь швидкість – так хилитало добру хвилину і мало не знудило! А мій синочок крутиться на ньому знову і знову – та ще просить швидше!

А ще він бігає – куди там батькові! Від фіаско мене рятують лише довгі ноги. І то не завжди. А з огляду на те, як швидко росте син, то вже недовго мені перемагати.

Тату, давай на гойдалку! Покачай мене!Синуль, ти ж сам можеш. Може б я трохи перепочив, бо вже старуватий і засапався?

Іванко набурмошується, і стає зовсім схожий на мене у дитинстві. Сина можна зрозуміти – він просто хоче бути разом з татом. Бо це буває не так часто. А я все переконую себе, шукаю виправдання у тому, що моя робота, гроші і вплив допоможуть моєму синові у майбутньому. І от випала нагода побути з ним, повеселитись «на всю губу» – а я старий і немічний?! Та дзузьки!

Збираю сили – і ми енергійно прямуємо до гойдалок. Йду сюди ще з однієї, своєї, таємної причини. Тут – добрі, теплі спогади.

Дитячу зону у Новій Галещині поставили на місці старого волейбольного майданчика. Стовпчик гойдалки – якраз на місці правої ігрової стійки. Це – зміни, які приходять у наше життя. І від них нікуди не дінешся. Як і від того, що наші діти виростають. Як наші друзі виростають.

Мій двоюрідний брат Дениско – чудовий екскаваторник, на нього рівняються і молоді, і мудрі досвідом. Він має прекрасну родину, живе у Полтаві. А мені все не з руки заїхати до нього у гості.

Наші молодші брати, Сергійко і Олежка, живуть і працюють у Польщі. У найменшого діти вже пішли у школу. А мій братуньо все холостякує, чим неймовірно журиться наша мама. Та кожен з них по-своєму щасливий.

Мої давні друзі, Діма Маленко і Ярик Резніченко - герої війни. Вони у перших рядах воїнів захищали рідну землю від ворожої навали. Перший зараз далеко – живе за кордоном. Ярик лікується після тяжкого поранення. І я щодня собі обіцяю знайти їх, моїх добрих друзів. Он вдалося ж переписуватись і зідзвонюватись з Женею Каплею, який уже об’їздив всю Європу далекобійником!

Андрійко Кравченко єдиний, хто і далі живе на нашій вулиці Гагаріна. Він – автослюсар. Як прекрасного, талановитого майстра його знають далеко за межами Галещини, і навіть Полтавської області.

Віталік Голуб і Тіма Зінченко стали знаними діячами мистецтв. Перший відкрив успішний ляльковий театр «Білий Чарівник», вистави якого відомі в усій Європі і світі. А Тіма грає у прекрасних виставах Полтавського обласного академічного театру імені Миколи Гоголя. Мій син у захваті від його ролей Джона Сілвера у «Острові скарбів» і Сірка у виставі «Жив-був пес».

З Женею Подорожнім, «вічним переможцем» Саньою Хроном-Жорніком, Юрчиком Біланом, братами Сергійком і Юрою Пальчиками, однокласницею Інною Тристан, однокласником Саньою Федоренком, однокашницею Танею Квітаж зв'язок втрачений. І я картаю себе ними постійно! Що ж ти за журналіст такий, якщо не можеш знайти і зустрітись з тими, хто втілює найщасливішу пору твого життя?! Треба їх обов’язково знайти. Поки є час. Поки ще можна щось змінити. Бо з найкращим другом, Дімою Пилипком, і моїм веселим дядьком Сергієм, вже нічого не можна змінити. Залишається знову давати самому собі обіцянки хоча б з’їздити на їхні могилки, вшанувати пам'ять. А ще – написати книгу про наші шкільні роки. Як велику подяку моїм шкільним друзям за ті чудові дні юності.

Синку! Може вже досить Іванкові кататись? Спекотно, та й обідати пора.

Повертаюсь зі своїх роздумів. Хтось каже, що моя мама постаріла. Але для мене вона така ж, як і у часи дитинства. Добра, щира і відкрита. Понад все любить свої дітей. А тепер – ще й внуків. Аню і Ваню. Значить все ж у житті є те, що залишається. Незмінне і вічне.

Дивлюсь на сина, як він реагуватиме на пропозицію бабусі. Він знову незадоволений життям. Не любить їсти. Перебирає і вибирає з борщу капусту і буряк. Худющий і довгий. Швидкий і спритний. У шортах, замурзаних брудом, травою і фруктовим соком.

Тату, я не хочу їсти!Ванюш, давай трошечки. А потім купимо морозиво.

Син знехотя злазить з гойдалки, бере мене за руку – і веде додому. Інша його рука веде додому бабусю. Чому моя мама несказанно рада.

Тату, бабуся розказувала, що ти колись грав у волейбол. А що воно таке, той волейбол?Грав, синку. Це просто чудова гра! Для сильних і спритних!І вона краща за футбол?!

Тут уже треба обережно. Синулька дуже любить футбол. Займався у спортивній школі, у захваті від різних «фінтів» і «дриблінгів». Постійно просить з ним грати. Не можна остудити його пристрасть до спорту. Хоча б у дитинстві.

Футбол теж дуже хороша гра. І я колись у неї непогано грав. Як був таким маленьким, як ти. Але потім обрав для себе волейбол. Це просто інша не гра. Не краща, і не гірша.

Іванко дивиться на мене великими очима – і здається забуває про все на світі. Мені вдається хитро перевести розмову на іншу тему.

А ти колись був таким маленьким, як я?!!

Це справжнє відкриття світу, яке колись зробив кожен з нас! Розуміння того, що всі дорослі колись були дітьми. І що їм інколи невимовно хочеться хоч на мить повернутись у ті чудові літні дні, сповнені веселих, інколи небезпечних розваг. А ще – міцної дружби і сили незнищених добра і любові.

Куйовджу волосся на голові сина і трохи сумно посміхаюсь.

Був, Ванюша. Я теж колись був маленьким. І бувало вклепувався разом з друзями у дуже смішні історії.А ти мені розкажеш?! Ні ти прямо зараз мені ті історії розкажи! Поки ми додому йдемо!

Очі сина блищать яскравим вогнем авантюри. Він аж підскакує від нетерпіння і смикає мене за руку. Я ще раз посміхаюсь і дивлюсь на мою маму. Вона явно занепокоєна – не дуже їй хочеться, щоб онук почув про всі ті халепи, з яких їй нас доводилось виручати. А це ж вона тих халеп і половини не знає!

Розкажу, синочку. Тільки давай трошки пізніше. Пообідаємо, купимо морозива. Ти трошки книжечку про лісову школу почитаєш і математику поробиш – і тоді, якимось разом все тобі розкажу.

Син довго мовчки думає над моїми словами. За один раз він зробив стільки відкриттів і здобув стільки нового, що тут є над чим подумати. З прихованою посмішкою спостерігаю за ним. Нарешті Іванко виринає зі свої роздумів.

Тату, а якщо я буду грати у волейбол – ти візьмеш мене у свою команду?Візьму, синку. Давай ти трошки підростеш – і обов’язково будеш грати!

Син задоволено киває і посміхається. Неспішно ми втрьох йдемо у світлі теплого літнього сонця по найкращі у світі вулиці. Вулиці мого дитинства.

Ігор Середа, Баришівка, 9 серпня 2025 року.

ПІСЛЯПІСЛЯМОВА

Справжні Герої, відважні і рішучі, ніколи не дорослішають. Вони, звісно, стають вищими, інколи ширшими чи бородатими, але дорослими - ніколи.

Автор цієї книжки чудовий, високий і бородатий чолов’яга який на перший погляд може здатися дорослим, бо має дітей, родину, дім, собак і роботу.

Але то тільки здається. Якщо ж жити поряд з Автором щодня, то стає очевидним, що пригоди не закінчувалися ніколи. І зараз я Вам це доведу.

У власному дворі багато роботи. Люди, що виросли у власному дворі або, як кажуть, у «приватному секторі», ніколи не зможуть жити у квартирі. Звісно, вони змушені, але по-справжньому бути щасливими, зачинившись у коробочці після таких роздолів, дуже важко.

От і ми придбали будинок, а разом із ним – численні хатні і дворові справи. І хоча Автор неодноразово бив себе у груди, що ноги його не буде у садках і грядках після усього пережитого і відпрацьованого – зрештою, здався і отримує тепер «непереборне задоволення» і «нестерпну радість» від роботи у дворі.

А діло було так. Треба було викорчувати деревце. Молоду сливову поросль, яка випнулась посеред двору без дозволу, і за кілька років окріпла до повноцінної деревинки. Можна було б спиляти під корінь, а якби ще з осені – то й просто скусити сікатором. Але ж Автор – не з чахлого десятка і, як ви вже зрозуміли, перешкод не боїться. Тож постановили – корчувати. Не дочекавшись згоди від «замовника», роботи було розпочато.

Як то зробить? Спершу риється яма. Не просто яма, а рів по периметру деревини. Далі підкопується глибше і ближче до центра, під саме кореневище. А потім, у ту глибину, вставляється лом і силою важеля дерево хилиться додолу. Ще, звісно, треба обрубати лопатою все коріння по периметру. І добре було б похитати стовбур туди-сюди, щоб зовсім ослабити його зв’язок із ґрунтом.

Але після того як я розповіла вам усю технологію і перерахувала задіяні інструменти, маю питання: де там про вила? Так, про вила! Про оце страшне знаряддя, з яким селяни в давнину підіймали бунти, а зараз мирно складають ним копиці сіна. Або просто переставляють їх у кутку сарая, як раритет, що може ще знадобитися.

Але ж наш Автор приніс для роботи і їх. Правда, зрештою, так і не задіяв. А дарма.

Та не поспішай сумувати, дорогий читачу, бо у вил була особлива місія. Вони, як фінальний акорд – найяскравіші і найвражаючіші.

Бо, по завершенню роботи, умілий корчувальник відтягнув видовбанець до купи сухих гілок на згарище, відніс сікатор, лом і лопату до сараю. Та повернувся по вила.

Знаєте, вила – це дуже небезпечне знаряддя. Кидати вила просто так, на землі, не можна. Бо коли наступити на них – можна проштрикнути ногу. Тоді щеплення від правцю вам гарантоване. І наш Автор це знає. А як убезпечити себе від випадкового наступання на вила? Треба встромити їх у землю. Тоді і здалеку видно де ти їх лишив, і травмобезпечне зберігання у порядку.

Ну то відчайдуха-садівник так і зробив. Тільки при цьому він був взутий у благенькі гумові шльопанці. А до того ж ще й не розрахував траєкторію і, мабуть, не подумав, що з часів дитинства нога трохи підросла...

Словом, застромив він ті вила у землю. І трошечки – собі у ногу! Отак, з усієї дурі, через увесь гумовий шльопок - і аж до ґрунту під ним прошив ногу крайній «вильний» зуб.

Тут було все: і лемент фінального акорду, і слова, які не дозволяли казати у дитинстві. І, звісно, лікарі, щеплення від правцю, перев’язки. І, навіть, лікарняний, за якого не довелося тиждень ходити на роботу.

У лікаря на прийомі були дуже круглі очі. Він двічі перепитав, як саме пацієнт отримав таку травму. У листку непрацездатності зазначив: "механічна травма ноги". Але в карточку записав: "встромив у ногу вила". Мабуть, тому, що бачив: перед ним Герой! А таке «геройство» обов’язково має бути зафіксовано для прийдешніх поколінь.

Решту порослі дружина Автора скусила під самий корінь сікатором, від гріха подалі. Все одно, головний герой оповідки тиждень не виходив у двір, не побачив того і не засмутився. А результат в обох випадках був однаковий. Хіба що наслідки трохи різні.

Дружина Автора, 9 серпня 2025 року.

КІНЕЦЬ