Основний текст

І ГЛАВА

"Бачу те, що інші не бачать,

Чую те, що інші не чують..."

Слова давнього замовляння лунали в голові Ярослава доволі чітко навіть тоді, коли він, здавалося б, остаточно прокинувся. Нічне видіння було аж надто дивним. Подробиці його вже стерлися з пам’яті. Лишень оці рядки й передчуття чогось невідворотного... Передчуття того, що з цього моменту його життя докорінно зміниться. Коли? Як? Це Ярославу було невідомо. Знав одне. Ось-ось трапиться щось таке, що переверне його повсякдення раз і назавжди. Не знав тільки, що трапиться це дуже скоро.

Спроби подумки повернутися до подій, з яких все і почалося, викликали щораз напад гострого головного болю. У свідомості Ярослава проносилися чиїсь постаті, чулися уривки фраз... Але скласти їх докупи у цілісну картину того, що саме зрештою сталося, поки що не виходило.

Раптом екран телефона спалахнув, і кімнатою розлився різкий дзвінок, безжалісно повертаючи до реальності. Ярослав прийняв виклик і почув стривожений голос Вадима, свого давнього, перевіреного часом друга:

– Славко? Ну нарешті! Я вже й не знав, що подумати. Від самого ранку намагаюся додзвонитися тобі!

– Хм... Дивно це, Вадиме. Я нічого не чув. Хоча сон завжди мав чутливий...

Ярослава вразив власний голос. Охриплий, змучений. Як після тривалої та виснажливої хвороби.

– Слухай, а давай-но зустрінемося сьогодні десь пополудні, – запропонував зненацька Вадим. – Тим паче, й розпогодилося нарешті. А то від самого нашого повернення щось незрозуміле коїться. Ніби зовсім і не літо надворі, а осінь. Ще й пізня. Все. Жодних відмов. Я вже забронював столик. Тож за кілька годин чекай. Я по тебе заїду.

– Добре, друже. Чекатиму.

Ярослав завершив виклик.

Розмова не те що не прояснила пам'ять, а ще й додала нових питань. Повернення? Цікаво, звідки? І взагалі, що відбувалося останні декілька днів? Події нещодавнього минулого немов поглинула завіса щільного туману.

"Ну ось… Саме склерозу мені у мої 27 і бракувало!" – сумно посміхнувся Ярослав, наливаючи собі міцної кави.

"Ні! Кава може й зачекати. Треба негайно прийняти душ. Голова просто розколюється. Та що ж таке, чорт його забирай, сталося?!"

Ярослав відставив гаряче горнятко вбік і рішуче попрямував у душ. Увімкнув світло. Відчинив двері. І завмер на порозі. Поверхню дзеркала, яке висіло над умивальником, розрізали написані зухвало-червоною помадою ("Наче кров" – промайнула у голові думка) слова: "Чудова ніч, милий! Ще побачимося! Марина".

"ЩО ЩЕ ЗА МАРИНА?! Яка ніч?"

Утім, на друге запитання відповідь була очевидна: чудова.

Ярослав подумав, що ще одна подібна загадка, – і станеться одне з двох: або він просто збожеволіє, або ж його голова не витримає і розлетиться на друзки.

Черговий сюрприз не змусив довго на себе чекати. Ще один телефонний дзвінок пролунав, щойно Ярослав вийшов з душу.

"Хехе, чому це мене геть не дивує?", – встиг подумати він, перш ніж відповісти на виклик.

– Слухаю.

– Старов? Ярослав Старов? – пролунав із динаміка важкий, сухий чоловічий голос.

– Він самий. А з ким маю честь?

– Підполковник поліції Сивенко. Центральний відділ.

– Ого! Сам підполковник! – з іронією випалив Ярослав, ледь стримуючи усмішку. – І чим же зобов’язаний такій високій увазі?

Він був на всі сто відсотків упевнений, що це черговий дурнуватий розіграш хлопців. Вадим із Миколою просто обожнювали подібні постанови з «імітацією органів» і зміною голосу.

– Попрошу не кепкувати, юначе! – суворий тон, однак, не залишав жодного сумніву, що співрозмовник Ярослава був саме тим, ким і назвався.

– Перепрошую, пане підполковнику! Просто подумав, що це мої друзі так вирішили пожартувати...

– Та не до жартів тут! Хоча, кгм, своє дружнє ставлення Ви, Ярославе, можете підтвердити бажанням співпрацювати з нами. І я би залюбки побачив Вас сьогодні о 17.00.

– Добре. Я обов'язково прийду...

– Ні, ні! Ви не зрозуміли! Це не офіційно. Принаймні, поки що. Чи не могли би ми зустрітися, скажімо, у Каштановому сквері?

– Так навіть краще! – видихнув Ярослав із неприхованим полегшенням – дуже вже не любив він усіх тих кабінетів, людей у формі... – Але як я Вас упізнаю?

– Я підійду сам. Радий, що Ви погодилися на зустріч.

– Не бачу жодної причини для відмови.

– Тоді до вечора, юначе!

– На все добре!

Ярослав не одразу збагнув, що Сивенко давно скинув виклик. Він усе ще стискав у пальцях смартфон, вдивляючись у темне скло згаслого екрана.

“Мною вже і правоохоронці зацікавилися... Хто ж наступний? Мафія? Президент? Або ж, – до біса дріб’язковість! – сам Папа Римський?" – знервована усмішка промайнула на його обличчі. "Що ж, подивимось... Хоча, ні. Денну норму несподіванок на сьогодні вичерпано!"

Він увімкнув режим "Не турбувати", перевернув смартфон екраном донизу й відклав убік.. На кухонному столі його чекало вже добряче охололе горнятко.

– Кава та яєчня – найкращий сніданок холостяка! – слова Ярослава хрипким відлунням прокотилися порожньою квартирою.

Годинник показував 11:43. До приїзду Вадима лишалося не менше години. Аби хоч якось скоротати час, Ярослав вирішив іще раз спробувати прокрутити в голові події останніх днів – либонь щось та й проясниться.

Мабуть, усе почалося з раптово почутої новини про те, що у лісах на заході України (більш точні координати звучали приблизно так: "Якщо провести на мапі пряму між Львовом і Мукачево, то потрібне місце знаходитиметься майже посередині. Трохи ближче до Мукачево і ще трохи на південний схід від прямої. Нічого складного, еге ж?") група археологів-любителів натрапила на залишки давнього капища, ймовірно ІХ-Х століття. Розпочали розкопки, але через недостатнє фінансування всю цю справу невдовзі згорнули. Ярослав же дуже полюбляв усе старовинне, загадкове й незрозуміле, тому просто не міг проґавити такої нагоди. Благо, на брак коштів він не скаржився – робота програміста не надто тішила серце, проте хліб та до хліба стабільно забезпечувала. З'ясувати місце розташування реліквії теж виявилося зовсім не складно – горе-археологи були доволі охочі почастуватися за чужий рахунок. А там слово по слову, і з усіма подробицями розповіли, де то капище розташоване, та ще й мапу надали на довічне використання. Мапа, хоча й була зроблена вручну, на першому-ліпшому клаптику паперу, але, тим не менш, максимально ретельно, й докладно вказувала шлях до бажаної цілі.

Отже, мапа на руках, команда з друзів-авантюристів, таких самих любителів старовини, як і Ярослав, зібрана. Можна вирушати!

Місце, зазначене на мапі, виявилося глибоким яром, неподалік від якого розкинулася мальовнича галявина. Діставшись пункту призначення, друзі насамперед розбили табір. Їхні попередники хоч і взялися за справу з усією старанністю, але роботи попереду було ще вдосталь, явно не на один день, а, можливо, й не на один тиждень. Та позаяк уже вечоріло, було вирішено відкласти початок "розкопок" на ранок наступного дня.

"А чом би нам не відсвяткувати приїзд?", – запропонував Микола. Пропозиція була прийнята одностайно. Ярослава, як ініціатора заходу відправили по дрова, Вадим заходився лаштувати місце під вогнище, а Микола з Євгеном зайнялися сервіруванням імпровізованого столу: розчистили місце, розстелили брезентову "скатертину" і дістали з рюкзаків посуд та чималі сумки з провізією. І ось вогнище розпалене, аромат смаженого м'яса рознісся лісом, перехилена не одна чарка за успіх щойно розпочатої справи... Час би вже й лягати, але спати ніхто не збирався – четвірко друзів вело жваву напівсерйозну-напівжартівливу бесіду щодо того, що ж їх очікує по завершенні розкопок.

Зненацька в голові Ярослава нізвідки виникла думка: "Хоч би не розгнівати Богів такою поведінкою".

На відміну від своїх друзів, які полюбляли пригоди заради самих пригод, Ярослав упродовж останніх кількох років доволі серйозно вивчав історію свого народу: побут, звичаї, вірування слов'ян. А тому й очікував від усього цього набагато більшого, ніж звичайну пригоду. Але поки що він вирішив не показувати іншим свого занепокоєння та як міг дотепно підтримував розмову.

Зрештою, всіх почала брати дрімота, що було аж ніяк не дивно: приготування, дорога, та й випили всі чимало. Варту вирішили не виставляти. "Кому ж це спаде на думку, окрім нас, чотирьох пришелепків, посеред ночі у таку глушину пертися?" – уїдливо зауважив, поправляючи окуляри, Євген, найбільш скептично налаштований член "експедиції".

Перш ніж залізти в намет, Ярослав на декілька хвилин приліг біля згасаючого вогнища й горілиць упився поглядом у безкрає зоряне небо крізь крони дерев. На мить земля під спиною ніби перестала бути твердою. З’явилося дивне, лоскотне відчуття: ця чорна безодня вгорі зовсім не лякала своєю глибиною. Навпаки – повітря над ним здавалося настільки щільним і м'яким, що якби він зараз «випав» угору, воно легко втримало б його тіло й не дало б розбитися. Ярослав струснув головою, списуючи це химерне запаморочення на втому та випитий алкоголь, й нарешті поплентався до намету.

Ніч промайнула швидко. Першим прокинувся Ярослав. Поки друзі ще спали, він вирішив трохи оглянути місцевість навколо табору. Якщо вірити розповідям та мапі їх попередників, десь неподалік мав бути струмок. А чого йому зараз понад усе кортіло, так це напитися збадьорюючої холодної водиці... І він побрів на пошуки струмка.

Шукати довелося недовго. Ті аматори, що передали йому мапу, попри все були явно відмінними картографами. Очікування Ярослава справдилися: вода була настільки чистою, що на дні можна було роздивитися найдрібнішу піщинку. Джерело так і манило до себе, наче нашіптуючи чи то пісню, чи оповідь давню яку... Він підійшов ближче та вже був нахилився, аби напитися, але так і відсахнувся від струмка: з кришталевої поверхні на нього дивилася немов зовсім інша людина. Хоча, якщо придивитися, то чи така вже й інша? Риси обличчя начебто ті ж самі, лише волосся довше та й одяг не той зовсім. Замість футболки й шорт камуфляжної барви ,що були на ньому, його "двійник" був убраний у щось незрозуміле. Дещо схожий одяг Ярослав, здавалося, бачив у якійсь історичній книзі чи то фільмі… Аж тут у хлопця блиснула думка: точнісінько таке ж убрання було притаманне мешканцям цих земель за часів Давньої Русі. Ярослав протер очі і знову нахилився до струмка. Цього разу на поверхні води вигулькнула його точна копія: камуфляжна футболка та шорти, коротка стрижка, заспане обличчя...

"Овва! І примариться ж таке спросоння..." – подумав Ярослав і зачерпнув води. Ох і крижана! Саме те, що було йому треба тут і зараз. І тільки-но зібрався він нарешті напитися, як почув за спиною незнайомий старечий голос: "Ох, не відаєш, що твориш! Адже непростий то струмок. Оповідали люди, що із самої Нави початок він свій бере. А хазяйка цього струмка – не абихто, а сама Мара-Морена, Нави Царівна".

Ярослав рвучко обернувся, потайки сподіваючись, що це всього лише гра його уяви, розпаленої надміром випитого вчора з друзями. Або ж... Сама атмосфера цієї місцини настільки химерна, що огортає розум пеленою, породжуючи подібні омани. Навколо таки відчувалась присутність якоїсь невідомої сили.

Украй спантеличений Ярослав зробив, зрештою, кілька ковтків зі струмка і миттю рушив назад до табору, де його вже зачекалися друзі та – прислухався до доволі чутного бурчання у животі – поживний сніданок.

День минав у наполегливій роботі. Ярослав вирішив, що, якщо працювати у такому ж темпі, то за тиждень вони мають упоратися. Ентузіазм чотирьох друзів просто вражав: кирки та лопати відклали вбік лише тоді, коли у вечірній імлі вже ледь вгадувалися обриси дерев на протилежному боці галявини. Повернулися до табору, нашвидку повечеряли і провалилися у глибокий сон. Лише один Ярослав ніяк не міг заснути. Все лунав у його голові той голос: "...із самої Нави початок він свій бере. А хазяйка цього струмка – не абихто, а сама Мара-Морена, Нави Царівна." Хотілося вірити, що вранішня оказія біля струмка – лише витівка його підігрітих спекою та алкоголем мізків, але щось настійно підказувало йому, що не все так просто.

Із цими думками він і заснув. А по правді, провалився у неспокійну, сповнену чужих голосів та найнеймовірніших образів, дрімоту... Помежи них і старець зі струмка його уві сні навідав. Снилося Ярославу, ніби лишився він сам-один посеред ночі у лісовій гущавині. Темінь непроглядна, туман, вітер зловісно шелестить опалим листям, від чого здається, наче дерева перешіптуються, тягнучи до Ярослава свої кістляві руки-гілки: "Наш-ш-ш-шшш... Тепер нашшш... Скушшштував водиииці з Нави, тепер навііік із нами лишшишшся!" Аж раптом яскравий спалах осяює весь ліс, дерева відступають, відкриваючи ледь помітну стежину, Ярослав іде нею і опиняється на знайомій галявині. А там сидить ветхий старець, указує посохом Ярославу на пеньок поруч себе і починає свою оповідь: "Ох, нерозумний ти, юначе! Казав же я тобі не пити з того струмка! Чому мене, волхва Велемудра, не послухав? Із такими силами зв'язався, що нікому відтепер у світі вашому й допомогти тобі. Слухай же мене уважно! Не відаю навіть, чим ти це заслужив, але сама Мара тебе запримітила. І капище то – Її. Гадаєш, випадково ви його знайшли? Аж ні! Та не гаятиму час, розповідаючи тобі про це – сам згодом усе зрозумієш. Здається мені, що неспроста це все. Ти одне запам'ятай. Як почне тебе зненацька морок оповивати, значить, близько Вона. Ти тоді очі заплющ та промовляй слова замовляння:

“Бачу те, що інші не бачать,

Чую те, що інші не чують.

Хочу правду розкрити.

Хочу лихо відвести”.

Добре запам'ятай ці слова – либонь порятують у люту хвилину!"

На цих словах старець змовк. Тільки-но хотів Ярослав подякувати Велемудру, та не встиг навіть рота роззявити, як і чоловік, і ліс із живими деревами розтанули в імлі, а сам Ярослав заснув. Та так міцно, як ніколи ще не спав...

ІІ ГЛАВА

Роде Отче, що небеса й надра земні отворяє,

Рівно в усьому сила твоя,

В Яві, Праві й Наві.

Сила твоя всюдисуща, як Матір Сира Земля, м'яка, як хмара небесна

І тверда, як сталь Сварога, сина Твого.

Ти - Отець отців, Роде.

Нехай радіють любимі чада Твої дню цьому прийдешньому задля втілення помислів Твоїх.

Звертаюся до Тебе, Роде Всемогутній, день цей мине в старанності моїй,

І хай не затьмарить очей Твоїх те, що учиню я сьогодні!

Верховний Волхв стояв посеред капища з широко розкинутими руками й словами треби вітав сонце, що ледь починало сходити над обрієм. Інші же волхви стояли округ нього, затамувавши подих, і вслухалися, аби не упустити жодного слова. Адже сьогоднішній день аж ніяк не можна було назвати звичайним - саме у сьогоднішню, Купальську, ніч Верховний Волхв Велемудр мусив передати всю владу своєму наступнику, обраному з-поміж інших волхвів. А ім'я наступного Верховного Волхва Велемудр мав назвати одразу ж після вранішнього обряду.

Проказавши требу Роду, Велемудр змовк. По його обличчю було видно, що Волхв над чимось глибоко замислився. Всі інші ж так і застигли, напружено очікуючи, та все ж не насмілюючись перервати мовчання Старійшини. Після недовгої паузи він промовив:

– Браття мої! Всім вам відомо, що час, відведений мені в світі явленому, добігає кінця. Цієї ночі Боги відкрили мені, кому з вас судилося стати моїм наступником. Моя же справа - донести тепер волю Богів до вас. Віднині місце моє посяде Ярослав!

Проміж волхвів зачувся невдоволений гомін. Як це так? Ярослав - новий Верховний Волхв?! Та що ж це коїться? Однак ніхто не наважився суперечити Велемудру.

Один Ярослав виступив вперед:

– Велемудре! Певно, ти не вірно розтлумачив волю Богів. Невже вони обрали мене - наймолодшого і найменш досвідченого з усіх? Хіба таке можливо? Взяти, приміром, Велеяра. Рани замовляє, кров зупиняє, всі трави знає. Кращого лікаря не відшукати. Або ж Пересвіт. На мові звірів і птахів знається, дощи й вітри йому підвладні. Всеслав, як ніхто інший, зі слів замовляння й закляття сплітає, та й музика він чудовий. Мстислав... (промовивши це ім'я, юнак мимоволі здригнувся) А я... Що я? Та й надто молодий я ще.

– Замовкни, парубче! Чи ти насмілишся суперечити волі самого Велеса, який ім'я твоє мені у віщому сні повідав? Чи тобі більше за самих Богів відомо?! – вмить розлютився Велемудр.

– Та що ти таке кажеш, Велемудре? Адже знаєш сам, що нам, людям звичайним, і малої частки того невідомо, про що Боги відають. Вражений я через те просто, що неясний для мене їх вибір, – спробував заспокоїти його Ярослав.

Та Велемудр вже й сам затих. Лише тільки погляд виказував, як сильно обурили старця необачні слова молодика.

– Зайдеш до мене опівдні, Ярославе! Мушу тобі ще дещо повідати, – на цих словах Велемудр розвернувся і полишив капище.

До полудня Ярослав не знаходив собі місця. Треба ж такому статися! Він – новий Верховний Волхв. Навіть в своїх найсміливіших мріях не міг він уявити собі такого. Можливо, років так за тридцять, коли прожиті роки і накопичена мудрість забарвлять його скроні й бороду білим... Але просто зараз? Дивно це все. Ой, як дивно.

З цими думками і прийшов Ярослав до Велемудра, тільки-но сонце увійшло в зеніт.

– Здрав будь, Велемудре! – привітався він зі Старійшиною.

– Здоров'я й тобі, Ярославе, на довгі роки! – відповів йому волхв. – Сідай-но! Розповідай, що тебе так збентежило.

– А хіба можна лишатися спокійним, як про таке дізнався? Ти, Велемудре, не гнівайся, я аж ніяк не бажаю суперечити волі Віщого, але все ж таки, чому саме я? Невже мало більш гідних? Та й молодий я ще, тільки-но став на шлях волхва...

– Знову ти за старе, Ярославе? Чому я, да чому я... Сказано ж тобі, що то є воля Богів, яку вони мені й повідали. Всі волхви добрі. Але лиш в чомусь одному. Хто знахар, хто погодою управляє, хто словом майстерно володіє. Мстислав – той взагалі жрець Нави. Похмурий, відлюдкуватий. Але й без нього ніяк. Ти ж за все берешся, все знати хочеш. І знаю я, що настане час, коли так воно і буде. А як маєш бажання, розповім тобі ще дещо. Чи багато знаєш ти про народження своє?

– Нууу... – почав був Ярослав, якому про його власне з'явлення на світ не було відомо аж нічогісінько. – Мало чого я знаю. Матінка оповідала, нібито незадовго до того, як з'явився я на світ явлений, пішов батько мій у бій з супостатом, да так і не повернувся з бою того. Зложив він голівоньку свою буйну на чужині. А тепер б'ється у війську Перуновім, аби закони Прави довіку непорушними були...

На цих словах Ярослав відвернувся від Велемудра – не бажав він показувати Старійшини своїх сліз.

– Я ось що скажу тобі, Ярославе, – тихо промовив Велемудр, – правду тобі матінка розповідала, та не всю... Хоробрим був батько твій, ой, яким хоробрим. Боялися його вороги наші. Бо міг він у розпалі бою на звіра лютого обернутися, сили незвичайної. І за дрібницю тоді були йому стріли та списи ворожі.

– А ось про це матінка нічого не казала! – здивовано вигукнув Ярослав. – Як же він загинув тоді, Велемудре, якщо ані стріла, ані спис його не брали?

– Та не перебивай же ти! Не підганяй оповідь мою! На все свій час. Довелося якось Володимиру, батьку твоєму, йти в дозор. Неспокійно тоді в нас стало - вороги до самого кордону підійшли. От-от війна мала початися. Вирушив він на кордон князівства нашого, в самі хащі лісу дрімучого. І хто б міг подумати, що перетнеться шлях його з князем нашим...

– Із тим самим, що землю нашу зрадив та заради престолу Київського із ворогом союз укласти хотів? – не витримав Ярослав.

– Так! Із ним! – роздратовано перепинив його Велемудр. – Ти, як слухати не бажаєш, то так і скажи! Або ж слухай і не переривай.

– Пробач, Велемудре, не стримався я, – Ярослав винувато опустив голову. – Та вельми не до вподоби мені князь той! Не рівня тому, що зараз княжить. У теперішнього все по Правді. Народ ситий та задоволений, ворога за дальній кордон прогнали...

– Твоя правда, Ярославе, але негоже старших перебивати, – продовжив Велемудр лагідніше. – Отже, побачив батько твій князя, та не самого, а з воєводою ворожим. І розмову вони вели про те, щоб віддати ворогам землю нашу в обмін на допомогу із захопленням престолу Київського.

На цих словах очі Велемудра блиснули такою люттю, що Ярослав мимоволі відсахнувся.

– Дуже шкода мені, Ярославе, але не пощастило твоєму батькові уйти від гострого ока ворожого. Настигла Володимира стріла супостата, ледь живим приніс його вірний скакун до мене. Як тільки я не намагався, нічого зробити не зміг, аби життя твого батька врятувати. Стріла та отруєною була. І чари на неї чаклун ворожий сильні наклав. Та якби лише це, гадаю, впорався б. Але ж дуже багато крові Володимир втратив, поки до мене домчав. Як бачиш, часом і наших сил і знань недостатньо. Та встиг він перед смертю про все мені розповісти. А ще сказав, що дружина його, матір твоя, тебе під серцем носить. Прохав, аби взяв я тебе ще змалечку на виховання. Бо сама Мара перед тим, як навіки обтяти срібним серпом своїм нить життя його, яку Макош спліла, велике майбутнє тобі провістила.

– Це як же так, сама Мара? З чого б це раптом Цариці Нави моєму батькові перед самим його сконом майбутнє віщувати?

– Про те я не відаю, Ярославе. А що знаю, все тобі розповів... А тепер скажи-но мені, чи все ти про Шлях Волхва запам'ятав?

– Як же не запам'ятати, Велемудре? Пам'ятаю все, чому ти мене навчав! Волхв стоїть найближче до Богів за будь-кого зі смертних, бо діяннями своїми здатен переступити межу, що ділить світ Божий та Яву. Волхвові байдужа земна суєта й злидні, адже його зігріває внутрішнє полум'я – власний Дух. Волхв обраний Богами, аби руками його чинилася воля Їхня в Яві. Вірно, Велемудре?

– Вірно, Ярославе! Все запам'ятав. А тепер йди. Зустрінемось напідвечір.

Ярослав низько вклонився наставнику й ступив за поріг. Лісове повітря мало б збадьорити його, але за спиною спинився важкий, липкий погляд.

На узліссі, затінений кроною вікового дуба, стояв Мстислав. Жрець Нави не ворушився, але його пальці так стискали рукоять ритуального ножа, що кісточки побіліли. На мить Ярославу здалося, що очі Мстислава спалахнули голодним, вовчим вогнем, а з вуст злетів беззвучний шепіт: «Не довго тобі вельможити, Верховний...»

Перш ніж Ярослав устиг мовити бодай слово, Мстислав розчинився серед чагарників, залишивши по собі лише стійкий запах паленого полину.

ІІІ ГЛАВА

На ранок Ярослав не міг зрозуміти, що з ним трапилося. Прокинувся він раніше за усіх – у холодному липкому поті. Все тіло ломило як від лихоманки, трусило у дрижаках... Сон... Ярослав пам'ятав, що снилося йому щось моторошне і водночас загадкове. Але що саме? Якісь уривки, голоси, постаті. Відтворити цілісну картину сновидіння не виходило ніяк.

Ярослав насилу підвівся і вийшов із намету. Його ніг торкнулася роса, яка блискучими сльозинами була розсипана по траві. Промені досвітнього сонця ледь-ледь проглядали крізь сиву імлу, яка вкривала все довкола легким туманним маревом. Дерева крізь нього здавалися казковими велетами. Ця примарність породжувала якісь швидкоплинні асоціації в думках Ярослава, їх навіть можна було назвати дежавю. Немов би це все вже траплялося з ним. Та коли?

Ярослав не став чекати, доки прокинуться друзі, взяв лопату і вирушив на капище.

Та щойно він спустився у яр, враз обімлів – просто перед самим капищем стояла молода чорноволоса дівчина у білосніжному вбранні.

– Дівчино! Що Ви тут робите? – озвався юнак до неї.

Незнайомка обернулася – й на одну мить їхні погляди зустрілися. Але цієї миті було достатньо, аби Ярослава скував такий страх, що аж серце захололо. Від погляду незнайомки віяло холодом. Холодом, який скував усе тіло. Не поворушитися. Та що там поворушитися – враз зникли всі думки. Немовби сам час зупинився, завмер від погляду її чорних очей. Та водночас було у тому погляді ще щось... Щось заворожливе, захоплюючо прекрасне. Те, що неможливо висловити. Ярославу здалося, що незнайомка манить його до себе. І він, підкорившись її німому поклику, пішов. Крок... Другий... І ось вона поруч – тільки простягни руку... Ярослав несміло тягнеться, хоче доторкнутися до незнайомки... Зненацька вона розчиняється в ранковому тумані, обдарувавши наостанок Ярослава неземною посмішкою. А їй на зміну приходить порожнеча... Тиша... Пітьма... Забуття...

Раптом із цієї пітьми виринають міріади цяточок і починають витанцьовувати свій дивний хаотичний танок. "Таке враження, наче летиш на величезній швидкості крізь зоряне небо", – встигає промайнути у голові Ярослава думка і одразу ж несеться такою ж яскравою цяткою навздогін іншим. А могильну тишу порушує голос, що йде нізвідки та в той же час звідусіль:

– Хто ти? Навіщо прийшов сюди? Чого шукаєш?

Та тільки хотів він щось відповісти, голос тієї ж миті перебив його:

– Не варто говорити, Ярославе! Все я знаю!

– Але хто ти? – зібравшись із думками, вигукує він у темряву. – Чого хочеш від мене?

Його голос губиться у всепоглинаючій тиші, як і він сам... Мовчання... Темрява... Лише навіжений танок вогників навкруги.

– Настане час – і ти про все дізнаєшся, Ярославе! Про все!

Тиша... Пітьма… Забуття…

IV ГЛАВА

Повернення у минуле, навіть подумки, завдавало Велемудру чималого болю. Дуже тяжко горював він через кончину воєводи Володимира. І роки, як з'ясувалося, не загоїли цю рану. Адже пам'ятав волхв, як привели до нього Володимира ще зовсім хлопчиськом. Узрів Велемудр тоді і майбутнє його, і те, що великим воїном Володимиру стати призначено. І загибель героя від стріли ворожої бачив він. Тому і вагався, чи варто виховувати хлопця як воїна, або ж ліпше до себе в учні взяти. Вирішив тоді Велемудр не йти проти волі Богів (воїн – то воїн), але й поділився з Володимиром знанням прадавнім, відомим як окрута. Так і сталося: воєводи князя навчали парубка ратній справі, а волхв до лісу водив, про звірів та птахів розповідав, згодом навчив у вовка та інших звірів перевертатися, замовлянь навчав, аби не страшні були Володимиру ані мечі булатні, ані стріли калені.

– Якщо хочеш від зброї ворожої в бою вберегтися, - наставляв Велемудр Володимира, – запам'ятай заговір цей оберіжний:

"Як дощ води не пробив, так би й мене іменем Перуновим мечі та стріли не пробивали.

Тіло моє та й стане міцніше Білого Каменя.

І як від води каміння відскакує, так би й від мене іменем Перуновим відскакували всі стріли та списи-сулиці".

Любив волхв хлопця, наче свого рідного сина. І Володимир відповідав йому любов'ю та прив'язаністю. Частісінько, бувало, утікав він від воєвод, які його мистецтву ратному навчали, в ліс до "дідуся Велемудра". Дорікав йому волхв за це, а глибоко в душі радів за хлопця: хоча й непосидючий був Володимир, та хапав усе на льоту.

– Дідусю, а, дідусю, а розкажи мені ще про що знаєш! – просив розбишака Велемудра.

І той вже вкотре розповідав йому і про дерева з травами, і про птахів зі звірами, і оповіді прадавні про те, як світ наш явлений з'явився, і про Богів Рідних.

– Дідусю Велемудре, а Боги – вони всі доброзичливі до нас, людей? – спитав якось Володимир.

Замислився волхв тоді, як би роз'яснити так, аби хлопчина збагнув, що немає Богів добрих, так само, як і злих. А тоді й промовив:

– А пам'ятаєш, Володимире, нещодавню оповідь мою про те, як Білобог з Чорнобогом Землю-Матінку нашу створили?

– Звісно ж, пам'ятаю! Хіба забудеш таке? – і хлоп’ячі очі засвітилися у передчутті нової цікавої розповіді.

– Так і повелося відтоді, що Добро і Зло, Світло і Тьма поруч ідуть. Що для одного є Добром, то для іншого може Лихом обернутися.

– А як же смерть, діду? Невже і вона доброю буває? Мара-то, певно, он яка страшна!

– Знай, Володимире, життя наше в Яві — то лише мить. А за ним є інше життя, вічне, що за межею людського ока. Дбаєш про день нинішній — то й про вічність не забудь. Скільки нам тут відведено? Спалахнемо в Яві, мов іскра в темряві, та й згаснемо, наче й не було. Лише слава про наші діла житиме, доки й світ стоїть. Тож чи варто смерти лякатися?

Смерть — то сила Мари, її хода у нашому світі. Ніхто з народжених повз неї не пройде, кожному свій час.

Напускає Мара на людей полуду, оповиває душі марною морокою. Та за тією морокою прихована прадавня Мудрість. Хто здатний прозріти крізь ту завісу — до того Мара обернеться милостивим ликом, дивною красою та спокоєм. А хто засліплений страхом — того Вона обдарує або мертвим, порожнім поглядом, або ж вогняним позирком, що сіє жах.

Вона і дівчина у білосніжному вбранні, і стариця в чорнішій за ніч киреї. Вона і жах передвечірній, і милість вечірня. У ній і останній передсмертний зойк, і дзвінка, кришталева тиша.

Тож не бійся Смерті, Володимире. Приймай дар Мари з такою ж шаною, як і дари інших Богів. Бо смерть — то не страшний кінець, а лиш перехід з одного світу в інший.

Може, й не все тобі в оповіді моїй ясно, Володимире, але суть якраз і полягає в тому, що не дано ані мені, ані тобі, ані будь-кому, хто живе в Яві, до кінця Мару пізнати.

Володимир слухав розповідь свого наставника затамувавши подих, не наважуючись перебивати. Аж коли той закінчив, хлопчина захоплено вигукнув:

– Дідусю Велемудре! Та це ж найцікавіше з усього, що ти мені досі розповідав! Як би я й сам тепер хотів узріти Мару! Тепер, коли знаю стільки про Неї!

– Та вгамуйся вже, хлопче! Нікому не дано завчасно узріти Її. – На цих словах волхв вийшов до сіней. Дуже вже не хотів, аби Володимир здогадався, що приховують щось від нього: занадто вже розумним виявився хлопчина.

– Дідусю Велемудре, куди ж ти?

– Та постривай же, Володимире! Що ж тебе нетерплячка щораз бере?

Велемудр повернувся, тримаючи в руках великий медовий пряник та кошик із яблуками.

– Ось, тримай-но гостинчик від дідуся, – з лагідною посмішкою сказав він Володимиру. – І з батьками поділитися не забудь! Біжи вже, певно, всі тебе шукають.

– Дякую тобі, дідусю Велемудре! А можна я й завтра зайду до тебе?

– Авжеж, заходь, розбишако! – все ще посміхаючись, випровадив Володимира волхв.

V ГЛАВА

– Та вгамуйтеся вже! Живий він. Дихає.

Ярослав почув немов нізвідки знайомий голос і спробував розплющити очі. Насилу вдалося це зробити. Денне світло миттю засліпило його, навколишні звуки видалися нестерпним гуркотом. Жахливо паморочилося у голові. Хто він? Де він? Пам'ять зрадницьки мовчала. Лишень чаруючий погляд незнайомки перед очима та її тихий заколисуючий голос у голові: "Настане час, і ти сам про все дізнаєшся..."

Чиїсь руки простягнули йому чашку з водою, яку Ярослав мало-помалу осушив. Обличчя, які схилилися над ним, набули знайомих обрисів. В очах у кожного читалася суміш тривоги та полегшення.

Поступово пам'ять поверталася до Ярослава. Він почав пригадувати, як приїхав із друзями на розкопки. Отже, встав він раніше за всіх і пішов на капище. А далі що?.. А далі все поглинула темрява.

– Ну й налякав же ти нас, друже! Ми вже думали, ти того...

– Що – "того"? – буркнув Ярослав і спробував підвестися. Але в очах тієї ж миті потемніло, і він осів на землю.

Євген миттєво опинився поруч, сухими пальцями вчепився Ярославу в зап’ястя, відраховуючи удари, і пальцем підняв його повіку.

– Не поспішай, Славку, – схвильовано озвався Вадим. – Посидь трохи, не ворушися різко. Краще розкажи, що з тобою трапилося.

– Та я би й сам не проти про це дізнатися. Пам'ятаю, як ми приїхали сюди. Як копали цілий день. Потім – як спати лягли. Снилося мені щось... Кошмари, по-моєму... Прокинувся раніше за всіх вас і одразу гайнув сюди. Щодо подальших подій – мені відомо рівно стільки ж, скільки й вам.

– Усе ясно, – мовив значущо Євген, нарешті відпускаючи руку Ярослава. – Пульс зашкалює, зіниці розширені, судини спазмували. Випили Ви, батечку, зайвого позавчора. Потому цілий день на спеці... Ось і не витримав організм такого знущання.

– Нехай так, – у голосі Вадима почулися заперечні нотки. – Але ж чому тоді з нами все гаразд?

– А цього я вже сказати не можу. Хтозна, який саме фактор відіграв тут вирішальну роль. Але все ж видається мені чомусь, що головний винуватець цьому – алкоголь.

– А що це у тебе в руці? – раптово перервав їхню суперечку Микола.

Ярослав розтиснув пальці, що аж побіліли від напруги (“Дивно, як я досі не помітив цього” – майнула думка), і побачив дивний кулон, який своєю формою нагадував півмісяць.

– Дай-но мені подивитися, – простягнув руку Вадим. – Ти ба! Солідна річ! На срібло схоже... Ну, Славку, вітаю з першою знахідкою!

– Та я ж навіть не знаю, звідки вона в мене, ця "знахідка".

– Головне не це, друже! Головне – результат.

– Ну що ж, панове археологи, культурна частина нашого заходу добігла кінця, – врочисто-іронічно виголосив Микола. – Пропоную пройти відтрапезувати, і – рушити вперед, до світлого майбутнього!

– Авжеж! Працюйте, негри! Сонце ще високо! – зі звичним напускним невдоволенням пробурмотів Євген.

Решта дня минула без пригод. Уся четвірка, як і раніше, викладалася на повну, чимдуж бажаючи закінчити розкопки. Коли вже сутінки вкрили ліс, усі повернулися до табору і сіли вечеряти. Опісля, слушної миті Вадим ледь помітним кивком підізвав Миколу вбік і прошепотів:

– Слухай, Миколо, не подобається мені те, що зі Славком коїться. Давай-но цієї ночі по черзі біля його намету вартувати – либонь, щось і з'ясуємо.

– Ну, загалом, цієї ночі я планував поспати, – з іронією у голосі зауважив Микола. І тут же додав серйозно: – Але заради такої важливої справи готовий дещо скоригувати свій графік.

– Чудово, хай тобі грець! Зараз близько десятої. Підйом планується о шостій. Тож нам лишається по чотири години на сон. Тоді, якщо ти не проти, чатуєш до другої, а я – від другої до ранку.

– Добре, Вадиме. Домовилися. Але навіть не сподівайся, що тобі пощастить викрутитися. Хоча ти й спиш як убитий, та я знайду спосіб розбудити тебе. Будь певен.

Не минуло й десяти хвилин, як усі друзі вже розійшлися по своїх наметах. Біля вогнища лишився тільки Микола. Дістав цигарку, закурив, замислився. Щось дивне відбувається, не інакше. І не лише Ярослав пізнав це на собі. Микола теж відчував під час розкопок, що серед них присутній хтось іще. Хтось – чи Щось? – незримо весь час перебував поруч із ними. І особливо це було відчутно саме поблизу капища. Поки що ЦЕ добралося тільки до Ярослава, та хтозна, що буде далі і чим це все взагалі може закінчитися...

А може, плюнути на ці розкопки? Послатися на погане самопочуття та чкурнути додому, до коханої дівчини, де все звично та ніяких дивних речей не відбувається...

Е ні! Хоча ця гра в Індіану Джонса та Ко дедалі менше подобалася Миколі, але не з тих людей він був, які тікають, підібгавши хвоста і кинувши друзів напризволяще. Якщо й їхати, то тільки всім разом, а як ні – то разом іти до кінця.

Микола зиркнув на годинник. Було вже близько опівночі. Половина його варти вже добігала кінця. Ще зовсім трохи, – і можна буде поринути в теплі обійми спальника та Морфея.

Зненацька все стихло. Ані звичного скрекоту цвіркунів, ані реготу пугачів, ані шерхоту трави. Тиша була настільки густою, що її, здавалося, можна вкраяти ножем. "Так, ану не спати!" – подумки наказав сам собі. "Засинай!" – почув Микола зненацька владний голос, який лунав бозна-звідки, і тієї ж миті відчув, що повіки всупереч його волі наливаються свинцем. Він вирішив підвестися і трохи розім’яти ноги – може, хоча би так вийде прогнати дрімоту. Силоміць підволікся, зробив крок – і провалився у непроглядну темряву. Дрімота важила на повіки, затягуючи у липку, важку напівсонливість. Та за секунду до того, як свідомість остаточно згасла, Микола встиг роздивитися крізь туман жахливу картину: з боку яру до намету беззахисно сплячого Ярослава повільно йшла висока жіноча постать у сніжно-білій вишиванці. У її правій руці відблискувало лезо срібного серпа, а ліва... ліва рука була голою кісткою без плоті.

Микола хотів закричати, застерегти друга, але язик здерев'янів, і темрява остаточно зімкнулася над ним.

VI ГЛАВА

Спогади про дитинство Володимира були такі чіткі та яскраві, наче все це відбувалося вчора. Ярослав був точною копією свого батька – і обличчям, і постаттю, і характером. Навіть звав свого наставника так само, дідусем. Часом Велемудру навіть спадало на думку, а чи не душа це неупокоєна Володимирова втілилася у своєму синові? І нібито учував волхв, що судилося Ярославу стати його наступником: з наймолодших років передавав йому Знання свої, які Предки наші століттями накопичували та нащадкам своїм заповідали. Коли Ярослав малим іще був, оповідав йому волхв казки рідної землі, які для простих людей не більше, ніж забавка, а ось для людей утаємничених – Знання прадавні, та тільки мало хто їх у казках тих упізнати зможе. Ось і навчав дідусь Велемудр Ярослава змалечку Істину правічну від вигадки відокремлювати та у всьому бачити свій, прихований від необізнаного погляду, смисл. Коли ж хлопчина трохи подорослішав, почав Велемудр оповідати йому про світи вишні та про Богів рідних наших.

– Дідусю Велемудре, а чого у нас так багато Богів? – запитав якось Ярослав. – Я напередодні від купців заморських візантійських чув, що у них лише один бог. І з усім він справляється. І про що його не попросять, усе їм дає. А що ж наші Боги? Гірші від їхнього чи що?

– Ех, Ярославе, Ярославе… Мовби й розумний у мене парубок, а таке часом бевкнеш — хоч вуха затуляй!

Помиляються ті, хто лічить Богів та дрібнить цим Сваргу. Хіба Сварог, Перун чи Велес — то якась безліч окремих сил? Бог — він і єдиний, і багатоликий водночас. Не треба ділити Єдине й плести дурниці, ніби в нас Боги на кожен випадок життя роздані. Збагнув, чи ще раз розжувати?

А щодо того, ніби їхній бог дає їм усе, що вони в нього виблагають… Запам'ятай: ми не жебраки й не нахлібники, аби навколішки стояти та клянчити подачки! Ми — слов’яни. Ми Богів своїх рідних у славі оспівуємо й ділами величаємо — тому й слов’янами звемося!

Ці слова Велемудр казав уже ледь стримуючи гнів – боляче було бачити йому, як жерці бога, чужого для його рідної землі, Віру його Предків безсоромно зневажають і вільний народ по своїй правді жити примушують.

– Тепер я все зрозумів, дідусю Велемудре, – майже прошепотів Ярослав. Обурення волхва неабияк знітило його. – Не змусять жерці бога чужого мене голову перед ними схилити і волі їхній підкоритися! – додав із запалом.

– Отож-то, Ярославе! Думай у майбутньому, що казати!

– Дідусю Велемудре, а коли ти мене всіляким замовлянням та закляттям навчати почнеш?

– А ось це вже, Ярославе, не у мене питати треба. Тільки-но дадуть мені Боги знак, що настав час, одразу ж і почну. Нічого не приховаю, про що відаю – усе тобі розповім.

VII ГЛАВА

– Миколо! Миколо! – стривожений Вадим легким, але відчутним стусаном вирвав товариша з безодні забуття. – Таки заснув! Ну домовлялися ж, що до другої ти на варті, а потім я тебе заміню!..

Микола підвівся, протираючи заспані очі і намагаючись зрозуміти, що сталося. Годинник показував третю ночі. Як же так?

– Вадику, вибач! Сам не знаю, що на мене найшло. Зморило зненацька… – спробував був виправдатися Микола.

– Та помовч уже! – тремтячий голос друга ледь не зривався на крик. – Ярослав знову щез кудись!

– Як щез?! Ти добре дивився?

– Та звісно ж! Ані в наметі, ані поблизу його немає...

– Агов, хлопці! Що за галас серед ночі? – друзі вражено повернули голови і одразу ж побачили, як Ярослав, мов і не було нічого, прямує до них від капища.

– Як ти там опинився? – майже в один голос запитали Микола з Вадимом.

– Хочете вірте, хочете – ні, але я й сам не знаю, – задумливо мовив Ярослав. – Пам'ятаю, як усі спати пішли. Я заснув одразу ж. Далі не знаю, уві сні то було чи наяву, та почув я, ніби жіночий голос кличе мене по імені. Потім снилося, як із такою – мрійливо зітхнув, – кралею по квітучому саду гуляли, про щось вона мені розповідала ще… Вже й не пам'ятаю, про що.

– Як же не до вподоби усе це мені, Ярославе! – роздратовано перервав друга Вадим. – Щось тут непевне коїться, це ясно. Вплутав ти нас, Славку, аж по самі вінця. Кашу заварив – а нам їсти…

– Гадаєш, я сам від цього в захваті? – тихо відповів той. – Але ж не покинемо ми розпочате на півдорозі. Головне – не втрачати надії.

– Ось про це вранці і поговоримо, Ярославе, – з притиском мовив Вадим. – А поки що йдемо спати далі. Гадаю, на сьогоднішню ніч пригод вистачить.

На цих словах він розвернувся і рушив до свого намету. Друзі пішли слідом.

На ранок про нічну пригоду ніхто не наважувався заговорити першим. Лише Євген, який нічого не знав про те, що трапилося, запитав:

– Хлопці, а що, власне кажучи, відбувається? Усі ви якісь підозріло мовчазні, похмурі…

– Усе гаразд, Женьку! – поспішив заспокоїти друга Вадим. – Отож, кгм… Друзі, пропоную визначитися, хто з нас за те, щоб залишитися і завершити розпочате? Або ж забудемо про наш задум і повернемося додому?

Євген знову порушив гнітючу тишу:

– Та що ж це таке? Вчора, наскільки я пригадую, ніхто нікуди не збирався. Сьогодні мені кажуть, що нічого не трапилося, але раптово обговорюють аж таке питання. Особисто я за те, щоб лишитися. Позаяк уже взялися за справу, то треба довести її до кінця. Чи від мене таки щось приховують? – Євген виразно подивився на приятелів.

– Та нічого ми не приховуємо, – відповів йому Микола. – Ярослав знову був уночі на капищі.

– І знову не можу нічого толком пригадати, – додав Ярослав. – Та, тим не менш, я за те, аби лишитися.

– Отже, два голоси “за” ми вже маємо, – підсумував Вадим. – А ти, Миколо, що скажеш?

Микола трохи затримався з відповіддю, але врешті-решт його слова прозвучали твердо:

– Я теж не маю нічого проти того, щоб завершити розпочате.

– Ну що ж, шановне товариство, троє з чотирьох “за”. Тож і мені не залишається нічого іншого, як приєднатися до більшості. Хоча, нема де правди діти, трохи не по собі мені після усіх цих подій… Утім, і самому страшенно цікаво, чим усе закінчиться.

– Отже, вирішили. Залишаємось! – виніс остаточний вердикт Ярослав. – Тоді, може, підемо вже? Час усе ж спливає.

Ніхто з друзів не заперечив, і буквально за кілька хвилин у мовчазній згоді робота знову кипіла. Ближче до опівдня, коли вже збиралися трохи перепочити, Євген покликав усіх до себе.

– Дивіться! Що це? – вказав він на камінь. – Лопатою натикнувся, гадав, дрібничка якась. А тут валун цілий.

Було не схоже, що цей камінь – частина природного ландшафту. Занадто вже правильної форми він був.

– Дивний який! – здивовано промовив Вадим. – На обсидіан схожий…

Камінь і справді був цілковито чорним.

– А це що? – Євген нахилився нижче, приглядаючись до шорсткої поверхні. – Спочатку вирішив, що прості подряпини, але несхоже. На літери змахує.

– Дай-но гляну, – пробурмотів Ярослав і опустився на коліна біля чорного валуна.

Пальці самі торкнулися вивітреного каменю. Він виявився не просто холодним – він був крижаним, аж пучки заніміли, ніби посеред спекотного липневого дня в яр дихнув лютий січень.

Ярослав придивився. Руни геть стерлися від часу, перші слова доводилося буквально вгадувати:

– Маро… опівнічна, Матінко… одвічна… – сипів він плутано, намагаючись розібрати напівстерті риски. – Серпом косила, ви… вилами носила…

А далі сталося щось химерне.

Голоси друзів за спиною, шелест листя, пташиний гомін – усе вмить згасло, ніби хтось висмикнув вилку з розетки. Простір звузився до одного-єдиного темного валуна. Легені стиснуло крижаними лещатами, а повітря стало густим і важким, з виразним присмаком заліза й мерзлої землі.

Ярославу більше не треба було вдивлятися у вивітрені карбування. Його очі затягнуло каламутною пеленою, а пальці самі прискорено ковзали по сліпих вибоїнах. Він уже не читав – через нього говорив хтось інший. Голос Ярослава змінився: зник сухий, невпевнений шепіт, натомість прорізався низький, ритмічний, гулкий звук, який, здавалося, йшов прямо з-під землі:

– ...Ложкою їла, з чарки лила. Серпом-ясним Місяцем нитки покутні косила, Велесовими вилами мертві тіла носила.

Ярослав чув сам себе ніби зі сторони, але не міг зупинитися. Власне тіло йому більше не належало.

– Залізною ложкою… життя черпала, з чари Місячної молоко зливала.

Яром прокотилася важка, нездорова луна. Вітер, що раптово піднявся з дна галявини, підхопив його слова, перетворюючи їх на багатоголосий шепіт. Ярославу здавалося, що ці рядочки йому диктують прямісінько в потилицю – холодно, вимогливо, карбуючи кожну букву у свідомості ще до того, як вона зірветься з губ:

– Пів-Кола в Яві княжила, пів-Кола цього чекала, та кожен живіт у строк свій брала. Через поріг до Нави проводжала, очима водила, ніби причаровувала. Води бігучі кригою заморожувала…

На подвір'ї стояв пекучий липень, але від чорного валуна раптом війнуло таким важким, підвальним холодом, що шкірою хлопців поповзли сирці. Повітря на мить здалося настільки розрядженим і вогким, що Євген мимоволі похлиннувся, закашлявшись.

Ярослав поволі звів голову. Його очі виявилися абсолютно скляними, а зіниці розширилися майже на всю райдужку — два нерухомих чорних провалля, які дивилися крізь друзів, у порожнечу.

Час і простір остаточно злилися у важку, непроглядну точку. Останні слова Ярослав уже майже кричав, хоча йому здавалося, що він лише беззвучно ковтає крижане повітря:

– Снігами білими поля укривала, очима зоряними в Іно закликала! – Ярослав рвучко осікся, і фінальну фразу витиснув із себе вже геть сухим, глухим голосом. Звуки вилітали з його горла настільки позбавлено будь-яких людських інтонацій, ніби їх видобувала знеструмлена мембрана: – Вона чує нас...

Останній звук згаснув. Важкий порив холоду так само раптово вщух, залишивши по собі дзвінку, мертву тишу.

Ярослав так і лишився сидіти на колінах. Його пальці все ще впиралися в замерзлий камінь, а засклені очі нерухомо впиралися в порожнечу. Він був усе ще там – за порогом.

Хлопці заніміли, боячись поворухнутися, поки Вадим, намагаючись бодай якось розрізати цю моторошну паузу, не витиснув із себе:

– Ого, Ярославе... Звідки... звідки така обізнаність у давніх мовах? – він озвучив це збентеження, наче прочитав думки Миколи та Євгена, які так само заклякли від почутого.

– Звідки, звідки… Книг більше читати треба! – зненацька цілком живий, гучний голос Ярослава пробудив його самого від заціпеніння. Чорні провалля його зіниць рвучко звузилися до норми, а погляд знову знайшов обличчя друзів. – Ну що, друзі мої, вітаю всіх нас із першим відкриттям! – його погляд, постава, все єство аж бриніли від радості. – Тепер ми, принаймні, знаємо, кому це капище присвячене.

Він тріумфував і не приховував цього. Тепер вже напевно заткне пельку тому пихатому професорові, який викладав у них колись археологію. Ще у студентські роки, під час вивчення культури слов'ян, Ярослав поцікавився у нього, чи вшановували слов'яни Темних Богів, а зокрема Мару. Той, спочатку неабияк здивувавшись, безапеляційно заявив йому, що це було би подібним до того, щоби вийти на вулицю з транспарантом: "Хай панує смерть! Ура!"

Але тепер у Ярослава на руках були беззаперечні докази власної правоти!

VIII ГЛАВА

Крихта за крихтою передавав Велемудр Ярославу те Знання, що отримав і сам колись від Предків своїх. І втішався дуже, спостерігаючи за успіхами свого учня. І хоча старші від Ярослава волхви досягли вже значно вищих ступенів на шляху до Знання, відав Велемудр, що одного дня призначено юнакові перевершити їх усіх. Відав, та мовчав. Бо знав він і те, що звиваються вже серед декотрих із них тенета змови проти молодого волхва. Були ті, що з радістю дивилися на поступ юнака. Були і ті, кому його успіхи дедалі більше кісткою поперек горла ставали.

Тільки-но почало смеркати, Ярослав прийшов до Велемудра, як і було велено. Той усадив хлопця і промовив до нього:

– Ярославе, безлічі успіхів досяг ти на шляху до Знання Прадавнього, та все ж є ще одна віха, якої ти досі не здолав.

– І що ж це таке? – зацікавлено спитав молодий волхв.

Ярослав завжди радів можливості дізнатися від Велемудра чогось нового. Цього ж разу, відчував він, мало розкритися дещо особливо важливе та значуще для нього.

– Вийди-но до сіней, принеси мені трав, що записані тут, – попросив Велемудр, протягуючи Ярославу бересту.

Ярослав вийшов, а коли повернувся, волхва у кімнаті не було. Хоча був певен, що той нікуди не виходив – це уваги Ярослава не проминуло б.

– Дідусю Велемудре! – гукнув юнак. – Агов! Де ж ти? Я трави приніс, які ти просив.

Відповіді не було. Аж раптом величезний пугач опустився на підлогу поруч із Ярославом. Хлопчина протер очі – звідки птаху віщому взятися в кімнаті, де перед цим окрім нього й Велемудра нікого не було?

Аж тут сталося диво: там, де Ярослав щойно бачив пугача, зненацька постав Велемудр.

– Овва! Не інакше, як морок ти на мене навів, дідусю Велемудре! Щойно пугач тут був, а тепер на його місці – ти, – здивуванню Ярослава не було меж.

– Та не в мороці зовсім річ, – сміючись одказав йому волхв. – Існує у кожному з нас друга, тваринна, сутність. Та не кожен здатен сутність ту узріти. Як узриш, ким ти є у світі тваринному, так зможеш подобу цю за бажанням приймати. А як розвинеш у собі вміння це початкове,то й на інших звірів та птахів обертатися зможеш. Адже все у світі явленому пов'язано. І, живучи у єднанні з Природою, ми, волхви, як ніхто інший, ці зв'язки знаємо і використовуємо, коли це потрібно.

– То як же пізнати її, сутність свою тваринну? – нетерпляче спитав Ярослав.

– На заході сонця мусиш піти в самі нетрища лісу. Пробути там три ночі очей не змикаючи, три дні ані крихти до рота не беручи, і на заході третього дня дадуть Боги тобі сутність твою другу, тваринну, узріти. А зараз іди до себе та виспись добряче. Завтра на світанку прийдеш на капище. Підготуватися тобі треба.

Із захопленим піднесенням полишав Ярослав мешкання Велемудра. Це ж треба! Ще якісь три дні – і впаде чергова завіса на шляху його до Знання. Однак ані Ярослав, ані Велемудр не помітили крука, який тінню випурхнув з-під стріхи і стрілою шугонув у бік лісу.

IX ГЛАВА

Отже, першу велику загадку було розгадано. Капище таки було присвячене Марі. Це відкриття надихнуло всю компанію, і, якщо раніше вони й так працювали більш ніж старанно, то з цього моменту їхня енергія подвоїлася. Кожен бажав знайти ще щось сенсаційне – інакше всі лаври здобуде Євген! Але, як на зло, нічого більш-менш вагомого не траплялося ані на цей день, ані на наступний. Хлопці вже побоювались, що на цьому їхнім знахідкам і край, але помилялися.

Минуло два дні після того, як Євген відкопав алтар – приятелі зійшлися на думці, що це був саме він, – і Ярослав, невідомо чому, вирішив копати трохи осторонь. Капище вже майже повністю розрите, міркував він, тож навряд чи там знайдеться ще хоч би щось цінне. А тому чом би й не огледітися поблизу. І поки трійко його друзів продовжували порпатися коло та навколо алтаря, Ярослав обрав місце кроках у десяти на північ від нього і почав копати там. І, як виявилося, недарма. Ближче до полудня його лопата вдарилася об щось дерев'яне. Ярослав нахилився, відкинув рукою налиплі грудки і витягнув, приклавши немалих зусиль, із землі добряче струхлявілу скриньку, цілком вкриту різноманітними письменами та символами. Серед них хлопець розпізнав декілька таких, які слугували сильними оберегами. Утім, до джерел, звідки він черпав подібну інформацію, намагався ставитися з дрібкою здорового скептицизму.

Скринька була замкнена на колодку, яку, попри невеликий розмір, виявилось не так просто розкрити.

Але врешті-решт, за допомогою кирки й молотка замок все ж піддався. Ярослав побачив щось подібне до книжечки з декількох берестяних аркушів, чию колись правильну прямокутну форму нещадно погриз час. На першій сторінці хлопець розібрав напис:

"Писано волхвом Ярославом літа 1336 віків Троянових".

Ярослав рвучко підхопився, вимахуючи зшитком аркушів:

– Колеги! Тепер ми точно знаємо, до яких часів належить наш артефакт! За моїми підрахунками — акурат середина десятого століття, як я й припускав!

– Ого… Це ж звідки такі відомості? – щиро поцікавився Микола, витягаючи шию.

– Ось, Колю, дивись сам, – Ярослав ткнув пальцем у свої записи. – Написано ж: «літа 1336 віків Троянових». Якщо врахувати, що перший рік від Різдва Христового за їхнім відліком припадає на 368 рік цих самих «віків», то далі все впирається у банальну арифметику! Віднімаємо, переводимо — і маємо середину десятого століття!

– О Боги, тримайте мене, бо я за себе не відповідаю, – Євген повільно зняв окуляри, протер їх подоллом футболки і знову почепив на ніс. – «Віки Троянові»? Серйозно, Славку? Та це ж псевдоісторичний фейк чистісінької води! У слов'ян десятого століття взагалі не існувало подібного суцільного літочислення, а «віки Троянові» — це поетична метафора зі «Слова про похід Ігорів», яку зараз тулять у кожну другу неоязичницьку методичку. Ти б ще «Велесову книгу» сюди для повноти картини цитував.

– Євгене, змий свій цинізм у струмку, – відмахнувся Ярослав, не випускаючи з рук зошита. – Нам камінь щойно прадавнє замовляння видав, а ти причепився до методології хронології! Яка різниця, як вони це назвали, якщо цифри складаються в цілісну картину?

– А далі? Далі що?! – перебив їх Микола, якому ці академічні дебати були до одного місця. – Прочитай розшифровку, Славку!

Друзі оточили його щільним кільцем, остаточно забувши і про розкопки, і про втому, і про Євгенове бурчання.

Ярослав вкрай обережно зняв першу сторінку:

"Мара-Мати іно стати.

Серпом крихкі січе нитки.

Холодні в ночі зоряні очі.

Веди до Нави померлих, Маро."

Тільки-но він скінчив читати ці слова, йому здалось, ніби поміж найближчими деревами майнула якась біла тінь. Хлопець протер очі і зиркнув знову – дерева стояли непорушно, однак поміж них нікого не було.

"Привиділось, мабуть", – вирішив він.

– Ярославе, що ти там побачив? – помітивши напрямок його погляду, занепокоївся Вадим.

– Та ні, Вадику, нічого. Тінь якась між дерев примарилась, і все.

– Хлопці, це все, вочевидь, добре, – втрутився у розмову Євген. – Але, може, все ж таки продовжимо роботу. А казочки вже перед сном почитаємо.

– Євген має рацію. Чим активніше будемо працювати, тим швидше закінчимо. А вже після цього у нас буде вдосталь часу, аби розібратися зі знахідками, – підтримав товариша Ярослав.

І всі знову взялися до справи. Але, як усі четверо не старалися, нікому з них до самого вечора більше нічого не пощастило знайти.

Коли стемніло, друзі зібралися біля вогнища.

– Татусю, а, татусю, а почитай-но мені казочку на ніч! – тонким фальцетом, удаючи вередливу дитину, пропищав Євген до Ярослава.

– Так, так! Цікаво, що ж там далі! – підхопив Микола. І додав притишено, приклавши пальця до уст: – Тільки цур, надалі без усіляких заклять!..

– Та ніяке то не закляття, – усміхнувся Ярослав. – Звичайне славлення.

– Закляття, славлення… Нам-то яка різниця? Ти в нас тут один грамоти навчений, тож давай, освічуй народ.

Двічі просити не довелося. Ярослав відчинив скриньку, обережно дістав з неї берестяний сувій і продовжив читати:

– «Я, волхв Ярослав, жрець Нави, що слідує Шуйним Шляхом, залишаю послання це нащадкам своїм, аби на науку воно їм було і сутність різних предметів і явищ пояснило…»

– Стоп-стоп-стоп! – перебив його Микола й уперся руками в боки. – Волхв Ярослав? Славку, зізнавайся, ти цю грамоту сам учора в наметі стилусом надряпав, поки ми спали? Чи це ти так тонко свій автобіографічний фанфік у сюжет вплітаєш?

– А що, зручно, – захихотів Вадим. – Назвав артефакт своїм ім'ям – і все, авторські права застовплені!

– Ти диви, ціла вступна стаття до хрестоматії з чародійства та чорнокнижництва від нашого вельмишановного тезки! – підхопив Євген, посміхаючись у вуса.

Друзі зайшлися сміхом. Лише Ярославу було не до кпинів. Руки трохи тремтіли, а пучки пальців, що торкалися сухої берести, пекли дивним жаром. Позаяк видавалося, що він не вперше тримає в руках цей рукопис. Було в цьому збігу імен щось не просто дивне — до болю, до мурашок знайоме. Прихопивши подих, він продовжив:

– «Перше, що скажу тобі, Нащадку, – знову прочитав Ярослав, змушуючи друзів утихомиритися. – Не вір слугам бога візантійського. Смиренні діяння їхні та солодкі промови. Обіцяють вони людові нашому на словах життя вічне в кущах райських, як віру їхню приймемо, та насправді нечисті помисли їхні. Оскільки жадають вони лише одного – аби земля наша перед Візантією коліна схилила. Непокірних же вогнем і мечем переконувати стануть. Тому і ховають вони погляд свій, начебто покірливо очі опускаючи. Насправді ж варто їм прямо в очі подивитися — вмить всі помисли їхні тайні явними стануть…»

Ярослав змовк, ніби для того, щоб дещо відсапатися й перевести подих.

– Щось я не зовсім розумію, – перервав тишу Євген, звично поправляючи окуляри. – Це що ж виходить? Жерці ще за кілька десятиліть знають про те, що візантійські «диверсанти» – на цьому слові він зробив пальцями характерні лапки в повітрі, – хочуть охрестити Русь, і не вживають жодного заходу, аби запобігти цьому? Зі складеними руками чекають?

– Ех, Женько! Нічого ти не розумієш! – скривився Ярослав. – Знали про це волхви! Та й князі декотрі також. І не допустили би подібного, якби не Володимир…

– А що він? Що ось так, з доброго дива, вирішив ощасливити Русь? – не без іронії поцікавився Микола. – Адже, наскільки я знаю, його батько, Святослав, мав далеко не найніжніші почуття до християнства.

– Бінго, Колю! – Ярослав пожвавився: – Історики навіть приписують йому слова: "Віра християнська юродство єсть".

– Гмм, дивно… – замислено мовив Вадим. – Святослав був категорично проти, а Володимир ось так от, одним махом, всупереч батьківській волі прийняв християнство? А потім і всю державу навернув у чужинське віросповідання, ага. Звиняй, Славку, але неув'язка тут якась. Не віриться мені, що простий люд погодився би з таким. Дали б чортів тому Володимиру – до нових віників пам’ятав би…

– Тут, Вадику, не все так просто, як здається. Не одним махом воно все робилося. І тим паче не за один день. За офіційною, літописною, версією, посли Володимира їздили до різних правителів, щоб ознайомитися з релігією їхніх держав. Були й у мусульман, і в іудеїв, і в католиків. Та все їм не те і не так здавалося. Аж тут вони побачили всю розкіш Візантії, урочистість їхніх обрядів... І нібито одразу після цього заявили Володимиру, мовляв, не хочемо жодної віри окрім візантійської. Занадто вже вона нам до серця припала…

– Еге ж! А Володимир так одразу і погодився. Ти, Славку, вибач, але це вже не на літопис, а на марення сивої кобили більше схоже… – підсумував Євген.

– Цілковито згоден, Женю, – відповів другові Ярослав. – У мене самого це все тривалий час не вкладалося у голові. Аж доки не знайшов більш правдоподібну, не літописну, версію. Ні для кого, сподіваюся, не секрет, що Володимир був позашлюбним сином князя Святослава. Матір'ю його була ключниця Малуша. Але, як вказують деякі джерела, не літописні, зауважу, – поспішив він додати, – справжнє ім'я цієї Малуші було Малка, і була вона не простою ключницею, а дочкою рабина, навмисне підісланою до двору князя Святослава. Через те і називають Володимира у Повісті временних літ "рабичичем", що значить не "син рабині", як прийнято вважати в офіційних колах, а "нащадок рабина". Виховував Володимира Добриня, який доводився Малуші братом. Саме за його наустом новгородці і попросили Святослава поставити Володимира княжити над ними. Святослав, який не любив ані Володимира, ані новгородців, погодився, сказавши при цьому: "Візьміть його! По вас і князь!", – друзі пирснули сміхом, а Ярослав продовжував: – Допоки Володимир не змужнів, у Новгороді правив дефакто Добриня. Він же і відрядив Володимира на дворічне "стажування" на Західну Русь, де на той час уже побутувало не споконвічне, а спотворене язичництво, де вже й не цуралися людських жертв. Вихований у такому дусі юний князь повертається до Новгорода, а трохи згодом за допомогою найманців скидає з Київського престолу свого старшого брата Ярополка. А що далі, то дужче. Якщо вірити деяким, на мій погляд, сумнівним, джерелам, Володимир впроваджує на Київській землі людські жертвоприношення, перейняті ним у Західній Русі. І тим самим змушує русичів нарікати на їхню ж одвічну віру. Віру Пращурів… Через те й було християнство сприйняте киянами доволі легко.

Ярослав перевів подих і з гордим виглядом закрив зшиток, очікуючи на овації. Натомість Євген повільно заплющив очі, провів долонею по обличчю й важко зітхнув.

– Славку, благаю, скажи, що ти це зараз вигадав, а не прочитав у розумній книжці, – мовив Євген зболеним голосом. – «Малка, дочка рабина»? «Рабичич — син рабина»? Ти де цього мотлоху нахопився? У брошурках конспірологів кінця дев'яностих? «Рабичич» у давньоруській — це буквальний кальок із соціального статусу «син рабині», бо Малуша була ключницею, тобто челяддю! А «Малк» — це звичайне слов'янське ім'я, Любечанин, древлянський князь Мал!

– Ну звісно, офіційна історія все спрощує! – огризнувся Ярослав, згортаючи записи. – А про стажування на Західній Русі ти теж скажеш, що вигадка?

– Я скажу, що тобі треба менше читати альтернативок перед сном, – відрізав Євген.

– Та зачекайте ви зі своїми джерелами! – обурено вигукнув Микола, який досі сидів мовчки, переварюючи почуте й емоційно кліпаючи очима. – То це як виходить?! Володимир — аж ніяк не великий князь, а лишень пішак у руках Візантії?

– Може, й так, – Ярослав, попри поразку в науковій суперечці з Євгеном, знову знайшов свій незворушний спокій і знизав плечима. – А може, й не так. Того вже знати не дано нікому. Це лише чергова теорія, яка має право на існування нарівні з усіма іншими. Але факт лишається фактом: Русь була охрещена, а прадавній світ пішов під воду.

– Пане професоре, – Євген поволі підвівся з трави, потягуючись так, що аж суглоби хруснули, і глянув на Ярослава з удавано-іронічною байдужістю. – Ми дуже вдячні Вам за нічну лекцію з історії рідного краю, але чи не пора нам уже на бокову? Бо якщо ми зараз не ляжемо, то завтра зранку лопати з рук випадатимуть.

– Ще б пак! Засиділися ми сьогодні, – позіхаючи відповів Ярослав і згорнув свій зшиток.

Не минуло і пів години, як увесь табір поринув у сон. Тільки Ярославу знов не спалося. Він поклав берестяний зшиток поруч зі спальником.

Коли багаття за парканом остаточно згасло, намет огорнув тугий, крижаний морок.

Зненацька верхня пластина зшитку стиха затріщала, ніби від раптового приморозку. Ярослав завмер. У блідій смужці місячного світла він помітив, як вискребані руни мовби поглибшали, вкриваючись памороззю.

Старі літери, які він щойно з гордістю читав хлопцям, змивалися в суцільну тінь. А під ними – напруженим, глибоким різом – проступали інші:

«Твоя кров пам'ятає. Встань і йди до яру. Час сплатити борг».

Х ГЛАВА

Те місце, куди крук спрямував свій політ, з усіх боків здавалося непролазною лісовою хащею. Дерева стояли так тісно й близько одне до одного, що жоден сонячний промінь не торкався землі, тому навіть у найсвітліший день там панувала непроглядна сутінь. Посеред хащів розстелилася невеличка галявина, прозвана в народі Чорною. Чи то через постійну відсутність сонця ясного, чи то через чутки, що ходили про цю місцину – то вже невідомо. Та жоден, навіть найвідчайдушніший сміливець, не наважувався не те що увійти в сутінки Чорної галявини, а й навіть наблизитися до неї. Звірі лісні – й ті сюди не забредали, птахи осторонь трималися… Видно, дійсно водилася там сила нечиста.

Будь-хто здивувався би, побачивши, як одинокий крук підлітає до Чорної галявини. Та ніхто його не бачив, тож і дивуватися було нікому.

Ворон сів посеред галявини і тієї ж миті обернувся сивоволосим чоловіком середнього віку. Вбраний він був у все чорне, в руці тримав посох. Обличчя мав скривлене від люті, очі ж вогнем ненависті палали.

До нього з лісу тут же вийшов худорлявий, схожий на ожилого мерця, старець, від одного погляду на якого ставало не по собі і аж на душі хололо.

– Ну, Мстиславе, розповідай, із чим цього разу завітав? – звернувся хрипко старець до чоловіка.

– Вісті останні приніс тобі, Лиходію! Волхв наш старший на схилі віку, певно, геть з глузду з'їхав! Наступником своїм блазня цього, Ярослава, призначив! – Мстислав зі злістю сплюнув. Судячи з його вигляду, потрап йому зараз Ярослав на очі, то не повернувся би живим від чаклуна.

– Погані вісті приніс ти мені, Мстиславе! – протиснув старець крізь зуби. – Це все чи ще чим порадуєш?

Лиходій уже тривалий час виношував наміри самому Верховним Волхвом стати. Але задум його міг здійснитися, лише якщо Велемудр призначить своїм наступником його вихованця – Мстислава, та ніяк не оте щеня!

– Є ще одна звістка, Лиходію! Завтра на світанку Велемудр відсилає цього шмаркача до лісу, аби Боги йому сутність його тваринну явили.

– А ось це вже любо! Ти його лишень у хащі до мене замани, а тут я вже таку сутність явлю йому! Не уйде хлопчисько знавісніле живим! Он, батько його, Володимир, яким вправним воїном був, а не вберігся від стріли моєї!

– Зроблю, Лиходію! Все зроблю, як ти звелів! – і чаклун зайшовся зловісним сміхом.

– А тепер йди назад, Мстиславе, допоки шукати тебе не почали! – наказав старець. Його сповнений злорадства оскал на мить оголив рівний ряд жовтуватих зубів.

Щойно перші сонячні промені дерев і трав торкнулися, Ярослав уже на ногах був. Поспіхом склав до торбини харчів, узяв зерна, меду й молока Богам на требу і до капища рушив. Напередодні ввечері і вночі небо було ясним, але зараз його затягли грозові хмари та сховали від очей людських сонце всеосяйне. Замовкли зненацька геть усі птахи, які до того веселим щебетом своїм схід світила вітали.

Та й самому Ярославу було якось не по собі. Мучили душу його передчуття недобрі. На півдорозі зненацька зупинився. Холод скував його, в очах потемніло, і на якусь мить здалося, ніби непроглядна імла оповила все навкруги.

"Зникніть геть, мороки, звідки прийшли! Цур мене! Цур!" – ледь чутно прошепотів Ярослав, й імла одразу ж відступила, розсіялась, а руки й ноги знов стали слухняними, як і раніше.

Що за мана? Не сталося б лихого чого! Хоча… Всю ніч йому не до сну було напередодні такої важливої події, та й схвильований як ніколи – ось і наввижається всяке…

Ці думки заспокоїли і навіть трохи звеселили Ярослава, повернувши йому жвавість і гарний настрій. Так і прийшов він на капище – з безтурботною посмішкою на обличчі. Лише в очах ховалася ледь помітна тінь тривоги та сумніву.

Дарма сподівався, що буде сам на капищі – Велемудр уже чекав його.

Уж Ви гой єси Боги Рідні!

В Роду нашому Родичі Старші!

Ви дозвольте нам справу правити,

Справу правити та Вас славити.

За ісконом все за одвічним,

Як то Предки нам заповідали.

Волхви, старий та молодий, уславили Богів, принесли їм треби, а опісля Велемудр мовив до Ярослава:

– Ну, якщо ти вже вирішив сутність тваринну свою пізнати, негоже буде Велеса без уваги лишити. Кому, як не йому, Віщому, всі птахи та звірі лісові підвладні? Та й сам Велес як не вовком, то ведмедем обернеться. А вовкулаки – то дружина його віддана.

Наставник змовк і пильно подивився юнакові у вічі:

– Що за тривогу і розгубленість читаю я в погляді твоєму, Ярославе? Хоча й виглядаєш ти веселим, та очі не обманюють, виказують все як є. Може, відмовитися від усього надумав? Тоді кажи, допоки не пізно. Це лишень тобі знати. Молодий ще, от і боязко, мабуть.

– Ох, твоя правда, дідусю Велемудре! Лячно мені якось. Але не до лиця волхву від страху свого тікати, наче дитя мале. Як вже й боюся чогось, то нехай краще віч-на-віч із тим зустрінуся, та з'ясуємо, хто з нас чого вартий. Якщо правда за мною, то не втекти ворогу-супостату від розплати, ну а якщо судилося мені буйну голову свою скласти, то краще вже у бою чесному, зі зброєю в руках!

Тільки-но Ярослав проказав ці слова, тієї ж хвилі з неба гримнув гуркіт гучний. Спалахнула блискавка, і в її світлі Велемудр на мить узрів перед собою не Ярослава, а Володимира – здавалося, юнак вмах подорослішав і змужнів. Не в силах стримати почуттів, Велемудр розсміявся і міцно обійняв свого учня:

– Ти ба, як ладно мовив, розбишако! Сам Перун тебе за словеса такі похвалив! Та й доречно все як підмітив – краще й не скажеш. Ну викапаний батько! Ти, Ярославе, лишайся на капищі, довір Богам та Предкам усе, що на душі маєш. Вони про все відають, про все знають. Слідкуй за всім уважно. Як Боги тобі відповідь дадуть, може вона у звіриному чи пташиному покрику почутися, у звуках, які вітер неждано до слуху твого донесе. Можуть вони також і показати тобі відповідь свою… Нічого проґавити не можна! І не забудь, як сутеніти почне, Велеса, Бога Віщого, восславити та про заступництво його попросити. І диви, мене дочекайся! Сам до лісу не йди!

На цих словах Велемудр залишив капище та Ярослава сам-на-сам із його думками.

Майже весь день провів Ярослав у радінні. Звертався то до Богів, то до Предків, підтримки й твердості духу в них просив. Прислухався до найменшого шурхоту, до кожного звука, аби не пропустити нічого; у відблисках сонця, що зрідка виходило з-за хмар, у грі тіней, у постатях, що зненацька з'являлися перед внутрішнім зором – у всьому шукав відповіді на свої численні питання. І знаходив їх.

Уже ближче до вечора Ярослав дістав з торбини взятої з дому їжі: свіжого ароматного хлібу, сиру, в'яленого м'яса, трохи горіхів й ягід, поїв і попрямував до струмка, що тік у яру неподалік. Прийшов, схилився над водою і враз відсахнувся: його двійник, віддзеркалений у кришталевій поверхні, виглядав нібито й так само, але не зовсім. Сорочка невідомого крою з короткими рукавами, дивні штани вище коліна. Волосся дещо коротше. Але в усьому іншому відображення було викапаним Ярославом.

Юнак протер очі. Дивний незнайомець зник, а відображення набуло звичного образу.

"Знову морок мене взяв. Що ж це за день такий?" – вголос подумав Ярослав. Потому зачерпнув студеної водиці, напився.

А часу до заходу сонця лишалося ще чимало. Як би його скоротати? Вирішив Ярослав подрімати трохи. Відпочити, а заразом і сили витрачені повернути.

"Воно й не дивно, що до сну так хилить, – розмірковував він. – Вночі голову мою все думи обсідали, ніяк заснути не міг… Ось воно тепер взнаки й дається."

Неподалік і місце пригоже для відпочинку знайшлося, в тіні старого розлогого дуба. Там Ярослав і ліг. І одразу ж провалився у сон міцний…

Зелена галявина. Сонячний день. Хлопець усвідомлював, що спить, та попри те всі відчуття були аж занадто реалістичні як на звичайне сновидіння.

Раптом Ярослав помітив, що з протилежного краю галявини до нього прямує чоловік середнього віку. Поміж його волосся вже де-не-де почала проглядати сивина. Шрам від лівого ока до підборіддя, можливо, й надавав його обличчю суворо-глузливого виразу, але погляд чоловіка випромінював добро та ласку. Обрисами лиця, постаттю, ходою – усім цей чоловік був схожий на Ярослава. Тож невже це і був…

– Татку! – Ярослав кинувся в розкриті обійми.

– Вітаю тебе, синку! – Володимир навіть не намагався приховати сльози щастя. – Ось і побачилися ми з тобою... Ну ж бо, розповідай батькові, як життя молодецьке? Як матінка? Жива-здорова? Чи живий іще волхв Велемудр?

– Дякувати Богам, батьку, зараз усі в доброму здоров'ї. Матінка часто про тебе згадує. Плакала раніше ночами, думаючи, що сплю вже і сліз її не бачу. Так і виплакала очі свої ясні – осліпла зовсім. І знахарі наші допомогти нічим не можуть. Та люди кажуть, буває таке, що часом сліпий більше за зрячих побачити може. Чи то серцем, чи душею – то вже мені невідомо. А коли я ще малим був, то кожного дня матінка мені про тебе розповідала. Про подвиги ратні твої, про те, як кохали ви з нею одне одного… Дідусь Велемудр, хоч і живий ще, та каже, що недовго йому в світі нашому, явному, лишилося. А ще, уявляєш, батьку, напередодні він призначив мене своїм наступником!

– Ох і любо ж мені, Ярославе, чути від тебе цю звістку! – Володимир поплескав сина по спині. – А ти, як я бачу, весь у мене вдався! На обличчя красень, міцний постаттю, у плечах широкий. Мабуть, наречених як зірок на небі!

Батько по-дружньому підморгнув Ярославу.

– Твоя правда, батьку! Для багатьох я жаданий. Та тільки немає серед них тої єдиної, в якій би я дружину свою побачив.

– Не журися, синку! Зустрінеш ти ще ладоньку свою! Не пройде доля твоя повз тебе. Можливо, це й скоро станеться, може й ні, але станеться неодмінно. Слухай серце своє – воно підкаже. Боги тобі в поміч! А коли вже зустрінеш свою кохану, бережи її дужче себе самого. І матір бережи! Вона – найдорожче, що у тебе є.

Щойно домовив Володимир останнє слово, як усе огорнула пітьма, і він зник. Ліс ніби перемінився. Чорні кострубаті пні, які були вже наче й не пні зовсім, перебираючи безліччю вузлуватих лап-коренів, величезними потворними павуками оточували Ярослава з усіх боків. Дерева, ніби велетенські упирі, простягали до юнака свої пазуристі лапи-гілки. Клапті туману звивалися біля самих ніг мерзотними примарними плазунами. А поглянувши в небо, Ярослав побачив величезну зграю чорних ворон, що кружляли на тлі криваво-червоного серпа місяця. Всю цю моторошну картину доповнював вий вовків, що линув з лісової хащі, та постійний шурхіт, нібито ліс раптово ожив і зрадницьки шепотів з-за спини.

Незважаючи на імлу, яка огорнула геть усе, Ярослав розрізняв поміж стовбурів та гілок обриси якихось створінь. І в одному він був певен: істоти ті людськими не були. Юнак чув їхнє хихотіння – часом заливчастий дитячий сміх, а часом – божевільний істеричний регіт, чув голоси, то манливі й закличні, то лячні, проганяючі геть. Усе ближче й ближче підступають вони до Ярослава. Ось він уже відчув на собі дотики мертвенно-холодних рук, їхнє смердюче дихання. Їхні голоси щось нерозбірливо шепотіли, заколисуючи та навіюючи дрімоту. Ярослав знав: варто лише піддатися і заснути – все буде скінчено. Але нічого не міг вдіяти – сил на спротив просто не лишилося. Повіки, здавалося, налилися свинцем, очі заплющились. Останнім, що відчув Ярослав перед тим, як цілковито провалитися в обійми сну, були моторошні доторки безлічі липких і холодних чи то рук, чи то щупалець. Йому вже було байдуже…

– Геть від нього, нечисть! Згиньте, навії створіння! – прогримів з нізвідки і в той же час звідусіль владний жіночий голос. Шепіт одразу ж припинився, гидкі руки зникли безслідно.

Останнім зусиллям волі Ярослав змусив себе розплющити очі. І побачив перед собою прекрасну чорноволосу незнайомку у просторому сніжно-білому одязі. Її чорний, немов ніч, погляд, здавалося, і був самою Ніччю, яка огортає все щільною непроглядною пеленою, і кличе за собою у Незвідане. Ярослав відгукнувся на цей поклик, і Ніч поглинула його.

– Хто ти, прекрасна незнайомко? – почув він власний голос, який лунав десь у нескінченності.

– Настане час, і ти про все дізнаєшся, Ярославе! Про все!

Він хоче запитати про щось іще, але його думки летять геть, розчиняючись у просторі та часі. На зміну їм приходить порожнеча... Тиша... Темрява... Забуття…

...Свідомість повернулася миттєво й боляче. Ярослав рвучко розплющив очі, ковтаючи ротом холодне нічне повітря. Він усе ще лежав під розлогим дубом, але сонце давно зайшло. Навколо панувала непроглядна пітьма.

І з цієї пітьми, з усіх боків, на нього дивилися десятки палаючих червоних очей.

З-за найближчого стовбура повільно вийшов Мстислав. У руках чаклуна чорнів важкий посох, верхівка якого була зроблена з людського черепа.

– Прокинувся, Верховний? – улесливо просичав Мстислав, і з гущавини почулося сухий, кістлявий хихот старого Лиходія. – А ми якраз чекали, поки ти додивишся свої дитячі сни. Череп твого батька прикрасив мою таємну молитовню... Побачимо, на що придасться твій!

XI ГЛАВА

Настав ранок. Ярославові здалося, що лісовий гомін став значно гучнішим – чи не вперше за весь час їхнього таборування. Не одразу збагнув, що ніхто з хлопців жодним словом не промовився ще від вечора.

Ярослав вийшов з намету, потягуючись і мимоволі насвистуючи той самий химерний, тужливий мотив, яким Вадим уже другий день поспіль компостував усім мізки. Окинув поглядом галявину. Вадим і зараз безцільно ходив туди-сюди, дріботячи пальцями по металевому термосу якийсь складний, рваний ритм.

– Вадосе, виключи вже свою внутрішню шарманку, – з роздратованою посмішкою пробурчав Ярослав, розтираючи обличчя. – Я через тебе сам цю тугу насвистую. Що це за трек взагалі?

– Та біс його знає, – Вадим зупинився, кліпаючи очима, ніби тільки зараз усвідомив, що стукає. – Змалку в голові крутиться. Скільки себе пам'ятаю, здається, ніби бабуся колись співала... чи наснилося.

Микола сидів непорушно, заглиблений у свої думки, Євген же – несподівано! – курив осторонь, споглядаючи чудернацькі завитки диму.– Агов, друзі! – врешті-решт не витримав він. – Я так розумію, запал уже зник?

Ніхто і вухом не повів. Ярослав замислено обвів кожного поглядом.

– А-а-а! – протягнув він у здогадці. – Певно, моя вчорашня оповідь ніяк з думок не йде? Та облиште! Все одно минуле не змінити…

– Не змінити, – хрипко озвався Вадим. – Однак мені якось не по собі через те, що так обійшлися з нашим народом.

– Та я ж чудово розумію тебе, друже! Мені й самому цей епізод нашої історії кісткою в горлі стоїть. Ось і втягнув я вас у цю пригоду, аби разом хоч трохи припідняти завісу таємниці над такою мало вивченою історією рідної землі, – і на цих словах змовницьки підморгнув.

– Мені б твоє завзяття, – втомлено протягнув Микола. – Як гадаєте, чи знайдемо ми ще щось? Чи, можливо, на тому, що ми маємо наразі, все і скінчиться?

– Ні, Колю, не скінчиться! – впевнено відповів Ярослав. – Нутром відчуваю, що попереду на нас очікує щось дуже й дуже цікаве.

– Ну тож чого ми тоді чекаємо? Цілющого копняка від гуру мотивації ми нарешті отримали, – помітно пожвавився Євген, який нарешті докурив цигарку. – Нумо до праці, ледацюги!

І робота закипіла знов. Цього разу друзі немов інтуїтивно відчували, де саме варто шукати, і гуртом взялися за невеличку ділянку безпосередньо перед алтарем.

– Якось дивно… Все ж тут уже перелопатили. Як ми могли пропустити цю ділянку? – вголос висловив спільну думку Вадим. – Таке враження, немов щось манівцями водило навколо цього місця… – додав ледь чутно. І тієї ж миті відчув, як його лопата у щось вперлася.

– Ого! Ось і на моїй вулиці свято, друзі! – приховуючи подив за удаваною урочистістю, вигукнув він.

– Піастри! Піастри! – підіграв товаришеві Микола.

Друзі, зацікавлені знахідкою Вадима, оточили його. Змах лопатою. Другий. Третій… І перед чотирма археологами-ентузіастами постав… порубаний напівструхлявілий пень.

– Ну і ну, Вадиме! – Євген, як завжди, не оминав нагоди пустити шпильку. – Та це ж найцінніший зі знайдених нами артефактів! Фанфари! Пані та панове, до вашої уваги … та-та-та-таммм!!! … зотлілий пень!

– Зажди-но, Женю, – Ярослав підійшов ближче і став уважно оглядати знахідку з усіх боків. – Хммм… А пеньок-то непростий! Схоже на рештки ідола. І, голову собі дам відтяти, не з доброї волі залишив він своє місце. Ех, знайти б самого ідола!

Друзі на якийсь час змовкли. Кожен, либонь, обмірковував, що це, в дідька, мало означати. Зненацька з лісу долинув хрускіт дрібного гілляччя – і невдовзі до хлопців вилетів крук. Покружляв над чотирма парами збентежених очей і геть безбоязно всівся на плече Ярославу. Та попри те, що його кігті впилися в м'язи юнака, той відчув його присутність радше як дружній дотик. Ніби близька людина, привітно вітаючись, плескала по плечу. Опісля птах, змахнувши крильми, плавно спустився до його ніг, глипнув блискучим чорним оком, ніби кажучи: "Нумо, ходімо вже! Чи так і стоятимеш тут, наче вкопаний?", поважно, з характерним підстрибом пройшов із десятка півтора метрів у бік лісу і почав рити землю дзьобом. Потім, так само неочікувано, як з'явився, змахнув крилами, піднявся у повітря і зник у гущавині.

Уся четвірка ледь не закам’яніла від подиву. Здавалося, тиша тривала цілу вічність.

Лише Микола не виглядав спантеличеним. Він проводив крука спокійним, розуміючим поглядом і ледь помітно кивнув, наче вони щойно обмінялися мовчазним вітанням.

– Можете вважати мене несповна розуму, та здається мені, що птах неспроста так поводився, – спантеличено промовив стиха Ярослав. – А тому ви як хочете, а я йду копати в тому місці, на яке вказав нам крук, – кивнув він у бік лісу.

– Ну ти й даєш, Славку! – звичний скептицизм Євгена повернув решту хлопців до дійсності. – Місцина тут глуха, можна сказати, дика. Ось птах і не злякався тебе. Прийняв за ще одного лісового мешканця. Ну, або ж за пень струхлявілий…

– А в землі копався через те, що зголоднів, – миттю підхопив Вадим. Його неабияк заспокоювало те, що хоча б один з друзів зміг знайти раціональне пояснення тому, що сталося. – А позаяк на тобі голодний птах нічого їстівного не знайшов, то й полетів собі далі на пошуки харчів.

– От халепа! Ну звісно ж, у моєму віці, ще й при сидячому способі життя лишається мене тільки зі струхлявілим пнем і порівнювати, – глузливо відрізав їм Ярослав. – Та хіба ж вам самим віриться у те, що цей крук через голод так поводився? Занадто вже розумний погляд він мав. Я б навіть сказав, людський… Тож я вирушаю на місце, вказане нам птахом. І щоб ви знали, хлопці, у повір'ях багатьох народів крука називають віщим птахом.

На цих словах Ярослав взяв лопату і пішов на те місце, де крук відгортав дзьобом землю. Інші вагалися, чи варто рушати за ним.

– Ти там обережно, Славку, – вигукнув навздогін Євген. – Полякаєш всіх жучків, крук нам цього не пробачить!

Ярослав мовчки стиснув руків’я, загнав носаком полотно в землю і почав копати. За декілька хвилин лопата вперлася в щось тверде.

– Якщо це й жук, – вирішив хлопець віджартуватися у відповідь, – то нівроку величенький! Чи, може, хробак? – удавано замислився він. – Тоді, гадаю, він має бути розміром з чималу колоду.

Ярослав закінчив обкопувати те, об що кілька хвилин тому вдарилася його лопата. На перший погляд, предмет дійсно нагадував колоду, яка пролежала в землі силу-силенну років. Та варто лишень було очистити її від налиплих грудок землі, і поступово перед очима четвірки поставав… ідол. Будучи, безперечно, добряче пошарпаний часом, він зберігся достатньо, аби можна було угледіти деякі риси. Фігура, здогадно, жіноча, в одній руці тримала щось схоже на серп, а на узніжжі був вирізаний хрест дивної форми.

– Що й треба було довести! – вигукнув у нестямі з радощів Ярослав. – Птах… Ні! Не просто птах, а віщий Крук, виявився розумнішим та прозорливішим за всіх нас чотирьох разом узятих! Одна з найвагоміших наших знахідок могла так і залишитися без уваги.

– Дякую тобі, Круче! – вигукнув він у бік лісу.

У відповідь з лісу… пролунав жіночий сміх. Чи почулося? Менше з тим, усі заціпеніли.

– Напевно, гмм, якийсь птах. Ну точно ж! Птах… Ти, Ярославе, своїми криками всю живність в лісі розполошиш! – невпевнено поспішив заспокоїти не так усіх, а радше себе самого, Вадим.

– Ну, птах, то й птах, – посміхнувся Ярослав. Однак у його погляді читався сумнів. Здавалося, він здогадувався, хто ховався за глузливим птахом.

– Хлопці! - раптом спало йому на думку. – А повернімо Мару на відведене їй місце!

– А з якого це дива ти, Ярославе, її вже Марою охрестив? – поцікавився Євген. – Невже вона сама тобі зізналася? Як в тому анекдоті про мумію і нквс-ників?

Ярослав з Миколою розсміялися, пригадавши старий анекдот. Вадим же розгублено переводив погляд з одного на іншого.

– Може, розповісте і мені? – врешті не стерпів він. – Тоді б всі разом посміялися.

– А ти не знаєш? – крізь сміх одізвався Євген. – Тож слухай.

"Наприкінці тридцятих років в Єгипті відкопали мумію. Археологи з усього світу ніяк не могли з'ясувати, хто це. Врешті-решт за діло взялися експерти з НКВС. За годину вони вийшли зі склепу. З усіх боків їх оточили археологи, репортери.

– Чи змогли ви дізнатися, хто це?

– Звісно ж! Це Аменхотеп! – задоволено потираючи руки, відповів один.

– Це неймовірно! Як вам вдалося?

– Як, як… Сам зізнався!"

– Жарти жартами, – перервав загальні веселощі Євген. – Але все ж таки, Славку, як ти здогадався, що це саме Мара?

– Елементарно, Ватсоне! Прошу, панове, погляньте-но сюди! – Ярослав вказав рукою на серп. – Ось оце – один із головних атрибутів Мари. Серпом вона обрізає нитки життя, коли настає час. Зображений внизу ідола знак, який, до речі, зветься хрестом Мари, ще раз підтверджує мої слова. Отже, сумнівів бути не може.

– Ну що ж, – вирішив підтримати намір Ярослава і Вадим. – Тоді й я за те, щоб пані повернулася на своє місце. От тільки як ти, друже, її встановиш? Рубали он як, від усієї душі…

– Байдуже, Вадику! Цей ідол ми, за старим звичаєм, пустимо за димом. А на його місці встановимо новий. Я й дерево придатне примітив, коли до струмка ходив.

– Що ж, Славку, най буде по-твоєму, – не став сперечатися Євген. – Та тільки домовимося, що мене ти в цю справу вплутувати не станеш. Різьба по дереву – точно не моє.

– Та я навіть не збирався просити про вашу допомогу. Сам впораюся. Але ж тоді з вас вечеря!

– Буде тобі і вечеря, і сніданок, друзяко! – запевнив Ярослава Микола. І пробурчав з нарочитим невдоволенням: – Тобі ж дай волю, так ти й до самого ранку очей не стулиш.

– Боюся, що вночі праця буде ускладнена занадто обмеженою видимістю, – резонно зауважив той. – Але, сподіваюся, до завтрашнього вечора впораюся. Лишень колоду притягти допоможіть.

І всі четверо вирушили до струмка.

Колода, яку запримітив був Ярослав, виявилась не надто великою. Тому її без особливих зусиль принесли до табору.

– Дякую за допомогу, друзі, – Ярославу просто страх як кортіло негайно взятися до роботи. – Далі я і сам впораюся. Для початку не завадило би ескіз зарисувати, а там вже і починати можна.

– Ну, якщо ми тобі більше не потрібні, то не будемо заважати, – Вадим миттю збагнув з інтонації товариша, що той хоче залишитися наодинці. – Розкопок, як я розумію, сьогодні вже не буде. Тому пропоную піти на лісову прогулянку. Диви й щось цікаве в окрузі знайдемо.

– Чудова ідея, Вадику! – Ярослав вкотре зрадів, що той правильно розтлумачив його натяк. – Ви тільки дуже далеко не заходьте. Хтозна, що тут іще водиться…

– За нас не хвилюйся, – з азартом справжнього шукача пригод відрізав Микола. – Не підемо ж ми до лісу голіруч.

І трійко друзів, озброєних сокирою, чималим мисливським ножем і пневматичною рушницею, яку Євген взяв із собою "так, про всяк випадок", рушили до лісу. Ярослав не став чекати, допоки вони зникнуть з очей, а одразу ж узяв блокнот, олівець, і почав робити замальовки знайденого ідола. Час від часу він додавав якісь деталі від себе. Раз по раз чути було нерозбірливу лайку, і черговий аркуш, вирваний спересердя з блокноту, зім'ятим летів у траву. Та ось бозна-яка спроба таки увінчалася успіхом.

– А завзяття, праця щира свого ще докаже… – пробурмотів собі під носа Ярослав, нарешті більш-менш задоволений результатом, відклав блокнот убік і взявся обтісувати колоду.

Вже сутеніло, коли Вадим, Євген та Микола повернулися до табору. Ярослав усе ще був зайнятий. Здавалося, він навіть не помітив ані їхньої відсутності, ані повернення. Та що там: він взагалі геть забув про все і про всіх, окрім тої, над виготовленням ідола якій так старанно працював.

– То що, вечеряємо і спати? – запитав Євген.

Вадим і Микола погодилися. Ярослав же, здавалося, досі нічого не чув.

– Славку, ти як? – злегка постукав його по плечу Микола. – А паперу накидав… Не проти, якщо я використаю твої манускрипти для розпалу багаття? І не барися! Воно, хоч і тепло, але гаряченького поїсти набагато приємніше, аніж пхати в себе застиглу вечерю.

Микола зібрав усі папірці. Останній привернув його увагу найбільше.

"А цей я, мабуть, залишу собі на пам'ять. Занадто він ретельно та привабливо вималюваний. Хтозна… Ескізи Леонардо теж спочатку ані гроша не коштували" – подумки зауважив він, обережно склав аркуш і поклав до кишені.

– Так-так, Колю, я зараз. Ще трохи і все. Лишилося зовсім-зовсім трішечки…

Повечерявши, хлопці трохи посиділи за розмовами біля багаття і невдовзі розійшлися по своїх наметах. До їжі Ярослав так і не торкнувся.

Ярослав узявся до роботи з небувалою старанністю. Із кожним його рухом вигляд ідола ставав все ближчим до того, що був зображений у блокноті. Сонце вже сідало, але його промені давали ще достатньо світла. Коли ж воно остаточно сховалося за обрієм, Ярослав подумки зауважив, що до сяйва місяця вкупі з догораючим багаттям також можна пристосуватися, хоча вони й дають значно менше світла. Спочатку він звірявся із малюнком в блокноті ледь не після кожного штриха, але згодом вже щораз рідше зазирав до нього, а потім і зовсім відклав убік.

Багаття догоріло. Але юнак навіть не помітив цього – так сильно він був захоплений своєю справою. Коли, як йому здалося, ідол Мари був уже готовий, Ярослав схилився поближче до її обличчя, щоб краще роздивитися, чи все вийшло так, як було задумано. Але щойно він майже впритул наблизився до неї, тієї ж миті різко відсахнувся – все його обличчя пройняло холодом. Хлопець не міг повірити власним очам: із уст дерев'яної статуї цівкотіла пара, наче від дихання у морозний вечір. Але ж погода цілком відповідала сезону, і навіть уночі рідко бувало прохолодно. Тоді що за…?! Зненацька очі ідола виблиснули крижаним вогнем. У рисах почав проглядати знайомий до болю образ. Коли Ярослав пригадав, звідки йому знайоме це обличчя, його миттю кинуло у крижаний піт. Він схопив блокнот і втупився очима в свій малюнок. Звідти на нього, холодно посміхаючись, дивилася та сама прекрасна незнайомка, яку він зустрів у недавньому сні (чи все ж наяву?). Ярослав протер очі, але видіння не зникло. Він перевів погляд на обличчя ідола і обімлів. Малюнок у блокноті, ідол, прекрасна незнайомка…

– Виходить, ти… Ти і є – в-в-Вона? – майже беззвучно запитав він і провалився у забуття.

Вранці першим прокинувся Євген. Поволі потягнувшись, вийшов з намету – і побачив Ярослава, який лежав біля готового і вже вкопаного в землю ідола. Його схожість із їхньою вчорашньою знахідкою просто вражала. Але він був, звісно ж, новіший та ціліший ("Живіший", – промайнуло в голові Євгена) за свого попередника.

Резонно гадаючи, що Ярослав вирішив не турбувати нікого по завершенні праці, і ліг спати просто неба – погода була просто чудовою – Євген не став його чіпати. Він неспішно запалив вогнище, поставив на вогонь казанок із водою, витяг із рюкзака торбинку зі своїм фірмовим саморобним збором чебрецю та м'яти (бо від звичайного чорного чаю у хлопців ще «тиск стрибатиме»), і пішов будити друзів.

– Ну що там наш Пігмаліон? Завершив уже свою Галатею? – позіхнув Микола, протираючи очі.

– Спить, – відповів замислено Євген. – Я одного лише не розумію. Він що, у темряві як кіт бачить? Адже, наскільки я пам'ятаю, коли ми пішли спати, ідол не був готовим і наполовину. А зараз він вже не тільки готовий, а й встановлений на тому ж місці.

– Охх, щось неспокійно мені, – трохи знервовано втрутився у їхню розмову Вадим. – Піду, розбуджу нашого скульптора. А ви поки приготуйте чогось під'їсти – обіцянок дотримуватися треба.

Та не встигли ще вони зрушити з місця, до них повернувся розчервонілий Вадим.

– Хлопці! Вечеря Славка так і стоїть біля нього. Він її навіть не торкнувся.

– То й що? Так натомився, бідолаха, що і не до їжі було. Заснув голодним.

– Та якби ж то! Я не можу його розбудити. Вже і кричав у вухо, і розторсати намагався… Навіть копнув пару разів. А йому хоч би що…

– А ось це вже серйозно, – хвилювання Вадима передалося і Миколі. – Йдемо всі разом, подивимось, у чому там річ.

Коли ж розторсати Ярослава не вийшло навіть спільними зусиллями, троє друзів не на жарт розхвилювалися. Першим, утім, прийшов до тями Микола.

– Отже, діємо так, хлопці: зараз ми швиденько збираємося та їдемо до міста. Одразу ж відвозимо Славка до лікарні. Як питатимуть, що й до чого, кажемо, мовляв, виїхали на природу, відпочивали, пішли до лісу, а він залишився наглядати за табором. Повернулися й застали його в такому стані.

– А може, розповімо, як все було насправді? – перебив його Євген.

– Еге ж. І про розкопки, і про ідола. Обов'язково! Тоді нас чотирьох точно до дурки запроторять.

– Микола має рацію, – озвався Вадим. – У цій ситуації краще не згадувати про деякі подробиці. Інакше виникне купа зайвих запитань. Відповідей на які, на жаль, ми й самі не знаємо. Принаймні, поки що.

– А якщо його якась комаха ужалила? – глядячи обачно під ноги, запитав Євген. – Я чув, що у тропічних країнах такі водяться. Ужалять, а жертва потім у сон впадає…

– Ну, Женю, по-перше, ми не в тропіках, – заперечив Микола. – А по-друге, давайте якомога швидше доставимо Ярослава до лікарні. А там уже нехай фахівці розбираються.

– Тоді збираємося в дорогу! – поквапив усіх Вадим.

Друзі поспіхом зібрали речі, дивом не забувши про знахідки, і покинули галявину.

XII ГЛАВА

– Ярославе! Ярославе! – знайомий владний чоловічий голос вириває молодого волхва із забуття.

Ярослав повільно розплющив очі, насилу прориваючись крізь щільну пелену.

Якусь мить він ще бачив примарні образи батька та прекрасної незнайомки зі свого видіння, та згодом морока відступила, і натомість перед його очима проступили нечіткі обриси Велемудра, який схилився над ним.

– Дідусю Велемудре! Що, вже час? Невже проспав? – у голосі юнака чулося непідробне розчарування.

Лише згодом він помітив і свою матір, яка стояла за спиною волхва.

– Матусю? А ти звідки тут? Як ти сюди потрапила? – здивовано вигукнув хлопець.

– Ти на матір-то голос не підводь, юначе! – суворо осадив Ярослава Велемудр. – Якби не вона, я би сном-духом не відав, що з тобою щось лихе коїться. Серце материнське, щоб ти знав, ту ще силу відовську має. Особливо коли дітей справа стосується. Ти ось водички попий та повідай нам, що з тобою сталося.

Ярослав із вдячністю припав до кухля. Втамувавши спрагу, він перевів подих, а після того розповів Велемудру все, що було з ним за відсутності старця. Прагнув нічого не приховувати, жодної дрібниці не минати. Той уважно слухав розповідь свого вихованця, не виказуючи передчасно своїх емоцій та підозр ані словом, ані порухом мимовільним. Коли ж Ярослав закінчив, Велемудр відвів його убік і тихо, щоб не почула мати юнака, сказав йому:

– Кепські справи, Ярославе! Коли б знав, що таке станеться, ні за що тебе без нагляду не залишив би. Ти йди, відведи матір додому і вертайся. Час іще є. Якщо не передумав, звісно. Я на тебе тут чекатиму. Розмова в мене до тебе є серйозна.

А потім, вже гучніше, з легким притиском, додав:

– Іди, та не затримуйся! Часу обмаль лишилося.

Ярослав підбіг до матері, яка весь цей час стояла осторонь, не втручаючись в розмову двох волхвів, старого й молодого. Взявши її під руку, він лагідно мовив:

– Матінко, йдемо додому. Час уже пізній. Дорогою розповіси мені, як ви з дідусем Велемудром мене знайшли.

– Йдемо, синку, – стиха озвалась вона. Все тобі розповім, чого ж приховувати – зітхнула ледь чутно.

І Ярослав з матір'ю рушили з капища.

Залишившись на самоті, Велемудр якийсь час просидів у глибокому замисленні. Зрідка бурмотів собі під ніс щось безладне. Те, що сталося з Ярославом, неабияк його збентежило.

Саме в такому стані Ярослав і застав Велемудра, коли повернувся на капище.

– Про що задумався, дідусю Велемудре? - захекано запитав він волхва. – Чи не про мої видіння?

– Не стану приховувати, Ярославе, саме про них, – кивнув той. – Дуже вже недобрим знаком вони мені здаються. Та й матір твоя лихо відчула – тому й прийшла до мене. Веди мене, каже, до сина, бо чує моє серце, що у біді він. Так і знайшли тебе. Ти би, може, заждав, не йшов би цієї ночі в ліс? Почекай, допоки нова нагода трапиться.

– Ох, дідусю Велемудре, матінка й досі зі мною, як із дитям нерозумним, поводиться, – зітхнув Ярослав. – Від усього оберігає, все їй халепи та загрози всілякі ввижаються… А тепер і ти туди ж? Наступником своїм мене призначив, а тепер сам від задуманого відмовити хочеш? Е, ні! Не бувати цьому! Раз вирішив я вже цієї ночі до лісу йти, то й піду!

– Що ж, твоя правда, Ярославе! Негоже від задуманого відмовлятися. А може, то Боги якраз твердість твою й перевіряють. Якщо не відступишся, не злякаєшся, то вартий нагороди.

– Тоді так тому й бути! – впевнено підсумував Ярослав.

– Та зажди ж ти, юначе! Коли вже з Навськими знатися став, навчу я тебе замовлянь, щоб не шкодили, а допомагали вони тобі. Щоб сили Нави на поміч собі закликати, треба такі слова промовити:

Наво, навським що прозване,

Навкруг мене горою стане.

Міцно, не порозбивати,

І мені як камінь стати.

Аж від Чорного Чертогу

Йде мені на допомогу.

Коли ж лихо яке відчуваєш та прагнеш захист й допомогу від Навських отримати, кажи:

Хто пішов, той повернися!

Чорновиту покорися!

Хто пішов, прийди до мене!

Жарким спалахом вогненним.

Шкоди мені не зазнати,

Ворогів усіх здолати

Очі ворогу відвести та мороку на нього наслати за допомогою цих слів зможеш:

Темні ночі, темно в очі,

Темно ворогів морочу,

Темно сили безіменні,

Темно ворогу від мене.

Темно жах оповиває,

Той, хто спить, од сну повстає!

І ще одне закляття скажу тобі, Ярославе. Та з ним ой як бережно поводитися треба: самого Чорновита ти з його допомогою призвати зможеш.

Хто у Смерті та й панує,

Хто у Пеклі хазяйнує,

Усю Наву хто скоряє,

Слова мудрі промовляє,

Стань за мною, стань зі мною,

Серце я відкрию своє!

– Ох, дідусю Велемудре! Скільки ж усього нового ти мені розповів! Чого ж ти раніше про замовляння такі страшні не згадував?

– Через те і не згадував, Ярославе, що дійсно страшні вони, і силу велику мають. А тому не слід ними марно розкидатися. Користуйся словами цими заповітними лишень тоді, коли вже зовсім не сила тобі стане. Інакше не минути лиха! А тепер іди. Требу Богам воздай і до лісу вирушай. Сонце скоро вже на спочинок піде.

Ярослав подякував Велемудру і попрямував на капище.

Коли з усіма необхідними приготуваннями було покінчено, юнак підійшов до волхва за напутнім словом:

– Ну, дідусю Велемудре, я готовий. Чекайте з матінкою на мене за три дні, як на те воля Богів. А як не повернуся, то попіклуйся про неї, не кидай напризволяще.

– Попіклуюся, Ярославе, попіклуюся. Чує біду серце моє, та не стану я тебе відмовляти. Не маю права я вибір за тебе робити. Тому, якщо вже вирішив не відступати, то йди до кінця. Тільки будь обережним. Таким обережним, як ніколи до цього не був. Та візьми оберіг цей із собою. Рідна матір власноруч його тобі зробила. Всю свою любов безмежну, всю турботу свою в нього вклала. Не розлучайся з ним, що б не трапилося – либонь, врятує тебе у скрутну мить.

Сказавши це, Велемудр надів на шию Ярославу невеличкий лляний мішечок на тонкому шнурку. Від мішечка невловимо пахло травами.

Щойно волхв це зробив, хлопець відчув присутність своєї матері – ніби вона стояла зараз біля нього. На якусь мить юнакові навіть здалося, що його пронизало тепло від її лагідного дотика поруч із серцем. Саме там, куди й ліг мішечок.

– Ти ба! – здивовано промовив Ярослав. – Хто би міг подумати, що моя матінка – відунка!

– Казав же я тобі! – розсміявся, глядячи на свого збентеженого учня примруженими очима, Велемудр. – Любов та серце материнське дива часом творять. Адже недарма здавна так повелося, що чоловік у родині – добувач, охороняє сім'ю і рід свій від ворогів і лиха всякого. Дружина же – хранителька вогнища домашнього, ладу сімейного, берегиня роду всього, яка ласкою, теплотою душевною і турботою інколи більше зробити може, ніж чоловік з усією його силою та відвагою. Запам'ятай це, Ярославе! Добряче запам'ятай!

– Запам'ятаю, дідусю Велемудре! Матусі від мене за оберіг подяку й уклін земний передавай.

– Ось сам і подякуєш, коли з лісу повернешся, – лагідно посміхаючись до юнака, відповів волхв. – Іди вже хутчіш! Нехай Боги тебе бережуть та допомагають цілим повернутися.

І провів спохмурнілим поглядом Ярослава, який поспіхом вирушив у бік лісу.

У лісі панували передвечірні сутінки. Звідусіль чутно було дзижчання комах, спів птахів, то тут, то там серед трави й листя шмигала різна лісова живність: зайці, білки, а часом – із чутнішим тріскотом та шурхотінням – і дехто побільше.

Лише Чорна галявина немовби занурилася у гробову тишу. Посеред неї палало вогнище, біля якого стояв Лиходій і зловісним голосом промовляв слова прадавнього прокляття:

Від чертога в домовину,

В Пекло, клятий ворожина!

Хто мені могилу риє,

Попелом хай того вкриє!

Геть до Пекла! Геть до Вія!

Враже, станеш їдлом Змія!

Полум'я, ніби підтакуючи йому, то здіймалося вгору, то ледь жевріло. Відблиски вогню робили й без того страшне обличчя чаклуна ще почварнішим. В очах його палахкотіли іскри такої ненависті, що годі розібрати було, чи то вогнище віддзеркалюється в них, чи саме полум'я є лише витвором злісного погляду Лиходія.

Старик договорив закляття й кинув у вогонь жменю якогось порошку. Миттєво здійнявся криваво-червоний спалах і одразу ж згас, лишивши по собі ледь тліючі головешки. Всю галявину затягло їдким сморідним димом. Коли він розвіявся, з-під коренів старого спорохнілого пня, поруч із яким стояв Лиходій, виповзла величезна чорна гадюка і влаштувалася біля самих ніг чаклуна, наче відданий пес. Той витяг із-за пояса гострий, як лезо, ніж і зробив глибокий надріз на лівій руці, трохи вище зап'ястя. З рани одразу ж заюшила кров. Темна, майже чорна. Змія, відчувши знайомий і жаданий запах, стрепенулася і, миттю звившись округ Лиходієвої руки, жадібно присмокталася до рани. Наситившись, гадюка поволі сповзла на землю і заховалася у своїй норі до наступного частування.

Велемудр стежив за білою плямою Ярославового вбрання, допоки та остаточно не розчинилася у чорноті лісу. Намагався не виказувати перед собою власну тривогу та сум’яття. Лишень тільки він перестав розрізняти силует свого молодого наступника між деревами, одразу ж почув крякання крука, яке лунало саме звідти, де він щойно бачив Ярослава.

– Ох, не на добро це, не на добро. Аби чогось лихого не сталося, – схвильовано прошепотів старець.

У лісі було тихо, прохолодно й вогко. Сонце вже сідало за обрій, обдаровуючи наостанок землю скупими променями. Але попри це, тут панував густий морок – настільки щільно були сплетені гілки дерев. Через це Ярославу час від часу доводилося йти навпомацки, простягнувши перед собою одну руку і затуливши приплющені очі другою, перетинаючись через коріння, натикаючись на низькі гілки і пробираючись крізь колючі кущі. Але ніщо не було здатне зупинити його. І тим більше змусити повернутися. Потяг до Знання був набагато сильнішим за ці – хотілося вірити – тимчасові незручності…

Ярослав ішов уже не першу годину,  покладаючись лише на своє внутрішнє чуття та подумки визначаючи свій шлях по місяцю і зірках, що де-не-де проглядали крізь ледь помітні просвіти серед гілок. Коли за його припущенням було вже десь близько опівночі, юнак вирішив зупинитися і трохи перепочити. Але раптом почув шум крил, що здійняли легкий вітерець над самою його головою. Що це? Кажан? Чи нічний птах, який вирішив був дізнатися, хто порушив його нічний спокій? Ярослав насторожився. Стукіт власного серця стугонів аж у скронях… За мить, яка тривала, здавалося, цілу вічність, він почув поблизу приглушене крякання. "Значить, крук, – промайнула в голові юнака думка. – Цікаво, що він робить у лісі посеред ночі? А можливо, то Боги таким чином дають мені знак, куди треба йти?" Не бажаючи ламати собі голову й надалі, молодий волхв пішов на звук. Крук перелітав із дерева на дерево, вказуючи йому дорогу тихим покаркуванням. Раптом дерева розступилися, і Ярослав опинився на якійсь галявині.

"От і добре! – подумав він. – Краще вже на галявині, ніж посеред дерев і кущів, куди промені сонця ясного й ті рідко проникають…"

У тьмяному місячному сяйві юнак, роззирнувшись, побачив посеред галявини старий пень і рушив до нього, позаяк уже ніг від утоми не відчував.

– Про що там Велемудр казав? – неголосно промовив він сам до себе. – Провести три дні та три ночі у лісі без їжі, пиття і сну? Що ж, тут я на цей час і залишуся. Ось і пень зручний який. Спати не можна, але ж сидіти мені ніхто не забороняв. Сяду й перепочину трохи – дуже вже натомився.

Ярослав примостився зручніше на пні і став примружено розглядати зірки, вгадуючи обриси Великого та Малого Ковша. Тиша, яка щільно огорнула весь простір довкола нього, змушувала наструнчувати у передчутті небезпеки все тіло. І водночас крадькома заколисувала. Ярослав розумів, що засинати не можна. Не можна у жодному разі. Але не міг упоратися з дрімотою, що все навалювалася на нього, немов лантух із піском. Із цього напівзабуття його різко висмикнув злий сміх, який взявся невідь звідки. Йому на зміну прийшов хриплий моторошний голос. Ярослав навіть не одразу второпав, що звертаються саме до нього.

– Ось ми і зустрілися, щеня!

Юнак, стрепенувшись, спробував роздивитися, кому належить цей зловісний голос, та йому ніяк не вдавалося розігнати пелену, що застилала очі непроглядним туманом.

– Хто ти? Чого хочеш від мене? – насилу вимовив він. Здавалося, язик відмовлявся коритися своєму хазяїну, тому слова його були ледь чутні.

– Ім'я моє – Лиходій! Це ж треба, Велемудр, напевно, на схилі життя зовсім вже з глузду з’їхав, якщо вирішив призначити тебе, шмаркача, своїм наступником. Тебе! – Лиходій видав презирливий смішок, а по тому продовжив. – Та нічого. Це, можна сказати, вже в минулому. Розберуся з тобою, а там і до Велемудра черга дійде!

Лиходій ненадовго перервався, аби перевести дух. Цього часу Ярославу якраз вистачило на те, щоби пригадати слова, яких його навчив Велемудр, і стиха призвати Сили Нави на допомогу. Дихати й бачити одразу ж стало легше. Хлопець розрізнив неподалік силует худого зсутуленого старця. Очі того горіли лютою ненавистю. Від цього погляду мороз пробирав до кісток.

Тим часом Лиходій провадив далі:

– А батько твій, молокососе, міцнішим за тебе був. Зі стрілою, на яку я закляття наклав, отрутою гадюки чорної насиченою, від мене втекти зміг. А на себе поглянь! Чар найменших і тих подолати не зміг. То що ж ти за волхв?

– Так це ти винен у загибелі мого батька? – ледве зібравшись із силами, розлючено вигукнув ошелешений Ярослав. – Зніми же з мене свої чари, зійдемось в двобої чесному. Як мужчина з мужчиною!

– Ти? Мужчина?! Либонь, забагато честі тобі буде, недорідку! Об батька твого рук паскудити не став – інші всю роботу за мене виконали. Об тебе ж тим паче паскудитися не стану! Є в мене задля того подруга вірна. Десятиліттями вона вбирала в себе з моєю кров'ю всю ненависть до роду людського. Батька твого на той світ спровадити допомогла, а тепер і твоя черга надійшла. Шкода лишень, що отрута її настільки міцна, що недовго страждатимеш.

Ярослав почув грізне шипіння. Притьмом зиркнув під ноги й побачив величезну чорну гадюку, яка поволі виповзала з-під пня, на якому він сидів. Укотре юнак спробував підвестися, але ноги його не слухалися. Ярослав чітко усвідомлював одне: якщо не вийде відволікти чаклуна хоча б на мить (“А разом з ним – і змію” – вигулькнула з порожнечі думка), то він приречений. І рішення знайшлося. Самі по собі тьмяним спалахом виринули з пам'яті слова замовляння, яке насилає мороку на ворога.

Лиходій зареготав:

– Подужати мене замислив, юначе? Тоді тобі щось більш дієве знадобиться, ніж ці дитячі примовки! – раптом він осікся, погляд старого на мить став порожнім та скляним.

А Ярославу лишень цього й треба було. Зібравши всю свою волю, він щосили напружився. Вдалося поворушити рукою. Ще мить - і якась невідома досі сила наповнила все його тіло. Ярослав усвідомлював геть усе, але складалося таке відчуття, ніби хтось керує ним з відстані. Хтось чужий, але такий близький… Далі все було як в тумані…Не гаючи більше ані миті, хлопець вихопив з-за поясу ніж і метнув його, цілячи чаклуну прямісінько в серце.

Тієї ж миті гадюка чорною блискавкою кинулася до грудей Ярослава. Юнак відчув, як її ікла встромляються в його тіло, пронизуючи гострим болем.

– А ти сильніший, ніж я ду… – лезо пробило серце Лиходія, не давши тому договорити. Він упав замертво. А разом із ним до ніг Ярослава важко гепнулась і вірна служниця чаклуна - його чорна гадюка.

Ярослав остаточно прийшов до тями. З подивом уп'явся очима в бездиханне тіло Лиходія, з грудей якого стирчав ніж. Дух покинув тіло того лишень мить тому, але лице чаклуна, здавалося, стало ще більш зморшкуватим, а тіло - ще більш скоцюрбленим і висохлим. Немовби хтось висмоктав з нього все до останньої краплини.

Зміїна отрута пекла зсередини. Здавалося, що замість крові по жилах розлилася палаюча ріка Смородина. Все занурилося в суцільну темряву. Ярослав відчував лише бридкі дотики холодних склизьких кігтистих лап, чиєсь сморідне дихання, чув шипіння, ніби тисячі змій оточили його з усіх боків. Знаючи, що смерть його вже близько, юнак не опирався. Та ж ось між хлопцем і почварами, що оточили його, виникла напівпрозора фігура з оголеним мечем в руках.

Ярослав здивовано і в той же час радісно скрикнув. Це був його батько! За мить по тому поруч із Володимиром з'явилися ще декілька фігур зі зброєю напоготові. Змії, упирі та інша нечисть вже не насмілювались підбиратися так близько, як раніше.

Минула хвилина. А може, й година. Ярослав уже доволі непевно сприймав і час, і дійсність. Якщо це можна було назвати дійсністю. Раптом нечисть на одному краю галявини почала поспіхом розсипатися, наче поступаючися комусь дорогою. Трохи придивившись, Ярослав побачив, що звідти до нього швидко наближається Велемудр, а попереду нього – ще декілька напівпрозорих людських фігур.

– Дідусю Велемудре! Звідки ти тут? І хто всі ці люди? – ледь-ледь зміг вимовити юнак. Здавалося, йому бракло сил навіть для радості.

– За те, що я тут, Ярославе, матері своїй подякуй. Привели її до мене люди добрі під ранок, усю в сльозах, розхристану, простоволосу. "Горе! Горе! – кричить. – Загибель синові моєму загрожує!" Ось і вирушив я тебе, бідолашного, розшукувати. Тільки-но до лісу підійшов, бачу, навські мене до себе закликають, дорогу показують. Так і знайшов тебе тут, на Чорній галявині. І напоумило ж тебе сюди заволоктися! – скрушно похитав головою. – А люди ці – то не люди зовсім, а душі тих, чиє життя Лиходій занапастив. Адже не лише батько твій з його вини загинув. Кров багатьох на руках чаклуна цього. Ти, позбавивши Лиходія життя, повернув душам його жертв волю. Справимо тепер тризну по них, і вирушать вони до Ірію світлого.

– І я? Я теж … разом із ними? Адже гадюка чорна й мене вжалити встигла.

– Е, ні, Ярославе! Не дам я тобі так просто загинути! Не настав ще твій час!

– Не настав ще твій час! – відлунням слів волхва донісся з лісу чарівний жіночий голос.

І Ярослав провалився в забуття.

ХІІІ ГЛАВА

Це був далеко не перший раз, коли Євген хвалив себе за те, що декілька років тому не пошкодував грошей і взяв позашляховик. Гарний, потужний, повнопривідний. Мустанг, який він тоді розглядав як альтернативу, був і красивішим, і швидшим, але на ньому хіба що мчати нічним шосе наввипередки з вітром (“І норовливих пустоголових красунь зваблювати” – майнула недоречна думка). А схочеш вибратися кудись за місто, на природу, – і все. Допоки є асфальт, їхати можна. А далі що? Кидати на узбіччі машину напризволяще, а самому тягтися пішки хтозна-скільки? Не дуже привабливий варіант. Та й пожитків його Ford Expedition вміщує набагато більше – хоч бери й мешкай у ньому. Ось і зараз автівка слухняно прокладала собі шлях бездоріжжям, безмірно радуючи свого хазяїна.

Хоча цього разу замість радості його радше охоплювало тривожне збудження: на задньому сидінні лежав навзнак його товариш. Непритомний, блідий, мало не прозорий – майже без ознак життя. Євген раз по раз напружено нашорошував вуха, аби вловити ледь відчутне рідке дихання. Зненацька тишу прорізав незвично високий голос Вадима, який сидів ліворуч позад нього:

– Женю, будь другом, їдь хоч трохи обережніше. Інакше ми і Ярослава не врятуємо, і себе погубимо.

– А? Що? Так, так, звичайно! Пробач, друзяко. Нерви, сам розумієш. Та й час підганяє…

– А раптом як серед ескулапів і медсестричка гарненька знайдеться, диви, й весіллячко невдовзі зіграємо… – мовив наче кудись убік, скрививши рота у подобі посмішки Микола.

– Не до жартів зараз, Колю! – урвав його Вадим. – Ось прийде до тями, одужає, тоді нехай і шукає собі сам хоч медсестру, хоч учительку, хоч домогосподарку…

– Маро опівнічна, Матінко одвічна… – ледь чутно прошепотів Ярослав. Із його лоба рясно точився піт.

– Хлопці! Ви чули? Здається, він отямився! Ярославе! Ярославе! – Вадим, на чиї коліна сперли головою бідолашного юнака, почав було торсати товариша, ляскати його по щоках, та той знову впав у забуття.

– Не торсай його, бовдуре! – рявкнув Євген, на секунду глянувши в дзеркало заднього огляду. – Поклади головою набік, щоб язик не запав, і розстібни йому комір! На чоло хустку вологу поклади!

Тим часом бездоріжжя плавно змінилося на ґрунтову дорогу. Все вказувало на те, що вже десь неподалік має бути виїзд на нормальний асфальт.

– Вадику, Колю, гляньте-но, чи не з'явилася мережа? А то вже цілісіньку годину навмання їдемо. Треба подивитися по навігатору, де тут найближче місто. Природа тут чудова, безперечно. Але я волів би милуватися нею за інших обставин. Та й бак уже майже по нулях. Нам би заправку, та й якнайшвидше...

– Женю, сигнал є, – за якусь хвилю озвався Вадим. – Але дуже слабкий, інтернет працює так швидко, як мокре горить. О! Здається, трохи роздуплився. Ну ж бо, давай, ріднесенький!

Микола з допитливою надією свердлив поглядом Вадима, а той – свій телефон. Навіть Євген на якусь мить відірвав натомлені очі від трохи звивистого путівця і обернувся до Ярослава, якось по-чудернацьки вигнувши шию.

– Женю, може, ти все ж за дорогою краще б дивився? Інакше… "I'm on the highway to hell"...

– Як дотепно, Колю. Тільки от Бон Скотт із тебе нікудишній, – посміхнувся Євген. – О, а ось і Його Величність Асфальт! Ласкаво просимо до цивілізації!

Автівка вискочила на брудно-сіре шосе з вицвілою розміткою, подекуди розцяцьковане темними латками. Євген проїхав ще кількасот метрів і встав на узбіччі.

– Ну, що там, штурмане? – звернувся він до Вадима. – Є сигнал?

– Так точно, товаришу капітане! – підіграв йому той. – Приблизно за півгодини їзди від нас є місто Стрий. Гадаю, у райцентрі з населенням більш ніж півсотні тисяч людей має бути лікарня, де Ярославу нададуть допомогу.

– І готель, – втрутився Микола. – Де втомлені подорожні зможуть відпочити та, не виключено, насолодитися товариством прекрасних дів…

– Кому що, а курці просо, – закотив очі Євген. – Може, все ж спочатку Славка прилаштуємо? А далі шукай собі хоч прекрасних дів невинних, хоч добре досвідчених жінок…

– Женю, ну чого ти? Жартів не розумієш? Ясна річ, лікарня - понад усе! А опісля вже і "в номери" можна.

До лікарні друзі дісталися не стільки завдяки вмінню Вадима орієнтуватися по мапі (навіть і з допомогою навігатора), скільки завдяки підказкам місцевих мешканців. Щодуху влетіли у двір, здійнявши куряву на охайно підметеній бруківці. Вадим та Микола, тримаючи Ярослава під руки, буквально ввалились у фойє. А Євген, із рішучим виразом на обличчі, одразу ж рушив до кабінету головного лікаря.

Минуло близько п'ятнадцяти хвилин, і він повернувся, вдоволено посміхаючись.

– Панове, апартаменти замовлені та очікують на свого постояльця!

– Ого, Женю! Та в тебе талант! – не втримався Вадим.

– Та ну, облиш! – з удаваною скромністю відмахнувся той. – Нічого особливого. Декілька портретів дядечка Гранта, моя харизма та трохи здібностей до дипломатії – ось вона, безвідмовно діюча формула успіху! Отже, що ми маємо наразі? Окрема палата, – почав він загинати пальці, – найкраща, як мене запевнив сам головний лікар. А також персональна медсестра, яку мені самому кортить побачити. Ах так, ледь не забув! Особистий транспорт!

Євген ненадовго відійшов і повернувся, везучи перед собою інвалідний візок допотопного зразка.

– Прошу пана, карету подано! – іронічно-пишномовно звернувся він до непритомного досі Ярослава. – Ну ж бо, поможіть мені його всадовити!

Троє друзів намагалися жартувати і виглядати розслаблено й безтурботно. Але стиснуті до посиніння кулаки Вадима, напружено-сторожкий погляд запалих очей Євгена, глибокі борозни зморщок на лобі Миколи яскраво свідчили, що зараз їм геть не до жартів.

Палата, яку надали Ярославу, розташовувалася у протилежному крилі лікарні. Головний лікар не злукавив – було видно, що ремонт у ній зроблений нещодавно, все виглядало новим та доволі якісним. На тумбочці біля ліжка навіть стояла чепурна вазочка зі свіжими квітами, створюючи подобу домашнього затишку. Хлопці обережно вклали Ярослава на одне з двох ліжок, а самі повсідалися на край другого в мовчазному очікуванні…

Біле марево щільною пеленою оповиває все навкруги… Ярославу здається, що й він сам став частиною цього марева. Очі його розплющені, але він нічогісінько не бачить. Окрім непроникної білої пелени. Ба навіть більше. Жодних звуків, жодних відчуттів, ніби він розчинився без сліду у тій сріблясто-молочній імлі...

"Де я? Що зі мною?" – блискавкою пронеслися в голові юнака думки одна за іншою.

Зрозумівши, що відповіді чекати немає звідки і, здається, немає від кого, сам до себе, з неприхованою іронією, зауважив:

– Яка, бодай йому ґрець, кумедна ситуація виходить! Що зі мною трапилось – не пам'ятаю. Де я зараз – не знаю. Та що там де я. Я навіть не можу зрозуміти, стою я, сиджу чи лежу. Можливо, взагалі вишу догори дриґом. Хоча, яке це має значення тут? Та й чи існує воно, це саме "тут"? А що, як я вмер і мотаюся казна-де, поза часом та простором?

Раптом Ярослав почув жіночий сміх, який лагідним передзвоном лунав, здавалося, нізвідки і водночас звідусіль.

– Ні, Ярославе! Ти не помер. Не настав ще твій час! – Голос незнайомки здавався Ярославу дуже знайомим. Але, як він не намагався, як не напружував пам'ять, однак не міг пригадати, кому він належить.

– Тоді скажи мені, де я? – він почув наче збоку свій збентежений голос.

– Ніде, – не забарилася тиха відповідь. – Можеш називати це місце Ніщо. Дехто зве його Безоднею, інші – Хаосом. Однак різні імена ніяк не відображаються на сутності того, що й сутності не має.

– А як я тут опинився? І чи надовго? А найголовніше: для чого?

– Твоє життя було в небезпеці. Зазвичай я не втручаюся і даю подіям іти своїм рядом. Але ти, Ярославе, не такий як усі. Тому я й дозволила собі сховати тебе тут, допоки небезпека не мине.

– Скажи мені, хто ти, незнайомко! – прокричав Ярослав у білу порожнечу.

– Це не має значення, – та ж тиха відповідь пролунала зовсім поруч. – Іди вже, Ярославе! Твої близькі хвилюються за тебе.

Тієї ж миті хлопець відчув крижаний дотик. Здалося, що тисячі гострих лез пронизали його, зупиняючи серце і перериваючи подих. Він з останніх сил зробив різкий вдих і рвонувся геть із небуття…

Ярослав ривком сів на лікарняному ліжку. Від несподіванки його друзі повскакували зі своїх місць.

– Славко! Як добре, що ти прийшов до тями! Як самопочуття? – навперебій заторохтіли вони.

– Для початку скажіть мені, де я? І як я, та й ви всі, тут опинилися?

– То ти що, нічого не пам'ятаєш? – здивувався Вадим.

– Абсолютно! – запевнив його Ярослав. – Тому розповідайте вже, що трапилось?

– І про те, як ми на пікнік їздили, не пам'ятаєш? – Микола вирішив пересвідчитися, що Ярослав не водить їх за носа.

– Який пікнік? Хоча… Здається, пригадую, що ми кудись збиралися їхати. Ні, – захитав головою, – не пам'ятаю. Все як у тумані.

– Ярославе, друзяко, – озвався до товариша Євген. – Побудь-но тут кілька хвилин. А ми по лікаря сходимо. Піду розпитаю, що вони тобі там крапають, а то випишуть зараз якісь пустушки.Та й покуримо заразом. Добре?

– Звісно ж, ідіть. Вадику, лишись, будь ласка, на хвильку. Потім хлопців наздоженеш.

Щойно Євген із Миколою зникли за дверима палати, Ярослав повернувся обличчям до Вадима:

– Друже, я ж бачу, що ви втрьох намагаєтеся щось приховати від мене. Й не треба викручуватися, – метнув на того застережливий погляд. – Так, я не пам'ятаю, як ми їздили на пікнік. Не пам'ятаю, що там сталося. І жодного уявлення не маю, де ми і як тут опинилися. Але це зовсім не означає, що я не пам'ятаю взагалі нічого. Те, що ми почали курити майже одночасно, закінчивши школу, а кинули за п'ять років після її закінчення на зустрічі випускників, на спір, я пам'ятаю чудово. Тому, прошу тебе, розкажи, як усе було насправді.

Вадим винувато-розгублено дивився на товариша, не знаючи, що тому відповісти.

Поки він збирався з думками, до палати повернулися Микола та Євген. І не самі, а з чарівною медсестрою. Її бліда шкіра та сніжно-білий халат незвично контрастували з абсолютно чорним волоссям.

– Хто з присутніх Ярослав Старов? – спитала вона, озираючи палату. Її по-дівочому дзвінкий голос аж ніяк не відповідав дорослому, навіть мудрому погляду глибоких темних, майже чорних, великих очей.

Вадим кивком указав на товариша.

– Попрошу вас трьох залишити палату. Мені треба оглянути пацієнта і поговорити з ним.

Коли всі троє вийшли, дівчина звернулася до Ярослава:

– Мене звуть Марина. Під час вашого перебування тут я доглядатиму за Вами. Чи не могли би Ви розповісти, що сталося?

– Розумієте, Марино, – злегка спантеличений її офіційним тоном, відповів Ярослав. – На жаль, я й сам дуже туманно пам'ятаю події декількох останніх днів. Можливо, мої друзі краще за мене зможуть відповісти на Ваше питання. – Весь цей час, поки говорив, він був неспроможний відвести погляд від медсестри.

– Щось не так? – звела брови вона. – Ви так дивитеся, що мені аж ніяково.

– Ні-ні, що Ви! – Ярослав миттю відвів погляд, а його щоки запалали вогнем. – Просто Ваше обличчя здається мені таким знайомим... Скажіть, Марино, чи не могли ми бачитися з Вами раніше?

– Навряд чи, Ярославе, – дівчина пронизала його спокійним поглядом своїх темних, майже чорних, очей. – Я вельми рідко покидаю свої рідні краї. А ви, судячи з усього, не місцеві.

– Так, Ви маєте рацію. Ми з друзями з Миколаєва. Але багато де побували. Ось я й подумав, раптом…

– Ні, ні! Запевняю Вас, так далеко я точно не бувала. Миколаїв… Це ж десь поблизу моря, хіба ні?

– Саме так, Марино! Хоча, якщо бажаєте, щоб було зовсім уже близько до моря, тоді краще вирушати до Одеси або Криму.

– Одеса… Я стільки про неї чула, але жодного разу там не була. Розкажете мені про це місто, коли трохи одужаєте?

– Ой, шо Ви такоє ґавагітє, – ховаючи за вдало скопійованим одеським акцентом своє знічення, знову наважився глянути на дівчину Ярослав. – За Одєссу нєльзя гассказать! Одєссу такі нужно відєть!

– На жаль, я можу лише мріяти про це, – сумно посміхнулася кутиками вуст медсестра.

– Це ще чому? А знаєте що, Марино? – Ярослав аж підвівся на ліжку і тут же про це пожалкував: у голові запаморочилося як ніколи доти. – Я запрошую Вас до Одеси! Щодо витрат можете не перейматися – я беру їх на себе.

– У такому разі, Ярославе, мені більше нічого не залишається як пристати на Вашу пропозицію, – медсестра знову посміхнулася, цього разу кокетливо-грайливо. – До того ж, за два тижні у мене починається відпустка, – вона виразно глянула йому прямо у вічі.

У Ярослава тьохнуло серце, а його стукіт стогоном відлунював у вухах.

– Ну що вони там кота за хвіст тягнуть? – Вадим нетерпляче походжав туди-сюди попід дверима палати. – Про що можна так довго балакати?

– Вадику, не нагнітай обстановку, – роздратовано кинув Микола. – Значить, так треба.

– Так треба, так треба… – передражнив Євген. – А якщо Славкові знову погано? Чи й того гірше, – по-змовницьки стишив голос, – раптом він вирішив освідчитися цій сестричці милосердя? Ви ж бачили, як він на неї дивився?

Нарешті двері палати розчинилися навстіж, і на порозі з'явилася медсестра.

– Якийсь час Старов пробуде у нас під наглядом. Зараз йому вже дещо краще, та він ще все одно потребує медичної допомоги. До того ж, численні аналізи, терапія – на все потрібен час. Якщо його стан не погіршиться до кінця тижня, можна буде виписувати. Але запам'ятайте: вашому товаришу потрібен спокій, – зміряла кожного з хлопців проникливим поглядом чорних очей. – Спокій і жодних хвилювань!

ХІV ГЛАВА

– Помер! Помер синочок мій ріднесенький! Загубив його чаклун проклятий! Що ж це діється, людоньки? Спочатку чоловік коханий, а тепер і синочок, кровиночка моя! – металася по хижині волхва, не знаходячи собі місця від горя, мати Ярослава.

– Та заспокойся ти! Живий він, – укотре намагався утихомирити її Велемудр, змішуючи тим часом докупи різні, одному йому відомі трави і бурмочучи щось нерозбірливе собі під ніс. –  Дихає. Але слабкий дуже. Ти, Радимиро, йди-но поки додому, відпочинь, серце своє від туги погамуй. А як вечоріти почне, вертайся. Може, таки до того часу щось роз'ясниться.

– Не можу… – крізь сльози ледь чутно відповіла та. – Боронь Боги, гірше стане моєму синочку, а мене поруч не буде.

– Гадаєш, краще буде, як він отямиться і побачить тебе тут, непритомною? Йди, кажу! Під моїм наглядом нічого лихого не станеться.

Радимира ще деякий час вагалася, але, врешті-решт, погодилася з Велемудром і відправилася додому. Той зачинив за нею двері, позаслонив усі вікна, так, що жоден сонячний промінь не проникав до кімнати, і поринув у спомини.

Чверть віку минула вже, але події того дня спливли у  пам'яті, наче вчорашні. Володимир, що ледь тримається в сідлі і стікає кров'ю. Марні спроби допомогти. Останні слова воєводи. Відчай. Гіркі сльози від почуття власного безсилля. А тепер… Ярослав, якого вони знайшли на Чорній галявині ледь притомного і принесли сюди. На те саме місце, де сконав його батько. У тому самому віці…

Попри всі зусилля Велемудра, дихання юнака ставало дедалі слабшим, серцебиття майже не відчувалося, а шкіра зблідла й охолола. Невже все марно?! Е, ні! Не дозволить він піти хлопцю таким молодим, не віддасть його Марі завчасно. Хай натомість забере до себе його, старого волхва. Велемудр був згодним на все, аби врятувати Ярослава.

Біле марево щільною пеленою оповиває все навкруги… Ярославу здається, що й він сам став частиною цього марева. Очі його розплющені, але він нічогісінько не бачить. Окрім непроникної білої пелени. Ба навіть більше. Жодних звуків, жодних відчуттів, ніби він розчинився без сліду у тій сріблясто-молочній імлі...

"Де я? Що зі мною?" – блискавкою пронеслися в голові юнака думки одна за іншою.

Зрозумівши, що відповіді чекати немає звідки і, здається, немає від кого, він сам до себе, з неприхованою іронією, зауважив:

– Яка, матері його ковінька, дивна річ виходить! Що зі мною трапилось – не пам'ятаю. Де я зараз – не знаю. Та що там де я. Я навіть не можу зрозуміти, стою я, сиджу чи лежу. Можливо, взагалі вишу догори дриґом. Хоча, яке це має значення тут? Та й чи існує воно, це саме "тут"? А що, як я вмер і мотаюся казна-де, поза часом і простором?

Раптом Ярослав почув жіночий сміх, який лагідним передзвоном лунав, здавалося, нізвідки і водночас звідусіль.

– Ні, Ярославе! Ти не помер. Не настав ще твій час!

Голос незнайомки здавався Ярославу дуже знайомим. Але, як він не намагався, як не напружував пам'ять, однак не міг пригадати, кому він належить.

– Тоді скажи мені, де я? – він почув наче збоку свій збентежений голос.

– Ніде, – не забарилася тиха відповідь. – Можеш називати це місце Ніщо. Дехто зве його Безоднею, інші – Хаосом. Однак різні імена ніяк не відображаються на сутності того, що й сутності не має.

– А як я тут опинився? І чи надовго? А найголовніше: для чого?

– Твоє життя було в небезпеці. Зазвичай я не втручаюся і даю подіям іти своїм рядом. Але ти, Ярославе, не такий як усі. Тому я й дозволила собі сховати тебе тут, допоки небезпека не мине.

– Скажи мені, хто ти, незнайомко! – прокричав Ярослав у білу порожнечу.

– Це не має значення, – та ж тиха відповідь пролунала зовсім поруч. – Іди вже, Ярославе! Твої близькі хвилюються за тебе.

Тієї ж миті хлопець відчув крижаний дотик. Здалося, що тисячі гострих лез пронизали його, зупиняючи серце і перериваючи подих. Він з останніх сил зробив різкий вдих і рвонувся геть із небуття…

Ярослав ривком сів на ліжку Велемудра. У правиці він міцно стискав материн оберіг. За якусь мить двері хатини волхва ледь чутно відчинилися. На порозі стояла Радимира. Перше, що вона побачила, був закляклий від здивування і несподіванки старий. Не знаючи, що трапилося, жінка приготувалася почути найстрашніше. Аж тут уздріла, як із кімнати непевною ходою, притримуючись за стіни, до неї йде її син. Живий!

– Ярославе! Синочку мій ріднесенький! – кинулася вона до нього.

– Матінко! Обережніше, я ж ледь на ногах тримаюся, – ховаючи біль за посмішкою, звернувся до неї хлопець. – Бачиш, живий-здоровий… ну, майже.

– На ось, випий, юначе – Велемудр простягнув Ярославу кухоль із рідиною, від якої серпанком тягнувсь угору різкий трав’яний запах. – Сідай і розповідай нам про все, що з тобою трапилося.

– Хто ж тебе так, синочку мій? Думала вже, геть сама на схилі літ лишуся, – знов було почала голосити Радимира.

– Та припини ти, жінко! – різко обірвав її волхв. – Син твій, між іншим, чаклуна здолав, який Володимира згубив.

– Як? Невже самого Лиходія? – не приховуючи подиву, вигукнула мати Ярослава.

Юнак поволі позадкував до ліжка. Він увесь тремтів – чи то від слабкості, чи то від обурення.

– То, виходить, ти, матінко, також знала, хто винен у загибелі батька? – тихо спитав у неї Ярослав.

– Звичайно ж, знала, синку! Та й хіба одна я? Всі про це знали…

– Тоді чому ж нічого не вдіяли? Чому не схопили того чаклуна і не покарали? – зі злим відчаєм у голосі  хрипко прошепотів Ярослав.

– Ти помовч, як не знаєш! – різко втрутився Велемудр. – Не встигло ще тіло твого батька охолоти, як найближчі його соратники подалися до лісу на розшуки Лиходія. Їхні душі ти й бачив поруч зі мною там, на галявині. А тепер сядь, заспокойся і розкажи нам про все, що відбувалося в лісі і на Чорній галявині.

І присоромлений Ярослав почав розповідати. Згадав і про те, як на галявину геть знесилений натрапив, і про Лиходія, і про гадюку чорну. Розказав також і про свій бій із Лиходієм. І про те, як уже ледь притомним побачив батька і Велемудра. Про одне лише змовчав. Не хотів він, аби мати його про розмову з Незнайомкою дізналася. Вирішив, що розповість Велемудру про це наодинці, без зайвих очей та вух.

XV ГЛАВА

Недуга Ярослава відступила так само неочікувано, як і почалася. Вже наступного дня він вільно, без допомоги друзів, пересувався по палаті. Тож вони без докорів сумління перебралися до скромного готелю неподалік. А через день лікар дозволив йому покидати приміщення і здійснювати не дуже тривалі прогулянки подвір’ям лікарні. А ще – він значно ліпше почувався.

"Навіть краще, ніж до того!" – кепкував сам із себе Ярослав, підсвідомо маючи на увазі під “тим” цілком конкретний випадок. Одне бентежило юнака: про те, що з ним сталося, інші або дійсно не знали, або з якоїсь невідомої причини не хотіли йому говорити. А ще не давала спокою ця молоденька медсестричка. Марина. Та й він, здається, був їй не байдужим.

У п'ятницю по обіді головний лікар викликав Ярослава до себе в кабінет.

– Пане Старов, – доброзичливо посміхаючись, звернувся чоловік до юнака. – Маю для вас чудову новину! Останні аналізи показали, що Ви цілком здорові. Тож не смію Вас більше затримувати у нашому закладі. Ви вільні. Єдине, що міг би порадити Вам – найближчим часом утримуватися від будь-яких надмірних навантажень.

– Щиро вдячний Вам за допомогу, пане лікарю! До того ж, у вашому закладі, – Ярослав на мить затнувся, а потім впевнено продовжив: – просто неймовірний колектив! Хоча, чесно кажучи, був би радий нашому знайомству за дещо інших обставин.

Ярослав залишив приміщення лікарні і з насолодою вдихнув на повні груди літнє повітря, в якому змішалися пахощі свіжоскошеного газону, їдкі сизі автомобільні вихлопи і манкі нотки свіжозвареної кави та гарячої випічки. Зненацька яскравий спалах засліпив його, в очах потемніло, в голові запаморочилося… Хлопець навпомацки ледь дістався найближчої лавки. Сів, перевів подих. Свідомість почала потроху прояснюватися. А разом із тим почали з'являтися уривки спогадів, які, наче елементи чудернацького пазлу, складалися докупи, малюючи цілісну картину всього, що сталося з ним у ці дні. Всього, окрім подій останнього дня, в результаті яких він і опинився тут…

– Ярославе! З тобою все гаразд? – знайомий дівочий голос вернув хлопця до реальності. З розчинених навстіж дверей лікарні до нього поспішала Марина, зовсім не дивлячись під ноги. За кілька кроків до лавки, на якій, вже остаточно отямившись, сидів Ярослав, вона перечепилася за вузлувате коріння старезного дуба, що ріс понад самою стежкою. І точно впала би, якби юнак не встиг її підхопити.

– Ой! Дякую тобі, мій лицарю! – зашарілася медсестра, утім, глядячи йому прямісінько в очі. – А… Нічого, що я отак одразу на "ти"?

– Еее… Н-нічого, Марино! Так навіть краще. Не люблю я всіх оцих офіційних звернень. Ти тільки обережніше! А то тиждень мене доглядала, а тепер що, моя черга? – хитро підморгнув Ярослав дівчині. – А як же тоді відпустка, Одеса? Чи ти, може, вже передумала?

– Ні, ні! Що ти! Наша домовленість залишається в силі. Щойно починається відпустка, я одразу ж їду в Одесу.

– Де я зустрічаю тебе прямісінько на пероні з квітами й шампанським! – закінчив Ярослав замість неї.

– От і домовились! – радісно прошепотіла Марина і зненацька легко поцілувала його в щоку.

Вираз обличчя Ярослава різко змінився. Що це? Образа? Нестяма? Чи…

– Вибач! Не варто було мені цього робити, – винувато промовила, миттю відсахнувшись.

– Та н-ні… Н-н-ічого… Дякую тобі… За все... – лише і зміг спантеличено вичавити з себе. – Але ж там друзі, мабуть, уже зачекалися! Тож, еее… бувай! До скорої зустрічі! І ще раз дякую!

І Ярослав поспіхом рушив до готелю, жодного разу не озирнувшись.

Микола тримав у руках аркуш з блокноту Ярослава і не вірив власним очам. Професійним художником той ніколи не був, але малював доволі-таки непогано. Ще раз зиркнув. Іще. Затримав погляд довше, трохи примружившись… Так і є! З папірця на нього дивилася (“Ще й так зухвало!” – пронеслося мимоволі у думках) ота медсестра, що доглядала за Ярославом. Як же ж її звали? Точно!..

– Ану! – вихором увірвався Микола в кімнату, де Вадим з Євгеном щось жваво обговорювали. – Подивіться на цей малюнок! Вона вам нікого не нагадує?

І простягнув їм аркуш, що тріпотів у руці.

– Друже! Це не на часі! – чи то втомлено, чи то трохи роздратовано відмахнувся Євген. І додав уже тепліше: – Славко щойно телефонував. Його виписали! Й ба більше, його здоров'ю ніщо не загрожує. Тож гайда до найближчого магазину по провіант, влаштуємо бенкет! А свій тест Роршаха залиш на потім.

– Але ж ви не зрозуміли! Медсестра з лікарні – наче оживлена копія малюнка Славка. Як таке взагалі можливо?

Хлопці спантеличено перезирнулися. На мить запала тиша.

– Тепер усе зрозуміло! – врешті хитро підморгнув Євгенові Вадим. – Коля просто заздрить щастю товариша і не може з цим змиритися. От і вигадав теорію всесвітньої змови. Либонь, і головний лікар тоді з масонів? Хоча ні! Рептилоїд, не інакше.

– Смійтеся, смійтеся, – спалахнув Микола, вже розвертаючись до виходу. – І взагалі, на зворотному шляху пильнуйте дорогу: мокрий асфальт під дощем – річ підступна.

– Ого, дякую за турботу, шановний Гідрометеоцентр, – Євген демонстративно поклацав екраном смартфона. – Але додаток обіцяє суцільне сонце на увесь тиждень, тож наш асфальт буде сухішим за твої жарти.

– Не вірите мені – спитаю в самого Славка, що там насправді сталося! Побачимо, чи буде вам тоді смішно!

І Микола, голосно гепнувши дверима, пішов геть.

Не встиг він відійти і ста метрів від готелю, як побачив Ярослава. Той прямував назустріч другові, однак, здавалося, нічого та нікого не помічав, лише насвистував собі під носа і замріяно посміхався.

– Агов, Славку! Ти чого нас не дочекався? Хіба можна отак, щойно виписавшись із лікарні, самому містом розгулювати. А раптом щось станеться?

– Колю, друже мій, ну що зі мною може статися? Аналізи – чисті, немов сльоза, настрій – чудовий, погода – прекрасна. Чому ж тоді не прогулятися кілька кварталів у своє задоволення!

– Якийсь ти дивний… Що ж то за пігулки такі тобі згодовували? Чи, може… А чи не закохався ти часом в ту медсестру?

– Хтозна, Колюню, хтозна… – замріяно підвів очі Ярослав. І зробив це саме вчасно, бо ледь не врізався в старовинний ліхтарний стовп, оздоблений чудернацькими візерунками.

– Та обережніше ти! – смикнув юнака за руку товариш. – Чи, може, шукаєш приводу знову там опинитися? А знаєш, що я помітив? – і, не давши тому мовити бодай слово, витяг щось із кишені. – Ось, диви. Нікого тобі не нагадує?

Ярослав узяв малюнок до рук. Звідти на нього дивилася… Марина. Дещо незграбно і спрощено, наче нашвидкуруч, схоплена уважним до деталей оком художника. Спільні риси, однак, вгадувалися без зусиль. Особливо погляд. Зухвалий погляд…

– Та це ж… Не може бути! – збентежено пробурмотів хлопець. Замріяний флер безслідно кудись щез. – Колю, це ти її намалював? Чи, може, це якийсь розіграш?

– Ні, Ярославе, це твоя робота. Ескіз, який ти власноруч начеркав на… На пікніку, – Микола тактовно обійшов подробиці подій на капищі.

– Та ні… Не може бути! Звідки мені було знати про неї ще до нашої першої зустрічі? Друже, це точно розіграш! Нумо, зізнавайся, де камеру сховали?

– Славку, хочеш вір, хочеш ні, але я тобі брехати не збираюся. Малюнок твій. І ніякий це не розіграш.

– Колю, – Ярослав уже почав було втрачати терпіння, – пожартували й годі! Так, я втратив пам'ять. Але ж не глузд. Не міг я ніяк намалювати людину, яку жодного разу в житті не бачив. Крапка! – І додав за мить здавлено: – Шкода, що мене розігрують ті, кого я звик вважати друзями, а вони мене мають за посміховисько.

– Шкода, що не хочеш ти, Ярославе, знати правду. Ну що ж, щасти тоді вам! Але особисто я не бачу більше сенсу лишатися з тими, хто має мене й мою думку за нізащо! Буде з мене!

Микола висмикнув з Ярославових рук малюнок, зім’яв та жбурнув його в смітник. Кинув у товариша наостанок сердитим поглядом і буркнув:

– Ви собі як хочете, а я повертаюся додому! – і пішов геть.

XVI ГЛАВА

Мстислав стояв над нерухомим тілом Лиходія, свого наставника. Від люті і безвиході його гачкуваті пальці так вп'ялися в долоні, що аж кров проступала на пожовтілих нігтях.

– Значить, щеня таки перемогло, – сипло промовив він крізь зціплені до скреготу криві зуби. – Не стало Лиходія. А з ним і надії мої посісти місце Велемудра, цього старого йолопа, випарувалися безслідно. Ну що ж… Якщо мені верховним волхвом бути не судилося, то й самих волхвів бути не повинно! І знаю я декого, хто влаштує їм гарячий прийом. Перед тим, як усі вони, а насамперед цей вилупок Ярослав, у свою останню путь вирушать!

Божевільний сміх Мстислава, прокотившись глухим відлунням, злетів над верхівками дерев, а за мить вслід за тим сміхом шугонув величезний крук і полетів геть від галявини.

Щойно знадвору стихли кроки Радимири, Велемудр звернувся до Ярослава:

– Нумо, юначе, розповідай, що від матері утаїв? Адже видко мені, не в усьому їй зізнався. Що бачив ти, допоки тіло твоє бездиханним було поруч із нами, а дух твій блукав лише одним Богам відомо де?

– Ох, дідусю Велемудре! Який же дивний сон я бачив! І все в ньому було наче наяву… Не хотів при матінці розповідати, аби зайвий раз її не тривожити. Адже й сам не до кінця усвідомлюю, чи є сенс якийсь у тому, що мені примарилося.

І юнак розповів волхву про свою розмову з Незнайомкою. Велемудр уважно слухав, не вимовивши жодного слова, допоки Ярослав не завершив оповідь. Аж тоді заговорив, пронизуючи – наче випробовуючи – свого учня пильним поглядом:

– Ох, непросте в тебе видіння було, Ярославе! Здогадуюсь я, з ким ти розмову мав. Навіть більше скажу. Не лише здогадуюсь, а майже переконаний…

– Тож хто це був, дідусю Велемудре? Невже сама…

– Помовч, хлопче! – не дав договорити йому старець. – Тільки-но переконаюсь у своїх здогадках, обов'язково з тобою поділюся. А поки що відпочивай. Набирайся сил. Чує серце моє, вони тобі скоро ще й як знадобляться. Ти, мабуть, у мене сьогодні лишайся. За матір не хвилюйся – приглянуть за нею люди добрі. А тобі безпечніше буде в мене. Та й її зайвий раз на небезпеку не наражатимеш.

– Ну, дідусю Велемудре, так і зроблю, як кажеш.

– В-високопреп-п-подобний Отче Іоанне! – сполоханий монах ледь не виламав напрочуд масивні дубові двері келії настоятеля, вихором увірвавшись всередину.

– Брате Антонію! Що за ґедзь тебе покусав? – млосним, немов трохи лінивим порухом повернув голову у бік молодого ченця зі змарнілим обличчям посивілий, але не зовсім ще старий чоловік, у чиїй дещо кремезній поставі вгадувався колишній аристократ. Судячи з усього, отець Іоанн, всупереч усім канонам своєї віри, навряд чи звик в чомусь собі відмовляти. Змірявши поглядом Антонія, який ледь переводив подих, він таким же неквапним, але вправним рухом налив вина в келих і простягнув. – Ось, випий-но, заспокойся та розкажи нарешті, що трапилося.

Той узяв келих тремтячими руками, ледь не розплескавши вино на свою рясу, зробив ковток, другий, після чого, запинаючись, продовжив:

– Ц-цей ч-чоловік, отче… Він з-з'явився близ монастиря наче н-н-нізвідки… С-с-спокійно п-пройшов б-браму… – монах знову добряче ковтнув з келиха. – Брати Костянтин і Феодор намагалися його зупинити, але ані молитви, ані свята вода його не беруть. Навіть хресне знамення! Не інакше як сам Антихрист з'явився з Геєнни вогняної посеред нас!

Щойно він змовк, у дверях з'явилася худорлява моторошна постать. Від несподіванки Антоній виронив келиха з рук. Не зводячи очей з незнайомця, він почав нерозбірливо бурмотіти під ніс молитви, задкуючи подалі від того, і осіняючи себе самого та все навколо хресним знаменням.

– То ти в них верховний жрець? – звернувся чоловік до Іоанна, навіть не глядячи в бік тремтячого Антонія.

– Я – настоятель цього монастиря, преподобний отець Іоанн, – дещо спантеличено відповів той, але потому опанувавши себе, продовжив: – За покликом серця несу слово Боже в ці дикунські неосвічені землі, слідуючи стезею Святого Апостола Андрія Первозванного та святих рівноапостольних Кирила й Мефодія. А ти хто, незнайомцю? Як насмілився ти, ідолопоклоннику, увійти на святу землю цієї божої обителі?! – останні слова Антоній промовив уже сміливіше, ледь стримуючи гнів.

Але те, що, на думку настоятеля, мало змусити чужинця пасти перед ним ниць в страху божому, лише викликало на обличчі того презирливу усмішку, більше схожу на вовчий оскал.

– Ім'я моє – Мстислав, жрець Нави, – хрипло відповів він. – І будь моя воля, я би на місці цьому каменя на камені не залишив. Лише згарище і тіла ваші бездиханні, вовкам та крукам на втіху. Та не за тим я тут. Знаю з перших днів, як ви, жерці бога чужинського, на землі нашій з’явившись, тільки і мрієте про те, аби всіх тих, хто й досі Богів Рідних шанує, винищити. А насамперед – волхвів. Та попри всю мою зневагу і гордування вами, мерзенними плазунами, мета в нас наразі одна. Тож я тут, аби розповісти тобі, де тутешні волхви капище облаштували.

Настоятель на мить замовк, похмуро зсунувши брови. У тьмяному світлі лампади його погляд зачепився за праву скроню Мстислава – там, біля самої лінії волосся, виразно темніла широка, наче запечена кров, родима пляма. Іоанн огидливо примружився, ніби вгледів роздавлену гадину:

– Навіть сатана позначив твоє чоло печаткою нечистого, а ти ще смієш гордувати тут перед нами! А з якого дива, нехристю, я маю тобі повірити? Прийшов сюди, про зневагу і гордування кажеш. Чи відомо тобі, поганський ти жерче, скільки тут таких, як ти, силою, багатством, уміннями всілякими вихвалялося, допоки не відчули на собі гнів Бога нашого?!

– Богу – Богове, а кесарю – кесареве. Так, начебто, у тій книзі твоїй написано? – голос Мстислава раптово перетворився з хриплого і погрозливого на тихий і оксамитовий, майже шепіт, аж Антоній здригнувся, а настоятель недовірливо вигнув брови. – Тож уяви, Іоанне, яку вдячність, пошану і, звісно ж, винагороду від самого патріарха отримаєш ти, саме ти, якщо власноруч зруйнуєш те капище! Хоча можна і почекати підмогу з інших найближчих монастирів, але ж тоді і нагороду ділити доведеться. Та й волхвів хтось за той час попередити зможе. Підуть звідти, і не буде вам ані капища, ані волхвів, ані винагороди…

– Але навіщо це тобі? – очі Іоанна пожадливо заблищали, однак у голосі звучали нотки підозріливості. – Якщо сподіваєшся винагороду отримати, то даремно. Монастир у нас бідний. Живемо з того, що самі виростимо і що люди добрі принесуть. Адже не багатств земного буття ми прагнемо, а радощів життя вічного в райських садах Бога-отця нашого, разом зі святими і пророками Його…

– Та заткни пельку ти нарешті! – не витримавши, обірвав Мстислав старого. – Комусь іншому байки свої розповідай. Не треба мені від вас жодної винагороди. Помста – ось моя мета. Тож, якщо все ж зважишся відшукати капище, то рушай від монастиря до річки, з якої ви зазвичай воду бе...

– А чи відомо тобі, язичнику, що саме на тому місці, де ми воду для нашої обителі беремо, явилася мені колись сама Богоматір? Простягла десницю свою у напрямку тому, де монастир наш зараз стоїть, і промовила голосом неземним: “Бути там обителі моїй!” Відтоді і стоїть тут твердиня наша, під самої Діви Марії покровом…

– Байдуже мені, кого ти, старий, там з перепою бачив. Телепням своїм це розповідатимеш. Слухай і не перебивай! Підеш вздовж річки на схід сонця, до того місця, де вона з більшою та стрімкішою рікою зливається.

– А там, до твого відома, сам апостол Андрій по воді аки посуху з одного берега на інший перейшов!

– То ти слухатимеш чи ні? Чи винагорода від патріарха не так вже тобі й потрібна? Слідуватимеш між гір за течією тієї ріки, аж допоки не вийдеш на величезну галявину…

– Пан-отче Іоанне! А пам’ятаєте, пам’ятаєте Василя-юродивого? – зненацька втрутився у розмову Антоній. – Тож наче та сама галявина, де, як він оповідав, чорти змусили його з козою злягатися!

– То й що з цим вашим юродивим сталося потім? – блискаючи очима, запитав крізь зуби Мстислав.

– Та! - махнув рукою Антоній. – Помер невдовзі, бідолаха.

– Ну тоді замовкни, якщо не хочеш негайно приєднатися до нього! А ти, святошо, слухай далі. На схід сонця від тієї галявини – селище, там люд простий мешкає. А ось як звернеш на захід та підеш вузькою кабанячою стежиною…

– Кабанячою? – осідаючи на підлогу, голосно прошепотів Антоній. – То там к-к-кабани водяться?

– І кабани, і рисі з вовками, і навіть ведмеді, – вже байдуже відмахнувся від нього Мстислав і продовжив, звертаючись знову до Іоанна. – Так ось, підеш тією стежиною та невдовзі і саме капище побачиш. Дорога неблизька. А як іще й народу дві-три дюжини збереш, то день точно йтимете, від сходу сонця і до самісінької темряви.

– Чудово! Тепер ми знаємо, де ці нехристі переховуються від праведного гніву Господа Бога нашого! Але ніхто і ніде не укриється від всевидячого ока Його! – рвучко схопився на ноги Антоній, а очі його засяяли якимсь шаленим блиском. – Отче Іоанне! Треба зібрати якомога більше людей, аби обрушитися зненацька на цих ідолопоклонників караючою десницею Господа нашого!

– От і займися цим негайно, Антонію! А я хочу ще дещо дізнатися в нашого гостя.

Щойно Антоній поспіхом, плутаючись у полах власної ряси, полишив келію, Іоанн знову наповнив два келихи, один узяв сам, а другий простяг Мстиславу.

Той лише зверхньо окинув поглядом і настоятеля, і вино, навіть не ворухнувшись. Іоанн вичікувально постояв і врешті з важким зітханням опустив келих на край стола.

Якийсь час вони міряли один одного поглядами: настоятель – гостро й насторожено, прибулець – насмішкувато.

– Отже, Мстиславе, – першим перервав мовчанку хазяїн келії, – на наш бік ти не пристанеш. Це очевидно. Але ж і для своїх одновірців ти тепер зрадник. То, може, поможеш нам вислідити інші язичницькі схованки?

– А що мені з того? – криво посміхнувся Мстислав. – Невже вічне блаженство у вашому раю?

– Не богохульствуй! – сичачи від люті, процедив Іоанн, подаючись уперед. – Жодне служіння не врятує твою грішну душу від геєнни вогняної!

– Чув я вже ці казки. І про вогонь, і про скрегіт зубів, – волхва, здавалося, лише потішала гнівна натужність настоятеля.

Іоанн випростався, і в його очах спалахнув холодний вогник:

– Ти ж знаєш, язичнику, що буває з тими, хто відвертається від Христа. Дякую за цінну звістку, але ти справді гадав, що я просто так випущу тебе звідси? Бог простить мені це рішення. Коли ти постанеш перед Ним.

– А ти вважаєш, святошо, що я чекатиму на твій суд? – зловісно розсміявся Мстислав.

Іоанн тільки-но набрав у груди повітря, щоб гукнути варту, як волхв ледь чутно прошепотів кілька слів. Тієї ж миті погляд монаха затуманився, ноги підкосилися, і він безсило осів на лаву.

Мстислав рвучко вхопив зі столу келих, презирливо виплеснув вино просто під ноги напівпритомному настоятелю і з брязкотом жбурнув кубок на кам’яну плиту. Метал гучно вдарився об камінь і покотився у темний куток келії.

Затим штовхнув двері келії і … розчинився в повітрі. Один лише Антоній згодом затято божився, що нібито помітив краєм ока величезного крука, який відлітав від келії отця Іоанна в бік лісу.

XVII ГЛАВА

– Ярославе, друзяко, ранувато ти якось, – Вадим здавався дещо збентеженим. Можливо, через те, що вони так і не встигли підготуватися до повернення товариша з лікарні, а можливо, й через те, що очікував радше побачити на порозі Миколу.

– А ти сам прийшов? Дивака нашого, часом, ніде не зустрічав? – ніби прочитавши думки Вадима, озвався десь із глибини номера Євген. – Він саме перед твоєю появою кудись стрімголов вискочив…

– Як же, бачив буквально щойно. Що дивак, то дивак, дійсно… Ще й розлютився на мене не знати чому. Все якийсь малюнок під носа тицяв. Буцімто я його намалював на нашому… кхм… пікніку. До речі, хлопці, стосовно цього, як ви кажете, пікніка. Поки я лежав у лікарні, то все ж спромігся дещо згадати. І пам’ять підказує мені, що наш так званий пікнік – то лише мала частка того, заради чого ми перетнули ледь не всю країну.

Вадим з Євгеном промовисто перезирнулися.

– Що ж… Тоді пропоную спільними зусиллями скласти докупи розрізнені фрагменти цього пазла, – нарешті мовив Вадим. І тут же резонно додав: – Та все ж розгадувати головоломки куди легше і, зауважте, приємніше на повний шлунок. Тож для початку давайте чогось замовимо. І заодно вийдемо подихати свіжим повітрям.

Невдовзі з-за рогу на скутері вигулькнула постать у яскравій бейсболці. Хлопчина спритно пригальмував, дістав з багажника здоровецького пакунка та рішуче попрямував у бік гостелу. Друзі синхронно з насолодою втягнули ніздрями духмяний аромат свіжоспеченої піци. Вадим покровительським жестом вручив кілька купюр трохи очманілому від спеки та щедрості кур’єрові, і до номеру вони повернулися вже у значно кращому настрої.

– Отже, Ярославе, – почав Євген, щойно двері кімнати зачинилися за ними, – якщо пам’ять поступово почала повертатися до тебе, то, гадаю, цілі нашої поїздки ти вже згадав.

У номері запала тиша, яку порушував лише шурхіт пакунка, з якого Вадим діловито діставав коробки з піцами та спітнілі пляшки з колою. Євген же зняв окуляри та заходився неквапливо протирати їх скельця, кидаючи час від часу на Ярослава примружено-підсліпуватий погляд.

– Частково ти правий, друже. Згадую про наш приїзд, про розкопки, про капище. Щось спливає у пам’яті чіткіше, а щось – наче в тумані, – Ярослав роздратовано потер лоба, намагаючись згадати дещо, що здалося йому вкрай важливим; на мить він навіть вихопив нитку спогадів, але вона вислизнула від нього так само несподівано, як і з’явилася. – А от чим усе закінчилося – геть не пам’ятаю. Аж до тих пір, як прийшов до тями в лікарняній палаті.

– Тоді, може, ось це тобі допоможе щось згадати? – Вадим, завершивши розкладати на столі їжу та посуд, нахилився над рюкзаком, що стояв долу поруч, і трохи попорпався у ньому. Невдовзі він одну за іншою вийняв із рюкзака і поклав перед спантеличеним Ярославом їхні знахідки, кулон і скриньку із книгою всередині. – Алтар та ідола, вибачай, ми з собою не захопили. Хіба що фото на телефоні лишилися. На, дивися.

Ярослав невпевнено, немов боявся, що той розсиплеться від необережного доторку, взяв у руки кулон, уважно роздивився його зусібіч, наче вперше бачив. Потому дістав зі скрині книгу, пролистав…

– От одного не можу зрозуміти, – звернувся він замислено наче сам до себе, поклавши книгу на місце і розглядаючи світлини на телефоні Вадима. – Все це відбувалося з нами. Відбувалося зовсім недавно. Але особисто в мене таке враження, начебто всі ці події не з реальності, а з фільму. Фільму, який бачив десяток, а то й півтора десятки, років тому, і дотепер у пам’яті лишився один основний сюжет. А різні подробиці з часом стерлися безслідно.

– Шкода, друзяко! – поплескав хлопця по плечу Вадим. – Адже головний герой цього, емм, фільму – саме ти. Маю надію, що таки згадаєш усе, що з тобою там трапилося, бо дуже вже кортить дізнатися, що ж я пропустив.

– То чому би нам утрьох просто не повернутися на місце нашого “пікніка” і завершити почате? – з тону Ярослава було незрозуміло, чи він боявся почути відмову, чи радше хотів її, – аби зітхнути з полегшенням і жити собі спокійно далі.

– А дійсно, чому? – підтримав було його Євген, не відриваючись від переглядання фотографій через плече товариша. Та відразу ж скривився, потайки отримавши доволі відчутного копняка від Вадима. – Хоча… Особисто я волів би якнайшвидше повернутися додому. Бо нарешті зрозумів, що, як на мене, то спостерігати за шукачами скарбів та пригод значно цікавіше збоку, ніж самому бути серед них. Та й свою дозу адреналіну ми отримали з лишком До того ж, ця твоя незрозуміла хвороба. Хтозна, що воно таке? Може, взагалі алергія на щось із тутешньої рослинності. Тож, на твоєму місці, я би дослухався здорового глузду і повернувся разом з усіма додому. А далі хай працюють професіонали.

– Ну що ж, нехай так... Можливо, згодом і вийде щось пригадати, – Ярослав, здавалося, сам не до кінця усвідомлював, чи він розчарований, чи, навпаки, радий з того, що вони зрештою всі повертаються до рідного міста.

– То що? Відшукаємо Миколу і по конях? – пожвавився Євген, який подумки вже, напевне, зручно влаштувався у своєму улюбленому шкіряному кріслі біля комп'ютера.

– Не так швидко, Женю! Славко щойно з лікарні. Номер все одно оплачений. Переночуємо тут, із комфортом, а зранку вже можна буде і в дорогу рушати. Заодно, може, й Микола до того часу знайдеться.

– Вадим діло каже, – погодився Ярослав. – Хоч я і почуваюся значно краще, але, якщо виїдемо зараз, можемо до темноти не встигнути. Краще вже зранку, аби ще засвітла опинитися в рідних краях.

– Ну гаразд, – знизав плечима Євген. – До того ж, Микола все одно слухавку не бере. От і хто йому винен? Таку смакоту проґавив, дурко… – і на цих словах відкусив добрячий шмат вже захололої піци.

Артем працював кур’єром вже близько року. Не те щоб це була робота його мрії, але в цьому невеликому сонному містечку і таку знайти було за щастя. Скутер він водив більш ніж вправно, філігранно вписуючись у найвужчі провулки, знав на відмінно найменші закапелки численних двориків, тож у жодні прикрі трафунки не потрапляв. Навпаки – завжди діставав схвальні відгуки та скромну винагороду від клієнтів на додачу до своєї невеликої зарплатні. Ось і сьогодні, отримавши, щоправда, на рідкість щедрі чайові від нещодавнього замовника, хлопчина чимдуж мчав вистеленою бруківкою тихою вуличкою. Зустрічний вітерець давав прохолоду у цю незвичну для початку літа задушливу спеку, і в уяві мимохідь спливали миготливі картинки, як провести час після завершення зміни з найбільшою насолодою. Піти з друзями на пиво? Замовити суші додому? Чи, все ж, придбати квитки і гайнути на вихідні з дівчиною на фестиваль, про який вони стільки чули і так мріяли потрапити колись на нього? Адже із сьогоднішнім уловом суми якраз вистачить їм обом на всі три дні – ще й залишиться трохи… Усі ці думки так запаморочили бідоласі голову, що він і не помітив вчасно дивака, який ніби нізвідки з’явився перед ним на дорозі. Артем викрутив кермо на повну, ледь не впав сам, але все ж зачепив порушника заднім колесом перед самісіньким бордюром. Навряд чи скутер міг завдати бодай якихось серйозних ушкоджень, але, падаючи, той нещасний добряче приклався лобом об бордюр тротуара.

Артем похапцем поставив скутер на узбіччя і підскочив до потерпілого.

– Шановний! З вами все гаразд? Як ви? – у його стривоженому голосі перепліталися нотки досади та провини.

– Дозвольте, я подивлюся, – зненацька почув він за спиною приємний низький жіночий голос і миттю обернувся. – Я працюю медсестрою у лікарні неподалік звідси. Тільки допоможіть мені, будь ласка, посадити постраждалого на лавку. І я, до слова, бачила, що вашої провини тут немає. Він зненацька вискочив на дорогу, ще й у непризначеному місці. Не хвилюйтеся. Якщо хтось питатиме, то, коли я прийшла, тут нікого не було. Крім цього юнака на лавці.

– Дуже вдячний вам, пані! – Артем відчув, як з його спини впала важка кам’яна брила. – Гарного вам дня!

Раптом у його кишені щось завібрувало, аж він підскочив на місці.

– Нове замовлення, – винувато посміхаючись, промимрив Артем до цієї красивої, ні – дуже красивої молодої жінки, сів на скутер і поїхав геть з усією швидкістю, на яку лише був здатний.

Дівчина присіла на лавку поруч із непритомним хлопцем. Його обличчя набуло блідого воскового відтінку, різко контрастуючи з темними цятками крові на розбитій губі та підсохлою цівкою біля скроні. Повіки на міцно заплющених очах тріпотіли, немов у лихоманці. Поверхнево оглянувши постраждалого, дівчина полегшено зітхнула: жодних серйозних гематом чи ґуль. Її рука легко торкнулася його чола, перевіряючи температуру, поки інша відсувала комір теніски, даючи хлопцеві більше повітря. Нахилившись, дівчина притулила вухо до його грудей. Серце нещасного сполошено калатало. Витягнувши пляшку з водою, злегка зволожила йому посічені губи та скроню, змиваючи засохлу кров.

– Ну ж-бо, де ви завалилися? – перегортала вона нутрощі свого невеличкого рюкзака у пошуках знеболювальних.

Аж раптом юнак поволі ворухнувся. Дівчина затамувала подих.

– Ярославе… Малюнок… Ідол… Марина… – ледве чутно стогнучи, промовляв він ніби сам до себе.

– Хто ви? Як сюди потрапили? Як почуваєтеся? – злегка торкнувшись його плеча, неголосно спитала незнайомка. Чути власне ім’я за таких обставин їй було дивно і трохи… лячно.

– Я не пам… – юнак із зусиллям розплющив очі і… відсахнувся. – ТИ?! Ти… Ти і є ВОНА!

– Йой! Та буде вам! Що тільки не примариться у таку задуху… – заспокійливо, миттєво опанувавши себе, промовила до нього дівчина, м’яко посміхнувшись самими кутиками вуст, і подивилася хлопцеві прямісінько у вічі. Той закляк. Він міг заприсягтися чим завгодно, що наступні її слова пролунали зовсім по-іншому, погрозливо-наказово, просто в його голові. – Йдеш на вокзал. Сідаєш на найближчий потяг. І їдеш звідси.

Близько восьмої вечора того ж дня з електрички у Львові на перон зійшов чоловік. Його погляд був розгублено-відсутнім. Розмаїття міських вогнів та вокзального гамору ніяк не бентежило його. Люди штовхали його, проминаючи поспіхом, однак він наче скам'янів, безпорадно озираючись навкруги з виразом людини, що остаточно заблукала. Хвилини спливали, а він так і стояв нерухомо, ловлячи уривки чужих розмов та дзвінкий сміх дітей, неспроможний відрізнити реальність від марева.

Раптом, наче нізвідки, перед ним з’явилася невисока худорлява жінка в барвистій, наче екзотична квітка, пишній спідниці. Смагляве обличчя сяяло багатством зморшок, а вугільно-чорні очі палахкотіли лукавою допитливістю. Персні та браслети на її руках видзвонювали химерну мелодію при кожному русі.

– А нумо, красунчику, дозволь старій циганці розкрити твоє майбуття! – майже проспівала вона солодким, тягучим, наче розтоплений мед, голосом.

Рухи її були граційними, наче танок змії, коли вона швидко вихопила колоду потертих карт.

– Бачу, бачу у житті твоєму нелегку стежину, закрутами та випробуваннями всипану. Та є у циганки знання, щоб показати, чим серце заспокоїться!

Вона почала вправно тасувати карти, переплітаючи нитки минувшини та прийдешнього у мереживо розповідей, змальовуючи яскраві візії доль та пристрастей. Її слова текли невпинно, наче весняний ручай, заколисуючи чоловіка дивним заворожінням.

Позаду ж до нього, скориставшись нагодою, безшумно наблизився непоказний хлопчина. В одну мить спритна смуглява рука ковзнула під боком, протиснулася в кишеню штормівки і вихопила гаманець та телефон. Циганка ж і оком не змигнула. А злодюжка тієї ж миті безслідно розчинився в натовпі. Задурманений мозаїкою циганчиних слів, і без того розгублений чоловік нічого навіть не помітив.

– Бачу я любов палку, що здалеку тебе знайде. Багатство й слава до тебе пригорнуться, мов діти до матері. Але стережися облуди та зради – ворог ледь не встиг тебе опанувати! – на останніх словах циганка жваво змахнула рукою, наче відганяючи невидиму заваду. Пацьорки на її браслетах задзвеніли, карти розсипалися видовищним фонтаном, а очі бігали блискавицями. – Та все це – ніщо для такого вельмишановного пана! Пора, давно пора твоєму щастю розквітнути, наче садам навесні. А циганці пора додержати путі – багато доль ще треба їй відкрити!..

Жінка шалено розсміялася, її сміх підхопив вир юрби. Циганка вихором затанцювала на місці, спідниці ж замайоріли пишним розтрубом. А за мить – її силует розтанув серед перехожих, наче її ніколи й не було.

– Овва, Максиме, ти бачиш те ж, що і я? – поліцейський середнього віку з уже посивілими скронями відставив щойно замовлену каву, скануючи поглядом натовп на пероні.

– Фо фаме, Іго’ю Миковайовифу? – слова молодого поліцейського, що виглядав радше як учорашній школяр, аніж курсант, було складно розібрати через добрячий шмат хот-дога, який той старанно пережовував.

– Ти би спочатку проковтнув, а вже потім говорив. Он-де, другий вагон від голови потяга. Молодий хлопчина у штормівці. Чи не здається він тобі підозрілим?

– Розгубленість. Дезорієнтація, – на мить припинивши жувати, почав пригадувати завчені напам’ять матеріали лекцій молодий. І додав з легким апломбом: – Явні ознаки наркотичного або алкогольного сп’яніння.

– Ех, Максиме, молодо-зелено… – поблажливо протягнув старший, одним ковтком допиваючи своє еспресо. Обличчя того спохмурніло. – Невже ти досі не можеш відрізнити торчка від алкаша? Я на них усіх за роки роботи в органах стільки надивився, що, здається, і з заплющеними очима зможу розрізнити. І, на мою думку, цей парубок – ні те, ні інше. Нумо з’ясуємо!

– Ну от… Повечеряв, називається, – насуплено стиха озвався Максим, ретельно загортаючи хот-дог у пакунок, і рушив слідом за колегою.

Двоє поліцейських підійшли до розгубленого чоловіка, що стояв осторонь, ніби манекен серед людського виру.

– Що таке, хлопче? Щось трапилося? – співчутливо озвався старший низьким баритоном, уважно вивчаючи безпорадний вираз обличчя незнайомця.

Той, однак, лише безтямно водив очима, наче намагаючись згадати, хто він і де опинився. Проте марно.

– Ей, ти чуєш мене? Як тебе звати? – наполягав другий, явно молодший поліцейський, дещо підвищуючи голос.

Та чоловік і вухом не повів, ніби душа його блукала деінде.

Поліцейські перезирнулися, розділивши німе порозуміння. Подібні ситуації вряди-годи траплялися тут – особи без пам'яті, імені чи будь-яких відомостей. Єдиний вихід – забрати таких до відділку та докладніше розібратися.

– Гаразд, хлопче, підемо з нами. Може, прийшовши до тями, сподобишся на розмову, – промовив перший поліцейський, обережно беручи чоловіка під лікоть.

Той не чинив опору, лише слухняно переставляв ноги, наче маріонетка. Поліцейські обмінялися ще одним багатозначним поглядом і, тримаючи незнайомця попід руки, рушили до відділку.

XVIII ГЛАВА

Минув день, за ним другий… Ярославу потроху ставало краще. На заході третього дня він спромігся вийти на поріг хатини Велемудра. Неподалік, в тіні розлогої ялини, стояв старий волхв і стиха розмовляв із кимось. Юнак придивився і впізнав Пересвіта. Самої розмови чутно не було, проте їх постава та рухи виказували неабияку схвильованість. Ярослав, докладаючи чималих зусиль, повільно підійшов ближче до постатей, намагаючись нічим не видати свою присутність.

– …Кажу ж тобі, Велемудре, біда насувається! Провідав я те від звірів лісових. Хмара супостата на нас суне. Бути цієї ночі битві кривавій, і самим Богам лиш відомо, чи застане хтось із нас схід сонця.

– Лихі вісті, Пересвіте, приніс ти. Але і я знав, що рано чи пізно це станеться. Може, саме тому і дали Боги мені знак призначити Ярослава наступником своїм. І хоча наймолодший він із нас усіх, чую я в ньому силу велику.

– Твоя правда, Велемудре! Але час нам іти. Всі вже на капищі зібралися, крім нас. І Мстислава.

– Ох, не здивуюся я, якщо він руку свою до цього приклав, – нахмуривши брови, хрипко промовив Велемудр. – Тож іди, Пересвіте, я наздожену.

Невдовзі тінь Пересвіта зникла поміж дерев, а Велемудр рушив назад до хатини. Ярослав завбачливо увійшов усередину, ніби й не виходив, а буквально за мить у хаті з’явився волхв і почав спішно кудись збиратися.

– Куди йдеш, дідусю Велемудре? – запитав юнак, намагаючись сховати за звичною посмішкою та завзяттям хвилювання, що все більш наростало у його душі,.

– Капище провідати мушу, Ярославе. Чує серце моє, неладне щось коїться. Лихо чатує на нас і свого домогтися прагне…

– Щось і я таке відчуваю, дідусю. Тому і підвівся, аби…

– Гаразд, Ярославе, – обірвав його Велемудр. – Чекай мене тут. Я скоро.

– Але… Велемудре! Як направду щось трапиться, то і я у пригоді стану! – вигукнув ледь не у розпачі той. І тут же відчув важкі, теплі, ледь тремтячі долоні на своїх плечах. Ярослав сів на лавку і принишк.

– Та охолонь ти, юначе! Ледь на ногах сам тримаєшся, а ще когось рятувати зібрався. Батькові твоєму оповідав, та й тобі скажу. Існує, Ярославе, життя земне, але існує також і життя інше, вічне, поза межами нашого світу явленого. Ми в світі явленому – наче іскри і згинемо у пітьмі, ніби й не було нас ніколи. Лише слава наша житиме аж до кінця кінців земного та інших життів. Тож не варто боятися смерті. Кожного у свій час Матінка Морена у своїй обителі прийме, – на цих словах старий волхв дивився вже не на свого учня, а кудись убік, немов у невідомій далечині розгорталася картина, видима лише йому одному.

– Так-то воно так, дідусю Велемудре, але як щось трапиться з тобою, не зможу я собі цього пробачити…

– Ба, заладив, “дідусю” та “дідусю”. Як дитя мале, нерозумне, – зопалу ледь не зірвався на крик Велемудр, однак, помітивши сльози в очах вихованця, миттю опанував себе й сумно усміхнувся до нього самими лише кутиками вуст. – Навіть якщо і станеться що зі мною, то і мені не допоможеш, і себе згубиш. Тож будь тут і повернення мого очікуй.

І перш ніж Ярослав устиг сказати бодай слово, волхв переступив поріг хатини і вирушив услід за Пересвітом. Юнакові ж лишилося тільки мовчки проводжати його поглядом.

– І навіщо ми послухали того нехристя-язичника? – майже плачучи, бубонів собі під ніс Антоній, перетинаючись полами потертої шерстяної сутани ледь не об кожен корінь величних старих дерев, від чого благенька тканина раз по раз жалісливо тріщала, вторуючи йому. – Із самого сходу сонця йдемо, а кінця-краю цьому лісу не видно... Звідки нам узагалі знати, що той прислужник диявола нам правду сказав, а не заманив нас у пастку... Так і сконаємо в цих нетрях... І не відспіває ніхто душ наших грішних... І не побачити нам увік кущів райських!..

– Та помовч ти, панахиднику немічний! – роздратовано перервав його Іоанн. – Чи, може, забув ти, що зневіра – то страшний гріх? Хоч і безбожник гість наш, та все ж поява його в нашій обителі – то промисел божий. Адже шляхи Господні несповідимі!

– …Господні – несповідимі, а от настоятеля нашого Іоанна ще й як сповідимі, – перешіптувалися, йдучи трохи позаду, два молодих послушника. Нижчий та молодший – підборіддя було покрите легким пухом замість щетини – продовжив: – Позаяк не милості отця бога нашого він прагне, а милості патріарха. Тож, либонь, тому і не став чекати на підкріплення з найближчих монастирів, аби якнайшвидше самому капища того дістатися і нагороду заслужити…

– То ж і погано, брате Тимофію, що самі ми пішли, без підмоги, – бас іншого, широкоплечого та міцно збитого, куди краще було чути на відстані, ніж тонкий, хлопчачий голос Тимофія. – Скільки нас? Півтори дюжини всього? Та стільки ж селян, що Христа прийняли. А їх, нехристів тих окаянних? Що, як їх виявиться більше, ніж нас? Прощавай тоді слава, прощавай життя земне…

– А ти, Сергію, не про земне, а про вічне краще розмірковуй! – не стримався Іоанн. – Читай “Отче наш” та молитву проти зла всякого. Якщо з істинною вірою це робитимеш, то пошле Господь Бог наш ціле воїнство своє нам у поміч, і чи варто тоді нам, слугам його смиренним, боятися купки ідолопоклонників?!

– Хай простить мені Господь Бог слова і думки мої грішні, панотче! – перелякано гепнувся на коліна всією своєю кремезною статурою Сергій. Від цього кумедного видовища Тимофій пирснув зі сміху, але вчасно прикрив обличчя долонею. – Як посмів я, недостойний раб його, засумніватися в силі божій? – і знайомий бас прокотився лісом.

– Та затніть пельки ви всі врешті-решт! – просичав крізь зуби настоятель, для якого хихотіння Тимофія та інших послушників позаду стало останньою краплею. – Якщо правду казав той волхв, то ми маємо бути вже близько від капища. Тож перечекаємо тут до сутінків. Заодно і перепочинемо з дороги. Як смеркатися ж почне, зайдемо з усіх боків і нападемо зненацька. А допоки наготуйте смолоскипи та зброю. Запам’ятайте – ніякої милості до бісівського поріддя! Всі до одного вороги господа бога нашого і віри християнської мусять бути покарані, а капище їхнє нечестиве й ідоли їхні богомерзкі вогню віддані!

– Велемудре! Здається, щойно почув я щось он за тими деревами! – схвильовано промовив старцю ледь не в самісіньке вухо захеканий Велеяр, вказуючи в той самий бік, куди і так напружено вдивлявся Велемудр.

– Знаю, друже мій! Теж чую я їх. І в одному впевнений – точно не звірі то лісові. Звірі би так не ховалися від Пересвіта нашого. Скажи-но мені ліпше, Велеяре, чи вдостач підготував ти зіллів лікувальних?

– Зіллів-то вдостач, Велемудре. Та встигнути би нам скористатися ними…

Неподалік від них Пересвіт пестив молодого лиса, що лестився до нього, ніби цуценя. Раз по раз волхв схилявся до рудого улюбленця, прислухаючись до його тихого скиглення.

– Дізнався про щось важливе? – підійшовши ближче, стиха запитав Велемудр.

– Так. Дізнався. І невтішні ті вісті. Зібралося в лісі коло капища зо три дюжини людей, тхне від них страхом і люттю, хочуть вони нас оточити й у темряві напасти з усіх боків одразу.

– Що ж. Зробити це знеобачка в них уже не вийшло. Не на руку це їм. Але нас ледь не вдесятеро менше. Не на добро це нам. Навіть якби Ярослав і Мстислав поруч зараз були, перевага все одно на їхньому боці. Значна перевага… Тож, други мої, навряд чи хтось із нас новий світанок побачить, але ж не посоромимо Богів і Предків наших! Дамо ворогам гідну відсіч!

Пересвіт, ураз спохмурнівши, кивнув, ще раз схилився до лиса, прошепотів йому щось у самісіньке настовбурчене вухо, і той хутко зник за деревами.

Тим часом Всеслав, стоячи біля вогнища, трохи віддалік від інших, зосереджено нашіптував із заплющеними очима:

Зі словами сплету змисли.

Сила дужа в кожнім слові!

– і слова ті відбивалися луною від крон дерев і верталися назад натягнутим бринінням невидимих струн:

Ворог, що лихе замислив,

Прагне крові, бійки прагне.

Подаруй, Перуне, силу 

Аби відсіч гідну дати! 

Зустрічай, Велесе-отче,

Нас ти у своїх чертогах!

Враже, не чекай пощади!

Милості благати марно!

Предки нас уже чекають

За Вогненною рікою.

Язики священного вогнища ледь мерехкотіли над дровами, а довкола купчилися розмаї марева, ніби самі духи лісу зацікавлено злетілися на поклик зогледіти містерію волхвів. Здавалося, все капище пронизувала незрима варта по-батьківськи суворих поглядів – і не майстерно вирізьблених ідолів, а самих Богів рідних. Простір довкола застиг у німому очікуванні. Та щойно Всеслав промовив останні слова замовляння, полум’я здійнялося угору, немов прагнучи сягнути чорних насуплених хмар, що громадилися над лісом.

– У спокої вийдімо! – промовив Іоанн, причастивши останнього з ченців і благословляючи усіх хресним знаменням. – Антонію, візьми половину людей і обійдіть галявину з іншого боку. Щойно стемніє, спаде гнів божий на голови цих нехристів проклятих!

– Так їм, собакам невірним! – вигукнув басом Сергій, розмахуючи над головою чималим посохом, якого стискав у пудовому кулаці. – Уперед же, браття! Зрівняймо це бісівське кодло з землею!

– Так! Сергій діло каже! Каменя на камені не залишимо! – схвально загули інші.

– Та тихіше ви! – вгамував усіх Іоанн. – З божою поміччю так і буде, якщо Сергій не заб’є всіх дочасно посохом своїм. Антонію, рушайте. І бог з вами!

Сутінки укутали ліс несподівано швидко. Наче по команді, навкруги галявини спалахнули смолоскипи, замикаючи капище у вогняне кільце.

– Господь із нами, брати мої! – пролунав голос Іоанна. – Нехай же впаде на них гнів бога нашого! Уперед!

– Бий поганців! Геть бісівських синів! – лунало звідусіль. – Спалімо це місце нечестиве! Хрестом і мечем сильні ми єсьми! Во ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!

– Не буде пощади ідолопо… – не встиг докричати один із селян-фанатиків, роздертий ледь не навпіл величезним ведмедем.

Слідом за ченцями галявину заповнили дикі звірі. Ведмеді, вовки, дикі кабани, ворони, пугачі та інша лісова живність з готовністю стали на захист оселі Богів поряд із волхвами.

Різко, наче суха солома від випадкової іскри, розгорілася запекла битва. Повітря наповнилося пронизливими людськими зойками та звіриним гарчанням. Удари з обох боків сипалися наче громовиці – то тут ченці й селяни з благочестивим запалом лупцювали своїх ворогів, то там дикі звірі шматували здоровенними кігтями чорні ряси й брудні свитини. Миготіли в повітрі списи й палиці ченців, вила й сокири селян. Земля тремтіла від тупоту розлючених ведмедів, здіймалося у височінь і котилося луною виття вовків. Поміж хижаків то тут то там зненацька, наче різкий порив вітру, з’являвся Пересвіт, раз по раз змахуючи закривавленими кинджалами. Ані списи, ані молитви не могли впоратися з потужними чарами волхвів та їхньою завзятістю. Навіть найвідчайдушніші нападники ставали жертвами Пересвітових кинджалів та хижачих ікол і пазурів, падали ниць знесилені та знерухомлені потаємними словами Всеслава. Велемудр, очоливши загін примарних воїнів, врізався в хиткі ворожі ряди, змушуючи їх у панічному страху відходити до лісу…

Та зненацька з гущавини вилетіла чорна тінь і вп’ялася в спину Велемудру. Старий охнув і вмить осів. Ошелешені волхви з жахом упізнали в химерній постаті зрадника Мстислава – з кинджала в його руці капала кров їхнього наставника впереміш із отрутою. Велеяр, який стояв найближче до старця, першим кинувся йому на поміч, але тієї ж миті одразу два списи встромилися йому у шию й бік. Наступним поліг Пересвіт – палиця Сергія проломила йому череп. Звірі, втративши свого повелителя, кинулися навтьоки. Всеслав із ненавистю обернувся до вбивці Велемудра. З останніх сил кинув йому в обличчя слова страшного закляття. Мстислав повалився долу, здригаючись у страшних конвульсіях, з його вуст ішла кривава піна. Ще хвиля – і він затих. Назавжди. Вороги, скориставши з нагоди, кинулися на Всеслава зусібіч. Списи, вила, сокири, палиці безжально шматували тіло волхва навіть тоді, коли він уже впав бездиханним.

Роззирнувшись і збагнувши, що бійка вже скінчилася, Іоанн затримав погляд на незворушному обличчі Антонія, який лежав неподалік, втупивши незрячі очі у нічне небо. Потому, тримаючись за скривавлене плече, скомандував:

– Зберіть усіх поранених і загиблих… А потім… Спаліть оте бісівське кодло. Нехай вогонь очистить це місце…

На останніх словах сили покинули Іоанна, і він звалився непритомним.

Жарке полум’я здіймалося з усіх боків капища. Велемудр із зусиллям підняв повіки. Підвівся, спираючись на посох, озирнувся. Їхнє святилище було зруйноване вщент, ідоли – повалені і порубані. Позаду волхва, все ще з кривавою піною біля рота, лежав Мстислав, скорчений у неприродній позі. Всеслава і Пересвіта, тіла яких лежали попереду нього, Велемудр ледь упізнав.

– Велемудре… Велемудре… – пролунав раптом ледь чутно ослаблений голос.

Старець повільно повернув голову в напрямку, звідки чувся шепіт, і побачив Велеяра. Той лежав у калюжі власної крові, простягаючи до наставника руку, в якій було щось затиснуте.

– Ось… Візьми це… зілля, – кожне слово коштувало знахарю надважких зусиль. – Можливо… зможеш дійти до… Ярослава… і розказати йому… все.

– Велеяре, друже мій! А як же ти? Невже не маєш зілля, яке б і тебе зцілило?

– Мені вже… ніщо не допоможе… Ве…ле…мудре. Вже бачу… наче наяву… предків усіх своїх… Вони… кличуть… мене… до себе. – це були останні слова Велеяра.

Ярослав не міг знайти собі місця. Якесь лихе передчуття ніяк не давало йому спокою. Чому, ну чому він погодився лишитися тут, знаючи, що Велемудр та інші волхви наражаються на страшну небезпеку?.. Хоча… Будь він зараз поруч із ними, чим би зміг зарадити своїм товаришам? Чи не став би для них лише непосильною ношею?

– Треба негайно щось вдіяти! – рішуче промовив уголос сам до себе і рвучко розчинив двері хатини.

Місяць сховався за хмарами, і все довкола, здавалося, набуло примарних обрисів. Груди Ярослава сповивала липка тривога. А над обрієм тим часом вставала криваво-багряна заграва. Раптом Ярослав помітив у цьому підозрілому сяйві якийсь рух. Придивився. Незвично важко спираючись на посох, стежкою до хатини шкандибав Велемудр, раз по раз зупиняючись. Юнак поспішив назустріч наставникові. Ледь встояв сам, але зумів підхопити старця, якому вже несила було триматися на ногах.

– Велемудре! Дідусю Велемудре! – Ярослав чимдуж намагався привести того до тями. – Та опритомній же ти, врешті-решт! Що трапилося? Хто це зробив?

Старий волхв ледь розплющив очі.

– Оті… чужинці… ченці… – ледь чутно промовив він, глядячи кудись поверх юнака. – Мстислав… зрад… зрадник… Капище палає… Всі мертві… Ярославе… ВСІ… Збережи віру Предків! Не дай… згаснути вогню…

Велемудр змовк. Чути було лише його хрипле уривчасте дихання, яке дедалі слабшало. Сльози застилали очі Ярослава. Пекучі сльози безсилої люті. Аж раптом він почув тихий сміх позаду себе.

– Ось і здійснилось пророцтво! – почув він такий знайомий жіночий голос. – Віднині, Ярославе, ти – Верховний Волхв! Мій. Верховний. ЄДИНИЙ…

– Ні! – зі злим відчаєм вигукнув юнак у нічну темряву. – Поглянь лишень навколо – порожнеча і руїна там, де раніше було все найдорожче моєму серцю! Чи не занадто високою є ця данина?

– Все, що має початок, має і кінець, – голос оповивав і заколисував, примушуючи забути про все і розчинитися в ньому, хоч Ярослав і намагався всіляко опиратися. – Але у вічному колообігу кінець стає новим початком, а смерть призводить до нового життя… Будь же зі мною, Ярославе! Будь моїм! Забудь про все і всіх! Немає нікого й нічого… Лише ми. Одні.

– На весь Усесвіт?

– Ні. Всесвіту теж немає…

Хмари повільно розійшлися, і місячне сяйво – холодне, мов саван – затуманило тьмяним молоком спорожніле подвір’я. У вологій траві під живоплотом лежали двоє. Ярослав – без тями, з ледь помітним диханням на запечених губах, а поруч – Велемудр. Нерухомий, крижаний, мов витесаний із каменю і вже байдужий до всього земного.

XIX ГЛАВА

Вечоріло. Микола так і не об’явився. Слухавка докірливо мовчала.

– Друзі, як гадаєте, що з Колею? – Ярослав потайки сподівався, що хтось таки знайде беззаперечні аргументи, які зможуть розвіяти його недобрі передчуття. Напружена тиша, одначе, промовисто свідчила, що кожен очікував того ж.

– Сподіваюся, з ним усе гаразд, – нарешті вичавив із себе Вадим. – Цікаво, чим ми його так зачепили? Пожартували, посміялися – все як завжди. То чого ж він так відреагував? В чому причина?

– Ярославе, Вадиме, він що, дитинка маленька? – роздратовано буркнув Євген. – Он і рюкзак свій з речами в номері покинув, поскакав кудись порожняком. Всюди його за ручку водити і всі забаганки одразу ж виконувати, еге ж? Поблукає містом, випустить пару й повернеться.

– Тоді давайте зробимо так, – після недовгої паузи мовив Ярослав. – Позаяк номер все одно проплачений, заночуємо тут, а зранку збираємося і їдемо, – на мить запнувшись, продовжив: – хоч з’явиться Микола, хоч ні.

– Згоден! – нарочито шумно зітхнув Євген. – Покаже носа до ранку – поїде разом із нами. Ні – то хай сам додому дістається як знає!

– Тоді що? Лягаємо відпочивати? Бо балачки балачками, а ніч від них довшою не стає, – примирливо запропонував Вадим.

– Ага, – позіхнув Євген. – Не знаю, хто як, а особисто я планую лягти сьогодні раніше. Треба набратися сил перед довгою дорогою. А не перейматися через різних інфантильних диваків.

Ярослав лише похмуро промовчав у відповідь.

Раптом тишу розірвав телефонний дзвінок. Євген з несподіванки ледь не впустив трубку з рук. Інші з надією вп’ялися в нього поглядом, але той лише мовчки похитав головою.

– Так. Слухаю. – відповів зрештою він. – Так. Це я… – раптом вираз його обличчя змінився до невпізнання, але голос лишився таким же відсторонено-діловим. Хлопці уважно і трохи спантеличено стежили за його хаотичними кроками по кімнаті. – Звичайно ж, я пам’ятаю!... Нуу… Як знати, як знати… Утім… Що? Переїхати до Києва?! Добре. Тоді післязавтра у вашому офісі… До зустрічі!

Євген поклав слухавку, але не відривав погляду від телефона. Його очі сяяли. На спокійному завше обличчі застиг вираз тріумфу. Якийсь час він мовчав, затим зняв окуляри і заходився протирати їх скельця нервовими смиканими рухами. Хлопці перезирнулися.

–Неймовірно, просто неймовірно… – похитав головою, дивлячись кудись перед себе. І знов замовк.

– Женю, хто дзвонив? – кивнув урешті на телефон Вадим.

– Пам’ятаєте, хлопці, – перевівши подих і немов збираючись із думками, почав Євген. – Незадовго до нашої поїздки я розповідав про Андрія, нашого спільного знайомого студентських часів? Того самого, чиї батьки переїхали до Штатів, а згодом і його забрали до себе?

Вадим на деякий час замислився, і раптом у його пам’яті сплив епізод із другого курсу. Тоді вся їхня група вирішила не йти на пару до професора Ростовського, неймовірно занудного і схибленого на своєму предметі викладача. Лишився один Андрій. Він же згодом і настукав декану, додавши від себе, цілком, до речі, безпідставно, що ініціаторами всього цього виступили якраз Вадим і Ярослав. Через це їх ледь не відрахували. Євгенові же поталанило – його в цей день взагалі не було на заняттях. Звісно ж, якщо можна вважати за талан температуру під 40 і неперервний кашель.

– Ааа, це той піжон… – безбарвно протягнув Ярослав. – Так, звичайно ж, такого забудеш…. Він завжди ставився до всіх зверхньо, одного тебе сприймав за рівного.

– Так ось, – Євген, здавалося, і вухом не повів. – Це він і дзвонив. Переїхавши, Андрій доволі швидко влаштувався до якоїсь крутої компанії, назву якої я вже і не пам’ятаю. Словом, довго розповідати. А вся річ у тім, що зараз ця компанія відкриває представництво в Києві. Його призначили керівником і дали завдання якнайшвидше зібрати команду. Залишилось одне місце, і він згадав про мене. Але часу гаяти не можна – якщо я не з’явлюся в київському офісі завтра же, то візьмуть когось іншого. Охочих – тьма… Так що… Чекай, столице, я їду підкорювати тебе! – на цих словах Євген ефектним жестом поправив на носі окуляри й обвів друзів торжествуючим поглядом.

– Ого! Чудова новина! Вітаємо! – в один голос озвалися ті. – Ти ж, як станеш великим і знаменитим, про нас хоч не забудь! І носа не надто високо задирай…

– Звісно ж, не забуду! Звідки взагалі такі думки? – удавано обурився без п’яти хвилин підкорювач столиці. – Та є одне але, – зітхнув. – Їхати треба терміново. Закину вас додому й одразу рушаю назустріч новому життю.

– А ти витримаєш стільки за кермом? – стривожився Ярослав, гортаючи мапу на екрані телефона. – Дванадцять годин до Миколаєва, плюс сім до Києва… Майже доба виходить!

– Дякую тобі за турботу, Славку, але бували часи, коли я по дві доби сидів за проєктом, аби встигнути до дедлайну. Тож, якісь дев’ятнадцять-двадцять годин за кермом – то дрібниця! Головне – правильне дозування кофеїну та вода, щоб мотор не загнати. Ну, вперед тоді! П’ять хвилин на збори – і рушаймо!

– Може, хоч кави вип’ємо на доріжку? – з надією в голосі запропонував Вадим.

Він усе ще сподівався, що Микола от-от з’явиться. Адже в книгах і у фільмах завжди так – якщо один із головних героїв десь зникав, то мав обов’язково (ні, ОБОВ’ЯЗКОВО!) знайтися останньої миті. Але намарно.

– Дорогою вип’ємо, друже! – притиск у голосі свідчив, що Євген не налаштований затримуватися ані на хвилину. – Часу і так обмаль! Знайдеться той Микола. Закладаюся, що до моменту нашого прибуття він уже чекатиме на нас. Скоріш за все, не витримав розлуки зі своєю Тетяною. Либонь, і зараз гуляє з нею десь на набережній, ніжно тримаючи за руку, і скаржиться, які ж ми поганці, такі-сякі, полишили його наодинці і не побажали слухати його маячню…

– Та годі вже, Женю! – не стримався Ярослав. – Ми всі прекрасно розуміємо, що тобі кортить якомога швидше побачитися з роботою своєї мрії. Але ж Коля – наш товариш, тож, якщо тобі і байдуже на нього, то нам з Вадиком – точно ні.

– Гаразд! Тоді можете лишатися і шукати його! Але я їду прямо зараз! – Євген ледь не розлючено зблиснув скельцями окулярів, у яких відбивалися багряні промені надвечірнього сонця. І похапцем почав скидати всі свої речі у рюкзак.

– Охолонь, друже! – поклавши руку тому на плече, промовив до нього Вадим. – Ще сварки нам не вистачало. Їдемо всі разом, як і домовлялися. Сподіваюся, Микола вже дійсно разом із Тетяною гуляє містом і згадує нас незлим тихим словом. От тільки приберемо сліди нашої вечері.

І, пхаючи порожні коробки від піци у пакет для сміття, додав:

– Ну ж бо, підключайтеся! А то, як пузо набивати, так один поперед іншого, а як прибирати – то я сам? Е ні! Чи ви думали, покоївку знайшли?

Євген згріб докупи порожні пляшки, так само, як до того власні речі в рюкзак. Ярослав розставив меблі по місцях. Потім, не гаючи часу, але куди акуратніше, ніж Євген, поукладав до рюкзака все те, що витягнув із нього під час їхніх посиденьок, кинув оком, аби нічого не забути, і залишив кімнату. За ним слідом поспіхом крокував Євген. Замикав процесію Вадим, несучи в одній руці клунок зі сміттям, а в іншій – свій рюкзак, який він навіть і не розпаковував.

– Добре, що ми нівроку перекусили, – сказав Євген, заводячи автівку. – Менше зупинок робити доведеться. Тож, якщо ніхто не заперечує і, – схрестив пальці, – не трапиться ніяких форс-мажорів, перша зупинка – Вінниця!

– Як скажеш, – відсторонено відповів Ярослав і сів на заднє сидіння.

Вадим мовчки сів поруч із ним, стискаючи телефон у руці до побіління пальців.

Час у дорозі спливав нестерпно довго. Євген невідривно стежив за дорогою, витискаючи зі своєї автівки все до останнього і супроводжуючи далеко не лесними епітетами водіїв тих неповоротких бляшанок, що не часто, але траплялися на зустрічній смузі і засліплювали його на якусь мить дальнім світлом. Вадим час від часу діставав телефон, набирав номер Миколи, слухав до останнього гудки і так само мовчки клав телефон назад до кишені. Ярослав сидів, заглиблений у свої думки. Його, звісно, непокоїло, що сталося з Миколою, але куди більше він чекав на нову зустріч з Мариною і через це почувався трохи винним перед зниклим другом. Німа напруга витала салоном позашляховика, немов рій загнаних нічниць. Один раз за всю дорогу хлопці зупинилися, аби заправити автівку, мовчки випили кави у придорожній забігайлівці і все так же мовчки поїхали далі.

Електричка прибула на львівський вокзал близько половини третьої пополудні. Марина мала ще майже дві години, аби неспішно погуляти вуличками міста, але вирішила дочекатися свого потяга на місці. Сіла на лавочці у затінку, дістала зі свого рюкзака пляшку лимонаду, бутерброди, і почала роззиратися навколо. Знічев’я, трохи знуджено – аби скоротати час, адже у місті Лева вона була вже далеко не вперше. Найбільше людей, як і завжди, товклося біля кіосків із фастфудом (“Ай, хлопче! У твоєму віці такий кендюх! Невдовзі, диви, інсуліном замість морозива ласуватимеш…”), трохи віддалік безцільно тинялися троє молодиків напідпитку (“Хммм… У таку спеку? Ну-ну! Чим же закінчиться ваш вечір, панове? Двоє тих ще тримаються, а ось третій… Лице червоне, дихає важко…”) . То тут, то там з безликої юрби виринала яскраво вбрана циганка (“Цікаво, скільки їй? Сорок? П’ятдесят? А може, і всі шістдесят? Неможливо визначити…”), а за нею неодмінно слідував худорлявий підліток у поношених джинсах і футболці (“Ти ба! Який малий і худий, та який жилавий! Викрапаний вуличний кіт. Такий в будь-яку шпарину пролізе!”). Вуличні музиканти, вдягнені на манер зірок гранжу кінця дев’яностих – у потерті рвані джинси і вигорілі на літньому сонці футболки – награвали свій звичний репертуар, подекуди досить вдало, а часом нещадно фальшивлячи. П’яна трійця дісталася до них, один із розігрітих батярів упізнав пісню, що якраз лунала, і зупинився поруч із музиками, підспівуючи і відбиваючи такт ногою. І хоча фальшивив він ще більше, ніж вуличний ансамбль, одначе навколишній люд почав трохи жвавіше кидати дріб’язок до гітарного футляру, пошарпаного поневіряннями власника, що безмірно радувало всіх учасників дійства.

Марина продовжувала з лінивою цікавістю спостерігати за всім, що відбувалося навколо неї. Всі ці розмови, співи, люди… Начебто вона сиділа в першому ряду кінотеатру, а перед нею (чи радше навколо неї) крутилося якесь абстрактне арт-хаусне кіно. Доївши бутерброди, чи то пак, канапки, Марина зібрала крихти хліба, що залишилися, і висипала їх на газон за лавкою.

– Швидкий потяг Львів-Херсон прибуває на першу платформу, – перервав її роздуми металево-хрипкий жіночий голос із гучномовця. – Нумерація вагонів з хвоста потяга.

Швидко звіривши номери вагона й місця у своєму квитку, Марина поклала його до нагрудної кишені легкого літнього жакета, окинула поглядом лавку, де щойно сиділа, і, переконавшись, що нічого не забула, рушила до зазначеного перону.

Потяг прибув точно в назначений час, хвилина у хвилину. “Хмм … Не інакше, як гарний знак від самого початку подорожі!” – подумки звернулася сама до себе дівчина і легко посміхнулася у передчутті скорої зустрічі з Ярославом. Марина швидко знайшла свій вагон. Перш ніж ступити на підніжку, востаннє обернулася, аби попрощатися з містом. Раптом її погляд зупинився на напівпримарній жіночій постаті у довгій сніжно-білій сукні. Чорне, неначе крило крука, волосся і такі ж чорні очі контрастували з її вбранням і блідою, майже білою, шкірою, як виділяються плями чорнозему з-поміж талого снігу ранньою весною. Було щось у цій постаті. Щось надзвичайно знайоме … і рідне. Примара зробила якийсь жест рукою, наче манила дівчину до себе. Марина на мить заплющила очі, а коли розплющила їх, постать безслідно зникла. “Мабуть літнє сонечко в голову вдарило”, – подумала вона і знову посміхнулася сама до себе. – “Та ще й хвилююся так, наче школярка перед першим побаченням. Ось і ловлю глюки…” З цими думками зайшла у вагон, знайшла своє місце і, неквапно розклавши постіль, від якої звично тягнуло ледь вловимою затхлістю, затим спритно діставшись на верхню поличку, зручно влаштувалася там. Деякий час полежала із заплющеними очима, пригадуючи їхнє з Ярославом знайомство, уявляючи скору зустріч, обдумуючи, що казатиме хлопцеві, фантазуючи, як він її зустріне… За всіма цими думками Марина навіть і не помітила, як провалилася у глибокий сон.

Ніч. Суцільна темрява. Лісова галявина. Звідусіль лунають дивні звуки, голоси, шепіт… Вона стоїть самотня біля лісового струмка. Дивиться у кришталево чисту воду і бачить у віддзеркаленні не себе, а… примарну незнайомку з вокзалу. Раптом всі звуки і голоси змовкають і звідкись лунає чарівний жіночий голос.

– Хто ти?

– Я? Марина.

– Ні! Ти – це Я! Він – твій. А отже – і Мій!

– Але… Хто ти? І хто “він”?

У відповідь – тиша. Ані звука, ані відлуння… Раптом усе провалюється у порожнечу. І ліс, і галявина, і струмок. А разом із ними – і сама Марина…

– Дівчино! Дівчино! Прокидайтеся! – вириває її із забуття роздратований голос провідниці. – Приїхали. Миколаїв.

Миколаїв зустрів трійцю друзів похмурим сірим ранком. Щойно вони проїхали повз вказівник, почалася злива з грозою. Та й така, ніби вишні сили збиралися обрушити на місто корабелів світовий запас води. Одна за іншою вдаряли блискавки, розкати грому погрозливо гуркотіли над самою головою. Здавалося, що ще трохи, і небесний купол, не витримавши, розколеться на дрібні друзки.

– Ось тобі й літо… – похмуро мружачись у вікно, констатував Вадим. Шибка миттю вкривалася рясними краплями дощу, які глухо стукотіли по склу і кривими доріжками стікали вниз. – Таке враження, що рідне місто не радіє поверненню своїх синів. То що, Женю, висаджуй нас біля першої-ліпшої зупинки і рушай назустріч мрії. Тут ми вже дорогу знайдемо.

– Ти впевнений? – в очах Євгена зблиснув спалах вдячності та полегшення. – Тільки не проти, якщо це буде заправка, а не зупинка? Мені б нагодувати свого коня, аби спокійно продовжити подорож. А ви якраз своїх прив’яжете.

– Як скажеш, друже! Твій транспорт – твої правила, – підморгнув Вадим, пропустивши кпин повз вуха.

Автівка невдовзі пригальмувала неподалік заправки, чия вивіска недоречно-яскравою неоновою плямою миготіла на фоні вкритого брудними клаптями хмар неба. Ярослав із Вадимом уже було взялися за ручки дверцят, аби вийти назовні, як Євген, повернувшись у напівоберті у кріслі водія, мовив:

– Хлопці, не забудьте про дощовики! І ще: як побачите цього бовдура, випишіть йому пару-трійку смачних лящів особисто від мене!

Друзі на мить перезирнулися і швидко кивнули.

Щойно Євген від’їхав, Ярослав вирішив озвучити те, що турбувало його всю дорогу:

– Як думаєш, Вадику, з Колею дійсно все гаразд?

– Звідки мені знати, Славку? Сподіваюся, що так. Та як би там не було, наразі ми не маємо можливості дізнатися про це. Пропоную зараз розійтися по домівках, відпочити з дороги, а там, диви, щось і з’ясується.

– Згода, друже! Я, напевно, на таксі поїду. Тебе підкинути?

– Та ні! Не треба. Хочу трохи пройтися.

– Під зливою?

– Не цукровий. Либонь не розтану, – відмахнувся Вадим і зник за стіною дощу.

Незважаючи на зливу, Вадим не поспішав додому. Натомість він вирушив до Тетяни. Адже номер Миколи так і мовчав. Бажання дізнатися, чи все гаразд із їхнім товаришем, перевершувало всі незручності, пов’язані зі стихією. Але він не бажав вплутувати в це ще й Ярослава. Принаймні, поки що. Знайти будинок було не складно – друзі неодноразово бували вдома один в одного з першого-ліпшого приводу, а то і без нього. Деякий час потовкся біля під’їзду, збираючись із думками. “Добре, якщо Микола дійсно в Тетяни. А якщо ні? Що він їй скаже? Як пояснить те, що вони втрьох повернулися, а Микола – ні?” Врешті-решт, відкинувши залишки сумнівів, набрав номер квартири Тетяни на домофоні.

– Хто це? – почув він невдовзі з динаміка знайомий заспаний голос.

– Тетяно, це Вадим.

– Вадику? Сам? А чого так рано? Щось сталося?

– Тетянко, тут дощ взагалі-то. Може, все таки впустиш, а вже потім питатимеш?

– Ой, дійсно, вибач! Зачекай-но хвилинку. Лишень одягнуся.

Хвилин за десять двірний замок із характерним клацанням врешті повідомив, що двері відчинені.

– Вибач, що одразу не впустила, – дещо винуватим голосом проговорила Тетяна, щойно Вадим переступив поріг. – Спала ще. Треба було хоч трохи себе до тями привести. Чаю? Кави? Зараз, тільки чайник поставлю.

– Не треба, Таню! – зупинив її Вадим. – Вибач, що розбудив. Я на хвилинку. Скажи-но, Микола не появлявся?

– А він хіба не з вами був? – сонливість Тетяни зникла, наче й не було. – Це що, виходить, ви без нього повернулися?

– Тетяно…

– Ааа! Я зрозуміла! – хитро примружившись, подивилась та прямісінько хлопцеві в очі. – Це розіграш! Поки ти мене збиваєш з пантелику, Коля чекає у під’їзді, а потім з’явиться, наче й не було нічого.

– Та якби ж! Розумієш, так вийшло… Прикре непорозуміння, хай йому грець! Коля на рівному місці образився на нас і пішов. От ми і подумали, що він одразу до тебе чкурне…

Вираз обличчя дівчини негайно змінився.

– Н…н…ні… Не було його. Навіть не дзвонив. Може, варто повідомити поліцію?

– Зачекай! Не хвилюйся. Все буде добре. Рано ще панікувати. Давай, якщо до вечора не з’явиться, тоді вже у поліцію звернемося. Домовилися?

– Не знаю… Я хвилююся. Аби не сталося чогось. Якби Коля повернувся, він одразу же би повідомив мені… – Тетяна ледь не плакала.

– Заспокойся, Тетянко! Напевно, пізно приїхав, от і не став тебе турбувати. Либонь, спить зараз вдома, поки ми всі тут місця собі не знаходимо. Давай зробимо от що. Я зараз заскочу додому, і одразу же поїду до нього. Як щось з’ясується, миттю дам тобі знати. І ти так само. Тримай мене в курсі. Гаразд?

– Г…г…гаразд…

Щойно двері за Вадимом захлопнулися, Тетяна зняла слухавку.

– Поліція. Слухаю Вас.

Діставшись додому, Ярослав скинув з себе мокрі речі.

"Зараз, лишень хвилинку перепочину з дороги, перевдягнуся, і мерщій до Вадима, шукати Колю," – вголос промовив сам до себе.

Але варто було хлопцеві зручно вмоститися на ліжку, як він миттю провалився у глибокий сон.

Ніч. Ліс. Галявина. Струмок. Нагромадження постатей, голосів, сюжетів… Коли раптом всі звуки перекриває дзвін. Цей звук настирливо вириває Ярослава з цупких обіймів сну. Постаті і голоси розчиняються, зникають. Та дзвін залишається. Раптом він розуміє – дзвонять у двері.

Ярослав незграбно встав з ліжка, протираючи очі, і поплентався до дверей. Похапцем натягнувши перше-ліпше, що трапилося під руку, він глянув у дверне вічко і завмер. На порозі стояла... Марина?!

Ярослав розчахнув двері, не вірячи власним очам.

– Марино?! Але як? Як ти знайшла мене? Чому не попередила? – засипав він її питаннями, все ще не до кінця прокинувшись.

Дівчина обдарувала його чарівною посмішкою, від якої у Ярослава перехопило подих:

– І тобі привіт, сплюхо! – весело відповіла вона. – Дозволиш увійти? А адресу ти сам мені залишив, коли виписувався. Хіба не пам'ятаєш?

Ярослав замислився на мить, намагаючись згадати:

– Залишив? Мабуть, так... – пробурмотів він, відступаючи, щоб пропустити Марину.

Раптом він усвідомив, що на ньому лише наспіх натягнуті штани та м'ята футболка. Щоки Ярослава спалахнули рум'янцем.

– Вибач за безлад, – промимрив він, намагаючись пригладити неслухняне волосся. – Я щойно сам з дороги, не встиг приготуватися до твого приїзду. Може, чаю чи кави?

Марина лукаво посміхнулася, і в її очах заблищали грайливі іскорки.

– Знаєш, чого я найбільше хочу? – запитала вона, роблячи крок до Ярослава.

Хлопець відчув, як його серце починає битися швидше.

– Н-ні... – ледве видавив він із себе.

Марина наблизилася ще на крок, не відводячи погляду.

– Я хочу... – вона зробила паузу, насолоджуючись збентеженням Ярослава.

Час, здавалося, зупинився. Ярослав затамував подих, не знаючи, чого очікувати.

–...в душ! – нарешті закінчила Марина, усміхаючись. – Після ночі в поїзді мені зараз нічого не хочеться більше. Можна?

Ярослав видихнув з полегшенням, відчуваючи, як напруга відпускає.

– Ох! Так, звісно. Ванна там, ліворуч, – показав він рукою.

Марина схопила рушник, який висів на спинці стільця.

– Дякую, ти справжній рятівник! – вигукнула вона і прошмигнула у ванну.

Ярослав залишився стояти посеред кімнати з дурнуватою усмішкою на обличчі.

– Так, кава, – пробурмотів він сам до себе. – Мені точно потрібна кава. Гаряча, міцна кава...

Він попрямував на кухню, намагаючись зібрати докупи розбурхані думки та почуття, які викликала несподівана поява Марини.

Ярослав саме зняв кавник з вогню, коли двері ванної тихо рипнули. Він обернувся – і срібна ложечка випала з його занімілих пальців, з брязкотом ударившись об підлогу.

На порозі стояла Марина, ледь прикрита його махровим рушником. Краплі води повільно стікали по її вологій шиї, збиралися у вилочці між ключицями й губилися в улоговині між вабляче піднятими грудьми.

Але в самій Марині в цю мить щось безповоротно зламалося. Дивлячись на Ярослава, вона раптом виразно почула у власній голові гучний, ніби дзюрчання лісового струмка, відголосок того залізничного видіння. «Ти – це Я! Він – твій. А отже – і Мій!» Тілом пройшов крижаний дрижак, який миттю змінився божевільним, диким жаром унизу живота. Вона більше не вагалася. Сумніви зникли. Прадавня сила, що дрімала в ній, остаточно прокинулася й вимагала свого.

– Дякую за душ, – тихо промовила вона. Її голос став нижчим, оксамитовим, майже гіпнотичним. – Мені стало... набагато краще.

Вона зробила крок уперед – беззвучно, мов хижачка. Ярослав намагався щось вичавити з себе, але подих перехопило. Вона підійшла впритул, обпікаючи його ароматом розпашілого тіла й диких трав.

– Знаєш... – її прохолодні пальці торкнулися його грудей під футболкою, змушуючи соски затвердіти від раптового струму. – Я приїхала сюди не випадково.

Вона подалася вперед, важко притискаючись пружними грудьми до його тулуба. Ярослав відчув, як пальці самі, без його волі, лягли на її вологі стегна. Вона вигнулася в спині, і в цей же момент вузол рушника безшумно розпустився. Вона сама скинула його на підлогу, залишившись абсолютно оголеною.

– Забудь про все, Ярославе! – прошепотіла вона йому в самі губи. Її зіниці розширилися, закриваючи майже всю райдужку мертвим, розкішним оксамитом. – Немає нікого й нічого. Немає минулого. Лише ми.

Ярослав збожеволів від вигляду її витонченого, повністю відкритого тіла, від дотику її оголеного живота до його джинсів. Його руки гарячково стиснули її округлі сідниці, притягуючи її впритул, до болю.

– На весь всесвіт? – вигадав він рештки розуму, впиваючись поглядом у її тремтячі соковиті губи.

Марина хижо посміхнулася. Вона вчепилася пальцями в його волосся, тягнучи на себе, і подала стегна вперед, розпалюючи пожежу між ними:

– Ні... Всесвіту теж немає. Є тільки ти. І Я!

Їхні губи зіткнулися у божевільному, жадібному цілунку. Вона вкусила його за губу до крові, і цей металевий присмак остаточно отруїв його глузд. Ярослав видав глухий, важкий стогін, який вона тут же випила до краплі своїми губами. Його руки владно стиснули її вологі стегна, піднімаючи й притискаючи до краю столу. Марина пристрасно обхопила його талію оголеними ногами, здираючи з нього одяг, доки довкола них остаточно не розпався світ – провалюючись у той самий солодкий, бездонний морок Нави, який вона вже бачила у своєму сні...

А кава на столі повільно охолоджувалася, забута обома.

ХХ ГЛАВА

Ранок прийшов не сонцем, а вогкою сизою імлою, що безжально вихоплювала з темряви наслідки нічного жахіття й тхнула далекою кіптявою. Ярослав повільно повернув голову, уже наперед знаючи, що побачить поруч. Виснажене після важкої сутички з Лиходієм тіло відгукнулося знайомим, глухим болем недолікованих ран, але першим, що насправді пропекло свідомість, був не він. А смертельний, каменястий холод, який тягнувся від власної долоні. Його пальці все ще судомно стискали руку Велемудра — суху, застиглу й геть чужу цьому світові, а засклений, порожній погляд вчителя був назавжди прикований до сірого, байдужого неба.

Тамуючи крик, що рвався з грудей, Ярослав повільно підвівся. Тіло палало, ніби кожна рана була наповнена розжареним вугіллям, але біль фізичний відступав перед холодним обов'язком. Він не мав права покинути вчителя та полеглих побратимів просто так, закопавши в сиру землю, мов здохлих псів. Їхні душі мусили піднестися до Сварога на священній Краді.

Увесь день перетворився на суцільну, катувальну працю. Долаючи нудоту й запаморочення, Ярослав збирав по лісу дубовий сухостій, тягав важкі колоди й викладав високе жертовне вогнище. Кожен рух відгукувався гострим прострілом у грудях, але він не зупинявся, поки важкий дубовий стос не піднявся вище людського зросту. А от тіла вбитих ченців-нападників хлопець без жодної шани відтягнув у яругу – кинув на потіху лісовим звірям та крукам. Для ворогів у нього не було ні шани, ні жалю.

Коли сутінки остаточно затягнули ліс, Ярослав з останніх сил переніс на підготовлений помост тіла полеглих побратимів, а на чолі їх – свого вчителя Велемудра. Висік іскру. Порохня та сухе гілля спалахнули миттєво – і невдовзі величне, жадібне полум'я сягнуло верхівок дерев.

Стоячи перед ревучим стовпом кради, де язики огню жадібно огортали тіла поліглих волхвів, хлопець вихопив ніж. Сплакавши останні людські сльози, він зрізав пасмо свого волосся, скинув біле вишиване вбрання учня-волхва й кинув у полум'я – туди, де розпечені кістки вчителів приймали його останній людський дар.

Потому гострим лезом розчахнув ліву долоню. Гарячі, важкі краплі крові з сичанням упали на розжарене вугілля. Піднявши закривавлену руку перед собою, він промовив слова замовляння:

– Хто у Смерті та й панує,

Хто у Пеклі хазяйнує,

Усю Наву хто скоряє,

Слова мудрі промовляє —

Стань за мною, стань зі мною,

Серце я відкрию своє!

Вітер обірвався, мов перерізана нитка. Жертовний вогонь припав до каменя, схиливши язики врізнобіч, наче перед господарем. Ліс навколо вимер.

– Пий руду мою з долоні,

Я зрікаюсь дому й долі!

Я зрікаюсь Яви й роду,

Імені, що мав відроду.

Сином більш мені не бути,

Шляху в Яві не здобути.

Під ребрами сухо тріснуло, ніби зламалася суха гілка. Спогади про дім, дитинство й тепло материнських рук вимивалися разом із гарячою кров'ю на попелище. На їхнє місце заходила порожнеча – холодна, мов сирий попіл на язиці.

– Тепер Нава – моя мати,

Лють і Помста – сестри кляті!

Попел шлях мій най укриє,

Все людське в мені зотліє!

Серце в грудях калатає –

Вороття назад немає!

Повітря ставало важким, драглистим. Подих більше не виривався парою – на запеклих, безкровних губах Ярослава осідав кусючий, твердий іній. Нава підійшла впритул, приймаючи обітницю.

– Замок слову – булат твердий,

Навою навік запертий.

Кров’ю мічено, вогнем печено!

Ні живим не відробити,

Ані мертвим перебити,

Самій Смерті не розбити!

Хай буде так!

З цими словами він назавжди відмовився від людського імені, від роду, від прагнення мати власний дім і спокійний вік. З цього часу він більше не належав Яві.

Крада відповіла негайно. Полум'я раптом заграло темно-багряним, майже чорним відтінком, а стовп диму змився вгору важким, беззвучним вихором. А в наступну мить язики вогню дико засичали, виплюнули сніп чорних іскор і враз згасли. На місці велетенського багаття залишилося лише розжарене вугілля, що на очах укривалося мертвим попелом. Нава прийняла його жертву, загасила вогонь і запечатала зречення.

Справивши требу, Ярослав востаннє підійшов до спорожнілої хати вчителя. На одвірку він залишив материнський оберіг – єдину річ, що пов'язувала його з минулим. І мов тінь, розчинився в хащі Чорного Яру.

Заграва від палаючої Кради була такою потужною, що її помітили в навколишніх поселеннях. Налякані селяни, гарячково шепочучи давні замовляння та судомно стискаючи на шиях обереги, обережно потяглися до капища, але застали лише руїни та згарище. Втім, довго роздивлятися їм не довелося: з боку лісової дороги вже чулися тупіт чобіт, важке дихання та брязкання зброї. Побачивши червоні відблиски смолоскипів монастирського загону, селяни в жаху кинулися врозтіч.

На попелище поважно вийшли ченці. Настоятель Іоан зупинився, важко дихаючи, а брат Антоній одразу ж пожадливо звів ніздрі, вловлюючи запах згарища. Урочисто-похмурий дух перепаленого дубового вугілля, сушеного чебрецю й гіркого ялівцю огортав галявину, мов прадавній поминальний саван. Чернеча братія зупинилася на краю згарища.

Іоан перехрестився й впустив на землю зневажливий плювок.

– Диви-но, брате Антонію... Погани розбиті, але свій бісівський обряд таки справили! Хтось із недобитків тягав сушняк, зводив костер та споряджав цих дідуганів... Куди це вони марять полинути? У свій дурний Ірій?!

– Ага, в Ірій, – замислено хихикнув Антоній, – Тільки замість Ірію їм там уже озеро сірчане розпалили! У смолу гарячу на вічні віки уготовано, там їм і «вирій», і спочин!

– Отче! – спостережливо вклинився молодий послушник, стискаючи в руках важкий залізний хрест. – Якщо Крада свіжа, то той, хто її складав, десь зовсім поруч! Тіла ж важкі, сам-один чи з поміччю, а мусив хтось їх на вогонь підняти!

– Мовчи, птахо неперна, коли старші розмовляють, – суворо відмахнувся Іоан і звів очі на яр неподалік. – А наших братів отут у хащах кинули...

– Мученики, у рай попопадають, – байдуже перебив його Антоній, навіть не глянувши у бік рову, де купою лежали тіла загиблих ченців та селян. – Головне, що місце очистили. Отут, просто над їхнім згарищем, зведемо каплицю. А трохи віддалік – добру, простору трапезну.

– Трапезна – діло святе, – ледь помітно посміхнувся Іоан, і його суворе обличчя трохи пом'якшало. Людина, яка звикла жити на широку ногу, знала ціну добрій страві. – Паства тутешня залякана, після погрому шовковою стане. Потягнуть десятину – і медки, і свинину, і жито...

– І рибку в піст, – солодко замружився Антоній. – Жеребця доброго треба випросити у князя під це діло...

– Та яке жито, отче?! – невпопад знову перебив їх той самий молодий чернець, аж пританцьовуючи від нетерплячки. – Втікач же десь у чащі ховається! А якщо він чари наведе? А якщо із лісу вийде й нас уночі переріже?!

Отець Іоан різко урвав словесний бенкет. Його вольове, звикле до беззаперечної покори обличчя налилося важкою, загрозливою темрявою, а в темних очах спалахнув небезпечний вогонь.

– Ти що це, посудино нерозумна, під руку ігумену белькочеш?! – рявкнув Іоан так владно, що з найближчого дуба знялася зграя вороння. – Ах ти ж хробаку сліпий, насінино невіри! Я тобі про діло Боже розтовкую, про обитель святу та благодать, а ти мені під вухо тявкаєш, мов пес нерозсудливий?! Хто тобі давав право глупе ротисько проти старших роззявляти, сем’я ти іродове? Постом, молитвою, земними поклонами та мокрою лозою з тебе цю гординю вибивати треба, щоб спокутував гріх непослуху та випалив із душі скверну зневіри!

Молодий послушник затремтів, зблід і миттю грянувся в попіл. Він уткнувся лобом у сиру землю, розпластавши руки перед Іоаном, і заголосив:

– Прости, отче! Затьмарив біс! Прости дурня нерозумного, не губи!

Іоан поважно віддихався, витер суконним рукавом чоло й поправив важку вервицю на зап'ясті.

Гаряча хвиля гніву згасла на його обличчі так само швидко, як і зайнялася, поступаючись місцем спокійній, владній зверхності. Суворі риси розгладилися, а погляд знову став олійним, солодким і удавано-благочестивим. Він поправив срібне розп'яття на міцних грудях, поважно склав долоні й дбайливо, по-панськи розгладив сивіючу бороду.

– Підведися, чадо моє, – проспівав Іоан оксамитовим, ситим тоном, у якому дзвенів розслаблений цинізм. – І пам'ятай: милосердя Боже безмежне. Куди той недобиток дінеться? Він утік у Чорний Яр. Сам-один, без роду, без прихистку. Пуща його сама зжере. У нас тут роботи на седмицю-другу: братів поховати, паству до пуття привести, каплицю підняти. А тоді вже й за лісовика візьмемося. Куди він від ока Божого втече? Адже як каже апостол Павло: «Якщо Бог за нас, то хто проти нас?»

Він ступив у прадавню хащу Чорного Яру – туди, куди навіть найвідчайдушніші мисливці не потикали носа, лякаючись забобонів та старого лиха. Але Ярославові більше не було чого боятись. Всередині нього згасло те, що прив'язувало людей до живих, залишивши лише чистий, холодний орієнтир. Його вела не стежка, а ледь чутне шепотіння вітру між сухостоєм та гострий, крижаний поклик у самих грудях.

Ліс зустрів важкою, затаєною мовчанкою. З хащів визирали очі – гострі, звірині, повні первісного остраху. Вовки й дикі звірі виходили з пітьми, супроводжуючи його ходу беззвучними, гнучкими тінями. Жоден не загарчав, жоден не вискалив іклів. Вони відчували: від цього юнака більше не тхне живим людським теплом, духмяним хлібом чи димом від домашнього вогнища. Від нього віяло згарищем, сирою землею, Навою та самою Смертю. Для хижаків він більше не був здобиччю – він став частиною тієї темряви, якій вони корилися.

Останні сили покидали тіло. Ноги запліталися в поплутаному корінні, а розчахнута долоня заніміла від холоду. Виснажений до межі, Ярослав продерся крізь останній вал колючих кущів і раптом випав на приховану від усього світу галявину.

Тихий, кришталевий дзюркіт струмка прорізав мовчанку. Вода у ньому була настільки прозорою, що здавалася рідким склом. Але тут усе дихало важкою, сивою силою.

Просто посеред галявини з чорної землі випирала велетенська, покрита сивим мохом брила. Чорний Камінь. Від нього віяло таким запеклим холодом, що навіть повітря довкола здавалося застиглим – темний, незаперечний антипод білому сяючому Алатирю.

Над галявиною нависала похмура скеля із глибокою, чорною розщілиною – наче від колишнього нищівного удару сокири Перуна.

Повітря під навислим кам’яним карнизом було настільки щільним і тихим, ніби сюди від самого сотворення світу не пробивалося сонячне світло. Ярослав повільно опустив тремтячу, закривавлену долоню на вогкий мох Чорного Каменя. Крижаний дрижак прошив пальці, але замість остраху юнак відчув запекле, мертве заспокоєння. Тут не було людського духу – лише важкий спокій Нави, що пускав його всередину. Він важко зсунувся на вогкий мох і заплющив очі. Світ людей за його спиною остаточно згас.

ХХІ ГЛАВА

Ярослав так і не зміг би згадати, як саме вони опинилися у спальні. Відчуття простору випарувалося разом із залишками глузду: пам'ять зберегла лише гарячі уривки – сліпі долоні, що здирали одяг, незграбні кроки в темряві коридору та дике бажання, для якого стіни й дверні прорізи просто перестали існувати.

Але коли хвиля пристрасті сягнула піку й мала б м'яко відкотитися, залишивши по собі солодку млість, кімнату раптом пропекло крижаним, гострим протягом.

Тілесне тепло Марини вивітрилося за якусь частку секунди. Вона все ще лежала зверху, але її вага перестала бути просто дівочою – вона стала важкою, незрушно-глибокою і незбагненною, мов застигла річкова гладь. Запах її парфумів зник, поступаючись місцем важкому, п’янкому аромату нічної вологи, степового полину та прохолодного озону.

Ярослав розплющив очі й занімів. Вона була все так само карколомно вродливою, але це була привабливість зовсім іншого, нелюдського порядку. Її блідість спалахнула м'яким, місячним, майже перламутровим сяйвом. Риси обличчя виточилися до ідеальної, хижої довершеності, позбавленої найменших людських слабкостей. А зіниці, де ще мить тому палало знайоме жадання, розширилися, перетворюючись на бездонні, чорні провалля – дзеркальні, прохолодні й згубні, мов затишний, але бездонний вир.

Вона припала до його вуст, і від цього дотику по тілу розлилося солодке, крижане заціпеніння. Це не був цілунок живильної пристрасті – вона повільно й жадібно випивала його подих, витягуючи з грудей гаряче людське тепло й залишаючи натомість чисту, кришталеву байдужість. Тіло скував залізний паморок, і він усвідомив: це вже не просто дівчина. Це Мара, яка м'яко, але беззастережно забирає його у свої володіння.

Стіни спальні розпалися беззвучно, сірим попелом осідаючи у порожнечу. Стеля випарувалася, і замість м'якого узголів'я під спиною Ярослава проступила вогка, холодна земля, розімліла від потойбічного туману.

З сірого серпанку виступав Вадим. Його чутливі, довгі пальці не просто звично вистукували ритм – вони ніби перебирали напнуті в повітрі невидимі струни, зчитуючи найменший трепет цього мороку. Він трохи нахиляв голову набік, наче дослухався до глухого, глибинного гудіння землі, а в його розгубленому й водночас пронизливому сірому погляді вгадувалася чутливість людини, яка чує музику й застереження там, де інші бачать лише тишу.

Поруч із ним, прямо з вогкої тріщини в ґрунті, вростав у темряву Микола. Від його важкої, непорушної постаті хвилями йшов заземлений дух – суміш розмоклого дубового листя, річкового мулу та прілого моху. Він стояв, мов прадавній валун, закриваючи собою простір, а біля його ніг у тумані ледь відчутно дихала низька, волохата тінь, що чатувала поруч, мов вірний звір. У глибокому погляді Миколи читалася лише спокійна, вайлувата й непохитна готовність тримати оборону.

А з іншого боку, перебиваючи сирість, пробивався гострий, гіркуватий дух сушеного полину, чебрецю та м'яти. Євген стояв трохи віддалік, звично схрестивши руки на грудях. Крізь тонкі дужки окулярів його очі дивилися на Ярослава з важким смутком – пильно й примружено, ніби він вивчав людину, яка й сама не розуміє, що з нею діється. В його мовчанні не було докору – лише сувора уважність людини, чиї трав’яні збори тут уже безсилі.

Вони не просили, не гукали й не робили жодного кроку вперед. Троє мовчазних свідків просто стояли в цьому липкому тумані, спостерігаючи, як Мара повільно й солодко випиває з Ярослава останнє людське тепло.

– Всеславе... Пересвіте... Велеяре... – ледь помітно ворухнув губами Ярослав.

Імена вирвалися самі, без його волі. Вони пропекли язик гірким, прожареним залізом, але звучали єдино правильно. Не було більше Вадима з його вічним тривожним струнним ритмом, не було Миколи, що вріс у землю непорушним дубом, ані Євгена з його холодним, розважливим примруженням очей.

Усе їхнє сучасне життя з усіма його міськими клопотами, суперечками та випадковими поїздками здалося тонким, ламким льодом. Цей лід із тріском провалювався під ногами, оголюючи прадавню, скріплену кров'ю присягу. Вони не могли не зустрітися – Вузол просто затягнувся знову.

З самої глибини Нави, з провалля між віками, повільно виступив Велемудр. Повітря навколо нього згустилося, набрякло духом сирої землі й давнього згарища, а від самої постаті віяло такою силою, що буквально притискала до долу. Сиве, мов попелище спаленого городища, волосся спадало на плечі, а в глибоких, наче випалених очницях спалахував і згасав тисячолітній досвід тих, хто тримав Межу між світами.

З кожним кроком Велемудра простір навколо них ущільнювався, перетворюючись на моноліт. Він наблизився, окинув Ярослава важким, мовчазним поглядом і мовчки встав поруч, замикаючи собою прадавнє коло.

А тоді глуху тишу Нави розрізав його голос – низький, важелезний, мов гул підземних вод, що розпирають товщу каменю:

– Бачу те, що інші не бачать.

Чую те, що інші не чують.

Хочу правду розкрити.

Хочу лихо відвести...

Силуети перед очима розпливлися, зливаючись у єдину чорну пляму. Скроні стисло крижаним обручем, а на груди лягла така вага, що легені просто не змогли розширитися для чергового вдиху. У вуха вдарив глухий, тріскучий шум, який миттєво затулив усі звуки.

Повіки заплющилися самі. Тіло на ліжку остаточно заніміло, втрачаючи чутливість аж до кінчиків пальців. Свідомість не змагалася – вона просто провалилася в суху, суцільну темряву.

ХХІІ ГЛАВА

Темрява розступалася мляво, мов важка, просочена холодним пилом завіса. Коли Ярослав розплющив очі, над ним усе так само нависала похмура тінь Чорного Каменю. Біль у тілі перестав вимагати уваги – він перетворився на глухий, монотонний шум, який відступив кудись на край свідомості. Усередині лишилася тільки суха, прозора рішучість і розуміння: треба встигнути.

Неподалік лежала суха, потемніла від часу колода. Вона була не надто товстою, але закам’янілою від літніх дощів і зимових морозів. Перебуваючи в якомусь дивному, напівсновидному трансі, Ярослав підвівся, ухопився за неї і, спотикаючись та збиваючи ноги, підтяг ближче до Каменю. Рухався сухо, механічно, мов тінь.

Уперши кряж між камінням, він дістав ніж із-за пояса. Гостре лезо м'яко пішло в деревину, знімаючи тонку стружку. Крок за кроком із колоди виступали обриси: суворий розліт брів, западаючі вилиці, хижий вигин вуст. Ярослав працював годинами, пальці німіли, але він не зупинявся. Коли руки відмовляли, він сідав біля вогнища, брав гостре кістяне шило й прошкрябував на смугах берести нові й нові знаки.

Рядок за рядком, сувій за сувоєм – береста наповнювалася прадавнім Знанням. Дні й ночі остаточно втратили межі. Ярослав не пам’ятав, чи їв він узагалі, чи пив хоч краплю роси – шлунок зсохся, а спрага зникла. Лише тепер, коли праця наближалася до кінця, здавалося, що сама Нава непомітно насичувала його своєю важкою, крижаною силою, тримаючи дух у напівмертвому тілі.

Закінчивши останній сувій, Ярослав обережно загорнув зшиток у вичищену шкуру і запечатав смолою. Він відійшов від Чорного Каменю на кілька кроків – туди, де між товстим переплетеним корінням старої розлогої ялини була глибока нора. Сховавши Книгу в це укриття, він ретельно засипав його землею, заклав дерном і притрусив сухим листям так, що сховок остаточно розчинився в лісовій підстилці.

Повернувшись до витесаного ідола, Ярослав одним коротким, точним рухом розчахнув собі долоню. Гаряча, темна кров цівкою потекла на чоло дерев'яного обличчя, вбираючись у свіжі карби.

Над галявиною закрутився сизий, густий туман. Повітря стало настільки тугим і холодним, що подих виривався з грудей білою парою. З імли поволі викристалізувалася постать. Жодного тепла – лише величава, прадавня і сувора краса.

– Кликав... – шелестом інею пролунав голос Богині. – З чим прийшов до Нави?

– З обітницею, – тихо вимовив Ярослав, піднімаючи закривавлену долоню. – Життя моє і пам'ять бери. Лише бережи Знання під Каменем. Не дай йому згинути.

– Приймаю, – ледь чутно видихнула Вона.

Потому припала до його вуст, і від цього дотику по тілу розлилося солодке, крижане заціпеніння. Це не був цілунок живильної пристрасті – вона повільно й жадібно випивала його подих, витягуючи з грудей гаряче людське тепло й залишаючи натомість чисту, кришталеву байдужість. Тіло скував залізний паморок.

Залишки свідомості згасали. Втрачаючи відчуття ніг, Ярослав, хитаючись і чіпляючись за гілки, зробив кілька важких кроків убік землянки. Останнє, що він пам'ятав – як безсило впав на вогкий мох під її низькою покрівлею, занурюючись у мертвий, непробудний сон.

Брат Григорій відійшов від пагорба, де ченці лаштувалися ставити каплицю замість знищеного капища, досить далеко. Він робив вигляд, ніби шукає хмиз для вогнища, а насправді просто хотів сховатися від суворого ока настоятеля та кпинів братії, а також потішити свої грішні думки.

Думки були соковиті, пишні й геть не побожні. В його уяві поставала та пишнотіла селянка, яку він бачив кілька днів тому біля броду: підтягнута мокра сорочка, білі міцні стегна, розпалений від спеки вигин спини... «Ох, охрестити б таку язичницю... – солодко мрійнув Григорій, важко зітхаючи. – Та так охрестити, і не один раз, аби вся бісівська дурь вивітрилася!»

Він витер піт із лоба й випустив із рук оберемок сухих гілок. Коли ж озирнувся, виявилося, що знайома вирубка кудись зникла. Навколо стояли похмурі, зарослі мохом стовбури, а сутінки між ними здавалися тугими й недружніми. Стежка розчинилася. Напав раптовий страх: Григорій усвідомив, що заблукав. У живіт уперся важкий липкий клубок, коліна затремтіли, а волога від холодного поту ряса прилипла до хребта. Зрозумівши, що діло кепське, Григорій гепнувся на коліна прямо в мох, гарячково замиготів пальцями, хрестячись, і звів заплакане обличчя до темних верхівок дерев:

– Господи! Визволи раба Твого грішного! – зашепотів він гаряче, аж губи тремтіли. – Не дай згинути у цьому бісівському лісі без причастя й покаяння! Вкажи шлях, Отче Небесний, дай бодай якесь знамення!

І саме в цю мить над його головою пролунало сухе, глузливе:

– Кр-р-рак!

На сухій гілці прямо над ним сидів великий чорний крук. Птах навскіс зазирнув ченцеві в обличчя, перелетів на сусіднє дерево й знову каркнув, ніби запрошуючи за собою.

Очі Григорія спалахнули молитовним захватом.

– Почуто! Слава Тобі, Господи! Дякую Тобі, Пресвята Богородице, і вам, усі святі угодники! – зашепотів він, квапливо витираючи сльози радості й піт з обличчя.

Григорій одразу ж прийняв чорного як смола птаха за особисто відрядженого Небесами янгола-охоронця. Чернець бадьоро підхопив під поли рясу й подався за круком. Довго плутав між похмурими стовбурами, перечіпався об коріння та збивав ноги, але сліпо йшов за «янгольським» карканням, поки ліс навколо не став геть глухим і темним.

Григорій так пильно дивився собі під ноги, аби не гепнутися в чергову вирву, що не одразу помітив, як дерева нарешті розступилися. І тільки-но збирався зробити ще крок, підвів погляд... і застиг.

Галявина дихала важкою, гнітючою тишею. Посеред неї тьмянів Чорний Камінь, а перед ним височів ідол. З дерев'яного обличчя на ченця витріщалися суворі, чужі риси, а по чолу й щоках стікала ще свіжа, темна кров. Від того видива віяло таким прадавнім морозом, що в Григорія відняло мову.

Засліплений жахом, він не вгледів ані низького горбка землянки неподалік, ані збитого моху біля входу. Хотів закричати, але голос не слухався – страх просто перехопив подих і стиснув сухе горло. Чернець підхопив під поли рясу й дременув геть. Біг не розбираючи дороги: чіплявся ногами за коріння, падав, роздирав обличчя та руки та щедро лишав клапті ряси на гострих гілках.

Коли Григорій, задиханий і напівживий, нарешті тріскучо вивалився з кущів прямо до ченців, вигляд у нього був жахливий.

– Григорію, ти що, сам хмизу знайти не зміг, то вирішив у ведмедя відібрати? – гиготнув один із братів.

– Та який там ведмідь! – додав другий. – Дивіться, у нього очі на лоба лізуть! Це він із чортом у піжмурки грав, та так розігнався, що й душу ледь у кущах не загубив!

Григорій навіть не звернув уваги на кпини. Задихаючись, він лише гарячково махав руками й витріщав очі, мовчки благаючи про воду. Хтось простягнув йому дерев'яний ковш. Григорій жадібно, розбризкуючи краплі по підборіддю, виглушив усе до дна й, збиваючись та затинаючись, по складах розповів про все, що бачив у хащах: про кривавого ідола, морозний страх і Чорний Камінь. Про селянку, звісно ж, не згадав жодним словом.

Першим спалахнув брат Антоній. Його очі запалали фанатичним вогнем, рука з важким посохом сікла повітря. Він рвучко розвернувся до отця Іоана:

– Отче Іоане, веди нас! – вигукнув так, що аж жила на шиї набрякла. — Сам Господь вказує нам шлях, аби ми випекли це сквернище залізом і вогнем! Піднімайте сокири, братіє! Розтрощимо поганську подобу, а попіл розвіємо по вітру!

Ченці, розпалені його криком, загули, вхопившись за сокири та важкі окуті палиці.

Отець Іоан із глибоким розумінням життя в заспаних очах повільно простяг руки, благословляючи збуджену братію, і випростався, надаючи собі величного вигляду:

– Братіє... Праведний гнів ваш – то меч Господній! – виголосив він соковитим, поважним басом. – Але не забувайте: де бісівський ідол, там і сила нечиста вартує! Поки ви нищитимете те поганське сквернище, хтось мусить взяти на себе найважчий духовний удар! Я залишуся тут і триматиму на своїх плечах молитовну варту, закриваючи ваші спини хрестом і соборною молитвою від темного вроку!

– Амінь! – вигукнув Антоній і з войовничим кличем наввипередки з ченцями рвонув у хащі.

Отець Іоан проводжав їх довгим, благочестивим поглядом. Як тільки останній тріск гілок затих у глибині лісу, святий отець миттєво втратив усю величну поставу. Він бадьоро розвернувся й попрямував до свого намету – туди, де в затінку стояли запечатані смолою барильця з вином.

Настоятель згадав суворий наказ князя, коли той передавав ці запаси: «Дивися мені, Іоане! Вино це – із самого Царграду, тож не смій витрачати його марно, а тримай виключно для святого причастя!»

– От я й бережу... – мугикнув собі під ніс Іоан, дістаючи ножик для розпечатування корків. – Знали б ви, бовдури, скільки моєї молитви треба, щоб це вино з Царграду не скисло, поки ви там із пеньками воюєте. А то ще прибіжать після «подвигу» горло промочити... Ні-ні, святе добро треба пильно берегти від цих телепнів.

Він зручно вмостився на шкурі, відкоркував барильце, і над майбутньою каплицею запала справжня, глибока духовна благодать.

ХХІІІ ГЛАВА

Голова була наче налита свинцем, а власна пам’ять уперто відмовлялася видавати бодай якісь виразні деталі останніх днів. Повне відчуття, що в свої двадцять сім Ярослав здобув передчасну амнезію. У свідомості пролітали лише якісь розмиті тіні, але вони миттєво розсипалися, так і не склавшись у бодай трохи виразну картину.

З роздумів його вирвав різкий, наполегливий дзвінок смартфона. Ярослав наосліп намацав апарат на тумбочці й притиснув до вуха:

– Слухаю...

– Славко? Ну нарешті! – у динаміку вибухнув стривожений голос Вадима. – Я вже й не знав, що й подумати! Від самого ранку намагаюся до тебе додзвонитися!

– Хм… Дивно, – хрипко мовив Ярослав. Власний голос здавався чужим і змученим, наче після важкої хвороби. – Я нічого не чув. Хоча сон завжди мав чутливий…

– Слухай, давай-но зустрінемося сьогодні пополудні, – запропонував Вадим, не давши йому договорити. – Розпогодилося нарешті. А то від самого твого повернення щось незрозуміле коїться – ніби й не літо надворі, а пізня осінь. Все, жодних відмов! Я заїду за тобою.

– Добре, друже. Чекаю.

Ярослав відклав телефон. «Повернення? Звідки повернення?» – питання висіло в повітрі, але відповіді не було.

Аби хоч трохи збити важкий туман у голові, він рушив до ванної кімнати. Напустив крижаної води, плеснув кілька разів у обличчя, розплющив очі, підвів голову до дзеркала – і так і застиг із рушником у руках.

На склі над умивальником розмашисто, яскраво-червоною помадою було виведено:

"Чудова ніч, милий! Ще побачимося! Марина"

Ярослав кліпнув один раз, потім удруге. Помада не зникла. «Хто така Марина?.. Яка ще ніч?» – у голові знову запульсувала тупа, гаряча жила. Натяк був більш ніж прозорим, але для людини, яка не пам'ятала останніх трьох днів, це виглядало як чийсь божевільний розіграш.

Не встиг він оговтатися від дзеркального сюрпризу, як із кімнати знову пролунав виклик.

– Слухаю, – процідив Ярослав, повертаючись до смартфона.

– Старов? Ярослав Старов? – пролунав із динаміка важкий, сухий чоловічий голос із тими самими металевими нотками, які зазвичай виробляються роками служби в органах.

– Він самий. З ким розмовляю?

– Підполковник поліції Сивенко. Центральний відділ.

Ярослав лише скривився. Він був переконаний, що це черговий прикол хлопців. Вадим із Миколою любили подібні розіграші з «імітацією кабінетних службовців».

– Ого! Сам підполковник! – іронічно хмикнув Ярослав. – І чим зобов'язаний такій високій увазі?

– Без кепкування, юначе! – у голосі співрозмовника металу тільки додалося. – Справу маємо серйозну. Я би залюбки побачив вас сьогодні о сімнадцятій нуль-нуль.

– Добре, під’їду до відділку...

– Ні. Це неофіційно. Принаймні, поки що. Пропоную зустрітися в Каштановому сквері. Я підійду сам. До вечора, Ярославе.

У динаміку пролунали короткі гудки. Ярослав ще кілька секунд ошелешено дивився на згаслий екран. Поліція? Неофіційна зустріч у сквері? Це вже геть не скидалося на дружній розіграш.

Він натиснув кнопку «Не турбувати», кинув смартфон на кухонний стіл і сів на стілець. На стіні цокав годинник: 11:43. До приїзду Вадима лишалося близько години.

Ярослав обхопив голову руками, впився пальцями в волосся й спробував зробити те, що мусив зробити ще з самого ранку: силою пробитися крізь запечену завісу власної пам'яті й згадати хоч щось із тієї клятої поїздки. Але всі спроби виявилися марними – у голові крутилася лише сіра, в'язка каша.

З важких роздумів його зненацька вихопив різкий, наполегливий дзвінок домофона, який прорізав тишу квартири. Ярослав аж здригнувся.

Він підійшов до дверей і зняв трубку:

– Так?

– Славко, ну ти й соня! – із динаміка вирвався напружений, знервований голос Вадима. – Я тобі розриваю телефон, а ти «поза зоною»! Спускайся вже, чекаю під під’їздом у таксі. І давай трохи жвавіше, бо в мене від цього чекання вже око сіпається.

Ярослав дістав із кишені смартфон, ковзнув пальцем по екрану, знімаючи режим «Не турбувати», де миттєво випливло декілька пропущених від Вадима, і мовив у трубку:

– Уже біжу.

Він натягнув куртку й, намагаючись більше не дивитися в бік ванної кімнати з її криваво-помадовими автографами, вискочив із квартири.

Біля під’їзду на аварійці стояла сіра «Шкода». Вадим сидів на передньому сидінні, нервово барабанячи пальцями по панелі й виглядаючи Ярослава крізь запітніле бокове скло з таким виразом, ніби очікував побачити не друга, а як мінімум групу захоплення в балаклавах.

Ярослав пірнув на заднє сидіння, і в салоні миттєво запанувала важка, майже відчутна на дотик напруга.

– Ну й вигляд у тебе, Славку, – замість привітання буркнув Вадим, навіть не повернувши голови, а лише зиркнувши на нього через дзеркало заднього огляду. – Таке враження, що тебе пару днів через м’ясорубку крутили, а потім забули зібрати назад.

– Дякую, ти теж цвітеш і пахнеш, мов троянда, – огризнувся Ярослав, відкинувшись на спинку. – Що за поспіх?

– Водій, нам до «Часу кави» на розі проспекту Центрального і Маріупольської, – перебив його Вадим, звернувшись до мовчазного шофера, і лише коли авто рушило з місця, трохи нахилився назад і стишив голос до шепоту: – Тут краще не орати. Приїдемо, сядемо в кутку, де менше вух, – тоді все й розкажу. Але якщо коротко... Тетяна вчора влаштувала таку істерику, що райвідділок ледь не рознесла. Вона шукає Колю. І чомусь, сука, свято переконана, що ми з тобою знаємо, де він подівся.

Ярослав мовчки дивився, як за вікном таксі проносилися знайомі вулиці міста, які зараз здавалися геть чужими. Світ за вікном жив своїм буденним життям, але всередині росло чітке, холодне розуміння: щось уже зрушилося з місця, і зупинити це вже ніхто не зможе.

Таксі зрештою загальмувало біля невеликої кав'ярні в центрі Миколаєва. Вадим із панським розмахом залишив водієві решту – мабуть, аби той менше розмірковував над їхніми дивними напівшепотами в салоні – і виштовхнув Ярослава на тротуар.

За хвилину вони вже вмостилися у найвіддаленішому кутку закладу. Негучна, ненав'язлива мелодія з динаміків та рівномірний гомін чужих розмов створювали ідеальний фоновий шум, щоб надійно сховати їхню бесіду від зайвих вух.

За хвилину вони вже вмостилися у найвіддаленішому кутку закладу. Негучна, ненав'язлива мелодія з динаміків та рівномірний гомін чужих розмов створювали ідеальний фоновий шум, щоб надійно сховати їхню бесіду від зайвих вух.

Вадим повернувся від стійки з двома чашками. Поставивши перед Ярославом паруючий американо, він сперся ліктями на стільницю біля свого подвійного еспресо й підсунувся майже впритул, аби не підвищувати голос. Здавалося, він щиро сподівався, що ударна доза кофеїну допоможе заспокоїти нервове сіпання повіки.

– Словом, слухай, у нас проблеми. І це ще м’яко сказано, – почав він, гарячково мішаючи цукор, якого навіть не додавав. – Учора ця божевільна Тетяна влетіла в райвідділок, як майстер спорту з художньої істерики. Нагримала на чергового, вимагала підняти за тривогою ледь не все обласне управління, бо Коля не відповідає на дзвінки з позавчорашнього вечора і не ночував удома. Менти, звісно, спочатку намагалися відправити її підтримати вітчизняну фармацевтику й попити валеріанки – мовляв, «три дні не минуло, загуляв мужик, діло житейське». Але Тетяна... ти ж знаєш Тетяну.

Вадим зробив ковток і поморщився, наче кава була з полину.

– Вона витягла телефон і почала тицяти їм просто під ніс останні повідомлення. І головне, ця курка прямо на весь хол заявила, що ми поїхали за місто вчотирьох, а повернулися втрьох! Втягнули його, бачте, «у свої дивні темні справи». Там у них якийсь надто завзятий опер уже записав наші прізвища. Якщо Коля не з'явиться до вечора, нас смикнуть на офіційну розмову як останніх, хто його бачив.

Слова Вадима лунали для Ярослава мов з іншого виміру. Він марно намагався пробитися крізь ватний туман у власній голові: пам'ятав якісь розмиті, ефемерні фрагменти, але вони геть не складалися в цілісну картину. Власні спогади провалювалися у чорну прірву.

Ярослав повільно стиснув пальцями чашку, відчуваючи, як від кераміки йде перше, ще кволе тепло, і важко притиснув долоню до гарячої скроні.

– Вадиме... я практично нічого не пам'ятаю з того, що було, – чесно визнав він, підводячи погляд.

Вадим аж зблід, у його очах спалахнула суміш паніки й роздратування. Він на мить завмер із піднятою чашкою, а потім просичав, подаючись ще ближче:

– Ти що, жартуєш?! Славко, зберися! Якщо ми не видамо чітку й однакову версію, нас просто закатають у асфальт!

– Я не жартую, – тихо мовив Ярослав, нервово розтираючи пальцем гарячий вінчик чашки. – Але я намагаюся розібратися... Дякую, що ввів у курс справи. До речі, я сьогодні планую перекинутися кількома словами з одним підполковником поліції – Сивенком. Зустріч неформальна, але, можливо, він щось знає або підкаже, куди взагалі рухатися.

Вадим перевів подих, намагаючись опанувати себе, і уважно вдивився в обличчя друга.

– З підполковником? Хм... Потрібна група підтримки? А то знаємо ми ці їхні «неформальні зустрічі». Якщо треба, я можу зачекати десь поруч.

Можливість мати поруч надійну спину вабила, але думка втягувати Вадима у хитрі розбірки з органами викликала тривогу. Навіщо підставляти друга під чужий приціл?

– Ні, дякую, – усміхнувся Ярослав, підводячи очі. – Проведу для початку розвідку боєм – а там видно буде. Не варто передчасно світити всі карти.

– Ну, як знаєш, – Вадим з полегшенням відкинувся на спинку стільця. – Тільки якщо що – одразу набрав, зрозумів? У мене якраз є година-дві. Заскочу тоді в сервіс, заберу свій підсилювач з ремонту, а то майстер вже другий день мозок каніфолить. Та й проєкт по звуку треба нарешті дотягти, бо замовник уже увесь телефон обірвав.

Вони підвелися. Вадим підставив кулак для прощання, і Ярослав автоматично стукнув по ньому своїм.

– Бувай... Всеславе! Бережи себе! – мовив Ярослав, і це ім'я зіскочило з язика так природно, ніби він називав його так усе життя.

Вадим зупинився як укопаний, зсунувши брови.

– Як-як ти мене назвав?

Ярослав коротко хмикнув, приховуючи раптове сум'яття, і махнув рукою:

– Не зважай! Просто вирвалося. На зв'язку.

Силует Вадима розчинився за скляними дверима кав'ярні. Ярослав ще якийсь час сидів наодинці, мовчки стискаючи долонями керамічний бок чашки й допиваючи остиглий американо. На годиннику була лише пів на третю. До запланованої зустрічі залишався цілий шматок порожнього часу — неспішним кроком звідси йти хвилин п'ятнадцять, не більше.

Підвівшись, він вийшов на Соборну. Ноги самі, без відома розуму, потягли його прямим шляхом униз, до набережної – туди, де простір розширювався й обіцяв бодай ковток свіжого повітря.

Проте реальність довкола вже не була звичайною. Вона тріщала по швах, вигинаючись під неможливими, хворобливими кутами.

Він ішов крізь натовп, мов крізь згущене, застигаюче залізо. Звичні міські шуми втрачали свою техногенну природу: низький гул автомобільних двигунів із суміжних вулиць розпадався, перетворюючись на моторошний шелест прадавнього, непроглядного лісу та важкий, гнітючий плескіт чорної потойбічної води. Геометрія фасадів розмивалася: довгі післяполудневі тіні від будинків розтягувалися по вулиці, перетворюючись на викривлені, потворно витягнуті постаті в безликих балахонах, які застигли у мовчазному, застрашливому чеканні.

Минаючи сквер, Ярослав мимохідь зауважив дивну річ: о цій порі тут завжди вешталися люди, лунав дитячий сміх чи бубоніли пенсіонери на лавках, але зараз довкола панувала непритаманна, практично мертва тиша. Здавалося, навіть повітря між деревами застрягло й згусло, відмовляючись пропускати звуки.

На високовольтних дротах рядами сиділи міські круки. Вони не полохалися істеричних автомобільних сигналів, не повертали голів, а лише проводили Ярослава важкими, надто свідомими «велемудрівськими» очима, у яких прочитувалася прадавня, байдужа до людського життя темінь.

На шкірі досі палали фантомні, майже болісні дотики оголеного тіла Марини – вони таврували його крижаним вогнем. А міцний асфальт під підошвами здавався лише тонкою, крихкою шкаралупою над бездонним, киплячим болотом Нави. Варто було схибити хоч на сантиметр, збитися з кроку – і ця чорна безодня затягнула б його без залишку.

Пряма лінія Соборної врешті вивела його до річки. Зазвичай тиха гладь Інгула здавалася важкою, наче розплавлений свинець, і здригалася від дивних, неритмічних зморшок, ніби під водою ворушилося щось велетенське й прадавнє. Він повільно пішов уздовж гранітного парапету, слухаючи, як вологе повітря намагається видути з голови залишкові галюцинації.

Цю психоделічну медитацію різко й брутально розірвала висока, вимоглива вібрація смартфона в кишені.

Ярослав здригнувся, вихоплюючи телефон. На екрані миготіло прізвище Сивенка. Він натиснув на зелену іконку, і з динаміка одразу вдарив сталевий, нетерплячий голос підполковника:

– Ярославе, я чекаю вас у сквері. Зараз же. Мова про вашого зниклого товариша.

На екрані спалахнуло повідомлення про завершення виклику. Морочний тріп миттєво розвіявся, лишивши по собі лише холодний потік адреналіну та гостре відчуття небезпеки.

Ярослав повернув назад до скверу. Неприродна, вакуумна тиша досі висіла між стовбурами, а в повітрі відчувався виразний присмак озону й чужої, недоброї сили.

Підполковник Сивенко чекав біля порожньої лавки. Попри липневу спеку, він виглядав зібраним: у темній сорочці-поло та штанях. Його масивна постать випромінювала важку, загрозливу впевненість.

– Ярославе, здається, ви не зовсім усвідомлюєте глибину тієї дупи, у якій опинилися, – процідив Сивенко.

Ярослав аж здригнувся від цього контрасту. Ще зранку в телефонній розмові підполковник говорив зважено, майже по-дружньому, а зараз його тон став сухим, металевим, а палаючий погляд стискав, наче жорсткі лещата.

– Тетяна сьогодні вранці влаштувала в райвідділку виставку картин, – провадив далі Сивенко. – Вона прямим текстом стверджує, що ви з друзями втягнули її хлопця в якусь мутну історію. І що ініціатором цієї поїздки був саме ти. Тому я й вирішив спершу поговорити з тобою віч-на-віч. Тож у мене просте запитання: куди ви їздили? Що це були за розкопки і що ви там знайшли?

Ярослав силувано посміхнувся, відводячи очі:

– Ви перебільшуєте, підполковнику. Куди ми їздили? На природу. Намети, вогнище, річка. Чи я, по-вашому, схожий на Індіану Джонса? Микола просто вирішив затриматися...

– Не крути хвостом! – перебив Сивенко, зробивши ще крок уперед. Від нього віяло глухою, виморожуючою люттю. – Не роби з мене ідіота. У мене є свої джерела і є інформація, що ви копирсалися там, де не слід. Якщо ти зараз же, прямо на цьому місці, не викладеш мені всі карти на стіл – я підключу свої зв'язки й укатаю вашу шарашку за чорну археологію та приховування злочину. Сядете за ґрати швидше, ніж ти встигнеш оком змигнути!

Сивенко так стиснув щелепи, що на вилицях випнулися важкі жовна. Він загрозливо подався вперед, і в цей момент раптовий, гарячий порив вітру розметав пилюку на алеї й зсунув сивіюче пасмо волосся з його правої скроні.

Ярослав заціпенів.

Там, біля самої лінії росту волосся, виділялася потворна, темно-вишнева родима пляма.

У голові Ярослава спалахнув крижаний струм надвисокої напруги. Усі пазли, усі сни й моторошні марення з тріском замкнулися в один ланцюг. Мстислав. Жрець Нави. Зрадник із X століття з тією самою міткою на скроні. Він був тут. Прадавня темна суть стояла перед ним, захована під цивільною сорочкою поліцейського чиновника.

– Ти... – видихнув Ярослав.

Але Сивенко не встиг відповісти.

Прямо позаду підполковника, на протилежному боці вулиці, з'явилася постать. Вона виникла раптово, вихопившись із літнього сонячного марева.

Це був Микола. Змарнілий, розпатланий, у пом'ятій сорочці, із гарячковим, диким блиском в очах. Він замахав рукою, підкликаючи Ярослава до себе, а потім приклав вказівний палець до вуст: «Цить! Ані слова!»

Усе відбулося за частку секунди. Ярослав шарпнувся вбік, ламаючи дистанцію, і засліплено зірвався бігти через проїжджу частину, просто під обурені сигнали машин.

– Тримайте його! – заревів позаду Сивенко.

Кілька поліцейських із патруля, що чергував неподалік, миттєво ринулися навперейми.

За спиною лунав важкий тупіт берців та роздратовані вигуки, але Ярослав уже рвонув під найближчу арку – туди, де секунду тому мигнув силует Миколи.

Він петляв заплутаними дворами, перестрибуючи через бордюри та збиваючи подих. Постать Миколи постійно виринала попереду, наче примарний маяк: то край світлої сорочки майне за рогом, то знайома тінь прослизне між кущами. Микола вів його за собою далі й далі, поки попереду між деревами не вихопився сірий каркас занедбаної багатоповерхівки. Напівзруйнований паркан довкола був проламаний, а сам бетонний монстр видавався ідеальним місцем, аби сховатися й відірватися від погоні.

Силует Миколи пірнув у бетоновану пащу центрального входу. Ярослав перемахнув через зламану секцію огорожі й влетів у вогку темряву довгобуду слідом за ним.

Вигуки переслідувачів надворі стихли, поступившись місцем дзвінкій, холодній акустиці порожнього бетону. Згори, десь на рівні третього чи четвертого поверху, лунав квапливий тупіт ніг по сходах.

– Миколо! Зупинися! – закричав Ярослав, задихаючись і ступаючи на перший сходовий марш.

І в цей момент із темної глибини верхніх поверхів відлунням розлився низький, оксамитовий тембр. Голос тієї, чий гарячий шепіт ще нещодавно обпікав його в темряві:

– Немає нікого довкола, Ярославе... Немає нічого. Є тільки ти... І я.

XXIV ГЛАВА

Ярослав дотямив, де перебуває, не від подиху вітру чи шелесту листя, а від піднятого ченцями дикого ґвалту.

Братія, яка на кожному кроці торочила про відречення від усього мирського, сунула лісом так, ніби йшла на ярмарок чи собачі бої. Вони тріщали сушняком, лаялися, зачіпаючись рясами за чагарі, і намагалися перекричати один одного молитвами, що більше скидалися на хрипкі співи п’яниць у корчмі.

Натовп ревучи ввалився на галявину.

Молодий чернець Григорій рвався попереду всіх. Не стільки від праведного запалу, скільки від користі: упіймати «лісовика» власноруч! О, за це отець Іоан точно йому все простить і похвалить. А слава про його подвиг неодмінно дійде й до сусіднього села – і тамтешня молода селянка, чиї вабливі округлості вже котру ніч позбавляли Григорія сну, нарешті гляне на нього як на справжнього лева, а не богомольного хлопчика.

– Ось він, лаз! Отут ховається! – радісно заверещав Григорій, указуючи на темний вхід до землянки.

Аби першим проявити звитягу, він бухнувся рачки й просунув голову в низький отвір, готовий схопити язичника за барки.

Але замість беззахисної здобичі в темряві його чекало дещо інше.

Пролунав огидний, вологий хлюпіт. Григорій навіть не встиг зрозуміти, що сталося – лише глухо хрипнув і безсило сповз на мох. А з його розпанаханого горла виплеснувся темний червоний струмінь. Він кілька разів сіпнувся й затих, вирячивши очі в байдуже небо.

Молитовні вигуки ченців обірвалися на півслові.

З вузького отвору вибрався Ярослав.

Він не видавав жодного звуку. Чорна від сажі сорочка, залиті чужою гарячою кров'ю груди й почорнілі від бруду пальці, що міцно впилися в руків'я ножа, але головне – обличчя. У ньому все ще вгадувалися риси юного волхва, та зараз з-під збитого пасма волосся вихоплювався звіриний оскал, а з розширених, майже чорних зіниць проглядала така безнадійна, чорна лють, від якої найзатятіші богомольці мимоволі ступили крок назад, раптом згадавши, що вони всього лише плоть і кров. Ярослав стискав у руці ніж й важко, хрипко дихав – це було не людське дихання, а загнане гарчання хижака, що готується до останнього стрибка.

Натовп заціпенів.

Час для Ярослава розпався на окремі, чіткі спалахи. Погляду вистачило, аби осягнути все довкола: якщо він кинеться на цей натовп просто тут, на відкритій галявині, його миттю зімнуть маса, сокири та важкі палиці. Він загине, і Знання загине разом із ним.

Поруч піднімалася стрімка скеля. Високо вгорі, серед сірого каміння, чорніла вузька розщілина.

Туди не зайти гуртом. Туди доведеться дертися по одному. А по одному – на вузькому карнизі – у нього буде шанс.

Не чекаючи, поки ченці оговтаються, Ярослав рвонув убік і, мов безшумна тінь, зірвався до підніжжя скелі.

– Тримайте його! Вбийте поганина! – нарешті розродився запізнілим ревом хтось із задніх рядів.

Сп'янівши від люті та власної чисельності, натовп із диким гиканням, тупотом і брязкотом сокир ринувся слідом.

Брат Антоній – м'якотілий, розпещений монастирськими хлібами й абсолютно не пристосований до виснажливих забігів – здався першим.

Його ніжне тіло категорично відмовилося бігти через пеньки та коріння. Він важко засапався, перейшов на крок і, вдаючи, ніби гарячково поправляє хрест, ступив за стовбур кремезного дуба.

Лише коли дикий лемент і тупіт ченців остаточно згасли в гущавині по той бік галявини, Антоній рукавом змахнув піт із чола. Напруга спала, і його обличчя скривилося в полегшеній та захланній усмішці.

– Впораються й без мене... – пробурмотів він собі під ніс, розгладжуючи просочену пилом та брудом рясу. – Навіщо дурно ноги збивати?

Він спритно розвернувся й бадьорим кроком почимчикував назад – просто до отця Іоана. Треба ж комусь першим, із найчеснішими очима, розповісти настоятелю, як героїчно вони билися з бісівським поріддям...

XXV ГЛАВА

Голос розчинився у височині недобудови, лишивши по собі лише луну та липке, крижане заціпеніння.

Вигуки поліцейських надворі нарешті почали вщухати. Судячи з тупоту, оперативники вирішили, що втікач прослизнув далі крізь пролами в бетонній загорожі, і вже збиралися розширювати радіус пошуку. Сонце вже майже сіло за обрій, але до справжньої темряви було ще далеко – вечірнє світло лише густішало сірими сутінками по кутках. Ярослав втиснувся у стіну, намагаючись приборкати власне божевільне дихання. Ще кілька секунд – і вони заберуться геть.

І саме в цей момент із затінку над сміттєпроводом на нього щось виринуло.

Це була лише важка, чорна тінь – чи то розтривожений кажан, чи крук, що влетів через вікно, – але вона шуганула просто в обличчя. Ярослав від жаху й несподіванки сахнувся назад. Нога поїхала на порожній пляшці з-під горілки – недбалій пожертві «храму Хаосу» від місцевих пияків. Скло з огидним оглушливим брязкотом покотилося бетоном, а сам він з розмаху гепнувся на плиту.

Шум відлунив порожнім прольотом, мов постріл.

– Знайшовся! Він усередині! – вибухнуло з вулиці.

Шлях униз було відрізано – важкі берці вже тупотіли по прольотах першого поверху. Перемагаючи біль у забитому куприку, Ярослав підхопився й кинувся нагору, у сіру напівтінь верхніх ярусів – туди, де ще лунали швидкі кроки Миколи і де згасало відлуння шепоту. Голос здавався маячнею, химерним гулом порожніх стін, але від нього у грудях млосно здригнулося щось глибоко приховане. Так раптово виринає у пам'яті уривок дивовижного видива – сяючого, майже невагомого, яке наснилося чи то минулої ночі, чи то взагалі в якомусь позаминулому житті, залишаючи по собі лише солодкий, тривожний осад.

Пальці зісковзували з обвітреного каміння, вкритого слизьким мохом.

Ярослав дерся нагору, здираючи шкіру на ліктях і колінах до крові. Зірвані нігті залишали на граніті темні смуги. Зупинитися означало здатися тим, хто ревно проповідував христове милосердя, хоч самі давно випалили його зі своїх зашкарублих сердець.

Позаду, біля підніжжя, тріщали кущі й брязкало залізо – оскаженілі ченці продиралися крізь хащі, плутаючись у довгих полах ряс.

А над головою чорнів вузький розлам, що прорізав моноліт аж до самої вершини. Гранітні брили тут зближувалися: що вище пролягав шлях, то тіснішими ставали кам'яні стіни, а біля самого виходу нагору тріщина звужувалася до межі. Крізь цей вузький лаз, важко розвертаючи плечі, міг протиснутися лише хтось один – та й то за умови, що його плоть ще пам’ятала суворість посту, а не розрослася від надмірних трапезних благодатей.

Ярослав здолав останні сходинки й крізь розчахнуті двері вискочив на плаский бетон даху. Низьке передвечірнє сонце одразу вдарило в очі, вихоплюючи з напівтемряви простір. Повітря над містом дихало вогкістю після зливи та важким випаром нагрітого гудрону.

Позаду, у лункому череві висотки, все ближче гримів тупіт берців, а вулична сирена розривала тишу десь далеко внизу.

На іржавій арматурі, що випиналася з бетону, горбився важкий чорний ворон, мружачись від липневого світла.

Легені пекло вогнем, а серце гатило в ребра, мов ошаліле. Ледь переставляючи ноги від утоми, Ярослав заточився й упав на коліна біля великої калюжі. Спершись тремтячими руками на вологий бетон, він схилив голову, намагаючись перевести подих.

Краплі поту з лоба капали в темну воду, пускаючи кола. Коли гладь трохи заспокоїлася, Ярослав мимоволі вдивився в каламутне дзеркало під ногами.

Спочатку це був просто він сам – виснажений, із розпатланим волоссям у порваній камуфляжній футболці. Але в міру того, як вода зупинялася, картинка розмивалася й нашаровувалася: риси обличчя лишалися тими ж самими, але короткі пасма у віддзеркаленні видовжувалися й сплутувалися, темніючи від сажі й запеченої крові. Камуфляж розчинявся, поступаючись місцем грубому тканому полотну. З каламутної глибини на нього позирав прадавній двійник, а в його розширених зіницях читався той самий розпач і той самий незворотний вибір. Межа між «тоді» й «зараз» поступово зникала, розчиняючись у дощовій воді.

Гранітний лаз стискав ребра, не даючи зробити повноцінний вдих. Ярослав із силою проштовхнувся далі, здираючи шкіру на плечах об гострі виступи скелі.

Одразу за ним у вузький проріз втиснулися двоє найпрудкіших із братії. Один із них, вискалившись від люті, простягнув брудні пальці, намагаючись ухопити втікача за розідраний край сорочки. Ярослав шарпнувся вперед, розвертаючись у тісняві, і з усієї сили вдарив п'ятою в обличчя нападника.

Хряснув хрящ. Чернець дико йойкнув і полетів шкереберть донизу, збиваючи свого спільника. Обоє з тріском шубовснули в колючі хащі під скелею.

Решта переслідувачів біля підніжжя застопорилася. Дебелий увалень із палаючим смолоскипом різко загальмував перед самою розщелиною, а той, хто біг слідом, з розгону врізався йому в спину. Смолоскип хитнувся, сипнувши снопами іскор, і густий смоляний дим ударив їм просто в обличчя. Увалень оскаженіло закашлявся, витираючи сльози, і раптом його обличчя викривила злісна здогадка.

– Затуляй лаз! – заревів він, тамуючи кашель. – Накидайте сирого гілля! Викуримо супостата димом, як борсука!

Вуличні сирени, що щойно рвали вечірній простір, раптом змовкли просто під довгобудом – гальма важких машин із вереском врізалися в асфальт. А вже за хвилину з темного прорізу сходової клітки на випалений гудрон вискочили патрульні.

За ними, важко дихаючи та витираючи піт з чола, вивалився підполковник Сивенко. Його обличчя набрякло багрянцем від стрімкого підйому, а на скроні, під вибитим пасмом сивого волосся, виразно темніла потворна родима пляма. Він вишкірився в переможній усмішці людини, яка нарешті загнала здобич у глухий кут.

– Усе, Ярославе! Догрався! – прогримів підполковник, стримуючи задишку й роблячи застережний крок уперед. – Руки так, щоб я бачив, і на землю! Не ускладнюй собі життя!

Ярослав повільно підвівся. Він випростав спину й подивився на Сивенка – без страху, без метушні, з тихою й гіркою усмішкою. Усе закрутилося знову, коло замкнулося, і далі грати за їхніми правилами він більше не збирався. Прадавній Вузол вимагав розв'язки, і зараз тільки він вирішував, як саме це станеться.

Ворон на іржавій арматурі розправив важкі чорні крила й видав пронизливий, майже людський хрип.

Ярослав зробив крок назад – і його п'ята зсунулася з бетону, ступаючи в порожнечу.

Дим дедалі густіше заповзав у розщелину. Солодкавий, отруйний чад сирої хвої й смоли заповнював кам'яну щілину до самого верху й випалював легені зсередини.

Ярослав безсило сповз по шорсткій гранітній стіні. Тіло горіло, а свідомість повільно огортав крижаний, смертельний холод. Сили витікали з кожним важким ударом серця.

Він розумів: якщо ченці витягнуть його напівживим – диби й залізних кліщів не оминути. Під тортурами людина втрачає людську подобу й стає просто безвільним шматком м'яса, що сходить лементом. А цим рясоносцям потрібні були не побратими, які вже полягли на згарищі капища, – їм потрібні були безумовна, беззаперечна покора та саме Знання. Щоб випекти його із залишками пам’яті людської, стерти на порох і лишити замість нього лише своє хибне, облудне вчення.

Лишатись же в цій кам'яній пастці й безвольно ковтати чад заради кількох зайвих ковтків повітря – це лише безглузде чіпляння за рештки життя.

Він підвів очі на сизий туман, що клубочився далеко під скелею. Каміння внизу більше не лякало. Воно здавалося м'якими обіймами Нави, єдиним шляхом до тих, чиї голоси кликали його з темряви. Ярослав свідомо подався грудьми вперед: він віддавав свій останній подих Наві, щоб забрати Знання із собою й позбавити ворогів їхнього головного тріумфу.

Два кроки у прірву злилися в єдине фатальне падіння.

Не було більше ні висотки над вечірнім Миколаєвом, ні димної розщелини прадавніх гір. Виснажений чоловік у роздертій трикотажній футболці та пошматованих джинсах і прадавній волхв у почорнілій від сажі сорочці сплелися в єдиний силует, що летів крізь товщу століть. Вітер Нави підхопив їх і розмив межі матерії, часу й болю.

Сірий туман зімкнувся над ними й поглинув спогади, тіла та імена.

Порожнеча...

Тиша...

Пітьма...

Забуття...

ЕПІЛОГ

Спека у кабінеті львівського райвідділку була такою щільною, що її, здавалося, можна було краяти ножем. Повітря геть просякло давнім пилом від архівних тек, смородом дешевої розчинної кави та духом бюрократичної безнадії, а старий вентилятор під стелею лише марно переганяв цей липкий задух з одного кутка в інший.

Микола виснажено сидів на обшарпаному стільці у райвідділку львівської поліції. На засаленому столі перед черговим лежав рапорт патрульних, які минулої доби підібрали його на залізничному вокзалі. Класика жанру: кілька секунд «циганського гіпнозу» – і ні гаманця, ні смартфона, ні документів.

Черговий – огрядний капітан із виразом глибокої, вікової втоми на обличчі – неохоче тиснув одним пальцем клавіші на засаленій клавіатурі, оформлюючи тимчасову довідку.

– Оце ви, молодь, даєте... – бубнів капітан, не відриваючись від монітора. – Доросла ж людина, а дав обчистити себе на рівному місці. Тепер сиди, чекай, поки папери заповню...

Микола навіть не сперечався. Він байдуже дивився в куток кабінету, де під стелею на іржавому кронштейні ожив підвісний телевізор. Дикторка з бездоганно-неживим виразом обличчя зачитала черговий блок надзвичайних подій.

«...У Миколаєві тривають розшуки 28-річного Миколи Ковальчука, який зник за нез’ясованих обставин», – безбарвно випалила дикторка з екрана. У кутку телевізора з’явилося фото Миколи – трохи заспане, зроблене ще для паспорта.

Капітан, який саме засаленою серветкою протирав клавіатуру й подумки проклинав свій черговий день, бо застряг на роботі аж до восьмої вечора, раптом завис. Пальці з серветкою завмерли над кнопками. Він повільно перевів погляд з екрана на хлопця, що пригнічено сидів проти нього на хиткому стільці. Знову на екран. Знову на хлопця. В очах копа спалахнув той самий азарт мисливця, коли розшукова «золота жила» сама приходить до тебе в кабінет і слухняно сідає перед носом.

«...У причетності до його зникнення правоохоронці підозрюють його товариша, Ярослава Старова, — продовжила дикторка, і обличчя Миколи на екрані змінилося фотографією Ярослава. — Під час спроби опитування поліцією Старов вибіг на дах закинутого довгобуду й впав у вентиляційну шахту. Попри залучення кінологів та фахівців ДСНС, тіла так і не виявлено...»

– Опа-а-а... – повільно протягнув капітан, відкладаючи серветку й опираючись ліктями на стіл. Його вечірня втома випарувалася в одну мить. – Оце так подарунок під кінець зміни... Виходить, ти в нас не просто безпритульний забудько без документів? Ти – та сама «згуба», яку шукає половина миколаївської поліції, сам прийшов до мене у Львові?

Микола навіть не чув його. Він дивився на заплямований екран, де щойно мигнув розмитий знімок Ярослава, і серце болючим, крижаним поштовхом підкотилося до самого горла.

Ярослав вибіг на дах... Поліція... Шахта... Тіла не знайшли...

Він же був там. Він бачив, що вони шукали в тих клятих лісах. І те, що вони так уперто й наосліп кликали з прадавньої темряви, зрештою знайшло Ярослава. Лише його одного.

– Так, хлопче, сиди рівно й намагайся навіть не дихати в бік дверей, – капітан вже зняв слухавку міського телефону, гарячково розмірковуючи, скільки зірочок чи преміальних йому принесе ця «знахідка». – Зараз ми з твоїми миколаївськими колегами дуже цікаво і плідно побалакаємо...