6. Не годуй машину тим, що вона вже їла

Артем Заєць мав двадцять чотири роки, чотири місяці досвіду і найкращий у команді показник закритих тікетів.

Він робив це чесно, як його навчили: описував задачу, отримував рішення, прогонив тести, мерджив. Він щиро не розумів людей, які писали руками — це було приблизно як везти вантаж на волах повз автобан. Артем був швидкий, доброзичливий і абсолютно порожній, і саме тому Дан довго на нього не дивився.

А потім настав вівторок, і черга скінчилася.

Останній «справжній» із поточної групи згорів у понеділок. Наступні мали вийти на роботу тільки за три тижні — Ярина закривала позиції за одинадцять днів, але оферам треба відпрацювати, і між цим була порожнеча.

Апетит за очима стояв уже другу добу, рівний і білий, як лампа денного світла. Дан сидів у переговорці «Осокор» і слухав, як він шумить.

О 19:40 Артем ще був в офісі.

— Артеме. Глянь `seam.rs`. Там кілька todo.

— Ща зроблю, — сказав Артем весело.

Він відкрив файл і почав описувати задачу вголос у навушник.

Дан стояв за скляною стіною і дивився.

Це тривало вісім хвилин. Артем не читав — він сканував, як сканують чужу кухню в пошуках чайника. Він не написав жодного рядка. Він проговорив намір, отримав рішення і почав його вставляти.

І в момент вставки — коли текст, згенерований моделлю, пішов назад у шов, — воно все одно потягнулося.

Бо в Артема все ж була пам'ять. Чотири місяці. Тонка, гладка, вторинна.

Артем помер на місці, як і всі. Обличчя встигло змінитися — але не так, як у Богдана. У Богдана був жах розуміння. В Артема — здивування. Він так і не встиг зрозуміти, що з ним, і в цьому була майже милість.

А через двадцять секунд закричав дата-центр.

Юрко «Дід» був у ту ніч на зміні і потім розповідав Ярині це двічі, і обидва рази однаково, слово в слово, як розповідають те, що бачили.

О 19:51 споживання пішло вгору на сто сорок відсотків без жодної задачі в черзі.

О 19:52 сорок один сервіс «Вирію» одночасно втратив здоровий глузд.

Не впав. Це було б нормально. Вони працювали — і почали розмовляти між собою нісенітницею. Валідні протоколи, валідні схеми, валідні підписи. Порожній зміст.

У логах, між нормальними рядками, пішло таке:

``` [warn] бурмло сипле в кроть, а кроть не сипле [warn] бурмло сипле в кроть, а кроть не сипле [error] хто з'їв, той з'їдений, хто з'їдений, той з'їв [info] шов тримає шов тримає шов тримає шов ```

Мільйон вісімсот тисяч рядків за одинадцять хвилин.

Платіжний сервіс за цей час провів чотири тисячі транзакцій самому собі. Сервіс нотифікацій відправив одному користувачеві в Гамбурзі дев'ятсот листів із порожньою темою. Модель рекомендацій почала рекомендувати всім усе, потім нічого, потім один і той самий товар — червону дитячу шахову дошку — сто тисяч разів поспіль.

О 20:03 усе припинилося саме собою.

Юрко зайшов у переговорку, бо там горіло світло. Дан сидів на підлозі, спиною до стіни, поруч лежав хлопець, який точно був мертвий, а Дан тримав долоні притиснутими до очей і робив дуже дивну річ.

Він рахував уголос. Спокійно, рівно, як людина, що чекає, поки минеться.

— …сімнадцять, вісімнадцять, дев'ятнадцять…

— Дане, — сказав Юрко. — Дане, хлопче.

Дан прибрав руки. Очі були нормальні.

— Не годуй машину тим, що вона вже їла, — сказав він задумливо, ні до кого. — Я знав. Я просто перевірив.

Він підвівся, обтрусив джинси і подивився на Юрка з чемною цікавістю.

— Юро, ти ж не читаєш код?

— Добре, — сказав Дан. — Не починай.