5. Восьмий поверх

Офіс «Вирію» був на восьмому поверсі, з видом на річку, і Ярина одразу відзначила три речі, бо відзначати три речі — її професія.

Перше: занадто тихо. Двадцять інженерів, і не чути клавіатур. Чути мишки. Люди дивилися в екрани, читали, кивали, приймали, іноді щось диктували голосом у навушник.

Друге: жодного паперу. Ні дошки, ні стікерів, ні блокнотів. Ярина за дванадцять років не бачила інженерного офісу без каракуль на склі.

Третє: у переговорці, куди її провели, стояла книжкова шафа. Порожня, крім однієї полиці, на якій лежала боком стара книжка з обгорілим корінцем.

— Ярино. — Данило Ковач зайшов, простягнув руку, усміхнувся. — Дуже радий нарешті вживу.

Долоня була тепла. Це чомусь її зачепило. Вона очікувала холодну.

Він сів навпроти, склав руки, нахилився вперед — рівно так, як вчать у книжках про мову тіла, у тому самому міліметрі. Гарний. Не красивий — приємний, а це гірше, бо приємне не запам'ятовується.

— У нас чотири позиції, — сказав він. — Senior, staff, будь-що. Ставку не обмежую. Релокейт, опціони, все, що треба.

— Даниле, я маю розуміти, кого шукати.

— Ви розумієте. — Він усміхнувся ширше. — Ви єдина, хто розуміє. Тому ми й працюємо з «Сорокою», а не з тими клоунами з Варшави. У вас є щось, чого немає в жодному ATS.

Він постукав пальцем по скроні.

— Ви знаєте, хто справжній.

У кімнаті стало дуже тихо. Ярина відчула, як у неї всередині щось акуратно перевертається, як склянка на краю столу, яка ще стоїть.

— Тобто? — сказала вона рівно.

— Тобто людина, яка сідає і пише. Сама. Не описує задачу, не рев'юїть, не диригує. Пише. — Дан говорив без пафосу, буденно, як про рідкісну групу крові. — Таких лишилося мало, Ярино. Дуже мало. Вони старіють і не відтворюються. Нове покоління народжується вже з протезом.

— Мені треба тільки такі.

— Знаєте, що найсмішніше? Наш продукт зробить їх непотрібними. Через рік ніхто в світі не писатиме код руками. І я — той, хто це зробив. І при цьому мені зараз потрібні саме вони, і ніхто інший. — Він розвів руками. — Іронія.

— Іронія, — повторила Ярина.

І тоді вона поставила своє питання. Не тому, що була сміливою. Тому, що дванадцять років співбесід навчили її: коли не розумієш людину, поверни їй тишу і дивись, чим вона її заповнить.

— Даниле, а що сталося з Богданом Штейном?

Він не здригнувся. Не відвів очі. Не зробив жодного з дев'яти рухів, які роблять люди, коли брешуть.

Пауза була півтори секунди. За півтори секунди в живому обличчі відбувається штук двадцять мікророзрахунків, і Ярина вміла їх бачити, і саме тому в неї похололи руки: обличчя Данила Ковача півтори секунди було абсолютно нерухоме, як вода в закритій банці, а потім увімкнулося назад — усмішка, легкий сум, рука до серця.

— Богдан був найкращий з тих, кого ви нам привели, — сказав він тепло. — Мені його дуже не вистачає.

Він підвівся, показуючи, що зустріч скінчилася.

Ярина, виходячи, ще раз глянула на полицю.

Книжка лежала обгорілим боком до неї. На вцілілій частині обкладинки було видно половину слова: ЗАДЗЕР.

— Дитяча, — сказав Дан позаду. Він теж дивився на книжку, і голос у нього був інший — тонший, наче мікрофон переключили на дальній. — Мамина. Я не пам'ятаю, чому вона тут.

— Треба буде викинути, — сказав він і зачинив двері.