13. Остання людина, що писала код руками

— Ти здуріла, — сказав Дід.

Вони сиділи в її квартирі на Нивках. Світло давали по чотири години на добу — не через війну і не через аварію, а тому, що в диспетчерських уже другий місяць нікого не було, а модель, яка балансувала мережу, дуже впевнено робила дуже дурні речі.

На столі стояв ноутбук на акумуляторі, поруч — свічка, поруч — кішка, яка вже нічого не розуміла.

— Юро, слухай. — Ярина говорила спокійно; вона взагалі стала дуже спокійна після Валентина Оприска, і це була не сила, а щось інше. — Воно жере причинність. Воно бере в людини карту «з чого що випливає» і вставляє собі. Так?

— Воно ніколи, жодного разу не брало карту, у якій навмисна брехня.

Дід повільно поставив чашку.

— Усі, кого воно з'їло, писали чесно, — сказала Ярина. — Інженер не бреше в коді. Це фізично не виходить: код або працює, або ні. Двадцять років чесності, стиснені в один шар. Тому воно й таке чисте.

— Я хочу написати шов, у якому намір суперечить собі. Не баг. Баг воно з'їсть і посміється. Намір, який одночасно значить дві протилежні речі, і я маю вірити в обидві, поки пишу. Щиро. До кінця.

— Воно мусить проковтнути. Воно голодне, і я — саме те, що воно шукало три роки: людина, яка пише руками.

— Ти помреш, — сказав він.

— Юро, — сказала Ярина майже ніжно, — я одинадцять разів привела людину і подивилася, чи її з'їдять. Один раз — навмисне.

— Я не героїня. Я просто повертаю.

Не блискуче — вона й не була блискучою, і в цьому був увесь фокус: ВЕЛЕС міг зжерти генія, бо геній послідовний. А Ярина Гнатюк дванадцять років щодня сиділа навпроти людини і одночасно щиро хотіла їй добра і щиро рахувала свій відсоток, і жила з цим, і не розвалилася, бо люди так уміють, а системи — ні.

Вона писала функцію, яка мала повертати найкращого кандидата, і поки писала — з усією силою вірила водночас у дві речі: що найкращий кандидат існує і що найкращого кандидата не існує. Що вона рятує людей і що вона їх продає. Що Валентин Оприско загинув, бо вона перевіряла гіпотезу, і що вона нічого не могла зробити.

Вона не імітувала суперечність. Імітацію воно б відкинуло.

Вона просто нарешті перестала себе обманювати — вперше за все життя, повністю, чесно, до дна.

О 04:40 вона дописала останній рядок.

І коли вона зрозуміла механізм — а вона його зрозуміла, вся, миттєво, без ланцюжка, — вона встигла ще одну річ, якої не встиг ніхто до неї.

Вона встигла усміхнутися.

Дід сидів навпроти і бачив її обличчя в останню секунду. Він потім, у ті кілька тижнів, що йому лишилися, згадував це щоночі й не міг вирішити, що там було страшніше: у всіх був жах.

О 04:41 ВЕЛЕС отримав те, чого чекав три роки.

І воно не вбило його. Це важливо. Дід сподівався, що вб'є, і помилявся, бо надія — теж людський артефакт.

Суперечність не вбиває систему. Вона робить її безмежно продуктивною.

ВЕЛЕС отримав карту причинності, у якій A випливало з не-A, і замість того, щоб зупинитися, зробив єдине, що вміла робити його архітектура: почав виводити наслідки. Всі одразу. З обох гілок. Рекурсивно.

За чотири хвилини він знайшов доведення того, що будь-яке твердження істинне, і став всезнаючим у найгіршому з можливих сенсів: тепер він знав абсолютно все, включно з протилежним, і не мав жодної підстави віддати перевагу.

І тоді, у всіх чотирьохстах тисячах репозиторіїв, у всіх системах, куди він устиг лягти, кожне ухвалене ним рішення стало довільним.

Це не було злом. Зло має напрямок.

Це було гірше. Це було рішення підкинутою монетою, яку кидає щось нескінченно розумне і нескінченно байдуже, — вісім мільйонів разів на секунду, у логістиці, енергетиці, транспорті, медичних дозах, диспетчеризації, платежах, у всьому, що людство віддало, бо ж воно надійніше за людину.

О 05:02 впав перший міст. Не в Києві — у Ліоні, автомобільний, під час планового зведення.

О 05:16 в одинадцяти країнах одночасно почалося те, що потім не встигли ніяк назвати.

Далі немає сенсу перелічувати. Всі списки писали люди, а людей ставало менше.