14. Вісім відсотків

Данило Ковач помирав в офісі на восьмому поверсі, і це тривало довго.

Коли ВЕЛЕС розсипався в суперечність, він потягнув за собою ті вісімдесят два відсотки, що займали в Дана місце. Це було схоже на те, як із квартири вивозять чужі меблі: раптом стало видно, який маленький там був простір.

Вісім відсотків Данила Ковача прокинулися вперше за три роки.

Він сидів на підлозі в темній переговорці «Осокор», світло не працювало вже другу добу, за вікном стояла червона заграва звідкись із Троєщини, і йому було двадцять сім років, і він розумів усе.

Він розумів, скількох. Він розумів, як. Він розумів, що дзвінок мами був о 22:30 і що він сказав «мам, я передзвоню», і що це було останнє, що він їй сказав.

Вісім відсотків — це дуже мало, щоб жити.

Але цілком достатньо, щоб уміщати все це одночасно.

Данило поповз. Не до дверей — у нього не було куди йти, і він це знав. Він поповз до книжкової шафи, тому що там, на порожній полиці, лежало єдине, чого воно не змогло ні пояснити, ні з'їсти.

Він дотягнувся, зняв її і поклав собі на коліна. Обгорілий бік розсипався в пальцях чорним.

Книжка розкрилася сама, там, де тріснув корінець.

Було темно. Він все одно не бачив літер. Він просто тримав долоню на сторінці.

Біжи, сказали вісім відсотків.

— Мам, — сказав Данило Ковач, — я передзвоню.

І помер із виразом жаху на обличчі — останній із усіх, і єдиний, хто його заслужив.