3. Таблиця, якої не мало існувати

Ярина Гнатюк вела таблицю, якої не мало існувати.

Офіційно в агенції «Сорока» був CRM, у CRM була воронка, у воронці — статуси: `новий` → `скринінг` → `тех` → `фінал` → `офер` → `вийшов`. Ярина вела все це чесно, бо їй платили за це чесно.

Але паралельно, в окремому файлі, вона три роки писала те, чого в CRM не було: як людина думає.

«Пише сам, генерацію не любить, дратується». «Все через ШІ, руками вже не сяде, але швидкий». «Питав про memory ordering — рідкість». «Читає код інших краще, ніж пише свій».

Це був її справжній актив. Тому вона й закривала вакансії за одинадцять днів там, де в агенції середнє було тридцять два. Клієнти думали, що в неї магія. Магії не було, була таблиця на чотири тисячі рядків і жінка, яка колись сама шість років просиділа в QA і досі вміла читати діф.

У четвер, наводячи лад у файлі, Ярина поставила фільтр по статусу `вийшов` і додала колонку `актуальність`, щоб почистити мертві контакти.

Штейн Богдан. Не відповідає з 12.03. Причина: помер.

Вона це знала. Ходила на похорон, стояла позаду, під мокрим деревом, тримала себе за лікті. Сорок чотири роки, серце, буває.

Кравець Ігор. Не відповідає з 04.02. Причина: помер.

Ярина відкрила LinkedIn. Профіль Ігоря був у тому особливому стані, у якому бувають профілі мертвих: свіжі коментарі «спочивай з миром» під постом дворічної давнини про Kubernetes.

Тридцять вісім років. Раптова серцева.

Вона сиділа й дивилася на два рядки.

Двоє з чотирьох тисяч. Статистично — нічого. Люди помирають, галузь стара, галузь товста і не спить ночами. Вона навіть відкрила калькулятор і полічила, і виходило, що двоє на чотири тисячі за півроку — це менше, ніж норма по країні.

І все ж вона поставила фільтр ще раз, інакше.

Не по всій базі. Тільки по тих, у кого в її приватній колонці стояло: пише сам.

Таких було двісті сорок один.

Вона пройшлася по них руками, вручну, одного за одним, три години, до пів на другу ночі, з холодною кавою і кішкою на колінах. LinkedIn, Facebook, GitHub, де хтось коментував «RIP» під останнім коммітом.

Коли вона закінчила, у неї було не двоє.

Одинадцять із двохсот сорока одного за шість місяців. І — вона перевірила це двічі, бо не повірила — жодного з тих трьох тисяч семисот, у кого стояло «генерує все».

Ярина відсунулася від стола. Кішка м'яко зістрибнула на підлогу і подивилася на неї з докором.

Одинадцять — це вже не статистика. Одинадцять — це вибірка.

Вона додала до таблиці ще одну колонку. Назвала її нейтрально, як називають, коли бояться назвати чесно: `останній клієнт`.

На четвертому рядку в неї похололи пальці, бо колонка перестала бути різнокольоровою.

Дев'ять із одинадцяти проходили її ж воронку в одну й ту саму компанію. Не завжди виходили — двоє відмовилися на фіналі, один злився після тех-інтерв'ю. Але всі дев'ятеро були там і всі дев'ятеро сиділи навпроти однієї й тієї самої людини.

Ярина відкрила ще одну вкладку і подивилася на фото в профілі клієнта.

Молодий. Приємний. Двадцять сім років. Гарна усмішка, дорога проста футболка, підпис під фото: «CTO @ Vyrii — ми будуємо майбутнє, у якому код пише себе сам».

За вікном була ніч, у квартирі — тиша, у якій чути холодильник і власну кров.

Ярина зробила те, що робить рекрутер, коли не знає, що робити далі.

Вона написала йому листа.

> Бачу, у вас знову відкрилися чотири позиції — вітаю з ростом 🙂 Маю кілька дуже сильних профілів під ваш стек.

> Хотіла б перед стартом уточнити критерії — щоб не гнати вам не тих. Знайдете 30 хвилин цього тижня?

Відповідь прийшла за чотири хвилини. О 01:54 ночі.

> Знайду. Ви — найкращий постачальник, який у нас був.

> Критерій один: людина має писати код сама. Руками. Все інше не важливо взагалі.

Ярина прочитала слово «постачальник» тричі.

Потім закрила ноутбук, підійшла до вікна і довго стояла, дивлячись на місто, у якому світилося ще кілька вікон — тих, де хтось не спав і щось писав.