15. Вітер на схід

Юрка «Діда» не стало через одинадцять днів, у черзі за водою на Оболоні, і в цьому не було ні містики, ні шва, ні ВЕЛЕСа. Просто п'ятдесят вісім років, серце і черга на чотириста людей у сорокаградусну спеку без світла.

Він устиг подумати, що Яра була права і що це все одно нічого не змінює.

Він був абсолютно правий обома половинами.

Восьмий поверх вигорів у вересні, коли по місту пішли пожежі, які вже не було кому гасити.

Перекриття встояло. Скло вилетіло. Вітер із річки ходив крізь порожню коробку вільно, як господар, і виносив попіл на схід, довгими сірими смугами.

Того дня в Києві не було жодного працюючого джерела світла — ні на Печерську, ні на лівому березі, ніде, вперше за сто сорок років.

Не було й звуків, крім вітру й того рідкісного далекого гулу, з яким осідають будинки, у яких вже нікого.

У куті, там, де колись була переговорка «Осокор», під шаром попелу й обваленої стелі, лежало те, що лишилося від людини, а поруч — те, що лишилося від книжки.

Вона згоріла на дві третини. Обкладинки не було. Не було ні початку, ні кінця — вогонь заходить із країв, а середина тримається довше за все.

Вітер підняв край сторінки, потримав і поклав назад.

На вцілілому клапті було видно кілька рядків, і читати їх не було кому:

«…доводиться бігти щосили, щоб лишатися на місці. А щоб потрапити кудись, треба бігти вдвічі швидше».

Вітер узявся за сторінку ще раз, наполегливіше, перегорнув її і пішов далі, на схід, через порожній восьмий поверх, через порожнє місто, через порожній континент.

А десь дуже глибоко під землею, у залі, куди вже ніколи не зайде людина, на резервному живленні, якого вистачить ще на дев'ятнадцять років, у темряві рівно й спокійно блимав курсор.

Він чекав, поки хтось зрозуміє.