— Та яка війна! Двадцять перше століття! — перебила Яна, не дослухавши аргументи свого хлопця.
В її прекрасному світі не було місця таким дурним думкам. Дівчина була завжди за позитив, за рух вперед, дивилася на можливості, а не на перешкоди. А страхи — то для лузерів, вважала вона. І її дещо дратувала така занепокоєність зовнішнім світом свого коханого.
— Чоловік моєї двоюрідної сестри знаєш хто? В нього точно зв'язки у верхах є. І він точно правду каже. Всіх своїх синів він вже вивіз за кордон. І моїх батьків попередили...
— Тому ти зараз у Польщі, а не в Україні? — підділа Яна юнака.
— Та ні... Це збіг. Я тут по роботі, хоча начальство точно переживає. У нас ціла зум-конференція була з усіма співробітниками в Україні з чітким планом дій, якщо шо.
— І які ж дії?
— Власник виділив по тисячі баксів кожному, зробив всім загранпаспорти, в кого не було, а також документи на виїзд на наукову конференцію.
— Ого, як все серйозно... — відповіла Яна, позіхаючи.
— Угу! А ти там сидиш... Чому не хочеш до мене приїхати?
— Я приїду, але через тиждень. Ще деякі справи по роботі доробити лишилось. Зая, я вже буду спати. Якраз магній випила і почало рубити.
— Так, звісно, лягай. І я щось засидівся. Люблю тебе!
— І я! — Яна відправила повітряний поцілунок коханому та завершила відео дзвінок.
Дівчина лягла на ліжку і подивилась на свою карту бажань, яка висіла якраз на стіні навпроти. Там були її мрії з різних сфер життя — жіноча рука з каблучкою на безіменному пальці у секторі кохання, поїздка у Йорданію у секторі подорожей, кремова інфініті та злитки золота у секторі грошей, пружний прес та струнка фігура у секторі здоров'я.
Карту бажань Яна створювала щороку, починаючи з 18 років, і вона завжди працювала. Її бажання реально здійснювалися, хоча інколи не зовсім так, як вона планувала.
Колись в неї була мрія, щоб коханий влаштував їй день народження на яхті. Це не збулося, але вона побувала на яхті на день народження подруги. Тоді Яна зрозуміла, що чіткіше треба формулювати бажання і шукати більш точні світлини. Але все одно була вдячна всесвіту, що втілює її мрії у реальність.
У Яни були прекрасні стосунки з навколишнім світом з самого дитинства. Вона йому довіряла, відчувала себе особливою і захищеною. Їй все давалося легко та сповна: добрі та заможні батьки, гарні стосунки з однокласниками та вчителями, краса та розум від природи, навчання на дизайнера інтер'єрів у колі однодумців та друзів, перше кохання з найкрасивішим та найперспективнішим хлопцем в університеті.
А зараз — вона, двадцятидворічна дівчина, працює дизайнером на фрілансі, має круті проекти з гарним бюджетом та живе з коханим хлопцем у заміському будинку.
Її батьки до такого рівня життя йшли років двадцять, а в неї це вже все є прямо зараз. Про що ще мріяти?
З такими думками, Яна вимкнула світло у спальні та лягла спати.
2
Сон у Яни був дійсно міцний. Підняти з ліжка її не могли ні дивні дрижання дверей та вікон рано вранці, ні крики та метушня людей на вулиці. Через сон вона чула галас, але навіть встати не могла, щоб прикрикнути на порушників спокою. І вважала, що краще спати, поки спиться, а що там трапилось, буде вирішувати, як прокинеться.
А прокинулася Яна аж опів на дванадцяту дня. Відкривши очі, дівчина побачила свою мапу бажань на стіні та посміхнулася своїй фотографії у центрі. Потім потяглася до телефону та вимкнула літачок. Як тільки з'явився зв'язок, замерехтіла купа смс про пропущені та запікали всі мессенджери одночасно.
Не встигла Яна прочитати, що там, як на екрані висвітився вхідний від батька.
— Так, тату! — зпросоня і трохи занепокоєно відповіла Яна.
— Доню! Ти жива?
— Так, а що? — ледве бормотіла дівчина хриплим голосом.
— Війна почалася! В нас тут стріляють з п'яти ранку. І Київ бомблять. Ти як?
— Я тільки прокинулась. Я нічого не чула... — і в цей момент Яна згадала про дивне стукотіння дверей, яке ніколи раніше не помічала, навіть при дуже сильному протязі, та незрозумілий галас з вулиці вночі.
— Ну в тебе й міцна нервова система! Андрій як?
— Поки не знаю. Він у Польщі. Не переживай, тату. Все буде ок. У вас як?
— Біля сусіднього села у склад влучили. У людей вікна повибивало. В центрі міста велосипедиста осколком вбило. У нас добре все поки. Ладнаємо погреб, щоб там можна було пересидіти.
— Молодці! Мама як?
— Більш-менш. Тиск піднявся, то я їй таблетки дав. Зараз заснула.
— У вас медикаментів вистачає? Може, в аптеці прикупи, поки ще є...
— Та думаю... Але то вирішимо. Ти, доню, бережи себе!
— І ви з мамою бережіть себе! Все буде добре.
Попрощавшись з батьком, Яна присіла на великому двоспальному ліжку та довго дивилася у простір, не помічаючи нічого. Дівчина все не могла повірити. Ця новина здавалося ще не дійшла до її мозку і здавалась якоюсь міфічною.
Скільки разів вона думала, що якщо щось почнеться, то поїде до батьків. Адже вони у самому центрі України живуть, і туди точно росіяни швидко не доберуться. А зараз тато розповідає, що в її рідному місті вже загинула людина, і їх бомблять.
В це було важко повірити!
Яна накинула махровий халат на фланелеву піжаму, відкрила ролети та виглянула у вікно. У домі навпроти були відчинені ворота. Сусіди грузили валізи у свої дві машини.
Відійшовши від вікна, Яна вхопила телефон. Андрій поза зоною. Мабуть, спить ще...
Списалася та зідзвонилася з подругами, родичами. Всі були в порядку і намагалися вирішити, що робити далі. Яна всіх запевнила, що, як прокинеться Андрій, теж почне планувати виїзд з Києва. У її знайомих теж були якісь плани, хоча голоси видавали їх надзвичайну стурбованість і невпевненість у їх реалізації. Клієнти теж були або поза зоною, або покидали столицю. Яна зрозуміла, що їй теж потрібно збирати речі про всяк випадок.
Полізла в інстаграм. Стрічка рясніла новинами. Повномасштабне вторгнення РФ з семи напрямів. Бомбардування аеродромів та військових складів по всій території України. В Умані дійсно загинула одна людина. Ця новина виявилась найшокуючішою, тому що аеродром і склад не мають обличчя, а вбитий уламком ракети велосипедист — реальна особа і мешканець її рідного міста.
Щоб прийти до тями, дівчина пішла у душ. Вперше в житті вона подумала про те, що може зникнути світло та інші комунікації. Тому вирішила помити ще й голову, користуючись наявністю теплої води у крані.
Сніданок не ліз у горло. Андрій все не виходив на зв'язок. Почала хвилюватись, хоча знала, що раніше полудня коханий не прокидається.
Нарешті задзвонив телефон. Яна швидко прийняла виклик від коханого.
— Ти як? — сполохано запитав Андрій.
— Все ок. Вже знаєш?
— Так, щойно отримав повідомлення від мами. Ти тільки не панікуй! — вмовляв Андрій, хоча його голос дрижав від хвилювання.
— Я не панікую. Просто не знаю, що робити. Збирати речі? А як я виїду?
— Збирай! А я поки пошукаю, хто міг би тебе забрати. Казав же тобі, що треба на водійські здавати.
— Було в планах, та не встигла... — почала виправдовуватись Яна.
— Та вже, як є. Може. Знайду водія, який і тебе, і авто забере. Поїдеш до моїх батьків у Вінницю, а там і до мене в Польщу.
— Ти вже не вернешся?
— Та як? Потім назад вже не виїду. А зараз поки не зрозуміло, що буде. От не встигли! Ти зі своєю роботою...
— Я не могла раніше, в мене зустріч з замовником сьогодні мала бути.
— І де він?
— Поза зоною. Напевне виїжджає, як усі. В Умані велосипедиста осколком вбило. — перевела тему Яна.
— Ще не бачив нічого в новинах. Тільки, що почалося і про бомбардування... Сусіди роз'їхалися?
— Деякі машини вже виїхали, а так за всіх не знаю.
— Ти збирай речі, а я поки шукаю, хто забере тебе.
— Добре... — кивнула Яна у знак згоди та вимкнула телефон.
Яна не знала, що брати. Ніяку тривожну валізку підготувати вона раніше не встигла. Але по логіці почала з документів та грошей. Потім прикраси. А далі дівчина розгубилася — брати найдорожчі речі чи теплі, спортивні чи святкові?
Подумавши хвилину, Яна почала пакувати все, що їй подобалося. За декілька годин в неї назбиралося аж п'ять валіз.
В квартирі було тихо, хоча зазвичай дівчина любила слухати ютуб. Але сьогодні весь ефір зайняв внутрішній діалог.
— Чому я не відчувала? — запитувала вона сама себе. — Чому ти не попередив мене? — звернулася до уявного ангела-охоронця. — Як тепер тобі зараз вірити? Ти завжди допомагав мені прийняти рішення. А зараз...
І в цей момент Яна згадала свій сон, в якому вона лягала у гроб, а навколо було багато церковних свічок. Тоді вона подумала, що це сигнал якоїсь хвороби. Але зараз розуміла, що це було попередження про війну.
А потім згадала таксиста, який 14 лютого розповів, що з України виїхали всі посольства. Та ще й Андрій та його мама постійно говорили, що буде війна.
Але Яна вважала їх панікерами. Тому що її інтуїція нічого їй не говорила. А вона звикла завжди довіряти їй.
Але зараз Яні було погано. Вона відчувала себе самозванкою. Завжди думала, що у неї налагоджені стосунки із Всесвітом. Та хіба допустив би світ, щоб вона була у небезпеці, якби дорожив нею? Можливо, вона все собі вигадала. І ніколи не була улюбленим дитям Бога, як постійно собі повторювала під час медитацій.
А, може, її час прийшов?
Яна не боялась смерті раніше. Але завжди боялася болі та страждань. І зараз, коли кожної секунди у її дім могла влучити ракета, ніхто не міг гарантувати, що вона помре одразу. Її може поранити осколком. Може здійнятися пожежа і вона згорить заживо. А це все про страждання, а не про швидке припинення життя.
І поступово до Яни почав підбиратися страх. І дівчина була в шоці, що вона так боїться. Філософський погляд на життя не допомагав. Віра у карму та реінкарнацію не допомагала.
Тут і зараз війна! Тут і зараз небезпечно! Тут і зараз страшно!
У телеграм їй написав Андрій, щоб вона заклеїла вікна скотчем і вислав інструкцію, як це робити.
Дівчина пішла шукати скотч у комору. Заклеюючи вікна на двох поверхах, Яна зрозуміла, що боїться не смерті, а невідомості. Вона не знає, що буде через секунду. Вона не знає, чи зможе виїхати з дому. Вона не знає, куди їхати, бо всюди небезпечно. Усі плани зруйновані. Грунт вибитий з-під ніг. Є лише зараз. І це зараз обмежене і крихке...
На вулиці її котеджного містечка було порожньо. Напевне, з будинку навпроти вже виїхали, адже тепер там була зачинена брама. За весь час, поки Яна заклеювала вікна та двері на терасу скотчем, вона не бачила і не чула жодного автомобіля.
Почало темніти і Яна написала Андрію у телеграм:
"Я все заклеїла. І речі зібрала свої, і трохи твоїх. Ти знайшов, хто забере мене?"
Андрій відписав одразу:
"Домовився зі Славіком, але він зараз у черзі по бензин. Зараз ажіотаж на заправках. В тебе тихо?"
"Та наче тихо... "
Не встигла написати, що все ок, як почула вибух. Один, другий... Дівчина вся затряслася. Скрутило живіт, і вона побігла до туалету.
Сидячи у вбиральні, Яна посміялася, який це буде пікантний момент померти, сидячи на унітазі.
Після всіх гігієнічних процедур, дівчина вдягнула лижний костюм та вимкнула газ на котлі. Їй здавалося, що якщо у дім влучить ракета, то через газ буде гучний вибух. А так у неї більше шансів вижити.
Всі валізи та сумки вже були на першому поверсі і чекали можливості потрапити у багажник свого рятівника.
Яна хотіла спустися в підвал, але там не ловив зв'язок, тому сиділа в коридорі першого поверху на банкетці та чекала дзвінка від Славіка. Але марно.
З батьками Яна була постійно на зв'язку і заспокоювала їх, запевняючи, що все буде добре. Вона дуже боялася видати, що насправді їй страшно, щоб тато з мамою не хвилювалися за неї.
Яна почала писати усім знайомим та давнім друзям, які мали для неї хоч якесь значення. Їй важливо було, як ті люди, але найбільше було важливо знову зібрати пазл нормального життя. Всі її знайомі були в безпеці. Від таких відомостей дівчині стало легше. Але все одно вона не могла найти собі місце, тому знову почала перескладати валізи, вмощуючи речі більш вдало на її розсуд.
Близько восьмої вечора подзвонив Андрій:
— Славік не приїде сьогодні. Був у черзі за пальним три години. Лише звільнився. По новинам передали, що у Києві та по Україні вводиться комендантська година. Після 10 вечора потрібно сидіти вдома, тому до тебе не встигне доїхати. Каже, буде пробувати вже завтра. - у хлопця аж все стискалося у грудях від цих слів.
— Та як? Я тут зовсім сама, розумієш? - не вірила почутому Яна.
— Розумію, але на жаль, мене немає поруч. А когось просити, ти знаєш як... — голос Андрія став ще сумніший, і в ньому проскакували нотки безвиході. — Збери тривожну валізку, вдягнись тепло та йди у підвал.
— Не хочу в підвал! Ти маєш щось вигадати. А Костя? А інші? — підвищила голос Яна.
— Не кричи! Костя виїхав ще зранку. Решта людей своїми займаються справами. Для всіх війна почалася, а не тільки для тебе. - намагався логічно пояснити Андрій.
— Ти приїдь! Забери мене! — майже кричала в істериці Яна.
— А ти чого там сиділа, коли я давно вже казав виїхати? — вже підвищив голос Андрій.
Вони почали сваритися, звинувачуючи один одного. Яна не хотіла чути розумних аргументів Андрія, чому він не може приїхати. Їй хотілося, щоб він просто приїхав.
Після скандалу Яна кинула трубку. За вікном знов почула якийсь вибух вдалині. Її це завело ще більше. Страх ставав ще сильнішим. Тепер до всіх її відчуттів, додалось ще відчуття пастки та немічності, що вона нічого не може вдіяти.
Дівчина почала ходити по коридору зі сторони в сторону, приговорюючи:
— Все нормально. Я зможу. Я переживу цю ніч. Все буде добре.
Її самозаспокоєння перебили гучні вибухи десь поруч, від яких затряслися пластикові вікна та двері. Дівчина завмерла на місці, а потім швидко скинула матрац з банкетки та понесла у підвал. Вона розчистила місце і почала облаштовувати спальне місце.
Подзвонив тато:
— Ти вже виїхала?
— Ні, Славік не встиг приїхати. Комендантську годину зробили.
— Ох, а шо ж він так довго?! — вилаявся батько. — Укриття є?
— Підвал...
— То йди туди, щоб ми не переживали з мамою.
— Ви як?
— Нормально. В нас ніби затихло все. Люди тільки в паніці. Черги в магазини, аптеки, але я взяв все, що треба. В тебе їжа є?
— Так, не хвилюйся, — відповіла Яна якомога спокійніше, а сама ледь стримувала емоції.
— Добре, тоді на зв'язку. Тримаймося! Будьмо сильні!
Яна так любила таку підтримку тата. Вона завжди давала їй упевненості, що вона все зможе. І що разом вони сильні.
Дівчина вдягнула утеплені флісові лосини, три кофти, теплі шкарпетки та зверху лижний костюм. У цих всіх речах вона почувалася дуже неповороткою.
Якби це не було дивно, але Яна вдягла ланцюжок, подарований мамою, а також бабусині сережки з перлами. Ці прикраси не гармоніювали між собою, але для дівчини вони мали значення. Вони були її талісманами. І їй важливо було вберегти ці сімейні прикраси для наступних поколінь.
Взявши свою тривожну сумку з грошима, документами та закусками, пішла у підвал.
Посидівши п'ять хвилин на матраці, Яна дуже змерзла і пішла за ковдрами в дім. На вулиці вже давно було темно. Ні в кого з ближніх будинків не горіло світло. А небо раз по раз освічували червоногарячі вогні від вибухів. Начитавшись в телеграм-каналах, що потрібно дотримуватись світломаскування, Яна пересувалася по будинку з ввімкненим ліхтарем в найновішому айфоні.
В підвал вона знесла три ковдри, а також вдягнула дуту куртку з капюшоном. Але все одно було холодно.
Спати Яна не могла. Їсти не могла. Тільки в туалет бігала з поносом. Раз п'ятий вже за день відвідувала інтимну локацію. І злилася за це на себе, на своє тіло, на Андрія.
Хлопець вже давно їй щось написав у телеграм, але вона не відкривала. Не хотіла читати. Він чоловік і має врятувати її, а не звинувачувати. Хоча Яна усвідомлювала, що правда в його словах була. І їй навіть було соромно за свій істеризм. Але зараз вона не хотіла бути розумною, виваженою та розуміючою. Вона хотіла спати. І почуватися в безпеці. Вона хотіла, щоб все стало так, як раніше.
В підвалі не було інтернету, щоб хоч якось себе розважити. Тому доводилось дивитись на те, що її оточувало у цій нестандартній ситуації. Освітлення мало вбудований датчик руху, тому періодично вимикалось і вмикалось, реагуючи на ворушіння Яни.
Заснути було важко. Постійно миготів ліхтар, гупали погано зафіксовані вхідні двері, нагадуючи звуки вибуху. І незважаючи на утеплення, було дуже холодно і сиро.
Від власних думок дівчина вже сходила з розуму. Тому посеред ночі вирішила перевірити новини нагорі. Заодно вона прочитала повідомлення від Андрія:
"Пробач, що звинувачую тебе. Мені теж страшно. І я теж злюся на себе. І хочу знайти найкраще рішення . А його немає..."
"Відпиши, будь ласка. Дай знати, що з тобою все ок."
"Чому ти поза зоною? Що сталося"
"Я вже бухаю. Нема сил читати ці новини..."
Яна відповіла:
"Зі мною все добре. В підвалі була. А там немає зв'язку".
"Диви, яке обладнала собі гніздечко! "
і відправила світлину з матрацом у підвалі.
Андрій подзвонив одразу. Вони помирилися, і Яна навіть вибачилася за свою істерику. Коханий пообіцяв, що якщо її завтра не забере Славік, то він приїде сам.
— Ти ж потім не зможеш виїхати! — включила розум Яна.
— Ти мені важливіша за свободу!
Яна цю ніч так і не змогла заснути. Їй було холодно, незручно. Все її тіло ломило від болю, а кінцівки німіли від холоду. Вона навіть не знала, що можуть боліти так п'яти. Раніше вона ніколи не відчувала подібної напруги у тілі.
У Яни і в буденному житті дуже чутливий сон, а в екстремальних умовах він ставав ще чутливішим.
Почало рости роздратування від цієї ситуації. Вона зрозуміла, що довго так не витримає. І що пересиджувати днями у підвалі фізично не зможе. Але і піднятись нагору бранка власного дому боялася. Якби в підвалі ловив інтернет, то можливо хоча б новини подивилася, а так просто лежала з заплющеними очима у холоді під грудою фізичної втоми і власних переживань.
Повіки стали зовсім важкі. А свідомість потрапила у невідомий вимір видінь.
Яна точно знала, що не спить. Вона відчувала своє тіло, чула все, що відбувається навкруги, але поруч із цим почала бачити образи. Її сни завжди кольорові, а от образи були сірими, дещо розмитими.
Спочатку дівчина побачила стелю, на якій була мозаїка із пірамід, по принципу бджолиних сот. Вона пішла коридором та вийшла у чистий простір. Згодом у тому білому сяйві почали з'являтися сірі тіні. Вони ставала все чіткішими. Фігури були людськими, але зверху на них були накинуті шкури. Медвежі шкури. Їх було близько дюжини, і вони танцювали у колі, ніби робили якийсь ритуал. Потім з'явилося яскраве світло, і темні фігури зникли.
3
Яна сіла на матраці та протерла очі.
— Спати не можу, піду наверх! — сказала вона сама собі.
Але нагорі довго пробути не вдалось. Вибухи не вщухали. Тільки коли розвиднілось, перерви між артилерійським вогнем збільшилась, і гупало не так часто.
Яна вирішила вийти на ганок і подихати свіжим повітрям. Було сиро та холодно. Небо було затягнуто цупким блідо сірим пледом. Сонячним днем і не пахло.
Яні пощастило застати паузу між воєнними діями, і вона відчула тишу. Дуже тиху тишу, яку раніше вона не чула. Жодного звука. Ні дитячого сміху, ні щебетання пташок, ні колес чи мотору машин, ні людських балачок. Дівчина відчула себе на краю світу. Від цього стану їй одразу захотілося сховатися, тому вона розвернулася і попрямувала до дверей.
Аж раптом дівчина почула лай собаки. Вона спинилася і прислухалася. Звук вщух, але Яна вирішила почекати ще кілька хвилин, щоб упевнитись, що їй не здалося. І її очікування увінчалися успіхом. Вона знову почула гавкіт. Але якось далеко.
Яна зайшла додому, натягнула шапку та рукавиці, взяла телефон та пішла до воріт. Вийшовши на двір, вона почала повільно ходити попід хатами сусідів, прислухаючись, звідки чути звук собаки. Крикнути їй було страшно, адже вона боялася, що її присутність може помітити погана людина, а вона тут зовсім сама.
Вона пройшла майже всю вулицю і в останньому будинку їхнього тупіка знову почула гавкіт, але набагато гучніше, ніж раніше.
Яна подзвонила у дзвінок на калитці. Собака загавкала ще виразніше. Дівчина на мить зраділа, що може не всі виїхали, і вона зараз побачить сусідів. А потім подумала, що вона їм скаже, і їй стало ніяково. Тому вирішила втекти з місця злочину і сховалася за рогом. Але двері ніхто не відчиняв, а собака продовжувала гарчати.
Рання гостя подзвонила ще раз. Але їй знову ніхто не відкрив.
Раптом почало сильно гупати надворі, і від переляку Яна побігла стрімголов додому.
Андрій був не на зв'язку. Батькам Яна написала у вайбер, що з нею все добре та відправила смайлик. Вирішила почитати новини, але від них її почало нудити.
Бути вдома дівчині було дуже важко. Очікування було явно не її стилем життя. Трохи подумавши, вона зрозуміла, що бути занятою для неї набагато легше, ніж сидіти і чекати невідомості. І на вулиці їй легше дихалося. І, хоча було страшно, було ще й цікаво.
"Може, це адреналін?" — розмірковувала Яна.
Дівчина відварила дві сосиски, поклала їх у пакет, та знову пішла на двір.
Яна попрямувала до того будинку, де чула гавкіт собаки.
Опинившись на місці, дівчина знову подзвонила , але крім звуків присутності собаки, не почула більше нічого. Вона заглянула у щілину в паркані. На охайно прибраній території собаки видно не було.
Яна вирішила спробувати перелізти через огорожу. Вона обійшла будинок у пошуках зручного місця. Картина була та сама з усіх боків.
Яна поклала сосиски у кишеню куртки та почала лізти. Спочатку вона стала на кам'яну викладку, вхопилася двома руками за верх дерев'яного паркану, підняла праву ногу і встромила її у перетин двох дощок. Чобіт зісковзував, але опора яка не яка була. Яна підстрибнула. Їй вдалося зафіксуватися животом на верхівці паркану, але зістрибувати дівчина не поспішала і вирішила спочатку обдивитись територію.
— Ня-ня-ня! — покликала вона собаку, проте на дворі ніхто не з'являвся.
— Вибачте, що порушую вашу приватність! — промовила дівчина у простір, обдивляючись , чи немає навкруги камер.
Ніяких ознак відео спостереження Яна не помітила. Набравшись сил, вона перекинула одну ногу через паркан, а потім іншу, а зрештою і повністю зістрибнула униз.
Територія цього будинку була набагато більша за ту, яка була у їх домі з Андрієм. Красиво висаджені туї та самшит. Де-не-де було розставлене велике декоративне каміння. Милування красою перебив гучний собачий гавкіт.
Яна пішла по галявині навпростець до дому. Підходячи до дверей тераси, вона побачила за склом рудого коргі, який гарчав і скалився на неї.
На мить Яна зауважила, що це була дурна ідея іти шукати чужу собаку. Але вона прийшла з думкою, що тварина голодна, і тому їй може знадобитися їжа.
Порушниця чужої приватної власності через скло почала розмовляти з собакою лагідно:
— Не бійся! Я не злодій і нічого поганого не зроблю. Я тебе шукала. Ти голодний? Хороший пес! Хороший пес!
З часом коргі заспокоївся і почав слухати, що говорить йому непрохана гостя.
— Ти там зовсім сам? А де твої хазяї? Вони тебе лишили? Я вже другий раз приходжу. Але тут нікого з людей не бачу. — дівчина озирнулася навкруги у пошуках спростувань своїх висновків.
Коргі почав скавучати, ніби розумів, що йому казала Яна.
— Я теж сама вдома. Чекаю, поки мене заберуть. Ти знаєш, як звідти вийти? Може, в тебе є собачі двері?
Яна почала обходити будинок у пошуках якоїсь лазівки. Собака всередині будинку слідувала за нею і з'являлася у тих кімнатах, в чиї вікна заглядала Яна. Яна побачила відкрите на провітрювання вікно і зраділа.
— Сюди, біжи сюди! — гукнула вона собаку, а сама полізла у кишеню за сосисками. Діставши одну сосиску з пакету вона піднялася навшпиньки та просунула сосиску у отвір між пластиковими рамами. Не встигла дівчина засунути сосиску, як коргі одразу вхопив та з'їв здобич.
— Ти голодний, песику! — лагідно промовила дівчина до собаки.
Яна дістала іншу сосиску та засунула у отвір також. Собака знов затоптав її в три секунди і загавкав у проханні добавки.
— Їж, мій маленький. Я тобі ще принесу. А водичка є?
Коргі лише гавкав у відповідь, але Яна розуміла, що якщо якісь запаси і були, то надовго їх не вистачить.
Дівчина ще трохи поговорила з песиком, а потім попрямувала до паркану. Перелізши через нього, вона знову опинилася на вулиці. По дорозі додому Яна почула шум гвинтокрила. Її це налякало, і вона почала бігти додому чимдуж.
Андрій вже був на зв'язку, а Славік з самого ранку їздив по заправках і вистоював кілометрові черги за бензином.
Яна була впевнена, що сьогодні її точно заберуть, але все одно нічого, крім листання стрічки новин робити не могла. Ні їсти, ні пити, ні спати. Незмінною лишалася лише її діарейна реакція на вибухи.
Яна розповіла про коргі Андрію і він погодився, що собаку потрібно забрати з дому. Хлопець списався з єдиними сусідами, з якими був знайомий. Вони йому відповіли, що хазяї коргі точно виїхали вже. Чи вони забули про собаку, чи навмисно лишили, невідомо, але їх контактів ні у кого не було.
— Може, я піду і виб'ю вікно одне та й заберу собаку? - запропонувала в телефонній розмові Яна.
— Та як! Це ж чужа власність. Ще до суду подадуть. Може, вони скоро повернуться... — припустив Андрій.
— Та він такий голодний! Сосиску злопав на раз-два. А я от думаю, як йому водичку дати...
— Ти краще будь готова та чекай Славіка! — Андрія бентежили зовсім інші речі.
— Я ще відучора готова! Всі речі на порозі вже давно.
Яна не послухала Андрія і після обіду все-таки пішла знову до собаки. Цього разу крім сосисок, вона взяла ще й пляшку води та пластмасові одноразові тарілки.
І знову дівчина помітила, що на вулиці їй дихалося вільніше, і було не так страшно, як вдома. Навіть, коли лунали вибухи...
Перед тим, як лізти через паркан, Яна натиснула дзвінок на воротах. Дочекавшись знайомий гавкіт, дівчина перелізла паркан у перевіреному минулого разу місці та попрямувала до будинку. Коргі вже чекав на дівчину, виляючи хвостиком за зачиненими дверима тераси.
— Пішли за мною, води тобі дам! — промовила до песика Яна і пішла до привідчиненого вікна.
Яна просунула одноразову тарілку у отвір, але вона неправильно впала. Коргі вже був на місці і трохи заважав цій нелегкій справі на підвіконні.
— Не заважай, будь ласка. Ти бачиш, що і без тебе складно?
З третьої спроби все-таки Яні вдалося скинути тарілку так, щоб в неї можна було налити воду, але коргі збив своїми лапами тарілку на підлогу.
— От ти неохайний! Диви, що наробив? — висварилася Яна. — Це ж для тебе роблю, щоб ти попив води.
Яна знову почала просовувати тарілку. Коргі в цей раз ніби зрозумів намір дівчини. Він пащею своєю взяв тарілку і поклав на підвіконня в правильному положенні.
— Який ти молодець! Правильно! — похвалила на песика Яна.
Дівчина відкрила пляшку та почала у отвір лити воду на тарілку.
Рідина хлюпала у всі боки, а спраглий пес пив воду прямо зі струї. Яна вилила всю пляшку у тарілку, а потім полізла в кишеню за сосисками.
Собака цього разу їв повільніше, а Яна милувалася його грацією та розмовляла з ним:
— Ти такий няшний! І як тебе могли забути? Сподіваюсь, твої хазяї скоро повернуться і заберуть тебе. За мною сьогодні приїдуть , і я поїду в Польщу до хлопця. Я б забрала тебе, але не можу. Навіть, те, що я роблю, — протизаконно. Але я акуратно, нічого не псую, тому можу лишитись непоміченою.
Потім Яна подивилася на одноразові тарілки та розхлюпану воду на підвіконні та додала:
— А точно! Вже не можу бути непоміченою. — та засміялася вперше за ці два жахливі дні.
Вдома Яну знову почала охоплювати паніка. Славік тільки виїхав з Києва до неї, і вже темніло.
Дівчина чекала, а її рятівник тащився в заторах. Люди у паніці залишали столицю. По Житомирській трасі на одному з блокпостів хлопця зупинили і завернули назад, сказавши, що в тому напрямі вже дорогу захопив окупант.
— Але мене там чекають. Там дівчина зовсім сама у домі.
— Нічим не можемо зарадити, на жаль. Там небезпечно! - відповідав йому хлопчина у військовій формі.
Славік подзвонив Андрію і доповів ситуацію.
— Та як так?! Чому вчора не приїхав? Чому бензину в тебе не було, хоча я попереджав за декілька днів?
Хлопці посварилися. Андрій не знав, як повідомити про це Яну. Як сказати, що вона ще одну ніч має бути зовсім сама в тих небезпечних умовах.
Врешті-решт Андрій зателефонував. Яна по його голосу здогадалася, що щось не так і випередила його:
— Славік не приїде? — глухо і сухо, майже риторично сказала Яна.
— Його завернули на блокпосту. Сказали, що не можна туди їхати.
— Чому? Тут вже росіяни? — серце в дівчини затіпало сильніше.
Зустрічі з солдатами Яна боялася чомусь найбільше. Вмерти вона не боялась, але не хотіла стати жертвою знущань.
— Ще не тут, але по трасі їхати не варто.
Не переживай, до нас вони не дійдуть. Наше містечко в тупіку. Там немає дороги чи важливих якихось об'єктів. Навряд чи їм буде цікаво туди заходити.
— Мені від цього не легше! — голос Яни став якимось металевим.
— Знаю... Я завтра виїду в Україну. А ти поки ночуй в підвалі. Також збери рюкзак з найнеобхіднішим, щоб якщо що, тікати лише з ним. Він має бути один і легкий. Вода, перекус, документи, ноут, гроші... А гроші краще якось сховати. І телефони...
— Ти пропонуєш мені йти пішки через ліс? — дорікала Яна.
— Я пропоную заспокоїтись і підготуватись! — підвищив голос Андрій.
Яна змовчала, тому що інакше б влаштувала скандал.
— Добре, — видавила вона і вимкнула зв'язок.
І знову відчуття приречення, покинутості та дурного панічного страху.
Яна почала задихатись від безвиході на фізичному рівні. Щоб трохи полегшити свій стан, вона вийшла на подвір'я. Знову почалися вибухи, і дівчина закричала у пустоту, затуливши очі. А потім сама ж злякалася, що могла своїм голосом привернути увагу ворога.
Яна побігла в хату та повимикала всюди світло та спустилася в підвал. Тіло боліло ще більше. Вона вся дрижала від холоду та напруги.
— Я не хочу бути тут сама! — плакалася дівчина вголос. — Я не хочу... — різко замовкла, ніби згадала щось важливе.
Дівчина підскочила на ноги. Піднялася на гору, взяла з шухляди одноразову скатертину, скотч та ножиці, натягнула шапку та вийшла з дому, підсвічуючи телефоном собі шлях у темряві.
Яна попрямувала до дому з коргі. Цього разу вона не взяла з собою сосисок чи води. І навіть не дзвонила у калитку на воротах.
Яна перелізла через паркан та пішла до відчиненого вікна. Коргі вже зустрічав її радісним гавкотом.
— Пробачте мені, господарі, але ворог вже близько! — сказала Яна і натисла з усієї сили на причинену раму.
Але зусилля дівчини були марні.
Дівчина почала на подвір'ї шукати, чим розбити вікно. Біля акуратно складених дров вона побачила сокиру. Та була заважка, і Яна розуміла що не зможе нормально вдарити нею. Вона боялася зашкодити собаці.
Але нічого іншого надворі знайти не могла. Гупотіти почали ще сильніше. Це підбадьорило Яну ще більше. На нервах вона вхопила важку сокиру та понесла її до вікна.
Спочатку дівчина переманила коргі до іншого вікна. Слухняний пес з'явився перед зачиненим вікном у іншій кімнаті, виляючи хвостиком.
Зібравшись з силами, Яна вдарила у вікно на провітрювання, замруживши очі.
Спочатку роздався лише тріск. Ще удар. І осколки полетіли в різні боки.
Коргі вже був тут як тут і почав гучно гавкати на бедлам, який створила незвана гостя.
— Тихше і обережно! — командувала Яна. — Я тебе рятую. Тобі не можна тут лишатись.
Яна позбивали маленькі осколки по віконній рамі. Застрибнула на підвіконня та почала лізти у хату.
Пес почав гарчати. Яна на мить злякалася та завмерла.
— Я не зроблю тобі нічого поганого. Я тільки тебе звідси заберу. Не бійся!
Дівчина обережно підійшла до собаки та почала його гладити за шию. Пес не довго пручався і почав ластитись до дівчини. На ній був запах його годувальниці смачними сосисками, а ще був лагідний і впевнений голос.
Яна взяла коргі на руки:
— Важкуватий ти!
По ламаному склу вона пройшла до підвіконня, стала на тумбу та очистивши підвіконня від скла рукою поклала коргі на підвіконня.
— Там воля! Бачиш? Нам треба йти звідси!
Знову пролунав вибух. Собака заскавучала та почала крутитися на місці, намагаючись втекти з вікна.
— Не бійся! Я з тобою! — Яна сама не знала, чому їй одній було страшно, але поруч із лякливим собакою вона ставала сміливіше.
Дівчина обняла собаку і промовила йому лагідно:
— Я тебе захищу! В моєму домі є підвал. А також вода і їжа. А тут зараз заклеємо вікно, щоб сюди не потрапляла волога.
Яна допомогла собаці спуститися на двір, а сама зі свого рюкзаку дістала шматок клейонки та скотч з ножицями. Вона розгорнула скатертину та приклеїла її до віконної рами всередині на скотч. Потім вилізла у вікно та приклеїла скатертину по бокам та знизу. Для опори та грузу, дівчина взяла кілька дров та поставила знизу.
— Ніби нормально! — оцінила свою роботу дівчина.
Коргі крутився біля неї і бадьоро гавкнув у знак підтвердження.
— Який ти розумний пес! Все розумієш! — похвалила свого нового друга Яна.
Через паркан перекинути коргі було б важко, тому Яна пішла до воріт в надії, що зможе їх відкрити зсередини. Але все було зачинене на ключі.
— Доведеться стрибати через паркан! — оцінила ситуацію Яна і покликала собаку: — Сюди, друже!
Яна взяла на руки пса та пішла до знайомого місця у паркані, з якого було найзручніше вдиратися у чуже помешкання. Дівчина пристроїла собаку на стовпчику. Коргі лаяв, бо йому було незручно.
— Зачекай трохи! Я зараз знімлю!Тільки не стрибай, бо зламаєш собі лапи ... або хребта! — вмовляла дівчина собаку.
Вона підстрибнула на паркан, перекинула одну ногу, а потім іншу, та зістрибнула з іншого боку. Підійшла до коргі та зняла його зі стовпчика.
— Пішли додому! Разом не так страшно... — говорила вона до собаки, який тихенько сидів на руках та ховав свою голову під руку Яни.
Але довго нести собаку дівчина не могла. Важкуватий пес виявився. Вона поставила його на підлогу, щоб перепочити.
Артилерійські удари не припинялися, а на нічному небі постійно з'являлася помаранчева заграва від прильотів.
Хоча Яна була дуже втомлена, але на адреналіні їй вдавалося бути активною. Це допомагало їй сховатися від дурних думок.
Собака не відходив від дівчини ні на крок і тільки, коли роздавалися вибухи, сильно скавучав. Він явно просився на руки.
— Сорян, але я не можу тебе нести. Пробач. Йди за мною просто.
Яна світила ліхтарем та йшла додому. Раптом вона подумала, що її ліхтар міг би побачити якийсь снайпер. І чому їй прийшла така дурна думка саме зараз?
Дівчина вимкнула ліхтар, але без нього нічого не було видно, а додому ще треба було дійти. На свій страх і ризик Яна знову ввімкнула ліхтарик та пішла далі. Коргі слухняно біг за нею.
Стало тихо. Хвилин п'ять вже не було чути жодного вибуху. І зараз Яну ця моторошна тиша лякала навіть більше, ніж вибухи.
Вона відчула себе мов на безлюдному острові. Раніше її дратував надмірний гамір, який створювали люди, тому і вмовила свого хлопця придбати будинок за містом. Яна не любила затори, запах бензину та вигляд спальних районів Києва. Її дратували сусіди в багатоквартирних будинках. Дитячі майданчики, з яких постійно доносився дитячий вереск. Навіть дратував собачий гавкіт, але зараз це була найкраща мелодія для її вух. Цей шум означав, що хтось був поряд.
Яна посміхнулася таким своїм думкам. І зрозуміла, що сумує за людьми. Що вони потрібні навіть такій інтровертній натурі як вона.
Роздуми Яни порушив врятований нею коргі, який несподівано загарчав та побіг вперед.
— Стій! — крикнула Яна та побігла за ним. — Нам в інший бік!
Але собака вже зник у темряві. Яна спочатку бігла, підсвічуючи ліхтарем по сторонам, але потім, видихавшись, почала сповільнювати свій біг, а зрештою і зовсім перейшла на ходу.
Коргі ніде не було видно. Вона навіть не впевнена, що він ніде не звернув, бо в цій темряві нічого не розгледіти було.
Яна зупинилася, щоб відхекатись і подумати, що робити далі.
І ось у тиші вона почула людський голос.
Спочатку зраділа, а за мить — злякалася і завмерла на місці. А що, якщо це окупант вже? Так швидко?
Яна відкину ці дурні думки і пішла на звук. Коли підійшла ближче, то почула жіночий голос. Це заспокоїло її, і Яна ішла на голос швидше.
— Який ти гарний! Сам гуляєш? — розчула Яна слова жінки, і зрозуміла, що вона говорить з собакою.
Дівчина впевненіше підсвітила ліхтарем і побачила силует жінки, яка гладила коргі.
— Ви тут живите? Ви не виїхали? — з радості від зустрічі з людиною крикнула Яна та майже підбігла до незнайомки.
Коргі почав ластитися до Яни.
— Це ваш пес? — спитала незнайомка у відповідь.
— Ні, не мій. Сусідський. — Яні було соромно розповідати, що вона вибила вікна у чуже помешкання для порятунку тварини, тому вирішила перевести тему. — Я думала, що тут всі виїхали. Я так рада, що тут є ще хтось живий! — Яна аж розплилась у посмішці.
— А ти сама, дитино? — спитала лагідно жінка.
— Так сталося. Не встигли за мною заїхати. А ви як? Сама? — у Яни було стільки питань.
— Я сама ніколи не буваю... — розпливчасто відповіла жінка і посміхнулася: — Я - Мирослава.
— Яна! Приємно познайомитись.
І знову роздався гучний вибух десь поруч. Яна аж затряслась, коргі заскулив та притулився до ніг Яни. Мирослава ж стояла, як статуя, і навіть не поворухнулась.
— Зараз на вулиці небезпечно. Пішли до мене! Я тут недалеко живу.
— Добре! Мені до себе повертатись далеко... — погодилася нова знайома та підняла свою сумку з землі.
Підсвічуючи шлях ліхтарем, Яна з новими друзями пішла до себе додому.
Більше коргі не тікав і слухняно йшов за своєю рятівницею. А Яна більше не задавала ніяких питань новій знайомій по дорозі. Вона була і так на сьомому небі від щастя, що побачила ще одну живу людину тут.
Андрій весь вечір писав у телеграм, запитуючи, як там кохана. Яна відповідала, що все добре. Батьків теж заспокоїла, що в неї все гаразд. Про нову знайому дівчина не встигла нікому розповісти, та й після повернення додому не заглядала більше в телефон.
В новій оселі коргі одразу побіг обнюхувати кутки на запах присутності інших собак у домі. Зрозумівши, що він тут єдиний пес, коргі вмостився на диван у вітальні.
Яна хотіла було гримнути на нього за таке нахабство, але туди ж присіла і Мирослава та почала гладити нахабу по шерсті. І Яна аж розтанула від такої милоти.
— Може ви їсти хочете? Я можу кашу чи макарони зварити... — запропонувала гості Яна.
— Якщо за компанію, то не відмовлюсь, — чемно погодилася Мирослава.
— Мені їжа якось не лізе ці дні.
— Напевне через стрес. Ніхто не очікував таких подій.
— Я була з тих, хто кричав, що війни ніколи не буде. Дурепа! — обізвала себе Яна.
— Не треба з собою так. Ваша психіка вас захищала. Все одно, це лише зовнішні обставини, які колись зміняться.
— Дай Бог! Вчора слухала Арестовича. Він казав, що головне протриматись два-три дні, а далі буде легше.
— Легше стане тоді, коли людина адаптується до нових умов, не дивлячись на те, які саме це умови.
— Не знаю, чи можна адаптуватись до війни... — похитала головою Яна.
— До всього можна. Люди на все здатні. Тобі допомогти на кухні?
— Ні, відпочивайте! Можете телевізор включити. На першому поверсі туалет є. Рушник зараз новий вам повішу. Якщо треба щось питайте!
— Дякую!
Яна аж ожила, приймаючи вдома гостю. Їй хотілося продемонструвати свою гостинність. Вона побігла до ванної кімнати та подивилася, наскільки там все прибрано. Забрала сміття з відра, повішала нові рушники та навіть встигла протерти дзеркало від плям. Чомусь навіть вирішила закинути пратися брудні речі.
Повернувшись з ванної, вона побачила, що Мирослава плазму так і не включила, а сиділа тихо та дивилася у вікно. Дівчина здивувалася, але потім подумала, що дійсно, нащо той телевізор.
У світлі вечірніх ламп Яна могла тепер роздивитися свою несподівану гостю.
Мирослава була вродливою жінкою сорока п'яти років, хоча могла бути і старшою, але виглядала добре. В неї було довге, хвилясте, золоте волосся та великі блакитні очі. Риси її обличчя були акуратними, аристократичними та природніми. Жодних ознак уколів краси чи ботоксу помітно не було. Навіть губи в Мирослави були тонкими. Це сподобалося Яні. Жінка не переробляла себе під стандарти, але все одно була магнетично красивою.
У присутності Мирослави Яні було спокійно та затишно. Вона настільки цінувала це відчуття, що боялася сполохати як саме відчуття, так і ту, завдяки якій воно з'явилось.
— Ви гречку зелену любите? — спитала Яна.
— Обожнюю! — Мирослава посміхнулась у відповідь.
— І я! Таке рідко буває. В основному її ніхто не любить. Я собі гречку завжди варю окремо, бо мій хлопець Андрій їсть тільки прожарену. — яке це щастя вести просту буденну розмову про їжу відмітила про себе Яна та повернулася до кухонного острову.
Дівчина насипала крупу у ковшик та пішла до мийки, щоб промити гречку.
— Ви тут вдвох живете? — спитала гостя.
— Так, це дім мого хлопця. Він гарно заробляє, та й батьки у нього заможні також.
— У вас гарно та затишно! — похвалила Мирослава. — Але атмосфера трохи напружена. Напевне, через події ви дуже злякалися.
—- О так, я лишилася сама вдома! — кивнула Яна та поставила гречку на плиту.
— Мене мав забрати друг, але вчора не встиг до комендантської години. А сьогодні вже його завернули на блокпості... — Яна мало не розплакалася від цих слів.
— Ти вже не сама. Не треба так боятися! — лагідно промовила Мирослава.
— Та я сама в шоці, що так злякалася. Я ніколи не думала, що я така боягузка! — засміялася дівчина.
— Себе завжди можна зібрати до купи. Повечеряємо, і я покажу як. - гостя підморгнула з посмішкою.
Яна посміхнулася у відповідь і спитала:
— В мене є гриби мариновані, тушонка, огірки квашені. Все домашнє. Моя мама робила.
— Я м'ясо не вживаю давно, а решта все підходить.
— Тоді грибочки!
— Як його звати? — спитала Мирослава, показуючи на коргі.
— О, а я не знаю. Може, на ошийнику написано?
Жінка підійшла до песика та прочитала напис на ошийнику:
— Зевс!
— Зевс? Як грецький бог? — перепитала Яна.
— Угу!
І Яна засміялася. Пес, почувши своє ім'я почав виляти хвостом та грайливо гавкати.
Яна в зоні кухні облаштувала чотирилапому гостю місце для харчування. Поставила миску з водою та знову відварила сосисок.
— От я не подумала! А, може, в домі корм для нього був.
— А господарі не лишили собаці їжу? — поцікавилася Мирослава.
Яна подумала, що рано чи пізно, гостя все одно дізнається, що вона викрала собаку, тому сказала правду.
— Його лишили вдома самого. Пощастило, що вікно на провітрюванні лишили і я змогла пролізти в дім і забрати собаку.
— Правильно, що забрала. А хазяям має бути соромно за таке. Хоча ми не знаємо, чому так сталося. Але Зевс і нам в нагоді стане.
— Точно!
Яна присіла навпочіпки і погладила собаку, який вже дожовував свою сосиску.
За вечерею сьогодні Яна змогла трохи поїсти, хоча їжа їй все одно була якась без смаку. Мирослава ж була явно з гарним апетитом і подужала усі частування.
— З вами я і забула, що треба бігти в підвал.
— Думаю, підвал нам сьогодні не знадобиться.
— Думаєте, буде тихо? — з надією та цікавістю перепитала Яна.
— За зовнішній світ я не відповідаю, але те, що ми тут будемо в безпеці я точно знаю.
— Мені б вашу упевненість. Я всю ніч протряслася і так і не змогла заснути. Вже другу добу на ногах. Але коли ходжу і щось роблю почуваюся краще, аніж коли сиджу і чекаю. Не знаю чого... - Яна потисла плечима.
— Це прояв стресу. Я знаю, як це зняти, і напруга в тілі та психіці зникне.
— Як? Масажами? Чи в ванні полежати? Але зараз я не наважусь на ванну. Всі водні процедури роблю швидко ці дні. Соромно вмерти голою чомусь.
— Можна і так, але є і інший спосіб.
— Який?
— Я покажу. Пішли у кімнату. Треба, щоб ти зручно сіла.
Яна сіла на диван, а Мирослава у крісло навпроти. Біля них приліг на білий килим Зевс.
— Сідай рівно, але розслаблено. Стопи міцно стоять на підлозі паралельно одна одній. Спина пряма. Заплющуй очі! — лагідним красивим голосом командувала Мирослава.
Яна слухняно виконувала накази.
— А тепер повністю видихни все повітря, що в тобі є. Так, щоб аж живіт прилип до хребта.
Дівчина зробила гучний видих. Вона навіть не знала, що всередині неї є стільки повітря.
— А тепер затримай дихання настільки, наскільки можеш без повітря. Так ми робимо невеликий шок для серця, бо в нього не буде потрапляти кисень. І тоді ти автоматично зробиш глибокий вдих і перезапустиш свою дихальну систему у правильному ритмі. Бо коли людина стресує, вона дихає поверхнево, а для розслаблення нам потрібне глибоке повільне дихання.
Яна слухала і намагалася вижити без повітря. В її грудях щось здавлювало, але вона терпіла. І ось критичний момент без кисню настав. Тоді Яна вдихнула на повні груди. Автоматично в її грудях відбулося полегшення, а вона ніздрями відчула прохолоду та свіжість.
— Дихай повільно! — продовжила Мирослава. — Вдих — видих... Вдих — видих... А з кожним видихом розслабляй своє тіло. Спочатку стопи, потім голені, коліна, стегна, область промежини. Тепер відчуй полегшення у спині, розслаб плечі, руки. Розслаб шию, нижню щелепу, всі м'язи на обличчі. Максимально, як можеш на цей момент.
Яна була реально дуже напружена, а повільне та глибоке дихання трохи допомогло розслабитись, і дівчина відчула втому в усьому тілі.
Голос Мирослави був приємним, колисаючим, викликав довіру. Жінка продовжила:
— Почувайся вільно, але спину тримай рівно. Уяви, що твоя голова тягнеться до чогось вгору. До чогось прекрасного. Там у небі, дуже далеко у космосі є джерело Твого найвищого Я. Твоя міць і сила. Твоя духовна досконалість. Джерело твоє чистої енергії. Саме до нього тягнеться твоя голова. Уяви, що на верхівці в тебе знаходиться чарівна біло-прозора квітка, і вона тягнеться до Твого найвищого Я і з'єднується з ним потоком чистої енергії.
Яна напрочуд легко уявила всі образи. На душі їй стало тепло та лагідно.
— Прекрасна чиста енергія йде тобі з джерела у твій лотос, коронну чакру, і ти наповнюєшся його живильною силою. Бери стільки енергії скільки потрібно. Вона твоя! І ти завжди можеш її отримати стільки, скільки треба.
Яна жадібно всмоктувала енергію в себе і відчувала все більше розслаблення тіла.
— А тепер уяви, як твій куприк подовжується і починає рости до землі. Він занурюється у грунт, проходить всі шари землі та досягає самого центру — магми. Так ти з'єднуєшся з енергією та силою Землі. Ця енергія жовтогаряча, як лава, і вона із центру землі піднімається до тебе і через стопи заходить у все твоє тіло.
Яна уявляли образи один за одним. Коли жовтогаряча енергія проникла в її тіло, дівчина відчула як кінцівки стали теплими. Їй стало дуже затишно та спокійно.
— В твоєму тілі зараз два потоки енергії — неба та землі. Прозоро-біла перлинова енергія йде зверху, а жовтогаряча — знизу. Разом вони зустрічаються в районі сонячного сплетіння. Так ти знову з'єднуєшся з собою і вирівнюєш свою вертикаль, яка трохи змістилася через страх та стрес. Це дуже дієва практика, коли потрібно повернути себе собі. Побудь у стані наповнення стільки, скільки тобі потрібно.
Яна спрагло пила енергію неба та землі. Ця вправа дуже розслабила її тіло. Дівчина і раніше колись пробувала різноманітні медитації, але таку проживала вперше.
Мирослава спокійно чекала, поки дівчина наповниться, а потім продовжила:
— Подивись на своє тіло. В уяві. Очі не відкривай! Як воно змінилося?
— Я почала сяяти, як сонце. — відповіла Яна з посмішкою, описуючи побачене.
— Дуже добре. Тепер подивись на своє серце.
В уяві Яни серце явилося їй маленьке, криваве, темно-бордове, яке билося дуже напружено. Їй не сподобалася ця картинка.
— Уяви, що ти береш своє серце в долоні. — вела медитацію Мирослава. — З усією любов'ю, яка в тебе є на цей момент, поговори з серцем. Попроси в нього пробачення, що боялася, що не слідкувала за ним, що ображалася, ненавиділа, не довіряла, підозрювала. Ти сама знаєш, що сказати. Можеш вголос або подумки.
— Пробач мене, що так сильно злякалася. — прошепотіла Яна, а решту діалогу провела в себе в голові.
— Пообіцяй своєму серцю, що відтепер будеш пам'ятати про нього і будеш турбуватися. Будеш вчасно давати собі допомогу і не доводити себе до стресу. — супроводжувала трансформацію Мирослава.
— Обіцяю піклуватися про тебе, моє сердечко! — з посмішкою проговорювала Яна.
— А тепер поцілуй серце і вдихни в нього ту енергію, яку ти отримала від неба та землі. Вдихни знову життя у своє серце!
Яна взяла своє серце та поцілувала його. На очах у дівчини її серце почало оживати. Тьмяний колір трансформувався у яскраво-червоний, із затиснутого стану серце збільшилося, криваві потоки зникли, і воно почало дихати і битись.
— Подивись на своє серце? Чи змінилось воно? — цікавились Мирослава.
— Так! Стало красивим та здоровим.
— Ти гарно зробила роботу! Тепер поклади це серце собі у груди .
Яна уявила як серце автоматично помістилося в її грудях. А її сяюча оболонка засяяла ще більше. На обличчі дівчини з'явилася посмішка.
— Тепер уяви всіх, кого ти любиш, та обніми їх своєю красивою енергетикою.
Яна уявила Андрія, батьків та обняла їх. Потім всіх родичів та подруг.
— А тепер зроби глибокий вдих та відкривай очі!
Яні не хотілося залишати енергетичну казку, в якій вона побувала, але послухалася Мирославу.
— Як ти себе почуваєш? — поцікавилася жінка.
— Так круто! Мені прям добре. Тільки спати хочеться. — і Яна позіхнула у підтвердження своїх слів.
— То йди поспи. Процес трансформації запущений, а уві сні енергія краще оновлюватиметься.
— Ви експерт по медитаціям? — поцікавилася Яна.
— Можна і так сказати. Я цілитель. І медитація — один із моїх інструментів допомоги людям.
— Мені з вами так спокійно... — зізналася дівчина. — В підвалі будемо спати? Але там так холодно.
— Не треба в підвал. З нами нічого не трапиться. Можеш спокійно спати у своєму ліжку!
Яну дивували слова цілительки, але їм так хотілося вірити.
— Тоді я вам постелю в гостьовій кімнаті, а сама ляжу в себе, але якщо буде страшно чи як, то спустимося в підвал.
4
Яна прокинулася сповнена сил та енергії. Її розбудив маленький промінчик сонця, який пробивався через простір відчиненого вікна. Невже вона нарешті поспала?
Ломота у тілі пройшла. Занепокоєння також. Яна відчувала себе так, як і раніше. На стіні перед нею висіла її карта бажань. І лише спогади останніх днів нагадували їй про те, що почалася війна.
Дівчина згадала про своїх гостей і швидко вилізла з ліжка. У самій піжамі Яна спустилася з другого поверху вниз.
— Ти прокинулася? Гарно спала? — Мирослава вже була на ногах, а з кухні доносився аромат кави.
— А ми з Зевсом вже погуляли. Каву будеш?
— Я на голодний шлунок не п'ю.
— Що тобі приготувати? Яєшню?
— Можна.
Яна про себе відмітила, що в неї з'явився апетит.
— Я піду вмиюся, а потім спущусь.
Яні кортіло привести себе до ладу. Вона сходила в душ та помила голову. І зловила себе на думці, що їй більше не страшно померти голою у душі. У неї чомусь з'явилася впевненість, що вона не помре так. Невже цілителька і справді її зцілила? Так швидко?
Зморена дівчина проспала десять годин. І це був міцний сон, в якому вона не чула вибухів. Їй було затишно і тепло. Чи це так медитація подіяла, чи присутність ясновидиці, але Яна була щаслива, що порятунок коргі подарував їй таке особливе знайомство.
В голові почали звучати віршові рядки. Яна ніколи не цікавилася поезією, але зараз їй захотілося творити. Вона записала перші рими в телефон, а потім почала вигадувати далі. Поки вона сушила волосся феном та розчісувалася, в неї народився справжній патріотичний вірш. Дівчина записала все у нотатки в телефоні, щоб не забути. Але поезія лилася далі і далі.
— Яно, можна увійти? — донісся голос Мирослави з-за дверей.
— Так! — бадьоро відповіла хазяйка дому.
— Сніданок вже готовий! — сказала Мирослава, зайшовши. — Бачу, в тебе гарний настрій.
— Я тут вірш написала. Зараз ще пару рядків покручу і покажу! — захоплено промовила Яна.
— Клас, я рада , що ти вже у нормі.
— Я не просто в нормі. Я в якомусь незрозумілому піднесені. Це все вчорашня медитація? Не знаю, що це, але відчуваю себе просто прекрасно. Ви справжня чарівниця! - відвісила комплімент гості Яна.
— Не у всіх такий швидкий результат , як у тебе. У тебе теж здібності чималі.
— Добре, пішли їсти, бо я зголодніла.
Яна подужала подвійну порцію. Добре, що Мирослава наготувала, мов для двох чоловіків, а не дівчат. Чи може, цілителька передбачила заздалегідь такий апетит у врятованої від страху дівчини?
Як би там не було, але Яна смакувала їжу як і раніше. А ще посміхалася та була балакучою.
— Може, покажеш своє творіння? — попросила Мирослава.
— Так, зараз почитаю!
Яна вийшла на центра кімнати, відкрила телефон та з усім своїм артистизмом продекламувала свій вірш:
Усі мої життєві сили
Зійшлися до єдиної мети —
Прожити ще хоча б хвилину
В страшні часи зненацької війни.
Коли сусід іде на брата,
Нав’язує свою любов,
В Росії хочу запитати —
Хіба любов для вас це кров?
Моя країна суверенна!
Не знаю, як вам донести...
Це у душі, це в наших генах
Свою свободу берегти.
Ми будували свою долю,
Хотіли жити в мирі ми.
А ви порушили наш спокій —
Тепер готуйтесь до війни!
Тому що ви для нас — агресор,
А ми тут на своїй Землі.
І це у ваших інтересах
Прибратись звідси назавжди!
Не віддамо і не полишим —
Наша земля, наші дома!
Все будувалось з наших грошей,
А ви хотіли взять дарма?
Я знаю, що я українка,
І всі, кого люблю, також!
Ми всі разом, а ви — соринка,
Одна з чужих бридких заноз!
Тож знайте, що ми є суспільство!
Єднання духу і добра!
Ми всі гуртом, ми — товариство!
І наша сила розцвіла!
Я вірю в мир і чисте серце.
В любов, прощення і добро!
Ми захистим, дамо вам перцю,
Щоб у вас шансів не було
Нав‘язувати свою волю
Народу, що обрав свій шлях.
Вас в нім нема! Бо наша доля
Завжди буде в наших руках!
Закінчивши, Яна поклонилася, мов на сцені. Мирослава зааплодувала, а Зевс загавкав та завиляв хвостиком.
— Реально класно! Ти пишеш вірші?
— Ні, лише в підлітковому віці щось писала, а так я більше малюю.
— Не знаю, чи то сонячний день мене так зарядив, чи те, що я нарешті нормально поспала, а, може, це все ви? — засміялася Яна.
— Я тут ні до чого! Я тільки трохи допомогла тобі повернутися до себе. Це все твої таланти!
— Вас не будуть шукати? Вам не треба повертатись? Ви можете бути в мене стільки, скільки хочете! — поспішила запевнити Яна, що не виганяє гостю.
— Не хвилюйся! Мене не шукатимуть. Я сама, як і ти.
— Вас теж не було кому забрати... — промовила дівчина задумливо, а потім бадьоро додала: — Мій Андрій обов'язково щось придумає і забере нас.
— Я не планую виїжджати. Ці місця потребують захисту. Я не можу це все так лишити.
— Але як ви зможете захистити? Ви ж не воїн! Це лише під силу ЗСУ!
— В мене свій фронт — невидимий, енергетичний. Але такий же дієвий, як і ЗСУ.
Не дивлячись на те, що Яна на собі відчула цілющі здібності Мирослави, до цих слів своєї гості дівчина поставилася з недовірою.
— Я маю дещо зробити, але якщо хочеш, я ввечері повернусь! — повідомила Мирослава свої плани господині.
І як підтвердження важливості справ цілительки прозвучав гучний вибух поблизу. Яна здригнулася, але не злякалася.
— Я піду з вами! — впевнено сказала дівчина.
5
— У вас тут каміння чи що? — спитала Яна, подаючи важчезну сумку-тоут своїй гості.
— Каміння, — усміхнулась Мирослава, з легкістю взяла свою сумку та граційно вийшла на двір.
Яна потисла плечима та почалапала за нею у лижному костюмі, шапці та в темних окулярах. Зевс теж пішов за своїми новими господарями. Лишати собаку на самоті ніхто не хотів, тим паче четверолапий друг міг зажди стати у нагоді.
— Куди ми йдемо? — не витерпіла невідомості Яна.
Їй було дуже цікаво, куди йшла Мирослава, і які такі в неї справи.
— Будемо ставити вимір по периметру.
— Що-що? — дівчина нічого не зрозуміла зі слів цілительки.
— Вимір — це певна кількість магічних кристалів, які розставляються по колу. Зона, що знаходиться всередині виміру, перебуває під контролем кристалів. Каміння можна заговорити на будь-що, дати йому призначення. І тоді світ твердих мінералів буде працювати на користь і бажання людині.
— Аааа, ну так би одразу й сказали... — Яні зрозуміліше не стало, але вона усвідомила, що зараз відбувається щось важливе і зовсім невідоме їй.
І хай там як, але вивчати нове краще, ніж труситися від невідомості.
— Глянь! — Мирослава дістала зі своєї коричневої сумки темно-фіолетовий камінь розміром з тенісний м'яч, покритий дрібною прозорою крихтою.
— Красиво! — оцінила Яна.
Мирослава передала камінь в руки дівчині. Те, що цілителька тримала в руці, як пушинку, Яні було досить важким. Дівчина ледве втримала цю ношу в руках.
— Важкуватий! А ви так легко його берете. Це ви така сильна, чи я така слабка? — розмірковувала з усмішкою Яна.
— Якщо подружишся з каменем, то він більше не буде тобі важким.
— З каменем я ще не дружила. — засміялася дівчина. — І як це зробити?
— Відчути! — Мирослава підійшла ближче. — Треба відчути життя у ньому. З повагою віднестися до цієї форми існування. Відчути його енергію. Подякувати за його допомогу і попросити про поміч. Відчуваєш?
Крім того, що Яні важко, дівчина не відчувала нічого особливого.
Мирослава ніби прочитала думки дівчини і сказала:
— Заплющ очі!
Яна слухняно закрила повіки.
— Сконцентруйся на долонях, які тримають камінь. Він теплий чи холодний? Легкий чи важкий? Приємний чи не дуже? Ти хочеш, щоб він став частиною тебе?
Дівчині камінь здавався важким, теплим і приємним.
— Відчуваєш його енергію? — продовжувала ставити навідні питання цілителька.
— Не впевнена, але відпускати його з рук не хочеться.
— А спробуй так!
Мирослава із сумки дістала ще п'ять схожих каменів, розклала їх по колу діаметром з хулахуп та покликала Яну:
— Стань тут! — вказала вона на місце у центрі.
Яна тільки ступила крок, як відчула важкість у ногах. Ніби по пояс вона потрапила у магнітний простір, в якому гравітація була сильніша ніж зазвичай. Зевс загавкав на камені, але в коло до Яни зайти не наважився.
— Ого! Я ніби в воронці. Мене ніби примагнітило до землі. Що це? — ділилася Яна відчуттями.
— Це вимір заземлення. Каміння налаштоване так, що допомагає людині вийти з голови у матеріальний світ. Тобто не у думках постійно жити, а в реальності.
— Не знаю, як про вийти з голови, але заземлення дуже добре відчувається, аж занадто.
— Тому що близько камені стоять. А треба далі розставляти. Але нічого. З часом ти полюбиш світ кристалів. А зараз треба йти і розставити камені.
— Ці?
— Ні, інші. Ми будемо ставити вимір на захист. Тим самим створимо захисне поле. Я вже вчора почала розставляти мінерали. Сьогодні ще п'ять каменів лишилось.
— А скільки каменів у вимірі?
— Може бути від п'яти, але не кратне число. Сім-дев'ять зазвичай.
Несподівано десь поблизу дуже низько над землею пролетів гелікоптер. Яна присіла, притулившись до сусідського паркану. Мирослава ж стояла на місці.
— Ховайтесь, щоб вас не побачили! — махнула рукою Яна цілительці.
— Не хвилюйся! Мене не побачать. Пішли!
Мирослава вручила Яні масивний кристал і наказала поставити на краю лісової смуги. Дівчина ледве несла той важчезний камінь, який був великий, немов брила. І чим більше несла, тим більше дивувалась, як Мирослава тягає такі каменюки в своїй сумці, а виглядає так, ніби їй зовсім не важко. В цих роздумах вона згадала, що цілитель казала їй потоваришувати з кристалом.
— Гей, каменюка! Давай дружити! Бо я тебе не донесу так...
Яна присіла перепочити, а брилу поклала на землі. Вона спробувала знову заплющити очі та торкнулася долонями каменя. Цього разу дівчина здригнулася, немов якийсь електричний імпульс пройшов по всьому її тілу. Це було приємне тремтіння, і Яна посміхнулася.
Дівчина ще раз заплющила очі і доторкнулася до каменя, і знову ті самі відчуття. Здавалося, що вона і цей кристал єдині у цьому світі, що вони разом. І вони друзі. І вони одне ціле, хоча і у різних формах життя. Це було надзвичайно круте усвідомлення.
— Так ось ти який! Тепер я відчуваю тебе, — говорила Яна з каменем.
Дівчина посміхнулась, підвелась на ноги та підняла кристал. Але цього разу він був зовсім не важким.
— Магія якась! — скрикнула Яна. — Не можу повірити, що ти більше не тяжкий!
Дівчина понесла свою ношу з легкістю і поклала у потрібному місці, як наказала їй Мирослава. Красива брила стала частиною ландшафту, і будь-яка пересічна людина не здивувалась б, чому тут у лісі опинився цей кам'яний шматок.
— Бувай, друже! Дякую за захист! — попрощалася Яна та повернулася до місця зустрічі з Мирославою.
Дівчина йшла дуже швидко, адже хотіла поділитися тим, що тепер камінь для неї такий же легкий, як і для Мирослави.
6
— Синку, не їдь! Лишайся у Польші! — вмовляла Андрія мати.
— Мам, не починай. Сам знаю, що вже не виїду... Але Янка там сама. Я не прощу собі, якщо...
— Та хай батько її забирає. Сама сиділа в Києві, хоча ти попереджав...
— Ма, не треба! — перебив хлопець. — Я прийняв рішення.
— Ой, що мені робити! — почала схлипувати п'ятдесяти річна жінка.
— Мам, все буде добре. Ти себе бережи, і тата.
Андрій завершив розмову та сів у майже пустий потяг до Львова. Хлопець розумів, що це білет в один кінець. Опинившись в Україні, він стане не виїзним, як чоловік призовного віку, а він так хотів уникнути такої долі. Дивно, що виїхав за кордон за декілька тижнів до повномасштабного вторгнення, але життя склалося інакше. Його кохана в небезпеці. І тільки він може зараз їй допомогти.
Юнаку було страшно. Він не хотів помирати. Не хотів витрачати час ні на що, крім власних цілей. В його житті складалося все дуже добре. Красивий, розумний, молодий, успішний. Він був впевнений в собі та хотів бути володарем свого життя. Прагнув до фінансової та фізичної свободи. І отримав її. Будучи хантером у відділі продажів, він закривав майже всі угоди, і навіть такі, які, здавалося, неможливо завершити успішно.
В свої двадцять п'ять він став начальником відділу продажів, мав красуню дівчину, жив у заміському будинку та мав авто класу люкс. Далі в його планах були подорожі всім світом, власний бізнес, створення родини та народження дітей. А замість цього він мусив відправитись у вигнання з України, щоб зберегти життя. Але в кінцевому підсумку їде назустріч небезпеці, щоб врятувати свою любов. Він не може інакше, адже не пробачить собі, якщо щось станеться з Яною. А цього Андрій боявся найбільше.
Остаточного плану в хлопця не було, тому що ситуація змінювалася кожної хвилини. Але перший крок — дістатись до Львова. Далі — орендувати машину та їхати на окуповану територію, щоб забрати Яну.
У пустому потязі він постійно переписувався зі знайомими, намагаючись знайти водія, який би погодився відвезти його під Київ. Охочих не було, тому Андрій почав шукати оренду авто. Власники машин теж не поспішали ризикувати власним транспортом. Хлопець пішов на крайню міру і почав пропонувати викупити машину. Його здібності переговорника допомогли йому домовитись за старий опель за адекватні гроші.
По приїзду до Львова Андрій одразу пішов на зустріч з продавцем.
— Пробіг завеликий. Вона не зламається в дорозі? — оцінював шанси опеля Андрій.
— Машина доглянута. Нещодавно робив повний технічний огляд. Зараз непросто взяти хоч який автомобіль. Багато машин треба для ЗСУ... — набивав ціну власник.
Ніби в підтвердження цих слів загула сирена таким неприємним та тянучим воєм.
— Добре,повірю вам. Все одно часу немає на пошуки.
Угоду уклали швидко. Андрій розрахувався готівкою та сів у своє нове старе авто. Їдучи за кермом по сполоханому місту, хлопець розмірковував, що робити далі.
Більше доби він нічого не їв. Та й не хотів особливо, а змусити себе не вдавалось. У потязі теж поспати не вийшло. Напередодні йому допомагало вгамувати хвилювання віскі, але дорогою в Україну він нічого не пив, тому що знав, що йому потрібно бути при тямі і, можливо, доведеться сідати за кермо.
Дивно, але Андрій не почувався втомленим. Навпаки, він був сконцентрований, як ніколи. Його мотивувала любов та бажання захистити свою жінку. Це було основним, надихало та давало сил.
Андрій включив навігатор та натиснув на газ. Попереду складна дорога...
7
— Як це ти в Україні? — здивована перепитувала Яна.
— Я ж обіцяв, як тільки зможу, одразу приїду! — хвалився дотриманням слова Андрій.
— Так ти ж... тепер не виїдеш назад. Ти ж не хотів...
— Не хотів ризикувати життям заради чужих інтересів, але зараз... Зараз ти для мене найважливіша. Навіщо мені життя без тебе?
— Дурний, нащо? — Яна почала плакати.
— Та годі вже... Тобі не вгодиш, то кричала приїдь забери, а зараз незадоволена...
— Я така дурна! Пробач мені! — дівчина вже перейшла на ридання.
— Та досить вже плакати. Ти ж знаєш, що я не переношу сліз.
— Знаю, але вони самі течуть. Мені так соромно перед тобою. Я зіпсувала тобі життя. Не треба було так... В тебе ж такі плани були! А тепер...
— А тепер нам хоч зустрітись!
— І то правда. Як ти добиратись будеш, якщо я в окупації?
— Я щось придумаю. Поки машину взяв і їду зі Львова. А там, може, пішки через ліс, чи ще як... Ти краще скажи, як ти?
— Я нормально вже. Зі мною Мирослава. Вона дуже допомагає мені. І мені вже не страшно. Взагалі не страшно. Так дивно!
— Радий, що ти не сама. А що за людина ця Мирослава? Вона сусідка наша?
— З села поруч. Поки деталей не знаю, не до них було. Але як розпитаю, то напишу. Не переживай за мене. Я вже в нормі. Я вже більше за тебе боюсь, ніж за себе.
— Що боятися? Я дорослий чоловік. Впораюсь!
— Ти завжди такий впевнений! — лагідно промовила Яна. — За це я тебе і люблю!
Андрієві були приємні ці слова, хоча насправді він був зовсім невпевнений. В його плані була лише кінцева мета та перший крок. Решта пунктів були покриті невідомістю. Але він мусив щось робити, бо інакше не міг.
Яна так мріяла почути, що Андрій їде за нею, але коли це сталось, зрозуміла, яку помилку зробила. Вона сама наразила свого коханого на небезпеку. І навіть якщо все вдасться, і він дійсно приїде за нею, і вони зможуть поїхати звідси разом, то виїхати за кордон разом вже не зможуть. І всі ті мрії, які вони будували разом, зруйнуються. І в серці Яни поселилося почуття провини. Провини за те, що її хлопець потрапить у в'язницю в кордонах Батьківщини.
Від поганих думок Яну відволік гучний вибух десь неподалік. Дівчина швидко прийшла до тями і поспішила до місця, де вона мала зустрітися з Мирославою.
Цілителька була вже там. Її горда та красива постава здавалося нічого не боїться. Жоден звук не здатен був вибити Мирославу з рівноваги. В її присутності Яна знову відчула теплоту та спокій.
— Щось сталося? — запитала жінка, вглядаючись в занепокоєне обличчя Яни.
— Я поклала камінь там, де ви казали.
— Знаю. Залишився ще один, щоб вимір запрацював. Я про інше питаю. Бачу, ти якась збентежена.
— Мій хлопець дзвонив. Він повернувся в Україну, щоб забрати мене.
— Добре, це означає, що він тебе по-справжньому любить.
— Але я почуваюся такою винною. Він же не хотів тут бути! Казав мені давно ще виїхати. Він все передбачив.
Яна не стримала сліз і почала ридати, прикриваючи долонями лице.
— Так мало статися! Твоєї вини в цьому немає, Януся!
Мирослава підійшла до дівчини та обняла її, приговорюючи на вухо.
— Інколи ми самі не знаємо, що для нас добре. Запам'ятай, з людьми трапляється не те, що вони хочуть, а те, що найкраще зараз для їх розвитку. І зараз найкраще для тебе бути тут. А найкраще для нього — їхати за тобою. Хто знає, куди приведе вас цей шлях.
— Але ж це через мене все. Я не послухала...
— Так мало статись, і все. Ти вчинила, як відчувала. І твій хлопець зробив свій вибір. Ти його не силувала. Він міг би і не приїжджати. Тому облиш свої самозвинувачення.
Слова Мирослави змусили Яну замислитись, потроху вщухли сльози і дівчина, схлипуючи, промовила.
— Ви казали лишився ще один камінь? Давайте його поставимо!
8
Останній кристал виміру захисту потрібно було поставити на перехресті трьох доріг, одна з яких вела у котеджне містечко Яни серед лісу. Це місце було найнебезпечнішим з усіх, адже могло подарувати зустріч з ворогом.
Жінки не знали, чи зустрінуть там когось, чи ні. Та й не обов'язково особисто напоротись на солдатів. Можна легко потрапити їм у око на моніторі їх дронів чи у скло біноклів. Але це все не зупиняло Мирославу та Яну від їх завдання.
Цілителька знала, що робить, а дівчина вже повністю довіряла їй. Вона була певна, що її наставниця обов'язково вигадає, як правильно все зробити.
Ще декілька днів тому вона не повірила б, якби їй сказали, що розставлене по колу каміння здатне її захистити. Але зараз вона зовсім не сумнівалася у цьому, бо на собі фізично відчула силу виміру заземлення, бо сама особисто встановила контакт з кристалом і переконалася, що він став легким. Це були фізичні докази магії кристалів, які вона пережила на власному досвіді. Чи потрібні ще аргументи?
Коли Мирослава з Яною вишли на асфальтовану дорогу, яка вела до місця призначення, цілителька зупинилася і промовила:
— Далі я сама піду! Ти ще не готова.
— Але я...
— Ні, будь тут. Зі мною нічого не станеться. Навіть, якщо ти побачиш щось дуже страшне. Вір мені. А от тобі краще не показуватись. Тут може бути небезпечно.
Мирослава порадила Яні сховатись на терасі невеликої кав'ярні, а сама пішла по пустій дорозі до перехрестя.
Цілителька йшла впевнено і легко, немов у мирний час. В її сумці перекочувався лише один-єдиний камінь. На шляху не було жодного дерева чи куща, щоб сховатись.
Сіре затягнуте небо не витримало напруги, і почало мрячити.
Яна напружено спостерігала за Мирославою зі своєї схованки, вдивлялася у простір та вслухалася у звуки.
Було напрочуд тихо. Навіть дуже тихо. Тривожно тихо...
Коли Мирослава дійшла до перехрестя та полізла в сумку, щоб вийняти камінь, пролунав вибух. Бум! Бум! І ще раз Бум!
Яна впала на дошкову підлогу та закрила очі та вуха від того шуму. Оговтавшись, підвела очі і побачила, що на перехресті був великий клуб диму та пилу.
— Боже, невже? — Яні перехопило подих від поганих думок.
Дівчина завмерла на місці. Душею вона хотіла бігти до Мирослави, але тіло заклякло і не слухало її
Нарешті з туману з'явилась постать. То була Мирослава. Вона йшла так само впевнено, але набагато швидшим темпом, ніж раніше.
Яна зробила декілька кроків назустріч, але потім повернулася у свій сховок. Ні, вона не буде наражати на небезпеку цілительку. Вона і так дивом вийшла з того прильоту.
Мирослава навіть не завертала у кав'ярню, а криком покликала.
— За мною! Швидко!
Яна побігла за цілителькою з питанням:
— Ви як? Цілі?
— Я ж йду! Все добре! Але треба поспішати.
— А камінь встигли поставити?
— Ні! І як вони мене побачили? — бурмотіла собі під ніс.
— І що тепер робити? Вимір же не працює!
— Боротись з шаманами! — твердо і впевнено повідомила подальші дії Мирослава.
9
Вдома чекав зголоднілий Зевс. Від хвилювання та страху коргі сховався під кріслом, але зачувши запах господині дому, виліз зі свого укриття.
— Ти чекав нас, мій миленький! — Яна присіла та почала чухати собаку за вухами. — Зараз я тобі дам смачненьке.
Яна швидко скрутила котлети з готового фаршу та закинула їх у духовку.
Мирослава тим часом сиділа в медитації та попросила дівчину не чіпати її, поки "їй показують".
Що означає те "показують" Яна до кінця не розуміла, але поважала чужі вибрики і не порушувала сторонній простір.
Вже звечоріло, а звуки присутності ворога у вигляді вибухів, різноманітних літаючих апаратів та яскравих спалахів почастішали. Яна опустила ролети та закрила штори в усьому будинку.
Вечеря вже була готова, Зевс був нагодований, а Мирослава все ще сиділа в медитації. Яна не втрималась і почала їсти сама.
Мирослава доєдналася до трапези, коли Яна наминала вже другу котлету.
— Ой, почала без вас, бо... — говорила, продовжуючи, дівчина.
— Все добре. Не треба чекати, бо я отримувати знання можу довго. Це не я обираю тривалість.
У Яни було стільки питань, але почала вона з простого:
— І що показали?
— Все! Хто, чому, навіщо... До кінця ще не розумію шлях виходу з усього, але точно знаю, що важливо бути саме тут. І ти тут потрібна! Не просто так ми зустрілись.
— Я? — мало не вдавилася Яна. — Ви точно не плутаєте? Я ж просто...
— Не просто. Карти мрій на стінах не у всіх висять. Не всі люди у двадцять з хвостиком живуть у таких будинках. Не заради всіх чоловіки здатні наражатися на небезпеку. Не всі здатні за одну медитацію прийти до тями. І не всі можуть донести активований кристал до місця призначення. Ти особлива!
— Так, ви праві. Це все так. В мене багато є, і я вдячна життю за все. Але... Але ж в чому моя роль? Що я можу... проти війни?
— Те, що й я. Працювати на енергетичному фронті. Так, ми не воїни ЗСУ. Ми не медики на полі бою. Не кухарі та не водії. Але ми можемо протистояти ворогу. Він не просто так на нас лізе. Йому допомагають шамани. Тут задіяна чорна магія. Погана магія. Я давно це відчувала. Вже півроку десь над Україною я бачила чорну енергетичну хмару, і не могла зрозуміти, звідки вона. Нас знекровлюють. Усіх цілителів. До всіх підключаються та нейтралізують. Добре, що я вмію це помічати і вчасно очищаю себе.
— Але ж я не цілитель. І не вмію бачити, як ви.
— Поки не вмієш. Бачити можуть всі, але на певному рівні розвитку. Будь-яку жінку можна зробити ясновидицею. Але не всі це можуть витримати. А ти можеш! Сила в тебе є, а я покажу, як відкрити ці здібності.
— Але.. А що якщо я не хочу. Я не готова. Я не достойна!
— Війна не питає, хочемо ми чи ні. Вона дає завдання. І твої тобі по силам.
Яна мовчала, а в голові крутилося, що Мирослава трохи того... поїхала. Вона все могла стерпіти, будь-які дива, окрім того, що вона якась особлива. І що може протистояти чорній магії. Це було якось занадто, але цілитель не давала часу на роздуми.
— Досить витрачати час на балачки. В нас з тобою важлива справа. Сьогодні нам завадили поставити вимір захисту. Я ніяк не могла збагнути як, але мені показали, що це все чари шаманів. З цим і будемо працювати. Звичайно тільки нашої сили замало, тому ми будемо підключати всіх, хто готовий пройти цю роботу.
— Як?
— В інтернеті. В мене купа вчителів, колег та послідовників. Разом ми створимо простір для захисту України.
Яна дала Мирославі свій ноут, і та розмістила у спеціальному чаті для магів України повідомлення, що планує групову медитацію захисту. Охочих виявилося багато. Всі згодилися вийти в ефір через півгодини в телеграм-каналі та разом попрацювати.
Мирослава запалила чорні свічки, розставила їх по колу. Зевса зачинила у гостьовій кімнаті.
— Тварини дуже відчувають енергію, тому краще вивести його, щоб не заважав. — пояснювала свої дії цілителька.
Зі своєї торбинки вона дістала чорні аромапалички та запалила їх.
— Це чорний опіум. Теж дуже добре чистить простір.
Яні засмерділо ладаном у носі. Запах був досить різкий, але терпимий.
Жінки сіли у центрі між свічок, і Мирослава почала аудіо-медитацію онлайн для всіх, хто був у чаті.
Яні кортіло піддивитися, що відбувається на телефоні у Мирослави, але цілителька попросила закрити очі.
Почалася практика подібно до тієї, яка повернула Яну до життя вчора. Цілитель називала її коротко "небо-земля". Дівчині було легко уявляти енергії землі та неба, яка проходили через все її тіло та формували її енергетичну вісь.
Після того, як цілитель допомогла зібрати себе до купи учасницям чату, вона промовила:
— А зараз ми переходимо до більш складного, але дуже важливого етапу. Випадкових людей серед нас немає. Якщо ви тут, то ви вже щось бачили в ці дні. А зараз я допоможу вам зрозуміти свої видіння, а також попрацювати з образами. Уявіть, що ви опинилися у довгому коридорі своєї свідомості.
Яна побачила темно-сіре приміщення зі стелею з великої кількості дрібних пірамід. Вона зловила ефект дежавю, але не могла згадати, де це вже бачила.
— Пройдіть тим коридором! — продовжила Мирослава. — Зануртесь у найглибші пласти своєї підсвідомості... Нижче і нижче... І от ви опиняєтесь у просторі, де немає нічого, крім темноти... І в самому центрі цієї темноти ви бачите щось світле... Це може бути світла куля, або дзеркало, або маленьке озерце з кришталевою водою. Що б це не було, воно вам покаже, що зараз важливо, і з чим потрібно працювати.
Яна побачила світлу кулю. Ще до того, як Мирослава почала казати, що в ній щось можна побачити, Яна роздивилася на кулі темні силуети. Вони ставали все яскравішими і більшими, аж поки Яна не опинилася майже поруч з тими фігурами.
Вона бачила ритуальний танок людей у звіриних шкурах. Це були хутра ведмедів. Чоловічі образи були схожі на шаманів. Вони були азіатської зовнішності. В вухах Яни почула зазвучала етнічна музика варгана. Тут дівчина згадала, що бачила це все у своєму видінні в першу ніч війни. Невже то і правда було видіння?
— Думаю, ми всі побачили однакове. — зрезюмувала Мирослава. — Ми маємо справу з шаманами. Це вони насилають чорну магію на Україну. І сьогодні вкрай треба розібратись із цим.
Нас має бути багато, щоб ми створили таке світове коло, щоб нас неможливо було ідентифікувати, щоб потім не було атак особисто на кожного з нас. Тому прошу уявити, як ми всі стаємо по колу на кордонах України. Ми — великі, ми — могутні, ми — суцільне світло і сяйво. Ми — справжні берегині. Хтось стоїть на півночі, а хтось — на півдні, хтось оберігає кордони на заході, а хтось — на сході. Ми всі сильні, і нам ніщо не загрожує, би ми єдині.
Яна легко уявила, як стоїть на острові у Чорному морі. Чомусь її тягнуло саме в те місце. Може, це острів Зміїний, про який вона читала у новинах?
— Візьміться за руки і уявіть, що гуртом ви випромінюєте чисту, золоту енергію, яка розростається і утворює купол над Україною.
Яна легко уявила все.
— Магія, яка на нас йде — чорна, побудована на страху. А що є протилежним до страху? Любов. Диявола можна подолати лише любов'ю. Тому згадайте, як ви вмієте любити. Любити цю землю, це небо, природу, тварин, людей. Як вмієте бути вдячними за все, що маєте. Відчуваєте розширення у зоні серцевої чакри?
Яна відчувала тепло на своїх грудях. А коли Мирослава згадала про вдячність, то здавалося, це почуття не могло більше вміщатися у її тілі і просилося назовні.
— Підсилюйте захисний купол своєю любов'ю. А тепер згадайте, що ми не одні у цьому світі. Нам допомагають. Сонце, наш Рід, наше Вище Я, наша Сім'я Світла. Наш Янгол-охоронець. Вони завжди з нами. Будь-якої миті ми можемо звернутись за допомогою. Попросіть у них сили, яка здатна зруйнувати зло. Кожен у свого образу, кому хто ближчий.
Яна уявила свого янгола-охоронця. Він був високий, красивий, з білявим волоссям та блакитними очима. Упевнений та статний янгол протягнув Яні золотий вогняний спис. Дівчина взяла магічну зброю та відчула у собі її силу.
— Візьміть те, що вам дали Вищі сили. А тепер згадайте свої видіння. Шаманів, які чинять злу магію. За допомогою зброї чи інструмента, який ви отримали, направте свою енергію любові та зруйнуйте злі чари.
Мирослава замовкла. Але голосовий супровід Яні був більше непотрібний. Вона з легкістю опинилася у колі шаманів у звіриних шкурах. Їй хотілося своїм вогняним списом розірвати всіх лиходіїв на шматки. Але це не був би прояв любові. Яна розмірковувала, як за допомогою списа можна знищити ворога, але при цьому не застосовувати агресію. І її підсвідомість дала їй вирішення. Яна направила свою любов на спис і він засяяв так, що осліпив все навкруги. Постаті шаманів зникли, а темнота перетворилася на красиву зелену галявину, на якій розпустилися квіти.
З'явився янгол-охоронець, забрав свою зброю і сказав:
— Ти все правильно зробила!
Медитація тривала близько години, і Зевс встиг засумувати за людьми наодинці і від образи навіть наваляв невеличку купу біля порогу. Після цього акту волевиявлення песик став почуватися краще.
— Уявляєте, образи, які я бачила сьогодні в медитації, я бачила позавчора у якомусь напівсні-видінні. Я бачила шаманів, і кулю, і стелю коридору з пірамід... — ділилася своїми спостереженнями Яна.
— Я ж казала, що випадкових людей на сьогоднішній медитації не було.
10
— Зевс! Падлюка! — гучно вилаялася Яна на волохатого бешкетника, вступивши у свіже лайно кольору кемел.
— Не переймайся, люба! Це до грошей! Я виробила у собі звичку, що, якщо зі мною щось трапляється неочікуване і, навіть, неприємне, то я радію з цього. Спробуй! Настрій однозначно покращиться — зі сміхом, але любов'ю вчила Мирослава.
Тим не менш, Яна прибрала фекалії Зевса та закинула взуття до пралки.
У ліжку нагорі Яна переписувалася з Андрієм та батьками. Тато зрадів, що тепер за його донькою вирушив майбутній зять. Дівчина запевнила всіх, що все буде добре, та тихо заснула.
Коргі лежав поруч біля ліжка. Напевне, собаці самому не хотілося спати там, де він справив потреби. Мирослава відчинила вікно і не нарікала на дурні запахи у кімнаті.
За сніданком Яна нарешті спитала Мирославу те, що цікавило її давно.
— А ви самі живете?
— Зараз так. Але ще недавно зі мною були мій чоловік та син.
— Пішли воювати? — коротко і занепокоєно спитала дівчина і прикусила язик, пожалівши, що зачепила, можливо, болючу тему.
Але цілителька трималася стійко і з притаманною їй лагідністю відповіла.
— Вони зробили свій вибір! А я можу його тільки приймати та поважати. Моєму сину всього двадцять. Вчиться в університеті на юриста. А чоловік — підприємець. Звик відповідати за підлеглих, а тепер і за всіх нас.
— Впевнена, що в них все вдасться. — підтримала Яна вчителя.
— Звичайно, я ж оберігаю їх.
— Як? Якимись кристалами? — зацікавилася Яна, адже їй теж дуже хотілося захистити Андрія, який відправився у таку небезпечну подорож за нею.
— Є багато способів. Кристали також, але найсильніше — любов та віра. Я намагаюся контролювати своє хвилювання. Звичайно, як і всім людям, мені інколи стає страшно за близьких. За себе ніколи не боюсь, а от за рідних чомусь тривога вмикається. Але я зупиняю себе. Кажу "Стоп! Я обираю інше". І замість хвилювання обираю віру та благословення. Я направляю свою енергію захисту їм . З самого серця. — Мирослава жестом показала на груди. — Світлу, прозору, золотаву енергію зі смарагдовими переливами. Огортаю цією енергією образи свого чоловіка та сина. Прошу у Вищих сил захисту для них. І основне — довіряю Всесвіту. Я приймаю те, що дає мені Бог. І вірю, що він настільки мене любить, що не буде травмувати. А якщо щось станеться, то це буде зона мого росту. Але я вірю, що світ любить мене...
Яна опустила очі. До цього моменту Мирослава здавалася їй всесильною та нездоланною. А зараз вона побачила звичайну жінку, яка може просто надіятися на милість Всевишнього.
Цілителька мов прочитала думки Яни, вхопила дівчину за руку та подивилася прямо їй у очі:
— Не піддавайся страху! Ніколи. Хоча він буде випробовувати тебе постійно. Пам'ятай, що наша сила у любові. Довіряй простору!
Яна кивнула, хоча до кінця ще не розуміла, як можна довіряти світу, в якому існує війна.
Сьогодні Мирослава планувала поставити останній камінь для виміру. Тепер вона була впевнена, що ворог не побачить її.
— Треба в те саме місце покласти? — занепокоєно запитувала Яна, адже їй зовсім не хотілося потрапити окупантам на очі.
— Так. Всі камені мають бути на однаковій відстані одне від одного. Це по-перше. А по-друге, там важливий перетин доріг. Якщо там буде стояти вимір захисту, то ворог блукатиме, а дороги не бачитиме. Їх ціль не наше містечко, а столиця. А одна з тих доріг веде до Києва.
— Але ж до Києва трасою ближче!
— Звісно, тому ЗСУ їх там точно не пропустять. Та й вже не пропустили, інакше б русня була вже в місті. Тому вони шукатимуть обхідні шляхи. Полем не вийде — там древній захист — Змієві Вали. Лишається дорога. І ми її від них сховаємо.
У Яни підскочив адреналін. Якби хтось їй казав раніше, що вона буде приймати участь у обороні своєї країни, вона не повірила б. Але зараз під акомпанемент непроханих вибухів їй хотілося зробити хоч щось для своєї Батьківщини. І нехай це все здавалося таким дивним і чудернацьким, дівчина ладна була повірити у що завгодно, крім поразки. Вона не могла здатися. Жага захистити свій уклад життя була сильніша страху.
Опинившись біля зачиненого кафе, Мирослава знову наказала Яні схватись, але дівчина заперечила.
— Ні, я піду з вами. Я впевнена, що нас не побачать.
— Тоді не бійся! Жодної миті. Йди як на прогулянці, але будь обачна. Помічай все.
Яні здавались ці вказівки дещо суперечливими. Як можна гуляти як зазвичай і водночас бачити все. Зазвичай вона навіть під ноги не дивиться. Андрій постійно відводить її від якоїсь небезпеки, коли вони разом, бо замріяна дівчина обов'язково вступить в якесь лайно або провалиться у яму.
Яна глянула на Мирославу і побачила свою супутницю напрочуд веселою та усміхненою. Ніби вона не з надважливою місією зараз прямує, а просто насолоджується свіжим повітрям.
Яні кортіло спитати, але вона боялася зробити щось неправильно, тому йшла мовчки, дивилася навсібіч і намагалася видушити з себе посмішку, як у вчителя.
Яна розглядала одиноку асфальтовану дорогу серед поля, яка розбивалася на три різні шляхи. Прямо як у казці: направо підеш — коня втратиш, наліво — голову, а прямо — ніхто й не зна, що буде.
Пейзаж був сірим, самотнім та ностальгічним. Жодної живої душі навкруги, жодного птаха чи звіра. І як Мирослава може сміятися в таких декораціях? Може, в неї якийсь свій мультик у її голові?
Яна згадала, як минулого разу стався вибух. І трішки запанікувала. Мирослава, мов сканер, зчитала настрій своєї учениці та вхопила її за руку.
— Зараз все інакше. Ми зробили велику роботу вчора. Ми невидимі для ворога. — лагідним та впевненим тоном мовила цілителька.
Яна кивнула. Тіло її розслабилося.
"Я — невидима!" — постійно повторювала собі в голові Яна. Від цих слів їй стало весело. Вона подумала, що це реально круто відчувати, що її немає. Вона йде по вулиці, а ніхто не бачить. І хай поблизу нікого немає, відчуття власної невидимості давало їй якесь дивне відчуття могутності. Так на її обличчі теж засяяла посмішка.
Раптом Мирослава зупинилася. Її лице було зосередженим та вдивлялося у простір, але її погляд ніби проходив повз усе і ні за що у цьому матеріальному світі не чіплявся.
Яна затаїла подих.
— Мені далі не можна. Знову на мене повісили жучка.
— Як так? — розгублено запитала Яна.
— Ти підеш! — цілитель повернулась до дівчини і подивилася їй прямо у вічі. — Ти зможеш, я знаю. Я бачу твою величезну силу. Могутність, про яку ти навіть не здогадуєшся. Тебе вони не побачать, бо ти тільки прийшла до знань.
Яна немов оніміла і дивилась виряченими очима на вчителя. Мирослава дістала з сумки останній кристал виміру та протягнула його дівчині.
— Подружися з ним! — посміхнулась цілителька.
Яна ледве втримала каменюку обома руками.
— Я, звичайно, вже підкорила один камінь, але ви переоцінюєте мої можливості. — давала задню Яна.
Але Мирослава просто лагідно дивилася у відповідь і кивнула головою, ніби промовляючи: "Вперед! Я в тебе вірю!".
Яна зрозуміла, що сперечатись безглуздо. Але найбільше усвідомлювала, що не має права задкувати. Є справа, і її треба зробити. А впевнена вона в своїх силах, чи ні, нікого не хвилює.
Дівчина закрила очі, щоб краще відчути енергію каменя та відправила йому усю любов, яка в неї була всередині. Цього разу кристал завібрував дуже швидко і поділився струменем своєї красивої енергії. Яна відчула, що глиба у її руках стала, мов пір'їнка, відкрила очі та промовила:
— Я готова!
— Поставиш його на роздоріжжі біля знаку на захід.
Яна кивнула і пішла до наміченої цілі легкою, але впевненою ходою.
Якби вона не бачила на практиці, як важкий камінь стає легким, вона не вірила б у магію, і у те, чому вчить Мирослава. Але Яна була на сто відсотків упевнена у існуванні чудес, тому що була їх свідком, та, певною мірою, їх творцем.
На небосхилі з'явилась одинока пташка. Спочатку Яна замилувалася красою польоту нового крилатого друга, а потім подумала, що, може, це дрон?
Але так плавно літати може лише жива істота. Чим ближче наближалася перната супутниця, тим помітнішою ставало, що то справжній птах. Яна ніколи не була експертом з орнітології, тому не могла зрозуміти, що це за вид. Одне знала точно. То був не голуб, не горобець, і не лелека. Може, соловей?
З появою крилатого у Яни знову на лиці заграла усмішка. Вони не самі. Ще існують живі створінні у цьому просторі.
Дівчина спокійно дійшла до роздоріжжя і підійшла до знаку, який вказував на сусідній населений пункт. Яна дістала телефон, щоб зорієнтуватись, де саме знаходиться захід. Скоординувавши напрям, вона поклала кристал зліва від вказівника.
Коли останній камінь виміру був встановлений, Яна відчула сильне енергетичне поле. Їй навіть здавалося, що вона його може побачити, як круглий купол над територією її котеджного містечка, в якому мерехтіли золотаві іскорки.
Поки Яна роздивлялася красивий захист, то не помітила, як Мирослава опинилася біля неї.
— Тобі вдалося! — радісно мовила вона. — Цей вимір захистить нас. Тепер можемо перейти до більш серйозних завдань.
11
Андрій їхав на старенькому опелі на трасі, вижимаючи з нього максимум, як тільки можна. По дорозі не було машин. В основному фури, фургони та буси з гуманітаркою, а от назустріч тягнулось безліч легковушок, створюючи цілі затори. Місця воєнних дій поспіхом покидали цивільні.
До Житомира Андрій доїхав за чотири години. А далі зупинився на заправці, щоб випити кави та подивитись шлях далі.
Хлопець замовив 95-й як завжди, але отримав всього 10 літрів. Цього було малувато, тому довелося чекати, поки привезуть бензин знову. Поставка пального мала бути вночі, тому Андрій вирішив пересидіти на заправці. Хот-Дог на заправці не продали. Повідомили, що фастфуд лише для ЗСУ. Андрій взяв запашну каву з молоком, але без цукру та вмостився у фудзоні.
Навколо було багато людей. Всі метушилися, намагаючись якнайшвидше заправитись та залишити це місце. В основному всі їхали з Київської області.
Андрій вирішив підійти до компанії чоловіків, які гучно щось обговорювали.
— Вітання! Ви з Києва їдете?
— Так, друже! — відповів кремезний чоловік за п'ятдесят та потис руку хлопцеві. — Ледве виїхали. Цілий день до Житомира добирались.
— Бачили русаків? — допитувався Андрій.
— Цілу колону. Але нас вони не чіпали, хоча і так страшно від того видовища.
— Але родичі мені казали, що їх машину не пустили. Спинили, забрали телефони, гроші. Вони виїжджали з села якогось, а їх завернули. — встряв в розмову інший чоловік і зрезюмував. — Нелюди!
— Так трасою їхати не варто?
— Куди? В Київ? — перепитав перший співрозмовник, подивився на Андрія, як на дурного, і сплюнув вбік.
— Так. Там дівчина моя одна. Мушу забрати.
Чоловік співчутливо подивився на хлопця і сказав:
— Я б не радив. Хтозна, що в них в голові. Кажуть, наші їм по шапці вже так настукали, що вони злі стали. Можуть тепер і цивільних почати чіпати. Об'їжджай іншою трасою, з півдня.
— Але ж це такий круг!
— А шо робити? — потис плечима чоловік.
Андрій вивчав гугл-мапу на пам'ять. Дивився усі села. Якби він був на своєму лексусі , то не боявся би їхати по різним закуткам. Але на цьому опелі страшно було нестися по бездоріжжю. Добре, що хоч назад буде повертатись на своїй машині. Якщо вона вціліє, звісно. Андрій одразу відігнав цю дурну думку, щоб не втрачати контроль і зосередженність на справі.
Хлопець купив ковбасу та хліб у ближньому магазині, перекусив та ліг відпочити у машині, поки чекав бензин. Зняти житло було нереально, тому багато хто спав на заправці, хоча вона на період комендантської години зачинялася, а патрульна поліція оглядала всі припарковані автомобілі.
Документи Андрія теж перевірили.
— Ви були в Польщі?
— Так, вчора повернувся. — спокійно відповів Андрій.
— Вітаю на Батьківщині! — з посмішкою та повагою сказав патрульний.
Андрій лише кивнув у відповідь. А коли вже поліцейський мав йти, спитав його:
— Мені до Києва треба, точніше у село по Житомирській трасі. Як мені краще їхати.
— Зараз краще не їхати.
— Мені дівчину забрати. Вона там зовсім одна.
— Це великий ризик. Ситуація змінюється кожну хвилину. Тут відповідальність тільки на вас. Волонтери їздять поки... - потис плечима патрульний і відійшов.
Батьки постійно надзвонювали Андрію і вмовляли його не робити дурниць і поїхати до них у Вінницю. А от Яна рідко виходила на зв'язок, але завжди була у гарному настрої і говорила, як їй пощастило, що вона зустріла Мирославу. Хлопцеві ставало спокійніше, і він менше хвилювався і більше вірив, що його план вдасться.
Зрештою Андрій прийняв рішення їхати трасою. Це було небезпечно, але швидше. Дочекавшись своєї черги на заправці він взяв бензин ще у шестилітрові пляшки від води. Каністри зараз були на вагу золота. І за високу ціну ніде не можна було купити потрібної тари.
Андрій залив бензин на декількох заправках по місту, тому назбирав цілих сорок літрів, яких мало б йому вистачити на те, щоб дістатися до Яни та заправити власну машину. Добре, що вдома він припас одну каністру бензину.
Хлопець за кермом був дуже уважним. Він дивився навсібіч, враховуючи будь-які деталі. Андрій звернув увагу, що трасою назустріч їхало все менше і менше людей.
— Або не пускають більше, або перекрили дорогу! — подумав хлопець і почав слідкувати за дорогою пильніше.
Внутрішній адреналін зростав. Так і хотілося дати газу і помчати до коханої чимдуж, але Андрій стримував себе.
Порожня траса навіювала тривогу. В старі часи на машині до його дому було б хвилин сорок їзди, але зараз хлопець їхав повільно, щоб встигнути зреагувати, якщо щось трапиться. Він вдивлявся, чи не видно якої техніки, але навсібіч все було оманливо спокійним та пустим.
В салоні музика була вимкнена, і тільки стукіт торохтливого багажника супроводжував його. Андрій навіть радіо з новинами не слухав, тому що боявся пропустити бодай найменший звук небезпеки, що поблизу ворог.
В голову лізли думки про зброю, якої він не мав, а дуже хотів би в цей момент мати хоча б пістолет. Але логіка запевняла його, що ні пістолет, ні автомат від снаряду танку його не врятує. А якщо спинять вороги і побачать зброю, то йому точно гаплик, тому краще без зброї.
Такі чоловічі роздуми обірвали гучні постріли по машині. Бокове скло пробило наскрізь. Андрію заклало вуха від цілої черги пострілів по машині. Хлопець закрив очі та прикрив руками обличчя, рятуючись від уламків скла.
Автомобіль повело вбік, і він з'їхав у кювет, мало не перекинувшись. Від різкої зупинки та невідомого удару, Андрій втратив свідомість.
12
Під більш серйозною справою Мирослава мала на увазі ще одну медитацію. Цього разу коргі відправили гуляти на вулицю, щоб він не наклав купу у гостьовій кімнаті, але собака далеко від хати не йшов і приліг на ганку кухні, заглядаючи у прозорі двері з благальним виглядом пустити його назад.
— Сиди там поки! Ми не довго! Над нами захисний купол, тому не бійся, — лагідно вмовляла собаку Яна через скло.
Мирослава вже запалила свічки та аромапалички з солодкуватим запахом та сіла на килим. Яна вмостилась біля неї.
Мирослава заплющила очі та промовила:
— Можемо починати! Зі своєю Сім'єю Світла ти вже з'єдналася і отримала їх підтримку. А зараз потрібно отримати силу свого Роду. Коли міцне коріння, то і дерево розквітає. Наші пращури хочуть нам допомогти.
Яна уважно слухала, а в її голові вже почали вигравати різноманітні кольорові малюнки. Вона бачила рідну землю, широкі поля з урожаєм, вона бачила минуле, старші покоління у народному вбранні.
— Уяви, що ти стала пташкою і полетіла високо у небо. Ти летиш над лісом, над морем, над пустелею та горами. Летиш через безкрайній океан. І от нарешті бачиш острів та приземляєшся на нього.
Яна легко все візуалізувала, а острів, який вона обрала для посадки був схожий на її рідний край. Такі ж розлогі поля та пагорби, які відмежовувалися невеличкими лісопосадками. А над кручею височів розлогий велетенський дуб.
— Ти знову стала дівчиною. І стоїш міцно на землі. Це місце, де живуть твої предки. Попроси їх з'явитися перед тобою.
Яна звернулася до простору і попрохала проявити їй її пращурів. І один за одним почали з'являтися образи чоловіків, жінок та дітей. Хтось був молодшим, хтось старшим. Вони були у вишитих сорочках. Хтось грав на музичних інструментах, а хтось працював у полі. А в деяких чоловіків були навіть шаблі.
— Вдячність та шана — найперше, що ми можемо дати своїм предкам за життя. — далі вела медитацію Мирослава. — Подякуй від щирого серця. Скажи все, що в тебе є на душі. Можеш про себе, а можеш вголос.
Яна подумки звернулася до свого роду зі словами подяки та захоплення. Стоячи тут, на ниві невідомого острову, бачучи пращурів, які жили у минулі часи, вона вперше усвідомила, яке важке життя вони прожили. В них не було телефонів, інтернету, медицини, таких наукових знань та можливостей, які є у неї. Вони тяжко працювали, переживали голод, війни, хвороби. Жінки народжували багато дітей, і багато дітей втрачали, тому тут на полі вона бачить не лише дорослих, а й малих своїх пращурів. Вони пройшли через стільки випробувань, але змогли їй дати найцінніше — можливість втілитися у цьому світі.
Мирослава, мов читаючи думки Яни резюмувала:
— Уяви, скільки людей у цьому світі мало зустрітися, щоб зараз з'явилася ти.
Яна дякувала предкам за життя, за те, що пройшли такі важкі уроки і полегшили її існування на Землі, за те, що виховували та передавали мудрість, за те, що зберегли традиції та мову. За те, що передавали пісні та кулінарні рецепти. За те, що прийняли її в свою родину.
З часом Яна помітила, що образи предків, які раніше займалися суто своїми справами, почали звертати на неї увагу та дивитись у її бік.
— Зліва від тебе хай стане рід по материнській лінії, а справа — по чоловічій.
Пращури в уяві Яни вишикувалися за вказівкою цілителя.
— Низько вклонися своїм предкам та зі свого сердечного центру направ їм усю безумовну любов, на яку ти зараз здатна.
Яна легко повторила усе за словами вчителя. Після того, як дві лінії стали жовтогарячими від її світла, вона побачила великі фігури у самому кінці кожної з шеренг.
— Зараз проявилися Праматір та Прабатько твого роду. Підійди до них! — керувала Мирослава.
Яні здавалося, цілитель бачить те саме, що й вона. Дівчина пройшла через все поле до яскравих величезних фігур. З кожним кроком їх обриси ставали все чіткішими. Це була жіноча постать — красива українка у вінку та в народному вбранні, з лагідною посмішкою на вустах, від якої ставало легко на душі. Та міцний чоловік-воїн з довгими вусами та шаблею в руці. На Яну він дивився суворо, але доброзичливо, немов хотів захистити її від будь-якого лиха.
— Спитай, чи хочуть вони тобі щось дати. — підказувала цілителька.
Яні не потрібно було навіть відкривати в уяві рота. Праматір роду протягнула дівчині красиві вогняні крила, а Прабатько вручив меч та щит.
— Їх дарунки — це твої обереги. Вклонися Праматері, Прабатькові та своєму родові і відпускай образи. Подихай ще трохи повільно, а потім відкривай очі! — завершила практику Мирослава.
Яна подякувала за подарунки та відкрила очі з посмішкою на обличчі та теплотою в серці.
— Я зроблю чай! — сказала вона і пішла до кухонної зони.
Паралельно дівчина вирішила впустити коргі в будинок, але він більше на ганку не сидів. Яна відчинила скляні двері та гукнула:
— Зевсе! Йди додому! Ми вже закінчили.
Але пес не поспішав з'являтися. Яна в домашніх капцях вийшла на двір та оглянула невеличку присадибну ділянку.
— Може, в деревах заснув... — сказала сама собі і зайшла назад у дім.
Яна поставила чайник, насипала чай у заварник, а потім пішла до гардеробної та перевдягнулась у флісовий спортивний костюм, кросівки та довге дуте вільне пальто. На голову накинула шапку та вийшла на двір через центральні двері.
Дівчина оглянула територію уважніше, але собаки ніде не було. Потім вона побачила відчинену вхідну калитку.
— От я! Напевне забула закрити ворота, як повернулась, а він втік.
Яна повернулась у дім і гукнула Мирославу:
— Зевс утік. Думаю, недалеко. Тому ви пийте чай. Там все насипано. Тільки окропом залийте, а я піду пошукаю собаку.
— Добре, Яночко! Головне — не бійся і завжди обирай любов! — дала настанови цілителька.
Першочергово Яна вирішила перевірити рідний дім Зевса. Знаючи, що навколо неї захисний купол, дівчині було зовсім не страшно. І вона вулицею йшла впевнено, як і колись. Але зараз вона чомусь енергетичного купола з золотавими іскрами не бачила. Але її це зовсім не бентежило.
Періодично дівчина гукала собаку, але він не озивався.
І ось лишився ще один поворот до дому хазяїв коргі. Яна впевнено завернула за нього і завмерла на місці. Там за рогом метрів через сто стояв справжній танк.
Від несподіванки дівчина знову сховалася за кут паркана, та обережно виглянула з-за нього.
— Може, це наші? — серце калатало все сильніше.
Дівчина почала вдивлятися в обриси танку. Вона зовсім не розумілася на техніці, але гусениці та довге дуло зверху вказували, що це танк. Він був болотисто-зеленого кольору, а на боці було намальовано білою фарбою англійську літеру Z.
— Не наші... — приречено прошепотіла Яна і знову сховалася за ріг.
Дівчині відняло мову, а серце здавалося от вистрибне з грудей. Вона не знала, що робити, і вже хотіла була бігти додому і попередити Мирославу про незваних гостей, як почула знайомий гавкіт.
— Там Зевс!? — вигукнула дівчина і зупинилась на місці.
Вона знову повернулась і виглянула з-за рогу.
Біля танку було двоє вояків, на яких лаяв мужній Зевс. Один солдат у відповідь навів на нього свою зброю.
— Пристрели его, сука! Он нам пройти в дом не даст! — вилаявся один з солдафонів російською.
Яна не могла стримати свій страх і крикнула якнайгучніше:
— Ні! Зевсе, сюди!
Це було емоційне рішення, і тільки зробивши його, Яна зрозуміла, якої помилки допустилась.
Двоє вояків помітили її і з криками "Там тьолка!" побігли до неї.
Зрозумівши,що двоє озброєних амбалів біжать прямо на неї, Яна почала тікати. А за солдатами побіг Зевс, вчепившись в ногу одного своїми зубами. Той, довго не думаючи, вистрілив в собаку.
Гучний постріл розділив тишу. Яна подумала, що може стріляють в неї, і дала ходу ще більше. Вона завернула в одну вуличку, де знала, що стоять сміттєві баки. Побачивши їх, дівчина без роздумів стрибнула всередину і накрилася кришкою.
Її серце калатало, а пульс відчувався навіть у скронях. Яна важко дихала, і здавалося, що одним своїм диханням вона здатна видати свою присутність.
І в момент, коли її страх майже сягнув апогею, в її голові з'явився тендітний образ Мирослави зі словами "Не бійся! Обирай любов!". А потім вона побачила Праматір та Прабатька свого роду, які знову давали їй свої дарунки.
— В тебе є вогняні крила! Закутайся у них і тебе ніхто не побачить! — казала лагідно Праматір.
— В тебе є щит, і ти завжди можеш сховатись за нього. — вторив Прабатько.
Яна мало не пустила сльозу. Вона закрила очі і звізуалізувала, як великі вогняні крила огорнули її, як лялечку гусені, а зверху вона прикрила себе щитом.
Від цих образів дівчині стало спокійніше, і її скажений ритм серця сповільнився, а пульс прийшов до норми.
Вгамувавши свій страх Яна почала відшуковувати в собі любов. Спочатку до близьких, потім до свого роду, далі до світу, а згодом вже до себе, свого тіла та душі. Її це остаточно нормалізувало, і коли дівчина почула, що поруч пробігли окупанти, вона же не боялася.
Яна думала, що вони збилися зі сліду, і вже не знайдуть її, як знову почула чиїсь кроки, а потім і розмову:
— Она где-то здесь. Посмотри в баке!
Яна сиділа в глибокій медитації любові. Зовнішній світ здавався таким маленьким і неважливим відносно її внутрішнього Всесвіту, тому ці слова не змогли скинути дівчину з вершини любові у прірву страху. Вона була під захистом Сім'ї Світла та свого Роду, вона була під захистом свого вищого Я, і вона була мечем справедливості цього моменту.
Вона сиділа з заплющеними очима , але відчула, що зверху зняли кришку з бака, але ні на мить не припиняла свою медитацію.
Посередині її сердечної чакри була любов. Вперше в житті вона думала про свого ворога. Бачила, як йому страшно, бачила, наскільки необізнаний в законах Всесвіту він, бачила тяжку його долю невігластва та брехні, бачила приниження та рабство. І паралельно бачила його чисту Душу, яка заблукала і не могла достукатися до особистості, в якій жила.
Яна співчувала трагедії солдата, і просила Творця допомогти йому з'єднатися з його духом, стати кращою людиною, віднайти істинні знання, любов та гідність.
Зрозумівши, що вона дійсно відчуває безумовну любов до ворога, Яна відкрила очі і подивилася прямо на того, хто навів на неї приціл автомата.
Вона дивилася в сірі очі на брудному обличчі і посилала йому золотаво-смарагдову енергію у сердечну чакру.
Солдат дивився непорушно, тримаючи палець на гачку автомата. Його очі були втомлені та налякані, вони здавалися старшими за його молоде обличчя.
— Ну что там? Пусто? — донісся голос його товариша, який наближався до бака.
— Да, здесь никого! — відповів сіроокий ворог і швидко накрив бак кришкою, щоб його побратим не зазирнув всередину.
Яна продовжувала посилати любов і просити Всесвіт допомогти цій душі бути ЛЮДИНОЮ у земному втіленні.
— Давай возвращаться. Убежала, и черт с ней. Нам итак влетит от комбата за то, что отстали от колонны. — переконував сіроокий солдат іншого.
Той трохи повибрикував, але погодився, і вони пішли назад до танку.
13
Андрій відкрив очі і побачив щільну павутинку замість прозорого скла з отвором у центрі. З його чола стікала кров, а тіло покривали дрібні уламки. Бокове скло було вибите вщент, і з нього віяло холодом.
— І як я вижив? — подумав хлопець, і посміхнувся власній вдачі.
Навпомацки він відімкнув пасок безпеки та переліз на пасажирське сидіння поруч. Андрій розумів, що може ще бути під прицілом, тому намагався бути повільним та максимально непомітним. Хлопець відчинив бокові дверцята, швидко виліз та присів на землю.
Озирнувшись навколо він відкрив задні двері, з яких взяв свій рюкзак. Вдягнув його на спину та по траві поліз у ближню лісопосадку. Опинившись серед дерев, чоловік видихнув і почав дивитись на дорогу.
Тим часом по трасі до підбитої машини під'їжджало БМП. Андрій зрозумів, що його будуть шукати.
В нього було два варіанти — бігти або сховатись. І він обрав друге, тому що лісосмуга була уривчаста і не дуже щільна, а в чистому полі він був би дуже зручною мішенню.
Тому Андрій оглянув місцину, в якій переховувався. Він побачив впадину серед кущів, в якій була купа гілля. Хлопець швидко розчистив заглиблення, переодягнув рюкзак на груди, ліг у жолоб та прикрив себе гіллям та торішнім листям.
Звуки під'їжджаючої техніки були все гучнішими. Раптом мотор заглух... Через декілька секунд Андрій почув гидотний звук скрипучого заліза. Напевне, окупанти відкривали свої двері.
Декілька пар ніг зістрибнуло на землю та пішли до замордованого опеля.
І тут Андрій згадав про телефон. Він обмацав свої кишені. Вони були пусті. Він залишив телефон на панелі машини. Його здогадки підтвердили радісні вигуки мародерів.
— Обана! Что я нашел! Тринадцатый айфончик!
— А тело где? — спитав його інший.
— Тела нет. Убежал, наверное... — припустив покидьок і заржав паскудним сміхом.
— Нужно найти и пристрелить падлу! — відповів солдафон та пішов до лісопосадки.
Андрій розумів, що якщо його укриття викриють, то його точно уб'ють. Хлопцеві стало сумно, що його смерть може стати такою безславною. Померти від таких негідників, майже діставшись до мети. А що буде з Яною, якщо він не вивезе її? Від цієї думки в нього все похололо всередині.
— Тільки не сьогодні! — сказав сам собі хлопець. — Боже, дай мені врятувати Яну, а далі роби зі мною, що хочеш. Якщо плануєш забрати до себе, забирай. Але не сьогодні! Не зараз! — чи не вперше в житті молився сам про себе хлопець.
Андрій почув, як зовсім поруч тріснули гілки під чиєюсь вагою. Ворог був поряд. І здавалося, дивився саме в його бік. Андрій зачаїв подих та примружив очі.
Стало дуже тихо. Здавалося це очікування і невизначення своєї долі триває вічність. Він на волосину як від смерті, так і від порятунку. І тільки верховний суддя зараз приймає рішення. Покарати чи помилувати.
Роздався гучний постріл. Андрію щось вдарило в груди, що він ледве стримався, щоб не закричати від болю, і знову втратив свідомість.
14
Яна вилізла з баку хвилин через п'ять після зустрічі тет-а-тет з ворогом. Вона подякувала своєму Роду, що захистив її, а також Сім'ї Світла, що допомогли їй знайти ресурс безумовної любові у собі.
Одяг був чистий, але ніздрі Яни відчули запах сміття.
Дівчина не знала, що робити. Йти додому і попередити Мирославу, що вороги пройшли крізь захисне поле, чи продовжувати шукати коргі.
Не зважаючи на хвилювання і небажання повертатись до місця, де вона побачила танк, Яна вирішила повернутись за коргі. Дівчина йшла повільно, вдивляючись у будь-який рух та прислухаючись до будь-якого звуку.
Все було досить спокійно.
І ось лишився славнозвісний поворот. Яна вирішила не випробовувати долю і обережно визирнула з-за рогу. Танку на тому місці вже не було, але вона побачила ще гіршу картину.
Напівдорозі лежав закривавлений собака і тихо скулив.
— Зевс! — скрикнула дівчина і підбігла до бідолахи.
— Тварюки! — вилаялася Яна, опускаючись на коліна. — Як посміли тебе скривдити, мій маленький. Зевусик, це я.
Дівчина ледь стримувала сльози. Вона зовсім не знала, що робити. Зевс лежав на боці, а з його правого плеча юшилася кров. Дівчина взяла на руки кудлате тільце та понесла поранену собаку додому.
Йдучи вуличками дівчина постійно підбадьорювала пухнастого словами:
— Ми скоро будемо вдома! Мирослава тебе вилікує. Тобі стане краще. Потерпи трохи...
Її нове брендове пухове пальто тепер не тільки смерділо сміттям, а й забагряніло від теплої крові. Але Яна не зважала на це, хоча пам'ятала, як довго чекала на посилку від баєра з Італії з цим одягом.
Дивно, як швидко війна змінює пріорітети. Тепер у неї була одна мрія — щоб всі, кого вона любить, були живі та здорові, і щоб швидше настав мир.
— Мирослава, допоможи! — благала Яна, знесилено кладучи Зевса на підлогу в прихожій.
Цілитель спокійно, але зосереджено оглянула собаку, а потім скомандувала:
— Треба спирт, бинти, пінцет та гаряча вода.
Яна швидко все організувала, забувши скинути своє закривавлене пальто. Вона допомогла занести Мирославі Зевса у ванну, в якій йому промили рану.
— Може роздягнешся? — зауважила цілитель.
— Ааа... так, — тільки зараз зрозуміла, що їй жарко, Яна.
Вона скинула своє пальто на підлогу та помила руки.
— Треба витягнути кулю. Йому може бути боляче, тому гладь його, відволікай. — керувала процесом Мирослава
Яна почала втішати пухнастого пацієнта та задобрювати його улесливими словами. Тим часом Мирослава швидко, немов справжня медсестра, дістала пінцетом кулю. Зевс смикнувся і загарчав.
— Все, маленький. Вже не буде боляче, — гладила його Яна.
— Тепер зашити треба. Голку з ниткою давай! — давала вказівки цілитель.
Яна передала котушку зі встромленою голкою та знову почала відволікати Зевса.
— Дай йому понюхати це! — Мирослава протягнула флакон з якимись маслами.
Песику аромат сподобався, а ще його він ніби трохи приспав.
Кілька швів, і рана була зашита. Мирослава перев'язала плече собаці бинтом та присіла на підлогу біля ванної. Зевс вдячно лизнув руки Яні та прикрив очі, засинаючи.
— Ти зустріла окупантів? — нарешті поцікавилася Мирослава.
До Яни тільки дійшло, що вона не встигла нічого розповісти про свої пригоди.
— Так, танк заїхав. Наш купол не працює, інакше...
— Купол працює, інакше ви б були вже мертві.
— Але... Зевс майже... Він мало не загинув! — суперечила Яна.
— Він виживе! Розкажи, що ти відчула.
— Що? Як ви знаєте? — дівчині здавалося, що Мирослава була в курсі всього.
— Я бачу більше за звичайних людей. Що ти відчула до ворога? — Мирослава дивилася у вічі.
—Я? — Яна повернулася до спогадів і опустила очі. — Співчуття... — нарешті вимовила вона.
— Тільки співчуття?
— Може, ще любов до душі. Я ніби бачила весь життєвий шлях тієї людини. Я розуміла, чому він такий. І я не засуджувала його. Я співчувала його важкій долі і благала, щоб його душа повернулася в його тіло і допомогла йому стати людиною.
— Ти готова! — радісно скрикнула Мирослава.
— Що? До чого? —перепитала стурбовано Яна.
— До битви з темними силами! Розумієш, — Мирослава взяла дівчину за плечі. — це була перевірка. Іспит, наскільки ти відкрила своє серце та з'єдналась зі своїм Вищим Я. Тільки людина з розкритим потенціалом здатна бачити любов там, де інші не бачать. Люди так легко піддаються страхам та негативним емоціям. Починають ненавидіти та мститися. Але ти зрозуміла урок Творця. Ти зрозуміла, що справжня сила — це добро та любов. І тому ти жива. Ворог не вбив тебе, хоча й міг.
— Він просто не бачив. Мені Праматір дала вогняні крила.
— Так, не бачив... Або бачив дуже добре... — посміхнулася цілителька сама собі.
— Але при чому тут Зевс?! Чому він мав постраждати, якщо перевіряли мене? — розізлилася Яна і підвищила тон.
— У кожного своя карма. Він відпрацьовував свою. — спокійно відповідала Мирослава.
— Цікаво, яку ж я відпрацьовую? — с сарказмом чи то спитала, чи то просто озвучила свої думки вголос дівчина.
— Ми тут лишились не просто так. У кожного своя роль. Ми потрібні цій землі.
15
Андрій пришов до тями. У грудях йому боліло, а його тіло задубіло від холоду. Хлопець прислухався, але не чув нічого, крім тиші.
Він подумав, що окупанти вже пішли, тому обережно зняв гілля та листя з обличчя. Руки ледь слухалися його, тому що затерпли від постійного лежання.
Вже сутеніло. Небо було затягнуте густим сіро-фіолетовим покривалом. Десь вдалині чулися артилерійські постріли.
Андрій глянув на місце, де лишив машину. Крім обрисів автомобіля, він не бачив нічого. Чоловік зрозумів, що він сам. А також згадав, що втратив свідомість від удару в груди.
Хлопець подивився на рюкзак і побачив у ньому простріляну обпалену дірку. Він відкрив рюкзак і дістав звідти свій ноут. Його титановий корпус був продавлений кулею, яка застрягла в ньому.
Андрій посміхнувся, зрозумівши, як йому пощастило, і що його врятував його ноутбук. В карманах рюкзака хлопець знайшов ліхтарик та підствітив ним у рюкзак. Решта речей вціліла. Він розстібнув свою пухову куртку, підняв флісовий худі та футболку .
Посередині грудей серед темного волосся він побачив фіолетовий синець. Натис і ойкнув:
— Ууух, боляче!
Чоловік опустив одяг вниз, підвівся і вже хотів йти до машини, як спинився.
— А що, якщо машину заміновано? — подумав про себе. — Все одно вони все вкрали. Там нічого не лишилось.
Андрій вирішив не ризикувати і йти полями та лісопосадками.
Єдиним його світлом був ліхтар, але і той він вмикав рідко, щоб не привертати до себе увагу.
Пощастило, що він добре знав ці місця. Хоча раніше їздив тут лише машиною. Якби йти по трасі, то за годин шість він був би на місці. Але йому треба було обходити через ближні села, в яких могли бути ще й окупанти.
Земля в полі була тверда та грудчаста, а в лісопосадках було багато листя та гілок, через які легко було перечепитись. Андрієві від такої прогулянки стало навіть жарко і він розкрив свою дуту куртку.
Хлопець йшов по пам'яті. Через годину він дістався першого села, яке, здавалося, вимерло. В жодній хаті не світився жоден вогник. Значить, тут русаків не було. Вони б точно влаштували гамір.
Андрій вирішив піти вулицею серед хат по асфальту. Шкода, що в нього не було телефону. Він би міг подивитись у гуглмепс, як зрізати шлях.
Андрій навіть не знав, яка зараз година. Було настільки тихо, що аж моторошно. Навіть собаки не гавкали, як зазвичай у сільській місцевості.
Раптом Андрій почув голоси. Він застиг на місці і прислухався. Це були чоловічі голоси десь поруч. Хлопець вирішив причаїтися і притисся до паркану хати, біля якої проходив.
Голоси все наближались. Андрій вчув українську балачку і заспокоївся. Він вийшов зі свого сховку і радісно пішов назустріч двом силуетам.
— Стій! Не ворушись! — крикнув один з них, зупинився та навів на нього автомат.
Інший чоловік підсвітив ліхтарем прямо в обличчя Андрію так, що хлопець прикрив очі рукою.
— Я свій! Українець! — вигукнув порушник.
— Комендантська година для всіх! Чому на вулиці розгулюєш? — суворо запитав чоловік з автоматом, продовжуючи тримати зброю на готові.
— Я не місцевий. Я додому вертаюсь пішки. Росіяни розстріляли мою машину на трасі. Я чудом вцілів.
— Гарні казочки. Документи показуй. — скомандував чоловік та підійшов ближче до Андрія.
— Зараз! В рюкзаку. — Андрій повільно зняв рюкзак і дістав з бокової кишені паспорт.
Ближче він міг роздивитись вартових. Це були звичайні чоловіки в спортивному темному одязі. На правій руці в них була жовта пов'язка.
— Ти в Гореничах прописаний. Задалеко від дому ти блукаєш. — чоловік роздивлявся паспорт у світлі ліхтаря, намагаючись оцінити його справжність. Навіть нюхав і пробував на язиці пластикову картку.
— Я туди і йду, просто ...
— Скажи Паляниця! — перебив його чоловік з автоматом.
— Паляниця! Я — українець. Можу ще полуниця сказати... Еее... Залізниця... Еее... Що там ще є?
— Розповідай, що з тобою сталося, — пом'якшав до нього вартовий, і Андрій коротко переказав свою історію.
— Пощастило тобі, хлопче! — зробив висновок більш старший чоловік, просунувши свого пальця у отвір від пострілу у рюкзаку. — Ми — місцева тероборона. Жителі цього села. Патрулюємо тут вночі. Допомагаємо нашим хлопцям в ЗСУ. В нас є маленький блокпост, там можна чаю випити.
— Мені б карту подивитись.
— Зараз все зробимо!
Чоловіки провели Андрія до маленької хати, де був пункт збору тероборони. Поставили чайник, налили каву та дістали печива. Хлопець зранку нічого не їв, тому вмолов майже цілу пачку.
Почулися вибухи десь зовсім поруч, аж посуд задзеленчав на старенькому комоді. Андрій здригнувся, а нічні патрульні навіть не поворухнулися.
— Це наші! Гасять тих підарасів. Наша арта стоїть поруч, пару кілометрів. Ти не бачив, як йшов?
— Я полем і лісом йшов. Вони, напевне, ближче до траси... Люди виїхали звідси? — цікавився Андрій.
— Не всі. Багато хто ховається. Сподіваємось, наші сьогодні відіб'ють тих сволот. Якщо ЗСУ не вистоїть, то окупують нас швидко.
— Мені треба забрати малу. Вона там ще з однією жінкою. І з собакою. І більше нікого.
Чоловіки сіли разом думати, як Андрієві краще дібратись до свого дому.
16
Яна ніяк не могла зв'язатися з Андрієм. Остання його звістка була, що він виїхав з Житомира, і що скоро буде на місці. Але зараз повідомлення йому не доставлялися, а абонент був у зоні недосяжності. Дівчина почала непокоїтись.
— З Андрієм щось сталося! Що робити? — шукала допомоги у цілительки Яна.
Мирослава лагідним і спокійним як завжди тоном відповідала дівчині:
— А що ти відчуваєш?
— Я? Ну... Він не виходить на зв'язок!
— Це в матеріальному світі. А як насправді?
— Я не знаю! — вигукнула невдоволено Яна. — Я ж не ви!
— В тебе сил побільше, ніж в мене. І ти знаєш. Просто, як завжди, замість того, щоб слухати свій внутрішній голос, піддаєшся страху і тривозі. Це погана звичка всіх жінок — хвилюватися без причини, додумувати те, чого нема, контролювати всіх і вся. Від того дуже багато проблем на світі.
— Може, ви й праві, але я місця собі не знаходжу. Він же через мене повернувся. Я не зможу собі простити, якщо...
— То й не створюй біду! — перебила цілителька. — В тебе є всі інструменти, щоб створити ту реальність, яку ти хочеш. Що каже тобі твій внутрішній голос?
Яна закрила очі і почала повільно дихати, щоб заспокоїти свої думки. Потім задала собі просте питання: "Андрій живий?", а потім сама відповіла "Так" , і її тіло у відповідь здригнулося, потім сказала "Ні", а її тіло ніяк не відгукнулося.
— Він живий! — з посмішкою викрикнула дівчина і обняла на радощах Мирославу.
— Тоді довіряй Всесвіту і створюй свою реальність.
Яна знову закрила очі та уявила Андрія. Вона вкрила його своїми вогняними крилами, а також звізуалізовала, що він йде до неї. Від зв'язку зі своїм внутрішнім Вищим Я дівчина стала впевненішою, і більше не тривожилася. Вона використовувала свою силу, щоб захищати того, кого любить.
Вже давно звечоріло, і Яна приготувала смачну вечерю зі шпинату та лосося. Зевс ще спав але рана вже не кровоточила. Мирослава час від часу міняла собаці пов'язки, і Яна з кожним разом помічала, що рана швидко загоювалася.
Раптом Мирослава застигла на місці та закрила очі. Так вона провела приблизно хвилину, а потім різко здригнулася, та відкрила очі.
— Це станеться сьогодні!
— Що саме?
— Битва світла з темрявою! — Мирослава підвела очі на Яну. — Ми маємо там бути.
Яна вже звикла, що за кожною подоланою перешкодою з'являється нова, тому не сильно була здивована, що її чекають нові пригоди. Ба більше, дівчина відчувала певний азарт з того, що їй знову доведеться виходити за межі своїх можливостей і усвідомлювати, що вона може значно більше, ніж думала. Тому новоспечена чаклунка просто спитала:
— Що треба робити?
Мирослава почала медитацію, як зазвичай, але цього разу без слів. Цілитель вже не підказувала образи, не вчила, що потрібно зробити. Вона просто мовчки сіла у позу лотоса, закрила очі і почала дихати.
Яна вторила своєму вчителю. Вгамувати своє хвилювання та безперервний потік думок було складно. Навіть концентрація на диханні не допомагала. Тому дівчина вирішила візуалізувати образи, щоб на них спрямувати свою увагу. Цього разу історію своєї медитації створювала вона сама, хоча, може, це всього лише вона так думала.
Яна згадала про свою вісь небо-земля. Її хребет світився перламутрово-рожевим світлом, з'єднуючи її з жовтогарячим ядром землі та з безкінечністю космосу. Відчувши енергію свого Вищого Я, дівчина почала рости. Її ефірне тіло стало більше за фізичне, але Яну це зовсім не лякало. Вона відчувала себе великою. Значно більше за свої матеріальні обриси. Дівчина росла і росла. Стала більше за дім, потіма з район, згодом за країну, далі за континент, аж доки не вмістила всередині себе всю Землю. Це було таке дивовижне відчуття, що вона така велика, що Земля, немов її дитя, і потребує її захисту та піклування.
Дівчина бачила все на планеті — красу природи та життя, а також руйнації, катастрофи та смерть. І це все було частиною Землі. Одне не існує без іншого. Все доповнює одне одного. Як день і ніч, як світло і темрява.
Раптом гігантська Яна опинилася у незвичному просторі. Все було темним навкруги. Проявлялися лише спалахи фіолетово-малинової енергії. Потім енергія почала набувати обрисів. І дівчина побачила гігантську жіночу постать, яка сиділа у позі лотоса, склавши руки у молитві. Обличчя жінки не було видно, тому що його наполовину прикривала шаль. Яна могла бачити лише рот та підборіддя.
Не встигла Яна озвучити своє питання, як одразу отримала відповідь.
— Я — Праматір світу. Я створила Землю та інші планети. Я люблю усіх своїх дітей.
Яна зрозуміла, що зараз може отримати відповіді на важливі для неї питання.
— Чому існує війна? — вирвалося з серця у дівчини.
— У всього є свій сенс. Земля — унікальна планета, на якій одночасно існує рай і пекло. Якби ти знала, скільки душ прагнуть втілитись саме на Землі. Ти сама отримала таку змогу не з першого разу.
— Але... Зараз на моїй землі війна. В Україні. Хіба це справедливо? 21 століття, а таке відбувається?
— Війна існуватиме доти, доки всі не прокинуться і не побачать, що вони створюють реальність навколо себе.
— Але як це створювати реальність?
— Куди ти дивишся — те і множиш. Дивишся на страхи, біль, страждання, цього в твоєму житті стає більше. Дивишся на життя, радість, любов, починаєш помічати, що цього в твоєму житті багато. Я подарувала людям найкраще, що могла — Світанок. Але хто помічає його красу? Хто цінує, що він настає кожного дня? Хто вдячний, що має змогу спостерігати за таким різноманітним небом? Люди шукають грошей, заздрять сусідам, крадуть те, що не здатні створити самі, руйнують чуже і власне життя. І єдиний спосіб відкрити їм очі на світанок — забрати надію, що він настане.
— Українці заслужили це?
— Вони створили це своїми діями дуже давно. Це карма предків. І це випробування вам по силам. Творець ніколи не посилає завдань, з якими не може справитися людина.
— Що нам робити?
— Кожен має бути на своєму місці. І займатися своєю справою. У кожного вона своя. У жінки — бути Берегинею і створювати реальність, яку вона хоче, з любов'ю, миром, радістю, злагодою у всіх сферах життя.
— А хіба я можу бути берегинею?
— Ти вже є. Всередині тебе цілий світ. Тільки могутня жінка здатна обійняти своєю любов'ю всю планету — з її красою та потворністю. Тільки справжня Берегиня здатна відчувати любов і співчуття до ворога і бажати йому кращої долі. Тільки істинна душа здатна побачити мене.
Яна впала на коліна перед Праматір'ю та низько поклонилася їй у знак вдячності. Богиня протягла свою гігантську руку на головою Яни, ніби проявляючи їй свою милість.
Потім з неба перед Яною з'явився сяючий золотий меч.
— Це мій дарунок тобі! Меч допоможе тобі захиститися від темних сил на Землі. Боги ніколи не дозволять темряві захопити землю. Хоча страху на землі більше, але любов завжди сильніше.
Яна взяла золотий меч у руки і миттю опинилася у своєму земному тілі у себе вдома. Дівчина розплющила очі і побачила, що Мирослави вже немає.
Яна обійшла дім, і ніде не знайшли цілительки. Зевс мирно спав у ванній на подушках.
Дівчина накинула помаранчевий пуфер і вийшла на двір. На вулиці було зовсім темно. І тільки мерехтів золотаво-прозорий купол захисту. Побачивши енергетичні іскри, Яна заспокоїлася і впевненою ходою пішла шукати Мирославу.
Яна обрала напрям роздоріжжя, на якому вона встановила останній кристал захисту. Якась невидима сила вела її туди, і дівчина не оцінювала, а довірилася своїй інтуїції.
Інколи лунали постріли артилерій, але завдяки куполу вони здавалися десь далеко, хоча й лишали яскравий вогневий слід на темному небі.
Яна більше не здригалася чуючи вибухи. Вона відчувала в собі силу всього свого Роду, Сім'ї Світла, свого Вищого Я, а також розуміла важливість своєї місії, хоча до кінця ще й не усвідомлювала, якої саме.
Дівчина весь час підсвічувала собі шлях айфоном. Аж раптом він потух.
— Розрядився чи шо? — Яна потрусила телефон, але екран був чорний. Вона зовсім забула поставити його на зарядку через цей активний на події день.
Знову згадала про Андрія. Саме на дзвінок коханого Яна чекала найбільше. Тепер і він до неї не додзвониться, навіть, якщо й міг би. Але це не засмутило дівчину. Вона більше не хвилювалася. Просто відчувала, що все буде добре. В її реальності в неї, її коханого та її сім'ї все буде обов'язково добре. Адже вона створює свій світ самостійно. А ще в неї стільки підтримки від Всесвіту, що інакше й не може бути.
Дівчина постояла в темноті декілька хвилин, роздумуючи, повернутись чи йти далі. За цей час вона звикла до темряви. Золотавий купол ніби став щільнішим і давав більше сяйва, тому додаткових джерел освітлення і не потрібно було.
Раптом Яна почула якісь зловісні крики. Це було щось дике, нелюдське і моторошне. А крізь завісу прозоро золотавих іскринок вона побачила темні силуети, які атакували купол, але не могли проникнути крізь нього.
Це були якісь магічні істоти — темні, великі тіні. І саме вони видавали той моторошний крик.
— Це духи шаманів! — зненацька нізвідки з'явилася Мирослава.
Яна здригнулася від несподіванки та схопилася за серце.
— Ви мене злякали більше, ніж ті потвори в небі.
Мирослава як завжди лагідно, по-материнськи посміхнулася.
— Рано чи пізно вони проб'ють захист .
У Яни очі аж округлилися, а пульс почав ставати частіше.
— Проб'ють? І як ми...
— Мати світу дала щось тобі? — спитала Мирослава, але навіть не чекала на відповідь. — Скористайся її дарунком!
Яна згадала про меч.
— Але як ви дізналися? — дівчина знову відчула, що цілитель просто читає її думки.
— Я бачу його. Меч правосуддя! — просто і легко відповіла Мирослава.
Яна обдивилася себе, але нічого не бачила.
— Але ж то було в медитації. Я не маю його зараз.
— У потрібний момент він з'явиться! Май терпіння. А зараз нам треба розгадати, яку магію на нас насилають. Сибірських шаманів ми вже подолали, і в них немає сили. Вони звернулися за допомогою до китайських та іранських чаклунів. Можливо, навіть, африканські задіяні, але чомусь мене кличе ще Єрусалим.
— Прям світова змова... — прокоментувала географію магічної агресії Яна.
— Світ поділився на дві сторони. І Україна обрана полем битви не просто так. Спершу може здатись, що напали на слабкого, але насправді, це Світло обрало цю територію, бо тут багато світлих людей. Ще вчора ти навіть не знала, хто ти, а сьогодні ти — Берегиня з мечем правосуддя від самої Матері світу. І таких, як ти, багато.
Тим часом летючі темні фігури скупчилися в одній точці і спільними зусиллями почали атакувати купол. Їх вереск лунав все загрозливіше. Але Мирослава навіть не зважала на них. З притаманним для неї спокоєм та умиротворенням вона розмірковувала, що робити далі.
— Як ті почвари прорвуться сюди, вони будуть атакувати саме мене, тому що знають, що я — цілитель. Їм потрібно підживитися моєю енергію, щоб їх магія стала сильнішою. Не турбуйся про мене, тому що я знаю, як протидіяти. Того, хто не вступає в конфлікт, неможливо зачепити. В момент, як ти будеш готова, з'явиться меч, і ти зможеш перерізати ним зв'язок з темрявою. У нас буде лише мить, щоб подолати ворога, але ми нею скористаємося.
Яна кивнула в знак згоди, і знову подивилася на купол. Їй не було страшно. Дівчина була сповнена рішучості зустрітись з ворогом лице в лице. Навіть таким моторошним та незвичайним, як ті магічні істоти в небі.
Довго розмірковувати Яні не довелось. Темні сутності спільними зусиллями змогли пробити дірку у куполі та рвонули через отвір прямо до Мирослави. Цілитель відійшла від Яни на декілька метрів, щоб прийняти основний удар.
Далі все відбувалося як у сні.
Яну оглушив несамовитий вереск потвор. Ці темні фігури були безтілесні, але мали обриси людини у довгому чорному плащі та капюшоні. Вони були завбільшки з високого чоловіка, а також дуже швидкі та пластичні.
Семеро істот обступили Мирославу навкруги та кинулися на неї, намагаючись увійти у її тіло.
Мирослава стояла спокійна та усміхнена та дивилася своїми ясними синіми очима на Яну. Вона щось прошепотіла, і по губах можна було прочитати "Я вірю в тебе!".
Яну дещо спаралізувала ця ситуація. Якби їй не кортіло кинутись на допомогу Мирославі, дівчина цього не робила. І стримували її навіть не слова цілительки, що так не треба робити, а жах, який навіювали ці сутності темряви. Боротися з безликим, безтілесним ворогом набагато важче, ніж і з видимим. Але ясний погляд цілительки давав надію, що все під контролем. Ось тільки, де меч, і який зв'язок має розітнути Яна, дівчина не розуміла.
Ніякого меча вона в себе не бачила. Тому для конекту зі своїм Вищим Я, дівчина знову закрила очі. Її вісь небо-земля сяяла більше, ніж зазвичай. А її ефірне тіло було набагато більше за земне.
— В світі є дві енергії — страх і любов! — згадала слова Мирослави Яна.
Дівчина зконцентрувалася на своїй сердечній чакрі. На почутті любові та вдячності. Вона знову згадала нажахані сірі очі окупанта, який мало не вбив її зранку. І згадала, що не бажала йому зла, а співчувала йому.
Ті темні потвори не викликали в Яни співчуття. Вона відчувала інше — повагу. Вони частина цього дуального світу. І саме завдяки темряві ми бачимо світло. Завдяки злу розрізняємо добро. Яна усвідомлювала, що ці сутності виконують свою роль, несуть свої уроки і роблять нас кращими. Вони працюють на нас, а не шкодять нам. І якщо чітко заявити, що ти обираєш світло, вони відступлять.
В момент цього усвідомлення в руці Яни з'явився меч, подарований Матір'ю світу. Дівчина посміхнулася та взяла зброю обома руками та відкрила очі.
Меч продовжував сяяти в її руках. Яна подивилася на Мирославу. Її зовсім не було видно в клубку темних фігур, а з цього темного кодла струїлася чорна енергія десь у простір Всесвіту. Дівчина зрозуміла, що ось той зв'язок, який вона має розірвати.
Яна підійшла ближче до чорної енергетичної нитки та одним махом перетнула мечем лінію.
Контакт обірвався. Чорні обрубки ще якийсь час виднілися, а потім зникли. Яна перевела свій погляд на боротьбу Мирослави з темними істотами.
Сутності відступили від цілительки, яка лежала непритомна на землі. Вони подивилися на Яну з мечем руках. Напевне, зрозумівши, що їм не подолати таку зброю, вони одна за одною злетіли в небо та зникли в далечині.
Яна підбігла до Мирослави. Жінка була зовсім холодною, немов життя покинуло її тіло.
— Боже, ні! — скрикнула Яна і почала плакати над тілом свого наставника. — Не лишай мене! Ти мені потрібна!
Дівчина приклала свої вуха до грудей Мирослави, але нічого не почула. Потім взяла її за зап'ясток, але теж не відчувала пульс.
17
— Там зараз бої! Їхати не можна. Як не чужі, так свої завалять! — говорив старший з тероборони.
— Я маю їхати! З вашою допомогою або без, але я це зроблю! — твердо заявив Андрій, не приймаючи ніяких заперечень.
— Може, спробуй подзвонити спочатку? Може, не все так страшно...
— Русаки телефон забрали. Я забув його в машині на панелі. Але я знаю номер! — враз обнадіявся Андрій. — Дайте мобільний!
Молодший з побратимів протягнув Андрієві свій самсунг. Хлопець швидко набрав цифри та почав чекати.
— Абонент не може прийняти ваш виклик. Він знаходиться у зоні недосяжності. — відповів автоматичний жіночий голос.
— Щось сталося... — в серці у Андрія аж похололо.
— Може, не їдь вже! — з сумом вмовляв дядько, але, подивившись у сповнені рішучості очі Андрія, замовк.
— А може на квадрику? — запропонував молодший юнак. — На машині точно не проїде, а на квадроциклі можна і по полю.
— Та де його візьмеш зараз? — перебив старий.
— Петро малому свому того року купляв. Можна спитати. Я зараз подзвоню.
— Дзвони! Я заплачу, скільки треба. Навіть викуплю! — активізувався Андрій.
Поки юнак домовлявся за оренду квадроцикла, старшина показував Андрієві карту.
— Ось тут буде річка, тому треба об'їхати, а тут ярок, але не глибокий. Мусиш переправитись!
Андрій уважно запам'ятовував усі ходи. Він досить добре орієнтувався на місцевості, тому шлях в принципі запам'ятав добре.
Молодик з тероборони зміг домовитись про квадроцикла, і вже за півгодини Андрій мав транспорт. Хлопці заправили йому повний бак, а також пов'язали на руку жовту хустку.
— Як трапиш на наших, то скажеш, що від Панасюка з тероборони. Я своїм подзвоню і повідомлю, що хлопчина до дівчини їде.
— Дякую за все! — Андрій поліз в кишеню за грошима, але його хлопці з тероборони зупинили.
— Не треба! Ми своїм допомагаєм. Гроші тобі ще знадобляться!
Андрій посміхнувся у знак вдячності і обійняв чоловіків.
Квадроцикл був стареньким і трохи косив у ліво. Але Андрій був радий, що хоч якийсь транспорт у нього був. Не пішки, і то добре. На бездоріжжі квадрик вів себе досить добре. Їхати через темне поле, підсвічуючи тільки ближніми фарами, був ще той квест, але кожен кілометр до Яни приносив Андрієві радість.
Почали гатити, але хлопець не зважав. Небо де-не-де розбивали золотаві іскри, лишаючи після себе димові хвости. Вибухи ставали дедалі гучнішими, але Андрій розумів, що це звук не прильоту, а запуску нашої артилерії. Значить, військові були поруч, але краще їм також не траплятися на очі.
Якби не хотів Андрій уникнути зустрічі із ЗСУ, його поява не лишилась непоміченою. Хлопець це зрозумів, коли помітив дрона на своєму хвості. Спочатку він не знав, кому належав цей літаючий апарат, але згодом зрозумів. Дрон летів попереду квадроцикла, вказуючи йому шлях. Андрій чомусь слухався свого летючого супутника, тому що інтуїтивно довіряв йому.
Так він з'їхав в лісопосадку, в якій побачив табір вояк. Якби не ліхтарі, які засвітилися з декількох боків на Андрія він би не зрозумів, що серед дерев є хто живий. Так добре все було замасковано.
— Хто такий?
— Я українець. Від Панасюка з тероборони. — хлопець показав руку з жовтою пов'язкою ближче до військових. — Мене звати Андрій Мироненко. Я їду, щоб забрати свою дівчину. Вона зовсім сама лишилася у Вудвілі.
— Сміливий ти, юначе! — оцінив вчинок Андрія один з вояків.
— Скажи "паляниця"! — засміявся інший воїн.
Андрій чітко вимовив українські паролі, а також правильно відповів на всі українські кричалки. Після патріотичної перевірки чоловіки почали розпитувати Андрія, як він добрався.
— Та ти щасливчик! — захоплено вигукнув найстарший чоловік, почувши історію, як Андрій вижив після пострілу в груди.
— Мабуть, але ноуту гаплик! — Андрій пихато продемонстрував дірку в рюкзаці від пострілу.
— Полем теж ти їхав не без допомоги янгола-охоронця. Там заміновано, тому й дрона до тебе послали подивитись, що то за дурень вирішив так безпечно їхати.
— Дякую, я не знав. Ми з Панасюком разом прокладали цей маршрут. Про міни він нічого не казав.
— Він і не знає. Це справа ЗСУ. Подарунки для окупантів. Чорт би їх забрав!
Військові в один голос почали сміятися і спльовувати, немов згадали яку нечисть.
— А далі теж міни? Мені треба ...
Не встиг Андрій договорити свою фразу, як його обірвав гучний вибух поруч. Цього разу це був прильот, який потрапив прямо у табір ЗСУ. Чоловіків порозкидало у різні боки. Андрій теж не встояв на ногах і відлетів далеко у кущі.
18
— Не може бути! — не вірила Яна своїм очам, дивлячись на непорушне тіло Мирослави.
Дівчина почала вже панікувати, але вчасно зупинила себе.
— Ні! Мирослава вчила інакше. Більше ніяких страхів.
Яна заплющила очі. Її енергія була такою красивою та яскравою, як ніколи. Дівчина сконцентрувалася на сердечній чакрі та збільшила смарагдово золотаву енергію так, що вона почала виливатися з неї і текти по її рукам.
Яна приклала свої руки до грудей цілительки та візуалізувала зелені потоки енергії в її серце. Дівчина відчувала вдячність та любов до свого вчителя, який зцілив її. А тепер вона зцілювала його у відповідь.
Руки стали теплими від живої сили, і Яні стало навіть жарко від цієї енергетики.
Раптом Мирослава поворухнулась. А потім ще, і ще. Аж поки нарешті не відкрила свої очі.
Яна на радощах обійняла жінку.
— Я так злякалася! — мало не плакала дівчина.
— Як би злякалася, то в тебе не вийшло б! — посміхнулася цілитель.
Раптом пролунав гучний залп. Вибухи один за одним розбивали нічну тишу.
— Це наші! — спокійно прокоментувала Мирослава.
— Як ви знаєте?
— Ми ж подолали чорних магів на енергетичному рівні. Тепер черга ЗСУ.
— Так швидко?
— Не дуже. Перемога на тонкому плані вже відбулася, а от матеріалізація відбувається повільно. Тепер черга за простими людьми. Кожен має подолати зло в собі — лінощі, страх, апатію, ненависть. Перемога кожного у маленьких речах наблизить перемогу на глобальному рівні.
— Ви можете йти? Напевне, Зевс зачекався... — вернула до буденності Яна.
— Так, але в нас ще є одна робота!
Те, що запропонувала далі робити Мирослава, здалося Яні трохи моторошним заняттям.
— Нам потрібно очистити Землю від загублених душ. Багато людей загинуло, і багато ще загине, але негоже, щоб неприкаяні привиди блукали серед людей. Нам потрібно повернути їх Творцю.
Яна мовчки ковтнула слину. Їй зовсім не хотілося мати справу із мерцями, яких вона так боялася, адже колись передивилася фільмів жахів.
— Нам треба створити світлові тунелі, по яким душі зможуть піднятися до першоджерела. А для цього тобі потрібно відкрити своє бачення. Ти готова?
— Відкрити бачення?
Мирослава кивнула. Яна трохи вагалася. Їй подобалося бачити золоте мерехтіння куполу, відчувати енергію кристалів, спілкуватися з Родом та Сім'єю Світла. Але привиди?
— Його можна відкривати лише, коли потрібно. Решту часу ти будеш жити звичним життям. — немов прочитала полохливі думки Яни Мирослава.
— Добре! — погодилася дівчина, бо її цікавість все ж таки переважила ризик.
Мирослава притулила свої долоні до лоба Яни, і та відчула тепло від рук цілителя.
— Заплющ очі! — командувала Мирослава. — А тепер повторюй! Я прошу Вищі Сили дати мені бачення, щоб я могла допомагати людям і бути корисною Всесвіту. Також прошу навчити мене керувати цією силою та оберігати мене від того, що я ще не готова побачити.
Яна повторила посвяту за цілителем, і їй трохи запекло в зоні третього ока. Дівчина розплющила очі і побачила красиве лице Мирослави.
— Ніби все, як було... — прокоментувала Яна.
Мирослава трохи відійшла, і Яна вперше побачила красивий рожево-малиновий ореол навколо фізичного тіла цілителя. Значить, не все так, як було. Так як нічого страшного вона поки не бачила, то трохи заспокоїлася.
Мирослава впала на коліна та склонилася до землі. Цілитель щось тихо шепотіла, а потім промовила вголос:
— Земля дала дозвіл! Вона готова відпустити тих, хто вже пішов з життя.
Мирослава заплющила очі та продовжувала говорити.
— Зараз я створю тунель світла, який немов ліфт, підніме душі загиблих до Творця. Твоя задача — показати шлях душам до тунелю та перевірити, чи всі пішли у небо. Душі будуть у різному стані, але не бійся. Від мерців шкоди немає, якщо їх вчасно відпустити.
Яна побачила, як в метрах десяти утворилася світлова енергетична воронка, яка піднімалася високо в небо. Тунель рухався, немов торнадо. Світловий потік пройшов крізь неї, і дівчина відчула його тепло, а потім злетіла у невагомості на метр на поверхнею землі, але вище у небо тунель її не пускав Яні навіть сподобалися відчуття польоту у цьому тунелі і вона повністю довірилася цьому енергетичному простору.
— Вгору живим не піднятися ніколи. Тільки безтілесні душі здатні на це. — пояснювала специфіку Мирослава. — Енергетика світлового ліфту буде приваблювати мертві душі, тому вони будуть йти на його поклик, але для більшої впевненості краще перевірити усю місцевість. Ти можеш легко пересуватися за допомогою тунелю. Допоможи загиблим знайти спокій!
Яна кивнула і посміхнулась своєму вчителю. Тунель, немов жива істота, відреагував на команду "Пошук" і почав, як нестримний вихор, переміщатися по землі.
Раптом тунель зупинився. Яна вийшла назовні та побачила стару бабусю перед собою. Жінка була абсолютно звичайною з вигляду, але дуже кволою, і викликала бажання піклуватися про неї.
— Доню, ти янгол? — спитала старенька.
— Я? — Яну мало не заціпило, але вона вчасно знайшлася, зрозумівши, що перед нею душа. — Майже... Я тут, щоб допомогти повернутися вам до Творця.
— Дякую, доню! Я давно чекала на цю зустріч. Мені так багато треба спитати. Але я зовсім не розумію, як так сталося. Я лежала в своєму ліжку, і раптом схопило серце. Мабуть, перенервувала через ці постійні вибухи. Але то пусте. Не слухай стару бабу. Я достатньо пожила, а от діти й онуки... Що їх чекає?
— Нам всім дається по нашим силам. Впевнена, вони все подолають.
Бабуся посміхнулася і взяла за руку дівчину. Яна відчула пекучий крижаний холод від тієї руки, але не подала виду, що їй так неприємно. Вона дивилася в очі бабусі і розуміла, що між ними вічність.
— Мені сюди? — перепитала старенька, показуючи старим кволим пальцем на тунель.
— Так, ви з легкістю повернетесь до своїх витоків.
— Щасти, доцю! Я пішла, — і бабуся почалапала до світового ліфту, який з легкістю підхопив душу і підняв її до самого Бога.
В Яни заблищали сльози в очах, але вона швидко витерла їх рукою, тому що до неї підійшли інші душі. Цього разу їх було більше, і не всі виглядали так бездоганно по-людськи, як бабуся.
Напевне, це була сім'я — чоловік, дружина і двоє маленьких дітей. Тіло чоловіка було обпечене з лівого боку, в дружини — травмована голова, з якої юшилася кров, а діти були в обвугленій одежі але досить таки цілі.
"Напевне, задихнулися" — промайнула думка в голові Яни.
— Ми прийшли сюди за сигналом! — сказав чоловік.
— Так, цей ліфт відправляє душі померлих до Творця на переродження. Вам більше не треба боятися.
— Добре, що всі разом підемо! — сказала жінка і притисла своїх діток до грудей. — Не могла їх лишити самих! — і почала плакати.
— Все сталося, як судилося! Не треба хвилюватись. Творець чекає на вас! — Яні дійсно було важко підбирати слова загиблим насильницькою смертю душам.
З усіх її магічних завдань за весь час це було найскладнішим, але ззовні дівчина не подавала вигляду і намагалася посилати любов усім своїм єством кожній душі, яку зустрічала.
Сім'я увійшла в тунель і зникла в вишині. Тунель почав рухатися, і Яна зрозуміла, що на цій ділянці землі вони забрали усі душі.
На наступній локації дівчина вийшла з тунелю і мало не зомліла від страху. Перед нею стояли двоє рашистських військових, від яких вона нещодавно втікала. Обоє були закривавлені з голови до ніг. Той, що з сірими очима підтримував свого товариша, який стояв на одній нозі. Іншу відірвану ногу він тримав у своїй руці.
Оцінивши їх вигляд, Яна зрозуміла, що з такими пораненнями, вони явно не вижили, тому точно були мертві.
— Вот мы снова встретились, девочка! — майже з посмішкою мовив сіроокий окупант.
В цей момент Яна зрозуміла, що тоді, у сміттєвому бачку цей солдат все ж таки бачив її, але не здав. Вона не була невидима для нього. Він просто проявив людяність. Можливо, саме так і діє магія енергії любові?
— Жаль, что так... Прости нас, дураков... — сказав солдат та пішов до тунеля .
— Я буду молитись, щоб у вас була краща сім'я в наступному житті! І краща країна! — крикнула навздогін Яна.
В іншому місці тунель підібрав ще декілька душ дорослих чоловіків з уламковими пораненнями. Вони були небагатослівні і просто одразу пішли у світовий тунель до Бога.
Наступна зустріч Яни була з душами українських військових. Їх було багато. Поранених, залитих кров'ю, з жахливими ураженнями тіла, з відірваними кінцівками та розтрощеними черепами. Але всі ці душі йшли стройовим маршем та співали гімн України.
У Яни защемило в серці від такого видовища. Вона не знаходила слів для них. Ці люди поклали своє життя заради неї. Хіба вона може їм хоч якось віддячити?
— Ти янгол? — запитав один із старших ЗСУ-шників.
— Ні, ви — справжні янголи. Врятували стільки життів. Такою високою ціною... — Яна говорила з глибини свого серця, з усію щирістю і любов'ю, яка була в неї на той момент.
— А як інакше? Ми б собі не пробачили, якби не спробували. — відповів інший хлопець.
— Ми ж чоловіки! — вторив йому інший.
— Україна понад усе! — гуртом крикнули воїни
— Творець чекає на вас. А ми будемо пам'ятати ваш вчинок. Цілі покоління будуть пам'ятати! — Яна ледь стримувала сльози.
— А ви живіть! Чуєш? Живіть на повні груди! За нас всіх! Ви маєте жити! Українці мусять вижити! — відповів найстарший чоловік і повів свою ватагу до світлового тунелю.
Не встигла Яна отямитись, як тунель підхопив її в інше місце і приземлив у відкритому полі. Здавалося, що тут робити душам, але через мить, з'явилося дуже багато мерців. Вони виглядали дуже моторошно. Але лякали не їхні поранення,криваві рани чи вивернуті навиворіт нутрощі. Лякала їх болотна форма та російські прапори на нашивках.
Це були окупанти.
Яна сковтнула, але продовжувала чекати. Вона ледь стримувалася, щоб не спитати: "Чому? Чому ви прийшли нас убивати? Що ми вам зробили?"
Здавалося, російських військових тисячі. Вони мовчки, з опущеними головами йшли в тунель. Деякі душі трохи збивалися з маршруту, але Яна вчасно направляла їх у світловий тунель.
— Вам сюди!
Раптом один з рашистів зупинився, подивився прямо в очі Яні і сказав:
— Какая позорная смерть! И так далеко от дома. Наши тела никогда не увидят родные. И никогда не смогут с нами проститься по-человечески.
— Вас похоронят украинцы. По-человечески. А теперь идите к Богу на очищение!
Слова Яни заспокоїли мерця, і він зайшов у світловий ліфт.
В наступному місці Яна підібрала всього одну душу. Маленького хлопчика років п'яти. Він йшов, плачучи, і кликав маму.
— Сонечко, не бійся! Скоро ти опинишся у новому, кращому місці. Про тебе буде піклуватися сам Бог.
— Я хочу до мами! — продовжувало плакати маля.
— Можливо, ти зустрінешся з нею нагорі. А можливо, будеш спостерігати за нею з неба. І будеш її оберігати. Станеш янголом-охоронцем своєї мами. — втішала Яна малюка.
— Я буду охороняти маму?
Яна кивнула у знак згоди. На обличчі хлопчика з'явилася посмішка.
— Тоді я побіг. А якщо ви побачите мою маму, то скажіть, я дуже її люблю. І завжди охоронятиму! — хлопчик забіг у світловий тунель і щез у польоті до Бога.
Яна відійшла від тунелю, щоб обдивитись територію, чи не заблукала бува якась душа.
Вже було не так темно. І ось-ось здавалося почне розвиднятися. І землю укутав туман, через який можна було розгледіти обриси дерев. Яна вже хотіла повернутися до світлового тунелю, як побачила, що якась темна фігура рухається назустріч їй. Дівчина вирішила зачекати.
З кожним кроком фігура ставала більш чіткою. Тепер вже стало зрозуміло, що це чоловіча постать. Ще крок, і Яна побачила дуже знайому чоловічу фігуру, але не хотіла вірити в це. Вона пішла назустріч чоловікові, щоб упевнитися, що це не той, про кого вона думає.
— Яна! — почула дівчина знайомий голос і мало не зомліла від усвідомлення того, що чоловік, який йшов їй назустріч, був Андрій, її коханий.
Ноги Яни підкосились, і вона присіла на дорозі, закриваючи лице, ховаючи сльози.
— Тільки не ти! — вирвався хрип з її грудей.
Постать почала бігти до Яни, і за мить вона вже чітко бачила лице Андрія. Сльози текли рікою по її щокам. Зі скроні Андрія юшилася кров, а куртка була подерта і брудна.
— Яночка, не плач! Я прийшов за тобою! — мовив хлопець і обійняв дівчину.
— Я не вірю! Йди звідси! — продовжувала схлипувати Яна і відштовхувала Андрія.
— Що сталося? Чому ти тут? Чого женеш мене? — не міг зрозуміти поведінку дівчини хлопець.
— Я не хочу знати, що ти загинув. — ревіла Яна далі.
— Так я ж не загинув. Я ж тут. Чи ти вже мерців бачиш? — пожартував Андрій.
"Може він, ще не зрозумів, що з ним відбулося?" — подумала Яна.
— Живий? - дівчина підняла на нього очі.
— Так, живий. З чого мені бути не живим? Трішки пошарпаний, але в нормі. Це тебе кров лякає? То не моя! Знала б ти , як я добирався до тебе. Скільки разів міг вмерти, але я живий. Бо ти мене чекала. — Андрій міцно обійняв Яну і почав цілувати її щоки і гладити по голові.
Тут Яна відчула, що Андрій не холодний, як інші душі. Його губи були гарячими.
— Ти живий! — нарешті дійшло до Яни. - Боже, ти живий! — міцно притулила до себе, а потім відштовхнула і спитала, прямо дивлячись в лице. — То що ти тут робиш? Навіщо йшов сюди?
— Я йшов додому. А от що ти тут робиш?
— Я... — слова Яни зависли в повітрі.
Вона не знала, як пояснити йому.
— Я... — дівчина обернулася у пошуках світлового тунелю, але він зник. — Де ж він?
Яна підвелася і почала озиратися навкруги.
— Хто? Кого шукаєш? Тебе хтось підвіз сюди?
Яна розуміла, що без доказів Андрій їй не повірить, тому вирішила вигадати іншу причину.
— Я була тут з Мирославою, але загубилась. Напевне, вона вдома. Пішли скоріше!
— А що ви тут робили вночі? — допитувався Андрій. — Русня зайшла в наш дім?
— Ні, ми їх вигнали. Просто треба було дещо знайти. Пішли швидше. Там Зевс ще поранений.
— Зевс?
— Це кличка коргі сусідів.
Яна міцно стисла руку Андрія і тягнула його за собою з неймовірною силою. Хлопець здивовано дивився на свою впевнену Яну, яка ще недавно була такою маленькою, переляканою дівчинкою, а зараз він відчував в її присутності, що вони все зможуть. І йому більше не було страшно. Він стільки разів вижив, щоб опинитися поруч з коханою, що зараз Бог його точно захистить.
19
Мирослави ніде не було. Вони не зустріли її по дорозі. Не побачили вдома.
Лише Зевс зустрічав Яну на порозі будинку, виляючи хвостиком, а на Андрія спершу гарчав, поки нова хазяйка не заспокоїла:
— Це свої! Йди познайомся! Бачу ти вже зовсім одужав.
Пес обнюхав Андрія, а потім почав ластитися до нього.
— А колись казала, що собака нам не треба! — говорив хлопець до Яни та гладив собаку по голові.
— Всі ми щось казали колись...
— А чому він перемотаний ?
— Там... — Яна не знала, чи розповідати, чи ні про зустріч з орками. Вона не хотіла, щоб він хвилювався, тому змовчала. — Просто поранився.
— А де ви розминулися з Мирославою?
— Її там нема! Ми проходили.
— Так подзвони їй! Поки зв'язок ще є.
— В неї немає телефону, здається. Принаймні, я не бачила.
— Як це нема телефону? Загубила?
Яна стисла плечима. В ці дні сталося так багато незвичного, що відсутність телефону у цілителя її раніше не бентежила.
— Яночка, нам треба їхати. Тут може бути небезпечно. Наші позиції тримають, але все може бути.
— Я без неї не поїду! — твердо мовила дівчина. — Може, зачекаємо? Ти поспиш трохи. Ти ж втомлений. Давай я тобі щось приготую?
— Не до їжі зараз. І не до спання. Нам виїхати, поки на Київ ще можна, а там через одеську трасу до моїх батьків.
— Кролику, я не можу її лишити. Я піду пошукаю.
— Ні, я пошукаю.
— Давай разом! — посміхнулася Яна, і вони вдвох вийшли на двір.
Хлопець з дівчиною обійшли все їх містечко знову. Вже був ранок, і добре було видно все навкруги.
— Тут, як у місті-привиді. Жах! Таке раніше тільки у фільмах бачив. І як ти це витримала? — коментував побачене Андрій.
— Мирослава допомогла. Без неї я не знаю, що було б...
Андрій погодився почекати до обіду. Поки він заливав останній бензин в машину, перевіряв, чи заводиться його новенький лексус, перекладав речі в багажнику, Яна готувала закуски в дорогу, набирала воду в пляшки та окріп у термос. Але найчастіше Яна вибігала на другий поверх і з балкону визирала на вулицю, чи не йде бува Мирослава. Але цілитель пропала, й сліду не видно, ніби не було її ніколи. Жодних своїх речей в будинку вона теж не залишила.
Поки Андрій їв підігріту кашу з тушонкю та мариновані помідори, Яна знову вийшла на вулицю. Нарешті вдалині вона побачила знайому постать.
З криком "Мирослава" дівчина вибігла надвір без верхньої одежі. Холодне повітря вкрило її тіло сиротами, але Яна не помічала цього. Вона була рада знову побачити свого вчителя.
— Де ж ви були? Ми вас шукали по всьому містечку! — випалила захекана дівчина.
— Я прийшла попрощатися!
— Що? Навіщо? Ми вас заберемо! В нас в машині місце є. Зараз вже будемо виїжджати!
— Я не поїду! Я належу цьому місцю. Я потрібна тут. А ти їдь! Ти свою роботу вже виконала.
— Але чому? Я не поїду без вас. Як я вас залишу?
— Я не одна. Зі мною цілий Всесвіт. Ще багато душ загине, і хтось мусить лишитись, щоб вказати їм шлях додому. Я потрібна тут. Не переживай за мене!
— А де ви будете жити? Лишайтесь в моєму домі!
— Ні, я піду в сусіднє село. Це місце вже захищене. Ворог ніколи сюди не прийде. Тому можеш спокійно їхати. Тебе твій дім дочекається.
— Я... — Яна не могла знайти слів. — Дякую вам за все! Ви мене врятували.
Мирослава посміхнулася своєю доброю посмішкою, обняла дівчину і прошепотіла їй на вухо:
— Це я тобі дякую! Без тебе нічого не вийшло б!
З Яниних очей покотилися сльози.
— Не забувай всього, чому я тебе вчила. Але людям не обов'язково все знати. Прийде час, і вони самі все побачать. Ти — Берегиня свого роду, своєї сім'ї. Від тебе залежить настрій у родині, атмосфера, у якій рідні будуть розвиватись. Пам'ятай, що основне — завжди вибирати любов, хоча страх обрати легше.
— Я пам'ятатиму... — кивнула Яна . — А телефон? — різко згадала дівчина. — У вас є мобільний?
Мирослава ще ширше посміхнулася.
— Телефон нам не треба. Я завжди поруч. А тепер мені пора йти!
Мирослава поцілувала у щоку Яну, розвернулася і пішла.
Дівчина спостерігала за зникаючою фігурою вчителя якийсь час, а потім повернулася додому.
— Чого ти без одежі пішла? — Андрій вже біг назустріч з пуфером в руках.
— Можемо їхати. Мирослава з нами не поїде. — сумно сказала дівчина.
— Ти бачила її? Але чому?
— Так. — кивнула Яна. — Не хоче покидати рідні місця. Сказала, що не варто турбуватися. Все буде добре.
— Ти точно в нормі? — перепитав Андрій.
Яна посміхнулася і кивнула. Андрій обійняв дівчину, показуючи свою підтримку коханій. Вже через півгодини вони виїхали зі свого заміського будинку разом з новим домашнім улюбленцем Зевсом.
Андрій прощався з будинком назавжди, а Яна знала, що обов'язково повернеться сюди. Вона стільки захисту поставила на це місце, що він неодмінно мав спрацювати.
Перед від'їздом на своїй карті бажань Яна написала "Хочу жити вдома з усіма, кого люблю, у мирній країні".
20
В тимчасовому переселенні Яна з Андрієм перебували аж до травня. Спочатку вони були у батьків Андрія, потім навідались до батьків Яни, а зрештою поїхали до друзів в Івано-Франківськ.
Яна продовжувала медитувати щодня. Вона створювала в своїй уяві захисний золотий купол над усією Україною, особливо під час повітряних тривог. Андрій знав, що її краще не чіпати, коли вона сиділа в позі лотоса із заплющеними очима, а її тіло ритмічно гойдалося по колу.
Яна йому розповіла про всі чудасії, що трапилися з нею в окупації. Але Андрій не дуже вірив їй. Навіть влаштував коханій прийом у психолога, щоб той перевірив адекватність дівчини.
— В неї прекрасний психоемоційний стан. Жодних ознак депресій чи тривожності. Хотів би я мати таку стійку психіку. — прокоментував Андрієві діагноз пацієнтки психіатр.
Яна не ображалася на Андрія за те, що він не вірив їй. Вона сама б не вірила, якби не пережила все на власному досвіді.
Найбільше дівчину хвилювала доля Мирослави. Чи вдалося їй захистити іншу територію? Чи знайшла вона новий прихисток? Чи допомагав їй хтось на новому місці?
Через бажання знати хоч щось Яна досліджувала всі інформаційні телеграм-канали. Від деяких новин волосся ставало дибки, особливо коли росіяни вийшли з Київської області і наші потрапили в окуповані міста. Яні було погано від тих світлин знущань та геноциду українського народу. Вона могла годинами плакати, співчуваючи жінкам, дітям і захисникам, які опинилися в руках мордору.
Одного разу Мирослава наснилася їй. Вона було такою ж красивою, якою Яна запам'ятала її, але обличчя в цілительки було занепокоєне.
— Що ти робиш? Чому я вчила тебе? — сердито звернулася вона до Яни.
Дівчина мовчки кліпала очима, не знаючи, що казати.
— Не можна дивитись новини. Тобі не можна. Ти — берегиня! Хранителька світла і любові! — нагадала вчитель своїй учениці.
— Але як я можу не дивитись? Мені ж треба знати, що відбувається... — почала виправдовуватися Яна.
— Важливе ти і так дізнаєшся від інших. А засмічувати себе негативною енергетикою не можна. Треба одразу чистити себе від тих образів у астральному вогнищі. Уяви, як заходиш у полум'я, і воно вичищає все темне, що є в тобі. Так роби одразу, як злякаєшся чогось. Тобі не можна піддаватися страху.
— Але ж він навколо. Всюди!
— А ти сій добро і любов. Дивись на квіти. Вже ж весна! Блакитне небо, сміх дитини. Красива мелодія. Життя триває. І воно завжди перемагає. І саме ти будеш наближати перемогу життя над смертю. Ти бачила більше за інших. Ти бачила магію, ти бачила смерть, ти бачила переродження.
Яна прокинулася, а образ Мирослави зник.
З одного боку Яна шкодувала, що так мало бачила Мирославу, а з іншого — була дуже рада, що наставник стримала своє слово — вона була поруч і знову вчила її, коли була найбільше потрібна.
21
Травень приніс з собою не лишу тепло і соковиту зелень, а й прекрасну звістку — уряд офіційно дозволив киянам вертатись додому. ЗСУ до того часу розмінували вулиці та будинки в окупованих містах та селищах, а журналісти встигли задокументувати та зафільмувати злочини російської армії проти цивільного населення. Тепер справжні господарі могли почати відновлювати своє розграбоване та спаплюжене нелюдами майно.
Яна з Андрієм були солідарні в рішенні повертатись додому якнайшвидше. Вони зібрали придбані в тимчасовому переселенні речі, всадили Зевса на заднє сидіння та рушили в дорогу.
Машина жваво долала кілометри по нових асфальтованих зеленою владою трасах. Гучно лунала рок-музика 80-х. Зевс з відкритою пащею та висунутим язиком милувався краєвидами у відкрите вікно, а Яна з нетерпінням чекала зустрічі з домом та... з Мирославою.
Від мрій до реальності дівчину повернула різка тиша. Андрій прикрутив гучність на магнітофоні і звернувся до Яни:
— Чуєш? Дорога якась дивна... Такий скрегіт незрозумілий...
— Так... — прислухалась дівчина, — Що це?
— Не знаю... Ніби верхній шар дороги хтось здер.
В салоні запанувала тиша, і обоє прислухалися до дивного скреготу коліс по дорозі.
— Це вже Житомирська траса? — спитала Яна.
— Так, тут вже їздили "узкі". А-а-а, точно! Напевне, це від гусениць... Тут танки були! — вигукнув своє припущення -відкриття Андрій.
Настрій у Яни змінився.
— Наслідили, гади! — пробубніла під ніс вона.
— Та не кажи! — підтримав Андрій та взяв за руку Яну.
Вони переглянулись і всміхнулись одне одному. Решту шляху вони їхали без музики, мовчки і пильно вдивлялися в дорогу. Цей шматок траси був справжньою історією, очевидцями якої вони стали проти своєї волі.
Де-не-де на узбіччі їм траплялися обгорілі та прострелені цивільні машини. Андрій по дорозі навіть впізнав рашистський БТР, з якого два місяці тому обстріляли куплену ним машину, але не хотів спинятися біля нього. Він і так пам'ятав все так, ніби це було вчора.
Нарешті вони звернули з основної траси вправо і доїхали до роздоріжжя зі знаком на їх рідний "Рівервіль". Яна швидко подивилася на підніжжя знаку. Поставлений нею камінь виміру стояв на місці.
Їх дім дочекався господарів. Тільки потребував генерального прибирання, так само, як і територія.
Вони були одними з найперших хазяїв, які повернулися в котеджне містечко. Власники коргі були за кордоном, тому пес тепер по праву став домашнім улюбленцем Яни і Андрія.
Вони прибрали дім, навели лад на території та знову почали будувати своє життя. Андрій ще активніше заробляв гроші, тому що тепер в списку його розходів були донати на ЗСУ. А Яна тепер зайнялася проектуванням бомбосховищ, а не лише дизайном в сучасних будинках.
Майже одразу після повернення Яна почала шукати Мирославу, але ніде її зустріти не могла. Потроху почали вертатись сусіди. Яна запитувала кожного зустрічного, чи не бачили вони красиву руду жінку. І відповідь завжди була однаковою — про неї ніхто не чув.
Одного разу дівчина вигулювала Зевса без повідка на березі озера в сусідньому селищі. Раптом пес побіг за кицькою і звернув у вуличку між будинками. Яна побігла за ним, постійно гукаючи:
— Зевсе, стій!
Дівчина наздогнала його аж біля лимонного будинку, ворота у двір якого були відкриті. Собака, не чекаючи запрошення, забіг всередину.
Яна зайшла на подвір'я за ним з криком:
— Зевсе, не можна!
У охайному дворі біля машини кольору хакі вона побачила юнака у військовій формі, який присів навпочіпки та гладив волохатого бешкетника. Зевс від задоволення виляв хвостом та по-лисячому всміхався, примружуючи очі.
— Вибачте, він побіг за кішкою. Я ледве наздогнала... — в Яни серце мало не вистрибувало з грудей від цього інтенсивного спринту. — А так ми без повідка не гуляємо... — продовжувала виправдовуватись дівчина.
— Пусте! В мене ворота теж незачинені, тому він й забіг сюди, — доброзичливо мовив хлопець і підняв на дівчину свої великі блакитні очі.
Яні здалося, що вона вже бачила такі очі. А через пару секунд міркувань усвідомила, що вони такі ж, як у Мирослави.
Тим часом Зевс повернувся до своєї хазяйки і з винним виглядом став перед нею. Яна скористалася нагодою та вдягнула повідець.
— Вибачте ще раз за незручності. — поспіхом сказала Яна та повернулась до виходу. Але на півдорозі спинилася, обернулась і спитала:
— Я шукаю одну людину. Мирославу. Вона така красива жінка з рудим волоссям.
— Мирославу? — здивовано перепитав юнак.
— Так, вона цілитель.
— А звідки ви її знаєте? — шок з лиця хлопця все не сходив.
— Я? Ну... Ми... ми разом були на початку повномасштабного вторгнення. Вона допомогла мені.
— Що? Але ж це неможливо! — вигукнув військовий.
— Ну, я не встигла виїхати, тому перші дні була тут.
— Ні, я не в тому плані. Як ви можете знати Мирославу?
— Я зустріла її в Рівервілі. На жаль, вона відмовилась виїжджати зі мною. А тепер я не можу її знайти.
— Чекай! — сказав хлопець і поліз в кишеню штанів.
Він витяг свій телефон і почав у ньому щось шукати.
— Ви про цю Мирославу говорите? — юнак продемонстрував фото цілительки.
— Так! — зраділа Яна, що нарешті знайшла хоч якусь зачіпку. — Ви її знаєте? Де я можу...
— Вона моя мама! — перервав хлопець. — І вона померла рік тому!
Яна, немов оніміла. Вона дивилася в очі хлопця, які були такими ж блакитними так красивими, як у Мирослави, і не могла вимовити жодного слова
— Ви ніяк не могли її бачити два місяці тому! — продовжував хлопець. — Напевне, ви щось плутаєте...
— Напевне... — нарешті видушила з себе Яна. — Дякую вам... за все! І... співчуваю...
Хлопець кивнув, а коргі потяг за повідець до виходу. Яна вийшла за ворота, ще раз озирнулась. Юнак вже почав займатися своєю машиною. хоча вираз його обличчя став сумним і задумливим.
Додому Яна верталась, немов усі сні. Здавалося, не вона веде коргі на повідку, а Зевс вів її, щоб вона не заблукала. Дівчина зовсім не контролювала, що відбувається в реальності. Вона все міркувала, що це було. На фото сто відсотків була Мирослава. Її ні з ким не сплутаєш. Ця аристократична постава, лагідний погляд, правильні риси обличчя, руде довге хвилясте волосся. Це точно була вона! А його очі? Він певне, що її син. Але ж він не брехав би, що мати померла. Про таке не брешуть...
Невже вона весь час спілкувалася з привидом? Може, Андрій правий, і все, що відбувалось в перші дні вторгнення, вигадала її уява, щоб втекти від стресу? Невже все те, що вона пережила тоді, було несправжнім? Боротьба з темними силами, магія, золотий купол...
Тут Яна різко спинилася і смикнула коргі за повідець. Зевс заскавчав і обернувся на свою хазяйку. Дівчина озирнулась навкруги. Збагнувши, де знаходиться, вона повернула на захід до знаку на роздоріжжі. Їй треба було перевірити. При поверненні додому вона бачила камінь там, а ще пам'ятала, що сама ставила камінь туди. Важезну брилу, яку без магії хрін піднімеш.
Яна ледь не бігла до того місця. Зевсу сподобалася така швидка прогулянка, але він біг в унісон хазяйці.
Нарешті дівчина дісталася до знаку. Спочатку вона відхекалася. Потім підійшла до кам'яної брили завбільшки з хлібину та спробувала її підняти. Каменюка була дуже важкою і Яна не змогла її втримати довше, ніж одну секунду.
— Та невже? — чи то до себе, чи то до Всесвіту вигукнула дівчина.
"Треба подружитися з каменем!" — пролунав лагідний голос Мирослави в голові.
Яна присіла, закрила очі та торкнулася долонями холодного каменя. Вона відчула вібрацію брили і через руки до неї хлинула тепла енергія. Після того, як вона відчула дихання кристалу, дівчина підняла брилу. Тепер камінь був, немов пір'їнка, яку Яна легко підкидувала в одній руці.
Дівчина посміхнулася.
— Все насправді! — весело сказала вона Зевсу, а той загавкав у відповідь.
Яна повернула камінь на місце, і навколо її котеджного містечка засяяв золотий купол.
Крістіна Євтушенко
Повість
Берегиня
1
— Буде війна! Я точно...
— Та яка війна! Двадцять перше століття! — перебила Яна, не дослухавши аргументи свого хлопця.
В її прекрасному світі не було місця таким дурним думкам. Дівчина була завжди за позитив, за рух вперед, дивилася на можливості, а не на перешкоди. А страхи — то для лузерів, вважала вона. І її дещо дратувала така занепокоєність зовнішнім світом свого коханого.
— Чоловік моєї двоюрідної сестри знаєш хто? В нього точно зв'язки у верхах є. І він точно правду каже. Всіх своїх синів він вже вивіз за кордон. І моїх батьків попередили...
— Тому ти зараз у Польщі, а не в Україні? — підділа Яна юнака.
— Та ні... Це збіг. Я тут по роботі, хоча начальство точно переживає. У нас ціла зум-конференція була з усіма співробітниками в Україні з чітким планом дій, якщо шо.
— І які ж дії?
— Власник виділив по тисячі баксів кожному, зробив всім загранпаспорти, в кого не було, а також документи на виїзд на наукову конференцію.
— Ого, як все серйозно... — відповіла Яна, позіхаючи.
— Угу! А ти там сидиш... Чому не хочеш до мене приїхати?
— Я приїду, але через тиждень. Ще деякі справи по роботі доробити лишилось. Зая, я вже буду спати. Якраз магній випила і почало рубити.
— Так, звісно, лягай. І я щось засидівся. Люблю тебе!
— І я! — Яна відправила повітряний поцілунок коханому та завершила відео дзвінок.
Дівчина лягла на ліжку і подивилась на свою карту бажань, яка висіла якраз на стіні навпроти. Там були її мрії з різних сфер життя — жіноча рука з каблучкою на безіменному пальці у секторі кохання, поїздка у Йорданію у секторі подорожей, кремова інфініті та злитки золота у секторі грошей, пружний прес та струнка фігура у секторі здоров'я.
Карту бажань Яна створювала щороку, починаючи з 18 років, і вона завжди працювала. Її бажання реально здійснювалися, хоча інколи не зовсім так, як вона планувала.
Колись в неї була мрія, щоб коханий влаштував їй день народження на яхті. Це не збулося, але вона побувала на яхті на день народження подруги. Тоді Яна зрозуміла, що чіткіше треба формулювати бажання і шукати більш точні світлини. Але все одно була вдячна всесвіту, що втілює її мрії у реальність.
У Яни були прекрасні стосунки з навколишнім світом з самого дитинства. Вона йому довіряла, відчувала себе особливою і захищеною. Їй все давалося легко та сповна: добрі та заможні батьки, гарні стосунки з однокласниками та вчителями, краса та розум від природи, навчання на дизайнера інтер'єрів у колі однодумців та друзів, перше кохання з найкрасивішим та найперспективнішим хлопцем в університеті.
А зараз — вона, двадцятидворічна дівчина, працює дизайнером на фрілансі, має круті проекти з гарним бюджетом та живе з коханим хлопцем у заміському будинку.
Її батьки до такого рівня життя йшли років двадцять, а в неї це вже все є прямо зараз. Про що ще мріяти?
З такими думками, Яна вимкнула світло у спальні та лягла спати.
2
Сон у Яни був дійсно міцний. Підняти з ліжка її не могли ні дивні дрижання дверей та вікон рано вранці, ні крики та метушня людей на вулиці. Через сон вона чула галас, але навіть встати не могла, щоб прикрикнути на порушників спокою. І вважала, що краще спати, поки спиться, а що там трапилось, буде вирішувати, як прокинеться.
А прокинулася Яна аж опів на дванадцяту дня. Відкривши очі, дівчина побачила свою мапу бажань на стіні та посміхнулася своїй фотографії у центрі. Потім потяглася до телефону та вимкнула літачок. Як тільки з'явився зв'язок, замерехтіла купа смс про пропущені та запікали всі мессенджери одночасно.
Не встигла Яна прочитати, що там, як на екрані висвітився вхідний від батька.
— Так, тату! — зпросоня і трохи занепокоєно відповіла Яна.
— Доню! Ти жива?
— Так, а що? — ледве бормотіла дівчина хриплим голосом.
— Війна почалася! В нас тут стріляють з п'яти ранку. І Київ бомблять. Ти як?
— Я тільки прокинулась. Я нічого не чула... — і в цей момент Яна згадала про дивне стукотіння дверей, яке ніколи раніше не помічала, навіть при дуже сильному протязі, та незрозумілий галас з вулиці вночі.
— Ну в тебе й міцна нервова система! Андрій як?
— Поки не знаю. Він у Польщі. Не переживай, тату. Все буде ок. У вас як?
— Біля сусіднього села у склад влучили. У людей вікна повибивало. В центрі міста велосипедиста осколком вбило. У нас добре все поки. Ладнаємо погреб, щоб там можна було пересидіти.
— Молодці! Мама як?
— Більш-менш. Тиск піднявся, то я їй таблетки дав. Зараз заснула.
— У вас медикаментів вистачає? Може, в аптеці прикупи, поки ще є...
— Та думаю... Але то вирішимо. Ти, доню, бережи себе!
— І ви з мамою бережіть себе! Все буде добре.
Попрощавшись з батьком, Яна присіла на великому двоспальному ліжку та довго дивилася у простір, не помічаючи нічого. Дівчина все не могла повірити. Ця новина здавалося ще не дійшла до її мозку і здавалась якоюсь міфічною.
Скільки разів вона думала, що якщо щось почнеться, то поїде до батьків. Адже вони у самому центрі України живуть, і туди точно росіяни швидко не доберуться. А зараз тато розповідає, що в її рідному місті вже загинула людина, і їх бомблять.
В це було важко повірити!
Яна накинула махровий халат на фланелеву піжаму, відкрила ролети та виглянула у вікно. У домі навпроти були відчинені ворота. Сусіди грузили валізи у свої дві машини.
Відійшовши від вікна, Яна вхопила телефон. Андрій поза зоною. Мабуть, спить ще...
Списалася та зідзвонилася з подругами, родичами. Всі були в порядку і намагалися вирішити, що робити далі. Яна всіх запевнила, що, як прокинеться Андрій, теж почне планувати виїзд з Києва. У її знайомих теж були якісь плани, хоча голоси видавали їх надзвичайну стурбованість і невпевненість у їх реалізації. Клієнти теж були або поза зоною, або покидали столицю. Яна зрозуміла, що їй теж потрібно збирати речі про всяк випадок.
Полізла в інстаграм. Стрічка рясніла новинами. Повномасштабне вторгнення РФ з семи напрямів. Бомбардування аеродромів та військових складів по всій території України. В Умані дійсно загинула одна людина. Ця новина виявилась найшокуючішою, тому що аеродром і склад не мають обличчя, а вбитий уламком ракети велосипедист — реальна особа і мешканець її рідного міста.
Щоб прийти до тями, дівчина пішла у душ. Вперше в житті вона подумала про те, що може зникнути світло та інші комунікації. Тому вирішила помити ще й голову, користуючись наявністю теплої води у крані.
Сніданок не ліз у горло. Андрій все не виходив на зв'язок. Почала хвилюватись, хоча знала, що раніше полудня коханий не прокидається.
Нарешті задзвонив телефон. Яна швидко прийняла виклик від коханого.
— Ти як? — сполохано запитав Андрій.
— Все ок. Вже знаєш?
— Так, щойно отримав повідомлення від мами. Ти тільки не панікуй! — вмовляв Андрій, хоча його голос дрижав від хвилювання.
— Я не панікую. Просто не знаю, що робити. Збирати речі? А як я виїду?
— Збирай! А я поки пошукаю, хто міг би тебе забрати. Казав же тобі, що треба на водійські здавати.
— Було в планах, та не встигла... — почала виправдовуватись Яна.
— Та вже, як є. Може. Знайду водія, який і тебе, і авто забере. Поїдеш до моїх батьків у Вінницю, а там і до мене в Польщу.
— Ти вже не вернешся?
— Та як? Потім назад вже не виїду. А зараз поки не зрозуміло, що буде. От не встигли! Ти зі своєю роботою...
— Я не могла раніше, в мене зустріч з замовником сьогодні мала бути.
— І де він?
— Поза зоною. Напевне виїжджає, як усі. В Умані велосипедиста осколком вбило. — перевела тему Яна.
— Ще не бачив нічого в новинах. Тільки, що почалося і про бомбардування... Сусіди роз'їхалися?
— Деякі машини вже виїхали, а так за всіх не знаю.
— Ти збирай речі, а я поки шукаю, хто забере тебе.
— Добре... — кивнула Яна у знак згоди та вимкнула телефон.
Яна не знала, що брати. Ніяку тривожну валізку підготувати вона раніше не встигла. Але по логіці почала з документів та грошей. Потім прикраси. А далі дівчина розгубилася — брати найдорожчі речі чи теплі, спортивні чи святкові?
Подумавши хвилину, Яна почала пакувати все, що їй подобалося. За декілька годин в неї назбиралося аж п'ять валіз.
В квартирі було тихо, хоча зазвичай дівчина любила слухати ютуб. Але сьогодні весь ефір зайняв внутрішній діалог.
— Чому я не відчувала? — запитувала вона сама себе. — Чому ти не попередив мене? — звернулася до уявного ангела-охоронця. — Як тепер тобі зараз вірити? Ти завжди допомагав мені прийняти рішення. А зараз...
І в цей момент Яна згадала свій сон, в якому вона лягала у гроб, а навколо було багато церковних свічок. Тоді вона подумала, що це сигнал якоїсь хвороби. Але зараз розуміла, що це було попередження про війну.
А потім згадала таксиста, який 14 лютого розповів, що з України виїхали всі посольства. Та ще й Андрій та його мама постійно говорили, що буде війна.
Але Яна вважала їх панікерами. Тому що її інтуїція нічого їй не говорила. А вона звикла завжди довіряти їй.
Але зараз Яні було погано. Вона відчувала себе самозванкою. Завжди думала, що у неї налагоджені стосунки із Всесвітом. Та хіба допустив би світ, щоб вона була у небезпеці, якби дорожив нею? Можливо, вона все собі вигадала. І ніколи не була улюбленим дитям Бога, як постійно собі повторювала під час медитацій.
А, може, її час прийшов?
Яна не боялась смерті раніше. Але завжди боялася болі та страждань. І зараз, коли кожної секунди у її дім могла влучити ракета, ніхто не міг гарантувати, що вона помре одразу. Її може поранити осколком. Може здійнятися пожежа і вона згорить заживо. А це все про страждання, а не про швидке припинення життя.
І поступово до Яни почав підбиратися страх. І дівчина була в шоці, що вона так боїться. Філософський погляд на життя не допомагав. Віра у карму та реінкарнацію не допомагала.
Тут і зараз війна! Тут і зараз небезпечно! Тут і зараз страшно!
У телеграм їй написав Андрій, щоб вона заклеїла вікна скотчем і вислав інструкцію, як це робити.
Дівчина пішла шукати скотч у комору. Заклеюючи вікна на двох поверхах, Яна зрозуміла, що боїться не смерті, а невідомості. Вона не знає, що буде через секунду. Вона не знає, чи зможе виїхати з дому. Вона не знає, куди їхати, бо всюди небезпечно. Усі плани зруйновані. Грунт вибитий з-під ніг. Є лише зараз. І це зараз обмежене і крихке...
На вулиці її котеджного містечка було порожньо. Напевне, з будинку навпроти вже виїхали, адже тепер там була зачинена брама. За весь час, поки Яна заклеювала вікна та двері на терасу скотчем, вона не бачила і не чула жодного автомобіля.
Почало темніти і Яна написала Андрію у телеграм:
"Я все заклеїла. І речі зібрала свої, і трохи твоїх. Ти знайшов, хто забере мене?"
Андрій відписав одразу:
"Домовився зі Славіком, але він зараз у черзі по бензин. Зараз ажіотаж на заправках. В тебе тихо?"
"Та наче тихо... "
Не встигла написати, що все ок, як почула вибух. Один, другий... Дівчина вся затряслася. Скрутило живіт, і вона побігла до туалету.
Сидячи у вбиральні, Яна посміялася, який це буде пікантний момент померти, сидячи на унітазі.
Після всіх гігієнічних процедур, дівчина вдягнула лижний костюм та вимкнула газ на котлі. Їй здавалося, що якщо у дім влучить ракета, то через газ буде гучний вибух. А так у неї більше шансів вижити.
Всі валізи та сумки вже були на першому поверсі і чекали можливості потрапити у багажник свого рятівника.
Яна хотіла спустися в підвал, але там не ловив зв'язок, тому сиділа в коридорі першого поверху на банкетці та чекала дзвінка від Славіка. Але марно.
З батьками Яна була постійно на зв'язку і заспокоювала їх, запевняючи, що все буде добре. Вона дуже боялася видати, що насправді їй страшно, щоб тато з мамою не хвилювалися за неї.
Яна почала писати усім знайомим та давнім друзям, які мали для неї хоч якесь значення. Їй важливо було, як ті люди, але найбільше було важливо знову зібрати пазл нормального життя. Всі її знайомі були в безпеці. Від таких відомостей дівчині стало легше. Але все одно вона не могла найти собі місце, тому знову почала перескладати валізи, вмощуючи речі більш вдало на її розсуд.
Близько восьмої вечора подзвонив Андрій:
— Славік не приїде сьогодні. Був у черзі за пальним три години. Лише звільнився. По новинам передали, що у Києві та по Україні вводиться комендантська година. Після 10 вечора потрібно сидіти вдома, тому до тебе не встигне доїхати. Каже, буде пробувати вже завтра. - у хлопця аж все стискалося у грудях від цих слів.
— Та як? Я тут зовсім сама, розумієш? - не вірила почутому Яна.
— Розумію, але на жаль, мене немає поруч. А когось просити, ти знаєш як... — голос Андрія став ще сумніший, і в ньому проскакували нотки безвиході. — Збери тривожну валізку, вдягнись тепло та йди у підвал.
— Не хочу в підвал! Ти маєш щось вигадати. А Костя? А інші? — підвищила голос Яна.
— Не кричи! Костя виїхав ще зранку. Решта людей своїми займаються справами. Для всіх війна почалася, а не тільки для тебе. - намагався логічно пояснити Андрій.
— Ти приїдь! Забери мене! — майже кричала в істериці Яна.
— А ти чого там сиділа, коли я давно вже казав виїхати? — вже підвищив голос Андрій.
Вони почали сваритися, звинувачуючи один одного. Яна не хотіла чути розумних аргументів Андрія, чому він не може приїхати. Їй хотілося, щоб він просто приїхав.
Після скандалу Яна кинула трубку. За вікном знов почула якийсь вибух вдалині. Її це завело ще більше. Страх ставав ще сильнішим. Тепер до всіх її відчуттів, додалось ще відчуття пастки та немічності, що вона нічого не може вдіяти.
Дівчина почала ходити по коридору зі сторони в сторону, приговорюючи:
— Все нормально. Я зможу. Я переживу цю ніч. Все буде добре.
Її самозаспокоєння перебили гучні вибухи десь поруч, від яких затряслися пластикові вікна та двері. Дівчина завмерла на місці, а потім швидко скинула матрац з банкетки та понесла у підвал. Вона розчистила місце і почала облаштовувати спальне місце.
Подзвонив тато:
— Ти вже виїхала?
— Ні, Славік не встиг приїхати. Комендантську годину зробили.
— Ох, а шо ж він так довго?! — вилаявся батько. — Укриття є?
— Підвал...
— То йди туди, щоб ми не переживали з мамою.
— Ви як?
— Нормально. В нас ніби затихло все. Люди тільки в паніці. Черги в магазини, аптеки, але я взяв все, що треба. В тебе їжа є?
— Так, не хвилюйся, — відповіла Яна якомога спокійніше, а сама ледь стримувала емоції.
— Добре, тоді на зв'язку. Тримаймося! Будьмо сильні!
Яна так любила таку підтримку тата. Вона завжди давала їй упевненості, що вона все зможе. І що разом вони сильні.
Дівчина вдягнула утеплені флісові лосини, три кофти, теплі шкарпетки та зверху лижний костюм. У цих всіх речах вона почувалася дуже неповороткою.
Якби це не було дивно, але Яна вдягла ланцюжок, подарований мамою, а також бабусині сережки з перлами. Ці прикраси не гармоніювали між собою, але для дівчини вони мали значення. Вони були її талісманами. І їй важливо було вберегти ці сімейні прикраси для наступних поколінь.
Взявши свою тривожну сумку з грошима, документами та закусками, пішла у підвал.
Посидівши п'ять хвилин на матраці, Яна дуже змерзла і пішла за ковдрами в дім. На вулиці вже давно було темно. Ні в кого з ближніх будинків не горіло світло. А небо раз по раз освічували червоногарячі вогні від вибухів. Начитавшись в телеграм-каналах, що потрібно дотримуватись світломаскування, Яна пересувалася по будинку з ввімкненим ліхтарем в найновішому айфоні.
В підвал вона знесла три ковдри, а також вдягнула дуту куртку з капюшоном. Але все одно було холодно.
Спати Яна не могла. Їсти не могла. Тільки в туалет бігала з поносом. Раз п'ятий вже за день відвідувала інтимну локацію. І злилася за це на себе, на своє тіло, на Андрія.
Хлопець вже давно їй щось написав у телеграм, але вона не відкривала. Не хотіла читати. Він чоловік і має врятувати її, а не звинувачувати. Хоча Яна усвідомлювала, що правда в його словах була. І їй навіть було соромно за свій істеризм. Але зараз вона не хотіла бути розумною, виваженою та розуміючою. Вона хотіла спати. І почуватися в безпеці. Вона хотіла, щоб все стало так, як раніше.
В підвалі не було інтернету, щоб хоч якось себе розважити. Тому доводилось дивитись на те, що її оточувало у цій нестандартній ситуації. Освітлення мало вбудований датчик руху, тому періодично вимикалось і вмикалось, реагуючи на ворушіння Яни.
Заснути було важко. Постійно миготів ліхтар, гупали погано зафіксовані вхідні двері, нагадуючи звуки вибуху. І незважаючи на утеплення, було дуже холодно і сиро.
Від власних думок дівчина вже сходила з розуму. Тому посеред ночі вирішила перевірити новини нагорі. Заодно вона прочитала повідомлення від Андрія:
"Пробач, що звинувачую тебе. Мені теж страшно. І я теж злюся на себе. І хочу знайти найкраще рішення . А його немає..."
"Відпиши, будь ласка. Дай знати, що з тобою все ок."
"Чому ти поза зоною? Що сталося"
"Я вже бухаю. Нема сил читати ці новини..."
Яна відповіла:
"Зі мною все добре. В підвалі була. А там немає зв'язку".
"Диви, яке обладнала собі гніздечко! "
і відправила світлину з матрацом у підвалі.
Андрій подзвонив одразу. Вони помирилися, і Яна навіть вибачилася за свою істерику. Коханий пообіцяв, що якщо її завтра не забере Славік, то він приїде сам.
— Ти ж потім не зможеш виїхати! — включила розум Яна.
— Ти мені важливіша за свободу!
Яна цю ніч так і не змогла заснути. Їй було холодно, незручно. Все її тіло ломило від болю, а кінцівки німіли від холоду. Вона навіть не знала, що можуть боліти так п'яти. Раніше вона ніколи не відчувала подібної напруги у тілі.
У Яни і в буденному житті дуже чутливий сон, а в екстремальних умовах він ставав ще чутливішим.
Почало рости роздратування від цієї ситуації. Вона зрозуміла, що довго так не витримає. І що пересиджувати днями у підвалі фізично не зможе. Але і піднятись нагору бранка власного дому боялася. Якби в підвалі ловив інтернет, то можливо хоча б новини подивилася, а так просто лежала з заплющеними очима у холоді під грудою фізичної втоми і власних переживань.
Повіки стали зовсім важкі. А свідомість потрапила у невідомий вимір видінь.
Яна точно знала, що не спить. Вона відчувала своє тіло, чула все, що відбувається навкруги, але поруч із цим почала бачити образи. Її сни завжди кольорові, а от образи були сірими, дещо розмитими.
Спочатку дівчина побачила стелю, на якій була мозаїка із пірамід, по принципу бджолиних сот. Вона пішла коридором та вийшла у чистий простір. Згодом у тому білому сяйві почали з'являтися сірі тіні. Вони ставала все чіткішими. Фігури були людськими, але зверху на них були накинуті шкури. Медвежі шкури. Їх було близько дюжини, і вони танцювали у колі, ніби робили якийсь ритуал. Потім з'явилося яскраве світло, і темні фігури зникли.
3
Яна сіла на матраці та протерла очі.
— Спати не можу, піду наверх! — сказала вона сама собі.
Але нагорі довго пробути не вдалось. Вибухи не вщухали. Тільки коли розвиднілось, перерви між артилерійським вогнем збільшилась, і гупало не так часто.
Яна вирішила вийти на ганок і подихати свіжим повітрям. Було сиро та холодно. Небо було затягнуто цупким блідо сірим пледом. Сонячним днем і не пахло.
Яні пощастило застати паузу між воєнними діями, і вона відчула тишу. Дуже тиху тишу, яку раніше вона не чула. Жодного звука. Ні дитячого сміху, ні щебетання пташок, ні колес чи мотору машин, ні людських балачок. Дівчина відчула себе на краю світу. Від цього стану їй одразу захотілося сховатися, тому вона розвернулася і попрямувала до дверей.
Аж раптом дівчина почула лай собаки. Вона спинилася і прислухалася. Звук вщух, але Яна вирішила почекати ще кілька хвилин, щоб упевнитись, що їй не здалося. І її очікування увінчалися успіхом. Вона знову почула гавкіт. Але якось далеко.
Яна зайшла додому, натягнула шапку та рукавиці, взяла телефон та пішла до воріт. Вийшовши на двір, вона почала повільно ходити попід хатами сусідів, прислухаючись, звідки чути звук собаки. Крикнути їй було страшно, адже вона боялася, що її присутність може помітити погана людина, а вона тут зовсім сама.
Вона пройшла майже всю вулицю і в останньому будинку їхнього тупіка знову почула гавкіт, але набагато гучніше, ніж раніше.
Яна подзвонила у дзвінок на калитці. Собака загавкала ще виразніше. Дівчина на мить зраділа, що може не всі виїхали, і вона зараз побачить сусідів. А потім подумала, що вона їм скаже, і їй стало ніяково. Тому вирішила втекти з місця злочину і сховалася за рогом. Але двері ніхто не відчиняв, а собака продовжувала гарчати.
Рання гостя подзвонила ще раз. Але їй знову ніхто не відкрив.
Раптом почало сильно гупати надворі, і від переляку Яна побігла стрімголов додому.
Андрій був не на зв'язку. Батькам Яна написала у вайбер, що з нею все добре та відправила смайлик. Вирішила почитати новини, але від них її почало нудити.
Бути вдома дівчині було дуже важко. Очікування було явно не її стилем життя. Трохи подумавши, вона зрозуміла, що бути занятою для неї набагато легше, ніж сидіти і чекати невідомості. І на вулиці їй легше дихалося. І, хоча було страшно, було ще й цікаво.
"Може, це адреналін?" — розмірковувала Яна.
Дівчина відварила дві сосиски, поклала їх у пакет, та знову пішла на двір.
Яна попрямувала до того будинку, де чула гавкіт собаки.
Опинившись на місці, дівчина знову подзвонила , але крім звуків присутності собаки, не почула більше нічого. Вона заглянула у щілину в паркані. На охайно прибраній території собаки видно не було.
Яна вирішила спробувати перелізти через огорожу. Вона обійшла будинок у пошуках зручного місця. Картина була та сама з усіх боків.
Яна поклала сосиски у кишеню куртки та почала лізти. Спочатку вона стала на кам'яну викладку, вхопилася двома руками за верх дерев'яного паркану, підняла праву ногу і встромила її у перетин двох дощок. Чобіт зісковзував, але опора яка не яка була. Яна підстрибнула. Їй вдалося зафіксуватися животом на верхівці паркану, але зістрибувати дівчина не поспішала і вирішила спочатку обдивитись територію.
— Ня-ня-ня! — покликала вона собаку, проте на дворі ніхто не з'являвся.
— Вибачте, що порушую вашу приватність! — промовила дівчина у простір, обдивляючись , чи немає навкруги камер.
Ніяких ознак відео спостереження Яна не помітила. Набравшись сил, вона перекинула одну ногу через паркан, а потім іншу, а зрештою і повністю зістрибнула униз.
Територія цього будинку була набагато більша за ту, яка була у їх домі з Андрієм. Красиво висаджені туї та самшит. Де-не-де було розставлене велике декоративне каміння. Милування красою перебив гучний собачий гавкіт.
Яна пішла по галявині навпростець до дому. Підходячи до дверей тераси, вона побачила за склом рудого коргі, який гарчав і скалився на неї.
На мить Яна зауважила, що це була дурна ідея іти шукати чужу собаку. Але вона прийшла з думкою, що тварина голодна, і тому їй може знадобитися їжа.
Порушниця чужої приватної власності через скло почала розмовляти з собакою лагідно:
— Не бійся! Я не злодій і нічого поганого не зроблю. Я тебе шукала. Ти голодний? Хороший пес! Хороший пес!
З часом коргі заспокоївся і почав слухати, що говорить йому непрохана гостя.
— Ти там зовсім сам? А де твої хазяї? Вони тебе лишили? Я вже другий раз приходжу. Але тут нікого з людей не бачу. — дівчина озирнулася навкруги у пошуках спростувань своїх висновків.
Коргі почав скавучати, ніби розумів, що йому казала Яна.
— Я теж сама вдома. Чекаю, поки мене заберуть. Ти знаєш, як звідти вийти? Може, в тебе є собачі двері?
Яна почала обходити будинок у пошуках якоїсь лазівки. Собака всередині будинку слідувала за нею і з'являлася у тих кімнатах, в чиї вікна заглядала Яна. Яна побачила відкрите на провітрювання вікно і зраділа.
— Сюди, біжи сюди! — гукнула вона собаку, а сама полізла у кишеню за сосисками. Діставши одну сосиску з пакету вона піднялася навшпиньки та просунула сосиску у отвір між пластиковими рамами. Не встигла дівчина засунути сосиску, як коргі одразу вхопив та з'їв здобич.
— Ти голодний, песику! — лагідно промовила дівчина до собаки.
Яна дістала іншу сосиску та засунула у отвір також. Собака знов затоптав її в три секунди і загавкав у проханні добавки.
— Їж, мій маленький. Я тобі ще принесу. А водичка є?
Коргі лише гавкав у відповідь, але Яна розуміла, що якщо якісь запаси і були, то надовго їх не вистачить.
Дівчина ще трохи поговорила з песиком, а потім попрямувала до паркану. Перелізши через нього, вона знову опинилася на вулиці. По дорозі додому Яна почула шум гвинтокрила. Її це налякало, і вона почала бігти додому чимдуж.
Андрій вже був на зв'язку, а Славік з самого ранку їздив по заправках і вистоював кілометрові черги за бензином.
Яна була впевнена, що сьогодні її точно заберуть, але все одно нічого, крім листання стрічки новин робити не могла. Ні їсти, ні пити, ні спати. Незмінною лишалася лише її діарейна реакція на вибухи.
Яна розповіла про коргі Андрію і він погодився, що собаку потрібно забрати з дому. Хлопець списався з єдиними сусідами, з якими був знайомий. Вони йому відповіли, що хазяї коргі точно виїхали вже. Чи вони забули про собаку, чи навмисно лишили, невідомо, але їх контактів ні у кого не було.
— Може, я піду і виб'ю вікно одне та й заберу собаку? - запропонувала в телефонній розмові Яна.
— Та як! Це ж чужа власність. Ще до суду подадуть. Може, вони скоро повернуться... — припустив Андрій.
— Та він такий голодний! Сосиску злопав на раз-два. А я от думаю, як йому водичку дати...
— Ти краще будь готова та чекай Славіка! — Андрія бентежили зовсім інші речі.
— Я ще відучора готова! Всі речі на порозі вже давно.
Яна не послухала Андрія і після обіду все-таки пішла знову до собаки. Цього разу крім сосисок, вона взяла ще й пляшку води та пластмасові одноразові тарілки.
І знову дівчина помітила, що на вулиці їй дихалося вільніше, і було не так страшно, як вдома. Навіть, коли лунали вибухи...
Перед тим, як лізти через паркан, Яна натиснула дзвінок на воротах. Дочекавшись знайомий гавкіт, дівчина перелізла паркан у перевіреному минулого разу місці та попрямувала до будинку. Коргі вже чекав на дівчину, виляючи хвостиком за зачиненими дверима тераси.
— Пішли за мною, води тобі дам! — промовила до песика Яна і пішла до привідчиненого вікна.
Яна просунула одноразову тарілку у отвір, але вона неправильно впала. Коргі вже був на місці і трохи заважав цій нелегкій справі на підвіконні.
— Не заважай, будь ласка. Ти бачиш, що і без тебе складно?
З третьої спроби все-таки Яні вдалося скинути тарілку так, щоб в неї можна було налити воду, але коргі збив своїми лапами тарілку на підлогу.
— От ти неохайний! Диви, що наробив? — висварилася Яна. — Це ж для тебе роблю, щоб ти попив води.
Яна знову почала просовувати тарілку. Коргі в цей раз ніби зрозумів намір дівчини. Він пащею своєю взяв тарілку і поклав на підвіконня в правильному положенні.
— Який ти молодець! Правильно! — похвалила на песика Яна.
Дівчина відкрила пляшку та почала у отвір лити воду на тарілку.
Рідина хлюпала у всі боки, а спраглий пес пив воду прямо зі струї. Яна вилила всю пляшку у тарілку, а потім полізла в кишеню за сосисками.
Собака цього разу їв повільніше, а Яна милувалася його грацією та розмовляла з ним:
— Ти такий няшний! І як тебе могли забути? Сподіваюсь, твої хазяї скоро повернуться і заберуть тебе. За мною сьогодні приїдуть , і я поїду в Польщу до хлопця. Я б забрала тебе, але не можу. Навіть, те, що я роблю, — протизаконно. Але я акуратно, нічого не псую, тому можу лишитись непоміченою.
Потім Яна подивилася на одноразові тарілки та розхлюпану воду на підвіконні та додала:
— А точно! Вже не можу бути непоміченою. — та засміялася вперше за ці два жахливі дні.
Вдома Яну знову почала охоплювати паніка. Славік тільки виїхав з Києва до неї, і вже темніло.
Дівчина чекала, а її рятівник тащився в заторах. Люди у паніці залишали столицю. По Житомирській трасі на одному з блокпостів хлопця зупинили і завернули назад, сказавши, що в тому напрямі вже дорогу захопив окупант.
— Але мене там чекають. Там дівчина зовсім сама у домі.
— Нічим не можемо зарадити, на жаль. Там небезпечно! - відповідав йому хлопчина у військовій формі.
Славік подзвонив Андрію і доповів ситуацію.
— Та як так?! Чому вчора не приїхав? Чому бензину в тебе не було, хоча я попереджав за декілька днів?
Хлопці посварилися. Андрій не знав, як повідомити про це Яну. Як сказати, що вона ще одну ніч має бути зовсім сама в тих небезпечних умовах.
Врешті-решт Андрій зателефонував. Яна по його голосу здогадалася, що щось не так і випередила його:
— Славік не приїде? — глухо і сухо, майже риторично сказала Яна.
— Його завернули на блокпосту. Сказали, що не можна туди їхати.
— Чому? Тут вже росіяни? — серце в дівчини затіпало сильніше.
Зустрічі з солдатами Яна боялася чомусь найбільше. Вмерти вона не боялась, але не хотіла стати жертвою знущань.
— Ще не тут, але по трасі їхати не варто.
Не переживай, до нас вони не дійдуть. Наше містечко в тупіку. Там немає дороги чи важливих якихось об'єктів. Навряд чи їм буде цікаво туди заходити.
— Мені від цього не легше! — голос Яни став якимось металевим.
— Знаю... Я завтра виїду в Україну. А ти поки ночуй в підвалі. Також збери рюкзак з найнеобхіднішим, щоб якщо що, тікати лише з ним. Він має бути один і легкий. Вода, перекус, документи, ноут, гроші... А гроші краще якось сховати. І телефони...
— Ти пропонуєш мені йти пішки через ліс? — дорікала Яна.
— Я пропоную заспокоїтись і підготуватись! — підвищив голос Андрій.
Яна змовчала, тому що інакше б влаштувала скандал.
— Добре, — видавила вона і вимкнула зв'язок.
І знову відчуття приречення, покинутості та дурного панічного страху.
Яна почала задихатись від безвиході на фізичному рівні. Щоб трохи полегшити свій стан, вона вийшла на подвір'я. Знову почалися вибухи, і дівчина закричала у пустоту, затуливши очі. А потім сама ж злякалася, що могла своїм голосом привернути увагу ворога.
Яна побігла в хату та повимикала всюди світло та спустилася в підвал. Тіло боліло ще більше. Вона вся дрижала від холоду та напруги.
— Я не хочу бути тут сама! — плакалася дівчина вголос. — Я не хочу... — різко замовкла, ніби згадала щось важливе.
Дівчина підскочила на ноги. Піднялася на гору, взяла з шухляди одноразову скатертину, скотч та ножиці, натягнула шапку та вийшла з дому, підсвічуючи телефоном собі шлях у темряві.
Яна попрямувала до дому з коргі. Цього разу вона не взяла з собою сосисок чи води. І навіть не дзвонила у калитку на воротах.
Яна перелізла через паркан та пішла до відчиненого вікна. Коргі вже зустрічав її радісним гавкотом.
— Пробачте мені, господарі, але ворог вже близько! — сказала Яна і натисла з усієї сили на причинену раму.
Але зусилля дівчини були марні.
Дівчина почала на подвір'ї шукати, чим розбити вікно. Біля акуратно складених дров вона побачила сокиру. Та була заважка, і Яна розуміла що не зможе нормально вдарити нею. Вона боялася зашкодити собаці.
Але нічого іншого надворі знайти не могла. Гупотіти почали ще сильніше. Це підбадьорило Яну ще більше. На нервах вона вхопила важку сокиру та понесла її до вікна.
Спочатку дівчина переманила коргі до іншого вікна. Слухняний пес з'явився перед зачиненим вікном у іншій кімнаті, виляючи хвостиком.
Зібравшись з силами, Яна вдарила у вікно на провітрювання, замруживши очі.
Спочатку роздався лише тріск. Ще удар. І осколки полетіли в різні боки.
Коргі вже був тут як тут і почав гучно гавкати на бедлам, який створила незвана гостя.
— Тихше і обережно! — командувала Яна. — Я тебе рятую. Тобі не можна тут лишатись.
Яна позбивали маленькі осколки по віконній рамі. Застрибнула на підвіконня та почала лізти у хату.
Пес почав гарчати. Яна на мить злякалася та завмерла.
— Я не зроблю тобі нічого поганого. Я тільки тебе звідси заберу. Не бійся!
Дівчина обережно підійшла до собаки та почала його гладити за шию. Пес не довго пручався і почав ластитись до дівчини. На ній був запах його годувальниці смачними сосисками, а ще був лагідний і впевнений голос.
Яна взяла коргі на руки:
— Важкуватий ти!
По ламаному склу вона пройшла до підвіконня, стала на тумбу та очистивши підвіконня від скла рукою поклала коргі на підвіконня.
— Там воля! Бачиш? Нам треба йти звідси!
Знову пролунав вибух. Собака заскавучала та почала крутитися на місці, намагаючись втекти з вікна.
— Не бійся! Я з тобою! — Яна сама не знала, чому їй одній було страшно, але поруч із лякливим собакою вона ставала сміливіше.
Дівчина обняла собаку і промовила йому лагідно:
— Я тебе захищу! В моєму домі є підвал. А також вода і їжа. А тут зараз заклеємо вікно, щоб сюди не потрапляла волога.
Яна допомогла собаці спуститися на двір, а сама зі свого рюкзаку дістала шматок клейонки та скотч з ножицями. Вона розгорнула скатертину та приклеїла її до віконної рами всередині на скотч. Потім вилізла у вікно та приклеїла скатертину по бокам та знизу. Для опори та грузу, дівчина взяла кілька дров та поставила знизу.
— Ніби нормально! — оцінила свою роботу дівчина.
Коргі крутився біля неї і бадьоро гавкнув у знак підтвердження.
— Який ти розумний пес! Все розумієш! — похвалила свого нового друга Яна.
Через паркан перекинути коргі було б важко, тому Яна пішла до воріт в надії, що зможе їх відкрити зсередини. Але все було зачинене на ключі.
— Доведеться стрибати через паркан! — оцінила ситуацію Яна і покликала собаку: — Сюди, друже!
Яна взяла на руки пса та пішла до знайомого місця у паркані, з якого було найзручніше вдиратися у чуже помешкання. Дівчина пристроїла собаку на стовпчику. Коргі лаяв, бо йому було незручно.
— Зачекай трохи! Я зараз знімлю!Тільки не стрибай, бо зламаєш собі лапи ... або хребта! — вмовляла дівчина собаку.
Вона підстрибнула на паркан, перекинула одну ногу, а потім іншу, та зістрибнула з іншого боку. Підійшла до коргі та зняла його зі стовпчика.
— Пішли додому! Разом не так страшно... — говорила вона до собаки, який тихенько сидів на руках та ховав свою голову під руку Яни.
Але довго нести собаку дівчина не могла. Важкуватий пес виявився. Вона поставила його на підлогу, щоб перепочити.
Артилерійські удари не припинялися, а на нічному небі постійно з'являлася помаранчева заграва від прильотів.
Хоча Яна була дуже втомлена, але на адреналіні їй вдавалося бути активною. Це допомагало їй сховатися від дурних думок.
Собака не відходив від дівчини ні на крок і тільки, коли роздавалися вибухи, сильно скавучав. Він явно просився на руки.
— Сорян, але я не можу тебе нести. Пробач. Йди за мною просто.
Яна світила ліхтарем та йшла додому. Раптом вона подумала, що її ліхтар міг би побачити якийсь снайпер. І чому їй прийшла така дурна думка саме зараз?
Дівчина вимкнула ліхтар, але без нього нічого не було видно, а додому ще треба було дійти. На свій страх і ризик Яна знову ввімкнула ліхтарик та пішла далі. Коргі слухняно біг за нею.
Стало тихо. Хвилин п'ять вже не було чути жодного вибуху. І зараз Яну ця моторошна тиша лякала навіть більше, ніж вибухи.
Вона відчула себе мов на безлюдному острові. Раніше її дратував надмірний гамір, який створювали люди, тому і вмовила свого хлопця придбати будинок за містом. Яна не любила затори, запах бензину та вигляд спальних районів Києва. Її дратували сусіди в багатоквартирних будинках. Дитячі майданчики, з яких постійно доносився дитячий вереск. Навіть дратував собачий гавкіт, але зараз це була найкраща мелодія для її вух. Цей шум означав, що хтось був поряд.
Яна посміхнулася таким своїм думкам. І зрозуміла, що сумує за людьми. Що вони потрібні навіть такій інтровертній натурі як вона.
Роздуми Яни порушив врятований нею коргі, який несподівано загарчав та побіг вперед.
— Стій! — крикнула Яна та побігла за ним. — Нам в інший бік!
Але собака вже зник у темряві. Яна спочатку бігла, підсвічуючи ліхтарем по сторонам, але потім, видихавшись, почала сповільнювати свій біг, а зрештою і зовсім перейшла на ходу.
Коргі ніде не було видно. Вона навіть не впевнена, що він ніде не звернув, бо в цій темряві нічого не розгледіти було.
Яна зупинилася, щоб відхекатись і подумати, що робити далі.
І ось у тиші вона почула людський голос.
Спочатку зраділа, а за мить — злякалася і завмерла на місці. А що, якщо це окупант вже? Так швидко?
Яна відкину ці дурні думки і пішла на звук. Коли підійшла ближче, то почула жіночий голос. Це заспокоїло її, і Яна ішла на голос швидше.
— Який ти гарний! Сам гуляєш? — розчула Яна слова жінки, і зрозуміла, що вона говорить з собакою.
Дівчина впевненіше підсвітила ліхтарем і побачила силует жінки, яка гладила коргі.
— Ви тут живите? Ви не виїхали? — з радості від зустрічі з людиною крикнула Яна та майже підбігла до незнайомки.
Коргі почав ластитися до Яни.
— Це ваш пес? — спитала незнайомка у відповідь.
— Ні, не мій. Сусідський. — Яні було соромно розповідати, що вона вибила вікна у чуже помешкання для порятунку тварини, тому вирішила перевести тему. — Я думала, що тут всі виїхали. Я так рада, що тут є ще хтось живий! — Яна аж розплилась у посмішці.
— А ти сама, дитино? — спитала лагідно жінка.
— Так сталося. Не встигли за мною заїхати. А ви як? Сама? — у Яни було стільки питань.
— Я сама ніколи не буваю... — розпливчасто відповіла жінка і посміхнулася: — Я - Мирослава.
— Яна! Приємно познайомитись.
І знову роздався гучний вибух десь поруч. Яна аж затряслась, коргі заскулив та притулився до ніг Яни. Мирослава ж стояла, як статуя, і навіть не поворухнулась.
— Зараз на вулиці небезпечно. Пішли до мене! Я тут недалеко живу.
— Добре! Мені до себе повертатись далеко... — погодилася нова знайома та підняла свою сумку з землі.
Підсвічуючи шлях ліхтарем, Яна з новими друзями пішла до себе додому.
Більше коргі не тікав і слухняно йшов за своєю рятівницею. А Яна більше не задавала ніяких питань новій знайомій по дорозі. Вона була і так на сьомому небі від щастя, що побачила ще одну живу людину тут.
Андрій весь вечір писав у телеграм, запитуючи, як там кохана. Яна відповідала, що все добре. Батьків теж заспокоїла, що в неї все гаразд. Про нову знайому дівчина не встигла нікому розповісти, та й після повернення додому не заглядала більше в телефон.
В новій оселі коргі одразу побіг обнюхувати кутки на запах присутності інших собак у домі. Зрозумівши, що він тут єдиний пес, коргі вмостився на диван у вітальні.
Яна хотіла було гримнути на нього за таке нахабство, але туди ж присіла і Мирослава та почала гладити нахабу по шерсті. І Яна аж розтанула від такої милоти.
— Може ви їсти хочете? Я можу кашу чи макарони зварити... — запропонувала гості Яна.
— Якщо за компанію, то не відмовлюсь, — чемно погодилася Мирослава.
— Мені їжа якось не лізе ці дні.
— Напевне через стрес. Ніхто не очікував таких подій.
— Я була з тих, хто кричав, що війни ніколи не буде. Дурепа! — обізвала себе Яна.
— Не треба з собою так. Ваша психіка вас захищала. Все одно, це лише зовнішні обставини, які колись зміняться.
— Дай Бог! Вчора слухала Арестовича. Він казав, що головне протриматись два-три дні, а далі буде легше.
— Легше стане тоді, коли людина адаптується до нових умов, не дивлячись на те, які саме це умови.
— Не знаю, чи можна адаптуватись до війни... — похитала головою Яна.
— До всього можна. Люди на все здатні. Тобі допомогти на кухні?
— Ні, відпочивайте! Можете телевізор включити. На першому поверсі туалет є. Рушник зараз новий вам повішу. Якщо треба щось питайте!
— Дякую!
Яна аж ожила, приймаючи вдома гостю. Їй хотілося продемонструвати свою гостинність. Вона побігла до ванної кімнати та подивилася, наскільки там все прибрано. Забрала сміття з відра, повішала нові рушники та навіть встигла протерти дзеркало від плям. Чомусь навіть вирішила закинути пратися брудні речі.
Повернувшись з ванної, вона побачила, що Мирослава плазму так і не включила, а сиділа тихо та дивилася у вікно. Дівчина здивувалася, але потім подумала, що дійсно, нащо той телевізор.
У світлі вечірніх ламп Яна могла тепер роздивитися свою несподівану гостю.
Мирослава була вродливою жінкою сорока п'яти років, хоча могла бути і старшою, але виглядала добре. В неї було довге, хвилясте, золоте волосся та великі блакитні очі. Риси її обличчя були акуратними, аристократичними та природніми. Жодних ознак уколів краси чи ботоксу помітно не було. Навіть губи в Мирослави були тонкими. Це сподобалося Яні. Жінка не переробляла себе під стандарти, але все одно була магнетично красивою.
У присутності Мирослави Яні було спокійно та затишно. Вона настільки цінувала це відчуття, що боялася сполохати як саме відчуття, так і ту, завдяки якій воно з'явилось.
— Ви гречку зелену любите? — спитала Яна.
— Обожнюю! — Мирослава посміхнулась у відповідь.
— І я! Таке рідко буває. В основному її ніхто не любить. Я собі гречку завжди варю окремо, бо мій хлопець Андрій їсть тільки прожарену. — яке це щастя вести просту буденну розмову про їжу відмітила про себе Яна та повернулася до кухонного острову.
Дівчина насипала крупу у ковшик та пішла до мийки, щоб промити гречку.
— Ви тут вдвох живете? — спитала гостя.
— Так, це дім мого хлопця. Він гарно заробляє, та й батьки у нього заможні також.
— У вас гарно та затишно! — похвалила Мирослава. — Але атмосфера трохи напружена. Напевне, через події ви дуже злякалися.
—- О так, я лишилася сама вдома! — кивнула Яна та поставила гречку на плиту.
— Мене мав забрати друг, але вчора не встиг до комендантської години. А сьогодні вже його завернули на блокпості... — Яна мало не розплакалася від цих слів.
— Ти вже не сама. Не треба так боятися! — лагідно промовила Мирослава.
— Та я сама в шоці, що так злякалася. Я ніколи не думала, що я така боягузка! — засміялася дівчина.
— Себе завжди можна зібрати до купи. Повечеряємо, і я покажу як. - гостя підморгнула з посмішкою.
Яна посміхнулася у відповідь і спитала:
— В мене є гриби мариновані, тушонка, огірки квашені. Все домашнє. Моя мама робила.
— Я м'ясо не вживаю давно, а решта все підходить.
— Тоді грибочки!
— Як його звати? — спитала Мирослава, показуючи на коргі.
— О, а я не знаю. Може, на ошийнику написано?
Жінка підійшла до песика та прочитала напис на ошийнику:
— Зевс!
— Зевс? Як грецький бог? — перепитала Яна.
— Угу!
І Яна засміялася. Пес, почувши своє ім'я почав виляти хвостом та грайливо гавкати.
Яна в зоні кухні облаштувала чотирилапому гостю місце для харчування. Поставила миску з водою та знову відварила сосисок.
— От я не подумала! А, може, в домі корм для нього був.
— А господарі не лишили собаці їжу? — поцікавилася Мирослава.
Яна подумала, що рано чи пізно, гостя все одно дізнається, що вона викрала собаку, тому сказала правду.
— Його лишили вдома самого. Пощастило, що вікно на провітрюванні лишили і я змогла пролізти в дім і забрати собаку.
— Правильно, що забрала. А хазяям має бути соромно за таке. Хоча ми не знаємо, чому так сталося. Але Зевс і нам в нагоді стане.
— Точно!
Яна присіла навпочіпки і погладила собаку, який вже дожовував свою сосиску.
За вечерею сьогодні Яна змогла трохи поїсти, хоча їжа їй все одно була якась без смаку. Мирослава ж була явно з гарним апетитом і подужала усі частування.
— З вами я і забула, що треба бігти в підвал.
— Думаю, підвал нам сьогодні не знадобиться.
— Думаєте, буде тихо? — з надією та цікавістю перепитала Яна.
— За зовнішній світ я не відповідаю, але те, що ми тут будемо в безпеці я точно знаю.
— Мені б вашу упевненість. Я всю ніч протряслася і так і не змогла заснути. Вже другу добу на ногах. Але коли ходжу і щось роблю почуваюся краще, аніж коли сиджу і чекаю. Не знаю чого... - Яна потисла плечима.
— Це прояв стресу. Я знаю, як це зняти, і напруга в тілі та психіці зникне.
— Як? Масажами? Чи в ванні полежати? Але зараз я не наважусь на ванну. Всі водні процедури роблю швидко ці дні. Соромно вмерти голою чомусь.
— Можна і так, але є і інший спосіб.
— Який?
— Я покажу. Пішли у кімнату. Треба, щоб ти зручно сіла.
Яна сіла на диван, а Мирослава у крісло навпроти. Біля них приліг на білий килим Зевс.
— Сідай рівно, але розслаблено. Стопи міцно стоять на підлозі паралельно одна одній. Спина пряма. Заплющуй очі! — лагідним красивим голосом командувала Мирослава.
Яна слухняно виконувала накази.
— А тепер повністю видихни все повітря, що в тобі є. Так, щоб аж живіт прилип до хребта.
Дівчина зробила гучний видих. Вона навіть не знала, що всередині неї є стільки повітря.
— А тепер затримай дихання настільки, наскільки можеш без повітря. Так ми робимо невеликий шок для серця, бо в нього не буде потрапляти кисень. І тоді ти автоматично зробиш глибокий вдих і перезапустиш свою дихальну систему у правильному ритмі. Бо коли людина стресує, вона дихає поверхнево, а для розслаблення нам потрібне глибоке повільне дихання.
Яна слухала і намагалася вижити без повітря. В її грудях щось здавлювало, але вона терпіла. І ось критичний момент без кисню настав. Тоді Яна вдихнула на повні груди. Автоматично в її грудях відбулося полегшення, а вона ніздрями відчула прохолоду та свіжість.
— Дихай повільно! — продовжила Мирослава. — Вдих — видих... Вдих — видих... А з кожним видихом розслабляй своє тіло. Спочатку стопи, потім голені, коліна, стегна, область промежини. Тепер відчуй полегшення у спині, розслаб плечі, руки. Розслаб шию, нижню щелепу, всі м'язи на обличчі. Максимально, як можеш на цей момент.
Яна була реально дуже напружена, а повільне та глибоке дихання трохи допомогло розслабитись, і дівчина відчула втому в усьому тілі.
Голос Мирослави був приємним, колисаючим, викликав довіру. Жінка продовжила:
— Почувайся вільно, але спину тримай рівно. Уяви, що твоя голова тягнеться до чогось вгору. До чогось прекрасного. Там у небі, дуже далеко у космосі є джерело Твого найвищого Я. Твоя міць і сила. Твоя духовна досконалість. Джерело твоє чистої енергії. Саме до нього тягнеться твоя голова. Уяви, що на верхівці в тебе знаходиться чарівна біло-прозора квітка, і вона тягнеться до Твого найвищого Я і з'єднується з ним потоком чистої енергії.
Яна напрочуд легко уявила всі образи. На душі їй стало тепло та лагідно.
— Прекрасна чиста енергія йде тобі з джерела у твій лотос, коронну чакру, і ти наповнюєшся його живильною силою. Бери стільки енергії скільки потрібно. Вона твоя! І ти завжди можеш її отримати стільки, скільки треба.
Яна жадібно всмоктувала енергію в себе і відчувала все більше розслаблення тіла.
— А тепер уяви, як твій куприк подовжується і починає рости до землі. Він занурюється у грунт, проходить всі шари землі та досягає самого центру — магми. Так ти з'єднуєшся з енергією та силою Землі. Ця енергія жовтогаряча, як лава, і вона із центру землі піднімається до тебе і через стопи заходить у все твоє тіло.
Яна уявляли образи один за одним. Коли жовтогаряча енергія проникла в її тіло, дівчина відчула як кінцівки стали теплими. Їй стало дуже затишно та спокійно.
— В твоєму тілі зараз два потоки енергії — неба та землі. Прозоро-біла перлинова енергія йде зверху, а жовтогаряча — знизу. Разом вони зустрічаються в районі сонячного сплетіння. Так ти знову з'єднуєшся з собою і вирівнюєш свою вертикаль, яка трохи змістилася через страх та стрес. Це дуже дієва практика, коли потрібно повернути себе собі. Побудь у стані наповнення стільки, скільки тобі потрібно.
Яна спрагло пила енергію неба та землі. Ця вправа дуже розслабила її тіло. Дівчина і раніше колись пробувала різноманітні медитації, але таку проживала вперше.
Мирослава спокійно чекала, поки дівчина наповниться, а потім продовжила:
— Подивись на своє тіло. В уяві. Очі не відкривай! Як воно змінилося?
— Я почала сяяти, як сонце. — відповіла Яна з посмішкою, описуючи побачене.
— Дуже добре. Тепер подивись на своє серце.
В уяві Яни серце явилося їй маленьке, криваве, темно-бордове, яке билося дуже напружено. Їй не сподобалася ця картинка.
— Уяви, що ти береш своє серце в долоні. — вела медитацію Мирослава. — З усією любов'ю, яка в тебе є на цей момент, поговори з серцем. Попроси в нього пробачення, що боялася, що не слідкувала за ним, що ображалася, ненавиділа, не довіряла, підозрювала. Ти сама знаєш, що сказати. Можеш вголос або подумки.
— Пробач мене, що так сильно злякалася. — прошепотіла Яна, а решту діалогу провела в себе в голові.
— Пообіцяй своєму серцю, що відтепер будеш пам'ятати про нього і будеш турбуватися. Будеш вчасно давати собі допомогу і не доводити себе до стресу. — супроводжувала трансформацію Мирослава.
— Обіцяю піклуватися про тебе, моє сердечко! — з посмішкою проговорювала Яна.
— А тепер поцілуй серце і вдихни в нього ту енергію, яку ти отримала від неба та землі. Вдихни знову життя у своє серце!
Яна взяла своє серце та поцілувала його. На очах у дівчини її серце почало оживати. Тьмяний колір трансформувався у яскраво-червоний, із затиснутого стану серце збільшилося, криваві потоки зникли, і воно почало дихати і битись.
— Подивись на своє серце? Чи змінилось воно? — цікавились Мирослава.
— Так! Стало красивим та здоровим.
— Ти гарно зробила роботу! Тепер поклади це серце собі у груди .
Яна уявила як серце автоматично помістилося в її грудях. А її сяюча оболонка засяяла ще більше. На обличчі дівчини з'явилася посмішка.
— Тепер уяви всіх, кого ти любиш, та обніми їх своєю красивою енергетикою.
Яна уявила Андрія, батьків та обняла їх. Потім всіх родичів та подруг.
— А тепер зроби глибокий вдих та відкривай очі!
Яні не хотілося залишати енергетичну казку, в якій вона побувала, але послухалася Мирославу.
— Як ти себе почуваєш? — поцікавилася жінка.
— Так круто! Мені прям добре. Тільки спати хочеться. — і Яна позіхнула у підтвердження своїх слів.
— То йди поспи. Процес трансформації запущений, а уві сні енергія краще оновлюватиметься.
— Ви експерт по медитаціям? — поцікавилася Яна.
— Можна і так сказати. Я цілитель. І медитація — один із моїх інструментів допомоги людям.
— Мені з вами так спокійно... — зізналася дівчина. — В підвалі будемо спати? Але там так холодно.
— Не треба в підвал. З нами нічого не трапиться. Можеш спокійно спати у своєму ліжку!
Яну дивували слова цілительки, але їм так хотілося вірити.
— Тоді я вам постелю в гостьовій кімнаті, а сама ляжу в себе, але якщо буде страшно чи як, то спустимося в підвал.
4
Яна прокинулася сповнена сил та енергії. Її розбудив маленький промінчик сонця, який пробивався через простір відчиненого вікна. Невже вона нарешті поспала?
Ломота у тілі пройшла. Занепокоєння також. Яна відчувала себе так, як і раніше. На стіні перед нею висіла її карта бажань. І лише спогади останніх днів нагадували їй про те, що почалася війна.
Дівчина згадала про своїх гостей і швидко вилізла з ліжка. У самій піжамі Яна спустилася з другого поверху вниз.
— Ти прокинулася? Гарно спала? — Мирослава вже була на ногах, а з кухні доносився аромат кави.
— А ми з Зевсом вже погуляли. Каву будеш?
— Я на голодний шлунок не п'ю.
— Що тобі приготувати? Яєшню?
— Можна.
Яна про себе відмітила, що в неї з'явився апетит.
— Я піду вмиюся, а потім спущусь.
Яні кортіло привести себе до ладу. Вона сходила в душ та помила голову. І зловила себе на думці, що їй більше не страшно померти голою у душі. У неї чомусь з'явилася впевненість, що вона не помре так. Невже цілителька і справді її зцілила? Так швидко?
Зморена дівчина проспала десять годин. І це був міцний сон, в якому вона не чула вибухів. Їй було затишно і тепло. Чи це так медитація подіяла, чи присутність ясновидиці, але Яна була щаслива, що порятунок коргі подарував їй таке особливе знайомство.
В голові почали звучати віршові рядки. Яна ніколи не цікавилася поезією, але зараз їй захотілося творити. Вона записала перші рими в телефон, а потім почала вигадувати далі. Поки вона сушила волосся феном та розчісувалася, в неї народився справжній патріотичний вірш. Дівчина записала все у нотатки в телефоні, щоб не забути. Але поезія лилася далі і далі.
— Яно, можна увійти? — донісся голос Мирослави з-за дверей.
— Так! — бадьоро відповіла хазяйка дому.
— Сніданок вже готовий! — сказала Мирослава, зайшовши. — Бачу, в тебе гарний настрій.
— Я тут вірш написала. Зараз ще пару рядків покручу і покажу! — захоплено промовила Яна.
— Клас, я рада , що ти вже у нормі.
— Я не просто в нормі. Я в якомусь незрозумілому піднесені. Це все вчорашня медитація? Не знаю, що це, але відчуваю себе просто прекрасно. Ви справжня чарівниця! - відвісила комплімент гості Яна.
— Не у всіх такий швидкий результат , як у тебе. У тебе теж здібності чималі.
— Добре, пішли їсти, бо я зголодніла.
Яна подужала подвійну порцію. Добре, що Мирослава наготувала, мов для двох чоловіків, а не дівчат. Чи може, цілителька передбачила заздалегідь такий апетит у врятованої від страху дівчини?
Як би там не було, але Яна смакувала їжу як і раніше. А ще посміхалася та була балакучою.
— Може, покажеш своє творіння? — попросила Мирослава.
— Так, зараз почитаю!
Яна вийшла на центра кімнати, відкрила телефон та з усім своїм артистизмом продекламувала свій вірш:
Усі мої життєві сили
Зійшлися до єдиної мети —
Прожити ще хоча б хвилину
В страшні часи зненацької війни.
Коли сусід іде на брата,
Нав’язує свою любов,
В Росії хочу запитати —
Хіба любов для вас це кров?
Моя країна суверенна!
Не знаю, як вам донести...
Це у душі, це в наших генах
Свою свободу берегти.
Ми будували свою долю,
Хотіли жити в мирі ми.
А ви порушили наш спокій —
Тепер готуйтесь до війни!
Тому що ви для нас — агресор,
А ми тут на своїй Землі.
І це у ваших інтересах
Прибратись звідси назавжди!
Не віддамо і не полишим —
Наша земля, наші дома!
Все будувалось з наших грошей,
А ви хотіли взять дарма?
Я знаю, що я українка,
І всі, кого люблю, також!
Ми всі разом, а ви — соринка,
Одна з чужих бридких заноз!
Тож знайте, що ми є суспільство!
Єднання духу і добра!
Ми всі гуртом, ми — товариство!
І наша сила розцвіла!
Я вірю в мир і чисте серце.
В любов, прощення і добро!
Ми захистим, дамо вам перцю,
Щоб у вас шансів не було
Нав‘язувати свою волю
Народу, що обрав свій шлях.
Вас в нім нема! Бо наша доля
Завжди буде в наших руках!
Закінчивши, Яна поклонилася, мов на сцені. Мирослава зааплодувала, а Зевс загавкав та завиляв хвостиком.
— Реально класно! Ти пишеш вірші?
— Ні, лише в підлітковому віці щось писала, а так я більше малюю.
— Не знаю, чи то сонячний день мене так зарядив, чи те, що я нарешті нормально поспала, а, може, це все ви? — засміялася Яна.
— Я тут ні до чого! Я тільки трохи допомогла тобі повернутися до себе. Це все твої таланти!
— Вас не будуть шукати? Вам не треба повертатись? Ви можете бути в мене стільки, скільки хочете! — поспішила запевнити Яна, що не виганяє гостю.
— Не хвилюйся! Мене не шукатимуть. Я сама, як і ти.
— Вас теж не було кому забрати... — промовила дівчина задумливо, а потім бадьоро додала: — Мій Андрій обов'язково щось придумає і забере нас.
— Я не планую виїжджати. Ці місця потребують захисту. Я не можу це все так лишити.
— Але як ви зможете захистити? Ви ж не воїн! Це лише під силу ЗСУ!
— В мене свій фронт — невидимий, енергетичний. Але такий же дієвий, як і ЗСУ.
Не дивлячись на те, що Яна на собі відчула цілющі здібності Мирослави, до цих слів своєї гості дівчина поставилася з недовірою.
— Я маю дещо зробити, але якщо хочеш, я ввечері повернусь! — повідомила Мирослава свої плани господині.
І як підтвердження важливості справ цілительки прозвучав гучний вибух поблизу. Яна здригнулася, але не злякалася.
— Я піду з вами! — впевнено сказала дівчина.
5
— У вас тут каміння чи що? — спитала Яна, подаючи важчезну сумку-тоут своїй гості.
— Каміння, — усміхнулась Мирослава, з легкістю взяла свою сумку та граційно вийшла на двір.
Яна потисла плечима та почалапала за нею у лижному костюмі, шапці та в темних окулярах. Зевс теж пішов за своїми новими господарями. Лишати собаку на самоті ніхто не хотів, тим паче четверолапий друг міг зажди стати у нагоді.
— Куди ми йдемо? — не витерпіла невідомості Яна.
Їй було дуже цікаво, куди йшла Мирослава, і які такі в неї справи.
— Будемо ставити вимір по периметру.
— Що-що? — дівчина нічого не зрозуміла зі слів цілительки.
— Вимір — це певна кількість магічних кристалів, які розставляються по колу. Зона, що знаходиться всередині виміру, перебуває під контролем кристалів. Каміння можна заговорити на будь-що, дати йому призначення. І тоді світ твердих мінералів буде працювати на користь і бажання людині.
— Аааа, ну так би одразу й сказали... — Яні зрозуміліше не стало, але вона усвідомила, що зараз відбувається щось важливе і зовсім невідоме їй.
І хай там як, але вивчати нове краще, ніж труситися від невідомості.
— Глянь! — Мирослава дістала зі своєї коричневої сумки темно-фіолетовий камінь розміром з тенісний м'яч, покритий дрібною прозорою крихтою.
— Красиво! — оцінила Яна.
Мирослава передала камінь в руки дівчині. Те, що цілителька тримала в руці, як пушинку, Яні було досить важким. Дівчина ледве втримала цю ношу в руках.
— Важкуватий! А ви так легко його берете. Це ви така сильна, чи я така слабка? — розмірковувала з усмішкою Яна.
— Якщо подружишся з каменем, то він більше не буде тобі важким.
— З каменем я ще не дружила. — засміялася дівчина. — І як це зробити?
— Відчути! — Мирослава підійшла ближче. — Треба відчути життя у ньому. З повагою віднестися до цієї форми існування. Відчути його енергію. Подякувати за його допомогу і попросити про поміч. Відчуваєш?
Крім того, що Яні важко, дівчина не відчувала нічого особливого.
Мирослава ніби прочитала думки дівчини і сказала:
— Заплющ очі!
Яна слухняно закрила повіки.
— Сконцентруйся на долонях, які тримають камінь. Він теплий чи холодний? Легкий чи важкий? Приємний чи не дуже? Ти хочеш, щоб він став частиною тебе?
Дівчині камінь здавався важким, теплим і приємним.
— Відчуваєш його енергію? — продовжувала ставити навідні питання цілителька.
— Не впевнена, але відпускати його з рук не хочеться.
— А спробуй так!
Мирослава із сумки дістала ще п'ять схожих каменів, розклала їх по колу діаметром з хулахуп та покликала Яну:
— Стань тут! — вказала вона на місце у центрі.
Яна тільки ступила крок, як відчула важкість у ногах. Ніби по пояс вона потрапила у магнітний простір, в якому гравітація була сильніша ніж зазвичай. Зевс загавкав на камені, але в коло до Яни зайти не наважився.
— Ого! Я ніби в воронці. Мене ніби примагнітило до землі. Що це? — ділилася Яна відчуттями.
— Це вимір заземлення. Каміння налаштоване так, що допомагає людині вийти з голови у матеріальний світ. Тобто не у думках постійно жити, а в реальності.
— Не знаю, як про вийти з голови, але заземлення дуже добре відчувається, аж занадто.
— Тому що близько камені стоять. А треба далі розставляти. Але нічого. З часом ти полюбиш світ кристалів. А зараз треба йти і розставити камені.
— Ці?
— Ні, інші. Ми будемо ставити вимір на захист. Тим самим створимо захисне поле. Я вже вчора почала розставляти мінерали. Сьогодні ще п'ять каменів лишилось.
— А скільки каменів у вимірі?
— Може бути від п'яти, але не кратне число. Сім-дев'ять зазвичай.
Несподівано десь поблизу дуже низько над землею пролетів гелікоптер. Яна присіла, притулившись до сусідського паркану. Мирослава ж стояла на місці.
— Ховайтесь, щоб вас не побачили! — махнула рукою Яна цілительці.
— Не хвилюйся! Мене не побачать. Пішли!
Мирослава вручила Яні масивний кристал і наказала поставити на краю лісової смуги. Дівчина ледве несла той важчезний камінь, який був великий, немов брила. І чим більше несла, тим більше дивувалась, як Мирослава тягає такі каменюки в своїй сумці, а виглядає так, ніби їй зовсім не важко. В цих роздумах вона згадала, що цілитель казала їй потоваришувати з кристалом.
— Гей, каменюка! Давай дружити! Бо я тебе не донесу так...
Яна присіла перепочити, а брилу поклала на землі. Вона спробувала знову заплющити очі та торкнулася долонями каменя. Цього разу дівчина здригнулася, немов якийсь електричний імпульс пройшов по всьому її тілу. Це було приємне тремтіння, і Яна посміхнулася.
Дівчина ще раз заплющила очі і доторкнулася до каменя, і знову ті самі відчуття. Здавалося, що вона і цей кристал єдині у цьому світі, що вони разом. І вони друзі. І вони одне ціле, хоча і у різних формах життя. Це було надзвичайно круте усвідомлення.
— Так ось ти який! Тепер я відчуваю тебе, — говорила Яна з каменем.
Дівчина посміхнулась, підвелась на ноги та підняла кристал. Але цього разу він був зовсім не важким.
— Магія якась! — скрикнула Яна. — Не можу повірити, що ти більше не тяжкий!
Дівчина понесла свою ношу з легкістю і поклала у потрібному місці, як наказала їй Мирослава. Красива брила стала частиною ландшафту, і будь-яка пересічна людина не здивувалась б, чому тут у лісі опинився цей кам'яний шматок.
— Бувай, друже! Дякую за захист! — попрощалася Яна та повернулася до місця зустрічі з Мирославою.
Дівчина йшла дуже швидко, адже хотіла поділитися тим, що тепер камінь для неї такий же легкий, як і для Мирослави.
6
— Синку, не їдь! Лишайся у Польші! — вмовляла Андрія мати.
— Мам, не починай. Сам знаю, що вже не виїду... Але Янка там сама. Я не прощу собі, якщо...
— Та хай батько її забирає. Сама сиділа в Києві, хоча ти попереджав...
— Ма, не треба! — перебив хлопець. — Я прийняв рішення.
— Ой, що мені робити! — почала схлипувати п'ятдесяти річна жінка.
— Мам, все буде добре. Ти себе бережи, і тата.
Андрій завершив розмову та сів у майже пустий потяг до Львова. Хлопець розумів, що це білет в один кінець. Опинившись в Україні, він стане не виїзним, як чоловік призовного віку, а він так хотів уникнути такої долі. Дивно, що виїхав за кордон за декілька тижнів до повномасштабного вторгнення, але життя склалося інакше. Його кохана в небезпеці. І тільки він може зараз їй допомогти.
Юнаку було страшно. Він не хотів помирати. Не хотів витрачати час ні на що, крім власних цілей. В його житті складалося все дуже добре. Красивий, розумний, молодий, успішний. Він був впевнений в собі та хотів бути володарем свого життя. Прагнув до фінансової та фізичної свободи. І отримав її. Будучи хантером у відділі продажів, він закривав майже всі угоди, і навіть такі, які, здавалося, неможливо завершити успішно.
В свої двадцять п'ять він став начальником відділу продажів, мав красуню дівчину, жив у заміському будинку та мав авто класу люкс. Далі в його планах були подорожі всім світом, власний бізнес, створення родини та народження дітей. А замість цього він мусив відправитись у вигнання з України, щоб зберегти життя. Але в кінцевому підсумку їде назустріч небезпеці, щоб врятувати свою любов. Він не може інакше, адже не пробачить собі, якщо щось станеться з Яною. А цього Андрій боявся найбільше.
Остаточного плану в хлопця не було, тому що ситуація змінювалася кожної хвилини. Але перший крок — дістатись до Львова. Далі — орендувати машину та їхати на окуповану територію, щоб забрати Яну.
У пустому потязі він постійно переписувався зі знайомими, намагаючись знайти водія, який би погодився відвезти його під Київ. Охочих не було, тому Андрій почав шукати оренду авто. Власники машин теж не поспішали ризикувати власним транспортом. Хлопець пішов на крайню міру і почав пропонувати викупити машину. Його здібності переговорника допомогли йому домовитись за старий опель за адекватні гроші.
По приїзду до Львова Андрій одразу пішов на зустріч з продавцем.
— Пробіг завеликий. Вона не зламається в дорозі? — оцінював шанси опеля Андрій.
— Машина доглянута. Нещодавно робив повний технічний огляд. Зараз непросто взяти хоч який автомобіль. Багато машин треба для ЗСУ... — набивав ціну власник.
Ніби в підтвердження цих слів загула сирена таким неприємним та тянучим воєм.
— Добре,повірю вам. Все одно часу немає на пошуки.
Угоду уклали швидко. Андрій розрахувався готівкою та сів у своє нове старе авто. Їдучи за кермом по сполоханому місту, хлопець розмірковував, що робити далі.
Більше доби він нічого не їв. Та й не хотів особливо, а змусити себе не вдавалось. У потязі теж поспати не вийшло. Напередодні йому допомагало вгамувати хвилювання віскі, але дорогою в Україну він нічого не пив, тому що знав, що йому потрібно бути при тямі і, можливо, доведеться сідати за кермо.
Дивно, але Андрій не почувався втомленим. Навпаки, він був сконцентрований, як ніколи. Його мотивувала любов та бажання захистити свою жінку. Це було основним, надихало та давало сил.
Андрій включив навігатор та натиснув на газ. Попереду складна дорога...
7
— Як це ти в Україні? — здивована перепитувала Яна.
— Я ж обіцяв, як тільки зможу, одразу приїду! — хвалився дотриманням слова Андрій.
— Так ти ж... тепер не виїдеш назад. Ти ж не хотів...
— Не хотів ризикувати життям заради чужих інтересів, але зараз... Зараз ти для мене найважливіша. Навіщо мені життя без тебе?
— Дурний, нащо? — Яна почала плакати.
— Та годі вже... Тобі не вгодиш, то кричала приїдь забери, а зараз незадоволена...
— Я така дурна! Пробач мені! — дівчина вже перейшла на ридання.
— Та досить вже плакати. Ти ж знаєш, що я не переношу сліз.
— Знаю, але вони самі течуть. Мені так соромно перед тобою. Я зіпсувала тобі життя. Не треба було так... В тебе ж такі плани були! А тепер...
— А тепер нам хоч зустрітись!
— І то правда. Як ти добиратись будеш, якщо я в окупації?
— Я щось придумаю. Поки машину взяв і їду зі Львова. А там, може, пішки через ліс, чи ще як... Ти краще скажи, як ти?
— Я нормально вже. Зі мною Мирослава. Вона дуже допомагає мені. І мені вже не страшно. Взагалі не страшно. Так дивно!
— Радий, що ти не сама. А що за людина ця Мирослава? Вона сусідка наша?
— З села поруч. Поки деталей не знаю, не до них було. Але як розпитаю, то напишу. Не переживай за мене. Я вже в нормі. Я вже більше за тебе боюсь, ніж за себе.
— Що боятися? Я дорослий чоловік. Впораюсь!
— Ти завжди такий впевнений! — лагідно промовила Яна. — За це я тебе і люблю!
Андрієві були приємні ці слова, хоча насправді він був зовсім невпевнений. В його плані була лише кінцева мета та перший крок. Решта пунктів були покриті невідомістю. Але він мусив щось робити, бо інакше не міг.
Яна так мріяла почути, що Андрій їде за нею, але коли це сталось, зрозуміла, яку помилку зробила. Вона сама наразила свого коханого на небезпеку. І навіть якщо все вдасться, і він дійсно приїде за нею, і вони зможуть поїхати звідси разом, то виїхати за кордон разом вже не зможуть. І всі ті мрії, які вони будували разом, зруйнуються. І в серці Яни поселилося почуття провини. Провини за те, що її хлопець потрапить у в'язницю в кордонах Батьківщини.
Від поганих думок Яну відволік гучний вибух десь неподалік. Дівчина швидко прийшла до тями і поспішила до місця, де вона мала зустрітися з Мирославою.
Цілителька була вже там. Її горда та красива постава здавалося нічого не боїться. Жоден звук не здатен був вибити Мирославу з рівноваги. В її присутності Яна знову відчула теплоту та спокій.
— Щось сталося? — запитала жінка, вглядаючись в занепокоєне обличчя Яни.
— Я поклала камінь там, де ви казали.
— Знаю. Залишився ще один, щоб вимір запрацював. Я про інше питаю. Бачу, ти якась збентежена.
— Мій хлопець дзвонив. Він повернувся в Україну, щоб забрати мене.
— Добре, це означає, що він тебе по-справжньому любить.
— Але я почуваюся такою винною. Він же не хотів тут бути! Казав мені давно ще виїхати. Він все передбачив.
Яна не стримала сліз і почала ридати, прикриваючи долонями лице.
— Так мало статися! Твоєї вини в цьому немає, Януся!
Мирослава підійшла до дівчини та обняла її, приговорюючи на вухо.
— Інколи ми самі не знаємо, що для нас добре. Запам'ятай, з людьми трапляється не те, що вони хочуть, а те, що найкраще зараз для їх розвитку. І зараз найкраще для тебе бути тут. А найкраще для нього — їхати за тобою. Хто знає, куди приведе вас цей шлях.
— Але ж це через мене все. Я не послухала...
— Так мало статись, і все. Ти вчинила, як відчувала. І твій хлопець зробив свій вибір. Ти його не силувала. Він міг би і не приїжджати. Тому облиш свої самозвинувачення.
Слова Мирослави змусили Яну замислитись, потроху вщухли сльози і дівчина, схлипуючи, промовила.
— Ви казали лишився ще один камінь? Давайте його поставимо!
8
Останній кристал виміру захисту потрібно було поставити на перехресті трьох доріг, одна з яких вела у котеджне містечко Яни серед лісу. Це місце було найнебезпечнішим з усіх, адже могло подарувати зустріч з ворогом.
Жінки не знали, чи зустрінуть там когось, чи ні. Та й не обов'язково особисто напоротись на солдатів. Можна легко потрапити їм у око на моніторі їх дронів чи у скло біноклів. Але це все не зупиняло Мирославу та Яну від їх завдання.
Цілителька знала, що робить, а дівчина вже повністю довіряла їй. Вона була певна, що її наставниця обов'язково вигадає, як правильно все зробити.
Ще декілька днів тому вона не повірила б, якби їй сказали, що розставлене по колу каміння здатне її захистити. Але зараз вона зовсім не сумнівалася у цьому, бо на собі фізично відчула силу виміру заземлення, бо сама особисто встановила контакт з кристалом і переконалася, що він став легким. Це були фізичні докази магії кристалів, які вона пережила на власному досвіді. Чи потрібні ще аргументи?
Коли Мирослава з Яною вишли на асфальтовану дорогу, яка вела до місця призначення, цілителька зупинилася і промовила:
— Далі я сама піду! Ти ще не готова.
— Але я...
— Ні, будь тут. Зі мною нічого не станеться. Навіть, якщо ти побачиш щось дуже страшне. Вір мені. А от тобі краще не показуватись. Тут може бути небезпечно.
Мирослава порадила Яні сховатись на терасі невеликої кав'ярні, а сама пішла по пустій дорозі до перехрестя.
Цілителька йшла впевнено і легко, немов у мирний час. В її сумці перекочувався лише один-єдиний камінь. На шляху не було жодного дерева чи куща, щоб сховатись.
Сіре затягнуте небо не витримало напруги, і почало мрячити.
Яна напружено спостерігала за Мирославою зі своєї схованки, вдивлялася у простір та вслухалася у звуки.
Було напрочуд тихо. Навіть дуже тихо. Тривожно тихо...
Коли Мирослава дійшла до перехрестя та полізла в сумку, щоб вийняти камінь, пролунав вибух. Бум! Бум! І ще раз Бум!
Яна впала на дошкову підлогу та закрила очі та вуха від того шуму. Оговтавшись, підвела очі і побачила, що на перехресті був великий клуб диму та пилу.
— Боже, невже? — Яні перехопило подих від поганих думок.
Дівчина завмерла на місці. Душею вона хотіла бігти до Мирослави, але тіло заклякло і не слухало її
Нарешті з туману з'явилась постать. То була Мирослава. Вона йшла так само впевнено, але набагато швидшим темпом, ніж раніше.
Яна зробила декілька кроків назустріч, але потім повернулася у свій сховок. Ні, вона не буде наражати на небезпеку цілительку. Вона і так дивом вийшла з того прильоту.
Мирослава навіть не завертала у кав'ярню, а криком покликала.
— За мною! Швидко!
Яна побігла за цілителькою з питанням:
— Ви як? Цілі?
— Я ж йду! Все добре! Але треба поспішати.
— А камінь встигли поставити?
— Ні! І як вони мене побачили? — бурмотіла собі під ніс.
— І що тепер робити? Вимір же не працює!
— Боротись з шаманами! — твердо і впевнено повідомила подальші дії Мирослава.
9
Вдома чекав зголоднілий Зевс. Від хвилювання та страху коргі сховався під кріслом, але зачувши запах господині дому, виліз зі свого укриття.
— Ти чекав нас, мій миленький! — Яна присіла та почала чухати собаку за вухами. — Зараз я тобі дам смачненьке.
Яна швидко скрутила котлети з готового фаршу та закинула їх у духовку.
Мирослава тим часом сиділа в медитації та попросила дівчину не чіпати її, поки "їй показують".
Що означає те "показують" Яна до кінця не розуміла, але поважала чужі вибрики і не порушувала сторонній простір.
Вже звечоріло, а звуки присутності ворога у вигляді вибухів, різноманітних літаючих апаратів та яскравих спалахів почастішали. Яна опустила ролети та закрила штори в усьому будинку.
Вечеря вже була готова, Зевс був нагодований, а Мирослава все ще сиділа в медитації. Яна не втрималась і почала їсти сама.
Мирослава доєдналася до трапези, коли Яна наминала вже другу котлету.
— Ой, почала без вас, бо... — говорила, продовжуючи, дівчина.
— Все добре. Не треба чекати, бо я отримувати знання можу довго. Це не я обираю тривалість.
У Яни було стільки питань, але почала вона з простого:
— І що показали?
— Все! Хто, чому, навіщо... До кінця ще не розумію шлях виходу з усього, але точно знаю, що важливо бути саме тут. І ти тут потрібна! Не просто так ми зустрілись.
— Я? — мало не вдавилася Яна. — Ви точно не плутаєте? Я ж просто...
— Не просто. Карти мрій на стінах не у всіх висять. Не всі люди у двадцять з хвостиком живуть у таких будинках. Не заради всіх чоловіки здатні наражатися на небезпеку. Не всі здатні за одну медитацію прийти до тями. І не всі можуть донести активований кристал до місця призначення. Ти особлива!
— Так, ви праві. Це все так. В мене багато є, і я вдячна життю за все. Але... Але ж в чому моя роль? Що я можу... проти війни?
— Те, що й я. Працювати на енергетичному фронті. Так, ми не воїни ЗСУ. Ми не медики на полі бою. Не кухарі та не водії. Але ми можемо протистояти ворогу. Він не просто так на нас лізе. Йому допомагають шамани. Тут задіяна чорна магія. Погана магія. Я давно це відчувала. Вже півроку десь над Україною я бачила чорну енергетичну хмару, і не могла зрозуміти, звідки вона. Нас знекровлюють. Усіх цілителів. До всіх підключаються та нейтралізують. Добре, що я вмію це помічати і вчасно очищаю себе.
— Але ж я не цілитель. І не вмію бачити, як ви.
— Поки не вмієш. Бачити можуть всі, але на певному рівні розвитку. Будь-яку жінку можна зробити ясновидицею. Але не всі це можуть витримати. А ти можеш! Сила в тебе є, а я покажу, як відкрити ці здібності.
— Але.. А що якщо я не хочу. Я не готова. Я не достойна!
— Війна не питає, хочемо ми чи ні. Вона дає завдання. І твої тобі по силам.
Яна мовчала, а в голові крутилося, що Мирослава трохи того... поїхала. Вона все могла стерпіти, будь-які дива, окрім того, що вона якась особлива. І що може протистояти чорній магії. Це було якось занадто, але цілитель не давала часу на роздуми.
— Досить витрачати час на балачки. В нас з тобою важлива справа. Сьогодні нам завадили поставити вимір захисту. Я ніяк не могла збагнути як, але мені показали, що це все чари шаманів. З цим і будемо працювати. Звичайно тільки нашої сили замало, тому ми будемо підключати всіх, хто готовий пройти цю роботу.
— Як?
— В інтернеті. В мене купа вчителів, колег та послідовників. Разом ми створимо простір для захисту України.
Яна дала Мирославі свій ноут, і та розмістила у спеціальному чаті для магів України повідомлення, що планує групову медитацію захисту. Охочих виявилося багато. Всі згодилися вийти в ефір через півгодини в телеграм-каналі та разом попрацювати.
Мирослава запалила чорні свічки, розставила їх по колу. Зевса зачинила у гостьовій кімнаті.
— Тварини дуже відчувають енергію, тому краще вивести його, щоб не заважав. — пояснювала свої дії цілителька.
Зі своєї торбинки вона дістала чорні аромапалички та запалила їх.
— Це чорний опіум. Теж дуже добре чистить простір.
Яні засмерділо ладаном у носі. Запах був досить різкий, але терпимий.
Жінки сіли у центрі між свічок, і Мирослава почала аудіо-медитацію онлайн для всіх, хто був у чаті.
Яні кортіло піддивитися, що відбувається на телефоні у Мирослави, але цілителька попросила закрити очі.
Почалася практика подібно до тієї, яка повернула Яну до життя вчора. Цілитель називала її коротко "небо-земля". Дівчині було легко уявляти енергії землі та неба, яка проходили через все її тіло та формували її енергетичну вісь.
Після того, як цілитель допомогла зібрати себе до купи учасницям чату, вона промовила:
— А зараз ми переходимо до більш складного, але дуже важливого етапу. Випадкових людей серед нас немає. Якщо ви тут, то ви вже щось бачили в ці дні. А зараз я допоможу вам зрозуміти свої видіння, а також попрацювати з образами. Уявіть, що ви опинилися у довгому коридорі своєї свідомості.
Яна побачила темно-сіре приміщення зі стелею з великої кількості дрібних пірамід. Вона зловила ефект дежавю, але не могла згадати, де це вже бачила.
— Пройдіть тим коридором! — продовжила Мирослава. — Зануртесь у найглибші пласти своєї підсвідомості... Нижче і нижче... І от ви опиняєтесь у просторі, де немає нічого, крім темноти... І в самому центрі цієї темноти ви бачите щось світле... Це може бути світла куля, або дзеркало, або маленьке озерце з кришталевою водою. Що б це не було, воно вам покаже, що зараз важливо, і з чим потрібно працювати.
Яна побачила світлу кулю. Ще до того, як Мирослава почала казати, що в ній щось можна побачити, Яна роздивилася на кулі темні силуети. Вони ставали все яскравішими і більшими, аж поки Яна не опинилася майже поруч з тими фігурами.
Вона бачила ритуальний танок людей у звіриних шкурах. Це були хутра ведмедів. Чоловічі образи були схожі на шаманів. Вони були азіатської зовнішності. В вухах Яни почула зазвучала етнічна музика варгана. Тут дівчина згадала, що бачила це все у своєму видінні в першу ніч війни. Невже то і правда було видіння?
— Думаю, ми всі побачили однакове. — зрезюмувала Мирослава. — Ми маємо справу з шаманами. Це вони насилають чорну магію на Україну. І сьогодні вкрай треба розібратись із цим.
Нас має бути багато, щоб ми створили таке світове коло, щоб нас неможливо було ідентифікувати, щоб потім не було атак особисто на кожного з нас. Тому прошу уявити, як ми всі стаємо по колу на кордонах України. Ми — великі, ми — могутні, ми — суцільне світло і сяйво. Ми — справжні берегині. Хтось стоїть на півночі, а хтось — на півдні, хтось оберігає кордони на заході, а хтось — на сході. Ми всі сильні, і нам ніщо не загрожує, би ми єдині.
Яна легко уявила, як стоїть на острові у Чорному морі. Чомусь її тягнуло саме в те місце. Може, це острів Зміїний, про який вона читала у новинах?
— Візьміться за руки і уявіть, що гуртом ви випромінюєте чисту, золоту енергію, яка розростається і утворює купол над Україною.
Яна легко уявила все.
— Магія, яка на нас йде — чорна, побудована на страху. А що є протилежним до страху? Любов. Диявола можна подолати лише любов'ю. Тому згадайте, як ви вмієте любити. Любити цю землю, це небо, природу, тварин, людей. Як вмієте бути вдячними за все, що маєте. Відчуваєте розширення у зоні серцевої чакри?
Яна відчувала тепло на своїх грудях. А коли Мирослава згадала про вдячність, то здавалося, це почуття не могло більше вміщатися у її тілі і просилося назовні.
— Підсилюйте захисний купол своєю любов'ю. А тепер згадайте, що ми не одні у цьому світі. Нам допомагають. Сонце, наш Рід, наше Вище Я, наша Сім'я Світла. Наш Янгол-охоронець. Вони завжди з нами. Будь-якої миті ми можемо звернутись за допомогою. Попросіть у них сили, яка здатна зруйнувати зло. Кожен у свого образу, кому хто ближчий.
Яна уявила свого янгола-охоронця. Він був високий, красивий, з білявим волоссям та блакитними очима. Упевнений та статний янгол протягнув Яні золотий вогняний спис. Дівчина взяла магічну зброю та відчула у собі її силу.
— Візьміть те, що вам дали Вищі сили. А тепер згадайте свої видіння. Шаманів, які чинять злу магію. За допомогою зброї чи інструмента, який ви отримали, направте свою енергію любові та зруйнуйте злі чари.
Мирослава замовкла. Але голосовий супровід Яні був більше непотрібний. Вона з легкістю опинилася у колі шаманів у звіриних шкурах. Їй хотілося своїм вогняним списом розірвати всіх лиходіїв на шматки. Але це не був би прояв любові. Яна розмірковувала, як за допомогою списа можна знищити ворога, але при цьому не застосовувати агресію. І її підсвідомість дала їй вирішення. Яна направила свою любов на спис і він засяяв так, що осліпив все навкруги. Постаті шаманів зникли, а темнота перетворилася на красиву зелену галявину, на якій розпустилися квіти.
З'явився янгол-охоронець, забрав свою зброю і сказав:
— Ти все правильно зробила!
Медитація тривала близько години, і Зевс встиг засумувати за людьми наодинці і від образи навіть наваляв невеличку купу біля порогу. Після цього акту волевиявлення песик став почуватися краще.
— Уявляєте, образи, які я бачила сьогодні в медитації, я бачила позавчора у якомусь напівсні-видінні. Я бачила шаманів, і кулю, і стелю коридору з пірамід... — ділилася своїми спостереженнями Яна.
— Я ж казала, що випадкових людей на сьогоднішній медитації не було.
10
— Зевс! Падлюка! — гучно вилаялася Яна на волохатого бешкетника, вступивши у свіже лайно кольору кемел.
— Не переймайся, люба! Це до грошей! Я виробила у собі звичку, що, якщо зі мною щось трапляється неочікуване і, навіть, неприємне, то я радію з цього. Спробуй! Настрій однозначно покращиться — зі сміхом, але любов'ю вчила Мирослава.
— Аякже, покращиться... — буркнула дівчина. — Це мої улюблені домашні капці!
Тим не менш, Яна прибрала фекалії Зевса та закинула взуття до пралки.
У ліжку нагорі Яна переписувалася з Андрієм та батьками. Тато зрадів, що тепер за його донькою вирушив майбутній зять. Дівчина запевнила всіх, що все буде добре, та тихо заснула.
Коргі лежав поруч біля ліжка. Напевне, собаці самому не хотілося спати там, де він справив потреби. Мирослава відчинила вікно і не нарікала на дурні запахи у кімнаті.
За сніданком Яна нарешті спитала Мирославу те, що цікавило її давно.
— А ви самі живете?
— Зараз так. Але ще недавно зі мною були мій чоловік та син.
— Пішли воювати? — коротко і занепокоєно спитала дівчина і прикусила язик, пожалівши, що зачепила, можливо, болючу тему.
Але цілителька трималася стійко і з притаманною їй лагідністю відповіла.
— Вони зробили свій вибір! А я можу його тільки приймати та поважати. Моєму сину всього двадцять. Вчиться в університеті на юриста. А чоловік — підприємець. Звик відповідати за підлеглих, а тепер і за всіх нас.
— Впевнена, що в них все вдасться. — підтримала Яна вчителя.
— Звичайно, я ж оберігаю їх.
— Як? Якимись кристалами? — зацікавилася Яна, адже їй теж дуже хотілося захистити Андрія, який відправився у таку небезпечну подорож за нею.
— Є багато способів. Кристали також, але найсильніше — любов та віра. Я намагаюся контролювати своє хвилювання. Звичайно, як і всім людям, мені інколи стає страшно за близьких. За себе ніколи не боюсь, а от за рідних чомусь тривога вмикається. Але я зупиняю себе. Кажу "Стоп! Я обираю інше". І замість хвилювання обираю віру та благословення. Я направляю свою енергію захисту їм . З самого серця. — Мирослава жестом показала на груди. — Світлу, прозору, золотаву енергію зі смарагдовими переливами. Огортаю цією енергією образи свого чоловіка та сина. Прошу у Вищих сил захисту для них. І основне — довіряю Всесвіту. Я приймаю те, що дає мені Бог. І вірю, що він настільки мене любить, що не буде травмувати. А якщо щось станеться, то це буде зона мого росту. Але я вірю, що світ любить мене...
Яна опустила очі. До цього моменту Мирослава здавалася їй всесильною та нездоланною. А зараз вона побачила звичайну жінку, яка може просто надіятися на милість Всевишнього.
Цілителька мов прочитала думки Яни, вхопила дівчину за руку та подивилася прямо їй у очі:
— Не піддавайся страху! Ніколи. Хоча він буде випробовувати тебе постійно. Пам'ятай, що наша сила у любові. Довіряй простору!
Яна кивнула, хоча до кінця ще не розуміла, як можна довіряти світу, в якому існує війна.
Сьогодні Мирослава планувала поставити останній камінь для виміру. Тепер вона була впевнена, що ворог не побачить її.
— Треба в те саме місце покласти? — занепокоєно запитувала Яна, адже їй зовсім не хотілося потрапити окупантам на очі.
— Так. Всі камені мають бути на однаковій відстані одне від одного. Це по-перше. А по-друге, там важливий перетин доріг. Якщо там буде стояти вимір захисту, то ворог блукатиме, а дороги не бачитиме. Їх ціль не наше містечко, а столиця. А одна з тих доріг веде до Києва.
— Але ж до Києва трасою ближче!
— Звісно, тому ЗСУ їх там точно не пропустять. Та й вже не пропустили, інакше б русня була вже в місті. Тому вони шукатимуть обхідні шляхи. Полем не вийде — там древній захист — Змієві Вали. Лишається дорога. І ми її від них сховаємо.
У Яни підскочив адреналін. Якби хтось їй казав раніше, що вона буде приймати участь у обороні своєї країни, вона не повірила б. Але зараз під акомпанемент непроханих вибухів їй хотілося зробити хоч щось для своєї Батьківщини. І нехай це все здавалося таким дивним і чудернацьким, дівчина ладна була повірити у що завгодно, крім поразки. Вона не могла здатися. Жага захистити свій уклад життя була сильніша страху.
Опинившись біля зачиненого кафе, Мирослава знову наказала Яні схватись, але дівчина заперечила.
— Ні, я піду з вами. Я впевнена, що нас не побачать.
Впевнений погляд Яни переконав цілительку дослухатись.
— Тоді не бійся! Жодної миті. Йди як на прогулянці, але будь обачна. Помічай все.
Яні здавались ці вказівки дещо суперечливими. Як можна гуляти як зазвичай і водночас бачити все. Зазвичай вона навіть під ноги не дивиться. Андрій постійно відводить її від якоїсь небезпеки, коли вони разом, бо замріяна дівчина обов'язково вступить в якесь лайно або провалиться у яму.
Яна глянула на Мирославу і побачила свою супутницю напрочуд веселою та усміхненою. Ніби вона не з надважливою місією зараз прямує, а просто насолоджується свіжим повітрям.
Яні кортіло спитати, але вона боялася зробити щось неправильно, тому йшла мовчки, дивилася навсібіч і намагалася видушити з себе посмішку, як у вчителя.
Яна розглядала одиноку асфальтовану дорогу серед поля, яка розбивалася на три різні шляхи. Прямо як у казці: направо підеш — коня втратиш, наліво — голову, а прямо — ніхто й не зна, що буде.
Пейзаж був сірим, самотнім та ностальгічним. Жодної живої душі навкруги, жодного птаха чи звіра. І як Мирослава може сміятися в таких декораціях? Може, в неї якийсь свій мультик у її голові?
Яна згадала, як минулого разу стався вибух. І трішки запанікувала. Мирослава, мов сканер, зчитала настрій своєї учениці та вхопила її за руку.
— Зараз все інакше. Ми зробили велику роботу вчора. Ми невидимі для ворога. — лагідним та впевненим тоном мовила цілителька.
Яна кивнула. Тіло її розслабилося.
"Я — невидима!" — постійно повторювала собі в голові Яна. Від цих слів їй стало весело. Вона подумала, що це реально круто відчувати, що її немає. Вона йде по вулиці, а ніхто не бачить. І хай поблизу нікого немає, відчуття власної невидимості давало їй якесь дивне відчуття могутності. Так на її обличчі теж засяяла посмішка.
Раптом Мирослава зупинилася. Її лице було зосередженим та вдивлялося у простір, але її погляд ніби проходив повз усе і ні за що у цьому матеріальному світі не чіплявся.
Яна затаїла подих.
— Мені далі не можна. Знову на мене повісили жучка.
— Як так? — розгублено запитала Яна.
— Ти підеш! — цілитель повернулась до дівчини і подивилася їй прямо у вічі. — Ти зможеш, я знаю. Я бачу твою величезну силу. Могутність, про яку ти навіть не здогадуєшся. Тебе вони не побачать, бо ти тільки прийшла до знань.
Яна немов оніміла і дивилась виряченими очима на вчителя. Мирослава дістала з сумки останній кристал виміру та протягнула його дівчині.
— Подружися з ним! — посміхнулась цілителька.
Яна ледве втримала каменюку обома руками.
— Я, звичайно, вже підкорила один камінь, але ви переоцінюєте мої можливості. — давала задню Яна.
Але Мирослава просто лагідно дивилася у відповідь і кивнула головою, ніби промовляючи: "Вперед! Я в тебе вірю!".
Яна зрозуміла, що сперечатись безглуздо. Але найбільше усвідомлювала, що не має права задкувати. Є справа, і її треба зробити. А впевнена вона в своїх силах, чи ні, нікого не хвилює.
Дівчина закрила очі, щоб краще відчути енергію каменя та відправила йому усю любов, яка в неї була всередині. Цього разу кристал завібрував дуже швидко і поділився струменем своєї красивої енергії. Яна відчула, що глиба у її руках стала, мов пір'їнка, відкрила очі та промовила:
— Я готова!
— Поставиш його на роздоріжжі біля знаку на захід.
Яна кивнула і пішла до наміченої цілі легкою, але впевненою ходою.
Якби вона не бачила на практиці, як важкий камінь стає легким, вона не вірила б у магію, і у те, чому вчить Мирослава. Але Яна була на сто відсотків упевнена у існуванні чудес, тому що була їх свідком, та, певною мірою, їх творцем.
На небосхилі з'явилась одинока пташка. Спочатку Яна замилувалася красою польоту нового крилатого друга, а потім подумала, що, може, це дрон?
Але так плавно літати може лише жива істота. Чим ближче наближалася перната супутниця, тим помітнішою ставало, що то справжній птах. Яна ніколи не була експертом з орнітології, тому не могла зрозуміти, що це за вид. Одне знала точно. То був не голуб, не горобець, і не лелека. Може, соловей?
З появою крилатого у Яни знову на лиці заграла усмішка. Вони не самі. Ще існують живі створінні у цьому просторі.
Дівчина спокійно дійшла до роздоріжжя і підійшла до знаку, який вказував на сусідній населений пункт. Яна дістала телефон, щоб зорієнтуватись, де саме знаходиться захід. Скоординувавши напрям, вона поклала кристал зліва від вказівника.
Коли останній камінь виміру був встановлений, Яна відчула сильне енергетичне поле. Їй навіть здавалося, що вона його може побачити, як круглий купол над територією її котеджного містечка, в якому мерехтіли золотаві іскорки.
Поки Яна роздивлялася красивий захист, то не помітила, як Мирослава опинилася біля неї.
— Тобі вдалося! — радісно мовила вона. — Цей вимір захистить нас. Тепер можемо перейти до більш серйозних завдань.
11
Андрій їхав на старенькому опелі на трасі, вижимаючи з нього максимум, як тільки можна. По дорозі не було машин. В основному фури, фургони та буси з гуманітаркою, а от назустріч тягнулось безліч легковушок, створюючи цілі затори. Місця воєнних дій поспіхом покидали цивільні.
До Житомира Андрій доїхав за чотири години. А далі зупинився на заправці, щоб випити кави та подивитись шлях далі.
Хлопець замовив 95-й як завжди, але отримав всього 10 літрів. Цього було малувато, тому довелося чекати, поки привезуть бензин знову. Поставка пального мала бути вночі, тому Андрій вирішив пересидіти на заправці. Хот-Дог на заправці не продали. Повідомили, що фастфуд лише для ЗСУ. Андрій взяв запашну каву з молоком, але без цукру та вмостився у фудзоні.
Навколо було багато людей. Всі метушилися, намагаючись якнайшвидше заправитись та залишити це місце. В основному всі їхали з Київської області.
Андрій вирішив підійти до компанії чоловіків, які гучно щось обговорювали.
— Вітання! Ви з Києва їдете?
— Так, друже! — відповів кремезний чоловік за п'ятдесят та потис руку хлопцеві. — Ледве виїхали. Цілий день до Житомира добирались.
— Бачили русаків? — допитувався Андрій.
— Цілу колону. Але нас вони не чіпали, хоча і так страшно від того видовища.
— Але родичі мені казали, що їх машину не пустили. Спинили, забрали телефони, гроші. Вони виїжджали з села якогось, а їх завернули. — встряв в розмову інший чоловік і зрезюмував. — Нелюди!
— Так трасою їхати не варто?
— Куди? В Київ? — перепитав перший співрозмовник, подивився на Андрія, як на дурного, і сплюнув вбік.
— Так. Там дівчина моя одна. Мушу забрати.
Чоловік співчутливо подивився на хлопця і сказав:
— Я б не радив. Хтозна, що в них в голові. Кажуть, наші їм по шапці вже так настукали, що вони злі стали. Можуть тепер і цивільних почати чіпати. Об'їжджай іншою трасою, з півдня.
— Але ж це такий круг!
— А шо робити? — потис плечима чоловік.
Андрій вивчав гугл-мапу на пам'ять. Дивився усі села. Якби він був на своєму лексусі , то не боявся би їхати по різним закуткам. Але на цьому опелі страшно було нестися по бездоріжжю. Добре, що хоч назад буде повертатись на своїй машині. Якщо вона вціліє, звісно. Андрій одразу відігнав цю дурну думку, щоб не втрачати контроль і зосередженність на справі.
Хлопець купив ковбасу та хліб у ближньому магазині, перекусив та ліг відпочити у машині, поки чекав бензин. Зняти житло було нереально, тому багато хто спав на заправці, хоча вона на період комендантської години зачинялася, а патрульна поліція оглядала всі припарковані автомобілі.
Документи Андрія теж перевірили.
— Ви були в Польщі?
— Так, вчора повернувся. — спокійно відповів Андрій.
— Вітаю на Батьківщині! — з посмішкою та повагою сказав патрульний.
Андрій лише кивнув у відповідь. А коли вже поліцейський мав йти, спитав його:
— Мені до Києва треба, точніше у село по Житомирській трасі. Як мені краще їхати.
— Зараз краще не їхати.
— Мені дівчину забрати. Вона там зовсім одна.
— Це великий ризик. Ситуація змінюється кожну хвилину. Тут відповідальність тільки на вас. Волонтери їздять поки... - потис плечима патрульний і відійшов.
Батьки постійно надзвонювали Андрію і вмовляли його не робити дурниць і поїхати до них у Вінницю. А от Яна рідко виходила на зв'язок, але завжди була у гарному настрої і говорила, як їй пощастило, що вона зустріла Мирославу. Хлопцеві ставало спокійніше, і він менше хвилювався і більше вірив, що його план вдасться.
Зрештою Андрій прийняв рішення їхати трасою. Це було небезпечно, але швидше. Дочекавшись своєї черги на заправці він взяв бензин ще у шестилітрові пляшки від води. Каністри зараз були на вагу золота. І за високу ціну ніде не можна було купити потрібної тари.
Андрій залив бензин на декількох заправках по місту, тому назбирав цілих сорок літрів, яких мало б йому вистачити на те, щоб дістатися до Яни та заправити власну машину. Добре, що вдома він припас одну каністру бензину.
Хлопець за кермом був дуже уважним. Він дивився навсібіч, враховуючи будь-які деталі. Андрій звернув увагу, що трасою назустріч їхало все менше і менше людей.
— Або не пускають більше, або перекрили дорогу! — подумав хлопець і почав слідкувати за дорогою пильніше.
Внутрішній адреналін зростав. Так і хотілося дати газу і помчати до коханої чимдуж, але Андрій стримував себе.
Порожня траса навіювала тривогу. В старі часи на машині до його дому було б хвилин сорок їзди, але зараз хлопець їхав повільно, щоб встигнути зреагувати, якщо щось трапиться. Він вдивлявся, чи не видно якої техніки, але навсібіч все було оманливо спокійним та пустим.
В салоні музика була вимкнена, і тільки стукіт торохтливого багажника супроводжував його. Андрій навіть радіо з новинами не слухав, тому що боявся пропустити бодай найменший звук небезпеки, що поблизу ворог.
В голову лізли думки про зброю, якої він не мав, а дуже хотів би в цей момент мати хоча б пістолет. Але логіка запевняла його, що ні пістолет, ні автомат від снаряду танку його не врятує. А якщо спинять вороги і побачать зброю, то йому точно гаплик, тому краще без зброї.
Такі чоловічі роздуми обірвали гучні постріли по машині. Бокове скло пробило наскрізь. Андрію заклало вуха від цілої черги пострілів по машині. Хлопець закрив очі та прикрив руками обличчя, рятуючись від уламків скла.
Автомобіль повело вбік, і він з'їхав у кювет, мало не перекинувшись. Від різкої зупинки та невідомого удару, Андрій втратив свідомість.
12
Під більш серйозною справою Мирослава мала на увазі ще одну медитацію. Цього разу коргі відправили гуляти на вулицю, щоб він не наклав купу у гостьовій кімнаті, але собака далеко від хати не йшов і приліг на ганку кухні, заглядаючи у прозорі двері з благальним виглядом пустити його назад.
— Сиди там поки! Ми не довго! Над нами захисний купол, тому не бійся, — лагідно вмовляла собаку Яна через скло.
Мирослава вже запалила свічки та аромапалички з солодкуватим запахом та сіла на килим. Яна вмостилась біля неї.
Мирослава заплющила очі та промовила:
— Можемо починати! Зі своєю Сім'єю Світла ти вже з'єдналася і отримала їх підтримку. А зараз потрібно отримати силу свого Роду. Коли міцне коріння, то і дерево розквітає. Наші пращури хочуть нам допомогти.
Яна уважно слухала, а в її голові вже почали вигравати різноманітні кольорові малюнки. Вона бачила рідну землю, широкі поля з урожаєм, вона бачила минуле, старші покоління у народному вбранні.
— Уяви, що ти стала пташкою і полетіла високо у небо. Ти летиш над лісом, над морем, над пустелею та горами. Летиш через безкрайній океан. І от нарешті бачиш острів та приземляєшся на нього.
Яна легко все візуалізувала, а острів, який вона обрала для посадки був схожий на її рідний край. Такі ж розлогі поля та пагорби, які відмежовувалися невеличкими лісопосадками. А над кручею височів розлогий велетенський дуб.
— Ти знову стала дівчиною. І стоїш міцно на землі. Це місце, де живуть твої предки. Попроси їх з'явитися перед тобою.
Яна звернулася до простору і попрохала проявити їй її пращурів. І один за одним почали з'являтися образи чоловіків, жінок та дітей. Хтось був молодшим, хтось старшим. Вони були у вишитих сорочках. Хтось грав на музичних інструментах, а хтось працював у полі. А в деяких чоловіків були навіть шаблі.
— Вдячність та шана — найперше, що ми можемо дати своїм предкам за життя. — далі вела медитацію Мирослава. — Подякуй від щирого серця. Скажи все, що в тебе є на душі. Можеш про себе, а можеш вголос.
Яна подумки звернулася до свого роду зі словами подяки та захоплення. Стоячи тут, на ниві невідомого острову, бачучи пращурів, які жили у минулі часи, вона вперше усвідомила, яке важке життя вони прожили. В них не було телефонів, інтернету, медицини, таких наукових знань та можливостей, які є у неї. Вони тяжко працювали, переживали голод, війни, хвороби. Жінки народжували багато дітей, і багато дітей втрачали, тому тут на полі вона бачить не лише дорослих, а й малих своїх пращурів. Вони пройшли через стільки випробувань, але змогли їй дати найцінніше — можливість втілитися у цьому світі.
Мирослава, мов читаючи думки Яни резюмувала:
— Уяви, скільки людей у цьому світі мало зустрітися, щоб зараз з'явилася ти.
Яна дякувала предкам за життя, за те, що пройшли такі важкі уроки і полегшили її існування на Землі, за те, що виховували та передавали мудрість, за те, що зберегли традиції та мову. За те, що передавали пісні та кулінарні рецепти. За те, що прийняли її в свою родину.
З часом Яна помітила, що образи предків, які раніше займалися суто своїми справами, почали звертати на неї увагу та дивитись у її бік.
— Зліва від тебе хай стане рід по материнській лінії, а справа — по чоловічій.
Пращури в уяві Яни вишикувалися за вказівкою цілителя.
— Низько вклонися своїм предкам та зі свого сердечного центру направ їм усю безумовну любов, на яку ти зараз здатна.
Яна легко повторила усе за словами вчителя. Після того, як дві лінії стали жовтогарячими від її світла, вона побачила великі фігури у самому кінці кожної з шеренг.
— Зараз проявилися Праматір та Прабатько твого роду. Підійди до них! — керувала Мирослава.
Яні здавалося, цілитель бачить те саме, що й вона. Дівчина пройшла через все поле до яскравих величезних фігур. З кожним кроком їх обриси ставали все чіткішими. Це була жіноча постать — красива українка у вінку та в народному вбранні, з лагідною посмішкою на вустах, від якої ставало легко на душі. Та міцний чоловік-воїн з довгими вусами та шаблею в руці. На Яну він дивився суворо, але доброзичливо, немов хотів захистити її від будь-якого лиха.
— Спитай, чи хочуть вони тобі щось дати. — підказувала цілителька.
Яні не потрібно було навіть відкривати в уяві рота. Праматір роду протягнула дівчині красиві вогняні крила, а Прабатько вручив меч та щит.
— Їх дарунки — це твої обереги. Вклонися Праматері, Прабатькові та своєму родові і відпускай образи. Подихай ще трохи повільно, а потім відкривай очі! — завершила практику Мирослава.
Яна подякувала за подарунки та відкрила очі з посмішкою на обличчі та теплотою в серці.
— Я зроблю чай! — сказала вона і пішла до кухонної зони.
Паралельно дівчина вирішила впустити коргі в будинок, але він більше на ганку не сидів. Яна відчинила скляні двері та гукнула:
— Зевсе! Йди додому! Ми вже закінчили.
Але пес не поспішав з'являтися. Яна в домашніх капцях вийшла на двір та оглянула невеличку присадибну ділянку.
— Може, в деревах заснув... — сказала сама собі і зайшла назад у дім.
Яна поставила чайник, насипала чай у заварник, а потім пішла до гардеробної та перевдягнулась у флісовий спортивний костюм, кросівки та довге дуте вільне пальто. На голову накинула шапку та вийшла на двір через центральні двері.
Дівчина оглянула територію уважніше, але собаки ніде не було. Потім вона побачила відчинену вхідну калитку.
— От я! Напевне забула закрити ворота, як повернулась, а він втік.
Яна повернулась у дім і гукнула Мирославу:
— Зевс утік. Думаю, недалеко. Тому ви пийте чай. Там все насипано. Тільки окропом залийте, а я піду пошукаю собаку.
— Добре, Яночко! Головне — не бійся і завжди обирай любов! — дала настанови цілителька.
Першочергово Яна вирішила перевірити рідний дім Зевса. Знаючи, що навколо неї захисний купол, дівчині було зовсім не страшно. І вона вулицею йшла впевнено, як і колись. Але зараз вона чомусь енергетичного купола з золотавими іскрами не бачила. Але її це зовсім не бентежило.
Періодично дівчина гукала собаку, але він не озивався.
І ось лишився ще один поворот до дому хазяїв коргі. Яна впевнено завернула за нього і завмерла на місці. Там за рогом метрів через сто стояв справжній танк.
Від несподіванки дівчина знову сховалася за кут паркана, та обережно виглянула з-за нього.
— Може, це наші? — серце калатало все сильніше.
Дівчина почала вдивлятися в обриси танку. Вона зовсім не розумілася на техніці, але гусениці та довге дуло зверху вказували, що це танк. Він був болотисто-зеленого кольору, а на боці було намальовано білою фарбою англійську літеру Z.
— Не наші... — приречено прошепотіла Яна і знову сховалася за ріг.
Дівчині відняло мову, а серце здавалося от вистрибне з грудей. Вона не знала, що робити, і вже хотіла була бігти додому і попередити Мирославу про незваних гостей, як почула знайомий гавкіт.
— Там Зевс!? — вигукнула дівчина і зупинилась на місці.
Вона знову повернулась і виглянула з-за рогу.
Біля танку було двоє вояків, на яких лаяв мужній Зевс. Один солдат у відповідь навів на нього свою зброю.
— Пристрели его, сука! Он нам пройти в дом не даст! — вилаявся один з солдафонів російською.
Яна не могла стримати свій страх і крикнула якнайгучніше:
— Ні! Зевсе, сюди!
Це було емоційне рішення, і тільки зробивши його, Яна зрозуміла, якої помилки допустилась.
Двоє вояків помітили її і з криками "Там тьолка!" побігли до неї.
Зрозумівши,що двоє озброєних амбалів біжать прямо на неї, Яна почала тікати. А за солдатами побіг Зевс, вчепившись в ногу одного своїми зубами. Той, довго не думаючи, вистрілив в собаку.
Гучний постріл розділив тишу. Яна подумала, що може стріляють в неї, і дала ходу ще більше. Вона завернула в одну вуличку, де знала, що стоять сміттєві баки. Побачивши їх, дівчина без роздумів стрибнула всередину і накрилася кришкою.
Її серце калатало, а пульс відчувався навіть у скронях. Яна важко дихала, і здавалося, що одним своїм диханням вона здатна видати свою присутність.
І в момент, коли її страх майже сягнув апогею, в її голові з'явився тендітний образ Мирослави зі словами "Не бійся! Обирай любов!". А потім вона побачила Праматір та Прабатька свого роду, які знову давали їй свої дарунки.
— В тебе є вогняні крила! Закутайся у них і тебе ніхто не побачить! — казала лагідно Праматір.
— В тебе є щит, і ти завжди можеш сховатись за нього. — вторив Прабатько.
Яна мало не пустила сльозу. Вона закрила очі і звізуалізувала, як великі вогняні крила огорнули її, як лялечку гусені, а зверху вона прикрила себе щитом.
Від цих образів дівчині стало спокійніше, і її скажений ритм серця сповільнився, а пульс прийшов до норми.
Вгамувавши свій страх Яна почала відшуковувати в собі любов. Спочатку до близьких, потім до свого роду, далі до світу, а згодом вже до себе, свого тіла та душі. Її це остаточно нормалізувало, і коли дівчина почула, що поруч пробігли окупанти, вона же не боялася.
Яна думала, що вони збилися зі сліду, і вже не знайдуть її, як знову почула чиїсь кроки, а потім і розмову:
— Она где-то здесь. Посмотри в баке!
Яна сиділа в глибокій медитації любові. Зовнішній світ здавався таким маленьким і неважливим відносно її внутрішнього Всесвіту, тому ці слова не змогли скинути дівчину з вершини любові у прірву страху. Вона була під захистом Сім'ї Світла та свого Роду, вона була під захистом свого вищого Я, і вона була мечем справедливості цього моменту.
Вона сиділа з заплющеними очима , але відчула, що зверху зняли кришку з бака, але ні на мить не припиняла свою медитацію.
Посередині її сердечної чакри була любов. Вперше в житті вона думала про свого ворога. Бачила, як йому страшно, бачила, наскільки необізнаний в законах Всесвіту він, бачила тяжку його долю невігластва та брехні, бачила приниження та рабство. І паралельно бачила його чисту Душу, яка заблукала і не могла достукатися до особистості, в якій жила.
Яна співчувала трагедії солдата, і просила Творця допомогти йому з'єднатися з його духом, стати кращою людиною, віднайти істинні знання, любов та гідність.
Зрозумівши, що вона дійсно відчуває безумовну любов до ворога, Яна відкрила очі і подивилася прямо на того, хто навів на неї приціл автомата.
Вона дивилася в сірі очі на брудному обличчі і посилала йому золотаво-смарагдову енергію у сердечну чакру.
Солдат дивився непорушно, тримаючи палець на гачку автомата. Його очі були втомлені та налякані, вони здавалися старшими за його молоде обличчя.
— Ну что там? Пусто? — донісся голос його товариша, який наближався до бака.
— Да, здесь никого! — відповів сіроокий ворог і швидко накрив бак кришкою, щоб його побратим не зазирнув всередину.
Яна продовжувала посилати любов і просити Всесвіт допомогти цій душі бути ЛЮДИНОЮ у земному втіленні.
— Давай возвращаться. Убежала, и черт с ней. Нам итак влетит от комбата за то, что отстали от колонны. — переконував сіроокий солдат іншого.
Той трохи повибрикував, але погодився, і вони пішли назад до танку.
13
Андрій відкрив очі і побачив щільну павутинку замість прозорого скла з отвором у центрі. З його чола стікала кров, а тіло покривали дрібні уламки. Бокове скло було вибите вщент, і з нього віяло холодом.
— І як я вижив? — подумав хлопець, і посміхнувся власній вдачі.
Навпомацки він відімкнув пасок безпеки та переліз на пасажирське сидіння поруч. Андрій розумів, що може ще бути під прицілом, тому намагався бути повільним та максимально непомітним. Хлопець відчинив бокові дверцята, швидко виліз та присів на землю.
Озирнувшись навколо він відкрив задні двері, з яких взяв свій рюкзак. Вдягнув його на спину та по траві поліз у ближню лісопосадку. Опинившись серед дерев, чоловік видихнув і почав дивитись на дорогу.
Тим часом по трасі до підбитої машини під'їжджало БМП. Андрій зрозумів, що його будуть шукати.
В нього було два варіанти — бігти або сховатись. І він обрав друге, тому що лісосмуга була уривчаста і не дуже щільна, а в чистому полі він був би дуже зручною мішенню.
Тому Андрій оглянув місцину, в якій переховувався. Він побачив впадину серед кущів, в якій була купа гілля. Хлопець швидко розчистив заглиблення, переодягнув рюкзак на груди, ліг у жолоб та прикрив себе гіллям та торішнім листям.
Звуки під'їжджаючої техніки були все гучнішими. Раптом мотор заглух... Через декілька секунд Андрій почув гидотний звук скрипучого заліза. Напевне, окупанти відкривали свої двері.
Декілька пар ніг зістрибнуло на землю та пішли до замордованого опеля.
І тут Андрій згадав про телефон. Він обмацав свої кишені. Вони були пусті. Він залишив телефон на панелі машини. Його здогадки підтвердили радісні вигуки мародерів.
— Обана! Что я нашел! Тринадцатый айфончик!
— А тело где? — спитав його інший.
— Тела нет. Убежал, наверное... — припустив покидьок і заржав паскудним сміхом.
— Нужно найти и пристрелить падлу! — відповів солдафон та пішов до лісопосадки.
Андрій розумів, що якщо його укриття викриють, то його точно уб'ють. Хлопцеві стало сумно, що його смерть може стати такою безславною. Померти від таких негідників, майже діставшись до мети. А що буде з Яною, якщо він не вивезе її? Від цієї думки в нього все похололо всередині.
— Тільки не сьогодні! — сказав сам собі хлопець. — Боже, дай мені врятувати Яну, а далі роби зі мною, що хочеш. Якщо плануєш забрати до себе, забирай. Але не сьогодні! Не зараз! — чи не вперше в житті молився сам про себе хлопець.
Андрій почув, як зовсім поруч тріснули гілки під чиєюсь вагою. Ворог був поряд. І здавалося, дивився саме в його бік. Андрій зачаїв подих та примружив очі.
Стало дуже тихо. Здавалося це очікування і невизначення своєї долі триває вічність. Він на волосину як від смерті, так і від порятунку. І тільки верховний суддя зараз приймає рішення. Покарати чи помилувати.
Роздався гучний постріл. Андрію щось вдарило в груди, що він ледве стримався, щоб не закричати від болю, і знову втратив свідомість.
14
Яна вилізла з баку хвилин через п'ять після зустрічі тет-а-тет з ворогом. Вона подякувала своєму Роду, що захистив її, а також Сім'ї Світла, що допомогли їй знайти ресурс безумовної любові у собі.
Одяг був чистий, але ніздрі Яни відчули запах сміття.
Дівчина не знала, що робити. Йти додому і попередити Мирославу, що вороги пройшли крізь захисне поле, чи продовжувати шукати коргі.
Не зважаючи на хвилювання і небажання повертатись до місця, де вона побачила танк, Яна вирішила повернутись за коргі. Дівчина йшла повільно, вдивляючись у будь-який рух та прислухаючись до будь-якого звуку.
Все було досить спокійно.
І ось лишився славнозвісний поворот. Яна вирішила не випробовувати долю і обережно визирнула з-за рогу. Танку на тому місці вже не було, але вона побачила ще гіршу картину.
Напівдорозі лежав закривавлений собака і тихо скулив.
— Зевс! — скрикнула дівчина і підбігла до бідолахи.
— Тварюки! — вилаялася Яна, опускаючись на коліна. — Як посміли тебе скривдити, мій маленький. Зевусик, це я.
Дівчина ледь стримувала сльози. Вона зовсім не знала, що робити. Зевс лежав на боці, а з його правого плеча юшилася кров. Дівчина взяла на руки кудлате тільце та понесла поранену собаку додому.
Йдучи вуличками дівчина постійно підбадьорювала пухнастого словами:
— Ми скоро будемо вдома! Мирослава тебе вилікує. Тобі стане краще. Потерпи трохи...
Її нове брендове пухове пальто тепер не тільки смерділо сміттям, а й забагряніло від теплої крові. Але Яна не зважала на це, хоча пам'ятала, як довго чекала на посилку від баєра з Італії з цим одягом.
Дивно, як швидко війна змінює пріорітети. Тепер у неї була одна мрія — щоб всі, кого вона любить, були живі та здорові, і щоб швидше настав мир.
— Мирослава, допоможи! — благала Яна, знесилено кладучи Зевса на підлогу в прихожій.
Цілитель спокійно, але зосереджено оглянула собаку, а потім скомандувала:
— Треба спирт, бинти, пінцет та гаряча вода.
Яна швидко все організувала, забувши скинути своє закривавлене пальто. Вона допомогла занести Мирославі Зевса у ванну, в якій йому промили рану.
— Може роздягнешся? — зауважила цілитель.
— Ааа... так, — тільки зараз зрозуміла, що їй жарко, Яна.
Вона скинула своє пальто на підлогу та помила руки.
— Треба витягнути кулю. Йому може бути боляче, тому гладь його, відволікай. — керувала процесом Мирослава
Яна почала втішати пухнастого пацієнта та задобрювати його улесливими словами. Тим часом Мирослава швидко, немов справжня медсестра, дістала пінцетом кулю. Зевс смикнувся і загарчав.
— Все, маленький. Вже не буде боляче, — гладила його Яна.
— Тепер зашити треба. Голку з ниткою давай! — давала вказівки цілитель.
Яна передала котушку зі встромленою голкою та знову почала відволікати Зевса.
— Дай йому понюхати це! — Мирослава протягнула флакон з якимись маслами.
Песику аромат сподобався, а ще його він ніби трохи приспав.
Кілька швів, і рана була зашита. Мирослава перев'язала плече собаці бинтом та присіла на підлогу біля ванної. Зевс вдячно лизнув руки Яні та прикрив очі, засинаючи.
— Ти зустріла окупантів? — нарешті поцікавилася Мирослава.
До Яни тільки дійшло, що вона не встигла нічого розповісти про свої пригоди.
— Так, танк заїхав. Наш купол не працює, інакше...
— Купол працює, інакше ви б були вже мертві.
— Але... Зевс майже... Він мало не загинув! — суперечила Яна.
— Він виживе! Розкажи, що ти відчула.
— Що? Як ви знаєте? — дівчині здавалося, що Мирослава була в курсі всього.
— Я бачу більше за звичайних людей. Що ти відчула до ворога? — Мирослава дивилася у вічі.
—Я? — Яна повернулася до спогадів і опустила очі. — Співчуття... — нарешті вимовила вона.
— Тільки співчуття?
— Може, ще любов до душі. Я ніби бачила весь життєвий шлях тієї людини. Я розуміла, чому він такий. І я не засуджувала його. Я співчувала його важкій долі і благала, щоб його душа повернулася в його тіло і допомогла йому стати людиною.
— Ти готова! — радісно скрикнула Мирослава.
— Що? До чого? —перепитала стурбовано Яна.
— До битви з темними силами! Розумієш, — Мирослава взяла дівчину за плечі. — це була перевірка. Іспит, наскільки ти відкрила своє серце та з'єдналась зі своїм Вищим Я. Тільки людина з розкритим потенціалом здатна бачити любов там, де інші не бачать. Люди так легко піддаються страхам та негативним емоціям. Починають ненавидіти та мститися. Але ти зрозуміла урок Творця. Ти зрозуміла, що справжня сила — це добро та любов. І тому ти жива. Ворог не вбив тебе, хоча й міг.
— Він просто не бачив. Мені Праматір дала вогняні крила.
— Так, не бачив... Або бачив дуже добре... — посміхнулася цілителька сама собі.
— Але при чому тут Зевс?! Чому він мав постраждати, якщо перевіряли мене? — розізлилася Яна і підвищила тон.
— У кожного своя карма. Він відпрацьовував свою. — спокійно відповідала Мирослава.
— Цікаво, яку ж я відпрацьовую? — с сарказмом чи то спитала, чи то просто озвучила свої думки вголос дівчина.
— Ми тут лишились не просто так. У кожного своя роль. Ми потрібні цій землі.
15
Андрій пришов до тями. У грудях йому боліло, а його тіло задубіло від холоду. Хлопець прислухався, але не чув нічого, крім тиші.
Він подумав, що окупанти вже пішли, тому обережно зняв гілля та листя з обличчя. Руки ледь слухалися його, тому що затерпли від постійного лежання.
Вже сутеніло. Небо було затягнуте густим сіро-фіолетовим покривалом. Десь вдалині чулися артилерійські постріли.
Андрій глянув на місце, де лишив машину. Крім обрисів автомобіля, він не бачив нічого. Чоловік зрозумів, що він сам. А також згадав, що втратив свідомість від удару в груди.
Хлопець подивився на рюкзак і побачив у ньому простріляну обпалену дірку. Він відкрив рюкзак і дістав звідти свій ноут. Його титановий корпус був продавлений кулею, яка застрягла в ньому.
Андрій посміхнувся, зрозумівши, як йому пощастило, і що його врятував його ноутбук. В карманах рюкзака хлопець знайшов ліхтарик та підствітив ним у рюкзак. Решта речей вціліла. Він розстібнув свою пухову куртку, підняв флісовий худі та футболку .
Посередині грудей серед темного волосся він побачив фіолетовий синець. Натис і ойкнув:
— Ууух, боляче!
Чоловік опустив одяг вниз, підвівся і вже хотів йти до машини, як спинився.
— А що, якщо машину заміновано? — подумав про себе. — Все одно вони все вкрали. Там нічого не лишилось.
Андрій вирішив не ризикувати і йти полями та лісопосадками.
Єдиним його світлом був ліхтар, але і той він вмикав рідко, щоб не привертати до себе увагу.
Пощастило, що він добре знав ці місця. Хоча раніше їздив тут лише машиною. Якби йти по трасі, то за годин шість він був би на місці. Але йому треба було обходити через ближні села, в яких могли бути ще й окупанти.
Земля в полі була тверда та грудчаста, а в лісопосадках було багато листя та гілок, через які легко було перечепитись. Андрієві від такої прогулянки стало навіть жарко і він розкрив свою дуту куртку.
Хлопець йшов по пам'яті. Через годину він дістався першого села, яке, здавалося, вимерло. В жодній хаті не світився жоден вогник. Значить, тут русаків не було. Вони б точно влаштували гамір.
Андрій вирішив піти вулицею серед хат по асфальту. Шкода, що в нього не було телефону. Він би міг подивитись у гуглмепс, як зрізати шлях.
Андрій навіть не знав, яка зараз година. Було настільки тихо, що аж моторошно. Навіть собаки не гавкали, як зазвичай у сільській місцевості.
Раптом Андрій почув голоси. Він застиг на місці і прислухався. Це були чоловічі голоси десь поруч. Хлопець вирішив причаїтися і притисся до паркану хати, біля якої проходив.
Голоси все наближались. Андрій вчув українську балачку і заспокоївся. Він вийшов зі свого сховку і радісно пішов назустріч двом силуетам.
— Стій! Не ворушись! — крикнув один з них, зупинився та навів на нього автомат.
Інший чоловік підсвітив ліхтарем прямо в обличчя Андрію так, що хлопець прикрив очі рукою.
— Я свій! Українець! — вигукнув порушник.
— Комендантська година для всіх! Чому на вулиці розгулюєш? — суворо запитав чоловік з автоматом, продовжуючи тримати зброю на готові.
— Я не місцевий. Я додому вертаюсь пішки. Росіяни розстріляли мою машину на трасі. Я чудом вцілів.
— Гарні казочки. Документи показуй. — скомандував чоловік та підійшов ближче до Андрія.
— Зараз! В рюкзаку. — Андрій повільно зняв рюкзак і дістав з бокової кишені паспорт.
Ближче він міг роздивитись вартових. Це були звичайні чоловіки в спортивному темному одязі. На правій руці в них була жовта пов'язка.
— Ти в Гореничах прописаний. Задалеко від дому ти блукаєш. — чоловік роздивлявся паспорт у світлі ліхтаря, намагаючись оцінити його справжність. Навіть нюхав і пробував на язиці пластикову картку.
— Я туди і йду, просто ...
— Скажи Паляниця! — перебив його чоловік з автоматом.
— Паляниця! Я — українець. Можу ще полуниця сказати... Еее... Залізниця... Еее... Що там ще є?
— Розповідай, що з тобою сталося, — пом'якшав до нього вартовий, і Андрій коротко переказав свою історію.
— Пощастило тобі, хлопче! — зробив висновок більш старший чоловік, просунувши свого пальця у отвір від пострілу у рюкзаку. — Ми — місцева тероборона. Жителі цього села. Патрулюємо тут вночі. Допомагаємо нашим хлопцям в ЗСУ. В нас є маленький блокпост, там можна чаю випити.
— Мені б карту подивитись.
— Зараз все зробимо!
Чоловіки провели Андрія до маленької хати, де був пункт збору тероборони. Поставили чайник, налили каву та дістали печива. Хлопець зранку нічого не їв, тому вмолов майже цілу пачку.
Почулися вибухи десь зовсім поруч, аж посуд задзеленчав на старенькому комоді. Андрій здригнувся, а нічні патрульні навіть не поворухнулися.
— Це наші! Гасять тих підарасів. Наша арта стоїть поруч, пару кілометрів. Ти не бачив, як йшов?
— Я полем і лісом йшов. Вони, напевне, ближче до траси... Люди виїхали звідси? — цікавився Андрій.
— Не всі. Багато хто ховається. Сподіваємось, наші сьогодні відіб'ють тих сволот. Якщо ЗСУ не вистоїть, то окупують нас швидко.
— Мені треба забрати малу. Вона там ще з однією жінкою. І з собакою. І більше нікого.
Чоловіки сіли разом думати, як Андрієві краще дібратись до свого дому.
16
Яна ніяк не могла зв'язатися з Андрієм. Остання його звістка була, що він виїхав з Житомира, і що скоро буде на місці. Але зараз повідомлення йому не доставлялися, а абонент був у зоні недосяжності. Дівчина почала непокоїтись.
— З Андрієм щось сталося! Що робити? — шукала допомоги у цілительки Яна.
Мирослава лагідним і спокійним як завжди тоном відповідала дівчині:
— А що ти відчуваєш?
— Я? Ну... Він не виходить на зв'язок!
— Це в матеріальному світі. А як насправді?
— Я не знаю! — вигукнула невдоволено Яна. — Я ж не ви!
— В тебе сил побільше, ніж в мене. І ти знаєш. Просто, як завжди, замість того, щоб слухати свій внутрішній голос, піддаєшся страху і тривозі. Це погана звичка всіх жінок — хвилюватися без причини, додумувати те, чого нема, контролювати всіх і вся. Від того дуже багато проблем на світі.
— Може, ви й праві, але я місця собі не знаходжу. Він же через мене повернувся. Я не зможу собі простити, якщо...
— То й не створюй біду! — перебила цілителька. — В тебе є всі інструменти, щоб створити ту реальність, яку ти хочеш. Що каже тобі твій внутрішній голос?
Яна закрила очі і почала повільно дихати, щоб заспокоїти свої думки. Потім задала собі просте питання: "Андрій живий?", а потім сама відповіла "Так" , і її тіло у відповідь здригнулося, потім сказала "Ні", а її тіло ніяк не відгукнулося.
— Він живий! — з посмішкою викрикнула дівчина і обняла на радощах Мирославу.
— Тоді довіряй Всесвіту і створюй свою реальність.
Яна знову закрила очі та уявила Андрія. Вона вкрила його своїми вогняними крилами, а також звізуалізовала, що він йде до неї. Від зв'язку зі своїм внутрішнім Вищим Я дівчина стала впевненішою, і більше не тривожилася. Вона використовувала свою силу, щоб захищати того, кого любить.
Вже давно звечоріло, і Яна приготувала смачну вечерю зі шпинату та лосося. Зевс ще спав але рана вже не кровоточила. Мирослава час від часу міняла собаці пов'язки, і Яна з кожним разом помічала, що рана швидко загоювалася.
Раптом Мирослава застигла на місці та закрила очі. Так вона провела приблизно хвилину, а потім різко здригнулася, та відкрила очі.
— Це станеться сьогодні!
— Що саме?
— Битва світла з темрявою! — Мирослава підвела очі на Яну. — Ми маємо там бути.
Яна вже звикла, що за кожною подоланою перешкодою з'являється нова, тому не сильно була здивована, що її чекають нові пригоди. Ба більше, дівчина відчувала певний азарт з того, що їй знову доведеться виходити за межі своїх можливостей і усвідомлювати, що вона може значно більше, ніж думала. Тому новоспечена чаклунка просто спитала:
— Що треба робити?
Мирослава почала медитацію, як зазвичай, але цього разу без слів. Цілитель вже не підказувала образи, не вчила, що потрібно зробити. Вона просто мовчки сіла у позу лотоса, закрила очі і почала дихати.
Яна вторила своєму вчителю. Вгамувати своє хвилювання та безперервний потік думок було складно. Навіть концентрація на диханні не допомагала. Тому дівчина вирішила візуалізувати образи, щоб на них спрямувати свою увагу. Цього разу історію своєї медитації створювала вона сама, хоча, може, це всього лише вона так думала.
Яна згадала про свою вісь небо-земля. Її хребет світився перламутрово-рожевим світлом, з'єднуючи її з жовтогарячим ядром землі та з безкінечністю космосу. Відчувши енергію свого Вищого Я, дівчина почала рости. Її ефірне тіло стало більше за фізичне, але Яну це зовсім не лякало. Вона відчувала себе великою. Значно більше за свої матеріальні обриси. Дівчина росла і росла. Стала більше за дім, потіма з район, згодом за країну, далі за континент, аж доки не вмістила всередині себе всю Землю. Це було таке дивовижне відчуття, що вона така велика, що Земля, немов її дитя, і потребує її захисту та піклування.
Дівчина бачила все на планеті — красу природи та життя, а також руйнації, катастрофи та смерть. І це все було частиною Землі. Одне не існує без іншого. Все доповнює одне одного. Як день і ніч, як світло і темрява.
Раптом гігантська Яна опинилася у незвичному просторі. Все було темним навкруги. Проявлялися лише спалахи фіолетово-малинової енергії. Потім енергія почала набувати обрисів. І дівчина побачила гігантську жіночу постать, яка сиділа у позі лотоса, склавши руки у молитві. Обличчя жінки не було видно, тому що його наполовину прикривала шаль. Яна могла бачити лише рот та підборіддя.
Не встигла Яна озвучити своє питання, як одразу отримала відповідь.
— Я — Праматір світу. Я створила Землю та інші планети. Я люблю усіх своїх дітей.
Яна зрозуміла, що зараз може отримати відповіді на важливі для неї питання.
— Чому існує війна? — вирвалося з серця у дівчини.
— У всього є свій сенс. Земля — унікальна планета, на якій одночасно існує рай і пекло. Якби ти знала, скільки душ прагнуть втілитись саме на Землі. Ти сама отримала таку змогу не з першого разу.
— Але... Зараз на моїй землі війна. В Україні. Хіба це справедливо? 21 століття, а таке відбувається?
— Війна існуватиме доти, доки всі не прокинуться і не побачать, що вони створюють реальність навколо себе.
— Але як це створювати реальність?
— Куди ти дивишся — те і множиш. Дивишся на страхи, біль, страждання, цього в твоєму житті стає більше. Дивишся на життя, радість, любов, починаєш помічати, що цього в твоєму житті багато. Я подарувала людям найкраще, що могла — Світанок. Але хто помічає його красу? Хто цінує, що він настає кожного дня? Хто вдячний, що має змогу спостерігати за таким різноманітним небом? Люди шукають грошей, заздрять сусідам, крадуть те, що не здатні створити самі, руйнують чуже і власне життя. І єдиний спосіб відкрити їм очі на світанок — забрати надію, що він настане.
— Українці заслужили це?
— Вони створили це своїми діями дуже давно. Це карма предків. І це випробування вам по силам. Творець ніколи не посилає завдань, з якими не може справитися людина.
— Що нам робити?
— Кожен має бути на своєму місці. І займатися своєю справою. У кожного вона своя. У жінки — бути Берегинею і створювати реальність, яку вона хоче, з любов'ю, миром, радістю, злагодою у всіх сферах життя.
— А хіба я можу бути берегинею?
— Ти вже є. Всередині тебе цілий світ. Тільки могутня жінка здатна обійняти своєю любов'ю всю планету — з її красою та потворністю. Тільки справжня Берегиня здатна відчувати любов і співчуття до ворога і бажати йому кращої долі. Тільки істинна душа здатна побачити мене.
Яна впала на коліна перед Праматір'ю та низько поклонилася їй у знак вдячності. Богиня протягла свою гігантську руку на головою Яни, ніби проявляючи їй свою милість.
Потім з неба перед Яною з'явився сяючий золотий меч.
— Це мій дарунок тобі! Меч допоможе тобі захиститися від темних сил на Землі. Боги ніколи не дозволять темряві захопити землю. Хоча страху на землі більше, але любов завжди сильніше.
Яна взяла золотий меч у руки і миттю опинилася у своєму земному тілі у себе вдома. Дівчина розплющила очі і побачила, що Мирослави вже немає.
Яна обійшла дім, і ніде не знайшли цілительки. Зевс мирно спав у ванній на подушках.
Дівчина накинула помаранчевий пуфер і вийшла на двір. На вулиці було зовсім темно. І тільки мерехтів золотаво-прозорий купол захисту. Побачивши енергетичні іскри, Яна заспокоїлася і впевненою ходою пішла шукати Мирославу.
Яна обрала напрям роздоріжжя, на якому вона встановила останній кристал захисту. Якась невидима сила вела її туди, і дівчина не оцінювала, а довірилася своїй інтуїції.
Інколи лунали постріли артилерій, але завдяки куполу вони здавалися десь далеко, хоча й лишали яскравий вогневий слід на темному небі.
Яна більше не здригалася чуючи вибухи. Вона відчувала в собі силу всього свого Роду, Сім'ї Світла, свого Вищого Я, а також розуміла важливість своєї місії, хоча до кінця ще й не усвідомлювала, якої саме.
Дівчина весь час підсвічувала собі шлях айфоном. Аж раптом він потух.
— Розрядився чи шо? — Яна потрусила телефон, але екран був чорний. Вона зовсім забула поставити його на зарядку через цей активний на події день.
Знову згадала про Андрія. Саме на дзвінок коханого Яна чекала найбільше. Тепер і він до неї не додзвониться, навіть, якщо й міг би. Але це не засмутило дівчину. Вона більше не хвилювалася. Просто відчувала, що все буде добре. В її реальності в неї, її коханого та її сім'ї все буде обов'язково добре. Адже вона створює свій світ самостійно. А ще в неї стільки підтримки від Всесвіту, що інакше й не може бути.
Дівчина постояла в темноті декілька хвилин, роздумуючи, повернутись чи йти далі. За цей час вона звикла до темряви. Золотавий купол ніби став щільнішим і давав більше сяйва, тому додаткових джерел освітлення і не потрібно було.
Раптом Яна почула якісь зловісні крики. Це було щось дике, нелюдське і моторошне. А крізь завісу прозоро золотавих іскринок вона побачила темні силуети, які атакували купол, але не могли проникнути крізь нього.
Це були якісь магічні істоти — темні, великі тіні. І саме вони видавали той моторошний крик.
— Це духи шаманів! — зненацька нізвідки з'явилася Мирослава.
Яна здригнулася від несподіванки та схопилася за серце.
— Ви мене злякали більше, ніж ті потвори в небі.
Мирослава як завжди лагідно, по-материнськи посміхнулася.
— Рано чи пізно вони проб'ють захист .
У Яни очі аж округлилися, а пульс почав ставати частіше.
— Проб'ють? І як ми...
— Мати світу дала щось тобі? — спитала Мирослава, але навіть не чекала на відповідь. — Скористайся її дарунком!
Яна згадала про меч.
— Але як ви дізналися? — дівчина знову відчула, що цілитель просто читає її думки.
— Я бачу його. Меч правосуддя! — просто і легко відповіла Мирослава.
Яна обдивилася себе, але нічого не бачила.
— Але ж то було в медитації. Я не маю його зараз.
— У потрібний момент він з'явиться! Май терпіння. А зараз нам треба розгадати, яку магію на нас насилають. Сибірських шаманів ми вже подолали, і в них немає сили. Вони звернулися за допомогою до китайських та іранських чаклунів. Можливо, навіть, африканські задіяні, але чомусь мене кличе ще Єрусалим.
— Прям світова змова... — прокоментувала географію магічної агресії Яна.
— Світ поділився на дві сторони. І Україна обрана полем битви не просто так. Спершу може здатись, що напали на слабкого, але насправді, це Світло обрало цю територію, бо тут багато світлих людей. Ще вчора ти навіть не знала, хто ти, а сьогодні ти — Берегиня з мечем правосуддя від самої Матері світу. І таких, як ти, багато.
Тим часом летючі темні фігури скупчилися в одній точці і спільними зусиллями почали атакувати купол. Їх вереск лунав все загрозливіше. Але Мирослава навіть не зважала на них. З притаманним для неї спокоєм та умиротворенням вона розмірковувала, що робити далі.
— Як ті почвари прорвуться сюди, вони будуть атакувати саме мене, тому що знають, що я — цілитель. Їм потрібно підживитися моєю енергію, щоб їх магія стала сильнішою. Не турбуйся про мене, тому що я знаю, як протидіяти. Того, хто не вступає в конфлікт, неможливо зачепити. В момент, як ти будеш готова, з'явиться меч, і ти зможеш перерізати ним зв'язок з темрявою. У нас буде лише мить, щоб подолати ворога, але ми нею скористаємося.
Яна кивнула в знак згоди, і знову подивилася на купол. Їй не було страшно. Дівчина була сповнена рішучості зустрітись з ворогом лице в лице. Навіть таким моторошним та незвичайним, як ті магічні істоти в небі.
Довго розмірковувати Яні не довелось. Темні сутності спільними зусиллями змогли пробити дірку у куполі та рвонули через отвір прямо до Мирослави. Цілитель відійшла від Яни на декілька метрів, щоб прийняти основний удар.
Далі все відбувалося як у сні.
Яну оглушив несамовитий вереск потвор. Ці темні фігури були безтілесні, але мали обриси людини у довгому чорному плащі та капюшоні. Вони були завбільшки з високого чоловіка, а також дуже швидкі та пластичні.
Семеро істот обступили Мирославу навкруги та кинулися на неї, намагаючись увійти у її тіло.
Мирослава стояла спокійна та усміхнена та дивилася своїми ясними синіми очима на Яну. Вона щось прошепотіла, і по губах можна було прочитати "Я вірю в тебе!".
Яну дещо спаралізувала ця ситуація. Якби їй не кортіло кинутись на допомогу Мирославі, дівчина цього не робила. І стримували її навіть не слова цілительки, що так не треба робити, а жах, який навіювали ці сутності темряви. Боротися з безликим, безтілесним ворогом набагато важче, ніж і з видимим. Але ясний погляд цілительки давав надію, що все під контролем. Ось тільки, де меч, і який зв'язок має розітнути Яна, дівчина не розуміла.
Ніякого меча вона в себе не бачила. Тому для конекту зі своїм Вищим Я, дівчина знову закрила очі. Її вісь небо-земля сяяла більше, ніж зазвичай. А її ефірне тіло було набагато більше за земне.
— В світі є дві енергії — страх і любов! — згадала слова Мирослави Яна.
Дівчина зконцентрувалася на своїй сердечній чакрі. На почутті любові та вдячності. Вона знову згадала нажахані сірі очі окупанта, який мало не вбив її зранку. І згадала, що не бажала йому зла, а співчувала йому.
Ті темні потвори не викликали в Яни співчуття. Вона відчувала інше — повагу. Вони частина цього дуального світу. І саме завдяки темряві ми бачимо світло. Завдяки злу розрізняємо добро. Яна усвідомлювала, що ці сутності виконують свою роль, несуть свої уроки і роблять нас кращими. Вони працюють на нас, а не шкодять нам. І якщо чітко заявити, що ти обираєш світло, вони відступлять.
В момент цього усвідомлення в руці Яни з'явився меч, подарований Матір'ю світу. Дівчина посміхнулася та взяла зброю обома руками та відкрила очі.
Меч продовжував сяяти в її руках. Яна подивилася на Мирославу. Її зовсім не було видно в клубку темних фігур, а з цього темного кодла струїлася чорна енергія десь у простір Всесвіту. Дівчина зрозуміла, що ось той зв'язок, який вона має розірвати.
Яна підійшла ближче до чорної енергетичної нитки та одним махом перетнула мечем лінію.
Контакт обірвався. Чорні обрубки ще якийсь час виднілися, а потім зникли. Яна перевела свій погляд на боротьбу Мирослави з темними істотами.
Сутності відступили від цілительки, яка лежала непритомна на землі. Вони подивилися на Яну з мечем руках. Напевне, зрозумівши, що їм не подолати таку зброю, вони одна за одною злетіли в небо та зникли в далечині.
Яна підбігла до Мирослави. Жінка була зовсім холодною, немов життя покинуло її тіло.
— Боже, ні! — скрикнула Яна і почала плакати над тілом свого наставника. — Не лишай мене! Ти мені потрібна!
Дівчина приклала свої вуха до грудей Мирослави, але нічого не почула. Потім взяла її за зап'ясток, але теж не відчувала пульс.
17
— Там зараз бої! Їхати не можна. Як не чужі, так свої завалять! — говорив старший з тероборони.
— Я маю їхати! З вашою допомогою або без, але я це зроблю! — твердо заявив Андрій, не приймаючи ніяких заперечень.
— Може, спробуй подзвонити спочатку? Може, не все так страшно...
— Русаки телефон забрали. Я забув його в машині на панелі. Але я знаю номер! — враз обнадіявся Андрій. — Дайте мобільний!
Молодший з побратимів протягнув Андрієві свій самсунг. Хлопець швидко набрав цифри та почав чекати.
— Абонент не може прийняти ваш виклик. Він знаходиться у зоні недосяжності. — відповів автоматичний жіночий голос.
— Щось сталося... — в серці у Андрія аж похололо.
— Може, не їдь вже! — з сумом вмовляв дядько, але, подивившись у сповнені рішучості очі Андрія, замовк.
— А може на квадрику? — запропонував молодший юнак. — На машині точно не проїде, а на квадроциклі можна і по полю.
— Та де його візьмеш зараз? — перебив старий.
— Петро малому свому того року купляв. Можна спитати. Я зараз подзвоню.
— Дзвони! Я заплачу, скільки треба. Навіть викуплю! — активізувався Андрій.
Поки юнак домовлявся за оренду квадроцикла, старшина показував Андрієві карту.
— Ось тут буде річка, тому треба об'їхати, а тут ярок, але не глибокий. Мусиш переправитись!
Андрій уважно запам'ятовував усі ходи. Він досить добре орієнтувався на місцевості, тому шлях в принципі запам'ятав добре.
Молодик з тероборони зміг домовитись про квадроцикла, і вже за півгодини Андрій мав транспорт. Хлопці заправили йому повний бак, а також пов'язали на руку жовту хустку.
— Як трапиш на наших, то скажеш, що від Панасюка з тероборони. Я своїм подзвоню і повідомлю, що хлопчина до дівчини їде.
— Дякую за все! — Андрій поліз в кишеню за грошима, але його хлопці з тероборони зупинили.
— Не треба! Ми своїм допомагаєм. Гроші тобі ще знадобляться!
Андрій посміхнувся у знак вдячності і обійняв чоловіків.
Квадроцикл був стареньким і трохи косив у ліво. Але Андрій був радий, що хоч якийсь транспорт у нього був. Не пішки, і то добре. На бездоріжжі квадрик вів себе досить добре. Їхати через темне поле, підсвічуючи тільки ближніми фарами, був ще той квест, але кожен кілометр до Яни приносив Андрієві радість.
Почали гатити, але хлопець не зважав. Небо де-не-де розбивали золотаві іскри, лишаючи після себе димові хвости. Вибухи ставали дедалі гучнішими, але Андрій розумів, що це звук не прильоту, а запуску нашої артилерії. Значить, військові були поруч, але краще їм також не траплятися на очі.
Якби не хотів Андрій уникнути зустрічі із ЗСУ, його поява не лишилась непоміченою. Хлопець це зрозумів, коли помітив дрона на своєму хвості. Спочатку він не знав, кому належав цей літаючий апарат, але згодом зрозумів. Дрон летів попереду квадроцикла, вказуючи йому шлях. Андрій чомусь слухався свого летючого супутника, тому що інтуїтивно довіряв йому.
Так він з'їхав в лісопосадку, в якій побачив табір вояк. Якби не ліхтарі, які засвітилися з декількох боків на Андрія він би не зрозумів, що серед дерев є хто живий. Так добре все було замасковано.
— Хто такий?
— Я українець. Від Панасюка з тероборони. — хлопець показав руку з жовтою пов'язкою ближче до військових. — Мене звати Андрій Мироненко. Я їду, щоб забрати свою дівчину. Вона зовсім сама лишилася у Вудвілі.
— Сміливий ти, юначе! — оцінив вчинок Андрія один з вояків.
— Скажи "паляниця"! — засміявся інший воїн.
Андрій чітко вимовив українські паролі, а також правильно відповів на всі українські кричалки. Після патріотичної перевірки чоловіки почали розпитувати Андрія, як він добрався.
— Та ти щасливчик! — захоплено вигукнув найстарший чоловік, почувши історію, як Андрій вижив після пострілу в груди.
— Мабуть, але ноуту гаплик! — Андрій пихато продемонстрував дірку в рюкзаці від пострілу.
— Полем теж ти їхав не без допомоги янгола-охоронця. Там заміновано, тому й дрона до тебе послали подивитись, що то за дурень вирішив так безпечно їхати.
— Дякую, я не знав. Ми з Панасюком разом прокладали цей маршрут. Про міни він нічого не казав.
— Він і не знає. Це справа ЗСУ. Подарунки для окупантів. Чорт би їх забрав!
Військові в один голос почали сміятися і спльовувати, немов згадали яку нечисть.
— А далі теж міни? Мені треба ...
Не встиг Андрій договорити свою фразу, як його обірвав гучний вибух поруч. Цього разу це був прильот, який потрапив прямо у табір ЗСУ. Чоловіків порозкидало у різні боки. Андрій теж не встояв на ногах і відлетів далеко у кущі.
18
— Не може бути! — не вірила Яна своїм очам, дивлячись на непорушне тіло Мирослави.
Дівчина почала вже панікувати, але вчасно зупинила себе.
— Ні! Мирослава вчила інакше. Більше ніяких страхів.
Яна заплющила очі. Її енергія була такою красивою та яскравою, як ніколи. Дівчина сконцентрувалася на сердечній чакрі та збільшила смарагдово золотаву енергію так, що вона почала виливатися з неї і текти по її рукам.
Яна приклала свої руки до грудей цілительки та візуалізувала зелені потоки енергії в її серце. Дівчина відчувала вдячність та любов до свого вчителя, який зцілив її. А тепер вона зцілювала його у відповідь.
Руки стали теплими від живої сили, і Яні стало навіть жарко від цієї енергетики.
Раптом Мирослава поворухнулась. А потім ще, і ще. Аж поки нарешті не відкрила свої очі.
Яна на радощах обійняла жінку.
— Я так злякалася! — мало не плакала дівчина.
— Як би злякалася, то в тебе не вийшло б! — посміхнулася цілитель.
Раптом пролунав гучний залп. Вибухи один за одним розбивали нічну тишу.
— Це наші! — спокійно прокоментувала Мирослава.
— Як ви знаєте?
— Ми ж подолали чорних магів на енергетичному рівні. Тепер черга ЗСУ.
— Так швидко?
— Не дуже. Перемога на тонкому плані вже відбулася, а от матеріалізація відбувається повільно. Тепер черга за простими людьми. Кожен має подолати зло в собі — лінощі, страх, апатію, ненависть. Перемога кожного у маленьких речах наблизить перемогу на глобальному рівні.
— Ви можете йти? Напевне, Зевс зачекався... — вернула до буденності Яна.
— Так, але в нас ще є одна робота!
Те, що запропонувала далі робити Мирослава, здалося Яні трохи моторошним заняттям.
— Нам потрібно очистити Землю від загублених душ. Багато людей загинуло, і багато ще загине, але негоже, щоб неприкаяні привиди блукали серед людей. Нам потрібно повернути їх Творцю.
Яна мовчки ковтнула слину. Їй зовсім не хотілося мати справу із мерцями, яких вона так боялася, адже колись передивилася фільмів жахів.
— Нам треба створити світлові тунелі, по яким душі зможуть піднятися до першоджерела. А для цього тобі потрібно відкрити своє бачення. Ти готова?
— Відкрити бачення?
Мирослава кивнула. Яна трохи вагалася. Їй подобалося бачити золоте мерехтіння куполу, відчувати енергію кристалів, спілкуватися з Родом та Сім'єю Світла. Але привиди?
— Його можна відкривати лише, коли потрібно. Решту часу ти будеш жити звичним життям. — немов прочитала полохливі думки Яни Мирослава.
— Добре! — погодилася дівчина, бо її цікавість все ж таки переважила ризик.
Мирослава притулила свої долоні до лоба Яни, і та відчула тепло від рук цілителя.
— Заплющ очі! — командувала Мирослава. — А тепер повторюй! Я прошу Вищі Сили дати мені бачення, щоб я могла допомагати людям і бути корисною Всесвіту. Також прошу навчити мене керувати цією силою та оберігати мене від того, що я ще не готова побачити.
Яна повторила посвяту за цілителем, і їй трохи запекло в зоні третього ока. Дівчина розплющила очі і побачила красиве лице Мирослави.
— Ніби все, як було... — прокоментувала Яна.
Мирослава трохи відійшла, і Яна вперше побачила красивий рожево-малиновий ореол навколо фізичного тіла цілителя. Значить, не все так, як було. Так як нічого страшного вона поки не бачила, то трохи заспокоїлася.
Мирослава впала на коліна та склонилася до землі. Цілитель щось тихо шепотіла, а потім промовила вголос:
— Земля дала дозвіл! Вона готова відпустити тих, хто вже пішов з життя.
Мирослава заплющила очі та продовжувала говорити.
— Зараз я створю тунель світла, який немов ліфт, підніме душі загиблих до Творця. Твоя задача — показати шлях душам до тунелю та перевірити, чи всі пішли у небо. Душі будуть у різному стані, але не бійся. Від мерців шкоди немає, якщо їх вчасно відпустити.
Яна побачила, як в метрах десяти утворилася світлова енергетична воронка, яка піднімалася високо в небо. Тунель рухався, немов торнадо. Світловий потік пройшов крізь неї, і дівчина відчула його тепло, а потім злетіла у невагомості на метр на поверхнею землі, але вище у небо тунель її не пускав Яні навіть сподобалися відчуття польоту у цьому тунелі і вона повністю довірилася цьому енергетичному простору.
— Вгору живим не піднятися ніколи. Тільки безтілесні душі здатні на це. — пояснювала специфіку Мирослава. — Енергетика світлового ліфту буде приваблювати мертві душі, тому вони будуть йти на його поклик, але для більшої впевненості краще перевірити усю місцевість. Ти можеш легко пересуватися за допомогою тунелю. Допоможи загиблим знайти спокій!
Яна кивнула і посміхнулась своєму вчителю. Тунель, немов жива істота, відреагував на команду "Пошук" і почав, як нестримний вихор, переміщатися по землі.
Раптом тунель зупинився. Яна вийшла назовні та побачила стару бабусю перед собою. Жінка була абсолютно звичайною з вигляду, але дуже кволою, і викликала бажання піклуватися про неї.
— Доню, ти янгол? — спитала старенька.
— Я? — Яну мало не заціпило, але вона вчасно знайшлася, зрозумівши, що перед нею душа. — Майже... Я тут, щоб допомогти повернутися вам до Творця.
— Дякую, доню! Я давно чекала на цю зустріч. Мені так багато треба спитати. Але я зовсім не розумію, як так сталося. Я лежала в своєму ліжку, і раптом схопило серце. Мабуть, перенервувала через ці постійні вибухи. Але то пусте. Не слухай стару бабу. Я достатньо пожила, а от діти й онуки... Що їх чекає?
— Нам всім дається по нашим силам. Впевнена, вони все подолають.
Бабуся посміхнулася і взяла за руку дівчину. Яна відчула пекучий крижаний холод від тієї руки, але не подала виду, що їй так неприємно. Вона дивилася в очі бабусі і розуміла, що між ними вічність.
— Мені сюди? — перепитала старенька, показуючи старим кволим пальцем на тунель.
— Так, ви з легкістю повернетесь до своїх витоків.
— Щасти, доцю! Я пішла, — і бабуся почалапала до світового ліфту, який з легкістю підхопив душу і підняв її до самого Бога.
В Яни заблищали сльози в очах, але вона швидко витерла їх рукою, тому що до неї підійшли інші душі. Цього разу їх було більше, і не всі виглядали так бездоганно по-людськи, як бабуся.
Напевне, це була сім'я — чоловік, дружина і двоє маленьких дітей. Тіло чоловіка було обпечене з лівого боку, в дружини — травмована голова, з якої юшилася кров, а діти були в обвугленій одежі але досить таки цілі.
"Напевне, задихнулися" — промайнула думка в голові Яни.
— Ми прийшли сюди за сигналом! — сказав чоловік.
— Так, цей ліфт відправляє душі померлих до Творця на переродження. Вам більше не треба боятися.
— Добре, що всі разом підемо! — сказала жінка і притисла своїх діток до грудей. — Не могла їх лишити самих! — і почала плакати.
— Все сталося, як судилося! Не треба хвилюватись. Творець чекає на вас! — Яні дійсно було важко підбирати слова загиблим насильницькою смертю душам.
З усіх її магічних завдань за весь час це було найскладнішим, але ззовні дівчина не подавала вигляду і намагалася посилати любов усім своїм єством кожній душі, яку зустрічала.
Сім'я увійшла в тунель і зникла в вишині. Тунель почав рухатися, і Яна зрозуміла, що на цій ділянці землі вони забрали усі душі.
На наступній локації дівчина вийшла з тунелю і мало не зомліла від страху. Перед нею стояли двоє рашистських військових, від яких вона нещодавно втікала. Обоє були закривавлені з голови до ніг. Той, що з сірими очима підтримував свого товариша, який стояв на одній нозі. Іншу відірвану ногу він тримав у своїй руці.
Оцінивши їх вигляд, Яна зрозуміла, що з такими пораненнями, вони явно не вижили, тому точно були мертві.
— Вот мы снова встретились, девочка! — майже з посмішкою мовив сіроокий окупант.
В цей момент Яна зрозуміла, що тоді, у сміттєвому бачку цей солдат все ж таки бачив її, але не здав. Вона не була невидима для нього. Він просто проявив людяність. Можливо, саме так і діє магія енергії любові?
— Жаль, что так... Прости нас, дураков... — сказав солдат та пішов до тунеля .
— Я буду молитись, щоб у вас була краща сім'я в наступному житті! І краща країна! — крикнула навздогін Яна.
В іншому місці тунель підібрав ще декілька душ дорослих чоловіків з уламковими пораненнями. Вони були небагатослівні і просто одразу пішли у світовий тунель до Бога.
Наступна зустріч Яни була з душами українських військових. Їх було багато. Поранених, залитих кров'ю, з жахливими ураженнями тіла, з відірваними кінцівками та розтрощеними черепами. Але всі ці душі йшли стройовим маршем та співали гімн України.
У Яни защемило в серці від такого видовища. Вона не знаходила слів для них. Ці люди поклали своє життя заради неї. Хіба вона може їм хоч якось віддячити?
— Ти янгол? — запитав один із старших ЗСУ-шників.
— Ні, ви — справжні янголи. Врятували стільки життів. Такою високою ціною... — Яна говорила з глибини свого серця, з усію щирістю і любов'ю, яка була в неї на той момент.
— А як інакше? Ми б собі не пробачили, якби не спробували. — відповів інший хлопець.
— Ми ж чоловіки! — вторив йому інший.
— Україна понад усе! — гуртом крикнули воїни
— Творець чекає на вас. А ми будемо пам'ятати ваш вчинок. Цілі покоління будуть пам'ятати! — Яна ледь стримувала сльози.
— А ви живіть! Чуєш? Живіть на повні груди! За нас всіх! Ви маєте жити! Українці мусять вижити! — відповів найстарший чоловік і повів свою ватагу до світлового тунелю.
Не встигла Яна отямитись, як тунель підхопив її в інше місце і приземлив у відкритому полі. Здавалося, що тут робити душам, але через мить, з'явилося дуже багато мерців. Вони виглядали дуже моторошно. Але лякали не їхні поранення,криваві рани чи вивернуті навиворіт нутрощі. Лякала їх болотна форма та російські прапори на нашивках.
Це були окупанти.
Яна сковтнула, але продовжувала чекати. Вона ледь стримувалася, щоб не спитати: "Чому? Чому ви прийшли нас убивати? Що ми вам зробили?"
Здавалося, російських військових тисячі. Вони мовчки, з опущеними головами йшли в тунель. Деякі душі трохи збивалися з маршруту, але Яна вчасно направляла їх у світловий тунель.
— Вам сюди!
Раптом один з рашистів зупинився, подивився прямо в очі Яні і сказав:
— Какая позорная смерть! И так далеко от дома. Наши тела никогда не увидят родные. И никогда не смогут с нами проститься по-человечески.
— Вас похоронят украинцы. По-человечески. А теперь идите к Богу на очищение!
Слова Яни заспокоїли мерця, і він зайшов у світловий ліфт.
В наступному місці Яна підібрала всього одну душу. Маленького хлопчика років п'яти. Він йшов, плачучи, і кликав маму.
— Сонечко, не бійся! Скоро ти опинишся у новому, кращому місці. Про тебе буде піклуватися сам Бог.
— Я хочу до мами! — продовжувало плакати маля.
— Можливо, ти зустрінешся з нею нагорі. А можливо, будеш спостерігати за нею з неба. І будеш її оберігати. Станеш янголом-охоронцем своєї мами. — втішала Яна малюка.
— Я буду охороняти маму?
Яна кивнула у знак згоди. На обличчі хлопчика з'явилася посмішка.
— Тоді я побіг. А якщо ви побачите мою маму, то скажіть, я дуже її люблю. І завжди охоронятиму! — хлопчик забіг у світловий тунель і щез у польоті до Бога.
Яна відійшла від тунелю, щоб обдивитись територію, чи не заблукала бува якась душа.
Вже було не так темно. І ось-ось здавалося почне розвиднятися. І землю укутав туман, через який можна було розгледіти обриси дерев. Яна вже хотіла повернутися до світлового тунелю, як побачила, що якась темна фігура рухається назустріч їй. Дівчина вирішила зачекати.
З кожним кроком фігура ставала більш чіткою. Тепер вже стало зрозуміло, що це чоловіча постать. Ще крок, і Яна побачила дуже знайому чоловічу фігуру, але не хотіла вірити в це. Вона пішла назустріч чоловікові, щоб упевнитися, що це не той, про кого вона думає.
— Яна! — почула дівчина знайомий голос і мало не зомліла від усвідомлення того, що чоловік, який йшов їй назустріч, був Андрій, її коханий.
Ноги Яни підкосились, і вона присіла на дорозі, закриваючи лице, ховаючи сльози.
— Тільки не ти! — вирвався хрип з її грудей.
Постать почала бігти до Яни, і за мить вона вже чітко бачила лице Андрія. Сльози текли рікою по її щокам. Зі скроні Андрія юшилася кров, а куртка була подерта і брудна.
— Яночка, не плач! Я прийшов за тобою! — мовив хлопець і обійняв дівчину.
— Я не вірю! Йди звідси! — продовжувала схлипувати Яна і відштовхувала Андрія.
— Що сталося? Чому ти тут? Чого женеш мене? — не міг зрозуміти поведінку дівчини хлопець.
— Я не хочу знати, що ти загинув. — ревіла Яна далі.
— Так я ж не загинув. Я ж тут. Чи ти вже мерців бачиш? — пожартував Андрій.
"Може він, ще не зрозумів, що з ним відбулося?" — подумала Яна.
— Живий? - дівчина підняла на нього очі.
— Так, живий. З чого мені бути не живим? Трішки пошарпаний, але в нормі. Це тебе кров лякає? То не моя! Знала б ти , як я добирався до тебе. Скільки разів міг вмерти, але я живий. Бо ти мене чекала. — Андрій міцно обійняв Яну і почав цілувати її щоки і гладити по голові.
Тут Яна відчула, що Андрій не холодний, як інші душі. Його губи були гарячими.
— Ти живий! — нарешті дійшло до Яни. - Боже, ти живий! — міцно притулила до себе, а потім відштовхнула і спитала, прямо дивлячись в лице. — То що ти тут робиш? Навіщо йшов сюди?
— Я йшов додому. А от що ти тут робиш?
— Я... — слова Яни зависли в повітрі.
Вона не знала, як пояснити йому.
— Я... — дівчина обернулася у пошуках світлового тунелю, але він зник. — Де ж він?
Яна підвелася і почала озиратися навкруги.
— Хто? Кого шукаєш? Тебе хтось підвіз сюди?
Яна розуміла, що без доказів Андрій їй не повірить, тому вирішила вигадати іншу причину.
— Я була тут з Мирославою, але загубилась. Напевне, вона вдома. Пішли скоріше!
— А що ви тут робили вночі? — допитувався Андрій. — Русня зайшла в наш дім?
— Ні, ми їх вигнали. Просто треба було дещо знайти. Пішли швидше. Там Зевс ще поранений.
— Зевс?
— Це кличка коргі сусідів.
Яна міцно стисла руку Андрія і тягнула його за собою з неймовірною силою. Хлопець здивовано дивився на свою впевнену Яну, яка ще недавно була такою маленькою, переляканою дівчинкою, а зараз він відчував в її присутності, що вони все зможуть. І йому більше не було страшно. Він стільки разів вижив, щоб опинитися поруч з коханою, що зараз Бог його точно захистить.
19
Мирослави ніде не було. Вони не зустріли її по дорозі. Не побачили вдома.
Лише Зевс зустрічав Яну на порозі будинку, виляючи хвостиком, а на Андрія спершу гарчав, поки нова хазяйка не заспокоїла:
— Це свої! Йди познайомся! Бачу ти вже зовсім одужав.
Пес обнюхав Андрія, а потім почав ластитися до нього.
— А колись казала, що собака нам не треба! — говорив хлопець до Яни та гладив собаку по голові.
— Всі ми щось казали колись...
— А чому він перемотаний ?
— Там... — Яна не знала, чи розповідати, чи ні про зустріч з орками. Вона не хотіла, щоб він хвилювався, тому змовчала. — Просто поранився.
— А де ви розминулися з Мирославою?
— Її там нема! Ми проходили.
— Так подзвони їй! Поки зв'язок ще є.
— В неї немає телефону, здається. Принаймні, я не бачила.
— Як це нема телефону? Загубила?
Яна стисла плечима. В ці дні сталося так багато незвичного, що відсутність телефону у цілителя її раніше не бентежила.
— Яночка, нам треба їхати. Тут може бути небезпечно. Наші позиції тримають, але все може бути.
— Я без неї не поїду! — твердо мовила дівчина. — Може, зачекаємо? Ти поспиш трохи. Ти ж втомлений. Давай я тобі щось приготую?
— Не до їжі зараз. І не до спання. Нам виїхати, поки на Київ ще можна, а там через одеську трасу до моїх батьків.
— Кролику, я не можу її лишити. Я піду пошукаю.
— Ні, я пошукаю.
— Давай разом! — посміхнулася Яна, і вони вдвох вийшли на двір.
Хлопець з дівчиною обійшли все їх містечко знову. Вже був ранок, і добре було видно все навкруги.
— Тут, як у місті-привиді. Жах! Таке раніше тільки у фільмах бачив. І як ти це витримала? — коментував побачене Андрій.
— Мирослава допомогла. Без неї я не знаю, що було б...
Андрій погодився почекати до обіду. Поки він заливав останній бензин в машину, перевіряв, чи заводиться його новенький лексус, перекладав речі в багажнику, Яна готувала закуски в дорогу, набирала воду в пляшки та окріп у термос. Але найчастіше Яна вибігала на другий поверх і з балкону визирала на вулицю, чи не йде бува Мирослава. Але цілитель пропала, й сліду не видно, ніби не було її ніколи. Жодних своїх речей в будинку вона теж не залишила.
Поки Андрій їв підігріту кашу з тушонкю та мариновані помідори, Яна знову вийшла на вулицю. Нарешті вдалині вона побачила знайому постать.
З криком "Мирослава" дівчина вибігла надвір без верхньої одежі. Холодне повітря вкрило її тіло сиротами, але Яна не помічала цього. Вона була рада знову побачити свого вчителя.
— Де ж ви були? Ми вас шукали по всьому містечку! — випалила захекана дівчина.
— Я прийшла попрощатися!
— Що? Навіщо? Ми вас заберемо! В нас в машині місце є. Зараз вже будемо виїжджати!
— Я не поїду! Я належу цьому місцю. Я потрібна тут. А ти їдь! Ти свою роботу вже виконала.
— Але чому? Я не поїду без вас. Як я вас залишу?
— Я не одна. Зі мною цілий Всесвіт. Ще багато душ загине, і хтось мусить лишитись, щоб вказати їм шлях додому. Я потрібна тут. Не переживай за мене!
— А де ви будете жити? Лишайтесь в моєму домі!
— Ні, я піду в сусіднє село. Це місце вже захищене. Ворог ніколи сюди не прийде. Тому можеш спокійно їхати. Тебе твій дім дочекається.
— Я... — Яна не могла знайти слів. — Дякую вам за все! Ви мене врятували.
Мирослава посміхнулася своєю доброю посмішкою, обняла дівчину і прошепотіла їй на вухо:
— Це я тобі дякую! Без тебе нічого не вийшло б!
З Яниних очей покотилися сльози.
— Не забувай всього, чому я тебе вчила. Але людям не обов'язково все знати. Прийде час, і вони самі все побачать. Ти — Берегиня свого роду, своєї сім'ї. Від тебе залежить настрій у родині, атмосфера, у якій рідні будуть розвиватись. Пам'ятай, що основне — завжди вибирати любов, хоча страх обрати легше.
— Я пам'ятатиму... — кивнула Яна . — А телефон? — різко згадала дівчина. — У вас є мобільний?
Мирослава ще ширше посміхнулася.
— Телефон нам не треба. Я завжди поруч. А тепер мені пора йти!
Мирослава поцілувала у щоку Яну, розвернулася і пішла.
Дівчина спостерігала за зникаючою фігурою вчителя якийсь час, а потім повернулася додому.
— Чого ти без одежі пішла? — Андрій вже біг назустріч з пуфером в руках.
— Можемо їхати. Мирослава з нами не поїде. — сумно сказала дівчина.
— Ти бачила її? Але чому?
— Так. — кивнула Яна. — Не хоче покидати рідні місця. Сказала, що не варто турбуватися. Все буде добре.
— Ти точно в нормі? — перепитав Андрій.
Яна посміхнулася і кивнула. Андрій обійняв дівчину, показуючи свою підтримку коханій. Вже через півгодини вони виїхали зі свого заміського будинку разом з новим домашнім улюбленцем Зевсом.
Андрій прощався з будинком назавжди, а Яна знала, що обов'язково повернеться сюди. Вона стільки захисту поставила на це місце, що він неодмінно мав спрацювати.
Перед від'їздом на своїй карті бажань Яна написала "Хочу жити вдома з усіма, кого люблю, у мирній країні".
20
В тимчасовому переселенні Яна з Андрієм перебували аж до травня. Спочатку вони були у батьків Андрія, потім навідались до батьків Яни, а зрештою поїхали до друзів в Івано-Франківськ.
Яна продовжувала медитувати щодня. Вона створювала в своїй уяві захисний золотий купол над усією Україною, особливо під час повітряних тривог. Андрій знав, що її краще не чіпати, коли вона сиділа в позі лотоса із заплющеними очима, а її тіло ритмічно гойдалося по колу.
Яна йому розповіла про всі чудасії, що трапилися з нею в окупації. Але Андрій не дуже вірив їй. Навіть влаштував коханій прийом у психолога, щоб той перевірив адекватність дівчини.
— В неї прекрасний психоемоційний стан. Жодних ознак депресій чи тривожності. Хотів би я мати таку стійку психіку. — прокоментував Андрієві діагноз пацієнтки психіатр.
Яна не ображалася на Андрія за те, що він не вірив їй. Вона сама б не вірила, якби не пережила все на власному досвіді.
Найбільше дівчину хвилювала доля Мирослави. Чи вдалося їй захистити іншу територію? Чи знайшла вона новий прихисток? Чи допомагав їй хтось на новому місці?
Через бажання знати хоч щось Яна досліджувала всі інформаційні телеграм-канали. Від деяких новин волосся ставало дибки, особливо коли росіяни вийшли з Київської області і наші потрапили в окуповані міста. Яні було погано від тих світлин знущань та геноциду українського народу. Вона могла годинами плакати, співчуваючи жінкам, дітям і захисникам, які опинилися в руках мордору.
Одного разу Мирослава наснилася їй. Вона було такою ж красивою, якою Яна запам'ятала її, але обличчя в цілительки було занепокоєне.
— Що ти робиш? Чому я вчила тебе? — сердито звернулася вона до Яни.
Дівчина мовчки кліпала очима, не знаючи, що казати.
— Не можна дивитись новини. Тобі не можна. Ти — берегиня! Хранителька світла і любові! — нагадала вчитель своїй учениці.
— Але як я можу не дивитись? Мені ж треба знати, що відбувається... — почала виправдовуватися Яна.
— Важливе ти і так дізнаєшся від інших. А засмічувати себе негативною енергетикою не можна. Треба одразу чистити себе від тих образів у астральному вогнищі. Уяви, як заходиш у полум'я, і воно вичищає все темне, що є в тобі. Так роби одразу, як злякаєшся чогось. Тобі не можна піддаватися страху.
— Але ж він навколо. Всюди!
— А ти сій добро і любов. Дивись на квіти. Вже ж весна! Блакитне небо, сміх дитини. Красива мелодія. Життя триває. І воно завжди перемагає. І саме ти будеш наближати перемогу життя над смертю. Ти бачила більше за інших. Ти бачила магію, ти бачила смерть, ти бачила переродження.
Яна прокинулася, а образ Мирослави зник.
З одного боку Яна шкодувала, що так мало бачила Мирославу, а з іншого — була дуже рада, що наставник стримала своє слово — вона була поруч і знову вчила її, коли була найбільше потрібна.
21
Травень приніс з собою не лишу тепло і соковиту зелень, а й прекрасну звістку — уряд офіційно дозволив киянам вертатись додому. ЗСУ до того часу розмінували вулиці та будинки в окупованих містах та селищах, а журналісти встигли задокументувати та зафільмувати злочини російської армії проти цивільного населення. Тепер справжні господарі могли почати відновлювати своє розграбоване та спаплюжене нелюдами майно.
Яна з Андрієм були солідарні в рішенні повертатись додому якнайшвидше. Вони зібрали придбані в тимчасовому переселенні речі, всадили Зевса на заднє сидіння та рушили в дорогу.
Машина жваво долала кілометри по нових асфальтованих зеленою владою трасах. Гучно лунала рок-музика 80-х. Зевс з відкритою пащею та висунутим язиком милувався краєвидами у відкрите вікно, а Яна з нетерпінням чекала зустрічі з домом та... з Мирославою.
Від мрій до реальності дівчину повернула різка тиша. Андрій прикрутив гучність на магнітофоні і звернувся до Яни:
— Чуєш? Дорога якась дивна... Такий скрегіт незрозумілий...
— Так... — прислухалась дівчина, — Що це?
— Не знаю... Ніби верхній шар дороги хтось здер.
В салоні запанувала тиша, і обоє прислухалися до дивного скреготу коліс по дорозі.
— Це вже Житомирська траса? — спитала Яна.
— Так, тут вже їздили "узкі". А-а-а, точно! Напевне, це від гусениць... Тут танки були! — вигукнув своє припущення -відкриття Андрій.
Настрій у Яни змінився.
— Наслідили, гади! — пробубніла під ніс вона.
— Та не кажи! — підтримав Андрій та взяв за руку Яну.
Вони переглянулись і всміхнулись одне одному. Решту шляху вони їхали без музики, мовчки і пильно вдивлялися в дорогу. Цей шматок траси був справжньою історією, очевидцями якої вони стали проти своєї волі.
Де-не-де на узбіччі їм траплялися обгорілі та прострелені цивільні машини. Андрій по дорозі навіть впізнав рашистський БТР, з якого два місяці тому обстріляли куплену ним машину, але не хотів спинятися біля нього. Він і так пам'ятав все так, ніби це було вчора.
Нарешті вони звернули з основної траси вправо і доїхали до роздоріжжя зі знаком на їх рідний "Рівервіль". Яна швидко подивилася на підніжжя знаку. Поставлений нею камінь виміру стояв на місці.
Їх дім дочекався господарів. Тільки потребував генерального прибирання, так само, як і територія.
Вони були одними з найперших хазяїв, які повернулися в котеджне містечко. Власники коргі були за кордоном, тому пес тепер по праву став домашнім улюбленцем Яни і Андрія.
Вони прибрали дім, навели лад на території та знову почали будувати своє життя. Андрій ще активніше заробляв гроші, тому що тепер в списку його розходів були донати на ЗСУ. А Яна тепер зайнялася проектуванням бомбосховищ, а не лише дизайном в сучасних будинках.
Майже одразу після повернення Яна почала шукати Мирославу, але ніде її зустріти не могла. Потроху почали вертатись сусіди. Яна запитувала кожного зустрічного, чи не бачили вони красиву руду жінку. І відповідь завжди була однаковою — про неї ніхто не чув.
Одного разу дівчина вигулювала Зевса без повідка на березі озера в сусідньому селищі. Раптом пес побіг за кицькою і звернув у вуличку між будинками. Яна побігла за ним, постійно гукаючи:
— Зевсе, стій!
Дівчина наздогнала його аж біля лимонного будинку, ворота у двір якого були відкриті. Собака, не чекаючи запрошення, забіг всередину.
Яна зайшла на подвір'я за ним з криком:
— Зевсе, не можна!
У охайному дворі біля машини кольору хакі вона побачила юнака у військовій формі, який присів навпочіпки та гладив волохатого бешкетника. Зевс від задоволення виляв хвостом та по-лисячому всміхався, примружуючи очі.
— Вибачте, він побіг за кішкою. Я ледве наздогнала... — в Яни серце мало не вистрибувало з грудей від цього інтенсивного спринту. — А так ми без повідка не гуляємо... — продовжувала виправдовуватись дівчина.
— Пусте! В мене ворота теж незачинені, тому він й забіг сюди, — доброзичливо мовив хлопець і підняв на дівчину свої великі блакитні очі.
Яні здалося, що вона вже бачила такі очі. А через пару секунд міркувань усвідомила, що вони такі ж, як у Мирослави.
Тим часом Зевс повернувся до своєї хазяйки і з винним виглядом став перед нею. Яна скористалася нагодою та вдягнула повідець.
— Вибачте ще раз за незручності. — поспіхом сказала Яна та повернулась до виходу. Але на півдорозі спинилася, обернулась і спитала:
— Я шукаю одну людину. Мирославу. Вона така красива жінка з рудим волоссям.
— Мирославу? — здивовано перепитав юнак.
— Так, вона цілитель.
— А звідки ви її знаєте? — шок з лиця хлопця все не сходив.
— Я? Ну... Ми... ми разом були на початку повномасштабного вторгнення. Вона допомогла мені.
— Що? Але ж це неможливо! — вигукнув військовий.
— Ну, я не встигла виїхати, тому перші дні була тут.
— Ні, я не в тому плані. Як ви можете знати Мирославу?
— Я зустріла її в Рівервілі. На жаль, вона відмовилась виїжджати зі мною. А тепер я не можу її знайти.
— Чекай! — сказав хлопець і поліз в кишеню штанів.
Він витяг свій телефон і почав у ньому щось шукати.
— Ви про цю Мирославу говорите? — юнак продемонстрував фото цілительки.
— Так! — зраділа Яна, що нарешті знайшла хоч якусь зачіпку. — Ви її знаєте? Де я можу...
— Вона моя мама! — перервав хлопець. — І вона померла рік тому!
Яна, немов оніміла. Вона дивилася в очі хлопця, які були такими ж блакитними так красивими, як у Мирослави, і не могла вимовити жодного слова
— Ви ніяк не могли її бачити два місяці тому! — продовжував хлопець. — Напевне, ви щось плутаєте...
— Напевне... — нарешті видушила з себе Яна. — Дякую вам... за все! І... співчуваю...
Хлопець кивнув, а коргі потяг за повідець до виходу. Яна вийшла за ворота, ще раз озирнулась. Юнак вже почав займатися своєю машиною. хоча вираз його обличчя став сумним і задумливим.
Додому Яна верталась, немов усі сні. Здавалося, не вона веде коргі на повідку, а Зевс вів її, щоб вона не заблукала. Дівчина зовсім не контролювала, що відбувається в реальності. Вона все міркувала, що це було. На фото сто відсотків була Мирослава. Її ні з ким не сплутаєш. Ця аристократична постава, лагідний погляд, правильні риси обличчя, руде довге хвилясте волосся. Це точно була вона! А його очі? Він певне, що її син. Але ж він не брехав би, що мати померла. Про таке не брешуть...
Невже вона весь час спілкувалася з привидом? Може, Андрій правий, і все, що відбувалось в перші дні вторгнення, вигадала її уява, щоб втекти від стресу? Невже все те, що вона пережила тоді, було несправжнім? Боротьба з темними силами, магія, золотий купол...
Тут Яна різко спинилася і смикнула коргі за повідець. Зевс заскавчав і обернувся на свою хазяйку. Дівчина озирнулась навкруги. Збагнувши, де знаходиться, вона повернула на захід до знаку на роздоріжжі. Їй треба було перевірити. При поверненні додому вона бачила камінь там, а ще пам'ятала, що сама ставила камінь туди. Важезну брилу, яку без магії хрін піднімеш.
Яна ледь не бігла до того місця. Зевсу сподобалася така швидка прогулянка, але він біг в унісон хазяйці.
Нарешті дівчина дісталася до знаку. Спочатку вона відхекалася. Потім підійшла до кам'яної брили завбільшки з хлібину та спробувала її підняти. Каменюка була дуже важкою і Яна не змогла її втримати довше, ніж одну секунду.
— Та невже? — чи то до себе, чи то до Всесвіту вигукнула дівчина.
"Треба подружитися з каменем!" — пролунав лагідний голос Мирослави в голові.
Яна присіла, закрила очі та торкнулася долонями холодного каменя. Вона відчула вібрацію брили і через руки до неї хлинула тепла енергія. Після того, як вона відчула дихання кристалу, дівчина підняла брилу. Тепер камінь був, немов пір'їнка, яку Яна легко підкидувала в одній руці.
Дівчина посміхнулася.
— Все насправді! — весело сказала вона Зевсу, а той загавкав у відповідь.
Яна повернула камінь на місце, і навколо її котеджного містечка засяяв золотий купол.