Розділ 4. Час повертатися назад

Якщо Вольтер і хвилювався перед першим серйозним завданням від тітки, то намагався цього не показувати. Принаймні, не надто очевидно. Проте, коли він опинився сам у кімнаті, а перед ним була лише ледь притомна принцеса та її служниця, усі знання й настанови, які дала тітка, вилетіли з його голови так, ніби він ніколи їх і не чув.

Зробивши глибокий вдих і видих, він попрямував просто до ліжка. Служниця навіть не підняла голови від шарфа, який так старанно вишивала, вперто ігноруючи сльози, що постійно скочувалися по щоках. Це можна було б списати на недбалість, ніби вона просто не помітила Вольтера, якби не одне «але»: він, як і всі інші божества, був невидимий для звичайних людей. Принаймні тоді, коли перебував у своїй божественній оболонці. Звісно, за бажанням він міг з’явитися у фізичному вигляді, але тоді служниця здійме непотрібний галас.

Єдиний недолік божественного стану полягав у тому, що Вольтер не міг нікого торкатися. Тому, щоб надіти кулон, який тітка щедро позичила хлопцеві, йому потрібно було прийняти людську оболонку і вже тоді «чаклувати». Хоча слово «чаклування» не зовсім точно описувало те, чим він мав зараз займатися. Єдина проблема полягала в тому, що почати він не міг, поки була служниця. Тож її потрібно було відволікти. І з цим легко впорається Рут. Спершу, його потрібно впустити у кімнату.

Вікно було щільно зачинене, але це не становило проблеми. Вольтер уявив, як перед ним з’являється напівпрозора мотузка, видима лише йому. Простягнувши руку, він схопився за неї й потягнув. Хлопець відчув, як магія пульсує під долонею, повільно передаючись уздовж «нитки».

Вікно з різким скреготом відчинилося, впустивши до кімнати прохолодне повітря — а разом із ним і Рута. Служниця різко підхопилася, кинувши в’язання, й втупилася поглядом у ворона, який літав по кімнаті, голосно каркаючи.

— Ану, киш! — закричала вона, намагаючись вигнати птаха у відчинене вікно. Але той тримався надто високо, і всі спроби були марними.

Рут каркнув у відповідь, ніби вітаючи Вольтера, й пірнув у відчинені двері, як припускав хлопець, ванної кімнати. Служниця метушилася, не знаючи, що робити: чи продовжувати «охороняти» принцесу, чи все ж прогнати птаха. Зрештою вона вирішила залишити все як є, аж доки з ванної не пролунало гучне «кар», за яким послідував дзвін розбитого скла.

— Ельфійська птиця… — пробурмотіла служниця й схопила з тумбочки канделябр.

Вольтер тихо хихикнув, спостерігаючи, як вона з розлюченим криком кинулася в бік ванної.

Щойно її постать зникла за дверима, він знову застосував силу, зачиняючи їх, щоб виграти трохи часу. У найкращому випадку це мало зайняти кілька хвилин, але хто знає, що може піти не так. У людській оболонці Вольтер був значно слабшим, ніж у божественній, проте інакше він просто не зміг би виконати задумане.

Йому й так неймовірно пощастило, що тітка віддала частину своєї сили, аби наповнити кулон. Тепер залишалося лише одне — надіти його на принцесу й «влити» в неї життя. На словах усе було просто, але насправді для цього потрібно було чимало сили та концентрації. Якщо за перше Вольтер не надто хвилювався, то за друге… сумніви все ж закрадалися.

Відкинувши зайві страхи, він прибрав людську подобу й, не гаючи часу, швидко надів кулон на принцесу, намагаючись не затримувати на ній погляду. Проте це було важко, зважаючи на те, що дівчина перебувала на межі життя і смерті, але все одно виглядала так, ніби просто мирно спала. Світле волосся обережно розсипалося по подушці, а довгі вії ледь тремтіли, ніби вона ось-ось мала розплющити очі. Якби він був людиною, то, скоріш за все, був би одного віку з нею або лише на рік-два старший. Вольтер не міг не захоплюватися її силою волі, адже без неї принцеса вже була б мертва.

Відмахнувшись від зайвих думок, він спробував уявити пісочний годинник над її головою, але той уперто не з’являвся.

— Та що за дурня… — пробурмотів хлопець, махаючи рукою над головою принцеси.

Він зрозумів, що час закінчується, за тим, як дедалі голосніше почав каркати Рут. Прикривши очі, Вольтер спробував абстрагуватися: ніби не існувало ні кімнати, ні Рута, ні служниці — тільки він і життя принцеси. Наосліп простягнувши руку, він нарешті відчув обриси годинника. Йому кортіло розплющити очі й подивитися, який він: звичайний дерев’яний, срібний чи, можливо, прикрашений візерунками. Наскільки він міг судити зі своїх попередніх спостережень, у кожної людини він відрізнявся. Але страх, що годинник зникне, щойно він розплющить очі, був сильнішим.

Зосередивши всю силу в одній руці, Вольтер влив її в кулон, а іншою — перевернув годинник. Навіть крізь заплющені очі він бачив сліпуче сяйво, що виривалося з кулона. Сила текла, немов стрімкий водоспад: він більше не міг її стримати, не міг «закупорити» потік. Вольтер намагався зупинити це обома руками, але марно. Він відчував, як сила стрімко покидає його, як ноги стають ватними, а в голові темніє.

Коли йому здалося, що він просто впаде від виснаження, хтось обережно став позаду й узяв його за руки. Навіть не обертаючись, Вольтер знав, що це тітка.

— Уяви, що будуєш стіну. Таку, крізь яку не проходить навіть світло, — сказала вона своїм божественним голосом, який для людського вуха звучав водночас дивно й лячно.

Вольтер зітхнув і знову заплющив очі. Він побачив, як сила витікає з його рук. Попри втому, він уявив перед собою залізну стіну, а на руках — рукавички, що не пропускають жодної краплі енергії.

— Молодець.

Почувши голос тітки, Вольтер розплющив очі. Йому здалося, що нічого не змінилося: принцеса як лежала нерухомо, так і лежить. Він уже відкрив рота, щоб сказати це, але тітка поклала йому руку на плече. І в ту ж мить він знову відчув свою божественну оболонку.

— Йди й забери її, поки можеш.

І штовхнула його в порожнечу.

† · † · †

Фрея здригнулася й озирнулася.

— Ти чула?

Мати повільно кивнула. Її обличчя раптом стало сумнішим.

— Тобі час повертатися.

— Повертатися?.. Куди?

У далекому кінці кімнати, де ще мить тому була лише темрява, тепер стояла постать хлопчика. Він з’явився так тихо, ніби завжди був тут. Світле волосся спадало на очі, а поруч, плавно змахуючи крилами, сидів великий чорний ворон. Рут. Фрея одразу його впізнала.

— Ти?.. — розгублено видихнула вона.

Вольтер нічого не відповів. Його різнокольорові очі ковзнули по дівчинці, затрималися на її матері, і в погляді хлопця промайнуло щось дивне, ніби коротке впізнавання.

Мати тихо зітхнула.

— Тітка сказала повернути її зараз же, поки не стало пізно, — спокійно відповів Вольтер, ніби навмисне ігноруючи дівчинку.

Його голос луною рознісся кімнатою. Фрея здригнулася.

— Та про що ви кажете?..

Але щойно слова зірвалися з губ, Фрея відчула різкий біль у грудях. Повітря стало важким. Їй раптом забракло дихання, ніби хтось невидимий стискав легені зсередини. Перед очима знову майнула кров на долонях. Кашель. Крики. І тоді пам’ять повернулася. Вона отруїлася. Її отруїли.

Фрея різко схопилася за груди, важко вдихнувши. Мати одразу притиснула її до себе, заспокійливо гладячи по спині.

— Тихо, тихо… Все буде добре.

— Я… я померла?

Жінка на мить заплющила очі.

— Ні. Ще ні… Але була дуже близька до цього.

Фрея відчула, як по тілу пробіг мороз.

— Тато…

— Він поруч із тобою, — лагідно мовила мати. — І дуже боїться тебе втратити.

Навколо них почало тьмяніти все сильніше. Кімната розчинялася в золотавому серпанку, ніби намальована фарбами картина, на яку пролили воду. Фрея панічно вчепилася в матір, але пальці вже не відчували колишнього тепла. Образ жінки ставав нечітким.

— Ні… зачекай… я не хочу йти!

Вольтер мовчки стояв трохи осторонь. Рут перестрибнув йому на плече й тихо каркнув, ніби нагадуючи, що часу майже не залишилося.

— Ми ще побачимось, — тихо промовила мати.

— Коли?!

Жінка лише всміхнулася, так само лагідно й сумно, як раніше.

— Коли прийде час.

Вона нахилилася й ніжно поцілувала доньку в чоло. А наступної миті обережно підняла її на руки й передала Вольтеру.

Від контрасту Фрея ледь здригнулася: після маминих обіймів його руки здавалися холодними, майже крижаними. Вольтер трохи міцніше перехопив її, щоб вона не впала, і тихо промовив:

— Ти тут занадто довго.

Фрея ще раз озирнулася.

Мати стояла посеред золотавого сяйва — така ж прекрасна, недосяжна й майже нереальна. Її світле волосся м’яко колихалося, ніби від невидимого вітру, а в очах застигло стільки любові й смутку, що Фреї захотілося знову вирватися й побігти до неї.

Але вона не встигла.

Світ навколо розсипався на тисячі золотих уламків.

Останнє, що вона почула був голос хлопця: «Не знімай кулон».

І все зникло.

                                                       ζ₰ ζ₰ ζ₰

                                                     Додаткове

Вольтер мав рацію щодо годинників — у кожної людини він був унікальним. Не існувало двох однакових. Вважалося, що їхній вигляд формується способом життя, вчинками та світоглядом власника. У злодія чи розбійника годинник міг виявитися дерев’яним, розтрісканим і почорнілим від часу, тоді як у доброї та чесної людини він часто виглядав міцним і доглянутим. Годинник матері Вольтера сяяв м’яким золотавим світлом, а його поверхню вкривали тонкі візерунки у формі крил, які вказували на її божественне походження.