Розділ 3. Мамо?

Фреї снилася мама.

Насправді, вона зовсім її не пам’ятала, оскільки та померла під час її народження. Але батько, на прохання Фреї, розповідав їй про мати. Як сильно її любили слуги за її доброту та чуйність, і як сильно її кохав тато. Розповідав, що мати обожнювала музику, книги та довгі прогулянки садом. Коли майбутня імператриця вперше прибула до замку, її першим питанням було: чи є тут бібліотека, а далі — чи є тут оркестр.

На бенкеті на честь їхнього весілля вона попросила лише одне — дозволити їй зіграти на фортепіано. Рейвен, звісно ж, погодився. Він ніколи не любив політичні шлюби, хоча сам був змушений укласти саме такий. І тому понад усе не хотів, щоб його дружина почувалася в палаці красивою прикрасою чи заручницею чужої волі.

Можливо, це бажання народилося ще в дитинстві.

Дивлячись на дружин придворних вельмож — мовчазних, покірних, вічно схилених над вишивкою чи рукоділлям, — Рейвен завжди згадував власну матір. Колись, малим хлопчиком, він думав, що їй просто подобалося сидіти в кімнаті й мовчки вишивати годинами. Але з віком зрозумів: це була не любов до рукоділля, а життя в золотій клітці. Його мати померла, народжуючи п’яту дитину. А ще не минув і тиждень після похорону, як імператор уже знайшов собі нову дружину.

Саме тоді Рейвен пообіцяв собі, що ніколи не стане схожим на власного батька.

Того вечора, на весільному бенкеті, коли імператриця підійшла до музикантів, у залі поступово стихли розмови. Вона чемно подякувала оркестру й попросила дозволу скористатися фортепіано, на якому в той момент ніхто не грав.

Музиканти розгубилися. Особливо молодий скрипаль, який тримав інструмент так міцно, ніби боявся його впустити. З одного боку, перед ним стояла нова імператриця. З іншого — імператор. І хоча він без вагань віддав би їй будь-який інструмент, страх помилитися перед володарем був сильнішим.

Тож музикант невпевнено поглянув на Рейвена. Імператор лише всміхнувся й ледь помітно кивнув. Полегшення на обличчі чоловіка було майже кумедним.

— Усі наші інструменти — ваші, Ваша Величносте, — швидко мовив він.

Імператриця аж засяяла. Щиро подякувавши, вона підійшла до фортепіано й плавно сіла за нього.

Пізніше придворні назвуть її Імператрицею-Лебідкою. Настільки граційною вона здавалася. Її ідеально рівна постава, легкі рухи, руки, що ковзали клавішами так плавно, ніби пливли по воді. А музика… музика була такою ж прекрасною й сумною, як вона сама.

Того вечора Рейвен уперше повірив, що кохання з першого погляду справді існує.

І тепер, уві сні, Фрея бачила жінку, яка, мабуть, і була її матір’ю.

Вона виглядала точно так само, як на родинному портреті: довге золотаве волосся м’якими хвилями спадало на плечі, а світло-блакитні очі швидко ковзали рядками книги, яку вона тримала в руках. Батько завжди казав, що вони з матір’ю дуже схожі, але Фрея ніколи не вірила, що настільки.

Жінка напівлежала на дивані, ліниво спершись ліктем об бильце. Навіть у такій невимушеній позі вона нагадувала бездоганну мармурову скульптуру. Підійшовши ближче, Фрея почула, як мати тихо щось наспівує собі під ніс. Спершу мелодія здалася їй незнайомою, але за кілька секунд вона впізнала її.

«Вальс принцеси».

Одна з найсумніших мелодій, які Фрея будь-коли чула. Але мати наспівувала її так легко й тепло, що пісня звучала зовсім інакше — не трагічною, а ніжною. У «Вальсі принцеси» розповідалося про нерозділене кохання принцеси та лицаря. Вони знали про почуття одне одного, але не могли бути разом через різницю в статусі. Лицар був лише мечем при троні, а вона — майбутньою правителькою, чиє життя давно належало імперії, а не їй самій.

Коли настав час принцесі виходити заміж, лицар поїхав. Він не зміг дивитися, як жінка, яку кохав понад життя, стане дружиною іншого. Принцеса таємно надсилала йому листи — один за одним, відчайдушно чекаючи відповіді. Але відповіді так і не надходило. Спершу вона думала, що лицар навмисне ігнорує її, бажаючи забути. Та згодом дізналася правду: він помер ще дорогою. На його загін напали дикі вовки в північних лісах, і лицар загинув, навіть не діставшись місця призначення.

Кажуть, принцеса ридала три дні й три ночі. А потім добровільно віддала душу богині, бо життя без нього більше не мало для неї жодного сенсу. Так вона й померла — юна, прекрасна й із серцем, надломленим горем.

— Не люблю сумні історії, — раптом озвалася жінка.

Фрея здригнулася. Вона настільки занурилася у власні думки, що навіть не помітила, коли мати перестала наспівувати. Тепер книга лежала в неї на колінах, а світло-блакитні очі уважно дивилися просто на доньку.

— Чого стоїш, наче чужа? — лагідно мовила вона й, випрямившись, поплескала долонею по місцю поруч із собою. — Сідай.

† · † · †

Божествами не народжуються — божествами стають.

Саме тому історія Анетти сколихнула небесний світ сильніше, ніж будь-яка війна чи катастрофа за останні століття. Вона стала першою богинею, яка добровільно відмовилася від свого божественного походження заради смертного. І першою, хто народив дитину від людини.

Поява Вольтера налякала богів. Ніхто не знав, чого від нього очікувати. Чи успадкує він сили матері? Чи, навпаки, виявиться звичайною людиною? А може — чимось значно гіршим? Якраз через це, незважаючи на прохання сестри, Аффінос все рівно мусила наглядати за Вольтером, за його силою.

Більшість богів були переконані, що Вольтер успадкує дар Анетти: талант до мистецтва, здатність створювати й відновлювати речі. Але все змінилося того дня, коли маленький Вольтер «воскресив» мертве дитинча білки. Тоді вперше за багато років Аффінос по-справжньому злякалася. Магія, здатна маніпулювати життям і смертю, вважалася однією з найнебезпечніших сил. Вона траплялася надзвичайно рідко навіть серед богів. Бо той, хто міг втручатися у саму природу смерті, потенційно становив загрозу для всього світу.

— Як ти це зробив? — запитала тоді Аффінос, намагаючись, щоб голос звучав спокійно.

Хоча всередині думки вже змінювали одна одну з лякаючою швидкістю. Якщо вони не навчать його контролювати цю силу, то у небезпеці можуть опинитися не лише смертні, а й самі боги.

Вольтер якийсь час мовчав, дивлячись на маленьке тремтяче звірятко у своїх руках. Аффінос уже подумала, що він взагалі не відповість, але хлопчик зрештою знизав плечима.

— Я просто побачив… — тихо почав він, підбираючи слова, — ніби пісочний годинник над його головою. Увесь пісок уже висипався. Тому я просто… перевернув його.

Він замовк, а потім сумно додав:

— Але воно все одно довго не проживе. Його годинник тріснутий. Пісок постійно витікає.

Аффінос мовчки кивнула, подумки запам’ятовуючи кожну деталь. Такого ще не траплялося.

— Ти бачиш ці годинники над усіма? — запитала вона після короткої паузи. — І що ти відчув, коли перевернув його?

Вольтер похитав головою.

— Переважно над тваринами. Але не над усіма. Зазвичай над тими, кому мало залишилося. У людей я такого ще не бачив. А щодо відчуттів… — він задумався, — мабуть, трохи втомився.

Раптом його очі ковзнули вниз.

— О, а я ж казав.

Аффінос перевела погляд на білченя. Тваринка здригнулася, повільно впала набік і більше не ворухнулася.

— Шкода його, — тихо промовив Вольтер.

Аффінос уважно спостерігала за мертвим звірятком.

— Ти не можеш перевернути годинник ще раз?

— Не можу, — спокійно відповів хлопчик. — Його більше нема. Він розбився.

А за мить здивовано кліпнув.

— О… тепер зовсім зник.

Вольтер пильно дивився на щось над тілом білченяти — очевидно, на той самий невидимий годинник, якого Аффінос не могла побачити.

«Отже, по-справжньому воскресити мертвих він не здатен», — подумала богиня. І ця думка принесла їй дивне полегшення.

Тим часом Вольтер обережно підняв маленьке тільце. Не поспішаючи, викопав у землі неглибоку ямку й поклав туди білченя так дбайливо, ніби воно все ще могло щось відчути. Потім швидко засипав його землею й трохи притиснув долонями зверху.

— Нехай твій шлях буде легким, — тихо прошепотів він. — І нехай Богиня благословить тебе.

Аффінос мовчки дивилася на племінника. І вперше задумалася, що, можливо, найнебезпечнішою в ньому була не сама сила. А те, наскільки щиро він співчував навіть маленькій мертвій білці. Якщо він вже спробував воскресити тварину, чи значить це те, що у майбутньому він захоче воскресити людину?

† · † · †

Фрея не знала, про що говорити з матір’ю.

Колись їй здавалося, що якщо вони раптом зустрінуться, нехай навіть уві сні, вона неодмінно заплаче від щастя або кинеться їй на шию. Можливо, відчує полегшення. Або біль за всі ті роки, прожиті без неї. Але зараз не було нічого. Лише дивне заціпеніння й відчуття нереальності того, що відбувається. Наче це не справжня зустріч, а лише гарний сон, який розсиплеться, варто їй розплющити очі.

У кімнаті, яка нагадувала її кімнату в замку, панувала тиша. Мати дивилася на неї спокійно й тепло, ніби вони бачились щодня, а не вперше за все життя. І від цього Фреї ставало ще незрозуміліше. Зрештою, не витримавши цього уважного погляду, дівчинка тихо запитала:

— Чому ти тут?.. І чому я тут?

Жінка слабо всміхнулася, так сумно й водночас ніжно, що в грудях у Фреї щось боляче стиснулося.

— Мені випала можливість побачити доньку, яку я так і не встигла побачити за життя.

Її очі заблищали від сліз, але вона швидко опанувала себе, ніби давно навчилася приховувати смуток за лагідною усмішкою.

— То ти… справжня?

Мати тихо засміялася.

— Якщо це можна так назвати.

Фрея невпевнено простягнула руку вперед. Їй здавалося, що пальці просто пройдуть крізь примарний образ, але натомість вона відчула м’яке людське тепло. Живе.

І тоді сльози раптово навернулися на очі.

— Мамо…

Голос зламався, і Фрея, вже не стримуючись, кинулася їй на шию. Вона обіймала матір так міцно, ніби боялася, що та зникне просто в неї під носом.

— Ну-ну, усе добре, — лагідно прошепотіла жінка, притискаючи доньку до себе. Однією рукою вона обіймала її за плечі, а другою повільно гладила по волоссю. — Мама тут.

Від її голосу ставало тепло та спокійно. Так спокійно, як Фрея не почувалася вже дуже давно. Коли сльози нарешті вщухли, дівчинка влаштувалася в матері на колінах і почала розповідати все, що тільки могла згадати зі свого життя. Про слуг, про книжки, про те, як тато постійно наполегливо працює. Про Дерека, який завжди хмуриться, але потайки дозволяє їй більше, ніж Марта.

Мати слухала уважно, не перебиваючи, лише інколи тихо сміялася або кивала. І від цього Фреї хотілося говорити ще більше

— Але моя служниця дуже добра, хоча інколи надто мене опікає, — лепетала дівчинка. — Вона завжди приносила мені полуничні тарти…

І раптом замовкла. Щось усередині різко стиснулося. Немов хтось вилив їй за комір відро крижаної води. Перед очима на мить майнуло щось темне: чашка, що вислизнула з рук, задушливий кашель, чиїсь крики… і червона пляма на долоні.

Фрея здригнулася.

— Люба? — стривожено озвалася мати, уважно вдивляючись у її обличчя. — Щось сталося?

Фрея повільно підняла голову. Її пальці мимоволі стиснули тканину маминого рукава.

— У мене… таке дивне відчуття, — тихо прошепотіла вона. — Наче сталося щось дуже погане. Але я не можу згадати що саме…

Жінка якийсь час мовчала, уважно дивлячись на доньку. Її теплі пальці повільно прибрали пасмо волосся з обличчя Фреї, і лише тоді вона тихо промовила:

— Інколи людський розум ховає страшні спогади, щоб дати серцю час пережити їх.

Фрея насупилася.

— Але чому я нічого не пам’ятаю?

— Бо ще не час.

Від цієї відповіді тривога всередині лише посилилася. Дівчинка опустила очі на свої руки й раптом помітила, що вони тремтять. Зовсім ледь-ледь, але цього вистачило, щоб у грудях знову прокинувся той незрозумілий холод.

Мати обережно накрила її долоні своїми.

— Не бійся.

— Я не боюся, — автоматично заперечила Фрея, але голос прозвучав надто тихо й невпевнено навіть для неї самої.

Жінка лише сумно всміхнулася, ніби чудово бачила брехню.

— Краще скажи мені, ти граєш на якихось інструментах?

— Я вмію грати на фортепіано. Батько ще хоче навчити мене грати на скрипці.

Жінка ледь всміхнулася і кивнула, але її погляд на мить розфокусувався — ніби думками вона була десь далеко звідси.

— Я рада, що батько приділяє увагу твоїм заняттям музикою, — тихо додала вона. — У молодості я дуже любила грати. Особливо на флейті. Ти б хотіла навчитися?

Фрея здивовано вигнула брови. Вона спробувала уявити цей інструмент, але в голові не виникало жодного чіткого образу. Помітивши її розгубленість, мати легким рухом підняла руки, ніби черпала невидиму воду. І в її долонях поступово виник інструмент — флейта. Але зовсім не така, як її уявляла дівчинка: довга й металева, з безліччю клапанів.

Мати простягнула її Фреї. Вона була холодна і, на диво важка. Жінка обережно забрала інструмент назад, піднесла його до губ, зробила перший подих... І тоді Фрея згадала, що вже чула цей звук. Високий, чистий й ніжний, немов співає птах. Це було схоже на спів птаха, або ні — це мати грала так, ніби сама ставала цим птахом.

Цей звук заколисував. Прикривши повіки, Фрея бачила сон. Ні, не сон — спогади. Велика зала, наповнена світлом, що падає крізь високі вікна довгими золотими смугами. Мати стояла у гарному вбрані, її волосся хвилями спадає по плечах. Вона виглядала молодшою, ніж у спогадах, які залишилися у Фреї. Флейта в її руках співала так, ніби вона була якоюсь богинею музики. Навіть імператор — тоді ще просто чоловік, закоханий і трохи розгублений перед цією жінкою — дивився на неї так, ніби боявся пропустити бодай один її подих. Фрея здивовано кліпнула, коли мати поклала флейту у її руки.

— Спробуй, — м’яко сказала вона.

Фрея ще не могла оговтатися від спогаду. Він був настільки реальним, ніби вона сама стояла посеред тієї зали й спостерігала за своїми батьками. Але це було неможливо — її тоді ще не існувало. Вона взагалі ніколи в житті не бачила матері.

Похитавши головою, дівчина невпевнено взяла флейту так само, як до цього тримала її мати, і спробувала заграти. Та як би сильно вона не дула, звук виходив зовсім не таким, як їй хотілося. Ноти розсипалися, ніби не бажали складатися в мелодію.

— У мене не виходить, — нарешті сказала Фрея. — Вона гарна, але велика й важка, я ледь її підіймаю. І ще в мене трохи запаморочилося в голові.

Мати тихо засміялася.

— Нічого не виходить із першого разу, доню. Я вчилася пів життя, аби грати так, як зараз. Хочеш, щоб я зіграла ще?

Дівчина всміхнулася і кивнула. Мати зробила глибокий вдих, і музика знову м’яко наповнила кімнату, розтікаючись у повітрі теплими, живими хвилями. Невідомо скільки минуло часу, чи то Фрея задрімала, чи просто так зосередилася на музиці і невідомих спогадах, що не помітила, як кімната навколо почала змінюватися. Спершу це було майже непомітно. Світло стало тьмянішим, а звук флейти стало погано чути, немов під товщею води. А потім крізь музику вона почула десь далеко дивний звук. Наче хтось кликав її, а потім почулися кроки.