Розділ 1. Маленька принцеса

Дванадцятий рік правління короля Рейвена. Імперія Штадероз.

На дворі середина лютого, до весни рукою подати. Проте за всю зиму не було жодного снігу — тільки дощ, мороз і грязюка. Хоча зазвичай зими в Штадероз не тільки холодні, але й сніжні. Від чого завжди страждає врожай місцевих жителів, що зціпивши зуби, чекають на прихід весни. Але яке діло маленькій дитині, до людей, яких вона ніколи не бачила? Принаймні так собі думала принцеса Фрея. Спершись ліктями на підвіконня, вона дивилася у вікно і чекала, коли піде сніг. Кожну зиму є сніг, але чомусь саме зараз його немає. Ну що за безчинство! Саме тоді, коли батько поїхав вирішувати «важливі дипломатичні справи». Вона залишилася сама у цьому величезному замку, і навіть служниці, які так сильно опікувалися нею, не врятовували ситуацію.

Минув майже тиждень, як батько поїхав, і цей день, як і попередній, мав пройти так само, проте дещо сталося. Зазвичай служниці будили принцесу близько дев’ятої, інколи пізніше. Та сьогодні підйом був набагато раніше. Дівчина зрозуміла це по тому, що сонце тільки-но сходило, фарбуючи крони дерев золотистим сяйвом.

Невдоволено буркнувши, Фрея збиралася перевернутися на інший бік і натягнути ковдру ще вище, але служниця була вельми наполегливою. Це могло означати тільки одне: або батько повернувся, або…

Дівчинка зіскочила з ліжка й побігла до вікна.

— Сніг! — радісно запищала вона, обертаючись до служниці з поглядом: «Ти теж це бачиш?» — Марто, підготуй мені одяг. Швиденько! Ми йдемо гуляти

Служниця кивнула й підійшла до шнурка, щоб покликати інших слуг.

Не минуло й пів години, як принцеса була готова. Їй зовсім не подобалося те, у що її вдягли, і вона при кожній нагоді скаржилася, смикаючи шерстяну хустинку, що туго стискала шию.

— Чому я одягнена так, а Дерек навіть без рукавиць? — невдоволено бурчала Фрея, спускаючись разом зі служницею.

Дерек, особистий лицар принцеси, кремезний чоловік із брунатним, майже рудуватим волоссям та вічно втомленими чорними очима, вже чекав на них разом з іншими вартовими.

— Тому що пан Дерек — лицар, він звик до морозів. А ви ще маленька, і ваше тіло не пристосоване до холоду, — лагідно пояснювала Марта. — До того ж їхня форма тепліша за будь-який звичайний одяг.

На це принцеса лише фиркнула, але її настрій одразу змінився, щойно вони вийшли на вулицю.

Двір укрився сніжним килимом: доріжки, дерева, кущі й навіть улюблена гойдалка Фреї — усе було в снігу. Дівчинка радісно підстрибнула і, забувши про незручний одяг, побігла ловити сніжинки.

— Не бігайте так швидко, принцесо! Ви можете впасти й захворіти! — занепокоєно вигукнула служниця й, підхопивши поділ сукні, побігла за нею.

Та Фрея не слухала або, радше, не хотіла слухати. Вона вже мчала садом, огинаючи дерева, щоб залишити за собою якомога більше слідів на снігу.

У якийсь момент крики й тупіт слуг стихли. Запанувала тиша. Дуже дивна тиша. Здавалося, навіть пташки замовкли, а вітер, що завжди боляче бив її по щоках, раптом ущух. Фрея озирнулася й зрозуміла, що забрела в саму гущу саду. Тут росли дикі рослини, висока, по гомілку, трава та густі кущі й дерева — настільки щільні, що крізь їхні крони не пробивався жоден промінь сонця. Снігу тут майже не було. Щось в цьому місці було не так.

Дівчина не наважувалася йти далі, та різкий шурхіт змусив її підскочити.

— Агов, хто тут?! — вигукнула Фрея, намагаючись надати голосу більше впевненості.

Проте у відповідь тиша. Стиснувши кулаки, щоб приборкати тремтіння, вона пішла на звук. І яке ж було її здивування, коли вона побачила хлопчика, можливо, лише трохи старшого за неї. Він сидів навпочіпки, схиливши світлу голову.

— Ти хто і що тут робиш? — уже спокійніше запитала вона.

Це була не тварина й не монстр, як Фрея спершу думала, а звичайний хлопчик. І, схоже, він або глухий, або просто її ігнорує. Швидше за все друге. Дівчина невдоволено пхикнула. Та хто він такий, щоб ігнорувати принцесу?!

— Гей! — сказала Фрея ще раз, але голосніше.

Хлопчик ліниво підняв голову.

— Будь тихіше, — промові він. Його різнокольорові очі уважно слідкували за дівчиною.

Фрея здригнулася. Вона раніше не бачила таких очей: одне темне, таке саме як в її батька, а друге світліше, немов бірюза. Вона настільки захопилася ними, що спершу пропустила повз вуха усі його слова. Коли ж до неї дійшло, і вона вже хотіла висказати своє невдоволення, він знову опустив голову. Фрея ніколи не було терплячою, тому цей хлоп справді діяв їй на нерви. Хто він такий, щоб командувати нею? Чи, він просто син якогось селянина, який й гадки не має, як виглядає принцеса? Вона б не здивувалася, якби він не знав, як виглядає Імператор.

Не дочекавшись від нього відповіді, дівчина присіла поруч. Це змусило його підняти голову, і тоді вона побачила, над чим він так вперто схилився: вороня.

Фрея здивовано кліпнула і пташка повторила за нею.

— Звідки в тебе воно?

— Він впав, — сказав він тихо. Його губи сіпнулися, ніби слова давалися йому з труднощами. — Крило поранено. Літати не може.

Вона схилилася ближче, якщо хлопчику це не сподобалося, то він вирішив промовчати. Пташка крутила головою, дивлячись великими переляканими очима то на неї, то на хлопця. Одне крило було звичайним, а друге зігнуте під неприроднім кутом, з кількома відсутніми пір’їнками. Він не зможе літати, якщо не вилікувати крило. Фрея дуже любила тварин, навіть хотіла завести собі якогось кота, але батько забороняв. Тому їй справді стало шкода пташеня.

— Віддай його мені, я зможу його врятувати, — порушила їхню мовчанку Фрея.

Хлопчик примружився й кілька секунд мовчки дивився на неї.

— Ти не володієш магією, — нарешті мовив він. — Як тоді допоможеш?

Вона здивовано вигнула брови. Він мав рацію: батько казав, що вона не володіє достатніми силами, щоб прикликати хоч жменю магії. І кожен рік імперський маг тільки підтверджував це.

Але як він про це дізнався? Що ж, нехай це питання буде на наступний раз.

— Для цього у мене є спеціально навчені люди, — похизувалася вона. — Тому віддай його мені, я допоможу. Він зможе знову літати. Обіцяю.

Фрея усміхнулася й протягнула йому руки. Хоч по обличчю хлопця не було видно, що дівчина викликає в нього бодай краплю довіри, він неохоче віддав їй пташеня, яке спокійно перестрибнуло з його рук до її.

— Я прийду, коли вилікуєш його, — сухо сказав він і підвівся.

— Гаразд, — відповіла Фрея, обережно почухавши вороня по голові. — Чекай, а як ти дізнаєшся, що…

Вона обірвала себе на пів слові, коли зрозуміла — хлопець уже зник.

— Як грубо, — фиркнула Фрея, і струсивши з себе пил, рушила назад роздумуючи, як він так швидко і тихо пішов.

Щойно вона вийшла з густої частини саду, усі звуки повернулися, а вітер знову почав боляче шмагати щоки. Їй здалося, що минуло лише кілька хвилин, але, побачивши розчервонілі та стривожені обличчя Марти та Дерека, які зі всіх ніг бігли до неї, вона зрозуміла, що минуло значно більше часу. Але як?

— Принцесо! — гукали вони по черзі.

Дерек підбіг першим.

— Де ви були? Ми вже боялися, що щось сталося! — його голос аж бринів від напруги. — А це що?..

Лицар побачив вороня, яке тільки сильніше пригорнулося до Фреї. На пильний погляд Дерека воно невдоволено каркнуло.

— Ми шукали вас майже півгодини! — підбігла до них Марта, намагаючись відновити дихання, а потім недовірливо поглянула на пташеня. — Уже час снідати.

Жінка простягнула руку і Фрея покірно її взяла. Дорогою вона розповідала, як натрапила на вороня, та сама не розуміла чому, але вирішила промовчати про хлопчика, й про те, що їй здалося дуже дивним, що вони шукали її майже півгодини, коли для неї минуло ледве десять.

Єдине що, дівчинка попросила викликати мага, щоб той вилікував вороня. Дерек і Марта переглянулися, але лише зітхнули. Як тут посперечаєшся з принцесою?

                                                        † · † · †

Минуло менше тижня і пташеня вже спокійно літало по кімнаті, час від часу невпевнено зачіпаючи крилами штори чи спинку крісла. Вона вирішила назвати його Рут, що означає «друг» або «компаньйон». Це ім’я здалося їй правильним.

Фрея часто з ним розмовляла. Здебільшого просто скаржилася на служниць та їй надмірною опікою, або батька, що часто кидав її через дипломатичні справи. Рут, звісно, нічого не відповідав лише нахиляв голову й уважно дивився своїми темними очима, інколи каркав. Але цього було достатньо. З ним вона не почувалася такою самотньою. І саме тому їй зовсім не хотілося його відпускати.

Та Марта мала рацію. Одного дня вона тихо сказала: це дика птиця, і їй не місце в замку. Її слід відпустити туди, звідки вона прилетіла.

Спершу Фрея вперто ігнорувала ці слова. Вона чекала. Чекала, що хлопець повернеться. Що з’явиться знову так само раптово, як і зник, і забере Рута сам. Але дні минали і нічого не відбувалося.

І тоді вона почала помічати речі, які раніше не хотіла бачити. Коли Рут бавився на вулиці, він здавався живішим, рухливішим. Але щойно вони поверталися до кімнати, він тихо сідав біля вікна й довго дивився назовні. І в цей момент у грудях у Фреї щось болісно стискалося.

Того вечора було особливо холодно. Вітер різко гуляв між вежами замку, ніби намагаючись вирватися з кам’яних стін. Фрея вийшла на балкон, обережно тримаючи Рута на долоні.

— Я егоїстка, Рут, — тихо сказала вона.

Вороня схилило голову й невпевнено каркнуло, ніби справді запитувало: чому?

Фрея підвела погляд на повний місяць. Його холодне світло лягало на її обличчя, підкреслюючи тремтіння губ.

— Я хотіла залишити тебе собі, — продовжила вона. — Ти став моїм першим другом… після Марти. Але тобі тут не місце.

Вітер раптом посилився, розвіваючи її волосся й холодом торкаючись щік.

— Тебе треба відпустити. — Її голос затремтів. — Кажуть, найбільший прояв любові — це вміння відпускати…

Останні слова майже розчинилися в тихих схлипах. Рут тихо каркнув і потерся головою об її руку.

Фрея слабко всміхнулася крізь сльози.

— Прилітай, якщо щось трапиться. Я чекатиму.

На мить їй здалося, що вороня завмерло, ніби розуміючи кожне слово. А потім зробило щось на кшталт реверансу. Після цього змахнувши крилами, злетів у повітря і його темний силует швидко розчинився між деревами. Фрея ще довго стояла, вдивляючись у ніч, немов намагалася побачити Рута, але все марно.

— Я буду за тобою сумувати, — пошепки сказала вона.

Змахнувши останню сльозу, Фрея повільно повернулася до кімнати.

На ранок прийшла Марта. Вона похвалила принцесу за те, що та змогла відпустити вороня. Та Фрея не відчула ні полегшення, ні радості. Порожнеча лише стала глибшою.

Дні знову потекли одноманітно. І єдиною її втіхою стали полуничні тарти. Фрея чекала на вечерю лише заради них. І ось, коли основні страви прибрали, нарешті принесли чай і тарт.

Солодкий аромат одразу наповнив кімнату.

Фрея навіть не стала чекати і, підхопивши десерт, швидко, майже за два укуси, з’їла його.

— Не поспішайте так, — похитала головою Марта, підсуваючи до дівчинки серветку.

Фрея лише всміхнулася у відповідь і запила десерт солодким чаєм. Можливо, саме тому вона не одразу відчула дивну гірчинку, що ледь проступала крізь солодкий смак. Або просто не захотіла звертати на неї увагу. Вона продовжувала слухати нотації Марти, що принцеса останнім часом їсть забагато солодощів.

Фрея хотіла хихикнути, але раптом не змогла вдихнути. Їй здалося, немов великий шмат тарта застряг у неї в горлі, але цього не могло статися — вона запила усе чаєм до останньої крихти. Фрея різко потягнулася до чашки, але пальці не слухалися. Руки затремтіли так сильно, що вона не змогла втримати її. Порцеляна вислизнула й глухо вдарилася об підлогу.

— Принцесо? — стривожено озвалася Марта, різко обернувшись. — Принцесо, що з вами?!

Але Фрея вже майже нічого не чула. Звуки ніби віддалялися, зливаючись у глухий, монотонний шум. Її тіло здригнулося і вона різко закашлялася. Так сильно, що здавалося, що зможе виплюнути легені. Марта, не гаючи часу, кинулася до шнура й почала судомно смикати його раз за разом. Зазвичай один раз означає, що потрібно додаткова прислуга, три і більше — що сталося щось екстрене. Зараз же Марта тягнула без упину. І вже за мить до кімнати почали збігатися не лише слуги, а й вартові.

Фрея чула, що вони щось говорять. Ні, не говорять. Кричать. Але усе перед очами почало розпливатися. Останнє, що вона побачила — кров на своїй руці. Вона кашляла кров’ю.