Розділ 2. Боги і люди

«Принцеса занедужала» — саме так оголосили людям, коли замком поповзли перші чутки про стан Фреї. Придворні повторювали одну й ту саму версію: звичайна застуда, нічого серйозного. Ніхто не мав дізнатися правду. Ніхто не повинен був навіть припустити, що принцесу отруєно.

Тим часом за зачиненими дверима її покоїв усе було інакше. Там не було ані краплі спокою, лише напруження, що густішало з кожною хвилиною. Найкращі цілителі й лікарі імперії змінювали один одного, намагаючись бодай утримати її стан, не кажучи вже про лікування. У повітрі стояв важкий запах трав, настоїв та металевий запах магії. Час від часу лунав приглушений кашель Фреї.

Саме в ці години до імператора було відправлено листа. Там було лише два слова: «Сонце сідає». Таємний код, що означає: щось трапилося з принцесою. Його пальці лише на мить стиснули край пергаменту, перш ніж він коротко наказав:

— Готувати коней. Негайно.

Дорога до замку видалася йому неприродно довгою. Час, здавалося, розтягувався, опираючись кожному кроку. І коли нарешті перед ним піднялися знайомі стіни, перше, що він відчув, було не полегшення, а тривога. Настрій у замку вирував такий, що чоловік злякався, що він спізнився. Слуги говорили пошепки, лицарі стояли надто прямо, а кожен погляд, який випадково зустрічався з його, миттєво опускався додолу. Ця тиша була гіршою за крики.

Але коли до нього поспіхом підійшов один із лікарів і, схиливши голову, тихо промовив:

— Стан принцеси вдалося стабілізувати, Ваша Величносте.

Імператор лише коротко кивнув.

— Винуватця знайти, — холодно наказав він, звертаючись уже до лицарів. — Перевірити всіх.

— Так, Ваша Величносте, — хором пролунала відповідь, і ті негайно рушили.

Сам же імператор, не гаючи більше жодної миті, попрямував до покоїв доньки. Біля дверей стояли не лише лікарі та цілителі, там були й священники. Їхні білі мантії здавалися ще світлішими у напівтемряві коридору.

Коли він увійшов, розмови в кімнаті стихли. Один із лікарів зробив крок уперед, вагаючись лише мить, перш ніж заговорити:

— Ми робимо все можливе, Ваша Величносте….

Його голос тремтів, а він сам не наважувався поглянути на імператора. Рейвен не відповів одразу. Його погляд ковзнув по кімнаті, затримавшись на ліжку, де лежала Фрея, чия шкіра була надто бліда, а біля кутиків рота залишилися маленькі цівки крови.

— Що з нею? — запитав він.

У цій тиші його голос прозвучав важче за будь-який крик. Усі присутні ще більше затремтіли.

— Ми… не знаємо, — визнав лікар після короткої паузи. — Це отрута, але не та, з якою ми стикалися раніше.

— Не знаєте?

Цього разу в його голосі вже чітко прозвучала загроза.

Інший лікар обережно втрутився:

— Ми змогли дізнатися, що ця отрута не діє миттєво, але й не піддається звичайному лікуванню. Ми можемо лише стримувати її вплив. Поки що...

Один із священників тихо додав:

— Ми також молимося за її одужання, Ваша Величносте.

Імператор перевів на нього погляд. На мить у кімнаті стало ще тихіше.

— Моліться старанніше, — холодно відповів він.

Імператор коротким жестом відпустив усіх, бажаючи залишитися з донькою на самоті. Майже всі негайно підкорилися, і лише один старий священник затримався біля дверей, вагаючись, чи має право порушити цю тишу.

— Мені дуже шкода, що так сталося, Ваша Величносте, — обережно почав він.

Імператор уже збирався різко обірвати його, але втома виявилася сильнішою за гнів. Він лише важко зітхнув, не відводячи погляду від блідого обличчя Фреї.

— Я знаю, мої поради вам не потрібні… — продовжив він тихіше. — Та інколи навіть тим, хто править світом, варто звернутися до вищих сил. Богиня давно не відповідає на мої молитви… але, можливо, почує ваші.

Імператор нічого не відповів. Священник ще раз глянув на дівчинку, склав руки й тихо проказав молитву.

— Хай живе сонце Імперії, — додав він наостанок і, низько вклонившись, вийшов.

Двері за ним тихо зачинилися.

                                                          † · † · †

Хлопчик мало що знав про людей. Лише те, що вони слабкі та недовго живуть. Тітка не любила багато про них говорити. І він розумів чому. Її сестра, богиня благополуччя та покровителька митців Анетта, колись покохала одного з них. На відміну від Аффінос, богині справедливості, яка рідко залишала межі свого світу, Анетта часто спускалася до людей. Вони їй подобалися, і вона подобалася їм.

Одного разу, Анетта зустріла чоловіка, який врятував цілий будинок від пожежі, але сам потрапив у вогняну пастку. І мав померти. Але Анетта втрутилася. Вона з’явилася лише на мить — достатньо, аби вирвати його з полум’я. Чоловік був напівпритомний, але все ж побачив її обриси. Після цього він почав шукати свою рятівницю. Розпитував, повертався до того місця знову й знову, але у відповідь отримував лише здивовані погляди й знизування плечима.

Саме тоді Аффінос вперше серйозно попередила сестру: що кожен її крок у світі людей робить її слабшою, що ця прив’язаність неминуче обернеться втратою. Анетта не послухала. Вона вже зробила вибір, навіть якщо ще не визнавала цього вголос. Вона прийняла смертну оболонку і спустилася до світу людей не як богиня, а як одна з них. Вона знайшла того чоловіка — і він упізнав її одразу, навіть без божественного сяйва, ніби пам’ять про неї вкарбувалася в ньому глибше, ніж будь-який образ. Анетта відкрила йому правду, розповіла, ким вона є, очікуючи недовіри чи страху, але у відповідь почула лише вдячність.

Протягом року Анетта розривалася між світом людей та богів. І, як і казала їй Аффінос — Анетта слабшала. Аффінос не припиняла нагадувати їй про це, і зрештою їхні розмови переросли в суперечки. Коли Анетта нарешті заявила, що не повернеться, що це її остаточний вибір, Аффінос спробувала її зупинити. Під час сварки Анетта хляснула своїми довгими нігтями по обличчю сестри. Аффінос відсахнулася, закриваючи очі, і на її шкірі виступила кров. Дівчина злякалася і підбігла до Аффінос, але та відмахнулася від неї. Її голос, коли вона заговорила, вже не був стриманим

— Ну і нехай! — гаркнула Аффінос, прикриваючи поранене око. — Йди геть і живи своє життя з тим смертним. І навіть не думай звертатися до мене по допомогу!

Анетта завмерла лише на мить, стиснувши руки в кулаки, але нічого не відповіла. Вона кинула на сестру останній погляд і пішла, не озираючись. Якби Аффінос знала, що станеться далі, вона зупинила б її будь-якою ціною. Але навіть боги не владні над долею, і цей шлях уже не можна було змінити.

Невдовзі після того, як Анетта остаточно відмовилася від своєї сили, вона завагітніла. Вагітність була важкою та виснажливою, а пологи майже фатальними: гарячка не відпускала її, а сили згасали з кожною годиною. Та вона вижила. І народила хлопчика — першого у своєму роді, наполовину бога, наполовину людину.

— Вольтéр, — прошепотіла вона, притискаючи дитину до грудей. — Так звати твого племінника, Аффі.

Анетта підвела погляд до вікна, за яким темніло небо. Вона знала, чи, принаймні, сподівалася, що сестра все таки спостерігає за нею. І мала рацію. Аффінос спостерігала від самого початку, як сестра залишила її.

— Будь ласка, не будь на нього сердита, сестро, — прошепотіла Анетта, ледве тримаючись при тямі. — Якщо зі мною щось станеться… і його батька не буде поруч… подбай про нього. Будь ласка… Це єдине про що я прошу.

У відповідь тиша. Лише десь поза межами людського світу Аффінос тихо фиркнула, не розуміючи, навіщо їй це дитя. Та перед тим як остаточно зникнути, вона ще раз глянула на сестру — довше, ніж мала намір.

— Побачимо, — тихо сказала вона.

Через три роки Анетти не стало. Наслідки пологів, які вона колись так дивом пережила, зрештою дали про себе знати. Її тіло, позбавлене божественної сили, не витримало. А ще через два роки пішов із життя і її чоловік.

— Слабак, — тихо пхикнула Аффінос, спостерігаючи, як той, тремтячи, намагається затягнути петлю на шиї.

Він не витримав смерті дружини. Не зміг оговтатися, не зміг зібрати себе до купи та стати опорою для власного сина. У відчаї він вирішив покінчити з життям, перед тим відправивши Вольтера до саду, нібито погратися, щоб дитина нічого не побачила.

Коли все стихло, Аффінос уже збиралася піти. Вона не мала наміру втручатися. Цей світ, ці долі більше не стосувалися її. Крім цього, вона запровадила правило для всіх божеств: їм заборонено вручатися в життя смертних.

Вона лише хотіла востаннє поглянути на могилу сестри і зникнути, як зникала завжди. Але, наблизившись до місця поховання, вона зупинилася. Біля могили сидів хлопчик. Маленький, світловолосий, він щось тихо лепетав, звертаючись до холодного каменю. Його слова були нерозбірливі, але серед них Аффінос вловила окремі — «сумую», «тато», «шкода». Вона підійшла ближче, майже несвідомо, і раптом відчула, як щось неприємно стислося всередині. Хлопчик був надто схожий на Анетту. Лише очі видавали його божественне походження.

— Хто тут? — раптом озвався хлопчик, піднімаючи голову.

Аффінос завмерла. На мить подумала, що мимоволі прийняла людську подобу. Але ні, вона все ще залишалася в божественному стані, невидима для смертних. Він не міг її бачити.

— Тато? — тихіше додав він.

Вона стиснула руки в кулаки. Ні. Вона не забере цю дитину. Це був вибір Анетти — її помилка. Аффінос попереджала. Вона не зобов’язана виправляти наслідки.

Вона вже збиралася піти. Але не змогла. Щось тримало її на місці. Спогади про сестру, про її останнє прохання, що відбивалося у голові. Аффінос повільно зітхнула. І, ніби поступаючись чомусь, що не хотіла визнавати, прийняла людську подобу. Здавалося, він навіть не був здивований, що вона з’явилася тут з нізвідки.

— Привіт дитя, — промовила Аффінос своїм глибоким голосом, — тобі потрібно піти зі мною.

Хлопчик не вагався. Кивнув, швидко підвівся, обтрусив коліна від пилу й кинув останній погляд на могилу матері. У цьому погляді було більше розуміння, ніж мало б бути в дитині його віку. Потім він зробив крок до неї.

— Навіть не запитаєш хто я і куди тебе веду? — не втримавшись запитала Аффінос.

Вольтер лише сумно всміхнувся.

— Ви моя тітка. Мама казала, що якщо з нею щось станеться, то ви обов’язково прийдете.

— Ясно.

— Мені можна попрощатися з татом? — запитав він.

Аффінос стиснула губи в пряму лінію, згадуючи синє обличчя чоловіка.

— Не варто.

— Гаразд.

                                                      † · † · †

Імператор ще довго не відходив від ліжка. Він сидів поруч, тримаючи холодну руку доньки у своїй, і вперше за багато років дозволив собі говорити без стриманості. Він просив пробачення. За все. За холод та строгість. За те, що залишав її саму тоді, коли вона потребувала його найбільше. Слова виходили важко, ламано, але з кожним із них щось усередині нього тріскало й розсипалося.

Коли сльози вичерпалися, а в грудях залишилася лише виснажена порожнеча, він підвівся.

І попрямував до собору.

Рейвен ніколи не був ані надто релігійним, ані схильним до віри в чудеса. Але тепер у нього не залишилося нічого, окрім відчаю. А відчай, як відомо, здатен змусити людини повірити у все.

Було вже далеко за північ. Собор стояв порожній і темний, лише слабке світло свічок тремтіло під високою стелею. Імператор повільно пройшов уперед і сів на одну з лав, довго не наважуючись підняти погляд. Та зрештою підвів очі.

У центрі залу височіла статуя Богині. Вона стояла нерухомо й велично, тримаючи в одній руці терези, а в іншій сувій пергаменту, на якому, за переказами, були викарбувані закони світу. Її очі були закриті пов’язкою.

Справедливість. Сліпа й неупереджена.

Імператор повільно зітхнув і, склавши руки, почав молитися. Не тільки їй, а усім, чиї імена ще пам’ятав. Він не просив — він благав. Обіцяв. Пропонував усе, що мав. Усе, що міг віддати.

І коли вже здавалося, що відповіддю знову стане тиша, сталося щось інше. Світло. Спершу слабке, ледь помітне, воно виходило від статуї, ніби зсередини каменю. Потім сильніше, яскравіше, аж поки не залило собою весь простір. І в ту ж мить кам’яна постать зникла.

І на її місці стояла вона. Богиня.

                                                     † · † · †

Вольтер увесь час спостерігав. Як дівчинка жадібно уплітала полуничний тарт, як безтурбованість на її обличчі повільно змінилася на гримасу страху, як на її долоні з’явилася кров та як перелякано заметушилися слуги, коли за кілька секунд її тіло безсило обм’якло.

Він думав, що вона померла. Не те, щоб це його якось обходило. Люди постійно помирали. Та все ж десь глибоко всередині він відчув щось схоже на жаль. Можливо, справа була в Руті.

Йому сподобалося, як Фрея назвала вороненя. Це ім’я здалося йому напрочуд влучним, тому він вирішив залишити його фамільяру. Хоча сам Вольтер зовсім не хвилювався через поранення птаха. Рано чи пізно він би відновився сам. Але тоді, в саду, з’явилася Фрея, Вольтер одразу зрозумів що якщо просто піде, вона не відчепиться. Тож він віддав їй Рута, знаючи, що фамільяр однаково повернеться до господаря..

Хай там як, але тепер він стояв перед тіткою. Аффінос сиділа у своїх покоях і розмовляла з богом війни. Точніше — вислуховувала його. Вони обговорювали втрати після штадгарської різанини, і хоча голос бога був спокійним, у ньому вчувалася лють. Вольтер слухав у пів вуха, не надто цікавлячись людськими війнами. Для нього всі вони звучали однаково: імена, числа, кров, чергові образи та помста. Лише коли бог війни нарешті зник, розчинившись у золотавому світлі, Вольтер трохи напружився і перевів погляд на тітку.

Вона сиділа на своєму троні — якщо це взагалі можна було назвати троном. Радше велетенське крісло з темного дерева, оббите золотистою тканиною й завалене подушками так, ніби вона збиралася дрімати посеред дня. На її колінах лежали сувої та документи, які, очевидно, залишив бог війни. Вона уважно їх перечитувала, повільно проводячи пальцями по рядках.

Вольтер завжди дивувався тому, що тітка, як виявляється, вміє читати. Точніше, якщо коректніше сказати, може читати. Бо він довгий час думав, що тітка взагалі сліпа. Її білі очі, нерухомий погляд і звичка дивитися кудись крізь співрозмовника робили її схожою на статую. Лише пізніше він дізнався, що вона осліпла тільки на одне око. Але на питання, чому тоді у неї обидва ока білі, просто відповіла, що так вона виглядає більш страхітливо. Що ж, вона має рацію. Якщо не знати про часткову сліпоту тітку, це виглядає ніби вона просто дивиться перед собою.

— Щось сталося? — нарешті озвалася Аффінос, навіть не піднімаючи погляду від паперів.

Слава богам, що вона цього не зробила. Вольтеру до сих пір було не по собі, коли тітка ніби дивилася прямо йому в душу своїми білими очима.

Він відкашлявся, випростав плечі й підняв підборіддя, намагаючись виглядати впевненіше, ніж почувався насправді.

— Я хотів би попрактикувати сили.

Цього разу Аффінос усе ж підняла голову. Її погляд ковзнув по ньому повільно й уважно, і Вольтерові довелося напружити всі сили, щоб не здригнутися.

— Чому так раптово? — спокійно запитала вона.

На щастя, за мить її очі знову повернулися до документів. Вольтер ледь помітно видихнув. Він готував цю розмову вже давно. Тож, зібравшись із думками, почав говорити заздалегідь відрепетировану промову:

— Ти сама якось казала, що через те, що я напівкровка моя сила нестабільна. Тому чим швидше я навчуся користуватися нею, тим краще.

Аффінос мовчала. Лише перевернула сторінку, ніби його слова були чимось другорядним, не вартим особливої уваги. Але Вольтер знав: тітка чує кожне слово. Завжди чує. На кілька секунд у залі запанувала тиша. Зітхнувши, Аффінос повільно відклала документи вбік і відкинулася на спинку свого трону. Її пальці легенько постукували по підлокітнику.

— Звучало майже як правда, — нарешті промовила вона.

Вольтер стиснув щелепу. Звісно, вона зрозуміла. Аффінос завжди розуміла більше, ніж говорила. Іноді йому здавалося, що приховати від неї бодай одну думку просто неможливо.

— І яка ж справжня причина? — спокійно поцікавилася вона.

Вольтер відвів погляд. Це була погана ідея. Він знав: коли мовчиш занадто довго, тітка починає дратуватися.

— Я просто хочу стати сильнішим. Бути рівним тобі, іншим богам.

— Неправда.

Вона сказала це так легко, ніби констатувала очевидний факт. І, вона мала рацію.

— Тітко…

— Ти жахливо брешеш, Вольтере. У цьому ти більше схожий на людину, ніж на бога.

Він невдоволено насупився, а Аффінос тихо зітхнула й нарешті підвелася зі свого місця. Її довге світле волосся ковзнуло по плечах, а білі стрічки, якими були перев’язані руки, ледь ворухнулися в повітрі. Навіть зараз, після стількох років, Вольтеру іноді було складно осягнути те, що відбувається. Йому до сих пір не віриться що його мати та тітка великі богині, а він сам напівбог.

— Це через імператорську дочку? — прямо запитала Аффінос.

Вольтер завмер. На щастя, лише на мить. Але цього вистачило. Кутики губ богині ледь помітно сіпнулися.

— Отже, через неї.

— Це не так, — швидко відповів він. Надто швидко.

Аффінос лише недовірливо підняла брову. Вона мовчала, чекаючи, як довго Вольтер буде закапувати себе брехнею. Вольтер відчув, як до обличчя приливає жар. Безглуздо. Абсолютно безглуздо.

— Вона може померти, — раптом сказав він, сам не до кінця розуміючи, навіщо.

Аффінос повільно схилила голову набік.

— Люди постійно помирають.

— Я знаю.

— Тоді чому тебе це хвилює?

Він мовчав. У його голові роїлось купу думок виправдань. А й справді чому його це хвилює? До цього він був впевнений, що це через Рута. Зараз його впевненість повільно танула.

— Яблуко від яблуні… — пробурмотіла вона.

Вольтер насупився ще сильніше.

— Це не те, про що ти думаєш.

— Звісно. Саме так колись говорила й Анетта.

Він здригнувся.

Ім’я матері завжди звучало дивно на устах Аффінос. Надто м’яко. Наче під усім цим холодом досі залишалося щось людяне, хоч сама богиня й ненавиділа це визнавати. Аффінос відвернулася від нього й повільно підійшла до високого вікна. Унизу, далеко під ними, простягалося місто богів.

— Люди слабкі, Вольтере, — нарешті промовила вона спокійно. — Вони старіють. Хворіють. Помирають. Для нас їхнє життя лише мить. І чим сильніше ти до них прив’язуєшся, тим болючіше буде дивитися, як ця мить закінчується.

Вольтер мовчав. Бо ненавидів те, що частина його розуміла: тітка має рацію. Він уже хотів просто погодитися, аби швидше закінчити цю розмову й піти, але Аффінос раптом повернулася до нього. Уперше за весь час у її голосі прозвучала не холодна зверхність, а втома.

— Але в одному ти все ж маєш рацію, — сказала вона. — Твої сили потрібно тренувати.

Вольтер здивовано кліпнув. Тітка рідко погоджувалася з ним настільки прямо.

— Ти наполовину людина, — продовжила вона, повільно підходячи ближче. — А людські тіла надто слабкі для божественної сили. Якщо не навчишся її стримувати, то одного дня вона почне вириватися сама. І тоді постраждаєш або ти, або хтось поруч.

Аффінос уважно подивилася на нього своїми блідими очима.

— Тож від завтра почнемо тренування, — спокійно мовила вона. — І, якраз, та принцеса стане твоїм першим іспитом.

Вольтер різко звів на неї очі.

— Що?

Кутики губ богині ледь помітно сіпнулися.

— Не дивись на мене так, ніби я збираюся її вбити. Хоча, зважаючи на твою реакцію, тепер я навіть зацікавлена.

— Тітко…

— Розслабся, — перебила вона. — Її отруїли не просто так. І якщо хтось наважився зробити це один раз, то спробує знову. Людський двір — зміїне кубло. Особливо при її статусі.

Вона відвернулася й неквапливо провела пальцями по золотій оббивці трону.

— Ти хочеш навчитися контролювати свої сили? Чудово. Немає кращого способу, ніж практика серед людей. А ця дівчинка… — Аффінос ненадовго замовкла, ніби про щось замислившись. — Я впевнена, що і у майбутньому вона буде притягувати до себе проблеми.

Коли Вольтер коротко подякував тітці й уже збирався піти, її голос знову зупинив його біля самих дверей.

— Тільки не забувай: якщо я на щось заплющую очі, це ще не означає, що я нічого не бачу. Я даю тобі можливість самому зрозуміти, де закінчується межа дозволеного.

Вольтер завмер. Аффінос повільно відклала сувій убік і сперлася щокою на руку. Її білі очі, неприродно світлі й порожні, на мить піднялися до нього. У залі запала коротка тиша. Навіть повітря ніби стало важчим. Вольтер мовчки кивнув і попрямував до дверей. Уже взявшись за ручку, він майже зачинив за собою двері, коли почув голос Аффінос. Настільки тихий, ніби вона або не хотіла, щоб він почув, або, навпаки, сподівалася, що все ж почує.

— Будь ласка, тільки не повторюй долю своєї матері.

Пальці сильніше стиснули холодний метал ручки, але він так і не озирнувся. Та вперше за довгий час у голосі тітки він почув не крижаний холод богині справедливості, не звичну зверхність безсмертної істоти, а страх старшої сестри, яка колись уже втратила одну близьку людину — і тепер боялася пережити це знову.

                                                       ζ₰ ζ₰ ζ₰

                                                    Додаткове

Фамільяр — провідник богів і посередник між божествами та смертними. Зазвичай фамільярами стають птахи, яких бог або богиня обирають собі за супутників. Саме через них люди найчастіше можуть звертатися до божеств або отримувати їхню волю.

Фамільяри, як і самі боги, безсмертні. Проте їхнє життя нерозривно пов’язане з життям господаря: якщо божество помирає, разом із ним гине і його фамільяр.