Сама природа підказала мені, що Сем уже близько. Щойно Дерріл відійшов до вбиральні, як я крізь свист холодного вітру за вікном виразно почув, що Сем на шаленій швидкості біжить назад до ресторану.
– Чому він біжить..? – запитав я, видавши це випадково вголос.
– Що? – запитала Єва і решта обернулася в мою сторону.
– Беда! – різко я почув зі сторони виходу.
Сем кулею пролетів повз ошелешеного адміністратора, гарячково оббігаючи столи. На крутому повороті він ледь не впав, змусивши якогось офіціанта злякано відскочити й розбити велику склянку з пивом. Самурай важко дихав, міцно стискаючи в руках якусь стару фотокартку.
– Глянь! Швидко! – він кинув мені фото. Я поглянув на нього.
– Шо там? – запитав Флінт.
Я схопив його й поглянув на зображення. У ту саму секунду я остаточно прозрів. Усе всередині мене перевернулося. Для мене це було рівносильно тому, якби я раптово дізнався, що мій рідний брат — безжальний вбивця. Приблизно такий жахливий рівень шоку…
– Що там таке? – наче виростаючи з-під землі, запитав Флінт.
– …Гляньте самі, – ледь чутно промовив я, притиснувши долоню до рота й відводячи погляд убік.
Флінт миттєво вихопив знімок, і його обличчя витягнулося.
– Це Дерріл? – запитав Креґз.
– Це Сстар, – відрізав Флінт, і його голос став холодним як лід.
І тоді прозріли абсолютно всі. У залі повисла важка, гробова тиша, ми просто не могли вимовити ні слова від дикого подиву. Ось чому цей чоловік із першої секунди відчувався Семові “іншим”. Бо він і був іншим. Чужинцем. Космічним монстром, який прикинувся звичайною людиною.
– Де ця гнида..? Я знайду його раніше, ніж він приступить до своїх планів.
Сстар тим часом, зачинившись у кабінці вбиральні, гарячково намагався встановити зашифрований зв'язок зі своїми рабами на орбіті:
– Лі, ти чуєш мене? – засичав він у передавач. – Лі, відповідай!
– Чую…
– Відправляйте дроїдів. Відправляйте швидше. Я запізнився, Лі.
– …Йди до сраки, – сказав Лі, скинувши слухавку.
– Алло? Що? Лі! – Сстар почав підвищувати голос, але не міг, бо його могли почути.
Арін у цей момент стояв прямо поряд із Лі на містку “Мазерлоуда”. Мисливець щиро радів, що його товариш нарешті знайшов у собі сили й повністю подолав ті жорсткі, залякуючі межі, які колись так строго поставив перед ним Сстар. Проте Володар не збирався здаватися. Зціпивши зуби, він спробував викликати інші бойові батальйони на кораблі — і цього разу почув від залізних капітанів беззаперечну згоду. На жаль, ніхто більше не послухав заклику Лі до свободи. Більшість машин, як і раніше, сліпо підкорялися старій програмі та служили своєму тирану. Ми напружено чекали на повернення Дерріла за столом. Кожен із нас уже достеменно знав, хто він такий насправді. Єва з Креґзом спочатку ніяк не могли повірити в цей абсурд, але швидко змирилися з жорстокою реальністю. Так само як я і Флінт. Соуп у цей час спокійно готував нові замовлення на кухні ресторану, і ми вирішили нічого йому не розповідати — у цю хвилину йому це було точно ні до чого. За кілька хвилин Дерріл нарешті вийшов із вбиральні, з легкою, невимушеною посмішкою озираючись на всі боки. Але варто було йому кинути погляд на наш стіл і помітити фотографію Сстара без шолома, як посмішка миттєво злетіла з його обличчя. Зрозумівши, що гру закінчено, він різко відштовхнув Сема і щосили побіг прямо до скляних дверей на вулицю.
– Стояти! – крикнув Сем, і побіг на нього.
Він спробував налетіти на втікача ззаду, але вони обидва з розгону врізалися в офіціантку, яка саме розносила напої та гарячу пасту. Важка таця перекинулася прямо на Сема, обливаючи його соусом, а бідна дівчина з криком упала кудись убік. Сстару неймовірно пощастило — цей безлад дав йому фору, і він кулею вискочив крізь двері.
– Не сьогодні, – встав я і побіг у сторону Дерріла, але коли вибіг на вулицю, не побачив нічого, крім ліхтарів які пусто освітлювали безлюдну вулицю.
– Де він? Де гнида?! – крикнув Сем, вибігши за мною на вулицю.
– Я не знаю! Побіг у іншу сторону!
Сстар стрімко біг крізь зимову хуртовину, гарячково шукаючи укриття. Раптом у глибині темного парку він помітив два знайомі червоні вогники — оптичні сенсори Імітатора, який, міцно стискаючи корпус загиблого Еша, повільно наближався в його бік. Переляканий Володар різко розвернувся і кинувся назад крізь хащі дерев. І саме там, на засніженій галявині, його зустрів оновлений Бен на чолі величезного, озброєного до зубів штурмового загону дроїдів, які щойно безшумно десантувалися з неба...
– Володарю! – крикнув Бен.
– Тихіше! – сказав Сстар. – Вони чують нас.
І він мав цілковиту рацію. Ми дійсно виразно почули їхні голоси крізь шум завірюхи. Але ще виразніше ми почули важкий, синхронний тупіт залізних ніг — дроїди чітким строєм марширували прямо в бік міста.
– …Що це в біса таке? Ти чуєш? – з острахом запитав Сем, обережно визирнувши з-за кам'яної арки, крізь яку вже проривалися перші залізниці роботів.
Побачивши цілий озброєний загін, самурай стрімко розвернувся і щосили рвонув назад до входу в ресторан.
– Дзвоніть у сто два! ДЗВОНІТЬ ХТО-НЕБУДЬ У СТО ДВА! – несамовито закричав він, важко дихаючи і вриваючись до затишного залу. – На нас здійснено напад! Ті залізні тварюки, що влаштували катаклізм місяць тому, зараз прямують прямо сюди, до ресторану! До центру міста!
Адміністраторка почала дзвонити у поліцію, повідомляючи про атаку. Деякі люди не вірили Сему. Хтось думав, що він — божевільний. Проте дівчина на рецепції вже викликала підкріплення.
– Патрульні зараз будуть! Вони вже виїхали! – крикнула вона.
Але механічні кроки з вулиці з кожною секундою ставали все гучнішими й важчими.
Раптом із двору донеслися перші гучні звуки запеклої металевої бійки — прямо перед входом у ресторан зав'язався жорстокий бій. Це безстрашний Імітатор самотужки накинувся на Бена, який упевнено вів бойовий загін із семи важких дроїдів прямо на штурм будівлі. В один момент масивні кришталеві люстри на стелі “Монтгомері” почали загрозливо хитатися в різні боки, а світло в залі панічно заблимало, раз у раз гаснучи. З вулиці один за одним почали доноситися глухі вибухи та скрегіт заліза. Люди з криками кинулися на підлогу, гарячково ховаючись під столи й міцно прикриваючи голови руками. – Треба було брати з собою хоч якусь зброю! – крикнув Сем до мене.
Соуп вийшов з кухні до столу Флінта, який сидів і дивився у вікно.
– Флінт? Що це було? – запитав він. Флінт, у відповідь мовчки взяв фото з Сстаром і показав його Соупу. – Це… Дерріл?
– Це Сстар. Він весь цей час слідкував за малим.
– Звідки це фото?
– Хєр його знає, Сем притащив, поки Дерріл був в туалєті.
Бум! Черговий потужний удар стрясонув стіни ресторану! Одна з великих люстр із тріском відірвалася від стелі, впала посеред залу й розлетілася на тисячі дрібних скалок. Перелякані люди закричали ще дужче, сповзаючи в найдальші кутки.
– Господи, що це таке?! Що тут коїться?! – несамовито закричала якась жінка з натовпу, притискаючи до себе дитину.
– Це напад! – крикнув Флінт. – Це той самий напад, який здійснений на мерію! Зараз у жодному разі не біжіть на вулицю. Отримаєте по шапці!
– Гей, – тицьнув якийсь чоловік на Флінта. – Це ж ти виступав біля мерії у той день. Це ти говорив нам про загрозу з космосу!
– Я! Так! – гордо підтвердив Флінт.
– Як тоді нам справитись з цим? Ти повинен знати! – але Флінт змовчав. Він не знав.
– Це виходить з-під контролю, – пошепки сказав я Сему, вибігши на вулицю.
Сем без зайвих слів кинувся слідом за мною. Опинившись на ґанку, ми побачили дивовижну картину: Ешів Імітатор відчайдушно намагався впоратися з рештою ворожих дроїдів.
– Хто це? Чому він б’є схожих на нього?
– Я бачив його, він бився за Еша, – Сем повернув голову до мене. – Це він кинув мені фотографію.
Імітатор з останніх сил намагався відбитися від жорстких, нищівних ударів важких дроїдів, поки ті в запалі бою помалу руйнували паркан, ламали старі дерева й буквально вивертали засніжений парк навиворіт. Раптом я відчув різкий, тупий біль у грудях. Він не був смертельним, але я виразно його відчував. Ефірне сяйво всередині мене було нерозривно пов'язане з усім живим довкола, тому кожне повалене цими бляшанками дерево віддавалося болісним ударом прямо по мені.
– Наказ Сстара: Схопити Сяйва! – крикнув він. Позаду нього три дроїди підняли важку зброю і хотіли кинутись на мене. На Імітатора навалилася решта дроїдів, він не міг нічого вдіяти.
Сем прикрив мене собою, стиснувши кулаки.
– Де мої сили..? – говорив я, намагаючись їх активувати.
– У мерії місяць тому тобі просто бісово пощастило, Беда, – Сем розправив плечі, готуючись прийняти удар на себе. – Сьогодні, схоже, явно не твій день.
Енергія всередині моїх вен пульсувала, намагаючись прокинутися, я до нестями хотів накинутися на цю загрозу й захистити друзів, але тіло не слухалося. Сьогодні дійсно був не мій день. Але раптом нічне повітря розірвав потужний, оглушливий свист реактивного ранця. За ним почувся низький, чистий і грізний гул двигунів важкого титанового костюма. Бум! Звуковий удар підняв у небо цілу хмару снігу та диму. Прямо перед нашими обличчями на асфальт із гуркотом приземлилася масивна титанова фігура.
– Сюрприз-сюрприз! – було чути різкий, чоловічий голос з димового шару, який не вщухав ще декілька секунд.
І перш ніж дим устиг осісти, з нього на ворожих дроїдів блискавично накинувся чоловік із довгими, блискучими кинджалами в обох руках. Кожен його рух був вивіреним, смертоносним і граційним. Це були рухи справжнього професійного мисливця. Це був Арін.
– Сяйве! – крикнув він. – Ховайтеся! Тут зараз буде гаряче, – емоційно, приховуючи обличчя за шоломом, сказав “Останній рух”.
Арін зробив різкий, майже нелюдський ривок уперед. Його нанокостюм рухався на такій колосальній швидкості, що в тріпотливому світлі вуличних ліхтарів ми з Семом побачили лише чорно-синій розмитий слід. Перший бойовий дроїд навіть не встиг підняти свою гармату. З лівого зап'ястя Аріна з пронизливим виском миттєво висунувся плазмовий енергетичний клинок. Один короткий косий удар — і важкий залізний корпус ворожого робота з легкістю, наче масло, розітнуло навпіл. На промерзлу траву парку з тріском вивалився цілий каскад яскравих іскор та гарячого мастила.
– Стріляйте в нього! Не зупиняйтеся, вогонь! – панічно закричав Бен, гарячково ховаючись під тінню дерев від цього титанового монстра.
Але зненацька прямо з кущів на Бена з диким металевим ревом знову налетів звільнений Імітатор, збиваючи його з ніг і починаючи жорстоко добивати потужними ударами в лицьову панель…
Решта шість дроїдів миттєво відкрили хаотичний, шквальний вогонь. Важкі енергетичні імпульси з тріском прошивали нічне повітря, зрізаючи товсті гілки каштанів та вщент розбиваючи асфальт прямо біля наших ніг. Сем блискавично схопив мене за куртку і сильно смикнув назад, ховаючи за масивну цегляну колону ресторану. У цей час ще один робот спробував підібратися до Аріна з тилу, замахнувшись важким залізним кулаком. Проте мисливець лише на мить затемнив візор, різко розвернувся і своєю броньованою рукою перехопив маніпулятор ворога на льоту. Метал оглушливо заскрипів. Складалося враження, що титановий нанокостюм мав руйнівну силу цілого гідравлічного преса. Арін із лютим криком крутанув робота навколо себе і з розмаху жбурнув його прямо в декоративну арку “Монтгомері”. Важкий залізний корпус із гуркотом влетів у стіну, обваливши чималий шматок облицювальної цегли.
– Зажди… Це ж той мисливець, який брав участь у катаклізмі місяць тому. Ні? – я згадав Аріна візуально, але крізь дим і різкі удари вбивці-мисливця посеред ночі було важко його впізнати.
– Чому б він боровся на нашому боці? Він руйнує своїх, Беда.
– Він не єдиний зрадник, – сказав я.
– Може, ти правий… – сказав Сем і виглянув з-за колони.
Бен швидко зорієнтувався і побачив, що його загін стрімко втрачає сили під натиском ворогів. Оптичні сенсори бойового робота спалахнули ще інтенсивнішим, багровим вогнем. Одним потужним поштовхом він відкинув від себе Імітатора, легко відбившись від його нападу. Скориставшись тим, що увага Аріна була повністю прикута до інших дроїдів, Бен почав таємно заходити йому збоку, а тоді зненацька, наче хижак, кинувся на мисливця.
– Ти — зрадник! – крикнув Бен, намагаючись притиснути ножа до преса Аріна.
– …Хто б говорив! – сказав у відповідь Арін, силою рук захищаючи прес від ножа.
– Ти свідомо зраджуєш нашого ідеального правителя! – люто кричав Бен, тиснучи сильніше. – Ким ти взагалі станеш у цьому всесвіті, якщо покинеш його?!
– …Сорян, пора закінчувати цей танець! – Арін різко підвівся і відкинув Бена у дерево навпроти. Бен вдарився спиною, а дерево похитнулося. З рук вислизнув ніж, який негайно підібрав Імітатор. Арін підійшов до дерева, присів і притиснув Бена до стовбура за шию. Позаду йшов Імітатор. – Легко говорити щось про ідеальність лорда, коли тобі промили мізки.
– …Що ти верзеш?
Позаду них Імітатор у цей час впевнено розбирався з рештою ворожих ботів. Він відкидав їх один за одним у кучугури снігу, абсолютно мовчки й бездоганно захищаючи спину Аріна. Еш мав цілковиту рацію. Вербальне спілкування — це далеко не єдиний спосіб комунікації між живими інтелектами. І ніхто не казав, що мовчання виключає грубу силу.
– Якби мені дали вибір: свобода чи жорстоке правління. Як ти думаєш, що б я обрав? – холодно запитав Арін.
З тихим сичанням гідравліки і легким клацанням шолом розсунувся у сторони. За чорним візором було приховане засмагле обличчя у сірих шрамах і легких зморшках. Арін розкрив суворе обличчя і відкинув довгий чорний хвостик на спину.
– Ти колись теж зробив свій вибір. А зараз говориш іншим, як правильно… Хоча колись ти вважав правильною іншу опцію. – Арін стиснув кулак, і напруга, мов вода, пішла по його правій руці. – Я навіть шкодувати не буду. – Він замахнувся і наніс різкий, напружений енергетичний удар по обличчю ще зовсім нового Бена.
Воїн повільно звівся на повний зріст і допоміг Імітатору розібратись з іншими дроїдами. Арін побачив, що дроїд повторює такі ж бойові рухи, які застосовує мисливець.
– Що? – запитав він. Імітатор, тим часом, добив останнього дроїда і повільно, вже з “м'якшими” очима, підійшов до мисливця. – Де ти цьому навчився?
– Гей! Е… Слухай, це було насправді дуже круто! – кричав я, підходячи ближче поряд із Семом. Але раптом я повністю згадав, хто це такий. І хоч він вже виглядав трохи інакше, з іншою бронею та обладнанням, я все одно зміг його згадати. Я різко зупинився, побачивши знайому зовнішність. Арін відразу зрозумів, що не так.
– Легше, хлопче, – сказав він, махаючи руками. – Ти впізнав мене. Але я більше не служу Сстару.
– Сстар… Де він? – згадав Сем. – Його треба знайти. Прямо зараз.
– О. То… Ви вже знаєте, так? – запитав Арін.
– Це, взагалі-то, і є причина, чому ми тут, – сказав я.
– Не зовсім… – сказав Сем. – Ти можеш пояснити нам, якого біса тут коїться?
– Якщо коротко, то я сам не знаю. Але на Землю я летів спеціально. Мені було небезпечно знаходитись на кораблі після того, як я і ще один дроїд-розслідник дізналися про зраду Сстара. – Як це сталося? – запитав я.
– Для вас він був Деррілом Течвудом, а для нас — звичайний Сстар. Однак, поки Сстар був тут, у його кріслі на кораблі сидів інший дроїд, – пояснював Арін. – Суть не в тому, що він полетів на Землю. Він нічого нам про це не сказав. Хоча залізякам на кораблі це нічого не пояснило.
– Це ж Бен, так? – Сем тицьнув пальцем на відключеного Бена.
– А цьому промили мізки для того, щоб він вбив друга за ще одну зраду, – повернув голову назад Арін. – Коротше… Думаю, більше пояснювати не потрібно, чому я тепер на вашому боці. –...Скажи ще дещо, – сказав я. – Чому місяць назад, під час катаклізму, ти просто впав, коли мав чудову змогу мене схопити?
– “Катаклізму”? Схоже, у вас інша назва. – Важко пояснити. Тоді я почув щось і побачив водночас. Це було щось дивне. Знайоме і незнайоме в один і той же момент, – говорив він.
Через декілька секунд за будівлями почав доноситись гул машин і звуки сигналізацій поліції. Вони вже їхали сюди.
– Хутко, – Арін підвівся, натиснув щось на лівому зап'ясті, змушуючи важку броню костюма миттєво трансформуватися у звичайну тактичну куртку, і вручив нам зброю, яку щойно зібрав з землі. – Беріть, це треба віддати поліції. – Мисливець поглянув у сторону Імітатора. – А ти - йди сховайся десь. Ти ще потрібен.
Коли приїхала поліція, на вулиці вже стояло більше людей. Клієнти ресторану дивились на місце подій. Соуп, Флінт, Єва та Креґз теж споглядали, намагаючись дізнатись щось від нас з Семом, але ми могли розповісти лише те, що знали. А те, що знали, багато чого не давало. Поліція повільно перекривала кільце навколо парку, а понівечених дроїдів пакували і грузили у різні машини, які приїхали пізніше. Ніхто не міг нічого пояснити, а поліція навіть не звернула особливої уваги на Аріна, який тепер виглядав як звичайний чоловік поряд із цивільними.
Після подій біля ресторану, команда була змушена просити допомоги у мера. Саме цим ми і займались наступні дні. Найбільший контакт з Баззом налагоджував саме Флінт. Дроїдів вже давно здали на експертизу, але ті, які ще були робочі, посадили у полон. Зрозумівши від Флінта, що Сстар вже ходив вулицями Ватерлоо, він зрозумів, що потрібно робити. Задля допомоги, він влаштував допит дроїдів. І хоч це було важко, деякі дроїди все ж розповіли. Їх, на очах у охоронців, заставили вмикати особисті рації та слухати головні хвилі. З цього, охорона дізнається, що Сстара відправили назад на корабель, який, вже знаходився зовсім-зовсім поряд з Землею, а саме біля Венери і він стрімко летів на Землю, щоб здійснити останній напад. Схопити сяйва і підчинити людей. Цього хотів сам Сстар.
Будучи також на кораблі, який знаходився зовсім недалеко від Землі, Сстар хотів знайти Лі, щоб покарати. Але той деактивував свій жучок і активно ховався з місця в місце, серед інших дроїдів. На кораблі почалися різкі зміни. Всі радісно зустрічали живого володаря. Батальйони готували до великої битви у тисячолітній історії корабля “Мазерлоуд”.
Базз сповістив нам про те, що наближається і що станеться в найближчий час. Тайлер відволікся від пошуків вбивці Джорджа, намагаючись допомогти Флінту підлатати Імітатора прямо перед битвою. Вони старались оснажити його більш функціональною зброєю, давши йому пістолет і два кинджали з колекції Сема, якими він міг вільно користуватись зі знань від Аріна. Хлопці ж навчили Міміка користуватись пістолетом правильно. Імітатор швидко вчився, набуваючи все більше і більше навиків від тих, кому він може довіритись. Еш навчив його цьому. Хлопці боролися проти поганців, а значить - їм можна довіряти.
Мене, тим часом, активно готував Арін з Семом. Це було незвично для мене, що мене тренує той, проти кого я когось боровся. Але вони обидва для мене влаштували справжній трейнінг під активним тиском. Було важко сконцентруватись на чомусь одному.
– Я не можу знайти концентрацію! – важко дихаючи говорив я, б’ючи грушу.
– Так не буде у битві з Сстаром, – сказав Арін, склавши руки за спиною.
– Що? – запитав Сем.
– Ти не зможеш знайти концентрацію. Напад буде здійснений сотнею різних дроїдів. Але ти — Сяйв і нащадок двох потужних істот. Ти повинен знати хто ти такий і чому ти борешся саме з Сстаром.
– Що? А звідки тобі знати, що він нащадок братів Тесл? – запитав Сем, поглянувши на Аріна.
– А ти, думаєш, чого падлюка за ним так ганяється? Якби він не був нащадком братів, я впевнений, нічого б цього зараз не було!
– Тоді за ним ганявся б я, – сказав я, говорячи про Сстара. Раптом, я відчув потік енергії. Шелест трави після розтавшого снігу почав “йти” по мені.
І так відбувалося майже місяць. Підготовки, тренування. Але це все на благо. Я вчився активувати силу. Тоді, кілька місяців тому, мені просто пощастило натрапити на таке. Тоді просто пощастило активувати силу і керувати нею так, як я хотів. І саме це я мав натренувати.
– Якщо ти зумієш знову використати свою силу так, як було під час катаклізму, тоді ти просто помреш від перенапруги, – говорив мені Сем у якийсь із днів.
Вони обидва, схрестивши руки на грудях, слідкували за мною. За моїми рухами, за моїми емоціями. Майже кожен день. Це я і називаю тиском. Але в той момент вони вірили у мене. І поки Сстар вільно гуляв по всьому космосу, готуючи свою армію, люди теж готувались. І всі б почули, коли це станеться.
Бен, сидячи у полоні, згадував, як товаришував з Ешем. Він відчував, що Сстар прибуває зовсім скоро, але знав, що йому немає спасіння. Позитивні думки почали гризти його, вбиваючи його злу натуру, написану штучно на комп’ютері за декілька годин.
– Бен! – крикнув з натовпу Еш, махаючи другу рукою. Він підійшов ближче, оминаючи інших дроїдів – Де ти був? Я не міг тебе ніде знайти.
– В іншому секторі. Що сталось? Ти мене для чого шукав? – з посмішкою запитав Бен.
– Та, таке. Просто поговорити. Ти ж знаєш, коли тебе немає поруч, мені нудно.
– Я завжди хотів запитати у тебе. Ще з моменту, як ми познайомились місяць тому. Чому саме я?
– Що ти маєш на увазі?
– Чому саме мене ти шукаєш? Чому не Лі, чому не інші дроїди. Ти спілкувався з Лі, наскільки я пам’ятаю. Він хороший хлопець. Я не такий, як він.
– Ти знаєш… Я не знаю відповіді на це питання.
– Ти намагався шукати?
– Ні. Навіщо? Можливо, мені просто добре з тобою. Ти хороший друг. З тобою завжди є про що поговорити, Бене. Коли є ти, інші не дуже потрібні. Я навіть не знаю, чи є цьому краще пояснення, – засміявся Еш.
Такі близькі моменти з Ешем били Бену по серці. Сидячи з зламаною рукою від ударів Імітатора і з пошкодженим обличчям від удару Аріна, Бен згадував це. Він не був запрограмований, як жорстокий бот. І, можливо, йому відновили життя, але натомість його зіпсували, зробивши вірним, але не тому, кому потрібно, дроїдом.
– Ох. Еш… – тихо проскрипів динамік Бена, і з його пошкодженого ока скотилася крапля мастила, схожа на сльозу.
Він різко здригнувся, коли важкі залізні двері підвалу-ізолятора з гуркотом відчинилися. У приміщення зайшов Базз, тримаючи в руках кабель для зчитування даних та голографічний планшет. Побачивши стан полоненого, він на мить зупинився. Програма Сстара в голові Бена знову замиготіла червоним, намагаючись придушити спогади. Погляд робота знову став холодним і скляним.
– Вже пізно, – сказав Бен не підвівши погляду. – Я відчуваю, що Сстар уже летить сюди.
– Я знаю, – сказав мер. – Я так, просто поглянути.
Але Базз збліднів, тому що Сстар знову використав маскування, щоб напасти зненацька. На кораблі, він, тим часом, готувався сам. Його тренували, розвиваючи його навики в битві ще краще. Делара спостерігала за процесами, ходячи по кораблю. Вона не часто так робила, і повний обхід корабля вона не робила уже кілька років. Востаннє, тримаючи за руку Сстара, вона ходила і боялась усіх процесів, які відбувалися, боячись, що буде залучена до небезпечних для життя робіт.
– Володарю? – сказала Делара, обминаючи великого Дагона, якого фарбували і готували до битви.
– Деларо! Привіт! – кинувся в обійми з дівчиною Сстар. – Пам’ятаєш, про що ми говорили з тобою раніше?
– Не називати тебе Володар…
– Правильно. Я радий, що ти пам’ятаєш це.
– А що тут коїться?
– Ми готуємось до нападу, крихітка, – Сстар взяв низеньку Делару на руки.
– Нападу? На кого? – запитала вона, тримаючись за плечі Сстара.
– Ходімо, покажу дещо.
Сстар ніс на руках дівчину. Вони прийшли до головного корпусу, з якого було видно усі процеси з самого верху. За столом сидів інший дослідник. Сстар опустив Делару, і підійшов до дроїда.
– Привіт. Слухай, а де Лі?
– Вітаю, Володарю. Лі не бачили вже декілька днів.
– От… падлюка.
Делара дивилась у вікно. Тримаючи погляд на Дагонові і на декілька капсул, які висіли на кранах прилаштованих до стелі, вона була шокована. На полі були десятки дроїдів, які активно працювали і щось робили з різними інструментами, зброєю і технікою.
– Що там? Що бачиш, Деларо? – запитав Сстар, ставши за її спину.
– Для кого це все? – Делара повернула голову до Сстара. – На кого ти будеш нападати?
– На Землю. А конкретно - на сяйва, якого потрібно знищити.
– Чому? – запитала дівчина.
– Він представляє небезпеку. Для тебе, для мене. Для всього корабля.
– Я не розумію… Яку?
– Я боюсь, що ти не зрозумієш цього, Деларо. Ходімо, поїмо щось у відпочивальній зоні. Я, впевнений, ти зголодніла.
Сстар взяв Делару за руку і повів її за собою, в той час як вона ледве відірвалась від вікна. Вони пішли їсти, у протилежну сторону. Базз, тим часом, мусив сповістити хлопцям про небезпеку, про яку сказав Бен. Чорний корпус “Мазерлоуд” повільно розрізав хмари, входячи у простір Землі. Йому залишилось декілька сотень кілометрів, і війна може розпочатися без зайвих перешкод. Базз подзвонив Флінту, а Флінт нам. На вулиці почала гудіти тривога. Людей змусили ховатись по укриттям та будинкам. Військових розставляли по околицям і певним зонам міста. Для Ватерлоо довелось просити більше військових та більше техніки, щоб могти протистояти цілій армії. Арін, Імітатор, Сем, Флінт та я, споряджені, стояли на вулиці та чекали на свист. Великий корабель, розміром з два круїзних лайнери гучно завис у небі.
– Чому він такий гігантський?! – крикливо питав я. Двигнули були занадто гучні, щоб говорити звичайним голосом.
Порив вітру змусив нас прикрити очі. Корабель повис, не приземляючись до кінця. З дна корабля почали звисати ланцюги, по яким почали спускатися дроїди і бігти у бій до військових.
– Здається, пора, – сказав Арін і ми побігли у бій.
Дроїди руйнували все на шляху. За весь час побудували ще декілька Дагонів різних кольорів, якими керували штучні інтелекти. Вони таранили військові машини і давили військових масивними гусеницями. Ставши в бій, я не думав, що з перших хвилин почнуться масові вбивства. На інші фланги полетіли капсули з десантами і “сталеві ворони”, які активно бомбардували місто. На інших кінцях теж знаходились військові і працювало ППО для того, щоб збити повітряну загрозу.
– Де Сстар? – запитав я, б’ючись з дроїдами.
– Не знаю! – крикнув Арін. – Десь на кораблі!
– Беда! Активуй силу! – крикнув Сем.
– Перед людьми?! – запитав Флінт. Ще не весь світ знає, що я сяйв.
– Тут не про секрети, а про життя! – пояснив Сем.
Я почав відходити, відбиваючись.
– Спокій всередині, – сказав я сам собі. Позаду мене відстрілювався Флінт. Я випрямив ногу і виставив її уперед. Стиснувши руки в кулак і поставивши їх на рівні тазу я продовжив промовляти. – Спокій всередині… Коли немає спокою навколо тебе, знайди спокій всередині себе.
– Захищайте Беду! – чув я від Сема, стоячи і намагаючись віднайти спокій.
Руки загорілися. Енергія пішла довгою річкою по жилам і я активував силу. Я підстрибнув вверх і жбурнув великий плазматичний шар, який пішов з рук у вигляді енергії. Він попав прямо у один з ланцюгів.
– Беда! Шо це було? – крикнув Флінт, посміхаючись.
– Магія ефіру, – сказав я у відповідь з тією ж посмішкою.
Делара, тим часом, блукала по коридорам корабля. Всі воїни зникли, а Сстар зник після того, як вони пообідали. Ходячи пустими коридорами, вона оминала лише бездушні кімнати з комп’ютерами, за якими сиділи дослідники та інші, не бойові дроїди та слідкували за битвою з камер корабля. Делара не знала куди себе подіти. Вона не знала навіть, який в неї настрій. Але їй не подобалось, що вони здійснили черговий напад. Їй теж вже набридає. Дівчина пішла до темної кімнати, не схотівши навіть поглянути у вікно. Імітатор мовчки відбивався від атак дроїдів. Опановані за допомогою друзів навики взяли своє і показували Міміка з іншої сторони. Мабуть з тієї, з якої його хотів бачити його творець.
– Чому цей чувак мовчить? – запитав Сем.
– Не знаю. Але глянь. У нього навіть рота немає, щоб говорити, – поглянув на Міміка чіткіше Арін.
Я, тим часом, вже з активованою силою намагався відбити якомога більше дроїдів. Я помалу приближався ближче до корабля, де потік дроїдів був ще сильніший. Я оминав військових, стараючись застосувати кожен рух, якому мене вчив Арін і Сем. Арін, мушу визнати, такий собі вчитель. Але іноді його слова мене пробивали:
– Якщо ти будеш так слабко бити по дроїдам, їм нічого не станеться, – сказав Арін, поки Сем відійшов на кухню.
– Але я стараюсь!
– Недостатньо! Старайся ще! Це дроїди. Це сталеві люди, – Арін підійшов ближче і почав показувати пальцем на себе. – Я з ними колись був колегами, Беда, – я почав відхиляти погляд. – Їх цими ударами не проб’єш. Завжди треба бити найсильніше, найнесподіванішими рухами. Чому тебе вчив цей самурай?
Я підскочив і встромив катану, яку мені дав Сем, прямо дроїду в голову.
– Що він робить взагалі? – Сем почав щиро сміятись, споглядаючи на мої рухи.
– Щось круте, – сказав Арін.
На Флінта напали, і Сем побіг його захищати, оминаючи загиблих військових. Арін, тим часом, став поряд з Імітатором.
– Пліч-о-пліч, друже, – сказав він, Мімік кивнув головою і вони почали битись разом. Відкидаючи кожного дроїда у сторону і протикаючи кинджалами їхні голови та животи. – А ти прикольно б’єшся! Звідки ти тільки взяв ці скіли? А-а! Точно! Від мене…
Я відбився від своїх друзів і почав битись ще ближче до корабля. Кожен військовий який бачив мене дивувався, що мої руки горять. У цій битві я навчився керувати силою так, що я тепер дійсно активую її тоді, коли заманеться. Потім, майстерність вскочила ще вище! Всю енергію я перенаправляв у праву руку, а у іншій тримав катану, маючи одразу дві зброї водночас. Іноді, я навіть сам дивувався, розуміючи, що половину всього Сем мене не вчив. Тут два варіанти: або дроїди слабкі, або я добре розвинений воїн.
Я продовжував свій марш, паралельно вслухаючись у дзвін катани Сема, свист кинджалів навколо, гуркіт від автоматів та іншої зброї. Руйнуючи разом із військовими ворожу піхоту, я відчував себе впевнено. У мене врешті-решт виходило. Без істерики, як під час “Тіньової руки”. Без паніки, як під час вибуху в залі зі стільцями. Зі спокоєм усередині. З катаною в руці та енергією, повністю спрямованою на іншу долоню. Вона блимала світло-фіолетовими іскрами та блискавками. По ній йшов шквал різних відчуттів, що піднімалися прямо з мого ефірного серця. Коли я вперше дізнався, що я нащадок братів Тесл і маю сили, я не повірив. Але зараз, б’ючись рукою, яка буквально палає ефіром, я скоріше не повірю, що цих сил у мене немає.
– Володарю, – сказав Анджело, сидячи у кріслі поряд зі Сстаром, який дивився на голографічний екран. – Хлопець щойно здолав Ксарона. Це вже переходить межі. Можливо, потрібна більша допомога проти нього?
– …Ні, – Сстар тицьнув рукою Анджело в обличчя. – Він мій.
Сстар розвернувся і пішов за екіпіруванням. Він одягнув шолом із вирізом для очей та маскою на все обличчя, зняв плащ і лишився в облягаючому костюмі на блискавці. На колінах був білий захист із червоними індикаторами. Чорні чоботи мали важку металеву підошву, але йому не було важко. Він рухався вільно. На поясі він начепив піхви для меча ближнього бою, а в руку взяв пістолет-бластер. Активувавши шолом і решту функцій броні, він рвонув на платформу, що вела донизу.
Раптом я почув, як люк над моєю головою повільно розсувається в сторони. Я сховав катану, відбиваючись від дроїдів двома руками, наповненими силою. З люка не опустився черговий ланцюг. Переді мною з’явилася фігура в чорному шоломі й темно-синьому костюмі. Стався такий удар, ніби поруч вибухнув танк. Мене відкинуло. Мій темно-синій каптур розпрямився від потоку повітря, і я прослизнув на коліні по мокрому від розталого снігу асфальту. Я закрив лівою рукою очі. Гаряче повітря здійнялося і пройшлося хвилею в радіусі найближчих десятків метрів. У блакитних окулярах його шолома вже виднілися енергетичні-імпульси.
– Довго чекав? – запитав Сстар.
– …Сстар.
– А я довго. Знаєш, приємніше бути на Землі разом із тим, хто допоможе мені у цій війні проти людей.
– Це наша війна, Дерріл.
– Облиш! Ніколи не було ніякого Дерріла!
Сстар спрямував на мене бластер і відкрив вогонь. Перелякавшись, я почав відбивати заряди лезом катани, але від деяких довелося ухилятися. Я підвівся, продовжуючи тримати оборону.
– Ти міг бути таким хорошим воїном… – Сстар кинувся вперед, на ходу вихоплюючи меч із піхов. – Така сила… Така фізіономія. Уяви, ким ти міг стати.
– Ти маніпулюєш! – важко дихаючи, відбивав я удари меча.
– Ні. Лише розповідаю правду. – Сстар відлетів назад, а я знову накинувся на нього. – Не дури себе!
Я отримав удар по голові за зайвий рух. Я налетів на Сстара з катаною, але він жорстко заблокував випад своїм клинком, і я не міг нічого вдіяти. Наші леза зчепилися у клінчі. Користуючись перевагою, Сстар підставив дуло бластера мені прямо в груди й вистрілив. Від потужного імпульсу я відлетів на кілька метрів.
– …Гнида… – процідив я, тримаючись за груди.
– Здавалося б, як я міг тебе пробити? У тебе ж пластина на грудях, цілий бронежилет! Треба було цілитись у голову… Але давай хоч трохи даси мені насолодитися цією битвою! – з хитрою посмішкою промовив Сстар.
Я підвівся, спираючись на встромлену в землю катану.
– Що там коїться? Хто це? – запитав Флінт, озирнувшись у мій бік.
– Це Беда… Він б’ється зі Сстаром! Йому треба допомога! – крикнув Сем і рвонув уперед. Але на шляху його перехопив Тор’Вакс, жорстко кинувши на асфальт.
– Стояти! – рявкнув він. – Володар сказав, що це його бійка! – І Тор’Вакс почав засипати ударами обличчя Сема у масці.
– Для чого ти робиш це, Сстар? – крикнув я.
У відповідь Сстар знову кинувся на мене і провів мечем прямо перед моїм обличчям. Яскрава плазма на мить засліпила мене, перекриваючи огляд. Я намагався орієнтуватися по спалаху, але Сстар крізь свій візор чітко бачив мій силует. Він вистрілив із бластера в лезо власного меча, і заряд прошив мені наколінник.
– Що не так? – запитав Сстар, залізною хваткою схопивши мене за шию та піднімаючи в повітря. – Ти ж точно думав, що будеш сильнішим… Ну? Де вся твоя сила? – Він стискав пальці все дужче й дужче. – Де той Сяйв, який давав обіцянки? Марні обіцянки, перепрошую!
Сстар жорстоко швиргонув мене на землю.
– Я очікував більшого від тебе. Я полював на тебе декілька сраних місяців! – кричав Сстар, важко дихаючи. – І у відповідь я отримую ЦЕ?! Ти — ніщо! Ти — ніхто!
Я валявся на асфальті, намагаючись віддихатися від ядухи. Повернувся на бік. З носа на землю закрапала кров.
– Хах. Та сама кров. Така ж фіолетова, яку я бачив дванадцять років тому, га?
Я не міг промовити ні слова. Але я підвівся, знову перехопив катану обома руками і став у стійку.
– Буду битись, – сказав я, витираючи кров під носом. – Або загину.
– Оце я хотів почути! – Сстар заховав пістолет і перехопив меч зручніше.
Ми обоє кинулися в ближній бій.
– Ніби й не самоучка. У тебе здібна, гостра зброя в руках. Але все одно… Щось тут губиться, чи не так?
Леза зіткнулися, і нас відкинуло один від одного. Меч Сстара виписував блискавичні траєкторії, мітячи мені в груди, а моя катана ледве встигала оминати та блокувати кожен його випад. З криком я спробував зайти йому за спину, але він миттєво розвернувся, і сталь знову зійшлася з огидним скрипом. Іскри сипалися на асфальт. Сстар дивився на моє обличчя крізь прозорий елемент шолома.
– Зніми маскування! – крикнув він мені
Я відскочив і обережно, кінчиком катани, підчепив і зняв маску з його обличчя. Переді мною знову з'явився той самий чоловік.
– Той самий Дерріл, якого я бачив декілька тижнів тому!
– Тут ти допускаєш грубу помилку, хлопче.
Тим часом Делара продовжувала блукати коридорами. Вибухи навколо та паніка дослідників за комп’ютерами зводили її з розуму. Їй ставало фізично зле. Помалу дівчина вийшла до серця всієї інфраструктури корабля — Блакитного Маяка Сентинела. Цей Маяк ще споконвіку встановив батько Сстара. Він відповідав за все: координацію, спільний інтелект, навігацію та решту головних аспектів, завдяки яким дроїди залишалися вірними своєму Володареві. Ця концепція існувала завжди. Поки світив Маяк, на кораблі панувала абсолютна влада, якій ніхто не міг протистояти, бо всі слухняно йшли за колишнім Сентинелом.
Однак, сама концепція була завжди, але не завжди все працювало саме так. За часів батька Сстара Маяк виконував зовсім іншу функцію. І лише коли Сстар прийшов до влади, почалися “збої в системі”. Так думав сам Сстар: якщо йому не підкоряються — система глючить. Сентинели повинні залишатися сентинелами. Але Маяк можна було відключити.
Делара підійшла ближче. Вона вирішила доторкнутися до захисного скла, але відразу обпекла палець. Дівчина почала гарячково шукати панель керування, кнопки — будь-який спосіб вимкнути цю машину. Вона кохала Сстара, але того, колишнього. У дитинстві він був для неї як батько, а зараз — це жорстокий Володар, який не бачить нічого, окрім сліпого підкорення.
– Ти не цікавився мною кілька років поспіль, – тихо прошепотіла дівчина.
Раптом вона почула дивний стукіт позаду. Зі страхом обернулася:
– Хто тут?
З-за металевої стіни виглянув наляканий Лі.
– Що ти тут робиш, Деларо? – запитав він.
На землі Тор’Вакс продовжував жорстоко пресувати Сема. На Флінта накинулася ціла купа дроїдів, тож військовим разом з Аріном довелося прориватися, щоб захистити його. Імітатор рухався у скаженому темпі, розрізаючи сталеві голови нападників.
– Але я впевнююся вчергове, – говорив Сстар, поки наші леза висікали іскри. – Учення твого нікчемного вчителя ніяк тобі не допоможуть.
Сстар знову вихопив бластер, намагаючись повторити свій підступний трюк. Я важко дихав. Раптом я відчув, як земля під ногами злегка здригнулася, а всередині мене знову почала накопичуватися енергія. Відбиваючи удари бластера, я почав заряджати Інферно.
– Ні… Все ж, навчив.
Я спалахнув і накинувся на Сстара. Мої руки запалали яскравим фіолетовим вогнем, кроки стали швидшими, а рухи — надто стрімкими для ворога.
– Фігня якась! – крикнув він, стиснувши меч сильніше.
– Спробуй відбий! – гаркнув я, і наша дуель спалахнула з новою силою.
На кораблі Делара стояла навпроти Лі.
– Чому ти тут? – запитав робот. Делара мовчала від переляку. Лі підходив ближче, а дівчина задкувала.
– Тихо… – говорила вона.
– Заспокойся, все добре. Ти можеш розповісти мені свої плани.
Делара наштовхнулася спиною на кожух Маяка і різко відсахнулася від гарячого скла.
– Мене не потрібно боятися, – Лі просканував Делару, і його оптичні датчики здивовано розширилися. – Судячи з твоїх емоцій… Ти хочеш відключити Маяк?
Делара почала незграбно озиратися, шукаючи вихід і намагаючись відійти від дроїда.
– …Я теж цього хочу.
– …Що? – тихо запитала вона, зупинившись.
Лі поклав руку на панель Маяка. На його очах були видні прорахування. Він намагався згадати щось. Якийсь… Код?
– Якщо відключити його, всі дроїди почнуть думати самостійно, – він повернув голову до дівчини. – Більше не буде ніякої примусової влади.
– Справді? Тобто Сстар не зможе керувати вами? – Лі кивнув. – …Ти справді цього хочеш?
– Я хочу свободи, Деларо.
Дівчина глянула на нього, а потім на сяючий елемент.
– Як відключити цю штуку?
– …Давай зробимо це разом, – сказав Лі.
– Але… Ти ж не загинеш від цього?
– Ні, не загину, – з цифровою посмішкою відповів Лі.
Лі ввів якийсь код на висувній панелі. За всі ці дні, поки Лі ховався, він знайшов всі коди. Від відчинення подіумів з артефактами, до найголовнішого артефакту на всьому кораблі, який міг завершити десятирічну війну. Разом вони потягнулися до головного тумблера. Вони обережно натиснули. Маяк миттєво заблимав тривожним червоним кольором.
– Що це?!
– Відключення! – крикнув Лі.
Маяк спалахнув востаннє і повністю згас на кілька секунд. Світло на всьому гігантському кораблі згасло, а потім комп'ютери перезавантажилися. Маяк знову почав повільно обертатися, але тепер він світив м'яким світло-жовтим кольором.
– …Це все? – запитала Делара.
– Тепер… схоже, що так.
На землі Тор’Вакс раптово зупинив кулак, який заніс над Семом.
– Що таке? Не добиваєш? – запитав Сем, але, підвівши голову, онімів.
Всі дроїди навколо просто завмерли. Тор’Вакс важко підвівся, дико озираючись на всі боки, почав задкувати і неуклюже впав у канаву позаду себе. Роботи припинили атаку. З іншого кінця міста донісся гучний вибух — атакуюча капсула просто втратила керування і врізалася в землю, а “сталеві ворони” почали безладно падати вниз, збиваючись із курсу.
Арін глянув на “Мазерлоуд”, а потім на застиглих ворогів.
– Це…Все? – сказав він, озираючись довкола.
– Що значить “все”? Це що за фокус? – запитав захеканий Флінт.
– …Немає більше єдиної волі, – відповів Арін.
У дроїдів зник зв’язок один з одним, трекери синхронізації більше не відображалися в мережі. Сстар опустив зброю і резко відступив на крок назад.
– Що?! – крикнули ми в один голос із Сстаром.
Ціла армія сталевих машин втратила свою ціль. Вони не могли нормально рухатися, їхні процесори були забиті невизначеністю та хаосом власного мислення. Сстар повільно опустив голову, дивлячись в асфальт.
– Армія! Це — моя армія! Чому ви зупинилися? – гучно кричав Сстар, намагаючись достукатися до дроїдів.
Сстар омлів. Його очі тривожно оглядалися навколо, коричневе волосся роздувало вітерцем. Його рот різко втратив можливість промовити бодай слово, а обличчя було сповнене тривоги і нерозуміння.
– Що це означає? – запитав я. Сстар мовчав. – Відповідай!
Але завойовник не міг промовити жодного слова. Я накинувся на нього, навівши розпечену катану прямо йому в обличчя:
– Говори зі мною! Бийся далі! Це наша дуель!
– А ти не бачиш? – тихо промовив він, підвівши на мене погляд. – Армія більше не підкоряється мені!
Тим часом Делара разом із Лі побігли до центрального стенду з трофеями корабля. Там, на одному з технологічних стовпців, під захистом стояла та сама Тарієс-матриця, яку я так довго шукав. Завдяки кодам Лі вони швидко зламали замок, схопили її і побігли до шлюзу висадки.
– Ти програв, – сказав я Сстару.
Він обвів поглядом поле бою. Ті дроїди, які спробували продовжити бійку під дією залишків програм, були миттєво знищені. Навколо лежали десятки залізних трупів і сотні вцілілих воїнів, які просто стояли на ногах, не знаючи, що їм робити.
– Програв..? – перепитав Сстар.
– …Ти забрав у мене сім’ю. Забрав друзів. Майже забрав брата!.. Ти знищив мій народ. Невже ти справді думав, що за все це насильство тобі не прийде розплата?
– Ні, не думав, – тихо відповів Сстар.
– Прийшов час подумати. Якщо верхній світ існує, я хочу, щоб ти потрапив у нижній. І вже там розбирався з тим, як ти закінчив династію свого батька.
Сстар важко видихнув. Я коротко розмахнувся і з усього маху встромив катану йому в груди, пробиваючи серцеву матрицю.
Я просидів на колінах біля його тіла кілька секунд, а потім повільно підвівся. Військові, звільнені дроїди та мої друзі дивилися на мене. На справжнього мене. На моє справжнє обличчя Сяйва, яке я приховував довгих дванадцять років. У цій ситуації в мене просто не було вибору. Якийсь із військових точно розповість пресі, що бачив інопланетні сили, і піде ланцюгова реакція. Я приречений на розкриття.
– …Як бачиш, – відповів я, дивлячись на труп Сстара із руків'ям катани, що стирчало з грудей.
Сем міцно, по-батьківськи обійняв мене за плечі.
– Ти впорався, хлопче.
Я незграбно обійняв його у відповідь, відчуваючи, як до очей підступають сльози. Мені треба було декілька хвилин, щоб відійти від усіх поранень. Військові почали налагоджувати контакт з іншою формою життя, а дим битви сходив у повітря. Раптом з низької платформи корабля на асфальт зіскочили Делара та Лі.
– Це тобі, – Делара тремтячими руками дістала з сумки і протягнула мені артефакт. Вручивши матрицю, вона скорботливо дивилася на мертвого Сстара поряд з ним. Він був для неї батьком. Але не таким, яким вона б хотіла.
– Це… Матриця? – я впився в неї поглядом. Сем теж нахилився, щоб роздивитися. Але моє серце миттєво упало в п'яти. – Що це з нею?..
По всьому корпусу артефакту йшли глибокі, темні лінії.
– Вона тріснула, – глухо сказав Сем, дивлячись на мене з невимовним сумнівом і жалем.
– Я пробував дослідити її природу. Вона тріснула, поки знаходилась на подіумі під склом. Детонація енергоблоків систем, постійні вибухи. Навіть такий крепкий матеріал, як Тарієс-каміння зуміло тріснути, – пояснив Лі.
Позаду почулися швидкі кроки — це підбігли Арін та Імітатор. Арін відразу міцно обняв Делару, закриваючи її собою, а Імітатор підскочив прямо до Лі.
– Імітаторе… Ти живий! – вигукнув Лі, його оптичні датчики радісно замиготіли. – Ти пам’ятаєш мене?
Поки Лі та Імітатор раділи зустрічі, а Арін закохано притискав до себе Делару після всього цього пекла, я просто мовчки дивився на потріскану матрицю. Я розумів головне: мій народ уже не повернути. І ніхто в усьому всесвіті не зможе цього виправити. Це був жорстокий, остаточний факт.
– Беда, – Сем важко поклав руку мені на плече. – Я співчуваю тобі.
Я промовчав. Це був не той момент, коли хочеться говорити. Обминаючи тіло поваленого Володаря, ми повільно попрямували в бік бази, до решти наших друзів, щоб сказати їм, що все закінчилося. Точніше, майже все. Військові дивилися на мене як на якесь міфічне чудо, розступаючись у сторони. Сем підтримував мене під лікоть, коли ми порівнялися з Флінтом.
– Ти вбив його, братан! – вигукнув Флінт, широко посміхаючись і тягнучи руку для міцного рукостискання. Але раптом його погляд упав на понівечений артефакт у моїх руках. Посмішка зникла з його обличчя. – Беда? Шо це?
– Зустрінемось пізніше, Флінте, – тихо кинув Сем і повів мене далі крізь дим згасаючої битви.
2. Вітер змін.
Відходити від подій в останній битві далося мені, як одне з найважчих речей у всьому житті. Після стількох років полювання на кривдника мого народу, я врешті решт його знайшов, але ціна цьому не була виправдана. Він мертвий. Його костюм, моделі дроїдів і уламки корабля присвоїв собі місцевий музей, а деякі з цих артефактів відправили у Канадський воєнний музей в Оттаві. Створивши цілу історію, яка продовжувалась протягом дванадцяти років, Сстар втратив армію, довіру, корабель, а в висновку й життя. Переміг у цій війні навіть не я, а люди. Якби не Делара та Лі, я б, напевно, й далі боровся б з ним. А може й взагалі б загинув. Але що б змінилось, навіть якби загинув? Мабуть, небагато. Сидячи за столом у своїй кімнаті і дивлячись на потріскану Матрицю, я шкодував про те, що сталось. У цьому винен не я. Навіть не Сстар. Обставини склались саме так. Навколишнє середовище вплинуло на хрупкий артефакт, змусивши його втратити свою цілісність.
Пошкодженим вставати з трупа заклятого ворога виявилось не таким приємним. Делара, яка сприймала Сстара як батька, шкодувала. Арін і Лі шкодували про те, що служили йому. А я - про те, що я його вбив. За два тижні свого вдалого трюку він впився мені у розум, змусивши думати, що він унікальний. Річ у тім, що він справді був унікальний. Однак він лиходій. Я довірився йому, а він мене обманював. Весь цей час проведений разом. Звучить, як зраджене кохання, так ж? Але мова тут йде про дружбу з людиною, яку я ще до нього не бачив.
Один з найгірших наслідків - моє справжнє обличчя. Мені вже не було де ховатись. Всі вже знали. На Землі жив інопланетянин, який видавав себе за людину. Деякі обрали у це не вірити, але побачивши “пустоту” по новинним каналам - в світі піднявся резонанс. Найгірше те, що я був в центрі цих подій. Нам з Соупом довелося два місяці налагоджувати ситуацію на роботі, а певний період я взагалі не ходив. Усі знали, хто такий Беда Рембертон. Я цікавився: “Чому Макріс не виходить? Нас вже викрили. Вже пізно”, але з часом, зрозумів, що краще я переживу це за двох, аніж брат буде терпіти це разом зі мною. Я впевнений, за майже тринадцять років він так і не вийшов в люди. Цікаво, як у них на фермі справи?.. Десятки підписів довелось зробити разом із Баззом, щоб узгодити моє законне перебування на Землі без зайвих фокусів. І навіть пройшовши все це, я все одно відчував, що мені тут знаходитись не варто. Але вибору мені ніхто не дав. І попри всі вади, я повинен піти далі. Далі, ховаючись від людей. Однак, тепер вони знають мою особистість.
Арін з Деларою певний час прожили у різних хатах. Арін жив із Семом, а Деларі ми з Євою та Креґзом виділили окрему кімнату і забезпечили моральну підтримку, щоб вона могла відійти від всіх подій. За декілька днів перебування не у космосі на величезному кораблі, а живучи як звичайні люди на Землі вони змінились у зовсім іншу сторону. А через місяць вирішили покинути наші хати. Поки я сидів удома, друзі ходили разом з Аріном та Деларою відриватись. Там вони й зблизились ще більше. Ми зібрали їх і вони пішли у далеку подорож по світу. Міміка разом із Лі відправили служити на військову базу. Лі як розслідника, а Імітатора як серйозного воїна з кращим спорядженням. Дослідивши їхні властивості, військові Канади знайшли велику користь від них обох і від решти дроїдів, частину яких теж віддали у ряди солдатів.
Якось, Сем прийшов до нас під хату. Єва пішла на роботу, у бібліотеку, а Креґз спав вдома. Сем подзвонив у дзвінок. Я, ще у піжамі, вийшов до самурая на вулицю, побачивши через камеру, хто там.
– Привіт, Беда, – привітався Сем, стоячи з руками захованими у карманах. Я позіхнув і махнув рукою, показавши Сему, що можна зайти. Ми сіли за стіл і я почав робити собі ранкове, холодне какао. – Слухай. Ти ще не відійшов? – у відповідь я лише помахав головою. Сем розчаровано поклав руки на стіл, вдаривши ременем золотих годинників по дереву. – Минуло три місяці. Зберися. У тебе завтра день народження, а ти як похмура какашка.
– Ти знаєш… Після стількох років намагався перемогти лиходія. Лиходій помер, а винагороди мені за це немає, – говорив я, калатаючи какао-порошок.
– Це не ти його поборов.
– …Не я? – сказав я, повернувши голову. – А хто?
– Делара і Лі. Це вони відключили маяк.
– Все, чути нічого не хочу, – промовив я, махнувши рукою, продовживши робити собі напій.
– …Слухай. Я ж не намагаюсь принизити тебе, чи сказати, що ти нічого не зробив, – я зупинився. – …Вибач.
– Пусте… Для чого ти прийшов?
– Я знайшов дещо.
– Що? – мене це зацікавило.
– Матрицю можна відновити, – я підвів голову і поглянув на кухонні лампочки. Що я щойно почув? – Але треба докласти певних зусиль.
– Певних зусиль..?
– Ще не оглох, так?
– Які зусилля? – я знову повернув голову, поклавши ложку.
– Ти ж знаєш, що матриця складається з декількох елементів Тарієс-каміння, вірно? – з цього моменту стало ще цікавіше. – Ці каміння є на Землі і їх можна знайти і зробити нову Матрицю.
– А як же Остін? Хіба він є на Землі? – Сем кивнув головою.
– Ще все у наших руках, якщо ти ще маєш бажання, – я взяв какао та сів за стіл. Сем дістав щось із сумки, яку повісив на спинку стільця. Він дістав старий папір. – Це - королівство Светонія. Там знаходиться перший елемент Матриці.
– …Светонія, – промовив я. – “Місто серед хмар”, – Сем посміхнувся.
– Ага. Воно.
– А… Як туди попасти?
– Не знаю. Літаком.
– Туди літають літаки?
– Ні. Ну. Я сумніваюсь. Я там ніколи не був. Туди, мабуть, попасти важче ніж в Північну Корею.
– Перегинаєш.
– Мабуть… Отже. Десяте діло це знайти спосіб, як туди добратись. Питання в тому, чи ти готовий? – я поглянув на Сема. Він все зрозумів.
На день народження Єва з Креґзом принесли мені… Цуценя? Чорний кокер-спаніель лежав у лежанці, коли я повернувся з роботи до хати пізнього вечора. Креґз з Євою не зустріли мене. З самого ранку я не бачив їх. “Куди вони ділись” думав я. Вийшовши з-за коридору, маленький цуцик солодко спав у голубій лежанці. Я підійшов.
– Єва? Креґз?! – крикнув я, розбудивши собачку. Нічого не почув. Я озирнувся по сторонам. Нікого не було. Поряд з нею була миска з молоком. Її мордочка була грязна від необережного пиття цього молока. Але, схоже, їй було все рівно. Цуценя поглянуло на мене і почало верещати. – Тихо! Тихо! Тихіше! Я не хотів, – я намагався зупинити її. Я підійшов до собачки. Вона зупинилась і подивилась на мене. – …Чиє ти? – до лежанки була прив’язана дивна етикетка. Поглянувши на неї, я прочитав уголос. – “Мій хазяїн - Беда Веліар Рембертон”... Але імені ти не маєш, – я взяв собаченя на руки та почав тішити, гладивши по ще такий малій голівці. Собачка мило позіхнула, і я продовжив дивитись на неї. – … Тебе зватимуть Луна.
Попри гіркий фінал, кожному із нас потрібно було взяти себе в руки. Хоча, “не в руках” був лише я… Однак, ми все одно мали щось робити. Майже кожен мав бажання допомогти мені в відновленні раси. І ми з друзями почали складати гроші на приміщення, щоб збиратись усіма разом. Ми викупили місце у глушині біля вічно пустих доріг. Це була покинута будівля. Здається, колись це був склад. Але зараз це, напевно, найпустіше місце у світі. Після покупки, нам ще довелося днями прибирати там. І помалу ми почали присвоювати це місце для нас: зносити меблі, прикрашати, робити це місце своїм. Якось, одного разу, Флінт притягнув більярдний стіл за допомогою вантажників. Через два тижні, ми повністю завоювали це затишне місце, перетворивши його на базу для спільних зборів, або звичайних посиденьок. І ось, сидячи за барною стійкою разом із Креґзом, ми чули радісні звуки від друзів, катання більярдних шарів по столу, стуки від кий та шарудіння коробками з-під піц. Сем, Флінт, Тайлер, Єва та Соуп грали у більярд, а ми з Креґзом вирішили відійти і просто поспілкуватись окремо. І так було забагато.
– Як ти? – запитав Креґз.
– Ми сиділи з тобою вже декілька хвилин. Чому ти запитав це лише зараз?
– Я маю на увазі в загальному.
– …Сьомого числа до мене прийшов Сем, поки ти спав зранку. Він розповів мені, що матрицю можна відновити, – розповідав я. – Після цього, здається, стало краще.
– Що? Матрицю можна відновити?
– Ага.
– Це ж чудово! Чому ти досі такий зів’ялий?
– Не в Матриці справа, Креґз.
– А в чому? – я важко видихнув.
– Мені комфортно з вами. Так, це правда. Я досі горю бажанням повернути свій народ, і якби того дня Сем не сказав би мені, що я можу відновити Матрицю, я б змирився з тим, що маю жити серед вас… Але не серед людей.
– А ми не люди?
– Ви - люди, які сприйняли мене таким, яким я є насправді. Річ не про характер чи людяність, а про те, що я - не людина… Ти хоч уявляєш, скільки часу і сил в мене пішло на процедури по глушінню всієї мішанини навколо мене? Скільки підписів довелося збирати разом із мером. Скільки зусиль ми з Соупом доклали, щоб просто заспокоїти персонал “Монтгомері” – я зробив ковток лимонаду. – Я переміг Сстара. Але тепер всі люди знають: інопланетяни існують, і вони є на Землі… Принаймні один, – Креґз відвів погляд.
– Але глянь. Ми усі поряд з тобою. Я, Сем, Флінт, Єва, – Креґз поклав руку мені на плече і посміхнувся. – У тебе є ті, хто тобі потрібен. У цьому й суть. Ми всі пов’язані з тобою, не дивлячись на те, що ти не землянин. Ти знаєш, ніколи не було такого. Нам навіть пощастило налагодити з тобою контакт у такому юному віці. Те, як люди зображували інопланетян до твого появлення лякало набагато більше, ніж реалії. Ну… Ти ж не вторгся на Землю. Сстар це зробив, хоча він - людина. Це дивно, хіба ні? – я поглянув на друга, але змовчав. – Я от що ще помітив. Мені здається, таких глобальних ситуацій на кораблі Сстара ще не було. Принаймні за часів його батька… Але коли почав правити Сстар, різко почали з’являтися зрадники. Навіть Арін вирішив приєднатись до нас проти свого Володаря. І знаєш що?
– Що?
– Я думаю, що це ти якось пов’язаний з цим. Ти ніби зруйнував цю династію, навіть не розуміючи цього.
– Ти так думаєш?
– Я більш, ніж впевнений, – Креґз зробив паузу. – І все-таки. Після дванадцяти років, у тебе все одно є бажання повернути свій народ? Люди звикають до чогось за двадцять один день, а ти рвешся повернути свій дім після бісових дванадцяти років.
–...Креґз.
– Ні, я розумію, – зітхнув Креґз, крутячи в руках бокал. – Просто... у кожного свої втрати, чувак. Он Єва вже скільки місяців у тій бібліотеці не просто книжки перебирає. Вона ж ночами заривається в архіви, намагається бодай якісь зачіпки про своїх батьків знайти. І хоч би щось. Глухо, як у танку. А ти он — цілу расу з уламків зібрати хочеш.
– А ти? – запитав я, глянувши на нього. – Тобі хіба не цікаво, де вони, чи що з ними сталося? – Креґз лише байдуже знизав плечима, навіть не змінившись в обличчі.
– Мені якось пофіг. Вони зникли задовго до того, як я взагалі почав щось усвідомлювати. Мої батьки — це ви. Мені вистачає. А от вона досі вірить у дива. Але на рахунок тебе… Серйозно?
– Я не людина, – посмішка Креґза зникла з його обличчя. – У мене інші погляди.
– Як хочеш… – ми з Креґзом одночасно зробили ковтки своїх напоїв. – А як повернути Матрицю?
– Зробити нову.
– В сенсі. Вона ж з, як там…
– Тарієс-каміння.
– Так. Ага. Де його взяти?
– Сем говорив про Светонію. Там є один з елементів, це точно.
– Беда! – крикнув Флінт ззаду. – Іди доігруй за мене. Я так не можу грати.
– Обіграв я тебе, лошара! – засміявся Соуп.
Я посміхнувся. Здається, серед цих людей, я жалітиму про те, що сказав, що я “не людина”. Чуючи жарти Флінта, сміх Єви, плямкання Сема, бачачи посмішку Креґза, щенячі очі Тайлера без його окуляр, ввижається мені, що все-таки, мій народ існує й на Землі.
1. Сстар Сентинел.
Сама природа підказала мені, що Сем уже близько. Щойно Дерріл відійшов до вбиральні, як я крізь свист холодного вітру за вікном виразно почув, що Сем на шаленій швидкості біжить назад до ресторану.
– Чому він біжить..? – запитав я, видавши це випадково вголос.
– Що? – запитала Єва і решта обернулася в мою сторону.
– Беда! – різко я почув зі сторони виходу.
Сем кулею пролетів повз ошелешеного адміністратора, гарячково оббігаючи столи. На крутому повороті він ледь не впав, змусивши якогось офіціанта злякано відскочити й розбити велику склянку з пивом. Самурай важко дихав, міцно стискаючи в руках якусь стару фотокартку.
– Глянь! Швидко! – він кинув мені фото. Я поглянув на нього.
– Шо там? – запитав Флінт.
Я схопив його й поглянув на зображення. У ту саму секунду я остаточно прозрів. Усе всередині мене перевернулося. Для мене це було рівносильно тому, якби я раптово дізнався, що мій рідний брат — безжальний вбивця. Приблизно такий жахливий рівень шоку…
– Що там таке? – наче виростаючи з-під землі, запитав Флінт.
– …Гляньте самі, – ледь чутно промовив я, притиснувши долоню до рота й відводячи погляд убік.
Флінт миттєво вихопив знімок, і його обличчя витягнулося.
– Це Дерріл? – запитав Креґз.
– Це Сстар, – відрізав Флінт, і його голос став холодним як лід.
І тоді прозріли абсолютно всі. У залі повисла важка, гробова тиша, ми просто не могли вимовити ні слова від дикого подиву. Ось чому цей чоловік із першої секунди відчувався Семові “іншим”. Бо він і був іншим. Чужинцем. Космічним монстром, який прикинувся звичайною людиною.
– Де ця гнида..? Я знайду його раніше, ніж він приступить до своїх планів.
Сстар тим часом, зачинившись у кабінці вбиральні, гарячково намагався встановити зашифрований зв'язок зі своїми рабами на орбіті:
– Лі, ти чуєш мене? – засичав він у передавач. – Лі, відповідай!
– Чую…
– Відправляйте дроїдів. Відправляйте швидше. Я запізнився, Лі.
– …Йди до сраки, – сказав Лі, скинувши слухавку.
– Алло? Що? Лі! – Сстар почав підвищувати голос, але не міг, бо його могли почути.
Арін у цей момент стояв прямо поряд із Лі на містку “Мазерлоуда”. Мисливець щиро радів, що його товариш нарешті знайшов у собі сили й повністю подолав ті жорсткі, залякуючі межі, які колись так строго поставив перед ним Сстар. Проте Володар не збирався здаватися. Зціпивши зуби, він спробував викликати інші бойові батальйони на кораблі — і цього разу почув від залізних капітанів беззаперечну згоду. На жаль, ніхто більше не послухав заклику Лі до свободи. Більшість машин, як і раніше, сліпо підкорялися старій програмі та служили своєму тирану. Ми напружено чекали на повернення Дерріла за столом. Кожен із нас уже достеменно знав, хто він такий насправді. Єва з Креґзом спочатку ніяк не могли повірити в цей абсурд, але швидко змирилися з жорстокою реальністю. Так само як я і Флінт. Соуп у цей час спокійно готував нові замовлення на кухні ресторану, і ми вирішили нічого йому не розповідати — у цю хвилину йому це було точно ні до чого. За кілька хвилин Дерріл нарешті вийшов із вбиральні, з легкою, невимушеною посмішкою озираючись на всі боки. Але варто було йому кинути погляд на наш стіл і помітити фотографію Сстара без шолома, як посмішка миттєво злетіла з його обличчя. Зрозумівши, що гру закінчено, він різко відштовхнув Сема і щосили побіг прямо до скляних дверей на вулицю.
– Стояти! – крикнув Сем, і побіг на нього.
Він спробував налетіти на втікача ззаду, але вони обидва з розгону врізалися в офіціантку, яка саме розносила напої та гарячу пасту. Важка таця перекинулася прямо на Сема, обливаючи його соусом, а бідна дівчина з криком упала кудись убік. Сстару неймовірно пощастило — цей безлад дав йому фору, і він кулею вискочив крізь двері.
– Не сьогодні, – встав я і побіг у сторону Дерріла, але коли вибіг на вулицю, не побачив нічого, крім ліхтарів які пусто освітлювали безлюдну вулицю.
– Де він? Де гнида?! – крикнув Сем, вибігши за мною на вулицю.
– Я не знаю! Побіг у іншу сторону!
Сстар стрімко біг крізь зимову хуртовину, гарячково шукаючи укриття. Раптом у глибині темного парку він помітив два знайомі червоні вогники — оптичні сенсори Імітатора, який, міцно стискаючи корпус загиблого Еша, повільно наближався в його бік. Переляканий Володар різко розвернувся і кинувся назад крізь хащі дерев. І саме там, на засніженій галявині, його зустрів оновлений Бен на чолі величезного, озброєного до зубів штурмового загону дроїдів, які щойно безшумно десантувалися з неба...
– Володарю! – крикнув Бен.
– Тихіше! – сказав Сстар. – Вони чують нас.
І він мав цілковиту рацію. Ми дійсно виразно почули їхні голоси крізь шум завірюхи. Але ще виразніше ми почули важкий, синхронний тупіт залізних ніг — дроїди чітким строєм марширували прямо в бік міста.
– …Що це в біса таке? Ти чуєш? – з острахом запитав Сем, обережно визирнувши з-за кам'яної арки, крізь яку вже проривалися перші залізниці роботів.
Побачивши цілий озброєний загін, самурай стрімко розвернувся і щосили рвонув назад до входу в ресторан.
– Дзвоніть у сто два! ДЗВОНІТЬ ХТО-НЕБУДЬ У СТО ДВА! – несамовито закричав він, важко дихаючи і вриваючись до затишного залу. – На нас здійснено напад! Ті залізні тварюки, що влаштували катаклізм місяць тому, зараз прямують прямо сюди, до ресторану! До центру міста!
Адміністраторка почала дзвонити у поліцію, повідомляючи про атаку. Деякі люди не вірили Сему. Хтось думав, що він — божевільний. Проте дівчина на рецепції вже викликала підкріплення.
– Патрульні зараз будуть! Вони вже виїхали! – крикнула вона.
Але механічні кроки з вулиці з кожною секундою ставали все гучнішими й важчими.
Раптом із двору донеслися перші гучні звуки запеклої металевої бійки — прямо перед входом у ресторан зав'язався жорстокий бій. Це безстрашний Імітатор самотужки накинувся на Бена, який упевнено вів бойовий загін із семи важких дроїдів прямо на штурм будівлі. В один момент масивні кришталеві люстри на стелі “Монтгомері” почали загрозливо хитатися в різні боки, а світло в залі панічно заблимало, раз у раз гаснучи. З вулиці один за одним почали доноситися глухі вибухи та скрегіт заліза. Люди з криками кинулися на підлогу, гарячково ховаючись під столи й міцно прикриваючи голови руками. – Треба було брати з собою хоч якусь зброю! – крикнув Сем до мене.
Соуп вийшов з кухні до столу Флінта, який сидів і дивився у вікно.
– Флінт? Що це було? – запитав він. Флінт, у відповідь мовчки взяв фото з Сстаром і показав його Соупу. – Це… Дерріл?
– Це Сстар. Він весь цей час слідкував за малим.
– Звідки це фото?
– Хєр його знає, Сем притащив, поки Дерріл був в туалєті.
Бум! Черговий потужний удар стрясонув стіни ресторану! Одна з великих люстр із тріском відірвалася від стелі, впала посеред залу й розлетілася на тисячі дрібних скалок. Перелякані люди закричали ще дужче, сповзаючи в найдальші кутки.
– Господи, що це таке?! Що тут коїться?! – несамовито закричала якась жінка з натовпу, притискаючи до себе дитину.
– Це напад! – крикнув Флінт. – Це той самий напад, який здійснений на мерію! Зараз у жодному разі не біжіть на вулицю. Отримаєте по шапці!
– Гей, – тицьнув якийсь чоловік на Флінта. – Це ж ти виступав біля мерії у той день. Це ти говорив нам про загрозу з космосу!
– Я! Так! – гордо підтвердив Флінт.
– Як тоді нам справитись з цим? Ти повинен знати! – але Флінт змовчав. Він не знав.
– Це виходить з-під контролю, – пошепки сказав я Сему, вибігши на вулицю.
Сем без зайвих слів кинувся слідом за мною. Опинившись на ґанку, ми побачили дивовижну картину: Ешів Імітатор відчайдушно намагався впоратися з рештою ворожих дроїдів.
– Хто це? Чому він б’є схожих на нього?
– Я бачив його, він бився за Еша, – Сем повернув голову до мене. – Це він кинув мені фотографію.
Імітатор з останніх сил намагався відбитися від жорстких, нищівних ударів важких дроїдів, поки ті в запалі бою помалу руйнували паркан, ламали старі дерева й буквально вивертали засніжений парк навиворіт. Раптом я відчув різкий, тупий біль у грудях. Він не був смертельним, але я виразно його відчував. Ефірне сяйво всередині мене було нерозривно пов'язане з усім живим довкола, тому кожне повалене цими бляшанками дерево віддавалося болісним ударом прямо по мені.
– Наказ Сстара: Схопити Сяйва! – крикнув він. Позаду нього три дроїди підняли важку зброю і хотіли кинутись на мене. На Імітатора навалилася решта дроїдів, він не міг нічого вдіяти.
Сем прикрив мене собою, стиснувши кулаки.
– Де мої сили..? – говорив я, намагаючись їх активувати.
– У мерії місяць тому тобі просто бісово пощастило, Беда, – Сем розправив плечі, готуючись прийняти удар на себе. – Сьогодні, схоже, явно не твій день.
Енергія всередині моїх вен пульсувала, намагаючись прокинутися, я до нестями хотів накинутися на цю загрозу й захистити друзів, але тіло не слухалося. Сьогодні дійсно був не мій день. Але раптом нічне повітря розірвав потужний, оглушливий свист реактивного ранця. За ним почувся низький, чистий і грізний гул двигунів важкого титанового костюма. Бум! Звуковий удар підняв у небо цілу хмару снігу та диму. Прямо перед нашими обличчями на асфальт із гуркотом приземлилася масивна титанова фігура.
– Сюрприз-сюрприз! – було чути різкий, чоловічий голос з димового шару, який не вщухав ще декілька секунд.
І перш ніж дим устиг осісти, з нього на ворожих дроїдів блискавично накинувся чоловік із довгими, блискучими кинджалами в обох руках. Кожен його рух був вивіреним, смертоносним і граційним. Це були рухи справжнього професійного мисливця. Це був Арін.
– Сяйве! – крикнув він. – Ховайтеся! Тут зараз буде гаряче, – емоційно, приховуючи обличчя за шоломом, сказав “Останній рух”.
Арін зробив різкий, майже нелюдський ривок уперед. Його нанокостюм рухався на такій колосальній швидкості, що в тріпотливому світлі вуличних ліхтарів ми з Семом побачили лише чорно-синій розмитий слід. Перший бойовий дроїд навіть не встиг підняти свою гармату. З лівого зап'ястя Аріна з пронизливим виском миттєво висунувся плазмовий енергетичний клинок. Один короткий косий удар — і важкий залізний корпус ворожого робота з легкістю, наче масло, розітнуло навпіл. На промерзлу траву парку з тріском вивалився цілий каскад яскравих іскор та гарячого мастила.
– Стріляйте в нього! Не зупиняйтеся, вогонь! – панічно закричав Бен, гарячково ховаючись під тінню дерев від цього титанового монстра.
Але зненацька прямо з кущів на Бена з диким металевим ревом знову налетів звільнений Імітатор, збиваючи його з ніг і починаючи жорстоко добивати потужними ударами в лицьову панель…
Решта шість дроїдів миттєво відкрили хаотичний, шквальний вогонь. Важкі енергетичні імпульси з тріском прошивали нічне повітря, зрізаючи товсті гілки каштанів та вщент розбиваючи асфальт прямо біля наших ніг. Сем блискавично схопив мене за куртку і сильно смикнув назад, ховаючи за масивну цегляну колону ресторану. У цей час ще один робот спробував підібратися до Аріна з тилу, замахнувшись важким залізним кулаком. Проте мисливець лише на мить затемнив візор, різко розвернувся і своєю броньованою рукою перехопив маніпулятор ворога на льоту. Метал оглушливо заскрипів. Складалося враження, що титановий нанокостюм мав руйнівну силу цілого гідравлічного преса. Арін із лютим криком крутанув робота навколо себе і з розмаху жбурнув його прямо в декоративну арку “Монтгомері”. Важкий залізний корпус із гуркотом влетів у стіну, обваливши чималий шматок облицювальної цегли.
– Зажди… Це ж той мисливець, який брав участь у катаклізмі місяць тому. Ні? – я згадав Аріна візуально, але крізь дим і різкі удари вбивці-мисливця посеред ночі було важко його впізнати.
– Чому б він боровся на нашому боці? Він руйнує своїх, Беда.
– Він не єдиний зрадник, – сказав я.
– Може, ти правий… – сказав Сем і виглянув з-за колони.
Бен швидко зорієнтувався і побачив, що його загін стрімко втрачає сили під натиском ворогів. Оптичні сенсори бойового робота спалахнули ще інтенсивнішим, багровим вогнем. Одним потужним поштовхом він відкинув від себе Імітатора, легко відбившись від його нападу. Скориставшись тим, що увага Аріна була повністю прикута до інших дроїдів, Бен почав таємно заходити йому збоку, а тоді зненацька, наче хижак, кинувся на мисливця.
– Ти — зрадник! – крикнув Бен, намагаючись притиснути ножа до преса Аріна.
– …Хто б говорив! – сказав у відповідь Арін, силою рук захищаючи прес від ножа.
– Ти свідомо зраджуєш нашого ідеального правителя! – люто кричав Бен, тиснучи сильніше. – Ким ти взагалі станеш у цьому всесвіті, якщо покинеш його?!
– …Сорян, пора закінчувати цей танець! – Арін різко підвівся і відкинув Бена у дерево навпроти. Бен вдарився спиною, а дерево похитнулося. З рук вислизнув ніж, який негайно підібрав Імітатор. Арін підійшов до дерева, присів і притиснув Бена до стовбура за шию. Позаду йшов Імітатор. – Легко говорити щось про ідеальність лорда, коли тобі промили мізки.
– …Що ти верзеш?
Позаду них Імітатор у цей час впевнено розбирався з рештою ворожих ботів. Він відкидав їх один за одним у кучугури снігу, абсолютно мовчки й бездоганно захищаючи спину Аріна. Еш мав цілковиту рацію. Вербальне спілкування — це далеко не єдиний спосіб комунікації між живими інтелектами. І ніхто не казав, що мовчання виключає грубу силу.
– Якби мені дали вибір: свобода чи жорстоке правління. Як ти думаєш, що б я обрав? – холодно запитав Арін.
З тихим сичанням гідравліки і легким клацанням шолом розсунувся у сторони. За чорним візором було приховане засмагле обличчя у сірих шрамах і легких зморшках. Арін розкрив суворе обличчя і відкинув довгий чорний хвостик на спину.
– Ти колись теж зробив свій вибір. А зараз говориш іншим, як правильно… Хоча колись ти вважав правильною іншу опцію. – Арін стиснув кулак, і напруга, мов вода, пішла по його правій руці. – Я навіть шкодувати не буду. – Він замахнувся і наніс різкий, напружений енергетичний удар по обличчю ще зовсім нового Бена.
Воїн повільно звівся на повний зріст і допоміг Імітатору розібратись з іншими дроїдами. Арін побачив, що дроїд повторює такі ж бойові рухи, які застосовує мисливець.
– Що? – запитав він. Імітатор, тим часом, добив останнього дроїда і повільно, вже з “м'якшими” очима, підійшов до мисливця. – Де ти цьому навчився?
– Гей! Е… Слухай, це було насправді дуже круто! – кричав я, підходячи ближче поряд із Семом. Але раптом я повністю згадав, хто це такий. І хоч він вже виглядав трохи інакше, з іншою бронею та обладнанням, я все одно зміг його згадати. Я різко зупинився, побачивши знайому зовнішність. Арін відразу зрозумів, що не так.
– Легше, хлопче, – сказав він, махаючи руками. – Ти впізнав мене. Але я більше не служу Сстару.
– Сстар… Де він? – згадав Сем. – Його треба знайти. Прямо зараз.
– О. То… Ви вже знаєте, так? – запитав Арін.
– Це, взагалі-то, і є причина, чому ми тут, – сказав я.
– Не зовсім… – сказав Сем. – Ти можеш пояснити нам, якого біса тут коїться?
– Якщо коротко, то я сам не знаю. Але на Землю я летів спеціально. Мені було небезпечно знаходитись на кораблі після того, як я і ще один дроїд-розслідник дізналися про зраду Сстара. – Як це сталося? – запитав я.
– Для вас він був Деррілом Течвудом, а для нас — звичайний Сстар. Однак, поки Сстар був тут, у його кріслі на кораблі сидів інший дроїд, – пояснював Арін. – Суть не в тому, що він полетів на Землю. Він нічого нам про це не сказав. Хоча залізякам на кораблі це нічого не пояснило.
– Це ж Бен, так? – Сем тицьнув пальцем на відключеного Бена.
– А цьому промили мізки для того, щоб він вбив друга за ще одну зраду, – повернув голову назад Арін. – Коротше… Думаю, більше пояснювати не потрібно, чому я тепер на вашому боці. –...Скажи ще дещо, – сказав я. – Чому місяць назад, під час катаклізму, ти просто впав, коли мав чудову змогу мене схопити?
– “Катаклізму”? Схоже, у вас інша назва. – Важко пояснити. Тоді я почув щось і побачив водночас. Це було щось дивне. Знайоме і незнайоме в один і той же момент, – говорив він.
Через декілька секунд за будівлями почав доноситись гул машин і звуки сигналізацій поліції. Вони вже їхали сюди.
– Хутко, – Арін підвівся, натиснув щось на лівому зап'ясті, змушуючи важку броню костюма миттєво трансформуватися у звичайну тактичну куртку, і вручив нам зброю, яку щойно зібрав з землі. – Беріть, це треба віддати поліції. – Мисливець поглянув у сторону Імітатора. – А ти - йди сховайся десь. Ти ще потрібен.
Коли приїхала поліція, на вулиці вже стояло більше людей. Клієнти ресторану дивились на місце подій. Соуп, Флінт, Єва та Креґз теж споглядали, намагаючись дізнатись щось від нас з Семом, але ми могли розповісти лише те, що знали. А те, що знали, багато чого не давало. Поліція повільно перекривала кільце навколо парку, а понівечених дроїдів пакували і грузили у різні машини, які приїхали пізніше. Ніхто не міг нічого пояснити, а поліція навіть не звернула особливої уваги на Аріна, який тепер виглядав як звичайний чоловік поряд із цивільними.
Після подій біля ресторану, команда була змушена просити допомоги у мера. Саме цим ми і займались наступні дні. Найбільший контакт з Баззом налагоджував саме Флінт. Дроїдів вже давно здали на експертизу, але ті, які ще були робочі, посадили у полон. Зрозумівши від Флінта, що Сстар вже ходив вулицями Ватерлоо, він зрозумів, що потрібно робити. Задля допомоги, він влаштував допит дроїдів. І хоч це було важко, деякі дроїди все ж розповіли. Їх, на очах у охоронців, заставили вмикати особисті рації та слухати головні хвилі. З цього, охорона дізнається, що Сстара відправили назад на корабель, який, вже знаходився зовсім-зовсім поряд з Землею, а саме біля Венери і він стрімко летів на Землю, щоб здійснити останній напад. Схопити сяйва і підчинити людей. Цього хотів сам Сстар.
Будучи також на кораблі, який знаходився зовсім недалеко від Землі, Сстар хотів знайти Лі, щоб покарати. Але той деактивував свій жучок і активно ховався з місця в місце, серед інших дроїдів. На кораблі почалися різкі зміни. Всі радісно зустрічали живого володаря. Батальйони готували до великої битви у тисячолітній історії корабля “Мазерлоуд”.
Базз сповістив нам про те, що наближається і що станеться в найближчий час. Тайлер відволікся від пошуків вбивці Джорджа, намагаючись допомогти Флінту підлатати Імітатора прямо перед битвою. Вони старались оснажити його більш функціональною зброєю, давши йому пістолет і два кинджали з колекції Сема, якими він міг вільно користуватись зі знань від Аріна. Хлопці ж навчили Міміка користуватись пістолетом правильно. Імітатор швидко вчився, набуваючи все більше і більше навиків від тих, кому він може довіритись. Еш навчив його цьому. Хлопці боролися проти поганців, а значить - їм можна довіряти.
Мене, тим часом, активно готував Арін з Семом. Це було незвично для мене, що мене тренує той, проти кого я когось боровся. Але вони обидва для мене влаштували справжній трейнінг під активним тиском. Було важко сконцентруватись на чомусь одному.
– Я не можу знайти концентрацію! – важко дихаючи говорив я, б’ючи грушу.
– Так не буде у битві з Сстаром, – сказав Арін, склавши руки за спиною.
– Що? – запитав Сем.
– Ти не зможеш знайти концентрацію. Напад буде здійснений сотнею різних дроїдів. Але ти — Сяйв і нащадок двох потужних істот. Ти повинен знати хто ти такий і чому ти борешся саме з Сстаром.
– Що? А звідки тобі знати, що він нащадок братів Тесл? – запитав Сем, поглянувши на Аріна.
– А ти, думаєш, чого падлюка за ним так ганяється? Якби він не був нащадком братів, я впевнений, нічого б цього зараз не було!
– Тоді за ним ганявся б я, – сказав я, говорячи про Сстара. Раптом, я відчув потік енергії. Шелест трави після розтавшого снігу почав “йти” по мені.
І так відбувалося майже місяць. Підготовки, тренування. Але це все на благо. Я вчився активувати силу. Тоді, кілька місяців тому, мені просто пощастило натрапити на таке. Тоді просто пощастило активувати силу і керувати нею так, як я хотів. І саме це я мав натренувати.
– Якщо ти зумієш знову використати свою силу так, як було під час катаклізму, тоді ти просто помреш від перенапруги, – говорив мені Сем у якийсь із днів.
Вони обидва, схрестивши руки на грудях, слідкували за мною. За моїми рухами, за моїми емоціями. Майже кожен день. Це я і називаю тиском. Але в той момент вони вірили у мене. І поки Сстар вільно гуляв по всьому космосу, готуючи свою армію, люди теж готувались. І всі б почули, коли це станеться.
Бен, сидячи у полоні, згадував, як товаришував з Ешем. Він відчував, що Сстар прибуває зовсім скоро, але знав, що йому немає спасіння. Позитивні думки почали гризти його, вбиваючи його злу натуру, написану штучно на комп’ютері за декілька годин.
– Бен! – крикнув з натовпу Еш, махаючи другу рукою. Він підійшов ближче, оминаючи інших дроїдів – Де ти був? Я не міг тебе ніде знайти.
– В іншому секторі. Що сталось? Ти мене для чого шукав? – з посмішкою запитав Бен.
– Та, таке. Просто поговорити. Ти ж знаєш, коли тебе немає поруч, мені нудно.
– Я завжди хотів запитати у тебе. Ще з моменту, як ми познайомились місяць тому. Чому саме я?
– Що ти маєш на увазі?
– Чому саме мене ти шукаєш? Чому не Лі, чому не інші дроїди. Ти спілкувався з Лі, наскільки я пам’ятаю. Він хороший хлопець. Я не такий, як він.
– Ти знаєш… Я не знаю відповіді на це питання.
– Ти намагався шукати?
– Ні. Навіщо? Можливо, мені просто добре з тобою. Ти хороший друг. З тобою завжди є про що поговорити, Бене. Коли є ти, інші не дуже потрібні. Я навіть не знаю, чи є цьому краще пояснення, – засміявся Еш.
Такі близькі моменти з Ешем били Бену по серці. Сидячи з зламаною рукою від ударів Імітатора і з пошкодженим обличчям від удару Аріна, Бен згадував це. Він не був запрограмований, як жорстокий бот. І, можливо, йому відновили життя, але натомість його зіпсували, зробивши вірним, але не тому, кому потрібно, дроїдом.
– Ох. Еш… – тихо проскрипів динамік Бена, і з його пошкодженого ока скотилася крапля мастила, схожа на сльозу.
Він різко здригнувся, коли важкі залізні двері підвалу-ізолятора з гуркотом відчинилися. У приміщення зайшов Базз, тримаючи в руках кабель для зчитування даних та голографічний планшет. Побачивши стан полоненого, він на мить зупинився. Програма Сстара в голові Бена знову замиготіла червоним, намагаючись придушити спогади. Погляд робота знову став холодним і скляним.
– Вже пізно, – сказав Бен не підвівши погляду. – Я відчуваю, що Сстар уже летить сюди.
– Я знаю, – сказав мер. – Я так, просто поглянути.
Але Базз збліднів, тому що Сстар знову використав маскування, щоб напасти зненацька. На кораблі, він, тим часом, готувався сам. Його тренували, розвиваючи його навики в битві ще краще. Делара спостерігала за процесами, ходячи по кораблю. Вона не часто так робила, і повний обхід корабля вона не робила уже кілька років. Востаннє, тримаючи за руку Сстара, вона ходила і боялась усіх процесів, які відбувалися, боячись, що буде залучена до небезпечних для життя робіт.
– Володарю? – сказала Делара, обминаючи великого Дагона, якого фарбували і готували до битви.
– Деларо! Привіт! – кинувся в обійми з дівчиною Сстар. – Пам’ятаєш, про що ми говорили з тобою раніше?
– Не називати тебе Володар…
– Правильно. Я радий, що ти пам’ятаєш це.
– А що тут коїться?
– Ми готуємось до нападу, крихітка, – Сстар взяв низеньку Делару на руки.
– Нападу? На кого? – запитала вона, тримаючись за плечі Сстара.
– Ходімо, покажу дещо.
Сстар ніс на руках дівчину. Вони прийшли до головного корпусу, з якого було видно усі процеси з самого верху. За столом сидів інший дослідник. Сстар опустив Делару, і підійшов до дроїда.
– Привіт. Слухай, а де Лі?
– Вітаю, Володарю. Лі не бачили вже декілька днів.
– От… падлюка.
Делара дивилась у вікно. Тримаючи погляд на Дагонові і на декілька капсул, які висіли на кранах прилаштованих до стелі, вона була шокована. На полі були десятки дроїдів, які активно працювали і щось робили з різними інструментами, зброєю і технікою.
– Що там? Що бачиш, Деларо? – запитав Сстар, ставши за її спину.
– Для кого це все? – Делара повернула голову до Сстара. – На кого ти будеш нападати?
– На Землю. А конкретно - на сяйва, якого потрібно знищити.
– Чому? – запитала дівчина.
– Він представляє небезпеку. Для тебе, для мене. Для всього корабля.
– Я не розумію… Яку?
– Я боюсь, що ти не зрозумієш цього, Деларо. Ходімо, поїмо щось у відпочивальній зоні. Я, впевнений, ти зголодніла.
Сстар взяв Делару за руку і повів її за собою, в той час як вона ледве відірвалась від вікна. Вони пішли їсти, у протилежну сторону. Базз, тим часом, мусив сповістити хлопцям про небезпеку, про яку сказав Бен. Чорний корпус “Мазерлоуд” повільно розрізав хмари, входячи у простір Землі. Йому залишилось декілька сотень кілометрів, і війна може розпочатися без зайвих перешкод. Базз подзвонив Флінту, а Флінт нам. На вулиці почала гудіти тривога. Людей змусили ховатись по укриттям та будинкам. Військових розставляли по околицям і певним зонам міста. Для Ватерлоо довелось просити більше військових та більше техніки, щоб могти протистояти цілій армії. Арін, Імітатор, Сем, Флінт та я, споряджені, стояли на вулиці та чекали на свист. Великий корабель, розміром з два круїзних лайнери гучно завис у небі.
– Чому він такий гігантський?! – крикливо питав я. Двигнули були занадто гучні, щоб говорити звичайним голосом.
Порив вітру змусив нас прикрити очі. Корабель повис, не приземляючись до кінця. З дна корабля почали звисати ланцюги, по яким почали спускатися дроїди і бігти у бій до військових.
– Здається, пора, – сказав Арін і ми побігли у бій.
Дроїди руйнували все на шляху. За весь час побудували ще декілька Дагонів різних кольорів, якими керували штучні інтелекти. Вони таранили військові машини і давили військових масивними гусеницями. Ставши в бій, я не думав, що з перших хвилин почнуться масові вбивства. На інші фланги полетіли капсули з десантами і “сталеві ворони”, які активно бомбардували місто. На інших кінцях теж знаходились військові і працювало ППО для того, щоб збити повітряну загрозу.
– Де Сстар? – запитав я, б’ючись з дроїдами.
– Не знаю! – крикнув Арін. – Десь на кораблі!
– Беда! Активуй силу! – крикнув Сем.
– Перед людьми?! – запитав Флінт. Ще не весь світ знає, що я сяйв.
– Тут не про секрети, а про життя! – пояснив Сем.
Я почав відходити, відбиваючись.
– Спокій всередині, – сказав я сам собі. Позаду мене відстрілювався Флінт. Я випрямив ногу і виставив її уперед. Стиснувши руки в кулак і поставивши їх на рівні тазу я продовжив промовляти. – Спокій всередині… Коли немає спокою навколо тебе, знайди спокій всередині себе.
– Захищайте Беду! – чув я від Сема, стоячи і намагаючись віднайти спокій.
Руки загорілися. Енергія пішла довгою річкою по жилам і я активував силу. Я підстрибнув вверх і жбурнув великий плазматичний шар, який пішов з рук у вигляді енергії. Він попав прямо у один з ланцюгів.
– Беда! Шо це було? – крикнув Флінт, посміхаючись.
– Магія ефіру, – сказав я у відповідь з тією ж посмішкою.
Делара, тим часом, блукала по коридорам корабля. Всі воїни зникли, а Сстар зник після того, як вони пообідали. Ходячи пустими коридорами, вона оминала лише бездушні кімнати з комп’ютерами, за якими сиділи дослідники та інші, не бойові дроїди та слідкували за битвою з камер корабля. Делара не знала куди себе подіти. Вона не знала навіть, який в неї настрій. Але їй не подобалось, що вони здійснили черговий напад. Їй теж вже набридає. Дівчина пішла до темної кімнати, не схотівши навіть поглянути у вікно. Імітатор мовчки відбивався від атак дроїдів. Опановані за допомогою друзів навики взяли своє і показували Міміка з іншої сторони. Мабуть з тієї, з якої його хотів бачити його творець.
– Чому цей чувак мовчить? – запитав Сем.
– Не знаю. Але глянь. У нього навіть рота немає, щоб говорити, – поглянув на Міміка чіткіше Арін.
Я, тим часом, вже з активованою силою намагався відбити якомога більше дроїдів. Я помалу приближався ближче до корабля, де потік дроїдів був ще сильніший. Я оминав військових, стараючись застосувати кожен рух, якому мене вчив Арін і Сем. Арін, мушу визнати, такий собі вчитель. Але іноді його слова мене пробивали:
– Якщо ти будеш так слабко бити по дроїдам, їм нічого не станеться, – сказав Арін, поки Сем відійшов на кухню.
– Але я стараюсь!
– Недостатньо! Старайся ще! Це дроїди. Це сталеві люди, – Арін підійшов ближче і почав показувати пальцем на себе. – Я з ними колись був колегами, Беда, – я почав відхиляти погляд. – Їх цими ударами не проб’єш. Завжди треба бити найсильніше, найнесподіванішими рухами. Чому тебе вчив цей самурай?
Я підскочив і встромив катану, яку мені дав Сем, прямо дроїду в голову.
– Що він робить взагалі? – Сем почав щиро сміятись, споглядаючи на мої рухи.
– Щось круте, – сказав Арін.
На Флінта напали, і Сем побіг його захищати, оминаючи загиблих військових. Арін, тим часом, став поряд з Імітатором.
– Пліч-о-пліч, друже, – сказав він, Мімік кивнув головою і вони почали битись разом. Відкидаючи кожного дроїда у сторону і протикаючи кинджалами їхні голови та животи. – А ти прикольно б’єшся! Звідки ти тільки взяв ці скіли? А-а! Точно! Від мене…
Я відбився від своїх друзів і почав битись ще ближче до корабля. Кожен військовий який бачив мене дивувався, що мої руки горять. У цій битві я навчився керувати силою так, що я тепер дійсно активую її тоді, коли заманеться. Потім, майстерність вскочила ще вище! Всю енергію я перенаправляв у праву руку, а у іншій тримав катану, маючи одразу дві зброї водночас. Іноді, я навіть сам дивувався, розуміючи, що половину всього Сем мене не вчив. Тут два варіанти: або дроїди слабкі, або я добре розвинений воїн.
Я продовжував свій марш, паралельно вслухаючись у дзвін катани Сема, свист кинджалів навколо, гуркіт від автоматів та іншої зброї. Руйнуючи разом із військовими ворожу піхоту, я відчував себе впевнено. У мене врешті-решт виходило. Без істерики, як під час “Тіньової руки”. Без паніки, як під час вибуху в залі зі стільцями. Зі спокоєм усередині. З катаною в руці та енергією, повністю спрямованою на іншу долоню. Вона блимала світло-фіолетовими іскрами та блискавками. По ній йшов шквал різних відчуттів, що піднімалися прямо з мого ефірного серця. Коли я вперше дізнався, що я нащадок братів Тесл і маю сили, я не повірив. Але зараз, б’ючись рукою, яка буквально палає ефіром, я скоріше не повірю, що цих сил у мене немає.
– Володарю, – сказав Анджело, сидячи у кріслі поряд зі Сстаром, який дивився на голографічний екран. – Хлопець щойно здолав Ксарона. Це вже переходить межі. Можливо, потрібна більша допомога проти нього?
– …Ні, – Сстар тицьнув рукою Анджело в обличчя. – Він мій.
Сстар розвернувся і пішов за екіпіруванням. Він одягнув шолом із вирізом для очей та маскою на все обличчя, зняв плащ і лишився в облягаючому костюмі на блискавці. На колінах був білий захист із червоними індикаторами. Чорні чоботи мали важку металеву підошву, але йому не було важко. Він рухався вільно. На поясі він начепив піхви для меча ближнього бою, а в руку взяв пістолет-бластер. Активувавши шолом і решту функцій броні, він рвонув на платформу, що вела донизу.
Раптом я почув, як люк над моєю головою повільно розсувається в сторони. Я сховав катану, відбиваючись від дроїдів двома руками, наповненими силою. З люка не опустився черговий ланцюг. Переді мною з’явилася фігура в чорному шоломі й темно-синьому костюмі. Стався такий удар, ніби поруч вибухнув танк. Мене відкинуло. Мій темно-синій каптур розпрямився від потоку повітря, і я прослизнув на коліні по мокрому від розталого снігу асфальту. Я закрив лівою рукою очі. Гаряче повітря здійнялося і пройшлося хвилею в радіусі найближчих десятків метрів. У блакитних окулярах його шолома вже виднілися енергетичні-імпульси.
– Довго чекав? – запитав Сстар.
– …Сстар.
– А я довго. Знаєш, приємніше бути на Землі разом із тим, хто допоможе мені у цій війні проти людей.
– Це наша війна, Дерріл.
– Облиш! Ніколи не було ніякого Дерріла!
Сстар спрямував на мене бластер і відкрив вогонь. Перелякавшись, я почав відбивати заряди лезом катани, але від деяких довелося ухилятися. Я підвівся, продовжуючи тримати оборону.
– Ти міг бути таким хорошим воїном… – Сстар кинувся вперед, на ходу вихоплюючи меч із піхов. – Така сила… Така фізіономія. Уяви, ким ти міг стати.
– Ти маніпулюєш! – важко дихаючи, відбивав я удари меча.
– Ні. Лише розповідаю правду. – Сстар відлетів назад, а я знову накинувся на нього. – Не дури себе!
Я отримав удар по голові за зайвий рух. Я налетів на Сстара з катаною, але він жорстко заблокував випад своїм клинком, і я не міг нічого вдіяти. Наші леза зчепилися у клінчі. Користуючись перевагою, Сстар підставив дуло бластера мені прямо в груди й вистрілив. Від потужного імпульсу я відлетів на кілька метрів.
– …Гнида… – процідив я, тримаючись за груди.
– Здавалося б, як я міг тебе пробити? У тебе ж пластина на грудях, цілий бронежилет! Треба було цілитись у голову… Але давай хоч трохи даси мені насолодитися цією битвою! – з хитрою посмішкою промовив Сстар.
Я підвівся, спираючись на встромлену в землю катану.
– Що там коїться? Хто це? – запитав Флінт, озирнувшись у мій бік.
– Це Беда… Він б’ється зі Сстаром! Йому треба допомога! – крикнув Сем і рвонув уперед. Але на шляху його перехопив Тор’Вакс, жорстко кинувши на асфальт.
– Стояти! – рявкнув він. – Володар сказав, що це його бійка! – І Тор’Вакс почав засипати ударами обличчя Сема у масці.
– Для чого ти робиш це, Сстар? – крикнув я.
У відповідь Сстар знову кинувся на мене і провів мечем прямо перед моїм обличчям. Яскрава плазма на мить засліпила мене, перекриваючи огляд. Я намагався орієнтуватися по спалаху, але Сстар крізь свій візор чітко бачив мій силует. Він вистрілив із бластера в лезо власного меча, і заряд прошив мені наколінник.
– Що не так? – запитав Сстар, залізною хваткою схопивши мене за шию та піднімаючи в повітря. – Ти ж точно думав, що будеш сильнішим… Ну? Де вся твоя сила? – Він стискав пальці все дужче й дужче. – Де той Сяйв, який давав обіцянки? Марні обіцянки, перепрошую!
Сстар жорстоко швиргонув мене на землю.
– Я очікував більшого від тебе. Я полював на тебе декілька сраних місяців! – кричав Сстар, важко дихаючи. – І у відповідь я отримую ЦЕ?! Ти — ніщо! Ти — ніхто!
Я валявся на асфальті, намагаючись віддихатися від ядухи. Повернувся на бік. З носа на землю закрапала кров.
– Хах. Та сама кров. Така ж фіолетова, яку я бачив дванадцять років тому, га?
Я не міг промовити ні слова. Але я підвівся, знову перехопив катану обома руками і став у стійку.
– Буду битись, – сказав я, витираючи кров під носом. – Або загину.
– Оце я хотів почути! – Сстар заховав пістолет і перехопив меч зручніше.
Ми обоє кинулися в ближній бій.
– Ніби й не самоучка. У тебе здібна, гостра зброя в руках. Але все одно… Щось тут губиться, чи не так?
Леза зіткнулися, і нас відкинуло один від одного. Меч Сстара виписував блискавичні траєкторії, мітячи мені в груди, а моя катана ледве встигала оминати та блокувати кожен його випад. З криком я спробував зайти йому за спину, але він миттєво розвернувся, і сталь знову зійшлася з огидним скрипом. Іскри сипалися на асфальт. Сстар дивився на моє обличчя крізь прозорий елемент шолома.
– Зніми маскування! – крикнув він мені
Я відскочив і обережно, кінчиком катани, підчепив і зняв маску з його обличчя. Переді мною знову з'явився той самий чоловік.
– Той самий Дерріл, якого я бачив декілька тижнів тому!
– Тут ти допускаєш грубу помилку, хлопче.
Тим часом Делара продовжувала блукати коридорами. Вибухи навколо та паніка дослідників за комп’ютерами зводили її з розуму. Їй ставало фізично зле. Помалу дівчина вийшла до серця всієї інфраструктури корабля — Блакитного Маяка Сентинела. Цей Маяк ще споконвіку встановив батько Сстара. Він відповідав за все: координацію, спільний інтелект, навігацію та решту головних аспектів, завдяки яким дроїди залишалися вірними своєму Володареві. Ця концепція існувала завжди. Поки світив Маяк, на кораблі панувала абсолютна влада, якій ніхто не міг протистояти, бо всі слухняно йшли за колишнім Сентинелом.
Однак, сама концепція була завжди, але не завжди все працювало саме так. За часів батька Сстара Маяк виконував зовсім іншу функцію. І лише коли Сстар прийшов до влади, почалися “збої в системі”. Так думав сам Сстар: якщо йому не підкоряються — система глючить. Сентинели повинні залишатися сентинелами. Але Маяк можна було відключити.
Делара підійшла ближче. Вона вирішила доторкнутися до захисного скла, але відразу обпекла палець. Дівчина почала гарячково шукати панель керування, кнопки — будь-який спосіб вимкнути цю машину. Вона кохала Сстара, але того, колишнього. У дитинстві він був для неї як батько, а зараз — це жорстокий Володар, який не бачить нічого, окрім сліпого підкорення.
– Ти не цікавився мною кілька років поспіль, – тихо прошепотіла дівчина.
Раптом вона почула дивний стукіт позаду. Зі страхом обернулася:
– Хто тут?
З-за металевої стіни виглянув наляканий Лі.
– Що ти тут робиш, Деларо? – запитав він.
На землі Тор’Вакс продовжував жорстоко пресувати Сема. На Флінта накинулася ціла купа дроїдів, тож військовим разом з Аріном довелося прориватися, щоб захистити його. Імітатор рухався у скаженому темпі, розрізаючи сталеві голови нападників.
– Але я впевнююся вчергове, – говорив Сстар, поки наші леза висікали іскри. – Учення твого нікчемного вчителя ніяк тобі не допоможуть.
Сстар знову вихопив бластер, намагаючись повторити свій підступний трюк. Я важко дихав. Раптом я відчув, як земля під ногами злегка здригнулася, а всередині мене знову почала накопичуватися енергія. Відбиваючи удари бластера, я почав заряджати Інферно.
– Ні… Все ж, навчив.
Я спалахнув і накинувся на Сстара. Мої руки запалали яскравим фіолетовим вогнем, кроки стали швидшими, а рухи — надто стрімкими для ворога.
– Фігня якась! – крикнув він, стиснувши меч сильніше.
– Спробуй відбий! – гаркнув я, і наша дуель спалахнула з новою силою.
На кораблі Делара стояла навпроти Лі.
– Чому ти тут? – запитав робот. Делара мовчала від переляку. Лі підходив ближче, а дівчина задкувала.
– Тихо… – говорила вона.
– Заспокойся, все добре. Ти можеш розповісти мені свої плани.
Делара наштовхнулася спиною на кожух Маяка і різко відсахнулася від гарячого скла.
– Мене не потрібно боятися, – Лі просканував Делару, і його оптичні датчики здивовано розширилися. – Судячи з твоїх емоцій… Ти хочеш відключити Маяк?
Делара почала незграбно озиратися, шукаючи вихід і намагаючись відійти від дроїда.
– …Я теж цього хочу.
– …Що? – тихо запитала вона, зупинившись.
Лі поклав руку на панель Маяка. На його очах були видні прорахування. Він намагався згадати щось. Якийсь… Код?
– Якщо відключити його, всі дроїди почнуть думати самостійно, – він повернув голову до дівчини. – Більше не буде ніякої примусової влади.
– Справді? Тобто Сстар не зможе керувати вами? – Лі кивнув. – …Ти справді цього хочеш?
– Я хочу свободи, Деларо.
Дівчина глянула на нього, а потім на сяючий елемент.
– Як відключити цю штуку?
– …Давай зробимо це разом, – сказав Лі.
– Але… Ти ж не загинеш від цього?
– Ні, не загину, – з цифровою посмішкою відповів Лі.
Лі ввів якийсь код на висувній панелі. За всі ці дні, поки Лі ховався, він знайшов всі коди. Від відчинення подіумів з артефактами, до найголовнішого артефакту на всьому кораблі, який міг завершити десятирічну війну. Разом вони потягнулися до головного тумблера. Вони обережно натиснули. Маяк миттєво заблимав тривожним червоним кольором.
– Що це?!
– Відключення! – крикнув Лі.
Маяк спалахнув востаннє і повністю згас на кілька секунд. Світло на всьому гігантському кораблі згасло, а потім комп'ютери перезавантажилися. Маяк знову почав повільно обертатися, але тепер він світив м'яким світло-жовтим кольором.
– …Це все? – запитала Делара.
– Тепер… схоже, що так.
На землі Тор’Вакс раптово зупинив кулак, який заніс над Семом.
– Що таке? Не добиваєш? – запитав Сем, але, підвівши голову, онімів.
Всі дроїди навколо просто завмерли. Тор’Вакс важко підвівся, дико озираючись на всі боки, почав задкувати і неуклюже впав у канаву позаду себе. Роботи припинили атаку. З іншого кінця міста донісся гучний вибух — атакуюча капсула просто втратила керування і врізалася в землю, а “сталеві ворони” почали безладно падати вниз, збиваючись із курсу.
Арін глянув на “Мазерлоуд”, а потім на застиглих ворогів.
– Це…Все? – сказав він, озираючись довкола.
– Що значить “все”? Це що за фокус? – запитав захеканий Флінт.
– …Немає більше єдиної волі, – відповів Арін.
У дроїдів зник зв’язок один з одним, трекери синхронізації більше не відображалися в мережі. Сстар опустив зброю і резко відступив на крок назад.
– Що?! – крикнули ми в один голос із Сстаром.
Ціла армія сталевих машин втратила свою ціль. Вони не могли нормально рухатися, їхні процесори були забиті невизначеністю та хаосом власного мислення. Сстар повільно опустив голову, дивлячись в асфальт.
– Армія! Це — моя армія! Чому ви зупинилися? – гучно кричав Сстар, намагаючись достукатися до дроїдів.
Сстар омлів. Його очі тривожно оглядалися навколо, коричневе волосся роздувало вітерцем. Його рот різко втратив можливість промовити бодай слово, а обличчя було сповнене тривоги і нерозуміння.
– Що це означає? – запитав я. Сстар мовчав. – Відповідай!
Але завойовник не міг промовити жодного слова. Я накинувся на нього, навівши розпечену катану прямо йому в обличчя:
– Говори зі мною! Бийся далі! Це наша дуель!
– А ти не бачиш? – тихо промовив він, підвівши на мене погляд. – Армія більше не підкоряється мені!
Тим часом Делара разом із Лі побігли до центрального стенду з трофеями корабля. Там, на одному з технологічних стовпців, під захистом стояла та сама Тарієс-матриця, яку я так довго шукав. Завдяки кодам Лі вони швидко зламали замок, схопили її і побігли до шлюзу висадки.
– Ти програв, – сказав я Сстару.
Він обвів поглядом поле бою. Ті дроїди, які спробували продовжити бійку під дією залишків програм, були миттєво знищені. Навколо лежали десятки залізних трупів і сотні вцілілих воїнів, які просто стояли на ногах, не знаючи, що їм робити.
– Програв..? – перепитав Сстар.
– …Ти забрав у мене сім’ю. Забрав друзів. Майже забрав брата!.. Ти знищив мій народ. Невже ти справді думав, що за все це насильство тобі не прийде розплата?
– Ні, не думав, – тихо відповів Сстар.
– Прийшов час подумати. Якщо верхній світ існує, я хочу, щоб ти потрапив у нижній. І вже там розбирався з тим, як ти закінчив династію свого батька.
Сстар важко видихнув. Я коротко розмахнувся і з усього маху встромив катану йому в груди, пробиваючи серцеву матрицю.
Я просидів на колінах біля його тіла кілька секунд, а потім повільно підвівся. Військові, звільнені дроїди та мої друзі дивилися на мене. На справжнього мене. На моє справжнє обличчя Сяйва, яке я приховував довгих дванадцять років. У цій ситуації в мене просто не було вибору. Якийсь із військових точно розповість пресі, що бачив інопланетні сили, і піде ланцюгова реакція. Я приречений на розкриття.
– Ти… вбив його? – тихо запитав Сем, підходячи ближче.
– …Як бачиш, – відповів я, дивлячись на труп Сстара із руків'ям катани, що стирчало з грудей.
Сем міцно, по-батьківськи обійняв мене за плечі.
– Ти впорався, хлопче.
Я незграбно обійняв його у відповідь, відчуваючи, як до очей підступають сльози. Мені треба було декілька хвилин, щоб відійти від усіх поранень. Військові почали налагоджувати контакт з іншою формою життя, а дим битви сходив у повітря. Раптом з низької платформи корабля на асфальт зіскочили Делара та Лі.
– …Беда? – тихо запитала дівчина, зупинившись переді мною.
– Так, я, – сказав я.
– Це тобі, – Делара тремтячими руками дістала з сумки і протягнула мені артефакт. Вручивши матрицю, вона скорботливо дивилася на мертвого Сстара поряд з ним. Він був для неї батьком. Але не таким, яким вона б хотіла.
– Це… Матриця? – я впився в неї поглядом. Сем теж нахилився, щоб роздивитися. Але моє серце миттєво упало в п'яти. – Що це з нею?..
По всьому корпусу артефакту йшли глибокі, темні лінії.
– Вона тріснула, – глухо сказав Сем, дивлячись на мене з невимовним сумнівом і жалем.
– Я пробував дослідити її природу. Вона тріснула, поки знаходилась на подіумі під склом. Детонація енергоблоків систем, постійні вибухи. Навіть такий крепкий матеріал, як Тарієс-каміння зуміло тріснути, – пояснив Лі.
– …Дякую, Деларо, – ледве чутно промовив я, затискаючи пошкоджену річ у руках.
Позаду почулися швидкі кроки — це підбігли Арін та Імітатор. Арін відразу міцно обняв Делару, закриваючи її собою, а Імітатор підскочив прямо до Лі.
– Імітаторе… Ти живий! – вигукнув Лі, його оптичні датчики радісно замиготіли. – Ти пам’ятаєш мене?
Поки Лі та Імітатор раділи зустрічі, а Арін закохано притискав до себе Делару після всього цього пекла, я просто мовчки дивився на потріскану матрицю. Я розумів головне: мій народ уже не повернути. І ніхто в усьому всесвіті не зможе цього виправити. Це був жорстокий, остаточний факт.
– Беда, – Сем важко поклав руку мені на плече. – Я співчуваю тобі.
Я промовчав. Це був не той момент, коли хочеться говорити. Обминаючи тіло поваленого Володаря, ми повільно попрямували в бік бази, до решти наших друзів, щоб сказати їм, що все закінчилося. Точніше, майже все. Військові дивилися на мене як на якесь міфічне чудо, розступаючись у сторони. Сем підтримував мене під лікоть, коли ми порівнялися з Флінтом.
– Ти вбив його, братан! – вигукнув Флінт, широко посміхаючись і тягнучи руку для міцного рукостискання. Але раптом його погляд упав на понівечений артефакт у моїх руках. Посмішка зникла з його обличчя. – Беда? Шо це?
– Зустрінемось пізніше, Флінте, – тихо кинув Сем і повів мене далі крізь дим згасаючої битви.
2. Вітер змін.
Відходити від подій в останній битві далося мені, як одне з найважчих речей у всьому житті. Після стількох років полювання на кривдника мого народу, я врешті решт його знайшов, але ціна цьому не була виправдана. Він мертвий. Його костюм, моделі дроїдів і уламки корабля присвоїв собі місцевий музей, а деякі з цих артефактів відправили у Канадський воєнний музей в Оттаві. Створивши цілу історію, яка продовжувалась протягом дванадцяти років, Сстар втратив армію, довіру, корабель, а в висновку й життя. Переміг у цій війні навіть не я, а люди. Якби не Делара та Лі, я б, напевно, й далі боровся б з ним. А може й взагалі б загинув. Але що б змінилось, навіть якби загинув? Мабуть, небагато. Сидячи за столом у своїй кімнаті і дивлячись на потріскану Матрицю, я шкодував про те, що сталось. У цьому винен не я. Навіть не Сстар. Обставини склались саме так. Навколишнє середовище вплинуло на хрупкий артефакт, змусивши його втратити свою цілісність.
Пошкодженим вставати з трупа заклятого ворога виявилось не таким приємним. Делара, яка сприймала Сстара як батька, шкодувала. Арін і Лі шкодували про те, що служили йому. А я - про те, що я його вбив. За два тижні свого вдалого трюку він впився мені у розум, змусивши думати, що він унікальний. Річ у тім, що він справді був унікальний. Однак він лиходій. Я довірився йому, а він мене обманював. Весь цей час проведений разом. Звучить, як зраджене кохання, так ж? Але мова тут йде про дружбу з людиною, яку я ще до нього не бачив.
Один з найгірших наслідків - моє справжнє обличчя. Мені вже не було де ховатись. Всі вже знали. На Землі жив інопланетянин, який видавав себе за людину. Деякі обрали у це не вірити, але побачивши “пустоту” по новинним каналам - в світі піднявся резонанс. Найгірше те, що я був в центрі цих подій. Нам з Соупом довелося два місяці налагоджувати ситуацію на роботі, а певний період я взагалі не ходив. Усі знали, хто такий Беда Рембертон. Я цікавився: “Чому Макріс не виходить? Нас вже викрили. Вже пізно”, але з часом, зрозумів, що краще я переживу це за двох, аніж брат буде терпіти це разом зі мною. Я впевнений, за майже тринадцять років він так і не вийшов в люди. Цікаво, як у них на фермі справи?.. Десятки підписів довелось зробити разом із Баззом, щоб узгодити моє законне перебування на Землі без зайвих фокусів. І навіть пройшовши все це, я все одно відчував, що мені тут знаходитись не варто. Але вибору мені ніхто не дав. І попри всі вади, я повинен піти далі. Далі, ховаючись від людей. Однак, тепер вони знають мою особистість.
Арін з Деларою певний час прожили у різних хатах. Арін жив із Семом, а Деларі ми з Євою та Креґзом виділили окрему кімнату і забезпечили моральну підтримку, щоб вона могла відійти від всіх подій. За декілька днів перебування не у космосі на величезному кораблі, а живучи як звичайні люди на Землі вони змінились у зовсім іншу сторону. А через місяць вирішили покинути наші хати. Поки я сидів удома, друзі ходили разом з Аріном та Деларою відриватись. Там вони й зблизились ще більше. Ми зібрали їх і вони пішли у далеку подорож по світу. Міміка разом із Лі відправили служити на військову базу. Лі як розслідника, а Імітатора як серйозного воїна з кращим спорядженням. Дослідивши їхні властивості, військові Канади знайшли велику користь від них обох і від решти дроїдів, частину яких теж віддали у ряди солдатів.
Якось, Сем прийшов до нас під хату. Єва пішла на роботу, у бібліотеку, а Креґз спав вдома. Сем подзвонив у дзвінок. Я, ще у піжамі, вийшов до самурая на вулицю, побачивши через камеру, хто там.
– Привіт, Беда, – привітався Сем, стоячи з руками захованими у карманах. Я позіхнув і махнув рукою, показавши Сему, що можна зайти. Ми сіли за стіл і я почав робити собі ранкове, холодне какао. – Слухай. Ти ще не відійшов? – у відповідь я лише помахав головою. Сем розчаровано поклав руки на стіл, вдаривши ременем золотих годинників по дереву. – Минуло три місяці. Зберися. У тебе завтра день народження, а ти як похмура какашка.
– Ти знаєш… Після стількох років намагався перемогти лиходія. Лиходій помер, а винагороди мені за це немає, – говорив я, калатаючи какао-порошок.
– Це не ти його поборов.
– …Не я? – сказав я, повернувши голову. – А хто?
– Делара і Лі. Це вони відключили маяк.
– Все, чути нічого не хочу, – промовив я, махнувши рукою, продовживши робити собі напій.
– …Слухай. Я ж не намагаюсь принизити тебе, чи сказати, що ти нічого не зробив, – я зупинився. – …Вибач.
– Пусте… Для чого ти прийшов?
– Я знайшов дещо.
– Що? – мене це зацікавило.
– Матрицю можна відновити, – я підвів голову і поглянув на кухонні лампочки. Що я щойно почув? – Але треба докласти певних зусиль.
– Певних зусиль..?
– Ще не оглох, так?
– Які зусилля? – я знову повернув голову, поклавши ложку.
– Ти ж знаєш, що матриця складається з декількох елементів Тарієс-каміння, вірно? – з цього моменту стало ще цікавіше. – Ці каміння є на Землі і їх можна знайти і зробити нову Матрицю.
– А як же Остін? Хіба він є на Землі? – Сем кивнув головою.
– Ще все у наших руках, якщо ти ще маєш бажання, – я взяв какао та сів за стіл. Сем дістав щось із сумки, яку повісив на спинку стільця. Він дістав старий папір. – Це - королівство Светонія. Там знаходиться перший елемент Матриці.
– …Светонія, – промовив я. – “Місто серед хмар”, – Сем посміхнувся.
– Ага. Воно.
– А… Як туди попасти?
– Не знаю. Літаком.
– Туди літають літаки?
– Ні. Ну. Я сумніваюсь. Я там ніколи не був. Туди, мабуть, попасти важче ніж в Північну Корею.
– Перегинаєш.
– Мабуть… Отже. Десяте діло це знайти спосіб, як туди добратись. Питання в тому, чи ти готовий? – я поглянув на Сема. Він все зрозумів.
На день народження Єва з Креґзом принесли мені… Цуценя? Чорний кокер-спаніель лежав у лежанці, коли я повернувся з роботи до хати пізнього вечора. Креґз з Євою не зустріли мене. З самого ранку я не бачив їх. “Куди вони ділись” думав я. Вийшовши з-за коридору, маленький цуцик солодко спав у голубій лежанці. Я підійшов.
– Єва? Креґз?! – крикнув я, розбудивши собачку. Нічого не почув. Я озирнувся по сторонам. Нікого не було. Поряд з нею була миска з молоком. Її мордочка була грязна від необережного пиття цього молока. Але, схоже, їй було все рівно. Цуценя поглянуло на мене і почало верещати. – Тихо! Тихо! Тихіше! Я не хотів, – я намагався зупинити її. Я підійшов до собачки. Вона зупинилась і подивилась на мене. – …Чиє ти? – до лежанки була прив’язана дивна етикетка. Поглянувши на неї, я прочитав уголос. – “Мій хазяїн - Беда Веліар Рембертон”... Але імені ти не маєш, – я взяв собаченя на руки та почав тішити, гладивши по ще такий малій голівці. Собачка мило позіхнула, і я продовжив дивитись на неї. – … Тебе зватимуть Луна.
Попри гіркий фінал, кожному із нас потрібно було взяти себе в руки. Хоча, “не в руках” був лише я… Однак, ми все одно мали щось робити. Майже кожен мав бажання допомогти мені в відновленні раси. І ми з друзями почали складати гроші на приміщення, щоб збиратись усіма разом. Ми викупили місце у глушині біля вічно пустих доріг. Це була покинута будівля. Здається, колись це був склад. Але зараз це, напевно, найпустіше місце у світі. Після покупки, нам ще довелося днями прибирати там. І помалу ми почали присвоювати це місце для нас: зносити меблі, прикрашати, робити це місце своїм. Якось, одного разу, Флінт притягнув більярдний стіл за допомогою вантажників. Через два тижні, ми повністю завоювали це затишне місце, перетворивши його на базу для спільних зборів, або звичайних посиденьок. І ось, сидячи за барною стійкою разом із Креґзом, ми чули радісні звуки від друзів, катання більярдних шарів по столу, стуки від кий та шарудіння коробками з-під піц. Сем, Флінт, Тайлер, Єва та Соуп грали у більярд, а ми з Креґзом вирішили відійти і просто поспілкуватись окремо. І так було забагато.
– Як ти? – запитав Креґз.
– Ми сиділи з тобою вже декілька хвилин. Чому ти запитав це лише зараз?
– Я маю на увазі в загальному.
– …Сьомого числа до мене прийшов Сем, поки ти спав зранку. Він розповів мені, що матрицю можна відновити, – розповідав я. – Після цього, здається, стало краще.
– Що? Матрицю можна відновити?
– Ага.
– Це ж чудово! Чому ти досі такий зів’ялий?
– Не в Матриці справа, Креґз.
– А в чому? – я важко видихнув.
– Мені комфортно з вами. Так, це правда. Я досі горю бажанням повернути свій народ, і якби того дня Сем не сказав би мені, що я можу відновити Матрицю, я б змирився з тим, що маю жити серед вас… Але не серед людей.
– А ми не люди?
– Ви - люди, які сприйняли мене таким, яким я є насправді. Річ не про характер чи людяність, а про те, що я - не людина… Ти хоч уявляєш, скільки часу і сил в мене пішло на процедури по глушінню всієї мішанини навколо мене? Скільки підписів довелося збирати разом із мером. Скільки зусиль ми з Соупом доклали, щоб просто заспокоїти персонал “Монтгомері” – я зробив ковток лимонаду. – Я переміг Сстара. Але тепер всі люди знають: інопланетяни існують, і вони є на Землі… Принаймні один, – Креґз відвів погляд.
– Але глянь. Ми усі поряд з тобою. Я, Сем, Флінт, Єва, – Креґз поклав руку мені на плече і посміхнувся. – У тебе є ті, хто тобі потрібен. У цьому й суть. Ми всі пов’язані з тобою, не дивлячись на те, що ти не землянин. Ти знаєш, ніколи не було такого. Нам навіть пощастило налагодити з тобою контакт у такому юному віці. Те, як люди зображували інопланетян до твого появлення лякало набагато більше, ніж реалії. Ну… Ти ж не вторгся на Землю. Сстар це зробив, хоча він - людина. Це дивно, хіба ні? – я поглянув на друга, але змовчав. – Я от що ще помітив. Мені здається, таких глобальних ситуацій на кораблі Сстара ще не було. Принаймні за часів його батька… Але коли почав правити Сстар, різко почали з’являтися зрадники. Навіть Арін вирішив приєднатись до нас проти свого Володаря. І знаєш що?
– Що?
– Я думаю, що це ти якось пов’язаний з цим. Ти ніби зруйнував цю династію, навіть не розуміючи цього.
– Ти так думаєш?
– Я більш, ніж впевнений, – Креґз зробив паузу. – І все-таки. Після дванадцяти років, у тебе все одно є бажання повернути свій народ? Люди звикають до чогось за двадцять один день, а ти рвешся повернути свій дім після бісових дванадцяти років.
–...Креґз.
– Ні, я розумію, – зітхнув Креґз, крутячи в руках бокал. – Просто... у кожного свої втрати, чувак. Он Єва вже скільки місяців у тій бібліотеці не просто книжки перебирає. Вона ж ночами заривається в архіви, намагається бодай якісь зачіпки про своїх батьків знайти. І хоч би щось. Глухо, як у танку. А ти он — цілу расу з уламків зібрати хочеш.
– А ти? – запитав я, глянувши на нього. – Тобі хіба не цікаво, де вони, чи що з ними сталося? – Креґз лише байдуже знизав плечима, навіть не змінившись в обличчі.
– Мені якось пофіг. Вони зникли задовго до того, як я взагалі почав щось усвідомлювати. Мої батьки — це ви. Мені вистачає. А от вона досі вірить у дива. Але на рахунок тебе… Серйозно?
– Я не людина, – посмішка Креґза зникла з його обличчя. – У мене інші погляди.
– Як хочеш… – ми з Креґзом одночасно зробили ковтки своїх напоїв. – А як повернути Матрицю?
– Зробити нову.
– В сенсі. Вона ж з, як там…
– Тарієс-каміння.
– Так. Ага. Де його взяти?
– Сем говорив про Светонію. Там є один з елементів, це точно.
– Пожди. В Светонії є ці каміння? Як?
– Не знаю. Якщо полетимо — думаю, дізнаємось.
– Полетимо, га? – Креґз глухо стукнув чашкою безалкогольного пива по стільниці.
– Беда! – крикнув Флінт ззаду. – Іди доігруй за мене. Я так не можу грати.
– Обіграв я тебе, лошара! – засміявся Соуп.
Я посміхнувся. Здається, серед цих людей, я жалітиму про те, що сказав, що я “не людина”. Чуючи жарти Флінта, сміх Єви, плямкання Сема, бачачи посмішку Креґза, щенячі очі Тайлера без його окуляр, ввижається мені, що все-таки, мій народ існує й на Землі.