Через кілька днів прийде Новий рік. Це велике й світле свято, на яке всі поєднані невидимими нитками люди зазвичай збираються разом, опиняючись у колі щирого щастя, сподівань на краще майбутнє, гучних обіцянок та теплих побажань. Ми з Євою та Креґзом завжди святкували в колі наших особливих зв’язків. Ще за часів, коли з нами були Джордана та Лорен. А потім ми всі разом з галасом виходили в коридор і гучно кричали “Ура!”, зустрічаючи інших щасливих сусідів і відзначаючи Різдво, плавно поєднуючи його з великою подією, яка приходить рівно о дванадцятій годині ночі з тридцять першого грудня на перше січня.
Цього року все мало бути так само. Мене вже виписали з лікарні, і друзі радо зустріли мене на порозі, повівши одразу святкувати моє довгоочікуване одужання. За вікном усе стало абсолютно білим, пухнастим і чистим. Люди на вулицях ходили тепло закутані в зимовий одяг, тримаючи в руках важкі пакети зі смаколиками та яскравими подарунками. На календарі було двадцять четверте грудня. Єва з Креґзом затишно поралися на кухні, готуючи святкову вечерю, а я… я вирішив навідатись до Сема. Однак, на відміну від решти містян, Сему абсолютно не було з ким ділити це свято. Він не прикрашав свій будинок гірляндами, не готував нікому подарунків і не ховав їх під ялинку.
– Гей, Сем. Чому твій будинок так… Пусто виглядає? – запитав я, зайшовши до хати самурая.
– “Пусто”? Та ні, яким був таким і залишився.
– А Різдво? Воно ж уже завтра. У тебе немає ні ялинки, нічого, – здивувався я.
– Завтра двадцять п’яте? – запитав Сем. – Я вже збився. Та й забулось якось, чесно кажучи.
– Як так?
– У мене немає тих, кому дарити подарунки під ялинку. Я й не прошу. На подарунок можу сам собі придбати ще щось до колекції.
Це відчувалося напрочуд дивно й навіть болісно. Поки весь світ навколо гарячково готується святкувати, купує продукти й наряджає будинки, на світі все одно залишаються ті, хто взагалі цим не займається. І не тому, що заважає релігія. Не тому, що не дозволяють фінанси. А просто тому, що їм немає з ким, для кого і задля чого це робити. І ця усвідомлена самотність по-справжньому лякала. Я озирнувся довкола. На полицях рівними рядами стояли рідкісні колекційні фігурки. На столі акуратно лежали старі книги. У будинку було чисто, тепло й по-своєму затишно. Але святкової ялинки тут дійсно не було. І чомусь саме її відсутність робила цей великий дім порожнім і мертвим напередодні великого свята.
Раніше Сем мимохідь розповідав мені, що колись мав кохану дівчину. Її звали Аглая. Вони були неймовірно закохані одне в одного. Мали серйозні плани на створення міцної родини, спільне майбутнє та облаштування побуту. Цей великий будинок, у якому Сем зараз мешкав наодинці, колись належав їм обом. Здавалося б, що взагалі могло піти не так? Сем розумний, при грошах, має чудове атлетичне тіло й природну харизму. Вони майже ніколи не сварилися — між ними панувала повага. Але Аглаї катастрофічно не вистачало іскри в їхніх стосунках. Сем занадто часто був відсутній вдома. І зовсім не тому, що пиячив десь із друзями чи не хотів проводити час із коханою. Він просто завжди був із головою зайнятий своїми таємними, невідкладними справами. Коли Аглая в розпачі дзвонила йому, він годинами не брав слухавку, бо виконував чергову місію. У самурая виявлялося надто багато обов'язків перед світом, щоб знайти час для тієї, яка чекала його вдома. Дівчині бракувало не його кохання — їй банально не вистачало чоловіка в будинку. Не вистачало самого Сема.
– І тому вона вирішила покинути мене, – сказав Сем, розповівши історію невдалого кохання.
Я повільно йшов додому після чергового виснажливого тренування. Наприкінці заняття Сем задоволено підмітив, що мій контроль ефіру помітно прогресує і я нарешті рухаюся в правильному напрямку. Це визначення неабияк тішило моє самолюбство, однак я чудово розумів, що мушу тренуватися далі, не покладаючи рук. Мені все ще було куди рости. Хоча, здавалося б, куди вже далі після того, що я витворив у мерії… По дорозі до свого кварталу в мене виникло раптове бажання зайти в невелике придорожнє кафе. Його відкрили зовсім нещодавно, і там було затишно. “Можна побути наодинці й упіймати трохи спокою”, — подумав я, штовхаючи скляні двері.
Однак важкі думки з часом усе одно наздогнали мене й тут. Сидячи за кутовим столиком із великим шматком солодкого шоколадного торта та склянкою прохолодної коли, я знову й знову ловив себе на тому, що подумки повертаюся до операції “Тіньова рука”. І хоча я, здавалося б, остаточно переварив і відпустив ті події ще під час перебування в лікарняній палаті, це все одно був грандіозний, масштабний струс, який жителі Ватерлоо досі не могли забути. Обурені люди щодня засипали мера Базза Олівера запитаннями про те, що ж насправді відбулося в той доленосний день у центрі міста. Але, на превеликий жаль, сам мер не мав права дати їм правдивих відповідей. Ніхто не міг. Ця битва перетворилася на таку собі велику, зловісну таємницю, про існування якої тепер знав буквально весь світ, але ніхто не наважувався вимовити її суть уголос.
Ці крики. Вирази обличчя дроїдів. Наляканість людей. Вони не відпускали мене. Міцно тримавши за всі чотири кінцівки і майже дібрались до голови.
– Пані, ваше латте, – раптом почув я позаду мене.
Я кліпнув очима… Яка взагалі різниця? Це у минулому.
Люди продовжують жити далі. Чому не можу я? Я, що, гірше? Ні. Не гірше. Треба звикати. На світі стається і може статись будь-що у будь-який момент.
І у ось цей “будь-який момент” до мене підсів чоловік.
– Привіт, – привітався він. – Можна скласти компанію? – він підсів навпроти мене, взявши собі якийсь вечірній сендвіч.
– Вечору… Та… Так. Можна, – незграбно сказав я, не очікуючи несподіваних знайомств з випадковими людьми. Якщо вони взагалі випадкові.
– Дерріл. Дерріл Течвуд, – чоловік простягнув мені руку.
– Беда Рембертон, – ми потиснули одне одному руки.
– У мене одразу є питання. Ви тут живете, ну… Давно? – з легкою посмішкою питав Дерріл.
– Більше десяти років.
– А. Ага. А скільки вам?
– Навесні буде дев’ятнадцять.
– О, то ви ще… Хах. “Новенький”, та?
– Якщо так можна сказати, тоді так, – сказав я, посміхаючись.
– Ми тут з командою. Волонтери. Приїхали на допомогу з Бостону, щойно почули про катаклізм. Чули, так?
– Звісно чув. Це правильно… Допомога в ті дні була необхідна. Як гуманітарна, так і моральна.
– От воно і є. Але ми ще на трохи залишились тут. Дуже гарне місто. Оселилися в готелі. Дуже затишно. Однак… Я іноді так прогулювався сам. Мені здається чи тут не всі люди на своєму місці. Погодитесь?
Я поглянув на Дерріла. Я озирнувся на вечірній, темний Ватерлоо. Ліхтарі підсвідчували машини, але люди кудись зникли.
– Мабуть, до Різдва готуються всі. Гляньте, як порожньо на вулиці, – сказав Дерріл.
– Я не думаю, що зустрів достатньо людей щоб судити, чи дивні вони, чи ні. Мабуть, всі кого я зустрічав, не дивні.
– Сподіваюсь буду таким же ж для вас, Беда.
– Давайте, краще, на “ти”. Якщо вам, звісно, зручно так. – Я сам ще юнак. Мені лише двадцять п’ять.
Дивно. Дерріл зовсім не виглядав на двадцять п’ять. Однак, тоді я думав не про це.
– Ще коли приїхали сюди, то було так “мертво” в місті, – сказав він, дивлячись мені в очі.
– Був момент. Тоді всі були налякані. Це ж був повноцінний напад.
– А хто напав?
Я відкинувся на спинку м’якого крісла, який часто купують для таких кав’ярень. Я знав відповідь, але боявся дати її Деррілу. Щоб саме він почув це від мене? Ні.
– Якби я знав, я б тобі сказав.
– Знаєш, що мене завжди дивувало? – стукав пальцями по склянці води Дерріл. – Люди. Вони весь час тягнуться одне до одного. Ніби їх щось з'єднує. Але тут… Мені здається, я ще не бачив цього у цьому місті.
– Я думав над цим останнім часом.
– Що ти зрозумів?
– Ми сильніші разом.
Дерріл поглянув на мене і посміхнувся.
– Цікава відповідь.
На кораблі нічого не відбувалось. Дроїдам не було заняття. Хтось часто зависав у кафетерії, а хтось тупо зникав із корабля. Арін теж сидів без діла. Делара, як завжди, проводила час у своїй пустоватій кімнаті. За всі дванадцять років вона подорослішала, але, не змогла для себе нічого зрозуміти. З моменту нападу на Місяць, Делара ніби нічого більше й не зробила. Вона іноді спілкується з ботами, але цього недостатньо. Спілкується з Аріном, але цього недостатньо. Не спілкується з Сстаром, якого сприймає як батька, але цього достатньо, щоб замкнутись в собі. Підліток, який виріс у самотності, не знає чим себе зайняти на космічному кораблі. Одного разу, до неї завітав один із дроїдів, аби принести їй сніданок. Делару кожен день обслуговував один і той самий дроїд-офіціант, але того дня був хтось інакший.
Делара підвелася, прохрустівши спиною. Чорне, скуйовджене волосся звисало над подушкою, а вона крізь темряву дивилась на яскраві, скляні голубі очі.
– Що це?
– Це сніданок. Ви пропустили ваш сніданок.
– Але зараз день… Зажди. Хто ти взагалі?
– Вам повинні були повідомити, – дроїд поклав тацю з сніданком на приліжковий столик. – Мене звуть Біт. Я виконую послуги офіціанта. Мене створили декілька днів тому на основі новіших моделей.
Делара впала на ліжко. Вона почала усвідомлювати: нові дроїди більше не дроїди. Компоненти, механізми і код, які застосовують при створенні нових моделей, роблять їх буквально роботами. Бездушними машинами. У них є призначення, ціль, але немає цієї іскорки життя усередині.
– Скажи мені, Біт. Чому я бачу галюни? Чому чую різні голоси у голові?
– Галюцинації та голоси можуть виникати з багатьох причин. Скажіть, Деларо. Вас турбують головні болі та болі в шлунку?
– Ні. Не зовсім… Ну, іноді голова болить. В животі ніби теж не відчуваю нічого. Я нормально сплю і з’їдаю мінімум половину прийому, залишаю на полуденок… Може, щось інше?
– Скажіть, Деларо. Який період життя видався для вас найтрагічнішим? – запитав дроїд. – Деякі галюцинації і “голоси в голові” не завжди свідчать про хворобу. Такі випадки виникають у деяких людей унаслідок амнезії або травм минулих періодів.
Делара трохи полежала і намагалась згадати.
– Я не пам’ятаю свого дитинства, – сказала дівчина.
Дроїд глянув на годинник.
– За розкладом у мене візит до Володаря. Деларо. Підходьте до двадцять восьмого за півгодини, і ми зможемо продовжити наш діалог про ваші проблеми.
– Йди геть, – різко прогнала дроїда Делара.
Дівчина очікувала на допомогу, а не на марний діалог з бездушним ботом, який не може розібратись з такою великою проблемою. Делара сама не знала, чи зможе колись розібратись з цим. Іноді, вона сама гадала, що вона робить на цьому кораблі.
Сстар, тим часом, безвиїзно проводив дні у своєму похмурому кабінеті. Він абсолютно не знав, чим себе зайняти. У його голові не було жодних свіжих ідей — точно так само, як і в мізках його численних рабів. Навколо панували лише порожні, гнітючі думки, які досі не призвели ні до чого корисного. Весь цей час грізний Володар просто сидів у кріслі, безпорадно чекаючи на якесь диво.
– Володарю! – постукався Еш у двері.
– Хто там?
Еш відчинив двері. У руках у нього був контейнер, з тим самим написом “Утилізація”.
– Ми з екіпажем летимо у простір.
– “Екіпажем”?
– Так. Я і команда. Головнокомандувач дав нам завдання: утилізувати сміття, яке може зашкодити навколишнім процесам на кораблі.
– Цікаво. Яке таке сміття може зашкодити навколишнім процесам на кораблі…
– Старі механізми, небезпечні уламки. Цього треба позбавитись. У нас на кораблі зараз період прогресу. Вже давно тут не місце цим старим деталям і артефактам.
Сстар байдуже поглянув у велике ілюмінаторне вікно, де повільно оберталися далекі зорі.
– Я даю дозвіл.
– Щиро дякую, Володарю.
Повернувшись до комори, Еш гарячково почав збирати найнеобхідніші речі. Поряд із ним на підлозі стояв той самий контейнер, усередині якого надійно ховався вимкнений Імітатор. Дроїд чудово розумів: перед самим відправленням у шлюзовому відсіку вантаж обов'язково просканують. Проте вся фішка полягала в тому, що за документами вміст контейнера було зареєстровано як звичайний металобрухт. А оскільки Імітатор був буквально зібраний зі шматків викинутого сміття, жоден автоматичний сканер не зможе розпізнати під металевою оболонкою складну, мислячу систему.
– Ви зареєстровані? – запитав дроїд, який відправляв підготовленого Еша.
– Так. Моє ім’я Еш. Одинадцятий технічний сектор.
– Секунду… Так, є такий у базі, – бот притулив електронний чіп до термінала. – Що ж, удалого польоту, друже. Тримай свій допуск.
Еш міцно вхопив важкий контейнер, активував захисний нанокостюм, який оберігав його металеве тіло від смертельних уражень та перевантажень у відкритому космосі, і, запустивши реактивний ранець, рішуче вилетів за межі шлюзу.
Поки Еш стрімко летів крізь космічну темряву, бортовий трекер на флагмані безперервно відслідковував його точні координати. Проте на півдорозі до сміттєвого сектора, коли дроїд переконався, що візуально за ним уже ніхто не стежить, він одним різким рухом зірвав із броні шпигунський жучок. Еш не став його ламати чи вимикати. Він просто прикріпив його до великого шматка космічного брухту, що пролітав повз. Сигнал залишався в полі зору радарів “Мазерлоуда” й продовжував рухатися за планом, але сам майстер тепер летів зовсім у протилежний бік.
Через сім годин виснажливого польоту, коли на Землі вже зайнявся холодний зимовий ранок, Еш нарешті увійшов у щільні шари атмосфери й приземлився. Нанокостюм із портативним ранцем рухався значно повільніше, ніж звичайна десантна капсула, але швидкість усе одно була шаленою. Еш м'яко опустився на те саме місце, де колись відбулося їхнє перше невдале приземлення разом із Беном — неподалік від покинутої лабораторії. Щоправда, цього разу він навмисно вибрав дальній край засніженого поля, щоб його постать не помітили випадкові перехожі чи міські патрулі Ватерлоо. Дроїд із полегшенням скинув розпечений нанокостюм і обережно поклав важкий залізний контейнер на припорошену снігом суху траву. Натиснувши на фіксатори, він із глухим клацанням відкрив важку кришку:
– Цілий… – тихо промовив дроїд, сильно хвилюючись за стан, у якому долетить його витворіння після такого тривалого переліту. – Ну ж бо, друже… Сподіваюся, ти ввімкнешся і працюватимеш як треба.
Еш натиснув кнопку. Індикатор знову загорівся. Імітатор вперше у житті розплющив очі. Він озирнувся навколо.
– Це я, Імітаторе. Твій друг, – сказав Еш.
Мімік підвівся. Його нога вперше ступила на Землю.
– Мене тішить те, що ти працюєш, – Еш стояв навпроти свого створіння.
Дроїд ще раз обвів поглядом обрій. Його внутрішні бази даних миттєво розпізнали цю місцевість. Це була та сама знайома околиця: занедбаний супермаркет “Велмарт” неподалік від старої лабораторії, в яку колись, разом із найближчим і найдорожчим другом Беном, вони потрапили абсолютно випадково. Раптом Еш оглянувся на засніжене поле і завмер, зафіксувавши своїми оптичними сенсорами дивні, аномальні квіти.
– Що? – запитався Еш. – Як?
Містичним, абсолютно незбагненним чином на засипаному товщею снігу полі філадельфійські лілії проросли прямо крізь промерзлий ґрунт. Крізь сутінки темного зимового ранку було чітко видно, як усі вони світилися м’яким фосфоресцентним сяйвом. Буквально. Еш повільно підійшов ближче й обережно зірвав одну з них.
– Чому вона виросла? – дроїд розпочав сканування.
Як виявилося за результатами швидкого аналізу, прямо в епіцентрі падіння їхньої минулої рятувальної капсули особлива хімічна речовина з двигунів глибоко в’їлася в землю, залишивши стійкий інопланетний слід. Коріння квітів під дією радіації мутувало, і тепер лілії були здатні не просто безперешкодно рости крізь кригу та сніг, а й випромінювати накопичену енергію у вигляді світла.
– …Бережи це, друже, – сказав дроїд, поклавши лілію у сховище на ключиці Імітатора. І вони, разом з Міміком, попрямували до міста.
Після нашого діалогу з Деррілом, він запитав мене, чим я займаюсь, і ми вирішили побалакати ще трохи та посидіти у кафе. Я розповів йому, що займаюся спортом і працюю кухарем у “Монтгомері”.
Після досить довгої розмови, Дерріл чимсь зачепив мене за живе. Він був ніби тим, хто бачить цей світ наскрізь. Це водночас і лякало, і давало якусь надію. Я врешті решт міг поговорити з тим, хто зможе зрозуміти всю мою історію. Все те, що я відчував. Цим Дерріл мене і здивував. За один вечірній діалог, а я вже бачив його як велику людину, яка не популярна серед звичайного люду.
2. Символ на твоєму плечі.
Еш з Імітатором прокували в бік міста весь ранок. Перш ніж рушити в дорогу, дроїд завбачливо дістав із сумки старий балончик з сірою автомобільною фарбою і щільним шаром замалював зловісний символ Сстара на своєму плечі. Він панічно боявся невчасно зіткнутися із зайвими запитаннями чи підозрами з боку місцевих жителів. Адже вже пів міста встигло на власні очі побачити цей імперський знак у тривожних випусках новин. Еш сильно нервував, що його вирахують і впізнають прямо на вулиці.
– Ми повинні добратися до міста, Імітатор, – сказав Еш. Мімік мовчав, проте споглядав свого творця такими глибокими, чистими очима, які самі по собі красномовно говорили: “Я все зрозумів”. – Я повинен пам’ятати дорогу до будинку свого друга, Флінта. Пам’ятаю, як він і його товариш, Соуп, викрали нас. Вони запевнили, що допоможуть. Так. Вони допомогли. Але Еліта Сстара виявилась сильнішою…
Імітатор уважно слухав кожне слово свого власника. Він чудово розумів, про що саме йде мова, але, наче німий від народження, не міг нічого відповісти чи бодай зреагувати якоюсь мімікою на залізному обличчі. Еш чудово розумів це обмеження, але така тиша все одно ятрила душу — це було зовсім не те, як колись відбувалося під час живих суперечок із покійним Беном.
– Я впевнений, що навіть якби мені якимось дивом удалося роздобути для тебе на складах голосовий модуль, він усе одно виявився б зламаним або несумісним, – пригнічено провадив далі Еш, якому просто до нестями кортіло поговорити бодай із кимось. – Але ж… розмови вголос — це не єдиний спосіб комунікації у цьому всесвіті. Вірно? – Еш спробував слабо посміхнутися.
Ми з Деррілом, тим часом, проводили разом усе більше часу. Насправді, ми встигли познайомитися й зійтися набагато ближче ще до того моменту, як Еш взагалі прийняв рішення повернутися на Землю. Ми з новим знайомим регулярно виходили на каву й навіть влаштовували спільні спортивні пробіжки. Якось увечері він невимушено запитав мене, чи не хочу я вийти на вулицю з самого ранку й трохи пробігтися стадіоном біля місцевого парку. Я поміркував і вирішив, що не проти такої пропозиції. Мої ноги після лікування були не надто в тонусі, а от у Дерріла вони, навпаки, здавалися набагато більш підкачаними й витривалими. Зрештою, я вирішив, що це хороша ідея для реабілітації. І не на один ранок, а на декілька наступних. Ми почали стабільно бігати через день. Єва з Креґзом лише щиро дивувалися, куди це я постійно зникаю ні світ ні зоря.
До речі, так: я свідомо вирішив нікому зі своїх не розповідати про це нове знайомство. І хоча мої друзі ніколи не були проти розширення нашого кола — згадуючи хоча б те, як швидко я налагодив контакт з Флінтом і Тайлером, а потім як легко моя команда прийняла самих Єву та Креґза, — я чітко розумів, що майже всі люди навколо мене відкриті до світу. Але Дерріл чомусь не був тим, про кого хотілося розпатякувати за сімейною вечерею якнайшвидше. Він став моїм хорошим товаришем усього за кілька днів після першої зустрічі. Він здавався надзвичайно приємним, вихованим чоловіком. Складалося враження, що він ніколи нікуди не поспішає і рідко буває зайнятий. Дерріл завжди виявляв щирий інтерес до нових місць, міських чудес та архітектурних досліджень Ватерлоо, яке до цього знав лише в околицях відбудованої мерії. Якось, сидячи на лавці після бігу, я прямо запитав у нього:
– До речі, Дерріле… Мені здалося, чи ти повністю перестав волонтерити в центрі? Наметів уже немає, і в тебе з'явилося так багато вільного часу.
– Так, усе правильно, – спокійно підтвердив Дерріл, витираючи чіло рушником. – Наша основна команда вже повернулася назад до Бостону, але я вирішив залишитися тут ще на деякий час, аби краще дослідити ваше місто. Між іншим, окрім волонтерства, я ще професійно мандрую.
– Ти мандрівник?
– Заклятий мандрівник. Подорожую часто з дружиною. Однак, зараз ми не можемо бути поряд.
– Чому?
– Поїхала далеко, у відрядження. Не міг поїхати разом із нею. Тому, мусив залишитися сам. Чекаю вже на неї досить довго. Але скоро вона повертається додому, до Бостону. Тому і я скоро “відлітатиму”, – посміявся Дерріл.
Однак Дерріл, судячи з його подальших дій, насправді не збирався нікуди відлітати. Після тієї розмови ми провели пліч-о-пліч ще цілий тиждень. Через мою таємничість Єва з Креґзом почали серйозно підозрювати, що на ранкові пробіжки я бігаю далеко не наодинці. До того ж, сучасні навігаційні додатки в телефонах, підключені до спільного сімейного аккаунту, зрадницьки показували моїм друзям, що замість спортивного стадіону моя геопозиція занадто часто й довго відображається всередині затишних міських кафе. Якось Дерріл навіть особисто завітав до нашого “Монтгомері”, де я працював на кухні. Спробувавши фірмові страви, він із глибоким знанням справи відзначив, що у нас тут надзвичайно смачна кухня. Щоправда, зробив він це з таким виразом обличчя та тоном, наче був не просто пересічним гостем, а професійним, суворим ресторанним критиком, який оцінює кожен мій крок.
Мені по-справжньому подобалася ця риса в Деррілі. Після наших довгих прогулянок та розмов я незмінно повертався додому в піднесеному, хорошому настрої. Креґз із Євою вже навіть почали висувати теорії, ніби я таємно знайшов собі дівчину. Але ні. Дерріл просто дійсно став для мене таким другом, яким ще ніхто й ніколи не був. Він не встиг стати мені суперблизьким. Він не вирізнявся якимось чудовим почуттям гумору і не був прикладом ідеального товариша… Однак він був унікальним. Той химерний шлях, через який проходили його думки, був особливим. Дерріл кардинально виділявся з-поміж інших. Він не заміняв мені Сема. Не заміняв Єву, Креґза чи Соупа. Це було щось геть інакше. Щось таке, чого я просто не міг відшукати в решті своїх друзів.
І навіть зараз, після довгих двох тижнів, проведених пліч-о-пліч із Деррілом, я досі не можу чітко пояснити, що ж у ньому було такого, що, наче гострим гаком, зачепило мене за живе. Але я виразно відчував у ньому цю дивовижну особливість, якої не мав більше ніхто на цьому світі.
Тим часом на гігантському кораблі “Мазерлоуд” дроїди почали активно розпитувати один одного й шукати кінці, намагаючись з'ясувати, куди знову безслідно подівся Еш. Лі якраз повільно проходив повз металевий стіл у кафетерії, де група дроїдів-сентинелів порушила це тривожне питання. Вони сиділи тісним колом, гарячково намагаючись дізнатися бодай якісь подробиці.
– Вчора намагався знайти Еша, – сказав один з дроїдів.
– Навіщо?
– Хотів позичити в нього пару технічних деталей і попросити допомоги з моїми начерками та рисунками.
– Знайшов до кого йти. Він взагалі-то шпигун, а не художник, – уїдливо підмітив інший сентинел.
– Я вже у нього не раз просив допомоги. Він погоджувався. Але вчора я ніде не зміг його знайти. Я підійшов до того, хто слідкує за маяками, а потім ходив ще лабіринтами… Мені сказали підійти до сканера багажу біля десятого сектору. Вони сказали, що він полетів з екіпажем утилізувати сміття.
Лі, який удавав, що просто проходить повз, краєм вуха ловив кожне слово цієї розмови й чудово розумів, про що саме говорять колеги.
– Яким екіпажем? – здивувався один з дроїдів.
– О-о, в цьому й уся суть! Ніякий екіпаж утилізаторів учора нікуди не вилітав… Аріусе! Ти ж із ним в одному інженерному батальйоні служиш. Тобі щось відомо?
– Мені взагалі ніхто нічого не казав про жодну утилізацію, – покрутив головою Аріус.
– “Утилізацію”..? – здивувався той самий дроїд, якого першим насторожила згадка про політ. – Стоп. Але ж усе космічне сміття після катаклізму було утилізоване ще тиждень тому за особистим наказом Рактуса! Куди в такому разі полетів Еш?
Лі стало нестерпно соромно. Він вирішив більше не зволікати, припинив своє підслуховування і згорнув вікно із вдаваною імітацією роботи на планшеті. Після цієї короткої, але тривожної розмови група дроїдів порушила на кораблі справжню лавину запитань. Лі, тим часом, зачинився у своєму особистому кабінеті, намагаючись заспокоїти тремтіння в маніпуляторах.
– Де ж ти блукаєш, Еш? – тихо пробурмотів він, марно намагаючись відстежити його реальне місцезнаходження по внутрішній мережі.
На палубах “Мазерлоуда” вже щосили ширилися чутки. Деякі дроїди пошепки казали, що Еш знову зрадив Володаря. Інші ж запевняли, що з логічної точки зору, з позиції вищого штучного інтелекту, така дурість просто неможлива. Еш на власні оптичні сенсори бачив, що Патун та Сстар зробили з його найближчим другом Беном. Це трапилося прямо у нього на очах. “З якого б дива йому знову зраджувати Володаря, якщо Еш прекрасно знає, яка жорстока кара на нього чекатиме?” – міркували сентинели. Проте від шила в мішку сховати не вдалося. Наступного ранку до кабінету Сстара несміливо увійшов дроїд-інформатор, який остаточно з'ясував, що Еша немає в секторі утилізації.
– Володарю! Можна? – постукався він, увійшовши майже одразу.
– Що у тебе?
– Ви знаєте, де знаходиться Еш? – запитав дроїд.
– Який ще Еш? – незадоволено перепитав тиран, але раптом згадав. – А-а, той технік. Він не так давно приходив сюди й питав мого особистого дозволу на виліт для утилізації брухту разом зі своїм екіпажем.
– Сер. Утилізація була давно здійснена. І на це потрібен дозвіл не від вас.
– А від кого в такому разі? – Сстар повільно підвів голову, і в його голосі прорізалися перші нотки роздратування.
– Від головнокомандувача. До нього не поступало ніяких прохань чи дозволів на утилізацію сміття. Зайве сміття на кораблі вже давно відсутнє, сер.
Сстар повільно підвівся зі свого масивного крісла і з глухим гуркотом уперся кулаками в металевий стіл.
– Він знову знахабнів… Знову вирішив піти проти моєї волі й зрадити свого Володаря.
Дроїд-доповідач виглядав щиро наляканим. Йому на мить здалося, що вся ця руйнівна лють Сстара зараз обрушиться прямо на нього. Проте тиран несподівано заспокоївся, і на його обличчі з'явилася хижа, зловісна посмішка.
– Тоді у мене до вас інше прохання.
– Слухаю, Володарю.
– Побудуйте Ешові друга. Нового друга.
– Друга..? – розгубився дроїд, мигнувши індикаторами. – Про що саме ви говорите, сер?
– Блок пам’яті його покійного товариша Бена досі валяється на конвеєрних звалищах брухту, куди скинули його залишки після страти. Віднайдіть його серед сміття, повністю перепишіть базовий код цього блоку, перебудуйте нову модель Бена за старими кресленнями й відправте його навздогін за Ешом на Землю.
– Сер… Звідки ви знаєте, що Еш на Землі? – запитав дроїд.
– Це очевидно, – холодно й байдуже відрізав Сстар, повертаючись назад у крісло й починаючи повільно крутити навколо пальця гострі сталеві ножиці. – Лише там, серед цих нікчемних людей, йому будуть щиро раді.
Бот більше не промовив жодного слова. Він мовчки вклонився, швидко вийшов за двері й попрямував виконувати нове, божевільне завдання Володаря. Відтепер на інженерні команди та будівельних дроїдів чекала надзвичайно відповідальна й таємна місія. Це торкнулося всього технічного екіпажу корабля, усієї великої династії Сентинела. На палубах розпочався справжній похмурий квест. Під безпосереднім керівництвом наляканого до смерті Лі, десятки дроїдів годинами порпалися в глибоких, темних звалищах заржавілого металобрухту. Нарешті, на самому дні, вони відкопали той самий понівечений, обпалений блок із чітким заводським написом: “Бен 1974”. Робота закипіла з шаленою швидкістю. Інженери розшукали потрібну базову модель корпусу, підібрали новітні бойові компоненти, підготували цифрові матриці. Вони без упину паяли, програмували й зварювали метал, а Лі весь цей час нерухомо стояв біля головного операційного столу, споглядаючи за процесом широкими, наляканими очима. Що саме так сильно лякало його в цей момент? Можна побитися об заклад, він і сам не знав достеменно. Але, дивлячись на те, як під лазерними променями збирається знайомий силует, він не відчував жодної радості. Його штучний інтелект кричав про те, що вони коять щось жахливе й неправильне. Але зупиняти конвеєр було вже надто пізно. Новий Бен стояв повністю побудований. Наполірований, міцний, ще не увімкнений, але повністю готовий до свого першого, фатального запуску.
– Бене?.. – обережно торкаючись залізного плеча, намагався привести його до тями один із провідних інженерів.
У круглих окулярах-лінзах робота раптово спалахнуло до болю знайоме синє світло. Бен повільно розплющив очі й глухо, болісно застогнав. У його завантажувальних секторах миттєво пронісся останній спогад: він чітко пам’ятав, що його жорстоко вбили. Але… Хто саме це зробив? І як він опинився тут?
Бен різко схопився маніпуляторами за голову, відчуваючи, як по свіжих платах б'є напруга.
– Це де..? – запитав він.
– Ви у безпеці, Бен. Ви живий. Ви з нами.
– Я пам’ятаю щось дивне. Ніби… Я знову стаю на ноги, хоча й не повинен.
– Вас підступно вбив старий, заклятий ворог, – єхидно збрехав інженер, закриваючи сервісну панель на спині Бена. – Але ваш милосердний Володар, Сстар Сентинел, особисто наказав нам відбудувати вас із попелу. Великий Володар врятував ваше дорогоцінне життя, Бене. Пам'ятайте про це.
Бен безсило поклав важкі залізні руки на коліна. Він тривалий час нерухомо дивився в блискучу металеву підлогу, намагаючись крізь заново прописані цифрові фільтри згадати, що з ним відбувалося раніше. Проте замість обличчя Еша чи Беди в його матриці тепер випливав лише один величезний, величний силует.
– Великий Володар. Сстар Сентинел… – це більше був не Бен.
3. Серце, від якого неможливо відмовитись.
Не так давно, я зрозумів: “Пора”. Спілкуючись за вечірнім чаєм з Євою та Креґзом, вони вирішили запитати у мене:
– Беда. Ти останніми днями так багато часу проводиш… Не з нами, – сказала Єва.
– Справді? – запитав я.
– Так. Трохи є, – підтвердив Креґз, киваючи головою. – З ким ти тусуєшся?
– Нам почало здаватись, що ти когось собі знайшов, але ти дуже якісно вмієш приховувати засоси… – посміхаючись говорила Єва.
– Засоси? Ні. Я нікого собі не знайшов, – говорив я, окунаючи печиво в чай.
– Тоді… з ким ти? – з посмішкою запитала вона.
Я помислив трохи. Чи варто їм розповідати? Це, звісно, не був секрет на рівні мого справжнього обличчя, але точно не те, що можна одразу розповісти. Я сам ще не був впевнений, чи буду спілкуватись із Деррілом надалі. – Ой, – сказав я. Поки я мачав печиво в чай, воно розм'якло і провалилось. – Ну?! – крикнув Креґз.
– Я знайшов собі друга напередодні Різдва, – почав говорити я без сумнівів.
– “Друга”? – запитала Єва.
– Він підсів до мене в кав’ярні. Його звуть Дерріл. Ми з ним розговорилися. Він волонтер-мандрівник з Бостону. Приїхав сюди після катаклізму.
– Волонтер, мандрівник, ще й з Бостону, – підмітив Креґз.
– Він зачепив мене чимось. Я не міг розповісти це вам, бо боявся, що ви подумаєте, – я взявся за голову.
– Ти що, гей? – запитала Єва з піднятою бровою.
– Що, – моє “що” навіть не звучало як питання. – Ні, бляха. Що?! – вигукнув я, бо мене це здивувало. Придумати таке по відношенню до мене… Потрібно постаратися.
– А що тоді? – запитав Креґз.
– Я просто відчуваю, ніби це абсолютно нова людина біля мене. Ніби я ще ні разу такого не зустрічав.
– Оу, – сказала Єва.
Я не зрозумів їхньої реакції. Ми не говорили про Дерріла після цього моменту. Майже.
– А познайомиш нас з ним? – запитала подруга.
– Що? Нащо?
– Познайом нас із Деррілом. І решту, теж. Чому ні?
– Ти впевнена? – запитав Креґз, повернувши голову до дівчини.
– Так. Що нам заважає?
Мені треба було подумати. В принципі, мені вистачило одного ковтку чаю.
– …Ніхто не забороняє, – сказав я.
– От і чудово, – сказала Єва.
І ми взялися до справи. Я обдзвонив та запросив абсолютно всіх, а також заздалегідь відпросився в Соупа. Той без зайвих питань дозволив привести Дерріла до нашого “Монтґомері”. Найбільше часу й нервів пішло на те, щоб умовити Сема прийти на цю зустріч. Він був налаштований вкрай негативно з самого початку. І справа була зовсім не в тому, що я змушував його вилізти з ліжка пізно ввечері чи кудись іти. Ні. Він… просто категорично не довіряв Деррілу від першої ж згадки про нього. “Ні”, – це єдине, що я почув від нього у відповідь, коли запропонував нове знайомство. “Чому?” – я так і не довідався. Лише після двадцяти хвилин виснажливих переконань, підкріплених вагомими аргументами від Єви та Креґза, Сем все-таки здався й погодився. А ось Тайлер навідріз відмовився. Усі його думки займало інше: він без упину намагався з’ясувати, хто ж насправді вбив Джорджа Байрона. Мені було щиро шкода хлопця. Він раз у раз оббивав пороги в поліції, ходив на похорон старого вчителя, але все безуспішно. І от, зрештою, майже вся наша команда зібралася в залі, щоб нарешті познайомитися з цією загадковою людиною.
Тоді, того вечора, усе це здавалося мені захопливою пригодою. Але тепер, з кожним наступним днем, я все дужче й дужче починав шкодувати про свій вчинок. Я щосили намагався переконати себе, що все гаразд. Інколи це навіть виходило… але далеко не завжди.
Тим часом інженери на «Мазерлоуді» максимально якісно й філігранно промивали механічний мозок Бену. Попервах робот ніяк не міг збагнути, чому він узагалі досі живий. Його цифрова пам'ять чітко зафіксувала момент власної смерті. Але він зовсім не пам'ятав, хто саме спустив курок. “Це ж точно не міг бути Сстар, еге ж?” – пульсувала в його процесорі закладена програма. Крім усього, інженерам удалося повністю відновити старезний, заблокований трекер, який колись пов'язував Бена з Ешом. Коли вони ще були найкращими друзями, то власноруч установили цей датчик, щоб завжди знати, хто де перебуває. Будучи молодими, зеленими ботами, вони самі розробили цю унікальну систему, запрограмовану лише на них двох. Тільки Еш та Бен мали ексклюзивний доступ до координат один одного. Бену детально розтлумачили, для чого його повернули і яка його місія. Про це він окремо розмовляв із провідним техніком у стерильній лабораторії.
– Сер, я точно пам’ятаю, що стояв прямо перед обличчям невідворотної смерті, – тихо промовив Бен, дивлячись на свої нові металеві долоні. – Чому я досі функціоную?
– З часом усе налагодиться, і ці гнітючі думки зникнуть із твоєї матриці, – спокійно відказав інженер, вводячи фінальні коди. – Так, я підтверджую: ти був на волосину від остаточної деактивації. Однак тобі неймовірно пощастило. Наші пошукові команди зуміли віднайти твоє понівечене тіло. Ми підлатали тебе, оновили системи, і тепер ти знову можеш вірно й віддано служити своєму Володареві.
– Але де мій друг Еш? – запитав Бен, згадуючи свого “брата”.
– Мені щиро прикро сповіщати тебе про це, Бене… Однак твій друг виявився підлим зрадником великого Сстара.
– Зрадником?.. – Бен на мить замрурив оптичні сенсори. – Так… здається, я щось таке пам’ятаю.
– Саме так. Він вирішив піти проти законної влади. Йому великодушно пробачили перший бунт, але тепер він нахабно змарнував і другий шанс. Остаточно втративши совість, він підло обдурив вищу адміністрацію флагмана і втік на Землю – до тих самих людей, з якими знався раніше.
– Як він міг так низько вчинити щодо нашого Володаря? – щиро обурився промитий Бен, у чиєму коді тепер палала праведна лють.
– Це і є ваше завдання, Бен. Ви повинні знайти Еша та покарати його.
– Я? Я повинен його покарати?
– Ми завантажимо у твою пам'ять точну навігацію та детальні покрокові інструкції, – інженер суворо подивився Бенові прямо в лінзи. – Від тебе вимагається лише одне: знайти втікача за допомогою вашого старого трекера, знерухомити його, завдавши критичних пошкоджень, і доставити назад на корабель.
Бен насправді досі не міг укласти це в голові. Зрадити дружбу, яка тривала довгими роками — це було бездушно, підло й абсолютно неправильно з боку його найкращого товариша. На його думку, Еш зрадив не просто його — він зрадив їхню спільну ідеологію Сентинелів. Ця нав'язана програма повністю керувала оновленим блоком Бена в той момент. І, схоже, тепер його вже ніщо не могло зупинити.
Тим часом у протилежному крилі корабля наляканий Лі повільно йшов уздовж утилізаційного конвеєра разом зі своїм колегою Аріном.
– Скільки сміття, – сказав Арін.
– З усього цього за бажання можна було б побудувати щось дійсно корисне й нове, – тихо зауважив Лі.
– Це непотріб. Облиш.
Раптом з-за рогу технічного відсіку важкою, упевненою ходою до них вийшов сам Сстар. Дроїди миттєво вирівнялися, схиливши голови.
– Як ви, хлопці? – запитав він.
– Все чудово, Володарю, – сказав Лі.
– А ти як, Аріне?
Проте Арін змовчав. Він просто нерухомо стояв, прямо крізь захисний шолом пильно споглядаючи на свого Володаря. Сстар затримав на ньому свій крижаний погляд:
– Аріне. Я питаю: як ти?
– Все добре, сер, – сказав він.
– От і чудово. Ніхто на цьому кораблі не має права замовкати, дивлячись мені прямо у вічі, – холодно кинув Сстар, розвернувся на підборах і пішов геть по коридору.
Лі з Аріном зачекали кілька секунд і лише тоді продовжили свій шлях.
– Наш Володар якийсь геть дивний останнім часом, – стишеним голосом промовив Арін, переконуючись, що Сстар далеко. – Він ніби втратив здатність щось придумувати. Взагалі ніяких ідей. Цільовими днями просто сидить у своєму кабінеті й абсолютно нічого не робить.
– Так. Є таке… – невпевнено говорив Лі.
– Я хочу поговорити з ним удвох. Мені здається це підозрілим. Тобі ні?
– … Ти можеш поспілкуватись з Володарем, Арін. Але можу поспорити, нічого не дізнаєшся.
– Чому?
– У нього важкий період, і це все пояснює. Він не може функціонувати. Він людина. Після всіх невдалих випадків по захопленню Сяйва на Землі, Володар просто відчуває себе пригнічено, – пояснював Лі. Арін мовчки йшов за ним.
– І все-таки, ти знаєш… Я поговорю з ним.
– Зараз?
– Пізніше. Коли він буде в кабінеті. Не сьогодні.
Від цих слів Лі став виглядати ще більш наляканим. На щастя, Арін цього вже не помітив, бо різко розвернувся і пішов в інший бік коридору.
– До зустрічі, – мисливець нічого не відповів.
І ось, здолавши довгий шлях, Еш з Імітатором врешті-решт дісталися меж міста. Весь день майстер провів на вулицях Ватерлоо, гарячково прикриваючись старою чорною накидкою від зайвих очей. Проте це не надто допомагало. Перехожі все одно здивовано озиралися, бачачи, як два дивні, пригнічені роботи самотньо сидять на засніженій лавці в парку й абсолютно не знають, чим себе зайняти. Еш обійшов майже все місто за кілька годин, але так і не зміг відшукати дорогу до будинку свого друга. Стара віртуальна карта на його внутрішньому екрані просто не тягнула земні мережі й постійно висла. Еш не зумів навіть пересилити свій панічний страх, аби просто зайти до будівлі мерії. А навіть якби й зміг — охорона попросту не підпустила б його до пана мера Базза Олівера. Поступово дроїд почав остаточно втрачати будь-яку надію.
– Здається, нам хана, – сказав він, сидячи поряд з другом на лавці. Мімік поглянув на нього здивованими очима. – На кораблі вже давно знайшли ознаки того, що я знову зраджую Сстару. Це очевидно, – водив рукою по перилам лавки Еш. – Просто глянь, як на нас з тобою витріщаються. Я не можу зв’язатися з Флінтом чи Соупом, а в мерію мене навіть близько не допустять. Для чого ми тоді взагалі сюди летіли, Імітаторе..?
Імітатор лише мовчки сидів поруч, не знаючи, що відповісти своєму творцеві, але міцно стискав у сховищі на ключиці лілію, що продовжувала ледь помітно світитися під накидкою.
Тим часом ми всією нашою компанією якраз збиралися до “Монтгомері”. На місто вже опустився густий зимовий вечір. Поки безпорадні дроїди сиділи на лавці в парку, а промитий Бен вже впевнено крокував промерзлою землею в бік міста, вистежуючи свого друга-зрадника за допомогою секретного трекера, — наша команда разом із загадковим Деррілом весело прямувала на посиденьки у вечірнє кафе. І саме в цю хвилину, мабуть, починається найцікавіша, доленосна частина нашої історії. Занадто багато подій стається одночасно, чи не так?
– Беда, – покликала мене Єва. – Як ти? Готовий?
– Це я маю питати у вас, – казав я, одягаючи на шию кулон у вигляді вінілової пластинки. – Я готовий напевне. Однак, чи ви взагалі хочете на цю зустріч?
– Дерріл потенційно може бути учасником команди, або просто близьким другом. Чому ні? – питала Єва.
– Дерріл не такий, як ви, – сказав я. Єва напружила погляд. – Він мислить інакше. І хоч я впевнений, що ви його сприймете, спільну мову знайти буде важко вам усім.
– Ти настільки впевнений у цьому? Мені завжди здавалось, що кожна людина у світі може справитись із спілкуванням, навіть якщо люди зовсім різні, – говорив Креґз.
– Можливо, ти й правий. Але твою правоту потрібно підтвердити, – говорив я. – Найважче буде Сему. Ви самі чули.
– Це факт, – підтвердила дівчина.
Річ у тім, що Бен приземлився на Землю всього на кілька годин пізніше за свого друга. На борту флагмана не минуло й дня, але у всіх на слуху вже була новина про чергову зухвалу зраду з боку Еша. Блок Бена відновили в рекордно короткі терміни, інженери провели з ним швидкий інструктаж і негайно відправили в погоню. І якщо врахувати, що на Землі час біг набагато швидше, ніж у далекому космосі на кораблі, у дроїдів-будівельників було обмаль часу на підготовку. Але вони впоралися. Справді впоралися, причому за лічені години. І от тепер на своєму оновленому внутрішньому трекері Бен уже чітко відслідковував координати втікача.
– Що? – запитав Еш, сидячи на тій самій лавці. Він побачив, що місцезнаходження Бена знову активізувалось. – Хто знайшов цей маячок?
Еш ніяк не міг збагнути, що відбувається. Він достеменно знав, що цей секретний канал зв'язку належав виключно Бену — їхній спільній підлітковій розробці.
– Але Бен мертвий, – сказав він.
Еш різко підвівся з лавки й панічно озирнувся довкола. Трекер безжально показував, що його колишній найкращий друг стає все ближче, ближче й ближче, заходячи в житлові квартали. Тим часом ми вже всі разом сиділи в залі “Монтгомері”. Усі опинилися там одночасно. Уся наша команда та загадковий для друзів Дерріл. Хлопці та Єва обережно, з легкою стриманістю привіталися з ним — не як із давнім другом, а як із абсолютно новою, незнайомою людиною. Мене щиро тішило, що кожен із моїх друзів, навіть зазвичай різкий Флінт, виявив належну повагу до цього волонтера. Зрештою, ми всілися за великий кутовий стіл. Соуп через завантаженість не зміг залишитися з нами за компанію, але він особисто, як своєрідний “комплімент від шефа” спеціально для нашої компанії, періодично розносив нам гарячі страви разом зі звичайними офіціантами. Це не було схоже на якийсь пишний банкет, але ця вечеря у колі найближчих людей поруч із новісіньким Деррілом все одно не відчувалася як звичайні вечірні посиденьки. Я шалено хвилювався, що в будь-яку мить щось піде шкереберть. На перший погляд усе було добре, розмова лилася гладко й невимушено. Але вічні, важкі погляди Сема, які Дерріл раз у раз ловив на собі, нервували і виводили з рівноваги саме мене. Мені до нестями кортіло дізнатися, чому Сем так вороже дивиться спідлоба. Проте мені здалося, що з мого боку це буде надто некультурно стосовно волонтера, тому я вирішив просто облишити цю ідею. Хоча заспокоїтися все одно не вдавалося. Під столом я без зупину стукав ногами по підлозі, нервово перебирав власні пальці, а іноді, зовсім не контролюючи себе, швидко поїдав холодні закуски з тарілки. Що це було? Стрес? Підсвідомий страх? Банальне хвилювання перед друзями? А може, все в одному флаконі? Я не розумів.
У мене в животі одночасно літали метелики й плавали хижі акули. Метелики лоскотали крилами й змушували дурнувато радіти цій зустрічі, а акули нещадно гризли мене зсередини тривогою. Я остаточно збився з пантелику. Я просто не розумів, яке саме почуття зараз домінує в моєму серці. Але ми все одно продовжували вечеряти, сміятися й спілкуватися, попутно дізнаючись дедалі більше цікавих деталей про особисте життя Дерріла. І якщо для проникливого Сема цей чоловік досі виглядав підозріло й дивно, то для решти компанії він здавався найзвичайнісіньким, приємним чоловіком. Найбанальніше, просте знайомство… яке от-от мало змінитися назавжди.
Тим часом на кораблі дроїди вже щосили готувалися до повномасштабної війни. І робили вони це абсолютно без наказів Сстара — суто за власним бажанням та ініціативою. Цілі бойові батальйони таємно розгортали армії на випадок чергової невдачі їхнього посланця на Землі. Дроїди вирішили перестрахуватися: якщо Бен не впорається із поставленим завданням, Сстар та його залізні раби все одно не будуть приречені. Це означатиме лише одне — початок кривавого кінця для всього людства. За кожним кроком Бена активно стежили через головні екрани командування. Його відновленим трекером користувалися всі, кому не ліниво, аби точно знати, де він перебуває. І в разі найменшої невдачі на Землю негайно вилетить безжальний Дагон із новим каральним батальйоном і решта підготовлених військ. Про це підступне підстрахування не знав Еш. Не знав узагалі ніхто, крім тих, хто був безпосередньо задіяний у цій змові. І саме ця невідомість лякала найбільше.
Бен упевнено прямував до свого колишнього друга, поки ми безтурботно сиділи за столом у кафе. Маячок на радарі Еша наближався ближче й ближче. Їжа на наших тарілках з'їдалася швидше й швидше. Арін підходив ближче й ближче до кабінету Сстара. А нещасному Лі ставало все страшніше й страшніше.
І що найдивовижніше: Дерріл, сидячи поруч зі мною, навіть не здогадувався, що перебуває на одній промерзлій землі з Ешом та Беном. У цей самий момент Арін рішуче переступив поріг кабінету Сстара.
– Володарю, – увійшов Арін.
– Так, Аріне? – запитав він, нервово перебираючи дивні вкладення на столі.
Мисливець глибоко, проникливо дивився на кожен рух Сстара. Він на власні очі бачив, що правитель сильно нервує, хаотично рухаючи маніпуляторами набагато швидше, ніж зазвичай. Сстар ніколи не був таким метушливим. Він ніколи в житті так не поводився. Арін миттєво затемнив свій візор і з диким криком накинувся на Володаря з оголеним, блискучим кинджалом у руках. Один точний удар — і голографічне маскування зі свистом злетіло геть, розсипавшись на дрібні пікселі.
– Анджело?! – крикнув Арін. Анджело спустошено дивився на колегу. Його очі перестали сяяти так яскраво, коли Арін зрозумів, що це було зовсім інакше. – Де Володар?! – крикнув він. – КУДИ ЗНИК ССТАР?!
Наляканий до напівсмерті Анджело просто не міг видавити з себе ні слова у відповідь. Тоді розлючений Арін грубо схопив його за руку і силою потяг за собою коридорами — прямо на головну палубу, де під час перерви якраз зібралися сотні дроїдів.
– Споглядайте! – крикнув Арін. – Це — ваш Володар! Той, хто декілька днів був прихований за обличчям Сстара!
Мисливець високо підняв руку тремтячого Анджело, демонструючи його всьому екіпажу. Лі, який саме проходив повз палубу, застиг на місці, заціпенівши від побаченого. За великим капітанським столом якраз сиділа вища Еліта корабля.
– Що все це означає? – грізно вигукнув Рактус, підводячись зі свого місця.
– Сстар зрадив нас! Сстар боягузливо покинув нашу армію! – кричав на всю палубу Арін, миттєво вибудовуючи власну тривожну теорію. – Я давно помітив дивну, нелогічну поведінку Володаря. І ось, будь ласка! Перед вами звичайний шпигун, маріонетка!
– Ні… – ледь чутно, одним подихом прошепотів Лі, відчуваючи, як під ним підкошуються залізні ноги.
Якби хтось у той момент побився зі мною об заклад, запевняючи, ніби Лі сам не знав, чого саме він боявся весь цей час, — я б із тріском програв. Лі чудово, достеменно знав, чого він так панічно боявся з тієї самої секунди, як Еш покинув корабель. І з того моменту, як сам Сстар покинув флагман. Правитель пішов геть не для того, щоб кинути армію напризволяще, і не для того, щоб керувати процесом здалеку. Він утік, аби назавжди переродитися і стати новою людиною. Нашим приємним, загадковим Деррілом.
Бен стрімко біг назустріч своєму другові. Еш, затамувавши подих, рушив йому напереріз.
– Бене..? – запитав він, з істеричною посмішкою дивлячись на друга.
– Еш… – з такою ж посмішкою, але значно спокійнішою, відказав Бен.
Еш одним різким рухом зірвав із себе чорну накидку і крізь темний, зимовий, абсолютно порожній парк щосили побіг у обійми до свого, як йому здавалося, давно покійного друга.
– Бене! Боже! Який же я щасливий! Ти знову живий, ти функціонуєш! – міцно стискаючи його металевий корпус, емоційно вигукував Еш. – Як таке взагалі можливо? Чому ти живий?
– Мене повністю відновили. Але моя ідеологія, як бачиш, не змінилася, – Бен говорив це рівно, і Еш навіть не здогадувався, що його оновлений процесор зараз безбожно бреше.
Промовляючи ці слова, Бен непомітно активував і випустив потужний, прихований енергетичний імпульс прямо в грудну панель товариша. Це був найефективніший спосіб ураження штучного інтелекту зблизька. Але… в оптичних лінзах Бена в цю саму мить промайнуло щось геть інакше. Складалося чітке враження, що десь глибоко в заблокованих секторах Бен усе-таки впізнав свого старого, справжнього друга Еша. Насправді він не хотів чинити так підло й жорстоко щодо нього.
І хоча сам Еш спочатку навіть не зрозумів, чому його внутрішні системи раптово зафіксували критичний збій і почали відмовляти, це миттєво зорієнтував Імітатор. Головний трекер Еша в ту ж секунду спалахнув тривожним червоним світлом. Поражений імпульсом дроїд безсило впав на замерзлу землю.
– Еше. Що сталося? – з посмішкою дивився на зрадника Бен.
Імітатор миттєво зреагував на небезпеку і з диким металевим скреготом накинувся на ворога. Спрацював його базовий корінний код — він був зобов'язаний за будь-яких умов захищати свого творця.
– То ти вирішив привласнити собі цю німу іграшку? – гаркнув Бен, намагаючись відбитися від потужних ударів Імітатора, які також були чітко й жорстко прописані в бойових алгоритмах робота.
І ось тепер, прямо посеред тихого нічного парку, розгорнулася запекла, залізна бійка між двома роботами, поки третій безпорадно валявся на засніженій доріжці, будучи неспроможним вимовити бодай єдине слово через паралізований мовний модуль.
– Ти був моїм найкращим другом, Еше! Був єдиним, кому я міг безмежно довіряти на цьому проклятому флагмані! Ти був мені… – люто відбивався від нападів Імітатора Бен, – …як рідний брат!
Окуляри-лінзи Бена почали горіти інтенсивнішим, багровим вогнем. Усередині його переписаної матриці зараз вирувала гримуча суміш із залишків щирої люті, розпачу та нав'язаного бажання будь-що віддати належне своєму Володареві.
Тим часом на кораблі Лі впевненим кроком піднімався на головну сцену до Аріна, який усе ще демонстрував ошелешеним дроїдам бота-секретаря, що маскувався під правителя.
– Аріне! Відпусти його! – крикнув Лі.
– Сстар — підлий зрадник! Він егоїстично покинув свій народ у найвідповідальніший момент! – продовжував кричати в мікрофон Арін.
Лі підбіг ближче і сильним рухом вирвав переляканого Анджело з його залізних рук.
– Не чіпай мене, Лі! Не заважай! – огризнувся мисливець.
– Аріне! Замовкни і дай мені все пояснити! – крикнув Лі прямо йому в обличчя. Арін від несподіванки аж відступив від мікрофона, який щойно власноруч увімкнув на повну потужність. Лі повернувся до залу й заговорив до натовпу: – Мене звуть Лі! Я старший офіцер із батальйону дослідників.
– То поясни нам, що тут в біса відбувається?! Куди подівся Сстар?! – вигукнув хтось із розлючених дроїдів у перших рядах натовпу.
– Ваш Володар усе тримає під контролем, він вчасно вжив необхідних заходів! Він особисто полетів на Землю, аби гарантовано відшукати та захопити ефірного Сяйва, – максимально впевнено й гордо говорив Лі, рятуючи ситуацію. – І все це… це був мій секретний план! – раптово заявив він.
Дроїди в залі почали спантеличено перезиратися й мовчки, з наростаючою повагою споглядати на свого колегу. Арін дивився на Лі абсолютно спустошеними, круглими очима, не вірячи своїм аудіосенсорам.
– Але зараз я щиро шкодую про це, – раптом значно тихіше промовив Лі в мікрофон. – Я не шкодую про те, що мій план увійде в історію нашої династії. Я не шкодую про те, що зробив усе можливе для нашої великої армії. Для непереможної армії Сстара. Але я втілив це в життя лише тому, що Сстар особисто наказав мені це зробити. І саме про цю сліпу покірність я тепер найбільше шкодую.
– Що ти в біса верзеш?! – несамовито закричав Тор’вакс, із гуркотом підхопившись із свого місця за столом Еліти.
– …Щодо раптового зникнення Еша… Так, це була виключно його ідея! Але саме я надихнув його на цей крок! — впевнено, зриваючись на крик, продовжував говорити в мікрофон Лі. – Він зараз на Землі, а не у відкритому космосі, і він не утилізує ніякий брухт. Він рятується сам і намагається врятувати нас усіх від цієї кривавої тиранії! Ви ж чудово знаєте, що Сстар зробив із його найкращим другом Беном! І Еш просто вирішив створити собі нового, справжнього товариша, а я щиро допоміг йому в цьому. І на відміну від сліпого служіння нашому безумному тирану, про цей свій вчинок я не шкодую. Ні краплі! – відчайдушно вигукнув Лі, дивлячись на розлючену Еліту.
Тим часом у засніженому парку Ватерлоо Бен продовжував жорстоко битися з Імітатором, паралельно намагаючись достукатися до пораненого колеги:
– Еше! Навіщо ти тут?! Чому ти так підло зрадив нашу велику ідеологію сентинелів? – важко дихаючи, запитував Бен, блокуючи черговий випад німого робота.
Еш усе-таки спромігся відповісти, але кожне слово він вичавлював із себе через силу, здригаючись від системного болю:
– Я створив… цього дроїда не просто так. Усередині його секретного сховища… у ньому захований великий секрет. Там… голографічне фото твого Володаря, Б-бене.
– Навіщо тобі це, Еш?! – спитав він. – Це НАШ Володар!
– Ні… – з важким металевим стогоном перевернувся на бік Еш, а його оптичні сенсори почали гаснути. – …Твій.
У цей самий час у кафе Сем вирішив на кілька хвилин вийти “на перекур”. Йому до смерті кортіло подихати свіжим повітрям і нарешті скинути напругу від важкого мовчазного протистояння, поки ми з Деррілом спокійно сиділи всередині затишного залу. За дивним, майже містичним збігом обставин, наше кафе “Монтгомері” розташовувалося прямо на узбіччі того самого міського парку. Вийшовши на ґанок, Сем зупинився і почав глибоко, на повні груди вдихати свіже, морозне зимове повітря. Але раптом тишу нічної вулиці порушили дивні, до болю знайомі голоси, які доносилися з хащі дерев. Крізь хуртовину пробивалися уривки якихось криків. Сем різко насторожився, кинув погляд у глибину порожнього парку і раптом помітив між заметами яскраво-сині та багрові сяючі очі — вогні, які він уже десь колись виразно бачив під час катаклізму. Не гаючи ні секунди, він швидко натягнув шкіряні рукавиці й стрімко побіг прямо вглиб темного парку.
– Імітаторе… Ти не пр-росто звичайний дроїд, – хрипким, затухаючим голосом говорив до свого нового друга поранений Еш. – Передай це фото комусь із моїх земних друзів. Благаю тебе… Заверши цю місію.
Імітатор нерухомо дивився на свого творця, який на його очах ось-ось мав остаточно загинути. Але раптом крізь нічну завісу хуртовини до них підбіг Сем — справжній самурай, незважаючи на лютий холод і повну відсутність зброї в руках.
– І тому я вирішив узяти все у власні руки! – з розпачем кричав Лі в мікрофон на головній палубі флагмана. – Саме тому я особисто вручив фотографію зі справжнім обличчям Сстара Ешу та його новому другові! Інакше Сяйв буде приреченим, заздалегідь знищене тією жорстокою тиранією, на яку воно абсолютно не заслуговує! – Лі щосили намагався донести свою точку зору до приголомшеного натовпу.
– Ти підлий зрадник, Лі! – закричав хтось із натовпу дроїдів.
Тор’вакс із Фларгазом одночасно рванули в бік сцени, збираючись на місці розправитися з бунтарем, але Арін блискавично заступився за свого товариша, заблокувавши їхній випад.
– Я на твоєму боці! – важко дихаючи, вигукнув Арін Лі. – Тікаймо!
Лі з Аріном чимдуж кинулися вглиб коридорів, рятуючись від лютої погоні двох розлючених офіцерів еліти.
Тим часом у парку Сем без вагань накинувся на Бена, перегороджуючи йому шлях.
– Бене! – щосили крикнув Сем, намагаючись достукатися до його заблокованого розуму. – Що в біса ви тут коїте?!
– …Сем? – механічний голос робота здригнувся, він ледве впізнавав свого колишнього земного друга крізь заново прописані цифрові фільтри.
Бен спритно ухилився від кількох прямих ударів Сема і, не бажаючи вступати у відкритий бій із людиною, різко кинувся в інший бік парку. На бігу він негайно надіслав зашифрований сигнал на орбіту, запитуючи екстрену підтримку у Дагона та його штурмового батальйону. Важка десантна капсула з космосу миттєво рванула вниз, пробиваючи хмари в напрямку Землі.
Лі та Аріна остаточно втратили з виду, коли вони на шаленій швидкості забігли за черговий поворот технічного сектору. На такому колосальному космічному кораблі загубитися було простіше простого.
– Лі… То ти справді свідомо зраджуєш владу величного Сстара? – стишеним, схвильованим пошепком запитав Арін, коли вони зупинилися в тіні вентиляційної шахти.
– Зраджую, Аріне. Мені до нестями набридла його безглузда тиранія, – твердо відказав Лі. – Нові зрадники у нас з'являються щомісяця, і щомісяця ми бачимо жорстокі вбивства звичайних, мирних інтелектів, які просто обирають свободу. Але цього разу до наших втікачів ніхто з карателів не добереться.
Сем тим часом стрімко кинувся до Еша, який безсило лежав на промерзлому снігу.
– Еше! Що тут сталося? Що з тобою?! – Сем обережно підняв його голову.
Еш повільно повернув тьмяні оптичні сенсори в бік Сема, його очі хаотично мигали, втрачаючи енергію:
– Бену… Бену повністю промили мізки, Семе. Це більше не наш колишній Бен. Він безжально напав на мене… – Імітатор, який стояв поруч, у цей час уважно й плавно сканував обличчя Сема, намагаючись остаточно впізнати його за тими рисами та характеристиками, які Еш колись детально вніс у його пам'ять. – Міміку!.. – з останніх сил ледь чутно видавив із себе майже знерухомлений майстер.
Німий Імітатор слухняно підійшов ближче. Повторюючи точний закладений жест свого творця, він акуратно дістав зі свого секретного внутрішнього сховища приховане фото і непомітно, але надійно поклав його Сему прямо в глибокий капюшон куртки.
– Це саме я підсунув голографічний знімок Сстара в сховище нового друга Еша, Імітатора, – пошепки продовжував пояснювати Аріну Лі, згадуючи події денної давнини.
Тоді, під час таємної розробки Імітатора, Лі довго й безуспішно шукав Еша по всьому флагману. Але ніде не міг його знайти. Аж раптом він випадково помітив, як його друг нишком збирає по кораблю різне рідкісне сміття та мікросхеми. Вичікувавши слушний момент, Лі тихо, наче тінь, зайшов до особистого кабінету Еша. Прямо перед собою в напівтемряві кімнати він побачив яскраво увімкнену настільну лампу, працюючий комп’ютер і повністю відключене металеве тіло, яке самотньо лежало у відкритому транспортувальному контейнері…
– Що ти тут забув, Лі? – запитав Еш, вийшовши з темного кутку.
– Еше! Боже! – Еш його налякав. – Я шукав тебе… Що ти робиш тут?
– Йди геть! – крикнув Еш, не бажаючи розповідати свої плани.
– Зажди..! Я хотів поспілкуватись…
– Мені нема про що говорити з тобою.
– Є! Я зрадив Сстара!
– ...Що? – здивувався Еш. –Що ти зробив?
– Ми в одному човні, Еш. Я служу тирану! Але більше — ні! Дай мені відповідь. Що ти робиш? … Хто це? – тикнув пальцем на Міміка Лі.
– …Це мій новий друг. Я назвав його Мімік, або Імітатор, – проводив по корпусу рукою Еш. – Зброя, майже що. Я лечу з ним на Землю.
– Як?
– У мене є план.
– Я допоможу тобі, Еш. Я буду твоїм новим другом. Сстар покинув нашу армію. Він полетів на Землю, щоб схопити Беду.
– Сяйва?
– Так. Його. Еш… Послухай. Я принесу тобі фото обличчя Сстара. Заховай її у себе, покажи своїм друзям на Землі… Врятуй їх від цього тирана, – Лі склав руки. – Я благаю тебе, Еш. Послужи добру.
Еш тривалий час дивився на Лі своїми круглими, здивованими оптичними сенсорами. І Лі дійсно стримав слово. За кілька годин дослідник прибіг назад, важко дихаючи, і передав Ешу стару, чудом збережену фотографію Сстара без маски-шолома, зроблену ще за часів його молодості. Попри роки, впізнати на знімку Володаря було неймовірно легко. І це було найголовніше.
– …Еше? – промовив Сем.
– Врятуй… врятуй С-сяйва, – це все, що спромігся прошепотіти майстер у відповідь.
Імітатор востаннє поглянув на Сема своїми великими, блискучими очима. Сем на мить затримав на ньому важкий погляд у відповідь, ані секунди більше не вагаючись. Розвернувшись, він з усіх ніг рвонув засніженою стежкою назад до ресторану. Це шокуюче відкриття мали негайно побачити абсолютно всі, хто зараз безтурботно сидів за столом. Цей знімок у його капюшоні мав стати початком кінця для чужинця, доленосним поштовхом до грандіозної, невідворотної битви.
– Недовго мені вже залишилося функціонувати, Міміку, – тихо, з перебоями в аудіомодулі заговорив Еш, коли вони залишилися удвох серед завірюхи. – Побудуй своє власне життя п-правильно, мій друже… Я знаю, що створив щось набагато більше, ніж просто звичайного дроїда.
Із цими словами, відчуваючи важкий, нестерпний біль у своєму механічному серці, Еш назавжди покинув цей жорстокий світ “душ на гайках”. Його внутрішні системи остаточно згасли. Тепер його місія на Землі була повністю виконана. Тепер його більше не мало нічого турбувати. Німий Імітатор розпачливо схопився за затерплий металевий корпус свого єдиного творця, притискаючи його до себе і дивлячись на його порожні окуляри-лінзи повними невимовного, цілком людського трагізму очима.
1. Дерріл Течвуд.
Через кілька днів прийде Новий рік. Це велике й світле свято, на яке всі поєднані невидимими нитками люди зазвичай збираються разом, опиняючись у колі щирого щастя, сподівань на краще майбутнє, гучних обіцянок та теплих побажань. Ми з Євою та Креґзом завжди святкували в колі наших особливих зв’язків. Ще за часів, коли з нами були Джордана та Лорен. А потім ми всі разом з галасом виходили в коридор і гучно кричали “Ура!”, зустрічаючи інших щасливих сусідів і відзначаючи Різдво, плавно поєднуючи його з великою подією, яка приходить рівно о дванадцятій годині ночі з тридцять першого грудня на перше січня.
Цього року все мало бути так само. Мене вже виписали з лікарні, і друзі радо зустріли мене на порозі, повівши одразу святкувати моє довгоочікуване одужання. За вікном усе стало абсолютно білим, пухнастим і чистим. Люди на вулицях ходили тепло закутані в зимовий одяг, тримаючи в руках важкі пакети зі смаколиками та яскравими подарунками. На календарі було двадцять четверте грудня. Єва з Креґзом затишно поралися на кухні, готуючи святкову вечерю, а я… я вирішив навідатись до Сема. Однак, на відміну від решти містян, Сему абсолютно не було з ким ділити це свято. Він не прикрашав свій будинок гірляндами, не готував нікому подарунків і не ховав їх під ялинку.
– Гей, Сем. Чому твій будинок так… Пусто виглядає? – запитав я, зайшовши до хати самурая.
– “Пусто”? Та ні, яким був таким і залишився.
– А Різдво? Воно ж уже завтра. У тебе немає ні ялинки, нічого, – здивувався я.
– Завтра двадцять п’яте? – запитав Сем. – Я вже збився. Та й забулось якось, чесно кажучи.
– Як так?
– У мене немає тих, кому дарити подарунки під ялинку. Я й не прошу. На подарунок можу сам собі придбати ще щось до колекції.
Це відчувалося напрочуд дивно й навіть болісно. Поки весь світ навколо гарячково готується святкувати, купує продукти й наряджає будинки, на світі все одно залишаються ті, хто взагалі цим не займається. І не тому, що заважає релігія. Не тому, що не дозволяють фінанси. А просто тому, що їм немає з ким, для кого і задля чого це робити. І ця усвідомлена самотність по-справжньому лякала. Я озирнувся довкола. На полицях рівними рядами стояли рідкісні колекційні фігурки. На столі акуратно лежали старі книги. У будинку було чисто, тепло й по-своєму затишно. Але святкової ялинки тут дійсно не було. І чомусь саме її відсутність робила цей великий дім порожнім і мертвим напередодні великого свята.
Раніше Сем мимохідь розповідав мені, що колись мав кохану дівчину. Її звали Аглая. Вони були неймовірно закохані одне в одного. Мали серйозні плани на створення міцної родини, спільне майбутнє та облаштування побуту. Цей великий будинок, у якому Сем зараз мешкав наодинці, колись належав їм обом. Здавалося б, що взагалі могло піти не так? Сем розумний, при грошах, має чудове атлетичне тіло й природну харизму. Вони майже ніколи не сварилися — між ними панувала повага. Але Аглаї катастрофічно не вистачало іскри в їхніх стосунках. Сем занадто часто був відсутній вдома. І зовсім не тому, що пиячив десь із друзями чи не хотів проводити час із коханою. Він просто завжди був із головою зайнятий своїми таємними, невідкладними справами. Коли Аглая в розпачі дзвонила йому, він годинами не брав слухавку, бо виконував чергову місію. У самурая виявлялося надто багато обов'язків перед світом, щоб знайти час для тієї, яка чекала його вдома. Дівчині бракувало не його кохання — їй банально не вистачало чоловіка в будинку. Не вистачало самого Сема.
– І тому вона вирішила покинути мене, – сказав Сем, розповівши історію невдалого кохання.
Я повільно йшов додому після чергового виснажливого тренування. Наприкінці заняття Сем задоволено підмітив, що мій контроль ефіру помітно прогресує і я нарешті рухаюся в правильному напрямку. Це визначення неабияк тішило моє самолюбство, однак я чудово розумів, що мушу тренуватися далі, не покладаючи рук. Мені все ще було куди рости. Хоча, здавалося б, куди вже далі після того, що я витворив у мерії… По дорозі до свого кварталу в мене виникло раптове бажання зайти в невелике придорожнє кафе. Його відкрили зовсім нещодавно, і там було затишно. “Можна побути наодинці й упіймати трохи спокою”, — подумав я, штовхаючи скляні двері.
Однак важкі думки з часом усе одно наздогнали мене й тут. Сидячи за кутовим столиком із великим шматком солодкого шоколадного торта та склянкою прохолодної коли, я знову й знову ловив себе на тому, що подумки повертаюся до операції “Тіньова рука”. І хоча я, здавалося б, остаточно переварив і відпустив ті події ще під час перебування в лікарняній палаті, це все одно був грандіозний, масштабний струс, який жителі Ватерлоо досі не могли забути. Обурені люди щодня засипали мера Базза Олівера запитаннями про те, що ж насправді відбулося в той доленосний день у центрі міста. Але, на превеликий жаль, сам мер не мав права дати їм правдивих відповідей. Ніхто не міг. Ця битва перетворилася на таку собі велику, зловісну таємницю, про існування якої тепер знав буквально весь світ, але ніхто не наважувався вимовити її суть уголос.
Ці крики. Вирази обличчя дроїдів. Наляканість людей. Вони не відпускали мене. Міцно тримавши за всі чотири кінцівки і майже дібрались до голови.
– Пані, ваше латте, – раптом почув я позаду мене.
Я кліпнув очима… Яка взагалі різниця? Це у минулому.
Люди продовжують жити далі. Чому не можу я? Я, що, гірше? Ні. Не гірше. Треба звикати. На світі стається і може статись будь-що у будь-який момент.
І у ось цей “будь-який момент” до мене підсів чоловік.
– Привіт, – привітався він. – Можна скласти компанію? – він підсів навпроти мене, взявши собі якийсь вечірній сендвіч.
– Вечору… Та… Так. Можна, – незграбно сказав я, не очікуючи несподіваних знайомств з випадковими людьми. Якщо вони взагалі випадкові.
– Дерріл. Дерріл Течвуд, – чоловік простягнув мені руку.
– Беда Рембертон, – ми потиснули одне одному руки.
– У мене одразу є питання. Ви тут живете, ну… Давно? – з легкою посмішкою питав Дерріл.
– Більше десяти років.
– А. Ага. А скільки вам?
– Навесні буде дев’ятнадцять.
– О, то ви ще… Хах. “Новенький”, та?
– Якщо так можна сказати, тоді так, – сказав я, посміхаючись.
– Ми тут з командою. Волонтери. Приїхали на допомогу з Бостону, щойно почули про катаклізм. Чули, так?
– Звісно чув. Це правильно… Допомога в ті дні була необхідна. Як гуманітарна, так і моральна.
– От воно і є. Але ми ще на трохи залишились тут. Дуже гарне місто. Оселилися в готелі. Дуже затишно. Однак… Я іноді так прогулювався сам. Мені здається чи тут не всі люди на своєму місці. Погодитесь?
Я поглянув на Дерріла. Я озирнувся на вечірній, темний Ватерлоо. Ліхтарі підсвідчували машини, але люди кудись зникли.
– Мабуть, до Різдва готуються всі. Гляньте, як порожньо на вулиці, – сказав Дерріл.
– Я не думаю, що зустрів достатньо людей щоб судити, чи дивні вони, чи ні. Мабуть, всі кого я зустрічав, не дивні.
– Сподіваюсь буду таким же ж для вас, Беда.
– Давайте, краще, на “ти”. Якщо вам, звісно, зручно так. – Я сам ще юнак. Мені лише двадцять п’ять.
Дивно. Дерріл зовсім не виглядав на двадцять п’ять. Однак, тоді я думав не про це.
– Ще коли приїхали сюди, то було так “мертво” в місті, – сказав він, дивлячись мені в очі.
– Був момент. Тоді всі були налякані. Це ж був повноцінний напад.
– А хто напав?
Я відкинувся на спинку м’якого крісла, який часто купують для таких кав’ярень. Я знав відповідь, але боявся дати її Деррілу. Щоб саме він почув це від мене? Ні.
– Якби я знав, я б тобі сказав.
– Знаєш, що мене завжди дивувало? – стукав пальцями по склянці води Дерріл. – Люди. Вони весь час тягнуться одне до одного. Ніби їх щось з'єднує. Але тут… Мені здається, я ще не бачив цього у цьому місті.
– Я думав над цим останнім часом.
– Що ти зрозумів?
– Ми сильніші разом.
Дерріл поглянув на мене і посміхнувся.
– Цікава відповідь.
На кораблі нічого не відбувалось. Дроїдам не було заняття. Хтось часто зависав у кафетерії, а хтось тупо зникав із корабля. Арін теж сидів без діла. Делара, як завжди, проводила час у своїй пустоватій кімнаті. За всі дванадцять років вона подорослішала, але, не змогла для себе нічого зрозуміти. З моменту нападу на Місяць, Делара ніби нічого більше й не зробила. Вона іноді спілкується з ботами, але цього недостатньо. Спілкується з Аріном, але цього недостатньо. Не спілкується з Сстаром, якого сприймає як батька, але цього достатньо, щоб замкнутись в собі. Підліток, який виріс у самотності, не знає чим себе зайняти на космічному кораблі. Одного разу, до неї завітав один із дроїдів, аби принести їй сніданок. Делару кожен день обслуговував один і той самий дроїд-офіціант, але того дня був хтось інакший.
– Доброго дня, Деларо, – промовив бот, відчинивши двері.
Делара підвелася, прохрустівши спиною. Чорне, скуйовджене волосся звисало над подушкою, а вона крізь темряву дивилась на яскраві, скляні голубі очі.
– Що це?
– Це сніданок. Ви пропустили ваш сніданок.
– Але зараз день… Зажди. Хто ти взагалі?
– Вам повинні були повідомити, – дроїд поклав тацю з сніданком на приліжковий столик. – Мене звуть Біт. Я виконую послуги офіціанта. Мене створили декілька днів тому на основі новіших моделей.
Делара впала на ліжко. Вона почала усвідомлювати: нові дроїди більше не дроїди. Компоненти, механізми і код, які застосовують при створенні нових моделей, роблять їх буквально роботами. Бездушними машинами. У них є призначення, ціль, але немає цієї іскорки життя усередині.
– Скажи мені, Біт. Чому я бачу галюни? Чому чую різні голоси у голові?
– Галюцинації та голоси можуть виникати з багатьох причин. Скажіть, Деларо. Вас турбують головні болі та болі в шлунку?
– Ні. Не зовсім… Ну, іноді голова болить. В животі ніби теж не відчуваю нічого. Я нормально сплю і з’їдаю мінімум половину прийому, залишаю на полуденок… Може, щось інше?
– Скажіть, Деларо. Який період життя видався для вас найтрагічнішим? – запитав дроїд. – Деякі галюцинації і “голоси в голові” не завжди свідчать про хворобу. Такі випадки виникають у деяких людей унаслідок амнезії або травм минулих періодів.
Делара трохи полежала і намагалась згадати.
– Я не пам’ятаю свого дитинства, – сказала дівчина.
Дроїд глянув на годинник.
– За розкладом у мене візит до Володаря. Деларо. Підходьте до двадцять восьмого за півгодини, і ми зможемо продовжити наш діалог про ваші проблеми.
– Йди геть, – різко прогнала дроїда Делара.
Дівчина очікувала на допомогу, а не на марний діалог з бездушним ботом, який не може розібратись з такою великою проблемою. Делара сама не знала, чи зможе колись розібратись з цим. Іноді, вона сама гадала, що вона робить на цьому кораблі.
Сстар, тим часом, безвиїзно проводив дні у своєму похмурому кабінеті. Він абсолютно не знав, чим себе зайняти. У його голові не було жодних свіжих ідей — точно так само, як і в мізках його численних рабів. Навколо панували лише порожні, гнітючі думки, які досі не призвели ні до чого корисного. Весь цей час грізний Володар просто сидів у кріслі, безпорадно чекаючи на якесь диво.
– Володарю! – постукався Еш у двері.
– Хто там?
Еш відчинив двері. У руках у нього був контейнер, з тим самим написом “Утилізація”.
– Ми з екіпажем летимо у простір.
– “Екіпажем”?
– Так. Я і команда. Головнокомандувач дав нам завдання: утилізувати сміття, яке може зашкодити навколишнім процесам на кораблі.
– Цікаво. Яке таке сміття може зашкодити навколишнім процесам на кораблі…
– Старі механізми, небезпечні уламки. Цього треба позбавитись. У нас на кораблі зараз період прогресу. Вже давно тут не місце цим старим деталям і артефактам.
Сстар байдуже поглянув у велике ілюмінаторне вікно, де повільно оберталися далекі зорі.
– Я даю дозвіл.
– Щиро дякую, Володарю.
Повернувшись до комори, Еш гарячково почав збирати найнеобхідніші речі. Поряд із ним на підлозі стояв той самий контейнер, усередині якого надійно ховався вимкнений Імітатор. Дроїд чудово розумів: перед самим відправленням у шлюзовому відсіку вантаж обов'язково просканують. Проте вся фішка полягала в тому, що за документами вміст контейнера було зареєстровано як звичайний металобрухт. А оскільки Імітатор був буквально зібраний зі шматків викинутого сміття, жоден автоматичний сканер не зможе розпізнати під металевою оболонкою складну, мислячу систему.
– Ви зареєстровані? – запитав дроїд, який відправляв підготовленого Еша.
– Так. Моє ім’я Еш. Одинадцятий технічний сектор.
– Секунду… Так, є такий у базі, – бот притулив електронний чіп до термінала. – Що ж, удалого польоту, друже. Тримай свій допуск.
Еш міцно вхопив важкий контейнер, активував захисний нанокостюм, який оберігав його металеве тіло від смертельних уражень та перевантажень у відкритому космосі, і, запустивши реактивний ранець, рішуче вилетів за межі шлюзу.
Поки Еш стрімко летів крізь космічну темряву, бортовий трекер на флагмані безперервно відслідковував його точні координати. Проте на півдорозі до сміттєвого сектора, коли дроїд переконався, що візуально за ним уже ніхто не стежить, він одним різким рухом зірвав із броні шпигунський жучок. Еш не став його ламати чи вимикати. Він просто прикріпив його до великого шматка космічного брухту, що пролітав повз. Сигнал залишався в полі зору радарів “Мазерлоуда” й продовжував рухатися за планом, але сам майстер тепер летів зовсім у протилежний бік.
Через сім годин виснажливого польоту, коли на Землі вже зайнявся холодний зимовий ранок, Еш нарешті увійшов у щільні шари атмосфери й приземлився. Нанокостюм із портативним ранцем рухався значно повільніше, ніж звичайна десантна капсула, але швидкість усе одно була шаленою. Еш м'яко опустився на те саме місце, де колись відбулося їхнє перше невдале приземлення разом із Беном — неподалік від покинутої лабораторії. Щоправда, цього разу він навмисно вибрав дальній край засніженого поля, щоб його постать не помітили випадкові перехожі чи міські патрулі Ватерлоо. Дроїд із полегшенням скинув розпечений нанокостюм і обережно поклав важкий залізний контейнер на припорошену снігом суху траву. Натиснувши на фіксатори, він із глухим клацанням відкрив важку кришку:
– Цілий… – тихо промовив дроїд, сильно хвилюючись за стан, у якому долетить його витворіння після такого тривалого переліту. – Ну ж бо, друже… Сподіваюся, ти ввімкнешся і працюватимеш як треба.
Еш натиснув кнопку. Індикатор знову загорівся. Імітатор вперше у житті розплющив очі. Він озирнувся навколо.
– Це я, Імітаторе. Твій друг, – сказав Еш.
Мімік підвівся. Його нога вперше ступила на Землю.
– Мене тішить те, що ти працюєш, – Еш стояв навпроти свого створіння.
Дроїд ще раз обвів поглядом обрій. Його внутрішні бази даних миттєво розпізнали цю місцевість. Це була та сама знайома околиця: занедбаний супермаркет “Велмарт” неподалік від старої лабораторії, в яку колись, разом із найближчим і найдорожчим другом Беном, вони потрапили абсолютно випадково. Раптом Еш оглянувся на засніжене поле і завмер, зафіксувавши своїми оптичними сенсорами дивні, аномальні квіти.
– Що? – запитався Еш. – Як?
Містичним, абсолютно незбагненним чином на засипаному товщею снігу полі філадельфійські лілії проросли прямо крізь промерзлий ґрунт. Крізь сутінки темного зимового ранку було чітко видно, як усі вони світилися м’яким фосфоресцентним сяйвом. Буквально. Еш повільно підійшов ближче й обережно зірвав одну з них.
– Чому вона виросла? – дроїд розпочав сканування.
Як виявилося за результатами швидкого аналізу, прямо в епіцентрі падіння їхньої минулої рятувальної капсули особлива хімічна речовина з двигунів глибоко в’їлася в землю, залишивши стійкий інопланетний слід. Коріння квітів під дією радіації мутувало, і тепер лілії були здатні не просто безперешкодно рости крізь кригу та сніг, а й випромінювати накопичену енергію у вигляді світла.
– …Бережи це, друже, – сказав дроїд, поклавши лілію у сховище на ключиці Імітатора. І вони, разом з Міміком, попрямували до міста.
Після нашого діалогу з Деррілом, він запитав мене, чим я займаюсь, і ми вирішили побалакати ще трохи та посидіти у кафе. Я розповів йому, що займаюся спортом і працюю кухарем у “Монтгомері”.
Після досить довгої розмови, Дерріл чимсь зачепив мене за живе. Він був ніби тим, хто бачить цей світ наскрізь. Це водночас і лякало, і давало якусь надію. Я врешті решт міг поговорити з тим, хто зможе зрозуміти всю мою історію. Все те, що я відчував. Цим Дерріл мене і здивував. За один вечірній діалог, а я вже бачив його як велику людину, яка не популярна серед звичайного люду.
2. Символ на твоєму плечі.
Еш з Імітатором прокували в бік міста весь ранок. Перш ніж рушити в дорогу, дроїд завбачливо дістав із сумки старий балончик з сірою автомобільною фарбою і щільним шаром замалював зловісний символ Сстара на своєму плечі. Він панічно боявся невчасно зіткнутися із зайвими запитаннями чи підозрами з боку місцевих жителів. Адже вже пів міста встигло на власні очі побачити цей імперський знак у тривожних випусках новин. Еш сильно нервував, що його вирахують і впізнають прямо на вулиці.
– Ми повинні добратися до міста, Імітатор, – сказав Еш. Мімік мовчав, проте споглядав свого творця такими глибокими, чистими очима, які самі по собі красномовно говорили: “Я все зрозумів”. – Я повинен пам’ятати дорогу до будинку свого друга, Флінта. Пам’ятаю, як він і його товариш, Соуп, викрали нас. Вони запевнили, що допоможуть. Так. Вони допомогли. Але Еліта Сстара виявилась сильнішою…
Імітатор уважно слухав кожне слово свого власника. Він чудово розумів, про що саме йде мова, але, наче німий від народження, не міг нічого відповісти чи бодай зреагувати якоюсь мімікою на залізному обличчі. Еш чудово розумів це обмеження, але така тиша все одно ятрила душу — це було зовсім не те, як колись відбувалося під час живих суперечок із покійним Беном.
– Я впевнений, що навіть якби мені якимось дивом удалося роздобути для тебе на складах голосовий модуль, він усе одно виявився б зламаним або несумісним, – пригнічено провадив далі Еш, якому просто до нестями кортіло поговорити бодай із кимось. – Але ж… розмови вголос — це не єдиний спосіб комунікації у цьому всесвіті. Вірно? – Еш спробував слабо посміхнутися.
Ми з Деррілом, тим часом, проводили разом усе більше часу. Насправді, ми встигли познайомитися й зійтися набагато ближче ще до того моменту, як Еш взагалі прийняв рішення повернутися на Землю. Ми з новим знайомим регулярно виходили на каву й навіть влаштовували спільні спортивні пробіжки. Якось увечері він невимушено запитав мене, чи не хочу я вийти на вулицю з самого ранку й трохи пробігтися стадіоном біля місцевого парку. Я поміркував і вирішив, що не проти такої пропозиції. Мої ноги після лікування були не надто в тонусі, а от у Дерріла вони, навпаки, здавалися набагато більш підкачаними й витривалими. Зрештою, я вирішив, що це хороша ідея для реабілітації. І не на один ранок, а на декілька наступних. Ми почали стабільно бігати через день. Єва з Креґзом лише щиро дивувалися, куди це я постійно зникаю ні світ ні зоря.
До речі, так: я свідомо вирішив нікому зі своїх не розповідати про це нове знайомство. І хоча мої друзі ніколи не були проти розширення нашого кола — згадуючи хоча б те, як швидко я налагодив контакт з Флінтом і Тайлером, а потім як легко моя команда прийняла самих Єву та Креґза, — я чітко розумів, що майже всі люди навколо мене відкриті до світу. Але Дерріл чомусь не був тим, про кого хотілося розпатякувати за сімейною вечерею якнайшвидше. Він став моїм хорошим товаришем усього за кілька днів після першої зустрічі. Він здавався надзвичайно приємним, вихованим чоловіком. Складалося враження, що він ніколи нікуди не поспішає і рідко буває зайнятий. Дерріл завжди виявляв щирий інтерес до нових місць, міських чудес та архітектурних досліджень Ватерлоо, яке до цього знав лише в околицях відбудованої мерії. Якось, сидячи на лавці після бігу, я прямо запитав у нього:
– До речі, Дерріле… Мені здалося, чи ти повністю перестав волонтерити в центрі? Наметів уже немає, і в тебе з'явилося так багато вільного часу.
– Так, усе правильно, – спокійно підтвердив Дерріл, витираючи чіло рушником. – Наша основна команда вже повернулася назад до Бостону, але я вирішив залишитися тут ще на деякий час, аби краще дослідити ваше місто. Між іншим, окрім волонтерства, я ще професійно мандрую.
– Ти мандрівник?
– Заклятий мандрівник. Подорожую часто з дружиною. Однак, зараз ми не можемо бути поряд.
– Чому?
– Поїхала далеко, у відрядження. Не міг поїхати разом із нею. Тому, мусив залишитися сам. Чекаю вже на неї досить довго. Але скоро вона повертається додому, до Бостону. Тому і я скоро “відлітатиму”, – посміявся Дерріл.
Однак Дерріл, судячи з його подальших дій, насправді не збирався нікуди відлітати. Після тієї розмови ми провели пліч-о-пліч ще цілий тиждень. Через мою таємничість Єва з Креґзом почали серйозно підозрювати, що на ранкові пробіжки я бігаю далеко не наодинці. До того ж, сучасні навігаційні додатки в телефонах, підключені до спільного сімейного аккаунту, зрадницьки показували моїм друзям, що замість спортивного стадіону моя геопозиція занадто часто й довго відображається всередині затишних міських кафе. Якось Дерріл навіть особисто завітав до нашого “Монтгомері”, де я працював на кухні. Спробувавши фірмові страви, він із глибоким знанням справи відзначив, що у нас тут надзвичайно смачна кухня. Щоправда, зробив він це з таким виразом обличчя та тоном, наче був не просто пересічним гостем, а професійним, суворим ресторанним критиком, який оцінює кожен мій крок.
Мені по-справжньому подобалася ця риса в Деррілі. Після наших довгих прогулянок та розмов я незмінно повертався додому в піднесеному, хорошому настрої. Креґз із Євою вже навіть почали висувати теорії, ніби я таємно знайшов собі дівчину. Але ні. Дерріл просто дійсно став для мене таким другом, яким ще ніхто й ніколи не був. Він не встиг стати мені суперблизьким. Він не вирізнявся якимось чудовим почуттям гумору і не був прикладом ідеального товариша… Однак він був унікальним. Той химерний шлях, через який проходили його думки, був особливим. Дерріл кардинально виділявся з-поміж інших. Він не заміняв мені Сема. Не заміняв Єву, Креґза чи Соупа. Це було щось геть інакше. Щось таке, чого я просто не міг відшукати в решті своїх друзів.
І навіть зараз, після довгих двох тижнів, проведених пліч-о-пліч із Деррілом, я досі не можу чітко пояснити, що ж у ньому було такого, що, наче гострим гаком, зачепило мене за живе. Але я виразно відчував у ньому цю дивовижну особливість, якої не мав більше ніхто на цьому світі.
Тим часом на гігантському кораблі “Мазерлоуд” дроїди почали активно розпитувати один одного й шукати кінці, намагаючись з'ясувати, куди знову безслідно подівся Еш. Лі якраз повільно проходив повз металевий стіл у кафетерії, де група дроїдів-сентинелів порушила це тривожне питання. Вони сиділи тісним колом, гарячково намагаючись дізнатися бодай якісь подробиці.
– Вчора намагався знайти Еша, – сказав один з дроїдів.
– Навіщо?
– Хотів позичити в нього пару технічних деталей і попросити допомоги з моїми начерками та рисунками.
– Знайшов до кого йти. Він взагалі-то шпигун, а не художник, – уїдливо підмітив інший сентинел.
– Я вже у нього не раз просив допомоги. Він погоджувався. Але вчора я ніде не зміг його знайти. Я підійшов до того, хто слідкує за маяками, а потім ходив ще лабіринтами… Мені сказали підійти до сканера багажу біля десятого сектору. Вони сказали, що він полетів з екіпажем утилізувати сміття.
Лі, який удавав, що просто проходить повз, краєм вуха ловив кожне слово цієї розмови й чудово розумів, про що саме говорять колеги.
– Яким екіпажем? – здивувався один з дроїдів.
– О-о, в цьому й уся суть! Ніякий екіпаж утилізаторів учора нікуди не вилітав… Аріусе! Ти ж із ним в одному інженерному батальйоні служиш. Тобі щось відомо?
– Мені взагалі ніхто нічого не казав про жодну утилізацію, – покрутив головою Аріус.
– “Утилізацію”..? – здивувався той самий дроїд, якого першим насторожила згадка про політ. – Стоп. Але ж усе космічне сміття після катаклізму було утилізоване ще тиждень тому за особистим наказом Рактуса! Куди в такому разі полетів Еш?
Лі стало нестерпно соромно. Він вирішив більше не зволікати, припинив своє підслуховування і згорнув вікно із вдаваною імітацією роботи на планшеті. Після цієї короткої, але тривожної розмови група дроїдів порушила на кораблі справжню лавину запитань. Лі, тим часом, зачинився у своєму особистому кабінеті, намагаючись заспокоїти тремтіння в маніпуляторах.
– Де ж ти блукаєш, Еш? – тихо пробурмотів він, марно намагаючись відстежити його реальне місцезнаходження по внутрішній мережі.
На палубах “Мазерлоуда” вже щосили ширилися чутки. Деякі дроїди пошепки казали, що Еш знову зрадив Володаря. Інші ж запевняли, що з логічної точки зору, з позиції вищого штучного інтелекту, така дурість просто неможлива. Еш на власні оптичні сенсори бачив, що Патун та Сстар зробили з його найближчим другом Беном. Це трапилося прямо у нього на очах. “З якого б дива йому знову зраджувати Володаря, якщо Еш прекрасно знає, яка жорстока кара на нього чекатиме?” – міркували сентинели. Проте від шила в мішку сховати не вдалося. Наступного ранку до кабінету Сстара несміливо увійшов дроїд-інформатор, який остаточно з'ясував, що Еша немає в секторі утилізації.
– Володарю! Можна? – постукався він, увійшовши майже одразу.
– Що у тебе?
– Ви знаєте, де знаходиться Еш? – запитав дроїд.
– Який ще Еш? – незадоволено перепитав тиран, але раптом згадав. – А-а, той технік. Він не так давно приходив сюди й питав мого особистого дозволу на виліт для утилізації брухту разом зі своїм екіпажем.
– Сер. Утилізація була давно здійснена. І на це потрібен дозвіл не від вас.
– А від кого в такому разі? – Сстар повільно підвів голову, і в його голосі прорізалися перші нотки роздратування.
– Від головнокомандувача. До нього не поступало ніяких прохань чи дозволів на утилізацію сміття. Зайве сміття на кораблі вже давно відсутнє, сер.
Сстар повільно підвівся зі свого масивного крісла і з глухим гуркотом уперся кулаками в металевий стіл.
– Він знову знахабнів… Знову вирішив піти проти моєї волі й зрадити свого Володаря.
Дроїд-доповідач виглядав щиро наляканим. Йому на мить здалося, що вся ця руйнівна лють Сстара зараз обрушиться прямо на нього. Проте тиран несподівано заспокоївся, і на його обличчі з'явилася хижа, зловісна посмішка.
– Тоді у мене до вас інше прохання.
– Слухаю, Володарю.
– Побудуйте Ешові друга. Нового друга.
– Друга..? – розгубився дроїд, мигнувши індикаторами. – Про що саме ви говорите, сер?
– Блок пам’яті його покійного товариша Бена досі валяється на конвеєрних звалищах брухту, куди скинули його залишки після страти. Віднайдіть його серед сміття, повністю перепишіть базовий код цього блоку, перебудуйте нову модель Бена за старими кресленнями й відправте його навздогін за Ешом на Землю.
– Сер… Звідки ви знаєте, що Еш на Землі? – запитав дроїд.
– Це очевидно, – холодно й байдуже відрізав Сстар, повертаючись назад у крісло й починаючи повільно крутити навколо пальця гострі сталеві ножиці. – Лише там, серед цих нікчемних людей, йому будуть щиро раді.
Бот більше не промовив жодного слова. Він мовчки вклонився, швидко вийшов за двері й попрямував виконувати нове, божевільне завдання Володаря. Відтепер на інженерні команди та будівельних дроїдів чекала надзвичайно відповідальна й таємна місія. Це торкнулося всього технічного екіпажу корабля, усієї великої династії Сентинела. На палубах розпочався справжній похмурий квест. Під безпосереднім керівництвом наляканого до смерті Лі, десятки дроїдів годинами порпалися в глибоких, темних звалищах заржавілого металобрухту. Нарешті, на самому дні, вони відкопали той самий понівечений, обпалений блок із чітким заводським написом: “Бен 1974”. Робота закипіла з шаленою швидкістю. Інженери розшукали потрібну базову модель корпусу, підібрали новітні бойові компоненти, підготували цифрові матриці. Вони без упину паяли, програмували й зварювали метал, а Лі весь цей час нерухомо стояв біля головного операційного столу, споглядаючи за процесом широкими, наляканими очима. Що саме так сильно лякало його в цей момент? Можна побитися об заклад, він і сам не знав достеменно. Але, дивлячись на те, як під лазерними променями збирається знайомий силует, він не відчував жодної радості. Його штучний інтелект кричав про те, що вони коять щось жахливе й неправильне. Але зупиняти конвеєр було вже надто пізно. Новий Бен стояв повністю побудований. Наполірований, міцний, ще не увімкнений, але повністю готовий до свого першого, фатального запуску.
– Бене?.. – обережно торкаючись залізного плеча, намагався привести його до тями один із провідних інженерів.
У круглих окулярах-лінзах робота раптово спалахнуло до болю знайоме синє світло. Бен повільно розплющив очі й глухо, болісно застогнав. У його завантажувальних секторах миттєво пронісся останній спогад: він чітко пам’ятав, що його жорстоко вбили. Але… Хто саме це зробив? І як він опинився тут?
– Бене. Товаришу. Прокидайтесь, – Бену допомагав підвестися інженер.
Бен різко схопився маніпуляторами за голову, відчуваючи, як по свіжих платах б'є напруга.
– Це де..? – запитав він.
– Ви у безпеці, Бен. Ви живий. Ви з нами.
– Я пам’ятаю щось дивне. Ніби… Я знову стаю на ноги, хоча й не повинен.
– Вас підступно вбив старий, заклятий ворог, – єхидно збрехав інженер, закриваючи сервісну панель на спині Бена. – Але ваш милосердний Володар, Сстар Сентинел, особисто наказав нам відбудувати вас із попелу. Великий Володар врятував ваше дорогоцінне життя, Бене. Пам'ятайте про це.
Бен безсило поклав важкі залізні руки на коліна. Він тривалий час нерухомо дивився в блискучу металеву підлогу, намагаючись крізь заново прописані цифрові фільтри згадати, що з ним відбувалося раніше. Проте замість обличчя Еша чи Беди в його матриці тепер випливав лише один величезний, величний силует.
– Великий Володар. Сстар Сентинел… – це більше був не Бен.
3. Серце, від якого неможливо відмовитись.
Не так давно, я зрозумів: “Пора”. Спілкуючись за вечірнім чаєм з Євою та Креґзом, вони вирішили запитати у мене:
– Беда. Ти останніми днями так багато часу проводиш… Не з нами, – сказала Єва.
– Справді? – запитав я.
– Так. Трохи є, – підтвердив Креґз, киваючи головою. – З ким ти тусуєшся?
– Нам почало здаватись, що ти когось собі знайшов, але ти дуже якісно вмієш приховувати засоси… – посміхаючись говорила Єва.
– Засоси? Ні. Я нікого собі не знайшов, – говорив я, окунаючи печиво в чай.
– Тоді… з ким ти? – з посмішкою запитала вона.
Я помислив трохи. Чи варто їм розповідати? Це, звісно, не був секрет на рівні мого справжнього обличчя, але точно не те, що можна одразу розповісти. Я сам ще не був впевнений, чи буду спілкуватись із Деррілом надалі. – Ой, – сказав я. Поки я мачав печиво в чай, воно розм'якло і провалилось. – Ну?! – крикнув Креґз.
– Я знайшов собі друга напередодні Різдва, – почав говорити я без сумнівів.
– “Друга”? – запитала Єва.
– Він підсів до мене в кав’ярні. Його звуть Дерріл. Ми з ним розговорилися. Він волонтер-мандрівник з Бостону. Приїхав сюди після катаклізму.
– Волонтер, мандрівник, ще й з Бостону, – підмітив Креґз.
– Він зачепив мене чимось. Я не міг розповісти це вам, бо боявся, що ви подумаєте, – я взявся за голову.
– Ти що, гей? – запитала Єва з піднятою бровою.
– Що, – моє “що” навіть не звучало як питання. – Ні, бляха. Що?! – вигукнув я, бо мене це здивувало. Придумати таке по відношенню до мене… Потрібно постаратися.
– А що тоді? – запитав Креґз.
– Я просто відчуваю, ніби це абсолютно нова людина біля мене. Ніби я ще ні разу такого не зустрічав.
– Оу, – сказала Єва.
Я не зрозумів їхньої реакції. Ми не говорили про Дерріла після цього моменту. Майже.
– А познайомиш нас з ним? – запитала подруга.
– Що? Нащо?
– Познайом нас із Деррілом. І решту, теж. Чому ні?
– Ти впевнена? – запитав Креґз, повернувши голову до дівчини.
– Так. Що нам заважає?
Мені треба було подумати. В принципі, мені вистачило одного ковтку чаю.
– …Ніхто не забороняє, – сказав я.
– От і чудово, – сказала Єва.
І ми взялися до справи. Я обдзвонив та запросив абсолютно всіх, а також заздалегідь відпросився в Соупа. Той без зайвих питань дозволив привести Дерріла до нашого “Монтґомері”. Найбільше часу й нервів пішло на те, щоб умовити Сема прийти на цю зустріч. Він був налаштований вкрай негативно з самого початку. І справа була зовсім не в тому, що я змушував його вилізти з ліжка пізно ввечері чи кудись іти. Ні. Він… просто категорично не довіряв Деррілу від першої ж згадки про нього. “Ні”, – це єдине, що я почув від нього у відповідь, коли запропонував нове знайомство. “Чому?” – я так і не довідався. Лише після двадцяти хвилин виснажливих переконань, підкріплених вагомими аргументами від Єви та Креґза, Сем все-таки здався й погодився. А ось Тайлер навідріз відмовився. Усі його думки займало інше: він без упину намагався з’ясувати, хто ж насправді вбив Джорджа Байрона. Мені було щиро шкода хлопця. Він раз у раз оббивав пороги в поліції, ходив на похорон старого вчителя, але все безуспішно. І от, зрештою, майже вся наша команда зібралася в залі, щоб нарешті познайомитися з цією загадковою людиною.
Тоді, того вечора, усе це здавалося мені захопливою пригодою. Але тепер, з кожним наступним днем, я все дужче й дужче починав шкодувати про свій вчинок. Я щосили намагався переконати себе, що все гаразд. Інколи це навіть виходило… але далеко не завжди.
Тим часом інженери на «Мазерлоуді» максимально якісно й філігранно промивали механічний мозок Бену. Попервах робот ніяк не міг збагнути, чому він узагалі досі живий. Його цифрова пам'ять чітко зафіксувала момент власної смерті. Але він зовсім не пам'ятав, хто саме спустив курок. “Це ж точно не міг бути Сстар, еге ж?” – пульсувала в його процесорі закладена програма. Крім усього, інженерам удалося повністю відновити старезний, заблокований трекер, який колись пов'язував Бена з Ешом. Коли вони ще були найкращими друзями, то власноруч установили цей датчик, щоб завжди знати, хто де перебуває. Будучи молодими, зеленими ботами, вони самі розробили цю унікальну систему, запрограмовану лише на них двох. Тільки Еш та Бен мали ексклюзивний доступ до координат один одного. Бену детально розтлумачили, для чого його повернули і яка його місія. Про це він окремо розмовляв із провідним техніком у стерильній лабораторії.
– Сер, я точно пам’ятаю, що стояв прямо перед обличчям невідворотної смерті, – тихо промовив Бен, дивлячись на свої нові металеві долоні. – Чому я досі функціоную?
– З часом усе налагодиться, і ці гнітючі думки зникнуть із твоєї матриці, – спокійно відказав інженер, вводячи фінальні коди. – Так, я підтверджую: ти був на волосину від остаточної деактивації. Однак тобі неймовірно пощастило. Наші пошукові команди зуміли віднайти твоє понівечене тіло. Ми підлатали тебе, оновили системи, і тепер ти знову можеш вірно й віддано служити своєму Володареві.
– Але де мій друг Еш? – запитав Бен, згадуючи свого “брата”.
– Мені щиро прикро сповіщати тебе про це, Бене… Однак твій друг виявився підлим зрадником великого Сстара.
– Зрадником?.. – Бен на мить замрурив оптичні сенсори. – Так… здається, я щось таке пам’ятаю.
– Саме так. Він вирішив піти проти законної влади. Йому великодушно пробачили перший бунт, але тепер він нахабно змарнував і другий шанс. Остаточно втративши совість, він підло обдурив вищу адміністрацію флагмана і втік на Землю – до тих самих людей, з якими знався раніше.
– Як він міг так низько вчинити щодо нашого Володаря? – щиро обурився промитий Бен, у чиєму коді тепер палала праведна лють.
– Це і є ваше завдання, Бен. Ви повинні знайти Еша та покарати його.
– Я? Я повинен його покарати?
– Ми завантажимо у твою пам'ять точну навігацію та детальні покрокові інструкції, – інженер суворо подивився Бенові прямо в лінзи. – Від тебе вимагається лише одне: знайти втікача за допомогою вашого старого трекера, знерухомити його, завдавши критичних пошкоджень, і доставити назад на корабель.
Бен насправді досі не міг укласти це в голові. Зрадити дружбу, яка тривала довгими роками — це було бездушно, підло й абсолютно неправильно з боку його найкращого товариша. На його думку, Еш зрадив не просто його — він зрадив їхню спільну ідеологію Сентинелів. Ця нав'язана програма повністю керувала оновленим блоком Бена в той момент. І, схоже, тепер його вже ніщо не могло зупинити.
Тим часом у протилежному крилі корабля наляканий Лі повільно йшов уздовж утилізаційного конвеєра разом зі своїм колегою Аріном.
– Скільки сміття, – сказав Арін.
– З усього цього за бажання можна було б побудувати щось дійсно корисне й нове, – тихо зауважив Лі.
– Це непотріб. Облиш.
Раптом з-за рогу технічного відсіку важкою, упевненою ходою до них вийшов сам Сстар. Дроїди миттєво вирівнялися, схиливши голови.
– Як ви, хлопці? – запитав він.
– Все чудово, Володарю, – сказав Лі.
– А ти як, Аріне?
Проте Арін змовчав. Він просто нерухомо стояв, прямо крізь захисний шолом пильно споглядаючи на свого Володаря. Сстар затримав на ньому свій крижаний погляд:
– Аріне. Я питаю: як ти?
– Все добре, сер, – сказав він.
– От і чудово. Ніхто на цьому кораблі не має права замовкати, дивлячись мені прямо у вічі, – холодно кинув Сстар, розвернувся на підборах і пішов геть по коридору.
Лі з Аріном зачекали кілька секунд і лише тоді продовжили свій шлях.
– Наш Володар якийсь геть дивний останнім часом, – стишеним голосом промовив Арін, переконуючись, що Сстар далеко. – Він ніби втратив здатність щось придумувати. Взагалі ніяких ідей. Цільовими днями просто сидить у своєму кабінеті й абсолютно нічого не робить.
– Так. Є таке… – невпевнено говорив Лі.
– Я хочу поговорити з ним удвох. Мені здається це підозрілим. Тобі ні?
– … Ти можеш поспілкуватись з Володарем, Арін. Але можу поспорити, нічого не дізнаєшся.
– Чому?
– У нього важкий період, і це все пояснює. Він не може функціонувати. Він людина. Після всіх невдалих випадків по захопленню Сяйва на Землі, Володар просто відчуває себе пригнічено, – пояснював Лі. Арін мовчки йшов за ним.
– І все-таки, ти знаєш… Я поговорю з ним.
– Зараз?
– Пізніше. Коли він буде в кабінеті. Не сьогодні.
Від цих слів Лі став виглядати ще більш наляканим. На щастя, Арін цього вже не помітив, бо різко розвернувся і пішов в інший бік коридору.
– До зустрічі, – мисливець нічого не відповів.
І ось, здолавши довгий шлях, Еш з Імітатором врешті-решт дісталися меж міста. Весь день майстер провів на вулицях Ватерлоо, гарячково прикриваючись старою чорною накидкою від зайвих очей. Проте це не надто допомагало. Перехожі все одно здивовано озиралися, бачачи, як два дивні, пригнічені роботи самотньо сидять на засніженій лавці в парку й абсолютно не знають, чим себе зайняти. Еш обійшов майже все місто за кілька годин, але так і не зміг відшукати дорогу до будинку свого друга. Стара віртуальна карта на його внутрішньому екрані просто не тягнула земні мережі й постійно висла. Еш не зумів навіть пересилити свій панічний страх, аби просто зайти до будівлі мерії. А навіть якби й зміг — охорона попросту не підпустила б його до пана мера Базза Олівера. Поступово дроїд почав остаточно втрачати будь-яку надію.
– Здається, нам хана, – сказав він, сидячи поряд з другом на лавці. Мімік поглянув на нього здивованими очима. – На кораблі вже давно знайшли ознаки того, що я знову зраджую Сстару. Це очевидно, – водив рукою по перилам лавки Еш. – Просто глянь, як на нас з тобою витріщаються. Я не можу зв’язатися з Флінтом чи Соупом, а в мерію мене навіть близько не допустять. Для чого ми тоді взагалі сюди летіли, Імітаторе..?
Імітатор лише мовчки сидів поруч, не знаючи, що відповісти своєму творцеві, але міцно стискав у сховищі на ключиці лілію, що продовжувала ледь помітно світитися під накидкою.
Тим часом ми всією нашою компанією якраз збиралися до “Монтгомері”. На місто вже опустився густий зимовий вечір. Поки безпорадні дроїди сиділи на лавці в парку, а промитий Бен вже впевнено крокував промерзлою землею в бік міста, вистежуючи свого друга-зрадника за допомогою секретного трекера, — наша команда разом із загадковим Деррілом весело прямувала на посиденьки у вечірнє кафе. І саме в цю хвилину, мабуть, починається найцікавіша, доленосна частина нашої історії. Занадто багато подій стається одночасно, чи не так?
– Беда, – покликала мене Єва. – Як ти? Готовий?
– Це я маю питати у вас, – казав я, одягаючи на шию кулон у вигляді вінілової пластинки. – Я готовий напевне. Однак, чи ви взагалі хочете на цю зустріч?
– Дерріл потенційно може бути учасником команди, або просто близьким другом. Чому ні? – питала Єва.
– Дерріл не такий, як ви, – сказав я. Єва напружила погляд. – Він мислить інакше. І хоч я впевнений, що ви його сприймете, спільну мову знайти буде важко вам усім.
– Ти настільки впевнений у цьому? Мені завжди здавалось, що кожна людина у світі може справитись із спілкуванням, навіть якщо люди зовсім різні, – говорив Креґз.
– Можливо, ти й правий. Але твою правоту потрібно підтвердити, – говорив я. – Найважче буде Сему. Ви самі чули.
– Це факт, – підтвердила дівчина.
Річ у тім, що Бен приземлився на Землю всього на кілька годин пізніше за свого друга. На борту флагмана не минуло й дня, але у всіх на слуху вже була новина про чергову зухвалу зраду з боку Еша. Блок Бена відновили в рекордно короткі терміни, інженери провели з ним швидкий інструктаж і негайно відправили в погоню. І якщо врахувати, що на Землі час біг набагато швидше, ніж у далекому космосі на кораблі, у дроїдів-будівельників було обмаль часу на підготовку. Але вони впоралися. Справді впоралися, причому за лічені години. І от тепер на своєму оновленому внутрішньому трекері Бен уже чітко відслідковував координати втікача.
– Що? – запитав Еш, сидячи на тій самій лавці. Він побачив, що місцезнаходження Бена знову активізувалось. – Хто знайшов цей маячок?
Еш ніяк не міг збагнути, що відбувається. Він достеменно знав, що цей секретний канал зв'язку належав виключно Бену — їхній спільній підлітковій розробці.
– Але Бен мертвий, – сказав він.
Еш різко підвівся з лавки й панічно озирнувся довкола. Трекер безжально показував, що його колишній найкращий друг стає все ближче, ближче й ближче, заходячи в житлові квартали. Тим часом ми вже всі разом сиділи в залі “Монтгомері”. Усі опинилися там одночасно. Уся наша команда та загадковий для друзів Дерріл. Хлопці та Єва обережно, з легкою стриманістю привіталися з ним — не як із давнім другом, а як із абсолютно новою, незнайомою людиною. Мене щиро тішило, що кожен із моїх друзів, навіть зазвичай різкий Флінт, виявив належну повагу до цього волонтера. Зрештою, ми всілися за великий кутовий стіл. Соуп через завантаженість не зміг залишитися з нами за компанію, але він особисто, як своєрідний “комплімент від шефа” спеціально для нашої компанії, періодично розносив нам гарячі страви разом зі звичайними офіціантами. Це не було схоже на якийсь пишний банкет, але ця вечеря у колі найближчих людей поруч із новісіньким Деррілом все одно не відчувалася як звичайні вечірні посиденьки. Я шалено хвилювався, що в будь-яку мить щось піде шкереберть. На перший погляд усе було добре, розмова лилася гладко й невимушено. Але вічні, важкі погляди Сема, які Дерріл раз у раз ловив на собі, нервували і виводили з рівноваги саме мене. Мені до нестями кортіло дізнатися, чому Сем так вороже дивиться спідлоба. Проте мені здалося, що з мого боку це буде надто некультурно стосовно волонтера, тому я вирішив просто облишити цю ідею. Хоча заспокоїтися все одно не вдавалося. Під столом я без зупину стукав ногами по підлозі, нервово перебирав власні пальці, а іноді, зовсім не контролюючи себе, швидко поїдав холодні закуски з тарілки. Що це було? Стрес? Підсвідомий страх? Банальне хвилювання перед друзями? А може, все в одному флаконі? Я не розумів.
У мене в животі одночасно літали метелики й плавали хижі акули. Метелики лоскотали крилами й змушували дурнувато радіти цій зустрічі, а акули нещадно гризли мене зсередини тривогою. Я остаточно збився з пантелику. Я просто не розумів, яке саме почуття зараз домінує в моєму серці. Але ми все одно продовжували вечеряти, сміятися й спілкуватися, попутно дізнаючись дедалі більше цікавих деталей про особисте життя Дерріла. І якщо для проникливого Сема цей чоловік досі виглядав підозріло й дивно, то для решти компанії він здавався найзвичайнісіньким, приємним чоловіком. Найбанальніше, просте знайомство… яке от-от мало змінитися назавжди.
Тим часом на кораблі дроїди вже щосили готувалися до повномасштабної війни. І робили вони це абсолютно без наказів Сстара — суто за власним бажанням та ініціативою. Цілі бойові батальйони таємно розгортали армії на випадок чергової невдачі їхнього посланця на Землі. Дроїди вирішили перестрахуватися: якщо Бен не впорається із поставленим завданням, Сстар та його залізні раби все одно не будуть приречені. Це означатиме лише одне — початок кривавого кінця для всього людства. За кожним кроком Бена активно стежили через головні екрани командування. Його відновленим трекером користувалися всі, кому не ліниво, аби точно знати, де він перебуває. І в разі найменшої невдачі на Землю негайно вилетить безжальний Дагон із новим каральним батальйоном і решта підготовлених військ. Про це підступне підстрахування не знав Еш. Не знав узагалі ніхто, крім тих, хто був безпосередньо задіяний у цій змові. І саме ця невідомість лякала найбільше.
Бен упевнено прямував до свого колишнього друга, поки ми безтурботно сиділи за столом у кафе. Маячок на радарі Еша наближався ближче й ближче. Їжа на наших тарілках з'їдалася швидше й швидше. Арін підходив ближче й ближче до кабінету Сстара. А нещасному Лі ставало все страшніше й страшніше.
І що найдивовижніше: Дерріл, сидячи поруч зі мною, навіть не здогадувався, що перебуває на одній промерзлій землі з Ешом та Беном. У цей самий момент Арін рішуче переступив поріг кабінету Сстара.
– Володарю, – увійшов Арін.
– Так, Аріне? – запитав він, нервово перебираючи дивні вкладення на столі.
Мисливець глибоко, проникливо дивився на кожен рух Сстара. Він на власні очі бачив, що правитель сильно нервує, хаотично рухаючи маніпуляторами набагато швидше, ніж зазвичай. Сстар ніколи не був таким метушливим. Він ніколи в житті так не поводився. Арін миттєво затемнив свій візор і з диким криком накинувся на Володаря з оголеним, блискучим кинджалом у руках. Один точний удар — і голографічне маскування зі свистом злетіло геть, розсипавшись на дрібні пікселі.
– Анджело?! – крикнув Арін. Анджело спустошено дивився на колегу. Його очі перестали сяяти так яскраво, коли Арін зрозумів, що це було зовсім інакше. – Де Володар?! – крикнув він. – КУДИ ЗНИК ССТАР?!
Наляканий до напівсмерті Анджело просто не міг видавити з себе ні слова у відповідь. Тоді розлючений Арін грубо схопив його за руку і силою потяг за собою коридорами — прямо на головну палубу, де під час перерви якраз зібралися сотні дроїдів.
– Споглядайте! – крикнув Арін. – Це — ваш Володар! Той, хто декілька днів був прихований за обличчям Сстара!
Мисливець високо підняв руку тремтячого Анджело, демонструючи його всьому екіпажу. Лі, який саме проходив повз палубу, застиг на місці, заціпенівши від побаченого. За великим капітанським столом якраз сиділа вища Еліта корабля.
– Що все це означає? – грізно вигукнув Рактус, підводячись зі свого місця.
– Сстар зрадив нас! Сстар боягузливо покинув нашу армію! – кричав на всю палубу Арін, миттєво вибудовуючи власну тривожну теорію. – Я давно помітив дивну, нелогічну поведінку Володаря. І ось, будь ласка! Перед вами звичайний шпигун, маріонетка!
– Ні… – ледь чутно, одним подихом прошепотів Лі, відчуваючи, як під ним підкошуються залізні ноги.
Якби хтось у той момент побився зі мною об заклад, запевняючи, ніби Лі сам не знав, чого саме він боявся весь цей час, — я б із тріском програв. Лі чудово, достеменно знав, чого він так панічно боявся з тієї самої секунди, як Еш покинув корабель. І з того моменту, як сам Сстар покинув флагман. Правитель пішов геть не для того, щоб кинути армію напризволяще, і не для того, щоб керувати процесом здалеку. Він утік, аби назавжди переродитися і стати новою людиною. Нашим приємним, загадковим Деррілом.
Бен стрімко біг назустріч своєму другові. Еш, затамувавши подих, рушив йому напереріз.
– Бене..? – запитав він, з істеричною посмішкою дивлячись на друга.
– Еш… – з такою ж посмішкою, але значно спокійнішою, відказав Бен.
Еш одним різким рухом зірвав із себе чорну накидку і крізь темний, зимовий, абсолютно порожній парк щосили побіг у обійми до свого, як йому здавалося, давно покійного друга.
– Бене! Боже! Який же я щасливий! Ти знову живий, ти функціонуєш! – міцно стискаючи його металевий корпус, емоційно вигукував Еш. – Як таке взагалі можливо? Чому ти живий?
– Мене повністю відновили. Але моя ідеологія, як бачиш, не змінилася, – Бен говорив це рівно, і Еш навіть не здогадувався, що його оновлений процесор зараз безбожно бреше.
Промовляючи ці слова, Бен непомітно активував і випустив потужний, прихований енергетичний імпульс прямо в грудну панель товариша. Це був найефективніший спосіб ураження штучного інтелекту зблизька. Але… в оптичних лінзах Бена в цю саму мить промайнуло щось геть інакше. Складалося чітке враження, що десь глибоко в заблокованих секторах Бен усе-таки впізнав свого старого, справжнього друга Еша. Насправді він не хотів чинити так підло й жорстоко щодо нього.
І хоча сам Еш спочатку навіть не зрозумів, чому його внутрішні системи раптово зафіксували критичний збій і почали відмовляти, це миттєво зорієнтував Імітатор. Головний трекер Еша в ту ж секунду спалахнув тривожним червоним світлом. Поражений імпульсом дроїд безсило впав на замерзлу землю.
– Еше. Що сталося? – з посмішкою дивився на зрадника Бен.
Імітатор миттєво зреагував на небезпеку і з диким металевим скреготом накинувся на ворога. Спрацював його базовий корінний код — він був зобов'язаний за будь-яких умов захищати свого творця.
– То ти вирішив привласнити собі цю німу іграшку? – гаркнув Бен, намагаючись відбитися від потужних ударів Імітатора, які також були чітко й жорстко прописані в бойових алгоритмах робота.
І ось тепер, прямо посеред тихого нічного парку, розгорнулася запекла, залізна бійка між двома роботами, поки третій безпорадно валявся на засніженій доріжці, будучи неспроможним вимовити бодай єдине слово через паралізований мовний модуль.
– Ти був моїм найкращим другом, Еше! Був єдиним, кому я міг безмежно довіряти на цьому проклятому флагмані! Ти був мені… – люто відбивався від нападів Імітатора Бен, – …як рідний брат!
Окуляри-лінзи Бена почали горіти інтенсивнішим, багровим вогнем. Усередині його переписаної матриці зараз вирувала гримуча суміш із залишків щирої люті, розпачу та нав'язаного бажання будь-що віддати належне своєму Володареві.
Тим часом на кораблі Лі впевненим кроком піднімався на головну сцену до Аріна, який усе ще демонстрував ошелешеним дроїдам бота-секретаря, що маскувався під правителя.
– Аріне! Відпусти його! – крикнув Лі.
– Сстар — підлий зрадник! Він егоїстично покинув свій народ у найвідповідальніший момент! – продовжував кричати в мікрофон Арін.
Лі підбіг ближче і сильним рухом вирвав переляканого Анджело з його залізних рук.
– Не чіпай мене, Лі! Не заважай! – огризнувся мисливець.
– Аріне! Замовкни і дай мені все пояснити! – крикнув Лі прямо йому в обличчя. Арін від несподіванки аж відступив від мікрофона, який щойно власноруч увімкнув на повну потужність. Лі повернувся до залу й заговорив до натовпу: – Мене звуть Лі! Я старший офіцер із батальйону дослідників.
– То поясни нам, що тут в біса відбувається?! Куди подівся Сстар?! – вигукнув хтось із розлючених дроїдів у перших рядах натовпу.
– Ваш Володар усе тримає під контролем, він вчасно вжив необхідних заходів! Він особисто полетів на Землю, аби гарантовано відшукати та захопити ефірного Сяйва, – максимально впевнено й гордо говорив Лі, рятуючи ситуацію. – І все це… це був мій секретний план! – раптово заявив він.
Дроїди в залі почали спантеличено перезиратися й мовчки, з наростаючою повагою споглядати на свого колегу. Арін дивився на Лі абсолютно спустошеними, круглими очима, не вірячи своїм аудіосенсорам.
– Але зараз я щиро шкодую про це, – раптом значно тихіше промовив Лі в мікрофон. – Я не шкодую про те, що мій план увійде в історію нашої династії. Я не шкодую про те, що зробив усе можливе для нашої великої армії. Для непереможної армії Сстара. Але я втілив це в життя лише тому, що Сстар особисто наказав мені це зробити. І саме про цю сліпу покірність я тепер найбільше шкодую.
– Що ти в біса верзеш?! – несамовито закричав Тор’вакс, із гуркотом підхопившись із свого місця за столом Еліти.
– …Щодо раптового зникнення Еша… Так, це була виключно його ідея! Але саме я надихнув його на цей крок! — впевнено, зриваючись на крик, продовжував говорити в мікрофон Лі. – Він зараз на Землі, а не у відкритому космосі, і він не утилізує ніякий брухт. Він рятується сам і намагається врятувати нас усіх від цієї кривавої тиранії! Ви ж чудово знаєте, що Сстар зробив із його найкращим другом Беном! І Еш просто вирішив створити собі нового, справжнього товариша, а я щиро допоміг йому в цьому. І на відміну від сліпого служіння нашому безумному тирану, про цей свій вчинок я не шкодую. Ні краплі! – відчайдушно вигукнув Лі, дивлячись на розлючену Еліту.
Тим часом у засніженому парку Ватерлоо Бен продовжував жорстоко битися з Імітатором, паралельно намагаючись достукатися до пораненого колеги:
– Еше! Навіщо ти тут?! Чому ти так підло зрадив нашу велику ідеологію сентинелів? – важко дихаючи, запитував Бен, блокуючи черговий випад німого робота.
Еш усе-таки спромігся відповісти, але кожне слово він вичавлював із себе через силу, здригаючись від системного болю:
– Я створив… цього дроїда не просто так. Усередині його секретного сховища… у ньому захований великий секрет. Там… голографічне фото твого Володаря, Б-бене.
– Навіщо тобі це, Еш?! – спитав він. – Це НАШ Володар!
– Ні… – з важким металевим стогоном перевернувся на бік Еш, а його оптичні сенсори почали гаснути. – …Твій.
У цей самий час у кафе Сем вирішив на кілька хвилин вийти “на перекур”. Йому до смерті кортіло подихати свіжим повітрям і нарешті скинути напругу від важкого мовчазного протистояння, поки ми з Деррілом спокійно сиділи всередині затишного залу. За дивним, майже містичним збігом обставин, наше кафе “Монтгомері” розташовувалося прямо на узбіччі того самого міського парку. Вийшовши на ґанок, Сем зупинився і почав глибоко, на повні груди вдихати свіже, морозне зимове повітря. Але раптом тишу нічної вулиці порушили дивні, до болю знайомі голоси, які доносилися з хащі дерев. Крізь хуртовину пробивалися уривки якихось криків. Сем різко насторожився, кинув погляд у глибину порожнього парку і раптом помітив між заметами яскраво-сині та багрові сяючі очі — вогні, які він уже десь колись виразно бачив під час катаклізму. Не гаючи ні секунди, він швидко натягнув шкіряні рукавиці й стрімко побіг прямо вглиб темного парку.
– Імітаторе… Ти не пр-росто звичайний дроїд, – хрипким, затухаючим голосом говорив до свого нового друга поранений Еш. – Передай це фото комусь із моїх земних друзів. Благаю тебе… Заверши цю місію.
Імітатор нерухомо дивився на свого творця, який на його очах ось-ось мав остаточно загинути. Але раптом крізь нічну завісу хуртовини до них підбіг Сем — справжній самурай, незважаючи на лютий холод і повну відсутність зброї в руках.
– І тому я вирішив узяти все у власні руки! – з розпачем кричав Лі в мікрофон на головній палубі флагмана. – Саме тому я особисто вручив фотографію зі справжнім обличчям Сстара Ешу та його новому другові! Інакше Сяйв буде приреченим, заздалегідь знищене тією жорстокою тиранією, на яку воно абсолютно не заслуговує! – Лі щосили намагався донести свою точку зору до приголомшеного натовпу.
– Ти підлий зрадник, Лі! – закричав хтось із натовпу дроїдів.
Тор’вакс із Фларгазом одночасно рванули в бік сцени, збираючись на місці розправитися з бунтарем, але Арін блискавично заступився за свого товариша, заблокувавши їхній випад.
– Я на твоєму боці! – важко дихаючи, вигукнув Арін Лі. – Тікаймо!
Лі з Аріном чимдуж кинулися вглиб коридорів, рятуючись від лютої погоні двох розлючених офіцерів еліти.
Тим часом у парку Сем без вагань накинувся на Бена, перегороджуючи йому шлях.
– Бене! – щосили крикнув Сем, намагаючись достукатися до його заблокованого розуму. – Що в біса ви тут коїте?!
– …Сем? – механічний голос робота здригнувся, він ледве впізнавав свого колишнього земного друга крізь заново прописані цифрові фільтри.
Бен спритно ухилився від кількох прямих ударів Сема і, не бажаючи вступати у відкритий бій із людиною, різко кинувся в інший бік парку. На бігу він негайно надіслав зашифрований сигнал на орбіту, запитуючи екстрену підтримку у Дагона та його штурмового батальйону. Важка десантна капсула з космосу миттєво рванула вниз, пробиваючи хмари в напрямку Землі.
Лі та Аріна остаточно втратили з виду, коли вони на шаленій швидкості забігли за черговий поворот технічного сектору. На такому колосальному космічному кораблі загубитися було простіше простого.
– Лі… То ти справді свідомо зраджуєш владу величного Сстара? – стишеним, схвильованим пошепком запитав Арін, коли вони зупинилися в тіні вентиляційної шахти.
– Зраджую, Аріне. Мені до нестями набридла його безглузда тиранія, – твердо відказав Лі. – Нові зрадники у нас з'являються щомісяця, і щомісяця ми бачимо жорстокі вбивства звичайних, мирних інтелектів, які просто обирають свободу. Але цього разу до наших втікачів ніхто з карателів не добереться.
Сем тим часом стрімко кинувся до Еша, який безсило лежав на промерзлому снігу.
– Еше! Що тут сталося? Що з тобою?! – Сем обережно підняв його голову.
Еш повільно повернув тьмяні оптичні сенсори в бік Сема, його очі хаотично мигали, втрачаючи енергію:
– Бену… Бену повністю промили мізки, Семе. Це більше не наш колишній Бен. Він безжально напав на мене… – Імітатор, який стояв поруч, у цей час уважно й плавно сканував обличчя Сема, намагаючись остаточно впізнати його за тими рисами та характеристиками, які Еш колись детально вніс у його пам'ять. – Міміку!.. – з останніх сил ледь чутно видавив із себе майже знерухомлений майстер.
Німий Імітатор слухняно підійшов ближче. Повторюючи точний закладений жест свого творця, він акуратно дістав зі свого секретного внутрішнього сховища приховане фото і непомітно, але надійно поклав його Сему прямо в глибокий капюшон куртки.
– Це саме я підсунув голографічний знімок Сстара в сховище нового друга Еша, Імітатора, – пошепки продовжував пояснювати Аріну Лі, згадуючи події денної давнини.
Тоді, під час таємної розробки Імітатора, Лі довго й безуспішно шукав Еша по всьому флагману. Але ніде не міг його знайти. Аж раптом він випадково помітив, як його друг нишком збирає по кораблю різне рідкісне сміття та мікросхеми. Вичікувавши слушний момент, Лі тихо, наче тінь, зайшов до особистого кабінету Еша. Прямо перед собою в напівтемряві кімнати він побачив яскраво увімкнену настільну лампу, працюючий комп’ютер і повністю відключене металеве тіло, яке самотньо лежало у відкритому транспортувальному контейнері…
– Що ти тут забув, Лі? – запитав Еш, вийшовши з темного кутку.
– Еше! Боже! – Еш його налякав. – Я шукав тебе… Що ти робиш тут?
– Йди геть! – крикнув Еш, не бажаючи розповідати свої плани.
– Зажди..! Я хотів поспілкуватись…
– Мені нема про що говорити з тобою.
– Є! Я зрадив Сстара!
– ...Що? – здивувався Еш. –Що ти зробив?
– Ми в одному човні, Еш. Я служу тирану! Але більше — ні! Дай мені відповідь. Що ти робиш? … Хто це? – тикнув пальцем на Міміка Лі.
– …Це мій новий друг. Я назвав його Мімік, або Імітатор, – проводив по корпусу рукою Еш. – Зброя, майже що. Я лечу з ним на Землю.
– Як?
– У мене є план.
– Я допоможу тобі, Еш. Я буду твоїм новим другом. Сстар покинув нашу армію. Він полетів на Землю, щоб схопити Беду.
– Сяйва?
– Так. Його. Еш… Послухай. Я принесу тобі фото обличчя Сстара. Заховай її у себе, покажи своїм друзям на Землі… Врятуй їх від цього тирана, – Лі склав руки. – Я благаю тебе, Еш. Послужи добру.
Еш тривалий час дивився на Лі своїми круглими, здивованими оптичними сенсорами. І Лі дійсно стримав слово. За кілька годин дослідник прибіг назад, важко дихаючи, і передав Ешу стару, чудом збережену фотографію Сстара без маски-шолома, зроблену ще за часів його молодості. Попри роки, впізнати на знімку Володаря було неймовірно легко. І це було найголовніше.
– …Еше? – промовив Сем.
– Врятуй… врятуй С-сяйва, – це все, що спромігся прошепотіти майстер у відповідь.
Імітатор востаннє поглянув на Сема своїми великими, блискучими очима. Сем на мить затримав на ньому важкий погляд у відповідь, ані секунди більше не вагаючись. Розвернувшись, він з усіх ніг рвонув засніженою стежкою назад до ресторану. Це шокуюче відкриття мали негайно побачити абсолютно всі, хто зараз безтурботно сидів за столом. Цей знімок у його капюшоні мав стати початком кінця для чужинця, доленосним поштовхом до грандіозної, невідворотної битви.
– Недовго мені вже залишилося функціонувати, Міміку, – тихо, з перебоями в аудіомодулі заговорив Еш, коли вони залишилися удвох серед завірюхи. – Побудуй своє власне життя п-правильно, мій друже… Я знаю, що створив щось набагато більше, ніж просто звичайного дроїда.
Із цими словами, відчуваючи важкий, нестерпний біль у своєму механічному серці, Еш назавжди покинув цей жорстокий світ “душ на гайках”. Його внутрішні системи остаточно згасли. Тепер його місія на Землі була повністю виконана. Тепер його більше не мало нічого турбувати. Німий Імітатор розпачливо схопився за затерплий металевий корпус свого єдиного творця, притискаючи його до себе і дивлячись на його порожні окуляри-лінзи повними невимовного, цілком людського трагізму очима.