Колись, коли слова “світ” у природі, як і самої природи, ще не існувало, у пустоті й темряві народилося перше сяйво, перше світло, перша істота. Вона ясно мерехтіла серед безкрайньої пітьми. Істота тривалий час блукала незвіданими шляхами, сподіваючись знайти бодай щось, крім чорного кольору та безглуздої нескінченності. Зрештою вона дійшла висновку, що в цій пустці абсолютно самотня, і почала створювати свій власний, безмежний “світ”…
Спершу вона створила час. Він допоміг їй запалити зірки — перше світло у її володіннях, а згодом з'явилися ґрунт, природа й перші дві планети. Істота привела все це у повну гармонію. Вона так полюбила зірки та яскраве світло, що створювала їх одну за одною, сподіваючись віднайти спокій, тишу і забути про самотність раз і назавжди. Минали роки, але вона так і не знайшла свого істинного призначення в цьому всесвіті. Істота зневірилася, гадаючи, що краще б її взагалі не існувало. Проте невдовзі вона збагнула: настав час створити подібних до себе надприродних істот — сімох своїх синів.
Кожен із них уособлював певний елемент, без якого баланс у світі був би порушений: час, метал, життя, світло, стихії, сила та звук. Тепер, коли сини прийшли у цей світ, вони нарешті почали вибудовувати гармонію та рівновагу — баланс, здатний перетворити хаос на чистий порядок. Разом вони вдихнули життя в перших істот, які заселили нові планети й зробили цей світ по-справжньому “живим”. Через тисячі років, коли перші створіння почали масово гинути через свою слабкість та непристосованість, Альянс Восьми Богів поглянув на це. Доклавши всіх зусиль та можливостей, вони створили набагато сильніших, розумніших і досконаліших істот — людей. Давши їм усе: природу, їжу, метали та руди, воду й повітря, Боги скріпили цей союз часом. Вони вибудували систему, яка в їхніх очах працювала ідеально.
Обраним боги дарували особливі клейноди: комусь — видатний розум, комусь — силу, а комусь — вроду. Проте сини дали священну клятву своєму батькові: ніколи не контактувати з людьми напряму і не приходити у їхній світ. Однак усе це — лише легенда, яку ніхто не може підтвердити й досі, і, можливо, не підтвердить ніколи. Хтось щиро вірить у них, а хтось — заперечує. Та деякі перекази згадують про винятки, які богами не були. Наприклад, в одній такій легенді йдеться про чоловіка, який прожив тисячу років. Звали його — Діоніс. Він був звичайним вченим, який просто виконував свою роботу, але тисячоліття тому вирішив копнути глибше. Він встановив контакт із Богом часу, усвідомивши, що всесвіт влаштований набагато складніше, ніж здається. І хоча Бог дав клятву батькові, він усе ж відповів Діонісу. Вони таємно спілкувалися, приховуючи свій зв'язок від усіх: Бог часу — від своїх братів, а Діоніс — від решти людей. Так вони стали друзями.
Якось Бог часу запропонував Діонісу подарунок на вибір. Вчений міркував над цим довго — місяць, а то й два. Спочатку він хотів попросити про велику родину, яку палко любитиме й забезпечуватиме. Думав і про багатство — щоб стати найбагатшим серед смертних, щоб його ім'я знав кожен, а сам він жив у величній фортеці зі слугами та власним конем. Проте, зваживши все ще раз, Діоніс обрав життя тривалістю в тисячу років. Бог часу погодився виконати це прохання. Тепер він міг провести це тисячоліття пліч-о-пліч із другом. З роками цей чоловік змінився настільки, що ніби перестав бути простим смертним. Його ідеї випереджали епоху, слова часто залишалися незрозумілими для сучасників, а дивовижні відкриття зникали безслідно. Легенди стверджують, що Діоніс мав власну армію. Не для війни, а для захисту, але цього ніхто напевне не знав і не знатиме…
Проте всі перекази про містичного Діоніса сходяться до одного: по завершенні тисячі років він просто зник. Без попередження та жодних слідів. Разом із ним щезли й ті, кого він колись любив. Відтоді Бог часу більше ніколи не порушував своєї клятви. Дарунок, що мав стати дружнім жестом, перетворився на загрозу для крихкого всесвітнього балансу. Згодом Бог часу змінився на краще, а світ став зовсім інакшим.
Що точно не є легендою — це існування моєї раси. Життя на Місяці. Хто б міг подумати? Мабуть, ніхто, адже ми мешкали всередині супутника, а не на його поверхні… Принаймні, так було доти, доки на наші землі не прийшло зло. Джаверт — матерія з елементами живого організму — створив перших представників нашого народу. Ніхто у всесвіті й не здогадувався про наше існування. Ми спокійно жили, розвивалися, розбудовували власний світ. Наші технології значно випереджали людські, а середній рівень інтелекту Сяйвів у півтора раза перевищував людський. Джаверт народився у космічному просторі з первісної матерії. Він був схожий на згусток суцільної чорної речовини, наче купа густої нафти, що не мала жодних рис обличчя, але при цьому була живою. Він довго блукав космосом; дехто навіть стверджує, що він мав зв'язок з Альянсом Восьми Богів, проте цього ніхто не може підтвердити напевне. Спостерігаючи за Землею та життям людства, Джаверт захотів створити щось подібне. Спочатку він надав собі людської подоби: відростив волосся на голові й обличчі, виліпив гарне тіло. Тепер він нагадував людину, хоча й залишався насиченого чорного кольору, наче беззоряний космос. Згодом він створив перших двох істот, назвавши свою расу “Сяйвами”. Вони були схожі на свого творця, але помітно вирізнялися. Перші сяйви — чоловік та жінка — створили родину й народили двох хлопчиків. Раса почала розростатися. Вони прорубали тунелі вглиб Місяця, де знайшли поклади руд і корисних копалин, які й дали поштовх розвитку їхньої цивілізації. Проте невдовзі Джаверт помітив, що його створіння почали слабшати й таємничо зникати. Він знову вирушив у мандри всесвітом і зауважив, що на багатьох інших планетах життя теж тривало недовго. Тоді він повернувся до людей. Тривалий час спостерігаючи за одними й тими ж обличчями, Джаверт нарешті збагнув їхній секрет. Людство підтримувала природа. Вони жили завдяки складним біологічним системам, повітрю, воді та іншим факторам, недоступним у надрах Місяця. Тоді йому спала на думку ідея використати Тарієс-каміння, яке він відшукав рік тому. Ці каміння випромінювали чисту природну енергію, здатну підтримувати життєдіяльність його народу. З них він викував Тарієс-матрицю. Вона забезпечила расу всім необхідним, подарувавши відчуття свіжого повітря, аромат моря та безліч інших дивовижних вражень, які врешті й допомогли першим Сяйвам вижити. Так почалася епоха нашого процвітання. Минали роки.
Разом із расою розвивався й сам Місяць. Його надра наповнилися сучасними технологіями та металами, про які людство досі могло лише мріяти. Тарієс-матриця невпинно живила наш світ, ставши головною причиною високого рівня його розвитку. Кожен із п’яти видів Тарієс-каміння виконував свою унікальну функцію. Об’єднані шостим, найважливішим елементом — Остіном, вони працювали як ідеально налагоджений механізм. Цифровий камінь відповідав за технологічний прогрес, а вітряний — створював повітряні потоки всередині Місяця, завдяки чому сяйви почувалися по-справжньому живими. Через десятиліття на світ з'явилися мої батьки, а згодом — мій брат і я, Беда Веліар Рембертон. Наша родина складалася всього з чотирьох Сяйвів: батьки Аара та Сонат, мій старший брат Макріс і я. Наші імена зовсім не схожі на людські, і мені дуже подобається ця деталь. Жилося на Місяці добре… Ми з братом часто гралися разом, і хоч іноді сварилися, і він виганяв мене зі своєї кімнати, коли я приходив його дражнити, ми все одно залишалися найріднішими людьми. Життя було хорошим, не тільки для мене, а й для всієї раси. Що ж могло піти не так? З дитинства ми з братом не знали війни, але річ у тім, що нам толком не дали відчути, що це таке, але завдавши найсильнішої у світі психологічної шкоди.
В один момент, на Місяць прийшов галактичний завойовник. Людина, яка пересувається по космосу на кораблі, маючи власну величезну армію дроїдів зі штучним інтелектом. Сстар Сентинел. Не знаю, чому його ім’я з двома літерами “С”. В один момент, ми почули вибухи. Нам сказали сидіти всередині Місяця, залишитись вдома. “Бійці розберуться” - сказали нам з братом. Але бійці так і не розібрались. Корабель пришвартувався, а з нього на місяць почали ступати війська Сстара. “Люди з титану”. Ми їх так назвали. Кожен мав зброю, кожен мав однакову місію. А Сстар лише стояв і дивився на все, що у нас відбувалось.
Мати повела нас до рятувальних капсул. Раніше ними відправлялися спецбійці на дослідження космосу. Тепер червоні капсули на зворотному боці Місяця виконували інші функції, на жаль, за далеко не найсприятливіших умов.
– Мам, хто це такий? Чому він сюди прийшов?! – з сльозами на очах, задихаючись, говорив я, біжучи поряд з братом та мамою.
– Я не маю уявлення, але це момент, коли вам тут залишатися категорично не можна! – кричала мати, чуючи позаду постріли.
– Що означає “вам”? Лише нам? Що будете робити ви з татом? – схвильовано запитав Макріс.
– В капсулах місця лише на двох. Вас я посаджу, а ми з татом якось справимось і полетимо до вас на Землю, але пізніше.
– Мамо, не можна так! Сідайте в інші капсули. Подзвони татові, скажи йому! – в паніці я благав маму зробити щось, аби ми з Макрісом не були самі. Ми бігли з надзвичайною швидкістю. Я спотикався об розв’язані шнурівки, а мати тримала мене за руку. Коли ми дісталися місця, то побачили дві останніх капсули.
– Клич тата, йдіть до капсули! Вам потрібно сісти разом з нами, ми будемо у безпеці! – кричав Макріс, він дуже поспішав, і хотів бути разом з батьками не менше за мене. Але передостанню капсулу зайняли і відчалили. В нас не було виходу. – Мам, бери Беду, лети разом з ним. Ми будем разом з татом чекати тут на вас! – Макріс мав наміри пожертвувати капсулою, лише щоб мама була у безпеці разом зі мною.
Але мама нас не послухала. Взявши мене за руку, ми втрьох побігли до капсули. Мати посадила нас у транспорт, пристібнувши мене.
– Невже ти просто відпустиш нас самих?! – брат був здивований рішенням мами.
– Діти мої. Ми обов’язково ще колись зустрінемось разом… – мама поцілувала мене у щоку. – Я вірю в це, і знаю це напевне! Ви, головне, будьте разом. Татові я скажу, що я вас посадила – Мати підбігла до Макріса, обійнявши його.
– Так не можна…Що ми робити будемо без вас взагалі? – я знову розревівся, і крізь сльози ледве промовляв слова.
Позаду мами пролунав потужний вибух, постріли лунали все ближче й ближче. Вона побігла назад, я бачив це… крізь очі, повні сліз. Ми злетіли й помчали прямо на Землю. До світу, сповненого природи. Але тепер — у неповній родині. Ми летіли на Землю. Я розстебнув ремінь і встав колінами на сидіння, щоб поглянути назад. Я бачив Сстара, бачив, як наш народ просто зник в один момент.
– Ні… – з важкістю, крізь сльози промовив я.
– Що там таке? Беда, сядь нормально! Що ти там побачив? – Макріс поглянув у бокове віконце біля дверей і побачив те саме, що й я: наш народ просто зник із Місяця. – Бляха…
Я безсило сів на місце. Я й подумати не міг, що нашої сім’ї, нашого роду більше немає на рідних землях. І ми летимо туди, де їх також не буде. Де ми опинимося серед чужих істот — людей, де немає бодай краплі рідного для нас із Макрісом світу. Ми мовчали кілька секунд, і я знову почав плакати, але Макріс мовчав, дивлячись у віконце. Раптом ми почули гучний вибух. Всередині Місяця Сстар щось зробив.
– Макрісе. Це хіба не той, про кого нам розповідали казки? Ніби Сстар його звали… – говорив я крізь гіркі сльози.
Але Макріс продовжив тягнути мовчанку. Його руки затремтіли, а сам він серйозним поглядом дивився вперед, усвідомлюючи, про кого я говорю і хто саме з міських легенд серед жителів Місяця врешті решт поклав свої руки на наші землі, жорстоко знищивши тих, хто теоризував про існування галактичного завойовника.
Що ми тепер робитимемо? Матриці більше немає. Батьків тепер немає також. Що це за зло і чим наша раса заслужила на таке? Я виплакав усі дитячі сльози, які тільки мав. Гучний вибух став просто “вишенькою на торті”, яка остаточно занурила нас із Макрісом у відчай, розпач і жаль. Головне місце на кораблі “Мазерлоуд” — площа Сстара. Це щось на кшталт гібрида кафетерію та сцени в якомусь барі, де виступають стендапери, чи в театрі. Але Сстар — єдиний і головний “стендапер” у цьому місці. Він єдиний, хто виходить туди. Зазвичай він з'являється там, щоб зібрати різних дроїдів, анонсувати щось або привітати всіх із виграшем у черговій битві чи нападі. Там дроїди тихо сидять, слухають свого володаря, не перебиваючи, й аплодують. Ну справді, наче на стендапі. Відмінність лише в тому, що Сстарзавжди у своєму шоломі. Знімає він його тільки у кабінеті, і то коли залишається наодинці. Він, може, й дурний, але точно розуміє: за зраду на його кораблі хоч і карають, проте ніхто не застрахований від її появи. Для покарань на кораблі у Сстара є свій кат. Звичайний дроїд виду “каратель”. Сстар відібрав серед них найкращого і наймоторошнішого й зробив його тим, ким хотів бачити. Холодним титановим убивцею, який служить Сстару вірно й довго, як і всі на кораблі. Це — його дисципліна. Ніхто не сміє навіть сумніватися у правоті Сстара, у правоті його дій та правильності його правління. Кожен дроїд, кожен шматок титану, всі, хто є на кораблі, служать галактичному володарю. Завойовнику планет, жахливому чоловіку, який просто знає, що робить. Тисячі дроїдів радо йдуть за ним. Не тому, що вони запрограмовані йти, а тому, що він переконав їх усіх стати на його бік. Звісно, Сстар може перепрограмовувати сентинелів, роблячи їх насильно підпорядкованими, але це поодинокі випадки, бо дроїдам не потрібне програмування, щоб слідувати за ідеалами Сстара. Вони й так розуміють, як їм буде краще. Сcтар вийшов на головну площу. Дроїди сиділи за столами й були готові слухати володаря.
– Це наша ще одна перемога! – він підкинув обидві руки вгору, тримаючи в них матрицю. Раби Сстара почали аплодувати й радіти. Дроїди кричали, радісно кричали, адже вони змогли захопити ще одну територію. Чужу територію, до якої раніше не могли дістатися. – Сказати чесно — я здивований. Навіть трішки розчарований у людях. Так і не скажеш, що ми підірвали Місяць зсередини й забрали життя у тисяч жителів. А люди навіть не знали про те, що просто перед їхніми носами існує інопланетне життя! – опустивши матрицю донизу, говорив Сстар. – Після кожної перемоги, після кожного здобутого трофея я розумію і впевнююся ще більше: захопити нікчемну Землю, її нікчемний народ і зробити її своїм одним величезним трофеєм буде зовсім не важко. А з вами, мої люб’язні друзі, це буде ще легше! – в його словах чітко відчувалося лицемірство, але дроїди не зважали, і в залі знову залунав шум сталевих долонь та крики.
Володар пішов за куліси, після чого “церемонія” завершилася, і сентинели залишилися відпочивати, спілкуючись між собою. Сстар також попрямував на відпочинок — як завжди, до свого кабінету. Це було єдине місце на кораблі, де він міг зняти свій шолом. Проте перед тим, як він відійшов до кабінету, до нього підійшов його вірний слуга — Нейт.
– Володарю. Які у вас плани на тарієс-матрицю? Де ви накажете її зберігати?
– Слухай, у нас такий день, ми забрали життя цих жалюгідних істот, сидимо собі, святкуємо… а ти мені голову забиваєш такими питаннями, – обернувся до Нейта Сстар. – Ти сам не хочеш відпочити?
– Мені не має від чого відпочивати. Я не бойовий дроїд, лише спостерігав.
– Серйозно? А очі в тебе не втомилися дивитися? Там такі битви були, йо-ой! – жуючи мафін, який він прихопив неподалік площі, говорив із сарказмом Сстар.
– Насправді… – почав був Нейт, але Сстар не дав йому продовжити.
– От і славно. Тому йди-но ти, хлопче, посиди, побалакай із друзями. Я, на відміну від тебе, щось робив і вже встиг виснажитися. Тому давай, іди, я ж переживаю за твій стан, – м’яко, але впевнено “хороший” володар послав свого вірного слугу подалі від свого спокою. Прийшовши до кабінету й знявши шолом, Сстар усівся в крісло і важко видихнув, нібито виконував якусь надважку роботу.
Тим часом ми з братом летіли у невідомому напрямку. Ми досі оговтувалися від того, що сталося. У голові крутилися думки про те, що Сстар може полетіти слідом за нами на Землю, щоб наздогнати тих, кого не встиг, але він цього вирішив не робити — адже більшості нашого народу вже просто не існувало.
– Я не буду більше чекати. Треба прискоритися, – сказав Макріс.
– Ми розіб’ємося, Макрісе! Ми входимо в атмосферу Землі!
– Не розіб’ємося. Ми — Сяйви. Хто розіб’ється, то це капсула.
– Як ти збираєшся летіти потім назад?
– Беда, ти ж не тупий. Маєш розуміти, що вона без шансів не виживе! Ці капсули багаторазові, але тільки у відкритому космосі. На Землі їй гаплик! – підвищивши голос, сказав мені брат. – Хлопче, все не так, як ти думаєш. Капсула все одно розіб’ється, а шлях додому – знайдеться. Рано чи пізно, але знайдеться…
Я порився в сумці, і знайшов лише одне маскування. Одна з найновіших сяйвових технологій. Звичайне маскування, як у фільмах. Можна змінитись візуально і навіть на дотик, ніколи не розумів як це працює і звідки серед мого народу живуть такі розумні істоти. Але проблема в тому, що я знайшов лише одне маскування.
– А ти взяв своє маскування? – з підозрами я запитав в Макріса. Між нами була двох-секундна дивна пауза.
– Слухай, я не хочу при тобі лаятись, але прикол у тому, що за останні пів години сталось дуже багато лайна і я вже, бляха, просто не витримую!
– Будем ділити…
– Як ти собі це уявляєш зараз? Годинку я, годинку ти? Ми по місту ходити будем, як по іншому!?
Я розчаровано уперся в спинку крісла. Я не знав, що робити і чому ми взяли лише два маскування.
– Ти напевне знаєш, що ми приземлимся у місті? Це ж одразу викриє нас!
– Як я можу знати це напевне? Я навіть не знаю, у сторону якої країни ми летимо!
Але в один момент ми почали чути дивні звуки.
– Що це таке? Що це за шум був?
– Капсула починає пошкоджуватись. Ми все ближче і ближче до Землі.
2. Арчервілл
Звичайне село в Канаді. Арчервілл. Там живе родина фермерів, сім’я з двох людей — Вінні та Айріса. Чоловік та жінка, перші люди, яких ми зустріли разом із Макрісом на планеті Земля, у нашому новому прихистку. Чому ми опинилися тут? Ну, нас просто занесло сюди. Макріс утратив керування, коли ми входили в атмосферу Землі, і тепер ми тут, біля фермерського будинку. Перед цим фермер Вінні спілкувався зі своєю дружиною Айрісою. У них взагалі дуже хороші стосунки. Вони мають свій будинок, власну територію, ферму, город, і за цим усім доглядають просто вдвох, без жодних помічників. І вони щасливо живуть разом.
– Кохана! – Вінні гукнув Айрісу, бажаючи поцікавитися, чим вона займається. – Чим ти тут займаєшся? – спустившись із другого поверху, він приобійняв і поцілував Айрісу в щоку.
– Ти з яких пір такий люб’язний? – із приємністю запитала фермерка.
– Хороший настрій у мене сьогодні. Так сильно люблю нашу хату і все таке, – сівши за стіл, говорив Вінні. – Знаєш, коли прокидаєшся серед осіннього темного дня і тобі просто добре, то розумієш, як сильно любиш життя на звичайній фермі далеко в селі. За вікном похмуро, на дворі тварини наші…
– Так, це круто, але поки я тут варю суп, ти зараз підеш прибирати всі їхні какашки, – з посмішкою на обличчі сказала Айріса, повернувшись до чоловіка.
Але раптом господиня почула дивний звук — ніби щось летить просто сюди. Собака почала гавкати, але Вінні нічого не чув і лише визирнув у вікно. Він вирішив вийти на вулицю, поглянути, що сталося, і побачив, що багряно-чорна капсула летить просто сюди, просто на територію ферми.
– Бляха, це ще що таке?! – крикнув Вінні.
Вінні швидко кинувся до вікна. ВИБУХ! Що вибухнуло? Наша капсула.
Дим, понівечений ґрунт, гучний звук. Птахи, які сиділи на деревах, у страху полетіли геть, а фермерський пес забився біля дверей будинку, злякавшись вибуху. Вінні впав на землю від ударної хвилі, пилюка залетіла йому в очі. Айріса вибігла на вулицю одразу, як почула гуркіт. Вона побачила Вінні, який лежав на землі, та дивну капсулу, і миттєво підбігла поглянути, що сталося з її чоловіком.
– Вінні! Вінні, любий! Що це таке? Ти чого лежиш взагалі? – Айріса, присівши поруч, розпитувала Вінні про те, що щойно відбулося. Він відкашлювався від пилу.
– Там… там твої квіти… ця штука впала прямо на них.
– Квіти можна і нові посадити, ти цілий хоч?
– Пилу наковтався просто, але не страшно… – Вінні піднявся і обережно пішов ближче до капсули.
У цей час прийшов до тями Макріс і збагнув, що ми приземлилися на Землю. Перед собою він бачив дерева, траву, поле і сіре небо. Він був уражений тим, що за все своє життя вперше побував на іншій планеті. Брат поглянув на мене й зрозумів, що я знепритомнів. Макріс почав щосили штовхати двері, щоб вони відчинилися, і йому це вдалося. Це побачила Айріса й схопила граблі, які лежали поряд із купою сіна. Вона легким кивком натякнула своєму чоловікові, що скло піднялося, і обережно почала підходити все ближче й ближче до капсули. З капсули вийшов Макріс. Він озирнувся навколо, але справа від себе помітив людей і почав панікувати. З капсули вийшов Макріс. Він оглянувся навколо, але зправа від себе побачив людей, і він почав панікувати.
– Ні, ні! Тільки не чіпайте мене! – він обережно почав відходити від капсули.
Вінні та Айріса переглянулись, адже були здивовані зовнішністю істоти і тим, що щойно почули чисту англійську мову від неї.
– Хто ти? Звідки ти тут узявся? У тебе форма людини, але ти точно не є нею! – крикнув Вінні дивній істоті чорного кольору.
– Пообіцяйте, що не будете нічого робити зі мною! – злякавшись, говорив Макріс! – Мене звуть Макріс, я людина з Місяця.
– Місяць? – запитала Айріса. – Не може бути, там не живе ніхто, люди там були і нікого там не бачили, жодних ознак цивілізації! І взагалі, я не вірю в інопланетних істот!
– Говори! Ти людина, ми це знаєм, не треба водити нас за носа!
– На Місяць вторглися. Ми з моїм меншим братом летіли у цій капсулі сюди, тікаючи від війни. Наша раса жила у середині Місяця, не на поверхні, тому люди не бачили нас, адже ми ховались, – Макріс мусив сказати правду. – Ми шукаємо тут прихисток. Наших батьків вбили, а нас відправили на Землю, аби сховатися від війни і страху.
Фермери були надто здивовані, і між ними трьома була невелика пауза серед шелесту листя, але Вінні наважився говорити.
– У тебе є ім’я? – запитав він.
– Мене звуть Макріс, Макріс Рембертон. Мого брата звуть Беда. Ми з перехрестя Тарувань.
– Що означає “перехрестя”? Ви на вулиці жили, чи як? – запитала Айріса, бо для них “перехрестя” має зовсім інше значення.
– У вас немає перехресть?
– Ні, ми живемо у будинках, – сказав Вінні.
– Ми теж живемо у будинках. Просто, можливо, у вас трохи інакше.
– Чим ми можемо вам допомогти? – запитала Айріса, бо повірила в історію, яку Макріс розповів. Вінні дивно поглянув на неї.
– Ви можете допомогти? – з подивом запитав Макріс. – Було б добре щось зробити з моїм братом. Я переживаю за його стан, але не знаю, чи ви можете допомогти якось. Вінні підійшов до капсули. Він поглянув на мене, і спробував взяти на руки. Разом вони пішли до будинку, тримаючи мене на руках. Мене поклали на ліжко в кімнаті фермерів. В цей час поки я лежав, Макріс, Вінні та Айріса сиділи на кухні, вони попросили Макріса більш детальніше розповісти про те, що сталось, Айріса пригостила його свіжим супом.
– Це їжа? – Макріс вказав на тарілку з супом і хлібом, який лежав поряд.
– А що ж іще? У вас там навіть їжі немає?
– Є, але ми не їмо за потреби. Тільки якщо самі цього захочемо.
– Дивно, – сказала Айріса, а Вінні лише посміявся. – Розкажи, поки їси, більше про Місяць. Ваш світ.
Макріс взяв ложку у руки й почав свою розповідь.
– Ми з Бедою жили разом із мамою та батьком на Тарувані. У нас усе було чудово. Наш народ називають сяйвами. Ми не знаємо, що таке війни, у нас розвинені технології, які значно випереджають людські, і хоч ми й схожі на вас подобою, проте ми не люди. Наш творець — це первісна матерія. Ми весь цей час спокійно мешкали на Місяці, поки в наш світ не вдерся Сстар, завойовник галактики. Ми не знаємо достеменно, хто він такий, але істота він ще та. Мама змушена була відправити нас на цій капсулі сюди, – Макріс підніс ложку супу до рота. – Дуже смачно. І так, вибачте за квіти, ми справді вже не могли керувати цією бляшанкою.
– Вона може згодитись на металобрухт, – зауважив Вінні.
– Це титан, я б не радив розкидатися таким металом.
Айріса поглянула на капсулу, і задалась питанням.
– Як ви взагалі вижили? Ударна хвиля не дала б вам шансу на життя.
– Керамічні плитки. Сама капсула з титану, але без них ми б згоріли якби не розбились. А чому не розбились - поняття не маю, якесь диво.
У цей час я прокинувся. Побачивши темну кімнату в незнайомому будинку, я злякався, подумавши, що перебуваю у якомусь надто реалістичному сні. Я вийшов за двері й покликав Макріса.
– Беда? – Макріс піднявся з-за столу і піднявся до мене.
В цей час Вінні говорив до Айріси.
– Якась… якась дуже моторошна історія. Пережити війну, через яку змушений покинути власні землі і полетіти на чужу планету. Незвично, – ділився він. – Ти віриш?
– Стараюсь, принаймні. Впринципі, це не сильно реалістично. Але на календарі дві тисячі сімнадцятий рік, вже давно час розвиватись іншим.
– Чому ми так спокійно реагуємо на інопланетян?
– “Ми”? Ні. Ти, можливо, так, а в мене досі серце шалено б’ється. Але по ньому ж видно, що він не людина. Ця повністю чорна шкіра… дивишся на нього і бачиш просто порожнечу, нічого більше…
Макріс спустився разом зі мною малим. Я був наляканий, не знав що робити, моя сумка була на мені, і я спускався по сходам спокійно та обережно.
– Це люди, Макріс? – запитав я, поглянувши на брата.
– Люди, – сказала Айріса з посмішкою.
Я спустився, але вів себе обережно, щоб нічого не задіти, не перекинути, чи ще щось. Айріса простягнула руки до мене.
– Привіт, Беда. Я Айріса, фермерша, а це - мій чоловік, Вінні, – вона вказала на нього, а він помахав мені рукою. – Ми вже познайомились із твоїм братом. Тобі нема чого боятись. Ми знаємо звідки ви.
Я поглянув навколо, і зрозумів, що ми на Землі, ніби усвідомив це все заново.
– Де капсула? – запитав я.
– Лежить десь там на землі. Ми на фермі, Беда. Серед людей і тварин, – але раптом Макріс задався питанням. – А хтось міг чути вибух?
– Ми в глушині. Найближча хата тут щонайменше за 700 метрів, усе навколо — це ліс, поле і наша ферма, – заспокоїв Вінні.
– Де ми взагалі? – я знову запитав.
– Арчервілл. Село у Канаді.
– Оу, країни та селища… Ми чули лише легенди про те, що на Землі так живуть, – задумливо промовив Макріс. – Чув іще, що у вас тут є штати чи провінції. Ми в якій?
– Регіон Ватерлоо. Розвинене місце, але ми обрали життя на фермі, – сказав Вінні. Айріса взяла мою руку. Я з переляку зиркнув на неї, але побачив перед собою спокійну, гарну жінку й подумав, що їй можна довіряти. – Хочеш спробувати суп, який я зварила? Гаряченький, поки свіжий, – запитала вона. У відповідь я лише кивнув головою. Айріса підвелася, щоб налити мені трохи супу. Вінні ж вирішив поцікавитися нашим майбутнім:
– То які плани? Ви тепер тут, у безпеці, але що збираєтеся робити далі? Ми з Макрісом переглянулися.
– Я не знаю, – відповів Макріс не з найзадоволенішою інтонацією.
–…Я вб’ю Сстара, – неочікувано чітко вимовив я. Усі поглянули на мене. Я не знаю, через що саме вони були більше здивовані — через мою божевільну мету чи через мій юний вік. Можливо, і через те, і через інше. Але мої плани були цілком реальними. З самого дитинства я мав твердий намір убити Сстара й повернути Матрицю. Відновити мій народ. Я змалку знав, що поверну до життя своїх людей, а Сстару відплачу за все скоєне. Я не думав раціонально як я буду цим займатись і чи ця ціль переросте в реальність, але ця ціль була зі мною завжди.
– Хлопче. Ти занадто малий для таких думок, – сказав Вінні.
– Але це єдиний вихід, – уточнив Макріс, що моя ідея не сама жахлива.
– Вихід з чого? – запитала Айріса.
– Вихід з темряви, єдиний спосіб повернути життя нашого народу, – мій брат розуміє це. – Убити Сстара і забрати матрицю у нього.
– Дитячі вигадки. Як ви це зробите? Якщо Сстар справді існує, як ви його знайдете, якщо, як ти, Макріс, сказав, він десь далеко у космосі, як ви натрапите на його слід??
– Якось та й знайдем. Головне - щоб він не жив, – відрізав я, адже мої цілі були чіткі і ясні.
Діалог завершився, ніхто не знав, що казати далі. Я з’їв тарілку супу, і він мені дуже сподобався. Макріс із Вінні потягли капсулу в сарай, щоб пізніше розібратися, що з нею можна вдіяти. Вона більше не могла виконувати своїх функцій, але її метал можна було перетворити на щось корисніше або просто заробити на ньому грошей. Айріса поїхала на машині купити мені трохи одягу, заздалегідь прикинувши розмір, а Макрісу Вінні дав щось зі своїх речей, просто щоб той міг переодягнутися. Я познайомився з їхнім собакою Чаком. Це була німецька вівчарка, і я вперше за все життя бачив живу тварину. Я досі не міг повірити в існування людей, що вже й казати про звірів. Я озирнувся навколо. У Вінні були сараї з коровами, свинями й козами, городи з ягодами та овочами, кілька яблунь і ціле поле кукурудзи — усе, що треба для успішної торгівлі натуральними продуктами в магазині й забезпечення ферми. Було видно, що господарюють тут на совість. Тварини доглянуті й чисті, поля без бур’янів, усюди стояли зрошувальні системи, і все навколо нагадувало сільський рай. Невдовзі Айріса привезла мені дві футболки, упаковку білизни та ще деякі речі. Тепер нам із Макрісом було що вдягнути. Але чому ці люди вирішили довіритися нам? Цього я не розумію й досі… Проте все було чудово. Справді. Ми обживалися на фермі, а Сстар блукав десь у космосі. Але часом здавалося, ніби світ просто… зупинився на мить. Ніби нічого не відбувалося взагалі, хоча мало б. Ми прожили на фермі якийсь час. За цей період ми з Макрісом багато чого навчилися, дізналися про побут звичайних людей і вивчили крізь роки клички всіх тварин. Життя відчувалося зовсім по-новому. І хоч наші батьки зникли, я сприймав Вінні та Айрісу як їхню заміну. Весь цей час вони намагалися виховувати мене, малого, вчити, як правильно жити серед людей. Одного дня Айріса вирішила взяти мене з собою в місто, щоб показати, яким є світ навколо, і через що нам із Макрісом доведеться пройти, адже ми напевно знали, що не залишимося тут назавжди. Але спочатку світ мав побачити я, а вже потім — Макріс. Айріса якраз їхала по продукти, і так випала чудова нагода визирнути за межі ферми. Я взяв із собою маскування, бо без нього не міг з'явитися на людях. Це було звичайне кільце, зроблене з титану, але всередині ховалося безліч технічних мікромеханізмів, які візуально могли перетворити тебе на будь-кого. Айріса дуже здивувалася, коли я одягнув його — вона ж вперше побачила моє людське обличчя.
– Як воно працює? – запитала Айріса, дивившись на мене і стоявши поряд з Макрісом.
– Ми не знаємо напевне, – сказав Макріс. – Батько якось приніс два таких кільця, але одне з них залишилось вдома. Ми забули взяти його з собою.
– Це ж треба було додуматись до такого… які ж Сяйви розумні істоти! – захоплено мовила Айріса.
– А ви сумнівалися в цьому? – заговорив я, з посмішкою на обличчі.
– Як приємно бачити твою посмішку, хлопче. Ходімо до машини.
На вулиці чекав Вінні. Він теж остовпів, коли побачив мене в людській подобі, але майже відразу згадав про технології сяйвів. Ми з Айрісою сіли в автівку й рушили в місто. Я вмостився на передньому пасажирському сидінні, бо Айріса сама попросила про це, аби ми могли трохи побалакати в дорозі.
– Беда, яка у вас була їжа на Місяці? – запитала в мене Айріса.
– Ну, у нас на перехрестях росли щось типу напів рослин, напів кристалів… ще у нас було щось схоже на хліб, ми їх називали праями. Це так, більш тверда їжа. Ми ще воду пили, досліджувачі іноді привозили.
– Цікаво, – сказала вона, дивлячись на дорогу. – То, у вас було щось типу плантацій з харчами? Як у нас з Вінні город.
– Можна і так сказати. Але ми не їли часто. Ми нашу їжу використовували більше як паливо. Знаєте, тут все таки їжа смачніша, ніж у нас на Місяці була. Принаймні, яку ви готуєте.
– Чому ти до мене на “ви”?
– Мене так батьки вчили.
– Не потрібно. Я не баба, я на цьому світі лише двадцять вісім років. З чого б це звертатись до мене на “ви”, якщо на “ти” значно простіше? - обурившись сказала Айріса.
– Тепер буде важко звикнути до цього.
– Звикнеш, я тебе прошу. До Вінні можеш на “ви”, він вже старий, йому двадцять дев’ять.
– Але різниця лише один рік. Чому він старий? – я дивно глянув на Айрісу, не зрозумівши, що вона просто жартує.
– Смішний ти, – легко засміявшись сказала вона.
Упродовж дороги я бачив багато житлових будинків. Вони не були схожі ні на житло сяйвів, ні на ферму Вінні та Айріси. Усе виглядало геть інакше, відчувалося по-іншому, у цих будівлях не було нічого звичного для мене, і далеко не всі мали ферми. Лише зрідка обабіч дороги можна було помітити курей та корів.
Але навіть попри те, що все здавалося незвичним, це видовище повністю захопило мою дитячу цікавість до всього на світі. Особливо коли цей світ — абсолютно новий. Я бачив те, чого не помічав ніколи раніше. Для звичайних людей це буденність, а для мене — щось дивовижне й незвідане. І від цього факту тілом перебігали мурашки. Виїхавши на трасу, я вперше в житті побачив справжній людський асфальт, чужі автомобілі та водіїв за кермом. Інші люди! Не одні й ті самі домашні тварини та Вінні з Айрісою. Мене це неймовірно заворожувало. Я дивився у вікно, наче на річ, про яку мріяв усе життя, але ніяк не міг отримати.
Дерева, рослини, пшеничні поля. Перші крамниці, перші дорожні знаки. Усе здавалося якимось нереалістичним, але я бачив це на власні очі! Айріса лиш мовчки спостерігала, з яким захватом я поглинаю поглядом навколишній світ. Надворі світило сонце, на яке нам із Макрісом суворо забороняли дивитися, бо воно було надто яскравим, а тут його проміння вільно розливалося дорогою. Невже це і є головне джерело світла у людей? Усередині Місяця все, що світило — це неонові ліхтарі та штучне освітлення. Це все, що я бачив за своє життя.
Ми під’їхали до місцевого “Ашану”. Коли я побачив таку кількість людей та машин, мені стало трохи моторошно. Страх почав брати гору, і я міцно взяв Айрісу за руку, як колись у дитинстві брав маму. Вона здивовано поглянула на мене, але вмить почервоніла й тепло усміхнулася. Вона не мала власних дітей, тому, мабуть, уперше в житті відчула, як маленька дитина прив’язалася до неї, наче до рідної мами. Наляканий натовпом, я ходив виключно поруч із нею. Боявся, що люди розгледять у мені того, кого бачити не повинні. Принаймні, поки що. Ми трохи скупилися. Набрали кілька пакетів із продуктами, і я вперше на власні очі побачив, як влаштовані магазини.
Мене страшенно приваблювали яскраві пакування їжі. Якісь обгортки були насичено-жовтими, якісь — блакитними, інші — білими. Одразу стало зрозуміло, що люди чудово вміють привертати увагу звичайним оформленням. Це чіпляло око навіть мене, сяйва, який своїм характером кардинально відрізняється від людини. Проте тілом сяйва все одно ширився людський страх. І хоч ніжна рука Айріси додавала спокою, я все одно безпричинно відчував на собі зайві погляди, хоча насправді на мене ніхто й не дивився. Це ж абсолютна буденність для людей — бачити маму з дитиною, попри те, що Айріса не була моєю мамою. То що ж тоді не так? Звісно, і навіщо я сам собі в книжці ставлю такі дурні питання…
На Місяці у мене був друг Хват. Ми з ним іноді говорили про людей. Вони здавалися нам дивними, а комусь навіть нереалістичними — нібито їх не існує, а всі фотографії, які показували нам малими, відчувалися як звичайний обман, плід наших технологій. А тепер ти живеш серед них, носиш людську “маску”, вдаєш із себе таку ж саму звичайну людину, як і всі навколо. А серце б’ється. Ти бачиш їх і розумієш: “Я виглядаю так само”, але ти не є людиною, і ЦЕ лякає. Якби ж я зараз міг побачити Хвата! Сказати йому, що тепер живу серед людей, які колись для нас були нереальними. Ми повернулися додому, де на нас чекала запашна вечеря, яку приготував Вінні разом із Макрісом. Макріс час від часу допомагав їм готувати, а іноді робив мені обід, коли господарів не було вдома. Вінні, до речі, теж виявився непоганим кухарем. Згадуючи, яку чудову вермішель вони приготували вдвох, я й досі здивований цим феєричним смаком. Скоріш за все, вони багато спілкувалися між собою, особливо тоді, коли ми з Айрісою поїхали за покупками. Знайшовши спільну мову з господарем, мій брат більше не боявся людей, що вже й казати про мене. Я просто був радий, що ми знайшли родину, яка так легко нас прийняла.
– Ми вдома! – гукнула Айріса, зайшовши до хати.
– Привіт! – крикнув Вінні у відповідь дружині.
Ми з Айрісою одразу почули сирно-гострий аромат, проте лише вона знала, що це за страва. Ми увійшли до кухні. На столі стояли чотири тарілки з вермішеллю у сирі — як нам сказали, навіть трохи пікантною. Ми всі разом сіли за стіл, щоб повечеряти ароматною пастою за рецептом Вінні та Макріса. Я неохоче взяв виделку до рук, адже ніколи раніше не куштував сиру. Зверху виднілися приправи, а від вермішелі йшов гостренький аромат соусу чилі впереміш із великою кількістю вершкового сиру. Але спробувавши, я відчув справжню феєрію смаків, яку б ніколи не пізнав, будь я звичайним сяйвом. Це чіпляло в людях. Вони зовсім інші істоти, не такі, як сяйви чи будь-хто інший. Кожна раса по-своєму унікальна. І які б легенди ми не чули про людей, серед них майже не було нічого позитивного, проте й у них є свої плюси. Як-не-як, ми дуже подібні до людей, адже Джаверт створював нас, дивлячись саме на них. Я висловив захоплення тим, наскільки апетитною та смачною вийшла паста, і подякував Макрісу та Вінні, а потім пішов на другий поверх подивитися телевізор. За той короткий час, що я перебував тут, на Землі, я вже ніби навчився користуватися ним. Але мене раптово гукнула Айріса.
Я встав з крісла й спустився. Вінні з Макрісом пішли годувати тварин, а Айріса тримала у руках плюшевого ведмедика. Він був пурпурового кольору, з яскраво вираженим білим пухнастим животиком. Іграшка була невеличкою, сантиметрів двадцять заввишки. Жінка обережно тримала її в руках. Ведмедик виглядав як новий, ніби вона щойно його купила.
– Це я купила нашій з Вінні дитині. Думала, подарую, коли вона буде ще зовсім малям, коли з’явиться на світ. Але, гадаю, ти будеш не проти, якщо візьмеш його собі. Коли ти виростеш, я хочу, щоб у тебе залишилося щось на згадку про мене і про нашу ферму, – з ніжною посмішкою промовила вона.
– Справді? Це мені? – я трохи не вірив в це, чому б це Айріса зненацька дарила мені іграшки.
Я підійшов до неї та взяв ведмедика до рук.
– А що це за істота? Кого репрезентує ця іграшка? – запитав я, бо досі не знав дивний тваринний світ Землі.
– Це ведмідь, маленький, пурпуровий ведмедик. Він буде тебе оберігати і нагадувати про твій другий дім, де ти виріс, будучи не на Місяці. Пурпурових немає, правда. Є тільки бурі, чорні, білі…може ще якісь є, я можу і не знати, – легко засміялась Айріса.
Я взяв ведмедика до рук. На дотик відчував його м’якеньке хутро, а серцем — теплоту, яка йшла від найдобрішої жінки, яку я коли-небудь бачив. Я кинувся до Айріси з обіймами. У ту мить я збагнув, що вона просто хоче піклуватися про когось, хто сприйматиме її як матір. Вона понад усе хотіла дитину, але, як ми з Макрісом зрозуміли згодом, вони з Вінні не могли її зачати. Вінні був хворий. У Айріси не було шансів народити, навіть якби вона сильно того прагнула. Тому вона була змушена шукати любові від нерідної дитини, а я — від названої матері. Люди відчуваються зовсім інакше, коли виявляють турботу до прибульця. Ми обмінялися з Айрісою теплими обіймами, поки я стискав у руках ведмедика. Які неймовірні відчуття. Минуло кілька місяців, відколи ми оселилися у Вінні та Айріси. Але мені починало це набридати. Я потроху пізнавав навколишній світ. Макріса іноді теж возили в місто, і тоді вже я залишався з Айрісою вдома, поки брат озирався довкола. Не те щоб у мене був якийсь вибір, але життя здавалося надто одноманітним — нічого не відбувалося. Ми відвідували різні ресторани, Айріса та Вінні навіть якось зводили мене в зоопарк. Проблемою залишалося те, що ми мали лише одне маскувальне кільце, тому Макріс не міг бути поряд із нами під час цих прогулянок і зазвичай волів залишатися вдома. Вінні давав йому якусь роботу на фермі, поки ми гуляли містом. Але я сильно сумував за братом і щиро шкодував, що він не бачить усіх тих див, які відкривалися мені. Однак сам він ставився до всього цього дуже скептично. Ніби взагалі не хотів знати, де нам доведеться жити найближчим часом. Це мене неабияк засмучувало. Йому було байдуже. Він багато працював на фермі, а Чак — цей дружелюбний пес — став для нього новим найкращим другом. Усіх тварин брат уже знав за іменами напам’ять. Йому подобалося цим займатися, але я прагнув якогось руху вперед. Я не міг просто сидіти на одному місці й чекати, коли ситуація зміниться сама собою, і ми врешті-решт виступимо проти Сстара разом, щоб відшукати цю мерзоту й покінчити з війнами. Зі стражданнями нашого та чужих народів. Із винищенням невинних життів. Раз і назавжди. Проте ми ніяк не могли наблизитися до моменту, щоб почати шлях до моєї мети. Я був усього лише дитиною. Логічно мислити мені ще не вдавалося, я не розумів, що ми не дістанемося до Сстара, поки він сам не знайде нас. Але я був упертим, як і всі діти… Я наполягав на своєму попри все. Проте мене ніхто не слухав. Усі навколо вважали, що тепер Земля — наш єдиний дім. А я все одно гнув свою лінію. Одного ранку, коли ми сиділи за столом і снідали, я вирішив почати розмову з Макрісом.
– Макріс, чому ти так не хочеш в навколишній світ, поза ферми? – доївши, почав говорити я.
Макріс, трохи посидівши, подумавши та прожувавши рагу Айріси, почав говорити.
– А яке це має значення? Я просто не хочу, от і все, – Айріса мила посуд, але вона вирішила послухати наш діалог.
– Ти не хочеш шукати Сстара? Щоб вбити його? – запитав я.
Айріса різко поглянула на мене, але вдала вигляд, що нічого не чує через шум води. Макріс здивувався, бо давно не чув цієї теми.
– Чому ти про це досі думаєш? Беда, ти досі вважаєш, що ми можемо його знайти?
– Змогли б, якби ти хотів цього! Але ти тільки сидиш тут, і нічого не робиш для нашої спільної цілі! – дитячим голосом кричав я.
– Це була твоя ціль, не моя! – кричав у відповідь Макріс. Він завжди злиться, коли зляться на нього.
– Хлопці, ви чого тут галас зчиняєте? – обернулася до нас Айріса. – Не треба сваритися, будь ласка!
– Ні, я хочу повернути своїх людей! – голосно вигукнув я, в один момент палко обурившись на Макріса.
– Що сталось з тобою сьогодні, хлопче? Що надихнуло тебе зранку за столом зірватись на мене?
– Тому що ти… ти нічого не хочеш робити, щоб повернути наш народ і нашу родину! Щоб ми могли, як і раніше, жити в мирі й спокої. І щоб він іншим не заважав! Тепер я бачу, що ти просто махнув рукою на те, наскільки це важливо!
– Беда, – легко промовила моє ім’я Айріса, я поглянув на неї. – Заспокойся.
Вона поклала рушник для рук на стільницю, підійшла до мене й міцно обійняла. Потім перевела погляд на Макріса, а той подивився на неї. Я на мить затих.
– Слухай, – почав говорити Макріс. – Я не впевнений, що ми коли-небудь зможемо повернутись на Місяць.
Між нами зависла важка пауза. Мене наче голкою прошили ці слова, і точно не в хорошому сенсі.
– Та як ти взагалі можеш таке говорити! – я з криком вирвався з обіймів Айріси. У мене хлинули сльози, горло здавило так, що стало важко дихати. Мене накрила така істерика, що від галасу прокинувся Вінні й поспіхом спустився вниз поглянути, що сталося.
– Але це правда! Він поки не прийде сюди, ми не зможемо добратись до нього, а коли він прийде сюди, то нам - кришка! Капут! – сказав Макріс.
– Макріс, навіщо ти так? – злякалась за мій дитячий характер Айріса.
– Бо так воно і є! Уже давно пора перестати бачити світ у рожевих окулярах. Не все в цьому житті стається так, як ти того хочеш, це закон природи! По-іншому ніяк, а дива — це просто міф!
Сльози котилися по моїх щоках градком. Вінні мовчки дивився на цю картину, застигши від шоку. Оглушений цією жорстокою правдою, я прожогом вибіг на вулицю. Мені хотілося втекти якнайдалі від хати, але я тримався меж ферми. Я безсило сів прямо на мокру бруківку, яка ще не просохла після дощу. На вулиці стояв холодний лютий, і я миттєво змерз. Всюди панувала зимова слякота й трималися купи грязюки. Але я сидів у тій багнюці, бо просто не хотів нікого бачити. Мене так легко довели до сліз, зачепивши за живе правдою, яку я насправді вже давно мав прийняти. Я просидів так хвилини три, аж поки ззаду почулися кроки. Це був Макріс. Він побачив, що я сиджу на холодній, мокрій і брудній землі, й несміливо підійшов ближче.
– Беда, вибач мене. Я не хотів зриватись на тебе, просто…ти так зненацька налетів на мене, ніби це я Сстар, і через мене сталось це все лихо, – скорботу було чути в його словах.
Я мовчки сидів, уткнувшись носом у коліна й лише шмигав. Брат нахилився і спробував підвести мене на ноги.
– Відчепися, – грубо сказав я, смикнувши плечем.
Він поглянув на мене і став мовчки, не мавши, що й сказати.
– Невже ти справді думаєш, що я так не хочу повернути наш народ?
– Я так і думаю, – продовжував я говорити, шморгаючи
– Але це не так. Я просто втрачаю надію з кожним днем знаходження тут, – Макріс безпорадно змахнув руками, показуючи на простір довкола.
– Я теж. І ти в цьому винний. Бо ти не хочеш нічого робити, – вказуючи пальцем на брата говорив я. Він присів.
– Я теж не хотів би, щоб все так обернулось. Сстар, ймовірно, блукає десь по всесвіту, шукаючи нову жертву собі. Нових нас, які якось врятуються, але будуть безнадійно сидіти і шукати аргументи, чому вони не можуть врятувати свої землі.
– Та про що ти взагалі? – я продовжував злитись.
– Я вже звик бути тут. Ніби наш новий дім - це Земля.
– Відчувається ніби ферма - це твій новий дім, а на Землю тобі плювати.
– Я не хочу виходити в навколишній світ, – він нахилив голову донизу. – Нам там не місце, Беда, зрозумій це. Ми не люди, і ніколи не будемо.
– Що ти знаєш про те, як це бути людиною?
Макріс замовк на кілька секунд. Я дивився на нього спідлоба, розвернувшись упівоберта через плече.
– Ми, можливо й не люди, але я можу бути нею, навіть коли я врятую наш народ. Я буду жити серед них, поки не знайду Сстара, і не вб’ю його. Раз і назавжди.
Макріс поглянув на мене. Я був упевнений у своїх словах і сподівався, що він розуміє: я говорив це цілком свідомо. Ми підвелися й пішли до хати. Я не хотів нікого бачити, тому майже одразу попрямував до ліжка. Вінні з Айрісою стояли на кухні й чекали на нас.
– Що з ним? – тривожно запитав Вінні.
– Серйозні амбіції. Ось що з ним.
– З ним, мабуть, треба поговорити? – запитала Айріса, так само тривожно, як і її чоловік.
– Він хоче бути серед людей. Вирости, а потім вбити покидька, який забрав наш народ. Я розумію, що він відчуває.
Знову залягла коротка пауза.
– Йому потрібно дати шанс, – сказав Вінні.
– Що ти маєш на увазі? – запитав Макріс.
– Його треба відпустити на волю. Дати йому можливість самому збагнути, чого він хоче, а не тримати на ланцюгу тут, на фермі, серед трьох людей, – розмірковував Вінні, повільно почухуючи бороду. – Якщо він хоче жити з людьми — будь ласка. Хай спробує.
– Де? Куди ми його подінемо? Невже ти хочеш так легко його позбутись? – з острахом запитала Айріса.
– Не сказав би, що хочу його здихатись. Але і не хочу тримати його у клітці, – Вінні трохи подумав. – У мене є одна знайома, яка відкрила інтернат для дітей - “Гармонія”. Айріса, пам’ятаєш? Про нього в новинах говорили. Найкращий інтернат у канаді з новітніми концепціями виховання.
Макріс трохи постояв, подумав, але йому було важко второпати ідею Вінні.
– Відправити його у навколишній світ? Щоб він не жив тут? – перепитав брат.
– Я думаю, це необхідно, якщо йому тут набридає. У інтернаті знайде нових друзів, там ж і виросте. Якщо щось піде не так - ми його заберемо. Можливо, для нього це буде уроком.
Пролунала голосна мовчанка. Ідея була не сама щаслива. Макріс був здивований, а Айріса ніби не хотіла позбавлятись мене, ніби не хотіла втрачати малого хлопця, якого розраховувала виростити.
Я лежав з ведмедиком у обіймах, і почув, як мене покликав Макріс. Я спустився вниз по сходам, але не до кінця. Стояв на сходах, чекаючи.
– Кажи свою ідею, Вінні, – сказав Макріс.
– Беда, чи хотів би ти в навколишній світ? – запитав фермер, після короткої паузи, повернувшись до мене. Айріса лише пригнічено дивилась на мене, а я, тримаючи у руках пурпурову іграшку, дивився на Вінні.
– Так, – сказав я.
– То, ти розумієш, що не будеш жити з нами, якщо хочеш жити у навколишньому світі? – запитав мій брат.
Я заціпенів. Айріса просто відвернулася до вікна, а Макріс із Вінні дивилися на мене пильним, допитливим поглядом. У мене відняло мову. Я опустив очі на ведмедика в руках і раптом чітко усвідомив: цього ведмедика мені подарувала Айріса. Жінка, з якою я тепер, якщо й побачуся, то вкрай рідко, або й узагалі ніколи, якщо поїду звідси.
– Розумію, – сказав я.
– Чи ти готовий покинути нашу ферму і жити з новими людьми? Зі своїми однолітками, але новими? Яких ти ніколи в житті не бачив.
Я подумав. Добряче подумав. Час був даний мені. Знову пауза, все стихло. Руки почали тремтіти.
Я задумався. Міцно задумався. Мені дали час на роздуми. Знову пауза, усе довкола стихло. Руки почали дрібно тремтіти. Я усвідомлював, що ця хатина — місце, де я був змушений рости далі. Але я й не здогадувався, що існують інші варіанти. Якщо я оберу життя в новому світі — усе почнеться заново. А значить — нові цілі, нові люди, нове геть усе. Який вибір зробить семирічна дитина, поставши перед таким дорослим питанням? Думати над тим, чи хочеш ти обміняти чужий прихисток та удаване життя тим, ким ти насправді не є, на власну мету, яка поверне тебе назад… Без перебільшень, це був вибір, який давався найважче. То що ж обере семирічна дитина?
– Так, – чітко промовив я.
І в тиші кухні почувся гіркий жіночий плач. Вінні розгубився, а Макріс миттєво обернувся й підбіг до Айріси, намагаючись її заспокоїти. Чоловік підійшов ззаду і міцно обійняв дружину. Невже за такий короткий час Айріса справді так палко прив’язалася до нерідної дитини? Вінні з Макрісом як могли втішали її. Я тихо спустився зі сходів і обережно підійшов ближче. Айріса повернулася до мене, підвелася з-за кухонного острова й розпачливо, але з неймовірним теплом обійняла мене — так, ніби я вже просто зараз від’їжджав. Бідна жінка… Вінні з Макрісом лише шоковано перезирнулися, приголомшені моїм спонтанним рішенням. Річ у тім, що я був повністю впевнений у своїх словах. Попри те, що я залишався ще зовсім дитиною, сяйви у дитячому віці мислять абсолютно інакше, ніж люди. Я чітко знав, чого хочу, і повністю розумів, що кажу, пам’ятаючи ті події до найменших деталей навіть зараз, коли все це вже стало далеким минулим. Я усвідомлював, заради чого ухвалюю ці рішення. І навіть тоді навряд чи хтось зміг би мене зупинити чи переконати в іншому. Важко назвати будь-яку людську дитину цілком свідомою, але точно не дитину сяйва.
3. Збирайся, Беда
Увечері ми сіли за стіл повечеряти. Протягом дня після того, що сталося зранку, ми майже не спілкувалися. Більшість часу я провів у своїй кімнаті, а інші займалися власними справами, і всі почувалися пригніченими.
– То, ти, Беда, хочеш усе-таки жити в місті? – запитав Вінні, коли доїв.
– Хочу. Я не знаю, що тягне мене туди найбільше, – жуючи, відповів я. – Але я вірю, що колись таки зможу здолати нашого з Макрісом ворога і врешті-решт повернути наш народ і нашу родину.
Усі дивилися на мене, але не зронили ні слова. Для них те, що я говорив, було лише дитячою нісенітницею. – Є один інтернат, ним керує подруга мого дитинства, Белль. Там чудові умови, і друзів собі знайдеш. Насправді я не бачу інших варіантів, окрім цього закладу. Він розташований прямо в місті, у Ватерлоо.
– Хочете відправити мене туди? – запитав я. – До чужих людей?
– Хочеш сказати, що ти не цього хотів? – з подивом запитав Макріс.
– Цього, – відвернувся і подумав я, перш ніж сказати.
– От і все. Єдине, чого треба почекати, це тоді, коли ти будеш готовий виїжджати і зустрічати новий світ.
Упродовж останнього вечора ми з Макрісом блукали фермою, згадуючи дитинство та теплі моменти з минулого. Зайшла мова й про приятелів. Брат натякав, ніби я не зможу знайти собі друзів в інтернаті, хоча я в це не вірив. Люди не мають помітити мого маскування. Якщо запитають — скажу, що це просто звичайна прикраса. Як пізніше розповів мені Вінні, його давню подругу, власницю та директорку інтернату “Гармонія”, звали Белль Марлоув. Вони колись навчалися разом. Белль народилася в заможній, престижній родині, а з часом, коли відчула таке покликання, відкрила інтернат, де зараз виховується чимало сиріт. Діти перебувають там, допоки їм не виповниться 16 років, або поки їх не забере на виховання якась сім'я. Так мали влаштувати й мене. Групи там складаються з восьми вихованців, і я мав потрапити до однієї з них. Вінні запевняв, що для мене це чудовий варіант. За час перебування в інтернаті я зможу розібратися в собі, збагнути, чого хочу від цього життя і яку професію обрати. Я ще не знав напевне, ким працюватиму в майбутньому, тому сподівався з'ясувати це там, можливо, за допомогою нових друзів. Уночі я ніяк не міг заснути. Макріс солодко хропів, а я крутився з боку на бік і думав про те, коли ж саме мені варто вирушати до інтернату. Мені було важко від думки, що я змушений покинути названу родину — залишити брата й людей, які щиро раділи можливості забезпечити мене усім необхідним. Але водночас мені здавалося, що буде правильніше, якщо я просто піду і продовжу йти до своєї мети. Макріс у певному сенсі став для мене тягарем. Він прагнув спокійного, мирного життя не серед галасливих людей, а серед рослин і чистого повітря, тоді як я чітко усвідомлював: мені, навіть такому малому, вже давно пора рухатися далі. Я не дорослий, як Макріс, я все ще дитина. Разом зі своєю великою метою я маю паралельно вчитися, формувати з себе справжню особистість, а не просто залишатися якимось іншопланетним об'єктом. Тієї ж ночі я дійшов остаточного висновку: я повинен вирушити до інтернату вже сьогодні зранку, щоб не уповільнювати свій шлях. Роки минуть швидко, серед людей і нових друзів жити буде легше, а коли я виросту, то дістатися до Сстара вже не здаватиметься такою недосяжною метою, як у дитинстві.
– Айріса? Ти тут? – спускаючись по сходам говорив я, бо почув шум на кухні, і подумав, що це вона.
– Ти вже прокинувся? Як ти себе почуваєш? – запитала вона, готуючи сніданок.
– Я вночі не міг заснути, довго думав, – говорив я.
– Чому? Про що думав? – допитливо говорила фермерша.
– Я зробив висновок, що мені потрібен той інтернат.
Айріса відчайдушно поклала лопатку, якою смажила яйця. Вона промовчала пару секунд.
– Невже ти правда не хочеш залишитись?
– Але Айріса, мені це потрібно! Я не можу залишитись тут, коли переді мною така велика ціль, я вже замучився говорити про це!
– Переконувати тебе марно, га? Це нічого не змінить, я так розумію… – тихо промовила вона, у відповідь я лише кивнув головою, – Збирайся, Беда, я скажу Вінні, що ти вирішив.
Я підійшов до Айріси і простягнув руки, щоб обійнятися. Вона легко обійняла мене, і пошепки сказала, щоб я йшов збирати речі.
Я піднявся наверх. Слухаючи діалоги та голоси Вінні, Макріса та Айріси я з прикрістю збирався. Айріса розказала їм про мої плани, і я почув скрип сходинок та кроки, і з кожним ставало все голосніше. І я знав хто і по що йде до кімнати. Двері різко відчинились і обернувшись, я побачив Макріса.
– Ти серйозно хочеш це робити? – запитав він, подивившись на мене пару секунд перед цим.
– Так. Я повинен, – сказав я.
Макріс змовчав.
– Ти впевнений? – важко промовив він.
– Повністю, і ми вже говорили про це.
– Збирайся, Айріса з Вінні тебе підвезуть, – зробив невелику паузу Макріс.
Він пригнічено спустився вниз, а я продовжив складати нехитрі пожитки у чорний рюкзак. Коли я згодом теж зійшов на перший поверх, усі були чимось зайняті, аби лише не дивитися одне одному в очі. Надворі Чак запекло гавкав на пташок, а з подвір'я долинав гуркіт заведеного мотора автівки Вінні. Айріса саме одягалася біля порога, а Макріс зосереджено мив посуд. Домиваючи останню чашку, він не почув, як я підійшов, але в останню мить озирнувся й вимкнув воду.
– Беда, ми з Вінні будем чекати тебе на вулиці, – сказала Айріса, у відповідь я лише кивнув головою.
– То що?
– Що “що”?
– Їдеш?
– Прямо у вир справжнього світу.
– Чим ж тобі тут не подобається… – Макріс відчаянно опустив голову. Я підійшов ближче до нього.
– Ходімо, попрощаємось. Вийдеш на вулицю, – взявши брата за руку я повів його до гардеробної.
Ми вийшли на ґанок. Чак одразу налетів на мене, дружньо спираючись лапами на груди. Я востаннє обводив поглядом цю затишну ферму, так і не дочекавшись моменту, щоб побачити її квітучою влітку. Усі свійські тварини були заховані у хлівах, тож я навіть не зміг із ними попрощатися. Я дивився в далечінь — на засніжені дерева та припорошену білим снігом стежку, яка вела за ворота.
– Я не знаю чи ми ще побачимось, – промовив я, повернувши голову до брата.
– Я теж, – відчайдушно промовив він.
– Але ж це неможливо. Ну, те, що ми вже не зустрінемось ніколи. Правда ж? – я не губив надію.
– Очевидно. Просто, як скоро? – Головне не час, а те, що ми не розлучені назавжди. Ми ж брати. – Думаєш? Думаєш, що все таки зустрінемося?
– Безумовно.
Я крокнув вперед і обійняв Макріса. Міцно обійняв, найміцніше за все наше життя. Я чітко знав, що ця розлука — надовго.
– Я люблю тебе, Макріс, – промовив я.
– Залишайся собою, – сказав він.
– Обов’язково.
Я попрямував до машини, де на мене вже чекали Вінні та Айріса. Наостанок я озирнувся на Макріса й помахав йому рукою. Він помахав у відповідь, а поруч із ним спокійно сидів Чак, тримаючи в зубах салатовий тенісний м’ячик. Дружелюбно виляючи своїм чорним хвостом, пес дивився мені вслід, ніби теж проводжав поглядом. “Вибач мені, Макрісе. Але я зроблю все можливе, щоб ми з тобою знову були щасливі. Це моя обіцянка”.
Перед початком мого великого шляху треба було як слід підготуватися. Того дня я вперше в житті скуштував Макдональдз і миттєво в нього закохався. Це була дивовижна їжа! Вінні дуже любив цей фастфуд і щиро хотів мене потішити. Після цього він повіз мене до крамниці, аби купити ще трохи одягу та звичайний кнопковий телефон. На той момент, на початку 2018 року, такий гаджет в руках дитини ще не вважався чимось сороміцьким.
У машині ми невпинно розмовляли. Я заворожено дивився на дива навколишнього світу й мимохіть думав про Макріса, із сумом усвідомлюючи, що він, можливо, ніколи не побачить усієї цієї краси. Ми проїжджали повз безліч цікавих місць. Я вперше споглядав таку кількість людей, бачив стільки різноманітних будівель, закладів та житлових будинків. – Беда, ми підїжджаємо! – зненацька, голосно сказав Вінні.
Раптом Айріса схвильовано згадала, що на мене потрібно було б спершу оформити документи, яких я, звісно ж, не мав.
– Вінні, ми ж не зробили йому ніяких документів! – вона злякалась, що тепер мене не зможуть віддати до інтернату.
– Ми й не мали їх робити, – з подивом сказав чоловік.
– Що? Як це? Вони ж мають знати ім’я, прізвище.
– Навіщо? – я втрутився в розмову. – Я можу їм просто сказати своє ім’я.
– Розумієш, малий, там все важче, ніж тобі здається. Тому цю справу будуть вирішувати дорослі, – пояснив Вінні.
– То як ти зібрався віддавати в інтернат дитину без жодної офіційної інформації?! – уже починала сердитися Айріса.
– Заспокойся. Вони все владнають самі. Дитині просто треба назвати ім’я та прізвище, а з усім іншим вони розберуться. Не всі діти, які потрапляють до інтернату, приходять туди з готовою течкою паперів. Не переймайся.
– Ти впевнений, що все минеться так легко? – недовірливо запитала Айріса.
– Ні. Але це не мій клопіт. Белль вирішить це питання сама, навіть без присутності хлопця.
Важкі вхідні двері інтернату відчинилися. Переді мною постала величезна кількість різних дитячих — і не зовсім дитячих — облич. Хтось сидів у загальній зоні й дивився телевізор, хтось поважно крокував у бік їдальні. І кожен із них був абсолютно унікальним: хтось високий, хтось значно нижчий; хтось худорлявий, а хтось — кругленький. Ба більше, навіть колір шкіри у всіх відрізнявся, зовсім не так, як у моєму рідному світі. Кожен був особливим. Айріса взяла мене, приголомшеного побаченим, за руку й повела за собою, слідуючи за Вінні. Вона й сама нервово озиралася довкола.
Вінні впевнено відчинив двері кабінету директорки. Він із порога привітався з високою дамою в сірому офіційному костюмі, одягненому поверх білої сорочки. Жінка з прямим, довгим каштановим волоссям та в елегантних окулярах радо простягнула другові руку для привітання.
– Ти що тут робиш взагалі? – з посмішкою від того, що бачить друга, сказала Белль.
– Зараз оторопієш, – Вінні відійшов і показав малого зажатого хлопчика з пляшкою води у руках — мене. Белль відхилила голову назад і з подивом кліпала очима.
– Привіт, Айріса… – сказала директриса, побачивши її поряд зі мною. – І де ж ви таке диво надибали?
– В аварії знайшли, – спокійно збрехав Вінні. – Привели до хати, розібралися трохи що й до чого. Очепурили його, дали одяг. Він трохи пожив у нас, але ми згодом зрозуміли, що не маємо можливості його виховувати.
– Хтось у тринадцять років запевняв, що хоче в майбутньому мати чотирьох дітей, – саркастично зауважила Белль. Айріса з подивом глянула на свого чоловіка. Директорка тим часом правила далі: – І ви вирішили принести його сюди? Просто здати в інтернат?
– Допоможи йому, Белль. Ми знайшли його бідного і змогли взнати тільки ім’я і дату народження.
– Він що, без документів? – настрій жінки миттєво змінився, ставши далеко не задоволеним.
– Так. А як ми мали їх оформити, якщо навіть не знаємо, звідки він узявся? – розвів руками Вінні.
Белль, опустивши руки, зробила крок у мій бік. Я інстинктивно позадкував і міцніше вхопився за долоню Айріси.
–Хлопче. Взагалі не знаєш звідки ти? – тихим голосом запитала вона.
Я лише мовчки похитав головою. Правди я сказати не міг за жодних обставин. До мене одразу дійшло, що краще тримати язика за зубами й не бовкнути нічого зайвого про Місяць. А ще я збагнув, що Вінні надзвичайно переконливо бреше своїй подрузі, і я мушу йому підігрувати. Ну, зрештою, це було на мою ж користь.
–Якщо ж ти вже тут, то ласкаво просимо в інтернаті Гармонія, – так само легко промовила вона, поклавши руку мені на плече.
– Дякую, – невпевнено витиснув я у відповідь.
– Ти хоча б пам’ятаєш там, прізвище, ім’я, ще щось? Батьків знаєш?
– Беда Веліар… Рембертон, – соромлячись сказав я.
– Два імені? Цікаво.
Белль повернулася і сіла за свій робочий стіл.
– То ти, Вінні, хочеш віддати його?
– Белль, я не знаю, як вчинити інакше. Що мені з ним робити?
Мені було трохи боляче чути ці слова, хоча я чудово розумів, що сам змусив Вінні піти на цей крок. Айріса зі скорботою в очах відвернулася, бо їй зовсім не хотілося втрачати мене.
– Створення документів з нуля займе чимало часу. Не набридне чекати? Та й паперова тяганина дуже виснажує.
– Це ж твій обов’язок, – дещо напружено втрутилася в розмову Айріса.
– Ніхто й не заперечує, я все зроблю, – зітхнула Белль. – Просто, якщо у вас є можливість опікуватися малим хлопцем… До того ж, наскільки я знаю, у вас досі немає власних дітей… Чому б вам не залишити його й не зробити частиною родини?
У кабінеті повисла важка тиша. Ніхто не знав, як продовжити цю розмову. Айріса, міцно стискаючи мою долоню, дивилася на мене, а я — на неї.
– Ні, ми хочемо рідного, – розрулив обстановку Вінні.
– Та й нехай! – сказала Белль. – Беру, раз не хочете.
На обличчі Вінні з’явилася полегшена посмішка. Він і сам до кінця не вірив, що все вдасться, але Белль таки прийняла мене навіть без свідоцтва про народження.
– Вінні, можна тебе на секунду? – директорка підвелася з-за столу. – А ви поки що посидьте тут. Мушу в нього дещо запитати наодинці.
Це прохання помітно напружило Айрісу. Ми з фермершею слухняно сіли на шкіряний диван, а Белль вивела Вінні за двері кабінету, у гамірний коридор, де снували інші люди. – Поясни мені лише одне. Яким чином хлопчина попав тобі до рук, не маючи банально, бляха, свідоцтва про народження? Невже він навіть не пам’ятає своїх батьків?
– Ми все розпитали! Нічого не ясно. Він просто — Беда. Далі — глухо.
– І ім’я таке екзотичне… – задумалась Белль.
– Ти впевнена що тобі потрібно копати так глибоко? Невже йому не можна просто зробити документи і побудувати нове життя? – Вінні почав перейматись.
– В сім років людина вже усвідомлює хто вона, і Беда мав би пам’ятати що сталось! – стишеним, але різким голосом заперечила Белль.
– Згоден, дивно. Але причиною може бути геть усе! Я лиш нагадаю, що знайшов його на трасі – брудного, нещасного, він просто сидів посеред дороги.
– Хіба що у нього амнезія внаслідок шоку…
– Ось тобі й логічне пояснення, – підхопив Вінні. – Тож забери його до себе. Я впевнений, що комусь із тутешніх дітлахів якраз потрібен новий друг. – Поки він це говорив, кивком голови вказав на вихованців, які зграйками снували коридорами.
Невдовзі ми всі вийшли на ганок. Мою валізу з речами вже витягли з багажника — настав час прощатися. Белль спустилася до машини, аби допомогти мені занести пожитки. Побачивши абсолютно нові пакунки, вона підозріло примружилася:
– Це ви йому купили?
– Ну а хто ж? Заїхали дорогою в торговий центр. Взяли трохи теплішого одягу та решти необхідного, щоб малий і не змерз, і не впрів, – відмахнувся Вінні.
Тепер починалося найважче — прощання з Вінні та Айрісою. Белль тактовно відійшла ближче до входу в інтернат, чекаючи на мене біля дверей. Вона вже заздалегідь метикувала, до якої саме групи мене визначити. Раптом Айріса рвучко підійшла, міцно схопила мене й притисла до себе. Я застиг, розгублено дивлячись через її плече на масивні двері закладу. Це були найміцніші та найтепліші обійми, які вона коли-небудь мені дарувала. Я був приголомшений такою емоційністю, але чітко знав: вона просто всією душею не хоче, аби я йшов.
– Будь щасливий у цьому інтернаті, Беда, – прошепотіла вона й ніжно поцілувала мене в лоб.
– Я пишатимуся тобою, якщо ти дійдеш до своєї мети, малий, – а це вже додав Вінні. Він по-чоловічому міцно потиснув мені руку й наостанок коротко обійняв. Я взяв до рук свою валізу.
– Сподіваюсь, ми ще зустрінемось з вами, колись.
Я розвернувся і потягнув валізу за собою, коліщатка тихо заторохтіли по асфальту. Озирнувшись біля самих дверей, я побачив, що Айріса тихо плаче, прикриваючи обличчя долонею, а Вінні сумно маше мені рукою на прощання. “Я ще побачу їх”, — твердо пообіцяв я собі. — “Рано чи пізно, але ми зустрінемося”.
1. Раса невідома людям.
Колись, коли слова “світ” у природі, як і самої природи, ще не існувало, у пустоті й темряві народилося перше сяйво, перше світло, перша істота. Вона ясно мерехтіла серед безкрайньої пітьми. Істота тривалий час блукала незвіданими шляхами, сподіваючись знайти бодай щось, крім чорного кольору та безглуздої нескінченності. Зрештою вона дійшла висновку, що в цій пустці абсолютно самотня, і почала створювати свій власний, безмежний “світ”…
Спершу вона створила час. Він допоміг їй запалити зірки — перше світло у її володіннях, а згодом з'явилися ґрунт, природа й перші дві планети. Істота привела все це у повну гармонію. Вона так полюбила зірки та яскраве світло, що створювала їх одну за одною, сподіваючись віднайти спокій, тишу і забути про самотність раз і назавжди. Минали роки, але вона так і не знайшла свого істинного призначення в цьому всесвіті. Істота зневірилася, гадаючи, що краще б її взагалі не існувало. Проте невдовзі вона збагнула: настав час створити подібних до себе надприродних істот — сімох своїх синів.
Кожен із них уособлював певний елемент, без якого баланс у світі був би порушений: час, метал, життя, світло, стихії, сила та звук. Тепер, коли сини прийшли у цей світ, вони нарешті почали вибудовувати гармонію та рівновагу — баланс, здатний перетворити хаос на чистий порядок. Разом вони вдихнули життя в перших істот, які заселили нові планети й зробили цей світ по-справжньому “живим”. Через тисячі років, коли перші створіння почали масово гинути через свою слабкість та непристосованість, Альянс Восьми Богів поглянув на це. Доклавши всіх зусиль та можливостей, вони створили набагато сильніших, розумніших і досконаліших істот — людей. Давши їм усе: природу, їжу, метали та руди, воду й повітря, Боги скріпили цей союз часом. Вони вибудували систему, яка в їхніх очах працювала ідеально.
Обраним боги дарували особливі клейноди: комусь — видатний розум, комусь — силу, а комусь — вроду. Проте сини дали священну клятву своєму батькові: ніколи не контактувати з людьми напряму і не приходити у їхній світ. Однак усе це — лише легенда, яку ніхто не може підтвердити й досі, і, можливо, не підтвердить ніколи. Хтось щиро вірить у них, а хтось — заперечує. Та деякі перекази згадують про винятки, які богами не були. Наприклад, в одній такій легенді йдеться про чоловіка, який прожив тисячу років. Звали його — Діоніс. Він був звичайним вченим, який просто виконував свою роботу, але тисячоліття тому вирішив копнути глибше. Він встановив контакт із Богом часу, усвідомивши, що всесвіт влаштований набагато складніше, ніж здається. І хоча Бог дав клятву батькові, він усе ж відповів Діонісу. Вони таємно спілкувалися, приховуючи свій зв'язок від усіх: Бог часу — від своїх братів, а Діоніс — від решти людей. Так вони стали друзями.
Якось Бог часу запропонував Діонісу подарунок на вибір. Вчений міркував над цим довго — місяць, а то й два. Спочатку він хотів попросити про велику родину, яку палко любитиме й забезпечуватиме. Думав і про багатство — щоб стати найбагатшим серед смертних, щоб його ім'я знав кожен, а сам він жив у величній фортеці зі слугами та власним конем. Проте, зваживши все ще раз, Діоніс обрав життя тривалістю в тисячу років. Бог часу погодився виконати це прохання. Тепер він міг провести це тисячоліття пліч-о-пліч із другом. З роками цей чоловік змінився настільки, що ніби перестав бути простим смертним. Його ідеї випереджали епоху, слова часто залишалися незрозумілими для сучасників, а дивовижні відкриття зникали безслідно. Легенди стверджують, що Діоніс мав власну армію. Не для війни, а для захисту, але цього ніхто напевне не знав і не знатиме…
Проте всі перекази про містичного Діоніса сходяться до одного: по завершенні тисячі років він просто зник. Без попередження та жодних слідів. Разом із ним щезли й ті, кого він колись любив. Відтоді Бог часу більше ніколи не порушував своєї клятви. Дарунок, що мав стати дружнім жестом, перетворився на загрозу для крихкого всесвітнього балансу. Згодом Бог часу змінився на краще, а світ став зовсім інакшим.
Що точно не є легендою — це існування моєї раси. Життя на Місяці. Хто б міг подумати? Мабуть, ніхто, адже ми мешкали всередині супутника, а не на його поверхні… Принаймні, так було доти, доки на наші землі не прийшло зло. Джаверт — матерія з елементами живого організму — створив перших представників нашого народу. Ніхто у всесвіті й не здогадувався про наше існування. Ми спокійно жили, розвивалися, розбудовували власний світ. Наші технології значно випереджали людські, а середній рівень інтелекту Сяйвів у півтора раза перевищував людський. Джаверт народився у космічному просторі з первісної матерії. Він був схожий на згусток суцільної чорної речовини, наче купа густої нафти, що не мала жодних рис обличчя, але при цьому була живою. Він довго блукав космосом; дехто навіть стверджує, що він мав зв'язок з Альянсом Восьми Богів, проте цього ніхто не може підтвердити напевне. Спостерігаючи за Землею та життям людства, Джаверт захотів створити щось подібне. Спочатку він надав собі людської подоби: відростив волосся на голові й обличчі, виліпив гарне тіло. Тепер він нагадував людину, хоча й залишався насиченого чорного кольору, наче беззоряний космос. Згодом він створив перших двох істот, назвавши свою расу “Сяйвами”. Вони були схожі на свого творця, але помітно вирізнялися. Перші сяйви — чоловік та жінка — створили родину й народили двох хлопчиків. Раса почала розростатися. Вони прорубали тунелі вглиб Місяця, де знайшли поклади руд і корисних копалин, які й дали поштовх розвитку їхньої цивілізації. Проте невдовзі Джаверт помітив, що його створіння почали слабшати й таємничо зникати. Він знову вирушив у мандри всесвітом і зауважив, що на багатьох інших планетах життя теж тривало недовго. Тоді він повернувся до людей. Тривалий час спостерігаючи за одними й тими ж обличчями, Джаверт нарешті збагнув їхній секрет. Людство підтримувала природа. Вони жили завдяки складним біологічним системам, повітрю, воді та іншим факторам, недоступним у надрах Місяця. Тоді йому спала на думку ідея використати Тарієс-каміння, яке він відшукав рік тому. Ці каміння випромінювали чисту природну енергію, здатну підтримувати життєдіяльність його народу. З них він викував Тарієс-матрицю. Вона забезпечила расу всім необхідним, подарувавши відчуття свіжого повітря, аромат моря та безліч інших дивовижних вражень, які врешті й допомогли першим Сяйвам вижити. Так почалася епоха нашого процвітання. Минали роки.
Разом із расою розвивався й сам Місяць. Його надра наповнилися сучасними технологіями та металами, про які людство досі могло лише мріяти. Тарієс-матриця невпинно живила наш світ, ставши головною причиною високого рівня його розвитку. Кожен із п’яти видів Тарієс-каміння виконував свою унікальну функцію. Об’єднані шостим, найважливішим елементом — Остіном, вони працювали як ідеально налагоджений механізм. Цифровий камінь відповідав за технологічний прогрес, а вітряний — створював повітряні потоки всередині Місяця, завдяки чому сяйви почувалися по-справжньому живими. Через десятиліття на світ з'явилися мої батьки, а згодом — мій брат і я, Беда Веліар Рембертон. Наша родина складалася всього з чотирьох Сяйвів: батьки Аара та Сонат, мій старший брат Макріс і я. Наші імена зовсім не схожі на людські, і мені дуже подобається ця деталь. Жилося на Місяці добре… Ми з братом часто гралися разом, і хоч іноді сварилися, і він виганяв мене зі своєї кімнати, коли я приходив його дражнити, ми все одно залишалися найріднішими людьми. Життя було хорошим, не тільки для мене, а й для всієї раси. Що ж могло піти не так? З дитинства ми з братом не знали війни, але річ у тім, що нам толком не дали відчути, що це таке, але завдавши найсильнішої у світі психологічної шкоди.
В один момент, на Місяць прийшов галактичний завойовник. Людина, яка пересувається по космосу на кораблі, маючи власну величезну армію дроїдів зі штучним інтелектом. Сстар Сентинел. Не знаю, чому його ім’я з двома літерами “С”. В один момент, ми почули вибухи. Нам сказали сидіти всередині Місяця, залишитись вдома. “Бійці розберуться” - сказали нам з братом. Але бійці так і не розібрались. Корабель пришвартувався, а з нього на місяць почали ступати війська Сстара. “Люди з титану”. Ми їх так назвали. Кожен мав зброю, кожен мав однакову місію. А Сстар лише стояв і дивився на все, що у нас відбувалось.
Мати повела нас до рятувальних капсул. Раніше ними відправлялися спецбійці на дослідження космосу. Тепер червоні капсули на зворотному боці Місяця виконували інші функції, на жаль, за далеко не найсприятливіших умов.
– Мам, хто це такий? Чому він сюди прийшов?! – з сльозами на очах, задихаючись, говорив я, біжучи поряд з братом та мамою.
– Я не маю уявлення, але це момент, коли вам тут залишатися категорично не можна! – кричала мати, чуючи позаду постріли.
– Що означає “вам”? Лише нам? Що будете робити ви з татом? – схвильовано запитав Макріс.
– В капсулах місця лише на двох. Вас я посаджу, а ми з татом якось справимось і полетимо до вас на Землю, але пізніше.
– Мамо, не можна так! Сідайте в інші капсули. Подзвони татові, скажи йому! – в паніці я благав маму зробити щось, аби ми з Макрісом не були самі. Ми бігли з надзвичайною швидкістю. Я спотикався об розв’язані шнурівки, а мати тримала мене за руку. Коли ми дісталися місця, то побачили дві останніх капсули.
– Клич тата, йдіть до капсули! Вам потрібно сісти разом з нами, ми будемо у безпеці! – кричав Макріс, він дуже поспішав, і хотів бути разом з батьками не менше за мене. Але передостанню капсулу зайняли і відчалили. В нас не було виходу. – Мам, бери Беду, лети разом з ним. Ми будем разом з татом чекати тут на вас! – Макріс мав наміри пожертвувати капсулою, лише щоб мама була у безпеці разом зі мною.
Але мама нас не послухала. Взявши мене за руку, ми втрьох побігли до капсули. Мати посадила нас у транспорт, пристібнувши мене.
– Невже ти просто відпустиш нас самих?! – брат був здивований рішенням мами.
– Діти мої. Ми обов’язково ще колись зустрінемось разом… – мама поцілувала мене у щоку. – Я вірю в це, і знаю це напевне! Ви, головне, будьте разом. Татові я скажу, що я вас посадила – Мати підбігла до Макріса, обійнявши його.
– Так не можна…Що ми робити будемо без вас взагалі? – я знову розревівся, і крізь сльози ледве промовляв слова.
Позаду мами пролунав потужний вибух, постріли лунали все ближче й ближче. Вона побігла назад, я бачив це… крізь очі, повні сліз. Ми злетіли й помчали прямо на Землю. До світу, сповненого природи. Але тепер — у неповній родині. Ми летіли на Землю. Я розстебнув ремінь і встав колінами на сидіння, щоб поглянути назад. Я бачив Сстара, бачив, як наш народ просто зник в один момент.
– Ні… – з важкістю, крізь сльози промовив я.
– Що там таке? Беда, сядь нормально! Що ти там побачив? – Макріс поглянув у бокове віконце біля дверей і побачив те саме, що й я: наш народ просто зник із Місяця. – Бляха…
Я безсило сів на місце. Я й подумати не міг, що нашої сім’ї, нашого роду більше немає на рідних землях. І ми летимо туди, де їх також не буде. Де ми опинимося серед чужих істот — людей, де немає бодай краплі рідного для нас із Макрісом світу. Ми мовчали кілька секунд, і я знову почав плакати, але Макріс мовчав, дивлячись у віконце. Раптом ми почули гучний вибух. Всередині Місяця Сстар щось зробив.
– Макрісе. Це хіба не той, про кого нам розповідали казки? Ніби Сстар його звали… – говорив я крізь гіркі сльози.
Але Макріс продовжив тягнути мовчанку. Його руки затремтіли, а сам він серйозним поглядом дивився вперед, усвідомлюючи, про кого я говорю і хто саме з міських легенд серед жителів Місяця врешті решт поклав свої руки на наші землі, жорстоко знищивши тих, хто теоризував про існування галактичного завойовника.
Що ми тепер робитимемо? Матриці більше немає. Батьків тепер немає також. Що це за зло і чим наша раса заслужила на таке? Я виплакав усі дитячі сльози, які тільки мав. Гучний вибух став просто “вишенькою на торті”, яка остаточно занурила нас із Макрісом у відчай, розпач і жаль. Головне місце на кораблі “Мазерлоуд” — площа Сстара. Це щось на кшталт гібрида кафетерію та сцени в якомусь барі, де виступають стендапери, чи в театрі. Але Сстар — єдиний і головний “стендапер” у цьому місці. Він єдиний, хто виходить туди. Зазвичай він з'являється там, щоб зібрати різних дроїдів, анонсувати щось або привітати всіх із виграшем у черговій битві чи нападі. Там дроїди тихо сидять, слухають свого володаря, не перебиваючи, й аплодують. Ну справді, наче на стендапі. Відмінність лише в тому, що Сстарзавжди у своєму шоломі. Знімає він його тільки у кабінеті, і то коли залишається наодинці. Він, може, й дурний, але точно розуміє: за зраду на його кораблі хоч і карають, проте ніхто не застрахований від її появи. Для покарань на кораблі у Сстара є свій кат. Звичайний дроїд виду “каратель”. Сстар відібрав серед них найкращого і наймоторошнішого й зробив його тим, ким хотів бачити. Холодним титановим убивцею, який служить Сстару вірно й довго, як і всі на кораблі. Це — його дисципліна. Ніхто не сміє навіть сумніватися у правоті Сстара, у правоті його дій та правильності його правління. Кожен дроїд, кожен шматок титану, всі, хто є на кораблі, служать галактичному володарю. Завойовнику планет, жахливому чоловіку, який просто знає, що робить. Тисячі дроїдів радо йдуть за ним. Не тому, що вони запрограмовані йти, а тому, що він переконав їх усіх стати на його бік. Звісно, Сстар може перепрограмовувати сентинелів, роблячи їх насильно підпорядкованими, але це поодинокі випадки, бо дроїдам не потрібне програмування, щоб слідувати за ідеалами Сстара. Вони й так розуміють, як їм буде краще. Сcтар вийшов на головну площу. Дроїди сиділи за столами й були готові слухати володаря.
– Це наша ще одна перемога! – він підкинув обидві руки вгору, тримаючи в них матрицю. Раби Сстара почали аплодувати й радіти. Дроїди кричали, радісно кричали, адже вони змогли захопити ще одну територію. Чужу територію, до якої раніше не могли дістатися. – Сказати чесно — я здивований. Навіть трішки розчарований у людях. Так і не скажеш, що ми підірвали Місяць зсередини й забрали життя у тисяч жителів. А люди навіть не знали про те, що просто перед їхніми носами існує інопланетне життя! – опустивши матрицю донизу, говорив Сстар. – Після кожної перемоги, після кожного здобутого трофея я розумію і впевнююся ще більше: захопити нікчемну Землю, її нікчемний народ і зробити її своїм одним величезним трофеєм буде зовсім не важко. А з вами, мої люб’язні друзі, це буде ще легше! – в його словах чітко відчувалося лицемірство, але дроїди не зважали, і в залі знову залунав шум сталевих долонь та крики.
Володар пішов за куліси, після чого “церемонія” завершилася, і сентинели залишилися відпочивати, спілкуючись між собою. Сстар також попрямував на відпочинок — як завжди, до свого кабінету. Це було єдине місце на кораблі, де він міг зняти свій шолом. Проте перед тим, як він відійшов до кабінету, до нього підійшов його вірний слуга — Нейт.
– Володарю. Які у вас плани на тарієс-матрицю? Де ви накажете її зберігати?
– Слухай, у нас такий день, ми забрали життя цих жалюгідних істот, сидимо собі, святкуємо… а ти мені голову забиваєш такими питаннями, – обернувся до Нейта Сстар. – Ти сам не хочеш відпочити?
– Мені не має від чого відпочивати. Я не бойовий дроїд, лише спостерігав.
– Серйозно? А очі в тебе не втомилися дивитися? Там такі битви були, йо-ой! – жуючи мафін, який він прихопив неподалік площі, говорив із сарказмом Сстар.
– Насправді… – почав був Нейт, але Сстар не дав йому продовжити.
– От і славно. Тому йди-но ти, хлопче, посиди, побалакай із друзями. Я, на відміну від тебе, щось робив і вже встиг виснажитися. Тому давай, іди, я ж переживаю за твій стан, – м’яко, але впевнено “хороший” володар послав свого вірного слугу подалі від свого спокою. Прийшовши до кабінету й знявши шолом, Сстар усівся в крісло і важко видихнув, нібито виконував якусь надважку роботу.
Тим часом ми з братом летіли у невідомому напрямку. Ми досі оговтувалися від того, що сталося. У голові крутилися думки про те, що Сстар може полетіти слідом за нами на Землю, щоб наздогнати тих, кого не встиг, але він цього вирішив не робити — адже більшості нашого народу вже просто не існувало.
– Я не буду більше чекати. Треба прискоритися, – сказав Макріс.
– Ми розіб’ємося, Макрісе! Ми входимо в атмосферу Землі!
– Не розіб’ємося. Ми — Сяйви. Хто розіб’ється, то це капсула.
– Як ти збираєшся летіти потім назад?
– Беда, ти ж не тупий. Маєш розуміти, що вона без шансів не виживе! Ці капсули багаторазові, але тільки у відкритому космосі. На Землі їй гаплик! – підвищивши голос, сказав мені брат. – Хлопче, все не так, як ти думаєш. Капсула все одно розіб’ється, а шлях додому – знайдеться. Рано чи пізно, але знайдеться…
Я порився в сумці, і знайшов лише одне маскування. Одна з найновіших сяйвових технологій. Звичайне маскування, як у фільмах. Можна змінитись візуально і навіть на дотик, ніколи не розумів як це працює і звідки серед мого народу живуть такі розумні істоти. Але проблема в тому, що я знайшов лише одне маскування.
– А ти взяв своє маскування? – з підозрами я запитав в Макріса. Між нами була двох-секундна дивна пауза.
– Слухай, я не хочу при тобі лаятись, але прикол у тому, що за останні пів години сталось дуже багато лайна і я вже, бляха, просто не витримую!
– Будем ділити…
– Як ти собі це уявляєш зараз? Годинку я, годинку ти? Ми по місту ходити будем, як по іншому!?
Я розчаровано уперся в спинку крісла. Я не знав, що робити і чому ми взяли лише два маскування.
– Ти напевне знаєш, що ми приземлимся у місті? Це ж одразу викриє нас!
– Як я можу знати це напевне? Я навіть не знаю, у сторону якої країни ми летимо!
Але в один момент ми почали чути дивні звуки.
– Що це таке? Що це за шум був?
– Капсула починає пошкоджуватись. Ми все ближче і ближче до Землі.
2. Арчервілл
Звичайне село в Канаді. Арчервілл. Там живе родина фермерів, сім’я з двох людей — Вінні та Айріса. Чоловік та жінка, перші люди, яких ми зустріли разом із Макрісом на планеті Земля, у нашому новому прихистку. Чому ми опинилися тут? Ну, нас просто занесло сюди. Макріс утратив керування, коли ми входили в атмосферу Землі, і тепер ми тут, біля фермерського будинку. Перед цим фермер Вінні спілкувався зі своєю дружиною Айрісою. У них взагалі дуже хороші стосунки. Вони мають свій будинок, власну територію, ферму, город, і за цим усім доглядають просто вдвох, без жодних помічників. І вони щасливо живуть разом.
– Кохана! – Вінні гукнув Айрісу, бажаючи поцікавитися, чим вона займається. – Чим ти тут займаєшся? – спустившись із другого поверху, він приобійняв і поцілував Айрісу в щоку.
– Ти з яких пір такий люб’язний? – із приємністю запитала фермерка.
– Хороший настрій у мене сьогодні. Так сильно люблю нашу хату і все таке, – сівши за стіл, говорив Вінні. – Знаєш, коли прокидаєшся серед осіннього темного дня і тобі просто добре, то розумієш, як сильно любиш життя на звичайній фермі далеко в селі. За вікном похмуро, на дворі тварини наші…
– Так, це круто, але поки я тут варю суп, ти зараз підеш прибирати всі їхні какашки, – з посмішкою на обличчі сказала Айріса, повернувшись до чоловіка.
Але раптом господиня почула дивний звук — ніби щось летить просто сюди. Собака почала гавкати, але Вінні нічого не чув і лише визирнув у вікно. Він вирішив вийти на вулицю, поглянути, що сталося, і побачив, що багряно-чорна капсула летить просто сюди, просто на територію ферми.
– Бляха, це ще що таке?! – крикнув Вінні.
Вінні швидко кинувся до вікна. ВИБУХ! Що вибухнуло? Наша капсула.
Дим, понівечений ґрунт, гучний звук. Птахи, які сиділи на деревах, у страху полетіли геть, а фермерський пес забився біля дверей будинку, злякавшись вибуху. Вінні впав на землю від ударної хвилі, пилюка залетіла йому в очі. Айріса вибігла на вулицю одразу, як почула гуркіт. Вона побачила Вінні, який лежав на землі, та дивну капсулу, і миттєво підбігла поглянути, що сталося з її чоловіком.
– Вінні! Вінні, любий! Що це таке? Ти чого лежиш взагалі? – Айріса, присівши поруч, розпитувала Вінні про те, що щойно відбулося. Він відкашлювався від пилу.
– Там… там твої квіти… ця штука впала прямо на них.
– Квіти можна і нові посадити, ти цілий хоч?
– Пилу наковтався просто, але не страшно… – Вінні піднявся і обережно пішов ближче до капсули.
У цей час прийшов до тями Макріс і збагнув, що ми приземлилися на Землю. Перед собою він бачив дерева, траву, поле і сіре небо. Він був уражений тим, що за все своє життя вперше побував на іншій планеті. Брат поглянув на мене й зрозумів, що я знепритомнів. Макріс почав щосили штовхати двері, щоб вони відчинилися, і йому це вдалося. Це побачила Айріса й схопила граблі, які лежали поряд із купою сіна. Вона легким кивком натякнула своєму чоловікові, що скло піднялося, і обережно почала підходити все ближче й ближче до капсули. З капсули вийшов Макріс. Він озирнувся навколо, але справа від себе помітив людей і почав панікувати. З капсули вийшов Макріс. Він оглянувся навколо, але зправа від себе побачив людей, і він почав панікувати.
– Ні, ні! Тільки не чіпайте мене! – він обережно почав відходити від капсули.
Вінні та Айріса переглянулись, адже були здивовані зовнішністю істоти і тим, що щойно почули чисту англійську мову від неї.
– Хто ти? Звідки ти тут узявся? У тебе форма людини, але ти точно не є нею! – крикнув Вінні дивній істоті чорного кольору.
– Пообіцяйте, що не будете нічого робити зі мною! – злякавшись, говорив Макріс! – Мене звуть Макріс, я людина з Місяця.
– Місяць? – запитала Айріса. – Не може бути, там не живе ніхто, люди там були і нікого там не бачили, жодних ознак цивілізації! І взагалі, я не вірю в інопланетних істот!
– Говори! Ти людина, ми це знаєм, не треба водити нас за носа!
– На Місяць вторглися. Ми з моїм меншим братом летіли у цій капсулі сюди, тікаючи від війни. Наша раса жила у середині Місяця, не на поверхні, тому люди не бачили нас, адже ми ховались, – Макріс мусив сказати правду. – Ми шукаємо тут прихисток. Наших батьків вбили, а нас відправили на Землю, аби сховатися від війни і страху.
Фермери були надто здивовані, і між ними трьома була невелика пауза серед шелесту листя, але Вінні наважився говорити.
– У тебе є ім’я? – запитав він.
– Мене звуть Макріс, Макріс Рембертон. Мого брата звуть Беда. Ми з перехрестя Тарувань.
– Що означає “перехрестя”? Ви на вулиці жили, чи як? – запитала Айріса, бо для них “перехрестя” має зовсім інше значення.
– У вас немає перехресть?
– Ні, ми живемо у будинках, – сказав Вінні.
– Ми теж живемо у будинках. Просто, можливо, у вас трохи інакше.
– Чим ми можемо вам допомогти? – запитала Айріса, бо повірила в історію, яку Макріс розповів. Вінні дивно поглянув на неї.
– Ви можете допомогти? – з подивом запитав Макріс. – Було б добре щось зробити з моїм братом. Я переживаю за його стан, але не знаю, чи ви можете допомогти якось. Вінні підійшов до капсули. Він поглянув на мене, і спробував взяти на руки. Разом вони пішли до будинку, тримаючи мене на руках. Мене поклали на ліжко в кімнаті фермерів. В цей час поки я лежав, Макріс, Вінні та Айріса сиділи на кухні, вони попросили Макріса більш детальніше розповісти про те, що сталось, Айріса пригостила його свіжим супом.
– Це їжа? – Макріс вказав на тарілку з супом і хлібом, який лежав поряд.
– А що ж іще? У вас там навіть їжі немає?
– Є, але ми не їмо за потреби. Тільки якщо самі цього захочемо.
– Дивно, – сказала Айріса, а Вінні лише посміявся. – Розкажи, поки їси, більше про Місяць. Ваш світ.
Макріс взяв ложку у руки й почав свою розповідь.
– Ми з Бедою жили разом із мамою та батьком на Тарувані. У нас усе було чудово. Наш народ називають сяйвами. Ми не знаємо, що таке війни, у нас розвинені технології, які значно випереджають людські, і хоч ми й схожі на вас подобою, проте ми не люди. Наш творець — це первісна матерія. Ми весь цей час спокійно мешкали на Місяці, поки в наш світ не вдерся Сстар, завойовник галактики. Ми не знаємо достеменно, хто він такий, але істота він ще та. Мама змушена була відправити нас на цій капсулі сюди, – Макріс підніс ложку супу до рота. – Дуже смачно. І так, вибачте за квіти, ми справді вже не могли керувати цією бляшанкою.
– Вона може згодитись на металобрухт, – зауважив Вінні.
– Це титан, я б не радив розкидатися таким металом.
Айріса поглянула на капсулу, і задалась питанням.
– Як ви взагалі вижили? Ударна хвиля не дала б вам шансу на життя.
– Керамічні плитки. Сама капсула з титану, але без них ми б згоріли якби не розбились. А чому не розбились - поняття не маю, якесь диво.
У цей час я прокинувся. Побачивши темну кімнату в незнайомому будинку, я злякався, подумавши, що перебуваю у якомусь надто реалістичному сні. Я вийшов за двері й покликав Макріса.
– Беда? – Макріс піднявся з-за столу і піднявся до мене.
В цей час Вінні говорив до Айріси.
– Якась… якась дуже моторошна історія. Пережити війну, через яку змушений покинути власні землі і полетіти на чужу планету. Незвично, – ділився він. – Ти віриш?
– Стараюсь, принаймні. Впринципі, це не сильно реалістично. Але на календарі дві тисячі сімнадцятий рік, вже давно час розвиватись іншим.
– Чому ми так спокійно реагуємо на інопланетян?
– “Ми”? Ні. Ти, можливо, так, а в мене досі серце шалено б’ється. Але по ньому ж видно, що він не людина. Ця повністю чорна шкіра… дивишся на нього і бачиш просто порожнечу, нічого більше…
Макріс спустився разом зі мною малим. Я був наляканий, не знав що робити, моя сумка була на мені, і я спускався по сходам спокійно та обережно.
– Це люди, Макріс? – запитав я, поглянувши на брата.
– Люди, – сказала Айріса з посмішкою.
Я спустився, але вів себе обережно, щоб нічого не задіти, не перекинути, чи ще щось. Айріса простягнула руки до мене.
– Привіт, Беда. Я Айріса, фермерша, а це - мій чоловік, Вінні, – вона вказала на нього, а він помахав мені рукою. – Ми вже познайомились із твоїм братом. Тобі нема чого боятись. Ми знаємо звідки ви.
Я поглянув навколо, і зрозумів, що ми на Землі, ніби усвідомив це все заново.
– Де капсула? – запитав я.
– Лежить десь там на землі. Ми на фермі, Беда. Серед людей і тварин, – але раптом Макріс задався питанням. – А хтось міг чути вибух?
– Ми в глушині. Найближча хата тут щонайменше за 700 метрів, усе навколо — це ліс, поле і наша ферма, – заспокоїв Вінні.
– Де ми взагалі? – я знову запитав.
– Арчервілл. Село у Канаді.
– Оу, країни та селища… Ми чули лише легенди про те, що на Землі так живуть, – задумливо промовив Макріс. – Чув іще, що у вас тут є штати чи провінції. Ми в якій?
– Регіон Ватерлоо. Розвинене місце, але ми обрали життя на фермі, – сказав Вінні. Айріса взяла мою руку. Я з переляку зиркнув на неї, але побачив перед собою спокійну, гарну жінку й подумав, що їй можна довіряти. – Хочеш спробувати суп, який я зварила? Гаряченький, поки свіжий, – запитала вона. У відповідь я лише кивнув головою. Айріса підвелася, щоб налити мені трохи супу. Вінні ж вирішив поцікавитися нашим майбутнім:
– То які плани? Ви тепер тут, у безпеці, але що збираєтеся робити далі? Ми з Макрісом переглянулися.
– Я не знаю, – відповів Макріс не з найзадоволенішою інтонацією.
–…Я вб’ю Сстара, – неочікувано чітко вимовив я. Усі поглянули на мене. Я не знаю, через що саме вони були більше здивовані — через мою божевільну мету чи через мій юний вік. Можливо, і через те, і через інше. Але мої плани були цілком реальними. З самого дитинства я мав твердий намір убити Сстара й повернути Матрицю. Відновити мій народ. Я змалку знав, що поверну до життя своїх людей, а Сстару відплачу за все скоєне. Я не думав раціонально як я буду цим займатись і чи ця ціль переросте в реальність, але ця ціль була зі мною завжди.
– Хлопче. Ти занадто малий для таких думок, – сказав Вінні.
– Але це єдиний вихід, – уточнив Макріс, що моя ідея не сама жахлива.
– Вихід з чого? – запитала Айріса.
– Вихід з темряви, єдиний спосіб повернути життя нашого народу, – мій брат розуміє це. – Убити Сстара і забрати матрицю у нього.
– Дитячі вигадки. Як ви це зробите? Якщо Сстар справді існує, як ви його знайдете, якщо, як ти, Макріс, сказав, він десь далеко у космосі, як ви натрапите на його слід??
– Якось та й знайдем. Головне - щоб він не жив, – відрізав я, адже мої цілі були чіткі і ясні.
Діалог завершився, ніхто не знав, що казати далі. Я з’їв тарілку супу, і він мені дуже сподобався. Макріс із Вінні потягли капсулу в сарай, щоб пізніше розібратися, що з нею можна вдіяти. Вона більше не могла виконувати своїх функцій, але її метал можна було перетворити на щось корисніше або просто заробити на ньому грошей. Айріса поїхала на машині купити мені трохи одягу, заздалегідь прикинувши розмір, а Макрісу Вінні дав щось зі своїх речей, просто щоб той міг переодягнутися. Я познайомився з їхнім собакою Чаком. Це була німецька вівчарка, і я вперше за все життя бачив живу тварину. Я досі не міг повірити в існування людей, що вже й казати про звірів. Я озирнувся навколо. У Вінні були сараї з коровами, свинями й козами, городи з ягодами та овочами, кілька яблунь і ціле поле кукурудзи — усе, що треба для успішної торгівлі натуральними продуктами в магазині й забезпечення ферми. Було видно, що господарюють тут на совість. Тварини доглянуті й чисті, поля без бур’янів, усюди стояли зрошувальні системи, і все навколо нагадувало сільський рай. Невдовзі Айріса привезла мені дві футболки, упаковку білизни та ще деякі речі. Тепер нам із Макрісом було що вдягнути. Але чому ці люди вирішили довіритися нам? Цього я не розумію й досі… Проте все було чудово. Справді. Ми обживалися на фермі, а Сстар блукав десь у космосі. Але часом здавалося, ніби світ просто… зупинився на мить. Ніби нічого не відбувалося взагалі, хоча мало б. Ми прожили на фермі якийсь час. За цей період ми з Макрісом багато чого навчилися, дізналися про побут звичайних людей і вивчили крізь роки клички всіх тварин. Життя відчувалося зовсім по-новому. І хоч наші батьки зникли, я сприймав Вінні та Айрісу як їхню заміну. Весь цей час вони намагалися виховувати мене, малого, вчити, як правильно жити серед людей. Одного дня Айріса вирішила взяти мене з собою в місто, щоб показати, яким є світ навколо, і через що нам із Макрісом доведеться пройти, адже ми напевно знали, що не залишимося тут назавжди. Але спочатку світ мав побачити я, а вже потім — Макріс. Айріса якраз їхала по продукти, і так випала чудова нагода визирнути за межі ферми. Я взяв із собою маскування, бо без нього не міг з'явитися на людях. Це було звичайне кільце, зроблене з титану, але всередині ховалося безліч технічних мікромеханізмів, які візуально могли перетворити тебе на будь-кого. Айріса дуже здивувалася, коли я одягнув його — вона ж вперше побачила моє людське обличчя.
– Як воно працює? – запитала Айріса, дивившись на мене і стоявши поряд з Макрісом.
– Ми не знаємо напевне, – сказав Макріс. – Батько якось приніс два таких кільця, але одне з них залишилось вдома. Ми забули взяти його з собою.
– Це ж треба було додуматись до такого… які ж Сяйви розумні істоти! – захоплено мовила Айріса.
– А ви сумнівалися в цьому? – заговорив я, з посмішкою на обличчі.
– Як приємно бачити твою посмішку, хлопче. Ходімо до машини.
На вулиці чекав Вінні. Він теж остовпів, коли побачив мене в людській подобі, але майже відразу згадав про технології сяйвів. Ми з Айрісою сіли в автівку й рушили в місто. Я вмостився на передньому пасажирському сидінні, бо Айріса сама попросила про це, аби ми могли трохи побалакати в дорозі.
– Беда, яка у вас була їжа на Місяці? – запитала в мене Айріса.
– Ну, у нас на перехрестях росли щось типу напів рослин, напів кристалів… ще у нас було щось схоже на хліб, ми їх називали праями. Це так, більш тверда їжа. Ми ще воду пили, досліджувачі іноді привозили.
– Цікаво, – сказала вона, дивлячись на дорогу. – То, у вас було щось типу плантацій з харчами? Як у нас з Вінні город.
– Можна і так сказати. Але ми не їли часто. Ми нашу їжу використовували більше як паливо. Знаєте, тут все таки їжа смачніша, ніж у нас на Місяці була. Принаймні, яку ви готуєте.
– Чому ти до мене на “ви”?
– Мене так батьки вчили.
– Не потрібно. Я не баба, я на цьому світі лише двадцять вісім років. З чого б це звертатись до мене на “ви”, якщо на “ти” значно простіше? - обурившись сказала Айріса.
– Тепер буде важко звикнути до цього.
– Звикнеш, я тебе прошу. До Вінні можеш на “ви”, він вже старий, йому двадцять дев’ять.
– Але різниця лише один рік. Чому він старий? – я дивно глянув на Айрісу, не зрозумівши, що вона просто жартує.
– Смішний ти, – легко засміявшись сказала вона.
Упродовж дороги я бачив багато житлових будинків. Вони не були схожі ні на житло сяйвів, ні на ферму Вінні та Айріси. Усе виглядало геть інакше, відчувалося по-іншому, у цих будівлях не було нічого звичного для мене, і далеко не всі мали ферми. Лише зрідка обабіч дороги можна було помітити курей та корів.
Але навіть попри те, що все здавалося незвичним, це видовище повністю захопило мою дитячу цікавість до всього на світі. Особливо коли цей світ — абсолютно новий. Я бачив те, чого не помічав ніколи раніше. Для звичайних людей це буденність, а для мене — щось дивовижне й незвідане. І від цього факту тілом перебігали мурашки. Виїхавши на трасу, я вперше в житті побачив справжній людський асфальт, чужі автомобілі та водіїв за кермом. Інші люди! Не одні й ті самі домашні тварини та Вінні з Айрісою. Мене це неймовірно заворожувало. Я дивився у вікно, наче на річ, про яку мріяв усе життя, але ніяк не міг отримати.
Дерева, рослини, пшеничні поля. Перші крамниці, перші дорожні знаки. Усе здавалося якимось нереалістичним, але я бачив це на власні очі! Айріса лиш мовчки спостерігала, з яким захватом я поглинаю поглядом навколишній світ. Надворі світило сонце, на яке нам із Макрісом суворо забороняли дивитися, бо воно було надто яскравим, а тут його проміння вільно розливалося дорогою. Невже це і є головне джерело світла у людей? Усередині Місяця все, що світило — це неонові ліхтарі та штучне освітлення. Це все, що я бачив за своє життя.
Ми під’їхали до місцевого “Ашану”. Коли я побачив таку кількість людей та машин, мені стало трохи моторошно. Страх почав брати гору, і я міцно взяв Айрісу за руку, як колись у дитинстві брав маму. Вона здивовано поглянула на мене, але вмить почервоніла й тепло усміхнулася. Вона не мала власних дітей, тому, мабуть, уперше в житті відчула, як маленька дитина прив’язалася до неї, наче до рідної мами. Наляканий натовпом, я ходив виключно поруч із нею. Боявся, що люди розгледять у мені того, кого бачити не повинні. Принаймні, поки що. Ми трохи скупилися. Набрали кілька пакетів із продуктами, і я вперше на власні очі побачив, як влаштовані магазини.
Мене страшенно приваблювали яскраві пакування їжі. Якісь обгортки були насичено-жовтими, якісь — блакитними, інші — білими. Одразу стало зрозуміло, що люди чудово вміють привертати увагу звичайним оформленням. Це чіпляло око навіть мене, сяйва, який своїм характером кардинально відрізняється від людини. Проте тілом сяйва все одно ширився людський страх. І хоч ніжна рука Айріси додавала спокою, я все одно безпричинно відчував на собі зайві погляди, хоча насправді на мене ніхто й не дивився. Це ж абсолютна буденність для людей — бачити маму з дитиною, попри те, що Айріса не була моєю мамою. То що ж тоді не так? Звісно, і навіщо я сам собі в книжці ставлю такі дурні питання…
На Місяці у мене був друг Хват. Ми з ним іноді говорили про людей. Вони здавалися нам дивними, а комусь навіть нереалістичними — нібито їх не існує, а всі фотографії, які показували нам малими, відчувалися як звичайний обман, плід наших технологій. А тепер ти живеш серед них, носиш людську “маску”, вдаєш із себе таку ж саму звичайну людину, як і всі навколо. А серце б’ється. Ти бачиш їх і розумієш: “Я виглядаю так само”, але ти не є людиною, і ЦЕ лякає. Якби ж я зараз міг побачити Хвата! Сказати йому, що тепер живу серед людей, які колись для нас були нереальними. Ми повернулися додому, де на нас чекала запашна вечеря, яку приготував Вінні разом із Макрісом. Макріс час від часу допомагав їм готувати, а іноді робив мені обід, коли господарів не було вдома. Вінні, до речі, теж виявився непоганим кухарем. Згадуючи, яку чудову вермішель вони приготували вдвох, я й досі здивований цим феєричним смаком. Скоріш за все, вони багато спілкувалися між собою, особливо тоді, коли ми з Айрісою поїхали за покупками. Знайшовши спільну мову з господарем, мій брат більше не боявся людей, що вже й казати про мене. Я просто був радий, що ми знайшли родину, яка так легко нас прийняла.
– Ми вдома! – гукнула Айріса, зайшовши до хати.
– Привіт! – крикнув Вінні у відповідь дружині.
Ми з Айрісою одразу почули сирно-гострий аромат, проте лише вона знала, що це за страва. Ми увійшли до кухні. На столі стояли чотири тарілки з вермішеллю у сирі — як нам сказали, навіть трохи пікантною. Ми всі разом сіли за стіл, щоб повечеряти ароматною пастою за рецептом Вінні та Макріса. Я неохоче взяв виделку до рук, адже ніколи раніше не куштував сиру. Зверху виднілися приправи, а від вермішелі йшов гостренький аромат соусу чилі впереміш із великою кількістю вершкового сиру. Але спробувавши, я відчув справжню феєрію смаків, яку б ніколи не пізнав, будь я звичайним сяйвом. Це чіпляло в людях. Вони зовсім інші істоти, не такі, як сяйви чи будь-хто інший. Кожна раса по-своєму унікальна. І які б легенди ми не чули про людей, серед них майже не було нічого позитивного, проте й у них є свої плюси. Як-не-як, ми дуже подібні до людей, адже Джаверт створював нас, дивлячись саме на них. Я висловив захоплення тим, наскільки апетитною та смачною вийшла паста, і подякував Макрісу та Вінні, а потім пішов на другий поверх подивитися телевізор. За той короткий час, що я перебував тут, на Землі, я вже ніби навчився користуватися ним. Але мене раптово гукнула Айріса.
– Беда, ходи-но сюди, – піднявшись наверх, стоячи на сходинках, сказала Айріса,
Я встав з крісла й спустився. Вінні з Макрісом пішли годувати тварин, а Айріса тримала у руках плюшевого ведмедика. Він був пурпурового кольору, з яскраво вираженим білим пухнастим животиком. Іграшка була невеличкою, сантиметрів двадцять заввишки. Жінка обережно тримала її в руках. Ведмедик виглядав як новий, ніби вона щойно його купила.
– Це я купила нашій з Вінні дитині. Думала, подарую, коли вона буде ще зовсім малям, коли з’явиться на світ. Але, гадаю, ти будеш не проти, якщо візьмеш його собі. Коли ти виростеш, я хочу, щоб у тебе залишилося щось на згадку про мене і про нашу ферму, – з ніжною посмішкою промовила вона.
– Справді? Це мені? – я трохи не вірив в це, чому б це Айріса зненацька дарила мені іграшки.
Я підійшов до неї та взяв ведмедика до рук.
– А що це за істота? Кого репрезентує ця іграшка? – запитав я, бо досі не знав дивний тваринний світ Землі.
– Це ведмідь, маленький, пурпуровий ведмедик. Він буде тебе оберігати і нагадувати про твій другий дім, де ти виріс, будучи не на Місяці. Пурпурових немає, правда. Є тільки бурі, чорні, білі…може ще якісь є, я можу і не знати, – легко засміялась Айріса.
Я взяв ведмедика до рук. На дотик відчував його м’якеньке хутро, а серцем — теплоту, яка йшла від найдобрішої жінки, яку я коли-небудь бачив. Я кинувся до Айріси з обіймами. У ту мить я збагнув, що вона просто хоче піклуватися про когось, хто сприйматиме її як матір. Вона понад усе хотіла дитину, але, як ми з Макрісом зрозуміли згодом, вони з Вінні не могли її зачати. Вінні був хворий. У Айріси не було шансів народити, навіть якби вона сильно того прагнула. Тому вона була змушена шукати любові від нерідної дитини, а я — від названої матері. Люди відчуваються зовсім інакше, коли виявляють турботу до прибульця. Ми обмінялися з Айрісою теплими обіймами, поки я стискав у руках ведмедика. Які неймовірні відчуття. Минуло кілька місяців, відколи ми оселилися у Вінні та Айріси. Але мені починало це набридати. Я потроху пізнавав навколишній світ. Макріса іноді теж возили в місто, і тоді вже я залишався з Айрісою вдома, поки брат озирався довкола. Не те щоб у мене був якийсь вибір, але життя здавалося надто одноманітним — нічого не відбувалося. Ми відвідували різні ресторани, Айріса та Вінні навіть якось зводили мене в зоопарк. Проблемою залишалося те, що ми мали лише одне маскувальне кільце, тому Макріс не міг бути поряд із нами під час цих прогулянок і зазвичай волів залишатися вдома. Вінні давав йому якусь роботу на фермі, поки ми гуляли містом. Але я сильно сумував за братом і щиро шкодував, що він не бачить усіх тих див, які відкривалися мені. Однак сам він ставився до всього цього дуже скептично. Ніби взагалі не хотів знати, де нам доведеться жити найближчим часом. Це мене неабияк засмучувало. Йому було байдуже. Він багато працював на фермі, а Чак — цей дружелюбний пес — став для нього новим найкращим другом. Усіх тварин брат уже знав за іменами напам’ять. Йому подобалося цим займатися, але я прагнув якогось руху вперед. Я не міг просто сидіти на одному місці й чекати, коли ситуація зміниться сама собою, і ми врешті-решт виступимо проти Сстара разом, щоб відшукати цю мерзоту й покінчити з війнами. Зі стражданнями нашого та чужих народів. Із винищенням невинних життів. Раз і назавжди. Проте ми ніяк не могли наблизитися до моменту, щоб почати шлях до моєї мети. Я був усього лише дитиною. Логічно мислити мені ще не вдавалося, я не розумів, що ми не дістанемося до Сстара, поки він сам не знайде нас. Але я був упертим, як і всі діти… Я наполягав на своєму попри все. Проте мене ніхто не слухав. Усі навколо вважали, що тепер Земля — наш єдиний дім. А я все одно гнув свою лінію. Одного ранку, коли ми сиділи за столом і снідали, я вирішив почати розмову з Макрісом.
– Макріс, чому ти так не хочеш в навколишній світ, поза ферми? – доївши, почав говорити я.
Макріс, трохи посидівши, подумавши та прожувавши рагу Айріси, почав говорити.
– А яке це має значення? Я просто не хочу, от і все, – Айріса мила посуд, але вона вирішила послухати наш діалог.
– Ти не хочеш шукати Сстара? Щоб вбити його? – запитав я.
Айріса різко поглянула на мене, але вдала вигляд, що нічого не чує через шум води. Макріс здивувався, бо давно не чув цієї теми.
– Чому ти про це досі думаєш? Беда, ти досі вважаєш, що ми можемо його знайти?
– Змогли б, якби ти хотів цього! Але ти тільки сидиш тут, і нічого не робиш для нашої спільної цілі! – дитячим голосом кричав я.
– Це була твоя ціль, не моя! – кричав у відповідь Макріс. Він завжди злиться, коли зляться на нього.
– Хлопці, ви чого тут галас зчиняєте? – обернулася до нас Айріса. – Не треба сваритися, будь ласка!
– Ні, я хочу повернути своїх людей! – голосно вигукнув я, в один момент палко обурившись на Макріса.
– Що сталось з тобою сьогодні, хлопче? Що надихнуло тебе зранку за столом зірватись на мене?
– Тому що ти… ти нічого не хочеш робити, щоб повернути наш народ і нашу родину! Щоб ми могли, як і раніше, жити в мирі й спокої. І щоб він іншим не заважав! Тепер я бачу, що ти просто махнув рукою на те, наскільки це важливо!
– Беда, – легко промовила моє ім’я Айріса, я поглянув на неї. – Заспокойся.
Вона поклала рушник для рук на стільницю, підійшла до мене й міцно обійняла. Потім перевела погляд на Макріса, а той подивився на неї. Я на мить затих.
– Слухай, – почав говорити Макріс. – Я не впевнений, що ми коли-небудь зможемо повернутись на Місяць.
Між нами зависла важка пауза. Мене наче голкою прошили ці слова, і точно не в хорошому сенсі.
– Та як ти взагалі можеш таке говорити! – я з криком вирвався з обіймів Айріси. У мене хлинули сльози, горло здавило так, що стало важко дихати. Мене накрила така істерика, що від галасу прокинувся Вінні й поспіхом спустився вниз поглянути, що сталося.
– Але це правда! Він поки не прийде сюди, ми не зможемо добратись до нього, а коли він прийде сюди, то нам - кришка! Капут! – сказав Макріс.
– Макріс, навіщо ти так? – злякалась за мій дитячий характер Айріса.
– Бо так воно і є! Уже давно пора перестати бачити світ у рожевих окулярах. Не все в цьому житті стається так, як ти того хочеш, це закон природи! По-іншому ніяк, а дива — це просто міф!
Сльози котилися по моїх щоках градком. Вінні мовчки дивився на цю картину, застигши від шоку. Оглушений цією жорстокою правдою, я прожогом вибіг на вулицю. Мені хотілося втекти якнайдалі від хати, але я тримався меж ферми. Я безсило сів прямо на мокру бруківку, яка ще не просохла після дощу. На вулиці стояв холодний лютий, і я миттєво змерз. Всюди панувала зимова слякота й трималися купи грязюки. Але я сидів у тій багнюці, бо просто не хотів нікого бачити. Мене так легко довели до сліз, зачепивши за живе правдою, яку я насправді вже давно мав прийняти. Я просидів так хвилини три, аж поки ззаду почулися кроки. Це був Макріс. Він побачив, що я сиджу на холодній, мокрій і брудній землі, й несміливо підійшов ближче.
– Беда, вибач мене. Я не хотів зриватись на тебе, просто…ти так зненацька налетів на мене, ніби це я Сстар, і через мене сталось це все лихо, – скорботу було чути в його словах.
Я мовчки сидів, уткнувшись носом у коліна й лише шмигав. Брат нахилився і спробував підвести мене на ноги.
– Відчепися, – грубо сказав я, смикнувши плечем.
Він поглянув на мене і став мовчки, не мавши, що й сказати.
– Невже ти справді думаєш, що я так не хочу повернути наш народ?
– Я так і думаю, – продовжував я говорити, шморгаючи
– Але це не так. Я просто втрачаю надію з кожним днем знаходження тут, – Макріс безпорадно змахнув руками, показуючи на простір довкола.
– Я теж. І ти в цьому винний. Бо ти не хочеш нічого робити, – вказуючи пальцем на брата говорив я. Він присів.
– Я теж не хотів би, щоб все так обернулось. Сстар, ймовірно, блукає десь по всесвіту, шукаючи нову жертву собі. Нових нас, які якось врятуються, але будуть безнадійно сидіти і шукати аргументи, чому вони не можуть врятувати свої землі.
– Та про що ти взагалі? – я продовжував злитись.
– Я вже звик бути тут. Ніби наш новий дім - це Земля.
– Відчувається ніби ферма - це твій новий дім, а на Землю тобі плювати.
– Я не хочу виходити в навколишній світ, – він нахилив голову донизу. – Нам там не місце, Беда, зрозумій це. Ми не люди, і ніколи не будемо.
– Що ти знаєш про те, як це бути людиною?
Макріс замовк на кілька секунд. Я дивився на нього спідлоба, розвернувшись упівоберта через плече.
– Ми, можливо й не люди, але я можу бути нею, навіть коли я врятую наш народ. Я буду жити серед них, поки не знайду Сстара, і не вб’ю його. Раз і назавжди.
Макріс поглянув на мене. Я був упевнений у своїх словах і сподівався, що він розуміє: я говорив це цілком свідомо. Ми підвелися й пішли до хати. Я не хотів нікого бачити, тому майже одразу попрямував до ліжка. Вінні з Айрісою стояли на кухні й чекали на нас.
– Що з ним? – тривожно запитав Вінні.
– Серйозні амбіції. Ось що з ним.
– З ним, мабуть, треба поговорити? – запитала Айріса, так само тривожно, як і її чоловік.
– Він хоче бути серед людей. Вирости, а потім вбити покидька, який забрав наш народ. Я розумію, що він відчуває.
Знову залягла коротка пауза.
– Йому потрібно дати шанс, – сказав Вінні.
– Що ти маєш на увазі? – запитав Макріс.
– Його треба відпустити на волю. Дати йому можливість самому збагнути, чого він хоче, а не тримати на ланцюгу тут, на фермі, серед трьох людей, – розмірковував Вінні, повільно почухуючи бороду. – Якщо він хоче жити з людьми — будь ласка. Хай спробує.
– Де? Куди ми його подінемо? Невже ти хочеш так легко його позбутись? – з острахом запитала Айріса.
– Не сказав би, що хочу його здихатись. Але і не хочу тримати його у клітці, – Вінні трохи подумав. – У мене є одна знайома, яка відкрила інтернат для дітей - “Гармонія”. Айріса, пам’ятаєш? Про нього в новинах говорили. Найкращий інтернат у канаді з новітніми концепціями виховання.
Макріс трохи постояв, подумав, але йому було важко второпати ідею Вінні.
– Відправити його у навколишній світ? Щоб він не жив тут? – перепитав брат.
– Я думаю, це необхідно, якщо йому тут набридає. У інтернаті знайде нових друзів, там ж і виросте. Якщо щось піде не так - ми його заберемо. Можливо, для нього це буде уроком.
Пролунала голосна мовчанка. Ідея була не сама щаслива. Макріс був здивований, а Айріса ніби не хотіла позбавлятись мене, ніби не хотіла втрачати малого хлопця, якого розраховувала виростити.
Я лежав з ведмедиком у обіймах, і почув, як мене покликав Макріс. Я спустився вниз по сходам, але не до кінця. Стояв на сходах, чекаючи.
– Кажи свою ідею, Вінні, – сказав Макріс.
– Беда, чи хотів би ти в навколишній світ? – запитав фермер, після короткої паузи, повернувшись до мене. Айріса лише пригнічено дивилась на мене, а я, тримаючи у руках пурпурову іграшку, дивився на Вінні.
– Так, – сказав я.
– То, ти розумієш, що не будеш жити з нами, якщо хочеш жити у навколишньому світі? – запитав мій брат.
Я заціпенів. Айріса просто відвернулася до вікна, а Макріс із Вінні дивилися на мене пильним, допитливим поглядом. У мене відняло мову. Я опустив очі на ведмедика в руках і раптом чітко усвідомив: цього ведмедика мені подарувала Айріса. Жінка, з якою я тепер, якщо й побачуся, то вкрай рідко, або й узагалі ніколи, якщо поїду звідси.
– Розумію, – сказав я.
– Чи ти готовий покинути нашу ферму і жити з новими людьми? Зі своїми однолітками, але новими? Яких ти ніколи в житті не бачив.
Я подумав. Добряче подумав. Час був даний мені. Знову пауза, все стихло. Руки почали тремтіти.
Я задумався. Міцно задумався. Мені дали час на роздуми. Знову пауза, усе довкола стихло. Руки почали дрібно тремтіти. Я усвідомлював, що ця хатина — місце, де я був змушений рости далі. Але я й не здогадувався, що існують інші варіанти. Якщо я оберу життя в новому світі — усе почнеться заново. А значить — нові цілі, нові люди, нове геть усе. Який вибір зробить семирічна дитина, поставши перед таким дорослим питанням? Думати над тим, чи хочеш ти обміняти чужий прихисток та удаване життя тим, ким ти насправді не є, на власну мету, яка поверне тебе назад… Без перебільшень, це був вибір, який давався найважче. То що ж обере семирічна дитина?
– Так, – чітко промовив я.
І в тиші кухні почувся гіркий жіночий плач. Вінні розгубився, а Макріс миттєво обернувся й підбіг до Айріси, намагаючись її заспокоїти. Чоловік підійшов ззаду і міцно обійняв дружину. Невже за такий короткий час Айріса справді так палко прив’язалася до нерідної дитини? Вінні з Макрісом як могли втішали її. Я тихо спустився зі сходів і обережно підійшов ближче. Айріса повернулася до мене, підвелася з-за кухонного острова й розпачливо, але з неймовірним теплом обійняла мене — так, ніби я вже просто зараз від’їжджав. Бідна жінка… Вінні з Макрісом лише шоковано перезирнулися, приголомшені моїм спонтанним рішенням. Річ у тім, що я був повністю впевнений у своїх словах. Попри те, що я залишався ще зовсім дитиною, сяйви у дитячому віці мислять абсолютно інакше, ніж люди. Я чітко знав, чого хочу, і повністю розумів, що кажу, пам’ятаючи ті події до найменших деталей навіть зараз, коли все це вже стало далеким минулим. Я усвідомлював, заради чого ухвалюю ці рішення. І навіть тоді навряд чи хтось зміг би мене зупинити чи переконати в іншому. Важко назвати будь-яку людську дитину цілком свідомою, але точно не дитину сяйва.
3. Збирайся, Беда
Увечері ми сіли за стіл повечеряти. Протягом дня після того, що сталося зранку, ми майже не спілкувалися. Більшість часу я провів у своїй кімнаті, а інші займалися власними справами, і всі почувалися пригніченими.
– То, ти, Беда, хочеш усе-таки жити в місті? – запитав Вінні, коли доїв.
– Хочу. Я не знаю, що тягне мене туди найбільше, – жуючи, відповів я. – Але я вірю, що колись таки зможу здолати нашого з Макрісом ворога і врешті-решт повернути наш народ і нашу родину.
Усі дивилися на мене, але не зронили ні слова. Для них те, що я говорив, було лише дитячою нісенітницею. – Є один інтернат, ним керує подруга мого дитинства, Белль. Там чудові умови, і друзів собі знайдеш. Насправді я не бачу інших варіантів, окрім цього закладу. Він розташований прямо в місті, у Ватерлоо.
– Хочете відправити мене туди? – запитав я. – До чужих людей?
– Хочеш сказати, що ти не цього хотів? – з подивом запитав Макріс.
– Цього, – відвернувся і подумав я, перш ніж сказати.
– От і все. Єдине, чого треба почекати, це тоді, коли ти будеш готовий виїжджати і зустрічати новий світ.
Упродовж останнього вечора ми з Макрісом блукали фермою, згадуючи дитинство та теплі моменти з минулого. Зайшла мова й про приятелів. Брат натякав, ніби я не зможу знайти собі друзів в інтернаті, хоча я в це не вірив. Люди не мають помітити мого маскування. Якщо запитають — скажу, що це просто звичайна прикраса. Як пізніше розповів мені Вінні, його давню подругу, власницю та директорку інтернату “Гармонія”, звали Белль Марлоув. Вони колись навчалися разом. Белль народилася в заможній, престижній родині, а з часом, коли відчула таке покликання, відкрила інтернат, де зараз виховується чимало сиріт. Діти перебувають там, допоки їм не виповниться 16 років, або поки їх не забере на виховання якась сім'я. Так мали влаштувати й мене. Групи там складаються з восьми вихованців, і я мав потрапити до однієї з них. Вінні запевняв, що для мене це чудовий варіант. За час перебування в інтернаті я зможу розібратися в собі, збагнути, чого хочу від цього життя і яку професію обрати. Я ще не знав напевне, ким працюватиму в майбутньому, тому сподівався з'ясувати це там, можливо, за допомогою нових друзів. Уночі я ніяк не міг заснути. Макріс солодко хропів, а я крутився з боку на бік і думав про те, коли ж саме мені варто вирушати до інтернату. Мені було важко від думки, що я змушений покинути названу родину — залишити брата й людей, які щиро раділи можливості забезпечити мене усім необхідним. Але водночас мені здавалося, що буде правильніше, якщо я просто піду і продовжу йти до своєї мети. Макріс у певному сенсі став для мене тягарем. Він прагнув спокійного, мирного життя не серед галасливих людей, а серед рослин і чистого повітря, тоді як я чітко усвідомлював: мені, навіть такому малому, вже давно пора рухатися далі. Я не дорослий, як Макріс, я все ще дитина. Разом зі своєю великою метою я маю паралельно вчитися, формувати з себе справжню особистість, а не просто залишатися якимось іншопланетним об'єктом. Тієї ж ночі я дійшов остаточного висновку: я повинен вирушити до інтернату вже сьогодні зранку, щоб не уповільнювати свій шлях. Роки минуть швидко, серед людей і нових друзів жити буде легше, а коли я виросту, то дістатися до Сстара вже не здаватиметься такою недосяжною метою, як у дитинстві.
– Айріса? Ти тут? – спускаючись по сходам говорив я, бо почув шум на кухні, і подумав, що це вона.
– Ти вже прокинувся? Як ти себе почуваєш? – запитала вона, готуючи сніданок.
– Я вночі не міг заснути, довго думав, – говорив я.
– Чому? Про що думав? – допитливо говорила фермерша.
– Я зробив висновок, що мені потрібен той інтернат.
Айріса відчайдушно поклала лопатку, якою смажила яйця. Вона промовчала пару секунд.
– Невже ти правда не хочеш залишитись?
– Але Айріса, мені це потрібно! Я не можу залишитись тут, коли переді мною така велика ціль, я вже замучився говорити про це!
– Переконувати тебе марно, га? Це нічого не змінить, я так розумію… – тихо промовила вона, у відповідь я лише кивнув головою, – Збирайся, Беда, я скажу Вінні, що ти вирішив.
Я підійшов до Айріси і простягнув руки, щоб обійнятися. Вона легко обійняла мене, і пошепки сказала, щоб я йшов збирати речі.
Я піднявся наверх. Слухаючи діалоги та голоси Вінні, Макріса та Айріси я з прикрістю збирався. Айріса розказала їм про мої плани, і я почув скрип сходинок та кроки, і з кожним ставало все голосніше. І я знав хто і по що йде до кімнати. Двері різко відчинились і обернувшись, я побачив Макріса.
– Ти серйозно хочеш це робити? – запитав він, подивившись на мене пару секунд перед цим.
– Так. Я повинен, – сказав я.
Макріс змовчав.
– Ти впевнений? – важко промовив він.
– Повністю, і ми вже говорили про це.
– Збирайся, Айріса з Вінні тебе підвезуть, – зробив невелику паузу Макріс.
Він пригнічено спустився вниз, а я продовжив складати нехитрі пожитки у чорний рюкзак. Коли я згодом теж зійшов на перший поверх, усі були чимось зайняті, аби лише не дивитися одне одному в очі. Надворі Чак запекло гавкав на пташок, а з подвір'я долинав гуркіт заведеного мотора автівки Вінні. Айріса саме одягалася біля порога, а Макріс зосереджено мив посуд. Домиваючи останню чашку, він не почув, як я підійшов, але в останню мить озирнувся й вимкнув воду.
– Беда, ми з Вінні будем чекати тебе на вулиці, – сказала Айріса, у відповідь я лише кивнув головою.
– То що?
– Що “що”?
– Їдеш?
– Прямо у вир справжнього світу.
– Чим ж тобі тут не подобається… – Макріс відчаянно опустив голову. Я підійшов ближче до нього.
– Ходімо, попрощаємось. Вийдеш на вулицю, – взявши брата за руку я повів його до гардеробної.
Ми вийшли на ґанок. Чак одразу налетів на мене, дружньо спираючись лапами на груди. Я востаннє обводив поглядом цю затишну ферму, так і не дочекавшись моменту, щоб побачити її квітучою влітку. Усі свійські тварини були заховані у хлівах, тож я навіть не зміг із ними попрощатися. Я дивився в далечінь — на засніжені дерева та припорошену білим снігом стежку, яка вела за ворота.
– Я не знаю чи ми ще побачимось, – промовив я, повернувши голову до брата.
– Я теж, – відчайдушно промовив він.
– Але ж це неможливо. Ну, те, що ми вже не зустрінемось ніколи. Правда ж? – я не губив надію.
– Очевидно. Просто, як скоро? – Головне не час, а те, що ми не розлучені назавжди. Ми ж брати. – Думаєш? Думаєш, що все таки зустрінемося?
– Безумовно.
Я крокнув вперед і обійняв Макріса. Міцно обійняв, найміцніше за все наше життя. Я чітко знав, що ця розлука — надовго.
– Я люблю тебе, Макріс, – промовив я.
– Залишайся собою, – сказав він.
– Обов’язково.
Я попрямував до машини, де на мене вже чекали Вінні та Айріса. Наостанок я озирнувся на Макріса й помахав йому рукою. Він помахав у відповідь, а поруч із ним спокійно сидів Чак, тримаючи в зубах салатовий тенісний м’ячик. Дружелюбно виляючи своїм чорним хвостом, пес дивився мені вслід, ніби теж проводжав поглядом. “Вибач мені, Макрісе. Але я зроблю все можливе, щоб ми з тобою знову були щасливі. Це моя обіцянка”.
Перед початком мого великого шляху треба було як слід підготуватися. Того дня я вперше в житті скуштував Макдональдз і миттєво в нього закохався. Це була дивовижна їжа! Вінні дуже любив цей фастфуд і щиро хотів мене потішити. Після цього він повіз мене до крамниці, аби купити ще трохи одягу та звичайний кнопковий телефон. На той момент, на початку 2018 року, такий гаджет в руках дитини ще не вважався чимось сороміцьким.
У машині ми невпинно розмовляли. Я заворожено дивився на дива навколишнього світу й мимохіть думав про Макріса, із сумом усвідомлюючи, що він, можливо, ніколи не побачить усієї цієї краси. Ми проїжджали повз безліч цікавих місць. Я вперше споглядав таку кількість людей, бачив стільки різноманітних будівель, закладів та житлових будинків. – Беда, ми підїжджаємо! – зненацька, голосно сказав Вінні.
Раптом Айріса схвильовано згадала, що на мене потрібно було б спершу оформити документи, яких я, звісно ж, не мав.
– Вінні, ми ж не зробили йому ніяких документів! – вона злякалась, що тепер мене не зможуть віддати до інтернату.
– Ми й не мали їх робити, – з подивом сказав чоловік.
– Що? Як це? Вони ж мають знати ім’я, прізвище.
– Навіщо? – я втрутився в розмову. – Я можу їм просто сказати своє ім’я.
– Розумієш, малий, там все важче, ніж тобі здається. Тому цю справу будуть вирішувати дорослі, – пояснив Вінні.
– То як ти зібрався віддавати в інтернат дитину без жодної офіційної інформації?! – уже починала сердитися Айріса.
– Заспокойся. Вони все владнають самі. Дитині просто треба назвати ім’я та прізвище, а з усім іншим вони розберуться. Не всі діти, які потрапляють до інтернату, приходять туди з готовою течкою паперів. Не переймайся.
– Ти впевнений, що все минеться так легко? – недовірливо запитала Айріса.
– Ні. Але це не мій клопіт. Белль вирішить це питання сама, навіть без присутності хлопця.
Важкі вхідні двері інтернату відчинилися. Переді мною постала величезна кількість різних дитячих — і не зовсім дитячих — облич. Хтось сидів у загальній зоні й дивився телевізор, хтось поважно крокував у бік їдальні. І кожен із них був абсолютно унікальним: хтось високий, хтось значно нижчий; хтось худорлявий, а хтось — кругленький. Ба більше, навіть колір шкіри у всіх відрізнявся, зовсім не так, як у моєму рідному світі. Кожен був особливим. Айріса взяла мене, приголомшеного побаченим, за руку й повела за собою, слідуючи за Вінні. Вона й сама нервово озиралася довкола.
Вінні впевнено відчинив двері кабінету директорки. Він із порога привітався з високою дамою в сірому офіційному костюмі, одягненому поверх білої сорочки. Жінка з прямим, довгим каштановим волоссям та в елегантних окулярах радо простягнула другові руку для привітання.
– Ти що тут робиш взагалі? – з посмішкою від того, що бачить друга, сказала Белль.
– Зараз оторопієш, – Вінні відійшов і показав малого зажатого хлопчика з пляшкою води у руках — мене. Белль відхилила голову назад і з подивом кліпала очима.
– Привіт, Айріса… – сказала директриса, побачивши її поряд зі мною. – І де ж ви таке диво надибали?
– В аварії знайшли, – спокійно збрехав Вінні. – Привели до хати, розібралися трохи що й до чого. Очепурили його, дали одяг. Він трохи пожив у нас, але ми згодом зрозуміли, що не маємо можливості його виховувати.
– Хтось у тринадцять років запевняв, що хоче в майбутньому мати чотирьох дітей, – саркастично зауважила Белль. Айріса з подивом глянула на свого чоловіка. Директорка тим часом правила далі: – І ви вирішили принести його сюди? Просто здати в інтернат?
– Допоможи йому, Белль. Ми знайшли його бідного і змогли взнати тільки ім’я і дату народження.
– Він що, без документів? – настрій жінки миттєво змінився, ставши далеко не задоволеним.
– Так. А як ми мали їх оформити, якщо навіть не знаємо, звідки він узявся? – розвів руками Вінні.
Белль, опустивши руки, зробила крок у мій бік. Я інстинктивно позадкував і міцніше вхопився за долоню Айріси.
–Хлопче. Взагалі не знаєш звідки ти? – тихим голосом запитала вона.
Я лише мовчки похитав головою. Правди я сказати не міг за жодних обставин. До мене одразу дійшло, що краще тримати язика за зубами й не бовкнути нічого зайвого про Місяць. А ще я збагнув, що Вінні надзвичайно переконливо бреше своїй подрузі, і я мушу йому підігрувати. Ну, зрештою, це було на мою ж користь.
–Якщо ж ти вже тут, то ласкаво просимо в інтернаті Гармонія, – так само легко промовила вона, поклавши руку мені на плече.
– Дякую, – невпевнено витиснув я у відповідь.
– Ти хоча б пам’ятаєш там, прізвище, ім’я, ще щось? Батьків знаєш?
– Беда Веліар… Рембертон, – соромлячись сказав я.
– Два імені? Цікаво.
Белль повернулася і сіла за свій робочий стіл.
– То ти, Вінні, хочеш віддати його?
– Белль, я не знаю, як вчинити інакше. Що мені з ним робити?
Мені було трохи боляче чути ці слова, хоча я чудово розумів, що сам змусив Вінні піти на цей крок. Айріса зі скорботою в очах відвернулася, бо їй зовсім не хотілося втрачати мене.
– Створення документів з нуля займе чимало часу. Не набридне чекати? Та й паперова тяганина дуже виснажує.
– Це ж твій обов’язок, – дещо напружено втрутилася в розмову Айріса.
– Ніхто й не заперечує, я все зроблю, – зітхнула Белль. – Просто, якщо у вас є можливість опікуватися малим хлопцем… До того ж, наскільки я знаю, у вас досі немає власних дітей… Чому б вам не залишити його й не зробити частиною родини?
У кабінеті повисла важка тиша. Ніхто не знав, як продовжити цю розмову. Айріса, міцно стискаючи мою долоню, дивилася на мене, а я — на неї.
– Ні, ми хочемо рідного, – розрулив обстановку Вінні.
– Та й нехай! – сказала Белль. – Беру, раз не хочете.
На обличчі Вінні з’явилася полегшена посмішка. Він і сам до кінця не вірив, що все вдасться, але Белль таки прийняла мене навіть без свідоцтва про народження.
– Вінні, можна тебе на секунду? – директорка підвелася з-за столу. – А ви поки що посидьте тут. Мушу в нього дещо запитати наодинці.
Це прохання помітно напружило Айрісу. Ми з фермершею слухняно сіли на шкіряний диван, а Белль вивела Вінні за двері кабінету, у гамірний коридор, де снували інші люди. – Поясни мені лише одне. Яким чином хлопчина попав тобі до рук, не маючи банально, бляха, свідоцтва про народження? Невже він навіть не пам’ятає своїх батьків?
– Ми все розпитали! Нічого не ясно. Він просто — Беда. Далі — глухо.
– І ім’я таке екзотичне… – задумалась Белль.
– Ти впевнена що тобі потрібно копати так глибоко? Невже йому не можна просто зробити документи і побудувати нове життя? – Вінні почав перейматись.
– В сім років людина вже усвідомлює хто вона, і Беда мав би пам’ятати що сталось! – стишеним, але різким голосом заперечила Белль.
– Згоден, дивно. Але причиною може бути геть усе! Я лиш нагадаю, що знайшов його на трасі – брудного, нещасного, він просто сидів посеред дороги.
– Хіба що у нього амнезія внаслідок шоку…
– Ось тобі й логічне пояснення, – підхопив Вінні. – Тож забери його до себе. Я впевнений, що комусь із тутешніх дітлахів якраз потрібен новий друг. – Поки він це говорив, кивком голови вказав на вихованців, які зграйками снували коридорами.
Невдовзі ми всі вийшли на ганок. Мою валізу з речами вже витягли з багажника — настав час прощатися. Белль спустилася до машини, аби допомогти мені занести пожитки. Побачивши абсолютно нові пакунки, вона підозріло примружилася:
– Це ви йому купили?
– Ну а хто ж? Заїхали дорогою в торговий центр. Взяли трохи теплішого одягу та решти необхідного, щоб малий і не змерз, і не впрів, – відмахнувся Вінні.
Тепер починалося найважче — прощання з Вінні та Айрісою. Белль тактовно відійшла ближче до входу в інтернат, чекаючи на мене біля дверей. Вона вже заздалегідь метикувала, до якої саме групи мене визначити. Раптом Айріса рвучко підійшла, міцно схопила мене й притисла до себе. Я застиг, розгублено дивлячись через її плече на масивні двері закладу. Це були найміцніші та найтепліші обійми, які вона коли-небудь мені дарувала. Я був приголомшений такою емоційністю, але чітко знав: вона просто всією душею не хоче, аби я йшов.
– Будь щасливий у цьому інтернаті, Беда, – прошепотіла вона й ніжно поцілувала мене в лоб.
– Я пишатимуся тобою, якщо ти дійдеш до своєї мети, малий, – а це вже додав Вінні. Він по-чоловічому міцно потиснув мені руку й наостанок коротко обійняв. Я взяв до рук свою валізу.
– Сподіваюсь, ми ще зустрінемось з вами, колись.
Я розвернувся і потягнув валізу за собою, коліщатка тихо заторохтіли по асфальту. Озирнувшись біля самих дверей, я побачив, що Айріса тихо плаче, прикриваючи обличчя долонею, а Вінні сумно маше мені рукою на прощання. “Я ще побачу їх”, — твердо пообіцяв я собі. — “Рано чи пізно, але ми зустрінемося”.