Розділ 2 із 10

РОЗДІЛ ДРУГИЙ: МОТИВАЦІЯ

1. Секрет

Так почався довгий процес оформлення моїх документів. Проте все це залишалося десь там, на задньому плані, поки я обживався в інтернаті. Белль зважилася на доволі ризикований і небезпечний крок: вона залишила мене в закладі без жодного паперу, взявшись створювати мою “особистість” паралельно. Це було надзвичайно незвично і, щиро кажучи, трішки незаконно.

За той час, поки тривала бюрократична тяганина, мені довелося кілька разів побувати в різних державних установах і побачити кількох поважних чиновників. Але поки папери готувалися, я мав ближче познайомитися з тими, з ким мені належало провести наступну частину свого життя.

Сам по собі інтернат був величезним. Тут снували натовпи людей, а одна лише їдальня за розмірами могла зрівнятися з двома фермерськими будинками Вінні. Як Белль узагалі давала раду такому велетенському комплексу?

– Тобто ти взагалі не пам’ятаєш, що з тобою сталося? – зненацька запитала Белль, поки я заворожено роззирався довкола, приголомшений масштабами будівлі. – Справді пам’ятаєш лише своє повне ім’я, і більше нічого?

– Так, – чітко відчеканив я.

– Невже жодних спогадів про те, звідки ти, хто твої батьки? Це все?

– Так. Не пам’ятаю.

– Боже, то тут важкий випадок.

– Ви збудували дуже великий інтернат, – вирішив я змінити тему.

– Ну, будувала його не я, – усміхнулася директорка. – Але так, грошей сюди вкладено чимало.

– А де я буду жити?

– Зараз сам все побачиш.

Белль привела мене до дверей під номером двісті п'ятдесят один. Усе всередині нагадувало дорогий готель, але затишком перевершувало його в рази.

В одній такій секції жила група щонайбільше з восьми осіб — четверо хлопців і четверо дівчат. Велике приміщення ділилося на три частини: спальня для хлопців, спальня для дівчат і простора спільна кімната по центру, де всі могли відпочивати, бавитися й проводити час разом.

Я потрапив до групи своїх однолітків. Тут усе працювало за досить цікавою системою. Мої нові сусіди жили в інтернаті вже казна-скільки, і склад групи ніколи не стояв на місці: хтось приходив і залишався, когось згодом забирали в прийомні родини, а хтось з'явився тут зовсім нещодавно. Найдавнішими мешканцями цієї кімнати були Єва та Креґз. Як я згодом дізнався від Белль, вони перебували тут із самого малечку.

– Дітки, у вас новий сусід! – Белль енергійно відчинила двері, і перед моїми очима постала ціла галерея нових облич.

– Новий сусід?! – вигукнула дівчинка, яка, судячи з усього, була найактивнішою та найоптимістичнішою в усій групі.

Решта дітей теж втупилися в мене. Їхні погляди були сумішшю подиву й прихованої цікавості. Очевидно, це були звичайні земні діти — такі ж, яким тепер намагався здаватися і я.

– Привітайся, Беда, – сказала Белль, поклавши руку мені на плече.

– Привіт, – дуже невпевнено сказав я.

–То тебе звуть Беда? О-о-о, як незвичайно! Я такого імені в житті ніколи не чула! – дівчинка буквально променіла радістю. Вона підскочила до мене й рішуче простягнула долоню. – Я — Єва. Дуже рада знайомству!

– Єво, будь ласка, познайом Беду з іншими й покажи йому тут усе, – попросила директорка.

– Гаразд, пані Марлоу! – двері зачинились, і я стояв перед дівчиною з широкою посмішкою з валізою у руках, поки решта дивилась на мене. – Я тобі все покажу. Ти будеш в захваті від цього місця!

– Домовились… Але я хочу залишити десь мій чемодан. Куди його діти?

– Та забудь про нього. Ходи знайомитись.

Двері зачинилися. Я залишився стояти посеред кімнати з важкою валізою в руках, ніяково дивлячись на дівчинку з неймовірно широкою та щирою усмішкою, поки решта сусідів продовжували мовчки вивчати мене поглядами.

– Знайомся. Це Браян та Отіс, – Єва кивнула в бік двох хлопців. Ті неохоче простягнули мені долоні, які були геть жирними від чіпсів. Через це я так само без особливого захоплення привітався з ними. Жодного слова у відповідь я так і не почув, бо обидва хлопчики сиділи, повністю занурившись у свої телефони.

– А це Креґз.

– Привіт, – сидячи на підлокітнику крісла, озвався русявий хлопчина й протягнув руку. Це рукостискання було вже куди чистішим і набагато людянішим.

Згодом я познайомився з Джорданою та Лорен. Вони також були з нашої групи. Загалом нас тут мешкало лише семеро, тобто залишалося вільне місце ще для одного сусіда. Проте всіх і так усе влаштовувало.

Із часом я почав потроху розуміти характери цих людей. Єва виявилася гіперактивною дівчиною, але при цьому дуже стриманою і справді сильною духом. Креґз — дещо мовчазний, кремезний хлопець із тихим, спокійним нравом. А от Отіс та Браян — чистісінькі бешкетники. Вічно діймали одне одного: билися, штовхалися, лізли до інших, товаришували виключно зі старшими вихованцями й за весь час перебування в інтернаті поводилися як справжні козляри. Джордана та Лорен були нерозлучними подругами, які мали хороший контакт із Євою, Креґзом та дітьми з інших секцій. Вони часто зникали з кімнати, бо йшли гуляти інтернатом із дівчатами з сусідніх груп. Подруги вважали себе більш “гламурними”, поводилися скромно, але за потреби могли жорстко нагримати на тих-таки Браяна та Отіса. Із цими двома бовдурами в групі взагалі ніхто не спілкувався, вони були самі собі співрозмовниками.

Якось увечері я, Єва, Креґз, Лорен та Джордана вмостилися на дивані в спільній кімнаті, просто спілкуючись і намагаючись ближче дізнатися, хто я такий.

– Ну то що, Беда. Розповіси нам хто ти і звідки? – запитала Єва.

– Я нічого не пам’ятаю.

Повисла коротка пауза. Ніхто в кімнаті спочатку не второпав, що я маю на увазі.

– Це як? –  щиро здивувався Креґз.

– Я не знаю, звідки я родом, не знаю своїх батьків. Сюди мене привезли фермери, бо вони не мали змоги мною опікуватися.

– Ого… А чому тебе покинули? Ти зовсім не знаєш свого рідного міста? – запитала Лорен, крутячи в руках картонну упаковку яблучного соку.

– Ні. Не знаю. У мене немає свідоцтва про народження.

– А воно хіба таке важливе? – Джордана, як і всі ми тоді, була ще малою, тому могла поставити наївне чи навіть безглузде запитання. Ми тоді взагалі слабо тямили, як технічно відбувається оформлення в інтернат.

– Думаю, що важливе, якщо тепер мені змушені створювати його з нуля, – сказав я.

– Отже, ти геть не пам’ятаєш, звідки ти прийшов, так? – знову перепитав Креґз, ніби намагаючись укласти це в голові.

Я розчаровано похитав головою. Насправді я чудово знав, хто я такий і звідки прийшов. Я брехав цим людям прямо в очі, а вони навіть нічого не підозрювали.

– Це несподівано, – зауважила Єва. – Ти опинився тут у віці, в якому дітей зазвичай уже не віддають до інтернату.

– Фермер, який відправив мене сюди, знайшов мене після аварії. І я не пам’ятаю, що тоді сталось. Тому пам’ятаю лише ім’я та прізвище - Беда Веліар Рембертон.

– Ооу, як екзотично, – приклала долоню до рота Джордана.

– А звідки у Брайана та Отіса є телефони? – я задав питання після короткої паузи.

– Ми тут усі намагаємось збирати на такі круті телефони, як в них. Світ рухається, вони вже у всіх дорослих, і я теж хочу мати такий, – омріяно говорив про телефони Креґз.

– Ага, – підхопила Єва. – Директорка Белль щомісяця видає кожному учневі по сто доларів, і ми маємо самостійно розтягувати їх на власні потреби. Не знаю, звідки в неї стільки грошей, мабуть, органи опіки дуже щедро фінансують наш інтернат. Нас тут чудово годують і забезпечують, але ж кожному хочеться мати щось своє, новеньке. От як Браяну з Отісом. Вони економили буквально на всьому під час прогулянок у місті, і тепер мають недешеві смартфони, через що тепер цілими днями стирчать у екранах.

– Закрий рот, дурепо! – крикнув через стіну хлопчачої кімнати Брайан.

Єва важко видихнула й закотила очі. Було очевидно, що такі випади не рідкість, і всіх це вже несамовито втомило.

– Сам стулися! До дівчат не можна так ставитися! – войовничо крикнула у відповідь Лорен, і Браян миттєво затих.

– І так завжди? – здивовано запитав я, почувши такі образливі слова вперше.

– Не звертай уваги. Їм що не кажи — вони не заспокояться. Придурки, та й годі. І словами їм не доведеш, і по пиці не даси — ось у чому проблема. До них просто ніяк не доходить, – розважливо пояснив Креґз. – Уже всіх дістали. Якось сама Белль приходила розбиратися з ними, а зараз узагалі триндець, якщо чесно.

Мені було важко приховувати свою справжню ідентичність і сутність сяйва серед звичайних живих людей. Проте жодна душа навіть не здогадувалася про щось неладне. Ніби всім було байдуже до химерного кільця на моєму пальці чи моєї дивної поведінки. Ніхто нічого не відчував. Нам із Вінні та Айрісою вдалося надзвичайно вдало замаскувати мою особистість під людську подобу.

Щовечора я дивився на Місяць і ніяк не міг до нього звикнути. Він бував то яскраво-жовтим, то блякло-сіруватим, то сліпучо-білим, але ніколи — таким, яким я звик бачити його вдома. Нещодавно я дізнався з людських підручників, чому він світиться віддзеркаленим світлом сонця. Проте до цього я щиро вірив, що то глибоко всередині все ще палає жива енергія нашої раси. Наче хтось повертався туди знову й знову, крок за кроком повертаючи до життя всіх постраждалих. Я палко сподівався, що по мене колись прилетять. І кожної ночі Місяць здіймався все вище й вище над горизонтом, а потім зникав, забираючи мою надію до наступного вечора.

Тепер Земля та Місяць для мене помінялися місцями. Колись із Місяця я заворожено споглядав нескінченну синяву Землі. А тепер змушений звідси дивитися на свою рідну домівку, де не залишилося абсолютно нічого, окрім пустки й попелу. За той короткий проміжок часу, що я провів в інтернаті, мені врешті-решт оформили документи. Проте тепер за паперами я став зовсім іншою істотою.

– Привіт, Беда, – з самого ранку зайшла Белль в кімнату, поки всі ще спали, постукавши перед тим. – Нарешті вже є твої документи. Хочеш глянути?

– Добрий ранок, пані Марлоув. Я не проти.

Белль пройшла всередину, щільно зачинивши за собою двері, і простягла мені новеньке, пахнуче типографською фарбою свідоцтво про народження.

Повне імʼя: Беда Веліар Рембертон

Дата народження: 8 травня, 2010.

Місце народження: Онтаріо, Канада.

Стать: Чоловіча.

Імена батьків невідомі. Затверджено Белль Марлоув та провінцією Онтаріо.

Я втупився в рядок із назвою провінції, і мене огорнув легкий шок. Белль тим часом спокійно дивилася у вікно, чекаючи, поки я поверну їй документ.

– Чому місце народження - Онтаріо?

– Це все державні програми. Ти не пам’ятаєш звідки ти і не пам’ятає Вінні, той фермер, який привів тебе сюди.

– Але я народився не там… – розчаровано прошепотів я, дивлячись на блакитний бланк, який відтепер називався моїм “офіційним” документом.

– Пробач, хлопче, але такі обставини. Якщо колись згадаєш, звідки ти родом — ми все змінимо. А зараз ти офіційно “загублений” хлопчик з Онтаріо.

Я мовчки повернув Белль документ, безсило ліг назад на диван і знову заглибився у власні думки, з-під лоба поглядаючи на блідий ранковий Місяць.

– Що я роблю не так? – ледь чутно прошепотів собі під ніс, чомусь гостро розчарувавшись у самому собі.

Минув якийсь час. Життя в інтернаті йшло своїм чередом, аж поки однієї ночі спокій не було зруйновано. Я стояв біля вікна, коли раптом помітив, як щось стрімко перескакує з даху на дах прямо перед моїми очима. Це могло здатися звичайною дитячою марою чи вигадкою, створеною лише для того, аби здаватися крутим в очах інших. Проте я чітко бачив: чорна тінь із зав’язаним у довгий хвостик волоссям гнучко скакала дахами сусідніх корпусів. У її силуеті виразно вгадувалося щось довгасте, закріплене обабіч пояса — воно дуже нагадувало холодну зброю. Аж раптом істота різко повернулася й поглянула прямо в моє вікно. Що це, в біса, було?! Перелякавшись до німоти, я миттєво відскочив від скла вглиб кімнати. І за секунду, тінь просто зникла.

2. Тихим голосом.

У темній кімнаті панувала цілковита тиша. Всі в інтернаті вже давно поснули — ані шурхоту. Була глибока ніч, але я ніяк не міг заплющити очей. То мені ставало нестерпно спекотно, то кидало в дрижаки, і я не міг збагнути, що зі мною. На Місяці ми, сяйви, ніколи не відчували температурних коливань. Проте тут, на Землі, коли ти опиняєшся сам на сам із тутешньою природою, твоє тіло реагує на все, і це відчувалося надзвичайно химерно. Настільки, що мені навіть довелося колись розпитувати фермерів, чому я дивно трушуся, коли виходжу на зимову вулицю в одній футболці.

Я обережно підвівся з ліжка, намагаючись не розбудити нікого в спальні. Наші кімнати ділилися на три зони: власне спальню, вбиральню та гардеробну. Іноді хлопці прокрадалися до дівчат у вбиральню й навпаки, хоча це суворо заборонялося правилами.

Я попрямував до гардеробної, щоб зняти футболку й сховати її до шафи. І раптом у напівтемряві, коли тканина зачепила руку, моє кільце-маскування злетіло з пальця. Воно з гучним стукотом упало на паркет і покотилося кудись під тумбу.  Як на гріх, Креґз цієї миті теж не спав. Почувши дивний звук, він із цікавості тихо підвівся з ліжка, аби перевірити, що там упало. Він навіть не збагнув, що це я, тому впевнено рушив прямо до гардеробної — туди, звідки лунав шурхіт і тихе, напружене крехтання. Моє крехтання.  Я гарячково й наосліп намагався намацати під тумбою кільце. Там було повно пилу, пальці нервово тремтіли, а задовгі для цієї щілини руки лише заважали. Мене охопила паніка: я сидів без своєї людської подоби в кімнаті, де будь-якої миті міг когось розбудити! Я благав усесвіт знайти кляте кільце якомога швидше, перш ніж хтось увімкне світло. Але раптом прямо позаду себе я почув чуже дихання. Я повільно повернув голову в бік відчинених навстіж дверей. У прорізі стояв Креґз із роззявленим від жаху ротом.

– Ні, ні! Креґзе, це не те, що ти подумав! – ледь чутно зашепотів я, відчайдушно махаючи рукою і намагаючись заздалегідь заспокоїти друга.

– ТИ?! – надто голосно, здригнувшись усім тілом, вигукнув він.

У мене серце мало не вискочило з грудей. Що пішло не так?! Чому він не спав? Я ж намагався робити все максимально тихо, як тільки вмів!

– Вислухай, я - Беда! Той самий Беда, я можу все пояснити!

– Мені треба до Белль… – заікаючись, проборознив Креґз і рванув геть із кімнати, захлопнувши за собою двері.

Я кинувся навздогін. Дивно, що Браян та Отіс і далі спали як убиті, хоча ми зчинили такий галас.

– Креґзе, зачекай! – я взяв його за плече.

– Не чіпай мене, ти… монстр! – він злякано скинув мою руку й майже вчепився в дверну ручку, що вела на сходи.

– Стій! – я схопив його руку, випадково вдаривши його током.

На мить моя рука спалахнула химерним світло-фіолетовим сяйвом. Креґз не встиг цього чітко розгледіти, бо з криком повалився на підлогу. Річ у тім, що на всіх дверях інтернату стояли магнітні замки, які зсередини відчинялися лише спеціальними картками-чіпами з іменами учнів. Через металеву ручку електричний імпульс із мого тіла миттєво перекинувся на Креґза, завдавши йому сильного болю. Хлопець скорчився на підлозі й тихо застогнав:

– Боляче!.. – Він підвів голову, подивився на мене знизу вгору і застиг від жаху. Перед ним стояла чорна, напівпрозора істота, яка сама зачаровано розглядала власну праву долоню. – Ти… ти не Беда! Беда так не виглядає! Ти хрін знає хто!

– Я і є Беда, – тихо мовив я, опускаючи руку. – Просто ти не звик бачити мене справжнього.

– Що ти верзеш?! – він, пересилюючи біль, підхопився з підлоги й знову замахнувся рукою до магнітного замка.

– Не чіпай, – я перехопив його зап'ястя міцною хваткою. – Бо вдарю струмом ще раз.

– Ти що, навмисно це робиш?!

– Зараз відбій. Ходити по коридорам — заборонено.

– Та до біса правила, у мене паніка! У мене сонний параліч… Точно! Це сонний параліч! Мені це просто сниться. Це якийсь безглуздий кошмар, і все, зараз я прокинуся!

– Креґз. Я можу все пояснити.

– Ні, ні, хах… Ой, Боже. Що ти взагалі можеш мені зараз пояснити?! Ти просто якась потвора з мого нічного жахіття. Я ж кажу, це все — класичний сонний параліч… – Креґз гарячково й відчайдушно намагався себе заспокоїти. – Мені розповідали про це. Що вночі до тебе приходять страшні, чорні істоти.

– Той, хто тобі розповідав це, забув сказати, що коли у тебе сонний параліч, ти нерухомий.

Креґз поглянув на мене кривим, здивованим поглядом, і закричав.

– Арх!..

– Тихо, тихо! – зашипів я, стискаючи його зап'ястя ще міцніше. – Я можу все пояснити. Благаю.

Хлопець почав важко й уривчасто дихати, і це змусило мене хвилюватися ще дужче.

– Посидь тут спокійно. Я зараз знайду кільце, яке впало. Тільки благаю тебе, не тікай і залишся на місці.

– То це було кільце…

Я швидко повернувся до гардеробної, намагаючись не видати жодного зайвого звуку. Переступивши поріг спальні, я переконався, що Отіс та Браян і далі безтурботно сплять. Щоб прискорити пошуки, я увімкнув настільну лампу й майже одразу помітив кільце — воно якраз викотилося з-під тумби на середину кімнати.

Коли я повернувся до Креґза, його дихання вже помітно заспокоїлося. Я навмисно не поспішав одягати обручку на палець. Хотів показати другові свою справжню сутність, хоч як прикро було визнавати, що весь цей час він бачив лише фальшиве обличчя.

– Креґзе, – покликав я. – Підіймись, друже

– І що ти мені тепер покажеш? – усе ще лежачи на підлозі, глухо запитав він.

– Що я не брехун.

Креґз повільно повернув голову до мене. Прямо перед його очима я вдягнув кільце на палець, і моє тіло миттєво, ніби голограма, прийняло звичну людську подобу.

– Клас. Мені тепер ще страшніше, – він повернув голову назад.

– Не треба боятись. Я той самий Беда, яким я був.

– То це що таке? Що це за фігня взагалі? – він піднявся з підлоги.

– Сядемо на диван, розповім, хто я такий. Але пошепки.

Ми з Креґзом обережно присіли на м’яку оббивку дивана в спільній кімнаті.

– Я інопланетянин. Якщо точніше – я прибув із Місяця, – я подивився на Креґза й побачив, що його очі знову ледь не вилазять з орбіт.

– То ось чому ти постійно так довго дивишся на Місяць… – озвався він, і я ствердно кивнув.

– Там жила моя раса. Але на наш дім напав галактичний завойовник — Сстар. У дитинстві я чув про нього лише казки й ніколи не вірив, що він справжній, але кошмар став реальністю. Ми з моїм старшим братом ледве встигли втекти й приземлилися на тій фермі. Сстар повністю зруйнував наш дім і забрав життя мільйонів сяйвів. Це назва нашої раси.

– Брат? Старший?

– Він залишився на фермі.

– Оу, – У відповідь я не почув ні слова. Мій друг сидів абсолютно шокований, не в силах підібрати бодай якісь звуки.

– А це — моє маскування, – я тицьнув пальцем у титанове кільце. – І воно в нас на двох із братом було єдиним.

– Чому ти вирішив прийти саме до нас? – тихо запитав він.

– У мене є ціль.

– Яка?

– Коли я виросту, я хочу знайти й убити Сстара. І повернути свій народ.

Креґз здригнувся. Він повільно повернув голову до мене, а я твердо подивився йому в очі.

– Це жорстоко.

– Жорстоко було вбивати мій народ і забирати єдине джерело життя.

– Джерело життя? Що це?

– Якщо я поясню, ти зрозумієш?

– Не знаю. Мабуть, ні.

– От і все. Для мене головне, щоб ти просто сприйняв мене таким, яким я є, – я скрушно відвернув голову в бік вікна.

– Бро, та ми ж із тобою тепер будемо як нерозлийвода! – я мимоволі посміхнувся, почувши ці слова. – Слухай, а іншим можна розповісти?

– Давай я якось сам із цим розберуся, добре? Головне — щоб про це випадково не дізналася Белль. Тоді буде справжня біда. Краще тримай це в таємниці.

Однак наша нічна розмова зовсім не допомогла Креґзу впоратися з тим шоком і тривогою, які оселилися в його душі після відкриття гіркої правди. Я почав помічати, що він став значно менше спілкуватися і зі мною, і з Євою, та й узагалі з усіма в групі. Щоразу, коли ми намагалися підійти й просто побалакати, він удавав, ніби все гаразд. На звичні запитання “як ти?” чи “тебе щось турбує?” хлопець лише бурчав, що все “норм” і нам не слід перейматися. Проте ми з Євою все одно гостро відчували, що з нашим другом коїться щось недобре.

До того ж нещодавно я помітив між ними певний зв'язок. Мені здалося, що Єва та Креґз взагалі небайдужі одне до одного. Особливо Єва. Інколи вона дивилася на нього такими зачарованими очима, наче чекала від нього якихось рішучих кроків, про які сам Креґз, мабуть, навіть не здогадувався.

Найбільше мене непокоїло те, що Креґз, здається, мені не повірив. Тобто він на сто відсотків переконався, що я прибулець, але чи вірив він, що я не маю жодних лихих намірів щодо людей? Не знаю. А мені так хотілося б вірити в його довіру… Наші розмови ставали дедалі холоднішими. Щоразу Креґз поводився все дивніше й відстороненіше.

Одного дня Єва сиділа з подругами в дівчачій спальні, обговорюючи різні інтернатові плітки. Дівчата обожнювали час від часу потеревенити про те, що цікавого сталося за останні дні.

– Дівчата… – Єва раптом перебила Джордану й Лорен на пів слові. Вона сиділа на ліжку, обійнявши коліна, і дивилася кудись у порожнечу, повністю занурена в думки про Креґза. – Вам Креґз не здається останнім часом якимось дивним?

– Ми не спілкуємось з ним. Не можемо судити, – сказала червоноволоса Джордана.

– А от я, знаєш, теж помітила, що з ним щось не те, – Лорен акуратно заправила за вухо пасмо волосся. – Він став якимось холодним, чи що. І з вами, своєю компанією, майже не розмовляє.

– Це взагалі капець! – з обуренням вигукнула Єва, активно махаючи руками, наче прямо зараз сиділа за шкільною партою. – Він сьогодні взяв і просто відсів від мене на уроці музики! Розумієте? Ми ж обожнюємо разом слухати нашу вчительку, завжди сиділи поруч. А тут він просто пересів!

– Я бачила це, мене теж здивувало, – кивнула Лорен. – І було б ще пів біди, якби він відсів до Беди, наприклад. Або до якоїсь іншої дівчини…

– “Іншої дівчини”?! – перепитала вона, і в її голосі прорізалися ревниві нотки.  – Це бридко!

Джордана та Лорен занепокоєно переглянулися, а потім витріщилися на подругу. Що вона таке верзе?

– Єво… – на губах Джордани розпливлася хитра, прониклива посмішка. – А тебе що, це так сильно зачепило?

– Ти про що? – здивовано перепитала Єва.

– Мені здалося, що ти просто приревнувала, – змовицьки посміхнулася Джордана, спустивши ноги з дивана.

– Справді. А я й не помітила спочатку, – підхопила Лорен.

Єва сором’язливо замовкла, а її щоки вмить спалахнули густим рум'янцем. Вона почала безцільно крутити кистями рук і нервово ворушити пальцями ніг. У кімнаті повисла ніякова пауза. Раптом Єва закрила обличчя долонями, і тишу прорізав тихий, стриманий плач.

– Єво! – Лорен, зачувши схлипування, різко підхопилася з дивана. – Агов! Ні, ні, не треба плакати. Ти чого? – схвильовано защебетала вона, намагаючись обійняти й заспокоїти подругу.

– Ми тебе цим образили? – також зірвалась з дивану Джордана, і підійшла до подруг.

Коли Єва нарешті відняла руки від обличчя, вона була вся заплакана й червона. Їй було невимовно соромно, але водночас у цю мить до неї прийшло чітке, хоч і лякаюче розуміння.

– Я ж закохана в нього… – шмигаючи носом і знову ховаючи обличчя, прошепотіла вона. Дівчина раптом усвідомила, що до нестями закохалася у свою найближчу людину — у найкращого друга.

Дівчата знову перезирнулися й міцно обійняли заплакану подругу. Єва все розуміла, але водночас ніби не могла прийняти це почуття, вона вагалася й безкінечно прокручувала все в голові.  Я й сам помічав, що між ними проскакують якісь іскри. Проте з боку хлопця нічого подібного ні разу не бачив. У своїх очах Креґз завжди сприймав Єву суто як близьку подругу, тоді як вона бачила в ньому значно більше. І це лякало мене найбільше. Після довгих роздумів я навіть почав думати, що їхня сумісність мені просто ввижається, адже я не мав жодного реального підтвердження своїм здогадкам.

Із часом Креґз почав трохи більше й відкритіше спілкуватися з нами і навіть знаходити спільну мову з іншими дівчатами з нашої групи. Меня це щиро тішило. Але я все одно не переставав думати про його внутрішній стан і думки. Чи було помилкою те, що я розкрив йому свій таємницю? Можливо. Але ж це був вимушений крок.

Звісно, я міг би якось викрутитися, прикинутися дурником, збрехати, що це був всього лиш сон чи якась оптична ілюзія. Він же дитина. Але чи повірив би він у таке безглузде виправдання? Звісно ні. Це я вже зараз вигадую якісь альтернативи, поки згадую про це. Та все ж, що робити далі? Він — єдиний із мого теперішнього кола спілкування, хто бачив моє справжнє обличчя.

Якось Креґз підійшов до мене в їдальні й попросив сісти окремо, за дальній столик, бо мав до мене серйозну розмову. Я погодився, і ми, тримаючи підноси з обідом, попрямували в самий куток залу, подалі від решти дітей.

– Що за розмову ти підготував? – запитав я, несучи підніс з добром.

– Давай спочатку сядемо, – нервово озирався на всі боки Креґз, раз у раз заглядаючи собі за спину.

Ми сіли за столик, де нас не бачили дівчата й не могли почути інші учні, проте мій друг чомусь продовжував постійно обертатися. Мабуть, підсвідомо відчував чийсь пильний погляд. Здавалося, він нервував значно дужче за мене.

– Чому тільки я один знаю про твою сутність? – без жодних вступів почав Креґз, щойно поставивши піднос на стіл. І ось на цьому моменті обертатися й нервувати почав уже я.

– Я не з Землі! Ти знущаєшся?! – гучним, напруженим шепотом відказав я, щоб ніхто навколо не міг почути бодай краєм вуха. – Люди шукали нас тисячоліттями!

– І що це міняє? Я хочу, щоб ти розповів усе Єві. Я так ошелешився, що аж випустив ложку в щойно відкритий стаканчик із йогуртом.

– У мене зник апетит, – холодно відрізав я.

– Ти взагалі уявляєш, як боляче й лячно мені було дізнатися, що мій новий друг — інопланетянин?! – Місяць – це не планета. Не плутай, будь ласка.

– Та яка різниця!?

– Я нагадаю, що це сталося абсолютно випадково. У мене взагалі не було в планах вам щось розповідати, – я був трохи обурений наполегливим бажанням Креґза.

– Ні, я розумію, як це для тебе. Для мене теж зараз нелегко просити про таке.

– Але ж просиш.

– Ну бо, блін, я змушений це робити!

– Ніхто тебе взагалі не змушує.

– Їж давай, – він кивнув на мій обід, і ми почали помалу жувати, одночасно роззираючись довкола, чи немає поблизу знайомих.

– Беда, я ж хочу як краще, – пережовуючи картопляне пюре, тихо говорив Креґз. – А ти не слухаєш!

– Я не знаю як вона відреагує на це. Мені треба гарантії!

– Які гарантії? – Що вона нікому не розбовкає. Це секрет міжнародного, та що там, галактичного рівня!

– Тільки не треба перебільшувати.

– Легко тобі казати. Це ж не ти інопланетянин. А на мені можуть цілі експерименти ставити, якщо хтось дізнається!

– Але ж ти виглядаєш як звичайна людина. Ніхто Єві навіть не повірить, якщо вона комусь розповість, бо ти взагалі не схожий на прибульця, – наполягав Креґз, пильно дивлячись на мене. – Я розумію, чому ти сумніваєшся, хоч ти знаєш її лише місяць. Але я вже кілька років із нею спілкуюся. Я знаю, які будуть наслідки.

– Не знаєш, –я скрушно нахилив голову донизу, заплющив очей і схрестив руки на грудях.

– З чого ти це взяв?

– Ти банально не можеш наперед знати, втримає вона язика за зубами чи ні. Вона дитина, так само як і ми. Вона може щиро пообіцяти, що нікому не розповість, а потім випадково бовкне десь зайвого — і все це рухне на нас із тобою! – піднявши голову, емоційно випалив я. Краплі поту почали виступати на моєму лобі, а долоні вмить стали слизькими.

– Дай їй шанс, – після короткої паузи сказав Креґз.

Я важко видихнув. Цей хлопець починав мене не на жарт дратувати й остаточно зіпсував мені настрій своєю впертістю. Мене обдало жаром, у грудях закіпив стрес. Почало здаватися, ніби нашу розмову хтось підслуховує, хоча в їдальні стояв достатній гамір, аби ніхто не розібрав, про що саме ми шепочемося.

– Добре, –я здався. Креґз здивовано витріщився на мене, не до кінця вхопивши мою думку.

– Що означає “добре”? Розповідаємо? – він задав дурне питання.

– Ну а про що ми, по-твоєму, щойно говорили? – очевидно, що так, розповідаємо.

Ми з Креґзом прийняли це рішення — відкрити Єві мій найголовніший секрет. І це було до біса хвилююче.

У ситуаціях із Вінні, Айрісою та самим Креґзом я був змушений розкритися через обставини. Але тепер мені довелося узгоджувати з однією людиною те, що я збираюся довірити іншій таємницю, яку взагалі мав берегти як зіницю ока. Однак, мабуть, рано чи пізно це все одно мало статися.

3. Мотивуй мене.

Минуло кілька днів після нашої розмови з Креґзом за столом в їдальні. Я довго вагався і ніяк не міг прийняти остаточного рішення, хоча нібито другові його вже озвучив. Я постійно відкладав цю розмову, повторюючи Креґзу: “давай потім”, “давай не сьогодні”, “зараз не час”. А все просто тому, що я був наляканий, як найзвичайніша восьмирічна дитина. Проте так не могло тривати вічно, і рано чи пізно нам довелося б зробити цей крок і відкрити подрузі секрет.

Ми з Креґзом йшли коридором до виходу, збираючись пройтися територією інтернату, а паралельно визирали Єву по блоках. Зустрівши її в компанії Джордани та Лорен, Креґз гукнув її, відзиваючи вбік:

– Єво! – крикнув він на весь коридор, і вона привітно помахала рукою. У відповідь він жестом показав, щоб вона підійшла.

– Привіт, хлопці! Як ви? – запитала вона. Настрій у неї був чудовий.

– Нам треба ввечері поговорити, – серйозно сказав Креґз. – Хочемо розповісти тобі дещо.

– Що саме? – вона миттєво напружилася, згораючи від цікавості.

– Ввечері дізнаєшся. Зараз про це не можна говорити, – втрутився я.

Єва лише зміряла нас дивним поглядом і кивнула: – Побачимось.

– Що це з нею? – запитав я, бо мене трохи здивувала її раптова відстороненість.

– Усе норм. Вона завжди така, коли інтригують, – пояснив Креґз.

Ввечері ми знову зустрілися. Єва прийшла до нашої кімнати, де ми з Креґзом саме сиділи й намагалися ввімкнути новий телевізор, який нам подарували кілька днів тому. І звідки в Белль стільки грошей?

Хоч би як там було, всі ми були готові до розмови. Браян з Отісом десь бігали коридорами, а Джордана й Лорен теж десь застрягли поза кімнатою. Ніхто з них не мав повернутися найближчим часом, тому ми опинилися в повній безпеці.

– Хлопці, – сказала вона, переступаючи поріг і зачиняючи за собою двері. – Тепер можна поговорити.

– Я інопланетянин, Єво, – випалив я. Від несподіванки вона випустила з рук чуррос, який майже доїла, і солодке тісто впало прямо на диван. Єва ошелешено поглянула на мене, потім на Креґза. Її очі ледь не повилазили з орбіт. Ми з Креґзом перезирнулися, а дівчина раптом ніяково всміхнулася й перепитала:

– Що?

Я вирішив більше не мучити дівчину й просто зняв із пальця кільце. Побачивши мою справжню подобу, вона з жахом відсахнулася від дивана.

– ЩО ЦЕ ТАКЕ?! –  заверещала вона на всю кімнату, так що Креґзу довелося затулити вуха.

– Тихо! Будь ласка, тихіше, не можна, щоб нас хтось почув! – гарячково зашепотів я, намагаючись її заспокоїти.

Вона перелякалася настільки сильно, що я поспішив надягти кільце назад. Єва, густо почервонівши, сперлася об стіну й безсило з'їхала по ній спиною, опинившись на підлозі. Її охопив справжній шок. Важко й уривчасто дихаючи, вона сиділа на утепленій поверхні, надто вражена, аби вимовити бодай слово. Креґз швидко підвівся з дивана й підбіг до неї. Єва мертвою хваткою вчепилася в його руку і, судорожно ковтаючи повітря, не відпускала. Хлопець дивився на мене й заспокійливо хитав головою, мовляв, усе під контролем.

– Єво… – тихо покликав я, але мій голос її не заспокоїв.

– Послухай, Єво, – м'яко озвався Креґз, присівши біля неї. – Я вже знав про його секрет. Не варто так лякатися через те, що ти щойно побачила. Це той самий Беда, просто… він інший. Поглянь на нього.

Дівчина почала потроху оговтуватись, її дихання вирівнялося, але вона все одно продовжувала міцно тримати Креґза за руку. Нарешті вона підвела очі й подивилася на мене. Я дружелюбно помахав їй долонею і тепло посміхнувся. Тоді вона повільно відпустила руку Креґза і з повними сліз очима підійшла ближче до мене:

– Можна до тебе доторкнутися? – запитала вона, вказавши на мою руку.

– Для чого це ще? – дещо ревниво чи то обурено буркнув Креґз.

– Ти ж на дотик як звичайна людина, – здивовано прошепотіла вона.

– Це маскування.

Вона у повному розпачі присіла на бильце дивана. Креґз умостився поруч із нею, а я знову відвернувся до вікна. У кімнаті запала важка тиша.

– Звідки ти? – запитала Єва.

– Я з Місяця, – неохоче сказав я.

– Люди століттями намагаються дізнатися, чи існує десь життя, крім Землі. І тут звичайні діти дізнаються про це першими… – заворожено говорила вона, дивлячись у порожнечу.

“Першими?”. Справді? Але як і коли мені розповісти їм усю правду про те, що ми тут далеко не перші?

– А чому ти опинився тут? – продовжила розпитувати дівчина.

– У нього там… ну, війна почалася. Але їхні майже одразу програли, – я навіть не встиг розкрити рота, як Креґз відповів замість мене.

– І тепер я тут із єдиною ціллю – вирости й убити того, хто скривдив мій народ, – додав я від себе.

– Вбити твого кривдника… –задумливо повторила вона. – Але ти не зможеш. Ти ж дитина. – Вона розуміла це як ніхто інший. Можливо, навіть тверезіше й краще за мене.

– Мою сім’ю і весь мій народ знищили. І він робив це абсолютно безжалісно. Рано чи пізно цей завойовник прийде й сюди.

– Куди? – запитав Креґз.

– На Землю, – сказав я.

Обоє друзів здригнулися й витріщилися на мене здивованими, наляканими поглядами.

– Звідки ти знаєш? – запитала Єва.

– Не знаю… але відчуваю. Не можу пояснити чому. “Він — завойовник галактик”, – колись говорив мені батько.

Єва з Креґзом дивилися на мене й не знаходили слів. У їхніх очах, здавалося, читалася глибока недовіра. І я їх розумів. Ці історії про Сстара, нищівника світів, звучать для землян як дитяча казочка, дурний жарт або чиясь вигадка. Але хто ж тоді перед ними? Ця чорна істота виглядає так, як не виглядає жодна людина на цій планеті. І я щойно чітко продемонстрував їм свою сутність.

Я продовжував дивитися у вікно, аж раптом почув тихі схлипування. Це була Єва. Вона знову сховала обличчя в долонях. Креґз ніяково сидів поруч із нею, абсолютно не знаючи, як поводитися і що в такій ситуації робити.

– Мені тебе дуже шкода… Беда, – прошепотіла Єва крізь сльози.

Вона різко підвелася з дивана й швидко пішла до своєї кімнати, не сказавши більше ні слова. Креґз уже збирався кинутися наздогін, але я вчасно зупинив його, розуміючи, що їй зараз просто необхідно побути наодинці й усе перетравити.

Тієї ночі я так і не зміг заснути, без кінця прокручуючи в голові непотрібні думки. Чому Єва так сильно злякалася мене? Невже я… монстр? Я почав дедалі частіше думати про це, ще відтоді, як мою таємницю дізнався Креґз. Якщо вони обоє так жахаються мого справжнього вигляду, значить, зі мною точно щось не так. І хоч це було логічним фактом — я буквально прибулець (хоч і досі не люблю цього слова, бо Місяць — це не планета), але від цього було не легше. А вже під ранок мене прошиб холодний піт від жахливого усвідомлення: ми ж не встигли попередити Єву, що це сувора таємниця! Мені залишалося лише палко сподіватися, що вона в емоційному пориві не розбовкає все Лорен чи Джордані. Після того як вона зачинилася у своїй спальні, ми її більше не бачили.

Я повернувся і знову почав споглядати нічний Ватерлоо. Раптом той самий містичний силует знову з’явився на даху. Я стрімко зірвався з ліжка й підійшов упритул до вікна — тінь знову з підозрою оглядалася довкола. Але цієї миті я почув шурхіт позаду себе. Це Браян перевертався з боку на бік:

– Якого біса ти втикаєш? – запитав він, але різко знову впав в сон і я почув, як він шморгає.

Я не звернув на це уваги й продовжив пильно дивитися у вікно, проте тінь уже безслідно зникла. Я так і не встиг розгледіти, що саме вона тут шукала.

Після всіх цих подій із моєю справжньою ідентичністю сяйва я почувався неймовірно ніяково. Іноді руки починали зрадницьки тремтіти, і я просто не міг дати ладу власним емоціям. Як і будь-яка звичайна дитина, я панічно боявся, що друзі більше не захочуть зі мною спілкуватися. Або, що ще гірше, комусь роздзвонять мій секрет. Зв’язок між Євою та Креґзом був набагато міцнішим, ніж мій зв'язок із будь-ким із них. Вони могли легко змовитися за моєю спиною, і тоді моє справжнє обличчя стало б відоме не двом людям, а взагалі будь-кому на Землі. І це по-справжньому лякало.

Чи здатні вони так вчинити зі своїм другом? І хоча… чи справді я їм друг після всього, що сталося? Я не знав відповіді.

Наступного дня ми знову перетнулися. Швидко поснідавши, нам із Креґзом довелося чимдуж бігти назад до спального блоку, аби з’ясувати, де Єва і чи вона, не дай Боже, не розбовкала комусь таємницю Беди Веліара Рембертона. Трохи побалакавши з іншими, ми з полегшенням дізналися, що після того, як дівчина зачинилася у себе, вона протягом усього дня не зронила майже жодного слова, а з самого ранку ходила геть без настрою. Отже, вона нікому нічого не розповіла. І це було правильно.

Решту дня я провів наодинці в кімнаті, безцільно витріщаючись у телевізор. Інколи намагався щось з'їсти, але в мене зовсім зник апетит, і наступні кілька днів я майже не торкався їжі. Що це таке коїться зі мною? Що це за стан?

Лежачи на ліжку наодинці в абсолютно порожній кімнаті, я як ніколи потребував бодай якоїсь моральної підтримки. Але ніхто навіть не зазирнув, аби перевірити, як я. А якщо хтось і заходив, то точно не по мене. Через те, що я залишився сам на сам із собою, важкі думки остаточно взяли гору. Я почав дедалі більше думати про свій рідний дім, про знищений народ, про сім’ю, про Макріса… Якби я тільки міг бодай якось зв’язатися з ним чи з будь-ким із наших, я був би набагато щасливішим.

Мамо…

І як я тільки дійшов до такого стану? Як мені вийти з цього безвихідного тупика? На той момент я не знав нічого. Навколо не було жодної відповіді.

Спільнота Чорнетки

Спілкування. Питання. Пропозиції

Доєднуйся до телеграм-спільноти Чорнетки, обговорюй ідеї, шукай бета-рідерів, ділись досвідом і ставай частиною авторського ком’юніті.

Доєднатися