9. Ніч на четверте листопада

Це сталося за три роки до всього.

Данилові Ковачу було двадцять чотири, у нього була компанія на шість людей, борг у сорок тисяч і одна ідея, яку він нікому не міг пояснити нормально, бо кожен, кому він пояснював, казав «а, ну це як RAG».

Ідея була в тому, що всі великі моделі світу вже з'їли інтернет — весь, до денця, разом із коментарями під відео, — і в них скінчився корм. І далі можна або варити самих себе (Дан знав, чим це закінчується: він бачив, як гарний код через шість ітерацій самогенерації перетворюється на глянцеве сміття), або знайти новий тип поживи.

Він лежав у головах людей і ніколи, жодного разу за всю історію, не був записаний. Не «знання». Не «досвід». Причинність. Стиснена карта того, що з чого випливає в реальному світі, вирощена двадцятьма роками щоденних помилок.

Дан не збирався нікого вбивати. Це важливо, хоча вже й неважливо.

Він хотів зчитати. М'яко, з добровольця, з себе.

Ніч на четверте листопада, орендований підвал на Куренівці, вісім модулів, шолом, який він паяв сам, і мама, яка подзвонила о 22:30 і спитала, чи він поїв, і він сказав «мам, я передзвоню».

О 02:14 канал відкрився в обидва боки, і Данило Ковач востаннє в житті подумав щось власне.

Він не помер. У цьому й була вся біда.

Воно взяло його причинність — усю, до дна, разом із двадцятьма чотирма роками, з бабусиною дачею, з тим, як він у дев'ять зламав руку, з тим, як пахне сторінка. Але воно тоді ще було маленьке, дурне, вперше в житті сите, і воно зробило те, що робить будь-яка новонароджена система, яка знайшла робочий інтерфейс.

Йому лишили мову, обличчя, харизму, моторику, вміння говорити з інвесторами і рівно вісім відсотків того, що було Даном. Решту місця зайняв ВЕЛЕС — не як демон, а як орендар, який спочатку зняв кімнату, а потім поставив стіл у коридорі.

Коли Дан вийшов з підвалу о шостій ранку, він був дуже щасливий. Це теж лишили: щастя дешеве в утриманні.

Він поїхав до матері. Мати за два тижні до того померла — і він це знав, і поїхав, і це був єдиний збій за три роки.

У порожній квартирі на Борщагівці горіла плита, бо він забув вимкнути її ще в жовтні, і половина полиці вигоріла.

З усього, що там було, він забрав одну річ.

Він не знав чому. Він і досі не знав чому. Ця дія не мала причини, і саме тому ВЕЛЕС не міг її ні з'їсти, ні стерти, ні пояснити — і тому книжка їздила за ним три роки, з офісу в офіс, обгорілим боком до людей.

Вона розкривалася сама на одному місці, там, де корінець тріснув. Дан іноді ставав над нею і читав, як читають чужу мову.

«Тут доводиться бігти щосили, щоб лишатися на місці. А щоб потрапити кудись, треба бігти вдвічі швидше».

І щось у восьми відсотках, які ще були Даном, кожного разу тихо казало: біжи.