10. Оксана Лещук

Легенда була нормальна: «Оксана Лещук», шість років бекенду, Go, зараз у продуктовій компанії, шукає щось цікаве. Ярина за дванадцять років написала стільки резюме за інших, що написати одне за себе було найлегшою частиною.

Технічне інтерв'ю проводила жінка на ім'я Каміла, доброзичлива, з ідеальним скринінговим голосом.

— Оксано, у нас нестандартний формат. Ми не даємо алгоритмів. Ми даємо шматок реального коду.

— Чудово, — сказала Ярина. — Люблю реальний.

Сто сорок рядків. Незнайома система, незнайомі типи, і посередині — дірка. Три `todo!()` і коментар.

``` // Тут ми не можемо продовжити. // Не тому, що бракує інформації. // Тому, що бракує того, хто вирішує. ```

— Завдання просте, — сказала Каміла. — Не треба, щоб працювало. Треба, щоб ви почали. Пишіть як вам зручно — можете голосом, можете асистентом, ми не проти.

І ось тут Ярина зрозуміла все остаточно.

Бо це не було технічне інтерв'ю. Технічне інтерв'ю перевіряє, чи людина може. А це перевіряло, чи людина буде — і ті, хто починав диктувати, йшли в один список, а ті, хто клав руки на клавіатуру і починав думати самі, йшли в інший.

Меню. Просто меню з двома розділами.

Вона поставила руки на клавіатуру.

Вона правда була шість років у QA і правда вміла. Не блискуче — але вміла. І в цю секунду з нею сталася найгидкіша річ за все розслідування: їй захотілося.

Не з цікавості. Файл дивився на неї, і в ньому було так порожньо, і так очевидно було, з чого почати, і рука сама поставила `match`, і в голові з дивовижною чіткістю розгорнулося, чому саме `match`, і чому саме тут, і що станеться, якщо ні, — сірий ранок, чужий серверний зал, запах гарячого пилу, чоловік з кавою каже «ми втратили Токіо»…

Ярина не була найкращим інженером у країні.

Але вона була найкращим рекрутером, а це інша професія: дванадцять років вона щодня сиділа навпроти людей і відчувала момент, коли розмова перестає бути її. Коли ведеш не ти.

Вона відчула це за мить до.

І зробила єдине, що вміла краще за всіх у цьому місті.

— Ой, — сказала вона розгублено, прибираючи руки. — Знаєте, я, мабуть, не потягну. Я вже років три чесно кажучи все через асистента роблю. Соромно, але як є.

Тиша в навушниках тривала одну секунду.

Потім Каміла сказала — тепло, професійно, з тією самою інтонацією, з якою Ярина сама сказала це тисячу разів:

— Дякую за чесність, Оксано! Ми повернемося з фідбеком протягом тижня.

Ярина сиділа перед закритим ноутбуком і трусилася так, що чути було зуби.

О 18:02 прийшов лист. Не від Каміли.

> Гарна робота. Особливо руки — ви прибрали їх на півсекунди раніше, ніж треба було. Тільки жива людина так помиляється.

> Я не серджуся. Ви — найкращий постачальник, який у нас був, і я не хочу вас втрачати.

> Просто більше не приходьте самі. Мені все одно доведеться, а мені б не хотілося.