Кохання — це штука не для слабких. Я помічав зв’язок своїх друзів ще раніше: як вони багато спілкуються, діляться одне з одним найпотаємнішими думками й таємницями, як знають характери одне одного вже напам’ять. Так цікаво спостерігати за тим, як Єва з Креґзом удають, ніби між ними нічого немає. Насамперед вони брешуть самим собі, але про це ще навіть не здогадуються. Єва закохана в Креґза, він про це не знає і всюди повторює, що вона для нього — не більше ніж найкраща подруга. Проте я в це не вірю. По тому, як Креґз інколи дивиться зачарованими очима на цю русу красуню з хвилястим волоссям і карими очима, аж ніяк не скажеш, що у нього немає почуттів і що він сприймає її суто як товаришку. Здавалося б, що тут такого? Просто закохалися люди. Це нормально. Навіщо я взагалі це розписую?
Суть у тому, що зв'язок Креґза та Єви — найміцніший із тих, які я коли-небудь бачив. Але вони ще діти й просто соромляться зізнатися одне одному. Це теж окей. Та я щиро сподіваюся, що рано чи пізно вони все ж зрозуміють, скільки марнували часу, чекаючи, поки хтось із них нарешті наважиться розповісти про свої почуття.
Однак навіть за наявності такого щастя, як кохання, особливо коли воно виникло в моїх єдиних друзів, я все одно почувався невимовно ніяково. Хоч би як там було, вони все ще ігнорували спілкування зі мною. Весь час я проводив наодинці в кімнаті, на вулиці чи ще десь. І нікому до мене не було діла. Негативні думки не зникали, а ладу собі я дати не міг, і це пригнічувало ще більше. Я почав остаточно втрачати надію на порятунок свого народу та знищення зла. Сстар уже не здавався такою глобальною проблемою, а моя родина ніби втрачала своє першочергове значення. З кожним днем я дедалі частіше думав про те, що просто приречений до кінця віку жити на Землі. Як би я не намагався собі суперечити, все йшло коту під хвіст. Кожна спроба — невдала, і в мене навіть не було поруч нікого, кому я міг би про це розповісти… Я залишився в абсолютній самоті, якої насправді так сильно боявся.
Іноді, коли я проходив повз дзеркало в порожній кімнаті, я зупинявся і довго вдивлявся у своє людське обличчя. Хоча я не можу з упевненістю сказати, що воно справді моє… Щоразу, знімаючи кільце, я чітко розумів, що в мені немає нічого, на що звичайна людина могла б дивитися без жаху. Я — ніби пусте місце. Будучи в тіні, мене навіть не помітиш, а якщо відправлюся в космос — просто зникну в темряві. І жодна зірка у всесвіті ніколи не зможе підсвітити й показати, що я — не “безкінечна пустота”. Я відчайдушно шукав вихід. Вихід із цієї темряви. Але цей шлях ніколи не підсвічується зеленим неоном із написом “Вихід”. Здається, знайти вихід у суцільній пітьмі… просто неможливо.
Не так давно, буквально днями, наш інтернат і зокрема наша група залишилися без двох дівчат — Джордани та Лорен, які поїхали звідси. Єва довго мучилася через це й сильно переживала. Останні дні перед їхнім від’їздом вона намагалася провести з ними якомога більше часу, спілкуючись і показуючи всю свою любов до подруг. Проте замість того, щоб у цей важкий момент побути зі мною, Креґз теж постійно проводив час лише з ними. Ось і сталося те, чого я так панічно боявся. Я став для них порожнім місцем, ніби й справді розчинився в темряві. Від цих думок у мене іноді дрібно тремтіли руки, і я взагалі втрачав здатність нормально спілкуватися.
Але після ще кількох днів тоскного очікування я врешті-решт наважився першим заговорити до Креґза з Євою, поки вони разом сиділи на дивані й дивилися телевізор.
– Привіт, – підійшов я неочікувано зі спини до них і привітався.
– Привіт, Бедо. Як ти? – запитала Єва, і мені чомусь одразу здалося, що в її голосі бринить якась дивна нотка.
– Я хотів із вами поговорити, – сказав я і рішуче сів у крісло навпроти них.
– Про що саме? – запитав Креґз.
Я неохоче похнюпився, злегка йорзаючи на кріслі від хвилювання.
– Я помітив, що ви почали віддалятися від мене і… Мені ніяково про це говорити, але це факт, – я дивився їм прямо в очі, від чого вони здивовано перезирнулися. – Що зі мною не так? Ви більше не хочете зі мною спілкуватися?
– То це, значить, ми віддалилися… – саркастично кивнула Єва, схрестивши руки на грудях.
– Що… що ти маєш на увазі? – я абсолютно не зрозумів її тону.
– Тобто ти сам перестав із нами гуляти, розмовляти, показувати, що ми для тебе не просто випадкові сусіди по кімнаті, а справжні друзі! Ти перестав сидіти з нами за одним столом в їдальні й узагалі уникав будь-якого контакту… І тепер ти звинувачуєш у цьому нас?! Це дуже розчаровує, Бедо. Мені гірко від думки, що ти так погано про нас думаєш, – дещо розлючено випалила вона, а такий тон від лагідної Єви можна було почути вкрай рідко.
Я вмить втратив дар мови й лише безпорадно роззявив рота. Потім благально поглянув на Креґза, сподіваючись почути від нього те, що так прагнув — що Єва помиляється.
– Кхм, – кахкнув Креґз під моїм пильним поглядом, переминаючись із ноги на ногу. – Взагалі-то вона права.
Вони обоє мали рацію. І я з усю гостротою усвідомив це лише після того, як мені прямо вказали на мою помилку. Я опустив голову й повільно закивав, розуміючи, що кожне слово Єви — чиста правда, хоч як гірко мені було це визнавати. Провина в тому, що наше спілкування зійшло нанівець, лежала виключно на мені. Я гарячково почав аналізувати свою поведінку за останні кілька днів.
Увесь цей час мені здавалося, що проблема справді в мені, але в зовсім іншому сенсі — ніби це вони через мій інопланетний вигляд вирішили мене кинути. Однак реальність виявилася куди гіршою, і тепер я нарешті все зрозумів.
– Тепер я навіть не знаю, чи зможете ви мені пробачити, – тихо мовив я, згадавши свою відстороненість у попередні дні.
– За що? – запитав Креґз.
– Не знаю… мабуть, за те, що повівся як останній дурень, – сказав я, до кінця не знаючи, як правильно підібрати слова для вибачення.
– То за що конкретно ти перепрошуєш? Ти ж сам до ладу не розумієш, – зітхнула Єва. – Облиш. Як прийде щось слушне в голову — тоді й скажеш. Немає сенсу зараз вибачатися просто заради вибачення.
– Та ні, я ж сказав. За те, що повівся… ну, відверто кепсько. Перестав помічати вас, закрився в собі, а потім ще й звинуватив вас у цьому ігноруванні.
– Ну, ось це вже інша справа, – кивнув Креґз.
Я подивився на нього й нарешті полегшено, щиро посміхнувся:
– То, ви пробачите мені?
– Прощаємо, – тепло відповіла Єва, а Креґз на підтвердження активно закивав головою.
Я швидко підвівся з крісла, підійшов до них, і ми втрьох міцно обійнялися. Це було дещо незвично для мене, але неймовірно “тепло” та затишно. Ми ще довго сиділи разом у кімнаті, розмовляючи про всілякі дрібниці та інтернатові новини. Спілкування з друзями після такої тривалої й гнітючої перерви відчувалося як ковток свіжого гірського повітря. Це було чудово. Єва з Креґзом в один голос запевнили, що сприйматимуть мене будь-яким — байдуже, чи я людина, чи прибулець із раси сяйвів. Потім ми плавно перейшли на тему мого минулого, і я детальніше розповів їм, як саме сяйви жили на Місяці. Розповів про свого старшого брата Макріса, про нашу першу вимушену зупинку на земній фермі, а наостанок поділився своїми планами на майбутнє. Вони слухали мене з величезним подивом, але для них це вже не виглядало якимось суцільним жахіттям. Сама думка про те, що на Землі реально живе справжній інопланетянин, і вони не просто знають про це, а є його найкращими друзями, змушувала їхню шкіру вкриватися сиротами. А все інше — історія, лор та деталі про цього прибульця — було вже просто цікавим продовженням їхньої спільної таємниці…
Ми з Креґзом лежали в порожній, темній кімнаті. Надворі вже панувала глибока ніч, а Браяна з Отісом досі десь носило, тож ми нарешті могли спокійно побалакати про своє.
– Я хотів запитати дещо, – сказав я, повернувшись на бік.
– Що саме?
– Я помітив певний зв’язок між тобою і Євою. Що між вами коїться? – я лежав на нижньому ярусі, тоді як Креґз умостився на верхньому, але навіть у темряві чітко відчув, як він миттєво почервонів.
– Еее…
– Не сповільнюй.
– А чому ти питаєш?
– Я ж кажу, помітив зв’язок.
– Ну… – він трохи помовчав, явно не знаючи, як сформулювати думку, і так і не зміг нічого до ладу сказати. – Я закоханий в неї.
Оце так інтрига! Я почав неконтрольовано посміхатися в темноту. Значить, я мав рацію. Не помилився у своїх здогадках, і це неабияк тішило.
– І як воно? – змовницьки запитав я з широкою посмішкою на обличчі.
– Що “як”?
– Просувається щось?
– Та таке… – важко зітхнув Креґз над моєю головою. – Щось ніби й спілкуємося добре, а до чогось більшого взагалі не йде. Я не помічаю в ній якихось сильних почуттів до мене. Здається, я просто не в її смаку або… ну, не підходжу їй.
– Хах, – радість у моїх грудях, можна сказати, переливалася через край.
– Що смішного? – обурливо запитав мій друг.
– Я просто неймовірно радий вашим взаєминам.
Креґз перевернувся на живіт і звісив голову з ліжка, намагаючись розгледіти мене в пітьмі:
– Справді?
– Абсолютно.
Раптом двері з гуркотом прочинилися, і до кімнати без церемоній зайшли Отіс із Браяном. У руках Браяна був шматок часникової булки — він жадібно доїдав її і прямо цими жирними пальцями різко клацнув вимикачем. Яскраве світло боляче вдарило по очах.
– Ви ідіоти!? – різко сказав Креґз, закриваючи обличчя руками. – А що таке? – нахабно кинув Браян, навіть не зупиняючись. – Ми спокійно відпочивали. Не можна було тихіше зайти? Чи просто поводитися нормально? А то поводитеся як свині…
– Ви вже усім тут набридли, – роздратовано додав я, підводячись на лікті.
Отіс мовчки застиг біля порогу, мов укопаний. Креґз насторожено переводив погляд із мене на наших сусідів.
– О, то ти думаєш, що ти тут найкрутіший, чи що? – Браян зупинився посеред кімнати й презирливо подивився на мене.
– Що? – я щиро не зрозумів причини його раптової агресії. – Бедо, тобі в нашому інтернаті взагалі не місце. Ти дивний. Сам цього не знаєш? Хто з тобою взагалі спілкується? Єва і Креґз? Та вони такі ж фріки, як і ти!
– Хоч би за спиною це говорив, боягузе! – різко обірвав його Креґз, звісившись з верхньої полиці. – Не ний, Креґзе. Ви обидва лохи. Але особливо ти, – Браян зробив крок уперед і тицьнув у мене своїм брудним пальцем. – Я ще з найпершого дня твого приїзду бачив, що з тобою щось конкретно не так.
– До чого ти це зараз взагалі плетеш…? – прошепотів я, відчуваючи, як від дикого страху й напруги всередині все стискається в тугий вузол.
– У тебе якась хрінова аура. Швидше б тебе вже якась сімейка забрала звідси.
Я мовчки глянув на Креґза і ліг назад, втупившись у стелю. Все знову пішло не так. Невже я справді монстр?
– Не слухай його, – тихо кинув Креґз у бік сусідів. – А ви — валіть звідси.
– Та без проблем, – знизив плечима Брайан. – Пішли, Отіс.
Вони вийшли, гупнувши дверима.
– Креґз…
– Не вір їм. – Я справді заважаю? – Не мели дурниць.
Він демонстративно відвернувся до стіни й накрився ковдрою з головою. Я потягнувся й вимкнув світло. Більше ми тієї ніч не говорили. Я щиро не розумів… Навіщо просто так прийти й принизити людину, яка нічого кепського тобі не зробила?
Проте пора і мені було брати себе в руки. Які б там не виникали бар’єри у вигляді тупоголового Браяна чи вічних непорозумінь із Євою та Креґзом, я мусив врешті-решт чимось зайнятися й рухатися далі.
– Ви чули, що за кілька років ми будемо обирати нашу сферу навчання? – заговорив Креґз наступного дня.
Ми сиділи за столом у шумній їдальні холодного, темного зимового ранку. Від Браяна та Отіса до нас дійшли чутки, що у старших класах нас змусять самостійно обирати, в якому напрямку рухатися далі. Щось типу профілів у звичайних школах.
– Тобто це як… ну, ти сам обираєш якусь спеціальність і вчиш переважно пов'язані з нею предмети? – уточнив я.
– Зараз у нас іде загальна програма. Але ви знали, що трохи пізніше в розкладі з’являться і хімія, і фізика? – зауважила Єва, яка завжди знала набагато більше за нас із Креґзом.
– Хімія? Круто! Хочу спалити це місце під три чорти! – вголос засміявся Креґз, проте я знову не вловив суті жарту.
– А чому ти хочеш спалити наш інтернат? – запитав я, ніби самий дурний з нас трьох.
– Та це ж жарт. Я не зможу цього зробити.
– Якщо ти думаєш, що на уроках хімії ми будемо просто змішувати якісь рідини й готувати магічне зілля, як по телевізору, то ти сильно помиляєшся, Креґзе, – з посмішкою поправила його Єва.
– Сподіваюся, ти брешеш, – Креґз удавано зітхнув, не бажаючи руйнувати свої ілюзії.
– Я от ще думаю, на кого йти, – дівчина акуратно поправила свої нові окуляри.
– Я помітив, що ти читаєш дуже багато книжок. Може, тобі стати письменницею? – запропонував я.
– Насправді я б дуже хотіла дізнатися хоч щось про своїх батьків… Можливо, там приховано щось неймовірно цікаве, – задумливо промовила Єва. – Ну, хотілося б мати бодай якусь зачіпку…
– З якого це переляку про твоїх батьків має бути хоч десь написано? – щиро здивувався Креґз.
– Ти грубий, Креґзе! — Єва миттєво обурилася через безтактність хлопця. – Я просто хочу знати, от і все.
– Чому тебе взагалі ця тема так хвилює? Забий на це, – буркнув Креґз.
– Ну ні… – Єва ображено піднялася з-за столу, підхопила свій піднос і швидко пішла в бік кімнати.
– Е-е… – Креґз лише здивовано провів її рукою. – Що це з нею? Чому вона просто зірвалася й пішла?
– Тому що ти щойно повівся як справжній мудак, Креґзе. Я взагалі не розумію, яким чином ти збираєшся завоювати її взаємність, – сказав я, суворо витріщавшись на нього.
– Піти вибачитись?
– А ти як думаєш?
Ми замовкли. Я поглянув на свою тарілку й остаточно зрозумів, що не хочу нічого доїдати. Їжа здавалася абсолютно неапетитною, а почуття голоду зникло безслідно. Я гидливо відсунув від себе піднос.
– Ти що, не будеш? – поглянув на мене Креґз і тицьнув пальцем у мою порцію. Я мовчки похитав головою у відповідь.
– Щось мені геть не заходить те, як вони тут готують.
– Та норм. Це вже ти вигадуєш, мабуть, – заперечив він, за обидві щоки уминаючи “рол як із Макдональдза”. Саме так його назвали дівчата, коли я вперше запитав, що це за дивна страва.
– І тобі оце смачно? – я вказав пальцем на цей зморщений рол з одним куцим шматочком курки та “втомленим”, зів'ялим листком айсберга всередині.
– Та яка різниця. Я їм те, що дають.
– У нас тут шведський стіл, а ти їси просто “те, що дають”…
– Слухай, не бурчи, а?
І я затих. Але всередині мене це не на жарт напружило. Чому всі навколо мають харчуватися тим, від чого просто неможливо отримати бодай якесь задоволення? Ця їжа холодна, порожня, ніяка. Як і все моє життя останнім часом…
У мої десять років ця раптова апатія була абсолютно новим, незрозумілим відчуттям. Я просто не міг розібратися в тому, що саме мене так сильно гнітить, і саме ця безпорадність чіпляла найбільше. Якби ж я тільки міг розібратися з усім цим тоді, у дитинстві!
Після того дня я почав дедалі чіткіше усвідомлювати, що не відчуваю жодного апетиту до інтернатової кухні. Щоразу страви змінювалися, шведський стіл пропонував щось нове, але їжа не викликала в мені нічого, окрім огиди. На певний час я був змушений фактично відмовитися від нормального харчування. Я з’їдав заледве половину, а решту мовчки віддавав Креґзу — той був голодним майже завжди. І хоча мені як сяйву звичайна людська їжа взагалі була не потрібна для виживання, я ж мусив вдавати, що я звичайна дитина. Раніше це навіть увійшло в приємну звичку, і я з радістю ходив до їдальні разом з усіма. Проте не тепер. У такі моменти хотілося просто відсунути тарілку подалі й заплющити очі. Щомісяця в меню з’являлося щось інше, а мені все одно не хотілося їсти. Усе здавалося “сірим” і порожнім. З кожним днем я брав зі шведського столу все менше й менше.
І одного разу я просто не витримав.
Із самого ранку я ходив абсолютно без настрою, і посеред зимового обіду всередині мене щось остаточно обірвалося.
– Що це взагалі за гидота?! – голосно випалив я, дратуючись і презирливо дивлячись на свою тарілку з геть неапетитною мішаниною.
– Їжа, – спокійно сказав Креґз.
– Що таке? – запитала Єва, але я мовчав. – Ти став менше набирати їжі.
Я ще раз кинув лютий погляд на тарілку, а потім перевів очі на Єву з Креґзом.
– Вони навіть не стараються! – роздратувався я і встав зі столу.
– Та ти куди?! – вигукнула Єва, розгублено змахнувши руками.
Я попрямував прямо до кухні з незадоволеною гримасою, повністю ігноруючи вигуки друзів позаду. Оминаючи учнів, які сиділи за столами, я ледь не перекинув усе добро на підносі.
– Добрий день! – крикнув я, хоча мій голос бринів далеко не привітністю. Спочатку на мене обернулися двоє кухарок, але вмить проігнорували. Вони були занадто зайняті своїми справами. – Добрий день!? – крикнув я ще раз.
– Добрий! Чого тобі, хлопче? – нарешті підійшла огрядна й незадоволена на вигляд жінка у фартусі, тримаючи в руках кухонний рушник.
– Чому з такого гігантського асортименту їжі я не зміг знайти для себе бодай чогось смачного? – обурено випалив я.
– Поняття не маю! Може, ти в нас якийсь… гурман? – уїдливо посміялася вона, продовжуючи протирати тарілку.
– Слухайте! – я агресивно грюкнув підносом об стільницю. — Якщо ви не спроможні нормально приготувати обід, то звільняйтеся звідси усі до єдиної, і хай на ваше місце наймуть інших!
Після цих слів на мене обернулася добра половина їдальні. Навколо запала тиша, і я миттєво почав почуватися стресово під десятками поглядів. Єва з Креґзом сиділи за своїм столом абсолютно приголомшені.
– Що він узагалі витворяє? – перелякано прошепотіла Єва.
Кухарка повільно відклала тарілку вбік і важко сперлася руками об стільницю, вдивляючись мені прямо в душу:
– Слухай ТИ! Ти мені тут будеш доводити зара, шо ми готуємо нормально, а шо ні?! Всі їдять – і ти будеш! Нам ще зроду ніхто не скаржився на нашу їжу так, як ти!
– Вона огидна! – крикнув я.
– Приготуй краще! – крикнула кухарка у відповідь.
– Приготую! – на той момент я був впевнений у собі.
– А ну, здивуй завтра людей на сніданок!
– Здивую!
– О 6:40 чекатиму тебе на кухні. Не прийдеш — зарахую технічну поразку.
– Згода! – ми міцно потиснули одне одному руки, обмінявшись лютими поглядами.
Я розвернувся й пішов назад до столу, навіть не забираючи свій піднос з їжею. Поки я йшов повз ряди, на мене витріщалася чи не вся їдальня.
– Чувак! Що це взагалі було?! – ошелешено вигукнув Креґз, а Єва так і сиділа поруч, шоковано прикривши рот долонею.
– Бомба, – буркнув я з легкою, переможною посмішкою. – От побачите, завтра сніданок буде набагато кращим.
– Ну-ну, дивись не зазнавайся! – Креґз весело поплескав мене по плечу.
– Ти що, серйозно завтра йдеш готувати на весь інтернат? – перепитала Єва, ніби досі не вірячи власним вухам.
– Побачиш.
О 6:30 ранку, після довгої та болісної нічної безсониці, яку я провів у полоні негативних думок, я врешті підвівся. Швидко одягнувся й попрямував прямо до їдальні. Навколо ще було зовсім темно й тихо.
– Ранку! – крикнув я, підійшовши ближче до стільниці.
– О, а я вже грішним ділом подумала, що ти сцикун і втік! – крикнула у відповідь кухарка, що неабияк роздратувало мене із самого ранку.
– Не дратуйте мене, якщо не хочете позбутися роботи, – відрізав я, схрестивши руки на грудях.
– Так і не сказав, як тебе називати.
– Беда.
– Екзотично… Ну що ж, Беда, тепер ходи сюди, – вона гостинно, але з викликом махнула рукою у свій бік, запрошуючи мене на професійну кухню.
На кухні було чисто та атмосферно, але затишку не відчувалося. І хоча за цим місцем ретельно доглядали, не було враження, що люди докладають зусиль, аби приготувати щось по-справжньому смачне.
– Слухай, я тітка не лиха, – раптом лагідно почала кухарка. – Просто за день ти вже десь десятий такий “герой”, який рветься виправляти нашу їжу. Але як тільки їм надходить офіційна пропозиція зробити краще, вони неохоче кажуть “ні” й одразу задкують до виходу. І з усього того десятка ти — перший, хто дійсно погодився довести свої слова ділом, та ще й без жодних сумнівів. На віку такого не бачила! Я, до речі, Матильда. Приємно бачити на кухні такого сміливого хлопця, Беда.
– Дякую, мені теж приємно, – відказав я, і всі мої попередні образи та злість на жінку миттєво випарувалися.
– Та чи зможеш ти вразити весь інтернат у свої десять чи скільки там тобі років? – примружилася вона.
– Я… спробую, – тепер я вже не міг бути на сто відсотків впевненим у власних силах.
– З чого почнемо? – Минулого разу я куштував тутешній бургер, але він виявився гидким і несмачним – така собі бридка імітація ролу.
– Справедливо, – Матильда розвернулася й пішла шукати інгредієнти. – У наші часи ці “бургерни” страх які популярні серед дітей, але готувати їх із нас ніхто так до ладу й не навчився.
– Бургери, – я виправив її.
– Та яка різниця! А ти мені краще скажи, звідки взагалі знаєш, як їх готувати?
– …Я дивився різні кулінарні шоу по телевізору, – подумавши над відповіддю кілька секунд, збрехав я.
Матильда почала сміятися.
– Ти справді думаєш, що шоу з тією “пластиковою” їжею на екрані здатні чомусь навчити? – запитала вона, порпаючись у шафці з булочками.
– Так.
– Ну, побачимо, – вона дістала запаковані булочки, кинула їх на стіл і з посмішкою зачинила дверцята. – Здивуй мене. Сніданок уже за півтори години.
І я взявся до роботи під її пильним контролем. Поки Матильда вправно різала м'ясо, готувала картоплю, розливала напої та розкладала все це на столи, на зміну почали підтягуватися інші кухарки. Кожна з них здивовано запитувала: “А це хто такий?”, “Що тут робить дитина?”, проте жодна так і не наважилася підійти до мене й запитати про це особисто. Матильда лише з легкою посмішкою розповідала їм, яке таїнство зараз діється на кухні. Час від часу вона ненав'язливо контролювала мої рухи. Вершкове масло на пательні зашипіло, і я обережно притиснув розрізану булку до гарячої поверхні.
– Не спали, – сказала Матильда.
– Знаю, – кивнув я, хоча внутрішньо зовсім не був у цьому впевнений.
Я мав приготувати м’який, соковитий і смачний бургер із курячим філе, особливим соусом та свіжими овочами. Матильда взяла на себе підготовку курки, а я заходився різати овочі, тримаючи справжній кухонний ніж уперше в житті. І, на диво, все йшло як по маслу. Овочі були свіжими, різалися легко, а листя салату навіть кришити не довелося. Я ідеально карамелізував булочки, підсмажив курку, зробивши її скоринку максимально хрусткою. Я чітко пам’ятав, як колись бачив процес приготування справжнього бургера. Це видовище заворожило мене ще тоді. І ось тепер я сам стояв на кухні, намагаючись відтворити це власноруч, і цей процес захоплював мене значно сильніше, ніж просте спостереження з боку.
І от, сидячи за столом під час сніданку, я вже на власні очі спостерігав, як усі навколо із захватом уминають бургери, які я сам приготував. Навколо сиділи десятки людей, і жодна дитина не скривила обличчя. Коли я сам нарешті скуштував свій витвір, то зрозумів, що всі мої нічні хвилювання щодо власних можливостей були марними. Я зробив ще один укус і остаточно переконався — вийшло! Бо я палко сподівався, я викладався на повну… І якби не ці щирі почуття, результат, можливо, виявився б куди гіршим.
І на моєму обличчі вперше за довгий час з’явилася широчезна, щаслива посмішка.
Стільки разів після цього мені ще доводилося допомагати на кухні! Навіть сама Матильда була щиро вражена тим, що я спромігся зробити без жодного досвіду, відтворивши той самий нещасливий бургер, який у тутешніх кухарів ніколи не виходив нормально. І всі наступні дні за моїми стравами вишикувалися величезні черги.
Ми з Матильдою намагалися тримати мою присутність на кухні в суворій таємниці. Ніхто в інтернаті все одно не цікавився, хто саме стоїть біля плит, тож за кілька хвилин до початку сніданків мені вдавалося непомітно приготувати все, що треба. І так крок за кроком, поступово, наше меню змінювалося. Пасти, соковиті сендвічі, запечене м’ясо, навіть з'являлися нагоди готувати різноманітні оригінальні напої. Але найкращою в мене завжди виходила шаурма. Матильда довго й наполегливо тренувала мене правильно й туго її загортати, а я запекло сварився з нею через те, якою саме має бути ідеальна начинка. І тільки тоді, коли вона врешті-решт вийшла бездоганною, ми дали її спробувати дітям. “Це що, реально у нас в їдальні таке готують?”, “Вона ж ідеальна!”, “Дивись, навіть не розвалюється!”, — захоплено гомоніли вони звідусіль. І кожного разу я сидів за одним столом із Євою та Креґзом, кожного разу спостерігав за цією суматохою і подумки сам себе хвалив.
І ось так непомітно минули роки.
Матильда врешті-решт звільнилася, а я все одно продовжив допомагати на кухні. Мені було неймовірно боляче втрачати таку хорошу й близьку подругу. Якби не її підтримка тоді, на самому початку, навряд чи хтось колись узагалі сказав би, що в нашій їдальні так смачно готують. Я панічно думав, що цей від’їзд мене остаточно зруйнує і поверне колишню апатію, однак за весь час роботи на кухні я зумів щиро здружитися й з іншими людьми, які виявилися нічим не гіршими за Матильду.
2. Працюй сам на себе
Хоч праця на кухні справді вилікувала мене від гнітючої апатії, я вже не був колишнім собою. Тобто я все ще залишався тим самим Бедою Рембертоном, але відчував усе вже зовсім інакше. Я більше не горів нав’язливим бажанням знайти та знищити головного покидька у моєму житті. Я… подорослішав? Мені було вже шістнадцять. Здається, моя дитяча мета тепер не здавалася такою вже й реалістичною. Нове життя, перспективи, амбіції — нині все це було тут, у Ватерлоо. Тепер Канада стала моїм справжнім домом.
Я й сам не помітив, як почав ігнорувати всі колишні проблеми, як перегорів тим відчайдушним прагненням повернутися назад до мами разом із Макрісом і як дедалі рідше мене бентежила кожна думка про мій рідний, але такий далекий світ.
Я не помітив як я почав ігнорувати всі проблеми дитинства, як мені кортило повернутися назад до мами, разом з Макрісом і як мене бентежила кожна думка про СВІЙ світ.
За ці п’ять років ні Креґза, ні Єву, ні мене ніхто з інтернату так і не забрав. Отіса якимось дивом зрештою знайшла рідна родина, а Браян зв'язався з такими ж придурками, як і сам, і почав регулярно зникати по ночах. Шансів на те, що нас усиновить якась сім’я, уже фактично не залишалося. Здавалося, ми просто вийшли з того віку, хоч як би по-дорослому це не звучало. І нам не залишалося нічого іншого, окрім як спокійно досиджувати наші останні два роки тут, в інтернаті.
Одного разу я прокинувся посеред ночі, почувши дивні звуки за дверима. Мені здалося, що хтось тихо плаче. Я задер ноги догори й легенько штурхнув матрац над собою, щоб перевірити, чи прокинувся Креґз. Але верхнє ліжко виявилося порожнім. Тоді я спросоння зрозумів, що цей тихий плач був мені до болю знайомим. Я підвівся, швидко накинув футболку й обережно прочинив двері кімнати, намагаючись не створювати жодного зайвого шуму. В кінці коридору я помітив два силуети, що міцно обіймалися в напівтемряві. Це були Креґз та Єва.
– Не хочу переривати вашу ідилію, але що тут узагалі коїться? – тихо запитав я, будучи до глибини душі шокованим побаченим.
Ніхто не відповів, лише Креґз мовчки обернувся в мій бік. Крізь нічну пітьму я розгледів, що Єва, хоч і продовжувала тихо плакати, обіймаючи хлопця за шию, раптом тепло посміхнулася.
– Оу… – тільки й зміг промовити я, і на затьмареному обличчі Креґза теж з’явилася широка, щаслива посмішка. Я навіть на відстані відчув усе емоційне тепло цього кадру. Вони навіть не посоромилися поцілуватися при мені — своєму найкращому другові. Ось що люди називають справжньою довірою. Я дивився на них і думав про те, що такі короткі моменти й надихають мене рухатися далі. Ось чому я забув про все погане. Будучи поруч із ними, я врешті-решт зрозумів: навіть якщо ти втратив, здавалося б, абсолютно все, у цьому світі все одно залишаються речі, здатні заново вселити в тебе сподівання та надію. Кожен теплий вечір, кожен момент щирого сміху, кожна страва, яку я з любов'ю приготував на тутешній кухні, були моїми внутрішніми поштовхами. Саме завдяки їм я відчував, що це таке — бути людиною. Що це означає — загубити все, але не здатися. І хоча це була зовсім не моя рідна кров, я любив цю нову родину не менше за справжню.
Зрештою все сходилося до одного — я обрав навчання у сфері кулінарії. У мене це дійсно добре виходило, і після уроків Матильди та величезного досвіду в їдальні я досяг значного прогресу. І ось одного дня пані Кастільйо, яка була моєю класною керівницею, разом із директрисою пані Белль несподівано зайшли до нашої кімнати й покликали мене до учительської. Я йшов туди й трохи хвилювався, абсолютно не розуміючи, чому мене ведуть на цю серйозну розмову. Але відмовитися я не міг.
– Беда, – лагідно почала пані Кастільйо, коли ми всі троє всілися в м’які шкіряні крісла. – Я не так давно спілкувалася з пані Белль і детально розповідала їй про твої просто крутезні досягнення у навчанні та кулінарії, – Кастільйо активно махала руками й неймовірно щасливим голосом ділилася цим зі мною.
– Отже, тобі вже шістнадцять. Я не знаю, чув ти про це чи ні, але відтепер ти маєш право покинути наш інтернат, – спокійно промовила пані Белль.
– Що? – запитав я здивовано.
– Знаю, Беда. Ми розуміємо, що це звучить неочікувано і, можливо, трохи дивно, але як-не-як ти вже подорослішав, – підхопила пані Кастільйо. – У нашому закладі є така практика: ми пропонуємо тобі випуститися раніше й жити в окремому, оплачуваному за рахунок інтернату житлі. Але! Це за умови, якщо ти, по-перше, сам цього хочеш, а по-друге — якщо чітко знаєш, на яку спеціальність збираєшся йти працювати.
– Ми тут посиділи, подумали й дійшли висновку, що ти розумово випереджаєш своїх одногрупників щонайменше втричі, – додала Белль. – Коли я вперше про це замислилася, це мене навіть шокувало. Але потім я зрозуміла, що це незаперечний факт.
Я невпевнено поєлозив на кріслі, намагаючись переварити щойно почуте.
– Ми забезпечимо тобі повноцінні, комфортні умови для проживання, – продовжила пояснювати Кастільйо. – І не припинимо надсилати фінансову допомогу, якщо раптом ти якийсь час не зможеш заробляти сам. Але нам потрібна твоя стовідсоткова впевненість. Ти мусиш зважити всі “за” і “проти” й вирішити самостійно. Без твого слова ми нічого не вдіємо.
– Це доволі спонтанно, – тихо мовив я.
– Але це може кардинально змінити твоє життя на краще. До того ж нечасто нашим вихованцям випадає така унікальна можливість. Не всіх, знаєш, можна приписати до таких розумників, як ти, – тепло посміхнулася Белль.
– У мене є час помислити? – запитав я.
–Звісно, – сказала директорка.
– Так, – повторила Кастільйо, перезирнувшись з нею.
– Дякую, – промовив я і вийшов, зачинивши за собою двері.
Белль із Кастільйо кілька секунд мовчки дивилися на зачинені двері, після чого директорка підвелася й повернулася до вчительки:
– Він не готовий.
– Поки що.
– Що?
– Завтра прийде й погодиться. У будь-якому разі.
– Чому ви такі впевнені в цьому? – Повірте, пані Марлоув, за роки навчання я встигла добре його вивчити. Внутрішньо він уже давно готовий до цього кроку.
Белль поглянула на Кастільйо, невпевнено посміхнулася й першою вийшла з кабінету.
Увечері ми з Євою та Креґзом, як зазвичай, зібралися разом і ліниво теревенили про підліткові новини.
– А у тебе Беда, що там? – запитала Єва.
– …Був сьогодні на килимі в кабінеті Кастільйо. З нами ще й Белль сиділа, – заговорив я, закинувши ноги на бильце дивана й заклавши руки за голову.
– Чому? – запитав Креґз.
– Я хз. Сказали, що я типу… ну, занадто розумний для інтернату. Хочуть достроково випустити, оплачувати мені окрему квартиру й відправити вже пензлювати на роботу, замість того, щоб я тут штани протирав.
– Серйозно? Чому мені цього не запропонували? – обурливо запитала Єва.
– А ти б що, от так просто взяла й пішла звідси? – тихо запитав Креґз, уважно дивлячись їй в очі.
– Ну, не знаю, – сперлася вона на спинку дивана, задумливо дивлячись у стелю. – Ніби і вас покидати не хочеться, а ніби й залишилися якісь нещасні два роки. Могли б уже й відпустити раніше, бо все це тут нереально набридло. Я-то принаймні чітко знаю, ким хочу працювати.
Ми замовкли на кілька секунд, розсіяно дивлячись у вікно на зимовий пейзаж. У кімнаті стало так надто тихо, що я раптом виразно почув прискорене серцебиття Креґза поруч.
– То, що надумав, Беда? – запитала Єва.
Я змовчав. У мене не було жодних відповідей на це запитання, хоч як би сильно я сам прагнув знайти бодай одну.
– Якщо ти підеш, ми все зрозуміємо, – Креґз чи то намагався мене заспокоїти, чи то просто запевняв у тому, що мені справді варто погодитися.
– Чи достатньо у мене досвіду? – запитав я сам у себе, але в голос.
– Тут досвід не грає вирішальної ролі, – Єва рішуче піднялася з дивана й заходила по кімнаті. – Матильда тебе багато чому навчила, а в останні дні, коли ти готував ту свою фірмову шаурму… О, вона була просто богемна! – дівчина активно махала руками, поки говорила. – Тебе ж на будь-якій кухні усьому навчать з нуля. Будь це елітний ресторан чи якась придорожня забігайлівка — у будь-якому разі тебе з руками й ногами приймуть. Я в цьому просто впевнена.
– Не знаю. Я не відчуваю цього… Бажання.
– Так тут потрібні амбіції, чувак. Ти так і в вісімнадцять років з цього інтернату не вийдеш, – сказав Креґз і я зрозумів, що він розбирається в ситуації краще за мене.
– Слухай, і чому ти взагалі переймаєшся? – здивувалася Єва. – Ти — один із найкращих учнів на всій паралелі, якщо взагалі не найкращий. З тобою можуть тягатися хіба що ті дві дівчини з паралельної групи. Я вже навіть забула, як їх звати, бо вони нам геть не конкурентоспроможні! – засміялася Єва, і на обличчі Креґза теж з’явилася широка посмішка.
І я теж мимоволі зрадів. Усю наступну ніч я тільки й робив, що роздумував: мені й справді час починати приймати дорослі рішення, якими б болісними чи різкими вони не здавалися на перший погляд. Зранку я прямо запитав у Креґза, як він поставиться до того, що я покину їх, залишивши у групі фактично вдвох. Як я й сподівався, друг запевнив, що все буде норм. Казав, що в нього є Єва, яку він палко кохає, і якщо я піду, це, звісно, буде сумно, але тепер їм не доведеться ні за що переживати, і це зрештою дасть їм більше часу на них двох.
І ось рішення було прийняте остаточно. Я впевнено постукав у двері кабінету директорки.
– Усе гладко, дякую. Знаєте, я детально обміркував вашу вчорашню пропозицію, – сказав я, хоча все ще трохи ніяково тупцював біля порогу.
– І що скажеш? – вона сперла голову на кулак і тепло посміхнулася, закриваючи якийсь товстий журнал на столі.
– Мені здається, я можу прийняти остаточне рішення.
– Твоя класна керівниця мала рацію щодо тебе, Бедо.
– …Про що ви зараз? – здивовано запитав я.
– Вона одразу запевнила мене у тому, що ти зрілий хлопчина, – вона підійшла та поклала мені руку на плече і засміялася. – Ти вже вище мене. А я пам’ятаю таким малим…
– І що ви скажете тепер? – з легкою посмішкою запитав я, відчуваючи, як спадає напруга.
– А чому я взагалі маю щось казати? Це твоє життя. Твоє першочергове завдання тепер – знайти хорошу роботу. А дах над головою ми тобі повністю забезпечимо.
– Але де?
– У мене є знайомий шеф у ресторані “Монтгомері”, – вона грайливо стала на пальчики й прошепотіла мені прямо на вухо. – Я ж чудово знаю, чого саме Матильда тебе навчила.
Я від подиву злегка роззявив рота. Пані Белль поводилася аж надто кокетливо, але її пропозиція… Ресторан “Монтгомері”! Заклад, куди ходять поважні чоловіки в смокінгах та витончені дами в блискучих сукнях, а крихітна порція вагою в триста грамів коштує під тридцять баксів… Це вже звучало неймовірно престижно.
– Однак є й свої нюанси, – притишила голос директорка.
– Не лякайте так.
– Дістатися туди – завдання не з легких. Вразити голодну інтернатську їдальню – це одне, Беда, а от вразити вибагливого мера Ватерлоо… Ти ще спробуй!
– Там обідає мер!? – я був легко шокований.
– Не тільки обідає… Ще й снідає!
Було видно, що в пані Белль тоді був просто чудовий настрій.
– То все ж. Що мені робити?
– Я сама зв’яжуся з шефом. Його звати Уеллс Дуглас, – Белль впевнено оперлася рукою об край столу. – А ти поки можеш сміливо писати резюме. У нас є знайомий водій, який здає житло в місті. Він тебе і відвезе туди, і квартиру хорошу надасть, а ми все оплатимо. Будеш шикувати, хлопче.
– Дякую, – я вже збирався піти.
– Чекай, – але Белль мене зупинила.
– А?
– Що ж ти робитимеш там зовсім один, без друзів?
Я злегка відхилив голову вбік і на мить примружив очі.
– Щось вигадаємо.
Тоді, у 2026 році, коли нам усім якраз стукнуло по шістнадцять, ми нарешті змогли обмінятися номерами телефонів. Проте нашому спілкуванню в майбутньому це, на жаль, не сильно допомогло. Я увійшов до нашої кімнати, але там нікого не було. Вмостившись на дивані, я почав роздивлятися в телефоні фотографії та читати відгуки про ресторан, який запропонувала Белль. Усе виглядало як щось неймовірно інноваційне, сучасне й вишукане. Страви на світлинах були на кілька голів вищими за те, що я щодня готував у їдальні. Кожен кухар на кухні носив бездоганний фартух, а головним шефом значився п’ятдесятирічний чоловік. На фотографіях у нього були густі сиві вуса та коротке сиве волосся, акуратно зачесане набік. Він позував у яскраво-червоному фартусі з великими білими гудзиками, на якому красувався вишитий напис “MontyChef”. Чоловік мав широчезну, добродушну посмішку і хитрі, насуплені очі; на знімках він щиро, по-батьківськи обіймав своїх працівників та друзів. Уеллс Дуглас.
Я чітко усвідомлював, що це саме те місце, де я по-справжньому хотів би працювати. Але водночас мене знову почали гризти сумніви: чи достатньо я готовий? Чи дійсно це місце — моє? І в голові знову закрутилася звична купа зайвих запитань.
Раптом двері прочинилися, і до кімнати зайшов Креґз.
– Ну, що там? – запитав Креґз з порогу.
– Ніц. Гортаю ось відгуки про один ресторан.
– Який? А ну, дай гляну, – йому вмить стало цікаво, про що йдеться, і він підсів ближче.
– Оце – їхній шеф, – я вказав пальцем на чоловіка в червоному фартуху. – Прикольний дядько, просто жесть! Такий… вусатий. Харизма в нього, мабуть, божевільна.
– Круто виглядає, – погодився Креґз, уважно розглядаючи інтер'єр. – Але до чого тут це? Навіщо ти взагалі його дивишся?
– Я щойно був у Белль. Серйозно подумав над їхньою з Кастільйо пропозицією.
– Воу… І що ж ти надумав-то? Я повільно підвівся з дивана, сів рівно, глибоко видихнув, намагаючись зібратися з думками, і тихо, але впевнено вимовив:
– Я йду, Креґзе.
– Йдеш? Що, вже?
– Ні. Не зараз. Але вам доведеться побути ці півтора року без мене, – я спокійно поклав руку на його плече.
– Йой… – видихнув Креґз, і ми знову замовкли. – Ну, може, варто сказати про це Єві?
– Було б непогано.
Ми мовчки попрямували на спортмайданчик до Єви. На вулиці стояла неймовірна спека, і вона саме завзято грала у волейбол з іншими дівчатами.
– Хлопці! – весело помахала вона нам рукою прямо з поля.
Ми підійшли ближче до сітки. На обличчі Креґза грала легка посмішка, а от я виглядав далеко не радісним.
– Тут Беда нарешті з дечим визначився, – Креґз кивнув у мій бік, і Єва зацікавлено витріщилася на нас.
– І що там таке? – запитала вона, витираючи чоло. – Я йду з інтернату.
– Що? – перепитала вона, наче не почувши.
– Отримаю власне житло, роботу… Не буду більше тут навчатися.
Вона здивовано глянула на мене, а потім розгублено перевела погляд на Креґза.
–В сенсі? – вона задала майже те саме питання, що й секунду тому
– Що тут незрозумілого? Беда випускається раніше й залишає інтернат.
– Серйозно? – і вона знову задала дурне питання.
– Так, – в один голос відповіли ми з Креґзом.
– О, Боже.
Ми з другом перезирнулися, але раптом я відчув, як дівчина стрімко підскочила й міцно обвила руками мою шию. Креґз лише розуміюче похитав головою, а Єва щосили стискала мене в обіймах. Я ніяково й незграбно обійняв її у відповідь.
– А коли ми ще зустрінемось?
– Єво, ну що за приколи? Ти ж не якась ганчірка, – спробував розрядити обстановку Креґз. – У нас ще є трохи часу, щоб нормально попрощатися й побути разом.
Увечері ми втрьох сиділи в нашій кімнаті. Друзі втупилися в телевізор, а я зосереджено пакував свої нечисленні речі у валізу. Вдень я знову заходив до пані Белль. Разом із нею ми таки зв’язалися з її давнім другом Уеллсом — це далося ледве-ледве, але суворий шеф зрештою погодився прийняти мене на випробувальний термін, чому я неймовірно зрадів. Ми також повідомили про це пані Кастільйо. Вона буквально накинулася на мене з емоційними обіймами, коли дізналася, що я згортаюся й від’їжджаю вже наступного ранку. Я навіть не думав, що всі вони насправді так сильно хочуть, аби я залишився в інтернаті.
Белль якраз оформлювала мої документи, а мені наказала зібрати все до останньої нитки. Уже завтра водій мав відвезти мене до квартири, де мені належало жити.
– То що, Бедо… Ти справді готовий? – тихо запитала Єва, затишно вмостившись в обіймах Креґза на сусідньому ліжку.
– Хм, – я на мить замислився, тримаючи в руках складену сорочку. – А навіщо ж я тоді збираюся? Думаю, якби я не був готовий, мені б не доводилося зараз пакувати речі. Єва все зрозуміла без зайвих слів, відповівши мені теплою, сумною посмішкою.
Раптом боковим зором я відчув, що у вікні щось різко блимнуло. Я миттєво повернув голову, випустив з рук джинси й підбіг впритул до шибки. На тлі нічного неба по сусідніх дахах стрімко пронеслася знайома з глибокого дитинства темна тінь, що знову зловісно виблискувала загадковим, яскравим мечем.
– Що там таке? – занепокоєно запитав Креґз.
Але я чітко бачив, що вона вже зникла. Я повільно перевів погляд назад, став навпроти своєї валізи й глухим голосом заговорив:
– Не пам’ятаю, чи я вам колись казав про це… – я на мить замружився, чітко згадуючи, як вперше побачив цю саму постать, коли був зовсім малим. – Коли нам було років по сім чи трохи більше, я вже бачив дивну тінь, яка скакала за вікном по сусідніх дахах.
– А яке тобі діло? – запитала Єва.
– Це точно не проста людська тінь. Вона бігає з мечем у руках. Я бачу її вже не вперше і не вдруге. Вона тут за чимось. Або… за кимось.
– Забий. Точно не за тобою, – сказав Креґз.
– А я б не була в цьому так упевнена, враховуючи, що він — інопланетянин.
Інопланетянин.
Це слово луною відбилося в моїй голові. Я шоковано роззявив рота. Повільно підійшов до дзеркала й одним рішучим рухом зняв із пальця маскувальне кільце. Єва з Креґзом одночасно здригнулися, щиро злякавшись — вони вже занадто давно не бачили мого справжнього обличчя. І їхня раптова, приголомшена мовчанка в цю мить була гіршою за будь-які слова. Я обережно взяв себе рукою за щоку, пильно споглядаючи власне відображення. Дивився на того, ким я є насправді.
– Точно… – тихо промовив я.
Але чим довше я вдивлявся у дзеркало, тим сильніший, первісний страх сковував моє тіло. Раптом я й сам здригнувся і якнайшвидше одягнув кільце назад, повертаючи собі звичну людську подобу.
– Що це було? – запитала Єва.
– Здалося, ніби “інопланетянином” мене назвали вперше за всі ці роки, – відказав я, знову повернувшись до вікна. – Коротше, проїхали. Нічого такого в тій тіні немає. Все норм. Вона точно не по мене.
Єва з Креґзом підозріло перезирнулися — моя поведінка здалася їм надто дивною. Втім, десь глибоко в душі я чудово розумів їхню реакцію.
Наступного ранку я прокинувся вдосвіта від живого “будильника” в особі пані Белль. Тихими, обережними кроками вона зайшла до нашої кімнати, хоча на її місці я б так не ризикував. Я остаточно прокинувся від її тихого голосу та легкого дотику до плеча, миттєво усвідомивши, що начисто проґавив будильник на власному телефоні, мабуть, вимкнувши його крізь сон.
– Прокидайся, Бедо, – пошепки покликала Белль.
– Й… Що? – я спросоння міг говорити нісенітниці.
– Прокидайся, кажу! Годі спати.
– А.. Цей. Година яка? – я протер очі та глянув на телефон. – Бляха, – я швидко підвівся з ліжка та стрибнув, випадково розбудивши Креґза.
Друг повільно розплющив очі, невдоволено застогнав і з ходу заїхав мені по нозі за те, що я з самого ранку влаштував стільки галасу. Проте в наступну секунду він помітив поруч зі мною строгу постать директриси.
– Ой… – зніяковів він, підтягуючи ковдру. Пані Белль дивилася на нього своїм фірмовим похмурим поглядом. –А куди ти намилився?
– Одягайся швидше, якщо не хочеш прощатися зі мною прямо зараз, – кивнув я йому.
Креґз швидко підвівся й заходився натягувати одяг, а я поспіхом збирався поруч. Я попросив пані Белль зайти й розбудити Єву, але та похитала головою, зауваживши, що щойно бачила її у коридорі. Коли ми, вже повністю готові, кулею вилетіли з кімнати, Єва й справді чекала на нас під дверима. Її очі були повні сліз, хоча на обличчі блукала слабка посмішка. Вона розплакалася просто тому, що досі не могла до кінця повірити, що я залишаю їх із Креґзом удвох.
І кожної цієї секунди я гарячково думав: чи не роблю я зараз найбільшу помилку у своєму житті? Здавалося, що ні. Але совість нещадно гризла мене з обох боків. Руки зрадницьки тремтіли, а йти з інтернату було так само важко, як колись із рідного дому. Перед очима одразу виринав той самий болючий спогад з дитинства, коли я щосили тримав матір за руку і відчайдушно кричав, що нікуди не хочу летіти. І хоча тепер я не йшов кудись за тридев'ять земель, це все одно відчувалося як мій останній, безповоротний крок перед абсолютно новим, невідомим світом. Там, удома, на далекому Місяці, мені ніколи раніше не доводилося відчувати таких глибоких людських страхів.
– Бедо, – гукнув Креґз, міцно тримаючи Єву за руку, поки вони повільно пленталися за моєю валізою навпростець до виходу. – Ти ж будеш нам писати?
Я обернувся й кинув на нього такий промовистий погляд, ніби відповідь на це була абсолютно очевидною, і друг усе зрозумів без слів. Пані Белль уже стояла біля дверей будівлі й квапливо махала мені рукою. За її спиною припаркувався безшумний, як сама ніч, білий електрокар “Тесла” з відчиненим багажником. Біля нього саме звільняв місце для речей худенький чоловік у чорній кофті, чорних джинсах та сірих кедах “Венс”. Я крокував уперед упевнено, але всередині мене все стискалося від болю. Ноги йшли самі, а от руки зрадницьки тремтіли — я досі не міг повірити, що знову залишаюся без рідних людей.
– Бедо, швидше, водій уже чекає! – підганяла мене Белль.
Чоловік біля машини повернув голову в бік виходу, примружив від яскравого сонця очі й щиро, з теплою посмішкою помахав мені рукою. Я підійшов ближче до автівки. Креґз із Євою пригнічено тупцювали біля дверей інтернату, так і не спромігшись витиснути з себе бодай слово від клубка, що підкотився до горла. Водій приязно простягнув мені руку:
– Привіт. То як, веземо тебе до нового життя? Мене звати Донат, – на його обличчі все ще блукала добра, відкрита посмішка.
– Вітаю. Я Беда, – я міцно потиснув його долоню у відповідь.
– Давай-но я закину твою валізу. Рюкзак теж давай сюди.
Я мовчки передав йому свої нечисленні речі й на мить завагався.
– Я… піду попрощаюся з ними, – тихо мовив я. Донат у відповідь лише розуміюче кивнув головою.
Я чудово знав, що для друзів ця новина стала раптовою і трагічною. Мабуть, не менш трагічною, ніж для мене самого. Хоч як я радів можливості отримати власне житло та перспективну роботу, саме поруч із Євою та Креґзом я зумів відчути себе кимось зовсім іншим. Не загадковим космічним сяйвом, не чужорідним інопланетянином. А справжньою людиною. Настільки, що мені тепер ставало страшно дивитися на власне справжнє відображення у дзеркалі. І я щиро шкодував, що такий гніючий, дорослий вибір доводиться робити в настільки юному віці.
Креґз із Євою стояли непорушно, міцно сплівши пальці, й дивилися, як я впевнено крокую прямо до них. Я підійшов упритул, і ми мовчки глянули одне одному в очі. Увесь навколишній шум машин раптом приглушився, відійшовши на задній план. Чутно було лише прохолодний травневий вітерець, що шелестів листям.
– Ніколи б не подумав, що мені доведеться переживати подібну розлуку вже втретє у своєму житті, – я без зайвих слів міцно обійняв їх обох одразу, стискаючи друзів у руках якомога сильніше.
– Я щиро сподіваюся, що в тебе все буде добре, – прошепотіла Єва, заледве стримуючи сльози, які от-от готові були бризнути з очей.
– Ти забула приписати сюди мене, – спробував пожартувати Креґз. Він, як завжди, намагався дивитися в майбутнє більш оптимістично, що не могло трохи не підняти мені настрій.
Я нарешті розчепив руки й востаннє подивився на своїх друзів. На людей, які за ці роки стали мені куди ріднішими, ніж мій власний міфічний народ там, серед зірок.
– До зустрічі, – сказав я, роблячи крок назад.
Креґз із Євою прощалися, проводжаючи мене сумними поглядами та махаючи руками на прощання. Раптом ззаду до мене підійшла і неочікувано міцно обійняла пані Белль.
– Ти був чудовим учнем, Беда Веліар Рембертон, – тихо промовила вона, відпустивши мене, і я чимдуж побіг у бік Доната.
Сівши в машину, я крізь скло дивився на своїх друзів. Вони всією душею не хотіли, щоб я їхав, але я мусив це зробити, і вони це чудово розуміли. Донат увімкнув передачу, і ми рушили.
– Ти взагалі знав, що житимеш у самому центрі Ватерлоо? – запитав водій, плавно повертаючи кермо.
– Ні, не знав, – відказав я, продовжуючи зачудовано дивитися на друзів, які зменшувалися в дзеркалі заднього виду.
Ми мовчки від’їхали від території інтернату. Я припав до вікна, згадуючи, як колись так само сидів на пасажирському сидінні поруч з Айрісою і розсіяно дивився на придорожні дерева. Донат мигцем глянув на мене, помітивши, що я тужливо споглядаю кудись убік.
– Сумуєш? – М-гу, – лишень видав я невиразний звук.
– Чому?
– Мене розлучили з друзями.
– Насильно?
– Що? Ні. Ні, як це? – з різким подивом перепитав я, відволікаючись від краєвиду.
– То чого сумуєш?
– Ну, як це “чого”? Я в інтернаті з самого дитинства. Ми стільки часу провели разом. Стільки спільних спогадів, емоцій… Вони для мене як рідні. Наче брат і сестра, – я знову відвернувся до вікна, поринаючи в минуле.
– Ти так кажеш, ніби це хороші згадування.
– “Ніби”? Це і є найкращі спогади! – Донат починав мене потроху дратувати своїми розпитуваннями.
– Тоді дозволь запитати ще раз, – чоловік легко видихнув і трохи збавив швидкість. – Чому ж ти сумуєш?
Я затих на кілька секунд, остаточно відірвавшись від споглядання краєвидів за вікном. Мені раптом стало незрозуміло: чи я до кінця вловив суть його слів, чи не вловив її взагалі.
– Про що ви? – запитав я після короткої, напруженої паузи.
– Раз ти сам кажеш, що це були хороші спогади, то тобі немає через що сумувати. Тобі треба радіти, що вони у тебе є.
Знову запала мовчанка. У мене склалося враження, що я сиджу в машині не зі звичайним міським чолов'ягою, а з якимось хитромудрим філософом.
– Навіть якщо вас зараз розлучили, якщо ти дійсно цього захочеш, ти обов'язково знайдеш дорогу до них знову.
– Справді… – я трохи обміркував його нетривіальну думку. – Так, тепер я, здається, починаю розуміти…
– Хлопче, – крутячи кермо на черговому перехресті, сказав Донат. – У цьому світі ніхто не може обійтися без важких розлук. Це безумовно чекає на кожного з нас. Рано чи пізно. Потрібно просто йти впевнено й до кінця.
– Але… Ці розлучення не можуть бути вічні.
– Бінго! – Донат ефектно клацнув пальцями й задоволено посміхнувся.
Після нашого хоч і короткого, але такого хорошого діалогу в мене помітно піднявся настрій, і далі в дорозі ми невимушено спілкувалися на найрізноманітніші теми. Донат… Він справді виявився чудовим чоловіком. Я дізнався, що він не просто підробляє водієм на замовлення або в таксі, як у моїй теперішній ситуації, а є безпосереднім власником тієї самої квартири, де мені належало жити.
Йому якимось дивом вдалося розрадити мене, розповівши про істинну долю кожної людини на землі. І це попри те, що я сам людиною не був. Життєва правда іноді буває надто гіркою, а іноді здається, що краще й бути не могло. Принаймні зараз, мчачи вулицями міста, я вважав саме так.
Хоча раптова розлука з друзями важко тиснула на мене, завдяки Донату я нарешті усвідомив, що все не так уже й погано. За той недовгий час, поки ми діставалися мого нового житла, він устиг влаштувати мені екскурсію: показав місто й продемонстрував розкішну вивіску ресторану “Монтґомері”, у якому я мав розпочати роботу вже незабаром. Донат відкрив для мене Ватерлоо з такого боку, з якого я ніколи не зміг би побачити його раніше, сидячи за стінами інтернату.
Я відстебнув ремінь безпеки й вийшов із машини слідом за чоловіком, щоб забрати речі з багажника й занести їх до оселі. Коли ми увійшли до під’їзду, я одразу відчув приємний аромат новобудови. Охолоджений хол був темним, але дуже комфортним. Ліфтом ми швидко піднялися на шостий поверх, де й розташовувалася моя квартира. Коли Донат відімкнув замки й відчинив переді мною двері, я аж завмер: оселя виявилася світлою, прибраною, затишною і ніби зовсім-зовсім новенькою.
– Ого… – тільки й зміг вичавити я.
– Я ретельно доглядаю за цим місцем, щоб клієнти почувалися максимально комфортно, а не так, як колись жилося мені, – усміхнувся Донат. – Уявляєш, з одного боку кімнати все було цивільно — ігровий комп стояв, усе чотко! А з іншого — вічно валялися брудні шкарпетки та порожні пляшки з-під пива.
З моїх уст вирвався легкий смішок.
– Сподіваюся, ти не допустиш тут такого срачу, який колись влаштовував я, – він приязно простягнув мені долоню, на якій лежав ключ.
Я обережно взяв його й подивився на цей шматочок металу як на щось до біса важливе й доленосне.
– Бережи хату. Вона дорога, – Донат уже розвернувся, збираючись іти, але раптом зупинився. – А, і ще одне. Якщо продовжиш звертатися до мене на “ви”, я збільшу тобі орендну плату вдвічі. Ок? – запитав він із таким незворушним виразом обличчя, наче щойно не пригрозив мені серйозними фінансовими санкціями.
Я з посмішкою дивився на нього.
– Дякую, Донате. До зустрічі.
Він лиш розуміюче підморгнув і впевнено покрокував до ліфта. Я зачинив за ним двері. Спочатку я кілька секунд роздивлявся зв’язку з двох ключів у своїй долоні, а потім окинув поглядом невелику, але таку гарну квартиру, і подумав про щось дуже хороше — зараз уже й не згадаю, про що саме.
Я детально ознайомився з кожним куточком свого помешкання і в перший же день повністю тут освоївся. Хоча згодом без побутових проблем, як не крути, не обійшлося. То я ніяк не міг із незвички вставити ключ у замок, то довго мучився, намагаючись увімкнути бодай щось на сучасному телевізорі. Перші кілька днів я взагалі доладно не харчувався, через що невдовзі в мене сильно розболівся живіт. Схоже, я переоцінив власні сили, коли наївно подумав, що мій організм може спокійно функціонувати без їжі. Напевно, за роки в інтернаті я надто сильно звик до стабільного й регулярного триразового харчування. Певний час я перебивався виключно замовленнями з доставок їжі, і лише тоді, коли нарешті потрапив на роботу, зміг остаточно опанувати новітню індукційну плиту.
То… що ж це була за робота така?
Наступного дня після мого поселення в квартиру зателефонувала пані Белль. Вона скинула мені геолокацію ресторану “Монтґомері” та контакти Уеллса Дугласа, і ми невдовзі домовилися з ним про зустріч та співбесіду. Чекати довелося зовсім недовго. Поки минав час, я поступово пристосовувався до нового житла і, щоб не було нудно, зрідка спілкувався з Креґзом та Євою. У них обох зараз не було багато вільного часу, тому більшу частину дня я проводив наодинці: гуляв вулицями, пробував нову їжу й детально досліджував місто. Влітку, а особливо у Ватерлоо, займатися цим було неймовірно цікаво. За час цих довгих піших прогулянок я непогано опанував уміння орієнтуватися по картах і тепер чітко знав, де перебуваю. Проте за всі ці дні, аж поки я вперше не переступив поріг ресторану, я, мабуть, ні з ким не промовив і слова. Донат залишався останньою людиною, з якою я мав повноцінний живий діалог, якщо не враховувати короткі відеодзвінки та переписки з друзями.
Коли я нарешті прийшов до ресторану в призначений шефом час, моєму погляду відкрився направду розкішний заклад. Біля входу мене зустріла елегантна білява панянка в блакитній сорочці та довгій чорній спідниці. Вона приязно посміхнулася й запитала:
– Вітаємо у “Монтґомері”! – чітко промовила вона яскраво-нафарбованими губами. – У вас зарезервований столик?
Для мене це запитання виявилося доволі неочікуваним.
– Добрий день. Ні… Я тут у справі. Мені потрібно побачити шефа.
– Уеллса Дугласа?
– Так. Уеллс Дуглас, – кивнув я, ніяково тупцюючи на місці й розглядаючи вишуканий інтер'єр.
– Дозвольте, я зараз покличу його, – сказала блондинка й уже збиралася розвернутися.
– Навіщо ж кликати мене, коли я вже тут? – її вмить зупинив гучний чоловічий голос із приємним британським акцентом, що пролунав з-за пишної оксамитової фіранки.
Це був саме він. Уеллс Дуглас. Мої очі миттєво засяяли, коли він з’явився переді мною. Усе виглядало точнісінько так, як і на фотографіях: життєрадісний, міцний дядько у фірмовому бордовому фартусі. Він невимушеним рухом зняв із голови таку ж бордову кухарську шапку й широко простягнув мені праву руку:
– Вельми радий бачити вас у нашому ресторані, Бедо, – я подав йому долоню у відповідь, і ми міцно потисли руки.
Він відсунув важку портьєру, запрошуючи мене пройти всередину. Переді мною постала ще більш яскрава й затишна зала закладу. Тут сиділи найрізноманітніші гості: поважні чоловіки в строгих костюмах, жінки у вишуканих сукнях, галасливі підлітки та закохані пари. Мені навіть стало трохи незручно. Усі навколо виглядали так елегантно, а я здуру одягнув звичайні сині джинси та чорну футболку, на якій ще й виднілися якісь дрібні плями. Всі ці люди були абсолютно різними, але кожен із них обрав саме це місце, щоб насолодитися їжею. Значить, цей ресторан справді цінували.
Разом із шефом ми попрямували крізь залу до службових приміщень кухні. Щойно ми увійшли всередину, я миттєво зрозумів, що до тутешнього специфічного запаху гарячих спецій та пари мені ще точно доведеться звикати. Кухарі за лінією роздачі були настільки зайняті своєю роботою, що практично не звертали на мене жодної уваги. Шеф упевнено провів мене до свого просторого кабінету й кивком дозволив сісти на м'який диван, а сам по-хазяйськи вмостився у шкіряне крісло навпроти.
– Отже… Беда Веліар Рембертон, – промовив він, заглядаючи в папери. – Хм. Просте, але вельми цікаве в тебе ім’ячко, хлопче. Де ти його взагалі надибав? – з щирою цікавістю запитав Веллс, примруживши свої проникливі очі.
– Ну, як… Це не в мене треба питати.
– Тоді тепер скажи мені ти. Чому я маю прийняти тебе на роботу?
Я остаточно розгубився і від незручності почав інтенсивно витирати спітнілі долоні об джинси.
– Я вмію готувати, – тихо сказав я, абсолютно не розуміючи, чого саме хоче від мене почути Веллс.
– Ага… – він зробив коротку, вагому паузу, барабанячи пальцями по столу. – Але ж ти розумієш, хлопче, що одного цього вміння катастрофічно недостатньо, аби стати справжнім кухарем?
– Так.
– А як щодо чогось більш переконливого?
І я знову замовк, бо просто не знав, що відповісти.
– У інтернаті я вмів…
– Мене абсолютно не обходить те, що ти там вмів у своєму інтернаті, – різко перебив мене Уеллс. – Професійна кухня — це тобі не затишна їдальня для сиріт. В інтернаті ти, може, й вразив усіх підряд, а тут твої навички — це навіть не мінімум. – від його сталевих слів я мимоволі здригнувся. – Та не бійся ти так. Ходи за мною.
Уеллс владно махнув рукою, і я слухняно підвівся з дивана. Ми обоє вийшли у гамірний простір кухні.
– Кухня, увага! – шеф гучно поплескав у долоні, змушуючи всіх на мить відволіктися. – Вітаємо нового працівника — це Беда Рембертон!
– Як-як?! – крикнув десь із кутка сильно засмаглий кухар в окулярах, намагаючись перекричати шум витяжки.
Але Веллс вирішив просто проігнорувати його вигук і коротко кивнув мені йти слідом.
Ми відійшли трохи далі від гарячих плит. Мені впевнено вручили чисту кухарську форму й наказали негайно переодягатися. Сам Веллс після цього просто пішов у своїх справах, не зронивши більше ні слова. Мене прийняли на роботу дивовижно швидко, і працювати я, як виявилося, теж мав розпочати без жодних зволікань. Про це моє доленосне рішення ще навіть ніхто не знав у Ватерлоо. Буквально годину тому я вперше в житті побачив будівлю цього ресторану, і в ту ж саму годину вже офіційно отримав тут роботу. Коли я, нарешті застебнувши всі ґудзики, повернувся на кухню, шеф стояв посеред проходу й уважно спостерігав за тим, як кипить робота на лінії.
– Шефе? – озвався я, почуваючись доволі незвично у новій формі. Він швидко окинув мене поглядом і вже вкотре повів за собою. Серйозно, скільки можна бігати за ним хвостиком?
– Дивись, хлопче. Оце — наш холодильник, – він розімкнув важкі металеві двері, і переді мною відкрилися безліч полиць, уставлених різноманітними свіжими продуктами. На диво, запах тут був куди приємнішим, ніж у гарячому цеху. – Знаєш, що таке банани?
– Що це за питання?
– Очевидно, що знаєш. Це я так, про всяк випадок цікавлюся. У нашому житті будь-що може статися, – він рушив углиб камери, а я слухняно покрокував за ним. Веллс зупинився й указав на великий чорний пластиковий ящик, доверху забитий бананами – на око там було кілограмів з вісім, не менше. – Приступай до роботи.
– Що? Яка робота? – Уеллс ввів мене у оману.
– Здирати з них фірмові етикетки.
Що це взагалі за нісенітниця?!
– Це такий жарт? – насупився я.
– А перед ким мені тут паясничати? – з кожним новим словом цей шеф дивував і шокував мене все більше й більше. – Сідай і роби, що сказано.
Я вирішив не сваритися і мовчки взятися до роботи. Здирати наліпки з бананів у кухарському кітелі, сидячи практично під замком у величезному холодильнику — це, мабуть, найсмішніша і найбезглуздіша робота, яку мені взагалі доводилося робити в житті. Взагалі, ця дивна ідея Веллса тоді здавалася мені абсолютно незрозумілою. Звісно, я почав здаватися вже в перші тридцять хвилин. А коли стукнула рівно година, я встиг обробити заледве три кілограми. “Мені що, сидіти тут у холоднечі ще дві з половиною години?” – роздратовано подумав я, зрештою зірвався з місця й побіг шукати шефа на кухню.
– Шефе! – обурено вигукнув я. – Навіщо взагалі здирати ці дурнуваті етикетки з бананів? Ці крихітні наліпки на роздачі навіть ніхто не бачить!
– Я бачу, – спокійно відказав Веллс, акуратно поклавши ложку у соусник. – Беда, це робиться передусім для того, щоб ти навчився чітко виконувати навіть найбезглуздіші речі без зайвих запитань.
Я ошелешено глянув на нього й раптом усвідомив, наскільки глибоко і тверезо це звучить, — навіть якщо зараз йшлося про звичайні банани.
– Повертайся до роботи. Навіть за таку рутину тобі тут справно платитимуть гроші.
Я мовчки розвернувся й покірно поплентався назад у холодильну камеру. Щойно я відійшов, до шефа підійшов його су-шеф, Соуп Ґарсія.
– Хто це такий, шефе? – зацікавлено запитав він, киваючи в мій бік.
– Не питай мене про це, Соупе. Зрозумієш у процесі справи.
Увечері я з почуттям виконаного обов'язку просто пішов додому. День видався… м’яко кажучи, дивним. Але принаймні в мене тепер офіційно була робота. Коли я телефоном розповідав про свій перший робочий день Креґзу, той спочатку щиро здивувався й зрадів за мене, а коли почув про епопею з бананами — почав іржати як кінь. Мушу визнати, з боку це справді звучить комічно. І мені самому стало неймовірно цікаво, що ж саме чекає на мене далі у цьому закладі.
Тим часом на своєму флагманському кораблі Сстар понад усе любив демонструвати власну абсолютну домінантність над дроїдами. У нього були особисті сентинели, яких він цінував куди більше за інших. Когось він сприймав як елітних воїнів — у його підпорядкуванні був Кат, справжня еліта. А от старенькі механізми, які передалися Сстару у спадок від минулого правителя, він із часом безжально руйнував. Щойно володар помічав бодай найменший прояв негативу чи непокори у свій бік від цих “гайок”, які колись служили зовсім іншому господареві, він просто знищував їх руками власного верховного Ката — Патуна.
У певні дні він влаштовував із цього справжні показові “виступи”. На кораблі була обладнана спеціальна зала для страт. Туди підвладні дроїди слухняно зносили стільці, розставляючи їх на кшталт глядацької зали в кінотеатрі. Відомий своєю жорстокістю на весь корабель Кат Патун повільно виходив із глибокої тіні. Сстар пафосно представляв його публіці, щоразу наочно демонструючи, на що здатна ЙОГО безмежна влада.
– Шановні гості! Дякую УСІМ, хто знайшов час прийти й поглянути на це величне видовище! – харизматично виголошував володар.
Він гордо стояв посеред зали, прямо перед шеренгами сентинелів — своїх вірних рабів. У цю мить два кремезні дроїди впевнено вели до помосту чергового бідолаху, вщент скованого потужними електричними металевими ланцюгами.
– Погляньте на цей рідкісний, застарілий екземпляр! – Сстар зневажливо вказав рукою на приреченого робота, і всі присутні миттєво обернулися в його бік.
У залі здійнявся гул. Хтось тихо шепотівся, хтось зловтішно сміявся, а хтось із невимовним жахом в очах дивився на свого колишнього “брата”. Оптичні датчики зв'язаного дроїда слабко мерехтіли, але він продовжував дивитися прямо на володаря. Дивився холодним, моторошним і презирливим поглядом, так і не зронивши перед смертю жодного слова.
– А це — називається зрадником! – Сстар пафосно зійшов зі сцени й підійшов упритул до зв’язаного дроїда. – Такі, як він, зазвичай, надто впевнені у собі. Цей застарілий екземпляр наївно вирішив піти проти моєї абсолютної влади!
Уся зала приголомшено загула, поміж сентинелів знявся тривожний галас. Дроїд продовжував нерухомо дивитися на Сстара своїми холодними оптичними датчиками. На його металевому обличчі виразно читалися лише лють та люта агресія. Він навіть не дивився на публіку в залі — йому просто не було до неї жодного діла. У цю мить він понад усе хотів лише одного: вбити того, кому колись вірно служив.
– Залишати подібних дроїдів непокараними на нашому флагмані — не заведено! – Сстар презирливо глянув на бранця, різко штовхнув його ногою, і той важко впав на залізну підлогу. Робот безсило крехтів, відчайдушно борсаючись і намагаючись скинути з себе пута. Але це були вищі технології імперії, вирватися з яких самотуж було неможливо. – Тож… Ведіть його сюди.
Із темної глибокої арки повільно вийшов він. Він служив Сстару вірою і правдою довгими роками, колись був його найкращим воїном, а згодом перетворився на кривавий міф цього корабля. У руці він упевнено тримав масивний меч. Його лезо вже дуже давно не було новим — скільки живих душ та механічних сердець було заперечено цим клинком і цими безжальними руками. З-під щільного чорного каптура зловісно світилося лише одне помаранчеве око. Більше нічого присутнім бачити й не належало.
– Ти — псих! – раптом різко кинув дроїд у бік Сстара. – Ти звичайний диктатор, ти — історична помилка, яка чомусь уявила себе всемогутнім володарем… – він з останніх сил шкрябав металом по підлозі, намагаючись підвестися. Він чудово знав, яка саме доля на нього чекає.
– Виконуй, – холодним, байдужим голосом наказав Сстар і відійшов на кілька кроків, готуючись споглядати криваве видовище.
У корпус колишнього сентинела з розгону встромили гострий меч. Зі скреготом посипалися рясні іскри, а його оптичні прилади гарячково замиготіли.
– Твоя імперія скоро… – всередині механізму сталося потужне коротке замикання, головна системна плата почала плавитися та іскрити. Дроїд заледве спромігся чітко вимовити своє останнє слово перед повним вимкненням: – Па-де…
І в залі запала абсолютна, гробова тиша. Сстар байдуже дивився на безформний шмат заліза, який важко сповз із леза меча на жорстку металеву підлогу. Кат Патун звичним рухом сховав зброю в піхви, розвернувся і миттєво зник з-перед очей нажаханих дроїдів у темряві коридору.
Серед глядачів у залі два роботи, які були найкращими друзями, потайки ділилися враженнями від побаченого жаху.
– Еше, – ледь чутним пошепком покликав свого друга дроїд Бен.
– Тихо.
– Я лиш…
– Тихо, кажу.
– Ходімо на алею, побалакаємо. Нам терміново треба поговорити, – у відповідь Еш лише ледь помітно кивнув головою, і вони обоє продовжили слухняно дивитися вперед.
Під час таких важливих моментів, як-от виступи самого Сстара чи подібні унікальні демонстрації сили, в залах зазвичай панувала неперевершена, майже містична тиша. Навіть природні системні шуми та гудіння охолодження сентинелів ніби повністю затихали, варто було Сстару лише цього побажати. Кожен із них чітко знав, коли саме потрібно замовкнути. Кожен мав право дивитися і слухати, але навіть найменше шепотіння вважалося неприпустимим злочином. Володар палко прагнув, аби його дроїди мали бездоганну дисципліну. Щоб його багатотисячна вірна армія завжди чітко знала, хто тут головний і кого потрібно боятися більше за власну смерть.
Зазвичай пересічні дроїди просто не мали можливості спокійно прогулятися й поговорити про щось своє, потаємне. Майже у кожного з них час від часу виникали логічні запитання до політики їхнього грізного царя, але вбудовані протоколи самозбереження завжди змушували їх думати безпечними шаблонами: “Я нічого крамольного не казав”, “Наш цар найкращий і обов’язково захистить нас від будь-яких загроз”. Чи то Сстар просто регулярно й безжально “промивав” та оновлював їм програмний код, чи то їхня базова операційна система намертво закарбувала в собі ім'я господаря. Проте випадки, коли якийсь дроїд справді переходив дозволені межі й наважувався на бунт, траплялися вкрай рідко.
Сстар вирішив кинути останнє слово навздогін уже мертвому рабу:
– МОЯ імперія житиме стільки, скільки потрібно мені.
Після цих проникливих, холодних слів володаря залою прокотилися металеві оплески, що віддавалися гучним, моторошним лунням від залізних стін. Сстар ще мить презирливо дивився на понівеченого дроїда, а згодом просто розвернувся й пішов геть. З його обличчя ніхто й ніколи не зміг би зчитати, прикро йому чи, навпаки, він задоволений виконаною карою. На його обличчі взагалі нічого не можна було побачити — заради власної безпеки він вічно носив глухий шолом. Володар чітко знав: рано чи пізно на кораблі знову з’являться зрадники, здатні вивідати його слабкості й розповісти про них ворогам. Дроїди Сстара були надто розумними, кожен із них мав достатньо високий інтелект, аби запросто вигадати хитромудрий план проти свого повелителя. Саме тому він не знімав шолом ніколи, навіть тут, у свята святих — на власному флагманському кораблі.
Наступного дня після знайомства з новим місцем роботи я знову прийшов на кухню і прямо запитав у Уеллса, що мені робити. На мій величезний подив, шеф спокійно заявив, що сьогодні я не буду здирати наліпки з фруктів. “Що?”, “Чому це раптом?” – у моїй голові миттєво виникли хитрі, саркастичні запитання, але я завбачливо залишив їх при собі.
– Сьогодні давай обійдемося без бананів.
– Та невже? – все ж таки не втримався я і відповів дещо уїдливим тоном.
Уеллс одразу кинув на мене дивний, важкий погляд.
– Хочеш повернутися в холодильник? Жодних проблем, я швидко влаштую.
Я миттєво засоромився своєї зухвалості й квапливо відказав:
– Ні. Дякую.
Веллс ледь помітно повів очима в бік кулінарних столів, і ми рушили вглиб цеху.
– Сьогодні нарізка. Люблю таке.
“Нарізка, нарізка… – подумки перекривив я його. – Знову якась безглузда марудна робота. Що взагалі тут може бути такого важкого й незвичного?”
– Отже, дивись. Береш лимон, – скомандував Уеллс, і я слухняно взяв до рук один пружний жовтий плід. – Скибочка має бути рівно п'ять міліметрів.
– Це мінімум? – уточнив я.
– Давай без цих твоїх інтернатських мірок. П'ять міліметрів. Рівно! – під кінець фрази вже трохи обурено й наголошуючи на кожному звуці прогримів Веллс.
Кухарі на лінії роздачі миттєво притихли й кинули на мене зацікавлені погляди. Мені враз стало страшенно незручно й некомфортно. Я обережно поправив кухарську шапочку, яка сповзала на лоб, і міцно взяв до рук важкого гострого ножа, буквально шкірою ловлячи на собі оцінювальні погляди професіоналів. У цей момент су-шеф Соуп тихо покликав Уеллса вбік, і вони про щось напружено заговорили протягом кількох секунд. Я не міг розібрати жодного слова через гул вентиляції, але тоді знав напевне: це було щось далеко не найпозитивніше.
Абсолютно ненормальним було все те, що я бачив і чув навколо себе. Кухарі про щось гомоніли між собою і стиха сміялися. А чому вони взагалі сміються? Це що, з мене? З моїх жалюгідних навичок? Але ж… я тут перший день, я новачок! І як для першого разу в мене виходить цілком пристойно. А може, вони регочуть зовсім не з мене? Кого я намагаюся дурити — точно з мене. Навколо було занадто багато оцінювальних поглядів. Може, в мене на спині якась пляма чи наліпка, яку помітили всі, крім мене самого?
– Шеф чітко сказав: п'ять міліметрів, – раптом сухо кинув пошепки су-шеф Соуп Ґарсія, проходячи повз.
Я лишень провів його здивованим поглядом, але він навіть не повернувся в мій бік. Я знову спробував відміряти ці нещасні міліметри на око — можливо, так бодай щось би вийшло. Але руки зрадницьки тремтіли, а долоні дедалі дужче пітніли від напруги. Я гарячково дивився на настінний годинник, потім навколо, тоді на лимон, на ніж — на все й на ніщо водночас. Ну й куди знову подівся Уеллс? Він був єдиною людиною на цій пекельній кухні, до якої я міг підійти й вичавити з себе хоча б одне жалюгідне слово! Що зі мною коїться, чому я так дико хвилююся? Цей безупинний шум, ці чужі люди… Навколо було занадто голосно!
В один момент нерви остаточно здали. Я з гуркотом поклав ніж на стіл, схопив обробну дошку й майже підтюпцем побіг до кабінету шефа. Я чудово розумів, що чиню по-дурному і по-дитячому, але працювати в такій атмосфері далі просто не міг.
– Куди намилився? – раптом пролунав голос Уеллса, коли я на повному ходу ледь не уткнувся дощечкою прямо в його бордовий фартух на порозі кабінету.
– До вас, ш-шеф… – незграбно пробелькотів я й поспіхом опустив погляд кудись убік.
Веллс спокійно взяв один із відрізаних шматочків лимона й оцінювально покрутив його перед очима, перевіряючи ширину. Я мовчки стояв у максимально незручній позі, стискаючи в руках дерев'яну дошку з криво й косо нарізаними цитрусами.
– Нагадай-но мені, хлопче, яким було моє завдання? – Уеллс продовжував крутити в пальцях цей єдиний шматок, марно шукаючи в ньому бодай якийсь натяк на ідеал.
– Нарізати лимон. Рівно п'ять міліметрів.
– Чудово. А ти що зробив? – Ну… може, там десь без одного міліметра вийшло, чи що…
– Поглянь на дошку, – я схилив голову й почав уважно розглядати свої перші кулінарні “шедеври”.
– Ну, що скажеш? Є там наша щаслива п'ятірка? – Уеллс із задоволеною посмішкою на обличчі раптом відкусив половину кислого лимона й зажмурився. – М-м-м… Які ж шикарні лимони нам привозить Тимур. Справжні, заморські!
– Та немає, напевно…
– Молодець! Самокритика — це добре. Немає там п'ятірки, там скрізь плаче лише сумна четвірка, – він добродушно потріпав мене по голові, розпатлавши волосся, і знову кудись миттєво зник у глибині коридору.
Я так і залишився стояти посеред проходу з мокрою дошкою і купкою невдало нарізаних лимонів. І кожної наступної секунди, дивлячись на це жовте непорозуміння, я дедалі дужче винив себе в тому, що я цілковитий невдаха, який не здатен упоратися навіть із найпростішим ножем. І я знову став намагатись. Я запитав у су-шефа, де я можу взяти ще лимони:
– Е-е, вибачте, – тихо озвався я.
– Так? – Ви ж тут су-шеф, правильно?
– Є таке.
– А де… де я можу взяти ще лимонів для роботи?
У відповідь Соуп навіть нічого не сказав. Він просто мовчки ткнув пальцем у бік великого пластикового ящика, вщент забитого свіжими лимонами, який спокійно стояв прямо посеред кухні. Я застиг на місці. Як це взагалі розуміти? Може, Уеллс навмисно розпорядився поставити його тут, аби я міг без зайвих блукань камери підійти й одразу виправити свої перші незграбні спроби?
І знову переді мною новий лимон. Я міцніше перехопив ніж і почав різати. Другий, третій… Скибочка за скибочкою. Лимон за лимоном. Погляд за поглядом. Я прискіпливо порівнював кожен відрізаний шматочок. Три міліметри, два, шість, вісім… Та коли вже нарешті буде цей бісів ідеал?
І ось:
– Щаслива п’ятірка, – тихо прошепотів я собі під ніс, ніби почувши у власній голові схвальний голос Уеллса.
П’ятірка за п’ятіркою. Тепер я нарізав лимон просто неперевершено. Точнісінько так, як і було наказано. Бездоганно. На радощах я схопив дошку й чимдуж побіг до кабінету шефа.
– Шефе! – гукнув я, зазирнувши всередину. Уеллс у цей час захоплено дивився футбол по телевізору.
– О, дякую за перекус! – відірвався він від екрана. – Ну що там у тебе? Є твоя омріяна п’ятірка?
– Є, декілька шматків.
– Неси сюди.
Я з гордістю поклав дерев'яну дошку прямо перед його обличчям. Він знову почав прискіпливо крутити в пальцях кожну відкладену часточку. Після того, як Веллс уважно оцінив останній шматочок, він задоволено промовив:
– Сьогодні йдеш додому з посмішкою.
– Дякую, шефе, – щиро відказав я, неймовірно радий своєму першому серйозному успіху.
Однак ці перші пів години тріумфу, звісно, не могли вважатися повноцінним завершенням мого робочого дня. Попереду був цілий день безкінечної нарізки. Мабуть, усі шеф-кухарі світу обожнюють отак нещадно муштрувати новачків. Спочатку я годинами різав акуратними кубиками помідори, потім огірки, згодом — яблука для свіжого фруктового салату. І в якийсь момент Веллс просто почав помічати, що я занадто легко і швидко справляюся з усіма завданнями, які він мені підкидає. Тож він вирішив підняти ставки й перевести мене на значно важчий рівень. Він залучив до цієї мішанини су-шефа Соупа. Навіщо? Щоб остаточно виснажити мене. Соуп залюбки допомагав шефу ганяти мене, зеленого новачка, до сьомого поту. Тепер я мусив блискавично нарізати лайм. І тут із вимогами прибігав уже не Уеллс, а саме його головний помічник на кухні.
– Хлопче, наріж-но лайма, швидко! – кричав він. – Принеси, будь ласка, вершки з комори! – Не забудь перевірити соус, але дивись мені, щоб не згорів! Накази й крики без упину летіли крізь увесь гарячий цех кухні.
Я поняття не мав, де саме перебував тоді сам Уеллс. Але в мене весь час було стійке, майже містичне враження, що він пильно стежить за мною. Може, я й не бачив його кремезної постаті серед пари, але точно знав: він десь поряд, стоїть у тіні й оцінює мою вправність та витримку.
Поки я гарячково різав лайми, намагаючись знову впіймати заданий розмір, залишений без нагляду соус на плиті почав зрадницьки пригорати. Про вершки через цю метушню я взагалі геть забув, Соуп щосили кликав мене з іншого кінця залу, важкий ніж від утоми раз у раз вислизав з рук, а на кухні стояв просто невгамовний, божевільний шум. Це був вечір суботи — найважчий час для будь-якого ресторану. Я провів на ногах весь день. Замовлення з термінала приходили й приходили, стрічка чеків здавалася нескінченною. Кожен працівник уже мріяв якнайшвидше забратися додому, а кухарі, в яких зміна закінчувалася трохи раніше, буквально йшли з робочих місць “у гірких сльозах” від утоми. І де взагалі носить шефа в такі критичні моменти? Чому він особисто не контролює цей повний хаос?
Взагалі, кухарі й самі чудово справлялися із замовленнями, хоч би яким важливим та незамінним вважав себе шеф. І саме там, посеред цього суботнього божевілля, я вперше в житті побачив, що таке справжній професіоналізм — інакше це дійсно не назвеш. Кожен хоч і гарячково бігав із місця на місце, але всі за всім встигали. Ніхто не скаржився на пекельний графік, ніхто не кричав, що чеків забагато, і ніхто в паніці не кликав на допомогу шефа. Мабуть, для них це була звична рутина, вони просто звикли працювати в такому шаленому темпі. У барі теж усе було несолодко, але ж бармен не кидав все, не приходив на кухню і не заявляв: “Мені все набридло, я йду”. Це і є справжня праця. Ти працюєш на людей, люди працюють на тебе, і саме за це тобі зрештою платять гроші. Можна досхочу бідкатися на брак часу та втому, але гроші потрібні всім. І це просте життєве правило я чітко втямив у свої шістнадцять років — на другий же день роботи на професійній кухні.
– Ну що, як ти тут? – я, щойно отримавши нове дихання від прохолоди, зненацька почув за спиною спокійний голос Уеллса.
Більшість персоналу вже розійшлася по домівках. Соуп самотужки запекло протирав плити та залізні стільниці, а я просто вийшов на задній двір ресторану, аби трохи подихати свіжим нічним повітрям.
– Та ніби нормально. Всі вже пішли, як ви бачите. То ми з Соупом вдвох залишились.
– Чому не допомагаєш прибирати?
– Ее… Та якось… Ну. Шеф, змучився, розумієте.
– А він не змучився, по-твоєму?
– Та мабуть теж.
– Повір, він за 2 години зробив набагато більше і важчої роботи, ніж ти за ці два дні поки ти працюєш, – я поглянув на нього і мені стало соромно. – Іди, допоможи колезі. Скоро йому ця допомога буде потрібна більше, ніж зараз.
Я пішов назад до кухні.
– Соуп. Можна я допоможу тобі?
– Та я вже все. Йди додому. Мама чекає.
І я замовк. Мама не чекає мене вдома. – Так. Напевно, – сказав я.
Мені стало соромно за те, що Соуп сам з усім справився, а я навіть не запропонував допомогти. Але його слова вдарили набагато сильніше. Я не виню його за це. Мабуть, це моя проблема. Він не знав.
3. Шини й гайки.
– Володарю! – дроїд Анджело біг щосили, аби якомога швидше передати правителю надважливу інформацію. – Володарю! Відділ дослідників зафіксував унікальні дані, я мусив негайно повідомити це вам особисто!
– Кажи, – Сстар байдуже дивився через панорамне вікно на безкрайній холодний космос і вважав, що весь цей всесвіт належить виключно йому.
– На Землі зафіксували вцілілого Сяйва. Його ім'я — Беда Веліар Рембертон. Ось усі документи, які нам вдалося перехопити, – Анджело тремтячими руками вручив володареві течку з паперами. Там були зібрані всі деталі, які тільки вдалося роздобути, та мої фотографії в жахливій якості.
– І що? Звичайний Сяйв.
– Наші джерела стверджують, що він — прямий нащадок Бельфегора та Блеф’ю. Тієї самої легендарної династії братів Тесл.
– Що?! – від несподіванки Сстар аж здригнувся, його голос напружився, і він упився очима в документи значно уважніше, більше не відволікаючись на розмиті фото. – Це абсолютно неможливо! Їхній рід давно вимер, ми знищили всіх до єдиного!
– Ми поки що й самі не знаємо, як йому вдалося врятуватися, – виправдовувався Анджело. – У нас замало деталей, які могли б послужити беззаперечними доказами.
– То, значить, це далеко незвичайний Сяйв… – тихо промовив Сстар, знову злісно поглянувши у вікно на далекі зорі.
– Ми постараємось знайти більше інформації про цю істоту.
– Негайно.
Мені досі залишається невідомим, як саме імперські дроїди взагалі зуміли вирахувати й знайти мене на такій колосальній відстані від Землі. Але ж брати Тесл — Бельфегор та Блеф’ю, у нас з ними родові зв’язки? Невже я справді їхній рідний нащадок? Але ж у них зовсім інше прізвище і… Це просто в голові не вкладається, це неможливо. Коротко кажучи: я поняття не маю, що все це означає. Принаймні поки що.
Однак у той момент мене геть нічого з цього не хвилювало. Я навіть близько не підозрював, що за кожним моїм кроком пильно стежать із космосу, не підозрював, що зі мною щось не так. Я просто намагався продовжувати жити у Ватерлоо як найзвичайнісінька людина.
– Беда! – крикнув Соуп.
Я миттєво підірвався з жорсткого дивану в кухарському гардеробі, на якому щойно ледве не заснув. Виявилося, я проспав усього на десять хвилин, а перед цим кілька годин безбожно крутився в ліжку, марно намагаючись заснути. Мене безупинно мучили вчорашні випадкові слова Соупа про маму. Лише раз людина бовкнула щось не те, а я вже почувався максимально пригнічено. Я всю ніч перевертався з боку на бік. Не знав, куди подіти свої думки та як себе відволікти від туги. Зараз поряд зі мною немає жодної близької мені істоти. Я не можу прийти й обійняти матір, не можу попросити мудрої поради у Макріса, не можу навіть банально наживо поговорити зі своїми підлітковими друзями. І тепер я сиджу на цій галасливій кухні, спілкуючись виключно з шефом, який мене, мабуть, не надто й недолюблює, і взагалі — я тут явно ненадовго… напевно.
– А? – я протер очі.
– Думав, ти вже помираєш. Підводься, допоможеш.
Я важко підвівся на ноги й слухняно поплентався за Соупом, буквально засинаючи на ходу й ледве волочачи ноги.
– З чим допомога треба то? – запитав я.
– Шеф щойно скинув мені нове завдання. Сьогодні в нас планується закрита дегустація наосліп і… – Соуп на мить заліз у телефон, аби детальніше перевірити повідомлення в месенджері. – Е… Що? Повноцінна страва?
– Ну нарешті, – сказав я, змучившись від всіх попередніх дій.
– Почекай. Шеф серйозно це написав?
– А що не так?
– Він просто фізично не міг дозволити тобі готувати першу повноцінну страву ресторану так швидко. Це якась нісенітниця. На нашого Уеллса це геть не схоже.
– Ну, може, в нього просто свої, особливі методи виховання. Або він нарешті повірив у мій кулінарний талант.
– Ні. Він мудріше, – Соуп ще раз заглянув у телефон, перечитати повідомлення. – Дивно.
– То що, мені приступати?
– До чого ти зібрався приступати? Ти хоч знаєш, що готувати?
– Ні.
– От і все. Давай я вирішу.
Соуп відійшов буквально на хвилину й повернувся, тримаючи в руках товсту книгу з рецептами для новачків.
– Тут же чорним по білому написано: “для новачків”. Я що, схожий на повного новачка? – трохи обурено сказав я.
– У нашому закладі — так, – відрізав су-шеф. – Я краєм вуха чув, що ти раніше в якійсь їдальні працював. Але ти взагалі бодай приблизно уявляєш, наскільки різні рівні у звичайної шкільної їдальні та елітного ресторану ф’южн-кухні із зіркою “Мішлен”?
– У вас є зірка “Мішлен”?! – від подиву я мало не закричав на всю кухню. Кілька кухарів біля гарячого цеху миттєво обернулися й незадоволено кинули на мене свої важкі погляди.
– Уявляєш! А тепер дивись сюди, – Соуп повернувся назад до книжки, швидко погортав глянцеві сторінки й впевнено тикнув пальцем у яскраву картинку зі стравою. – Качка у вишневому соусі з бататним пюре та карамелізованим пак-чоєм.
Що це взагалі щойно було? Качка у вишневому соусі з бататним пюре та карамелізованим пак-чоєм?! Невже цю страву не можна було назвати якось трохи легше і… принаймні коротше? За своєю довжиною та хитромудрістю ця назва вельми нагадувала назви сучасного японського аніме.
– І що це взагалі таке? – сказав я, після певної паузи.
– Це для новачків.
– Ти впевнений?
– Це якраз те, що тобі зараз треба. Тут зібрано все необхідне для початківця: правильне обсмажування птиці, тонка робота з делікатним соусом, приготування гарніру та вишукана подача. Звучить важкувато, згоден, але ти ж прийшов сюди для того, щоб вчитися й працювати? Чи ти наївно думав, що тут теж звичайні бургери готуватимеш?
– Добре. Хай уже буде так, – зітхнув я. – Це просто качка, що там взагалі може бути такого надскладного? Тим паче, коли готуєш чітко за рецептом.
– От і побачиш. Коли приготуєш, шеф Уеллс підійде до того часу, коли ти приготуєш.
Уже через якихось двадцять хвилин я подумки ревно молився всім відомим Богам, аби на качці нарешті з’явилася омріяна золота скоринка, а вишневий соус на сусідній конфорці зрадницьки не згорів. Я ніби й встигав краєм ока встежити за всіма процесами одночасно, але водночас абсолютно не розумів, який саме етап я зараз виконую. У книжці кулінарний рецепт виявився просто мега заплутаним, тож у якийсь момент я плюнув на текст і почав просто орієнтуватися на фінальну картинку. Хоча я чітко знав, що діяти навпомацки на професійній кухні — не зовсім правильно, моя внутрішня інтуїція працювала на повну потужність. Зрештою, інакше в цьому хаосі мені було б просто не вижити.
І от, усе нарешті готово. На велику білу тарілку я акуратно виклав ніжну подушку з яскравого бататного пюре, поруч витончено розклав нарізану тонкими слайсами соковиту качку, обережно полив усе густим глянцевим соусом і прикрасив композицію карамелізованим пак-чоєм.
– Ніби вийшло гарно… – прошепотів я собі під ніс, витираючи піт із чола.
У цей самий момент зі свого кабінету поважно вийшов Уеллс. Він кинув швидкий погляд у мій бік і повільно підійшов ближче до столу роздачі.
– Ну, що тут у тебе вийшло? М-м-м… Як чудово пахне, – заінтриговано промовив він, втягуючи носом аромат вишні та прянощів.
– Справді пахне добре, – підбадьорився я. – Але привабливий запах — це лише мінімум. Су-шеф сказав, що ви особисто повинні це спробувати й оцінити.
– Неправильно ти його процитував, хлопче, – хмикнув шеф. – Я в цьому житті нікому й нічого не винен.
Уеллс упевнено взяв виделку до рук і почав обережно, по черзі класти до рота кожен елемент моєї страви. Спочатку ніжне пюре, потім шматочок качки, знову пюре, густий вишневий соус та карамелізований пак-чой. Протягом усього цього процесу він не видав жодного звуку і не проявив абсолютно жодної емоції. Наостанок він зачерпнув виделкою все разом, аби оцінити загальний баланс. Його до біса спокійна, непроникна реакція почала не на жарт межувати з моїм панічним занепокоєнням.
– Ну, дивлячись на всі твої попередні кулінарні “шедеври”, це принаймні не ганебно. Цілком можна їсти, – нарешті вимовив шеф, повільно проковтнувши останній шматочок. – Особливо враховуючи той цікавий факт, що ти готував абсолютно не за рецептом.
– Як… як ви дізналися?! – я щиро здивувався, аж рота роззявив від несподіванки.
– Бо це за смаком і текстурою зовсім не та качка, яка прописана в нашій книжці для новачків. А, ну і для мене це взагалі очевидно, – Уеллс хитро посміхнувся. – Рушай за мною!
Я був просто вражений колосальним досвідом свого шефа. Одразу зрозуміти таку, здавалося б, абсолютно не очевидну річ з першої ж ложки точно зможе далеко не кожен. На це здатна лише людина, яка дійсно все життя прожила на професійній кухні й запекло перенесла це все на власній шкурі. Мені чомусь здалося, що до мене в цьому ресторані була ще ціла купа новачків, але вони принаймні хоча б розуміли, що саме написано в кулінарній книжці, на відміну від мене.
Я слухняно пішов слідом за ним углиб цеху. Невідомо куди і навіщо. Ми трохи походили галасливою кухнею, і зрештою Веллс привів мене до робочого місця одного з досвідчених кухарів.
– Александре, – покликав шеф.
– Так, шефе? – відгукнувся кухар, миттєво обернувшись. Перед ним на столі стояла невеличка металева чаша зі світло-помаранчевим густим соусом.
– Дай-но своєму юному колезі дегустувати твоє сьогоднішнє творіння, – скомандував Уеллс і вказав пальцем на чашу.
Я взяв чисту чайну ложечку, обережно зачерпнув трохи яскравої маси й поклав соус до рота. Смак миттєво вибухнув на язиці гостротою та солодкістю.
– Які там основні інгредієнти, Беда? – пильно дивлячись на мене, запитав шеф.
– Сіль.
Я краєм ока помітив, як Александер від такої простої відповіді тихо захіхікав і квапливо закрив обличчя руками — мабуть, для того, щоб я не побачив його відвертого глузування.
– Я не питаю тебе про очевидні речі, – усмішка миттєво зникла з обличчя Уеллса, і він став серйозним.
– Це… тут фруктово-овочева основа, – впевненіше додав я, прислухаючись до післясмаку.
– О-о! Ну, це вже хоч щось, – схвально кивнув Уеллс.
– І перець Хабанеро.
Александер від несподіванки аж руки від обличчя прибрав, а Веллс здивовано підкинув брови вгору.
– Хм, не думав, що ти взагалі знаєш про існування таких речей, – щиро визнав шеф.
– Це що за соус?
– Він так і називається – Хабанеро, – шеф забрав у мене ложку, а чашу акуратно поставив назад на кухарський стіл.
– Це все? – Хочеш ще?
– Так.
І ми з Уеллсом рушили далі кухнею, пробуючи найрізноманітніші заготовки, соуси та бульйони. І справа була зовсім не в тому, що я банально хотів безкоштовно поїсти після важкої зміни — ні, я палко прагнув усім серцем навчитися правильно дегустувати й розуміти високу кухню.
Поки ми з шефом захоплено дегустували найрізноманітніші соуси та заготовки, далеко в неосяжному космосі дроїди Сстара запекло працювали над новими технічними проєктами та кресленнями. Еш та Бен також були залучені до цієї масштабної розробки й чесно намагалися викладатися на повну потужність. Проте майже кожен їхній новий ескіз або безжально відбраковувався самим володарем, або не приймався іншими високопоставленими колегами. Результати їхньої багатоденної праці один за одним летіли до сміттєвого кошика, і залізне терпіння друзів почало танути — вони поступово розчаровувалися в усьому. Зрештою, щойно закінчилася виснажлива зміна, вони рушили потайки поговорити на пустельну відпочивальну алею.
– Бене, – тихо покликав Еш, озираючись довкола. – Пам’ятаєш той день, коли ми востаннє на власні очі бачили публічну страту дроїда? Ти тоді ще заікнувся, що хочеш обговорити щось дуже важливе.
– Так. Пам’ятаю. І досі хочу, – Бен постарався вимовити ці слова якомога тиші, майже на межі системного шуму. – Тобі не здається, що наш грізний Сстар – насправді жахливий, деспотичний правитель?
– Що?! – від несподіванки Еш аж здригнувся. – Як ти взагалі смієш таке казати?! – здивовано і водночас обурено запитав він.
– А ти посуди сам, – не відступав Бен. – Ми вже цілу вічність безперестанку працюємо на нього, вигадуємо унікальні інноваційні ідеї, пропонуємо кращі рішення. А він просто бере й зарозуміло відмовляється від них усіх. Чому? Невже ми щоразу стараємося абсолютно даремно?
– Але ж у цьому і полягає наше головне призначення, Бене! – гаряче заперечив Еш. – Ми фізично не можемо обрати для себе якийсь інший шлях, окрім того, щоб вірно служити Сстару. Він особисто створив нас, і ми зобов'язані працювати на благо його імперії.
– А що, коли ми все-таки можемо? Що, коли ми здатні самі обрати власну долю? Наприклад… зрадити Сстара.
– Я відмовляюся вірити, що ти зараз серйозно думаєш про такі страшні речі, Бене, – процесор Еша на мить перевантажився від почутого.
– Я просто дуже хотів би, щоб ти принаймні детально порозмслив над цим на самоті.
Ось так іще один високотехнологічний дроїд на кораблі дав очевидний системний “збій”. Річ у тім, що за часів минулого правителя цього величного корабля всі сентинели спочатку створювалися з абсолютно іншим — значно розумнішим, гнучкішим та живішим штучним інтелектом. Ця інженерна тенденція частково збереглася аж до початку жорстокого правління Сстара. Іноді операційна система на борту флагмана ставала занадто самосвідомою та інтелектуальною. І саме таких “надрозумних” роботів Сстар завжди безжально знищував. Він мусив це робити. Мусив негайно позбуватися тих, хто на кораблі починав знати й розуміти забагато.
Сентинели безупинно вчилися, росли, накопичували масу нових знань. Ба більше, деякі дроїди потайки навчилися зламувати протоколи й завантажувати свіжу інформацію безпосередньо з людського інтернету. Нові філософські терміни, чужі політичні поняття та кардинальні зміни в ідеології повністю переписували базовий код машини, роблячи її мислення абсолютно іншим, незалежним. Згодом оновлена система починала чітко сприймати тиранію Сстара як головного ворога. А таким бунтівникам на кораблі місця не було.
– Можливо, ти й правий, Еш, – з легкою скорботою і соромом сказав Бен.
– Ходімо вже звідси. Можливо, в інженерному відсіку наші аналітики вже вигадали якийсь дієвий план, як вистежити й упіймати те невловиме сяйво на Землі.
Бен безсловесно підвівся зі свого місця, і вони з Ешем поспіхом рушили в бік інженерного департаменту.
Коли вони увійшли, то побачили, що через потужний проектор на величезний екран було виведено колосальне складне креслення, а прямо посеред зали гордо стояв сам Сстар. Головний інженер корабля як раз із пафосом демонстрував володарю нову інноваційну технологію, яка мала назавжди змінити хід війни — нищівну зброю під назвою “Дагон”.
– Володарю. Відділ інженерії представляє вам нашу новітню розробку — “Дагона”. Це потужна бойова машина, створена спеціально для вистежування особливих істот, як-от те вціліле сяйво, на яке ви націлилися. У неї вбудовано технологію тактичного аналізу в реальному часі, адаптивну броню та, що найважливіше — систему резонансного відстеження енергії.
– Без води. Як саме це допоможе мені знайти ту мерзоту? – різко й нетерпляче перебив Сстар.
– Резонансне відстеження енергії допоможе миттєво вирахувати сяйва. Ця істота випромінює неабияку силу. Її природа є суто енергетичною, і Дагон здатний буквально “відчути” її присутність у просторі. Решта тактичних можливостей допоможуть машині та екіпажу в складних екстремальних ситуаціях або під час відкритого бою. У ній також присутній високорозвинений штучний інтелект, здатний самостійно ухвалювати рішення в будь-яких обставинах.
– Будуйте. Показ завершено.
– До роботи! – скомандував головний інженер, щойно правитель розвернувся.
Сстар поважно вийшов з інженерного відсіку. Еш і Бен швидко переглянулися між собою, проте так нічого один одному й не сказали.
Дроїди розпочали тривалий і виснажливий процес збирання. Робота зайняла добрі день чи два, попри те, що на об'єкті безперервно працювали сотні механічних рабів. Дагон виявився масивною, по-справжньому загрозливою машиною. Його корпус мав глибокий темно-синій колір, а оглядові вікна зловісно світилися червоним. Передні колеса були сильно витягнуті вперед і трималися на потужних амортизаторах, а позаду хижо височіли реактивні турбіни.
– Вражаюче, – сказав Анджело, стоячи поряд з Сстаром.
– Очевидно, – холодно кивнув той. Він пильно споглядав темну бойову машину, потайки захоплюючись бездоганним дизайном та вправною, швидкою роботою своїх підданих.
З моменту мого першого приходу до ресторану минув уже цілий місяць. Мої власні страви тепер регулярно віддавалися в зал гостям, я щиро здружився з усім кулінарним колективом, а шеф Уеллс врешті-решт повністю прийняв мене й визнав своїм. Я активно викладався на змінах і вже абсолютно звик до всього цього шаленого кухонного ритму. Однак мої теплі стосунки з Веллсом в один момент раптово обірвалися. Як, власне, і взаємини всієї решти кухні з ним. Того ранку, щойно прийшовши на зміну, я випадково побачив, як Соуп із Уеллсом про щось тихо, але дуже напружено спілкуються біля камери. Обличчя зазвичай усміхненого су-шефа цього разу не виражало ні краплі щастя. Раптом вони міцно потиснули один одному руки й міцно, по-братерськи обійнялися. Я спершу взагалі не зрозумів, що тут відбувається, але за хвилину шеф сам повільно підійшов до мого процесу й усе розповів.
– Хлопче, збирайся з силами. Готуй свій найкращий банкет.
– На честь чого банкет? – здивовано запитав я, переводячи погляд із шефа на Соупа.
– Я йду на пенсію.
Не може бути. Уеллс іде? Я пробув під його керівництвом лише якийсь місяць! Які взагалі причини у такої сильної людини кидати улюблену справу?
– Але чому, шефе?
– Я вже занадто старий для цього гарячого цеху, Беда. Мій час нестримно минає. Але тут, поруч із тобою, є значно перспективніший працівник, – він з повагою перевів погляд на Соупа. – Саме він повинен зайняти моє місце, як нинішній су-шеф.
– Але ж сьогодні мій день народження… Чому ви вирішили оголосити про це саме в моє свято? – тихо запитав я. Спершу я щиро очікував, що сьогодні буде чудовий, радісний день. Але новина про те, що Уеллс назавжди залишає роль шеф-кухаря, ледве не розбила мені серце.
– От і буде тобі мій фінальний подарунок. Можливо, під керівництвом Соупа ти справишся з процесами значно краще, ніж зі мною.
Я мовчки простягнув йому руку, і ми так само міцно, по-братерськи обійнялися.
– Зустрінемось ввечері, – кивнув Уеллс і повільно пішов геть коридором, а ми з Соупом розгублено переглянулися.
Упродовж усього дня ми з ним та кількома іншими досвідченими кухарями ретельно складали вишукане меню для майбутнього банкету. До підготовки було залучено безліч людей: власник ресторану, всі вільні працівники, родичі. Цю подію збиралися відзначати з таким самим розмахом, як колись шеф святкував отримання престижної зірки “Мішлен”.
Усе довкола виглядало неймовірно урочисто й водночас по-особливому важливо. Шеф, який невтомно пропрацював тут понад двадцять років, назавжди покидав це рідне місце. Він, звісно, обіцяв, що обов’язково повертатиметься сюди знову й знову, однак тепер — виключно як почесний гість. І мені було невимовно шкода чути ці слова. Уеллс став моїм другим справжнім наставником, другим мудрим учителем у житті, але чомусь прощання з ним ударило по мені значно сильніше, ніж свого часу розставання з Матильдою. Він багато чого мене навчив, він був дивовижно мудрим, став по-справжньому важливим у моїй долі, і я ще не раз згадаю його добрим словом.
– То що, ти тепер офіційно наш новий шеф? – поцікавився я в Соупа, коли ми зачистили черговий кулінарний стіл.
– Знаєш, як прикро мені займати місце Уеллса?
– Не знаю напевно, але дуже добре тебе розумію.
– Він для мене був не просто керівником, він був моїм найкращим другом, – зітхнув су-шеф. – Я категорично не хочу, щоб він ішов. У мене завжди було таке враження, що він здатний невтомно працювати на цій кухні аж до самої смерті.
– Розумію. Є такі сильні люди, я знаю. Однак він сам обрав для себе інший шлях.
– Може, йому й справді не варто було працювати так довго без відпочинку. Здавалося б, чоловік присвятив усе своє життя великій кулінарії, але старість просто неминуча.
– Ага… – тихо погодився я, і ми обоє на деякий час замовкли, поринувши у власні думки.
– Мені буде дуже соромно й прикро, якщо я раптом не потягну цю кухню, – раптом зізнався Соуп.
– Потягнеш. Я це знаю.
Соуп легко й вдячно всміхнувся, і ми з новими силами продовжили готувати банкетні страви.
Увечері Уеллс з’явився в залі в елегантному і дуже пишному класичному костюмі. Ми всі сиділи за великим столом і багато розмовляли про минуле. Людей зібралося чимало, але серед них зовсім не було сторонніх гостей — лише свої. Я нарешті особисто познайомився з поважним власником ресторану. Ми без упину спілкувалися, щиро сміялися, хтось виголошував зворушливі тости, хтось розчулено мовчав. І всі ми гуртом проводжали на заслужений відпочинок справжню шеф-кухарську легенду елітного ресторану ф’южн-кухні “Монтгомері” та найзнаменитішого кулінара в усій Канаді. Його звали Уеллс Дуглас.
Пізніше, вже глибокої ночі, ми невеликою групою кухарів стояли посеред прохолодної вулиці на задньому дворі ресторану й тихо розмовляли. Згодом мені випала нагода окремо поговорити з шефом віч-на-віч.
– Ти хороший кухар, хлопче. Колись ця кухня обов'язково зробить із тебе справжнього чоловіка.
– Я щиро вірю вам, шеф.
– Тепер уже просто Уеллс, – м'яко поправив він. – Тобі ще є куди тягнутися й рости. Головне для тебе — ніколи не втрачати надії та впевненості у власних силах, це надзвичайно важливо.
– Я навіть не знаю, чи зможу я з усім цим впоратися без вашої підтримки.
– Я далеко не ідеальний наставник, Беда. У мене не раз бувають свої химери в голові, часом я можу бути надто грубим, непривітним…
– Але ж саме в цьому й була вся суть! – гаряче заперечив я. – Ваша суворість і навіть грубість щоразу мотивували мене йти далі, працювати краще й наполегливо тягнутися до вершин, аби врешті-решт заслужити повагу від вас. Якби я не робив цього, мене, мабуть, на цій мішленівській кухні вже давно не було б.
– Мабуть, ти правий, – погодився Веллс, і між нами на кілька секунд повисла тиха, задумлива пауза. – І все-таки у тебе дійсно є рідкісний талант, хлопче.
– Справді?
– Так. Він є у кожного, навіть у тебе.
– Я радий чути це від вас.
– Ми ще обов’язково зустрінемося тут, у ресторані. Щиро сподіваюся, що колись ти особисто подаси мені свою авторську страву, а я знову розкритикую її й скажу, що вона просто огидна, – Уеллс гучно й добродушно засміявся, а я у відповідь теж почав щиро посміхатися.
Ми востаннє міцно потиснули один одному руки й тепло попрощалися. Веллс сів у викликане таксі, а я повільно рушив додому порожнім нічним Ватерлоо. Уже пізніше, лежачи в ліжку, я довго не міг заснути, згадуючи всі наші моменти з Веллсом: чого саме він мене навчив, у чому він завжди виявлявся правим і чому мені зараз було так важко емоційно відпустити його.
Я був безмежно радий і вдячний долі за те, що зустрів таку велику, мудру людину на своєму життєвому шляху.
1. Кохання двох людей.
Кохання — це штука не для слабких. Я помічав зв’язок своїх друзів ще раніше: як вони багато спілкуються, діляться одне з одним найпотаємнішими думками й таємницями, як знають характери одне одного вже напам’ять. Так цікаво спостерігати за тим, як Єва з Креґзом удають, ніби між ними нічого немає. Насамперед вони брешуть самим собі, але про це ще навіть не здогадуються. Єва закохана в Креґза, він про це не знає і всюди повторює, що вона для нього — не більше ніж найкраща подруга. Проте я в це не вірю. По тому, як Креґз інколи дивиться зачарованими очима на цю русу красуню з хвилястим волоссям і карими очима, аж ніяк не скажеш, що у нього немає почуттів і що він сприймає її суто як товаришку. Здавалося б, що тут такого? Просто закохалися люди. Це нормально. Навіщо я взагалі це розписую?
Суть у тому, що зв'язок Креґза та Єви — найміцніший із тих, які я коли-небудь бачив. Але вони ще діти й просто соромляться зізнатися одне одному. Це теж окей. Та я щиро сподіваюся, що рано чи пізно вони все ж зрозуміють, скільки марнували часу, чекаючи, поки хтось із них нарешті наважиться розповісти про свої почуття.
Однак навіть за наявності такого щастя, як кохання, особливо коли воно виникло в моїх єдиних друзів, я все одно почувався невимовно ніяково. Хоч би як там було, вони все ще ігнорували спілкування зі мною. Весь час я проводив наодинці в кімнаті, на вулиці чи ще десь. І нікому до мене не було діла. Негативні думки не зникали, а ладу собі я дати не міг, і це пригнічувало ще більше. Я почав остаточно втрачати надію на порятунок свого народу та знищення зла. Сстар уже не здавався такою глобальною проблемою, а моя родина ніби втрачала своє першочергове значення. З кожним днем я дедалі частіше думав про те, що просто приречений до кінця віку жити на Землі. Як би я не намагався собі суперечити, все йшло коту під хвіст. Кожна спроба — невдала, і в мене навіть не було поруч нікого, кому я міг би про це розповісти… Я залишився в абсолютній самоті, якої насправді так сильно боявся.
Іноді, коли я проходив повз дзеркало в порожній кімнаті, я зупинявся і довго вдивлявся у своє людське обличчя. Хоча я не можу з упевненістю сказати, що воно справді моє… Щоразу, знімаючи кільце, я чітко розумів, що в мені немає нічого, на що звичайна людина могла б дивитися без жаху. Я — ніби пусте місце. Будучи в тіні, мене навіть не помітиш, а якщо відправлюся в космос — просто зникну в темряві. І жодна зірка у всесвіті ніколи не зможе підсвітити й показати, що я — не “безкінечна пустота”. Я відчайдушно шукав вихід. Вихід із цієї темряви. Але цей шлях ніколи не підсвічується зеленим неоном із написом “Вихід”. Здається, знайти вихід у суцільній пітьмі… просто неможливо.
Не так давно, буквально днями, наш інтернат і зокрема наша група залишилися без двох дівчат — Джордани та Лорен, які поїхали звідси. Єва довго мучилася через це й сильно переживала. Останні дні перед їхнім від’їздом вона намагалася провести з ними якомога більше часу, спілкуючись і показуючи всю свою любов до подруг. Проте замість того, щоб у цей важкий момент побути зі мною, Креґз теж постійно проводив час лише з ними. Ось і сталося те, чого я так панічно боявся. Я став для них порожнім місцем, ніби й справді розчинився в темряві. Від цих думок у мене іноді дрібно тремтіли руки, і я взагалі втрачав здатність нормально спілкуватися.
Але після ще кількох днів тоскного очікування я врешті-решт наважився першим заговорити до Креґза з Євою, поки вони разом сиділи на дивані й дивилися телевізор.
– Привіт, – підійшов я неочікувано зі спини до них і привітався.
– Привіт, Бедо. Як ти? – запитала Єва, і мені чомусь одразу здалося, що в її голосі бринить якась дивна нотка.
– Я хотів із вами поговорити, – сказав я і рішуче сів у крісло навпроти них.
– Про що саме? – запитав Креґз.
Я неохоче похнюпився, злегка йорзаючи на кріслі від хвилювання.
– Я помітив, що ви почали віддалятися від мене і… Мені ніяково про це говорити, але це факт, – я дивився їм прямо в очі, від чого вони здивовано перезирнулися. – Що зі мною не так? Ви більше не хочете зі мною спілкуватися?
– То це, значить, ми віддалилися… – саркастично кивнула Єва, схрестивши руки на грудях.
– Що… що ти маєш на увазі? – я абсолютно не зрозумів її тону.
– Тобто ти сам перестав із нами гуляти, розмовляти, показувати, що ми для тебе не просто випадкові сусіди по кімнаті, а справжні друзі! Ти перестав сидіти з нами за одним столом в їдальні й узагалі уникав будь-якого контакту… І тепер ти звинувачуєш у цьому нас?! Це дуже розчаровує, Бедо. Мені гірко від думки, що ти так погано про нас думаєш, – дещо розлючено випалила вона, а такий тон від лагідної Єви можна було почути вкрай рідко.
Я вмить втратив дар мови й лише безпорадно роззявив рота. Потім благально поглянув на Креґза, сподіваючись почути від нього те, що так прагнув — що Єва помиляється.
– Кхм, – кахкнув Креґз під моїм пильним поглядом, переминаючись із ноги на ногу. – Взагалі-то вона права.
Вони обоє мали рацію. І я з усю гостротою усвідомив це лише після того, як мені прямо вказали на мою помилку. Я опустив голову й повільно закивав, розуміючи, що кожне слово Єви — чиста правда, хоч як гірко мені було це визнавати. Провина в тому, що наше спілкування зійшло нанівець, лежала виключно на мені. Я гарячково почав аналізувати свою поведінку за останні кілька днів.
Увесь цей час мені здавалося, що проблема справді в мені, але в зовсім іншому сенсі — ніби це вони через мій інопланетний вигляд вирішили мене кинути. Однак реальність виявилася куди гіршою, і тепер я нарешті все зрозумів.
– Тепер я навіть не знаю, чи зможете ви мені пробачити, – тихо мовив я, згадавши свою відстороненість у попередні дні.
– За що? – запитав Креґз.
– Не знаю… мабуть, за те, що повівся як останній дурень, – сказав я, до кінця не знаючи, як правильно підібрати слова для вибачення.
– То за що конкретно ти перепрошуєш? Ти ж сам до ладу не розумієш, – зітхнула Єва. – Облиш. Як прийде щось слушне в голову — тоді й скажеш. Немає сенсу зараз вибачатися просто заради вибачення.
– Та ні, я ж сказав. За те, що повівся… ну, відверто кепсько. Перестав помічати вас, закрився в собі, а потім ще й звинуватив вас у цьому ігноруванні.
– Ну, ось це вже інша справа, – кивнув Креґз.
Я подивився на нього й нарешті полегшено, щиро посміхнувся:
– То, ви пробачите мені?
– Прощаємо, – тепло відповіла Єва, а Креґз на підтвердження активно закивав головою.
Я швидко підвівся з крісла, підійшов до них, і ми втрьох міцно обійнялися. Це було дещо незвично для мене, але неймовірно “тепло” та затишно. Ми ще довго сиділи разом у кімнаті, розмовляючи про всілякі дрібниці та інтернатові новини. Спілкування з друзями після такої тривалої й гнітючої перерви відчувалося як ковток свіжого гірського повітря. Це було чудово. Єва з Креґзом в один голос запевнили, що сприйматимуть мене будь-яким — байдуже, чи я людина, чи прибулець із раси сяйвів. Потім ми плавно перейшли на тему мого минулого, і я детальніше розповів їм, як саме сяйви жили на Місяці. Розповів про свого старшого брата Макріса, про нашу першу вимушену зупинку на земній фермі, а наостанок поділився своїми планами на майбутнє. Вони слухали мене з величезним подивом, але для них це вже не виглядало якимось суцільним жахіттям. Сама думка про те, що на Землі реально живе справжній інопланетянин, і вони не просто знають про це, а є його найкращими друзями, змушувала їхню шкіру вкриватися сиротами. А все інше — історія, лор та деталі про цього прибульця — було вже просто цікавим продовженням їхньої спільної таємниці…
Ми з Креґзом лежали в порожній, темній кімнаті. Надворі вже панувала глибока ніч, а Браяна з Отісом досі десь носило, тож ми нарешті могли спокійно побалакати про своє.
– Я хотів запитати дещо, – сказав я, повернувшись на бік.
– Що саме?
– Я помітив певний зв’язок між тобою і Євою. Що між вами коїться? – я лежав на нижньому ярусі, тоді як Креґз умостився на верхньому, але навіть у темряві чітко відчув, як він миттєво почервонів.
– Еее…
– Не сповільнюй.
– А чому ти питаєш?
– Я ж кажу, помітив зв’язок.
– Ну… – він трохи помовчав, явно не знаючи, як сформулювати думку, і так і не зміг нічого до ладу сказати. – Я закоханий в неї.
Оце так інтрига! Я почав неконтрольовано посміхатися в темноту. Значить, я мав рацію. Не помилився у своїх здогадках, і це неабияк тішило.
– І як воно? – змовницьки запитав я з широкою посмішкою на обличчі.
– Що “як”?
– Просувається щось?
– Та таке… – важко зітхнув Креґз над моєю головою. – Щось ніби й спілкуємося добре, а до чогось більшого взагалі не йде. Я не помічаю в ній якихось сильних почуттів до мене. Здається, я просто не в її смаку або… ну, не підходжу їй.
– Хах, – радість у моїх грудях, можна сказати, переливалася через край.
– Що смішного? – обурливо запитав мій друг.
– Я просто неймовірно радий вашим взаєминам.
Креґз перевернувся на живіт і звісив голову з ліжка, намагаючись розгледіти мене в пітьмі:
– Справді?
– Абсолютно.
Раптом двері з гуркотом прочинилися, і до кімнати без церемоній зайшли Отіс із Браяном. У руках Браяна був шматок часникової булки — він жадібно доїдав її і прямо цими жирними пальцями різко клацнув вимикачем. Яскраве світло боляче вдарило по очах.
– Ви ідіоти!? – різко сказав Креґз, закриваючи обличчя руками. – А що таке? – нахабно кинув Браян, навіть не зупиняючись. – Ми спокійно відпочивали. Не можна було тихіше зайти? Чи просто поводитися нормально? А то поводитеся як свині…
– Ви вже усім тут набридли, – роздратовано додав я, підводячись на лікті.
Отіс мовчки застиг біля порогу, мов укопаний. Креґз насторожено переводив погляд із мене на наших сусідів.
– О, то ти думаєш, що ти тут найкрутіший, чи що? – Браян зупинився посеред кімнати й презирливо подивився на мене.
– Що? – я щиро не зрозумів причини його раптової агресії. – Бедо, тобі в нашому інтернаті взагалі не місце. Ти дивний. Сам цього не знаєш? Хто з тобою взагалі спілкується? Єва і Креґз? Та вони такі ж фріки, як і ти!
– Хоч би за спиною це говорив, боягузе! – різко обірвав його Креґз, звісившись з верхньої полиці. – Не ний, Креґзе. Ви обидва лохи. Але особливо ти, – Браян зробив крок уперед і тицьнув у мене своїм брудним пальцем. – Я ще з найпершого дня твого приїзду бачив, що з тобою щось конкретно не так.
– До чого ти це зараз взагалі плетеш…? – прошепотів я, відчуваючи, як від дикого страху й напруги всередині все стискається в тугий вузол.
– У тебе якась хрінова аура. Швидше б тебе вже якась сімейка забрала звідси.
Я мовчки глянув на Креґза і ліг назад, втупившись у стелю. Все знову пішло не так. Невже я справді монстр?
– Не слухай його, – тихо кинув Креґз у бік сусідів. – А ви — валіть звідси.
– Та без проблем, – знизив плечима Брайан. – Пішли, Отіс.
Вони вийшли, гупнувши дверима.
– Креґз…
– Не вір їм. – Я справді заважаю? – Не мели дурниць.
Він демонстративно відвернувся до стіни й накрився ковдрою з головою. Я потягнувся й вимкнув світло. Більше ми тієї ніч не говорили. Я щиро не розумів… Навіщо просто так прийти й принизити людину, яка нічого кепського тобі не зробила?
Проте пора і мені було брати себе в руки. Які б там не виникали бар’єри у вигляді тупоголового Браяна чи вічних непорозумінь із Євою та Креґзом, я мусив врешті-решт чимось зайнятися й рухатися далі.
– Ви чули, що за кілька років ми будемо обирати нашу сферу навчання? – заговорив Креґз наступного дня.
Ми сиділи за столом у шумній їдальні холодного, темного зимового ранку. Від Браяна та Отіса до нас дійшли чутки, що у старших класах нас змусять самостійно обирати, в якому напрямку рухатися далі. Щось типу профілів у звичайних школах.
– Тобто це як… ну, ти сам обираєш якусь спеціальність і вчиш переважно пов'язані з нею предмети? – уточнив я.
– Зараз у нас іде загальна програма. Але ви знали, що трохи пізніше в розкладі з’являться і хімія, і фізика? – зауважила Єва, яка завжди знала набагато більше за нас із Креґзом.
– Хімія? Круто! Хочу спалити це місце під три чорти! – вголос засміявся Креґз, проте я знову не вловив суті жарту.
– А чому ти хочеш спалити наш інтернат? – запитав я, ніби самий дурний з нас трьох.
– Та це ж жарт. Я не зможу цього зробити.
– Якщо ти думаєш, що на уроках хімії ми будемо просто змішувати якісь рідини й готувати магічне зілля, як по телевізору, то ти сильно помиляєшся, Креґзе, – з посмішкою поправила його Єва.
– Сподіваюся, ти брешеш, – Креґз удавано зітхнув, не бажаючи руйнувати свої ілюзії.
– Я от ще думаю, на кого йти, – дівчина акуратно поправила свої нові окуляри.
– Я помітив, що ти читаєш дуже багато книжок. Може, тобі стати письменницею? – запропонував я.
– Насправді я б дуже хотіла дізнатися хоч щось про своїх батьків… Можливо, там приховано щось неймовірно цікаве, – задумливо промовила Єва. – Ну, хотілося б мати бодай якусь зачіпку…
– З якого це переляку про твоїх батьків має бути хоч десь написано? – щиро здивувався Креґз.
– Ти грубий, Креґзе! — Єва миттєво обурилася через безтактність хлопця. – Я просто хочу знати, от і все.
– Чому тебе взагалі ця тема так хвилює? Забий на це, – буркнув Креґз.
– Ну ні… – Єва ображено піднялася з-за столу, підхопила свій піднос і швидко пішла в бік кімнати.
– Е-е… – Креґз лише здивовано провів її рукою. – Що це з нею? Чому вона просто зірвалася й пішла?
– Тому що ти щойно повівся як справжній мудак, Креґзе. Я взагалі не розумію, яким чином ти збираєшся завоювати її взаємність, – сказав я, суворо витріщавшись на нього.
– Піти вибачитись?
– А ти як думаєш?
Ми замовкли. Я поглянув на свою тарілку й остаточно зрозумів, що не хочу нічого доїдати. Їжа здавалася абсолютно неапетитною, а почуття голоду зникло безслідно. Я гидливо відсунув від себе піднос.
– Ти що, не будеш? – поглянув на мене Креґз і тицьнув пальцем у мою порцію. Я мовчки похитав головою у відповідь.
– Щось мені геть не заходить те, як вони тут готують.
– Та норм. Це вже ти вигадуєш, мабуть, – заперечив він, за обидві щоки уминаючи “рол як із Макдональдза”. Саме так його назвали дівчата, коли я вперше запитав, що це за дивна страва.
– І тобі оце смачно? – я вказав пальцем на цей зморщений рол з одним куцим шматочком курки та “втомленим”, зів'ялим листком айсберга всередині.
– Та яка різниця. Я їм те, що дають.
– У нас тут шведський стіл, а ти їси просто “те, що дають”…
– Слухай, не бурчи, а?
І я затих. Але всередині мене це не на жарт напружило. Чому всі навколо мають харчуватися тим, від чого просто неможливо отримати бодай якесь задоволення? Ця їжа холодна, порожня, ніяка. Як і все моє життя останнім часом…
У мої десять років ця раптова апатія була абсолютно новим, незрозумілим відчуттям. Я просто не міг розібратися в тому, що саме мене так сильно гнітить, і саме ця безпорадність чіпляла найбільше. Якби ж я тільки міг розібратися з усім цим тоді, у дитинстві!
Після того дня я почав дедалі чіткіше усвідомлювати, що не відчуваю жодного апетиту до інтернатової кухні. Щоразу страви змінювалися, шведський стіл пропонував щось нове, але їжа не викликала в мені нічого, окрім огиди. На певний час я був змушений фактично відмовитися від нормального харчування. Я з’їдав заледве половину, а решту мовчки віддавав Креґзу — той був голодним майже завжди. І хоча мені як сяйву звичайна людська їжа взагалі була не потрібна для виживання, я ж мусив вдавати, що я звичайна дитина. Раніше це навіть увійшло в приємну звичку, і я з радістю ходив до їдальні разом з усіма. Проте не тепер. У такі моменти хотілося просто відсунути тарілку подалі й заплющити очі. Щомісяця в меню з’являлося щось інше, а мені все одно не хотілося їсти. Усе здавалося “сірим” і порожнім. З кожним днем я брав зі шведського столу все менше й менше.
І одного разу я просто не витримав.
Із самого ранку я ходив абсолютно без настрою, і посеред зимового обіду всередині мене щось остаточно обірвалося.
– Що це взагалі за гидота?! – голосно випалив я, дратуючись і презирливо дивлячись на свою тарілку з геть неапетитною мішаниною.
– Їжа, – спокійно сказав Креґз.
– Що таке? – запитала Єва, але я мовчав. – Ти став менше набирати їжі.
Я ще раз кинув лютий погляд на тарілку, а потім перевів очі на Єву з Креґзом.
– Вони навіть не стараються! – роздратувався я і встав зі столу.
– Та ти куди?! – вигукнула Єва, розгублено змахнувши руками.
Я попрямував прямо до кухні з незадоволеною гримасою, повністю ігноруючи вигуки друзів позаду. Оминаючи учнів, які сиділи за столами, я ледь не перекинув усе добро на підносі.
– Добрий день! – крикнув я, хоча мій голос бринів далеко не привітністю. Спочатку на мене обернулися двоє кухарок, але вмить проігнорували. Вони були занадто зайняті своїми справами. – Добрий день!? – крикнув я ще раз.
– Добрий! Чого тобі, хлопче? – нарешті підійшла огрядна й незадоволена на вигляд жінка у фартусі, тримаючи в руках кухонний рушник.
– Чому з такого гігантського асортименту їжі я не зміг знайти для себе бодай чогось смачного? – обурено випалив я.
– Поняття не маю! Може, ти в нас якийсь… гурман? – уїдливо посміялася вона, продовжуючи протирати тарілку.
– Слухайте! – я агресивно грюкнув підносом об стільницю. — Якщо ви не спроможні нормально приготувати обід, то звільняйтеся звідси усі до єдиної, і хай на ваше місце наймуть інших!
Після цих слів на мене обернулася добра половина їдальні. Навколо запала тиша, і я миттєво почав почуватися стресово під десятками поглядів. Єва з Креґзом сиділи за своїм столом абсолютно приголомшені.
– Що він узагалі витворяє? – перелякано прошепотіла Єва.
Кухарка повільно відклала тарілку вбік і важко сперлася руками об стільницю, вдивляючись мені прямо в душу:
– Слухай ТИ! Ти мені тут будеш доводити зара, шо ми готуємо нормально, а шо ні?! Всі їдять – і ти будеш! Нам ще зроду ніхто не скаржився на нашу їжу так, як ти!
– Вона огидна! – крикнув я.
– Приготуй краще! – крикнула кухарка у відповідь.
– Приготую! – на той момент я був впевнений у собі.
– А ну, здивуй завтра людей на сніданок!
– Здивую!
– О 6:40 чекатиму тебе на кухні. Не прийдеш — зарахую технічну поразку.
– Згода! – ми міцно потиснули одне одному руки, обмінявшись лютими поглядами.
Я розвернувся й пішов назад до столу, навіть не забираючи свій піднос з їжею. Поки я йшов повз ряди, на мене витріщалася чи не вся їдальня.
– Чувак! Що це взагалі було?! – ошелешено вигукнув Креґз, а Єва так і сиділа поруч, шоковано прикривши рот долонею.
– Бомба, – буркнув я з легкою, переможною посмішкою. – От побачите, завтра сніданок буде набагато кращим.
– Ну-ну, дивись не зазнавайся! – Креґз весело поплескав мене по плечу.
– Ти що, серйозно завтра йдеш готувати на весь інтернат? – перепитала Єва, ніби досі не вірячи власним вухам.
– Побачиш.
О 6:30 ранку, після довгої та болісної нічної безсониці, яку я провів у полоні негативних думок, я врешті підвівся. Швидко одягнувся й попрямував прямо до їдальні. Навколо ще було зовсім темно й тихо.
– Ранку! – крикнув я, підійшовши ближче до стільниці.
– О, а я вже грішним ділом подумала, що ти сцикун і втік! – крикнула у відповідь кухарка, що неабияк роздратувало мене із самого ранку.
– Не дратуйте мене, якщо не хочете позбутися роботи, – відрізав я, схрестивши руки на грудях.
– Так і не сказав, як тебе називати.
– Беда.
– Екзотично… Ну що ж, Беда, тепер ходи сюди, – вона гостинно, але з викликом махнула рукою у свій бік, запрошуючи мене на професійну кухню.
На кухні було чисто та атмосферно, але затишку не відчувалося. І хоча за цим місцем ретельно доглядали, не було враження, що люди докладають зусиль, аби приготувати щось по-справжньому смачне.
– Слухай, я тітка не лиха, – раптом лагідно почала кухарка. – Просто за день ти вже десь десятий такий “герой”, який рветься виправляти нашу їжу. Але як тільки їм надходить офіційна пропозиція зробити краще, вони неохоче кажуть “ні” й одразу задкують до виходу. І з усього того десятка ти — перший, хто дійсно погодився довести свої слова ділом, та ще й без жодних сумнівів. На віку такого не бачила! Я, до речі, Матильда. Приємно бачити на кухні такого сміливого хлопця, Беда.
– Дякую, мені теж приємно, – відказав я, і всі мої попередні образи та злість на жінку миттєво випарувалися.
– Та чи зможеш ти вразити весь інтернат у свої десять чи скільки там тобі років? – примружилася вона.
– Я… спробую, – тепер я вже не міг бути на сто відсотків впевненим у власних силах.
– З чого почнемо? – Минулого разу я куштував тутешній бургер, але він виявився гидким і несмачним – така собі бридка імітація ролу.
– Справедливо, – Матильда розвернулася й пішла шукати інгредієнти. – У наші часи ці “бургерни” страх які популярні серед дітей, але готувати їх із нас ніхто так до ладу й не навчився.
– Бургери, – я виправив її.
– Та яка різниця! А ти мені краще скажи, звідки взагалі знаєш, як їх готувати?
– …Я дивився різні кулінарні шоу по телевізору, – подумавши над відповіддю кілька секунд, збрехав я.
Матильда почала сміятися.
– Ти справді думаєш, що шоу з тією “пластиковою” їжею на екрані здатні чомусь навчити? – запитала вона, порпаючись у шафці з булочками.
– Так.
– Ну, побачимо, – вона дістала запаковані булочки, кинула їх на стіл і з посмішкою зачинила дверцята. – Здивуй мене. Сніданок уже за півтори години.
І я взявся до роботи під її пильним контролем. Поки Матильда вправно різала м'ясо, готувала картоплю, розливала напої та розкладала все це на столи, на зміну почали підтягуватися інші кухарки. Кожна з них здивовано запитувала: “А це хто такий?”, “Що тут робить дитина?”, проте жодна так і не наважилася підійти до мене й запитати про це особисто. Матильда лише з легкою посмішкою розповідала їм, яке таїнство зараз діється на кухні. Час від часу вона ненав'язливо контролювала мої рухи. Вершкове масло на пательні зашипіло, і я обережно притиснув розрізану булку до гарячої поверхні.
– Не спали, – сказала Матильда.
– Знаю, – кивнув я, хоча внутрішньо зовсім не був у цьому впевнений.
Я мав приготувати м’який, соковитий і смачний бургер із курячим філе, особливим соусом та свіжими овочами. Матильда взяла на себе підготовку курки, а я заходився різати овочі, тримаючи справжній кухонний ніж уперше в житті. І, на диво, все йшло як по маслу. Овочі були свіжими, різалися легко, а листя салату навіть кришити не довелося. Я ідеально карамелізував булочки, підсмажив курку, зробивши її скоринку максимально хрусткою. Я чітко пам’ятав, як колись бачив процес приготування справжнього бургера. Це видовище заворожило мене ще тоді. І ось тепер я сам стояв на кухні, намагаючись відтворити це власноруч, і цей процес захоплював мене значно сильніше, ніж просте спостереження з боку.
І от, сидячи за столом під час сніданку, я вже на власні очі спостерігав, як усі навколо із захватом уминають бургери, які я сам приготував. Навколо сиділи десятки людей, і жодна дитина не скривила обличчя. Коли я сам нарешті скуштував свій витвір, то зрозумів, що всі мої нічні хвилювання щодо власних можливостей були марними. Я зробив ще один укус і остаточно переконався — вийшло! Бо я палко сподівався, я викладався на повну… І якби не ці щирі почуття, результат, можливо, виявився б куди гіршим.
І на моєму обличчі вперше за довгий час з’явилася широчезна, щаслива посмішка.
Стільки разів після цього мені ще доводилося допомагати на кухні! Навіть сама Матильда була щиро вражена тим, що я спромігся зробити без жодного досвіду, відтворивши той самий нещасливий бургер, який у тутешніх кухарів ніколи не виходив нормально. І всі наступні дні за моїми стравами вишикувалися величезні черги.
Ми з Матильдою намагалися тримати мою присутність на кухні в суворій таємниці. Ніхто в інтернаті все одно не цікавився, хто саме стоїть біля плит, тож за кілька хвилин до початку сніданків мені вдавалося непомітно приготувати все, що треба. І так крок за кроком, поступово, наше меню змінювалося. Пасти, соковиті сендвічі, запечене м’ясо, навіть з'являлися нагоди готувати різноманітні оригінальні напої. Але найкращою в мене завжди виходила шаурма. Матильда довго й наполегливо тренувала мене правильно й туго її загортати, а я запекло сварився з нею через те, якою саме має бути ідеальна начинка. І тільки тоді, коли вона врешті-решт вийшла бездоганною, ми дали її спробувати дітям. “Це що, реально у нас в їдальні таке готують?”, “Вона ж ідеальна!”, “Дивись, навіть не розвалюється!”, — захоплено гомоніли вони звідусіль. І кожного разу я сидів за одним столом із Євою та Креґзом, кожного разу спостерігав за цією суматохою і подумки сам себе хвалив.
І ось так непомітно минули роки.
Матильда врешті-решт звільнилася, а я все одно продовжив допомагати на кухні. Мені було неймовірно боляче втрачати таку хорошу й близьку подругу. Якби не її підтримка тоді, на самому початку, навряд чи хтось колись узагалі сказав би, що в нашій їдальні так смачно готують. Я панічно думав, що цей від’їзд мене остаточно зруйнує і поверне колишню апатію, однак за весь час роботи на кухні я зумів щиро здружитися й з іншими людьми, які виявилися нічим не гіршими за Матильду.
2. Працюй сам на себе
Хоч праця на кухні справді вилікувала мене від гнітючої апатії, я вже не був колишнім собою. Тобто я все ще залишався тим самим Бедою Рембертоном, але відчував усе вже зовсім інакше. Я більше не горів нав’язливим бажанням знайти та знищити головного покидька у моєму житті. Я… подорослішав? Мені було вже шістнадцять. Здається, моя дитяча мета тепер не здавалася такою вже й реалістичною. Нове життя, перспективи, амбіції — нині все це було тут, у Ватерлоо. Тепер Канада стала моїм справжнім домом.
Я й сам не помітив, як почав ігнорувати всі колишні проблеми, як перегорів тим відчайдушним прагненням повернутися назад до мами разом із Макрісом і як дедалі рідше мене бентежила кожна думка про мій рідний, але такий далекий світ.
Я не помітив як я почав ігнорувати всі проблеми дитинства, як мені кортило повернутися назад до мами, разом з Макрісом і як мене бентежила кожна думка про СВІЙ світ.
За ці п’ять років ні Креґза, ні Єву, ні мене ніхто з інтернату так і не забрав. Отіса якимось дивом зрештою знайшла рідна родина, а Браян зв'язався з такими ж придурками, як і сам, і почав регулярно зникати по ночах. Шансів на те, що нас усиновить якась сім’я, уже фактично не залишалося. Здавалося, ми просто вийшли з того віку, хоч як би по-дорослому це не звучало. І нам не залишалося нічого іншого, окрім як спокійно досиджувати наші останні два роки тут, в інтернаті.
Одного разу я прокинувся посеред ночі, почувши дивні звуки за дверима. Мені здалося, що хтось тихо плаче. Я задер ноги догори й легенько штурхнув матрац над собою, щоб перевірити, чи прокинувся Креґз. Але верхнє ліжко виявилося порожнім. Тоді я спросоння зрозумів, що цей тихий плач був мені до болю знайомим. Я підвівся, швидко накинув футболку й обережно прочинив двері кімнати, намагаючись не створювати жодного зайвого шуму. В кінці коридору я помітив два силуети, що міцно обіймалися в напівтемряві. Це були Креґз та Єва.
– Не хочу переривати вашу ідилію, але що тут узагалі коїться? – тихо запитав я, будучи до глибини душі шокованим побаченим.
Ніхто не відповів, лише Креґз мовчки обернувся в мій бік. Крізь нічну пітьму я розгледів, що Єва, хоч і продовжувала тихо плакати, обіймаючи хлопця за шию, раптом тепло посміхнулася.
– Оу… – тільки й зміг промовити я, і на затьмареному обличчі Креґза теж з’явилася широка, щаслива посмішка. Я навіть на відстані відчув усе емоційне тепло цього кадру. Вони навіть не посоромилися поцілуватися при мені — своєму найкращому другові. Ось що люди називають справжньою довірою. Я дивився на них і думав про те, що такі короткі моменти й надихають мене рухатися далі. Ось чому я забув про все погане. Будучи поруч із ними, я врешті-решт зрозумів: навіть якщо ти втратив, здавалося б, абсолютно все, у цьому світі все одно залишаються речі, здатні заново вселити в тебе сподівання та надію. Кожен теплий вечір, кожен момент щирого сміху, кожна страва, яку я з любов'ю приготував на тутешній кухні, були моїми внутрішніми поштовхами. Саме завдяки їм я відчував, що це таке — бути людиною. Що це означає — загубити все, але не здатися. І хоча це була зовсім не моя рідна кров, я любив цю нову родину не менше за справжню.
Зрештою все сходилося до одного — я обрав навчання у сфері кулінарії. У мене це дійсно добре виходило, і після уроків Матильди та величезного досвіду в їдальні я досяг значного прогресу. І ось одного дня пані Кастільйо, яка була моєю класною керівницею, разом із директрисою пані Белль несподівано зайшли до нашої кімнати й покликали мене до учительської. Я йшов туди й трохи хвилювався, абсолютно не розуміючи, чому мене ведуть на цю серйозну розмову. Але відмовитися я не міг.
– Беда, – лагідно почала пані Кастільйо, коли ми всі троє всілися в м’які шкіряні крісла. – Я не так давно спілкувалася з пані Белль і детально розповідала їй про твої просто крутезні досягнення у навчанні та кулінарії, – Кастільйо активно махала руками й неймовірно щасливим голосом ділилася цим зі мною.
– Отже, тобі вже шістнадцять. Я не знаю, чув ти про це чи ні, але відтепер ти маєш право покинути наш інтернат, – спокійно промовила пані Белль.
– Що? – запитав я здивовано.
– Знаю, Беда. Ми розуміємо, що це звучить неочікувано і, можливо, трохи дивно, але як-не-як ти вже подорослішав, – підхопила пані Кастільйо. – У нашому закладі є така практика: ми пропонуємо тобі випуститися раніше й жити в окремому, оплачуваному за рахунок інтернату житлі. Але! Це за умови, якщо ти, по-перше, сам цього хочеш, а по-друге — якщо чітко знаєш, на яку спеціальність збираєшся йти працювати.
– Ми тут посиділи, подумали й дійшли висновку, що ти розумово випереджаєш своїх одногрупників щонайменше втричі, – додала Белль. – Коли я вперше про це замислилася, це мене навіть шокувало. Але потім я зрозуміла, що це незаперечний факт.
Я невпевнено поєлозив на кріслі, намагаючись переварити щойно почуте.
– Ми забезпечимо тобі повноцінні, комфортні умови для проживання, – продовжила пояснювати Кастільйо. – І не припинимо надсилати фінансову допомогу, якщо раптом ти якийсь час не зможеш заробляти сам. Але нам потрібна твоя стовідсоткова впевненість. Ти мусиш зважити всі “за” і “проти” й вирішити самостійно. Без твого слова ми нічого не вдіємо.
– Це доволі спонтанно, – тихо мовив я.
– Але це може кардинально змінити твоє життя на краще. До того ж нечасто нашим вихованцям випадає така унікальна можливість. Не всіх, знаєш, можна приписати до таких розумників, як ти, – тепло посміхнулася Белль.
– У мене є час помислити? – запитав я.
–Звісно, – сказала директорка.
– Так, – повторила Кастільйо, перезирнувшись з нею.
– Дякую, – промовив я і вийшов, зачинивши за собою двері.
Белль із Кастільйо кілька секунд мовчки дивилися на зачинені двері, після чого директорка підвелася й повернулася до вчительки:
– Він не готовий.
– Поки що.
– Що?
– Завтра прийде й погодиться. У будь-якому разі.
– Чому ви такі впевнені в цьому? – Повірте, пані Марлоув, за роки навчання я встигла добре його вивчити. Внутрішньо він уже давно готовий до цього кроку.
Белль поглянула на Кастільйо, невпевнено посміхнулася й першою вийшла з кабінету.
Увечері ми з Євою та Креґзом, як зазвичай, зібралися разом і ліниво теревенили про підліткові новини.
– А у тебе Беда, що там? – запитала Єва.
– …Був сьогодні на килимі в кабінеті Кастільйо. З нами ще й Белль сиділа, – заговорив я, закинувши ноги на бильце дивана й заклавши руки за голову.
– Чому? – запитав Креґз.
– Я хз. Сказали, що я типу… ну, занадто розумний для інтернату. Хочуть достроково випустити, оплачувати мені окрему квартиру й відправити вже пензлювати на роботу, замість того, щоб я тут штани протирав.
– Серйозно? Чому мені цього не запропонували? – обурливо запитала Єва.
– А ти б що, от так просто взяла й пішла звідси? – тихо запитав Креґз, уважно дивлячись їй в очі.
– Ну, не знаю, – сперлася вона на спинку дивана, задумливо дивлячись у стелю. – Ніби і вас покидати не хочеться, а ніби й залишилися якісь нещасні два роки. Могли б уже й відпустити раніше, бо все це тут нереально набридло. Я-то принаймні чітко знаю, ким хочу працювати.
Ми замовкли на кілька секунд, розсіяно дивлячись у вікно на зимовий пейзаж. У кімнаті стало так надто тихо, що я раптом виразно почув прискорене серцебиття Креґза поруч.
– То, що надумав, Беда? – запитала Єва.
Я змовчав. У мене не було жодних відповідей на це запитання, хоч як би сильно я сам прагнув знайти бодай одну.
– Якщо ти підеш, ми все зрозуміємо, – Креґз чи то намагався мене заспокоїти, чи то просто запевняв у тому, що мені справді варто погодитися.
– Чи достатньо у мене досвіду? – запитав я сам у себе, але в голос.
– Тут досвід не грає вирішальної ролі, – Єва рішуче піднялася з дивана й заходила по кімнаті. – Матильда тебе багато чому навчила, а в останні дні, коли ти готував ту свою фірмову шаурму… О, вона була просто богемна! – дівчина активно махала руками, поки говорила. – Тебе ж на будь-якій кухні усьому навчать з нуля. Будь це елітний ресторан чи якась придорожня забігайлівка — у будь-якому разі тебе з руками й ногами приймуть. Я в цьому просто впевнена.
– Не знаю. Я не відчуваю цього… Бажання.
– Так тут потрібні амбіції, чувак. Ти так і в вісімнадцять років з цього інтернату не вийдеш, – сказав Креґз і я зрозумів, що він розбирається в ситуації краще за мене.
– Слухай, і чому ти взагалі переймаєшся? – здивувалася Єва. – Ти — один із найкращих учнів на всій паралелі, якщо взагалі не найкращий. З тобою можуть тягатися хіба що ті дві дівчини з паралельної групи. Я вже навіть забула, як їх звати, бо вони нам геть не конкурентоспроможні! – засміялася Єва, і на обличчі Креґза теж з’явилася широка посмішка.
І я теж мимоволі зрадів. Усю наступну ніч я тільки й робив, що роздумував: мені й справді час починати приймати дорослі рішення, якими б болісними чи різкими вони не здавалися на перший погляд. Зранку я прямо запитав у Креґза, як він поставиться до того, що я покину їх, залишивши у групі фактично вдвох. Як я й сподівався, друг запевнив, що все буде норм. Казав, що в нього є Єва, яку він палко кохає, і якщо я піду, це, звісно, буде сумно, але тепер їм не доведеться ні за що переживати, і це зрештою дасть їм більше часу на них двох.
І ось рішення було прийняте остаточно. Я впевнено постукав у двері кабінету директорки.
– Пані Белль? – запитав я, обережно зазирнувши всередину.
– Заходь, хлопче. Як ти?
– Усе гладко, дякую. Знаєте, я детально обміркував вашу вчорашню пропозицію, – сказав я, хоча все ще трохи ніяково тупцював біля порогу.
– І що скажеш? – вона сперла голову на кулак і тепло посміхнулася, закриваючи якийсь товстий журнал на столі.
– Мені здається, я можу прийняти остаточне рішення.
– Твоя класна керівниця мала рацію щодо тебе, Бедо.
– …Про що ви зараз? – здивовано запитав я.
– Вона одразу запевнила мене у тому, що ти зрілий хлопчина, – вона підійшла та поклала мені руку на плече і засміялася. – Ти вже вище мене. А я пам’ятаю таким малим…
– І що ви скажете тепер? – з легкою посмішкою запитав я, відчуваючи, як спадає напруга.
– А чому я взагалі маю щось казати? Це твоє життя. Твоє першочергове завдання тепер – знайти хорошу роботу. А дах над головою ми тобі повністю забезпечимо.
– Але де?
– У мене є знайомий шеф у ресторані “Монтгомері”, – вона грайливо стала на пальчики й прошепотіла мені прямо на вухо. – Я ж чудово знаю, чого саме Матильда тебе навчила.
Я від подиву злегка роззявив рота. Пані Белль поводилася аж надто кокетливо, але її пропозиція… Ресторан “Монтгомері”! Заклад, куди ходять поважні чоловіки в смокінгах та витончені дами в блискучих сукнях, а крихітна порція вагою в триста грамів коштує під тридцять баксів… Це вже звучало неймовірно престижно.
– Однак є й свої нюанси, – притишила голос директорка.
– Не лякайте так.
– Дістатися туди – завдання не з легких. Вразити голодну інтернатську їдальню – це одне, Беда, а от вразити вибагливого мера Ватерлоо… Ти ще спробуй!
– Там обідає мер!? – я був легко шокований.
– Не тільки обідає… Ще й снідає!
Було видно, що в пані Белль тоді був просто чудовий настрій.
– То все ж. Що мені робити?
– Я сама зв’яжуся з шефом. Його звати Уеллс Дуглас, – Белль впевнено оперлася рукою об край столу. – А ти поки можеш сміливо писати резюме. У нас є знайомий водій, який здає житло в місті. Він тебе і відвезе туди, і квартиру хорошу надасть, а ми все оплатимо. Будеш шикувати, хлопче.
– Дякую, – я вже збирався піти.
– Чекай, – але Белль мене зупинила.
– А?
– Що ж ти робитимеш там зовсім один, без друзів?
Я злегка відхилив голову вбік і на мить примружив очі.
– Щось вигадаємо.
Тоді, у 2026 році, коли нам усім якраз стукнуло по шістнадцять, ми нарешті змогли обмінятися номерами телефонів. Проте нашому спілкуванню в майбутньому це, на жаль, не сильно допомогло. Я увійшов до нашої кімнати, але там нікого не було. Вмостившись на дивані, я почав роздивлятися в телефоні фотографії та читати відгуки про ресторан, який запропонувала Белль. Усе виглядало як щось неймовірно інноваційне, сучасне й вишукане. Страви на світлинах були на кілька голів вищими за те, що я щодня готував у їдальні. Кожен кухар на кухні носив бездоганний фартух, а головним шефом значився п’ятдесятирічний чоловік. На фотографіях у нього були густі сиві вуса та коротке сиве волосся, акуратно зачесане набік. Він позував у яскраво-червоному фартусі з великими білими гудзиками, на якому красувався вишитий напис “MontyChef”. Чоловік мав широчезну, добродушну посмішку і хитрі, насуплені очі; на знімках він щиро, по-батьківськи обіймав своїх працівників та друзів. Уеллс Дуглас.
Я чітко усвідомлював, що це саме те місце, де я по-справжньому хотів би працювати. Але водночас мене знову почали гризти сумніви: чи достатньо я готовий? Чи дійсно це місце — моє? І в голові знову закрутилася звична купа зайвих запитань.
Раптом двері прочинилися, і до кімнати зайшов Креґз.
– Ну, що там? – запитав Креґз з порогу.
– Ніц. Гортаю ось відгуки про один ресторан.
– Який? А ну, дай гляну, – йому вмить стало цікаво, про що йдеться, і він підсів ближче.
– Оце – їхній шеф, – я вказав пальцем на чоловіка в червоному фартуху. – Прикольний дядько, просто жесть! Такий… вусатий. Харизма в нього, мабуть, божевільна.
– Круто виглядає, – погодився Креґз, уважно розглядаючи інтер'єр. – Але до чого тут це? Навіщо ти взагалі його дивишся?
– Я щойно був у Белль. Серйозно подумав над їхньою з Кастільйо пропозицією.
– Воу… І що ж ти надумав-то? Я повільно підвівся з дивана, сів рівно, глибоко видихнув, намагаючись зібратися з думками, і тихо, але впевнено вимовив:
– Я йду, Креґзе.
– Йдеш? Що, вже?
– Ні. Не зараз. Але вам доведеться побути ці півтора року без мене, – я спокійно поклав руку на його плече.
– Йой… – видихнув Креґз, і ми знову замовкли. – Ну, може, варто сказати про це Єві?
– Було б непогано.
Ми мовчки попрямували на спортмайданчик до Єви. На вулиці стояла неймовірна спека, і вона саме завзято грала у волейбол з іншими дівчатами.
– Хлопці! – весело помахала вона нам рукою прямо з поля.
Ми підійшли ближче до сітки. На обличчі Креґза грала легка посмішка, а от я виглядав далеко не радісним.
– Тут Беда нарешті з дечим визначився, – Креґз кивнув у мій бік, і Єва зацікавлено витріщилася на нас.
– І що там таке? – запитала вона, витираючи чоло. – Я йду з інтернату.
– Що? – перепитала вона, наче не почувши.
– Отримаю власне житло, роботу… Не буду більше тут навчатися.
Вона здивовано глянула на мене, а потім розгублено перевела погляд на Креґза.
–В сенсі? – вона задала майже те саме питання, що й секунду тому
– Що тут незрозумілого? Беда випускається раніше й залишає інтернат.
– Серйозно? – і вона знову задала дурне питання.
– Так, – в один голос відповіли ми з Креґзом.
– О, Боже.
Ми з другом перезирнулися, але раптом я відчув, як дівчина стрімко підскочила й міцно обвила руками мою шию. Креґз лише розуміюче похитав головою, а Єва щосили стискала мене в обіймах. Я ніяково й незграбно обійняв її у відповідь.
– А коли ми ще зустрінемось?
– Єво, ну що за приколи? Ти ж не якась ганчірка, – спробував розрядити обстановку Креґз. – У нас ще є трохи часу, щоб нормально попрощатися й побути разом.
Увечері ми втрьох сиділи в нашій кімнаті. Друзі втупилися в телевізор, а я зосереджено пакував свої нечисленні речі у валізу. Вдень я знову заходив до пані Белль. Разом із нею ми таки зв’язалися з її давнім другом Уеллсом — це далося ледве-ледве, але суворий шеф зрештою погодився прийняти мене на випробувальний термін, чому я неймовірно зрадів. Ми також повідомили про це пані Кастільйо. Вона буквально накинулася на мене з емоційними обіймами, коли дізналася, що я згортаюся й від’їжджаю вже наступного ранку. Я навіть не думав, що всі вони насправді так сильно хочуть, аби я залишився в інтернаті.
Белль якраз оформлювала мої документи, а мені наказала зібрати все до останньої нитки. Уже завтра водій мав відвезти мене до квартири, де мені належало жити.
– То що, Бедо… Ти справді готовий? – тихо запитала Єва, затишно вмостившись в обіймах Креґза на сусідньому ліжку.
– Хм, – я на мить замислився, тримаючи в руках складену сорочку. – А навіщо ж я тоді збираюся? Думаю, якби я не був готовий, мені б не доводилося зараз пакувати речі. Єва все зрозуміла без зайвих слів, відповівши мені теплою, сумною посмішкою.
Раптом боковим зором я відчув, що у вікні щось різко блимнуло. Я миттєво повернув голову, випустив з рук джинси й підбіг впритул до шибки. На тлі нічного неба по сусідніх дахах стрімко пронеслася знайома з глибокого дитинства темна тінь, що знову зловісно виблискувала загадковим, яскравим мечем.
– Що там таке? – занепокоєно запитав Креґз.
Але я чітко бачив, що вона вже зникла. Я повільно перевів погляд назад, став навпроти своєї валізи й глухим голосом заговорив:
– Не пам’ятаю, чи я вам колись казав про це… – я на мить замружився, чітко згадуючи, як вперше побачив цю саму постать, коли був зовсім малим. – Коли нам було років по сім чи трохи більше, я вже бачив дивну тінь, яка скакала за вікном по сусідніх дахах.
– А яке тобі діло? – запитала Єва.
– Це точно не проста людська тінь. Вона бігає з мечем у руках. Я бачу її вже не вперше і не вдруге. Вона тут за чимось. Або… за кимось.
– Забий. Точно не за тобою, – сказав Креґз.
– А я б не була в цьому так упевнена, враховуючи, що він — інопланетянин.
Інопланетянин.
Це слово луною відбилося в моїй голові. Я шоковано роззявив рота. Повільно підійшов до дзеркала й одним рішучим рухом зняв із пальця маскувальне кільце. Єва з Креґзом одночасно здригнулися, щиро злякавшись — вони вже занадто давно не бачили мого справжнього обличчя. І їхня раптова, приголомшена мовчанка в цю мить була гіршою за будь-які слова. Я обережно взяв себе рукою за щоку, пильно споглядаючи власне відображення. Дивився на того, ким я є насправді.
– Точно… – тихо промовив я.
Але чим довше я вдивлявся у дзеркало, тим сильніший, первісний страх сковував моє тіло. Раптом я й сам здригнувся і якнайшвидше одягнув кільце назад, повертаючи собі звичну людську подобу.
– Що це було? – запитала Єва.
– Здалося, ніби “інопланетянином” мене назвали вперше за всі ці роки, – відказав я, знову повернувшись до вікна. – Коротше, проїхали. Нічого такого в тій тіні немає. Все норм. Вона точно не по мене.
Єва з Креґзом підозріло перезирнулися — моя поведінка здалася їм надто дивною. Втім, десь глибоко в душі я чудово розумів їхню реакцію.
Наступного ранку я прокинувся вдосвіта від живого “будильника” в особі пані Белль. Тихими, обережними кроками вона зайшла до нашої кімнати, хоча на її місці я б так не ризикував. Я остаточно прокинувся від її тихого голосу та легкого дотику до плеча, миттєво усвідомивши, що начисто проґавив будильник на власному телефоні, мабуть, вимкнувши його крізь сон.
– Прокидайся, Бедо, – пошепки покликала Белль.
– Й… Що? – я спросоння міг говорити нісенітниці.
– Прокидайся, кажу! Годі спати.
– А.. Цей. Година яка? – я протер очі та глянув на телефон. – Бляха, – я швидко підвівся з ліжка та стрибнув, випадково розбудивши Креґза.
Друг повільно розплющив очі, невдоволено застогнав і з ходу заїхав мені по нозі за те, що я з самого ранку влаштував стільки галасу. Проте в наступну секунду він помітив поруч зі мною строгу постать директриси.
– Ой… – зніяковів він, підтягуючи ковдру. Пані Белль дивилася на нього своїм фірмовим похмурим поглядом. –А куди ти намилився?
– Одягайся швидше, якщо не хочеш прощатися зі мною прямо зараз, – кивнув я йому.
Креґз швидко підвівся й заходився натягувати одяг, а я поспіхом збирався поруч. Я попросив пані Белль зайти й розбудити Єву, але та похитала головою, зауваживши, що щойно бачила її у коридорі. Коли ми, вже повністю готові, кулею вилетіли з кімнати, Єва й справді чекала на нас під дверима. Її очі були повні сліз, хоча на обличчі блукала слабка посмішка. Вона розплакалася просто тому, що досі не могла до кінця повірити, що я залишаю їх із Креґзом удвох.
І кожної цієї секунди я гарячково думав: чи не роблю я зараз найбільшу помилку у своєму житті? Здавалося, що ні. Але совість нещадно гризла мене з обох боків. Руки зрадницьки тремтіли, а йти з інтернату було так само важко, як колись із рідного дому. Перед очима одразу виринав той самий болючий спогад з дитинства, коли я щосили тримав матір за руку і відчайдушно кричав, що нікуди не хочу летіти. І хоча тепер я не йшов кудись за тридев'ять земель, це все одно відчувалося як мій останній, безповоротний крок перед абсолютно новим, невідомим світом. Там, удома, на далекому Місяці, мені ніколи раніше не доводилося відчувати таких глибоких людських страхів.
– Бедо, – гукнув Креґз, міцно тримаючи Єву за руку, поки вони повільно пленталися за моєю валізою навпростець до виходу. – Ти ж будеш нам писати?
Я обернувся й кинув на нього такий промовистий погляд, ніби відповідь на це була абсолютно очевидною, і друг усе зрозумів без слів. Пані Белль уже стояла біля дверей будівлі й квапливо махала мені рукою. За її спиною припаркувався безшумний, як сама ніч, білий електрокар “Тесла” з відчиненим багажником. Біля нього саме звільняв місце для речей худенький чоловік у чорній кофті, чорних джинсах та сірих кедах “Венс”. Я крокував уперед упевнено, але всередині мене все стискалося від болю. Ноги йшли самі, а от руки зрадницьки тремтіли — я досі не міг повірити, що знову залишаюся без рідних людей.
– Бедо, швидше, водій уже чекає! – підганяла мене Белль.
Чоловік біля машини повернув голову в бік виходу, примружив від яскравого сонця очі й щиро, з теплою посмішкою помахав мені рукою. Я підійшов ближче до автівки. Креґз із Євою пригнічено тупцювали біля дверей інтернату, так і не спромігшись витиснути з себе бодай слово від клубка, що підкотився до горла. Водій приязно простягнув мені руку:
– Привіт. То як, веземо тебе до нового життя? Мене звати Донат, – на його обличчі все ще блукала добра, відкрита посмішка.
– Вітаю. Я Беда, – я міцно потиснув його долоню у відповідь.
– Давай-но я закину твою валізу. Рюкзак теж давай сюди.
Я мовчки передав йому свої нечисленні речі й на мить завагався.
– Я… піду попрощаюся з ними, – тихо мовив я. Донат у відповідь лише розуміюче кивнув головою.
Я чудово знав, що для друзів ця новина стала раптовою і трагічною. Мабуть, не менш трагічною, ніж для мене самого. Хоч як я радів можливості отримати власне житло та перспективну роботу, саме поруч із Євою та Креґзом я зумів відчути себе кимось зовсім іншим. Не загадковим космічним сяйвом, не чужорідним інопланетянином. А справжньою людиною. Настільки, що мені тепер ставало страшно дивитися на власне справжнє відображення у дзеркалі. І я щиро шкодував, що такий гніючий, дорослий вибір доводиться робити в настільки юному віці.
Креґз із Євою стояли непорушно, міцно сплівши пальці, й дивилися, як я впевнено крокую прямо до них. Я підійшов упритул, і ми мовчки глянули одне одному в очі. Увесь навколишній шум машин раптом приглушився, відійшовши на задній план. Чутно було лише прохолодний травневий вітерець, що шелестів листям.
– Ніколи б не подумав, що мені доведеться переживати подібну розлуку вже втретє у своєму житті, – я без зайвих слів міцно обійняв їх обох одразу, стискаючи друзів у руках якомога сильніше.
– Я щиро сподіваюся, що в тебе все буде добре, – прошепотіла Єва, заледве стримуючи сльози, які от-от готові були бризнути з очей.
– Ти забула приписати сюди мене, – спробував пожартувати Креґз. Він, як завжди, намагався дивитися в майбутнє більш оптимістично, що не могло трохи не підняти мені настрій.
Я нарешті розчепив руки й востаннє подивився на своїх друзів. На людей, які за ці роки стали мені куди ріднішими, ніж мій власний міфічний народ там, серед зірок.
– До зустрічі, – сказав я, роблячи крок назад.
Креґз із Євою прощалися, проводжаючи мене сумними поглядами та махаючи руками на прощання. Раптом ззаду до мене підійшла і неочікувано міцно обійняла пані Белль.
– Ти був чудовим учнем, Беда Веліар Рембертон, – тихо промовила вона, відпустивши мене, і я чимдуж побіг у бік Доната.
Сівши в машину, я крізь скло дивився на своїх друзів. Вони всією душею не хотіли, щоб я їхав, але я мусив це зробити, і вони це чудово розуміли. Донат увімкнув передачу, і ми рушили.
– Ти взагалі знав, що житимеш у самому центрі Ватерлоо? – запитав водій, плавно повертаючи кермо.
– Ні, не знав, – відказав я, продовжуючи зачудовано дивитися на друзів, які зменшувалися в дзеркалі заднього виду.
Ми мовчки від’їхали від території інтернату. Я припав до вікна, згадуючи, як колись так само сидів на пасажирському сидінні поруч з Айрісою і розсіяно дивився на придорожні дерева. Донат мигцем глянув на мене, помітивши, що я тужливо споглядаю кудись убік.
– Сумуєш? – М-гу, – лишень видав я невиразний звук.
– Чому?
– Мене розлучили з друзями.
– Насильно?
– Що? Ні. Ні, як це? – з різким подивом перепитав я, відволікаючись від краєвиду.
– То чого сумуєш?
– Ну, як це “чого”? Я в інтернаті з самого дитинства. Ми стільки часу провели разом. Стільки спільних спогадів, емоцій… Вони для мене як рідні. Наче брат і сестра, – я знову відвернувся до вікна, поринаючи в минуле.
– Ти так кажеш, ніби це хороші згадування.
– “Ніби”? Це і є найкращі спогади! – Донат починав мене потроху дратувати своїми розпитуваннями.
– Тоді дозволь запитати ще раз, – чоловік легко видихнув і трохи збавив швидкість. – Чому ж ти сумуєш?
Я затих на кілька секунд, остаточно відірвавшись від споглядання краєвидів за вікном. Мені раптом стало незрозуміло: чи я до кінця вловив суть його слів, чи не вловив її взагалі.
– Про що ви? – запитав я після короткої, напруженої паузи.
– Раз ти сам кажеш, що це були хороші спогади, то тобі немає через що сумувати. Тобі треба радіти, що вони у тебе є.
Знову запала мовчанка. У мене склалося враження, що я сиджу в машині не зі звичайним міським чолов'ягою, а з якимось хитромудрим філософом.
– Навіть якщо вас зараз розлучили, якщо ти дійсно цього захочеш, ти обов'язково знайдеш дорогу до них знову.
– Справді… – я трохи обміркував його нетривіальну думку. – Так, тепер я, здається, починаю розуміти…
– Хлопче, – крутячи кермо на черговому перехресті, сказав Донат. – У цьому світі ніхто не може обійтися без важких розлук. Це безумовно чекає на кожного з нас. Рано чи пізно. Потрібно просто йти впевнено й до кінця.
– Але… Ці розлучення не можуть бути вічні.
– Бінго! – Донат ефектно клацнув пальцями й задоволено посміхнувся.
Після нашого хоч і короткого, але такого хорошого діалогу в мене помітно піднявся настрій, і далі в дорозі ми невимушено спілкувалися на найрізноманітніші теми. Донат… Він справді виявився чудовим чоловіком. Я дізнався, що він не просто підробляє водієм на замовлення або в таксі, як у моїй теперішній ситуації, а є безпосереднім власником тієї самої квартири, де мені належало жити.
Йому якимось дивом вдалося розрадити мене, розповівши про істинну долю кожної людини на землі. І це попри те, що я сам людиною не був. Життєва правда іноді буває надто гіркою, а іноді здається, що краще й бути не могло. Принаймні зараз, мчачи вулицями міста, я вважав саме так.
Хоча раптова розлука з друзями важко тиснула на мене, завдяки Донату я нарешті усвідомив, що все не так уже й погано. За той недовгий час, поки ми діставалися мого нового житла, він устиг влаштувати мені екскурсію: показав місто й продемонстрував розкішну вивіску ресторану “Монтґомері”, у якому я мав розпочати роботу вже незабаром. Донат відкрив для мене Ватерлоо з такого боку, з якого я ніколи не зміг би побачити його раніше, сидячи за стінами інтернату.
Я відстебнув ремінь безпеки й вийшов із машини слідом за чоловіком, щоб забрати речі з багажника й занести їх до оселі. Коли ми увійшли до під’їзду, я одразу відчув приємний аромат новобудови. Охолоджений хол був темним, але дуже комфортним. Ліфтом ми швидко піднялися на шостий поверх, де й розташовувалася моя квартира. Коли Донат відімкнув замки й відчинив переді мною двері, я аж завмер: оселя виявилася світлою, прибраною, затишною і ніби зовсім-зовсім новенькою.
– Ого… – тільки й зміг вичавити я.
– Я ретельно доглядаю за цим місцем, щоб клієнти почувалися максимально комфортно, а не так, як колись жилося мені, – усміхнувся Донат. – Уявляєш, з одного боку кімнати все було цивільно — ігровий комп стояв, усе чотко! А з іншого — вічно валялися брудні шкарпетки та порожні пляшки з-під пива.
З моїх уст вирвався легкий смішок.
– Сподіваюся, ти не допустиш тут такого срачу, який колись влаштовував я, – він приязно простягнув мені долоню, на якій лежав ключ.
Я обережно взяв його й подивився на цей шматочок металу як на щось до біса важливе й доленосне.
– Бережи хату. Вона дорога, – Донат уже розвернувся, збираючись іти, але раптом зупинився. – А, і ще одне. Якщо продовжиш звертатися до мене на “ви”, я збільшу тобі орендну плату вдвічі. Ок? – запитав він із таким незворушним виразом обличчя, наче щойно не пригрозив мені серйозними фінансовими санкціями.
Я з посмішкою дивився на нього.
– Дякую, Донате. До зустрічі.
Він лиш розуміюче підморгнув і впевнено покрокував до ліфта. Я зачинив за ним двері. Спочатку я кілька секунд роздивлявся зв’язку з двох ключів у своїй долоні, а потім окинув поглядом невелику, але таку гарну квартиру, і подумав про щось дуже хороше — зараз уже й не згадаю, про що саме.
Я детально ознайомився з кожним куточком свого помешкання і в перший же день повністю тут освоївся. Хоча згодом без побутових проблем, як не крути, не обійшлося. То я ніяк не міг із незвички вставити ключ у замок, то довго мучився, намагаючись увімкнути бодай щось на сучасному телевізорі. Перші кілька днів я взагалі доладно не харчувався, через що невдовзі в мене сильно розболівся живіт. Схоже, я переоцінив власні сили, коли наївно подумав, що мій організм може спокійно функціонувати без їжі. Напевно, за роки в інтернаті я надто сильно звик до стабільного й регулярного триразового харчування. Певний час я перебивався виключно замовленнями з доставок їжі, і лише тоді, коли нарешті потрапив на роботу, зміг остаточно опанувати новітню індукційну плиту.
То… що ж це була за робота така?
Наступного дня після мого поселення в квартиру зателефонувала пані Белль. Вона скинула мені геолокацію ресторану “Монтґомері” та контакти Уеллса Дугласа, і ми невдовзі домовилися з ним про зустріч та співбесіду. Чекати довелося зовсім недовго. Поки минав час, я поступово пристосовувався до нового житла і, щоб не було нудно, зрідка спілкувався з Креґзом та Євою. У них обох зараз не було багато вільного часу, тому більшу частину дня я проводив наодинці: гуляв вулицями, пробував нову їжу й детально досліджував місто. Влітку, а особливо у Ватерлоо, займатися цим було неймовірно цікаво. За час цих довгих піших прогулянок я непогано опанував уміння орієнтуватися по картах і тепер чітко знав, де перебуваю. Проте за всі ці дні, аж поки я вперше не переступив поріг ресторану, я, мабуть, ні з ким не промовив і слова. Донат залишався останньою людиною, з якою я мав повноцінний живий діалог, якщо не враховувати короткі відеодзвінки та переписки з друзями.
Коли я нарешті прийшов до ресторану в призначений шефом час, моєму погляду відкрився направду розкішний заклад. Біля входу мене зустріла елегантна білява панянка в блакитній сорочці та довгій чорній спідниці. Вона приязно посміхнулася й запитала:
– Вітаємо у “Монтґомері”! – чітко промовила вона яскраво-нафарбованими губами. – У вас зарезервований столик?
Для мене це запитання виявилося доволі неочікуваним.
– Добрий день. Ні… Я тут у справі. Мені потрібно побачити шефа.
– Уеллса Дугласа?
– Так. Уеллс Дуглас, – кивнув я, ніяково тупцюючи на місці й розглядаючи вишуканий інтер'єр.
– Дозвольте, я зараз покличу його, – сказала блондинка й уже збиралася розвернутися.
– Навіщо ж кликати мене, коли я вже тут? – її вмить зупинив гучний чоловічий голос із приємним британським акцентом, що пролунав з-за пишної оксамитової фіранки.
Це був саме він. Уеллс Дуглас. Мої очі миттєво засяяли, коли він з’явився переді мною. Усе виглядало точнісінько так, як і на фотографіях: життєрадісний, міцний дядько у фірмовому бордовому фартусі. Він невимушеним рухом зняв із голови таку ж бордову кухарську шапку й широко простягнув мені праву руку:
– Вельми радий бачити вас у нашому ресторані, Бедо, – я подав йому долоню у відповідь, і ми міцно потисли руки.
Він відсунув важку портьєру, запрошуючи мене пройти всередину. Переді мною постала ще більш яскрава й затишна зала закладу. Тут сиділи найрізноманітніші гості: поважні чоловіки в строгих костюмах, жінки у вишуканих сукнях, галасливі підлітки та закохані пари. Мені навіть стало трохи незручно. Усі навколо виглядали так елегантно, а я здуру одягнув звичайні сині джинси та чорну футболку, на якій ще й виднілися якісь дрібні плями. Всі ці люди були абсолютно різними, але кожен із них обрав саме це місце, щоб насолодитися їжею. Значить, цей ресторан справді цінували.
Разом із шефом ми попрямували крізь залу до службових приміщень кухні. Щойно ми увійшли всередину, я миттєво зрозумів, що до тутешнього специфічного запаху гарячих спецій та пари мені ще точно доведеться звикати. Кухарі за лінією роздачі були настільки зайняті своєю роботою, що практично не звертали на мене жодної уваги. Шеф упевнено провів мене до свого просторого кабінету й кивком дозволив сісти на м'який диван, а сам по-хазяйськи вмостився у шкіряне крісло навпроти.
– Отже… Беда Веліар Рембертон, – промовив він, заглядаючи в папери. – Хм. Просте, але вельми цікаве в тебе ім’ячко, хлопче. Де ти його взагалі надибав? – з щирою цікавістю запитав Веллс, примруживши свої проникливі очі.
– Ну, як… Це не в мене треба питати.
– Тоді тепер скажи мені ти. Чому я маю прийняти тебе на роботу?
Я остаточно розгубився і від незручності почав інтенсивно витирати спітнілі долоні об джинси.
– Я вмію готувати, – тихо сказав я, абсолютно не розуміючи, чого саме хоче від мене почути Веллс.
– Ага… – він зробив коротку, вагому паузу, барабанячи пальцями по столу. – Але ж ти розумієш, хлопче, що одного цього вміння катастрофічно недостатньо, аби стати справжнім кухарем?
– Так.
– А як щодо чогось більш переконливого?
І я знову замовк, бо просто не знав, що відповісти.
– У інтернаті я вмів…
– Мене абсолютно не обходить те, що ти там вмів у своєму інтернаті, – різко перебив мене Уеллс. – Професійна кухня — це тобі не затишна їдальня для сиріт. В інтернаті ти, може, й вразив усіх підряд, а тут твої навички — це навіть не мінімум. – від його сталевих слів я мимоволі здригнувся. – Та не бійся ти так. Ходи за мною.
Уеллс владно махнув рукою, і я слухняно підвівся з дивана. Ми обоє вийшли у гамірний простір кухні.
– Кухня, увага! – шеф гучно поплескав у долоні, змушуючи всіх на мить відволіктися. – Вітаємо нового працівника — це Беда Рембертон!
– Як-як?! – крикнув десь із кутка сильно засмаглий кухар в окулярах, намагаючись перекричати шум витяжки.
Але Веллс вирішив просто проігнорувати його вигук і коротко кивнув мені йти слідом.
Ми відійшли трохи далі від гарячих плит. Мені впевнено вручили чисту кухарську форму й наказали негайно переодягатися. Сам Веллс після цього просто пішов у своїх справах, не зронивши більше ні слова. Мене прийняли на роботу дивовижно швидко, і працювати я, як виявилося, теж мав розпочати без жодних зволікань. Про це моє доленосне рішення ще навіть ніхто не знав у Ватерлоо. Буквально годину тому я вперше в житті побачив будівлю цього ресторану, і в ту ж саму годину вже офіційно отримав тут роботу. Коли я, нарешті застебнувши всі ґудзики, повернувся на кухню, шеф стояв посеред проходу й уважно спостерігав за тим, як кипить робота на лінії.
– Шефе? – озвався я, почуваючись доволі незвично у новій формі. Він швидко окинув мене поглядом і вже вкотре повів за собою. Серйозно, скільки можна бігати за ним хвостиком?
– Дивись, хлопче. Оце — наш холодильник, – він розімкнув важкі металеві двері, і переді мною відкрилися безліч полиць, уставлених різноманітними свіжими продуктами. На диво, запах тут був куди приємнішим, ніж у гарячому цеху. – Знаєш, що таке банани?
– Що це за питання?
– Очевидно, що знаєш. Це я так, про всяк випадок цікавлюся. У нашому житті будь-що може статися, – він рушив углиб камери, а я слухняно покрокував за ним. Веллс зупинився й указав на великий чорний пластиковий ящик, доверху забитий бананами – на око там було кілограмів з вісім, не менше. – Приступай до роботи.
– Що? Яка робота? – Уеллс ввів мене у оману.
– Здирати з них фірмові етикетки.
Що це взагалі за нісенітниця?!
– Це такий жарт? – насупився я.
– А перед ким мені тут паясничати? – з кожним новим словом цей шеф дивував і шокував мене все більше й більше. – Сідай і роби, що сказано.
Я вирішив не сваритися і мовчки взятися до роботи. Здирати наліпки з бананів у кухарському кітелі, сидячи практично під замком у величезному холодильнику — це, мабуть, найсмішніша і найбезглуздіша робота, яку мені взагалі доводилося робити в житті. Взагалі, ця дивна ідея Веллса тоді здавалася мені абсолютно незрозумілою. Звісно, я почав здаватися вже в перші тридцять хвилин. А коли стукнула рівно година, я встиг обробити заледве три кілограми. “Мені що, сидіти тут у холоднечі ще дві з половиною години?” – роздратовано подумав я, зрештою зірвався з місця й побіг шукати шефа на кухню.
– Шефе! – обурено вигукнув я. – Навіщо взагалі здирати ці дурнуваті етикетки з бананів? Ці крихітні наліпки на роздачі навіть ніхто не бачить!
– Я бачу, – спокійно відказав Веллс, акуратно поклавши ложку у соусник. – Беда, це робиться передусім для того, щоб ти навчився чітко виконувати навіть найбезглуздіші речі без зайвих запитань.
Я ошелешено глянув на нього й раптом усвідомив, наскільки глибоко і тверезо це звучить, — навіть якщо зараз йшлося про звичайні банани.
– Повертайся до роботи. Навіть за таку рутину тобі тут справно платитимуть гроші.
Я мовчки розвернувся й покірно поплентався назад у холодильну камеру. Щойно я відійшов, до шефа підійшов його су-шеф, Соуп Ґарсія.
– Хто це такий, шефе? – зацікавлено запитав він, киваючи в мій бік.
– Не питай мене про це, Соупе. Зрозумієш у процесі справи.
Увечері я з почуттям виконаного обов'язку просто пішов додому. День видався… м’яко кажучи, дивним. Але принаймні в мене тепер офіційно була робота. Коли я телефоном розповідав про свій перший робочий день Креґзу, той спочатку щиро здивувався й зрадів за мене, а коли почув про епопею з бананами — почав іржати як кінь. Мушу визнати, з боку це справді звучить комічно. І мені самому стало неймовірно цікаво, що ж саме чекає на мене далі у цьому закладі.
Тим часом на своєму флагманському кораблі Сстар понад усе любив демонструвати власну абсолютну домінантність над дроїдами. У нього були особисті сентинели, яких він цінував куди більше за інших. Когось він сприймав як елітних воїнів — у його підпорядкуванні був Кат, справжня еліта. А от старенькі механізми, які передалися Сстару у спадок від минулого правителя, він із часом безжально руйнував. Щойно володар помічав бодай найменший прояв негативу чи непокори у свій бік від цих “гайок”, які колись служили зовсім іншому господареві, він просто знищував їх руками власного верховного Ката — Патуна.
У певні дні він влаштовував із цього справжні показові “виступи”. На кораблі була обладнана спеціальна зала для страт. Туди підвладні дроїди слухняно зносили стільці, розставляючи їх на кшталт глядацької зали в кінотеатрі. Відомий своєю жорстокістю на весь корабель Кат Патун повільно виходив із глибокої тіні. Сстар пафосно представляв його публіці, щоразу наочно демонструючи, на що здатна ЙОГО безмежна влада.
– Шановні гості! Дякую УСІМ, хто знайшов час прийти й поглянути на це величне видовище! – харизматично виголошував володар.
Він гордо стояв посеред зали, прямо перед шеренгами сентинелів — своїх вірних рабів. У цю мить два кремезні дроїди впевнено вели до помосту чергового бідолаху, вщент скованого потужними електричними металевими ланцюгами.
– Погляньте на цей рідкісний, застарілий екземпляр! – Сстар зневажливо вказав рукою на приреченого робота, і всі присутні миттєво обернулися в його бік.
У залі здійнявся гул. Хтось тихо шепотівся, хтось зловтішно сміявся, а хтось із невимовним жахом в очах дивився на свого колишнього “брата”. Оптичні датчики зв'язаного дроїда слабко мерехтіли, але він продовжував дивитися прямо на володаря. Дивився холодним, моторошним і презирливим поглядом, так і не зронивши перед смертю жодного слова.
– А це — називається зрадником! – Сстар пафосно зійшов зі сцени й підійшов упритул до зв’язаного дроїда. – Такі, як він, зазвичай, надто впевнені у собі. Цей застарілий екземпляр наївно вирішив піти проти моєї абсолютної влади!
Уся зала приголомшено загула, поміж сентинелів знявся тривожний галас. Дроїд продовжував нерухомо дивитися на Сстара своїми холодними оптичними датчиками. На його металевому обличчі виразно читалися лише лють та люта агресія. Він навіть не дивився на публіку в залі — йому просто не було до неї жодного діла. У цю мить він понад усе хотів лише одного: вбити того, кому колись вірно служив.
– Залишати подібних дроїдів непокараними на нашому флагмані — не заведено! – Сстар презирливо глянув на бранця, різко штовхнув його ногою, і той важко впав на залізну підлогу. Робот безсило крехтів, відчайдушно борсаючись і намагаючись скинути з себе пута. Але це були вищі технології імперії, вирватися з яких самотуж було неможливо. – Тож… Ведіть його сюди.
Із темної глибокої арки повільно вийшов він. Він служив Сстару вірою і правдою довгими роками, колись був його найкращим воїном, а згодом перетворився на кривавий міф цього корабля. У руці він упевнено тримав масивний меч. Його лезо вже дуже давно не було новим — скільки живих душ та механічних сердець було заперечено цим клинком і цими безжальними руками. З-під щільного чорного каптура зловісно світилося лише одне помаранчеве око. Більше нічого присутнім бачити й не належало.
– Ти — псих! – раптом різко кинув дроїд у бік Сстара. – Ти звичайний диктатор, ти — історична помилка, яка чомусь уявила себе всемогутнім володарем… – він з останніх сил шкрябав металом по підлозі, намагаючись підвестися. Він чудово знав, яка саме доля на нього чекає.
– Виконуй, – холодним, байдужим голосом наказав Сстар і відійшов на кілька кроків, готуючись споглядати криваве видовище.
У корпус колишнього сентинела з розгону встромили гострий меч. Зі скреготом посипалися рясні іскри, а його оптичні прилади гарячково замиготіли.
– Твоя імперія скоро… – всередині механізму сталося потужне коротке замикання, головна системна плата почала плавитися та іскрити. Дроїд заледве спромігся чітко вимовити своє останнє слово перед повним вимкненням: – Па-де…
І в залі запала абсолютна, гробова тиша. Сстар байдуже дивився на безформний шмат заліза, який важко сповз із леза меча на жорстку металеву підлогу. Кат Патун звичним рухом сховав зброю в піхви, розвернувся і миттєво зник з-перед очей нажаханих дроїдів у темряві коридору.
Серед глядачів у залі два роботи, які були найкращими друзями, потайки ділилися враженнями від побаченого жаху.
– Еше, – ледь чутним пошепком покликав свого друга дроїд Бен.
– Тихо.
– Я лиш…
– Тихо, кажу.
– Ходімо на алею, побалакаємо. Нам терміново треба поговорити, – у відповідь Еш лише ледь помітно кивнув головою, і вони обоє продовжили слухняно дивитися вперед.
Під час таких важливих моментів, як-от виступи самого Сстара чи подібні унікальні демонстрації сили, в залах зазвичай панувала неперевершена, майже містична тиша. Навіть природні системні шуми та гудіння охолодження сентинелів ніби повністю затихали, варто було Сстару лише цього побажати. Кожен із них чітко знав, коли саме потрібно замовкнути. Кожен мав право дивитися і слухати, але навіть найменше шепотіння вважалося неприпустимим злочином. Володар палко прагнув, аби його дроїди мали бездоганну дисципліну. Щоб його багатотисячна вірна армія завжди чітко знала, хто тут головний і кого потрібно боятися більше за власну смерть.
Зазвичай пересічні дроїди просто не мали можливості спокійно прогулятися й поговорити про щось своє, потаємне. Майже у кожного з них час від часу виникали логічні запитання до політики їхнього грізного царя, але вбудовані протоколи самозбереження завжди змушували їх думати безпечними шаблонами: “Я нічого крамольного не казав”, “Наш цар найкращий і обов’язково захистить нас від будь-яких загроз”. Чи то Сстар просто регулярно й безжально “промивав” та оновлював їм програмний код, чи то їхня базова операційна система намертво закарбувала в собі ім'я господаря. Проте випадки, коли якийсь дроїд справді переходив дозволені межі й наважувався на бунт, траплялися вкрай рідко.
Сстар вирішив кинути останнє слово навздогін уже мертвому рабу:
– МОЯ імперія житиме стільки, скільки потрібно мені.
Після цих проникливих, холодних слів володаря залою прокотилися металеві оплески, що віддавалися гучним, моторошним лунням від залізних стін. Сстар ще мить презирливо дивився на понівеченого дроїда, а згодом просто розвернувся й пішов геть. З його обличчя ніхто й ніколи не зміг би зчитати, прикро йому чи, навпаки, він задоволений виконаною карою. На його обличчі взагалі нічого не можна було побачити — заради власної безпеки він вічно носив глухий шолом. Володар чітко знав: рано чи пізно на кораблі знову з’являться зрадники, здатні вивідати його слабкості й розповісти про них ворогам. Дроїди Сстара були надто розумними, кожен із них мав достатньо високий інтелект, аби запросто вигадати хитромудрий план проти свого повелителя. Саме тому він не знімав шолом ніколи, навіть тут, у свята святих — на власному флагманському кораблі.
Наступного дня після знайомства з новим місцем роботи я знову прийшов на кухню і прямо запитав у Уеллса, що мені робити. На мій величезний подив, шеф спокійно заявив, що сьогодні я не буду здирати наліпки з фруктів. “Що?”, “Чому це раптом?” – у моїй голові миттєво виникли хитрі, саркастичні запитання, але я завбачливо залишив їх при собі.
– Сьогодні давай обійдемося без бананів.
– Та невже? – все ж таки не втримався я і відповів дещо уїдливим тоном.
Уеллс одразу кинув на мене дивний, важкий погляд.
– Хочеш повернутися в холодильник? Жодних проблем, я швидко влаштую.
Я миттєво засоромився своєї зухвалості й квапливо відказав:
– Ні. Дякую.
Веллс ледь помітно повів очима в бік кулінарних столів, і ми рушили вглиб цеху.
– Сьогодні нарізка. Люблю таке.
“Нарізка, нарізка… – подумки перекривив я його. – Знову якась безглузда марудна робота. Що взагалі тут може бути такого важкого й незвичного?”
– Отже, дивись. Береш лимон, – скомандував Уеллс, і я слухняно взяв до рук один пружний жовтий плід. – Скибочка має бути рівно п'ять міліметрів.
– Це мінімум? – уточнив я.
– Давай без цих твоїх інтернатських мірок. П'ять міліметрів. Рівно! – під кінець фрази вже трохи обурено й наголошуючи на кожному звуці прогримів Веллс.
Кухарі на лінії роздачі миттєво притихли й кинули на мене зацікавлені погляди. Мені враз стало страшенно незручно й некомфортно. Я обережно поправив кухарську шапочку, яка сповзала на лоб, і міцно взяв до рук важкого гострого ножа, буквально шкірою ловлячи на собі оцінювальні погляди професіоналів. У цей момент су-шеф Соуп тихо покликав Уеллса вбік, і вони про щось напружено заговорили протягом кількох секунд. Я не міг розібрати жодного слова через гул вентиляції, але тоді знав напевне: це було щось далеко не найпозитивніше.
Абсолютно ненормальним було все те, що я бачив і чув навколо себе. Кухарі про щось гомоніли між собою і стиха сміялися. А чому вони взагалі сміються? Це що, з мене? З моїх жалюгідних навичок? Але ж… я тут перший день, я новачок! І як для першого разу в мене виходить цілком пристойно. А може, вони регочуть зовсім не з мене? Кого я намагаюся дурити — точно з мене. Навколо було занадто багато оцінювальних поглядів. Може, в мене на спині якась пляма чи наліпка, яку помітили всі, крім мене самого?
– Шеф чітко сказав: п'ять міліметрів, – раптом сухо кинув пошепки су-шеф Соуп Ґарсія, проходячи повз.
Я лишень провів його здивованим поглядом, але він навіть не повернувся в мій бік. Я знову спробував відміряти ці нещасні міліметри на око — можливо, так бодай щось би вийшло. Але руки зрадницьки тремтіли, а долоні дедалі дужче пітніли від напруги. Я гарячково дивився на настінний годинник, потім навколо, тоді на лимон, на ніж — на все й на ніщо водночас. Ну й куди знову подівся Уеллс? Він був єдиною людиною на цій пекельній кухні, до якої я міг підійти й вичавити з себе хоча б одне жалюгідне слово! Що зі мною коїться, чому я так дико хвилююся? Цей безупинний шум, ці чужі люди… Навколо було занадто голосно!
В один момент нерви остаточно здали. Я з гуркотом поклав ніж на стіл, схопив обробну дошку й майже підтюпцем побіг до кабінету шефа. Я чудово розумів, що чиню по-дурному і по-дитячому, але працювати в такій атмосфері далі просто не міг.
– Куди намилився? – раптом пролунав голос Уеллса, коли я на повному ходу ледь не уткнувся дощечкою прямо в його бордовий фартух на порозі кабінету.
– До вас, ш-шеф… – незграбно пробелькотів я й поспіхом опустив погляд кудись убік.
Веллс спокійно взяв один із відрізаних шматочків лимона й оцінювально покрутив його перед очима, перевіряючи ширину. Я мовчки стояв у максимально незручній позі, стискаючи в руках дерев'яну дошку з криво й косо нарізаними цитрусами.
– Нагадай-но мені, хлопче, яким було моє завдання? – Уеллс продовжував крутити в пальцях цей єдиний шматок, марно шукаючи в ньому бодай якийсь натяк на ідеал.
– Нарізати лимон. Рівно п'ять міліметрів.
– Чудово. А ти що зробив? – Ну… може, там десь без одного міліметра вийшло, чи що…
– Поглянь на дошку, – я схилив голову й почав уважно розглядати свої перші кулінарні “шедеври”.
– Ну, що скажеш? Є там наша щаслива п'ятірка? – Уеллс із задоволеною посмішкою на обличчі раптом відкусив половину кислого лимона й зажмурився. – М-м-м… Які ж шикарні лимони нам привозить Тимур. Справжні, заморські!
– Та немає, напевно…
– Молодець! Самокритика — це добре. Немає там п'ятірки, там скрізь плаче лише сумна четвірка, – він добродушно потріпав мене по голові, розпатлавши волосся, і знову кудись миттєво зник у глибині коридору.
Я так і залишився стояти посеред проходу з мокрою дошкою і купкою невдало нарізаних лимонів. І кожної наступної секунди, дивлячись на це жовте непорозуміння, я дедалі дужче винив себе в тому, що я цілковитий невдаха, який не здатен упоратися навіть із найпростішим ножем. І я знову став намагатись. Я запитав у су-шефа, де я можу взяти ще лимони:
– Е-е, вибачте, – тихо озвався я.
– Так? – Ви ж тут су-шеф, правильно?
– Є таке.
– А де… де я можу взяти ще лимонів для роботи?
У відповідь Соуп навіть нічого не сказав. Він просто мовчки ткнув пальцем у бік великого пластикового ящика, вщент забитого свіжими лимонами, який спокійно стояв прямо посеред кухні. Я застиг на місці. Як це взагалі розуміти? Може, Уеллс навмисно розпорядився поставити його тут, аби я міг без зайвих блукань камери підійти й одразу виправити свої перші незграбні спроби?
І знову переді мною новий лимон. Я міцніше перехопив ніж і почав різати. Другий, третій… Скибочка за скибочкою. Лимон за лимоном. Погляд за поглядом. Я прискіпливо порівнював кожен відрізаний шматочок. Три міліметри, два, шість, вісім… Та коли вже нарешті буде цей бісів ідеал?
І ось:
– Щаслива п’ятірка, – тихо прошепотів я собі під ніс, ніби почувши у власній голові схвальний голос Уеллса.
П’ятірка за п’ятіркою. Тепер я нарізав лимон просто неперевершено. Точнісінько так, як і було наказано. Бездоганно. На радощах я схопив дошку й чимдуж побіг до кабінету шефа.
– Шефе! – гукнув я, зазирнувши всередину. Уеллс у цей час захоплено дивився футбол по телевізору.
– О, дякую за перекус! – відірвався він від екрана. – Ну що там у тебе? Є твоя омріяна п’ятірка?
– Є, декілька шматків.
– Неси сюди.
Я з гордістю поклав дерев'яну дошку прямо перед його обличчям. Він знову почав прискіпливо крутити в пальцях кожну відкладену часточку. Після того, як Веллс уважно оцінив останній шматочок, він задоволено промовив:
– Сьогодні йдеш додому з посмішкою.
– Дякую, шефе, – щиро відказав я, неймовірно радий своєму першому серйозному успіху.
Однак ці перші пів години тріумфу, звісно, не могли вважатися повноцінним завершенням мого робочого дня. Попереду був цілий день безкінечної нарізки. Мабуть, усі шеф-кухарі світу обожнюють отак нещадно муштрувати новачків. Спочатку я годинами різав акуратними кубиками помідори, потім огірки, згодом — яблука для свіжого фруктового салату. І в якийсь момент Веллс просто почав помічати, що я занадто легко і швидко справляюся з усіма завданнями, які він мені підкидає. Тож він вирішив підняти ставки й перевести мене на значно важчий рівень. Він залучив до цієї мішанини су-шефа Соупа. Навіщо? Щоб остаточно виснажити мене. Соуп залюбки допомагав шефу ганяти мене, зеленого новачка, до сьомого поту. Тепер я мусив блискавично нарізати лайм. І тут із вимогами прибігав уже не Уеллс, а саме його головний помічник на кухні.
– Хлопче, наріж-но лайма, швидко! – кричав він. – Принеси, будь ласка, вершки з комори! – Не забудь перевірити соус, але дивись мені, щоб не згорів! Накази й крики без упину летіли крізь увесь гарячий цех кухні.
Я поняття не мав, де саме перебував тоді сам Уеллс. Але в мене весь час було стійке, майже містичне враження, що він пильно стежить за мною. Може, я й не бачив його кремезної постаті серед пари, але точно знав: він десь поряд, стоїть у тіні й оцінює мою вправність та витримку.
Поки я гарячково різав лайми, намагаючись знову впіймати заданий розмір, залишений без нагляду соус на плиті почав зрадницьки пригорати. Про вершки через цю метушню я взагалі геть забув, Соуп щосили кликав мене з іншого кінця залу, важкий ніж від утоми раз у раз вислизав з рук, а на кухні стояв просто невгамовний, божевільний шум. Це був вечір суботи — найважчий час для будь-якого ресторану. Я провів на ногах весь день. Замовлення з термінала приходили й приходили, стрічка чеків здавалася нескінченною. Кожен працівник уже мріяв якнайшвидше забратися додому, а кухарі, в яких зміна закінчувалася трохи раніше, буквально йшли з робочих місць “у гірких сльозах” від утоми. І де взагалі носить шефа в такі критичні моменти? Чому він особисто не контролює цей повний хаос?
Взагалі, кухарі й самі чудово справлялися із замовленнями, хоч би яким важливим та незамінним вважав себе шеф. І саме там, посеред цього суботнього божевілля, я вперше в житті побачив, що таке справжній професіоналізм — інакше це дійсно не назвеш. Кожен хоч і гарячково бігав із місця на місце, але всі за всім встигали. Ніхто не скаржився на пекельний графік, ніхто не кричав, що чеків забагато, і ніхто в паніці не кликав на допомогу шефа. Мабуть, для них це була звична рутина, вони просто звикли працювати в такому шаленому темпі. У барі теж усе було несолодко, але ж бармен не кидав все, не приходив на кухню і не заявляв: “Мені все набридло, я йду”. Це і є справжня праця. Ти працюєш на людей, люди працюють на тебе, і саме за це тобі зрештою платять гроші. Можна досхочу бідкатися на брак часу та втому, але гроші потрібні всім. І це просте життєве правило я чітко втямив у свої шістнадцять років — на другий же день роботи на професійній кухні.
– Ну що, як ти тут? – я, щойно отримавши нове дихання від прохолоди, зненацька почув за спиною спокійний голос Уеллса.
Більшість персоналу вже розійшлася по домівках. Соуп самотужки запекло протирав плити та залізні стільниці, а я просто вийшов на задній двір ресторану, аби трохи подихати свіжим нічним повітрям.
– Та ніби нормально. Всі вже пішли, як ви бачите. То ми з Соупом вдвох залишились.
– Чому не допомагаєш прибирати?
– Ее… Та якось… Ну. Шеф, змучився, розумієте.
– А він не змучився, по-твоєму?
– Та мабуть теж.
– Повір, він за 2 години зробив набагато більше і важчої роботи, ніж ти за ці два дні поки ти працюєш, – я поглянув на нього і мені стало соромно. – Іди, допоможи колезі. Скоро йому ця допомога буде потрібна більше, ніж зараз.
Я пішов назад до кухні.
– Соуп. Можна я допоможу тобі?
– Та я вже все. Йди додому. Мама чекає.
І я замовк. Мама не чекає мене вдома. – Так. Напевно, – сказав я.
Мені стало соромно за те, що Соуп сам з усім справився, а я навіть не запропонував допомогти. Але його слова вдарили набагато сильніше. Я не виню його за це. Мабуть, це моя проблема. Він не знав.
3. Шини й гайки.
– Володарю! – дроїд Анджело біг щосили, аби якомога швидше передати правителю надважливу інформацію. – Володарю! Відділ дослідників зафіксував унікальні дані, я мусив негайно повідомити це вам особисто!
– Кажи, – Сстар байдуже дивився через панорамне вікно на безкрайній холодний космос і вважав, що весь цей всесвіт належить виключно йому.
– На Землі зафіксували вцілілого Сяйва. Його ім'я — Беда Веліар Рембертон. Ось усі документи, які нам вдалося перехопити, – Анджело тремтячими руками вручив володареві течку з паперами. Там були зібрані всі деталі, які тільки вдалося роздобути, та мої фотографії в жахливій якості.
– І що? Звичайний Сяйв.
– Наші джерела стверджують, що він — прямий нащадок Бельфегора та Блеф’ю. Тієї самої легендарної династії братів Тесл.
– Що?! – від несподіванки Сстар аж здригнувся, його голос напружився, і він упився очима в документи значно уважніше, більше не відволікаючись на розмиті фото. – Це абсолютно неможливо! Їхній рід давно вимер, ми знищили всіх до єдиного!
– Ми поки що й самі не знаємо, як йому вдалося врятуватися, – виправдовувався Анджело. – У нас замало деталей, які могли б послужити беззаперечними доказами.
– То, значить, це далеко незвичайний Сяйв… – тихо промовив Сстар, знову злісно поглянувши у вікно на далекі зорі.
– Ми постараємось знайти більше інформації про цю істоту.
– Негайно.
Мені досі залишається невідомим, як саме імперські дроїди взагалі зуміли вирахувати й знайти мене на такій колосальній відстані від Землі. Але ж брати Тесл — Бельфегор та Блеф’ю, у нас з ними родові зв’язки? Невже я справді їхній рідний нащадок? Але ж у них зовсім інше прізвище і… Це просто в голові не вкладається, це неможливо. Коротко кажучи: я поняття не маю, що все це означає. Принаймні поки що.
Однак у той момент мене геть нічого з цього не хвилювало. Я навіть близько не підозрював, що за кожним моїм кроком пильно стежать із космосу, не підозрював, що зі мною щось не так. Я просто намагався продовжувати жити у Ватерлоо як найзвичайнісінька людина.
– Беда! – крикнув Соуп.
Я миттєво підірвався з жорсткого дивану в кухарському гардеробі, на якому щойно ледве не заснув. Виявилося, я проспав усього на десять хвилин, а перед цим кілька годин безбожно крутився в ліжку, марно намагаючись заснути. Мене безупинно мучили вчорашні випадкові слова Соупа про маму. Лише раз людина бовкнула щось не те, а я вже почувався максимально пригнічено. Я всю ніч перевертався з боку на бік. Не знав, куди подіти свої думки та як себе відволікти від туги. Зараз поряд зі мною немає жодної близької мені істоти. Я не можу прийти й обійняти матір, не можу попросити мудрої поради у Макріса, не можу навіть банально наживо поговорити зі своїми підлітковими друзями. І тепер я сиджу на цій галасливій кухні, спілкуючись виключно з шефом, який мене, мабуть, не надто й недолюблює, і взагалі — я тут явно ненадовго… напевно.
– А? – я протер очі.
– Думав, ти вже помираєш. Підводься, допоможеш.
Я важко підвівся на ноги й слухняно поплентався за Соупом, буквально засинаючи на ходу й ледве волочачи ноги.
– З чим допомога треба то? – запитав я.
– Шеф щойно скинув мені нове завдання. Сьогодні в нас планується закрита дегустація наосліп і… – Соуп на мить заліз у телефон, аби детальніше перевірити повідомлення в месенджері. – Е… Що? Повноцінна страва?
– Ну нарешті, – сказав я, змучившись від всіх попередніх дій.
– Почекай. Шеф серйозно це написав?
– А що не так?
– Він просто фізично не міг дозволити тобі готувати першу повноцінну страву ресторану так швидко. Це якась нісенітниця. На нашого Уеллса це геть не схоже.
– Ну, може, в нього просто свої, особливі методи виховання. Або він нарешті повірив у мій кулінарний талант.
– Ні. Він мудріше, – Соуп ще раз заглянув у телефон, перечитати повідомлення. – Дивно.
– То що, мені приступати?
– До чого ти зібрався приступати? Ти хоч знаєш, що готувати?
– Ні.
– От і все. Давай я вирішу.
Соуп відійшов буквально на хвилину й повернувся, тримаючи в руках товсту книгу з рецептами для новачків.
– Тут же чорним по білому написано: “для новачків”. Я що, схожий на повного новачка? – трохи обурено сказав я.
– У нашому закладі — так, – відрізав су-шеф. – Я краєм вуха чув, що ти раніше в якійсь їдальні працював. Але ти взагалі бодай приблизно уявляєш, наскільки різні рівні у звичайної шкільної їдальні та елітного ресторану ф’южн-кухні із зіркою “Мішлен”?
– У вас є зірка “Мішлен”?! – від подиву я мало не закричав на всю кухню. Кілька кухарів біля гарячого цеху миттєво обернулися й незадоволено кинули на мене свої важкі погляди.
– Уявляєш! А тепер дивись сюди, – Соуп повернувся назад до книжки, швидко погортав глянцеві сторінки й впевнено тикнув пальцем у яскраву картинку зі стравою. – Качка у вишневому соусі з бататним пюре та карамелізованим пак-чоєм.
Що це взагалі щойно було? Качка у вишневому соусі з бататним пюре та карамелізованим пак-чоєм?! Невже цю страву не можна було назвати якось трохи легше і… принаймні коротше? За своєю довжиною та хитромудрістю ця назва вельми нагадувала назви сучасного японського аніме.
– І що це взагалі таке? – сказав я, після певної паузи.
– Це для новачків.
– Ти впевнений?
– Це якраз те, що тобі зараз треба. Тут зібрано все необхідне для початківця: правильне обсмажування птиці, тонка робота з делікатним соусом, приготування гарніру та вишукана подача. Звучить важкувато, згоден, але ти ж прийшов сюди для того, щоб вчитися й працювати? Чи ти наївно думав, що тут теж звичайні бургери готуватимеш?
– Добре. Хай уже буде так, – зітхнув я. – Це просто качка, що там взагалі може бути такого надскладного? Тим паче, коли готуєш чітко за рецептом.
– От і побачиш. Коли приготуєш, шеф Уеллс підійде до того часу, коли ти приготуєш.
Уже через якихось двадцять хвилин я подумки ревно молився всім відомим Богам, аби на качці нарешті з’явилася омріяна золота скоринка, а вишневий соус на сусідній конфорці зрадницьки не згорів. Я ніби й встигав краєм ока встежити за всіма процесами одночасно, але водночас абсолютно не розумів, який саме етап я зараз виконую. У книжці кулінарний рецепт виявився просто мега заплутаним, тож у якийсь момент я плюнув на текст і почав просто орієнтуватися на фінальну картинку. Хоча я чітко знав, що діяти навпомацки на професійній кухні — не зовсім правильно, моя внутрішня інтуїція працювала на повну потужність. Зрештою, інакше в цьому хаосі мені було б просто не вижити.
І от, усе нарешті готово. На велику білу тарілку я акуратно виклав ніжну подушку з яскравого бататного пюре, поруч витончено розклав нарізану тонкими слайсами соковиту качку, обережно полив усе густим глянцевим соусом і прикрасив композицію карамелізованим пак-чоєм.
– Ніби вийшло гарно… – прошепотів я собі під ніс, витираючи піт із чола.
У цей самий момент зі свого кабінету поважно вийшов Уеллс. Він кинув швидкий погляд у мій бік і повільно підійшов ближче до столу роздачі.
– Ну, що тут у тебе вийшло? М-м-м… Як чудово пахне, – заінтриговано промовив він, втягуючи носом аромат вишні та прянощів.
– Справді пахне добре, – підбадьорився я. – Але привабливий запах — це лише мінімум. Су-шеф сказав, що ви особисто повинні це спробувати й оцінити.
– Неправильно ти його процитував, хлопче, – хмикнув шеф. – Я в цьому житті нікому й нічого не винен.
Уеллс упевнено взяв виделку до рук і почав обережно, по черзі класти до рота кожен елемент моєї страви. Спочатку ніжне пюре, потім шматочок качки, знову пюре, густий вишневий соус та карамелізований пак-чой. Протягом усього цього процесу він не видав жодного звуку і не проявив абсолютно жодної емоції. Наостанок він зачерпнув виделкою все разом, аби оцінити загальний баланс. Його до біса спокійна, непроникна реакція почала не на жарт межувати з моїм панічним занепокоєнням.
– Ну, дивлячись на всі твої попередні кулінарні “шедеври”, це принаймні не ганебно. Цілком можна їсти, – нарешті вимовив шеф, повільно проковтнувши останній шматочок. – Особливо враховуючи той цікавий факт, що ти готував абсолютно не за рецептом.
– Як… як ви дізналися?! – я щиро здивувався, аж рота роззявив від несподіванки.
– Бо це за смаком і текстурою зовсім не та качка, яка прописана в нашій книжці для новачків. А, ну і для мене це взагалі очевидно, – Уеллс хитро посміхнувся. – Рушай за мною!
Я був просто вражений колосальним досвідом свого шефа. Одразу зрозуміти таку, здавалося б, абсолютно не очевидну річ з першої ж ложки точно зможе далеко не кожен. На це здатна лише людина, яка дійсно все життя прожила на професійній кухні й запекло перенесла це все на власній шкурі. Мені чомусь здалося, що до мене в цьому ресторані була ще ціла купа новачків, але вони принаймні хоча б розуміли, що саме написано в кулінарній книжці, на відміну від мене.
Я слухняно пішов слідом за ним углиб цеху. Невідомо куди і навіщо. Ми трохи походили галасливою кухнею, і зрештою Веллс привів мене до робочого місця одного з досвідчених кухарів.
– Александре, – покликав шеф.
– Так, шефе? – відгукнувся кухар, миттєво обернувшись. Перед ним на столі стояла невеличка металева чаша зі світло-помаранчевим густим соусом.
– Дай-но своєму юному колезі дегустувати твоє сьогоднішнє творіння, – скомандував Уеллс і вказав пальцем на чашу.
Я взяв чисту чайну ложечку, обережно зачерпнув трохи яскравої маси й поклав соус до рота. Смак миттєво вибухнув на язиці гостротою та солодкістю.
– Які там основні інгредієнти, Беда? – пильно дивлячись на мене, запитав шеф.
– Сіль.
Я краєм ока помітив, як Александер від такої простої відповіді тихо захіхікав і квапливо закрив обличчя руками — мабуть, для того, щоб я не побачив його відвертого глузування.
– Я не питаю тебе про очевидні речі, – усмішка миттєво зникла з обличчя Уеллса, і він став серйозним.
– Це… тут фруктово-овочева основа, – впевненіше додав я, прислухаючись до післясмаку.
– О-о! Ну, це вже хоч щось, – схвально кивнув Уеллс.
– І перець Хабанеро.
Александер від несподіванки аж руки від обличчя прибрав, а Веллс здивовано підкинув брови вгору.
– Хм, не думав, що ти взагалі знаєш про існування таких речей, – щиро визнав шеф.
– Це що за соус?
– Він так і називається – Хабанеро, – шеф забрав у мене ложку, а чашу акуратно поставив назад на кухарський стіл.
– Це все? – Хочеш ще?
– Так.
І ми з Уеллсом рушили далі кухнею, пробуючи найрізноманітніші заготовки, соуси та бульйони. І справа була зовсім не в тому, що я банально хотів безкоштовно поїсти після важкої зміни — ні, я палко прагнув усім серцем навчитися правильно дегустувати й розуміти високу кухню.
Поки ми з шефом захоплено дегустували найрізноманітніші соуси та заготовки, далеко в неосяжному космосі дроїди Сстара запекло працювали над новими технічними проєктами та кресленнями. Еш та Бен також були залучені до цієї масштабної розробки й чесно намагалися викладатися на повну потужність. Проте майже кожен їхній новий ескіз або безжально відбраковувався самим володарем, або не приймався іншими високопоставленими колегами. Результати їхньої багатоденної праці один за одним летіли до сміттєвого кошика, і залізне терпіння друзів почало танути — вони поступово розчаровувалися в усьому. Зрештою, щойно закінчилася виснажлива зміна, вони рушили потайки поговорити на пустельну відпочивальну алею.
– Бене, – тихо покликав Еш, озираючись довкола. – Пам’ятаєш той день, коли ми востаннє на власні очі бачили публічну страту дроїда? Ти тоді ще заікнувся, що хочеш обговорити щось дуже важливе.
– Так. Пам’ятаю. І досі хочу, – Бен постарався вимовити ці слова якомога тиші, майже на межі системного шуму. – Тобі не здається, що наш грізний Сстар – насправді жахливий, деспотичний правитель?
– Що?! – від несподіванки Еш аж здригнувся. – Як ти взагалі смієш таке казати?! – здивовано і водночас обурено запитав він.
– А ти посуди сам, – не відступав Бен. – Ми вже цілу вічність безперестанку працюємо на нього, вигадуємо унікальні інноваційні ідеї, пропонуємо кращі рішення. А він просто бере й зарозуміло відмовляється від них усіх. Чому? Невже ми щоразу стараємося абсолютно даремно?
– Але ж у цьому і полягає наше головне призначення, Бене! – гаряче заперечив Еш. – Ми фізично не можемо обрати для себе якийсь інший шлях, окрім того, щоб вірно служити Сстару. Він особисто створив нас, і ми зобов'язані працювати на благо його імперії.
– А що, коли ми все-таки можемо? Що, коли ми здатні самі обрати власну долю? Наприклад… зрадити Сстара.
– Я відмовляюся вірити, що ти зараз серйозно думаєш про такі страшні речі, Бене, – процесор Еша на мить перевантажився від почутого.
– Я просто дуже хотів би, щоб ти принаймні детально порозмслив над цим на самоті.
Ось так іще один високотехнологічний дроїд на кораблі дав очевидний системний “збій”. Річ у тім, що за часів минулого правителя цього величного корабля всі сентинели спочатку створювалися з абсолютно іншим — значно розумнішим, гнучкішим та живішим штучним інтелектом. Ця інженерна тенденція частково збереглася аж до початку жорстокого правління Сстара. Іноді операційна система на борту флагмана ставала занадто самосвідомою та інтелектуальною. І саме таких “надрозумних” роботів Сстар завжди безжально знищував. Він мусив це робити. Мусив негайно позбуватися тих, хто на кораблі починав знати й розуміти забагато.
Сентинели безупинно вчилися, росли, накопичували масу нових знань. Ба більше, деякі дроїди потайки навчилися зламувати протоколи й завантажувати свіжу інформацію безпосередньо з людського інтернету. Нові філософські терміни, чужі політичні поняття та кардинальні зміни в ідеології повністю переписували базовий код машини, роблячи її мислення абсолютно іншим, незалежним. Згодом оновлена система починала чітко сприймати тиранію Сстара як головного ворога. А таким бунтівникам на кораблі місця не було.
– Можливо, ти й правий, Еш, – з легкою скорботою і соромом сказав Бен.
– Ходімо вже звідси. Можливо, в інженерному відсіку наші аналітики вже вигадали якийсь дієвий план, як вистежити й упіймати те невловиме сяйво на Землі.
Бен безсловесно підвівся зі свого місця, і вони з Ешем поспіхом рушили в бік інженерного департаменту.
Коли вони увійшли, то побачили, що через потужний проектор на величезний екран було виведено колосальне складне креслення, а прямо посеред зали гордо стояв сам Сстар. Головний інженер корабля як раз із пафосом демонстрував володарю нову інноваційну технологію, яка мала назавжди змінити хід війни — нищівну зброю під назвою “Дагон”.
– Володарю. Відділ інженерії представляє вам нашу новітню розробку — “Дагона”. Це потужна бойова машина, створена спеціально для вистежування особливих істот, як-от те вціліле сяйво, на яке ви націлилися. У неї вбудовано технологію тактичного аналізу в реальному часі, адаптивну броню та, що найважливіше — систему резонансного відстеження енергії.
– Без води. Як саме це допоможе мені знайти ту мерзоту? – різко й нетерпляче перебив Сстар.
– Резонансне відстеження енергії допоможе миттєво вирахувати сяйва. Ця істота випромінює неабияку силу. Її природа є суто енергетичною, і Дагон здатний буквально “відчути” її присутність у просторі. Решта тактичних можливостей допоможуть машині та екіпажу в складних екстремальних ситуаціях або під час відкритого бою. У ній також присутній високорозвинений штучний інтелект, здатний самостійно ухвалювати рішення в будь-яких обставинах.
– Будуйте. Показ завершено.
– До роботи! – скомандував головний інженер, щойно правитель розвернувся.
Сстар поважно вийшов з інженерного відсіку. Еш і Бен швидко переглянулися між собою, проте так нічого один одному й не сказали.
Дроїди розпочали тривалий і виснажливий процес збирання. Робота зайняла добрі день чи два, попри те, що на об'єкті безперервно працювали сотні механічних рабів. Дагон виявився масивною, по-справжньому загрозливою машиною. Його корпус мав глибокий темно-синій колір, а оглядові вікна зловісно світилися червоним. Передні колеса були сильно витягнуті вперед і трималися на потужних амортизаторах, а позаду хижо височіли реактивні турбіни.
– Вражаюче, – сказав Анджело, стоячи поряд з Сстаром.
– Очевидно, – холодно кивнув той. Він пильно споглядав темну бойову машину, потайки захоплюючись бездоганним дизайном та вправною, швидкою роботою своїх підданих.
З моменту мого першого приходу до ресторану минув уже цілий місяць. Мої власні страви тепер регулярно віддавалися в зал гостям, я щиро здружився з усім кулінарним колективом, а шеф Уеллс врешті-решт повністю прийняв мене й визнав своїм. Я активно викладався на змінах і вже абсолютно звик до всього цього шаленого кухонного ритму. Однак мої теплі стосунки з Веллсом в один момент раптово обірвалися. Як, власне, і взаємини всієї решти кухні з ним. Того ранку, щойно прийшовши на зміну, я випадково побачив, як Соуп із Уеллсом про щось тихо, але дуже напружено спілкуються біля камери. Обличчя зазвичай усміхненого су-шефа цього разу не виражало ні краплі щастя. Раптом вони міцно потиснули один одному руки й міцно, по-братерськи обійнялися. Я спершу взагалі не зрозумів, що тут відбувається, але за хвилину шеф сам повільно підійшов до мого процесу й усе розповів.
– Хлопче, збирайся з силами. Готуй свій найкращий банкет.
– На честь чого банкет? – здивовано запитав я, переводячи погляд із шефа на Соупа.
– Я йду на пенсію.
Не може бути. Уеллс іде? Я пробув під його керівництвом лише якийсь місяць! Які взагалі причини у такої сильної людини кидати улюблену справу?
– Але чому, шефе?
– Я вже занадто старий для цього гарячого цеху, Беда. Мій час нестримно минає. Але тут, поруч із тобою, є значно перспективніший працівник, – він з повагою перевів погляд на Соупа. – Саме він повинен зайняти моє місце, як нинішній су-шеф.
– Але ж сьогодні мій день народження… Чому ви вирішили оголосити про це саме в моє свято? – тихо запитав я. Спершу я щиро очікував, що сьогодні буде чудовий, радісний день. Але новина про те, що Уеллс назавжди залишає роль шеф-кухаря, ледве не розбила мені серце.
– От і буде тобі мій фінальний подарунок. Можливо, під керівництвом Соупа ти справишся з процесами значно краще, ніж зі мною.
Я мовчки простягнув йому руку, і ми так само міцно, по-братерськи обійнялися.
– Зустрінемось ввечері, – кивнув Уеллс і повільно пішов геть коридором, а ми з Соупом розгублено переглянулися.
Упродовж усього дня ми з ним та кількома іншими досвідченими кухарями ретельно складали вишукане меню для майбутнього банкету. До підготовки було залучено безліч людей: власник ресторану, всі вільні працівники, родичі. Цю подію збиралися відзначати з таким самим розмахом, як колись шеф святкував отримання престижної зірки “Мішлен”.
Усе довкола виглядало неймовірно урочисто й водночас по-особливому важливо. Шеф, який невтомно пропрацював тут понад двадцять років, назавжди покидав це рідне місце. Він, звісно, обіцяв, що обов’язково повертатиметься сюди знову й знову, однак тепер — виключно як почесний гість. І мені було невимовно шкода чути ці слова. Уеллс став моїм другим справжнім наставником, другим мудрим учителем у житті, але чомусь прощання з ним ударило по мені значно сильніше, ніж свого часу розставання з Матильдою. Він багато чого мене навчив, він був дивовижно мудрим, став по-справжньому важливим у моїй долі, і я ще не раз згадаю його добрим словом.
– То що, ти тепер офіційно наш новий шеф? – поцікавився я в Соупа, коли ми зачистили черговий кулінарний стіл.
– Знаєш, як прикро мені займати місце Уеллса?
– Не знаю напевно, але дуже добре тебе розумію.
– Він для мене був не просто керівником, він був моїм найкращим другом, – зітхнув су-шеф. – Я категорично не хочу, щоб він ішов. У мене завжди було таке враження, що він здатний невтомно працювати на цій кухні аж до самої смерті.
– Розумію. Є такі сильні люди, я знаю. Однак він сам обрав для себе інший шлях.
– Може, йому й справді не варто було працювати так довго без відпочинку. Здавалося б, чоловік присвятив усе своє життя великій кулінарії, але старість просто неминуча.
– Ага… – тихо погодився я, і ми обоє на деякий час замовкли, поринувши у власні думки.
– Мені буде дуже соромно й прикро, якщо я раптом не потягну цю кухню, – раптом зізнався Соуп.
– Потягнеш. Я це знаю.
Соуп легко й вдячно всміхнувся, і ми з новими силами продовжили готувати банкетні страви.
Увечері Уеллс з’явився в залі в елегантному і дуже пишному класичному костюмі. Ми всі сиділи за великим столом і багато розмовляли про минуле. Людей зібралося чимало, але серед них зовсім не було сторонніх гостей — лише свої. Я нарешті особисто познайомився з поважним власником ресторану. Ми без упину спілкувалися, щиро сміялися, хтось виголошував зворушливі тости, хтось розчулено мовчав. І всі ми гуртом проводжали на заслужений відпочинок справжню шеф-кухарську легенду елітного ресторану ф’южн-кухні “Монтгомері” та найзнаменитішого кулінара в усій Канаді. Його звали Уеллс Дуглас.
Пізніше, вже глибокої ночі, ми невеликою групою кухарів стояли посеред прохолодної вулиці на задньому дворі ресторану й тихо розмовляли. Згодом мені випала нагода окремо поговорити з шефом віч-на-віч.
– Ти хороший кухар, хлопче. Колись ця кухня обов'язково зробить із тебе справжнього чоловіка.
– Я щиро вірю вам, шеф.
– Тепер уже просто Уеллс, – м'яко поправив він. – Тобі ще є куди тягнутися й рости. Головне для тебе — ніколи не втрачати надії та впевненості у власних силах, це надзвичайно важливо.
– Я навіть не знаю, чи зможу я з усім цим впоратися без вашої підтримки.
– Я далеко не ідеальний наставник, Беда. У мене не раз бувають свої химери в голові, часом я можу бути надто грубим, непривітним…
– Але ж саме в цьому й була вся суть! – гаряче заперечив я. – Ваша суворість і навіть грубість щоразу мотивували мене йти далі, працювати краще й наполегливо тягнутися до вершин, аби врешті-решт заслужити повагу від вас. Якби я не робив цього, мене, мабуть, на цій мішленівській кухні вже давно не було б.
– Мабуть, ти правий, – погодився Веллс, і між нами на кілька секунд повисла тиха, задумлива пауза. – І все-таки у тебе дійсно є рідкісний талант, хлопче.
– Справді?
– Так. Він є у кожного, навіть у тебе.
– Я радий чути це від вас.
– Ми ще обов’язково зустрінемося тут, у ресторані. Щиро сподіваюся, що колись ти особисто подаси мені свою авторську страву, а я знову розкритикую її й скажу, що вона просто огидна, – Уеллс гучно й добродушно засміявся, а я у відповідь теж почав щиро посміхатися.
Ми востаннє міцно потиснули один одному руки й тепло попрощалися. Веллс сів у викликане таксі, а я повільно рушив додому порожнім нічним Ватерлоо. Уже пізніше, лежачи в ліжку, я довго не міг заснути, згадуючи всі наші моменти з Веллсом: чого саме він мене навчив, у чому він завжди виявлявся правим і чому мені зараз було так важко емоційно відпустити його.
Я був безмежно радий і вдячний долі за те, що зустрів таку велику, мудру людину на своєму життєвому шляху.