Розділ 4 із 10

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ: ДИСЦИПЛІНА

1. Самурай у вигнанні.

Звичайнісіньке, мирне село в Канаді. Там спокійно й тихо жили люди. Кожен знав один одного, всі щиро спілкувалися між собою. В одному з чепурних будиночків мешкала родина — сім’я Іріс. Мабуть, це була найдружніша родина в усьому селі.

Батько наполегливо займався скотарством, мама завжди господарювала вдома, старша сестра любила проводити вільний час із друзями в місті, а молодший хлопець… Він поки що остаточно не визначився, ким саме хоче стати в майбутньому. Однак він точно перебував на правильному шляху до цього усвідомлення.

Хлопчик завжди залюбки допомагав усім, кому його допомога була конче необхідна. Удома він у всьому підтримував матір, а на вулиці якось урятував маленьке беззахисне кошеня. Він випадково знайшов його дорогою додому суворої зими. Зав’язане в тісний пластиковий пакет кошенятко гірко плакало, і в хлопця від цього звуку аж заболіло серце. Він обережно підійшов до рожевого пакета, квапливо розв’язав його і тихо промовив:

– Який же негідник міг кинути тебе тут, у такий лютий холод…

Хлопчик бережно взяв мале кошеня до рук та поніс гріти до хати. Його родина якраз дружно вечеряла, коли він зненацька переступив поріг з брудним, змерзлим котиком на руках.

– Сину, що це таке? Що це за кіт? – здивовано запитав батько, відкладаючи виделку.

– Це той, кому я просто мусив допомогти, тату.

– Але ж це кошеня геть брудне. Де ти його взагалі знайшов? – скривилася сестра хлопчика.

– Хтось жорстоко зав’язав його в якийсь пакет і кинув напризволяще. Я мусив йому допомогти! Ми всі мусимо! Мамо, тату, будь ласка, дозвольте мені залишити його вдома! – хлопчик ледве не благав батьків дозволити бідному котику зостатися.

Він одразу підбіг до холодильника, дістав маленьку мисочку й налив туди свіжого молока. Поки зголодніле кошеня жадібно пило молоко й тихенько нявчало, хлопець дбайливо загорнув його в маленьку теплу ковдру.

– Залишаємо, – раптом з теплою усмішкою на обличчі промовила мати Сема.

– Справді? – Ти вже щосили піклуєшся про нього, синку. Ми просто не маємо права віддати його комусь чужому, тому… хай залишається. Можливо, колись цей пухнастик буде дуже вдячний тобі за свій порятунок.

– Дякую вам!

Ощасливлений хлопчик миттєво кинувся до батьків із міцними обіймами.

Однак іноді навіть у такі світлі, ідилічні моменти неминуче настають страшні переломи долі. Однієї жахливої ночі вся родина зненацька прокинулася від розпачливих криків та гучних вибухів. У паніці їм не залишалося нічого іншого, окрім як якнайшвидше тікати. Бігти світ за очі, бігти якомога далі в нічну темряву… Але їхнє рідне село Арчервілл було зовсім невеликим. Тікати на велику відстань просто не було куди. І невдовзі родину бідного хлопчика спіткало невимовне, чорне горе.

Усе навколо палало яскравим полум'ям. Крики, вибухи, чужі безжальні голоси — цей хаос став для дитини справжнім пеклом. Хлопчик біг щосили. Тікав без тями. Сльози суцільним потоком текли по його щоках, а легкі сандалі один за одним злітали в нього з ніг. Озброєні розбійники безжально вбивали останніх уцілілих мешканців Арчервілла. І серед цих останніх якраз опинився нещасний хлопець. Раптом він зупинився прямо навпроти місцевої церкви й занімів, дивлячись, як стара будівля з гуркотом вибухає.

– Мама! – несамовито крикнув хлопчик, коли потужна вибухова хвиля відкинула його тіло на м’яку траву.

Він розгублено озирнувся довкола. Будинки догорали, перетворюючись на попіл, а людські крики поступово перестали лунати вдалині. Поряд із ним більше не було ні люблячої матері, ні батька, ні сестри. Тепер у колись щасливій родині Іріс залишився лише один-єдиний представник. Хлопчик захлинався в гірких, гарячих сльозах відчаю. І тут крізь завісу диму він раптом побачив, як двоє кремезних розбійників у чорних масках холоднокровно спускаються на тросах прямо зі спаленої церкви. Вони кинули швидкий, хижий погляд на дитину й упевнено рушили в його бік. Дивлячись на них крізь пелену сліз, хлопчик був повністю переконаний, що зараз помре. Він відчайдушно намагався підвестися, але травмована нога відмовилася підкорятися й не дала йому втекти. Він не міг навіть піднятися — він був серйозно поранений.

– Лейтенанте, а ми ж думали, що повбивали тут абсолютно всіх!

– Привіт, малий. Ми, схоже, щойно вирізали всю твою родину, – холоднокровно додав другий бандит, і вони з напарником огидно зареготали на все згарище.

У цей момент хлопчик раптово почув збоку важкий тріск дерева. Палаючі уламки дерев’яного будинку з гуркотом упали просто на його й без того мертву сестру. Очі хлопчика знову наповнилися гарячими сльозами; він відчайдушно потягнувся до неї рукою, але, безсило впавши на землю, лише безпорадно захлинався від ридань.

– Треба б і тебе прикінчити. Інакше навіщо тобі всі ці зайві муки, – байдуже промовив ватажок.

Розбійник уже повільно потягнувся рукою до своєї шкіряної кобури з пістолетом, але нещасному хлопцю на сьогодні було вже більш ніж достатньо страждань.

– Лейтенанте… – зненацька злякано прошепотів другий бандит, квапливо поглянувши в бік.

Із нічної темряви раптово виринула стрімка тінь. Невідомий блискавично обрушив на ворогів удар довжелезної катани, водночас лівою рукою міцно притримуючи на голові крислатий солом’яний капелюх.

– Достатньо! Я знову запізнився! – гнівно крикнув незнайомець низьким, хрипким старечим голосом.

Хлопчик зачудовано поглянув убік і побачив, як таємничий рятівник одним плавним, відточеним рухом ховає закривавлене лезо назад у піхви на поясі. Сем з усіх сил спробував підвестися з вогкої землі, але поранена нога зрадницьки підкосилася, і він знову впав у траву, стиха застогнавши від болю.

– Не напружуйся так сильно, юначе, – спокійно промовив чоловік. – Дай своїм м’язам трохи відпочинку. Я зараз усьому зараджу.

Чоловік повільно підійшов ближче, і прямо перед собою хлопець побачив довгу сиву бороду та надзвичайно доброзичливе, мудре обличчя азійського походження.

– Мене звуть Джей. І ти все ще дихаєш, хлопче. А отже — ще далеко не все втрачено.

Хлопець дивився на старого крізь пелену сліз і квапливо витер щоки рукавом.

– А ви не розбійник? – запитав хлопчик.

– Ну й навіщо б я тоді, по-твоєму, рятував тебе від власних людей? – добродушно хмикнув той.

– Тобто ви точно не з них? – Сем усе ще сильно сумнівався, адже досі не міг збагнути, ким насправді є цей дивовижний мечник.

– Ні, юначе. Я точно не з їхньої зграї, – твердо підтвердив Джей.

– Мене звати Сем, – ледь чутно крізь тихі сльози промовив постраждалий хлопець.

І невдовзі вони разом повільно рушили в нічну далечінь, назавжди залишаючи за плечима палаючі руїни нещасного Арчервіллу. Вони йшли далеко, аби на новому місці з нуля побудувати абсолютно нове життя.

Після того, як Уеллс офіційно залишив ресторан і пішов на заслужену пенсію, ми з ним більше так жодного разу й не бачилися. Принаймні під час моїх робочих змін. З того пам'ятного моменту непомітно минуло вже цілих два роки. За цей час ми з Соупом почали спілкуватися значно ближче й довірливіше, та й з усім іншим кулінарним колективом я тепер ладнав набагато краще. Наш новий шеф-кухар Соуп зараз серйозно налаштований отримати для ресторану “Монтґомері” престижну другу зірку “Мішлен”, а ми, кухарі, щосили допомагаємо йому втілити цю амбітну мрію в реальність. Хоча, чесно кажучи, куди нам уже більше однієї — тут зі звичним завантаженням ледве справляєшся. Нещодавно мені виповнилося вже вісімнадцять років.

Однак останнім часом мене серйозно турбувало інше: я повністю втратив будь-який зв’язок зі своїми давніми підлітковими друзями. Зрештою, як і з усією моєю цифровою технікою в принципі. Мобільна мережа та інтернет просто… раптово перестали працювати по всьому місту?

Одного разу я просто сидів біля свого телефона й спостерігав, як він безбожно глючить. Вай-фай не ловить, мобільного зв’язку немає взагалі. Я повністю втратив будь-яку можливість комунікації через цей гаджет, тому тепер не міг ні з ким зв'язатися. Мій мобільний тепер відчувався як… та навіть не як телефон, а як якийсь непотрібний шматок пластику й заліза. Згодом я не витримав і запитав у Соупа, чи все гаразд із його зв'язком. Проте, щойно я взяв апарат су-шефа до рук, антени на екрані миттєво зникли. Коли ж я здивовано повернув його Соупу, той лише знизав плечима:

– Та є ж зв’язок, повна шкала. Ти взагалі про що? Може, це в твого смартфона якісь серйозні проблеми?

– Може… – тихо буркнув я. – Може й у мого.

Того вечора я якраз повертався додому з магазину, несучи в обох руках важкі пакети з продуктами. Я повільно йшов уздовж вулиці й думав про своє. Жахливо незвично: я не можу слухати музику в навушниках, не можу комусь зателефонувати, не можу навіть банально погортати стрічку новин у соцмережах. На дворі вже надворі 2028 рік, а я змушений ходити містом без смартфона в руках.

Зненацька прямо переді мною з нічного даху граціозно зіскочив чоловік. Він був середнього зросту, надзвичайно “сухий” та підтягнутий. Незнайомець був одягнений у просту чорну футболку, темно-сірі штани карго та міцне тактичне взуття. На його кистях були чорні рукавиці без пальців. Самі руки здавалися досить волохатими, проте на шкірі чітко виднілися численні глибокі шрами. Від несподіванки я здригнувся і ледь не випустив пакети з продуктами прямо на тротуар.

– Привіт, – сказав чоловік.

– Добрий д… вечір, – заікаючись, видавив я і з острахом поглянув угору, на дах будівлі. – Ви… ви що, щойно стрибнули звідти?

– Давай на “ти”. Мене звати Сем, – представився він. Спершу я взагалі не зорієнтувався, що це за раптовий Сем і звідки він узявся.

– Навіщо ти тут? – насторожено запитав я, міцніше перехоплюючи пакети.

– По тебе, Беда.

– Ти… ти знаєш моє ім’я?! – після цих слів усю мою вечірню сонливість миттєво як рукою зняло.

– Я знаю більше, ніж ти думаєш.

Він упевнено простягнув мені маленький, акуратно складений клаптик паперу.

– Це мій особистий номер. Набереш мене завтра зранку, одразу після того, як прокинешся.

Він різко повернув убік і швидко покрокував під темну арку будинку, біля якої ми щойно стояли. Чоловік зайшов за ріг будівлі, залишивши мене в повному розпачі та ступорі.

– Сем! Зачекай… Зачекай-но! – крикнув я, кинувши найважчий пакет із продуктами прямо на землю, і кинувся слідом.

Проте, коли я зазирнув за кут, куди щойно повернув Сем, там уже нікого не було. Повна порожнеча. Мені нічого не залишалося, окрім як підібрати продукти й попрямувати додому, надійно сховавши таємничий листок до кишені. І як я, в біса, маю йому зателефонувати, якщо мій мобільний геть не ловить мережу? Навіщо це все? Чому ця зустріч відбулася так несподівано і чому саме в цей переломний момент мого життя?

Наступного ранку я прокинувся в ліжку й спросоння мало не забув про нічну пригоду. Проте під час виконання звичних ранкових справ я знову згадав про Семову записку, і це почуття раптом відгукнулося всередині мене як якийсь невідворотний обов’язок. Моєю шкірою миттєво побігли відчутні мурашки, а в голові спалахнуло чітке нагадування про містичного чоловіка, який залишив свій номер. Я рішуче взяв свій напівмертвий телефон до рук і почав повільно вводити цифри з клаптика паперу.

– Та працюй ти вже… – роздратовано бурмотів я собі під ніс, вкотре дивлячись на замерзлий екран.

Але зв’язку не було. Телефон вперто відмовлявся видавати бодай якісь гудки. Я спробував експерименту ради відкласти апарат трохи далі на ковдру й подивитися, чи зміниться ситуація. Дивовижно, але антени на індикаторі миттєво з’явилися! Проте, щойно я знову брав його до рук, мережа кудись безслідно зникала. Чому, в біса, це містичне безглуздя стається саме зі мною? Адже раніше нічого подібного й близько не було!

Я відклав телефон убік і подалі відхилився назад на ліжку. Потім дістав довгий стилус для екранів, який купив у канцелярському магазині кілька місяців тому, і обережно потягнувся його м'яким кінчиком до кнопки виклику на екрані.

Є… Працює?

У динаміці нарешті пішли довгі, виразні гудки, а стабільний зв’язок повернувся. Телефон лежав приблизно за метр від мене і тепер чудово працював — саме так, як і мав працювати від самого початку.

– Алло? – запитав голос з телефону.

– Алло! Це Сем, так? – майже викрикнув я, намагаючись говорити якомога голосніше, аби мене точно почули на такій відстані від мікрофона.

– Це Сем. А ти, як я розумію, Беда? – запитав чоловік. Отже, я принаймні не помилився номером.

– Навіщо ви просили мене зателефонувати вам? – знову поставив я головне питання.

– Мені потрібно, щоб ти негайно приїхав до мене. Це терміново.

– Навіщо? Все це виглядає надто підозріло! Чому якийсь абсолютно невідомий мені чоловік раптом вимагає особистої зустрічі? Я ж вас навіть не знаю!

– Я тебе знаю. Цього достатньо.

Сем чітко продиктував мені адресу свого будинку й коротко описав найкоротший маршрут. Він говорив таким тоном, ніби безапеляційно наказав мені з'явитися. Це не на жарт насторожувало. За весь час мого самостійного життя в мене ще не було подібних дивних моментів. За останні кілька днів узагалі сталося занадто багато дивацтв. Спочатку ці капітальні проблеми зі зв’язком, тепер цей загадковий Сем… Може, я й сам уже став однією суцільною ходячою проблемою? Але попри всі обґрунтовані сумніви та страх, я все ж зібрався й вирушив за вказаними координатами. Слідуючи маршруту, я невдовзі дістався до передмістя — невеликого села Арчервілл. Десь тут, за моїми спогадами, мав мешкати й Макріс. Однак я не знав жодної точної дороги до будинків Вінні та Айріси Уокерів, тому не став відволікатися.

Я ще раз звірився з адресою на клаптику паперу й поглянув на велику будівлю попереду. Очевидно, це було воно. Будинок прикрашали високі цегляні колони, пофарбовані в глибокий сірий колір, а довкола височів доволі симпатичний чорний кований паркан. Поруч із масивними воротами виднілася кнопка дзвінка. Я рішуче натиснув на неї, і десь у глибині двору залунала не найприємніша, різка мелодія.

– Агов? – крикнув я, але мені одразу стало моторошно й незручно горланити на всю вулицю, привертаючи увагу випадкових перехожих.

Я стояв і чекав. Минуло пів хвилини, але я так і не наважився гукнути господарів удруге. Проте за мить важка металева хвіртка з тихим клацанням відчинилася сама собою, і я обережно увійшов всередину приватного володіння. Мене зустрів ідеально й охайно підстрижений зелений газон та рівні, доглянуті кущі біля доріжки. На просторій галявині росли розлогі дерева, а трохи далі, у затінку, красувався невеликий штучний ставок із декоративним водоспадом, який приємно дзюрчав на сонці.

– Добрий день.

– Невже у твоєму житті ніхто, старший за тебе, не вчив тебе звертатися на “ти”? Чому я знову мушу робити тобі це зауваження? – невдоволено хмикнув господар. – Не знаю…

– Я що, схожий на дряхлого старигана? – Ні.

– Тоді проходь.

Я слухняно рушив углиб будинку. Сем пройшов на кухню, тримаючи в руці гарячу чашку чаю, і на ходу кинув мені, щоб я роззувався. За хвилину ми вже сіли один навпроти одного за просторий стіл.

– Чаю, кави? Що ти любиш більше, як істота, яка з самого дитинства не куштувала нормальної людської їжі?

Мене наче громом уразило від цих слів. У голові миттєво зашуміло. Що, в біса, тут взагалі відбувається?! Чому він говорить про моє дитинство? Чому саме я?

– Звідки ти…

– Беда Веліар Рембертон.

Почувши це, я негайно схопився зі стільця і прожогом попрямував до виходу з цього клятого дому. Я просто більше не міг цього витримувати. Мої нерви здали.

– Зупинися! – владно крикнув Сем мені в спину.

– Я не збираюся це терпіти! Досить з мене цих безумних пригод! – обурено вигукнув я, схопившись за ручку дверей.

– Я знаю, хто ти такий насправді, Беда! – Сем із гуркотом поставив чашку на стіл і теж різко встав зі стільця. – І я зобов'язаний допомогти тобі нарешті дізнатися про це.

Я замружився, зупинився біля самого порогу, а потім розгублено глянув донизу. Надія слабким вогником спалахнула в грудях.

– То, врешті-решт, хоч хтось на цій планеті зможе мені все нормально розповісти…

– Хіба я сказав бодай слово про розповіді чи красиві казки? – Сем підійшов ближче й пильно подивився мені в очі. – Я сказав, що допоможу тобі дізнатися. А це зовсім різні речі.

Я зміряв його важким, глибоким поглядом. Чоловік дивився на мене максимально серйозно, без жодної краплі фальші чи глузування.

– Гаразд, – сказав я, звільнившись від його руки.

Ми мовчки повернулися назад і знову сіли за кухонний стіл.

– Твоє справжнє життя насправді набагато цікавіше й масштабніше, ніж ти собі думаєш, – почав Сем, підсуваючи чашку.

– Звідки в тебе взагалі такі дані про мене? І чому саме я мушу все це переживати? О, і раз ти такий всезнаючий, то, може… – я нервово розстебнув замок, вийняв із кросбоді-сумки свій мобільник і з силою кинув його на стіл. – Може, ти мені поясниш, чому цей високотехнологічний ґаджет у моїх руках раптово перетворився на бісову марну цеглину?!

Сем поглянув на апарат, а потім перевів на мене дуже дивний, глибокий погляд. Я затамував подих, очікуючи на хоч якісь логічні відповіді.

– Батьки або вихователі мали б свого часу розповідати тобі про легендарних дітей перших Сяйвів, – Сем міцно зчепив пальці в замок і важко сперся ліктями об стіл. – Чи не так?

– Казки про Бельфегора та Блеф’ю? Чули.

– Вони дійсно існували, Беда. І ти — їхній прямий кровний нащадок.

Що?

Між нами вмить запала мертва, оглушлива тиша. Справжній шок миттєво взяв мій розум у полон, не даючи зробити навіть повноцінний вдих.

– У дитинстві ми з братом чули про це занадто багато… Ніби всі ми колись пішли від перших сяйв. Але ти хочеш сказати, що ті легендарні брати теж були Рембертонами?

Сем видихнув.

– Просто послухай, – він на мить заплющив очі. – У тобі живе колосальна прихована сила. Ефірна магія. Про її існування в теперішньому часі знають лише одиниці у всьому всесвіті.

Я напружив погляд. Його слова, попри весь початковий скептицизм, миттєво зацікавили мене.

– Сила? – Ефірна магія споконвіку пішла від стародавніх братів Бельфегора та Блеф’ю. Саме тому ти повинен уважно вислухати мене прямо зараз… – Сем спокійно простягнув руку й взяв зі столу мій мобільник. – Як гадаєш, чому в моїх руках твій телефон чудово працює, а в твоїх — ні?

І справді: щойно апарат опинився в долоні Сема, з динаміка один за одним почали надходити звуки сповіщень та різні системні сигнали. Мені від цього видовища стало дико не по собі.

– Ти не вмієш контролювати свою силу. Вона надто нестабільна для такого недосвіченого носія, як ти.

– Що це за сила? – Вона і є першопричиною та джерелом усіх твоїх життєвих нещасть, Беда. І я мушу відкрити тобі значно більшу та страшнішу правду… – Сем раптом зупинився й пильно подивився на мене. – Сстар прийде по тебе. Рано чи пізно він з'явиться тут.

Після цього імені в моїй голові зненацька здичавіло зашуміли й залунали найрізноманітніші звуки. Крізь далекі, розпачливі крики людей з мого минулого я раптом чітко почув настирливий дзвінок мобільного, а потім — уривки знайомих голосів: Макріса, Єви, Креґза, Соупа… З переляку я міцно обхопив голову руками.

– Ай-й… – простогнав я. Голова почала зненацька боліти і тріщати. Надто багато голосів і звуків грало у той момент.

Сем швидко встав зі стільця, обережно підійшов ближче й міцно стиснув моє плече.

– Терпи! Не піддавайся шуму!

– Терплю!.. – прохрипів я крізь дикий біль, заплющивши очі.

Раптом цей жахливий біль різко стих. Як блискавично він накотився, так само миттєво й пішов геть, залишивши лише легке запаморочення.

– Сем… – я зробив коротку паузу. – Хто я такий..?

– Це питання потребує дослідження. Віднині ти — мій учень, нащадок братів Тесл.

2. Забудь слово “мотивація”.

Я? Учень? Що взагалі означає це твоє “учень”? Чому він раптом зібрався мене вчити, а я взагалі ні сном ні духом?

– Бедо, просто послухай, – Сем примирливо підняв долоні. – Я чудово розумію, що ти зараз не тямиш абсолютно нічого.

– О так! Вгадав на всі сто. А тепер будь ласкавий, поясни: чому саме ти взявся за моє навчання?

– А ти хіба ніколи в дитинстві не помічав дивну тінь, яка то тут, то там блискавично стрибала у тебе перед очима, коли ти ще був зовсім малим?

Боже… Весь цей час, упродовж багатьох років…

– То це… це весь час був ти…

Сем легко й загадково усміхнувся, заплющив очі й ледь помітно помахав своїм пухнастим хвостиком.

– Іноді мені здавалося, Бедо, що про тебе і твою природу я знаю навіть набагато більше, ніж ти сам.

Тим часом на флагманському кораблі Сстара безперервно велися масштабні роботи зі створення надрозумної бойової машини. Дроїдів, залучених до цього секретного проєкту, було безліч, проте серйозні проблеми з налаштуванням штучного інтелекту забрали в них чимало дорогоцінного часу. Але одного дня Анджело буквально влетів до кабінету Сстара, аби особисто повідомити правителя про довгоочікуване фінальне завершення будівництва.

– Володарю? – тихо покликав Анджело, обережно переступивши поріг кабінету.

– Що там? – Дагон уже майже готовий до старту. Наші провідні інженери врешті-решт повністю розв'язали проблему з його операційним інтелектом. Бажаєте особисто глянути на результат?

– Ну нарешті! – Сстар буквально зірвався зі стільця, важко дихаючи від гніву. – Два тижні! Чотирнадцять клятих днів ви колупалися з цим залізом! Якби ваша команда працювала інтенсивніше, ми б уже давно вирахували й схопили цього малого ефірного покидька!

– Володарю, вся інженерна бригада приносить свої найглибші вибачення…

– Мені абсолютно до сраки їхні вибачення! Якщо Дагон досі виявиться несправним, вся ця бригада — приречена на утилізацію.

Сстар у супроводі наляканого Анджело мовчки попрямував довгими коридорами в бік технічного відсіку, де посеред величезного ангара височів новісінький, ідеально чистий Дагон.

– Я запевняю вас, Володарю, ця машина точно не розчарує ваші очікування, – улесливо промовив Анджело, вказуючи рукою на велетенський корпус всюдихода.

– І з чого б це ти зробив такі поспішні висновки? – з явним роздратуванням та обуренням запитав Сстар, зупинившись.

– Е-е…

– Від яких це пір у нас зовнішній вигляд важить більше, ніж реальна практика? – Сстар презирливо розвернувся й покрокував до сусіднього блоку, аби спуститися на нижній ярус ангара. Очевидно, правитель того дня був геть не в гуморі.

Анджело слухняно поплентався слідом, але тепер панічно боявся вимовити навіть бодай слово.

– Сер! Проєкт повністю готовий до перших повноцінних випробувань! – гордо крикнув Нейт, який працював над кодом штучного інтелекту найбільше.

Сстар мовчки підійшов ближче й упевнено почав оглядати Дагона. Важкі бічні двері були повністю відчинені, хоча через унікальну конструкцію їхні стики майже не виділялися на корпусі. Глибокий синій окрас металу яскраво блищав під потужними лампами ангара. Міцна титанова броня виглядала неймовірно масивно й надійно. На даху “Дагона” виднілися спеціальні висувні панелі, під якими конструктори приховали потужне різноманітне озброєння, зокрема важкі лазерні гармати. Величезні колеса тепер були додатково оснащені гусеничними стрічками, а самі диски хижо й яскраво світилися червоним неоном.

Раптом Сстар без жодного попередження застрибнув прямо на передню панель капота. Він кілька разів сильно тупнув ногами, особисто перевіряючи стійкість і жорсткість броні. В якийсь момент він нахилився й прискіпливо зазирнув усередину кабіни крізь тоноване скло. Потім зненацька замахнувся правою рукою і з усієї сили влупив кулаком по склу — удар був такої сили, що всі присутні дроїди аж здригнулися від переляку, але не наважилися промовити й слова.

– Міцна, – Сстар побіжно кинув погляд на свої почервонілі кісточки пальців і швидко зробив вигляд, ніби взагалі не відчув болю. – Однак ви чомусь не попереджали мене, що він виглядатиме як неповороткий танк.

– Ми суттєво модернізували його початкову конструкцію, Володарю. Тепер це надважкий, броньований всюдихід підвищеної прохідності. У такому вигляді він ідеально підходить для найважливіших та найнебезпечніших місій на чужих планетах. Усі ваші технічні вимоги були вражені, а штучний інтелект тепер адаптується до бою за частки секунди, – поспіхом почав пояснювати інженер, витираючи умовний піт.

– Добре. Але чи ви впевнені, що ця махина дійсно запеленгує та зловить нащадка перших сяйв? – прискіпливо запитав Сстар.

– Ми обов'язково повинні протестувати його системи перед фінальним запуском, Володарю. Дайте нам іще зовсім трохи часу.

Сстар роздратовано стиснув руку в кулак і легко зістрибнув з масивного корпусу всюдихода на металеву підлогу ангара. Він мовчки, не прощаючись, розвернувся й пішов назад до свого командного відсіку.

– Що це сьогодні з нашим Володарем, Анджело? – тихо поцікавився головний інженер, щойно кроки правителя затихли в коридорі.

– Не знаю. З початку дня такий.

За кілька годин Сстар скликав термінове засідання вищих командирів та головних дроїдів імперії. Йому конче потрібні були свіжі, нестандартні ідеї, як саме чимшвидше відшукати й схопити Беду на Землі. Командир одного з елітних бойових батальйонів вирішив запропонувати свій план:

– Як щодо того, щоб відправити на цю місію двох моїх найкращих, перевірених воїнів? Еша та Бена, – упевнено промовив він. – Я майже на сто відсотків впевнений, що вони блискуче впораються із цим завданням.

– Вони всього лише розвідники й шпигуни, – скептично зауважив Сстар, спершись на підлокітник крісла. – Що конкретно вони мають зробити в тилу ворога?

– Вони можуть відправити сигнали допомоги, якщо зможуть віднайти локацію Беди.

– І як, по-твоєму, вони доберуться до людського міста, не привернувши до себе зайвої уваги?

– Сер… – узяв слово інший високопоставлений дроїд. – На жаль чи на щастя, на Землі в цьому регіоні вже давно настав той дивний період прогресу, коли людські жінки спокійно ходять на побачення зі штучним інтелектом, а залізні роботи вже роками виконують усю брудну вуличну роботу та прибирання. Наші шпигуни легко за умовне сміття зійдуть.

– Що ж, тоді ця ідея звучить не так уже й погано, – погодився Сстар, у чиєму голові більше не залишилося сумнівів щодо цього плану.

Однак різниця між високотехнологічними, грізними бойовими дроїдами Сстара і звичайними комунальними роботами на вулицях Ватерлоо була просто колосальною. Не помітити цієї очевидної відмінності можна було хіба що за умови, якщо заплющити обидва ока й сильно того захотіти. Та навіть тоді цей трюк навряд чи спрацював би серед пильних міських жителів.

– Я особисто поставлю їм чітке бойове завдання, – продовжив детально розписувати повний план командир батальйону під номером двадцять один. – У спеціальних десантних капсулах вони зможуть таємно приземлитися просто на Землі, десь у максимально безлюдному місці в лісистій місцевості. Саме звідти вони й почнуть свій розвідувальний шлях. Щойно вони запеленгують точне місцезнаходження енергетичного сяйва, миттєво відправлять нам сигнал на флагман, і ми негайно розпочнемо масштабну операцію з захоплення хлопця.

Раптом зі свого крісла на протилежному кінці столу рішуче підвівся один із досвідчених бойових командирів.

– Зачекайте! Чому ви зовсім не думаєте про те, на які величезні ризики ми зараз наражаємося? Невже вас ні краплі не насторожує вся ця авантюрна ідея, Володарю? Якщо земні спецслужби чи ефірні сили перехоплять наших шпигунів…

– Якщо я особисто це схвалюю, значить цього більш ніж достатньо, сер! – грубо обірвав його Сстар, і його очі спалахнули небезпечним вогнем. – Моє слово — закон для кожного в цьому залі! Я один тут вирішую, що для імперії безпечно, а що ні!

Дроїд обурено, без жодного слова сів назад у своє крісло. Але в цій історії залишалася ще одна, поки що незавершена сторінка.

Головний університет Ватерлоо. Саме там у затишній аудиторії ще зовсім юний, але перспективний хімік Тайлер Картер якраз захоплено вів лекцію. Раптом посеред заняття його найкращі друзі — Соуп та Флінт — буквально увірвалися до приміщення з двома великими коробками гарячої піци і, намагаючись не привертати уваги, мовчки прошмигнули в бік викладацької лаборантської.

– І ось так у нас виходить… – Тайлер збився на пів слові, озирнувся вбік і занімів, спостерігаючи, як його безумна команда впевнено прямує до службових дверей.

Флінт, комік і запеклий “клоун” компанії, уже тримав у роті чималий шматок піци і був по самі вуха вимазаний у соусі барбекю. А от Соуп — той самий, який взагалі-то є моїм шеф-кухарем у ресторані — цупко ніс коробки, наповнені запашною, теплою піцою. Він намагався подолати відстань до лаборантської якомога швидше, вдаючи, що його тут взагалі немає.

– Що ви тут, у біса, робите? – ледь чутним, але за загрозливим шипінням запитав Тайлер, проводжаючи їх поглядом.

Проте Флінт у відповідь лише заклично вказав пальцем на шматок піци в роті і, зайшовши слідом за Соупом, швидко зачинив за собою двері зсередини.

– Флінте, ідіоте! – гаркнув Соуп, щойно вони опинилися в кімнаті.

– Ну не ари! Я не знав.

– Ти ж сам запевняв, що в Тайлера зараз вікно і він абсолютно вільний!

– Да хєр з ним. Забий. Вони все одно про це забудуть. Зате піца яка, йо-ой! Тим часом Тайлер, упершись руками в стільницю кафедри, обурено дивився на цілий клас усміхнених облич — студенти ледве стримували регіт. У лаборантській Соуп нарешті відкусив шматок підігрітої страви, прожував і скривився так, наче з'їв лимон:

– Тьху, що це за лайно?! Щоб я ще бодай раз у житті довірився доставці “Домінос”!

– Ти шо, здурів? Це ж найсмачніша піца в усьому Ватерлоо! – щиро обурився Флінт.

Раптом, щойно пролунав рятівний дзвінок на перерву, двері лаборантської з гуркотом відчинилися, і всередину влетів розлючений Тайлер. Він застиг на порозі, грізно уперши руки в боки, і зневажливо подивився на друзів.

– Слухайте, ну це не норм. Ви зірвали мені лекцію!

– Вину на Флінта, відразу кажу.

– Навіщо ви взагалі сюди приперлися?

– Піцой тебе накормить, – сказав Флінт.

– Дуже дякую, але цю гидоту з “Домінос” я їсти точно не буду.

– Та ну йомайо. Я ріл єдиний, хто її любить? – обурився Флінт.

– Я серйозно запитую, без ваших дурних жартів. Навіщо ви заявилися посеред моєї пари? – вже спокійніше, але все ще суворо повторив Тайлер.

– Зранку мені знову зателефонував Сем, – захоплено почав говорити Соуп, активно жестикулюючи. – Він стверджує, що нібито знайшов справжнього інопланетянина з Місяця! Пам'ятаєте, ми ж із ним давно будували різні теорії щодо цього? Він ще тоді сказав, що той клятий галактичний завойовник рано чи пізно почне полювати й на супутник Землі.

– О-о-о, ну все, приїхали! Тайлере, валимо звідси, поки не пізно. Наш Соуп знову заговорив як справжній шизік, – розреготався Флінт.

– Соупе, ну тобі самому ще не втомило ворушити це безглуздя? – втомлено зітхнув Тайлер.

Ось так новина… Виходить, мій теперішній шеф-кухар і насправді непоганий друг Соуп Ґарсія вже дуже давно й близько знайомий із Семом. Із тим самим самураєм, який знає моє справжнє ім'я, знає про існування деспота Сстара і взагалі володіє інформацією майже про все на світі. Це означає лише одне: цілком можливо, що Соуп теж із самого початку знав, ким я є насправді. Уявіть мій дикий шок і розгубленість, коли я вперше склав докупи цей пазл.

– Хлопці, та ви просто нічого не розумієте! – палко заперечив Соуп, намагаючись достукатися до друзів. – Я знаю, що ви самі вже давно втратили до цього будь-який інтерес… – він розчаровано розвернувся до стіни і важко сперся руками об стіл. – Але тільки не я. Сем особисто запевняв мене, що десь у космосі існує давня раса, яка таємно живе на Місяці. І якщо у всесвіті реально існує той схиблений чудик, який зараз масово завойовує галактики, то є величезний шанс, що десь паралельно існують й інші живі організми. Сем називає цього завойовника Сстаром.

– Ми вже сто разів про це говорили, братан, – м'якше промовив Флінт, доїдаючи шматок. – Сем — нормальний, адекватний мужик. І в пику натовкти може за потреби так, шо мало не здасться. Пам’ятаєте, як він якось легко бухнув три величезні кухлі пива по сімсот п’ятдесят мілілітрів і при цьому навіть на йоту не сп’янів? Оце була жесть! Але весь цей його прикол із вічними прихованими дослідженнями та теоріями змови… Ну типу десь там, на просторах космосу, літає ціла армія штучного інтелекту з гігантським бойовим кораблем, який безжально полює на рідкісні космічні організми… Ну погодься, Соупе, це ж чиста, несусвітня маячня! Скажи йому про це прямо, коли знову зідзвонитеся.

Між хлопцями в лаборантській на мить запала коротка, напружена пауза.

– Усі ці роки я досліджував лише те, що був просто зобов'язаний дослідити, – тихо, але твердо відказав Соуп, не повертаючись. – Ви обоє врешті-решт забили на це великий болт, а от я — ні. Я щиро цікавився, збирав факти, шукав зачіпки, і ось тепер мене нарешті визнала людина, яка тямить у цьому більше за нас усіх. А це означає, що я не один такий божевільний. І це означає, що той космічний виродок дійсно існує! Ну як вам іще це довести, а?!

– Та ніяк, – спокійно підсумував Тайлер. – Просто викинь це з голови, Соупе. Сюди, на Землю, ніхто ніколи не добереться. Пора тобі вже кинути цю марну справу й зайнятися чимось реальним.

Тайлер дружньо постукав Соупа по плечу, розвернувся й мовчки пішов у своїх справах. Соуп повільно повернув голову й поглянув на Флінта повними суму та розчарування очима.

– А чо ти дивишся? Він правий.

Тим часом наш складний діалог із Семом у його будинку продовжувався. Однак мені, якщо чесно, все ще було дико важко повністю збагнути, про що саме зараз йде мова. Занадто багато приголомшливої інформації звалилося на мою голову в цей єдиний день.

– Ти ж адже хочеш у майбутньому здолати Сстара і захистити свій світ, так? – раптом запитав Сем, пильно дивлячись на мене.

– Ти, мабуть, навіть не уявляєш собі, наскільки сильно я цього прагну, – щиро зізнався я.

– Дуже добре уявляю, Бедо. Ба більше – я це чітко знаю і бачу по твоїх очах, – він на мить відвернув голову вбік. – Ходімо зі мною, я мушу дещо тобі показати.

Я слухняно встав зі стільця. Сем впевнено покрокував трохи далі вглиб будинку, і я швидко рушив слідом за ним довгим коридором. За кілька секунд він провів мене до масивної потаємної кімнати, всередині якої розташовувалася просто колосальна, дивовижна колекція найрізноманітнішої холодної зброї. Важкі дворучні мечі, витончені гострі катани, широкі тактичні мачете…

– Воу…

– Ця приватна колекція вартує щонайменше близько ста п'ятдесяти тисяч доларів, – спокійно зауважив Сем, обводячи кімнату поглядом. – Я дбайливо збирав її понад сім довгих років. Кожен клинок, який ти тут бачиш, був власноруч викований найкращими майстрами-ковалями з усього світу. Кожна ця красуня заточена до абсолютного, смертоносного ідеалу.

Деякі мечі були надійно сховані в коштовні шкіряні та дерев'яні піхви, інші покоїлися за міцними скляними вітринами кейсів, а деякі оголені леза так яскраво й хижо виблискували під світлом ламп, наче дивилися просто мені в очі. У кімнаті стійко й приємно пахло специфічним збройовим мастилом, дорогою деревиною та холодним, старим металом. Проте вся ця зброя аж ніяк не виглядала як звичайна декоративна експозиція для краси — було чітко видно, що Сем регулярно й професійно користується кожним із цих клинків у реальному бою.

– Навіщо ти показуєш мені все це саме зараз? – тихо запитав я, перевівши погляд на ментора. – Навіщо тобі взагалі знадобився весь цей смертоносний арсенал?

– Беда, я самурай. Ти це вже давно знаєш.

– Знаю.

– Весь цей арсенал – не просто красива приватна колекція, – серйозно продовжив Сем, обвівши поглядом стелажі. – Більшість цих клинків створені для реального бою. Вони ідеально виконують саме ту функцію, для якої їх колись виконували. Я мовчки дивився на Сема, все ще не до кінця розуміючи, до чого взагалі веде цей загартований боєць.

– Я зобов'язаний натренувати тебе, Бедо. Рано чи пізно Сстар усе одно прийде на наші землі. І коли цей момент настане, ми маємо бути максимально готовими до удару.

– “Ми”?

– Я і ти. І, цілком можливо, до нас приєднається ще хтось із тих, хто володіє інформацією, – Сем підійшов ближче й упевнено поклав мені руку на плече. – Повір моєму досвіду: у Ватерлоо є люди, які чудово знайомі з цією космічною загрозою.

То ось воно як виходить… Увесь мій звичний світ раптом почав обростати таємницями.

– Але як саме ми будемо боротися з ним, Семе? – я важко зітхнув, вивільнився, відвернувся й розгублено глянув убік. – У мене вже дуже давно немає жодного мотиву цим займатися. Та й чи ступить він узагалі колись на нашу планету?

– На жаль, це обов'язково станеться, і це лише питання часу. Сстар ніколи не зупиняється, Бедо. Якщо його шпигуни дізналися про існування Землі, то… він повернеться сюди з армією. Це неминуче. Я вже багато років очікую цього, без жодної краплі радості від думок про це.

– …Я завжди наївно думав, що найрозумнішими й найсильнішими у всесвіті були перші Сяйви.

– Супутник Землі вже дуже давно захоплений його дроїдами, хлопче. І тепер на черзі — Земля, – Сем першим розвернувся й вийшов із кімнати зброї, а я слухняно поплентався за ним назад до коридору. – Саме тому ти прямо зараз повинен назавжди забути це пусте слово – “мотивація”. Закарбуй у себе в голові: дисципліна — це твоє все. Інакше проти Сстара нам просто не вижити.

Мабуть, Сем мав рацію. Без жорсткої дисципліни я не зможу приборкати свій ефір. Однак я чудово розумів, що на таку капітальну трансформацію мені знадобиться чимало часу.

Тим часом у глибокому космосі, на борту флагманського корабля, Еша та Бена вже активно готували до термінового відправлення на Землю. Головне бойове завдання шпигунів було чітким — знайти мене за будь-яку ціну.

– Ну, як ви почуваєтеся перед десантуванням? – поцікавився технічний дроїд, який якраз завершував перевірку та налаштування бойового спорядження для своїх “колег”.

– Усе в межах норми, системи працюють стабільно, – механічним голосом відказав Бен, перевіряючи гнучкість металевих суглобів. – Однак… якось незвично.

– Чому ти так хвилюєшся? Це ж далеко не вперше вам удвох доводиться йти на небезпечну вилазку.

– Так, все правильно, але ми вперше в житті ступимо на Землю, – занепокоєно відказав Бен. – Людські істоти занадто розумні. Очевидно, вони набагато кмітливіші за інші живі організми в галактиці. Нас можуть легко вирахувати, викрити, і тоді абсолютно всі на тій планеті дізнаються про нашого Володаря та його плани.

– Ви просто марно витрачаєте дорогоцінний час на порожні переживання. Люди насправді не такі вже й розумні, як вам здається, – хмикнув у відповідь технік. – Ну все, готово!

Еш та Бен стояли посеред платформи, одягнені у спеціальні важкі жилети, виплавлені з надміцного титану. Позаду них уже чекала невелика двомісна десантна капсула, якою вони й мали відправлятися в подорож.

– Готові до відправлення, сер, – сказав Еш.

– Тоді рушайте. Решта необхідного спорядження вже завантажена в кабіну.

Дорогою до шлюзу Еш та Бен, як завжди, весело сперечалися, хто з них цього разу керуватиме літальним апаратом. Ці дроїди взагалі були доволі емоційними та кумедними. Справа в тім, що раніше, коли на службі у Сстара перебували зовсім інші технології та старі покоління інженерів, роботи теж будувалися за абсолютно інакшими принципами. Зараз нові моделі — це лише бездушні, холодні машини. Звісно, можна сказати, що вони були бездушними й до цього, проте іноді, коли ти особисто спілкувався з дроїдом старої серії, його практично неможливо було відрізнити від справжньої, живої людини. Складалося стійке враження, ніби під час їх створення у людей навмисно бралася якась крихітна частка душі, і кожен залізний боєць завдяки цьому ставав унікальною “особистістю”. Однак тепер цей ресурс душі в імперії був остаточно виснажений, тому з конвеєрів сходили лише чисті, сухі роботи. У них не було ні характеру, ні емоцій, ні харизми — усього того, чим можна було хоч якось виділитися на кораблі. Лише суворий, прописаний код.

Космічний простір перед капсулою раптово викривився, замиготливі зорі злилися в суцільні лінії, і блакитна Земля почала стрімко наближатися до ілюмінаторів. Усе відбувалося за лічені секунди. Технології Сстара дійсно вражали уяву — саме завдяки їм він був здатний так блискавично закинути Еша та Бена крізь світлові роки просто на Землю.

Але якоїсь миті вся ця ідеальна інженерна магія мусила капітально обірватися.

– Еше, – раптом тривожно покликав Бен, коли апарат увійшов у щільні шари атмосфери.

– Що?

– Вони не перевірили капсулу, чи мені здається?

– Та ну, бути такого не може. Дай-но я гляну на прилади.

Еш низько нахилився до головного бортового екрана, по якому швидко повзли рядки червоних системних звітів. Він чітко побачив, що комп'ютер видає серйозну критичну помилку, але через специфічний код ніяк не міг збагнути, що саме пішло шкереберть.

– Я без поняття, що це за помилка.

– Як це “без поняття”?! – Бен миттєво почав панікувати, а його металеві пальці затремтіли на панелі. – Із нас двох саме ти повинен ідеально в цьому тямити!

– Зачекай… Ми вже близько до Землі.

Вони на секунду замовкли, затамувавши подих, поки капсулу дико трясло від тертя об повітря.

– Еше! – раптом не своїм голосом закричав Бен, дивлячись на радари. – Нам потрібно взагалі не туди! Ми падаємо геть не в тій зоні!

Еш щосили припав до ілюмінатора, вдивляючись у нічні вогні людського мегаполіса внизу, і з жахом усвідомив: їхня цільова локація залишилася на протилежному кінці міста. Капсула на величезній швидкості неслася абсолютно в протилежний бік!

– Завертай, швидше! Бен! – крикнув дроїд і вони почали намагатись скерувати у правильну сторону.

– Ми приречені, – сказав Бен і вони полетіли прямо на Землю, але не туди.

У салоні капсули все шалено замиготіло червоним, а тривожні сигнали про критичну помилку почали стрімко посилюватися й пришвидшуватися. Хлопці вже фізично не могли нічого вдіяти із заклиненим штурвалом. Їм залишалося лише безпорадно споглядати крізь ілюмінатор, як апарат на шаленій швидкості несеться вниз, просто в густу траву, і панічно сподіватися, що випадкові земні перехожі сприймуть цей спалах за звичайну зірку, що падає.

Однак, попри все, серйознішої катастрофи вдалося уникнути. Вони принаймні не влетіли в житлові квартали міста чи в якесь інше густонаселене місце, де було надто людно. Капсула знесла верхівки дерев і з усього маху приземлилася на околиці Ватерлоо, просто біля наукового комплексу лабораторії “ТДВСТ”. Там, у надсучасних корпусах, провідні вчені міста якраз проводили складні експерименти та досліди над новітніми технологіями. Лабораторія була зовсім новою, щойно відбудованою. І космічним шпигунам дуже не пощастило опинитися саме в цій точці… Вибух прогримів приголомшливий. Звук був не глухим і не коротким — це був потужний, розчепірений гуркіт, після якого важкий шлейф мертвої тиші буквально прокотився всім містом. Це почули, мабуть, абсолютно всі, у кого взагалі був слух. Навіть у самому центрі Ватерлоо, за кілька кілометрів від околиці, шибки в будинках загрозливо затремтіли. Такого жаху в місті не траплялося вже дуже давно. Складалося враження, ніби хтось із божевільних правителів додумався раптово піти війною на Землю без жодних попереджень.

Ось, чому потрібно перевіряти капсули, Сстар.

3. Дисципліна - твоє все.

Саме це мені й намагався розтлумачити Сем. Я не можу з упевненістю стверджувати, чи на сто відсотків він мав рацію, але прямо зараз можу сказати, що самурай точно не помилився. Після нашої нічної розмови Сем наказав мені без вагань приходити до нього вранці, і я вирішив слухняно виконати його прохання.

Проте посеред ночі гуркіт від падіння таємничої космічної капсули змусив прокинутися й мене. Я миттєво підірвався на ліжку, щойно почув цей дивний вибух. Він здався мені до жаху, до болю знайомим… Наче саме такі вибухи я вже чітко чув у своєму житті рівно дванадцять років тому.

– Сстар?.. – тихо зірвалося з моїх губ, і в ту ж мить у голові синявою запаморочилося так сильно, що я на кілька секунд буквально втратив дар мови.

Я важко застогнав. Мені було неймовірно важко прийти до тями після такого різкого пробудження. Здавалося, перед цим мені снилося щось дуже важливе. Зрештою, безсило впавши назад на подушку, я заплющив очі й знову спробував заснути.

– Сон… Це просто безглуздий сон… – переконував я себе. Це, звісно, був не сон, але на той момент моєму виснаженому мозку було значно простіше сприйняти нічну подію саме як видіння.

Тим часом цей вибух став справжнім масштабним катаклізмом для всього Ватерлоо. Від жахливого гуркоту посеред ночі злякано прокинулася добра половина міста. На околицю миттєво рушили екіпажі поліції, рятувальники та численні новинні служби. Половину головної траси оперативно перекрили, і до самого ранку там тривали серйозні розбори. Головний професор лабораторії ТДВСТ, Фред Вільямс, вискочив на вулицю в повній паніці, а за ним слідом вибігли налякана охорона та деякі нічні працівники.

– Що тут, у біса, відбулося?! Негайно викликайте додаткові наряди поліції! – кричав професор, поки охоронці з ліхтарями бігли перевіряти задимлений епіцентр вибуху.

Сухий ліс навколо наукового комплексу почав швидко займатися вогнем. Окрім поліції, на місце терміново викликали кілька бригад пожежників, які вже вночі активно займалися ліквідацією та гасінням лісової пожежі. У ранковому прямому ефірі місцевого телебачення репортерка збуджено тараторила в камеру:

“На місці цієї трагедії, спричиненої поки що невідомим шляхом, ми спостерігаємо видовище, якого Ватерлоо не бачив ще ніколи за свою історію. Нічний вибух змусив підхопитися на ноги половину міських жителів. Місцеві повідомляють, що звук був настільки потужним, ніби по місту вдарили військовою ракетою. Нагадаємо, що тут, поряд, на околиці, розташована наша відома лабораторія Технічних дослідів і випробування сучасних технологій. Слово головному професору Фреду Вільямсу біля мікрофона»:

– Ми з колегами подібного не бачили вже дуже давно, – блідий професор нервово поправив окуляри. – Поки наша охорона оглядала уламки цієї темної обвугленої капсули, вона… вона виявила всередині два дивних металевих об'єкти. Ми досі не можемо з упевненістю сказати, що це таке. Однак прямо зараз у закритих боксах проводяться активні досліди. Наші фахівці намагаються визначити ідентичність і зрозуміти походження цих складних механізмів.

Репортерка знову перехопила мікрофон:

“Професор заявляє, що за всю свою багаторічну практику ще ніколи не бачив подібних інженерних моделей. По всьому світу прямо зараз на найвищому рівні намагаються встановити зв'язок, аби ідентифікувати знайдені об'єкти. Проте кожна країна, яка сьогодні лідує у сфері виробництва штучного інтелекту, офіційно заперечує створення таких роботів. Ми продовжуємо стежити за розвитком подій і щойно лабораторія оприлюднить нову інформацію, ми обов'язково розповімо про це місту”.

У цей самий час Флінт, який щойно прокинувся у своїй квартирі, ліниво жував канапки з вершковим маслом та сиром, вставивши погляд у екран телевізора.

– Шо за брєд? Ну от чому зранку не можна показати по телеку щось нормальне й позитивне? – незадоволено пробубнив він собі під ніс. Флінт жив сам, але через свою надмірну балакучість часто розмовляв уголос навіть наодинці — йому було фізично важко мовчати.

Він роздратовано дістав із кишені телефон і швидко набрав номер Соупа.

– Алло?.. – сонним, хриплим голосом відказав Соуп, який лише кілька хвилин тому розплющив очі.

– Здаров. Новини бачив?

– Флінте, я щойно прокинувся, май совість.

– Їдем глянем.

– Куди? Боже…

– Одягайся давай. Я підкочу до твого будинку десь через п'ятнадцять хвилин.

Флінт швидко кинув у рюкзак робочу сумку, накинув куртку й вибіг на вулицю. Сівши в машину, він погнав до будинку Соупа, по дорозі заскочивши на заправку, аби купити два гарячі, соковиті хот-доги — він чудово розумів, що без нормального сніданку його друг-кухар буде злим як чорт і точно нікуди з ним не поїде.

Стоячи на машині під будинком друга, Флінт уже збирався знову набирати номер Соупа, але той не брав слухавки просто тому, що в цей самий момент уже стрімко виходив із під'їзду.

– Навіщо ти трезвониш, бляха? День тільки-но почався, а ти його вже капітально псуєш, – буркнув Соуп, незадоволено всідаючись на пасажирське сидіння.

– Та все, на, – сказав Флінт, вручаючи Соупу його “техаський” хот-дог.

– Це звідки?

– Хєр його знає. Якась заправлялка рандомна. Їж, не бушуй. Гроші можеш не віддавати.

І вони нарешті рушили з місця. По дорозі хлопці активно обговорювали, куди вони взагалі так рано мчать. Флінт детально розповів, що кінцева точка їхнього маршруту — та сама оточена лабораторія ТДВСТ. Навіщо їм туди ВЗАГАЛІ пертися? Флінт і сам до кінця не розумів, але його дика цікавість і бажання на власні очі глянути на уламки “ракети” взяли гору.

– Ну як тобі? – згодом запитав Флінт, киваючи на хот-дог.

– Піде, – жуючи, стримано оцінив кухар. – Але над соусом і жорсткістю булки їм там ще працювати й працювати.

– Опущу-но я вікно. Душно стало, – Флінт опустив вікно і почекав декілька секунд. – Дай укушу.

Флінт миттєво перехопив хот-дог Соупа однією рукою, збираючись лише разочок куснути, але в результаті відхопив ледве не добру половину.

– Ти не охрінів часом? – обурливо запитав Соуп.

Проте у відповідь Флінт лише почав дико заходитися реготом із набитим ротом, ледве не вдавлюючись сосискою.

– Ладно, без образ. Які там у біса роботи в тій лабораторії? – трохи заспокоївшись, запитав Соуп. – Чи ти просто знову з мене прикол тягнеш?

– Там якраз те, шо ти любиш.

– Що? Про що ти? – Містичні космічні тварі! Ву-у-у! – Флінт почав кумедно дуріти просто за кермом, імітуючи привидів, від чого Соуп лише втомлено закотив очі. – Та заспокойся, я сам не знаю. Просто вночі там шось капітально бахнуло, фіг зна шо. Ми просто акуратно підійдемо й глянемо, шо там у них коїться. А далі вже побачимо, як воно піде.

За якийсь час вони нарешті дісталися місця і спокійно припаркували автівку біля місцевого супермаркету “Велмарт”.

– Так, план такий: ідемо, гуляємо, ніби нічого не сталося, – скомандував Флінт.

Вони невимушено перейшли дорогу і впевнено покрокували у бік огородженої території лабораторії. Хлопці спеціально йшли мовчки, тримаючи руки в кишенях, аби не викликати жодних зайвих підозр у чисельних патрульних. Просто біля головного входу до наукового комплексу стояли похмурий цивільний охоронець та озброєний військовий, які про щось жваво й тихо сперечалися між собою. Проходячи повз них максимально близько, Флінт краєм вуха мимохідь почув уривок фрази військового: “…там усередині капсули виявили два роботизованих об’єкти…”

– Ти чув це? – змовницьки запитав Флінт, щойно вони відійшли трохи далі від пропускного пункту.

– Чув. І що тепер?

– Давай вкрадемо їх! – Та ну тебе. З твоїми жартами. Що ти мелеш? – Соуп зупинився на трохи і відвів погляд, а потім знову кинув його на друга. – Що ти сказав?

– Братан, це наш шанс! Ти ж дослідник. Це твій шанс в першу чергу!

Флінт хоч і озвучив неймовірно дику та несподівану ідею, Соуп насправді не міг довго з ним сперечатися. Він у глибині душі обожнював подібні таємничі історії, адже недарма був так сильно одержимий Сстаром та теоріями про його існування.

– Як ти плануєш це зробити взагалі?

– Увечері провернемо. А як же ще? – Флінт зустрів важкий, обурений погляд друга й примирливо махнув рукою: – Да ладно тобі, не кип'ятися, шось обов'язково вигадаємо по ходу діла!

Вони розвернулися й невимушено покрокували далі вздовж паркану, щосили удаючи, ніби прийшли сюди просто позіхати від нудьги.

– Агов, ви обоє! – раптом гучно крикнув хтось позаду. Це був той самий військовий, який щойно спілкувався з охоронцем.

– Ви до нас, сер? – максимально ввічливо й обережно запитав Флінт, розвертаючись.

– Ви чого тут крутитеся? Це закрита, небезпечна територія. Що ви тут шукаєте? – суворо запитав військовий, явно намагаючись навмисно доколупатися до нічних візитерів.

– Та нічого такого, сер. Ми просто вранці подивилися новини по телевізору, от і вирішили чисто із цікавості глянути, що сталося, – відповів Флінт, знову ж таки, дуже акуратно, без жодного натяку на грубіянство.

– Для цього новини й існують, щоб по телевізору їх дивитися. Забирайтеся звідси, поки по вас не викликали наряд.

– Та ми от якраз прямо зараз і збиралися йти, – спокійно вставив слово Соуп.

Хлопці пришвидшили крок і попрямували назад до своєї машини, залишеної біля супермаркету.

– Ти це чув?! – Флінт просто-таки зайшовся скаженим сміхом, щойно вони заскочили в салон і зачинили дверцята. – “Два роботизованих об’єкти”! Соупе, та про нас із тобою потім реальні книжки писати будуть, от побачиш!

– Ага, якщо нас не посадять… – тихо процідив Соуп.

Більше кухар не зронив ні слова. Вони рушили з парковки й поїхали назад до міста, уже будуючи в голові детальні плани на прийдешній вечір. Однак молодий дослідник усе одно почувався якось дивно. Його не полишало стійке підсвідоме відчуття, ніби ці загадкові капсули і залізні дроїди — це щось таке, з чим він уже давно й близько знайомий на сторінках своїх записників. Він подумки знову й знову намагався приписати нічних роботів до своїх багаторічних дослідів про Сстара, але щоразу думав про це дедалі ретельніше. Соуп об'єктивно не міг залізобетонно пов'язати цих прибульців зі Сстаром, адже поки що не знав абсолютно нічого про їхнє справжнє походження та серійні номери.

– Флінт.

– А?

– А якщо ці роботи це… Посіпаки Сстара?

– Та ти вже дістав мене своїм космічним придурком, чесне слово! – загарчав Флінт, крутячи кермо. – Краще подумай про те, що ми щойно ходили буквально в кількох метрах від тієї самої красуні-капсули з ранкових новин. Оце я розумію — діло!

– Треба розповісти Сему.

– Та розповідай кому хочеш. Я без поняття, чорта ти в кожній залізяці намагаєшся якось по-дурному приплести свого смердючого Сстара.

– Ввечері дізнаємось…

Тим часом я повернувся до Сема. Врешті-решт я справді став довіряти йому набагато більше, ніж раніше. Здавалося, про загадкову тінь за вікном знаю лише я, і якщо самурай справді колись був тією самою тінню, то тоді я довіряв йому найбільше у світі.

Сем уже чекав на мене у вітальні, тримаючи на столі дві чашки щойно завареного гарячого чаю.

– Як ти почуваєшся? – спокійно запитав він, підсуваючи мені напій.

– Нормально. Але… Ти чув вибух уночі?

– Чув. Можеш навіть не питати у мене, що це.

Я розчаровано відвернувся вбік, безсило поклавши руку на дерев'яну стільницю.

– Розкажи мені більше про мою силу.

– Більше? Хах! – зухвало й навіть дещо іронічно засміявся Сем. – Ти кажеш про це з такою легкістю, ніби я сам знаю про неї бозна-скільки. Це якраз та найбільша таємниця, яку ти повинен розгадати абсолютно самостійно.

– Ти ж сам говорив, що знаєш про мене більше, ніж я сам. Чому ти не можеш сказати більше про мою силу? – я зупинив річ на трохи. – …Іноді, я так хочу, щоб хтось мені сказав хто я такий, що у мене за сила.

– Як ти не розумієш, Беда? – Сем поставив чашку гарячого чаю на стіл. – Відповідь про те, хто ти є не пишеться у книжках, не показуються по телеку. Це те, що ти сам повинен дізнатись. Що б змінило, якщо ти почув би від когось хто ти є?

– Хоча б щось. Я нічого не знаю зараз.

– Знати на власному досвіді й просто чути чужі слова — це абсолютно різні речі, Беда.

– Тоді хоча б натякни мені. Розкажи, що знаєш.

Між нами на кілька секунд запала важка, наелектризована тиша.

– Ні, – різко й безкомпромісно заперечив Сем, дивлячись мені прямо в очі.

– Чому?

– Відповіді, які тобі дають інші, ніколи не стануть твоїми. Ти сам повинен дізнатись хто ти такий, – Сем поглянув у вікно. – Інакше ці відповіді нічого не варті.

Ясно… Що ж, це була дійсно сильна, викарбувана фраза. У той момент мені чітко здалося, ніби Сем не сам її вигадав, а вже колись дуже давно чув ці слова від якогось свого мудрого наставника.

– Твоя сила для мене самого залишається невідомою до кінця, – Сем важко видихнув, сперся ліктями на стіл і почав розповідати історію. – Але дещо я все ж таки знаю напевно. Коли Джаверт, якого ти знаєш як великого творця вашої раси, створив перших сяйв, їхніми першими нащадками стали двоє рідних синів. Бельфегор та Блеф’ю Тесл. Вони реально існували в історії, хоч би як скептично ти зараз до цього стався. І ось одного разу, під час дорослішання, брати виявили в собі дивовижні надприродні сили, які згодом у літописах назвали Магією Тесл. З плином довгих років та епох ця назва неодноразово змінювалася, і зараз ми знаємо її під простим терміном — Ефірна магія. Але в один момент світ сяйв спіткала жахлива, руйнівна катастрофа, і носії ефірної крові були змушені навмисно розділитися й сховатися по різних світах.

– Була інша кров?

– Я не знаю. Це те, що я чув від свого хорошого друга.

– …Але чому саме я, Семе?! – мій голос здригнувся від напливу емоцій. – Навіщо все це мені? Чому не Макріс, чому не хтось інший із моїх знайомих чи друзів? Чому цю прадавню, могутню магію успадкував саме я, та ще й від невідомо кого?!

– Бельфегор і Блеф’ю були зовсім не “невідомо ким”. Ти успадкував велику силу, і тобі треба розкрити її.

– “Розкрити”?

– Ця сила — це не якісь там забавки. Це та сама могутня енергія, яка колись давно здолала істоту, що становила смертельну загрозу для всіх сяйв. Саме через її надлишок та хаотичність у твоєму тілі ти зараз не здатний контролювати базові побутові прилади, і цю проблему нам потрібно негайно виправити. Тобі доведеться навчитися керувати кожним її сплеском. Зрештою, цей ефір — мабуть, єдина дієва зброя у всесвіті, яка здатна раз і назавжди здолати твого найзаклятішого ворога.

– Сстар.

– Сстар. Так. І це твій шанс.

Сем заклично махнув рукою, і ми разом вийшли з будинку на свіже ранкове повітря.

–А що, якщо в мене нічого не вийде? – озвучив я свій головний страх, наздоганяючи ментора.

– Не фокусуйся на сумнівах, Беда. Це зайві думки.

– Як я можу не фокусуватись на сумнівах? Буквально, це ж власні думки…

Сем різко зупинився й розвернувся до мене всім тілом.

– Ти ж адже хочеш здолати Сстара і повернути спокій? – запитав він. У відповідь я лише важко промовчав, опустивши погляд. Самурай легко всміхнувся: – Це було дурне питання, чи не так?

– Саме так.

– У нас є ті, хто в цьому допоможуть.

Між нами знову виникла невеличка, затишна пауза. У цій тиші я виразно почув м'який шум ставка, що був розташований просто біля будинку. Навколо дзвінко зацвірінькали ранкові птахи, від легкого подиху літнього вітерця тихо зашелестіла висока трава, і раптом… я ніби чітко почув дивний, глибокий “шепіт” самої землі під своїми черевиками.

– Що це, Сем? Я чую щось дивне.

– Що саме?

– Земля ніби… Говорить зі мною.

– Це реакція ефіру на природу.

Реакція ефіру на природу…

– Ефірна магія відкликається на природу краще, ніж у тих, хто нею не володіє. Що ти чуєш?

– Ґрунт зсувається. Я чую, як вода рухається під моїми ногами.

– Це, очевидно, ефект твоєї сили, – Сем поклав мені руку на плече. – Вітаю, Веліаре, твоя сила напряму пов'язана з природою.

– Чому так? – Пам’ятаєш, я казав, що сяйва не здатні жити довго без своєї енергетичної матриці? Це тому, що вона містила в собі чисті природні елементи вашого рідного світу. А тут, на Землі, тебе кожну секунду оточує дика, первісна природа. Тепер і ти став із нею пов’язаний напряму, – Сем плавно обвів рукою довколишній простір, показуючи на густі дерева лісу та зелені пагорби. – Ходімо всередину. Час починати твоє перше навчання.

Ми повільно спустилися по сходах у просторий, прохолодний підвал. Тут усе було облаштоване під справжній тренувальний зал: на міцних полицях уздовж стін Сем дбайливо вивісив різноманітну самурайську холодну зброю, яка грізно виблискувала в напівтемряві, а посередині кімнати на міцному ланцюгу висіла важка шкіряна боксерська груша. Поряд із нею стояв скромний старенький червоний диванчик, а трохи далі, навпроти, розташовувався захаращений стіл, на якому Сем, скоріш за все, вечорами щось майстрував, лагодив або вивчав креслення.

– Для початку спробуй відшукати в собі абсолютний внутрішній спокій, – скомандував Сем.

Я слухняно став рівно навпроти важкої боксерської груші, намагаючись вирівняти дихання, а мій наставник залишився стояти прямо за моєю спиною, уважно контролюючи кожен мій рух.

– З дитинства пам’ятаю щось… Ніби-то.

Я різко розмахнувся і вдарив по груші.

– Що це було?

–...Удар.

– Я що, сказав щось за удар?

– Е-е…

– Ти знайшов спокій всередині себе?

– Та як?! Я взагалі не розумію, про що саме ти зараз торочиш!

– Ти чітко відчуєш цей момент, щойно відшукаєш потрібну рівновагу. Не відволікайтеся на дрібниці, Бедо. Шукай внутрішній спокій!

Я знову глибоко вдихнув, став у звичайну боксерську стійку і слухняно заплющив очі. За кілька секунд я раптом виразно відчув, як якесь дивне, приємне тепло повільно пішло моїми руками вниз до самих пальців. Я миттєво розплющив очі й кинув швидкий погляд на свої долоні… Нічого не змінилося. Жодного свічення.

– Що таке? – зацікавлено запитав наставник, помітивши мою реакцію.

– Щось пройшлося по моїм рукам.

– Стій далі й не ворушися, – тихо наказав Сем.

Я знову завмер. За мить я вкотре відчув це специфічне лоскотливе мерехтіння, яке знову пробіглося моїми м'язами, але цього разу я вже навмисно не надав цьому великого значення, аби знову не збитися.

Цей раптовий приплив прихованої енергії відчувався неймовірно дивно, незвично для мого тіла. Я просто нерухомо стояв посеред прохолодного підвалу з опущеними руками та міцно заплющеними очима, намагаючись вловити цей тонкий ритм. Сем мовчки сидів на червоному диванчику і пильно, не відриваючи погляду, спостерігав за кожною моєю мімікою.

– Може, ти хоча б перестанеш так пильно дивитися на мене? – не витримав я, відчуваючи дискомфорт, але вже за секунду остаточно зірвався на емоції: – Бляха, Семе, та навіщо взагалі все це потрібно?! Якого біса ми тут робимо?!

Сем повільно спустив ногу з ноги, подався всім тілом уперед, спершись ліктями на коліна, і серйозно подивився мені прямо в очі.

– Легко й приємно бити по цілі, коли всі обставини для битви навколо тебе складаються саме так, як тобі заманеться, – спокійно, але вагомо промовив він. – Але запам'ятай: у реальному житті цього практично ніколи не станеться. Коли навколо тебе вирує суцільний хаос і немає жодного спокою, ти зобов'язаний за будь-яку ціну відшукати цей спокій всередині самого себе. Ти ж почав відчувати той дивний потік енергії в руках, правильно я розумію?

– То це… це і є той самий внутрішній спокій? – тихіше запитав я.

– Напевно, – загадково всміхнувся самурай. – З часом ти сам про це дізнаєшся.

Я закрив рота, знову заплющив очі й спробував відкинути всі зайві емоції, аби спіймати те невловиме відчуття, про яке мені так наполегливо торочив Сем. Я зафіксував стійку і раптом чітко усвідомив, що попри роздратування, я справді знову відчуваю ту саму глибоку природну пульсацію.

– Спокій усередині… – ледь чутно промовив я, повністю зосередившись.

– Бий! – раптом гучно скомандував Сем.

Я блискавично крутонув корпусом і влупив по груші, однак наступної ж миті вражено зупинився, розплющивши очі.

– Що? Що це було? – запитав я.

Я не зовсім зрозумів, що насправді сталося. Щойно Сем вигукнув свій наказ, моя рука ніби сама собою, абсолютно без моїх свідомих зусиль, м'яко й неймовірно швидко потягнулася до мішка, наче її за собою повів якийсь невидимий магніт чи потік води. Удар вийшов легким, але груша відлетіла так, ніби по ній влупили кувалдою.

– Я все своє свідоме життя щиро мріяв дізнатися, чим насправді є цей легендарний ефір, – Сем повільно підвівся з дивана, не зводячи з мене враженого погляду. – І ось тепер, прямо перед власним обличчям, я нарешті маю справжнього учня, у жилах якого вирує ця дивовижна прадавня сила. Скільки ж всього неймовірного нам іще належить дізнатися про твою магію, Беда…

– Семе, моя рука ніби сама потягнулася до цього удару, – важко дихаючи, зізнався я. – Сліпа реакція. Я взагалі не відчув повного контролю над власною кінцівкою.

– Всередині тебе б'ється справжнє ефірне серце, Беда. Воно миттєво реагує на будь-які події довкола. Схоже, ти надто швидко відволікся й утратив концентрацію, щойно зумів відшукати той самий спокій. Саме тому хаотичний ефір зреагував замість твого розуму.

Ось, значить, для чого насправді потрібен цей внутрішній спокій… Я зобов'язаний навчитися фіксувати його й утримувати якомога довше.

– Майбутні вороги можуть безжально тиснути на тебе під час запеклих битв, або ж самі обставини затискатимуть тебе морально з усіх боків, – продовжував наставник. – Саме для протидії цьому й існує внутрішній баланс.

– І все таки. Тобі не здається, що цього недостатньо?

– Недостатньо для чого? – примружився самурай.

– Ну, ти ж узявся вчити мене, але зараз говориш виключно загадками й метафорами. Я досі не розумію про цей клятий ефір майже нічого!

– Те, що я зголосився вчити тебе, хлопче, зовсім не означає, що я знаю про ефір абсолютно все, – Сем рішуче звівся з червоного диванчика. – Ця груша — твій поточний ворог і твоя ціль. Бийся!

Я слухняно замахнувся і наніс один потужний удар, а за ним миттєво вистрілив ще декількома. Прадавня кров моєї раси шалено вирувала в жилах, розганяючи тілом дике тепло. Сем не ворушився — він лише мовчки споглядав мої удари, ретельно оцінюючи кожен рух, роботу ніг та спалахи емоцій на моєму обличчі. Аби підтримувати цей темп, мені довелося заплющити очі й уявити, що переді мною стоїть той, хто колись завдав мені невимовного, страшного болю.

– Груша намагається дати відсіч. Покажи, з чого ти зроблений!

Жорсткий удар лівою ногою, блискавичний випад коліном знизу. Чітка, злагоджена послідовність. Комбінація різних бойових технік. Мої руки й ноги напрочуд точно пам’ятали, що за чим має йти! Я різко відскочив назад, ухиляючись від уявного зустрічного хука. Важкий шкіряний мішок дико тремтів і бовтався на міцному залізному ланцюгу, але я не зупинявся ні на мить, продовжуючи методично завдавати ударів. “З чого я зроблений”? Мабуть, дійсно з чогось набагато сильнішого та міцнішого, ніж усі інші звичайні люди в цьому місті.

Врешті-решт настав час для фінального, вирішального аккорду.

– Н-на! – прохрипів я, розкручуючи корпус і вкладаючи всю вагу в удар з розвороту.

Груша з глухим гуркотом відлетіла далеко назад і… дивовижним чином буквально зависла в повітрі на півтори довгі секунди, перш ніж важко хитнутися назад. Я опустив руки, відчуваючи, як легені починають горіти, а дихання стрімко збивається від колосальної втоми.

– Ну як? – запитав я, важко дихаючи.

– Браво, – Сем щиро поплескав у долоні. – Звідки у кулінарного помічника такі рухи?

– В дитинстві батько вчив битися. Руки все пам’ятають.

– Ноги, як я бачу, теж, – Сем підійшов ближче й рукою зупинив розгойдування груші. – Але для реального протистояння Сстарові цього все одно недостатньо.

– Недостатньо?

– Попереду ще довгий шлях. Це ж був лише самий початок, так? – тихо промовив Сем, закриваючи тему.

Непомітно настав густий літній вечір. Сутінки окутали місто, і Флінт із Соупом знову виїхали в бік наукового комплексу лабораторії ТДВСТ.

– Флінт. Ти впевнений, що ми чинимо правильно?

– Нє, друже, абсолютно не впевнений, – чесно відказав Флінт. – Але слухай, що такого страшного може статися?

– Я вже мовчу про те, що ми буквально їдемо викрадати державну таємницю, яка нам не належить. Та ще й таку важливу за класифікацією.

Соуп до глибини душі сумнівався в тому, на який божевільний і протизаконний вчинок вони зараз наважуються. Від цих тверезих слів друга Флінт теж на мить притих і почав внутрішньо вагатися, чи взагалі ця нічна авантюра була настільки необхідною.

Перед тим як сісти в машину, Соуп усе ж таки встиг потайки зателефонувати Семові:

– Семе, послухай мене зараз дуже уважно, – схвильовано зашепотів Соуп у слухавку. – Військові та вчені знайшли двох дивних обвуглених роботів у тій нічній космічній капсулі.

– Що? – голос самурая в мить став серйозним. – Яких ще роботів?

– Не знаю.

– Соупе… – насторожено й попереджаючи промовив Сем.

– Переглянь новини.

Однак Сем після цього так ні разу й не перетелефонував кухареві.

Чомусь наставник вирішив абсолютно нічого не розповідати мені про цей тривожний діалог і про те, що насправді відбувалося того вечора на околиці Ватерлоо. Доволі дивно, адже я сам уранці чітко наголосив Семові на тому, що підсвідомо впізнав той вибух. Однак, скоріш за все, мудрий самурай навмисно захотів тримати ці космотехнічні розбори якомога далі від моєї голови. Інакше я б, напевно, зараз почувався максимально пригніченим і просто не зміг би зосередитися на тренуванні ефіру.

Машина Соупа впевнено котилася крізь вечірні вогні. Флінт цього разу вирішив поступитися місцем водія і розслаблено сів на пасажирське крісло — він натягнув великі навушники й повністю занурився в музику, поки Соуп акуратно вів автівку. Кухар пильно дивився на дорогу, але всі його думки займали ці таємничі прибульці з космосу. “Чиї вони насправді? Звідки прилетіли?” – раз у раз запитував сам себе Соуп. Однак нічний асфальт не міг дати йому жодної відповіді. Досліднику здавалося надто підозрілим і символічним те, що прямо в розпал його суперечок про Сстара з неба прилітає капсула з двома роботизованими об’єктами на борту.

І ось, за кілька хвилин, автівка плавно приторканілася на знайомому місці призначення біля “Велмарту”.

– Виходимо, – коротко скомандував Соуп, глушачи мотор.

Хлопці тихо зачинили за собою дверцята й опинилися в нічній прохолоді. Флінт зняв навушники на шию, озирнувся на загороджену територію лабораторії і з чистою цікавістю запитав:

– У тебе вобщє є план?

– План..?

– Да. План. Є?

– Ні. Немає.

– Прикольно…

Хлопці мовчки постояли декілька секунд посеред напівпорожньої парковки, збираючись із духом.

– Вибач, Флінт, – різко кинув Соуп.

– Шо?

– У мене немає ні плану, ні розуму.

– І шо? В мене теж ні того ні другого. Чо ти паришся то?

– Саме завдяки повній відсутності розуму я свого часу взагалі послухав твою дику ідею, а завдяки відсутності чіткого плану нас обох зараз можуть успішно посадити за ґрати, – Соуп втомлено сів прямо на холодну бруківку тротуару. – Я геть не хочу подібного сценарію, Флінте.

– Ну! І шо це за сльози посеред дороги? Зберися!

Проте у відповідь Соуп лиш похмуро промовчав. І раптом у нічній тиші зненацька почувся гучний дзвінок. Це Сем нарешті зателефонував Соупу.

– Що там? – швидко запитав Соуп, притиснувши слухавку до вуха.

– Краєм вуха через свої канали почув, що цієї ночі відбудеться термінове перевезення закритим конвоєм тих двох роботів, – швидко заговорив самурай. – Їх хочуть доправити на далеку військову базу або в якесь інше, значно більш приватне й захищене місце, ніж ТДВСТ. Покваптеся, Соупе. Якщо ваша божевільна ідея взагалі здатна спрацювати, діяти треба негайно. Тільки так роботи будуть у безпеці.

Соуп без жодного слова мовчки поклав слухавку, важко видихнувши.

– Шо каже?

– Чекаємо, поки з воріт не виїде військовий конвой.

– А поясниш якось краще, нє?

– Роботів прямо зараз перевозять в інше місце під посиленою охороною. Ми просто мусимо перехопити й забрати їх, поки вони не зникли на якомусь таємному полігоні.

– Тепер і я починаю думати, що ця вся ідея була помилкою.

Тепер хлопці зосереджено чекали, поки на дорозі з'явиться потрібна машина, щоб непомітно прилаштуватися за нею. Вони пересиділи всюди, де тільки можна: то тулилися в багажнику власної автівки, то заходили в нічний “Велмарт” поряд із лабораторією, то знову сідали в салон чи просто стояли в тіні на вулиці. Перечекали всі можливі години й нарешті — з важких воріт наукового комплексу повільно виїхав великий темно-зелений військовий конвой. У кузов вантажівки солдати поспіхом завантажували великі дивні контейнери. Але, на превеликий подив хлопців, цих ящиків виявилося надто багато. Друзі на відстані просто фізично не могли визначити, у якому саме контейнері лежать іншопланетні роботи, а де розмістився звичайний технічний вантаж.

– Клас. І як тепер зрозуміти, що де є?

– Я б думав про те, як ми повинні їх забрати взагалі.

Військова машина капітально рушила з місця й почала повільно від’їжджати по трасі.

– Сідаємо в машину, швидко! – скомандував Соуп, і вони блискавично заскочили в салон.

Хлопці крутонули кермо, швидко розвернулися на порожній дорозі й виїхали на нічну трасу, аби попрямувати прямо слідом за військовим транспортом. Вони навмисно їхали на цілком безпечній відстані та дуже повільно, аби не викликати жодних зайвих підозр у конвою чи якихось нових проблем на свою голову. Час від часу Соупу навіть доводилося спеціально пропускати вперед поодинокі цивільні машини, щоб мати привід скидати швидкість і триматися подалі. Конвой сам по собі рухався доволі повільно, а легкова машина Флінта для такої черепашачої їзди не дуже підходила. Тому маневрувати й пропускати інших доводилося постійно.

– Ти впевнений, шо ми робимо правильно? – запитав Флінт.

– Будеш багато задавати питань - розвернусь і поїду назад.

– А, ну ок, мовчу, – миттєво здався Флінт і слухняно продовжив пильно дивитися на нічний асфальт.

Однак у цей момент Флінт помітив дещо вкрай підозріле попереду на трасі.

– Це ше шо за бісівщина? – приглянувся він, мружачись крізь лобове скло.

– Де?

– Глянь. Там спереді купа машин.

– Мабуть, затор.

– Бляха, мені зараз доведеться матьожитись.

– Не треба. Глянь.

Військовий конвой теж повністю зупинився. Попереду них дійсно виріс величезний, нерухомий ряд автомобілів. Це могло бути що завгодно: масштабна аварія, дерево обрушилося на проїжджу частину чи ремонтні роботи. Один із озброєних військових швидко вийшов із кабіни конвойної вантажівки й попрямував уперед вздовж узбіччя, аби особисто з’ясувати причину затору.

– І довго ми ось так будемо тут стояти й палитися? – нервово запитав Соуп, після чого важко помовчав кілька секунд і вхопився за ручку дверцят: – Знаєш що, я сам зараз піду й непомітно з’ясую, що там сталося.

– Жди! – крикнув Флінт, взявши його за руку. – Глянь.

Під цупким темно-зеленим тентом у задній частині військової вантажівки раптом спалахнув яскравий червоний індикатор, який ледве пробивався крізь щільну тканину. За мить після червоного світла там само заблимало й насичене синє.

Це нарешті оговталися від примусового сну Еш та Бен. Причому Бен прокинувся першим, запускаючи внутрішні плати.

– …Система активована, – механічний голос Бена ще злегка заїдав під час завантаження базових протоколів. – …Планета Земля? – промовив він вголос і лише після цього остаточно звільнився від пут глибокого анабіозу. – Еш, прокинься! Негайно!

У ту ж секунду Бен чітко почув приглушені голоси людей на вулиці.

– Нас кудись перевозять, Еш, та прокинься ж ти нарешті, благаю!

Поруч у темряві контейнера нарешті яскраво засяяли дві знайомі сині лінії очей.

– …Перевозять?

– У мене повністю втрачений зв’язок із головним кораблем. Флот Сстара не відповідає на мої запити. Ми в пастці. Потрібно негайно тікати.

У наступну мить дроїди потужними залізними руками різко відкинули щільний тент ззаду вантажівки. Флінт з Соупом, які спостерігали за цим прямо з салону своєї легковички, просто завмерли на місці, шоковано роззявивши роти від побаченого. Але Флінт зорієнтувався миттєво: він рвучко відчинив двері машини й одразу, забувши про будь-яку обережність, побіг прямо до військового кузова.

– Флінт! –щосили крикнув йому навздогін ошелешений Соуп, але важкі автомобільні двері вже з гуркотом зачинилися.

Бен спритно вибрався з кузова першим, важко опустивши металеві стопи на асфальт.

– Стій! Тихо-тихо! – Флінт загальмував перед величезною залізною фігурою і блискавично підняв руки догори. Бен різко обернувся на звук і грізно вставився на хлопця своїми синіми фотосенсорами. – Прошу, тихіше… Не шуміть! Я всього-на-всього хочу допомогти вам обом вибратися.

Високий дроїд кілька секунд прискіпливо роздивлявся землянина з ніг до голови, повністю просканувавши його тіло лазерною сіткою. В його оптичних датчиках знову рівно загорілося глибоке синє світло, а наляканий до смерті Флінт, продовжуючи стояти з піднятими руками, заворожено дивився на справжнього космічного прибульця.

– Ви не військовий. Хто ви?

– Я той єдиний придурок у цьому місті, який зараз реально допоможе вам непомітно втекти від тутешніх військових, поки вони не повернулися, – швидко заторохтів Флінт, косячись на кабіну вантажівки. – До речі, а де твій залізний друг, робот?

– Я не робот, – спокійно й дещо гордовито виправив його Бен. – Я високотехнологічний автономний дроїд моделі К-546. А примітивні роботи — це якраз те, що конструюють тут, у вас на Землі.

Соуп нервово озирався на всі боки, крутячи головою. Дивлячись на Флінта та на величезного залізного дроїда, він шалено переживав, аби їх прямо зараз ніхто не помітив, особливо озброєні військові з кабіни. Сама вантажівка конвою помітно трусилася від чималої ваги роботів та їхніх різких рухів у кузові, але, скоріш за все, солдати всередині кабіни не звернули на цю вібрацію жодної уваги.

– Ти не з Землі? – здивовано запитав Флінт.

– Ні, – чітко відповів Бен.

Раптом під щільним брезентовим тентом знову щось активно заворушилося. На світло слідом за товаришем вибрався Еш.

– Бене? Хто це такий? – насторожено запитав Еш, фіксуючи погляд на людині з піднятими руками.

– Я не знаю, але він не військовий.

– Хлопці, коротше! Якщо вас зараз засічуть тутешні військові, вас обох гарантовано розберуть на гайки в таємних лабораторіях, а мене з моїм другом посадять далеко й надовго, – Флінт махнув рукою в бік своєї автівки, де Соуп сидів за кермом із буквально відвислою від шоку щелепою. – Давайте швидко до нас у салон. Ми вам допоможемо!

Роботи на секунду синхронно перезирнулися, обмінюючись даними.

– Від кого?

– Від військових, кажу ж! Ви для них — головна ціль і трофей. А ми вас надійно заховаємо й захистимо.

Згода була досягнута миттєво. Дроїди ледь помітно кивнули своїми залізними головами й обережно, намагаючись не розчавити кузов, залізли в машину на заднє сидіння, підібгавши під себе масивні шарнірні ноги.

– Охрініти, – повільно промовив Соуп, як побачив роботів вживу.

Якийсь час вони всі просто німо витріщалися одне на одного. Соуп шоковано розглядав роботів через дзеркало, роботи пильно вивчали його своїми фотосенсорами, а Флінт заскочив на пасажирське крісло, дивився на них усіх разом, і на його обличчі помалу почала з’являтися хитра, задоволена посмішка.

– Ви можете трохи зменшити яскравість очей? – з посмішкою попросив Флінт.

– Це якийсь повний сюрреалізм, – пробурмотів Соуп, рвучко розвернув машину через суцільну смугу й щосили дав по газах.

Хлопці на шаленій швидкості вирушили назад у бік міста, по суті, щойно зухвало викравши секретних інопланетних роботів прямо з-під носа армії. Однак про цю витівку, на диво, ніхто так і не дізнався. Позаду на дорозі машин не було, тож викрадення століття відбулося в найбільш незвичайний і, мабуть, найпростіший спосіб в історії.

– Соуп. Сама доля нам сказала шо робить! – крикнув Флінт. – Нам повезло.

– Соуп… – промовив Еш. – Це людське ім’я.

– Розповідайте. Хто ви? Звідки?

Дроїди знову на мить перекинулися швидкими поглядами, наче беззвучно спілкувалися за допомогою внутрішньої мережі.

– Ми прибули з глибокого космосу, – першим почав говорити Бен. – Нам дали чітке, важливе завдання на цій планеті.

Соуп напружив погляд. Надто дивно, що він чує це.

– Але наш великий Володар у найвідповідальніший момент вирішив просто кинути нас напризволяще, – похмуро підхопив думку Еш.

– Чекайте… Який ще Володар? – різко запитав Соуп, відчуваючи, як серце починає шалено калатати в грудях.

– Наш колишній Володар, – важко промовив Бен. – Його повне ім’я – Сстар Сентинел, і прямо зараз він становить смертельну загрозу для всієї Землі.

Флінт повільно повернувся до свого друга й подивився на нього диким, абсолютно переляканим поглядом. Соуп від почутого вчепився в кермо ще сильніше. Він помітно нервував, і в салоні автівки миттєво запанувала важка, мертва тиша. Кухар почав хаотично й дрібно стукати пальцями по шкіряному керму, намагаючись опанувати емоції, а Флінт розгублено переводив погляд то на нього, то на масивних дроїдів ззаду.

– То як? – нервово запитав Соуп. – Я справді ще псих?

– Додому їх, – різко кинув Флінт.

– “Додому”? – запитав Еш, не знаючи, куди прямують. – Чий дім?

– Мій, – сказав Флінт. – Вам не можна оставатись в місті.

Всю решту часу, що вони провели в дорозі, у салоні панувало суцільне мовчання. Дроїди банально не знали, як правильно почати діалог із тутешніми біологічними істотами, тому просто мовчки й заворожено дивилися крізь скло на дивовижний світ поза межами їхнього рідного бойового корабля “Мазерлоуд”. Хлопці ж перебували в глибокому, німому шоці. Флінт був не на жарт наляканий, а Соуп… Соуп навіть не знав, як реагувати на те, що він виявився правий і зміг так швидко та легко довести свою правоту. Однак не можна сказати, що від цього усвідомлення йому раптом стало легше жити. Навпаки, стало значно гірше. Сама думка про те, що десь далеко за межами Землі, на велетенському космічному флагмані літає безжальний завойовник світів, пригнічувала й жахала. І ніхто тепер не міг дати гарантій, що цей тиран не прийде на Землю особисто, особливо після цього короткого діалогу з його колишніми підлеглими. Тому хлопці щодуху мчали додому, аби якомога швидше дізнатися про походження цих дроїдів і зрозуміти, що за монстр на ім'я Сстар зараз гуляє просторами холодного космосу.

Нарешті автівка зупинилася, і компанія дружно прибула до будинку.

– Це і є ваше постійне житло? – поцікавився Бен, розглядаючи будівлю.

– Мене звать Флінт, приємно познайомитись, – Флінт простягнув руку Бенові.

Однак величезний металевий дроїд спочатку ніяк не зреагував у відповідь, лише блимнув синіми лінзами.

– Це жест знайомства? – Бен швидко просканував, але нічого не зміг знайти про це.

– Ага. Ти повинен у відповідь дать мені свою руку, і ми просто міцно потиснемо їх один одному.

Дроїд слухняно простягнув свою масивну залізну долоню Флінту, але звично стиснув пальці хлопця з такою колосальною силою, що той мало не закричав на все подвір'я, ледь не впавши на коліна.

– Ай! Акуратніше, йомайо! Мені ж пальці зараз зламаєш! – заволав Флінт, висмикуючи руку й трясучи нею в повітрі.

– Перепрошую, Флінте. Корегую силу стискання маніпуляторів, – механічно вибачився Бен.

Після цього інциденту, діючи вже набагато акуратніше, руку Флінту простягнув й Еш, а слідом за ним з інопланетними гостями привітався й Соуп. Однак, коли вся ця незвичайна четвірка прямувала безпосередньо до будівлі, ніхто більше не зронив ні слова. Вони зосереджено підійшли до масивних залізних воріт, що вели в підвал. Флінт швидко відчинив їх ключем, і вони один за одним зайшли всередину прохолодного приміщення. Флінт ввічливо вказав рукою на старенький червоний диванчик, демонструючи дроїдам, куди саме вони можуть присісти для серйозної розмови.

– Взагалі-то, ми від самого початку не мали опинитися тут, у цьому квадраті, – зненацька глухим басом почав говорити Еш, розглядаючи стіни підвалу.

– А де? – запитав Соуп.

– Наш Володар дав нам ціль: знайти жертву нападу на Місяць, – пояснював Бен.

– ЩО?! – кинув Флінт.

– У місячних просторах живе прадавня раса, – продовжував Бен, не звертаючи уваги на емоції людей. – Сстар Сентинел, якому ми донедавна фанатично служили, завойовує галактику за галактикою. Багато років тому він вирішив, що потрібно атакувати Місяць, і лише нещодавно до його рук потрапили дані, що на Землі вже тривалий час переховується той, хто пережив ту криваву бойню. Його повне ім’я — Беда Веліар Рембертон. Він є прямим нащадком неймовірно могутніх істот, які колись становили загрозу для всього нашого всесвіту. І тепер, поступово відкриваючи в собі цю колосальну прадавню силу, він напряму загрожує всім подальшим планам Володаря.

Соуп із Флінтом слухали цей монолог затамувавши подих, дивуючись і жахаючись від кожного почутого слова все більше й більше.

– Чекайте… Але чому ви все це так відкрито розповідаєте саме нам? – підозріло запитав Соуп, бо вся ця ситуація здавалася йому надто нереальною. – Ви ж розумієте, що ми можемо просто зараз здати вас місцевій владі чи військовим, і весь ваш план остаточно провалиться?

– Ми чудово це розуміємо. І робимо це абсолютно навмисне, – підхопив думку Еш, і його сині оптичні датчики спалахнули яскравіше. – Коли наша десантна капсула на шаленій швидкості летіла крізь атмосферу до Землі, ми зафіксували, що її конструкція критично нестабільна. І перед самим жорстким падінням ми раптом чітко усвідомили одну просту, але дуже важливу річ: для Володаря ми — лише бездушні залізяки, розхідний матеріал та іграшки, якими він безжально користується щодня, а потім викидає на смітник.

Флінт з Соупом сиділи не ворушачись, повністю поглинуті цією розповіддю.

– Ми повністю деактивували наші внутрішні жучки та автономні маяки зв'язку. Тепер Володар фізично не здатний відстежити наше точне місцезнаходження на цій планеті, – упевнено промовив Бен.

– Тепер ми самі по собі. Ми — вільні, – в інтонаціях Еша чітко відчувалося, як він буквально на ходу назавжди змінює своє ставлення до колишнього господаря. – Замість того, щоб виконати наказ, вистежити й схопити Беду, ми прийняли єдине правильне рішення: знайти його і запропонувати свою допомогу в майбутній битві. Більше ми не його сентинели. І десь там, прямо зараз, на головному кораблі починається справжній хаос, бо й інші дроїди нашої серії теж зважилися на зраду Володаря.

Флінт і Соуп були шоковані, налякані та вражені водночас. Голова йшла обертом від масштабу подій.

А тим часом на борту велетенського флагманського корабля “Мазерлоуд”, що дрейфував у темних глибинах космосу, дійсно відбувалося щось неймовірне й тривожне.

– Володарю! Сер! – панічно кричав один із дроїдів-дослідників, хаотично б'ючи металевими пальцями по сенсорній панелі управління. – Навігаційні системи не можуть виявити поточні координати Еша та Бена!

– Що? Де вони? – Сстар відреагував миттєво, і його голос прогримів над містком, наче грім.

– З ними повністю втрачено квантовий зв’язок, сер. Наші радари бачать лише місцезнаходження самої посадкової капсули, і більше нічого. Вони приземлилися зовсім не в тому квадраті, який був запланований, ми не бачимо їхніх життєвих показників…

– Скільки ще, в дупу, потрібно часу на те, щоб ви, нікчемні шматки заліза, врешті-решт схопили одного нещасного дев’ятнадцятирічного сопляка?! – різко зірвався на шалений крик Сстар, руйнуючи кулаком частину найближчого термінала. – Чому ніколи, чуєте, ніколи не можна зробити все точно так, як я прошу?! Як я особисто наказую! Великий завойовник гнівно промовчав кілька довгих секунд, важко дихаючи від люті, а вся команда містка застигла від смертельного страху. – Негайно зібрати екстрене засідання голів і командирів усіх флотів! – заричав Сстар Сентинел. – Живим чи мертвим, але цей хлопець буде моїм!

Сстар дійсно мав серйозні наміри схопити мене. І ці наміри були настільки масштабами, що я не міг цього не визнати: вони по-справжньому лякали. Цього разу великий завойовник збирав екстрене засідання, аби запропонувати своїм генералам план повномасштабного нападу на Землю.

Кожен Володар, який вважає себе гідним такої високої посади, зобов'язаний тримати при собі потужні козирі. Для Сстара головним таким козирем була його особиста Еліта. Це четвірка найсильніших та найжорстокіших воїнів на всьому флагманському кораблі “Мазерлоуд”, які були готові беззаперечно підкорятися Володареві доти, доки їм буквально не вирвуть голови в бою. Тор’вакс — масивний танк із надруйнівними фізичними можливостями. Рактус — надійна бойова підтримка, висококласний медик в умовах запеклого зіткнення. Фларгаз — абсолютно холоднокровний, безжальний вбивця з повним арсеналом різноманітної холодної зброї. І останній, Ксарон — хитрий і досвідчений лідер цієї небезпечної ватаги лиходіїв.

Крім того, Сстар мав у своєму підпорядкуванні й особистого мисливця за головами… Однак, на подив, це був не робот. Арін — юний фін, який страждає на важку форму амнезії і з усього свого минулого життя пам’ятав виключно власне ім’я. Арін постійно носив глибокий чорний каптур, темно-фіолетовий нанотехнологічний костюм і крутецький багатофункціональний візор із вбудованими сканерами. Цей хлопець завжди тримався осторонь інших і наче постійно перебував “у тіні”.

– Аріне! – гучно крикнув Сстар крізь довгий металевий коридор, де мисливець якраз про щось тихо спілкувався з черговим дроїдом.

– Володарю? – Арін миттєво відволікся від бесіди й обернувся, а дроїд слухняно пішов далі у своїх справах.

– Є завдання.

Однак усе це відбувалося там, у холодних глибинах космосу, і трохи пізніше.

А наступного ранку після того, як Флінт з Соупом так зухвало викрали військових дроїдів і надійно сховали їх у підвалі Флінта, я стояв на довгому міському мосту. Я вийшов на вулицю просто тому, що після виснажливого нічного тренування з Семом абсолютно не знав, що мені робити далі. Нещодавно я почав колекціонувати маленькі іграшкові брелоки, які мене щиро радували й відволікали від думок, саме тому я й вештався торговельними центрами з самого ранку. Навколо не було нікого — лише я та улюблена музика в навушниках. Позаду мене з гуркотом час від часу проїжджав рідкісний громадський транспорт, а я заворожено дивився на ще зовсім світанкове, оповите легким туманом Ватерлоо. Це місто по-своєму гарне й затишне, хоча циніки сказали б, що тут не завжди є на що поглянути.

Я поставив трек на паузу, аби просто в тиші послухати далекий шум поодиноких машин і легкий шелест листя на літніх деревах, які вже помалу починали покриватися першою золотавою жовтизною. “Цикл природи”, – філософськи подумав я, продовжуючи вдивлятися в сірі дороги та силуети багатоповерхівок за кілька кілометрів від мене. Але раптом крізь шурхіт вітру я почув до болю знайомий голос.

Я швидко обернувся праворуч і побачив, як повз перила, міцно тримаючись за руки, йде молода закохана пара. Це були мої старі добрі друзі, яких я не бачив уже цілу вічність, — Єва та Креґз.

– Беда! – кричала Єва та махала рукою.

Вона раптом випустила долоню Креґза, стрімко підбігла до мене й міцно, щосили обійняла за шию.

– Боже, як же ми за тобою скучили! – щиро тішилася дівчина, відстороняючись.

За мить спокійно підійшов і Креґз. Ми з ним, наче рідні брати після довгої розлуки, міцно привіталися по-чоловічому, похлопавши один одного по плечах.

– Здоров, брате! – сказав він, перебуваючи на таких самих яскравих емоціях, як і Єва.

– Ви не уявляєте, який я радий вас двох бачити.

– Хочеш поспорити? – підмигнула Єва.

– Де ти взагалі пропадав увесь цей час? – уже серйознішим тоном запитав Креґз, дивлячись на мій втомлений вигляд. – Чому раптом перестав писати в чати, не відповідаєш на дзвінки?

– Про це треба поговорити окремо. Мені є, що вам розповісти.

– Є вільний час? – запитала Єва.

– Ціла купа.

Спільнота Чорнетки

Спілкування. Питання. Пропозиції

Доєднуйся до телеграм-спільноти Чорнетки, обговорюй ідеї, шукай бета-рідерів, ділись досвідом і ставай частиною авторського ком’юніті.

Доєднатися