Розділ 5 із 10

РОЗДІЛ П'ЯТИЙ: ІНФЕРНО

1. “Паскаль”.

Колись, ще коли ера інтернету тільки-но зароджувалася, на околиці Торонто жила одна велика родина. Чоловіка в домі не було, а от людей тулилося чимало: двоє братів, їхня рідна мати, тітка та двоюрідна сестра.

І життя в них, правду кажучи, було далеко не найкращим. Через відсутність батька сім’я постійно потерпала від серйозних проблем із грошима. Вони місяцями харчувалися переважно капустою, картоплею та іншими простими овочами, які самотужність вирощували на власному городі. Свіже м’ясо на столі з’являлося виключно на великі свята, коли нечисленні друзі приходили до них у гості з гостинцями.

І лише одного дня, коли мати двох хлопчиків, Аліса, залишила в маленькій придорожній крамниці всього 20 доларів, усе їхнє злиденне життя перевернулося з ніг на голову.

– Ернесте! – голосно гукнула Аліса, втомлено зайшовши до крамнички.

– Привіт, Алісо. Ну, як ти там взагалі? – приязно запитав касир, підвівши голову.

– Та… бувало й значно гірше, – підійшовши ближче до каси, тихо заговорила жінка. – Бонні якимось дивом зуміла назбирати грошей на оплату світла, та ще й на роботі дали трохи бонусів. Тож я нарешті до тебе по нормальні продукти.

– А ти ще не працюєш?

– Та куди ж я подінуся… Хто мене зараз візьме без досвіду?

– Ти ж не можеш прожити все життя в таких злиднях, – зітхнув Ернест. – Ти не для бідності на цей світ народилася, Алісо.

– А ти, по-твоєму, думаєш, як я сама до всього цього ставлюся?! – раптом знервувалася вона, стиснувши кулаки.

– Спокійніше, тихо. Бери вже, що тобі там потрібно.

Аліса пригнічено пройшлася між рядами крамниці, акуратно набравши найнеобхідніших продуктів рівно на 20 баксів.

– Ти тільки не нервуй так сильно, – знову заговорив Ернест, пробиваючи товар. – Можливо, зовсім скоро у вашому житті настане якийсь особливий момент.

– Який?

– Ну… Ти ж знаєш. Щасливий, доленосний момент…

Аліса лише смутно кивнула головою. Раптом вона випадково оглянула прилавок біля каси й помітила невелику акуратну стопку яскравих лотерейних квитків.

– Що це? – указавши пальцем на стопку запитала вона.

– А, це… Лотереї. Тільки вчора привезли. Звичайний лохотрон для наївних.

– Та?

– Алісо, – напружився Ернест, помітивши її зацікавлений погляд. – Я дуже сумніваюся, що в тебе зараз знайдуться зайві центи на ці дурості.

– Скільки?

– П’ять.

– Давай п’ять штук, – наказала Аліса.

Не найщасливіша, але сповнена якихось дивних передчуттів, Аліса поверталася додому, тримаючи в руках пакет із їжею та п’ять за заповітних лотерейних квитків.

Увечері коло теплого каміна, зібравшись усією великою родиною, вони сиділи на підлозі, й мати обережно стирала захисний срібний шар на лотерейних полях старою срібною монетою. Перший квиток — порожньо, повний провал. Другий — теж нічого. І так далі по колу, поки молодший із братів не дотягнувся своїми маленькими рученятами до останнього, п’ятого квитка.

– Мам, – маленький хлопчик акуратно вручив мамі квиток, заглядаючи в очі. — Подивися, будь ласка, цей.

Аліса стомлено взяла картку й почала уважно звіряти номери. Очі її раптом округлилися. Це… Що це взагалі таке? Невже виграш?! Аліса гарячково, тремтячими руками звірила складні числа на квитку ще кілька разів поспіль. Шанс на подібний збіг був буквально один на мільйон…

– Флінте… – прикривши рот тремтячою долонею і ледь стримуючи сльози, прошепотіла Аліса, дивлячись на сина.

Таким чином, ще шестирічним хлопчаком Флінт Картер урятував усю свою велику родину від безпросвітних злиднів, залишившись єдиним чоловіком і опорою в домі на все життя.

Взагалі, союз Картерів та Брукстоунів — це, мабуть, одна з найміцніших і найдружніших родин у світі. Тайлер і Флінт були рідними братами, але їхня двоюрідна сестра Карен завжди сприймалася як рідна, наче вони виросли від однієї мами. Нічого в їхніх стосунках не могло бути краще, і лише хронічна бідність колись змушувала їх важко перебиватися з дня на день. Але коли Флінт, по суті, виграв у тій доленосній лотереї, змінилося абсолютно все. Аліса нарешті змогла спокійно зайнятися розведенням курей та домашнім господарством, а її сестра Бонні влаштувалася на значно кращу й престижнішу роботу. І з тих самих пір і по теперішній час Аліса та Бонні щасливо живуть під одним дахом, вже у іншій, набагато кращій місцевості.

Однак великі гроші не вирішили абсолютно всіх підліткових проблем одразу. Навіть коли жити в домі стало значно легше й ситніше, Флінт усе одно примудрявся постійно лізти туди, куди його зовсім не просили. Одного разу, ще під час навчання в молодшій школі, він прийшов додому з величезним синяком під лівим оком і вкрай серйозно розбитою губою.

– Господи, Флінт! – обурилась Бонні, побачивши його. – Ти знову вліз у бійку?

– Та всьо нормально, – буркнув хлопець.

– Нормально він. Морда синя, – сказала Карен, сидячи на дивані з навушниками на шиї.

Флінт мовчки пройшов до кухні і сів за стіл. Карен зняла навушники і підійшла ближче.

– За шо хоч цей раз?

– Та там один придурок до малого докопався.

– І ти поліз?

– А шо я мав зробити?

Карен декілька секунд дивилась на нього, а потім легко посміхнулась.

– Ну, правильно зробив.

– Мені тоже так здається, – тихо відповів Флінт.

– Тільки наступного разу бий сильніше.

– Карен! – крикнула Бонні з іншої кімнати.

– Та я ж шучу! – крикнула у відповідь Карен.

Вона сіла поряд і штовхнула Флінта плечем.

– Але запам’ятай одну штуку. Якщо сильні думають, шо їм можна принижувати слабших — хтось мусить давати їм по зубах, Флінт.

Флінт тоді нічого не відповів. Але, мабуть, саме після таких моментів він і став тим, ким є зараз. Карен була тим, з кого він брав найбільший приклад.

Соуп теж із самого дитинства був нерозлучний із братами Картер. Їхню трійцю завжди об’єднувало щось набагато сильніше й глибше, ніж просто звичайна хлопчача дружба. Вони реально змалку трималися разом. Тайлер із Соупом ще в глибокому дитинстві їздили поряд у візочках, коли їхні батьки міцно дружили між собою. А згодом, коли на світ народився Флінт, вони почали ганяти вулицями вже втрьох. І завжди, скільки вони себе пам'ятали, їх нестримно об’єднувало одне спільне захоплення — досліди. Хлопці по-справжньому фанатіли від фізики, хімії та математики. Причому Тайлер знав хімію найкраще в усьому класі, Соуп виявився найталановитішим у математичних розрахунках, а Флінт… Флінт був чистим, інтуїтивним хаотиком. Саме цей гримучий коктейль протилежних характерів і став головним джерелом їхнього міцного зв’язку. Ось так, із ранніх років, на околиці Торонто народився їхній ще зовсім юний, неофіційно узгоджений науково-практичний альянс “Паскаль”, який згодом, вже у дорослому житті, зіткнувся шляхами знову у перспективному для тріо Ватерлоо.

Між іншим, ми провели з Креґзом та Євою весь цей день разом. Вони абсолютно нікуди не поспішали, а я тим більше не мав невідкладних справ. Однак спробувати розповісти їм про якісь незрозумілі приховані сили всередині себе, сидячи посеред галасливої кав'ярні, виявилося психологічно ще болючіше й важче, ніж колись показати своє справжнє обличчя. Особливо ставало лячно від думки, що навколо на стінах закладу висять камери спостереження, а навколо повно сторонніх людей, які в будь-яку мить можуть підслухати нашу таємницю або просто випадково почути її краєм вуха.

– То чому ти насправді весь цей час не писав нам і не дзвонив? – тихо перепитав Креґз, уважно дивлячись на мене через стіл.

Я помітно нервував. Усередині все стискалося точно так само, як і тоді, коли я вперше перед Креґзом скинув своє захисне маскування. У голові крутилися ті самі тривожні думки: чи захочуть вони взагалі продовжувати спілкуватися зі мною, коли дізнаються, що я володію якоюсь ненормальною силою?

– Нахиліться ближче, на вушко скажу, – тихо попросив я.

Обидва слухняно подалися вперед через стіл. Я ще раз підозріло оглянув приміщення кав'ярні й через гучну фонову музику вирішив, що момент підходящий.

– У мене всередині прокинулися приховані сили, – прошепотів я.

– А?

– Ти почув?

– Які сили?

– Тихо ти! – шикнув я на Креґза.

– А якщо можна, детальніше розповісти? – тихо приєдналася до діалогу заінтригована Єва.

Схоже, на слух вони взагалі нічого до пуття не зрозуміли. Я нервово совав склянку з колою з боку в бік по гладкій поверхні столу й розгублено дивився в бік, абсолютно не знаючи, що відповісти, поки друзі заворожено на мене витріщалися.

– Знаєте, я б і сам дуже хотів дізнатися про все детальніше, – зітхнув я. – Ви хоч розумієте, що ви зараз робите?

– Ні, Беда, так діло не піде, – косо й дещо ображено глянула на мене Єва. – Ми перші запитали й хочемо про все дізнатися.

– Добре… Дивіться, я зараз навіть нормально користуватися звичайним телефоном не можу. Гляньте сюди.

Я спокійно дістав свій мобільний із кишені й акуратно поклав його на стіл, не торкаючись пальцями корпусу.

– Дивіться на знак зв’язку.

Вони зосереджено впялися поглядами в екран. Значок зв’язку світився на повну, антени були на місці. Але варто було мені лише взяти смартфон назад до рук, як буквально за секунду вся шкала зв'язку повністю зникала, наче в порожнечі.

– І як це? – запитав Креґз.

– Не знаю.

– А ну, поклади, – попросила Єва.

Я знову опустив телефон на дерев'яну поверхню столу. Єва обережно потягнулася вперед і сама взяла його у свої руки. Зв’язок, як і очікувалося, нікуди не зник, продовжуючи стабільно працювати в її долонях.

– Дивно… – протягнула Єва, насупившись. – З чим саме це може бути пов’язано?

– Не питай у мене нічого подібного. Мені самому ще дуже багато чого потрібно дізнатися й проаналізувати, – чесно зізнався я.

– І як ти збираєшся це дізнаватися? – поцікавився Креґз.

– …За той час, поки ми з вами не спілкувалися, я абсолютно випадково зустрів одного дуже незвичайного самурая. Його звати Сем. І прямо зараз він посилено тренує мене до майбутньої неминучої битви з тим самим тираном…

– Ми все чудово пам’ятаємо, Бедо, – тихо перебила мене Єва, і в її очах зблиснув легкий острах.

– Ну, слава богу, що хоч пояснювати заново не треба.

– Про такі серйозні речі точно краще не говорити тут, серед натовпу, – резонно зауважив Креґз, косячись на сусідній столик.

Ми однозначно поговоримо про це пізніше. На це у нас і буде час, бо після несподіваної і незапланованої прогулянки втрьох, яка розтягнулася на весь день. Увечері, ми просто зависали у мене дома. Я розповів їм про Сема, про ефір, але очевидно, що сам нічого не знаю… Відповідно й реакція була ніяка. Ми сиділи за столом з чаєм та печивом, яке вже не могли доїсти через забиті іншою їжею животи. Коли на місто спустилися сутінки, ми перебралися до мене й просто затишно зависали в мене вдома. Сидячи в безпечних чотирьох стінах, я нарешті в усіх фарбах розповів друзям і про Сема, і про таємничу енергію ефіру природи, яку намагаюся опанувати, хоча було очевидно, що я й сам досі до кінця нічого до пуття не знаю…

– А в тебе тут насправді тихо, – різко кинув Креґз, але промовив це спокійним, розслабленим голосом.

– Оце і є прямий наслідок тривалого життя наодинці, – сумно посміхнувся я.

– Жесть, – щиро здивувався Креґз, оглядаючи мою скромну кімнату. – Знаєш, ми, взагалі-то, цілком можемо значно частіше зависати тут у тебе.

– Можемо… Та хоч кожен день, – сказав я.

– Або давай ми взагалі всі разом переїдемо до тебе! – пожартувала Єва, закинувши ногу на ногу.

– Ага, точно… Щоб потім жити тут усім разом, як у затісній клітці, – відповів я, м'яко відкинувши цю утопічну ідею.

– …Мені, якщо чесно, досі якось дуже дивно й незвично прокидатися вранці без того, як ви двоє голосно стукаєте в мої двері, – тихо зізналася Єва, задумливо погойдуючи в руках гарячу чашку з чаєм.

Між нами трьома раптом виникла довга, майже відчутна на дотик пауза. Спогади про минуле нахлинули з новою силою.

– Ви ж колись насправді були для мене як рідна сім’я, – тихо, але твердо сказав я.

Креґз із Євою одночасно підвели голови й пильно глянули на мене.

– Знаєш, а я насправді дуже скучила за цією абсолютною пустотою в твоїх очах, – лагідно сказала Єва, дивлячись мені прямо в обличчя, адже в стінах власного дому я нарешті повністю зняв перед ними своє захисне людське маскування.

– Беда, – серйозним тоном почав говорити Креґз, подавшись вперед. – Повір, за цим усім скучила не тільки одна Єва. Ми обоє сумували.

Я мимоволі посміхнувся внутрішньо, хоча на моєму теперішньому місячному обличчі цієї емоції, звісно ж, навіть близько не було помітно через відсутність звичних людських губ та міміки.

– Слухай, а з’їжджай жити до нас, – раптом із неприхованим захватом запропонувала Єва.

– Що? – я розгублено перевів погляд на друзів, а вони впевнено й вичікувально вставилися в мене.

– Ми з Креґзом вже зовсім скоро збираємося орендувати один чудовий будинок на околиці, – почала швидко пояснювати дівчина, і в її очах спалахнули радісні вогники. – Правда, місячна оренда там досить дорогувата для нас двох, але вільного місця всередині — просто до біса, хоча сам будиночок реально неперевершений і затишний. Давай з нами, га? Подумай! – Єва, судячи з її палкого голосу, зараз просто шалено прагнула моєї згоди.

Я глянув на них обох і на мить просто завмер у легкому ступорі, переварюючи почуте.

– Будемо триматися разом і будемо такими ж близькими, як колись, – упевнено додав Креґз.

У кімнаті миттєво стало тихо. І чомусь саме в цей особливий момент я нарешті чітко зрозумів, як сильно мені весь цей час не вистачало саме цих людей поряд зі мною. Думаю, тепер абсолютно очевидно, який саме вибір я зробив.

Тим часом у коледжі Соуп із Флінтом рвучко вриваються до Тайлера в його хімічну підсобку.

– Здаров! – крикнув Флінт, зайшовши різко у двері.

– Що? Привіт? Чому так несподівано? – здригнувся Тайлер.

– Тайлере, слухай сюди. Нам терміново треба дещо тобі розповісти, – серйозно заявив Соуп.

– Тільки давайте максимально швидко, хлопці. У мене за п'ять хвилин починається важлива лекція, – квапився молодий хімік, збираючи конспекти.

– Новості бачив? – запитав Флінт.

– Флінт? – Тайлер різко напружився, бо вже почав щось підозрювати.

– Коротше, ми викрали тих роботів у військових і надійно сховали їх у підвал, – видав Флінт.

Коротко, чітко і ясно. Точнісінько так, як Тайлер і просив… Юний хімік на кілька секунд заціпенів, потім лише приречено вдарив долонею по обличчю, важко зітхнув і мовчки пішов повз них на лекцію. Соуп дивно й невдокумено глянув на Флінта, а потім повільно видихнув:

– Шо не так? Він попросив швидко!

Ось так вони й сиділи в підсобці ще цілу годину, тупо гортаючи телефони, поки Тайлер нарешті не повернувся назад після занять.

– Ви ще тут? – запитав він.

– Та взагалі-то нам уже пора згортатися й вшиватися звідси. Вчора просиділи годину без діла, сьогодні знову годину без діла. Я міг би ці дві години на шось значно корисніше витратити, а не сидіти тут тупо, як меблі, – невдоволено бурчав Флінт, підводячись зі стільця.

– Тепер пояснюйте. Що ви в біса зробили? – обурено питав Тайлер.

– Увесь цей час, Тайлере, поки ви всі дружно вважали мене божевільним психом, одна міжгалактична падла спокійно літала собі просторами космосу, – Соуп підійшов ближче й міцно вхопився за плече друга, дивлячись йому прямо в очі. – Ці гігантські роботи — особиста власність жорстокого космічного тирана. Він спеціально відправив їх на Землю, намагаючись відшукати й схопити одного конкретного інопланетянина, який зараз абсолютно спокійно розгулює вулицями нашого міста.

Усе виявлялося далеко не так просто, як здавалося на перший погляд. Тим часом старий шанований професор хімії, який колись давно вчив самого Тайлера, повільно йшов порожнім коридором. Він акуратно пробирався між партами, тримаючи курс саме до цієї підсобки, аби просто попити гарячого чаю й поспілкуватися зі своїм колишнім найкращим учнем. Його звали Джордж Одін Байрон. Порівнявшись із дверима, старий раптом чітко почув крізь шпарину дивну, шокуючу розмову про якогось космічного тирана.

– Сем якось згадував його та називав Сстаром. Сстар… – якраз емоційно говорив Соуп всередині приміщення.

Раптом кімнатою повіяло легким, прохолодним протягом. Двері підсобки повільно й тихо відчинилися самі собою.

– …Звідки ви знаєте це ім’я, юначе? – раптом тихо запитав стареньким, лагідним “дідусевим” голосом Джордж Одін Байрон, з'являючись на порозі.

Усі троє хлопців миттєво завмерли на місці й затамували подих від несподіванки.

– Професоре Джордж Байрон?.. – розгублено прошепотів Тайлер, кліпаючи очима.

– Привіт, синку, – добродушно відказав старий, тепло посміхаючись у сиву бороду. – Це, я так розумію, твої близькі друзі, правильно?

– Так, професоре. Джордже Байроне, сідайте, будь ласка. Це Флінт, пам’ятаєте його? – Тайлер міцно потиснув старому вчителеві руку й указав пальцем на брата.

– А, Флінт?! Ну звісно ж пам’ятаю! Як же ти виріс, хлопче, з нашої останньої зустрічі, – добродушно промовив Джордж, примруживши очі.

– Здрастуйте, професоре, – відказав Флінт із легкою, щирою посмішкою.

– Що конкретно ви щойно сказали про те ім’я, яке почули крізь двері? – раптом зненацька запитав Соуп, перериваючи люб'язності.

– А? Що? – перепитав Джордж, бо його слух вже… Старіє.

– Джордже Байроне, – Тайлер акуратно сів на стілець поряд зі своїм улюбленим учителем. – Що саме ви знаєте про ім’я Сстар, яке ми щойно згадували?

Старий хімік на мить замислився, і його обличчя раптом стало неймовірно серйозним і похмурим.

– Я спершу подумав, що мені просто почулося через старість… Це дуже давня, покрита попелом історія, хлопці.

– Розкажіть нам, – настоював Флінт.

– Колись давно, у зовсім іншому житті, я особисто служив йому, – тихо почав Джордж, дивлячись кудись у порожнечу. – Тоді він був ще зовсім звичайним, амбітним хлопцем. А до цього я вірно служив його батькові, і свого часу навіть певний період очолював командний місток на його велетенському кораблі. Я професійно займався дизайном, безпосередньо працював над розробкою та зовнішнім виглядом Сентинелів.

– “Сентинелами”? – запитав Тайлер.

– Це ті самі високотехнологічні бойові дроїди, яких Сстар так зухвало відправив на Землю позавчора. Мені досі до кінця не зрозуміло й дуже цікаво, заради чого саме він це зробив, – помітно нервував Джордж, і його старечі пальці затремтіли. – Я всі ці роки смертельно боявся комусь про це розповісти тут, на Землі. Думав, нікому до моїх казок не буде діла. Я ж бо вже зовсім старий, геть нездоровий. Звичайні люди просто закрутили б пальцем біля скроні й ні за що не повірили б мені.

– Але ми вам стовідсотково віримо, Джордже, – твердо й заспокійливо промовив Тайлер, поклавши руку йому на плече.

– Дякую, синку… – старий вдячно кивнув, а потім підозріло примружився. – Але навіщо ви самі так відчайдушно намагаєтеся розібратися в усьому цьому космічному жаху?

– Ми викрали цих роботів, – впевнено сказав Соуп.

– Викрали?! – перепитав Джордж, на кілька секунд онімів від шоку, а потім раптом тихо й щиро почав сміятися. – Охо-хо… А це справді сильно, хлопці! Далеко не кожен на цій планеті, та й у космосі, здатний на таку зухвалість щодо безжального диктатора корабля.

– Професоре, а чому ви зрештою залишили ту службу й кинули цю діяльність? – поцікавився Тайлер.

– Сстар Сентинел – просто жахливий, психічно нестабільний правитель. Він без докорів сумління перетворює на безправних рабів абсолютно всіх підряд, навіть власних дроїдів. І мене він свого часу майже перетворив на таку саму слухняну ляльку, аж поки я хитрощами не забезпечив собі безпечний таємний політ назад, сюди, на Землю, ближче до родичів. Я живу тут спокійним життям уже багато років, і я абсолютно впевнений: Сстар за цей час ні краплі не змінився, став тільки гіршим. Але невже все це — ваша справа, хлопці? Навіщо це вам?

– Він ганяється на Землі за нащадком якоїсь раси на Місяці, – пояснив Флінт.

– Раса з Місяця? – Джордж напружено потер лоба, намагаючись видути зі своєї старої пам'яті потрібні файли. – Зачекайте… Здається, я починаю пригадувати. Щось пов'язане з магією світла… Сяйва?

– Да, во. Сяйви, – пригадав і Флінт.

У тісній хімічній підсобці коледжу миттєво запала глибока, напружена тиша. Кожен обдумував масштаби катастрофи, яка от-от мала вибухнути.

– Знаєте, хлопці… – раптом тихо руйнуючи мовчанку, промовив Джордж Одін Байрон. – Здається, десь удома серед старого мотлоху в мене досі зберігаються реальні фотографії прямо з того самого корабля.

Тайлер заворожено глянув на нього, і в його очах спалахнув звичний дослідницький азарт.

– Фотографії? – швидко перепитав молодий хімік. – Вони нам життєво необхідні, Джордже Байроне!

– Ох, Тайлере. Ти як завжди прагнеш знати геть усе на світі, – старий учитель тепло посміхнувся, і Тайлер мимоволі посміхнувся йому у відповідь. – Ну добре, я дуже постараюся відшукати для вас щось корисне у своїх архівах, хлопці. Але скажіть мені чесно… Ви справді впевнені, що це ваша справа?

– Ні! – гучно, в один голос крикнула вся трійця.

Джордж Одін Байрон щиро й легко засміявся, похитуючи головою. Саме так, у цій тісній підсобці, серед пробірок та пильних конспектів, у команди “Паскаль” з’явився новий, неймовірно потужний та загартований космосом союзник.

А тим часом на іншому кінці міста я на межі сил тренувався в підвалі Сема. Я нещадно, з останніх сил лупцював важку боксерську грушу, а самурай спокійно спостерігав за моїми незграбними рухами, неспішно попиваючи гарячий чай.

– Швидше! – крикнув він.

– Семе! Я не можу! Руки вже німіють!

– Швидше, я сказав!

Жорсткі й безкомпромісні тренування Сема давалися взнаки більш ніж достатньо. Це був зовсім не той момент, коли ти можеш розслаблено прийти сюди після роботи, помахати кулаками досхочу й піти задоволеним. Це було справжнє виховання від людини, яка сама колись пройшла крізь це криваве пекло, вижила і тепер фанатично дотримувалася тих самих спартанських методів, якими її колись навчили.

Я зціпив зуби й намагався бити якомога швидше, вкладаючи в кожен удар усю свою лють і втому. Так, як тільки міг на межі людських можливостей. І в якийсь момент Сем раптом помітив, як яскрава, сліпучо-біла іскра з тріском вилетіла прямо з моєї стиснутої долоні й розчинилася в повітрі. Потім друга. За нею — третя. Самурай миттєво підвівся зі свого стільця, поставив чашку й почав приглядатися до моїх рук значно пильніше, затамувавши подих. Я здивовано поглянув на нього, не звернувши спершу на це особливої уваги, але через секундне відволікання миттєво збився з ритму й пропустив удар груші.

– Ну… От навіщо? – запитав Сем.

– Що?

– Далі!

Я знову глибоко вдихнув і почав гатити по шкіряній груші в тому самому шаленому темпі. Рух за рухом. Чітко, потужно, саме так, як мало бути за його канонами. І світлі іскри ефіру знову рясно полетіли від моїх кулаків, освітлюючи напівтемряву підвалу.

– Відчуй це і зосередься! – скомандував Сем. – Зроби цю силу частиною свого удару!

Відчувалося, ніби цими самими руками я розпалюю справжнє шалене багаття. Кожен мій удар наче висікав електричні розряди прямо з повітря. Однак ці яскраві іскри зараз бачив виключно Сем, але не я. І в один момент сталося те, чого я сам не помічав, але за чим мій учитель спостерігав абсолютно завороженими очима. Я почав несамовито іскрити, руки миттєво заблимали, і потужне світло-фіолетове сяйво хвилями виходило від мого тіла. Я ніби сам перетворився на грозову блискавку. Я почав гатити по груші ще швидше, значно сильніше, а відчувалося це так, наче в мені відкрилося якесь містичне друге дихання. Колосальне виснаження вмить зникло, а концентрація підвищилася до максимуму. Сем мовчки дивився на те, як я борюся й буквально палаю зсередини.

– Неперевершено… – тихо, ледь чутно прошепотів він.

Останній потужний удар. Шкіряна грушка відлетіла далеко в бік, я важко відійшов назад і мало не впав від раптового знесилення. Спершись плечем об бетонну стіну, я безсило скотився по ній спиною прямо на холодну підлогу.

– Беда.

– …А? – запитав я, важко дихаючи.

– Ефір нарешті почав повноцінно відповідати тобі, – з упевненою, гордою посмішкою промовив Сем.

– Про що ти? – я не зрозумів, про що говорить Сем.

Він акуратно поставив свою чашку з чаєм на м'яке бильце диванчика, повільно підійшов ближче, сів переді мною навпочіпки й пильно глянув прямо в мої пусті, безликі місячні очі.

– Беда… – Сем дивився на мене з таким виразом обличчя, ніби сам до кінця ще не усвідомив масштабів того, що щойно відбулося на його власних очах. – То ти справді нічого не бачив?

– …Що саме? – важко дихаючи запитав я.

– Ти… Буквально палав ефіром, – дивився Сем. – Це називається Інферно.

– Інферно, а?..

Раптом у напівтемряві підвалу гучно забринів мобільний телефон Сема – це дзвонив Соуп. Поки я розпластано відпочивав на підлозі, відновлюючи сили, Сем спокійно дістав апарат і взяв слухавку.

– Алло?

– Семе! Це Соуп. Ми прямо зараз перебуваємо в підсобці у Тайлера. У нас тут виникла дуже серйозна справа, – швидко заговорив хлопець на тому кінці дроту.

– Справ мало в житті? Ще одну захотів?

– Ми з Флінтом викрали дроїдів з ТДВСТ.

– Що ви зробили?! – різко, шоковано запитав Сем.

– Зачекай, не кричи, Семе. Ми просто намагалися налагодити з ними адекватний контакт і розпитати про все.

Я продовжував тихо сидіти на підлозі, затамувавши подих і щосили намагаючись підслухати кожне слово з динаміка.

– Семе, слухай далі, – емоційно продовжував Соуп. – Ці роботи прямим текстом заявили, що вони полюють Землею на якогось особливого хлопця з Місяця, який зараз переховується серед нас. І цей хлопець має в собі колосальну приховану силу.

Почувши це, Сем дуже повільно, з глибоким усвідомленням відвів погляд від телефона й пильно подивився прямо на мене. Я від цього раптового німого погляду аж трохи перелякався, мимоволі стиснувшись під стіною. “Що там взагалі відбувається? Про що вони говорять?” – панічно запитав я сам у себе.

– Як його звуть? Цього хлопця, – запитав Сем.

– Точно не пам'ятаю, Еш і Бен… Це імена тих дроїдів. Вони називали якесь дуже дивне ім'я… Здається, щось на літеру “Б”. Почекай… У мене є працівник на кухні. У нього таке ж ім’я! Беда. Його звуть Беда, Сем, чуєш?!

Сем повільно й дуже важко опустив телефон від вуха, але так і не поклав слухавку, продовжуючи тримати виклик на лінії. Його застиглий погляд зупинився прямо на мені, а в очах умить зник увесь той залізобетонний спокій, який я звик бачити в них до цього моменту.

– Що сталося?

– За тобою прийшли, Беда.

Якщо говорити коротко й без прикрас: це, схоже, був той самий вирішальний, переломний момент усього нашого протистояння.

Тим часом далеко в темних глибинах космосу, на містку флагмана, Сстар залізобетонним тоном роздавав чергові жорстокі завдання своїм безправним рабам. Яке саме?

Для нього вся ця раптова й несподівана ситуація, що сталася з Ешем та Беном, виявилася занадто підозрілою та тривожною. З усіх можливих варіантів він обрав найгірший — Володар вирішив, що дроїди навмисне зрадили його і перейшли на бік ворога. Чи вгадав він, що вони більше не під його контролем? Так, тут він угадав. Але чи правий він у своїх висновках про свідому зраду? Звісно ж ні. І зважаючи на ті колосальні, радикальні заходи, які він зараз приймає лише заради того, щоб спіймати двох нещасних утікачів, — диктатор явно перебільшує масштаби загрози. Хоча, якщо подивитися на ситуацію під іншим кутом, з іншого боку, його логіку можна зрозуміти.

Сстар терміново збирає навколо себе й наказує своїй особистій Еліті з чотирьох найсильніших на кораблі дроїдів негайно знайти зрадників на Землі, використовуючи для цього Дагона. Сстар смертельно боявся, що втікачі К-546 можуть розкрити жителям Землі головну таємницю — розповісти, що Сстар існує і вже стоїть біля воріт їхньої планети. Вони ж бо досконально знають усі завойовницькі наміри свого Володаря. Для тирана просто не існувало інших варіантів розвитку подій. Якщо зв’язок із їхнім точним місцезнаходженням раптово зник — значить, у них геть немає дисципліни, і вони вирішили підло зрадити свого Володаря. Однак Сстару чомусь ніхто з підлеглих так і не наважився сказати правду: якщо на Землю вже вдруге за кілька днів прилітають невідомі космічні об’єкти й таранять військові бази, то для звичайних людей це аж ніяк не свідчить про щось хороше, мирне чи повсякденне.

На наступний день після мого тренування в Сема, я був глибоко шокований. Ми поговорили з ним, і він розповів, що той вибух який я чув уночі декілька днів тому не був викликаний штучно, і його чули інші люди і навіть показували по новинам. Він розповів, що це були дроїди Сстара, про що дізнались друзі самурая. Я не спав всю ніч. Сем сказав, що я йду з ними знайомитись завтра і нам потрібно в одне місце.

Сонний, розбитий і майже без сил, я повільно поплентався в самий центр міста. Там, на одній із затишних зелених лавок, мене вже чекав Сем. Він нерухомо сидів, закинувши руку на спинку, і терпляче чекав, поки до нього нарешті прийдуть ті, кого він викликав.

– Сем! – крикнув я, махаючи рукою.

Самурай із кам'яним, неймовірно серйозним обличчям повернув голову й глянув на мене, але зовні абсолютно ніяк не відреагував на моє вітання. Лише коли я підійшов упритул, ми міцно й мовчки потиснули один одному руки, після чого я втомлено впав на дерев'яну лавку поряд із ним.

– Ну, що там? – запитав я.

Сем видихнув і поклав руки на коліна:

– Зараз підійдуть.

Ми в цілковитій тиші просиділи ще кілька довгих, напружених хвилин. Я боковим зором помітив, як у нього ледь помітно здригаються пальці.

– Ти знервований, – сказав я, бачачи, що Сему не дуже добре.

– Так.

– Чому?

– Я щойно отримав учня з дуже високим потенціалом. Але тепер, за тобою ганяється Сстар саме тоді, коли ти абсолютно не готовий.

Я дивився на фонтан і помаранчеве листя, яке кружляло коло лавки.

– Ти думаєш, він мене вб’є?

– Беда. Якщо він вб’є тебе, тоді приречене все людство.

– Він не може бути таким сильним, щоб захопити цілу планету з найрозумнішими на світі істотами. І… Чому саме моє життя вирішує це?

– Згадай свою расу, хлопче. Що він з нею зробив?

– Моя раса була вразлива і слабка.

– Твоя раса — слабка. Ти — ні. Ти нащадок одних з найсильніших на світі істот, які колись жили, тримаючи у своєму сяючому серці силу, яка здатна керувати днем і ніччю! – крикнув Сем. – Готовий поспорити, ти досі не усвідомлюєш весь масштаб.

Я поглянув убік, нічого не сказавши. Раптом, я побачив двох хлопців. Одним з них був мій… Шеф? Соуп Ґарсія, який керував кухнею на якій я, пліч-о-пліч працюю з ним, знайомий з самураєм, який тренує мене, щоб побороти мого ворога, про якого знають одиниці.

– Соуп? – запитав я тихим голосом.

Сем здивовано глянув на мене, а потім швидко перевів погляд убік, куди так пильно дивився я. Соуп здалеку намагався придивитися до постаті на лавці й раптом помітив мене. Поряд із ним упевнено крокував Флінт, активно розмахуючи руками й щось захоплено шепочучи другові прямо під вухо.

– Беда? – запитав Соуп, поки йшов поряд з другом.

– Яка? – запитав Флінт.

Вони йшли прямо і Соуп почав помалу пришвидшуватись.

– Ти знаєш його? – запитав у мене Сем.

– Це мій шеф.

Досить дивно й іронічно, що загартований життям Сем дізнається про такі тісні земні зв'язки своєї головної таємниці саме від мене.

Соуп підбіг упритул до лавки й зупинився як укопаний, важко дихаючи.

– Беда? – запитав він. – Що ти тут робиш?

– Привіт, шефе, – спокійно сказав я, підвівшись і дружньо простягаючи йому руку для привітання.

У Соупа на обличчі був шок. Сем з Флінтом переглянулись, в очах їхніх було видно чітке “Що?”.

– Сем?! Поясни це! – крикнув Соуп.

– Давай я тобі поясню. Так буде краще, – сказав я.

Я дуже хотів прямо там зняти своє кільце й показати їм усім своє справжнє обличчя, але, на жаль, позаду на площі ходило забагато сторонніх людей. Тому натомість я вирішив просто вголос розповісти їм, звідки я насправді з'явився:

– Це за мною зараз так відчайдушно ганяється Сстар, Соупе. Він намагається спіймати мене. Це я — той самий Сяйв із прихованою силою, про якого ти так емоційно розповідав Сему по телефону вчора.

Усі навколо миттєво замовкли. Сем дивився на мене глибоким, схвальним поглядом — він явно не очікував від мене такої сміливості й раптової відвертості. Соуп витріщився на мене абсолютно наляканими очима, а от у Флінта на обличчі застигло цілковите нерозуміння.

– Я ж ніколи ніде не чув про ім’я “Беда” в простонароді… – перебуваючи в стані шоку промовив Соуп, глянувши на Сема.

Самурай у відповідь лише мовчки й поважно кивнув головою. Флінт же, довго не думаючи, одразу рвучко кинувся знайомитися зі мною:

– Здарова, – сказав він, тиснучи мені руку. – Флінт.

– Беда, – сказав я, посміхаючись.

– Ну все, ходімо. Треба негайно показати це чудо природи Тайлеру, – скомандував Соуп, махнувши нам рукою в бік вулиці.

Ми дружно рушили в бік університету, в якому я за все своє життя ще жодного разу не був. Там, як мені на ходу пояснили хлопці, на нас уже мав чекати рідний брат Флінта, аби ми всі разом зустрілися з однією надзвичайно “важливою особою”. Що це за особа така? Як виявилося, мова йшла про професора Джорджа Байрона.

– Соуп. Що саме нам повинен показати Тайлер? – запитав Сем.

– Його старий учитель. Він колишній хімік, який свого часу безпосередньо працював на Сстара.

Почувши це, я хотів було щось сказати від подиву, однак від несподіванки миттєво загубив думку й вирішив просто промовчати. Проте мені насправді було вкрай дивно й дико чути, що тут, на Землі, спокійно живуть люди, які колись працювали на цю космічну падлу.

Коли ми нарешті підійшли до масивного корпусу, на порозі нас зустрів високий хлопець в окулярах, білому лабораторному халаті та чорних джинсах. Це і був Тайлер. У нього якраз тривали короткі перерви між лекціями, тому ми мали зовсім трохи вільного часу, аби швидесенько сходити до вчителя.

– Привіт, так, привіт, – швидко вітався Тайлер із хлопцями, потискуючи їм руки. Але зі мною він привітався останнім, пильно розглядаючи мене через скельця окулярів. – Так, а ти, мабуть, і є той самий Беда, про якого я вже встиг так багато почути за цей ранок? – зацікавлено запитав він.

– Так, це я, – сказав я.

Він приязно простягнув мені долоню:

– Тайлер.

– Приємно познайомитись.

– Скажи, хто ти ще такий, Беда, – ніби з претензіями сказав Соуп.

– Що?

– Тайлере, ти взагалі уявляєш?! Я працював із цим хлопцем на одній кухні пліч-о-пліч понад два роки й поняття не мав, хто він! – крикливо й емоційно обурився шеф.

Тайлер кілька секунд дивився на свого друга здивованими очима, а потім його обличчя розпливлося в широкій посмішці, і він голосно зареготав на весь двір:

– Ну ти й лох! – крикнув у відповідь другові він.

Я теж тихо засміявся разом із ними, і вся наша компанія нарешті зайшла всередину університету. Піднявшись на верхній поверх, ми почали блукати довгими, заплутаними лабіринтами коридорів. На п’ятьох дорослих чоловіків, які цілеспрямовано кудись ішли, студенти не звертали особливої уваги, тому ми абсолютно легко й без перешкод дісталися до дверей підсобки старого хіміка. Тайлер акуратно постукав у дерево:

– Джордже Байроне! Можна? – запитав він.

– Очевидно! – донісся голос з-за дверей.

Ми один за одним по черзі зайшли до тісної, заставленої колбами підсобки.

– Ого! Оце так так… Як же вас сьогодні багацько привалило, – щиро здивувався Джордж, підводячись з-за столу.

– Джордже Байроне, хочу терміново познайомити вас із нашими гостями, – Тайлер із повагою вказав спочатку на мене, а потім на самурая. – Це Сем. Мій хороший друг, який дуже допоможе нам у майбутньому. Повірте, він знає про нашого спільного космічного ворога чимало корисного. А ось це, знайомтеся, — Беда, – з цими словами я ніяково вийшов з-за широкої спини самурая вперед. – Він — той самий уцілілий Сяйв, за яким так нещадно ганяється Сстар по всьому космосу.

– Сяйв?.. – Джордж повільно встав на ноги, підійшов ближче й спочатку з повагою потиснув руку Сему, а потім перевів свій погляд на мене й міцно стиснув мою долоню. – Привіт, Беда. Радий бачити тебе в безпеці.

– Добрий день, – тихо сказав я, трохи соромлячись такої пильної уваги до своєї персони.

– У мене є сором’язливе питаннячко. Можна глянути на тебе без маскування? – попросив Джордж.

Я зняв кільце. Флінт, Соуп і Тайлер були в шоці. Соуп дивився на мене, знаючи, що я його колега. Решта дивилась, знаючи, що я не людина. Однак, Джордж посміхнувся. Він взяв мене за руку і почав розглядати та пробувати на дотик.

– Завжди було цікаво, які сяйви на дотик? – казав він, торкаючись моєї руки. – І тепер він стоїть прямо переді мною.

– Джордже. Нам потрібен звіт, – нагадав Тайлер.

– А, так, точно, звіт. Секундочку…

Джордж підійшов до шухляди з книжками й документами. Це були речі його колег, однак, іноді він приходив сюди і залишав тут своє. Він впевнено дістав звідти одну товсту однотомну книгу й поспіхом розгорнув її десь посередині.

– Так… – казав він, гортаючи сторінки книжки. – Є!

З-поміж аркушів Джордж обережно дістав невеликий, цупкий білий файлик, у якому лежало кілька глянцевих фотографій.

– Тут схована дуже цінна інформація, хлопці. Я колись давно спеціально залишив її в цій книжці, сховав від гріха подалі, а потім з роками зовсім забув і ледь не відніс її назад у міську бібліотеку.

– У вас заборгованість в бібліотеці? – запитав Тайлер. – Та забудь ти про це! – весело відмахнувся Джордж, тихо сміючись. – Вони про той борг уже років із десять як забули.

Тайлер перекинувся поглядами з Соупом.

– Ось, дивіться сюди, – Джордж акуратно дістав першу фотографію і поклав її на стіл під лампу.

Уся наша компанія разом із Семом миттєво підійшла ближче, щільно обступивши стіл. На старому знімку було чітко видно величезну, нескінченну купу залізних бойових дроїдів, які слухняно сиділи рівними рядами в кают-компанії та заворожено слухали кремезного чоловіка у дивному високотехнологічному шоломі.

– Це — щомісяцеві церемонії. Вища адміністрація корабля зазвичай підбивала підсумки роботи за минулий місяць, а потім сам Сстар особисто виходив перед армією й публічно хвалив кожного дроїда за хорошу службу.

– Заждіть, – сказав Соуп. – Це Сстар? Точно?

– Ага.

– Але… Скільки років цьому фото?

– Близько тринадцяти років тому, – тихо відказав професор, не зводячи очей зі знімка.

– Скільки йому зараз?

Джордж мовчки глянув на потьмяніле фото, і на його обличчі з'явився вираз глибокої задуми.

– Розумієте, на кораблі “Мазерлоуд” час завжди поводився вкрай дивно. Поки я тут, на Землі, постарів на цілих тринадцять років, він там, у космосі, майже не змінився.

– Тобто? Як це взагалі можливо? – здивовано перепитав Сем, наче намагаючись прорахувати це в голові.

– Я й досі до кінця не розумію, як саме влаштований цей фізичний механізм, – зізнався Джордж, розвівши руками. – Але час там йшов абсолютно інакше. Зовсім не так, як ми звикли тут, на Землі. Свого часу я провів на цьому клятому флагмані трохи більше двадцяти років за їхнім ліком, але коли нарешті повернувся додому… Все навколо було чужим. І у підсумку я чітко зрозумів, що на Землі за період моєї відсутності минуло набагато більше часу, ніж на кораблі. Боюсь, навіть сам Сстар не здатний науково пояснити цю аномалію.

Ми всі переглянулись. Це було надто дивно чути.

– Що там є ще цікавого в цьому файлі? – нетерпляче запитав Тайлер, підсуваючись ближче до столу.

– Зараз, зачекайте… – Джордж обережно дістав ще одну глянцеву картку. – О, а це я колись фотографував особисто на свій страх і ризик.

Джордж повернув фото. Позаду була підписана дата і писало “Анджело пояснює Володареві механізм”.

– “Анджело пояснює Володареві механізм”? – вголос перечитав я, вдивляючись у деталі. – А це ще хто такий?

– Це дуже старе фото. Ми якраз тоді спільно розробили абсолютно нову технологію для флоту. Анджело на той момент був офіційною правою рукою Сстара, а для мене — найкращим і єдиним вірним другом на всьому кораблі.

І подібних фотографій у файлику знайшлося ще кілька штук. Усі вони без винятку були досить старими, але з інформаційного погляду — абсолютно новими для нас. Для всієї нашої компанії це виявилося чимось геть несподіваним. Ми з хлопцями та Джорджем ретельно перебрали кожну картку, заглядаючи в кожен куточок зображень, але, на превеликий жаль, так і не змогли відшукати там нічого суперважливого чи якоїсь очевидної вразливості ворога. Соуп утомлено сів на старенький диван під стіною й сказав:

– І що нам дає ця інфа?

– Насправді — не надто багато, – сухо констатував Сем, схрестивши руки на грудях.

– Хлопці, ви вже вибачте мені старому. Це справді все, що взагалі знайшлося в моїх заначках, – винувато промовив Джордж, опустивши голову.

– Ні-ні, професоре, все добре, – говорив Тайлер. – Однак, можливо, ви чисто випадково пам’ятаєте ще якісь важливі деталі? Може, у вас десь удома знайдуться ще якісь креслення чи технічні матеріали? Джордже Байроне, будь ласка, подумайте ретельніше. Невже більше взагалі нічого немає?

Джордж кілька секунд нерухомо сидів, задумливо дивлячись у порожню стіну підсобки, але у відповідь на палке прохання Тайлера лише приречено й повільно похитав головою. Схоже, ми опинилися в глухому куті. Невже ми справді приречені?

– Вибачте, – вибачився знову Джордж.

– Але зачекайте… Це ж усе — наші реальні фізичні докази? – раптом піднесено запитав Флінт.

Всі глянули на нього.

– Теоретично… – сказав Тайлер.

Флінт рвучко підірвався зі свого крісла, підскочив до столу, без церемоній вихопив із рук хіміка білий файлик і швидко перерахував всі фотографії всередині.

– Тринадцять, – сказав він і побіг в сторону виходу.

– Ти куди? – крикнув Соуп.

– До мера, – кинув Флінт, і ми всі здивувались.

Оговтавшись першим, Соуп миттєво схопився з дивана й чимдуж помчав коридором університету за своїм навіженим другом.

– Флінт! Стій! – він схопив його за руку. – Ти взагалі вже з глузду з’їхав?

– З мене хватить. Всьо. Треба закінчувати. Хай шукають Сстара і готуються.

– До чого тут мер міста? Це тобі пора закінчувати!

– Тоді ти закінчиш разом зі мною.

Флінт рвучко вирвався і на шаленій швидкості кинувся до сходів. Соуп миттєво побіг слідом за ним, але від такого темпу йому вже просто бракувало дихання, щоб вимовити бодай слово. Завдяки своєму високому зросту Флінт мав значно ширший крок, тому біг набагато швидше за низького Соупа. Шеф щосили намагався не відставати від друга, а Флінт у цей час мчав уперед, ледь не розгубивши дорогою цінні документи з файлика.

– Соупе! Рухайся швидше! – кричав Флінт, обертаючись на ходу і пробираючись крізь густий натовп у самому центрі міста.

Вони кулею оминали кожного перехожого. Збоку це виглядало як справжня поліцейська погоня. Ми ж у цей час усе ще мовчки сиділи в хімічній підсобці професора Байрона, абсолютно не знаючи, що сказати після такого раптового спалаху.

– Ну що ж… – першим порушив тишу Сем, важко зітхнувши. – Тепер нам усім точно хана.

Тим часом Соуп на ходу спотикався, хапав ротом повітря й важко, судорожно дихав. Йому з кожним метром ставало дедалі важче, але, на щастя, будівля мерії розташовувалася зовсім недалеко, тож хлопці вже стрімко добігали до центрального входу.

– Добрий день! – увірвався в мерію Флінт. – Мер на місці?

– Добрий, – адміністраторка злякалась. – Ви по якій справі?

– Мені треба до мера Базза Олівера.

– Ви записані?

– Нєа.

– Тоді не можна.

– Це терміново, жін… Дівчино!

– Усі так кажуть.

У цей момент Соуп нарешті наздогнав друга і, ледь тримаючись на ногах, ухопився за стійку.

– Вибачте за нього. Флінт, йдемо! – взяв його за руку Соуп.

– Впустіть мене до мера! Це необхідно прямо тут й зараз!

Раптом із боку широких мармурових східців донеслися чиїсь впевнені, важкі кроки. На вершині сходів з'явився сам мер міста — Базз Олівер.

– Що тут за галас? Що у вас тут відбувається? – запитав він спокійним, але владним голосом, спускаючись у хол.

– Пане мер! – Флінт потягнувся вручати йому фото, але Соуп тримав його за легку кофту.

Базз Олівер підійшов ближче, зупинився і скептично, але дуже уважно поглянув на першу глянцеву фотографію, яку Флінт тикав йому в обличчя.

– І що я повинен тут побачити?

– Це Сстар.

– Хто? – агресивно запитав Базз, хоча він сам по собі не злий.

– Загарбник галактики. Пане мер..! – говорив Флінт, поки друг тягнув його за руку.

– Заспокойся! – кричав Соуп.

– Молодий чоловіче. Ви серйозно зараз?

Флінт від обурення рвучко вирвався з рук Соупа і просто відійшов убік, не зронивши більше ні слова.

– Вибачайте за нього, пане мер.

– Соуп! – крикнув він.

– Ні. Слухай. Тобі не вірять…

Флінт із глибоким сумом і образою на обличчі розвернувся і кулею вибіг на вулицю. Соуп востаннє винувато глянув на мера:

– Вибачте, – сказав він і вибіг за другом на вулицю.

Але в тій метушні, поки Флінт розпачливо біг до дверей, з білого файлика непомітно вислизнула й упала на підлогу одна глянцева фотографія. Мер Базз Олівер повільно підійшов, нахилився і підняв її. Це був саме той знімок із щомісячною урочистою церемонією, і мер тепер міг максимально чітко й у всіх деталях розглянути моторошну постать Сстара у його високотехнологічному шоломі.

– Де вони це взяли? – запитав він, хоча не очікував якоїсь чіткої відповіді.

Адміністраторка лише знизала плечима і була дуже здивована. Вийшовши на вулицю, Вискочивши на ганок мерії, Соуп із жахом побачив, як його друг уже видерся на гранітне підвищення сходів і щосили намагається донести правду до звичайних перехожих.

– Ви всі будете ржати, я знаю! – кричав він, стоячи на сходах. – Але коли над містом буде чітко видна загроза, ви всі згадаєте мене! А буде пізно!

– Флінт! Злазь звідти! – крикнув Соуп.

Біля підніжжя сходів уже встиг зібратися невеликий натовп зацікавлених містян. Хтось відверто сміявся, підштовхуючи друзів ліктями, хтось просто стояв і здивовано дивився на дивного хлопця, а кілька підлітків уже щосили знімали цю ганебну сцену на камери своїх телефонів.

– Він п’яний! – було чути з натовпу.

Флінт від цих слів розлютився ще більше, дістав із файлика наступне фото і спустився на дві сходинки нижче, ближче до людей:

– Це не фільм! Це реальні фото!

– Флінт! – нервувався Соуп. – Не ганьбися!

Для шеф-кухаря за сьогоднішній ранок і так сталося занадто багато потрясінь, але з таким імпульсивним і некерованим другом, як Флінт, кожна наступна хвилина цього дня ставала ще гіршою та непередбачуванішою.

– Пане мер, – сказала адміністраторка, вказавши рукою на натовп навколо хлопця, який махає рукою, щось кричить і показує фото.

– Що він собі дозволяє? – запитав він.

Мер рішучим кроком вибіг на вулицю, провів рукою крізь натовп і, міцно вхопивши Флінта за плече, буквально силою затягнув його назад всередину приміщення.

– Чоловіче, пройдіть зі мною.

Натовп перехожих на вулиці був у абсолютному шоці від такого повороту подій. Усі миттєво затихли й витріщилися на Соупа, який у цей момент просто не знав, як правильно діяти під цими сотнями пильних земних очей. Він розгублено дивився на людей.

– Що це було? – крикнув хтось чоловічим голосом.

Соуп від несподіванки злякався і, нічого не пояснюючи, мовчки розвернувся і шмигнув назад у мерію, зачиняючи за собою масивні скляні двері.

– Флінт! – крикнув він, зайшовши до мерії.

Проте замість очікуваної бійки чи сварки Соуп застав дивну картину: Флінт уже абсолютно спокійно розклав на великому столі адміністратора інші фотографії і зосереджено показував їх мерові. Побачивши це, Соуп трохи розслабився і тихо підійшов ближче до них.

– Чоловіче, – звернувся Базз до Соупа. – Підкажіть. Ви знаєте що це за фото? Ви здаєтесь більш тверезим за вашого товариша, перепрошую.

– Він, може й дико почав цю ситуацію, але він правий. На наш світ наближається небезпека.

Базз Олівер мовчки взяв до рук чергове фото й повільно покрутив його під світлом лампи, намагаючись знайти хоч якийсь натяк на підробку чи фотомонтаж.

– А що це? – він вказав на дивний чіп, який знаходився позаду.

– …Соуп? – здивувався Флінт.

– Зачекайте секунду, можна мені глянути? – Соуп обережно взяв фотографію з рук мера. – Там є ще такі самі?

Флінт дав Соупу файл з фото. Тринадцять фото, і лише на двох чіпу не було.

– Я поняття не маю, що це таке, – чесно признався Соуп, розвівши руками.

– Поясніть мені. Хто це такий? Чому ви звертаєтесь до мене за цим? – запитав Базз.

– Пане мер. Це те, про що ми повинні розповісти народу! – палко крикнув Флінт.

– Поясніть детальніше! – наказав мер.

Флінт від цього наказу раптово осікся й зупинився. Він тривалий час просто мовчав, розгублено дивлячись прямо в очі мера.

– У нас немає деталей, пане мер.

Базз Олівер на кілька секунд замовк і важко, втомлено видихнув, потираючи лоб:

– Зайдіть до мене завтра зранку в кабінет, – спокійним, але залізобетонним тоном промовив він. – А ці фотографії поки що залиште тут, на моєму столі.

Соуп здивовано поглянув спочатку на мера, а потім на друга. Флінт теж був абсолютно ошелешений таким поворотом подій. Але мер неочікувано зробив крок уперед і першим поважно простягнув хлопцеві руку:

– Я офіційно повірю вам, якщо ви дійсно прийдете завтра і розкажете все як є, – сказав він наостанок.

Флінт міцно потиснув йому руку, і вони з Соупом мовчки розвернулися та пішли до виходу. Деякі зацікавлені перехожі все ще продовжували стояти купкою біля ганку мерії, чекаючи на продовження шоу. Проте хлопці з кам'яними обличчями пройшли повз них, демонстративно проігнорувавши всі допитливі погляди та шепіт за спинами.

– Ідіот, – сказав Соуп.

– Закрийся.

А в цей самий момент далеко в темних глибинах космосу, на борту величного й зловісного “Мазерлоуд”, сталося дещо абсолютно несподіване й критичне.

Справа в тому, що ці таємничі чіпи на зворотних сторонах старих фотографій професора Байрона були не просто залізяками. Це були старі моделі мікроскопічних шпигунських жучків-маячків, які Сентинели використовували багато років тому, коли фото активно друкувались. І прямо зараз один із бортових дроїдів-дослідників на містку раптово зафіксував слабку, але виразну частоту цих пристроїв. Хтось активно взаємодіяв із ними, хтось там, далеко на Землі, розклав їх під джерелом світла й активував сигнал… Дроїд-дослідник на ім’я Лі миттєво зчитав всі координати, вихопив інформаційну панель і щосили побіг шукати Володаря. Він панічно кружляв заплутаними металевими коридорами корабля, доки врешті-решт не натрапив на Сстара та загадкового Аріна в одному з просторих оглядових холів.

– Володарю! – крикнув Лі.

Грізний Володар якраз зосереджено обговорював з Аріном деталі якогось важливого плану. У Аріна вже було чітке, суворе завдання щодо Землі, але тепер, після появи розвідника, ситуація набула зовсім іншого оберту.

– Я досліджував дещо, і помітив, що тринадцять маячків на Землі різко активізувались. Їхнє місцезнаходження тепер видно. Я боюсь, хто це може бути?

Сстар мовчки, з помітним напруженням вирвав планшет із зафіксованими дослідженнями та аномаліями прямо з рук сентинела й пильно врятувався в екран.

– Дивно, – налякано сказав він.

– Сер, – почав говорити Арін. – Наскільки я пам’ятаю, на Землі є лише одна людина, яка могла активізувати їх. – Хто?

– Джордж Одін Байрон.

– Я, чомусь, думаю, що він вже давним давно загнувся, – втрутився в діалог Лі.

– Це ви так гадаєте. Хто ще міг зробити це? – запитався Арін. Він не бачив жодних інших, більш логічних варіантів.

– Чому б це не зробили Еш з Беном? – запитав Сстар. – Не так давно вони з якогось переляку собі надумали, що вони в праві зрадити мою владу.

– У вас все ще немає доказів на рахунок цього. З ними могло статись будь-що. До того ж, навіть якби вони використали щось, що має жучки, вони б зняли їх перед використанням. Це дроїди. Вони знають, що це все таке і які наслідки можуть бути від цього.

– Сигнал йде прямо з Ватерлоо. Це можуть бути зрадники, однак, що б вони робили у університеті серед людей? – пояснював Лі, тримаючи у руках планшет.

– Це Джордж, – усвідомив Сстар, схопившись рукою за обличчя. – Аріне. Збирайся. Я залишаю Джорджа тобі.

– До ваших послуг, Володарю, – вклонився Арін і пішов у свою сторону.

Сстар пригніченим, повним важких думок поглядом глянув на дроїда, а Лі лише здивовано подивився на свого тирана у відповідь. Вони обоє промовчали і просто розійшлися в різні боки. Однак невдовзі Лі дізнався про ще дещо, що зробило і без того напружену ситуацію навколо Ватерлоо ще гіршою та небезпечнішою. Справа в тому, що через робочий мікрофон на дослідній капсулі, яку військові нещодавно захопили й залишили на секретній базі ТДВСТ, дроїд раптово почув жвавий діалог двох звичайних земних працівників:

– Я сьогодні якраз проходив повз мерію, – розповідав один голос. – Там якийсь псих вискочив прямо на гранітні сходи й почав щосили кричати на людей, махаючи якимись фотографіями.

– Ха-ха. Фото? – засміявся працівник.

– Ага. “Коли над містом буде загроза…”. Щось таке, – перекривлював Флінта працівник.

– Загроза? Може, він просто був під жорсткими “крокодилами”? – інший працівник відверто натякав на те, що хлопець перебував під кайфом.

– Та ні, які крокодили. Звичайна, хвора людина. Що з таких взяти?

– А що хоч на тих фото було зображено, не розгледів?

– Я фотографував. Слухай, там на знімку був якийсь дивний чоловік у синьому костюмі, чорному шоломі та з цілою купою якихось залізних роботів… Стривай-но… Вони ж бо один в один як ті, яких наші спецслужби знайшли на місці вибуху… Зачекай… – до працівника прийшло усвідомлення.

Дроїд Лі, який увесь цей час затамувавши подих слухав аудіоперехоплення з бази ТДВСТ, безсило сперся на спинку свого металевого крісла і з жахом провів долонями по обличчю. Він миттєво зрозумів, що мова йде про самого Сстара та його особисту гвардію.

– Це були ніякі не крокодили… – Сентинел судомно вхопив той самий планшет із записами, але цього разу помчав не до Володаря, а прямо в головну адміністрацію флоту, аби терміново скликати екстрену раду всіх найважливіших персон корабля.

Він мчав коридорами, міцно стискаючи планшет у руках. Коли Лі нарешті дістався залу засідань, він першим ділом показав ці записи керівнику свого бойового батальйону, а той, усвідомивши масштаб катастрофи, негайно закликав решту еліти, включаючи самого Володаря Сстара. Тепер Лі разом із вищим командуванням сидів у просторому темному кабінеті адміністрації, де на великому екрані транслювалися останні дані розвідки. Він увімкнув перехоплений аудіодіалог земляків і вивів на карту точне географічне місцезнаходження активованих чіпів-маячків. У кабінеті запанувала гробова, гнітюча тиша. Всі генерали мовчали, і ніхто з них тепер не знав, як правильно діяти в цій критичній ситуації.

– Панове. Пропонуйте, – сказав Лі.

Але колеги воліли мовчати.

– Будь ласка, мисліть, колеги… – пригнічено благав Сстар.

Після того, як у відповідь на своє благання Володар не почув абсолютно нічого, Лі вирішив рішуче взяти всю ініціативу у свої руки. Він знову пильно поглянув на екрані на поточне місцезнаходження архівних фотографій. Тепер вони, як показували радари, перебували в будівлі міської мерії. Значить, земляни вже активно їх досліджують.

– Нам потрібно негайно здійснити масштабний напад на це місто, – упевнено заявив Лі. – Ще кілька годин тому фотографії світилися в університеті, у руках звичайних людей. Зараз вони вже в мерії. Очевидно, що влада почала їх серйозно вивчати. Нам треба будь-що зірвати цей процес, аби нас не викрили завчасно.

– Як це зробити? – запитав один з головнокомандувачів.

– Володарю. Поки Арін розбиратиметься із вашим колишнім попілчником, ваша особиста Еліта паралельно займеться будівлею мерії, діючи пліч-о-пліч з іншими штурмовими дроїдами. Також їхнім завданням буде відшукати втікачів Еша та Бена і, за можливості, схопити того самого Сяйва, якого ми вже так давно маємо на прицілі.

– Напад? Через тринадцять фотографій? – здивувався головнокомандувач.

– Не через тринадцять фотографій, а через те, де вони знаходяться, – пояснив Лі.

– …Ти впевнений? – запитав Сстар, дивлячись на Лі.

– Абсолютно, сер. Це гарантовано спрацює, якщо кожен загін буде чітко виконувати своє конкретне призначення в цій місії, – Лі на кілька секунд замовк, обмірковуючи деталі. – Цю операцію можна назвати “Тіньова рука”.

– У когось є заперечення? – гучно запитав Сстар, оглядаючи залу засідань.

У великому залі запанувала гробова мовчанка. Сстар пильно дивився на своїх заляканих рабів-генералів, вони безпорадно дивилися на нього, а Лі тихо й зосереджено очікував на остаточний вердикт.

– Нагадай. Як тебе звуть? – запитав Сстар, бо, забуває імена своїх дроїдів.

– Мене звуть Лі, сер.

– Вітаємо з дебютом! – крикнув Володар після короткої паузи.

У залі засідань миттєво знялися гучні, важкі металеві оплески. Звук був таким, наче група розлючених людей одночасно щосили застукала долонями по залізних капотах кількох машин. Лі заворожено дивився спочатку на шеренгу своїх колег, а потім на самого Сстара. Дроїд був по-справжньому зачарований і щасливий від того, що його особисто хвалить сам возвеличений Володар.

Однак віднині людям на Землі, а особливо мирним жителям Ватерлоо, буде точно не до веселих оплесків. Лі виявився справді небезпечним і надзвичайно розумним ботом. Скласти такий комплексний і продуманий план операції “Тіньова рука” фактично менше ніж за хвилину свідчило про його колосальний інтелект. Отримавши наказ, дроїди негайно приступили до активної роботи. Чотирьохкомпонентна Еліта почала щоденні виснажливі тренування в управлінні велетенським Дагоном, паралельно тестуючи та калібруючи всі його руйнівні та бойові можливості. Арін тим часом ретельно готував до висадки свій унікальний нанокостюм, який він колись власноруч розробив для потаємних операцій. Штурмових дроїдів-корнерсів масово знімали з конвеєрів і готували для прямої підтримки Еліти під час міського бою. Важкі бойові дрони “Сталеві ворони” теж проходили серйозну технічну підготовку в ангарах флагмана. Усього через кілька днів цей нищівний напад буде здійснено.

Наступного ранку я вже був на ранньому тренуванні в Сема. Самурай помалу й терпляче навчав мене базових елементів володіння катаною, допомагаючи відчути баланс меча. Тим часом Флінт впевненим кроком ішов до будівлі міської ради на доленосну зустріч із мером Баззом Олівером.

– Добрий день, – привітався з тією ж адміністраторкою Флінт, зайшовши в мерію.

– Добридень! Цього разу я чітко пам’ятаю, що ви записані, – з приязною посмішкою відповіла дівчина за стійкою. – Проходьте, будь ласка. Охорона проведе вас прямо до кабінету.

Флінт рушив наверх по мармурових сходах у супроводі двох кремезних чоловіків у формі. Зсередини мерія виявилася значно більшою та просторішою, ніж це здавалося ззовні.

– Дякую, ага, – сказав Флінт охоронцям, зачинивши за собою двері. – Вітаю, пане мер.

– Вітаю, пане… – Базз Олівер на секунду запнувся, намагаючись згадати ім'я свого вчорашнього галасливого гостя.

– Флінт.

– Так, Флінт. Точно, – мер взяв файл з фотографіями та вказав на крісло, куди Флінт може сісти. – Команда намагалась взнати більше про ці фото, однак, безрезультатно. Крім одного… – мер дістав фото та розвернув його. – Ці чіпи на задніх сторонах фото — це трекери.

– “Трекери”?

– Жучки. Вони відслідковують місцезнаходження.

– А, да, да, – згадав Флінт вчорашні здогадки Соупа. – І… що нам тепер із цим усім робити?

– Для початку мені вкрай цікаво дізнатися, кому саме вони належать і хто їх створив. Я хотів запитати у вас про це ще вчора, пане Флінт. Звідки у вас взагалі взялися ці секретні фотоматеріали?

Флінт на кілька секунд замислився, глибоко всередині сумніваючись, чи можна цивільному мерові розповідати всю правду про прибульців, космічні кораблі та Сяйв, і чи варто взагалі втаємничувати його в такі деталі. Однак це керівник міста. Він просто зобов'язаний знати якщо не абсолютно все, то принаймні більшу частину правди.

– У мене є брат, якого вчив професор-хімік і давно-колишній працівник в шайці цього чоловіка, якого на фото видно.

– “Шайці”?

– Да. Як той учитель сам нам розповідав, він колись працював на цього диктатора в космосі. Саме він і дав нам ці знімки. Можливо, нам варто звернутися до нього знову, щоб витягнути більше інформації?

– Флінте, послухайте мене дуже уважно, – мер серйозно подивився на хлопця, зчепивши пальці в замок. – Моя головна робота і святий обов'язок — захистити свій народ. Мені потрібно, щоб якомога більше мирних жителів дізналися про загрозу і в разі чого знали, що їм треба негайно ховатися. Я дуже багато думав щодо цього за цю ніч, однак вирішив не радитися з жодним зі своїх заступників, чудово згадуючи, як емоційно ви поводилися вчора на сходах.

– Я перепрошую, пане мер. – Більшість моїх колег-чиновників, очевидно, покрутять пальцем біля скроні і скажуть, що я збожеволів. Але я щиро хочу, щоб саме ви офіційно розповіли всьому нашому народові про реальні наміри цієї залізобетонної особи з космосу.

Флінт розгублено глянув на розкладені перед ним фотокартки:

– Але як?

– Я підготую вам площу, а ви покажете всім, що ви були праві, тому що мер міста дав право голосу на все святе Ватерлоо.

– Це підніме багато питань і наробить галасу впринципі в світі. Хіба я не правий?

– Однозначно. Однак, ви вирішуєте не довіряти меру? – Базз задав питання на засипку.

– Ні.

– Ось і чудово. Я розберуся з вищими політичними діячами сам, навіть не турбуйтеся про це, це моя турбота. Ваша ж робота — виступити на центральній площі. Розповісти людям правду і наочно показати ці незаперечні докази. А далі ми вже самі, всім містом, будемо готові до війни, якщо вона справді прийде.

– Вона прийде, пане мер, – тихо, але залізобетонно відрізав Флінт. – Якщо не зараз, то через рік або трохи більше. Але вона абсолютно точно з’явиться на цих землях.

– Тоді дійте, пане Флінт. Якщо потрібно, я особисто можу допомогти вам із написанням офіційної промови.

Флінт мовчки дивився на розкладені перед ним фотографії. Його погляд розгублено блукав від величної й моторошної постаті Сстара до нескінченних рядів бойових дроїдів. Однак у глибині душі щось дуже сильно лякало його у всій цій ситуації. Чи то гнітюче відчуття якоїсь прадавньої космічної таємниці, чи то банальний тваринний страх перед майбутнім виступом на величезну публіку. Він міг скільки завгодно впевнено повторювати мерові, що ворожий напад рано чи пізно станеться, але навіть у власних словах він зараз не був упевнений до кінця, і це сумне сумніву нещадно гризло його десь глибоко всередині. Він був… наляканим? Людина, яка абсолютно завжди ховає свої справжні емоції за гучною музикою, дотепним гумором і вічно щасливим настроєм, насправді завжди відчуває і переживає значно більше та болісніше, ніж той, хто здається більш “справжнім”. У цьому і полягає головний, найважчий бар’єр будь-якого жартівника. Учора дорослі перехожі на вулиці не сприйняли його слова всерйоз, а вже наступного дня місцеві новинні канали та пабліки підхопили відео його криків біля міськради й перетворили це на суцільний жарт. Флінт намагався впевнено говорити друзям, що йому абсолютно байдуже на чужу думку, однак… що як він знову з тріском провалиться? Що як весь цей грандіозний план порятунку Ватерлоо у підсумку теж виявиться для людей лише дурним і смішним жартом? Учора перехожі бачили, як він кричить на сходах, наче божевільний скажений, а вже зовсім скоро він має офіційно вийти на велику трибуну площі біля мерії. Як же мені шкода, що Флінт змушений так сильно страждати не через свої власні помилки, а через жорстоку правду світу, яку він тепер змушений тягнути на своїх плечах.

2. “Тіньова рука”.

За кілька днів після доленосної розмови Флінта з мером жителі міста дедалі частіше почали скаржитися на дивні “зірки, що падають”. Насправді ж то була ворожа армада: Еліта разом із велетенським Дагоном, підступний Арін, десантні капсули з цілим загоном штурмових дроїдів-корнерсів, роботів-шпигунів та зловісними “Сталевими воронами”. Усі вони в різний час кружляли в небі на надзвукових швидкостях. Люди здивовано спостерігали за цим дивним видовищем, але ніхто в місті не міг доладно пояснити, що це взагалі таке. Я ж відтоді тренувався у Сема щодня. Майстер наполегливо готував мене до чогось серйозного… І я в глибині душі ніби чітко знав, до чого саме, але поняття не мав, коли саме це станеться. Проте завдяки цим виснажливим заняттям я став значно краще й впевненіше володіти катаною.

Тим часом Соуп із Флінтом запекло готувалися до майбутньої промови. Флінт підійшов до справи з розмахом і обрав для виступу розкішний класичний костюм, аби виглядати на тій площі щонайменше як президент. Поряд із ним у цей вирішальний момент мали бути абсолютно всі. Я, Сем, Соуп, сам мер Базз Олівер, і навіть Єва з Креґзом під час зустрічі сказали мені, що обов'язково прийдуть поглянути на цей триумф. До речі, ми нарешті придбали спільний будинок на трьох і тепер жили в затишній, просторій хаті. Ми бачилися щодня, іноді разом готували смачну вечерю, гуляли вечірніми вулицями. Щоправда, час від часу я тактовно залишав трохи особистого простору для закоханої пари.

Поки йшли останні приготування, Бен з Ешом мовчки сиділи в кутку кімнати й зосереджено спостерігали за всім, що відбувається. Раптом Еш тривожно повів плечима і тихо промовив:

– У мене погане передчуття, – сказав Еш.

– Чому? – запитав Соуп.

– Не знаю. Відчуваю.

Соуп із Флінтом спантеличено переглянулися між собою.

– Ніколи не подумав би, шо в робота є якісь емоції, – сказав Флінт.

– Взагалі-то, це доволі образливо з вашого боку, – обурився Бен, вирівнявшись у повний зріст. – Ми — не якийсь там примітивний штучний інтелект, створений забави заради людьми на Землі. Ми — майже окрема, свідома біологічно-технічна система, на відміну від отих новіших бездушних моделей Сстара. З тими бляшанками навіть нормально поговорити по душах не вдасться!

– Вам, до речі, хлопці, краще поїхати на площу разом із нами, – раптом запропонував Соуп, навіть не здогадуючись, що цими словами лише погіршує ситуацію.

– Нашо? – різко запитав Флінт.

– Мені здається, що мер Базз досі не до кінця вірить тобі на слово, Флінте. А реальні живі роботи стануть залізобетонним підтвердженням.

– Ну, ми насправді зовсім не проти з’явитися перед вашим головним політичним діячем, – розважливо відказав Еш, – якщо, звісно, це не становитиме для нас великої небезпеки.

– Ні. Мер Базз точно не представляє небезпеки для вас.

– Соупе, ти при своєму розумі? Ми взагалі-то їх буквально викрали з ТДВСТ! – нагадав Флінт крізь зуби.

– Це було на благо світові.

Флінт важко видихнув, і вони продовжили збиратися. По кожному руху хлопця було чітко видно, як сильно він нервується, але він щосили намагався приглушити це гнітюче відчуття.

І ось він — ключовий, поворотний момент історії. Підступний Арін, руйнівний Дагон на чолі з Елітою та сотні штурмових дроїдів уже висадилися на Землю і помалу, замаскованими групами прямували до міста. Під покровом ночі гігантський Дагон пробирався до намічених цілей, рухаючись то безкрайніми полями, то порожніми трасами, аж доки врешті-решт не підібрався впритул до масивного в'їзного знаку: “Ласкаво просимо до Ватерлоо!”.

– Хлопці! Усі готові?! Через кілька годин ми починаємо повне зачищення міста! – гучно крикнув Ксарон, звертаючись до свого загону Еліти.

– Так точно, командире! – в один голос запекло вигукнули у відповідь лідеру всі інші дроїди.

У цей самий час Арін, увімкнувши режим маскування, нишком пробирався дахами та темними провулками будівлі університету, де працював Джордж Байрон. Космічна розвідка чітко доповіла йому, в якому саме секторі та кабінеті зазвичай перебував старий хімік, розраховуючи на те, що координати архівних фотографій протягом останніх тринадцяти років залишалися незмінними. Джордж ж, прямо в той момент знаходився у підсобці. Здається, що це було навмисно…

Тим часом штурмові корнерси помалу стягувалися все ближче й ближче до житлових кварталів. Кожному електронному рабу був заздалегідь прописаний чіткий індивідуальний маршрут: як саме дістатися центру і через які саме стратегічні точки проходити. На величезний головний екран на містку флагмана “Мазерлоуд” прямо зараз транслювалося зображення в реальному часі від очей кожного окремого дроїда. Жорстокий Володар Сстар разом із вищими генералами міг вільно сидіти в кріслі й насолоджуватися цим масштабним підготовчим видовищем.

Нічого не підозрюючи про ворожі плани, ми з нашою компанією нарешті підійшли до парадного входу мерії. На ганку нас зустрів неймовірно елегантний Флінт у розкішному сірому костюмі, з ідеально вкладеною зачіскою. Побачивши нас, він широченно посміхнувся і впевнено рушив назустріч:

– Дарова! – крикнув він.

– Привіт, Флінт. Ну й вигляд у тебе! – вигукнув я.

Ми всі по черзі приязно привіталися з Флінтом, але раптом він здивовано насупився і запитав, дивлячись на наших нових друзів:

– А ви хто? – запитав він дивлячись на Єву з Креґзом.

– Привіт! Багато чули про тебе. Ми друзі та сусіди по кімнаті Беди, – усміхнувся Креґз, щиро простягаючи руку для потиску. – Я Креґз, а це моя дівчина — Єва. Сподіваюся, подружимося.

– Аякже, – сказав Флінт.

Уся наша компанія — я, Креґз, Єва, Флінт та Сем — поважно рушила всередину мерії. Еша з Беном Соуп особисто та окремо представив мерові Баззу Оліверу. Спочатку вони перебували поряд із нами, але трохи пізніше їх забрали представники адміністрації на якусь таємну, закриту “розмову”. Джордж Байрон у цей самий час сидів у своїй підсобці та зосереджено дивився пряму трансляцію з площі на екрані старенького монітора, навіть нічого не підозрюючи. На жаль. Біля головного входу до мерії вже встигла зібратися величезна купа людей: кореспонденти провідних новинних каналів із камерами, чисельні загони муніципальної охорони та, звісно, знервований Соуп, який із нетерпінням чекав на вихід Флінта й мера. Нам усім як особливим гостям виділили чудові місця на верхньому балконі будівлі, звідки ми могли як на долоні бачити все, що відбувалося на площі. Нарешті Флінт у своєму сірому костюмі впевнено вийшов до мікрофона на площу, і над Ватерлоо миттєво прокотилися гучні, зацікавлені оплески містян.

У цей самий час на містку флагмана Сстар знову звернувся до свого підлеглого дуже серйозним, важким голосом:

– Лі.

– Так, Володарю?

– Що якщо твій план провалиться? Або просто… Цього буде недостатньо?

– Вам не варто за це турбуватись, сер. Я зарання продумав всі моменти, – ствердив Лі.

Сстар у відповідь лише мовчки кивнув головою, але по його похмурому обличчю здалося, ніби йому було далеко не достатньо почути лише ці самовпевнені запевнення.

І ось. Початок хаосу покладений.

– Аріне? – раптом низьким, механічним басом запитав у свого товариша гігантський Дагон, вперше за весь час свого існування самостійно промовивши живе слово.

– На зв’язку. Я на позиції, – сказав він.

Вся Еліта на чолі з Ксароном щиро здивувалася, коли Дагон раптово заговорив. Це були перші, абсолютно неконтрольовані прояви його власного прихованого штучного інтелекту. Тим часом на центральній площі Ватерлоо Флінт глибоко вдихнув, підійшов упритул до мікрофона й розпочав свою доленосну промову.

– Усіх вітаю! Сьогодні перше листопада, і в цей надзвичайно важливий день у нас на очах розгортається справжня історична подія. Я, Флінт Картер, стою тут перед вами для того, щоб відкрито розповісти про смертельну небезпеку, яка стрімко наближається на наш із вами святий світ!

Володар Сстар на містку корабля дуже уважно слухав кожне слово трансляції, аж раптом його металеві пальці завмерли. Він почув дещо геть непередбачуване.

– Зачекайте… Цей придурок вирішив розповісти все цілому місту? – Сстар не знав про промову Флінта.

Початковий план “Тіньової руки” розроблявся Лі виключно як блискавичний напад на будівлю мерії, аби тихо забрати докази, але аж ніяк не як зрив повноцінного мітингу в історії Ватерлоо. Проте на похмурому обличчі Сстара раптом з'явилася легка посмішка, яка за мить переросла в тихий, задоволений регіт:

– Тоді зробіть це шоу ще більш історичним, – наказав він дроїдам в місії.

Наказ був миттєво прийнятий системами роботів.

– Право голосу на цій трибуні було дане мені самим мером міста, і я офіційно вимагаю від вас бодай краплі довіри! – емоційно продовжував говорити у мікрофон Флінт.

Поряд із ним на ганку з поважними обличчями стояли мер Базз Олівер та Соуп. Проте, чим більше Флінт під час виступу заглядав у заздалегідь написаний чиновниками сценарій промови, тим більше він у ньому сумнівався. Рядки здавалися йому сухими й непереконливими. Тому хлопець рішуче зімгав папірець і в хід пішла чиста, гаряча імпровізація:

– Це я той скажений ідіот який кричав біля мерії учора! – сказав Флінт.

Один із приватних охоронців мера від таких слів злякано здригнувся і кинув на хлопця дивний, напружений погляд.

– Пане мер… – сказав він.

Але Базз Олівер впевненим рухом руки перекрив охоронцеві дорогу і легко хитнув головою, даючи зрозуміти, що все під контролем. Охорона миттєво все зрозуміла і відступила назад. У цей час Флінт зробив знак технічній службі, попросивши вивести на величезний світлодіодний телевізор над будівлею мерії ті самі фотографії, які вони з Соупом заздалегідь дублювали та роздрукували.

– На цих кадрах, прямо над моєю головою, ви зараз чітко бачите жорстокого галактичного завойовника! – Флінт указав рукою на екран із постаттю Сстара. – Він нещадно підкорює інші планети, супутники та цілі зоряні системи, і рано чи пізно планує дістатися нашого з вами мирного світу. Моя мета сьогодні — підготувати вас до цього удару. Ви зобов'язані знати, що саме чекає на нас у найближчому майбутньому, тому що, будьте певні, він абсолютно точно прийде на нашу Землю!

Я в цей час тихо сидів на трибуні поруч із Семом. Натовп на площі затамував подих, аж раптом я почув дивні, ледь чутні кроки прямо над собою. Хоча над нашими головами був суцільний, міцний дах балкона. Хто б міг там ходити в такий момент?

– Семе, – я стривожено штурхнув старого воїна ліктем по плечу. – Ти чуєш це?

– Що саме?

– Хтось зверху ходить.

Сем на кілька секунд застиг і напружено прислухався до фонового шуму площі:

– Мабуть, якийсь робітник комунальний ходить. Забий.

Арін ходив по будівлі, зайшовши через чорний вхід університету. Через пусті коридори, він непомітно дійшов до кабінету. Він зрозумів, що там нікого не було, тому просто засів там, чекаючи, у самому темному кутку. Найдивніше й найстрашніше було те, що на високотехнологічних камерах стеження університету рух цього смертоносного мисливця Останнього руху взагалі не відображався. Його нанокостюм повністю стирав будь-які цифрові сліди.

– Кілька днів тому ми всі на власні очі бачили, як неподалік місцевої лабораторії Технічних дослідів і випробувань сучасних технологій приземлився дивний космічний об’єкт, який наші вчені досі не можуть ідентифікувати. Усередині цього об’єкта перебували два роботизовані пристрої. Як пізніше нам вдалося дізнатися, вони мають імена. І саме вони розповіли нам про смертельну небезпеку, яка стрімко наближається до наших із вами рідних земель! Ми чітко знаємо, що цей чоловік на екрані володіє цими роботами, і в його підпорядкуванні їх тисячі! – емоційно вигукував Флінт у мікрофон.

Але кроки пришвидшились і подвоїлись. Я не приділив цьому уваги. Але в один момент мені стало зле. В голові я почув шепіт. Не людський шепіт.

– Сем, – я знову покликав його. – Мені погано.

– Що ти їв?

– Ні. Не в цьому плані, Сем. Я почув шепіт. Дослухайся до цих кроків.

Сем прислухався. Він напружив погляд.

– Це — не працівники, – сказав я. – Це — не люди.

Раптом із гуркотом з обох боків будівлі мерії з даху розгорнулися й вивісилися величезні військові прапори. Вони були глибокого темно-синього кольору, а в самому центрі красувалося зловісне сіре коло, всередині якого гострі промені формували чіткий трикутник. Я рвучко встав із крісла, аби розгледіти їх ближче.

– Що це таке? – запитав я.

– Прапори? – сказала Єва. – Вони… Дивні.

Унизу, Флінта постукав по плечі Соуп.

– Народе Ватерлоо… – Флінт розгублено обернувся на підмостки, підняв голову і побачив гігантські полотнища з трикутниками. – А це шо? – тихо, майже беззвучно запитав він у мера.

На ці прапори зараз дивилася вся багатотисячна публіка на площі, але абсолютно ніхто з присутніх не розумів, що відбувається і чий це знак. Лише Джордж впізнав ці дивні символи, згадуючи глянцеві фото, які показував хлопцям вчора.

Я відчув дивний дзвін у вухах. Мені стало гірше.

– А-ай… – я взявся за вуха та впав на землю.

До мене в ту ж мить підскочив наляканий Сем:

– Беда? – він намагався мені допомогти.

І в цей самий момент грянуло. З плоского даху мерії з оглушливим металевим клекотом у бік сусідніх житлових будівель вилетіли цілі зграї чорних “Сталевих воронів”.

Флінта, мера Базза Олівера та зблідлого Соупа особиста охорона миттєво згребла в оберемок і потягнула з трибуни вглиб будівлі, а вся публіка на площі після першого ж потужного вибуху зчинила дикий крик і панічно побігла в різні боки, топчучи газони. Охоронці міськради вискакували на вулицю, намагаючись оперативно скеровувати наляканих людей до найближчих підземних укриттів.

– Що, в біса, коїться, пане Флінт?! – щосили кричав мер, пробираючись задимленим коридором.

Флінт наляканими очима дивився на мера.

– Я… я не знаю! – чесно крикнув він у відповідь.

Позаду пролунав черговий нищівний вибух, від якого здригнулися масивні стіни. Ми з друзями — Семом, Євою та Креґзом — щосили кинулися вниз сходами мерії, намагаючись пробитися до виходу. Навколо нас почався повноцінний, кривавий хаос операції “Тіньова рука”.

– Це ще що за чортівня?! Хтось офіційно розпочав повномасштабну війну проти Ватерлоо?! – щосили кричав Сем, міцно тримаючи мене на руках і пробираючись крізь завали.

– Я вас сам хочу про це запитати, шановні! Що взагалі відбувається у моєму місті?! – у повній паніці вигукував мер Базз Олівер.

Раптом із протилежного кінця задимленого коридору до нас підбігли налякані Еш та Бен, яких щойно відпустили чиновники.

– Будь ласка, навіть не думайте звинувачувати у цьому хаосі звичайних людей! – на бігу крикнув Бен.

– Це напад, здійсненим Сстаром Сентинелом, – пояснив Еш.

– Він напав? – запитав Флінт.

– Оці темно-сині прапори на стінах мерії — його офіційна імперська символіка. Ми з Беном маємо точно такі самі знаки на наших металевих плечах, як і вся решта його штурмових дроїдів, – сказав Еш, наочно показуючи випалений символ Сстара на своєму корпусі.

– Як він дізнався про події? – запитав Сем.

– Ми не знаємо… Але дуже боїмося, що весь цей жах — лише початок, – приречено промовив Бен.

Тим часом в університеті професор Джордж Байрон поспіхом повернувся до своєї підсобки. Він хотів поглянути на площу з того боку вікна, з якого було найкраще видно мерію, проте ззаду на старого вже чекав моторошний і зовсім несподіваний сюрприз. Підступний Арін, затаївшись у темряві, за допомогою свого тактичного візора миттєво відсканував Джорджа і надіслав на флагман коротке зашифроване повідомлення: “Ціль перед мною. Це він?”. Отримавши миттєве підтвердження з містка, мисливець наче привид накинувся на свого старого колегу ззаду. Він заламав йому руки й міцно стулив старійшині рота долонею нанокостюма.

– Бороти старших вже не в моді, – Арін прокрутив у руці кинжал з отрутою на кінці і говорив шепотом. – Але ти зробив все можливе для того, щоб забути про моду.

Джордж судомно закивав головою, намагаючись ковтнути повітря. Арін повільно прибрав руку від його обличчя.

– Я сам дам тобі всі необхідні відповіді… але благаю, дай спочатку ти мені одну-єдину. Хто ти такий? – прохрипів професор.

– А ти не знаєш?

– Мій старий розум вже мало що пам’ятає…

Тоді Арін повільним рухом руки зняв свій глибокий каптур і перевів видимість цифрового візора на повністю прозору. Перед очима Джорджа постало знайоме обличчя: воно було всіяне глибокими бойовими шрамами, мало виснажений, втомлений вираз, сітку передчасних зморшок та темний, загорілий колір шкіри від чужих сонць.

– Аріне…

– Пам’ятаєш все-таки старого колегу?

– Що Сстар зробив з тобою? – кашляв Джордж.

– Напевно, ти все ж таки правий, – холодно всміхнувся мисливець. – Твій старий розум уже геть нічого не пам’ятає. Зокрема й те, що на звороті кожної архівній фотографії кріпилися наші активні чіпи-маячки.

Джордж від цих слів раптово розширив очі. У його погляді в цю мить змішалися дикий тваринний страх, безмежний сум і глибока скорбота за власну необачність. Але Аріна це вже ніяк не могло зупинити. Він одним рухом знову накинув каптур, увімкнув бойовий інтерфейс візора і безжально, з розмаху встромив отруєний кинджал дідусеві прямо в груди.

– Мені щиро шкода чинити з тобою так, – ледь чутно прошепотів Арін наостанок, провертаючи лезо.

За секунду важкі дерев'яні двері підсобки рвучко відчинилися. З кабінету в порожній лункий коридор університету жорстоко вилетіло бездиханне тіло професора з кривавою діркою в області грудей. Тіло з глухим звуком ударилося об протилежну стіну і безсило скотилося на підлогу. Старенькі окуляри Джорджа з тихим дзвоном випали з його рук і покотилися по паркету. Арін тим часом абсолютно безшумно вискочив із відчиненого вікна третього поверху. Його високотехнологічне нановзуття повністю пом’якшило страшний удар об землю під час падіння, і він, миттєво злившись із місцевістю, через тінисті арки університету чимдуж побіг у бік палаючої мерії. Тайлер у цей самий момент якраз проходив трохи далі по коридору корпусу. Почувши гуркіт дверей, він повернув голову і з жахом побачив те, що щойно сталося. Хлопець від шоку миттєво випустив із рук усі свої журнали та папки з документами — вони білим віялом розлетілися по підлозі. Тайлер, задихаючись від паніки, щосили кинувся бігти до нерухомого професора, спотикаючись на рівному місці:

– Джордже! Джордж Байрон! – кричав він і біг, спотикаючись.

Він підбіг ближче і з жахом побачив глибоку криваву рану в грудях професора. Тайлер просто не знав, як на таке реагувати — розум відмовлявся вірити в побачене. Хлопець судомно схопився за обличчя однією рукою, а іншою міцно вчепився за дверну ручку, намагаючись утримати рівновагу. Пересилюючи липкий страх, він кинувся до вікна подивитися, хто міг це скоїти, щомиті боячись, що просто зараз на нього з темряви теж вискочать штурмовики Сстара. Навстіж відчинене вікно пускало в кімнату холодне повітря, але з’ясувати бодай щось чи розгледіти вбивцю Тайлер так і не зміг.

У цей самий час у будівлі мерії коївся суцільний, неосяжний хаос. Усіх цивільних людей охорона вже встигла оперативно евакуювати та розвести по підземних сховищах. Начальники варти судорожно викликали по раціях додаткові наряди поліції, швидку допомогу та регулярні військові загони. Тим часом до задимлених підступів мерії вже напролом під’їжджав гігантський Дагон. Міські служби дивом встигли повністю перекрити всі під’їзні шляхи, тож переляканих людей на вулицях уже не було. Єва з Креґзом, міцно тримаючись за руки, побігли ховатися вглиб кварталу, в безпечніше укриття. Чорні дрони “Сталеві ворони” безжально кружляли над містом, засипаючи снарядами дахи навколишніх будинків та саму мерію. На вулиці раптово задощило, і важкі краплі змішалися з попелом та димом.

Сем поспіхом передав мене, напівпритомного від ефірного дзвону, на руки зблідлому Соупу, а сам стрімко побіг за своєю бойовою зброєю, яку він заздалегідь продумано заховав десь у тайниках будівлі. Діставшись самого даху мерії та вихопивши зі схованки свою вірну катану, Сем раптово зафіксував бічний рух — прямо на нього з виступу зловтішно стрибнув робот-шпигун Сстара. Ці бляшанки не могли спілкуватися людською мовою, тому намагалися залякати майстра одним лише своїм потворним металевим виглядом. Шпигун миттєво скинув пістолет і відкрив вогонь на ураження.

– Ну ні… – крізь зуби процідив Сем, граціозними, відточеними рухами ухиляючись від ворожих куль. – Вона ж у мене щойно заточена!

Сем блискавично оббіг навколо шпигуна, ухиляючись від його залізних маніпуляторів, коли той ледь не схопив його за шию. Розрахувавши момент, воїн одним точним, потужним випадом наскрізь проткнув металевий корпус шпигуна своєю гострою катаною. Робот заіскрився і затих.

– От тепер можна й спокійно поговорити, – з легкою іронією промовив Сем, рвучко висмикуючи лезо.

Тим часом я, трохи прийшовши до тями, обережно вибіг на ганок мерії, аби на власні очі оцінити, що взагалі коїться назовні. І те, що я там побачив, шокувало мене до глибини душі… Троє величезних штурмових дроїдів Еліти прямо посеред розбитої дороги запекло вели кривавий бій із військовими підрозділами Землі. Навколо розгорталася справжня повномасштабна битва: вибухали машини, кричали солдати. А зовсім поруч із ними височіла та сама монструозна, велетенська машина на гусеничному ходу — Дагон. Щоправда, я тоді ще навіть не здогадувався, як саме звуть це залізне чудовисько. На щастя, захоплені боєм дроїди Сстара мене не помітили в задимлених дверях. Я щосили кинувся назад у безпечне приміщення міськради:

– Швидше! Заховайте мера та наших дроїдів у найнадійніший бункер! – щосили закричав я, перекрикуючи гуркіт снарядів.

Охоронці мерії миттєво зорієнтувалися, підхопили наляканого Базза Олівера під руки й потягнули вниз сходами до секретного приміщення, а слідом за ними, постійно озираючись, швидко побігли Еш та Бен.

– Що саме ти там побачив? – стривожено запитав у мене Соуп, міцно перехоплюючи автомат.

– Вони прийшли по душі невинних людей, Соупе. Нам із тобою доведеться вистояти попри все.

– І зі мною! – гучно крикнув Сем, який на шаленій швидкості збігав сходами вниз. На ходу він влучним рухом шпурнув Соупу другу катану.

– Ого, звучить прямо як репліка про сюжетну броню в якомусь крутому бойовику, – усміхнувся Соуп, спритно спіймавши зброю. – І звідки тільки у тебе вони?

– У мене є свої приколи, – сказав він.

– Ніколи не думав, що буду битись пліч-о-пліч із своїм шефом.

– “Битись пліч-о-пліч”? – запитав Сем. – Тобі треба в прихисток. Ти не готовий. Не бери катану, вона для Соупа.

Я розгублено поглянув навколо. Зараз у величезному фойє мерії панувала відносна тиша: тут залишилися лише я, Соуп, Сем та кілька озброєних до зубів охоронців, які пильно стежили за зачиненими вхідними дверима.

– Чому? – запитав я.

– Тому що ти досі не вмієш належним чином керувати своєю прихованою силою, Беда! І ця катана зараз — не для твоїх рук. Тобі смертельно небезпечно тут перебувати, розумієш?

– Вмію.

– Ні. Не вмієш, – відрізав Сем, готуючись силою виштовхнути мене в коридор до бункера.

Я знову швидко озирнувся довкола, і в моїй голові миттєво виникла шалена, але єдино правильна ідея. Не вагаючись ні секунди, я рішучим рухом зняв із пальця своє маскувальне кільце.

– Вибач, Сем. Вони за мною, – я вихопив в Соупа катану, залишивши йому лише автомат.

Сем у відповідь лише приголомшено промовчав, дивлячись на мене. Охоронці мерії від несподіванки аж роти пороззявляли, вперше в житті побачивши моє справжнє, неземне обличчя та фіолетові очі, що палали внутрішнім вогнем. Раптом з боку вулиці пролунав нищівний вибух. Важкі дубові двері фойє з м'ясом вибило всередину, і приміщення миттєво затягло густим чорним димом.

– Беда. Тут небезпека! – крикнув Соуп.

– Так, – погодився я. – Я буду небезпекою.

У задимленій залі я раптом чітко відчув, що став на місце головного захисника цього міста. Я нарешті усвідомив головну істину: я можу повністю пробудити свою силу Інферно тоді, коли мені самому заманеться. І ось тут, саме в цей доленосний момент під дощем і вибухами, мені шалено закортіло це зробити. Зі стиснутою в руці катаною та фіолетовим полум'ям в очах я першим рішуче побіг у задимлений прохід — назустріч своєму першому справжньому бою.

Мої руки вмить спалахнули яскравим світло-фіолетовим вогнем чистий ефіру. Не гаючи ні секунди, я рвучко кинувся в бік штурмових дроїдів-корнерсів. Я безжально трощив їх одного за одним: спершу потужним ударом знеструмив першого робота, за ним — ще кількох. Володар Сстар на містку свого флагмана врешті-решт побачив справжнього Беду на екрані трансляції. Перед його очима постала прадавня, небезпечна сила ефіру, яку він так довго шукав. Коли я піднявся сходами на верхній ярус, то побачив наляканих до смерті Єву та Креґза — у цьому суцільному хаосі вони ніяк не могли знайти безпечний прихисток.

– Креґз! – крикнув я. – За мною!

– Беда? – запитала Єва, побачивши, що я без маскування.

– Мені немає що приховувати від рідних людей, – сказав я.

Поки Креґз із Євою поспіхом пробиралися за мною крізь уламки й руїни стін, я краєм ока помітив, як через розбите вікно до будівлі мерії ось-ось заскочить чорний мисливець у каптурі — підступний Арін.

– О ні… – процідив я, готуючись до найгіршого.

Раптом позаду почувся важкий, стрімкий тупіт.

– Беда! – крикнув мені Сем.

Я встиг лише розвернутися і побачив, як прямо на мене на шаленій швидкості мчить мисливець. Єва від жаху голосно заверещала.

– Нарешті я тебе знайшов! – просичав Арін, налітаючи на мене з витягнутим клинком.

Але я миттєво зреагував і потужною ударною хвилею своєї фіолетової сили просто відкинув його назад. Однак… Схоже, допоміг не лише мій магічний удар. Арін раптом дивно, болісно застогнав і просто безсило впав на землю. Створилося таке стійке враження, ніби він побачив перед собою щось неймовірно жахливе чи знайоме, але я в ту мить так і не зрозумів, що саме з ним сталося.

– Швидше, вперед! – скомандував я, і ми з друзями чимдуж побігли вниз.

Я оперативно провів їх до великої зали, повністю заставленої рядами крісел. Схоже, це була сесійна зала мерії. Друзі швидко забігли всередину й надійно заховалися між сидіннями, а я рвучко розвернувся, аби повернутися в хол і боротися далі.

– Де мисливець? – запитав Соуп.

– Зліг. Не знаю, що з ним переклинило, – важко дихаючи та витираючи піт з обличчя, пояснив я.

Раптом капітальна стіна фоє з оглушливим гуркотом почала рушитися й розлітатися на шматки бетонної крихти. Крізь пролом у диму виросла гігантська постать Тор’Вакса.

– Малий! – крикнув він мені.

– Хто, я?! – войовничо крикнув я у відповідь.

Гігант мчав напролом, повністю руйнуючи стіну будівлі на своєму шляху. Слідом за ним у мерію з боєм увірвалися безжальний Рактус та командир Ксарон, а прямо зі стелі, пробивши перекриття, на тросах граціозно спускався хитрий Фларгаз. Рактус із ходу люто накинувся на Сема.

– Хлопці! Нам довго не витримати, їх занадто багато! – кричав Сем, ледь встигаючи відбиватися своєю катаною від потужних ударів залізних кігтів Рактуса.

На щастя, в цю саму мить до мерії нарешті прибула серйозна підмога: підрозділи військових, загони муніципальної охорони та додаткові сили поліції з важкою штурмовою зброєю. Вони миттєво відкрили шквальний вогонь по загарбниках.

Я краєм ока побачив, як Тор’вакс різко повернув свій масивний корпус і на таран погнав прямо на мене. Я згрупувався, високо підскочив угору і рванув уперед по уламках стелі, спритно уникаючи його смертоносного зіткнення.

– Беда! Біжи далі! – кричав мені Сем.

– Я не повинен просто взяти й ганебно відступити! Справжні воїни так не чинять! – відчайдушно крикнув я у відповідь і ще міцніше, до болю в пальцях, ухопився за рукоятку своєї катани.

У цей час розлючений Тор’вакс переключив увагу і з усього розгону погнав прямо на Сема. Він застав воїна зненацька, грубо схопив його металевою клешнею і вже заніс величезний кулак для нищівного удару, але підбіглі охоронці мерії влучними пострілами з дробовиків та штурмових гвинтівок змогли на секунду дезорієнтувати гіганта й відкинути його назад.

– Навіть я, воїн із багаторічним бойовим досвідом, можу накласти головою в цьому бою! Бедо, не будь таким упертим! Благаю тебе, назад! – кричав у розпачі Сем, але його слова потонули в гуркоті.

Я промовчав і, міцно стиснувши руки, знову побіг сходами на верхній ярус. Там на мене вже чатував підступний Фларгаз. Я миттєво активував фіолетову силу і сміливо кинувся на нього, але цей спритний робот потужним ударом залізного маніпулятора просто відкинув мене в бік. Я важко впав на спину і судомно закашлявся від пилу. Фларгаз блискавично підскочив зверху і мало не задушив мене своїми холодними пальцями, але в останню мить я встиг викрутитися.

– Нє-а! Не цього разу! – крикнув я, рвучко підхопивши катану з підлоги.

Я підвівся на ноги і почав прицільно жбурляти в морду дроїда розпеченими плазматичними скупченнями ефіру. Це неабияк заважало загарбникові, адже спалахи сильно псували його оптичні сенсори, і він майже втратив орієнтацію в просторі.

– Гівнюк! – люто закричав Фларгаз, протираючи візор.

– Хто підніме меч, від меча й загине! – крикнув я у відповідь.

Я стрімко побіг назад донизу, а розлючений Фларгаз кинувся за мною навздогін. Тим часом до будівлі підходило все більше й більше штурмових роботів Сстара. Земних військових безжально затискали в кільце; вони обережно відступали вглиб фойє мерії, запекло відстрілюючись на ходу, але це мало допомагало проти щільної броні. Вся вулиця перед ганком уже була буквально всіяна тілами — як розтрощеними дроїдами, так і нашими солдатами. Підбиті дрони з понівечиними крилами валялися просто на дорозі, а велетенський Дагон невпинно гатив із важких гармат по фасаду, намагаючись остаточно зруйнувати будівлю міськради. Шум стояв просто оглушливий. Соуп разом із Семом ледве стримували натиск залізного титана Тор’Вакса, тоді як нещадні Ксарон і Рактус напролом проривалися крізь ряди охорони та поліції.

Я дивився на цей кривавий кошмар навколо, і мій розум почав остаточно губитися в здогадках. За чим саме — чи за ким — вони прийшли з такою люттю? За мною? За Ешом та Беном? За Семом чи, може, за мером Баззом?.. Тоді, ніхто в цьому палаючому пеклі не міг дати мені бодай якоїсь відповіді. На моїх власних очах розгорталася справжня війна за виживання планети. Я відбивався як міг, але в голові пульсувала лише одна думка: я шалено хвилювався за друзів, за наших роботів-втікачів і за всіх цих безневинних людей.

Раптом мною ніби щось чужорідне, але могутнє скерувало зсередини. Підкоряючись цьому імпульсу, я чимдуж побіг до актової зали з кріслами, де залишалися Єва з Креґзом. На щастя, мої друзі виявилися кмітливими й уже встигли надійно переховатися в іншому крилі. Проте за мною в залу по п’ятах заскочив робот-шпигун.

– Н-на! – закричав я і з усього розмаху круговим ударом катани відкинув його геть.

Металевий шпигун із гуркотом вилетів назад у коридор, вибивши собою важкі двері. Але у відповідь на цей галас із темряви на мене лавиною висипали його численні напарники. На секунду мені стало по-справжньому страшно — їх було занадто багато. Ба більше, крізь пролом у стіні я побачив, як Соуп уже безсило лежить на підлозі, а його автомат випав із пораненої руки далеко в бік. Сема в цей самий час буквально валили з ніг штурмовики, а люті Рактус і Ксарон упевнено проривалися крізь захисників, тримаючи курс прямо в мій бік.

І саме в цю мить я раптово відчув це. Дивний, глибинний зв’язок. Ще секунду тому я чітко фіксував кожний гуркіт, чув розпачливі крики людей, чув нескінченні постріли гвинтівок… Але раптом усе навколо мене миттєво стихло. Абсолютно все.

По венах наче гарячий струм побігло дивне, незнане досі відчуття. Навколо мене повністю припинилися крики, стихли звуки ударів катани Сема та гучний, важкий тупіт ворожих ніг по понівеченому паркету. Всі події цієї кривавої битви в один момент набули казкової, нереальної тиші. Я повільно перехопив катану обома руками, міцно стиснувши її рукоятку. Я чітко відчув, ніби сам цей прадавній ефірний зв’язок кличе мене за собою. Ні, це був не якийсь мобільний радіосигнал — це був чистий ментальний зв’язок між рідними душами. У цю мить затишшя я раптом чітко відчув втомленого Сема, відчув пораненого Соупа. Я на відстані провідчував кожну краплю дикого страху моїх друзів — Креґза та Єви, які сиділи в укритті. Створилося враження, ніби між усіма нами була натягнута тонка фіолетова нитка. І зараз ця нитка судомно, відчайдушно смикалася, благаючи про порятунок.

Моїми руками рвучко прокотилася чиста, первісна енергія ефіру. Пальці шалено замиготіли, а з кінцівок наче зварювання полетіли яскраві фіолетові іскри. Штурмові дроїди на повній швидкості мчали прямо на мене. Я чітко бачив кожен їхній рух, але всередині мене панував абсолютний, крижаний спокій. Вони всією лавиною накинулися на мене, проте було вже надто пізно.

Потужні удари ворожих воїнів досягали мого тіла, але не могли пробити заслін і пройти далі. Навколо мене виросла невидима ефірна стіна, яка надійно утримувала їх на відстані.

– Ви вбили мою сім’ю, – глухим, зміненим голосом промовив я, дивлячись у пусті окуляри роботів. – Ви знищили мій рідний народ. Настав час вам повною мірою спокутувати всі страждання моїх людей…

Моє тіло почало стрімко блимати яскравим світлом, виділяючи навколо потужні хвилі, схожі на високовольтний струм. Простір навколо забринів дивними, ультразвуковими звуками. Дроїди відчайдушно намагалися пробити мій щит і зупинити процес, але це був їхній кінець. У цю фінальну секунду в моїй пам'яті раптом чітко, як ніколи, виринули давні слова матері та настанови мого вчителя Сема.

“Ти завжди повинен чітко розуміти, для чого саме ти з'явився на цьому світі, Веліар”, – лагідно говорила мені мама, коли я був зовсім малим хлопчиком на далекій рідній планеті.

“Ти… Буквально палав ефіром. Це називається Інферно”, – згадав я слова Сема під час наших тренувань.

Мамо, Сем. Мені здається, я знаю хто я і для чого я на цьому світі.

– Я… Я — Інферно! – не своїм звучним голосом крикнув я на все фойє.

Навколо мого тіла миттєво сформувався гігантський, сліпучий плазматичний шар. Усіх штурмових дроїдів та Еліту з дикою силою розкидало врізнобіч, вдаряючи об капітальні стіни. Абсолютно всі роботи Сстара в радіусі залу були вщент знеструмлені; вони важкою купою заліза лежали на підлозі й не могли навіть поворухнути пальцем. Мої сили повністю вичерпалися, я безсило впав на залите водою покриття і сходами безпорадно скотився донизу, прямо до зруйнованої сцени.

– Вийшло..? – сказав я і заплющив очі.

Наостанок, перед тим як остаточно втратити свідомість, я почув, як десь здалеку до мене крізь завали щосили біжить Сем, відчайдушно прикрикуючи на ходу:

– Беда! Ні!

На вулиці в цей час Дагона щосили тиснули вогнем підтягнуті підрозділи земних військових. Підступний Арін так і залишився лежати непритомним у коридорі після зіткнення з ефірною хвилею. Основні сили дроїдів у мерії були повністю знеструмлені. Ми справді перемогли їх, Семе… Але ні. Раптово, долаючи залишкову напругу плазмового удару, поранений Рактус зумів запустити внутрішній аварійний протокол “Негайності”. Ті командири Еліти, які ще могли хоч трохи функціонувати на резервному живленні, рвучко підхопилися на ноги і кинулися виконувати екстрений план відступу. Залізний гігант Тор’Вакс підхопив на плече непритомного Аріна. Командир Ксарон разом із Фларгазом миттєво відстежили теплові сигнатури й побігли вглиб будівлі, аби забрати беззахисних Еша та Бена, які ховалися далі по коридору й залишилися без надійного захисту охорони.

Велетенський Дагон на вулиці важко завівся, на повну потужність увімкнув свої реактивні турбіни й почав чекати на евакуацію екіпажу, паралельно шквальним вогнем розстрілюючи всі оборонні перешкоди військових Ватерлоо. За лічені хвилини вся Еліта Сстара заскочила всередину бойової машини. Захопивши з собою двох наших роботів-втікачів, вони з диким гуркотом відірвалися від землі й полетіли крізь хмари назад, на свій орбітальний корабель “Мазерлоуд”. Поломаний, але живий Соуп поспіхом вибіг на залитий дощем ганок мерії і з невимовним сумраком дивився вслід величезній машині, яка стрімко зникала в похмурому небі Ватерлоо. Усі штурмові корнерси в місті були остаточно відключені ефірним імпульсом Беди. Головна будівля міськради тепер стояла напівзруйнованою, світячи дірками в стелі. І в цій гнітючій тиші з-за понівечених куліс актової зали до мого нерухомого тіла повільно й налякано вийшли заплакані Єва з Креґзом.

– Це… Беда? – запитав Креґз, дивлячись на скуйовджене палаючим ефіром чорне волосся на моїй голові.

Єва першою підбігла до мого нерухомого тіла й упала на коліна.

– Прокинься… Прокинься, будь ласка… – благально шепотіла вона, але я так і не опритомнів.

Дівчина з усієї сили ледве перевернула мене на інший бік і стривожено приклала тремтячі долоні до мого серця.

– Він непритомний, – сказала вона.

– Чому? – запитав Креґз.

– Він намагався захистити наші зади, – різко вийшов і пояснив Сем.

– Чому саме він знепритомнів, Семе? – наполегливо перепитав Креґз, підходячи ближче.

Воїн мовчки підійшов, схилився наді мною і спокійно приклав руку до мого серця, рахуючи слабкий пульс.

– Хлопець щойно активував найвищу ефірну техніку, яка називається “Сфера справедливості”, – замислено пояснив він. – Він обов'язково прокинеться, але для відновлення енергії йому знадобиться певний час. Цей малий сьогодні проробив просто колосальну роботу.

У цей самий час у напівзруйнованому коридорі мерії задимлений Соуп схвильовано спілкувався з Флінтом.

– Слава Богу, ти живий! – вигукнув Соуп, міцно й по-чоловічому обійнявши друга за плечі.

– Переживай за свою дупу, – сказав Флінт і відвів погляд. – Еша з Беном забрали.

– Що?! – щиро здивувався й зблід Соуп, миттєво відпускаючи товариша. – Як забрали?

– Да. Прийшов дроїд і забрав їх. Навіть не глянув на мене і пана мера, прикінь?

– Так. Були в декількох метрах від смерті, – підтвердив мер.

– Вони кричали. Це було странно і стрьомно водночас.

– Вірю, Флінте.

Усі навколо тільки й спілкувалися про недавній штурм міськради. Міські новини буквально кишіли жахливими подробицями цієї події. Одразу після того, як усе вщухло, задиханий і блідий Тайлер прибіг до мерії й тремтячим голосом пояснив друзям, яка трагедія сталася в університеті з професором. Ніхто не міг збагнути, як і чому це відбулося… Але страшне вже сталося.

Мене тим часом терміново забрали до міської лікарні. Я був важко поранений і повністю виснажений, хоча, скоріш за все, у цьому протистоянні я все ж таки переміг. Якщо це взагалі можна було вважати повноцінною перемогою… Надто багато невинних людей та відважних військових загинуло в той проклятий день. Єдине, чому справді можна було щиро радіти — це те, що всі мої рідні та близькі залишилися живими. Лише на наступний день після битви мені нарешті стало трохи краще, і лікарі дозволили мене провідати. Як мені потім розповіли, Сем і Соуп були неймовірно здивовані тим, як саме я вчинив у фіналі. Сем насправді ніколи досі в житті не чув про подібну ефірну техніку, а гучну назву “Сфера справедливості” він просто вигадав на ходу, вдавши перед іншими, ніби чудово в усьому розбирається. Соуп теж дістав у бою кілька поранень, але, на щастя, не критичних. Проте серйозна медична допомога та ліки того вечора знадобилися й йому. Єва та Креґз ще досить довго відходили від пережитого жаху, але вони принаймні вже були вдома, у відносній безпеці. Однак наскільки тривалою і надійною мала стати ця їхня “безпека”? Ніхто не міг відповісти. Ніхто не знав. Ніхто не міг передбачити подальших кроків Сстара.

Тим часом у закритому штурмовому відсіку Дагона, який на шаленій швидкості летів до флагмана, нарешті прийшов до тями Арін, а разом із ним опритомніли й викрадені дроїди. Еша та Бена загарбники одразу ж міцно зв'язали енергетичними путами, а на зв'язаного Аріна командири Еліти почали сипати жорсткі звинувачення.

– Що це було, ідіоте? – розпитував у нього Тор’Вакс.

Але Арін лише похмуро мовчав. Він фізично не міг видавити з себе ні слова — перед його очима досі стояло фіолетове полум'я.

– Мовчи далі, придурок, – Тор’вакс з усього розмаху грубо вдарив мисливця в обличчя і зловтішно засміявся, дивлячись, як той спльовує кров. – Скоро по-іншому заспіваєш, коли будеш особисто базарити з Володарем Сстаром. Може, хоч йому спробуєш щось витиснути на свій виправдання!

Проте Аріну в цю хвилину було абсолютно байдуже до майбутньої розмови з Володарем чи з будь-ким іншим на цьому кораблі. Йому зараз понад усе потрібен був хоча б тимчасовий спокій, щоб розібратися, що за дивна нитка зв'язку ледь не спалила його розум.

3. Інфернальний світ.

Дагон прибув на місце призначення, корабель “Мазерлоуд”.

Еша з Беном жорстоко випхали з машини. За ними вийшла Еліта, а за нею й пригнічений Арін.

– Вітаю на кораблі, воїни! – привітався дроїд, який зустрічав екіпаж.

– З дороги, – з грубістю крикнув Тор’Вакс. – Де Володар? – Тут, – сказав Сстар, що з'явився особисто на посадковій станції. – Ви провалили завдання. Провалили найграндіозніший план за останні роки! – Сстар не стримував гніву, кричавши на половину зали.

– Щиро просимо вибачення, Володарю… – вибачився Ксарон.

Сстар пройшовся навколо воїнів. Холодним поглядом чорного шолома він глянув на зрадників. Потім, оминув Дагона. Останнім, його погляд він кинув на Аріна:

– До тебе у мене найбільше запитань, Аріне, – сказав він.

Проте Арін у відповідь лише гордо й похмуро змовчав.

– Встали всі! – крикнув Сстар.

Командири дроїдів та мисливець миттєво вирівнялися на повний зріст. Кожен із них намагався впевнено дивитися на свого правителя, однак у глибині їхніх очей усе одно чітко прочитувався липкий переляк.

– Ракутсе, – сказав Сстар.

– Володарю.

– Беріть із Тор’Ваксом цих двох залізяк-ідіотів і негайно ведіть їх до Патуна. Я більше нічого не хочу чути на їхній захист. Жодних жалюгідних виправдань!

– Буде виконано, Володарю, – чітко відчеканив Рактус.

– Ну а ти, Аріне? Що скажеш? – Сстар знову повернув голову до мисливця.

– Дозвольте мені детально докласти про це в іншому, більш приватному місці, Володарю.

– Володарю! – зненацька втрутився в розмову розслідник Лі, рішуче зробивши крок уперед.

– Весь цей крах стався зовсім не через помилку Еліти чи провину Аріна, – твердо заявив Лі. – У всьому, що відбулося в мерії Ватерлоо, винен виключно Сяйв. Це його прорахунок.

Сстара помітно зацікавили ці слова, і він ледь помітно нахилив шолом:

– Мені є що показати вам у підтвердження своїх слів, мій Володарю, – запевнив розслідник Лі.

– Зачекай, – підняв руку Сстар, зупиняючи розслідника. – У мене зараз є інша, набагато приємніша справа. Не бійся, це не займе багато часу.

Сстар холодним поглядом дивився прямо вслід двом пригніченим дроїдам, яких конвоїри вже вели по темному коридору. Їх вели саме до тієї зловісної зали, де вони колись таємно сиділи й обговорювали підступні дії свого правителя. Тепер це була зала, де на них чекала жорстока кара за скоєну зраду. Місце, де, здавалося б, мало остаточно обірватися життя обох роботів-втікачів, без найменшого шансу на виправдання.

У залі, Рактус і Тор’вакс жорстоко кинули двох дроїдів на підлогу лицем донизу. Сстар разом з Патуном вже чекав на сцені. Патун стояв, повністю загорнутий у чорний каптур, як завжди, мовчавши. На спині у нього висів його великий, блискучий меч. Поряд з ним стояв Володар і дивлячись крізь темний шолом очікував на покару. Коли бранців кинули до його ніг, Сстар повільно спустився зі сходинок. Він підійшов до Бена і з усього розмаху важким кованим чоботом вдарив його прямо по обличчю, вибивши оптичне око. Металеві деталі з тріском розлетілися по підлозі, що невимовно злякало Еша, який лежав поруч.

– Хлопці, – повернувшись спиною говорив Сстар. – Ви ж самі бачили. Самі бачили, як я можу поступити з тим хто мені непокорюється. Це ж закон на кораблі… – холодним голосом продовжив говорити тиран.

– Мені просто до нудоти набридла твоя кривава влада, – раптово, крізь тріск пошкоджених процесорів, різко й чітко промовив понівечений Бен.

Почувши це, розлючений Тор’вакс миттєво вихопив із кобури свій важкий плазмовий бластер і звів курок.

– Що? – запитав Сстар. – Набридла моя влада?

Еш дивився на друга наляканими очима:

– Ні… – пошепки промовив він.

– Ти лише затуманена тінь того, ким був твій батько, – говорив Бен, помалу усвідомлюючи весь жах який коїв з ними Сстар упродовж років. – Вічні місії по захопленню інших рас. Завжди нові завдання. Ти використовуєш нас, як повноцінних рабів. У тебе система, ти вважаєш себе королем. Немає нічого вищого за тебе самого на цьому кораблі.

Сстар дивився, але, дроїди не могли розпізнати його емоцій. Він був чи то злий, чи то спокійний, чи то сумний. Шолом не давав їм можливості побачити цю реакцію.

– Ця система. Вона гидка. Як і ти сам. Ти - гидкий. Це ти той, кого треба стратити, замість того, щоб страчувати штучний інтелект, який розумніший і кращий за тебе.

– Ти справді так думаєш? – запитав Сстар, махаючи рукою Тор’Ваксу, що не треба нічого робити.

– І хай я загину! – розкричався Бен, розповсюдивши ехо по залі. – Хай загине мій найближчий друг! Крах твоєї імперії рано чи пізно настане. Я вже це бачу.

Еш згадав слова одного з колишніх колег, якого стратили у цій же ж залі на цьому ж місці декілька місяців тому. Де вони, ще зовсім інші, разом з Беном спілкувались про те, як живеться на кораблі.

Патун зняв меча зі спини. Бен напружив погляд.

– Твою тиранію сприймає кожен, але не я. Я бачу, до чого це йде, – говорив Бен, уже з скорботою в очах.

Намагаючись ворухнутись, Бен ледве не впав. Його слова починали бентежити його самого. Він йде проти системи. Патун наближався все ближче з кожною секундою, плентаючи за собою меч, повернутий лезом до підлоги.

– Ти знаєш, Бен… Володар сам в змозі обрати, який метод влади він використовуватиме стосовно підопічних, – говорив Сстар, ходячи по сцені. – Володаря обрали, Володар править.

– “Обрали”? У нас не було вибору!

– Саме цікаве у цьому те, що сам Володар обрав тиранію.

Рактус раптом глянув на Сстара. “Тиранія?” – подумав він. Але зрозумів, що все вірно.

Меч скребся по металевій підлозі. Іскри відлітали від нього. Око Бена звисало, а Еш зі страхом в очах дивився то на друга, то на меч, то на Сстара. Позаду нього стояв Рактус, але увага елітного воїна була вже не на Еші. І все одно він не зміг нічого вдіяти.

– Бен… – промовив пошепки Еш.

Кат схопив Бена за жорстку, металеву шию.

– Хай наші механічні душі зустрінуться у наступному етапі життя, Еш, – поглянувши на друга сказав Бен.

…Патун встромив меч йому просто в живіт. Еш не міг промовити жодного слова. На власних очах бідного дроїда, його тіло впало. Електричні механізми старих поколінь іскрились і глючили. Очі Бена блимали, але в один момент погасли… Тоді погасло й механічне серце Еша. Сстар глибоко дивився на Еша, а Еш — на нього. Гіркий погляд крізь роботизовані очі і пустий погляд крізь темний шолом зустрілися, передаючи емоції одне одному. Один споглядав, шкодуючи, а другий — безжалісно дивився, не виражаючи жодної зайвої емоції.

– Залиште цього, якщо він не проти, – сказав Сстар.

Еш безсило впав на землю і міцно заплющив очі, не в змозі більше стримувати внутрішній біль.

– Бене… – сказав він востаннє, пошепки.

З Еша грубо зняли енергетичні пута й відпустили, не сказавши більше жодного слова йому навздогін. Робот повільно обернувся, і конвоїри Еліти повели його в інший бік. На ходу він з невимовною скорботою дивився на понівечений корпус свого найкращого друга, який інші дроїди вже волокли сходами на сцену. Скоріш за все, на повну утилізацію та переплавку на металобрухт.

До кінця того важкого дня Еш більше не зронив ні слова. Але вже наступного ранку у коридорі житлового блоку до нього несподівано підійшов розслідник Лі.

– Еше, привіт, – зустрів його Лі, заглядаючи в пошкоджені окуляри. – Я чув про твою жахливу трагічну втрату… Мені щиро шкода, що все так епічно й безжально закінчилося.

– Мені не потрібні перепрошення, – сказав Еш.

– Я й не прошу вибачення, просто… Бен насправді був і моїм другом теж.

– Ні. Не був. Ми були вдвох. Ти служиш Сстару.

– Але ж ви двоє теж донедавна служили Сстару. Ну, принаймні, ти досі офіційно служиш, – знизав плечима Лі.

Еш на це лише похмуро промовчав, адже глибоко всередині чітко знав: він більше не служить цьому кривавому тирану. Тепер — уже точно ніколи.

– Залиш мене в спокої, Лі. Це не допомагає.

– Ну, я принаймні спробував підтримати, – зітхнув розслідник.

– У тебе не вийшло, – сказав Еш, повернувшись і пішовши в іншу сторону.

З моменту провалу операції “Тіньова рука”, якій урядовці Землі згодом дали офіційну назву “Катаклізм канадського Ватерлоо”, пройшло жалюгідних два тижні. Будівлю міської мерії досі активно відбудовували сотні робочих, а численним жертвам того страшного дня, яких виявилося чимало, міські служби щосили намагалися надати медичну та психологічну допомогу. Секретна лабораторія ТДВСТ оперативно забрала собі на дослідження уламки штурмових шпигунів Сстара. Проте деякі з цих підступних залізяк у висновку раптово активізувалися, самі запрацювали в закритому боксі й забрали життя ще кількох мирних працівників лабораторії. Після цього інциденту керівництво вирішило негайно й повністю утилізувати весь інопланетний брухт, перш ніж знову ризикувати людьми.

Я тим часом упевнено йшов на поправку, спокійно лежачи в затишній лікарняній палаті. За великим чистим вікном повільно падав перший пухнастий грудневий сніг. Я лежав на зручних подушках і якраз чекав на плановий прихід своєї лікарки.

– Доброго дня, героє! – різко зайшла у палату лікарка.

– Добрий день, – тихо посміхнувся я. – Але я ж уже неодноразово просив припинити мене так називати.

– Беда Рембертон! Ви в той день врятували стільки душ! Чому ви відмовляєтесь від звання “герой”?

– Окрім мене були ще люди, які захищали тоді мерію.

– Це правда, але мої власні діточки вам безмежно вдячні. Ви тоді, під час вибуху, врятували їхнього рідного татка. Він у мене військовий. Ми всі були такі щасливі, коли він нарешті взяв слухавку після всього цього кошмару, знаючи, що його батальйон якраз вирушав у той задимлений бік, – емоційно розповідала лікарка, міняючи мені крапельницю. – Якби не ваша сміливість, я, думаю, до живого чоловіка тоді вже просто не додзвонилася б…

– Не варто так казати…

– Так, так, ви дуже скромний, – кивнула вона. – І звідки тільки у звичайного хлопця взялися такі феноменальні бойові мистецтва?

“Бойові мистецтва”. Ха. Ага…

– До речі, будьте готові, – раптом таємниче додала лікарка, підходячи до дверей. – До вас сьогодні завітає один надважливий гість. Він дивом знайшов у своєму шаленому графіку трохи часу спеціально для вас.

Лікарка встала і двері відчинились. За нею стояла охорона і сам мер Базз Олівер.

– О, пане мер! Я віддаю пацієнта вам, будь ласка, – з посмішкою сказала лікарка.

– Дякую, – подякував мер. – Постійте тут, мені треба побути з ним удвох, – наказав він охоронцю.

– Вітаю, пане мер, – привітався я.

– Вітаю, – з посмішкою привітався мер.

Мер повільно підійшов ближче й акуратно сів на край мого ліжка, уважно розглядаючи моє обличчя.

– Вже крепше? – запитав він.

– Однозначно.

Мер Базз Олівер уважно поглянув на моє маскувальне кільце та виразно вказав на нього пальцем. Спершу я не збагнув, що саме він від мене хоче, але за секунду до мене дійшло. На мить завагавшись, я неохоче зняв обручку, і моє маскування розвіялося.

– Перепрошую, Беда. Не люблю спілкуватись “не з тими” людьми.

– Я розумію.

– І все таки. У вашому обличчі немає нічого серйозного, щоб боятись. Ви ж… Звичайна людина.

– Мабуть.

– Я хотів подякувати вам за проявлений героїзм під час катаклізму, – прокашлявся мер перед тим, як сказати це.

– Не варто… – з легкою посмішкою сказав я, однак, невидимою.

– Варто, ви молодець. В свою чергу я можу пообіцяти, що це залишиться між нами і всіма, хто в той день був поряд.

Між нами виникла коротка, замислена пауза. Мер поправив свій піджак і додав:

– До речі, пана Флінта днями ледь не затримала міська поліція, але я вчасно втрутився і зміг скасувати цей наказ.

– За що?

– Ну як же. Він зі своїм супутником потайки викрав секретні об’єкти з урядової лабораторії. Ви ж знали про це, чи не так? – примружився Базз. – Проте під час катаклізму загарбники все одно забрали їх назад на орбіту.

– Ви тепер вірите у Сстара?

Базз замислився на кілька секунд, дивлячись у підлогу палати.

– Перед візитом сюди я мав тривалу розмову з однією дуже обізнаною особою. Якби не вона, я б, напевно, ніколи так і не дізнався про ваше справжнє походження. Цей чоловік детально розповів мені вашу історію, виклавши майже все до найдрібніших дрібниць.

– Про мою расу?

– Так. Мені шкода, що ви змушені були пережити це все, пане Беда.

– Дякую вам за співчуття, але це все… вже в минулому. Я вірю, що колись, коли ми переможемо Сстара, я зможу повернутися на Місяць.

– Як би там не було, зараз ви понад усе потрібні нам тут, на Землі. Матриця наразі перебуває не у вашому розпорядженні, і в момент наступного нападу завойовника — а ми обоє знаємо, що рано чи пізно це станеться — я офіційно гарантую надіслати вам на допомогу всі військові сили Ватерлоо та ресурси ТДВСТ. Це моє слово і моя гарантія як мера.

Олівер рішуче підвівся з ліжка.

–На все добре, пане Рембертон. Місто сподівається на ваше одужання.

– Дякую.

Він вийшов за двері палати з обережною, обнадійливою посмішкою. А я продовжив мовчки дивитися на пухнастий грудневий сніг, що повільно кружляв за вікном. Щойно двері зачинилися, я підійшов до дзеркала, уважно поглянув на своє справжнє відображення і поспіхом одягнув кільце назад, знову ставши звичайним хлопцем. Насправді, я навіть трохи злякався власного вигляду. Все-таки за роки проживання серед людей на Землі я вже далеко не щодня бачив себе “у чорному”.

Тим часом, глибоко у своїй коморі, Еш почав складати новий план.

Протягом кількох наступних днів він ні з ким не спілкувався. Лише у своїй голові. Коли дроїду все таки доводилось поговорити, він не міг чітко вимовити слова, тому що не говорив навіть сам з собою вголос. Дроїди почали помічати, що чим більше вони бачать Еша, тим більше він починає виносити з собою різне… Сміття? Еш почав носити метал, залишки спочилих дроїдів, модулі, блоки. Він щось збирав, чимось займався… Але чим? Це якийсь новий план, який він сам видумаві? Виховні роботи? Те, що він не доробив перед зрадою? Ніхто не знав. Сам головнокомандувач не наважувався запитати у свого підопічного. Ніхто не хотів розмовляти з Ешем. Лише спочилий Бен. Якось, збираючи сміття він проходив повз конвеєр, побачивши блок пам’яті старого друга. Він став біля скла і дивився. “Бен?” – питав сам у себе дроїд, бачачи блок на якому виднівся білий напис “Бен 1974”. Еш вирішив не розповідати нікому про свої плани, направду. Тому ніхто й не знав, хоча цікаво було, насправді, кожному. Але для чого йому тоді все це сміття?

Він не говорив кілька днів. Йому просто не було з ким. Всі сприймали його як “зрадника, якого пошкодував Володар”. Так, ним він і є. І натомість, Еш вирішив сам зробити собі нового друга. Він не зміг дістатися до блоку пам’яті старого друга. Але він створив новий інтелект, назвавши його Імітатором. Або, як його ще називав Еш, Мімік. Він повинен був повторювати дії тих, від кого вчився, будь це власник, чи інша особа, на яку можна було опиратись як на “друга”. Для Імітатора, на жаль, Еш не зміг нарити голосовий модуль. Тому він був без голосу. Мовчазний, і тихий.

Дні упорної праці. Еш сидів за робочим столом днями й ночами, не рахувавши жодну з них. Він лише працював.

Його ніхто не відволікав. Нікому до нього не було діла. Він креслив, програмував. Він закладав повноцінний код, розум усередину Міміка. Він майстрував, пробував різні механізми. “Не виходить”, – думав Еш. Але це не зупиняло його. Для Еша це не бар’єр. Він продовжував намагатись, аж поки не досяг досконалості.

І ось, перед ним, у контейнері, лежить повноцінний новий робот. Він мав код, мав інтелект. Мімік повинен був підчинятись своєму власнику, або “добрим” людям. Він копіював їхні дії, а потім повторював. Він сам визначав як правильно, а як - ні. Еш, очевидно, дав йому декілька знань. Імітатор був не лише другом, а й зброєю, яка могла допомогти у битві проти “злих”.

Еш переклав Імітатора у контейнер, на якому було написано “Утилізація”.

– Бена я вже не поверну. Не поверну довіру. Не поверну нічого. То, може, зроблю щось нове… Принаймні.

Еш повернув голову в бік свого творіння.

– А ти — допоможеш мені у цьому.

Дроїд упевнено взяв товстий кабель від головного термінала й підключив його безпосередньо до центрального інтерфейсу свого нового друга. Прописавши в консолі спеціальну кореневу команду, він зумів обійти протоколи безпеки й дістатися до самого ядра системи Імітатора. На екрані монітора з'явився новий, чистий рядок, на якому швидко замиготів зелений рятівний код. Еш глибоко зітхнув і запустив процес активації свого друга. Тієї ж миті фіолетовий індикатор на грудях залізного тіла яскраво спалахнув.

– …Імітатор. Ти чуєш мене? – запитав вголос Еш.

Екран комп'ютера кілька секунд залишався абсолютно порожнім. Однак невдовзі в кутку монітора нарешті забігали три крапки, що свідчили про складні обчислювальні процеси. Розум Імітатора запрацював…

“Вітаю, Еш”.

Дроїд від несподіваного полегшення безсило сховав обличчя в металевих долонях. На мить у коморі запала тиша.

– Міміку. Хто такий Сстар Сентинел?

“Сстар Сентинел — це тиран, від якого потрібно обороняти тих, хто не здатний захистити себе сам”.

Еш на мить занімів, не знаючи, як емоційно відреагувати на такий точний результат власного програмування.

– Скоро на нас з тобою чекають нові пригоди, Імітаторе. Скоро, у нас буде все інакше. Скоро світ буде інакшим.

Еш обережно закрив важку металеву кришку контейнера, після чого одним рішучим рухом відключив Міміка від головного комп'ютера. Фіолетовий індикатор на корпусі робота плавно згас, натомість на самому баку для утилізації рівним, безпечним світлом засяяв маленький зелений маркер, сигналізуючи про завершення маскування.

– Ти мій останній друг, Імітаторе, – сказав Еш. Він клацнув тумблером, вимкнувши стару настільну лампу, і повільно пішов геть із комори, залишаючи своє найбільше творіння чекати на свій зірковий час.

Спільнота Чорнетки

Спілкування. Питання. Пропозиції

Доєднуйся до телеграм-спільноти Чорнетки, обговорюй ідеї, шукай бета-рідерів, ділись досвідом і ставай частиною авторського ком’юніті.

Доєднатися